Всеамериканська Українська Незалежна Газета "Час і Події" №22-2020 by chasipodii

Ƚɚɡɟɬɚ ɧɚɝɨɪɨɞɠɟɧɚ ɨɪɞɟɧɨɦ ɋɜɹɬɨɝɨ Ɋɿɜɧɨɚɩɨɫɬɨɥɶɧɨɝɨ ɤɧɹɡɹ ȼɨɥɨɞɢɦɢɪɚ ȼɟɥɢɤɨɝɨ ,,, ɫɬɭɩɟɧɹ

27 травня – 2 червня 2020,

№

22 (Vol.XXV)

ВСЕАМЕРИКАНСЬКА УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА • ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ • ВИДАЄТЬСЯ З 1996 РОКУ

MICHIGAN

OHIO

NEW JERSEY

MARYLAND

NEW ENGLAND

AMERICAN

UKRAINIAN

W E E K LY

NA AT TIONWIDE

N E W S PA P E R

ILLINOIS

ąÒ ąË °¹ mÈ¼ ą ĈÈ Великі ЗНИЖКИ на квитки в Україну!

4905 Old Orchard Ctr. Suite #710, Skokie 847-673-7595 847-532-5254

Продаж квитків для подорожі по всьому світі!

Авіаквитки | Тури | Круїзи

1-888-505-4196

Ми розмовляємо вашою мовою

стор. 2

WWW.SCHOOL-FOR-MASSAGE.COM

Phone: 773-6 9 7-3 9 2 2 • ukraine@mediatorchicago.com • www.chasipodii.net • ISSN 1548 6753 #22 (V.XXV)

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020 Марина Олійник, Київ. Спеціально для «Час і Події»

ень пам’яті загиблих американських воїнів, День пам’яті жертв політичних репресій, День героїв… Здавалося би, ці дні сповнені смутку – але це тільки перше враження. Вчитаймося в історії людей, котрі ховаються за цими датами. Люди з вогню і криці, котрі жили, здавалося би, звичайним життям для свого часу. Але зуміли прожити життя так, що лишили нам величезний спадок!

Після огляду новин – у світі й в Україні – у багатьох опускаються руки і зневіра сковує думки і почуття. Скільки працювали заради України, скільки людей загинуло, скільки людей втратили житло, роботу, здоров’я – а просвітку й далі не видно, і далі здається, що Україна ніколи не вийде з епохи Руїни… Та й весь світ кудись геть не туди котиться… Але подивіться на них – на тих людей, котрі жили ще сто років тому! Вони мали набагато менші можливості, ніж ми. Їм доводилося тяжко відвойовувати у світу право на мову, освіту, на кохання, на житло, зрештою, і на саме життя. Але вони не здалися – і не опускали рук. І ціле їхнє буденне життя насправді виглядає як маленький, майже непомітний – але таки подвиг. Бо тільки зараз більшість українців по всьому світові зрозуміла, які зусилля стояли за майже буденною і щоденною працею того покоління для того, щоб зберегти і своє життя, і Україну. Якщо не в самій Україні, то бодай там, куди закинула їх доля. Здавалося би, що то легка праця – підтримувати Україну, живучи у вільній Америці. І тільки зараз українці – і останні хвилі емігрантів, і ті українці, котрі намагаються формувати імідж України в Америці, чи на урядовому рівні, а чи навіть на рівні знайомих і друзів, розуміють, як їм – тим, хто був до нас, було тяжко. Зараз російська пропаганда лине ледь не з кожної праски, не кажучи вже про телефони. На наше слово правди вони генерують по 10 мішків цинічної і нахабної брехні про українських катів, котрі поїдають живцем російських ввічливих громадян, які пішли прогулятися українським степом під час відпустки… Інколи нам здається, що побороти це – нереально, навіть якщо маєш у руках мішки доказів. А тоді все було набагато серйозніше – а сили захисників України були набагато меншими. І на їхньому місці можна було б запросто опустити руки. Чи під силу було тій, фактично, жменьці звичайних американських новоприбулих громадян змагатися з впливом величезної радянської імперії, котра тримала в кулакові половину земної кулі, а другу половину пронизала своїми шпигунами! І доказів своєї правди у них не було! А були натомість брехливі репортажі всіляких Дюранті різного калібру. І тогочасна українська влада була повністю на боці загарбників. Більше того – майже все суспільство тогочасної України було на боці загарбників. Хіба за винятком

АНАЛІТИКА жменьки дисидентів, котрі взагалі не мали права голосу – та й свободи у більшості випадків не мали. А що тогочасне американське суспільство? Тогочасна американська влада всіляко підтримувала Горбачова, того самого «великого демократа», за часів правління якого у тюрмі згноїли Василя Стуса – і знищили сотні його віршів. І навіть в таких умовах українська діаспора отримала вірші Стуса і намагалась висунути його на здобуття Нобелівської премії з літератури. Уявіть себе на їхньому місці, коли майже весь світ проти вас, і в існування Вільної України не вірять навіть ваші друзі – і спробуйте не опустити руки і не потонути у відчаї. Нам навіть на своєму місці тяжко втриматися від такої спокуси – плю-

тому, – але вони таки кращі, ніж ті можливості, котрі мали українці 80 років тому. Зараз частенько лунають сумні коментарі про події в Україні сторічної давності, мовляв, от тоді українці не зберегли Україну, не втримали. Однак досвід української діаспори по всьому світові свідчить: вберегли! Втримали. Не втримали – владу на рідній землі. Але розвезли з собою українство по всьому світові, дбали про нього і плекали паростки. По крихті збирали спогади очевидців, відновлювали вишивку, танець і пісню, відтворювали історію такою, якою вона була – а не такою, якою її хтіла бачити ворожа імперія. Зберегли чуття єдиної родини, котре таки спрацювало у 2014 році так, що весь світ був вражений. Це диво єдності, раптового просвітлін-

Вічне джерело натхнення – і сили на боротьбу!

Фото з сайту www.president.gov.ua

нути на все, припинити боротьбу і спробувати собі пожити мирним життям «без політики». Користуватися плодами тієї культури, котра більш розвинена, говорити тією мовою, котру розуміє більше людей… Навіть люди, котрі повертаються з фронту, не завше можуть протистояти тій спокусі. А вони – змогли. Вони – витримали. У багатьох із них за спиною теж була війна – а в когось і полон, і тортури. Але вони не зламалися. Вони будували своє вільне життя на новому місці з нуля – і це вимагало від них величезної праці. У емігрантів нашого часу можливості набагато більші. А тоді працювали, не знаючи мови та законів, не маючи зв’язків і освіти. Але вони в ті тяжкі часи таки змогли викроїти вільний час і на те, щоб будувати біля себе частинку України. Українські церкви, українські школи, українські музеї, українські фінансові установи, українські гуртки, українські дитячі організації… Це все потребувало величезного часу, грошей і організаційних зусиль. Вони будували для себе маленьку Україну «з нуля», і зробили це. Уявіть себе на їхньому місці. З їхніми можливостями. В той вкрай скупий на можливості час. А тепер – повертайтеся у наш час. Ворог той самий – але зараз він набагато слабший. Економічні можливості після карантину гірші, ніж були ще півроку

ня національної свідомості, яке ми показали всьому світові – воно не з’явилося з нізвідки. Його берегли і плекали ті покоління, котрі 100 років тому мусіли відступити – але не здалися. Лупали ту скалу з неймовірною силою у вкрай кепських обставинах – і скала піддалася. Ми живемо в іншому часі. Наші проблеми інші, і події, котрі кояться в Україні, часом жахають. Таке враження, ніби проблеми, з котрими країна боролася 7 років, не просто нікуди не щезли – а розквітли ще буйнішим цвітом, з натяком на отруйні ягоди. Врадіївка Януковича перетворилася на Кагарлик Зеленського, і виявилося, що ні нова поліція, ні

переатестація не може захистити громадян від зґвалтування людьми в міліцейських, чи то пак – поліцейських погонах. Представники ДБР героїчно беруть штурмом музей Гончара. Патріотичні українські видавництва наввипередки змагаються за право видавати російських авторів чи продавати права на видавництво українських книжок в Росію – так, ніби і не було ніякої війни, ба більше – війни за культуру ніби теж не було. На Донеччині постійно гинуть українські військові – попри ту старанність, з якою вже два українських президенти поспіль санкціонують Мінські ганебності та толерують Медведчука… Того самого, з наслідками роботи якого ще якихось 35 років тому боролося те попереднє покоління… А тим часом українські (чи нібито українські) журналісти беруть інтерв’ю у Гіркіна і Поклонської… Про корупцію, і про швидкість, з якою розкрадаються гроші з бюджету, годі і говорити. Та що там з бюджету – частенько і діаспорні організації час від часу виявляють, що гроші з пункту А вийшли, а до безпосереднього пункту призначення так і не дійшли… І незрозуміло, що робити – чи влаштовувати сварки між своїми ж, а чи мовчки терпіти, сподіваючись, що само якось минеться. І як дивитися мовчки, коли розкрадають таку величезну багату країну?!! Що ж – наші завдання нелегкі. Але їм було тяжче. Тож, коли опускаються руки – погортайте цей номер нашого видання. Зайдіть на ФБ-сторінку Українського Національного Музею в Чикаго. Почитайте історії тих людей, котрі боролися за Україну ще до нас. Звичайних людей, простих і непомітних титанічних героїв свого часу. Подивіться на те, що зуміли зберегти вони. Ми не маємо права втратити все те, що здобуто такою дорогою ціною. Вони здійснили неможливе. Невже ми – гірші? P. S. Всією редакцією «Часу і Подій» щиро дякуємо Українському Національному Музеєві в Чикаго та особисто куратору УНМ Марії Климчак за неоціненні спогади Марії Тюн та Любомири Шеремети. Добре, що є люди, котрі можуть це розповісти – і є люди, котрі записують і розповідають про то українській громаді по цілому світові. Наше минуле – то і є те невичерпне джерело сил і натхнення – для того, щоб будувати наше майбутнє.

ǰȖȒȎȐțȖȥȎ ȘȜȚȝȎțȳȭ 0(',$725 ,QF

´ȅǮǿ ǥ ǽǼǲǥǦµ ± ɳɨɬɢɠɧɟɜɚ ɭɤɪɚʀɧɨɦɨɜɧɚ ɝɚɡɟɬɚ : &KLFDJR $YH &KLFDJR ,/ ɍɠɦ ɏɛɥɬ

ɓɠɯ ɫɠɟɛɥɭɩɫ ² Ƚʀɥɭɩɫ ɋɣɜɛɲɠɨɥɩ

´&+$6 32',,µ

Ɉɮɿɫ ɦɟɧɟɞɠɟɪ ± əɫʀɤ ɂɛɝɠɫɹɰɛ ɑɢɤɚɝɨ

$PHULFDQ 8NUDLQLDQ /DQJXDJH &KLFDJR EDVHG ZHHNO\ QHZVSDSHU 3XEOLVKHG E\ 0HGLDWRU ,QF

ɉɪɨɝɪɚɦɧɢɣ ɦɟɧɟɞɠɟɪ ± ȿɧɣɭɫɩ Ɋɠɭɫɮɥ ɑɢɤɚɝɨ

$GYHUWLVLQJ GHSDUWPHQW

Ⱦɢɡɚɣɧ ɬɚ ɜɟɪɫɬɤɚ ± Ɉɛɭɛɦʀɺ Ʌɩɭɦɺɫɲɮɥ Ʉɨɪɟɤɬɨɪ ± ɉɥɬɛɨɛ Ƚɩɤɭɩɝɣɲ Ʌɶɜɿɜ

6RÀD 5D]XPRYD 3KRQH

ȼɢɞɚɜɧɢɱɢɣ ɪɟɞɚɤɬɨɪ ± ɇɛɫɣɨɛ ɉɦʀɤɨɣɥ Ʉɢʀɜ

ɉɢɲɿɬɶ ɧɚɦ ɧɚ : &KLFDJR $YH &KLFDJR ,/

ZZZ FKDVLSRGLL QHW

XNUDLQH#PHGLDWRUFKLFDJR FRP

Ⱦɢɡɚɣɧ ɪɟɤɥɚɦɢ ɽ ɜɥɚɫɧɿɫɬɸ ɪɟɞɚɤɰɿʀ Ɋɟɞɚɤɰɿɹ ɧɟ ɜɿɞɩɨɜɿɞɚɽ ɡɚ ɡɦɿɫɬ ɪɟɤɥɚɦɧɢɯ ɨɝɨɥɨɲɟɧɶ Ⱦɭɦɤɢ ɚɜɬɨɪɿɜ ɬɚ ɪɟɞɚɤɰɿʀ ɦɨɠɭɬɶ ɧɟ ɫɩɿɜɩɚɞɚɬɢ ɉɟɪɟɞɪɭɤ ɦɚɬɟɪɿɚɥɿɜ ɦɨɠɥɢɜɢɣ ɬɿɥɶɤɢ ɡ ɩɨɫɢɥɚɧɧɹɦ ɧɚ ɑɚɫ ɿ ɉɨɞɿʀ

ЧИКАГО ЗА ТИЖДЕНЬ Національна гвардія допомагає подолати наслідки повені

Минулого тижня чотири округи Іллінойсу оголосили стан надзвичайної ситуації у зв’язку із повінню. Губернатор Іллінойсу Дж. Р. Пріцкер також проголосив аналогічний стан в округах Grundy, Pike, Scott і Morgan. «Оголошення надзвичайної си-

офісу зробити все можливе, аби допомогти місцевим громадам підготуватися та адекватно реагувати на потенційні ризики від повені, які є в поточному прогнозі», – заявив Пріцкер. «COVID-19 змінив усі аспекти нашого життя. Це також сто-

Фото – з ФБ-сторінки Illinois National Guard

туації забезпечить підтримку штату громадам, щоб укріпити місцеві дамби та захистити громади від підвищеного рівня води у річках», – йдеться у повідомленні офісу губернатора. З ініціативи Агентства з управління надзвичайними ситуаціями Іллінойсу, щоб допомогти громадам, розташованим уздовж річки Іллінойс, було вирішено викласти мішки з піском. «Я доручив всім органам мого

сується того, як ми реагуємо на надзвичайні ситуації або катастрофи. Наші агентства з охорони громадської безпеки співпрацюють, щоб надати рекомендації, які допоможуть зменшити потенційний ризик (від повені – ред.) та гарантувати всім безпеку». Пріцкер заявив, що 60 військовослужбовців Національної гвардії, які надаватимуть допомогу постраждалим, попередньо перевірили на наявність коронавірусу.

В Іллінойсі по-новому інформуватимуть про поширення коронавірусу Зокрема, більше не повідомлятимуть про загальну кількість хворих і загиблих від коронавірусу в лікувальних закладах для хронічних хворих. Замість цього розкриватимуть інформацію тільки про останні випадки захворювань. Про це повідомляє Associated Press. За даними Chicago Tribune, департамент охорони здоров’я Іллінойсу минулого тижня почав надавати інформацію лише про будинки для людей похилого віку та інші заклади, у яких за останні чотири тижні було зареєстровано один новий випадок коронавірусу. Департамент припинив публікувати інформацію про ті установи, у яких не було зареєстровано жодного нового випадку захворювання на коронавірус за останні 28 днів. «Наш пріоритет – зосередити увагу на тих об’єктах, які зараз переживають спалах коронавірусу, а також надати громадськості інформацію про поточний стан, пов’язаний із COVID-19, у штаті Іллінойс», – повідомила прес-секретар департаменту Melaney Arnold. Багато хто критикує таке рішен-

ня, аргументуючи, що люди, які обирають лікувальний заклад, не матимуть усієї інформації, необхідної для прийняття рішення. Bob Gallo, директор AARP Illinois, заявив, що його організацію турбують нововведення, оскільки це заважає людям ознайомлюватися з даними про поширення коронавірусу в окремих установах. «Ця інформація – надзвичайно важлива, особливо для тих, хто у складній ситуації шукає заклад, якому вони зможуть довіряти», – зауважив Gallo. Як і в інших штатах США, найбільше від коронавірусу постраждали заклади для хронічних хворих. З понад 4 710 людей у штаті, які померли від вірусу, понад 2000 були пацієнтами таких закладів. За даними департаменту охорони здоров’я Іллінойсу, станом на 25 травня в штаті було зафіксовано 1713 нових випадків захворювань на коронавірус, 31 особа померла. Усього у штаті зареєстровано 112 017 хворих на COVID-19, загинули 4884 особи. З початку пандемії було протестовано 769 564 особи.

Затверджено бюджет штату Бюджет на суму $40 млрд суттєво залежить від федерального фінансування. За даними Chicago Tribune, депутати затвердили план витрат на наступний фіскальний рік, який розпочинається 1 липня. Бюджет прийняла і Палата представників, і Сенат штату, здебільшого за ранок голосів демократів. Депутати заявляють, що штат отримає трохи менше, ніж $37 млрд

доходу. Відтак, депутати розраховують, що Вашингтон допоможе штату покрити дефіцит бюджету. Як відомо, у зв’язку із пандемією коронавірусу губернатор Дж. Пріцкер видав розпорядження про перебування вдома, через що суттєво постраждали підприємці на території усього штату, а близько 1 мільйона мешканців Іллінойсу не працювали.

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

Стартувала програма з покращення доступу до широкосмугового зв’язку Нова грантова програма штату Іллінойс забезпечить мешканцям кошти для розширення можливостей широкосмугового зв’язку та поліпшення цифрового доступу. Програму було розроблено, оскільки під час пандемії коронавірусу дедалі більше людей здійснюють покупки, працюють і навчаються в Інтернеті. Про це повідомляє Associated Press. У рамках програми Illinois Connected Communities, фонд якої складає $150 тис., на конкурсній основі будуть виділені гранти на суму до $15 тис. «Без сумніву, це найважливіший час, щоб покращити цифровий доступ у нашому штаті», – зауважила Erin Guthrie, директор департаменту торгівлі та економічних можливостей штату Іллінойс, що є ініціато-

ром програми. За словами Guthrie, розширений цифровий доступ покращить життя людей і «відіграє важливу роль у стрибку, що запустить нашу економіку». Програма – це результат співпраці між Офісом із питань широкосмугового зв’язку та Benton Institute for Broadband and Society, який базується в Evanston. Ці кошти можуть бути використані для громадського планування та розширення можливостей. Фахівці з Benton Institute у рамках програми нададуть консультації та поділяться досвідом із переможцями конкурсу. Кінцевий термін подачі заявок – 12 червня. Щоб дізнатися більше про програму, відвідайте https://www2.illinois.gov/dceo/ AboutDCEO/GrantOpportunities/ Pages/2424-1617.aspx

Члени Палати представників і Сенату Іллінойсу затвердили законопроект про голосування поштою Відповідне рішення було при- погано для них, якщо проголосує йнято, незважаючи на протести більше людей», – зауважив Пріцкер. республіканців. Вони наголошува- «Думаю, що кожен має право голи, що це вплине на бюджет штату лосу. Ми живемо у демократичній та призведе до численних шах- країні. Голосування – це священне право». райств із результатами виборів. Нагадаємо, республіканці на чолі Відповідно до законопроекту, кошти на проведення голосування з президентом Дональдом Трампом поштою будуть виділені із феде- заявляють, що голосування поштою ральних коштів, які Вашингтон ске- може призвести до фальшування рував, аби допомогти штатам подо- результатів виборів. Минулого тижня президент Трамп пригрозив залати пандемію коронавірусу. За законопроект Kelly Burke про- брати федеральні кошти у Мічигану голосували 72 члени Палати пред- та Невади, штатів, які хочуть затвердити право голосувати поштою під ставників, 43 виступили проти. «Оскільки ми адаптовуємося до час пандемії коронавірусу. «Мічиган надіслав заявки на бюрекомендацій департаменту охорони здоров’я та нових технологій, летені для заочного голосування 7,7 важливо робити все можливе, щоб млн людей перед праймеріз і загальзахистити наших мешканців та за- ними виборами. Це було зроблено безпечити їм доступ до голосуван- незаконно та без дозволу секретаня», – зазначила член Палати пред- ря штату, який не дотримується загальноприйнятих норм. Я попрошу ставників Burke. Don Harmon, президент Сенату затримати фінансування Мічигану, Іллінойсу, назвав законопроект «за- якщо вони хочуть зазнати невдапізнілим кроком до сучасних зруч- чі, ідучи цим шахрайським шляхом фальсифікації результатів виборів!» ностей» та безпеки на виборах. Дж. Пріцкер визнав, що Іллінойс «Прикро, що потрібна глобальна пандемія, аби переконати людей. також, імовірно, може втратити феПроте розширення голосування деральні кошти. «Президент погрожує забрати поштою – необхідна реформа виборів, якою, сподіваюся, скористають- кошти у штатів, які не порушують закон, – сказав Пріцкер. – Затримувася виборці», – наголосив він. На думку губернатора штату Дж. ти фінансування органів місцевого Пріцкера, такий законопроект до- самоврядування, оскільки вони не поможе мешканцям взяти участь у дотримуються закону – це вже зовсім інша річ. Думаю, що людям дуже виборах під час пандемії. Законопроект гарантує, що всі, важливо отримати доступ до бюлехто подавав заявку на участь у голо- тенів. Президент цього не хоче. Я ж суванні на загальних виборах 2018 хочу, щоб люди отримували доступ року, муніципальних виборах 2019 до голосування і голосували. Це – року або під час праймеріз у берез- просто величезна ідеологічна різні, отримають запрошення прого- ниця. Я вірю в демократію та право лосувати електронною або звичай- голосу». ною поштою на загальних виборах, які мають відбутися 3 листопада. Під час щоденного брифінгу, присвяченого коронавірусу, Пріцкер назвав законопроект компромісом обох партій – демократів і республіканців. «Республіканці, за великим рахунком, виступають за заборону голосування у Фото – з ФБ-сторінки Illinois House Republicans країні. Вони вважають, що це

ЧАС І ПОДІЇ

ПОРАДИ ФАХІВЦІВ

#22 I 05.27.2020

КРЕДИТНА ІСТОРІЯ ЗА ПІВ РОКУ!

Joseph Rosenberg 847-520-7030

mockbajr@gmail.com

Кредитна історія для вас: РОЗПОЧИНАЄМО НАЛАГОДЖУЄМО ПОКРАЩУЄМО ВІДНОВЛЕННЯ КРЕДИТНОЇ ІСТОРІЇ після Банкруцтва та Foreclosure Почніть створювати та вдосконалювати свою кредитну історію разом із DRF! Йосип Розенберг, Чикаго. Спеціально для «Час і Події»

попередніх статтях за № 01-05 ми досить детально обговорили, як будемо виживати. Які фінансові ресурси нам замінять на час кризи втрачений дохід.

джеті, адже становить всього 4% від усього біла. Не важко уявити, який символічний ефект на наш бюджет матиме перефінансування меншого за розміром Mortgage. Отже, шукаймо інший шлях. Ми знаємо, що на суму платежу термін амортизації впливає більше, ніж зміна відсотка. Де амортизація –

40-річну амортизацію. А з урахуванням того, що перефінансовується баланс, який залишився, зменшення місячного біла буде ще суттєвішим. Тобто спрацьовує подвійний ефект: збільшення терміну амортизації і зменшення розміру Mortgage. На прикладі це виглядатиме так: Якщо у вас був M на $300K

$220K ви будете платити на місяць всього $990. Економія – $1,710.

після виплати першого М $150K. У цьому випадку наша

Спробуймо зменшити суму на виплату Mortgage За це є сенс б боротися. Другий варіант передбачає інший підхід. Банк

економія буде ще б більшою, і б складе $1,950. Безумовно, економія та-

зберігає 30-річну амортизацію, але розбиває М на дві частини. Одна з яких виплачується, а друга повинна бути виплачена повністю наприкінці терміну. Це буде так званий differed amount, відтермінований баланс. На нашому прикладі це виглядало б так. Оцінивши ваш зменшений дохід, банк вважає, що ви кваліфікуєтеся на М, який дорівнює $150K. Виходячи з цього, банк розділить ваш М, який дорівнює $220K, на дві частини: М на $150K, який буде виплачуватися з місяч-

кого ґатунку – вельми приваблива, і скидати її з рахунків не варто. Навіть розуміючи: ММ програми не передбачають, що ми зможемо повністю виплатити М. З іншого боку, ММ допоможе нам зберегти свій улюблений дім, якщо ми перейдемо на платіж, який нам сьогодні цілком по кишені... Тож вирішувати вам. До речі, ці програми не накладають на вас жодних обмежень щодо продажу будинку чи його повної або часткової виплати у результаті перефінансування.

Здоровий глузд проти коронавірусу. Частина 6

Сьогодні підійдемо до цього питання з іншого боку. Спробуємо скоротити наш місячний рахунок. Ясна річ, перше, на що треба звернути увагу, – це Mortgage. У бюджеті зазвичай це – найбільший біл. Саме так його і спробуємо зменшити. Перше, що спадає на думку, – це перефінансування. Приємно знизити сплату Mortgage, наприклад, на піввідсотка. І ефект від цього в довгій перспективі буде дуже великим, але для сьогоднішніх завдань, на жаль, це не спрацює. Простий приклад. Якщо ваш Mortgage – $300,000, то місячний платіж складе близько $2,700, а економія на цілих піввідсотка залишить у вашій кишені всього $90.00. Не треба бути великим аналітиком, аби зрозуміти, що ця цифра зовсім не позначиться на вашому бю-

Фото Pixabay

це термін, за який ми повністю виплачуємо М. Чим більший термін амортизації, тим нижчий платіж, і навпаки. Сьогодні ринок може запропонувати Mortgage терміном на 40 років. Це – так звана програма Mortgage Modification (ММ). ММ програма існує у двох видах. Одна – знижує місячний платіж за рахунок переходу на

із 30-річною амортизацією, і ви платили на місяць за ньо-

Спрацює подвійний ефект: збільшення терміну амортизації і зменшення суми Mortgage го $2,700 M, то, перейшовши на програму ММ із 40-річною амортизацією, за решту

ним платежем $760, і відтермінований баланс – $70K, які ви повинні будете виплатити

Телефонуйте мені за додатковою інформацією:

847-520-7030

Йосип Розенберг e-mail: mockbajr@gmail.com www.drfgroup.net / КЗГ– Клуб Здорового Глузду

У ФОКУСІ – АМЕРИКА

За словами Трампа, сьогодні Америка перебуває у стані війни з невидимим супротивником – коронавірусом. Але вона обов’язково переможе і вийде з кризи сильнішою, ніж була раніше. А на передовій цього конфлікту зараз перебувають не військові, а медики та лікарі. «Президент воєнного часу», на думку стратегів адміністрації Трампа, – це найбільш виграшний для нього образ. Адже, як відомо, майже всі американські президенти, які брали участь у виборах у період конфліктів,

Фото – з ФБ-сторінки Дональда Трампа

День пам’яті у США вивів на перший план президентські перегони

Про це заявила скарбник округу Cook Марія Папас. «Подання на повернення коштів стало простішим і з поважних причин», – каже Папас. «Через пандемію новою нормою може бути те, що люди не зможуть відвідувати державні установи, щоб подати документи або отримати відповіді на запитання щодо податків особисто. Отже, ми дозволимо їм «відвідати» нас вдома».

ють, що святкування Дня пам’яті у традиційному форматі покаже американцям, що перемога – вже близько, і життя незабаром налагодиться. Водночас, не залишився осторонь від пам’ятних заходів і Джо Байден. Колишній віцепрезидент США вперше за два місяці залишив свій домашній «бункер», щоб відвідати Меморіальний парк у рідному Делавері. Байден сказав журналістам,

що він перебуває вдома за рекомендацією лікарів, а не щоб пересидіти численні скандали навколо власної персони. Він впевнений, що президентська кампанія демократів працює на відмінно і без його участі. Наразі Байден має намір лише продовжувати проводити онлайн-стрім і нічого більше. Джерело: USApoliticsonline (https://www.facebook.com/ usapoliticsonline)

Подати заявку на податкові повернення можна онлайн

латники податків, які мають право на повернення суми за надміру сплачений податок на нерухомість, матимуть можливість скористатися нововведеннями на cookcountytreasurer.com. Нові засоби дозволять їм подавати документи в електронному вигляді замість того, щоб надсилати їх поштою.

#22 I 05.27.2020

Дитячі садочки планують відкрити під час третього етапу виходу з карантину

резидент Дональд Трамп на Національному кладовищі у Балтиморі вшанував пам’ять американських військових, полеглих у всіх війнах за історію США. Він вкотре підкреслив свій статус «президента воєнного часу».

змогли переобратися на новий термін. Місце дії обрано не випадково – саме у Балтиморі, під час війни 1812 року між США та Великобританією, було написано текст чинного американського гімну. Кладовище Балтімора на час пандемії було закрите для відвідувачів, і місцева влада виступала проти поїздки Трампа сюди. Втім, у Білому домі вважа-

ЧАС І ПОДІЇ

Папас попросила консалтингову фірму Applications Software Technology LLC (AST) інтегрувати систему управління взаєминами з клієнтами (CRM) Salesforce із веб-сайтом, щоб упорядкувати процес подання заявок на повернення коштів, спричинених переплатою та відсутніми податковими пільгами. Тепер платники податків можуть вести пошук своїх податкових повернень за адресою нерухомості та натиснути відповідну кнопку, щоб подати заявку на повернення коштів. «Не потрібно приходити в офіс. Подавайте заявки в Інтернеті на наявні повернення коштів на суму $79 млн та $44 млн – за відсутні податкові пільги на нерухомість в окрузі Cook», – заявила Марія Папас. Система також дозволяє платникам податків подавати, у

разі необхідності, підтверджуючу документацію. Відсутність паперової тяганини дозволить зменшити на один тиждень час, який необхідний офісу скарбника, щоб повернути кошти у зв’язку з переплатою. За словами Папас, у результаті офіс скарбника зекономить до трьох-п’яти тижнів на обробці запитів. Щороку у паперовому вигляді офіс отримує близько 16 тис. заявок. В офісі Папас також модернізували систему CRM, яку офіс розробив у 2001 році. Відтак інформація про заявки на повернення коштів та інші запити, які стосуються податку на нерухомість, міститься в єдиній базі даних. «Наша система CRM випереджала свій час, – зазначила Папас. – Тепер ми переходимо до наступного рівня ефективності».

Трамп перерахував зарплату на боротьбу з коронавірусом

резидент США Дональд Трамп заявив, що перераховує всю свою зарплату, яка стано-вить від 400 до 450 тисяч доларів на рік, на боротьбу з коронавірусом.

Про це американський президент написав у Twitter «Я віддаю і з самого початку віддавав всю свою зарплату – від 400 до 450 тисяч доларів на рік – назад уряду. Останній чек був переданий на зусилля Міністерства охорони здоров’я і соціальних служб

США з реагування на COVID-19. Це – велика честь», – йдеться у пові-домленні. До своєї публікації президент США прикріпив посилання на повідомлення про те, що він перерахував 100 тисяч доларів – всю свою зарплату за перший квартал 2020 року – на ро-зробку ліків проти коронавірусу. Станом на ранок 25 травня США й далі залишаються найбільш ураженою коронавірусом країною світу: тут – майже 1,69 млн випадків інфікування, з них понад 99 тисяч – леталь-них.

Про це заявив губернатор Іллінойсу Дж. Р. Пріцкер. Наразі працюють тільки садочки, в яких перебувають діти осіб, робота котрих належить до життєво важливих. «Наразі в Іллінойсі не було зареєстровано значної передачі COVID-19 у закладах дошкільного виховання. Це – обнадійливе свідчення того, що догляд за дитиною може бути безпечним», – зазначив Пріцкер. «Проте експерти з департаменту охорони здоров’я підкреслюють, що ми ще багато чого не знаємо про цей новий вірус, про те, як він поширюється, і, особливо те, який вплив він має на дітей». Заклади, які вже працюють, зможуть розширити свої можливості, коли їхній регіон перейде до третього етапу, заявив губернатор. Ті ж заклади, які були закриті під час 1 та 2 етапів, повинні розробити «план повторного відкриття, який гарантує, що вони переглянули принципи діяльності та підготувалися до відкриття». Таким установам потрібно буде працювати зі зниженою потужністю щонайменше чотири тижні, перш ніж вони зможуть розширювати свої можливості під час кожного наступного етапу. Це, зокрема, стосується кількості дітей у групах. Як розповів Пріцкер, будуть також встановлені вимоги щодо носіння масок персоналом у приміщеннях і щодо дітей, які мають понад два роки, якщо вони, згідно з показами, не можуть носити покриття на обличчя. Маски також необхідно буде носити у передпокої та при вході/ виході із закладу всім особам, які мають понад 2 роки. Під час гри на свіжому повітрі дітям і персоналу маску носити буде не обов’язково. З-поміж інших вимог, у закладах дошкільного виховання будуть щодня проводити перевірку стану здоров’я усіх дітей, вихователів, персоналу та відвідувачів. Особам із ознаками хвороби буде заборонено входити до закладу. У заклади також не допускатимуть осіб із температурою 38º і вище. Відповідно до рекомендацій Restore Illinois Plan, який стосується 3 і 4 етапу виходу з карантину, кожна група дітей повинна складатися не більше, ніж із 10 осіб.

Чикаго є одним з трьох епіцентрів коронавірусу в країні За словами д-ра Deborah Birx, голови робочої групи Білого дому з протидії пандемії, досі епіцентрами коронавірусу у США залишаються Лос-Анджелес, Вашингтон і Чикаго. Ці міста мають відсоток осіб із позитивною реакцією на захворювання приблизно 20%. Як стверджує Birx, відсоток осіб із позитивною реакцією у решті великих міст становить менше, ніж 10%. Вона звернулась до Центрів із боротьби та запобігання хвороб США з проханням дослідити, чому в згаданих містах, незважаючи на розпорядження про обов’язкове перебування вдома, не зменшується кількість хворих. Тим часом мер Чикаго Лорі Лайтфут категорично не погоджується із твердженням Deborah Birx. Вона переконує, що слова Birx – не підтверджені фактами. Однак того ж дня, 22 травня, доктор Allison Arwady, комісар департаменту охорони здоров’я Чикаго, визнала, що в окрузі Cook зафіксовано більшу кількість випадків захворювань на коронавірус, ніж у будь-якому іншому окрузі США. «Частково так склалося тому, що ми – великий округ», – заявила на брифінгу Allison Arwady. «А частково тому, що у нас був великий спалах коронавірусу». Станом на 25 травня, в окрузі Cook було зареєстровано 29 638 хворих на коронавірус, 1364 осіб померли. У Чикаго, відповідно, 42 372 хворих, 1940 осіб загинули. Arwady підкреслила, що вперше за останній час у Чикаго спостерігається спад загальної кількості хворих, зокрема, й у кольорових громадах.

ЧАС І ПОДІЇ

#22 I 05.27.2020

0.85 $

2.59

ǐǽǭȁȒǷ ǝǻǮǻǿǵ: Ǐǿ - ǜǿ: 2 ǰǻǱ. ǱǺȌ - 8 ǰǻǱ. ǯǲȄǻǽǭ ǞǮ - ǚǱ: 9 ǰǻǱ. ǽǭǺǷȀ - 2 ǰǻǱ. ǱǺȌ ǜǺ - ǯǵȂȒǱǺǵǶ

Ɂɚɩɢɬɚɣɬɟ ɇɚɬɚɥɿɸ

лідкуючи за політичним шоу на центральному рівні, є небезпека залишити поза увагою фінальний етап децентралізації, який, до того ж, збігається з кампанією на місцевих виборах. Наприкінці квітня головними політичними сюжетами стали можливе призначення Міхеїла Саакашвілі в уряд і звільнення керівників митниці та податкової Максима Нефьодова й Сергія Верланова. Кількість різноманітних коментарів, які залишили про ці події в соцмережах і на телебаченні, поступається лише темам COVID-19 і пожеж на півночі країни. Проте у дні ламання списів довко-

ПОЛІТИКА

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

реформі децентралізації, яка три- мерами — невипадкове, а його при- — фактична мажоритарна система. По-друге, партіям пропонують доває в Україні з 2015 року. Імовірність чини вище показано в цифрах. У боротьбі центру й місцевої дати умови для входження в місцеві того, що в найближчі десятиліття хтось знову візьметься перекроїти влади однозначно ставати на чи- ради: зібрати 5% загалом по країні й мати осередки у 2/3 регіадміністративний і часткоонів. Звісно, такі норми во територіальний устрій, До Виборчого кодексу готують політично вигідні передосить мала. Тому 25 жовтня зміни, які вдарять передусім по дусім партії президента, українці не просто обиракерівники якої схиляють тимуть місцевих керівників регіональних політсилах регіональних лідерів до на найближчу п’ятирічку. «добровільно-примусоПереможці виборів закладатимуть тенденції розвитку на значно юсь сторону не можна. Навіть якщо вої» співпраці. «Слуга народу» досі нинішня влада в Києві комусь не по- не має жодного осередка на місцях. довший період. У найближчі місяці ми станемо добається. І саме тому, що ця тема Тому популярні мери постануть песвідками вирішального етапу бо- куди глибша за протистояння «Слуги ред вибором: або самим перейти під ротьби, яка вже давно триває. Влас- народу» й умовної «партії мера» на знамена партії президента, або не не, взаємні кпини між владою в Києві виборах в окремо взяту міськра- конкурувати з набраним нашвидкута на місцях на певні теми, що три- ду. Продаж партій, регіоналізм і руч осередком СН.

Два ракурси. Місцеві вибори в регіональному й національному вимірах

ла заміни чиновників у Києві майже непоміченими залишилися важливі регіональні новини. Наприклад, на батьківщині президента Володимира Зеленського, у Кривому Розі, 23 квітня відбувся автопробіг підприємців із вимогами «однакових умов карантину». Невдоволення учасників викликане тим, що одним бізнесменам наказали закрити торгові точки, натомість іншим — ні. За повідомленнями у пресі, аналогічні акції відбулися в Дніпрі, Запоріжжі й Одесі. А наступного дня в тому самому Кривому Розі відбувся вже мітинг перед міською адміністрацією: цього разу вимагали відкриття ринків у місті. На тему відкриття ринків узагалі можна зробити цікаве дослідження. Публічно на підтримку такого рішення встигли висловитися як мінімум міські голови Львова, Івано-Франківська й голова Дніпропетровської облради. Вочевидь, така увага якнайкраще свідчить про справжні «локомотиви» місцевої економіки, якими продовольчі ринки залишаються досі, як і 30 років тому. Натомість у Києві дискусія про можливість послаблення умов карантину для окремих категорій менш жвава. Зрештою, 27 квітня уряд відреагував на заклики місцевої влади й почав готувати постанову про відкриття 281 ринків по всій країні. Правильне чи хибне це рішення з погляду епідемічної загрози — покаже майбутнє. Однак певний розрив, що наприкінці квітня відбувся в інформаційній картині, доволі симптоматичний. Серйозні події на місцях ледь не проґавили за звичною метушнею політиків на центральному рівні. Така ситуація особливо непокоїть тепер, коли країна перебуває порозі, без перебільшення, принципових змін у відносинах центру й регіонів,

вають від початку карантину, — це лише публічний вимір цієї боротьби. Знову ж, показовою є історія з ринками, бо коли місцева влада стає на захист підприємців, то вкотре протиставляє себе київській. Мери майже не брали на себе відповідальності за непопулярні обмеження під час карантину, залишаючись у ролі «хороших поліцейських». Багатьом із них така роль успішно вдається від самого початку децентралізації, яка додала грошей місцевим бюджетам. Там, де їх вдалося використати з розумом, популярність місцевої влади безумовно зросла. Як свідчить опитування групи «Рейтинг», здійснене на замовлення Міжнародного республіканського інституту, потенційні показники партії мерів на виборах в обласних центрах становили б від 6% до 63%. Натомість середні показники по різних містах на рівні близько 30%. Це майже збігається з останніми показниками популярності правлячої «Слуги народу», але її рейтинг із часом якраз зменшується.

З огляду на чималий рейтинг місцевої влади, регіональних партій може стати більше а також у самому устроїї життя на місцях. Уже за півроку в Україні відбудуться загальні місцеві вибори. Водночас удвічі урізане фінансування і проблеми з практичним застосуванням нового Виборчого кодексу залишають чимало питань про якість цих перегонів. Ключовою проблемою є оплата праці членів дільничних комісій, на плечі яких ляже основний тягар організації голосування. До того ж, вибори мали б стати ще й фінальною крапкою у

Приблизно на одному рівні П б і і перебуває довіра до президента й міських голів як інституцій. Нині вона становить близько 15%. Варто уточнити, що «+15%», адже довіра до більшості державних інституцій обраховується «мінусами». Ті, хто дивився нещодавній фільм президента про рік на посаді, могли звернути увагу на одне з його вихвалянь: мовляв, під час пандемії глава держави звертається до людей частіше, ніж мер вашого міста. Порівняння саме з

створення політсил лідерського зразка — три найгірші тенденції українського партійного будівництва, на яких із року в рік фахівці акцентують увагу. Проблема в тому, що «партія мера» яскраво виявляє щонайменше дві з цих тенденцій. «Черкащани», «Херсонці», «Вінниць-

Жоден із варіантів (сильні регіональні партії або президентська політсила з адмінресурсом), звісно, не ідеальний. Саме тому за розвитком подій на цьому полі слід спостерігати куди пильніше. Зміни до Виборчого кодексу вже обговорюють у профільному Комітеті Ради з питань організації державної влади. А сам комітет останнім часом перетворився на один із найактивніших у парламенті. Однак справжня боротьба розпочнеться в залі. Ухвалення дискусійного проекту змін до Виборчого кодексу нині вже далеко не гарантовано. А мери, які можуть впливати на рішення в парламенті, навряд чи допустять спокійне голосування за невигідні собі норми. Ситуація загострюється тим, що на нас чекає вал ключових рішень у питаннях місцевих виборів і децентралізації. Найбільш небезпечним може стати ефект пляшкового горлечка, коли обговорення однієї важливої проблеми заблокує проходження інших. Паралельно з ад-

Переможці виборів закладатимуть тенденції розвитку на значно довший період ка європейська стратегія», «Українська галицька партія», «КМКС», «Партія угорців України» — лише кілька політичних проектів, які в своїх назвах прямо використовують регіональні чи етнічні особливості. На виборах до Верховної Ради у 2019му вже спробувала свої сили партія «Довіряй ділам», яка хоч і не має в назві регіонального означення, але чітко асоціюється з двома Геннадіями: «харківським» Кернесом та «одеським» Трухановим. З огляду на чималий рейтинг місцевої влади, регіональних партій може стати більше. Існує ризик, що це матиме погані наслідки, особливо з огляду на війну в країні й постійні намагання Росії спровокувати сепаратизм. У Києві вирішили відповісти на загрозу законодавчими обмеженнями. Голова «Слуги народу» Олександр Корнієнко в нещодавньому інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня» фактично визнав, що до Виборчого кодексу готують зміни, які вдарять передусім по регіональних політсилах. По-перше, можуть знизити так званий бар’єр пропорційної системи. Зараз на всіх виборах, у яких беруть участь понад 90 тис. виборців, висування відбувається від партій. Там, де менш ніж 90 тис.,

міністративною підготовкою до виборів триває й територіальна, яку також не завершено. Усередині квітня уряд почав ухвалювати перспективні плани областей. Ідеться про поділ усієї території регіонів на ОТГ. Раніше процес об’єднання громад був добровільним, тож на мапах лишилося чимало білих плям. Затвердження планів з ініціативи уряду посилює приховані конфлікти до максимуму. Хтось виступає за максимальне збереження старих районів у вигляді перейменованих в ОТГ, хтось рішуче проти, намагаючись позбутися неперспективних дотаційних громад. Боротьбу за владу, нехай і на найнижчому рівні, також ніхто не виключає. У підсумку перспективні плани затверджуватиме Рада у вигляді нового адміністративно-територіального поділу. Також влада може знову розпочати гру в конституційні зміни в частині децентралізації. Тож цього року навряд чи слід чекати літньої політичної перерви. Саме влітку прийматимуть найважливіші рішення. Автор: Андрій Голуб Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/Politics/243181), матеріал друкованого видання № 18 (650)

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

Solution Financial Mortgage Company (NMLS ID 267469) Офіс в Українській Околиці 1706 W. Chicago Ave., Chicago, IL 60622 Tel.: 773-309-1950 • Fax: 847-834-0106 (NMLS ID 232240) An Illinois Residential Mortgage Licensee

Офіс в Glenview 1701 E. Lake Ave., Ste 260, Glenview, IL 60025 Tel.: 847-834-0100 • Fax: 847-834-0106

nacevedo@solutionsfn.com Розмовляємо українською, російською і польською мовами

ОСВІТА

У світі надзвичайна освітня ситуація. Що робити?

початку як людство ми перейшли від кризи в однині до криз у множині, та, врешті, – до глобальної кризи. У вересні минулого року Папа Франциск звернувся до світової громадськості з ініціативою об’єднатися довкола Глобального договору про освіту (Global Compact on Education), який «потрібен для того, щоб навчити нас універсальної солідарності та новому гуманізму». Підписання пакту відбудеться 15 жовтня 2020 року в Римі. Наразі напрацьовано Instrumentum Laboris — робочий документ, який висвітлює суть та контекст цієї ініціативи, а також пояснює місію і візію глобального освітнього договору. Ініціатива Папи Франциска є логічним продовженням його глобальних починів, чий сенс найвиразніше висловлено в енцикліці «Laudato Si» (Славен будь. Про турботу за наш спільний дім). У ній подано запрошення долучитися до вирішення наявних екологічних проблем на євангельських засадах. При-

самоусвідомлення людини та її місця у світі. Відмова від традиційних правил економічної поведінки, опанованої споживацтвом і погонею за прибутком як єдиним мірилом економічної успішності, від культури відходів, яка швидко знецінює речі та перетворює їх на сміття, від ментальності індивідуалізму з її недооцінкою спільноти, солідарності та взаємозалежності та похідним від неї культом негайного задоволення — усе це є передумовою для сприйняття планети як нашого спільного дому, за який всі ми відповідаємо і зобов’язані оберігати. Як наслідок, Папа закликає до екологічного навернення, тобто «зміни серця», щоб ми могли «почути як крик землі, так і плач бідних». Відтак на сторінках енцикліки він викладає моральні передумови «інтегральної екології», яка охоплює екологію довкілля, економіки та суспільства, екологію культури, повсякденного життя та екологію людини з її наголосом на людській гідності, спільному добрі, справедливості між поколіннями і сталій

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

ній справі найкращі сили і, гогіка», яка сповідує ціннього людства». Здавалося б, з початком по-третє, наважитися фор- нісно-нейтральний підхід і нового тисячоліття перед мувати людей з настано- одним з найбільш продуклюдством відкривалися вою служіння у своїх спіль- тивних способів інтелектуального спілкування вванові обнадійливі перспек- нотах. До чого таким чином за- жає іронію і гру. Це нібито тиви. Та навіть побіжний дозволяє зберегти здоропогляд на теперішній стан прошує Папа Франциск? Дозволю собі припу- ву критичну дистанцію зі глобальної політики, економіки, довкілля, міжна- стити, що, по-перше — до змістом навчання і особою родної безпеки, експансії розуміння освітнього сере- викладача, демократизутехнологій, забезпечення довища не лише як засобу вати стосунки, уникнути економічної інфантильного підпорядправ людини, охорони здо- підсилення ров’я та інших сфер жит- вартості та конкуренто- кування його авторитету. тєдіяльності спонукає до спроможності індивіда на Тіньовою стороною медалі скромності та зречення ринку праці, його спро- є поширення саркастичного ставлення до будь-якого тріумфазмісту навчання, лізму. Спочатку як Взаємодія зі світом небезпека залюдство ми перерозумілості та йшли від кризи в одне має зводиться до захисту зверхнього ставнині до криз у мноприватних інтересів лення до текстів жині, та, врешті – до і їх авторів. І, що глобальної кризи. найгірше, втрата Ми, таке враження, стоїмо на порозі ідеально- можності до працевлаш- спроможності вільного від сприйняття го шторму — в умовах досі тування в економіці знань упереджень незнаних складнощів і не- і, як наслідок, придатності цих текстів і висловлених сприяти загальному еконо- в них ідей, без чого, наприбаченої невизначеності. Не дивно, що Папа мічному зростанню. Осві- клад, неможлива будь-яка Франциск наголошує на та теж не має зводитися серйозна праця з джерелаМи повинні почути як крик землі, «освітній надзвичайній си- до індоктринації навіть у ми. «Класична установка» так і плач бідних туації», що засвідчено не- нейтральному сенсі цьо- шанує текст і його автора. вдачами у наших зусиллях го слова — забезпечувати Якщо хтось прагне чогось формувати людей зі здо- національну і культурну навчитися, має прислухаровим глуздом, здатних інтеграцію індивіда, а та- тися до мотто Сократа «Я мітно, що енцикліка стала природі людської істоти. Трансформація мен- співпрацювати з іншими і кож його громадянську ло- знаю, що я нічого не знаю». першою, переклад якої на українську мову було оп- тальності, зміна серця, на- наповнювати своє життя яльність. Справжня освіта Без такої настанови пошарилюднено на веб-сторінці вернення, нове самоусві- сенсом». В таких надзви- ґрунтується на комунікації нування є ризик, що молодомлення — це все плід чайних обставинах освіта цінностей, а не нав’язуван- да людина може втратити Святої Столиці. Однією з ключових ду- освіти та освітніх практик. стає «спільною справою», ні молодій людині рамок здатність набувати перекомок енцикліки «Славен Папа Франциск наголошує, res-publica і вимагає об’єд- штивної ідентичності. Осві- нання, досвідчувати прибудь» є теза, що подолан- що справжня освіта — «це нання зусиль учнів і сту- та передбачає поцінування четність, приналежність і ня основних екологічних не лише наповнення голо- дентів, вчителів і виклада- і живий досвід гостинно- вкорінення, а відтак долати викликів нашої планети і ви концептами, а навчання чів, батьків і родин, бізнесу сті, солідарності, дружби, анонімність, і зрештою зназабезпечення сталого роз- тому, як вживати три мови: і мистців, уряду і неурядо- емпатії і співчуття, краси ходити відповідь на питанвитку людства не є лише розуму, серця і рук». Зав- вих організацій, благодій- і інших життєдайних цін- ня «Чому?» — а це засадтехнологічною задачею, дяки освіті людина вивчає ників і релігійних організа- ностей. Така особа спро- ничі речі для досягнення виконання якої залежить знання, вишколює прак- цій. Папа наводить відому можна на діалог у правді, інтелектуальної і людської передусім від відкриття тичні навички і формує африканську приказку, що красі та добрі, переступати зрілості. Так молода люнових джерел енергії, ви- ціннісні ставлення. Лише «для отримання дитиною межі набутої ідентичності дина зможе відчути себе в найдення нових енергоз- так вона стає освіченою освіти потрібне все село», та впізнавати в інших своїх центрі навчального процеберігаючих технологій, людиною, а не ходячою і закликає зацікавлені сто- братів і сестер, незважаючи су як його ціль, а не засіб. Одним з ключових запристроїв та інших вина- енциклопедією, професій- рони творити найрізнома- на їхнє етнічне походження, національ- вдань освітнього процесу ходів. Не вистаність, соціальну є також відкривати перед чить також суто Освіта стає «спільною справою», res-publica, не роль, майновий молодою людиною перполітичних кротільки учнів і викладачів, а й цілого суспільства стан, мову, релі- спективу спільного добра. ків, навіть на глогію, стать та інші Що її взаємодія зі світом бальному рівні, не зводиться до захисту відмінності. коли країни візьВ такому освітньому се- її приватних інтересів, муть на себе зобов’язання ним інструментом розв’я- нітніші союзи для зведення дотримуватись правил гри, зання практичних задач, чи глобального «освітнього редовищі молода людина самозбереження і самоздатна усвідомити не тіль- виживання, утилітарного дружніх до нашої плане- безпорадним мрійником. села». Виконання такого ки те, що і як вона повин- використання чи корислити та стану її здоров’я. На Лише освічена людина думку Папи, необхідно на- спроможна на творчість, завдання в кризових умо- на робити у суспільстві, вого отримання задововернення людини, перео- лідерство, самозарадність, вах — справа непроста. На а й знаходить відповідь лення. Світ є більшим за цінка нею своїх цінностей, відповідальне і зріле став- думку Папи, вона потребує на питання «Чому?». Слід проекцію мого дорогоціняка врешті приведе до до- лення до інших людей, відваги. По-перше, відваги звернути увагу на засад- ного «Я». Девід Брукс у книзі корінної зміни сприйнят- природи і Бога, здатна «пе- поставити особу в центрі ничу відмінність між двотя, ставлення і поведінки, реступити через розбрат і «освітнього села», по-дру- ма підходами до базової «ДНК особистості» змальоспособів взаємодії між чвари, відновити тканину ге, творчої і відповідальної навчальної настанови. Є Продовження на стор. 11 людьми і природою, навіть стосунків задля більш брат- відваги віддати цій спіль- «постмодерністська педа-

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

Ми страхуємо: t ɶʘʨʤ t ɷʩʚʞʣʠʞ ʠʘʖʦʨʞʦʞ t ɼʞʨʨʵ t ɸʧʻ ɷʻʝʣʛʧ ʇʨʦʖʫʤʘʠʞ

Ваш агент

ʔʡʻʵ ʇʠʩʟʗʻʚʖ ʂʤʜʡʞʘʻ

ɽʃɾɼʀɾ ʚʤ 35%

ʇʈʆɶʋʉɸɶʃʃʕ

ʉ ʣʖʧ ʣʖʚʻʟʣʖ ʧʨʦʖʫʤʘʖ ʠʤʢʥʖʣʻʵ ʘʻʚʢʻʣʣʞʟ ʧʛʦʘʻʧ ʫʤʦʤʮʻ ʬʻʣʞ ʨʖ ʠʘʖʡʻʪʻʠʤʘʖʣʻ ʥʦʖʬʻʘʣʞʠʞ

7 ȘȖȒȭȊ ȔȐ ȏȈȝȐȡȈȫȔȖ ǪȈș ȊȭȌ ȕȍȕȈȌȭȑȕȐȝ ȗȈȘȚȕȍȘȭȊ ] ʢʤʗ

8 $IJDBHP "WF $IJDBHP

Фото wikipedia.org

вує перехід від культури скромності до культури «Великого Я», від культури, що спонукає нас ставитися до себе скромно чи навіть забувати про себе заради вищої цілі – до культури, що заохочує людей вважати себе пупом Землі та центром Всесвіту. В одній парадигмі нас запрошують бути «більш скептичними до власних бажань, краще усвідомлювати власні вади, більше зосереджуватися на боротьбі зі своїми недоліками та перетворенні слабких сторін на сильні. Люди цієї традиції менш схильні вважати, що потрібно обов’язково негайно ділитися з усім світом кожною думкою, емоцією чи досягненням… Люди, які так живуть, вірять, що характер не є чимось природженим чи тим, що виникає мимовільно. Щоб виховати характер, потрібні зусилля і майстерність. Він вибудовується не лише завдяки самообмеженню і труднощам. Його також лагідно виховують любов і радість… Жодна людина не здатна навчитися володіти собою без сторонньої допомоги…, щоб раз у раз перемагати егоїзм, гординю, жадібність і самообман. Кожному потрібна рятівна допомога ззовні – з боку сім’ї, друзів, попередників, правил, традицій, інституцій, взірців, а для віруючих — від Бога». Унаслідок зсуву до «Великого Я» змінилися вихідні уявлення про людську ідентичність, згідно з якими наше глибинне «я» — досконале. «Від природи існує хороше істинне «я», якому можна довіряти, з яким звірятися і встановлювати з ним зв’язок. Особисті відчуття — це найкра-

щий путівник із питань, що добре, а що зле». Від традиції змагання з собою задля відкриття і творення себе кращого відбувається перехід до культу саморозкріпачення, самовираження, самоздійснення і самозвеличення. Щоб не піддатися антикультурі «Великого Я», потрібно знайти щось більше від себе, чому ти готовий послужити і заради чого жити. Людина не може повноцінно жити без ідеалів, які її надихають, заряджають енергією, заводять. Усвідомлення певного ідеалу може стати моральним джерелом, яке надихне молоду людину, дасть силу чинити добро і ставати доброю. Моралізаторство, що надає моральні інструкції, але не спонукає любити те, що добре, є безсилим допомогти людині в емансипації від себе самої. Іноді треба напружитися і звільнитися від себе, щоб відкрити реальність і нею захопитися. «Служіння має стати не просто одним з багатьох видів діяльності, а засадничим методом, з поміччю якого передається все знання і набуваються всі вміння». Вже замало задовольнятися освітою для служіння. Сама освіта, на думку Папи Франциска, має стати різновидом служіння, «завдяки чому наші брати і сестри стають як дорогою, так і метою освіти». А оскільки «служіння є опорою культури зустрічі», навколо освіти як служіння зможуть об’єднатися та об’єднати найкращі сили всі, кому небайдуже майбутнє людства і його спільного дому. Автор: Тарас Добко Джерело: Пресслужба УКУ

КАДРОВИЙ ПОРТАЛ

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

«Карантинні» тренди у роботі з персоналом

рацювати окремо один від одного, але при цьому не втрачати відчуття колективу, зберігати позитивний настрій, коли все навколо «штормить», робити більше, витрачаючи при цьому менше – розповідаємо, які завдання з’явились у роботодавців з початком карантину.

Коронакриза поставила багато викликів перед роботодавцями: організувати віддалену роботу або захист співробітників, які не можуть працювати з дому, підтримати рівень лояльності і мотивації персоналу у стресовий період, оптимізувати штат тощо. При цьому зробити це потрібно було швидко і без серйозних фінансових вкладень (адже, на жаль, бюджети компаній серйозно постраждали після запровадження карантину). І багато роботодавців досить успішно впоралися з цими завданнями. З основних трендів, які проявилися під час карантину, можна виділити:

1. Посилення санітарногігієнічних норм Турбота про здоров’я співробітників цього року стала не просто бонусом, який надає роботодавець, а практично життєвою необхідністю бізнеса. Особливо у цьому контексті мова йде про тих працівників, які, в силу специфіки обов’язків чи галузі діяльності, не можуть працювати віддалено. Їх забезпечують індивідуальними засобами захисту: масками, рукавичками, окулярами, спеціальними захисними екранами, санітайзерами для рук та оргтехніки. Деякі компанії організували корпоративні трансфери для співробітників, тим самим мінімізуючи небезпеку їх зараження у громадському транспорті. З метою дотримання соціальної дистанції та мінімізації близьких контактів частина роботодавців ввела графіки обідів та придбала додаткові кавоварки.

2. Турбота про психоемоційний стан співробітників Роботодавців розуміють: піклуватись зараз потрібно не лише про фізичне здоров’я. І ті співробітники, які працюють віддалено, і ті, хто продовжує їздити на місце роботи, зазнають неабиякого стресу. Тому важливо, як мінімум, додати позитиву у щоденні комунікації. Наприклад, у Synevo підхопили тренд на «антихандричний» флешмоб, коли люди копіюють відомі картини і викладають фото, та вже створили кілька сотень світових шедеврів у виконанні співробітників. У lifecell діє психологічний клуб «PSY Club», який має на меті розвиток емоційного інтелекту. Останнє онлайн-обговорення «Як зберегти стійкість під час змін?» було присвячене викликам, з якими всі ми зіткнулися під час карантину. У рамках «PSY Club» співробітники також мають нагоду поспілкуватися зі своїми колегами, які володіють певними психологічними практиками, та одержати відповідну психосоціальну підтримку. А співробітники Admixer для отримання такої підтримки можуть звернутись до корпоративного психолога. У «Датагруп» акцентували увагу на тому, що у здоровому тілі – здоровий дух. За допомогою спортивно-благо-

дійного проєкту компанії – DataHeart – співробітників заохочують тренуватися вдома та реєструвати свої тренування в корпоративній системі – для доброчинної допомоги підопічним проєкту.

3. Діджиталізація

Перехід на дистанційний формат роботи та переведення більшості робочих процесів та комунікацій онлайн став справжнім викликом для компаній. Але багато хто зміг з ним впоратись, не збавити обертів та отримати максимальну користь від таких змін. Так, наприклад, у «Київстарі» зізнаються: наради менеджменту, які перейшли у формат онлайн, наразі відбуваються навіть частіше, ніж у «докарантинний» період. Зокрема, щотижня збирається антикризовий комітет, де обговорюється поточна ситуація в країні і компанії та план подальшіх дій. У lifecell запевняють, що карантин – не привід зупиняти корпоративне навчання. Наразі в компанії воно відбувається за графіком у віддаленому режимі. Крім того, були розроблені та впроваджені нові теми та формати. Так, онлайн-формат корпоративного навчання «Go Online Club» дає змогу брати участь у нових тренінгах на різні теми – від «Skype for Business: 10

залучені до обробки вхідних дзвінків в інтернет-магазин antoshka.ua. І співробітники показують готовність до оперативного освоєння нових навичок і нових посад. А у EVO запустили проєкт EVO Freelance. Керівники, у яких стало більше завдань, і керівники, у яких недозавантажені співробітники, заповнюють форму. Одні — описують завдання, для яких бракує людей. Інші — якими навичками володіють тимчасово незавантажені співробітники. А People Team зводить цих людей. Наприклад, команда організації заходів зараз на 30% займається своїми прямими завданнями – організацією заходів і курсів, але в онлайні. А 70% часу витрачає на допомогу іншим: дослідження, робота з відгуками, дзвінки постачальникам медтоварів, соцмережі, лендінги тощо.

5. Активізація програм КСВ

Цей тренд, який був актуальним і до карантину. Ще минулого року під час вебінару у рамках проєкту «Рекруторія» Ольга Бойко, яка на той час обіймала посаду провідного фахівця з Корпоративної соціальної відповідальності в Ашан Україна, запевняла: в майбутньому виживуть лише соціально-відповідальні компанії. І теперішню ситуація змусила бізнес ще

Лідер – це особистість, яка вміє швидко адаптуватися та адаптувати колектив до змін лайфхаків для проведення вебінарів та онлайн-зустрічей» до «Сім технік адаптування до змін». А у Beetroot нагадують, що на роботі ми не тільки працюємо, але й спілкуємось з колегами, наприклад, за чашкою кави на кухні. Під час карантину роль цієї кухні виконують Online Lounge Zone – окремі відео-канали, створені для кожного міста, куди можна у будь-який час приєднатись та, як на справжній кухні, застати там когось іще. Та, бувало, що чаєм та бесідою не обмежувалось і, під кінець дня, народ збирався з келишком вина навіть караоке співати у лаунжах. Діджитал-інструменти відкривають і ширші можливості для взаємодії з членами родин співробітників (а це, в свою чергу, може допомогти підвищенню рівня лояльності з їх боку). Так, наприклад, у «Капарол Україна» на онлайн-нарадах команда познайомилася із сім’ями, близькими та домашніми улюбленцями одне одного, у спільному чаті всі встигли обмінятися фото робочих місць, домашніх улюбленців. У Beetroot помітили, що на карантині сидять не тільки дорослі, та почали проводити вебінари для дітей. А у «Київстарі» створили групу «ALARM! Діти на карантині», де влаштовують активності для малечі, роблячи їхнє життя цікавішим, а життя колег – хоч трошечки спокійнішим.

4. Оптимізація кадрового ресурсу

На жаль, карантин – це не тільки необхідність перевести все онлайн. Багато хто має справу з необхідністю зменшити витрати та оптимізувати кадрові ресурси. І компаніям вдалось з честю впоратись с цією задачею. Наприклад, у RedHead Family corporation на сьогодні відбір кадрів виключно внутрішній – тимчасово незайняті працівники (наприклад, продавці-консультанти категорії «Меблі»)

більше згуртуватись, щоб допомогти вирішувати проблеми спільноти. Умовно такі активності наразі можна розділити на дві групи: - Придбання необхідного обладнання, засобів захисту тощо чи перерахування коштів для цих цілей: акціонер компанії Vodafone, група компаній NEQSOL Holding, виділила $ 1млн для покупки обладнання, систем тестування, препаратів і витратних матеріалів в лікарні України. Холдинг «Сімпатік Груп», який опікується Улянівською школою-інтернатом № 5, Білопільського району, Сумської області, та Спеціальною загальноосвітньою школою-інтернатом № 5 у Києві, забезпечили ці дитячі заклади масками та антисептиками, безкоштовно передали свої антисептичні гелі у Київську обласну лікарню №2, ЧАО «Укрпошта», а також у військові підрозділи, що перебувають на передових позиціях в Авдіївці. Moneyveo виділила 3 млн грн на закупівлю апаратів штучної вентиляції легенів і придбала три американські апарати для українських медустанов, зокрема – для Київської міської клінічної лікарні №9 та Чернівецької обласної клінічної лікарні. А «Київстар», спільно з благодійним фондом «Твоя опора», закупив апарати штучної вентиляції легень, монітори контролю стану пацієнтів, захисні костюми та інше спорядження для медиків на 30 млн грн. - Надання сервісів чи продукції на безкоштовній підставі. Наприклад, «Вітмарк-Україна» збільшила кількість продукції, яку передає для соціально незахищених верств населення. Vodafone всім медичним працівникам, які користуються послугами компанії, з 1 квітня нарахувала 10 ГБ інтернету і 1000 хвилин на дзвінки, та надали безлімітний доступ до соціальних мереж і месенджерів. А в рамках підтримки проекту «Всеукраїнська школа

online» також відкрили вільний доступ до трансляцій уроків через сервіс Vodafone TV. lifecell почав безкоштовно надавати 20 ГБ Інтернету та 1500 хвилин для дзвінків на міські та мобільні номери по Україні.

6. Переосмислення ролі лідерів

«Лідер – це особистість, яка вміє швидко адаптуватися та адаптувати команду до ситуацій, що швидко змінюються», - таку характеристику навели учасники минулорічного дослідження «HR-персона року». І коронакриза ще більше актуалізувала потребу в лідерах певного типу. За словами Галини Цвіркун, директорки департаменту персоналу поштово-логістичної групи «Міст Груп», в один день змінився профіль керівника: «В минуле відходять «досконалі менеджери», актуальними стають «живі лідери». Це ті, які, можливо, і не знають сценаріїв виходу з кризи, бо ніколи в них не перебували. Але ті, які здатні швидко реагувати на зміни, генерувати ідеї, вести за собою людей, дивитися в очі страхам і відверто про це комунікувати з працівниками». Що ж саме повинні робити лідери зараз? Ось невеликі приклади. Менеджмент «Київстару» щотижня проводить онлайн-зустрічі з усіма співробітниками компанії, де всі охочі отримують відповіді на актуальні питання, які їх турбують. Подібної практики дотримуються і у Metinvest Digital. Щотижня за допомогою Microsoft Teams у компанії проводять Townhall-зустрічі з усіма співробітниками, на яких лідерська команда на чолі з CEO ділиться оперативною інформацією щодо розвитку бізнесу, ситуації з карантином в компанії та Україні, а також відповідає на питання в прямому ефірі. Це надає співробітникам відчуття команди і підтримки, допомагає сфокусуватися на робочих пріоритетах, отримати рекомендації щодо організації робочого часу і простору. У Avon Україна запевняють, що у таких комунікація велику роль відіграють саме відео-дзвінки. Вони створюють ефект присутності і включають всіх учасників в дискусію, дають можливість керівникові «відчувати» емоційний фон в команді і реагувати на негативні зміни своєчасно. А, наприклад, СЕО компанії «Датагруп» Михайло Шелемба разом з активістами проєкту DataHeart двічі на тиждень проводить корпоративну ранкову онлайн-зарядку – це допомагає починати разом робочий день, підтримувати одне одного, допомагати підопічним зберегти єдність та гарний настрій. Чи втратять ці тренди свою актуальність після зняття чи послаблення карантинних обмежень? Ні. Як влучно відзначила Вікторія Павліченко, People Operations Manager компанії Admixer, важливо, щоб у співробітників почуття безпеки зберігалося і після карантину: «Якщо ви зараз впроваджуєте цінні ініціативи, будьте готові, що люди швидко звикають до хорошого. Подумайте про розчарування співробітників, якщо ви знизите заходи захисту після зняття обмежень. Компанія завойовує лояльність співробітників роками, але може вбити її декількома необдуманими діями». Тому ніколи не пізно взяти на озброєння зазначені вище тренди. Джерело: Grc.ua (https://grc.ua)

ЧАС І ПОДІЇ

РЕКЛАМА – МЕДИЦИНА

#22 I 05.27.2020

БАГАТОПРОФІЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ ЦЕНТР ДЛЯ ДОРОСЛИХ ТА ДІТЕЙ

OAKTON HEALTH CENTER В ЦЕНТРІ ПРИЙМАЮТЬ:

• Сімейні лікарі • Терапевти • Гінеколог • Психіатр • Ендокринолог ɉɪɨɜɿɞɧɢɣ ɫɿɦɟɣɧɢɣ ɥɿɤɚɪ ɡ ɛɚɝɚɬɨɪɿɱɧɢɦ ɞɨɫɜɿɞɨɦ %RDUG &HUWL¿ HG 3K\VLFLDQ Ȼɟɚɬɪɢɫɚ ɉɚɡ

Офіс затверджений (сертифікований) INS

ɞɥɹ ɨɛɫɬɟɠɟɧɶ ɩɪɢ ɨɬɪɢɦɚɧɧɿ

Green Card ǻȎȗȐȖȑȳȒțȳȦȳ ȤȳțȖ

ǔǺǵǳǷǭ 10

ɭ ɜɢɩɚɞɤɭ ɩɪɟɞ¶ɹɜɥɟɧɧɹ ɰɶɨɝɨ ɨɝɨɥɨɲɟɧɧɹ

• Госпіталізація в кращі • Знижки для пацієнтів госпіталі Чикаго та околиць без страховок • Відвідування • Щеплення (прививки) хворих пацієнтів в • Медичне тестування домах пристарілих і стану здоров’я після реабілітаційних центрах виробничих та побутових • Приймаємо страховки, а травм, а також також Medicare та Medicaid автомобільних аварій Ɋɨɡɦɨɜɥɹɽɦɨ ɭɤɪɚʀɧɫɶɤɨɸ ɪɨɫɿɣɫɶɤɨɸ ɚɧɝɥɿɣɫɶɤɨɸ ɦɨɜɚɦɢ

_ ZZZ 2DNWRQ+HDOWK&HQWHU FRP 2DNWRQ 6W 6NRNLH ,/

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

АДВОКАТСЬКЕ БЮРО Ukrainian Village

2232 W. Chicago Ave., Chicago, IL 60622

Автомобільні аварії • Personal Injury / Травми / Медичні помилки • Керування автомобілем у нетверезому стані (DUI) • Штрафи / Traffic Court • Повернення прав водія (Driver's License), слухання в Secretary of State • Травми на роботі (worker's compensation)

Імміграційне право • • • •

Возз'єднання сім’ї Громадянство Відновлення Green Card Real Estate (купівля-продаж нерухомості) • Нотаріальні послуги, переклади, доручення • Розлучення

Михайло Чабан

773-627-6250 www.chabanlaw.com

ЗАЩЕМЛЕННЯ – КОМПРЕСІЯ – БІЛЬ… ДЕКОМПРЕСІЯ – ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД БОЛІ!

МИ ЗНАЄМО ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ!!!

Comprehensive Rehabilitation Clinic

АНДРІЙ ІВАНЧЕНКО, M.D. СТЕНОЗ?

У Вас з’явилась слабкість в ногах і біль в попереку? Можливо у вас стеноз хребетного каналу (грижа міжхребцевого диска). Вам потрібна ДЕКОМПРЕСІЯ!!!

ГОЛОВНА БІЛЬ, ЗАПАМОРОЧЕННЯ?

Можливо, причина в патології верхньо-шийного відділу хребта, і як результат - шийно-черепному синдромі Защемлення нервів і сосудів знімає ДЕКОМПРЕСІЯ!!!

Декомпресія

- звільнення нервових волокон, защемлених випнутим диском, або спазмованими м’язами. Це універсальний спосіб зняти спазм, набряк, запалення і усунути першопричину болі.

985 S. Buffalo Grove Rd., Buffalo Grove, IL 60089 | 847-681-1161 | OrthoPainRehab.com

Đ§Đ?ĐĄ Đ&#x2020; Đ&#x;Đ&#x17E;Đ&#x201D;Đ&#x2020;Đ&#x2021;

S K I N C A R E I N S T I T

Đ Đ&#x2022;Đ&#x161;Đ&#x203A;Đ?Đ&#x153;Đ?

#22 I 05.27.2020

& U

BOHDAN BILAS D.D.S.

18 Ń&#x20AC;ĐžĐşŃ&#x2013;Đ˛ Đ˝Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192; Đ&#x201D;Đ¸ĐżĐťĐžĐź Estelle â&#x20AC;&#x201C; ĐłĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Ń&#x201A;Ń&#x2013;Ń? Ń?ĐşĐžŃ Ń&#x201A;Ń&#x2013; Đ´ĐťŃ? Ń&#x20AC;ĐľĐşĐťĐ°ĐźĐžĐ´Đ°Đ˛Ń&#x2020;Ń&#x2013;Đ˛!

S P A T E

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐšĐźĐ°Ń&#x201D; ĐżĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Đ˝Ń&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ Đ˛ ĐŁĐşŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2014;Đ˝Ń Ń&#x152;ĐşŃ&#x2013;Đš ĐžĐşĐžĐťĐ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013; Đˇ 1981 Ń&#x20AC;ĐžĐşŃ&#x192;

Đ&#x17E;ĐłĐžĐťĐžŃ&#x2C6;Ń&#x192;Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˝Đ°ĐąŃ&#x2013;Ń&#x20AC; ĐˇĐ° Ń ĐżĐľŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x17D; Đ&#x161;Đ&#x17E;ĐĄĐ&#x153;Đ&#x2022;Đ˘Đ&#x17E;Đ&#x203A;Đ&#x17E;Đ&#x201C;! Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžĐłŃ&#x20AC;Đ°ĐźĐ° Đ˝Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ˛ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;Đ°Ń&#x201D;:

SKIN CARE THERAPIST â&#x20AC;˘ Đ?Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ°Ń&#x201D;ĐźĐž Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń&#x17D; Đ˛ĐťĐ°Ń Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐşĐžŃ ĐźĐľŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐťŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2014; â&#x20AC;˘ Đ&#x2019;ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ¸Đš ĐşŃ&#x192;Ń&#x20AC;Ń ĐżĐž Laser Technician CertiďŹ cation

ĐŁŃ Ń&#x2013; Đ˛Đ¸Đ´Đ¸ Ń Ń&#x201A;ĐžĐźĐ°Ń&#x201A;ĐžĐťĐžĐłŃ&#x2013;Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐżĐžŃ ĐťŃ&#x192;Đł ĐżĐžŃ Ń ĐťŃ&#x192;Đł â&#x20AC;˘ Đ&#x;ĐťĐžĐźĐąŃ&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ&#x; Đą â&#x20AC;˘ Đ&#x161;ĐžŃ&#x20AC;ĐžĐ˝ĐşĐ¸ â&#x20AC;˘ Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;ĐľĐˇĐ¸ â&#x20AC;˘ Đ&#x2020;ĐźĐżĐťĐ°Đ˝Ń&#x201A;Đ¸ â&#x20AC;˘ Đ&#x203A;Ń&#x2013;ĐşŃ&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? ĐşĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝ĐľĐ˛Đ¸Ń&#x2026; ĐşĐ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;Đ˛ â&#x20AC;˘ Đ§Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐşĐ° ĐˇŃ&#x192;ĐąŃ&#x2013;Đ˛

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐšĐźĐ°Ń&#x201D;ĐźĐž ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6;Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°Ń&#x2026;ĐžĐ˛ĐžĐş Đ&#x153;ĐžĐśĐťĐ¸Đ˛Đ° ĐžĐżĐťĐ°Ń&#x201A;Đ° ĐşŃ&#x20AC;ĐľĐ´Đ¸Ń&#x201A;Đ˝ĐžŃ&#x17D; ĐşĐ°Ń&#x20AC;Ń&#x201A;ĐşĐžŃ&#x17D;

Đ&#x2019; ĐžŃ&#x201E;Ń&#x2013;Ń Ń&#x2013; Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐźĐžĐ˛ĐťŃ?Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192;ĐşŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2014;Đ˝Ń Ń&#x152;ĐşĐžŃ&#x17D;, Ń&#x20AC;ĐžŃ Ń&#x2013;ĐšŃ Ń&#x152;ĐşĐžŃ&#x17D;, ĐżĐžĐťŃ&#x152;Ń Ń&#x152;ĐşĐžŃ&#x17D; 2226 W. Chicago Ave. Chicago, IL 60622

773-278-8380 0

â&#x20AC;˘ Đ?Đ°ĐšĐ˝ĐžĐ˛Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Ń&#x2013; Ń&#x201A;ĐľŃ&#x2026;Đ˝ĐžĐťĐžĐłŃ&#x2013;Ń&#x2014; Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇŃ&#x192; Ń&#x2C6;ĐşŃ&#x2013;Ń&#x20AC;Đ¸ (ĐşĐžĐźĐżâ&#x20AC;&#x2122;Ń&#x17D;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ˝Đ° Đ´Ń&#x2013;Đ°ĐłĐ˝ĐžŃ Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ° Ń&#x2013; Ń&#x192;ĐťŃ&#x152;Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐˇĐ˛Ń&#x192;Đş) â&#x20AC;˘ Đ&#x;Ń&#x2013;Đ´ĐąŃ&#x2013;Ń&#x20AC; ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201E;ĐľŃ Ń&#x2013;ĐžĐ˝Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐşĐžŃ ĐźĐľŃ&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ&#x161;ĐžŃ ĐźĐľŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ° Ń&#x2021;Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐşĐ° ĐžĐąĐťĐ¸Ń&#x2021;Ń&#x2021;Ń? â&#x20AC;˘ Đ&#x2022;ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ?Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń? Đ˛ĐžĐťĐžŃ Ń Ń? â&#x20AC;˘ Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x201E;ĐľŃ Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đ¸Đš ĐźĐ°ĐşŃ&#x2013;Ń?Đś â&#x20AC;˘ Đ?Đ°Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x2030;Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ˛Ń&#x2013;Đš

Â˘Âť Ă&#x2026;Ă&#x2030;Ă&#x2039;Ă&#x2030;Ă?Ă&#x2026;Ă&#x192;Ă&#x201E; Ă?Ă&#x20AC;Ă&#x2039;Ă&#x2021;Â&#x17D;Ă&#x2C6; Ă&#x201A;Ă&#x2021;Â&#x17D;Ă&#x2C6;Ă&#x192;Ă?Ă&#x192; Ă&#x152;Â˝Ă&#x2030;Â&#x2022; Ă Ă&#x192;Ă?Ă?Ă&#x161; Ă&#x2C6;Âť Ă&#x2026;Ă&#x2039;ÂťĂ&#x201D;Ă&#x20AC; Â˘Âť Ă&#x2026;Ă&#x2030;Ă&#x2039;Ă&#x2030;Ă?Ă&#x2026;Ă&#x192;Ă&#x201E; Ă?Ă&#x20AC;Ă&#x2039;Ă&#x2021;Â&#x17D;Ă&#x2C6; Â&#x17D;Ă&#x2C6;Ă&#x201C;Âť Ă&#x152;Ă&#x160;Ă&#x20AC;Ă&#x2018;Â&#x17D;ÂťĂ&#x2020;Ă&#x2014;Ă&#x2C6;Â&#x17D;Ă&#x152;Ă?Ă&#x2014; Â&#x17D;Ă&#x2C6;Ă&#x201C;Â&#x17D; ÂžĂ&#x2039;Ă&#x2030;Ă&#x201C;Â&#x17D;

Đ Đ°Đ˝ĐşĐžĐ˛Ń&#x2013;, Đ˛ĐľŃ&#x2021;Ń&#x2013;Ń&#x20AC;Đ˝Ń&#x2013; ĐşĐťĐ°Ń Đ¸ Ń&#x2013; ĐˇĐ°Đ˝Ń?Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń? Đ˛ Đ˛Đ¸Ń&#x2026;Ń&#x2013;Đ´Đ˝Ń&#x2013; Đ´Đ˝Ń&#x2013;

Đ&#x201D;ĐžĐżĐžĐźĐ°ĐłĐ°Ń&#x201D;ĐźĐž ĐżŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2020;ĐľĐ˛ĐťĐ°Ń&#x2C6;Ń&#x201A;Ń&#x192;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń?

Đ˛ Đ˝Đ°Đš Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐžĐźŃ&#x2013;Ń&#x2C6;Ń&#x2013; Ń Đ°ĐťĐžĐ˝Đ¸ ĐşŃ&#x20AC;Đ°Ń Đ¸, Đ° Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžĐś Đ˛ ĐźĐľĐ´Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x2013; ĐžŃ&#x201E;Ń&#x2013;Ń Đ¸ Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐźĐ°Ń&#x201A;ĐžĐťĐžĐłŃ&#x2013;Đ˛ Ń&#x201A;Đ° ĐşĐžŃ ĐźĐľŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x2026;Ń&#x2013;Ń&#x20AC;Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐłŃ&#x2013;Đ˛

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;ĐźĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń?:

847-329-9174

Ç&#x2122;ÇťÇłÇ¸ÇľÇŻČ&#x2019;ÇžÇżČ&#x2030; ÇąÇ˛Ç˝ÇłÇÇŻÇşÇťČ&#x201C; Č Č&#x2019;ÇşÇÇşÇžÇťÇŻÇťČ&#x201C; ÇąÇťÇźÇťÇšÇťÇ°Çľ

É´Ę&#x; ĘŚĘ§ĘĽĘŚĘĽĘ¤ĘŞĘşĘŁĘĽ .FEJDBM #JMMJOH BOE $PEJOH Ę&#x203A;Ę&#x153;Ę¤Ę¤Ęź Ę&#x2DC;Ę&#x153;ĘŽĘźĘ§Ę¤Ęź .FEJDBM "TTJTUBOUT %FOUBM "TTJTUBOUT ĘŠĘ&#x2013; Ę¤Ę&#x153;Ę&#x203A;ĘźĘ˘ĘłĘ¤Ęź Ę&#x17E;Ę&#x2013;Ę¤ĘśĘŠĘŠĘś $13 'JSTU "JE 5SBJOJOH $MBTTFT Â˘Ă&#x2020;Ă&#x201E;Ă&#x2021;oĂ&#x2013;Ă&#x160;Â˝Ă&#x2C6;Ă&#x2026;Â&#x2039; Ă&#x201A;Ă&#x192;Â¸Ă&#x2030;Ă&#x20AC; ÂźĂ&#x192;Ă&#x2014; Ă&#x2021;Ă&#x2020;Ă?Â¸Ă&#x160;Ă&#x201A;Â&#x2039;ÂşĂ&#x17D;Â&#x2039;Âş XXX CBOEEBJOD DPN

IRU WKRVH ZKR TXDOLĂ&#x20AC; HG

1 /LQFROQ $YH 6NRNLH ,/

What you need now is a car, NOT a payment. Easy online PAYMENTS â&#x20AC; shopping FOR 90 DAYS and SAFE buying CUSTOMER AND $ â&#x20AC; â&#x20AC; E ASY UP TO CASH APR FINANCING UP TO O 60 M MONTHS^

NO 5,000 0%

New 2020 Toyota

New 2020 Toyota N

New 2020 Toyota Toyo ota

$1,500

$1,000

COROLLA

CUSTOMER CASHâ&#x20AC; â&#x20AC;

CAMRY

CUSTOMER CASHâ&#x20AC; â&#x20AC;

N ONLIN EW E MAKE TOOLS BUYIN G

New 2019 Toyota N

New Ne ew 2020 Toyota

$2,500

$1,750

RAV4

HIGHLANDER

CUSTOMER CASHâ&#x20AC; â&#x20AC;

Mowimi Po Polsku â&#x20AC;˘ Se Habla EspaĂąol â&#x20AC;˘ Full service body shop â&#x20AC;˘ FREE estimates

515 N. Green Bay Road, Waukegan, IL

847-696-8806 â&#x20AC;˘ ClassicDirectToyota.com

TACOMA

CUSTOMER CASHâ&#x20AC; â&#x20AC; Get the Classic Toyota Advantage

SALES HOURS: Available by Appointment SERVICE HOURS: Mon-Fri: 8am â&#x20AC;&#x201C; 5pm, Sat: 7am â&#x20AC;&#x201C; 3pm â&#x20AC; On approved credit through TFS. Not all applicants will qualify. You may defer the ďŹ rst retail payment for up to 90 days from contract date. Amount of interest will increase; ďŹ nance charges accrue from contract date origination. Earned interest over the ďŹ rst 90 days will be paid as interest according to your amortization schedule & will not be waived or added to the principal. Available on new and CertiďŹ ed Used Toyotas. Max term is 72 mos. Individual dealer prices, other terms, and offers may vary. Not compatible with iFi program. Price plus $300 doc fee & MV fees. ^0% APR Financing up to 60 mos. available on select Toyota models. 60 monthly payments of $16.67 for each $1,000 borrowed. Price plus $300 doc fee & MV fees. May not be combined with other offers. All lease & ďŹ nance offers require Tier 1+ customers through TFS. On approved credit. â&#x20AC; â&#x20AC; Up to $5,000 cash back on select 2019 Sequoia models. Cash back provided by Toyota & available on select 2019-2020 Toyota vehicles in stock. Excludes TRD Pro. Price plus $300 doc fee & MV fees. Cannot be combined with other offers. Incentives are subject to change. Subject to availability. See dealer for complete details. Offer ends 6/1/20.

CLASSIFIED – ОГОЛОШЕННЯ

Робота

PLACE CLASSSIFIED ADS IN NEWSPAPER

«CHAS I PODII» MAKE ALL CHECKS PAYABLE TO MEDIATOR, INC.

Потрібні столяри. 224-210-6172

Price for one word 50 c One word in bold type 75 c Business Card Size $20/ per issue Send checks to: 2232 W. Chicago Ave. Chicago, IL 60622

Phone: 773-697-3922 Fax 773-489-0031

Address: 2232 W. Chicago Ave. Chicago, IL 60622

ǽǾǶǯǶǾǮǻǻȍ ǾǳǱȁǹȍǾǻǶȃ ǯȁǲǶǻǸǥǰ ɋɬɚɛɿɥɶɧɚ ɪɨɛɨɬɚ Ɇɚɲɢɧɚ ɧɟ ɩɨɬɪɿɛɧɚ Ɂɚɛɢɪɚɽɦɨ ɿ ɪɨɡɜɨɡɢɦɨ )XOO RU SDUW WLPH ɏɨɪɨɲɚ ɡɚɪɩɥɚɬɚ Ɇɨɠɟɦɨ ɞɚɬɢ ɤɿɦɧɚɬɭ ɞɥɹ ɩɪɨɠɢɜɚɧɧɹ ɜ ɍɤɪɚʀɧɫɶɤɿɣ ɨɤɨɥɢɰɿ

Всі види імміграційних послуг Легалізація статусу в США Нотаріальні послуги, апостиль, доручення, переклади Багаторічний досвід в сфері юридичної практики Індивідуальний підхід до кожного Розмовляємо українською, російською, польською

Tel: 773-956-1759 • Fax: 773-345-5622

ШУКАЄТЕ РОБОТУ? МОЖЕМO ДОПОМОГТИ ! Шукаємо лiцензованих продавцiв страхувань життя та ануїтетiв. У випадку вiдсутностi лiцензiї, можемо сприяти її отриманню.

ąģěĶėĠĦĜĥĘĤį Ukrainian National Association

888-538-2833

Since 1894

! !

Всі види дахів:

ам, в о м а д у ін Добру ц о нам! к ь н е д и в ш Подзвоніть

847 682 9145

ăęĞģĩėƑıėĘĬĢĥėƑĶįĥėĿƑĩėƑĬĪĘĪĮįƑ ėĘĪƑĪĲĪĴĢĲƑĪĭęĪłĮĢƑ ĵŅƑīĬĪıĞĭŁŅ

ĥĬėęĵŁęƑ

ïėĥĬŁģĩĢĥĢŪƑīĬėĵŁęĩĢĥĢƑĝħņƑīĬėĭįęėĩĩņƑ ģƑīėĥįęėĩĩņƑĪĝņĚįƑĮėƑĥĬėęĵŁŪƑķĪƑęĪħĪĝŁŅĮĹƑ ¨}¼¯ ¼ÛƑ¨r~ © èĒċĆĩď đĄ ĔĒąĒĖė ĆČĐĄćĄħĖĠĕģ

ŢŞšſšŜśſŞţţţ

РОБОТА! Air and Ocean Operations Coordinator Freight Forwarding Company in Bensenville, IL

Запрошує на роботу мотивованого, енергійного, амбітного працівника в наш дружний колектив! Можна без досвіду роботи • Повний робочий день

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

Ремонт комп’ютерів, налаштування комп’ютерних мереж. Абонентське обслуговування. Якісно. 773-543-9442

Нерухомість

Потрібна жінка для роботи в російській сім’ї. 847-329-0202 Здається кімната в basement. Околиця На роботу потрібні CNC та Quality Control Belmont та Central. 773-322-0211 спеціалісти. Досвід роботи не обов’яз- Рент. Квартира в двоповерховому буковий, проводимо тренінг. 847-673-6500 динку. 2 спальні, просторі вітальня та Truck + Trailer Parking Space Rental. їдальня. Велика кухня. 1 ванна. Irving Park & Narragansett. 773-673-3101 Alsip, Illinois. 773-829-2629 Рент! Здається чудова квартира 3 спальні, 1 ванна, 1 паркінг. 3-й поверх (останній). Нові кухня та ванна. Математика (один на один, on-line). Cumberland і Foster, в Чикаго. $1400. Телефонуйте: 347-268-2462 773-459-4092

Різне

ЧАС І ПОДІЇ

CLASSIFIED – РОБОТА

#22 I 05.27.2020

ЗАПРОШУЄ на РОБОТУ ВОДІЇВ CDL із ДОСВІДОМ Оплата 60-65 ц/миля Оплачуємо всі милі (loaded and empty) Стабільні рейси Drop and Hook Dry Van Нові траки Volvo 2017-2019 Бонуси за хороші інспекції Гарантуємо не менше 3000 миль в тиждень Забезпечимо AOBRD (Electronic Logbook) 24/7 підтримка для ефективної роботи

Для Owners Operators: • Завжди надаємо найвищі ринкові ціни • Оплачуємо 90% від gross

Досвідчені диспетчери 24/7, які завжди знайдуть найбільш оплачуваний вантаж Напрямок вантажів та кількість миль за бажанням Надаємо в рент нові трейлера Розмовляємо українською, російською, польською

Запрошуємо на роботу водіїв CDL та Owner Operators з досвідом і тих, хто тільки закінчили CDL School • Оплачуємо всі милі (завантажені та пусті), додаткові зупинки, простої, partial, detention, tarps та oversize loads • Бонуси "safe" водіям та за відмінно пройдену інспекцію • Нові траки Volvo та Freightliners 2018-2020 • Нові трейлери Flat Bed, Dry Van, Reefer, Conestoga та Straight truck • I-passes, transponders • Надаємо в рент нові трейлери • Професійні диспетчери • Оплата щоп’ятниці

Для студентів пропонуємо тренувальну програму $100/день Піднімаємо заробітну плату до: - 58 ц/миля для Dry Van

- 60 ц/миля для Reefer

- 65 ц/миля для Flat Bed

+1-630-965-2750 • hr@universecarrier.com Розмовляємо українською, російською, англійською

лютому минуло три роки, як загинув в Авдіївській промзоні лейтенант Збройних сил України, командир взводу 72-ї окремої механізованої бригади Максим Гринчишин. Відразу після трагедії спогади про нього для книги почала збирати Любава Казмірчук. Їздила в інші міста і навіть на схід, до його побратимів. Каже, що зараз озирається на минуле – і досі не може зрозуміти, де взяла на це сили. Але, напевно, це було дуже потрібно... Хто вона? Та, котра чекала на нього з війни, стала волонтеркою, пише вірші, працює психологом у Центрі реабілітації учасників бойових дій у Луцьку. Минуло лише три роки... І в лютому цього року Сергій Григоренко, який понад двадцять років знав Максима, написав у соцмережі хвилюючий пост. У ньому йшлося про те, що річниця загибелі – сумний день не лише через смерть молодого Героя, а й через те, що на поминальну службу за загиблим завітали лише кілька капеланів ПЦУ, нечисленні друзі та родичі. Зовсім мало прийшло людей, із десяток. Не було жодного (!!!) представника влади міста Луцька, хоча про пам’ятну подію за кілька днів перед тим оголосили в соціальних мережах рідні Максима. «День – сумний, привід – надзвичайно трагічний, та все ж, згадуючи Максима Гринчишина, з яким ми товаришували зі шкільної лави, з 1994 року, хочеться завершити на позитивних спогадах. Адже Максим любив життя і людей. Він був непростим, впертим, цілеспрямованим, іноді колючим, саркастичним. Нічому не йняв віри відразу, все мав перевірити особисто, спробувати, так би мовити, «на власний зуб». Пригадую, як, захопившись пішохідним туризмом, ми міркували про ночівлю в зимовому лісі. Усі говорили-говорили, а Максим раптом взяв і поїхав, і в десятиградусний мороз, із сокирою, казанком і теплою ковдрою, намостивши на снігу підстилку з ялинових гілок і запаливши велике вогнище, сам переночував у Цуманській пущі. Йому було тоді лише 15 років!» – Сергій ділився своїми спогадами, і з них поставала дуже ЖИВА молода людина, котра, на жаль, уже не з нами. І нині, коли суспільство справді починає забувати про тих, завдяки кому живе під мирним небом, а в останні тижні слово «коронавірус» витиснуло, здається, всі інші події, зокрема, й новини про незакінчену війну на сході, дуже хочеться розказати: яким він був, Максим Гринчишин. – Читала, що Максим став військовим, навіть незважаючи на проблеми з ногою при народженні, через які його запевняли, що в армію він ніколи не піде і не стане пілотом. Потім – ця описана Сергієм Григоренком нічна ночівля у зимовому лісі... Думаю, таких прикладів було

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

«Хто сказав, що буде легко? Це – війна»

Вона чекала на нього з боїв, а тепер укладає книгу спогадів... багато. Чому він, на вашу думку, був таким, що і кому намагався довести? – Для мене це, скоріше, не просто довести, а дотриматися свого слова, потреба у випробуванні себе, в особистісному рості. Він любив експерименти – досліджувати, придумувати, вивчати, іноді ризикувати. Наприклад, його зброя – снайперська гвинтівка, яку він за допомогою волонтерів, креслень, експериментів удосконалив настільки, що ті, хто тямить у зброї, дивувались, як таке можливо. І, мабуть, своїми туристичними пригодами він неабияк підготував себе до війни. – Міг, напевно, не піти на фронт. Але пішов. Чому, на вашу думку? Що писав він вам звідти? – Він – якраз із тих, хто не міг не піти. До того, як він пішов на війну, був у самообороні Волині. Патрулював з ними місто. Колега ділився, що вночі патрулював у загонах самооборони, а вдень працював. Очі були червоні, та він не скаржився. Потім був фронт, 72-га бригада. Перше наше спілкування було у соцмережах і телефоном. З того, що писав, – була здивована, що він ніколи не служив в армії. Від нього віяло професіоналізмом, глибокими знаннями й прагненням до змін, до руху. Це – перший та єдиний воїн, кому ми, як волонтери, шукали військові книжки й журнали. Перша книжка, яку я йому відправила, називалася «Тотальний опір». Він встигав, попри надвелике навантаження, відвести кілька годин за рахунок сну, щоб почитати. Так і писав у своїх листах: «Вибач, я пішов, ще почитаю». І дуже засмучувався, коли не виходило почитати. Уже тоді, коли між нами були стосунки, коли я ділилася, що щось там читаю, то він казав: читай, із нас двох хтось має читати, бо у мене на це не вистачає часу. Наше листування, певно, вклалося б у кілометри – я досі не можу передивитися все. Він любив писати. Я ще, бувало, жартувала, що йому треба писати книжки. Писав про свій день, про події в ньому, про людей. Якась «смачна» та писанина його була. Жива, емоційна. Він взагалі був емоційний, проте завдяки життєвому досвіду вмів «стишувати» свою емоційність за поміркованістю та розсудливістю. Військова атмосфера тим паче не любить емоцій. Тому те, що писав, думаю, допомагало йому виплескувати емоції. Взагалі про таких, як він, кажуть: «Сім раз відміряв – один раз відрізав». Усе в нього було продумано, чітко, конкретно, завбачливо. Все йому було потрібно на війну: від дрібниць – нитки-голки – до технічного спорядження. І все мало бути якісним. Він був людиною смаку та якості. Потреби, які виникали там,

розподіляв між усіма волонтерами, яких знав. У тих запитах не було нахабства, а майно беріг так, що дещо передавав, аби інші могли ще використати. – Як ви познайомилися з ним? Що дало вам це спілкування? – Коли не стало Макса, хтось із його друзів сказав, що «це була людина, глибину душі якої ми навряд чи осягнемо». Краще й не скажеш. Максим – це справді людина великої глибини, і кожному із близьких

щось просить на передову – значить, це вже точно необхідно, і то, як правило, не йому, а іншим, бо свої військові потреби часто покривав самотужки. Дуже дбайливо ставився до речей. А людей цінував понад усе. Від себе вимагав усього і трохи більше. Так, як і від оточення, особливо побратимів. Із цим було трохи важко йому, бо ж не всі люди можуть так викладатися в роботі. Не всі сприймали його вимогливість і скрупульозність. Але його завданням

Дуже часто на фото Максим Гринчишин усміхнений / Фото надано Любавою Казмірчук

вдалось лише трохи торкнутися її. Спочатку не вірилося, що він загинув, бо знала – він із тих, хто вибереться, хто знайде вихід із будь-якої ситуації. Ми познайомилися на початку війни, 2014-го року. Він – боєць 72-ї ОМБР, я – волонтер. В одну із посилок поклала свої вірші. І до чого було щемно, коли я, переглядаючи фото, які мені поскидали його побратими після загибелі Макса, зустріла одне, на якому він щось читає. Зближую. Мій... перший вірш із першої посилки йому. Там є такі слова: «Спасибі тобі, друже, що живий...» Так ми почали спілкуватися. Відразу відчулося, що це – особлива людина, в розмові, в мисленні, жартах, у підході до життя загалом. Здивувалася, що в армії ніколи не служив, настільки професійно орієнтувався у військовій справі. Згодом йому нададуть звання офіцера. Мав позивний «Прометей». Казав, що треба робити свою роботу добре або ніяк. Те, що говорив, обов’язково виконував, а якщо був не певен, тоді просто не обіцяв. Розкидатися словами – це не про нього. Постійно вдосконалювався. Крім денної роботи воїна, вночі читав професійну літературу. Його картка пам’яті з телефона – це цілий військовий посібник. Максима знали чи не всі волинські волонтери. Знали, що коли

як командира було зберегти людей. Людей він зберіг. Жоден із його позиції не загинув. – У період січня-лютого 2017 року на Авдіївській промзоні було дуже сутужно. Не завжди Максим міг відписувати чи телефонувати. Хвилювалася Любава. Хвилювались рідні й друзі. Він відписувався рідним йому людям: «Живий-здоровий і в балаклаві». – Ми придумали з ним умовний знак – крапку «.», коли не міг відписувати на повідомлення – просто ставив крапку, – пригадує Любава. – Я розуміла тоді, що з ним усе добре. Останнім повідомленням від нього була крапка «.», а через два дні мав піти у відпустку... Він ніколи не давав порожніх обіцянок. А ще

– не розказував, який він крутий чи класний. Ота непідробна справжність, певно, найбільше притягувала. А ще усмішка. Красивим був дуже. Якби відмотати час назад, я пройшла би той же шлях. Тільки намагалася б його трохи більше пізнати. Трохи більше зануритись у його глибину. Люди, які зустрічаються нам на шляху, – наші вчителі. Він був надзвичайним для мене. Особливим учителем мудрості, справжності, щирості, наполегливості, беззаперечної довіри, принциповості. Тої принциповості, що обґрунтована. Він не говорив, аби говорити. Слова у нього були дією. І це – надцінно. З ним хотілося квітнути. З ним відчувалася захищеність. Найживіший спогад, який у мене є, це запис нашої з ним телефонної розмови. Він якось випробовував свій телефон на таку функцію. А потім, уже після загибелі, мені вдалось випадково відшукати цей запис. Ще дуже гарно співав. Колись до них у Волноваху приїхали співаки, з якими співав «Червону руту». Завжди казав: «Я – офіцер, я маю виглядати так, щоб на мене хотіли рівнятись». – Ви укладаєте книгу спогадів про Максима. Можливо, із цих спогадів і для вас, хоч ви його добре знали, постає щось нове, що? – Поки до спогадів не можу дійти, щоб розшифрувати (потрібно зібратися з силами). Для мене стало відкриттям, що в юному віці він серйозно був задіяний в одній із церковних спільнот. У нього були там хороші успіхи та знання. Це мало хто знав із тих, хто зустрівся йому під час війни. Я – теж. Він особливо не говорив про духовність, вищі матерії, проте відчуття, що він – духовна людина, у мене було. Звідти, мабуть, ота глибина, яка дуже відчувалася. Ще запам’яталось, як його колега казав, що Макс – надійний, як стілець: ти сідаєш і знаєш, що він є. Знаю, що витягував поранених своїх побратимів.. Автор: Наталія Малімон, Луцьк Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/ vony-zagynuly-za-nas-cuspilstvo/htoskazav-shcho-bude-legko-ce-viyna)

Довідка Максим Ігорович Гринчишин (12 травня 1979, Луцьк, Волинська область - 19 лютого 2017, Авдіївка, Донецька область) – лейтенант (посмертно) Збройних сил України, учасник російсько-української війни на сході України, командир зенітно-ракетного взводу (1-й батальйон, 72 ОМБр), позивний «Прометей». Указом Президента України № 58/2017 від 10 березня 2017 року нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно). 22 вересня 2017 року у Луцьку, на будівлі Луцького навчально-виховного комплексу № 9, освячено пам’ятну дошку загиблому випускнику Максиму Гринчишину. 6 грудня 2017 року у приміщенні Луцького НТУ відкрили пам’ятні дошки загиблим випускникам університету Максиму Гринчишину, Олександру Войчуку та «айдарівцю» Олегу Твердохлібу.

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

ОРГАНІЗІЦІЇ, УСТАНОВИ, ТОВАРИСТВА

Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), який ні на мить не припиняє виконувати свої зобов’язання і презентувати інтереси українсько-американської спільноти та підтримувати незалежність України, цього місяця відзначатиме 80-ту річницю від дня свого заснування. Незважаючи на те, що початкові плани зі святкування цієї визначної дати довелося скасувати через безпрецедентну ситуацію, пов’язану із COVID-19, УККА впорався із завданням, як це робив протягом своєї багаторічної історії, і змінив стратегію святкування цього історичного ювілею. Ми сподіваємось, що громада приєднається до нас у вівторок, 26 травня, о 19:30 (EDT), аби відзначити знаменну річницю УККА. Щоб приєднатися до святкової програми, будь ласка, відвідайте YouTube-канал – https://bit.ly/UCCATube сторінку УККА у Facebook – https://www.facebook. com/pg/UCCA.org/videos веб-сайт УККА – www.ucca.org і піднесіть віртуальний тост за довгу історію УККА та побажайте нашій організованій українсько-американській спільноті ще багато років!

ДІАСПОРА Аскольд Лозинський, Нью-Йорк

Продовження. Початок у № 21

Продовжуючи свої ненависницькі нападки на українську діаспору, особливо в Сполучених Штатах Америки, «Совіти» вкотре вдалися до принципу «розділяй і володарюй». Наприкінці 1970-х, а також у 1980-і та 1990-і роки УККА опинився у ситуації, коли українську гідність довелося боронити від наклепів. Це включало створення Фонду правового захисту, що допомагав захищати в суді українців, які стали жертвами цієї інспірованої радянцями кампанії і справи яких розглядалися управлінням спецрозслідувань Міністерства юстиції США. Коли Україна проголосила свою незалежність, 24 серпня 1991 року, Сполучені Штати не поспішали визнавати її національний суверенітет. Символічною з цього погляду була промова «Котлета по-київськи», яку виголосив 41-й президент Джордж Г.В. Буш в українській столиці трьома тижнями раніше, схарактеризувавши українське прагнення до незалежності як «суїцидальний націоналізм». Президентові Бушу знадобилося чотири довгі місяці, щоб визнати Україну. Він зробив це лише після того, коли на референдумі понад 90% населення України проголосували за незалежність, СРСР офіційно розпався за рішенням лідерів трьох основних республік, а президент СРСР Михайло Горбачов пішов у відставку. З набуттям Україною незалежності УККА встановив зв’язки як на міжлюдському, так і на міжурядовому рівні, і швидко переконався, наскільки успішною виявилась радянська дезінформація, яка прищепила українцям геть перекручене уявлення про свою історію. З цією метою, зокрема, використали кіно. Першою історичною подією, правдивим висвітленням якої заопікувався УККА, був Голодомор 193233 років. Молодий український режисер Олесь Янчук ще у 1990 році зняв фільм «Голод-33», що розвіював радянську спробу виправдати цю трагедію. УККА запропонував співпрацю цьому режисерові у створенні чотирьох повнометражних художніх фільмів в Україні. Усі вони присвячувались історичній тематиці й розвінчували міфи радянської пропаганди. Цими чотирма стрічками були «Атентат» (1995) – про очільника Організації українських націоналістів Степана Бандеру, «Нескорений» (2000) – про головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухеви-

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

До 80-річчя формування українського представництва у США Серед інших структур після першого з’їзду) знач- час було налагодити дружні ча, «Митрополит Андрей» (2008) – про предстоятеля УККА – Рада захисту та до- ною мірою зумовлювалося стосунки з СРСР. Ніщо не поУкраїнської греко-католиць- помоги українцям. Створена потребою підготувати май- винно робитися такого, що кої церкви Андрея Шептиць- у 1988-89 роках, вона спер- бутнє покоління. Адже на може завадити цим зусилкого і «Таємний щоденник шу мала назву Рада захисту той час провід УККА усві- лям. Делегація визнала, що Симона Петлюри» – про лі- та допомоги Україні. Свою домлював, що визвольна погоджується». Відверте перекручення, дера Української визвольної роботу Рада розпочала з боротьба може тривати ще революції 1917-1921 років. пересилання в Україну укра- довго. Той факт, що Конгрес допущене паном Пулом у Усі ці діячі, крім митрополи- їномовних книг з української відкрився молитвою до Бога, доповідній записці Державта Шептицького, були зни- історії, літератури та культу- було свідченням не лише ви- ному секретарю, засвідчило щені радянським режимом. ри. Відтак видавала книжки сокої духовності української не лише байдужість ДерждеУсі чотири стрічки здобули в Україні, зокрема, для вико- спільноти Америки, але й партаменту, але й непорядміжнародне визнання, де- ристання у школах. Подаль- ролі, яку відігравала Церква ність пана Пула. Делегація УККА не висловлювала такої монструвалися на кінофес- ша діяльність Ради включала у їхньому житті. Громада відчувала осо- згоди ні тоді, ні будь-коли тивалях і дотепер залиша- гуманітарну допомогу. Після ються у широкому прокаті, зміни назви робилися спро- бливу необхідність термі- раніше чи пізніше. Позиція, би сприяти культурній діяль- нових дій через війну і той представлена у такий спосіб, особливо в Україні. УККА надавав суттєву ності українців, які прожива- факт, що в 1940 році радянці лише подвоїла проблему; тадопомогу Україні як новій ють у деяких інших країнах вже контролювали всю тери- ких «доводів» явно бракувадемократії та як нації, що колишнього СРСР, зокрема, торію України, а також через ло, щоб спробувати перекозазнала поневолення; осо- у Казахстані, де українське те, що «нечестивий союз» нати Білий дім та Державний департамент. Громада бливо це стосувалося мусила виправляти допомоги інформаційПолітика США працювала на стримування хибну інформацію, яку ної та експертної. РізноСРСР, але з метою зміни його на відновлену ці дві установи надаманітні ради та комітети вали американським УККА видавали книжки Російську імперію ЗМІ та американськов Україні, ділилися багаму народові. тим досвідом демокраТака очевидна сліпота чи тичного виборчого процесу населення складалося пере- Президента Рузвельта і дик– як через проєкт з підви- важно з колишніх політв’яз- татора Сталіна ставав дедалі наївність (оскільки немає щення обізнаності виборців, нів та їхніх нащадків. Надана реальнішим, даючи серйозні чітких доказів свідомого ігтак і під час моніторингу ви- допомога поширилася аж підстави для занепокоєння. норування) була не тільки борів. Переходу України до так далеко, що було збу- Незважаючи на те, що про- результатом тодішнього війринково орієнтованої еко- довано церкви у кількох тягом наступних 50 років ськового альянсу, але й наноміки відчутно посприяв українських громадах Ка- УККА діяв надзвичайно іні- слідком глибокого радянпроєкт з комерційного пра- захстану. Багато корисного ціативно у справі визволен- ського проникнення через ва. УККА був наполегливим у зробили також комітети «ad ня України, багато зусиль свою агентуру в Америці. шпигунство виявлялися марними. Адже Радянське своїх моніторингових зусил- hoc». Перший з’їзд Українсько- досягненню головної мети було присутнім на найлях, надсилаючи спостережну місію на кожні українські го Конгресового Комітету перешкоджала тогочасна вищих щаблях і у Білому Америки відбувся у Вашинг- політика США, яка варію- домі, і в Державному девибори. Усвідомлюючи важли- тоні 24 травня 1940 року. валася від прорадянської партаменті. Мабуть, найбільш привість підтримки з боку Кон- Преподобний Володимир до провеликоросійської з гресу США, відділення УНІС Лотович, президент одно- глибоко вкоріненою схиль- голомшливим прикладом та УККА сформували Конг- го з провідних українських ністю до міркувань політич- може служити епізод, що стався у лютому 1945 року, ресовий український кокус. братських союзів в Америці ної доцільності. завершення По суті, американсько-ра- напередодні Український кокус у Конгресі – Союзу українців-католиків США є двопартійною групою «Провидіння» – звернувся дянські дружні відносини війни, коли президент Рупід час Другої світової війни звельт прибув до Ялти на пеконгресменів, які поділяють до з’їзду з такими словами: «Сьогодні ми поміркує- часом досягали рівня абсур- реговори зі Сталіним у товапереконання щодо необхідності вибудувати більш міцні мо над тим, як допомогти (з ду. Наприклад, у 1943 році ристві радянського агента. двосторонні відносини між цього континенту) україн- один з високопоставлених Елджер Хісс був високопосаУкраїною та Сполученими ському народові в його бо- чиновників у Білому домі довцем Держдепартаменту, Штатами. У своїй постійній ротьбі за визволення. Отож публічно висловив думку який пізніше постав перед співпраці з українською гро- звернімося, передовсім, по стосовно Росії, яку не мож- Комісією з розслідування мадою Америки Кокус за- допомогу до Всевишнього, на схарактеризувати інакше, антиамериканської діяльності Палати (HUAC) як рабезпечує підтримку Україні у який є найнадійнішим дже- ніж нещиру: «Ніколи за всю свою іс- дянський шпигун, а відтак процесі її демократизації та релом усякої помочі; до найринково-орієнтованих ре- могутнішого Бога зі словами торію Росія не вела жодних був притягнутий до суду і форм. До того ж, він є цінним молитви, якої навчив нас загарбницьких воєн; навпа- засуджений за двома пункджерелом інформації для Бог-Син: «Отче наш, що єси ки, вона (Росія - А.Л.) ставала тами за лжесвідчення. Хісс жертвою багатьох іноземних наполягав на своїй невинучленів Конгресу стосовно на небесах ... » ватості аж до смерті у 1996 Ті слова були символічні, агресорів». подій в Україні. У травні 1945 р. делегація році. Він наймав журналістів Мабуть, найважливішою позаяк відтворювали саму серед постійних рад сьогод- суть зібрання. УККА був УККА зустрілася з таким собі та слідчих, щоб довели його ні та протягом усієї історії сформований низкою різно- Д. C. Пулом, асоційованим невинуватість, а з розпадом УККА залишається Шкільна манітних українських органі- представником з питань гро- СРСР навіть намагався замадських зв’язків делегації лучити колишнього радянСполучених Штатів на кон- ського чиновника, аби той Радянське шпигунство було присутнім ференції в Сан-Франциско. підтвердив відсутність у рана найвищих щаблях – і у Білому домі, Делегація УККА зазначи- дянських архівах будь-яких ла, що США є найбільшим згадок про причетність Хісі у Державному департаменті поборником інтересів са. Ця спроба виправдатися пригноблених народів, а призвела до викриття. Коли рада, утворена 1953 року. зацій Америки, які існували і відтак існує впевненість у за- підняли радянські архіви, то Шкільна рада при УККА ко- діяли в той час, і які виріши- цікавленості американських результатом стала однознаординує навчальний процес ли об’єднати зусилля, бо від- офіційних осіб справою не- чна вказівка на те, що Хісс у понад 30 українських (су- чували потребу у співпраці залежності України. Пан Пул, був радянським шпигуном. Відтак не дивно, що в реботніх) школах по всій країні в ім’я визволення України. проте, вказав: «Це не відповідає нічи- зультаті Ялтинської конфез навчальною програмою, Ця мета була точкою оперщо складається з україн- тя у діяльності УККА впро- їм інтересам – створювати ренції, так само, як і попереської мови і літератури, іс- довж перших 50 років його враження, ніби уряд Спо- дньої в Тегерані та наступної торії, культури та географії . існування. Навіть створення лучених Штатів безрозсуд- у Потсдамі, фактично вся У деяких школах вивчають Шкільної ради (що сталося но захищає невдоволених. Продовження на стор. 21 приблизно через 13 років Справою першої ваги в цей також релігієзнавство.

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

ДІАСПОРА

Східна Європа була пода- представляло російську 1970-і роки, особливо в галу- юзом. Та кампанія велася з Протягом наступних 20 рорована СРСР у вигляді або громаду в Америці. Навіть зі прав людини та національ- допомогою голослівних зви- ків і аж до сьогоднішнього православна них прав українського наро- нувачень і сфабрикованих дня УККА був і залишається його складових частин, Російська або сателітів. На додаток, церква грішила україно- ду, вимагаючи звільнення з доказів. Одним із найбільш на передовій боротьби з насоюзники взяли на себе фобством і була залучена тюрем і таборів українських відомих агентів радянського клепництвом. Оббріхувандисидентів, які стали політич- впливу був Майкл Ганусяк, ня українців сягнуло свого функцію поліцейських на до такого лобіювання. «Ми повинні відкрито за- ними в’язнями. Це були два який у жовтні 1973 р. опу- апогею, коли 23 жовтня 1994 службі в СРСР, переслідуюширокомасш- блікував книгу під назвою р. американська телерадічи, беручи під арешт і репа- явити, що жоден америка- десятиліття «Щоб ми не омережа CBS у своєму шоу тріюючи людей забули». Усі «60 хвилин» видала в ефір назад до РадянСоюзники взяли на себе функцію міліції, переслідуючи надані там програму під назвою «Поського Союзу, і репатріюючи людей назад до Радянського Союзу, « д о к а з и » творне обличчя свободи», в де на них чепоходили з якій українців затаврували кала смерть чи де на них чекала смерть чи тюрма СРСР. Автор як «вроджених антисемітів». тюрма. Така довідвідував УККА подав скаргу проти мовленість була досягнута в Ялті. Англійці зі- нець не може брати участь у табних громадянських акцій, Радянський Союз, зокрема, CBS до Федеральної комісії зі зв’язку. CBS виплатила грали тут особливо ганебну втручанні у внутрішні спра- демонстрацій, голодувань, Українську РСР. Ганусяк сам себе викрив УККА відшкодування. роль. Понад 2 мільйони осіб ви інших країн. Звісно, усі лобістських зусиль на КапітоЗ обранням президента було відправлено назад. Ба- ми відчуваємо відразу до лійському пагорбі тощо. Усе як прислужник «Совітів» та гато хто покінчив життя са- більшовизму та його гріхов- це мало на меті привернути змусив неабияк засумніва- Рональда Рейгана відбулася могубством, аби уникнути них діянь у Росії та в усьому увагу громадськості до тяж- тись у достовірності даних, зміна тональності, коли не світі, але це не означає, що кого становища українців у наведених у його книзі, коли суті, американсько-радянрепатріації. Тому, за цих найнеспри- ми мусимо також ненави- радянській Україні. Одна з написав до неї прикінцеву по- ських відносин та діалогу. Під час відзначення Тижятливіших обставин, УККА діти Росію та її народ. Праг- найбільш значущих грома- дяку такого змісту: «Багато мапочав розробляти система- нучи знищити більшовизм, дянських акцій відбулася в теріалів не могли б бути отри- ня поневолених націй у Бітичну стратегію, спрямовану ми не маємо жодного права 1960 році, під час візиту до мані, якби не щонайповніше лому домі, 19 липня 1983 на зміну політики США, яка підривати колишню велич Сполучених Штатів радян- сприяння з боку редакторів року, в присутності достойздавалася хибною і часом до- Російської імперії, намага- ського прем’єр-міністра Ми- та кореспондентів низки сіль- ника Ярослава Стецька, коволі ворожою до України та ючись, як це роблять укра- кити С. Хрущова та його ви- ських, міських та обласних лишнього очільника україї народу, який прагнув сво- їнські сепаратисти (за спри- ступу з трибуни ООН. Мітинг газет. Вони надали авторові їнського уряду часів Другої боди. Можна навести безліч яння порядних та чесних, був організований нью-йорк- велику допомогу, підказавши, світової війни та провідника прикладів ініціатив, започат- але введених в оману аме- ським відділенням УККА. У де жили колишні в’язні ґетто, Організації українських націоналістів, президент Рейган кованих УККА, що мали на риканців), від’єднати від неї ньому, окрім українців, взяли а також ким вони були». Ганусяк вільно подо- висловив, від себе особисто меті змінити цю помилкову «Малоросію» (нині відому участь представники інших політику. Це була робота з як «Україна») лише через те, етнічних груп: латвійці, ес- рожував по СРСР. Жоден і від імені Америки, щонайчленами Конгресу США, ор- що якісь зарозумілі агресив- тонці, білоруси, угорці, грузи- американець не повірив щирішу підтримку Україні би у можливість вільного та поневоленим народам: ганізація демонстрацій про- но налаштовані галичани, ни, косаківці та кубинці. У 1967 році, з нагоди пересування Радянським «Сьогодні ми промовляємо тесту проти радянських пра- підбурювані польськими та вителів та їхніх емісарів, які австро-німецькими недруга- установчого з’їзду Світового Союзом, так само, як у неза- до усіх народів Східної Євровідвідували Сполучені Штати; ми, зумисне перейменували конгресу вільних українців лежність радянської преси, пи, де рідні і близькі вияви(СКВУ), мітинг на захист свобо- якщо тільки це не робилося лись розділені страхітливою кампанії з написання листів, «Малоросію» на «Україну»!» Такими одкровеннями ди відбувся на Медісон-сквер з певною метою. Таку діяль- залізною завісою. А також до конференції у Державному департаменті та Білому домі, поділився протоієрей Росій- у Нью-Йорку. Велелюдні мі- ність ініціювали радянські кожної окремої людини, ску– усе це тривало роками. За ської православної церкви тинги проходили по всій те- агенти впливу в Сполуче- тої ланцюгами тиранії, хай винятком підтримки з боку Петро Г. Коханик у статті з риторії Сполучених Штатів них Штатах з допомогою си- то буде в Україні, Угорщині, радянських Чехословаччині, на Кубі чи Конгресу, більшість відпові- не менш ефектно сформу- 28 квітня 1968 року, який був ли-силенної дей від різних адміністрацій льованим заголовком «Най- проголошений «Днем солі- англомовних видань, які у В’єтнамі. Ми шлемо вам – як республіканської, так і більша брехня століття – дарності з українським наро- розповсюджувалися на За- свою любов та підтримку і демократичної – були, в кра- «Україна». Стаття вийшла у дом». Акції організували УККА ході і в яких представники запевняємо, що ви не самотщому разі, ухильними. Серед Російсько-американському та СКВУ у зв’язку з Міжнарод- української громади Амери- ні. Наше послання вам поляною конференцією з прав лю- ки звинувачувались у воєн- гає ось у чому: ваша боротьмаси документів, що зберіга- місячнику в грудні 1952 р. Схиляння перед велико- дини, яка відбулася в той час у них злочинах під час Другої ба – це наша боротьба, ваші ються в Національному архіві світової війни та у репресіях мрії – це наші мрії, і колись США, є звіт за 1948 рік, який російським шовінізмом ні- Тегерані. Сімдесяті роки рясніли проти цивільного населення ви теж здобудете свободу! змальовує імовірну відпо- куди не поділося і за часів Подібно до того, як Папа Іван україн- у колаборації з нацистами. відь США на «український холодної війни. І навіть піс- демонстраціями Радянці створили у Києві Павло сказав своїм улюблеля того, коли Сполучені Шта- ських студентів та голодусепаратизм»: «... Нам не слід цілеспря- ти визнали СРСР ворогом, ваннями, що їх організовува- спеціальне Товариство «Укра- ним полякам: божественмовано заохочувати україн- Росія довгий час вважалася ло здебільшого Товариство їна», яке формально мало за ний спадок – то наше благостудентської мету зміцнювати культурні словення. Ми діти Божі, і ми ський сепаратизм; одначе, поневоленою країною. Від- української якщо незалежний режим так політика США працювала молоді ім. Миколи Міхнов- зв’язки з українцями за кордо- не можемо бути рабами!» Загальновідомим став з’явиться на території Укра- на стримування СРСР, а кін- ського (ТУСМ). Фактично ном, а насправді поширювало їни без жодної нашої участі, цевою метою бачився його кількох українських по- серед закордонних українців також заклик президента не варто протистояти цьому крах та заміна на відновлену літв’язнів було звільнено, і пасквілі про них. Для цього Рейгана до президента Равідверто. Це означало б узя- Російську імперію. Лист від їм дозволили емігрувати на видавалась англомовна газе- дянського Союзу Горбачоти на себе небажану відпові- держсекретаря Діна Раска на Захід. Першим був колиш- та «Вісті з України», памфлети ва «зруйнувати цю стіну». Виступаючи з промовою у дальність за внутрішньоро- початку 1960-х запропону- ній львівський митрополит і навіть книги. Поправка Гольцман до Берліні 12 червня 1987 року, сійські справи. Такий режим вав подальшу розробку кон- Йосиф Сліпий, звільнений у зрештою неминуче наразив- цепції, що вкотре збентежи- 1963 році, після 19-річного Закону про імміграцію та президент Рональд Рейган сказав: «Генеральний ся б на виклик з боку Росії. ло українську громаду, секретарю Горбачов, Якби він спромігся успішно але не зупинило її: Демократичний світ нині перебуває у якщо ви прагнете «Позицію уряду Спосебе забезпечити, це служистані війни проти різноманітних агресорів, миру, якщо прагнете ло б доказом, ... що Україна лучених Штатів ослапроцвітання для Расправді здатна бути незалеж- блюють будь-які дії, що найнебезпечнішим з яких є Росія дянського Союзу та ною і має моральне право на плутають права колись Східної Європи, якщо такий статус. Наша політика незалежних народів чи на перших порах повинна націй зі статусом регіонів, ув’язнення, зусиллями пре- громадянство призвела до прагнете лібералізації, приполягати у підтриманні зо- таких, як Україна, Вірменія зидента Кеннеді та Ватика- судових позовів, поданих їздіть сюди, до цієї брами! внішнього нейтралітету, аж чи Грузія, які традиційно є ну. Серед інших були Леонід проти кількох американ- Пане Горбачов, відкрийте цю доки наші власні інтереси – складовими частинами Ра- Плющ, Святослав Караван- ських українців, з вимогою браму! Пане Горбачов, зруйвійськові чи будь-які інші – не дянського Союзу. Посилання ський, Ніна Строката та Ва- позбавити їх громадянства і нуйте цю стіну!» Масштабна гонка озброзачеплені безпосередньо. І на ці регіони заводить уряд лентин Мороз. Діяльність, депортувати. УККА створив Фонд пра- єнь економічно виснажила лише в тому разі, якщо стане Сполучених Штатів у неба- спрямована на захист укразрозуміло, що ситуація захо- жане становище, створюючи їнських політв’язнів, тривала вового захисту для надання Радянський Союз, змусивадвокатської допомоги під- ши Генерального секретаря дить у небажаний глухий кут, враження, буцімто США ви- до початку 80-х. Наприкінці 1970-х, коли судним, які не мали змоги Михайла Горбачова почати ми могли б підтримати зала- ступають за розчленування фінансовим політику перебудови («переукраїнська громада була протистояти годження існуючих розбіж- історичної держави...» Така політика переважала особливо активною у своїй можливостям держави, а стройки»), яка передбачала ностей у межах поміркованоу Білому домі та Державному антирадянській діяльності, також для спростування на- певну відкритість («гласго федералізму». На додаток, політика департаменті за дуже неба- вона опинилась в епіцен- клепів на українські політич- ність»). США перебувала під впли- гатьма винятками. УККА не- трі наклепницької кампанії, ні та військові формування Продовження на стор. 22 вом потужного лобі, що втомно працював у 1960-і та розгорнутої Радянським Со- часів Другої світової війни.

22 Наступник Рейгана, президент Джордж Буш-старший повірив Горбачову з його політикою реформ та відкритості, яка насправді мала на меті розчистити фундамент під оновлений Радянський Союз. У переддень розпаду СРСР та проголошення незалежності України президент Буш відвідав Україну в серпні 1991 року і повторив помилки минулого. 1 серпня 1991 р. у Києві у своїй горезвісній промові «Котлета по-київськи» Джордж Г.В. Буш заявив: «Дехто закликав Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою тих лідерів на території СРСР, які орієнтовані на здобуття незалежності. Я вважаю цей вибір помилковим. Щиро кажучи, президент Горбачов досягнув неймовірного, а його політика гласності, перебудови та демократизації стримить до цілей свободи, демократії та економічних свобод. Ми підтримуватимемо найміцніші стосунки з урядом президента Горбачова». Навіть проголошення незалежності 24 серпня 1991 року не переконало Білий дім та Держдепартамент, і вони залишалися прихильниками Горбачова. Фактично, визнання Сполученими Штатами незалежності України відкладалося до непристойності довго, навіть після українського референдуму 1 грудня 1991 р., коли понад 90% населення України проголосувало за незалежність. Фактична ліквідація СРСР була проголошена трьома президентами: Росії – Борисом Єльциним , України – Леонідом Кравчуком та Білорусі – Станіславом Шушкевичем 8 грудня 1991 року. Нарешті 25 грудня 1991 року президент СРСР Горбачов офіційно подав у відставку, і лише тоді США визнали Україну незалежною державою. Відзначаючи ювілей створення УККА, мусимо, окрім висвітлення помітних подій та звершень, згадати також його засновників і першопрохідців, тих, хто передбачливо і наполегливо торував шлях. Назвемо бодай найвидатніших – першого президента Степана Шумейка, другого довголітнього президента і голову, посла Лева Добрянського, чий внесок заслуговує на окрему статтю, а також президентів Дмитра Галичина та Ігната Білинського. Ці лідери очолювали УККА до здобуття Україною незалежності, і, разом зі своїми колегами, невтомно працювали за найскладніших умов: адже тоді України ще не існувало в реальному житті, не кажучи вже про зашкарублу бюрократичну уяву Білого дому та Державного департаменту. Після визнання, політика США щодо України стала дещо ініціативнішою. Автор цих нотаток мав честь очо-

ДІАСПОРА лювати УККА в той більш сприятливий період. Зусилля докладалися для того, щоб допомогти Україні розвинути громадянське суспільство, демократичні інститути і впровадити верховенство права, а також скеровувати прозорий системний перехід від командної до ринкової економіки. У 1994 році УККА, фінансований почасти Фондом Євразія, ініціював громадянську освіту, спрямовану, зокрема, на навчання молодих виборців. Кліпи широко транслювалися на українському телебаченні та радіо. Так само, УККА розпочав в Україні проєкт з комерційного права, залучивши багатьох американських юридичних експертів. УККА також розпочав програму місій спостерігачів на виборах, яких багато приїздило майже на кожні українські вибори. Найбільшою перешкодою для усіх цих зусиль була корупція, лихо, що роз’їдало радянське суспільство впродовж 70 років, стимулюючи еліту до зловживань. На додаток, відчувався брак справжньої національної ідентичності – української мови, літератури, театру, релігії. Усе це було в дефіциті, оскільки Україна 350 років потерпала від російських репресій у цих сферах.

Сочі, 5 квітня 2008 року.

Реальність змусила американську політику розвернутися в бік України, але водночас оживила давню й оманливу концепцію американського політичного мислення, згідно з якою Росія і росіяни це щось одне, а СРСР і радянські люди – це щось інше. Так само безпринципною та спрощеною залишалася американська політика, надаючи перевагу двостороннім відносинам перед багатосторонніми. Президент Борис Єльцин вважався великим демократом, хай навіть таким, що має особисті вади і часто не здатен контролювати ситуацію. Сам Єльцин, натомість, відчував потребу в сильній керівній ролі Росії. Він висловив побажання щодо дизайну українських територій майже одразу після проголошення незалежності України Верховною Ра-

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

дою Української Радянської чука до Вашингтона відбув- погодилась віднині обороСоціалістичної Республіки у ся пізніше, того ж таки 1992 няти регіон, що, по суті, ознасуботу, 24 серпня 1991 року. року. Цей візит у планах Бі- чало неформальну анексію. Президент Буш перегляНе минуло й кількох днів, як лого дому значився лише як президент Російської РСР робочий. Однак, зусиллями нув своє ставлення. Він поБорис Єльцин публічно за- УККА було досягнуто того, чав дивитись на Україну та явив, що Росія визнала б що рівень візиту президента Грузію як на опору для побунезалежність України, але Кравчука було підвищено, з дови демократичного світу в не в межах чинних україн- доданням певних формаль- старому Радянському Союзі та як на буфер проти російських кордонів. Згодом він ностей та церемоній. Наступник президента ської агресії, вимагаючи назіткнувся з величезними економічними проблемами Клінтона, Джордж Буш-мо- дати цим країнам членство вдома, тож Україна відійшла на другий Єдиним серйозним прорахунком УККА за план. Та хоч би як всі ці роки було те, що він не переконав там було, Єльцин, безперечно, мав незалежну Україну належно озброїтися намір відтворити російську сфепрагматичний, в НАТО. Проте його заклики ру впливу, коли розпочав лодший, формувати Співдружність як і його батько, політик, не були почуті союзниками Незалежних Держав (СНД); що надавав перевагу до- США в Бухаресті у квітні 2008 він повівся як великоросій- цільності над принципами, року. Україна мала отримаський цар, коли призначив співпрацював із наступни- ти план дій щодо членства полковника КДБ своїм на- ком президента Єльцина, в НАТО, але це було відкластупником. У серпні 1999 президентом Путіним, без дено на невизначений час року тодішній президент упереджень до його мину- Німеччиною та Францією за Росії Борис Єльцин обрав лого. Він, власне, «зазирнув наполяганням Росії. Нова адміністрація премолодого полковника спец- у душу президентові Путіну» служб, непримітного чино- і вирішив, що може вести з зидента Обами та секретаря вника Володимира Путіна, і ним справи. Так званий сло- Гілларі Клінтон принесла попоставив його прем’єр-міні- венський саміт став першою літику «перезавантаження» стром. А всього через півро- зустріччю президентів США у відносинах з Росією. Преку Путін став другим постко- Джорджа В. Буша та Росії Во- зидент Обама, вочевидь, муністичним президентом лодимира Путіна. Це відбу- вірив у базові політичні Росії, заступивши на цій по- лося 16 червня 2001 року на мотиви президента Путіна і висловив свої наміри хоч саді Єльцина, який несподі- півночі Словенії. Саміт приймали тодіш- і ненароком, але голосно вано пішов у відставку. Шанобливе ставлення ній прем’єр-міністр Словенії ще під час виборчої камСША до президента Єльцина Янез Дрновшек та прези- панії 2012 року. На ядернота Росії, у той час, коли менше дент Словенії Мілан Кучан. му саміті в Сеулі, у Південній уваги й пошани діставалося Саміт був обома сторонами Кореї, 26 березня 2012 року оцінений як успішний, дар- Обама, забувши про ввіма, що він мало наблизив мкнений мікрофон, поРосію та США до вирішення просив президента Медтих питань, які їх розділяли. ведєва переказати його Панувала атмосфера друж- наступникові Володимиру ньої співпраці, а два лідери Путіну, що після виборів в поладнали між собою наба- Америці він, Обама, буде гато краще, ніж очікувалося. гнучкішим. Підбадьорений наївністю Теплота зустрічі здивувала багатьох. Перше рукостис- американців та побачивкання виглядало напруже- ши, що українці стомились ним і незграбним, та вже дослухатися до Росії, Путін після години розмови обоє вирішив розіграти карту вийшли усміхнені, і Буш за- збройної агресії, можливість просив російського лідера скористатися якою виникла відвідати його ранчо в Те- у нього тільки тому, що дехасі. Буш описав зустріч як мократичний світ був таким відверту й ефективну. Він поблажливим. Адже Росію сказав, що настав час зали- взяли до «Великої вісімки», Фото – Wikimedia Commons шити в минулому уявлення залучили до особливого холодної війни і перейти від партнерства та маневрів з Україні, було відчутним на- взаємих погроз до взаємної НАТО. Ще й нещодавно з тріумфом завершилися зимові віть після визнання України заслуженої поваги. «Я зазирнув йому у вічі. Олімпійські ігри 2014 року Сполученими Штатами. Невдовзі після цього президент Я побачив пряму і чесну лю- в Сочі, а попереду чекав Єльцин прибув до Вашингто- дину, якій можна довіряти. подібний парадоксальний на. У переддень візиту УККА У нас відбулась дуже хоро- тріумф Чемпіонату світу з писав президентові Клінтону: ша розмова. Я зміг відчути футболу 2018 року. Путін та «Ми глибоко занепокоєні його душу. Це чоловік, гли- Росія перейшли до дій. Вони вторглися на Кримнещодавніми заявами пана боко відданий своїй країні та Єльцина... які стосуються те- найкращим інтересам своєї ський півострів, зрежисувариторіальної цілісності Укра- держави, і я дуже ціную від- ли там появу буцімто незаїни... Закликаємо вас, пане вертий діалог між нами: це лежного режиму, союзного президенте, донести наше початок вельми конструк- до Росії, а відтак перенесли воєнні дії у східні регіони занепокоєння з цього приво- тивних відносин». Напавши на Грузію, Путін України. ду до президента Росії Бориса Російська окупація КриЄльцина під час ваших пере- довів, що Буш помилявся у му розпочалася стараннями говорів у ці вихідні в Кемп-Де- ньому У серпні 2008 р. Росія місцевих та зовнішніх агентів віді, щоб запобігти ескалації напруги між російським та вторглась в Абхазію і Півден- впливу в останній тиждень ну Осетію, перебрала кон- лютого 2014 року, одразу українським народами...» Далі УККА зазначав, що, троль над цими двома регі- ж по тому, коли президент хоч Єльцин претендує на онами Грузії і розмістила там України Віктор Янукович утік те, що промовляє від імені свої війська, що призвело до з України до Росії. У березні 2014-го Росія провела на новоствореного СНД, лише «замороженого конфлікту». У березні 2015-го Росія і півострові псевдореференукраїнський уряд може говорити від імені народу Південна Осетія уклали до- дум під дулами автоматів, а України. Візит новообраного говір про союз та інтеграцію, Продовження на стор. 23 президента Леоніда Крав- згідно з яким Росія офіційно

ЧАС І ПОДІЇ через рік офіційно анексувала Крим, приєднавши його до Російської Федерації під приводом історичного возз’єднання. Історичним фактом є те, що перший контакт Росії з Кримом відбувся у 1793 році [1783?], коли силами імперії він був анексований та приєднаний до українських земель, які входили до складу Російської імперії. З утворенням СРСР Крим став частиною Російської РСР. У 1944-у Сталін депортував кримських татар із Криму у віддалені частини СРСР, а на їхнє місце переселив етнічних росіян. Оскільки Російська РСР мала труднощі з адміністративним управлінням півострова, у 1954 році його передали Українській РСР. Непорушність цих кордонів згодом була зафіксована Гельсінськими угодами, до яких 1975 року долучився СРСР, та Договором про дружбу між Росією та Україною, підписаним у 1997 році. Війна у східноукраїнських регіонах (Донбас) розпочалася з проросійських демонстрацій у березні 2014 року. До початку літа 2014-го присутність російських військових у регіоні була вже значною і коливалася, за оцінками, від 30% до 80% від загального кількісного складу бойовиків. У ці пост-незалежницькі, хоча й неспокійні часи, до керівництва УККА прийшло нове покоління людей, які заслуговують на вдячне визнання. За цей час по сьогодні, крім автора, президентами УККА були Михайло Савіків, Тамара Галло, Олексій та Андрій Футей. Термін їхнього правління був позначений зусиллями демократизувати Україну через громадянську освіту, моніторинг виборів, запровадження верховенства права, включно із напрацюванням правової бази для переходу до ринкової економіки. УККА надсилав моніторингові місії майже на всі українські вибори з моменту проголошення незалежності. Окрім виборчого моніторингу, УККА зреалізував низку освітніх виборчих програм, почасти фінансованих Агентством США з міжнародного розвитку. УККА ініціював також проєкт з комерційного права для України, в якості моделі представивши Єдиний комерційний кодекс США. Підтримували, крім того, становлення громадянського суспільства, просували здійснення реформ, надавали фінансову допомогу тим, хто її потребував. І, зрештою, в останній період спрямували зусилля на оборону України та гуманітарну підтримку тим, хто найбільше постраждав від війни. Незалежно від того, чи визнав це президент США Обама, демократичний світ нині перебуває у стані

ДІАСПОРА

#22 I 05.27.2020 війни проти різноманітних агресорів, найнебезпечнішим з яких, через свою ядерну потугу, є Росія – не путінська Росія, а Росія як така. Сьогодні Конгрес США у своїй більшості визнав цей факт, як частково його визнали й Білий дім та Держдепартамент. Нинішня війна в Україні - це не українська війна, хоч і ведеться на її території, ціною життів укра-

організаціями, що працюють на рівні громад. Зусиллями УККА та його вашингтонського офісу Україна не сходить із заголовків американських мас-медіа. На 5-ту річницю Революції гідності, в лютому 2019-го, було організовано інформаційну нараду в Конгресі, щоб проаналізувати підсумки революції та встановити параметри для ще більш міцних двосторонніх відносин США та України. У березні 2020-го УККА провів у Конгресі конференцію «Герої свободи - підвищення добробуту, життєстійкості та громадянської активності українських ветеранів», присвячену тяжкому становищу українських ветеранів – як тих, що знаходяться на передовій, так і тих, хто повернувся з війни. Crawford, Texas, 14 листопада Світ змінився, особливо 2001 року. Фото – Wikimedia за попередні 30 років, і це значно полегшило роботу їнців. Україна не починала лучених Штатах, і це стало УККА. Найбільш вагомим цієї війни, і так само Україна підставою для оголошення чинником стала поява незане може перемогти в ній демократами імпічменту у лежної України і руйнування самотужки. Ставки дуже ви- Палаті представників Конзавіс та мурів – як у прямому, сокі, позаяк перемога Росії гресу США. Допомога Укратак і у переносному розумінозначала б не більше і не їні відновилась. ні. Україна як суб’єкт світової Листопад 2015-го закарменше, як оновлену Російполітики знімає проблему ську імперію з усіма тими бувався у пам’яті подіями, ідентичності для українців глобальними ризиками, які пов’язаними з відкриттям Америки, які у минулому це тягне за собою в ядерно- та освяченням українського часто мусили розпочинати му високотехнологічному меморіалу Голодомору небудь-який діалог із застересвіті, де росіяни зосередили подалік від вокзалу Юніон ження, що вони не росіяни. у своїх руках другий за вели- Стейшн у Вашингтоні. ОфіДо того ж, допомога Украційно заходи були організочиною ядерний арсенал. їні, так само, як і надана їй Упродовж 80 років Укра- вані Комітетом США з питань моральна підтримка часто Голодомоїнський Конгресовий Комітет українського набувають рис цілком реАмерики був голосом україн- ру-геноциду та посольством альних та відчутних і мають ської громади в Сполучених України у Вашингтоні, але осфінансовий вимір. Штатах – послідовним та не- новна робота лягла на плечі Повалення мурів і піднятвтомним, що промовляв від УККА. Серед учасників були тя завіс – благо для міграції імені різних поколінь та за святіший патріарх Українта комунікації. Сьогоднішню мінливих обставин. УККА за- ської православної церкви українську громаду Америслуговує визнання своєї ро- Київського патріархату Фіки посилюють та підживлюботи в минулому та підтрим- ларет та блаженніший патріють нові іммігранти, яким ки майбутньої діяльності. Ще арх Української греко-катохоч і бракує певного досвіду, важливіше те, що УККА так лицької церкви Святослав, але не бракує освіти. Отричасто мав рацію у ці останні перша леді України Марина мана ними освіта добра і повісім десятиліть, що заслужив Порошенко, конгресмени, гана водночас, оскільки за право на уважну аудиторію у жертви Голодомору, пораРадянського Союзу Вашингтоні, Києві та на міжосвіта подеколи була народних форумах. По суті, Перемога Росії у війні проти України і навіть зараз залиєдиний серйозний прораозначала б оновлення Російської імперії шається дезінформахунок, якого, як нам здацією. Українські церється, припустився УККА за кви та суботні школи всі ці роки, було те, що він не переконав незалежну нені українські ветерани та проти окремих російських стали головними бенефіціаУкраїну озброюватись як різні офіційні особи зі США і громадян та цілих секторів рами нових хвиль імміграції. слід. На зустрічі з представ- України. Програма включала економіки. Сполучені Шта- Окрім того, багато старих та никами УККА у березні 2014 двотижневу виставку про Го- ти дали чітко зрозуміти, що нових організацій укомплекроку прем’єр-міністр Украї- лодомор на Юніон Стейшн, санкції не будуть скасовані, товуються та очолюються ни Арсеній Яценюк відверто церемонію освячення та аж доки російські війська новими мігрантами. Можливість передати й визнавав, що боєздатними відкриття Меморіалу, поми- залишать Крим. Аналогічні на той час були якихось 6 нальну ходу від Меморіалу заходи були вжиті з огляду отримати інформацію натисяч українських вояків, а до Білого дому, божественні на вторгнення Росії на Схід тисканням кнопки – про українській військовій техні- літургії на кількох майданчи- України. У 2017 році додат- таке наші предки не могли кові санкції були накладені й мріяти. Це дає змогу коорці бракувало таких елемен- ках та концерт. Під час відзначення 30-х відповідно до Закону про динувати діяльність громад, тарних засобів, як батареї. У противникам які мають схожі завдання і червні 2015 року в статті для роковин Чорнобильської протидію «The Wall Street Journal» пре- атомної катастрофи у квітні Америки шляхом санкцій цілі, в усьому світі. Звичайзидент України Петро Поро- 2016-го в Конгресі було про- (CAATSA). Цей федеральний но, перевагами Інтернету шенко написав, що сьогодні ведено дискусію за «круглим закон вводив суворі санкції користуються і наші воробоєздатними є близько 250 столом», на якій обговорюва- проти супротивників Аме- ги, а кібератаки стали такою тисяч українських військо- лись довгострокові наслідки рики - Ірану, Північної Кореї ж смертоносною формою та Російської Федерації за ведення війни, як і атаки на вослужбовців. радіоактивних опадів. Від початку вторгнення 25-ту річницю незалеж- їхню злочинну діяльність. полі бою. А відтак наступні 80 і більРосії в Україну у лютому 2014 ності України відзначили CAATSA був підписаний Прероку Конгрес США щорічно прийняттям у Конгресі у зидентом у серпні 2017 року. ше років у діяльності УККА виділяв військову допомогу вересні 2016 року, в якому Практичні заходи для Пала- не обов’язково будуть проУкраїні. На жаль, спочатку, за взяли участь члени Конгре- ти представників США та Се- стішими. Але викликам та президента Барака Обами, су, експерти американських нату США були зініційовані можливостям, що їх принесе вона не передбачала леталь- «мозкових центрів», україн- УККА, Центрально- та Схід- майбутнє, має відповідати ної зброї. Нова адміністрація ські урядовці, представники ноєвропейською коаліцією наступне керівництво УККА. президента Дональда Трам- від кримських татар, цен- (CEEC) та іншими подібними Нехай щастить! па, попри його проросійську риторику та дружні стосунки з президентом Росії Путіним, погодилася включити до цієї допомоги протитанкові ракети «Джавеліни». Коли президент Трамп спробував заморозити цю допомогу, наполягаючи на розслідуванні Україною діяльності сина свого політичного суперника, про допомогу Україні заговорили у Спо-

трально- та східноєвропейських громадських організацій, журналісти. В усі роки, коли у США проводяться президентські вибори, Українська національна інформаційна служба надсилає заяви усім кандидатам стосовно питань, важливих для української громади Америки. Аналогічно в найбільш важливі роки виборів УНІС видає адресовані кандидатам заяви. Окрім того, УНІС, як правило, поширює інформацію серед членів УККА та американських українців щодо позицій кандидатів та протоколів їх голосування. УККА ніколи не вдається до підтримки котрогось кандидата, залишаючи це на розсуд виборців. Однак УККА пропонує українським виборцям можливість бути поінформованими. Після завершення виборів до Білого дому та Конгресу надсилаються вітальні листи, в яких підкреслюється прагнення УККА спільно працювати над питаннями, що становлять взаємний інтерес. Кожного року, переважно у березні-квітні, а відтак знов у вересні-жовтні УНІС організовує українські дні у Вашингтоні. В цей час представники осередків УККА з’їжджаються в американську столицю, щоб зустрітися зі своїми представниками в Конгресі. УНІС готує меморандуми як для громади, так і для членів Конгресу. З нападом Росії на Україну у лютому 2014-го, УККА за допомогою УНІС удався до негайних дій, поширюючи інформацію про вторгнення та протидіючи, тим самим, російській дезінформації про буцімто громадянську війну. Сполучені Штати і Європейський Союз запровадили економічні санкції

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

RIP: Марія Стецькович-Тюн (12.21.1921 – †04.26.2020)

Марія Климчак, куратор УНМ, Чикаго. Спеціально для «Час і Події»

дітей, прийшла у наше село, побудували собі хату. Люди їм помагали, бо вони мали корову, але не мали землі... То мій тато, сусіди та інші люди зі села давали їм солому для худоби. Діти їхні ходили до ідлетіла горлицею у школи, то були дівчата Неха, кращі світи... бойківчанСара, Сабіна (ходили зі мною ка Марія Стецькович-Тюн, до школи і файно вчилися) і народжена у 1921 році у ще хлопець. Люди зі села файселі Мшанець, Старосамно до них відносилися, також, бірського р-ну, Львівської як і вони до українців... області. Гостинець її житЗагалом у нашому селі тя, довжиною у 98 років, людям добре жилося і було закінчився у Чикаго, америбагато багатих людей. Коканському місті, що стало жен намагався бути добрим її другим домом. Зустріч із господарем. Вже зима прицією жінкою залишилася ходить, то різали свиню... Ми світлим спогадом... Говоріть тримали біля 4-5 свиней при з батьками, записуйте хаті. М’ясо в бочки накладали почуте, щоб продовжити і ставили туди, де є дуже зиїм життя у їхніх історіях. мно, в ями, які викопували в горі, де ніколи вода не стояла, Ми познайомилися з патакож в такі ями сипали і баранею Марією під час запису болю. Свиней також продаварозмови з її чоловіком, вояли... За одну свиню, за Польщі, ком УПА Володимиром Тюдавали сімдесят злотих. Соном. Прочитавши мій нарис, лене м’ясо (свинину) вудили друг «Блудний» був зворушев комені. Вуджене, завензене ним. м’ясо було достатньо солоЦя особлива пара, чиї не і могло стояти достатньо непрості долі поєдналися в довго. Ми мали також багато США, готова була прихилити курей, качок, до Вас небо, тільки Лесь Стецькович, батько Марії яєць. Тож м’ятому, щоб вам було са вистарчало добре. Важка праТюн, був січовим стрільцем, на цілу зиму, ця на прибиранприятелював з Іваном Франком а бараболя, нях, нічних змінах коли набирана фабриці змінювалася щоденною активністю, лену (льону, якого було ба- ли в зимі з ями, то була така, зокрема п. Марія допомагала гато), ми та інші господарі зі ніби щойно з поля... На весні у Спілці Української Молоді села пряли... . Зі льняної нитки знову різали свиню, або короАмерики, до якої належав ткала полотно, яке йшло на ву молоду (яливку)». Батько, Лесь Стецькович, син, співала в хорі греко-ка- простирала на ліжка, пішивки толицького собору св. Во- на подушки, обруси на стіл. У був січовим стрільцем. Пилодимира і Ольги в Чикаго, нашому селі не було такого, шався особистим знайомставши з чоловіком одними що люди вирізнялись дуже ством з Іваном Франком, із будівничих собору, його па- одні від других, якимось рафіянами. Також належала особливим становищем, до жіночої організації Оборо- у нас також не було поляни чотирьох свобід України. ків, окрім учителя 5 – 6-ї Співала в церковному хорі кляси та вчительки рагреко-католицької церкви хунку... Також у селі жили Непорочного Зачаття в Па- три родини євреїв і була латайні, там же долучилася єврейська Божниця, до до руху з будівництва україн- якої приходили з інших ського центру. На пенсії про- сіл у суботу. Пам’ятаю, що довжувала, поки дозволяло ми робили щось на двоздоров’я, ліпити вареники у рі, а вони по березі ріки товаристві сестриць при пра- так собі йшли до Божниці вославному соборі св. Андрія у своїх святочних строПервозванного (Блумінгдейл, ях: такі великі шалі, що ІЛ). А ще професійно вишива- висіли гет аж на долину. ла і могла годинами розпові- Ще за моєї пам’яті, одна дати про рідне село, ніколи ні родина, що мала семеро на кого і ні на що не нарікаючи, згадувала дитинство у передгір’ї Карпат, юність який у свою чергу не на примусових роботах у оминав обійстя приятеНімеччині, молодість еміля, буваючи на Бойківщигрантських буднів у США... ні. «У селі люди були дуже Під німбом її любові перепобожними, всі йшли у несемося в спогади... неділю до церкви і хор в ... «100 років тому у ронас співав, а мій тато чадині Стецьковичів говористо діяння апостолів чили про те, що прадід був тав... Директором школи дідичем, а стрийко Іван був українець. Книжок Стецькович розповідав, польських був повний що коли нашу стару хату стіл, а українських не валили то він, разом з моїм було... Пам’ятаю, кілька батьком, знайшли шкіряну книжок до нас прийшло булаву, де на шкірі було про Тараса Шевченка. Я викарбувано «Шляхтичі». З закінчила 6 клясів у натою знахідкою вони пішли шій школі... При Читальдо сільського священника, ні «Просвіти» і бібліотеці етнографа та історика отця

Михайла Зубрицького при Церкві Різдва Пр. Богородиці у с. Мшанець, де він на той час був парохом, – розповідала п. Марія. – Я добре пам’ятаю ще нашу стару хату, що була під сніпками. Це була одна кімната, де ми всі спали, кожен мав дерев’яне ліжко. Згодом, у нових побудованих хатах, вже старались розділити хату на кімнати. У 1942 році, перед тим, як німці забрали мене до Німеччини, збудували нову хату. У нашому селі протікає річка Мшанець, назва села походить від ріки. Нашій родині належало три морги землі. Колись через наше поле від річки до млина, що належав нашій родині, провели канал. Наша родинна спілка провадила різні роботи тут: мололи збіжжя на муку, різали з деревини будівельні матеріали. Загалом у селі було біля п’яти млинів... Худобу ми також тримали (три корови, один кінь, кури і всіляка птиця, свині). Я вміла усе робити... Помагала також сусідам, бо вони теж багато нам помагали… Зимою, з вирощеного

(в одному й тому ж будинку) була кооператива, що належала селу і мала різні філії. Якщо хтось мав надлишок сиру, сметани, то там приносив... У деякі з філій пекар, з іншого села, привозив булки. В перерві між заняттями наш вчитель замовляв для нас кілька бляхів таких булок. Там також містився споживчий склеп, що кожен міг купити, що йому потрібно до хати», – розповідає пані Марія. 1939 рік... «За моїх часів господарка змінилася після приходу совєтської влади, від людей забирали їжу (яйця, м’ясо, курей, збіжжя, худобу). Пам’ятаю, одного разу, їмость (священника жінка) стояла і дивилася через вікно, як їхню худобу з хати забирають, і так біля вікна і зомліла... Коли руські прийшли, а ми з братом Іваном були на подвір’ю. Плачемо... А вони питаються: «Єсть оружиє, ілі нєт, плохо будет как найдьом...» А другий каже: «Харашо будет как нє найдьом». І вони не знайшли... В стодолі всі снопи поперевертали, тiлько по руськи говорили»... 1941 рік... «Коли Німці прийшли у наше село, то наш Війт (головуючий селом), на прізвисько Паращак, казав, що чи брат, чи я мусимо піти до Німеччини тільки на літо, на жнива, до роботи, і записав мене, бо брати мої були ще малі»... 1942 рік... «Німці забрали мене до м. Ротенбурґ-Об-Дер-Таубер, Франконія, земля Баварія, Німеччина. Я працювала в ресторані у багатого господаря (бауера): обирала бараболю, робила салати, варила... Він мав дуже багато землі... Я дуже тяжко працювала на полі, збирала снопи сіна. Мені пухли руки, і я ночами дуже плакала за домом. Рано, як збуджуся, то руки такі попухлі, як патики, що не могла зігнути, а очі попухлі від плачу... Господарі німці були добрими, золота

жінка (господиня) мене мала, як за свою дочку... Вони мене вбирали і шили для мене, і ніхто ніколи на мене не нарікав... Німці, ще й собі, вподобали мою вишивку на льняній сорочці. Я багато вишивала у Німеччині…» Можна багато розповідати і про школу, і про друзів пані Марії в Німеччині, як і про надіслане стриєм запрошення переїхати до США... «Я написала листа до сім’ї в село, бо хотіла вернутися додому... Я знаю, що лист мій «ходив», і був аж у Самборі, і вернувся, а на конверті була відбита червона рука і написано: «Тих людей там нема, і їх адреса невідома»... І то означало, що я не маю куди вже їхати (вертатись)». 1951 рік… «У Ньюарку, на якійсь забаві, я запізналася зі своїм чоловіком Влодком. Пам’ятаю, він розповідав про те, як тато випровадив його косити, а він пішов на вишкіл в УПА, і вже більше додому не вернувся, був поранений. Саме тоді мій майбутній чоловік мені дуже сподобався. Мене зачепило, що він багато пережив і був українським патріотом, воював за Україну. Влодко сказав: «Я хочу з тобою ся жинити, але не маю ані грошей, ані мешкання»... І я погодилась відразу... Ми оженилися у вересні 1951 р. і брали шлюб в УГКЦ св. Йоана Хрестителя у Нью-Джерсі...» Згодом родина переїхала до Чикаго. Тут у них народився син Володимир, мій приятель, директор відділу маркетингу кредитівки «Самопоміч», з дозволу якого ділюся спогадами його незабутньої матері, світлої пам’яті Марії Тюн. Читаючи сторінки з книги життя української матері, розумієш, що жоден історик не напише правди про те, як жилося у бойківському селі за Польщі, за окупації совітами та німцями... Дякуємо за розмову, пані Маріє! Приносимо наші співчуття синові Володимирові, невістці Вірі, онукові Маркові. Розділяємо біль великої втрати. Вічная пам’ять.

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

«Я – українка»

Марія Тюн – патріотка, господиня і Мама

ас не тільки лікує – але й забирає найдорожчих і найрідніших. Забирає людей, котрі боролися за Україну – і будували частинку України на новій Батьківщині. І цей номер газети ми хочемо присвятити саме їм – людям, котрі створили для нас острів рідного краю в Америці. Наприкінці квітня відійшла у Вічність Марія Тюн. Про неї можна багато згадувати і багато писати, але так, як розповідає про Маму її Син, не скаже ніхто. Отже, спершу – слово Володимирові Тюну…

«Ya ye Ukrainka»- «Im Ukrainian», its what mom said when asked by the person processing her documents whether she was of another nationality, as she was being sent to Germany. That person again wanted to process her as another nationality, but she refused insisting that she be indicated as Ukrainian. That’s mom, a Ukrainian patriot, proud of who she is regardless of hardship. Mom was the oldest of 4 children born to Leonid and Paraskeviya Steckowycz on December 21st 1921. Her parents farmed lands near Mishanyets, in the Starosambirsk region of Ukraine, an area west of Lviv and near the Ukrainian Polish border. They were called Boykos- or Boyoviy Liude a term that means Fighting People. There she went to school and helped on her family’s farm. Moms family had a great influence on her and her sense of community and patriotism. Moms father and uncle were both members of Sitchovi Striltschi, or Sitch Riflemen, a society formed to defend the lands of western Ukraine. The Ukrainian writer Ivan Franko frequently visited the area and was a friend to the family stopping by often in the early 1900’s. Mom’s father was also a writer and poet. He taught mom many patriotic songs and wrote out for her a book of poetry called Dzvinotchok. Literary authors from Lviv commissioned poetry from mom’s tato. Its no surprise that mom shared her parent’s love for poetry and country, as she loved to recite and write poems and sing patriotic songs.

In 1942 the war caused her to be taken to Bavaria for forced labor and worked in the town of Rotenburg Ob Der Taiber, in Frankonia. There she worked in a large restaurant called VistovnsonBlocke. While in Rotenburg she also sang in a Ukrainian choir. At night, she would often cry wanting to be back home. Mom recalled sleeping a under frost covered blanket there with a large hot water bottle to keep her warm, given to her by the kitchen staff manager. After the war, Mom wrote a letter to home and her father helped arrange for her uncle Ivan Stetskovycz who lived in America. Ivan belonged to the Ukrainian patriotic society of Vilnoho Kozatstva He agreed to bring mom to New Jersey. During her stay in Carlstadt, at a Ball she met my tato Anton. Mom listened as he spoke of his time in UPA, the Ukrainian Insurgent Army and how he was wounded, and she was interested in his fight for Ukraine’s freedom. Mom felt his fight for Ukraine, and his sacrifices were similar to hers and when he asked her to marry him, she said yes. They married in September of 1951 at St. John the Baptist Ukrainian Catholic Church in Newark, New Jersey. At that time of her wedding, mom said that her father and uncle fought for a free Ukraine as Sitchoviy Stritchi, and now her husband, a little later, also fought for a free Ukraine as a member of UPA, the Ukrainian Insurgent Army. Immediately after the wedding, mom moved to Chicago where tato lived and found work mopping floors and lat-

Зміст

І - Походження нашого роду ІІ - Традиції нашого роду ІІІ - Прихід совєтської влади IV - Період німецької окупації V - Життя в Америці… VI - Доля родини та близьких (з листування)

Я Марія Стецькович (дівоче прізвище), народилася 1921 року, 21-го грудня, у бойківському селі Мшанець, Старосамбірського р-ну, Львівської області (біля гори Магура Лімнянська). Батько називався Лесьо Стецькович. Мама моя називалася Параскевія Петричкович. Я була найстарша, мала брата Івана (на рік меншoго за мене), Василя (коли я їхала до Німеччини він мав 6 років, ще до школи не ходив), сестру Анастасію (Настуня мала тоді 3 місяці). Ми походимо зі шляхетського роду. Наш прадід (татового діда дідо) був Дідич на всі околичні села, які в той час належали до нього... В нашім селі була земля, найбільш родюча, називалася

er at the second nite shift at Hammond Organ. They had me in 1955. When I was very young mom would come home from work after midnight and she would lie down with me. Id awaken and spin her hair around my finger till falling back asleep. Sometimes mom would give me a bottle full of warm tea, sugar and milk- after midnight. Mom would always sing and recite poetry to me. From her experience in Bavaria, she became an excellent cook, and prepared wonderful dishes whenever she had time to. Growing up, mom tried her best to get me to eat healthy foods. At about 5 years of age, she encouraged me to drink freshly made carrot juice with the promise that carrot greens would grow out of my ears, I remember drinking a little, then running to the washroom and hoisting myself up on the sink to check the mirror for green things coming from my ears- and frustrated when nothing was seen. Moms Knidliey, a large grated potato and bread dumpling stuffed with meat and covered with gravy were my favorite, along with butter topped paska. And most Saturdays, in the bag from the grocery store, mom would have pashtitivka which I loved. Mom and Tato were heavily engaged in Chicago’s Ukrainian community and helped with the building of Sts Volodymyr & Olha UCC in Chicago. Mom also sang in their church choir. They moved to Wood Dale in 1964. Mom became active in the Palatine division of the Organization of Defense of Four

freedoms of Ukraine, a group that worked for Ukraine’s independence and sang in the Palatine Ukrainian choir. When Vera and I married, Mom and Tato did all they could to support us, mom loved and admired Vera. When our son Mark was born, she and tato were so happy for us, they loved Mark unconditionally and did all they could to make us all happy. Mom and tato would stop by almost daily to baby sit Mark, at either our home or they would bring him to their home where there was an abundance or toys and food. All through Mark’s school years, they would watch in admiration how he grew. Mom was always so very proud of her grandson. Mom was very active in the Ukrainian community in Palatine. When Tato died in 2014, mom lived alone for over a year until needing help to be at home. When I attempted to have her join a regular senior citizen group at a local church, during the initial visit, she sat at a table where other seniors were playing 10,000 dice. She sat there and after a while excused herself from the table, walked over to me, I was speaking with the organizer at a table nearby, excused herself for interrupting us and said in ukie to me that «chomu me to ye, ya nemayou chas bavy-

tishya ti durniy ihre, bo mayou vashnu robotu u doma» translated «why are we here, I don’t need to play these silly games, I have important work to do at home». One spring day when I stopped by her home, she was not inside but I found her, at the age of 93, in the back yard with a shovel, in the drizzle digging up the garden. I asked her whether she realized it was drizzling, she said yes, that its easier to dig up wet soil. At 93 mom would forever be asking me if there were any job openings for her, and I kept explaining that the job market was not too good for seniors, but that I will keep on looking. I eventually found her a volunteer job St Andrews Cathedral in their church kitchen, and among her friends. Mom would often recall how things were in Ukraine during the war and praying for her family there, the people and the nation, that it would shake off the yoke of oppression. She would recite poems and sing about Ukraine’s plight and hope for a free Ukraine, where people would all care for one another regardless who they are or what their beliefs are, she did so almost daily, for nearly a century now, to the end. Mom I will always love you and promise to hold you and what you stood for close to my heart.

Марія (Стецькович) Тюн

Спогади з життя... 2/28/2005, 3/08/2005, 3/09/2005

«Лани», і до ланів належала не тільки наша земля, але ще кількох родин, що наш прадід порозділював для своїх синів. Це було в долині, наприкінці села (тепер там побудований шпиталь). У нашому селі дуже багато родин носило наше родинне прізвище Стецькович, і були родичами. Мій стрийко Іван Стецькович розказував, що їхня мама (мого тата мама, а моя баба) дуже рано померла, і мій дідо ще раз одружився, і мав з мачухою мого батька ще троє дітей. Мій тато (Лесьо) і стрийко (Іван) коли виросли, були у війську – на службі у Січових Стрільцях. Вони попали у табір у Чехословаччину. В той час, їхні дві сестри Матрона Грицак і Марія Петричкович (мої тітки) поїхали

до США, коли їм було десь по 16 років, і звідти тітка Матрона вислала гроші $500 у табір в Чехословаччину, щоб звільнити тата і молодшого брата з табору. Тітка Матрона забрала стрийка до США, та не мала більше грошей, щоб і тата забрати, тому тато повернувся додому. Іван Грицак (мій кузин) теж був виїхав до Америки, і жив під Нью-Йорком... Вже кілька років минуло, як Іван помер. Там, звідки моя мама походить, моя баба (мамина мама) і мій дідо (мамин тато) виробляли багато сиру, такого овечого – пекучого. Моя баба (мамина мама) з дідом мала восьмеро дітей (ПаПродовження на стор. 26

26 раскевія Петричкович – моя мама; Анна Петричкович – наймолодша, що монахинею стала; Семен Петричкович, що мав склеп в кооперативі у Будинку Просвіти, і якого поляки забрали на війну, і він попав у полон до німців...). То моїй бабі, на десятьох осіб, треба було добре наваритися... Також пам’ятаю, що люди казали, що як моя баба була наварила пирогів, то одним пирогом міг ся наїсти - такі великі були... То як вже діти мого діда і баби (по мамі) повиростали, то до дівчат приходили хлопці свататись – два молоді хлопці, що вміли говорити, і майбутній молодий, кажучи: «Я прийшов до Вас, щоб Вашу дочку сватати...» Ну то вже, як хлопці прийшли, то мусілися гостити - сирів напробуватись... То деколи жартома хлопці говорили: «Ходім до Зуґа (маминого тата) свататись, та й наїмося сиру...» До дівчат дідових (моїх тіток) багачі приходили свататись. Мій дідо мав доляри, бо мій вуйко/двоюрідний дідо (баби брат) був тоді в Америці, і слав до своєї сестри (моєї баби) гроші, щоб вона купувала для нього землю, бо він хотів вертатись додому... І вони скуповували землю, а поза тим, і своїх доньок віддавали, даючи по триста долярів, разом з двома великими найкращими коровами. Мамині сестри всі повиходили заміж в нашім селі за багачів. (Одна сестра Анна Петричкович стала монахинею). Тільки моя мама пішла за найбіднішого, бо мого тата мама рано померла, мали мачуху, і мій дідо не хотів маму за тата віддавати... Казав, що є файні хлопці, багаті... А мама була вперта, і хотіла тільки за тата вийти. То мама розповідала, що її заставили перед весіллям якусь дуже тяжку роботу робити і набили... Так не хотів мій дідо її за мого тата віддавати. А як дідо вмирав, то ще дав мамі грошей, щоб ми хату покрили бляхою, і корови, і кожухи подавав, бо казав: «Я найбільше Параску (мою маму) обідив». Мій стрийко Іван Стецькович (мого батька рідний брат) розповідав, що коли нашу стару хату валили, то він, разом з моїм батьком, знайшли шкіряну булаву, де на шкірі було викарбувано «Шляхтичі». З тою знахідкою вони пішли до сільського священника, етнографа та історика отця Михайла Зубрицького при Церкві Різдва Пр. Богородиці у с. Мшанець, де він на той час був парохом до початку першої світової війни 1914р. (о. Мриглот і о. Гoречко були парохами після нього). І він сказав, що як ця булава попаде в руки поляків, то вони казатимуть, що це булава їхньої польської шляхти, але насправді на цих землях споконвіку жили українці, знаю, що були ще сербські племена. Про наш рід (по татові) згадується у працях Кульчицького, який теж був з української шляхетської родини села Кульчиці, Перемиської землі, біля Самбора, на Львівщині. Кульчицький, ще за життя, цікавився історією української шляхти та збирав по цілому світі історичні відомості. В Канаді була видана книжка про українську шляхту, і там згадувався про наш шляхетський рід Стецьковичів і про мою бабу на прізвище Луцишин. Я особисто бачила і читала цю книжку. Сподіваюсь, що згодом матиму свою власну.

ПАМ’ЯТЬ ІІ

Кожну хату в селі називали по прізвищу, власне, кожну хату називали по двох прізвищах - по татовій лінії та маминій. Наприклад, нашу хату називали - хата «Драбанів», а друга хата коло нас - хата «Драбанчин», певно наша родина далека. А ще далі була - хата «Сеньків», «Нагина» і «Павлів». Я добре пам’ятаю ще нашу стару хату, що була під сніпками. Вона була малою. Це була одна кімната, де ми всі спали, кожен мав дерев’яне ліжко. Згодом, у нових побудованих хатах, вже старались розділити хату на кімнати. Нашу стару хату розібрали, а коло неї, на відстані може якихось 20 метрів, збудували нову хату. Це був 1942 р., перед тим, як німці забрали мене до Німеччини. У селі, хто мало мав грошей, то крив дах хати соломою, також клали сушену землю (глину). Але дерев’яна підлога була у всіх хатах села. Ще до мене з розповідей знаю, що підлога колись була зі землі (глини).

У нашому селі протікає річка Мшанець, назва села походить від ріки. Нашій родині належало три морги землі. Колись через наше поле від річки до млина Кучаків, що належав нашій родині, провели канал. Наша родинна спілка провадила різні роботи тут: мололи збіжжя на муку, різали з деревини будівельні матеріали. Загалом у селі було біля п’яти млинів, один з них належав також родині Грицаків (моя тітка Грицак Матрона/ сестра батька, Іван Грицак - мій кузин, що виїхав до Америки і жив під Нью-Йорком, а кілька років тому помер). Не все наше поле (лан) був зораний, була вільна земля, де росли кущі. Худобу ми також тримали (три корови, один кінь, кури і всіляка птиця, свині). Була стайня для худоби і в ній був курник, де кури сиділи собі на баньках, на дошках, а зранку йшли на двір. Кури несли яйця... Пам’ятаю, десь так перед Великодніми Святами, то стільки яєць нанесуть... Це вважалась дуже здорова їжа, оскільки кури і качки, і інша птиця їли свіже збіжжя (ячмінь, пшеницю, овес). Качкам, крім того, давали товчену бараболю, вони весь час бігали до річки пити воду і знов приходили їсти. Люди в селі мали теж багато курей, качок, гусей. Свині за звичай їли ячмінь. Я робила по господарству всіляку роботу, помагала також сусідам, бо вони теж багато нам помагали... Заробітків ніяких не було, люди працювали на власних господарствах. Часом молоді люди їздили на Тернопільщину на урожайні землі, їх називали «доли» і косили збіжжя, за панову плату (бо ми були під Польщею). У місяці липні, як збирали збіжжя, то у долинах, де вродив великий урожай, люди йшли на кілька днів, чи на тиждень, пшеницю жати на панщину, і їм за то платили. Якщо корови мали багато молока, то люди продавали масло учителям. Такoж мука і сіль були свої, а хто не мав, то купував у кооперативі. Але звично, люди мали власну муку. Мама і тато до роботи ніякої не ходили, а займались власним господарством: орали, сіяли, садили бараболю, потім її підкопували, я їм

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020 у цьому всьому помагала. Я бралась до всілякої роботи по господарстві... Пізньої осені, з приходом холоду, у людей вже не було роботи на полі... Зимою, з вирощеного лену (льону, якого було багато), ми і інші господарі зі села робили нитки, пряли на прялці (колесо спіцяльне було, де була підніж для натискання, щоб прясти). Перед тим, як прясти, льон намочувався у воді, і коли він висихав, його ламали, і після злущування лушпиння лишалося прядево. З льняної нитки виробляли матер’ял - льняне полотно, простирала на ліжка, пішивки на подушки, обруси на стіл тощо. Льняне полотно ткалось на ткацькому верстаті за допомогою чанку, на якому було нав’язано багато ниток, і я це все вміла робити, як і кожна господиня... Льняне полотно вважалось дуже здоровим. Його вибілювали на сонці біля ріки на камінні. Льняне полотно ткалось на верстаті, не тільки у нас. Це мала кожна хата, де велася господарка. Ткане полотно ми стелили на каміння біля річки, щоб вибілилось. Зі села, здалека, ці білі ткані полотна виглядали, як білі стрічки попри річку... Люди для особистого споживання ткали полотна, я особисто ткала, і знаю, як це робити. Мама була в тяжі, носила дитину, то я робила цю роботу замість неї, бо мамі було тяжко тоді... Звично мій ранок починався зі школи. Після школи я і інші робили роботу по господарству: на полі копали чи садили бульбу, чи обкопували, залежно від сезону тощо. До продажі з нашої господарки не залишалось нічого, рідко яйця, полотно, тому не було ніякого доходу... У селі були багаті люди, мали багато землі, худоби, виорювали кілько їм треба, а решта землі стояла. І були бідні люди, що не мали так багато землі, і так як ми, що мали дві - три корови. Ті люди, що рахувались бідними, вони не мали землі під орання, під пасовиська. Але не було ніякого «тертя», незлагоди між бідними і багатими. Люди помагали одні одним, і так давали собі раду... За старих часів у бойківському суспільстві були селяни, господарі, ґазди, гайдуки, солтиси, Війт (голова села), шляхта, така, як ми. За шляхту ніхто ніколи не згадував, нічого не говорив. Наш Війт, на прізвище Паращак, був дуже розумною і доброю людиною... Кожного року люди його переобирали на посаду Війта, як дуже розумного керівника. Його син був священником. У нашому селі не було такого, що люди вирізнялись дуже одні від других, якимось особливим становищем, у нас також не було ніяких поляків, окрім учителя (5-ї – 6-Ї кляси та вчительки рахунку). За моєї та моїх батьків пам’яті на цих територіях люди називали себе українцями – етнічними бойками. Також у селі жили три родини євреїв і була єврейська Божниця, до якої приходили з інших сіл євреї у суботу. Пам’ятаю, що ми робили щось на дворі, а вони по березі ріки так собі йшли до Божниці у своїх святочних строях: такі великі шалі, що висіли гет аж на долину. Ще за моєї пам’яті, одна родина, що мала семеро дітей, прийшла у наше село, побудували собі хату і там жили... Дві інші, ще були до мене, недалеко нашої хати, де жили вже старі євреї, які довго вже тут у нас були. Люди їм помагали, бо вони мали корову, але не мали землі... То мій тато, сусіди і інші люди зі села давали їм солому для худоби. Діти їхні ходили до школи, то були дівчата Неха, Сара, Сабіна (ходили зі мною до школи і файно вчилися) і ще хлопець. Люди зі села файно до них відносилися, також, як і вони до українців. Загалом у нашому селі людям добре жилося і було багато багатих людей. Кожен старався бути добрим господарем. Вже зима приходить то різали свиню... Ми тримали біля 4-5 свиней при хаті. М’ясо в бочки накладали і ставили туди, де є дуже зимно, в ями, які викопували в горі, де ніколи вода не стояла, також в такі ями сипали і бараболю. Свиней також продавали... За одну свиню, за Польщі, давали сімдесят злотих. Солене м’ясо (свинину) вудили в комені. Вуджене, завензене м’ясо було достатньо солоне і могло стояти достатньо довго. Ми мали також багато курей, качок, яєць. Тож м’яса вистачало на цілу зиму, а бараболя, коли набирали в зимі з ями, то була така ніби щойно з поля... На весні знову різали свиню, або корову молоду (ялівку). За моїх Продовження на стор. 27

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020 часів господарка змінилася після приходу совєтської влади, від людей забирали їжу (яйця, м’ясо, курей, збіжжя, худобу). Пам’ятаю, що була гарна чиста вода у річці... Думаю, десь така, як зараз люди купують джерельну воду у пляшках. Як я ходила робити на поле, то ляжу, нап’юся, а малесенькі камінчики так в гору, як годинник били (пух, пух, пух...) А вода така зимна, що мусіла перестати пити, бо зуби боліли. І така вода була всюди... І на нашім полі потоки текли, і коло нашої хати... Знаю, що у нашому селі не було пиятики і не було пияків. У нашій хаті ніколи не було горівки... Щодо взуття, то люди у селі зі шкіри худоби шили такі ходаки, або хто вмів робити, то робив черевики. А хто не зробив собі ходаків, то ходив босий, і я ходила боса... Люди не мали окулярів, і ніхто до лікаря не ходив. У нашому селі і не було ніякого лікаря... Знаю, що як совіти прийшли (мене вже тоді в Україні не було), то побудували шпиталь. Як у нашому селі помирала людина, то лежала в хаті... І люди, вже такі старші, посходилися, то цілу ніч сиділи і молились коло померлого і свічки горіли... Священник приходив відправляв службу Божу за померлого. На другий день на цвинтарі ховали. Гора Магура-Лімнянська, що коло нашого села Мшанця, має понад тисячу метрів, і тягнеться хребтом ген далеко аж до с. Бандрів, Устрики (висота гори Магура-Лімнянська - 1022 м., Карпати у Верхньодністровських Бескидах, яку німецькі, угорські війська використовували, як стратегічний об’єкт під час I і II світових воєн). Колись тато оповідав мені легенду, що колись тут, де гора і наше село, було море... На горі Магурі випасались вівці, худоба, а за той час можна собі було взяти книжку читати, чи вишивати. Худоба, вівці йшли собі, куди око бачило... Тільки як зганяти треба було, то вже йшов пастух зганяти худобу додолу, додому. Я знаю з розповідей, що у інших селах, наприклад, з тих, де тато походить, худобу на мотузку випасали, а у нас – ніколи... Знаю, що за легендою Довбуш закопав на нашій горі Магурі скарби. Наш професор зі школи ходив зі студентами на г. Магуру на прогулянку, а також зі Львова приїжджали... Ця гора була прекрасною: гриби, бурівки, порічки, модрини, бучки... Там росли на старих впавших бучках дуже дорогі гриби, які називалися гливи. А цвітів... Бувало, як залізеш, а то нічо, тілько шум «шшшш...» Страх збирав – такі високі ялиці... А згори високо потік плив... На Магурі ніколи ніхто нікого не забивав, і ми сміло йшли, співаючи коломийки (дівчата собі співали про свого милого) та інші пісні. Правда, ходили між людьми такі ніби перекази (байки). Одна з них про вовка, який нібито з’їв чоловіка, і тільки ноги лишилися в чоботах... Були ще такі люди, заходили у наше село, що показували такі ніби магічні вистави. Нібито, на очах у всіх, стіл підносився, як той чоловік приказував: «Столику піднесися, столику піднесися»... Але я не пам’ятаю, щоб у нашому селі хтось ворожив, чи був якимось знахарем, чи щось подібного... У нашому селі була церква святої Марії. На Різдво Матері Божої був празник у нашому селі. Мамина мама (моя баба) розповідала, що всі люди в селі несли їсти тим людям зі села, що ще до мене будували церкву... А як совіти прийшли, то зробили з нашої церкви склад збіжжя, маґазин... Знаю, що священники дуже помагали нашій родині. Один з них був о. Мриглот, після нього парохом прийшов о. Михайло Горечко – це за моєї пам’яті. Ще до мене, знаю від родичів, був о. Михайло Зубрицький. В зимі мій тато тримався близько священника, помагав йому у всьому... Тато мій знав латину, і коли хтось помирав і треба було по документах вичитати чи людина була споріднена з тою чи іншою родиною, то тато все зі священником це робив... Також знаю, що мамина сестра (Анна Петричкович) була монахинею, і була дуже побожною.

ПАМ’ЯТЬ Ще перед тим, як вона стала монахинею, вона куди не ходила, то співала пісні церковні і молилась... У нас в селі були такі каплиці з хрестом, Матір’ю Божою. Вона до них ходила... А також, перед тим, як йти спати, вона йшла до комори, де збіжжя тримали. Там вона поставила собі такий столик і свічки, і там вона молилася все... Вона хотіла йти дуже до монастиря, але моя баба не хотіла її пустити... Як вона ще була маленькою, моя мама її пильнувала, бо вона була наймолодша. Вона була моя тітка, але була тілько два роки старша від мене. Колись моя мама її пильнувала і недопильнувала. І вона впала з печі на припічок, а потім на землю, і вивихнула собі клуб. То потім воно так і заросло, і вона ходила, кульгаючи, і пішла до монастиря... Колись вона хотіла взяти мене до монастиря... У селі люди були дуже побожними, всі йшли у неділю до церкви, і хор в нас співав, а мій тато часто діяння апостолів читав... Отець Горечко дуже погоджувався з людьми зі села.. Він був хворий, не міг дихати. Як йшов по подвір’ю, то так ставав з паличкою, щоб віддихатись, хоча був молодий. Я пам’ятаю, як була малою, бо я

все помагала священнику, що отець Горечко, щоб було легше йому дихати, все насипле якогось порошку в тарільчик та як підпалить, і то вдихав, і тоді йому було легше дихати... Певно, через хворобу був нервовий, і всьо йому надокучало, бо він навіть не міг йти... Коли отець приходив до школи вчити релігію, а хлопці поводились зухвало, то він хотів одного з них бити. Один з тих хлопців був з того самого села, що й окуліст Лисейко. І той хлопець пішов з нашої школи, і вже не вернувся, а з іншого села казали, що учитель такий недобрий у нас... Той отець Горечко мав одну дочку, жінка його хорувала на серце... Колись я запитувалась свого тата: «Тату чого ми називаємось Бойками?» І тато відповів мені»Тому, що Бойки були бойові люди... А назва міста Самбір, що коло нас - походить від сам бір, тобто самий ліс...» Також мій тато розповідав, що Іван Франко часто гостював у с. Мшанець, і навідувався до їхньої родини, любив їсти пражений біб. (Іван Франко ще з початкової школи, коли навчався у Дрогобичі, заприятелював з майбутнім священником Михайлом Зубрицьким, який теж там навчався, а у 1883 – 1914 був парохом у с. Мшанець протягом довгих 30-ти років, і домігся відкриття у 1892 році у селі читальні «Просвіта» – нині з 1996 р. тут музей. Саме з села Мшанець розпочалася наукова експедиція, організована Іваном Франком для різнобічного дослідження Бойківщини.) Тато був дуже мудрий чоловік і дуже знаний у громаді, знаю також, що він писав вірші, і листом відсилав до Львова, і письменники за то йому платили. Мій тато також був великий патріот, був у Січових стрільцях, а як родичі повмирали, то він лишився сиротою… Але він мав ще брата (Івана) і дві сестри, що виїхали до Америки. Він навчив мене багатьом патріотичним пісням, таким, як «Ой у лузі червона калина»... Тато багато розповідав мені за часи, коли ми належали до Австро-Угорської імперії. Пам’ятаю, тато роз-

27 повідав, що лежав при смерті, мав малярію, але вийшов з того... Одужав... І повернувся додому... Тато виписував для мене журнал «Дзвіночок» і я все виучувала з нього вірші напам’ять. Один з віршів дуже мені запам’ятався – про Довбуша. Був колись такий чоловік Довбуш, і Бог наділив його великою силою. І всьо йому йшло дуже дуже легко, але він мусів бути доброю людиною і не міг ніколи злого зробити людині. То так зачиналась та розповідь: «Вечоріло... Сонце, зайшло поза гірські межі І в останнє ще кидало блеск - мов із пожежі... На мить одну червоніли гори мов у крови... В таку пору, у миті цій, як божок від грому Стояв Довбуш, сперши плечі до старого злому... В його душі захід сонця викликував жалі – За літами молодими, що втікали далі... Його бартка (сокирка дана Богом) громовая, що силу давала Тому лише, чия рука нею кермувала, Блестіла в руці криваво-ясним самоцвітом Не тішила вже ватажка... Душа його світом Десь блукала і шукала стежки і виходу, Бо противник підсунувся, творить загороду... Смоляків Потоцький вислав дві тисячі люда І Пшилуський за ним гонить по горах усюда... Але доки громовую Довбуш бартку має, Не боїться він нікого - ніхто не злякає!... Бо за голову, долярів дають пани много, Це він знає не від нині... Та нема такого, Що сягнув би по голову і не зазнав кари, Бо Довбуша бояться і ті що знають чари...“ Одного разу Довбуш прийшов у ліс і розкладав огонь. І щось там зашелестіло, а то старенький дідо (та як би Бог) і каже: Виходи скорше! Грізно, аж морозить... Що ти з мене ще смієшся? І враз бартку підносить. І замахнувсь... Дідо замовк, голову схиляє, І рікою сухе листя на огонь кидає... Рубай скорше каже дідо, чому не рубаєш? Чого руку простягнену вгору тримаєш? І здригнувся ватажко, якась чудна сила Його руку у воздусі тай заморозила (рука закам’яніла)... Діду, діду, чому ж не сказав ти тоді те все, Як думавсь бартку дарувати... Не міг я тобі сказати, бо сила у тайні, А ти ішов неувідоме на стежки розтайні (що розходились)... Пусти руку!.. А я тобі ось тут присягаю – Що від тепер - праведником тебе в душі маю — Тепер можеш говорити, що лиш сам захочеш Бо щоб рука скам’яніла, чей же сам не схочеш І з Довбуша покай людям – на віки зробити... Пусти руку!... І не бійся, вже не буду бити... А я думав,... сподівався, що хоч ти незмінний, А за те, що бартку сплямив в крові свого брата, То чекає така сама і тебе відплата... “Підеш завтра в Чорногору, місце відшукаєш, На двіста літ оцю бартку у стовп зарубаєш... А хто бартку громовую витягне руками З того стовпа залізного, той буде над нами... Проводарем і Мойсеєм стане для народу, Добро подасть праправнукам, закінчить пригоду. А тепер прощай, ватажку! Завтра, скоро зорі, У послідне побачимось ще на Чорногорі...“ Метнувсь Довбуш – діду, діду! Зажди лише мало... Але місце, де був дідо, порожнє стояло...“ – то ще багато інших стрічок є про Довбуша, але я вже не пам’ятаю котра іде за котрою... Перед тим як совєти прийшли, ми були під Польщею (1918 р.-1939р.)… Поляки на наших територіях, за моєї пам’яті, не дуже нам докучали... Люди собі господарили і ніхто з поляків їм не перешкоджав жити, як вони звикли. Знаю, тато розказував, що поляки пробували ці території спольщити, але це їм не виходило. Також тато розказував, що колись, ще до мене, у їх село приходила така «карна експедиція» – то коли хтось, щось вчинив зле, то польське військо йшло і било людей, і казав тато, що то було щось страшне, що вони робили... Наше село було дуже велике і дуже патріотичне: шестиклясова школа, у яку ходили діти 5, Продовження на стор. 28

28 6 кляси з п’ятьох сіл. Крім нашого, ще з с. Плоский, с. Грозьово, а також с. Леп’я, с. Михнувець, с. Бистрий (що після Московсько – Варшавського договору 1947-48 рр., разом з великою територією, аж до р. Сяну, відійшли до території Польщі). Усі діти ходили до школи, не було таких, що не ходили... При нашій школі був великий город, де учні училися щепити дерева. За моєї пам’яті будували у селі також нову школу, бо в старої не було достатньо місця для всіх учнів. За Польської влади 5-та і 6-та кляса вчилися у Читальні (залі) Будинку Просвіти, де також була кооператива і бібліотека. У Читальні Будинку Просвіти молодь села також проводила театральні вистави, вчила патріотичні пісні (які на той час були заборонені поляками) і співали. Наш диригент хору був зі Закарпаття, і вчив з нами ці пісні. Я належала до хору і мала дуже гарний голос. Звично ми співали у читальні, робили театральні вистави, на які, крім нашого села, приходили люди, молодь з інших сіл. Також з інших сіл приходили до нашого села люди і давали свої вистави, а ми до них ходили... Я любила читати вірші і швидко їх запам’ятовувала.. З цього театру я навчилась багато віршів про Довбуша. Як польська поліція (бо я вчилася, як ми були під Польщею) зближалася до села (недалеко від села була поліція на всі села, їхня станиця), то молодь відразу розходилась з Будинку Просвіти, або як вони вже були дуже близько то ми робили вигляд, що ми вчимо Службу Божу до церкви «Алилуя», чи «Господи помилуй» співали. Проводились танці... Пам’ятаю, з інших сіл приходили до нас хлопці на танці, а наші хлопці зі села поводились дуже інтелігентно, кажучи: «Перше гості танцюють» - і з тими словами брали дівчину до танцю і віддавали гостьові, або казали: «Дівчата вибирають...» Ми танцювали такі танці: козака, польку, валець, стацак... Нашим учителем у школі був поляк Юзик Кочанський. Я не певнa, якого, насправді, він був походження, може й українського... Книжок польських був повний стіл, а українських не було... Пам’ятаю, кілька книжок до нас прийшло про Тараса Шевченка. Тато ходив десь до людей на прізвище Барило (що бували у Канаді), щоб вони дали мені за 6-ту клясу книжку. Навчання велося українською і польською мовами. Оскільки українських книжок майже не було, то я по-польськи краще читала, ніж по-українському. Директором школи був українець, але мав жінку польку, називався Іван. Ті діти, що вже закінчили 5-у і 6-у клясу, надалі йшли на вищі студії у місто Самбір, Львів, то їм вже зараховували два кляси гімназії. Я закінчила 6 клясів у нашій школі. Наш учитель Юзик Кочанський був дуже доброю людиною, роздавав гроші бідним, грав з

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

хлопцями копаного, дуже добре чувся в нашому селі... Правдоподібно, він був комуністом. Колись, ще до нашого села, він учителював у місті. Чула від інших людей, що його вбили... У старших клясах вчилися також рахунку, операціям з дробами. Я дуже любила писати вірші. У селі був поет, що писав вірші про життя: «Ой на горі, на високій вітер повіває... Скажи мені, буйний вітре, як ся мій милий має? Чи здоровий мій миленький і личко біленьке? Чи веселі, чи сумують уста солоденькі..?» «Подумав я, подумав я, чогось важко стало, Чогось в мене, молодого, веселости мало...» У роки молодості я знала багато віршів... Також, за моєї пам’яті, нашим учителем був Іван Луцький і його жінка Луцька, що вчили першу, другу, третю і четверту кляси. І ще була учителем молода полька, що вчила рахунку, дробів. Пам’ятаю, що вона хотіла вдарити палицею мене по руці, а я руку забрала і вона зломила свій патик. А тоді хлопці пішли і вирвали новий, і вона знов мене вдарила по руці, і за якийсь час рука посиніла і спухла. І я йшла додому і плакала... Але не хотіла, щоб мама з татом то побачили, щоб я ще від них не дістала, що я ся добре не навчила... А за той час люди вже розповіли мамі про той випадок, і мама побігла до школи, і дуже ту учительку проклинала. Моя мама казала, як моя дочка не знає рахунки, то ти на то тут є, щоб її вчила, а не била... А я в школі дуже добре читала, і швидко, все знала, як прочитати, коли знак питання, чи знак оклику був. Також я все знала на мапі добре... Як була конференція і вчителі ся з’їжджали з різних шкіл, то мене все ставили наперед, щоб розповідати... При Читальні «Просвіти» і бібліотеці (в одному й тому ж будинку) була кооператива, що належала селу і мала різні філії. Якщо хтось мав надлишок сиру, сметани, то там приносив... У деякі з філій пекар, з іншого села, привозив булки. В перерві між заняттями наш вчитель замовляв для нас кілька бляхів таких булок. Там також містився споживчий склеп, що кожен міг купити, що йому потрібно до хати. Одну з таких філій кооперативу мав мій вуйко Семен Петричкович. Поляки забрали його на війну, і він попав у полон до Німців... Пам’ятаю, що ми з родиною ходили пішки у м. Самбір, дещо купувати (матерію на блюзки), а у містечко Лютовиська (зараз належить до території Польщі) ми їздили на празник. Колись зі школи діти їхали до Львова, але тато не мав грошей дати мені на подорож.

ІІІ

Як руські (совєти) прийшли у село (з 1939 р.), почали відразу худобу забирати, і кури, і яйця, і збіжжя. Одного разу прийшли забирати в людей, а дехто з людей прийшов до тата і просив написати до їх головного, що ми не маємо що їм дати, бо самі не маємо, вони вже все позабирали, що ми мали... І тато написав до них лист, що село бідне і не мають люди звідки дати той контиґент, по який вони прийшли... Я ще пам’ятаю таке, що як руські почали приходити у наше село, то було пару хлопців-комсомольців, які стали біля ґанку отця Горечка і почали стукати патиками по ґанку, щоб він вийшов з хати (хотіли його побити, чи що)... А він тоді вискочив через вікно, і через город прибіг до мого тата. І тато з ним пішов пішки через ліси, аж до с. Михнувця (там де село окуліста, що ми знаєм). Там був священник Куліда, який дав слугу та коні, і того священника відвіз до міста Устрики (зараз територія Польщі). Там вже були німці, і він вже звідти не вернувся, певно поїхав до Німеччини. (Отця Михайла Горечка, як і інших священників Перемиської Єпархії УГКЦ, було закатовано (1903-1953 роки життя)). Жінка о. Горечка (їмость) з дочкою боялися там, у селі, самі бути. Я пам’ятаю, що їхня дочка дуже настрашилась, що тата вже нема, тільки мама, то була вискочила на стіл і кричала, так, якби здуріла... То їмость просила тата, щоб він хоч вночі приходив, щоб там спав, бо боялась, що руські знов прийдуть... Пам’ятаю, одного разу, їмость (священника жінка) стояла і дивилася через вікно, як їхню худобу з хати забирають, і так біля вікна і зомліла...

Коли руські прийшли, ми з братом Іваном були на подвір’ю. Плачемо... А вони питаються: «Єсть оружиє, ілі нєт, плохо будет как найдьом»... А другий каже: «Харашо будет как нє найдьом»... І вони не знайшли... В стодолі всі снопи поперевертали, тiлько по руськи говорили... Але хтось то мусів замельдувати (донести). Бо як священник втікав, то дав татові ту всю зброю, що мав. І тато закопав її під підлогою в хаті, і нікому не сказав – ні мамі, нікому... То прийшла поліція і мого тата забрала. І повели по селі на станицю (поліцейський відділ). А мама плачучи, як варила їсти (горів вогонь у печі, бо мала хліб пекти), так і побігла за татом, плачучи, бо думала, що вже більше тата не побачимо. Недалеко до тієї станиці жила тітка, татова рідна сестра. Совіти там тата били, кріслами в нього кидали. Казали, чого до нього іде релігійна газета (до нас у селі приходила така недільна релігійна газета й інші газети) і чому він коло священника крутився. Тато казав, що він є бідний чоловік і має тут для худоби пасовисько. А помагав священнику, щоб заробити трохи на прожиток. Знаю, що як совіти прийшли, то забирали наших хлопців на війну в Баку, біля моря. До мене один із хлопців листи писав. Чула від людей, що декотрі повернулися живі, а декотрі вже ніколи не повернулися. За часу, що я ще була в Україні, ніхто з них не вернувся... Знаю, що роздавали бюлетні для голосування, а на вікна приліплювали патріотичні синьо-жовтні знаки, а на Закарпатті в той час вже була війна і створили Вільну Україну, на жаль, не пам’ятаю роки (1939).

Коли німці окупували Україну (1941), совєти тоді відступили... Коли німці прийшли у наше село, то наш Війт (головуючий селом) на прізвисько Паращак казав, що чи брат, чи я мусимо піти до Німеччини тільки на літо, на жнива, до роботи, і записав мене, бо брати мої були ще малі. А тато мій не хотів мене згубити і взяв мене, і ми поїхали до лікаря, щоб написав, що в мене хора голова, бо голову тяжко збадати – чи то правда, чи ні... І ми до лікаря завезли і масло, і кури, і він виписав, що я є хора. Коли транспорт прийшов забирати молодих, то мене залишили, так, як лікар і казав. Але за кілька тижнів другий транспорт приїхав по молодь, і я знову була записана туди, що я мушу їхати. Казали, що як мене не заберуть, то поїде ціла родина. Ми знову їдемо до того лікаря, а його вже нема... Інші німецькі лікарі мене бадали. Я до них говорила лише кілька слів, що знала в німецькій мові, бо тато знав німецьку мову, такі як: копф іст франк, міс, вассер, а більше не знала… Вони бадали мене і бадали, і один лікар з них сказав: «Що би я був такий здоровий, як вона»... То у 1942 (43) р., весною, німці мене забрали на працю, в м. Ротенбурґ-Об-Дер-Таубер, Франконія, земля Баварія, Німеччина. Ніби забирали тільки на жнива, але потім не пустили додому... Таубер – то є ріка у Німеччині. Продовження на стор. 29

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020 Я працювала в ресторані у багатого господаря Бауера, і мала до діла з харчами: обирала бараболю, робила салати, варила... До того ресторану приходило дуже багато людей, і господар ресторану майже все мав своє, зі своєї господарки. Він мав дуже багато землі в місті, мав робітників, що робили на полі. Я дуже тяжко працювала на полі, збирала снопи сіна. Господар був височезний хлоп, йшов перший по полю і підбирав снопи з двох рядів з одної сторони, а я за ним мала потрафити подавати ті снопи з двох рядів іншої сторони... Я ся дуже спішила, щоб не залишитись зі заду, та так тих снопів наподаюся, що не можу руки зігнути, і нога мене боліла. Я брала не один сніп, а як стояло чотири, то скіко мені на вила запхалося, то так усі брала їх на вила і кидала на віз. В той час на фірі, на яку кидали снопи, їхали два хлопи - француз і поляк, вони теж працювали там, де і я... Мені пухли руки, і я ночами дуже плакала за домом. Рано, як збуджуся, то руки такі попухлі, як патики, що не могла зігнути, а очі попухлі від плачу... Зі мною були ще інші дівчата, і ми були так, як служниці. Одна з дівчат, моя товаришка Катерина, була з мого села. Багато наших молодих хористів зі села і диригента вивезли до Німеччини на роботу. І ми продовжували збиратись і співати в хорі, разом з іншими українцями, вивезеними на роботу. Серед них були провідники різних українських організацій. Диригентом нашим був дуже поважний чоловік, який добре знав свій фах і зорганізував усіх українців, хто колись співав у хорі, чи мав гарний голос, і таким шляхом заснував чудовий хор. Тож у Німеччині я продовжувала співати у хорі, виступати у театральних виставах. Відбувались концертні виступи. На концерти приходили і українці, і німці, хоч не розуміли української мови, але любили наші пісні і мелодії. Пам’ятаю ми співали: «Живи Україно, живи для краси, Для слави, для волі... На віки тебе не скують кайдани І ворог укритись не зможе! Вирвем у нього всі втрати! Допоможи нам Боже!» «Світло, знання і науку З міста в село перекинем, Брат братові подасть руку, Ми вже в неволі не згинем...» «Єднаймось діти України! Єднаймось сміло в оден вал, Щоб сильний єдністю в цю хвилю До діл застав готових нас... Хай дух свободи і завзяття Веде у бій нечесний труд. Хай він зростить онуків силу – Звільнити неньку з тяжких мук... Тоді всміхнеться Україна Прибита горем лихоліть... І засіяє златоверхий - наш Київ - славою століть!»; «Сонце з високого неба хліб нам дає, дає квіти... Волю шукати нам треба в ясного сонця просвіти». Коли у нас була проба, я хотіла йти до хору і все лишала, бо ми готувалися, або виступали... А дівчата-служниці, що були зо мною, обурювалися і казали до господині: «Дивіться, ми маємо стільки роботи, ми такі заняті, купу людей до ресторану приходить, а Марія собі йде співати»...А господиня закликала їх всіх і каже: «Я не хочу більше то чути... Приходить субота, неділя, ви їдете додому, до своїх батьків, а вона не має де поїхати... Тому вона може йти, коли хоче, коли має йти на пробу там між свої люди, щоб їй трохи веселіше було... То є єдина її розрада, що вона піде між своїх людей... А як мені треба помочі, то я закличу жінок, що колись у ресторанах працювали... А вона має йти...» Господарі німці були такі добрі люди... То була золота жінка (господиня), вона до мене дуже добре відносилась... Вона мене мала, як за свою дочку... Вони мене вбирали і шили для мене, і ніхто ніколи на мене не нарікав... Німці, ще й собі, вподобали мою вишивку на льняній сорочці. Я багато вишивала у Німеччині... Хтось з нашого села, що був у Німеччині, дав мені адреси, щоб я написала до родичів в Україну. Я написала листа до сім’ї в село, бо хотіла вернутися додому... Я знаю, що лист мій «ходив», і був аж

ПАМ’ЯТЬ у Самборі, і вернувся, а на конверті була відбита червона рука і написано: «Тих людей там нема, і їх адреса невідома...» І то означало, що я не маю куди вже їхати (вертатись). То вже було десь тоді, як німці відступили, а руські прийшли знову (1944). Пізніше таки моя сім’я отримала листа, і прислали мені багато ниток до вишивання: сині, червоні, голубі – різних кольорів були. І я багато вишивала вишивку на блюзках на замовлення. Тато розповідав у листі, що німці за єднего вбитого німця, десять розстрілюють українців... Я тоді страшно плакала з таких розповідей. Мама дуже за мною вдома плакали теж... То вони пішли до професора Кочанського і написали листа до бурґемайстра (мера), щоб мене пустили додому, бо мама дуже хора (вмираюча)... Але то не була правда... Тілько так батьки хотіли мене вирвати з Німеччини. Але мене не пустили... І пізніше я вже була така сильна в німцях, що могла хату перевернути. Також тато у листі написав мені про стрийка Джана (Івана Стецьковича), який був у Америці, і дав його адресу. А моя товаришка Катруся, що була з мого села, і у Бауера мешкала і працювала так, як я, мала тітку в Америці, що теж колись виїхала з мого села, і вже довго була в Америці... Колись, коли я ще була в дома, в нашому селі, її тітка приїжджала додому. І тоді я бігла питатися про своїх тіток і стрийка (дві татові сестри і брат мали вже своїх дітей в Америці). То тітка моєї

товаришки мене добре знала... Катруся мала хлопця з Тернопільщини, вони потім вже в Америці пожинилися. І він все любив жартувати... І завше візьме газету і жартує – каже щось, що там взагалі того немає, так як: «Катрусю, дивися, з Америки Варвара Максимич розшукує своїх племінниць...» А моя товаришка кричить з радості, біжить до нього, а то лиш жарт був... А одного разу він читав газету і каже те саме, що Варвара Максимич шукає когось зі села Мшанця, або свою родину, і просить переслати їх імена, і де вони живуть, і вона дасть поміч... А то виявилось правдою... І як моя товаришка дістала той лист, то так втішилася... З криком прибігла до мене в той ресторан, де ми працювали, і каже: «Марійко, Марійко ми вже в Америці! Ми знайшли нашу родину в Америці...» Ми відписали, де ми є, і де працюємо. Її тітка своїх дітей не мала, то хотіла помогти родичам. Вона в Америці подзвонила до мого стрийка і каже: «Йой Іване, твого брата донька є в Німеччині...» А він їй відказав: «Я її спроваджу тут, так скоро, як тільки зможу...» І стрийко мені написав листа, я йому відповіла.

Пам’ятаю перший лист з Америки, як листоноша приніс, і каже через віконце у ресторані: «Марія Стецькович бріфс оф Америка...» А я в той час на кухні салату мішала, то я так тими руками від бараболі, як вхопила той лист і побігла, плачучи від радості, в свою кімнату... Інші працівники, що зі мною працювали, не подивилися, що салата не дороблена, та й подали до людей, а люди почали жалітися, чому подають неприправлену салату їм... Стрийко дуже ся втішив, що знає, де я, і писав у листі: «Марусю, не журися, я так скоро тебе тут дістану, як то тільки можливо...» Стрийко був дуже розумний чоловік, і знав, куди звернутись, тож просив за мене, що я не можу вернутись додому, оскільки росіяни забрали територію, де було моє село.. А в Америці є мої дві тітки і багато родини, і що я дуже хочу приїхати до родини в Америку... До мене почали приходити різні папери з Америки... Американці хотіли знати: скільки я маю років, і що можу робити... Знаю, що стрийко за мене нічого не платив, а платив Допомоговий Український Комітет у США. Стрийко тільки підписав папери, що він мене забирає, що має свій бізнес у США і потребує помочі... І так я дісталась кораблем до Америки, до стрийка...

Мій стрийко Іван Стецькович був великим українським патріотом, навіть у Америці, належав до «Вільного Козацтва». Стрийко був людиною щирого серця... Одного разу, коли пів нашого села в Україні після бурі згоріло, стрийко у Пeсейк (або Ралстон) (біля Нью-Арк, Нью-Джерсі), де він жив, зорганізував допомоговий комітет. А тато зорганізував в Україні допомоговий комітет. Назбирані гроші стрийко передав татові, щоб люди відбудувалися. І на місці згорілих хатів побудували дуже гарні, під бляшаним дахом, чи дахівкою, хати. Село зі сторони лісу виглядало як містечко, тільки дерев не було, бо згоріли... Тато переписувався зі стрийком... Стрийко мав багато дітей і починав з важкої праці... Деколи траплялись з ним нещастя (хата згоріла і інші), аж поки не відкрив власного бізнесу і тяжко працював. А його господарі колишні потім судились, що стрийко забрав їхній бізнес... Стрийко мешкав далеко від українського середовища (Песейк), маючи кілька великих офісів по ремонту та утриманню будинків «Maintenance». Він чистив підлоги, двері виробляв тощо. Стрийко приїжджав кілька разів до Чикаго, також відвідував доктора Мирона Куропася у Нью-Йорку. Наймолодший син мого стрийка Василь Стецькович ще живий, і має документи, в яких роках це було, і де саме. Я читала ці документи, але вже точні дати не пам’ятаю... Професор Сисин знає про стрийка бо його стрийко (або брат) теж мав такий бізнес, і колись він дуже хотів одружитись зі мною, бо закохався, але ще інший хлопець з нашого села, що приїхав до стрийка, теж закохався, і просив моєї руки... Як я приїхала до стрийка, то знову почала співати в хорі. Пізніше у Ньюарку, Нью-Джерзі, я, на якійсь забаві, запізналася зі своїм чоловіком Влодком. Пам’ятаю, що на цій забаві ми разом сиділи при столі, і він розповідав про УПА, що він пережив і куди вони ходили. Він розповідав до людей, що ся інтересували тим, і мене теж тоді це дуже цікавило... Молодим хлопцем, тато випровадив його косити, а він пішов на вишкіл в УПА, і вже більше додому не вернувся, був ранений... Мені було жаль його... Саме тоді мій майбутній чоловік мені дуже сподобався. Мене зачепило, що він багато пережив і був українським патріотом, що бився за Україну. Влодко сказав: «Я хочу з тобою ся жинити, але не маю, ані грошей, ані мешкання...» І я погодилась відразу... Ми оженилися у вресні 1951 р. і брали шлюб в УГКЦ св. Йоана Хрестителя у Нью-Джерсі. Стрийко дуже його полюбив, бо мав з ним багато спільного. Стрийко з моїм татом воював за Україну у Січових Стрільцях, а мій чоловік трохи пізніше – в УПА. Відразу по весіллі ми виїхала до Чикаго, бо чоловік там мешкав і мав знайомих – Новошицького Дмитра, родину Яцкових (то сусіди з його села). У Чикаго, разом з Новошицьким, на вулиці Дивижин, ми купили помешкання. Продовження на стор. 31

30 Марія Климчак, куратор УНМ, Чикаго. Спеціально для «Час і Події»

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

ро таких, як пані Любомира, пишуть «Людина з великої букви». З нею відходить у засвіти ціла епоха, історія, яка виховувала, гартувала українські роди під чужим небом. На її життєвих дорогах Україна, Польща, Австрія, Німеччина, Італія, Аргентина, Америка.

#22 I 05.27.2020

RIP: св. пам’яті Любомира Шеремета (10.04.1918 - 04.16.2020)

своїм хором, Любця і Мілько гуляли (* танцювали – М. К.). Як Миросьо співав сольо, якась пані питає за мною другу: «Хто-то з таким приємним голосом?» Як любо було мені, що то мій син! Але сон скінчився... Цілую Вас і благословляю, мої найкращі діти! Ваша мама». Усі мамині листи старанно складені панею Любою в родинному архіві. «Часом перечитую, – каже пані Люба. – А казочку, що написала моя мама своїм онукам, переповідала синам Адріанові і Маркові, тепер Даніелі та Лесі, вже моїм онучкам. Тяжко їм зрозуміти той далекий світ. Але знати про своє бойківське коріння мусять».

Я мала щастя упродовж багатьох років спілкуватися з панею Любою і зберегла її щирі розповіді у своїх записках. На питання «Хто Ви?», пані Люба відповідала: «Бойківчанка Любомира Вільчан- село примостилося у вер- Останній мамин лист, написаська». Пам’ять про пані Любу хів’ях Дністра. Люди у Вовчо- ний в 1949 році: «Мої кохані! Я ще жию. Шеремету назавжди залиша- му, Жукотині, Бережку були ється у наших серцях. Синам глибоко релігійні, свято до- Тамтого тижня я була у др. Адріанові та Маркові з ро- тримувалися старих звичаїв. Вовчім. Їздила попрощатися динами - наші щирі співчуття. У самому Вовчому шістдесят та ще раз глянути на ті місроків парохом був отець Ва- ця, де прожила мало не все Вічная пам’ять! БОЙКІВЧАНКА НА ІМ’Я силь Яремкевич, свідомий життя. Дивилася на подвір’я, ЛЮБОМИРА. Війна назавжди українець. Йому довелося де ваші маленькі ніжочки бірозлучила родину. На Лю- повоювати з москвофілами, гали, і куди ви вже старші хобиній дорозі – Австрія, Ні- Євангеліє сам переклав зі дили. І так мені здавалося, що меччина, Італія, Аргентина, старослов’янської на україн- то сон, що я не сама, що зараз Америка. Доля нагородила ську мову, бо «дідо вважали, мене хтось закличе – мамчиїї неповторним баченням що люди в церкві мають розу- ку! Ах! Щоб дала я, щоби ще світу. Її душа - це мелодія ве- міти, що їм читається (Л.Ш.)». почути те слово... Мабуть не ликого оркестру карпатської Він знав усіх людей у своєму буду довго жити, бо перед землі, - її весни, літа, осені, та навколишніх селах. Своїх очима ціле життя. Бачу себе зими. 4 жовтня на її поріг дітей, а було у нього 13, вихо- ще малою і більшою в школі, вступає 94 осінь. Ми зустрі- вав у своїй вірі і традиції. Ста- адже це найкращий мій час. лися у домі пані Люби Шере- рався, щоби вони отримали Потім замужем, гризоти, розмети, щоби почути розповіді освіту. У селі було дві церкви, чарування. А потім прийшов на світ Миросьо. То було моє про Бойківщину, майнути на дві каплички і костел. Любине дитинство мину- сонце. Які надії я покладала крилах її спогадів аж до Турки, а там – до Жукотина і до ло у Жукотині, де її батько був на нього, яка то була спруНевеличкі уривки з цих Вовчого... Скільки пережито, парохом, також він служив у жинка непосидюча, але чемскільки кілометрів чужими сусідніх селах. Народжений на, ніколи не плакав і не бу- листів відкривають перед гостинцями пройдено, а цей у 1889 році, походив зі села див по ночах. Де ти тепер, мій нами натуру сильну, нескосмак води із джерельця, що Острів, на Ярославщині. З найстарший синочку? Твоя рену, люблячу і страждаючу. жебонить на місці старовин- родиною із роками втратив- мама не знає, де кісточки твої Ось така вона, Бойківщина ного городища, пам’ятає по ся зв’язок. Відомо про те, що лежать, не було коло тебе ні- 1948 року, у «казочці-правді сьогодні. Кохана сестричка своє прізвище Вільк (* укр. кого рідного, ніхто не запла- для мойого внука», написаній Любка зі своїми братами Ми- Вовк – М. К.) довелося зміни- кав і не закрив коханих оче- бойківчанкою, бабусею Доросем, Мільком і Петром не ти під час студій в Перемишлі. нят. Не знаю чи ще обізветься зею: «Був собі дід та баба, була раз провідували Дністер. Ма- Молодий богослов Вільчан- мій наймолодший хлопчик, ленький струмок грайливо ський знайшов свою долю що мене кликав «чик-чикоч- у них хатка маленька і короврозливався дорогами і горо- у малому прикарпатському ку»... Прийшла одна страш- ця лисенька, і теличка крадами навесні, коли скресали селі, одружившись з дочкою на війна, а мені народився сенька, і коник чорненький з сніги. Часом діставався під священника Дозією Яремке- Адріянко, чудовий хлопчик білими ніжками. І ще овечка з шовковими чорними очка- чорненька, киця Мурця сипризьби хат та стодол, зали- вич. венька, псина Кука шивши після себе красенька й маленьчимало клопотів Через багато років після смерті мами, пані Любі ка, друга – Міка, вегосподарям. За передали листи. Мама писала майже щодня лика, чорненька. Та переказами, саме дід і баба були дуже там, де Дністер насвоїм дітям, не знаючи, де вони і чи живі… сумні і нещасливі. бирається перших Вони не знали, де посил, бойки перши«Моя мама була найгар- ми. Не довго тішилася Адьом, ділися їх діти – два сини-сокоми на світі запровадили своє літочислення. На пісковому ніша їмость в околиці, - роз- «своїм опиком», що мало зна- ли і одна Любка-голубка. Баба календарі ними позначали- повідає пані Люба. Любила чити маминим хлопчиком. плакала, а дід злостився і свася щасливі дні. Та одного дня музику, спів, писала вірші і Пішов мій «опик» у ліпший рив її. Тим часом на їх край вередливий струмочок, на- рвалася до книжок. До най- світ. Я думала, що з жалю піду надходив червоний змій, що пившись талої води, усе стер. ближчої бібліотеки у Турці за ним, але під серцем лиша- хотів усіх поїсти. Гуділи літаТому прозвали його Дністер. було 18 кілометрів, не завжди лася ти, моя кохана донеч- ки, кидали бомби і стріляли У цьому краї живуть гор- їхалося возом, але мама зна- ко, і я жила для вас, ви були запальними кулями. Баба муді бойки, які з діда-прадіда ходила спосіб мати книжку. моїм світом. Як ваші рученята сіла щодня зранку виносити пам’ятають про своє похо- Вона була романтичною іде- обіймали мене і тулилися до все з хати до пивниці, щоби дження. Тому на запитання алісткою, якій довелося за- мене, я все забувала і була не згоріло, а ввечері знову «Хто Ви?», пані Люба відпові- йматися усією господаркою щаслива. А потім прийшов все зносити назад. Мусіла дає: «Бойківчанка Любомира у бідному бойківському селі». ще Мільцуньо і Петрунечко. сама косити, складати, в’язаЧерез багато років після Бувало, змучена положуся на ти та ховатися перед літакаВільчанська». Любомира Вільчан- смерті мами, пані Любі пе- ліжко, а ви троє, бо Миросьо ми, бо ті чорти червоні стріська-Шеремета народилася 4 редали до Америки листи. вже був у школі, коло мене ляли по людях, що робили на жовтня 1918 року у Вовчому, Мати писала майже щодня притулитеся, і я розказую вам полі. Було, ми цілі дні і ночі що на Турківщині, в родині своїм дітям і навіть ону- казку. Тоді я була щаслива. І просиджували у пивницях, отця Михайла Вільчансько- кам, не знаючи, де вони і чи ще раз була щаслива і горда, аж одного ранку ця страшна що ви – мої діти, коли ви в саранча зайняла цілий край. го та Теодозії Яремкевич. Це живі. Вона прожила 58 років. Турці виступали. Миросьо зі Утихли стріли та настало ще старовинне, патріархальне

більше лихо. Почали допитуватись нас, де поділися наші діти, а головно за Любою шукали. І ще наказували здавати у континген збіжжя, а воно не звезене і не змолочене. А тут давай їм відразу 5 м. вівса... Я навіть на свято Матері Божої цілий день молотила... Було свято. Я сиділа на ліжку і читала, а дідо на своїм фотелю. Було зовсім тихенько, усі двері позамикані. Аж нараз сильний стукіт два рази до дверей з кухні до покою. Дідо каже: «Прошу!» Я в плач, і кажу, що вже з наших когось нема. Дідо злостився і казав не вигадувати дурниць. Але то дійсно приходив Миросьо прощатися. (Мирослав загинув у 1945 році – Л. Ш.) Дідо на Михайла відправив

останню Службу Божу (свято св. Михаїла 21 листопада – М. К.) і вже положився. Він був дуже хворий і мучився до третього дня свят. Помер 9 січня 1946 р. ...Кінчу писати свою казку, тобі, мій малий онучку. Може колись, як виростеш, прочитаєш. А я жалію, що не притисну вже ані тебе, ані твоїх родичів до свого серця, котре лиш вами жило і дихало. Цілую і благословляю вас усіх. Твоя баба Дозя» (Мову оригіналу збережено). У свої 94 роки, повна енергії, пані Люба Шеремета радо ділиться пережитим. А тоді, в 1944 році, через стогін гармат доносився лелечий клекіт, було бажання побачити вервичку сивокрилих над жукотинською святинею - церквою св. Пантелеймона, святою радістю бойків і в свята, і в будень. І долинав священичий татів голос, який кликав її – Любо! Це ж тато вибрав їй таке ім’я. Ще би, у горах то все Марині, Парані, Касуні, Гані - а вона Люба, Любочка, Любуня. Їдкий дим, що гадюкою звивався над комином хати німецького бавера, осідав на її коси. Колодязі її очей, повні сліз, готові були ось-ось розлитися. Що ще попереду? Одне знала, нема вороття у минуле. Воно там, у горах, у спаленому поляками 14 вересня 1939 року Жукотині. Не Продовження на стор. 31

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020 бачили гріха зайди, як підкладали вогонь під церкву... зі 160 хат чудом вціліли близько 25. Багато людей змушені були довгі роки жити в землянках, стайнях, на комірствах вже при нових визволителях, тих, що прийшли з-за Збруча. Це були ті червоні змії, про яких писала мама у своїх листах. Люба, як і мама, бачила сни, правдиві сни свого дитинства. «Я пам’ятаю себе від п’яти років. Рано приходила дівчина-служниця і приносила нам в горнятку щойно видояне молоко від корови. Я, Мілько і Петрусь його випивали і ховалися під ковдрою. Чомусь пригадую зиму, в кімнаті було зимно. Тоді приходила дівчина, приносила дров і розпалювала в печі, казали «в п’єцу». Тато і мама мали свій покій. Тато йшли зранку до церкви, а мама слідкувала, щоби ми з’їли снідання. Це було переварене гаряче молоко і хліб з маслом. Мама пекла дуже добрий хліб. Житню білу муку вимішувала з пшеничною разовою. Тісто довго росло, вироблялася з нього велика паляниця, клалася на лопату – і до печі, з якої хвилину перед тим дівчина вигорнула горячі вуглини... Також пригадую 1924 рік. Тоді народився найменший брат Петрусь. Мене і на рік молодшого Мілька відвели до бабуні у Вовче. Коли ми повернулися додому, мама лежала на ліжку і так гарно до нас всміхалася. А коло неї

щось малесеньке плакало. Я, разом з двома служницями, була для Петруся нянькою. Як він почав ходити і бігати повсюди за нами, старшими, ми прозвали його хвостиком, за що мама на нас сердилася. До школи пішла у 7 років. В Жукотині була початкова школа, де першою моєю учителькою була мамина сестра Оля. Так як я «лівак», вона примушувала мене навчитися писати правою рукою». Тато віддав свою Любу вчитися до гімназії, до Перемишля. Перед нею старший брат Мирослав здав матуру і готувався до вищих студій. Двері Львівського університету перед українцями закрили, грошей на навчання в Кракові не ставало. І вони повернулися в Турку. Брат відкрив невеличку крамничку, а Люба працювала в «урядовій канторі». Треба було допомагати батькам. Тато часто хворів, він ледве тримався на ногах після того, як поляки спалили хату і жорстоко побили його. Життя у маленькій хатинці-будці ставало все важчим. За першими визволителями прийшли другі. У червні 1941 почалася війна. Дністер розливався під час косовиці і навесні, щоби назавжди стерти сліди страшного болю. Розлука і невідомість. Прощалася з Орестом, своїм коханим. Він був сином місцевого вчителя. Просив, щоб вона з його родиною їхала в Німеччину, обіцяв обов’язко-

Закінчення. Початок на стор. 29

Новошицький тоді не мав жінки, тільки мав сина. То ми мешкали разом. Мій чоловік Влодко жалував мене, що я після роботи на фабриці варю на дві родини їсти, то хотів, щоб ми купили свою хату. У 1955 р. народився син Володимир, був охрещений в УКК св. Миколая в Чикаго. Мій чоловік дуже любив сина, так ся ним тішив... Також Влодко був поміж тими людьми, що будували УКЦ св. Володимира і Ольги... Коли церкву збудували, ми були парафіянами УКЦ Володимира і Ольги. Я співала у хорі. Працювала я вночі, а чоловік з сином по мене приїздили забирати мене з роботи. Чоловік теж працював на фабриці Small Motors Corporation, де виробляли різні прилади (радіаційні фільтри для танків)... Як син Володимир мав десять років, ми продали хату на вулиці Дивижин і купили хату у 1964 р. у Вуд Дейл, Іллінойс. У Вуд Дейл я зачала працювати на новій фабриці, на машині, а чоловік ще працював на старій роботі. Також Володимир спілкувався з українськими тутешніми політиками і був між тими, хто відвойовував СУМ у комуністів, яким вони тоді керували. Володимир був великим українським патріотом і страшенно любив Україну...

Знаю дещо про долю родини, і людей, що залишились у нашому селі при совєтах. З переписки знаю, що моя сім’я, мама, дуже переживала і плакала, як мене забрали до Німеччини... Коли німці відступали, а совєти другий раз йшли на село (1945), то деякі люди сідали на вози і їхали в сторону, де німці відступали, за німцями, в м. Устрики (зараз територія належить Польщі). А деякі люди все поскидали на вози і не знали, чи втікати від совєтів, і шкода було свої землі рідні лишати, то так і не поїхали. Знаю, що у нашому селі пізніше зробили границю та віддали землі Польщі. Мого брата донька Дубей Анастасія учителює в селі, а мій кузин учителює у селі Ґрозьово. Вони залишаються українськими патріотами. Я з Чикаго висилала рік тому (2004 р.) до нашої

во віднайти. І ось вона, країна сірого диму і сотень тисяч біженців. Орест під Бродами, із золотим левиком на рукаві, захищав Україну. «Чи живий, знає тільки один Господь», – думала Люба, зігнувшись, ледь не до землі, під відрами з водою, яких треба було наноситися за час служби у німецьких панів. З наближенням фронту подалася до своїх, у табір переміщених осіб у Міт-

Тільки любов може здійснити таке чудо – без мови, напівголодні – вони добралися до Італії. Знайшли табір на Свят-вечір 1946 року. Це було в Ріміні. Йому сказали, що сестра приїхала. Він не повірив і довго не виходив. Через декілька днів вони обвінчалися під італійським небом. І там, в Італії, подарував їм Бог хлопчика. Це його, маленького, бачила уві сні бабуня Дозя.

тенвальді. Тут життя гуділо, немов на великому вулику. Знайшла товаришку зі свого села. Радості обидвох не було меж, коли одного дня у таборовій їдальні, серед сотень прізвищ уцілілих дивізійників знайшли два – її Ореста та брата товаришки. Вони мусять їх знайти. Уявімо собі на мить – дві молоді бойківчанки і післявоєнні дороги невідомої Європи з її окупаційними зонами.

Попереду ціле життя з його болями і радощами на еміграції. Брат Мирослав загинув у 1945 році у Чехії, недалеко від Праги, працюючи у млині. Брат Петро був воїном-дивізійником, вижив у битві під Бродами, загинув у Югославії після закінчення війни. Першу вісточку Любиній мамі про те, що народився онук, надіслали з Польщі свати Шеремети. Вони після

родини газету «Шлях перемоги», яку вони просили їм вислати. Я вислала на 15 різних адрес. Знаю, що багато з нашої родини пішли у підпілля (УПА). Знаю, що мого брата разом з кузином вбили і кинули у криницю, а сестра (дочка, рідної сестри тата) належала до лісів, і відсиділа 15 років та 5 років заслання. А як вона вийшла після того терміну, то їй не вільно було їхати додому, вона ще мусіла 5 років відробити у (Росії). Але довідавшись, що її мама з сестрою є вислані до Сибіру, вона поїхала до них. Але їй не вистачило грошей, то вона спинилась і пішла до ресторану працювати, щоб заробити грошей, і далі їхати... Виявилось згодом (це вона вже взнала від сестри, що була вислана з мамою), що мама згинула в сибірських снігах від холоду і голоду (вони мешкали у бункері, в землі)... Їй не хотілося після того листа жити, я маю цей лист... Також знаю з розповідей, що з нашого села (зі сусідської хати, що була коло нас) хлопець, що був кравцем, багато читав про комуну і думав, що комуна – то є дуже добре. То була багата родина. І люди зі села дивувалися, чому він про це читає і думає, що то є справедливо, щоб були всі люди однакові, і не було ні багатих, ні бідних... Як руські прийшли в село, то робили мітинги, на які люди, чи ти хочеш, чи не хочеш, мали приходити, бо інакше совіти вже будуть на тебе «мати око». Одного разу, як зробили такий мітинг, він питався в совітів: «То, що ви писали про комуну, - і таке і таке, але то не є правда... Ваша комуна не є, як ви тут пишете, ви так не робите, як тут понаписували…» І після того за ним вже почали слідити. Тому, що він був кравець, то він ходив до міста Устріки і там купував матер’яли, бо він хлопцям шив сорочки, камізельки, штани. Як приходив з міста, то завжди ніколи дома не спав, бо знав, що за ним вже ходять (стежать)... Він шив у маленькій хатці, побудованій коло великої, тримав там матер’яли... Крім того, у нас ще був один такий хлопець зі села, що записався до комсомолу, називався Козарів Василь чи Іван, я вже не пам’ятаю, і він, з такими самими, вже за тим кравцем слідили. А того дня, коли той хлопець (кравець) був змучений, то так як був вбраний, коли прийшов, так собі ліг в ліж-

війни залишилися там жити біля свого другого сина. Він був лікарем, мав вихід на Червоний Хрест, і таким чином віднайшов брата Ореста. Шеремети родом із Турки. Під час війни виїхали до Німеччини, забравши із собою свою майбутню невістку. Люба добралася з чоловіком аж до Аргентини. Там прожили понад 10 років – серед своїх людей і чужої мови, якою вільно спілкувалися її сини – італієць Орест і аргентинець Адріян. А згодом Люба з двома малими хлоп’ятами переїде до Чикаго. І знову нові випробовування. Тут були свої Карпати і страшна ріка, яка у 60-му забрала семеро пластунів під час таборування у Вісконсині. Серед них був Орест. Цей трагізм допоміг пережити маленький Марко, якого Люба носила під серцем. Пішла вчителювати, щоби навчати рідної мови багатьох дітей у Рідній Школі в Чикаго. Любомира Шеремета ще й сьогодні активно працює на громадській ниві, очолює 22 відділ Союзу Українок Америки. Вона із своїми посестрами у свій час невтомно працювали у сестрицтві при парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго та інших громадських, релігійних та молодіжних організаціях... P. S. Наша розмова відбулася у 2013 році... У квітні 2020 Берегиня української Америки відійшла у засвіти, у кращі світи…

ко, щоб ще за дня виспатись і відпочити. І коли він сильно заснув, комсомолець привів енкаведистів... І вони вже не йшли до тої будки, бо вони там були вже багато разів, а його там не було, але пішли до стайні, вилізли на стрих і думали, що він там може спить на сіні. А там спав другий його брат (молодший), що я разом з ним до школи ходила... І той комсомолець каже: «То не є той...» І тоді вони злізли драбиною на долину і наказали меншому братові (кравця), щоб він ніде не зрушився звідси... Але там було таке вікно, що лиш господарі за нього знали, що через нього можна було вскочити до стайні. І він потихеньку, коли вони вже злізли, виліз через те вікно і скочив на коня. Дивиться, а вони вже ведуть його брата з тої хатки, де він шив, і повели його не по селу, а по польовій дорозі. А молодший брат боявся сказати своїм, щоб не знищили цілу родину, то йшов за ними, ховаючись поза хати. А село наше було довге, то вони його повели аж на кінець села, де був наш лан і там стояло авто де вони його «запхали»... І то авто довго стояло. Вони привели ще іншого хлопця, зі сусіднього села Ґрозьова. З нашого села одна дівчина вийшла заміж за нього, то її чоловіка привели, і ще з села Плоского когось привели... І тоді те авто поїхало... А на ранок жінка чоловіка, що зі села Ґрозьове, прибігла, плачучи, що її чоловіка забрали... І ніхто про них більше нічого не знав і не чув... Мама того хлопця, кравця, очі виплакала, всюди ходила, шукала свого сина... І питатися ходила до совітів, а вони казали, що не знають, що ся стало... А згодом молодший його брат разом зі сестрою пішли у партизани (УПА), і багато зі села - всі пішли у партизани... Також мені розповідали, що як моя молодша сестра (Анастасія – на дев’ятнадцять років молодша за мене) виросла, то мій тато робив весілля - то ціле село там гуляло... У м. Детройт, США проживають Григорій Малиновський, за фахом адвокат; Тиховський. Колись ми разом з ними ходили до нашої школи у Мшанцю, вони були з нашого села. А Іван Різень зі с. Михнувича, і також два брати Іван Сенчишак та Микола Сенчишак були приїхали до Америки теж.

ПАМ’ЯТЬ Олександр Панченко, Лохвиця. Спеціально для «Час і Події»

то був Андрій Глуханич? Де знаходився каштель Ковнера? Що достеменно відомо про історію й витоки визвольної боротьби українців на Закарпатті у ХХ сторіччі? Які є ширші відомості про діяльність Комітету оборони прав людини та Карпатського Союзу в Австралії?

#22 I 05.27.2020

Пам’яті Андрія Глуханича

У боротьбі з окупантами загартовувалась сама молодь, зріла ненависть до окупантів. Цьому не могли перешкодити і «перевиховні» заходи в Сент-Ендре, в концтаборах Надьканіжи та Шопрона. Боротьба за соборну, самостійну, незалежну, суверенну Україну, без Гітлера і Сталіна, продовжувалась. По-різному склалась доля ковнерівців у післявоєнний період. Частина їх покинула Закарпаття і поселилась у США, Канаді, Австралії, Бразилії, Швейцарії, Чехословаччині, і цим поповнила сили української діаспори. Ще досі досить активним є А. Глуханич в Австралії, В. Маркусь, І. Черешня, І. Фізер, М. Копинець, Й. Данко, Ю. Костюк, Ю. Кубіній – в США, два Шутки – один в Швейцарії, а другий – в Празі, М. Тегзе – в Кошицях. За кордоном уже померло 12 ковнерівців. На Закарпатті ще проживає біля 50 ковнерівців. 16 померли природною смертю, а інші – в ҐУЛАҐах Казахстану, Маґадану і Комі. Як відомо, всіх тих, що вели національно-визвольну Глуханич Андрій боротьбу за возз’єднання краю, але не під керівництвом комуністів, вважали українськими буржуазними Попередні відповіді на ці питання націоналістами і відповідно так і поспочатку знаходимо у споминах Ваводились з ними…» силя Худанича, доктора історичних В статті іншого закарпатського наук, пластуна-сеніора, члена Осенауковця – Володимиредку Праці УСП Станиці ра Піпаша, поміщеній Ужгород, члена світового у часописі «Слово Пробратства «Карпатська Січ», світи» за 09 лютого 2011 який у своїй статті з 1994 року, «Українське націроку «Забуті сторінки істооналістичне підпілля на рії», зокрема, писав: Закарпатті у роки Другої «…Критерієм зрілості світової війни та опісля її студентської молоді краю офіційного закінчення», була її активна участь в між іншим, читаємо, що побудові і захисті своєї «…У лютому 1940 року державності – Карпатської в м. Хуст було проведеУкраїни 1938-1939 рр. Горно збори, у яких взяли тистська окупація Закаручасть А. Цуга, М. Габовпаття поклала кінець леда, М. Орос, В. Маркуш, гальним студентським І. Романець, П. Погоріорганізаціям в гімназіях, Подружжя Глуханичів з внуком Ст. Бандери ляк, С. Пап. На зборах семінаріях і торговельній Степаном (посередині) було ухвалено рішення академії. Окремі українські (Берегівська, Бичківська, Білець- вправо чи вліво. Сиділи в’язні в по- про об’єднання підпільних груп та ка) і єврейські (Ужгородська і Мука- зиції струнко, зміна рук і ніг могла утворення Закарпатської крайочівська) гімназії закрились. Були відбуватися тільки по команді стар- вої організації ОУН(Б), яка почала заборонені студентські молодіжні шого по наряду жандарма. В цих швидко зростати. Загалом упродовж організації, насильно зменшувалась приміщеннях і спали валетом. Звідси 1940-1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіально вона охокількість учнів у школах. Ця акція виводили і на допити…. …За таких умов на Закарпатті ви- плювала все Закарпаття. Крайовим угорського уряду викликала і відповідну реакцію молоді. У всіх, без никають підпільні групи серед усіх провідником було обрано Андрія винятку, середніх школах області верств населення, а головне серед Цугу (псевдо — «Дуб», «Мур») із Мастворюються підпільні організації молоді, яка особливо не здатна ста- лого Бережного. Членами організанаціонально-визвольної бороть- вати на коліна перед окупантами, а ції переважно були учні та студенти навчальних закладів краю, основні Карпатський Союз постав 1968-го року в осередки припали на Хустську, Мукачівську та Ужгородську гімназії, Мельборні, але гуртував закарпатців усієї Мукачівські торговельну академію окупантами, друга угорська армія знаходилась на Дону, інші виконували ганебну місію окупації в Україні. Гортисти у 1942 р. вирішили ліквідувати український визвольний рух на Закарпатті. У липні 1942 року в палаці Ковнер, що знаходиться в Мукачеві, відбулися три засідання військового трибуналу фашистської Угорщини. На них судили патріотів Закарпаття за те, що вони боролися за відторгнення Закарпаття від Угорщини і возз’єднання з матір’ю Україною. Каштель Ковнер було обрано не випадково. Це одноповерховий будинок із підвальними приміщеннями, який знаходиться далеко від дороги, обнесений муром і навколо нього – старий парк. Підвальні приміщення стали місцем катувань, де застосовували всі найновіші засоби тортур. Крик катованих не було чути на вулицю, парк поглинав стогін жертв, мук, що їх терпіли нові мешканці каштелю. На першому поверсі були великі зали для проведення балів, де колись гуляла аристократія. В цих залах квадратно-рядовим способом сиділи політв’язні, а над ними в бойовій готовності стояли жандарми. Суворо заборонялося дивитись

Австралії. Його головою був Андрій Глуханич

би, української б підпільні бібліотеки бб історичної та художньої літератури. Молодь глибоко вивчає свою національну історію, відзначає історичні дати, ювілеї, річниці самостійності і незалежності України. Закарпаття було нашпиговане угорською розвідкою, контррозвідкою, жандармами і поліцією. Зокрема, і політичною поліцією. В середніх школах з-поміж нестійких елементів з’явилися стукачі. Організації викривались, молодь масово арештовувалась. Всі арештовані негайно виключались із шкіл зі забороною відновлення навчання в будь-якій іншій школі Угорщини. Прихильники Горті, його намісники на Закарпатті, п’яніли від шовінізму. Україна була загарбана німецькими і угорськими

ЧАС І ПОДІЇ

готова до самопожертви у б боротьбі б за національну свідомість, за волю і незалежність свого краю і всієї України. Ставка була взята на молодь, зокрема на передову студентську, яка більше усвідомлювала своє українське походження і в меншій мірі не впадала в підозру угорської розвідки і контррозвідки. - Організатором підпільної боротьби за возз’єднання Закарпаття з Україною стали випускники Мукачівської торговельної академії А. Цуга, Д. Бандусяк, М. Габовда, В. Потушняк та Ужгородської духовної семінарії С. Пап, П. Погоріляк. Осередки були створені майже у всіх середніх школах краю. Учнівською молоддю займались А. Глуханич, М. Орос і В. Маркусь…

та вчительську семінарію, Ужгородську духовну семінарію. Практично це був цвіт тодішньої молодої інтелігенції краю. Окрім студентів і гімназистів, також 9 священиків і слухачів духовної семінарії, сюди входили 9 службовців, 4 вчителі, 15 селян, 12 робітників, зокрема 4

Глуханич Андрій, 1947 рік

безробітні, 5 торгівців тощо. Автором, на основі документів і спогадів, здійснено реконструкцію структури Закарпатської крайової організації ОУН(Б). Вона відповідала всім нормам конспірації. Була п’ятиступеневою. Члени кожної структурної одиниці знали лише тих, хто входив до неї, що дозволило організації продовжувати підпільну діяльність ще понад рік після перших арештів. Найнижчою була «клітинка» (від 3 до 5 членів), далі «ланка», що охоплювала до 3 «клітин». Ланки входили в осередок на чолі із проводом (3-4 особи), а осередок — в один із трьох округів, на які було поділене Закарпаття. Керівники округів були членами найвищого керівного органу — крайового проводу. Східним округом керував о. П. Погоріляк, Середнім — Д. Бандусяк (він же організаційний референт і заступник крайового провідника), Західним — М. Габовда (він же референт зв’язку із керівництвом ОУН у Кракові та Львові). Очолював провід А. Цуга. Упродовж 1940-1942 рр. склад проводу зазнавав змін. Загалом у ці роки, окрім А. Цуги та керівників округів, у провід також входили: референт із ідеології Іван Романець (до арешту у квітні 1941 р.), референт із пропаганди Продовження на стор. 33

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

Глуханич Андрій в українському однострої, 1963 рік

(спочатку Василь Потушняк, згодом Степан Пап), референт із військових питань Михайло Кіштулинець і відповідальний за роботу із молоддю (ним почергово були Михайло Орос, до арешту навесні 1941 р., Андрій Глуханич і Василь Маркуш). При проводі працювали дві робочі групи. Перша, відповідальна за друкарську техніку (Федір Тегза, Василь Хромей і Василь Янчі), друга — за зв’язок із Краковом, а потім, із липня 1941 р. — зі Львовом, де перебував Провід бандерівського крила ОУН (І. Романець, М. Габовда, В. Мордованець, А. Глуханич). Підтримуючи з центральним керівництвом контакт, закарпатці нелегально переходили кордон, посланці прибували і звідти. Навесні 1941 року закарпатці взяли участь у ІІ Великому зборі ОУН, а у другій половині лютого – першій половині березня 1942 р. у нас побував із метою «допомогти розбудувати організаційну сітку, користуючись досвідом, набутим у Галичині», Роман Борковський. У Кракові окремі керівники отримали вишкіл. Кошти, необхідні для роботи організації, надходили від членських внесків. Певну допомогу коштами, технікою (зокрема був переправлений ротапринт) та літературою надавав центральний Провід ОУН… Серед напрямів діяльності була і легальна пропаганда. Зокрема, вона вбачалася у спробах видавати літературу українською мовою леґально, про що було написано в одній із попередніх публікацій у «Слові Просвіти». Із квітня 1941 р. розпочалися арешти. Ті, хто залишився на волі, ще понад рік продовжували боротьбу. Загальне число заарештованих за участь в оунівському підпіллі до липня 1942 р. сягнуло 126 осіб. В’язнів надзвичайно жорстоко катували. Андрієві Глуханичу вдалося втекти із в’язниці. 17, 22, 24 липня 1942 р. у Ковнер-каштелі (від назви в’язниці учасники підпілля отримали найменування «ковнерівці») у Мукачеві відбулися три закриті судові процеси… Поміж «ковнерівців» було чимало відомих у майбутньому особистостей. Це зокрема єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Маргітич, професор університету ім. Лойоли (США), акаде-

ПАМ’ЯТЬ мік НАНУ Василь Маркусь (Маркуш), професор УЖНУ Василь Худанич, професор Андрій Пушкаш (Росія, нещодавно відійшов у засвіти), видатний лексикограф Микола Грицак, священик, історик і письменник Степан Пап (Словаччина), Маргарета Шандор-Бабота (Словаччина), о. Юлій Кубіній (США), Андрій Глуханич (Австралія) інші. Серед нині живих учасників підпілля: Василь Маркусь (США), Осип Данко (США), Михайло Копинець (США, нині оселився у с. Бедевл на Тячівщині), Андрій Глуханич (Австралія)….». У своєму дописі «В’язні палацу Ковнера» Михайло Могорита, зокрема, писав, що: «… у 1941-1942 роках у підпільних організаціях національно-визвольної боротьби, підпільних бібліотеках української історичної та художньої літератури молодь уважно вивчала історію, відзначала гучні дати, річниці самостійності України. За рівень підготовки молоді відповідали Андрій Глуханич, Михайло Орос та Василь Маркусь. Арешти студентів розпочалися з січня, а активізувалися ближче до липня 1942-го. Ув’язнювали людей у палаці Адольфа Ковнера в Мукачеві, де, врешті, опинилося понад 150 душ, у тому числі 16 селян із Тячівщини, Іршавщини, Перечинщини та Ужгородщини. Таке, коли невеличка кількість людей розпочинає боротьбу за своє національне визволення без врахування власних сил і без думок про кінцеве вціління, не раз траплялося у світовій історії. Згадати хоча б тих же 300 спартанців, юних оборонців на станції Крути, наших героїв на Красному полі. В’язням палацу Ковнера теж довелося пережити багато мук. Ті, кому вдалося вціліти, не раз згадували про неперевершених садистів, які страшенно мучили молодих націоналістів, од-

нак не почули з їхніх закривавлених уст нічого «цінного». Розповідали, що в’язнів били палицями по голих підошвах та череву. Особливо мужньо переносили знущання Іван Сочка, Маргарита Бабота, Іван Пагиря. А один із ватажків молоді, Андрій Глуханич, примудрився спланувати й реалізувати свою втечу з палацу Ковнера. Із заміських кукурудзяних плантацій він дістався до самої Австралії, де працював над консолідацією української громади та збирав матеріали, які згодом видав у фунда-

33 в Ужгороді один місяць, підозріваючи, що я повернувся поширювати українство. Член Екзекутиви ОУН Михайло Габовда зв’язав мене з тодішнім референтом юнацтва Василем Маркусем, учнем гімназії в Хусті. Початком 1942 р. приїхав до мого села зв’язковий Іван Немеш й повідомив, що поліція притримала деяких осіб за вивішення синьо-жовтих прапорів, та радив припинити всяку діяльність на короткий час. Початком квітня я одержав поштою недбало написану записку (не закодо-

Лікар Іван Сірко передав до Українського Музею в Чикаго подаровані йому отцем д-ром Августином Волошиним, Президентом Карпатської України, дерев’яні шахи ментальній книзі про Голодомори в Україні «Злочин»…». Сам же Андрій Глуханич у спомині «Моя втеча з Ковнера» писав, що «…після матури в Торговельній Академії у Братіславі в 1940 році я знайшов працю й записався на словацьку Високу Торговельну Школу. Зв’язковим ОУН в Братиславі був якийсь час колишній академіст Василь Мордованець. Після відходу Василя до Кракова провід ОУН призначив мене на зв’язкового, а контакт зі мною з Відня удержував Юліан Химинець. Рішення про моє повернення на Закарпаття узгіднено початком 1941 року в Кракові, де я був одним з делегатів від Закарпаття на Надзвичайному Зборі ОУН. Мене початково приготовлювано до Похідних Груп, але на прохання Крайової Екзекутиви ОУН на Закарпатті рішено післати мене на працю серед юнацтва. На Закарпаття я повернувся в серпні 1941 р. Мадяри арештували мене й подержали на «Галагові»

вану), щоб їхав на відвідини рідні на Словаччину... Не знаючи, що це значить, я вибрався до Великих Лучок до Габовди. Родина сказала, що його затримала поліція. В дорозі до Мукачева зауважив, що за мною слідкує особа на ровері. І дійсно, виявилося, що це був угорський детектив, який проводив зі мною перше переслухання в «Ковнері». Повернувшись до рідного села, я вирішив на якийсь час виїхати до рідні у Воловому (тепер Міжгір’я), але не встиг... Мене заарештували угорські жандарми й вивезли до Мукачева. Перший протокол з переслухання був короткий і невинний: я повернувся на прохання батьків, вчуся угорської мови, щоб знайти працю десь в банку або в торговельному підприємстві. Я заперечив, що займаюсь поширенням українських книжок, яких я привіз з-за границі приблизно сто. 20 книжок привезено аж до «Ковнера». Мене залишено в спокою аж до днів, коли привезено на переслухання М. Габовду й В. Мордованця. При конфронтації виявлено, що я був у Кракові. Новий слідчий, який знав досконально українську мову та добре орієнтувався в справах ОУН (це був колишній працівник польської розвідки), показав мені постанови Надзвичайного Великого Збору ОУН та прийняте там становище щодо Карпатської України. Почалася нова фаза допитувань, цим разом вже за допомогою тортур. Я старався протягати із зізнанням аж до часу, коли буду мати нагоду перекинутись кількома словами з М. Габовдою. Сталось це під час спільного купання в мукачівській лазні. М. Габовда сказав, що в руки поліції попала частина архіву, деякі звіти референтів. Найбільше натискали на зізнанні, де переховується зброя. Мені було легко видержати, бо про зброю я дійсно не знав. Ситуація зазублювалась, зачали приводити нових людей. В мене визрівала сильна постанова вирватися з «Ковнера». Перша спроба: я наївся різного сміття, дістав шлункові болі, мене завезли до шпиталю, випомпували жолудок, прив’язали до ліжка, дали на ніч жандарма, а вранці завезли назад до «Ковнера»... Капітан бісився: «Ти хочеш померти? Ти здохнеш, але аж тоді, як скажу я!». Тоді я рішився на план втечі. Ті, які сиділи в «Ковнері», знають, що вранці жандарм виводив по двох в’язнів до туалету і там був з ними приблизно 5 хвилин. За той час другий жандарм пильнував в’язнів аж у двох кімнатах, пов’язаних собою відкритими Продовження на стор. 34

Глуханич Андрій, 1969 рік

дверима. Я сидів недалеко дверей у коридор, біля мене один комуніст, а біля нього Юрко Бандусяк. Того ранку я шепнув Юркові, що попробую непомітно вийти, щоб заповнили моє місце, тобто, щоб посунулися. Теж кинув йому мої тяжкі черевики, а взяв його легкі. Коли другий жандарм відвернувся від нас, я вискочив до коридору, побіг до кімнати в кінці коридору (всього 6-8 метрів), відкрив вікно, вискочив у сад, а тоді попрямував до високого плоту. В тому саду ми проходжувались півгодини майже кожного дня. Оглядаюся – погоні нема. Я був рішений втікати далі навіть тоді, якщо б стріляли. Перелажу пліт й прямую дорогою до річки, на т. зв. болгарські поля. Ось вже бачити міст коло Росвигова, тут поля й високі жита. Заходжу в жито, лягаю на вогку землю, прикриваюсь житом. Все мокре, бо вночі падав дощ. Лежу годину-дві, відчуваю, що лежу в мокрому. Погоні нема, мабуть-таки непомічено моєї відсутності….» Заочно я запізнався з паном Андрієм Глуханичем десь наприкінці 1990-их років, згодом тривалий час з ним листувався, але ближче я запізнався з ним лише у серпні 2012 року в Мельборні, коли проводжав в останню путь іншого видатного діяча української політичної еміґрації – інж. Мирослава Болюха. Обидва ці діячі, Андрій Глуханич та Мирослав Болюх, належали до прихильників демократичного націоналізму, структури якого остаточно сформувалися в середині 1950-их років, коли на европейських теренах від Закордонних Частин ОУН, на чолі з Головою Проводу ЗЧ ОУН Степаном Бандерою відійшла група ліберально-демократично наставлених націоналістів, що згодом оформилася як ОУН за кордоном (ОУНз). До неї в Австралії приєдналось близько 30-40 осіб, але всі вони були активними у різних галузях громадського і культурного життя. Ця група мала виразних симпатиків серед непартійних діячів. Головами теренового проводу ОУНз були: Ярослав Ґевко, Мирослав Болюх, Осип Павук, але найдов-

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ ше – Андрій Глуханич. Інші активісти австралійського терену ОУНз були - В. Фокшан, П. Ґутей, П. Кардаш, Б. Подолянко, Д. Пирогів, Роман Ґіжовський. ОУНз тісно співпрацювала з делеґатурою Закордонного Представництва УГВР, яку від 1951 очолив Мирослав Болюх; до нього належали, крім декого з названих, Орест Клюфас, Олександер Дроздовський, Мирослав Лібер, Чеслав Міщук. Теренова ОУНз видавала неперіодичний «Бюлетень» теренової Політичної Ради ОУНз. Слід зауважити, що у 1970-их pоках з’явилося 13 чисел цього бюлетеню. Політрада, члени й визнавці ОУНз в Австралії сприяли зв’язкам з підсовєцькою Україною і популяризували справу дисидентів в колишньому СССР. На думку побратима Андрія Глуханича, проф. Василя Маркуся, «між традиційними націоналістами, які покликувалися на спільну ґенезу – ОУН, велася конкуренція, що виявилось у громадах та в боротьбі за впливи у деяких інших організаціях. Проте мали місце і спроби співпраці, наприклад, у 1988 році з метою відзначення 50-ліття смерти творця ОУН Євгена Коновальця…» У серпні 2012 року пан Андрій Глуханич виглядав досить енергійним і впевненим у собі літнім чоловіком, був підтягнутим й мав доволі моложавий вигляд, його українська мова при поминальних заходах була надзвичайно доброю, якщо б не сказати – вишуканою, а виступ – доволі чітким, продуманим та змістовним. Хоча й було панові Андрію Глуханичу було вже трохи за 90 років. Народився ж він 20 березня 1921 року у селі Мирча Велико-Березнянської округи на Закарпатті, пізніше, у 1940 році, закінчив Українську торговельну академію в Братиславі (Словаччина). Перша згадка про родинне село Андрія Глуханича, Мирча, стосується 1551року, коли воно згадується, як Merche, у 1739-ому вже як

Mércse, у 1768-му - Mircse, у 1800-ому – як Merse, у 1851ому - Mircse, а у 1913-ому - Mércse. Натепер село Мирча підпорядковане Малоберезнянській сільській раді й знаходиться у Великоберезнянському районі Закарпатськой області, розташоване в правобережній частині долини річки Уж. За переказами, заснував це село у XVI столітті шолтес на прізвище Мирча. Можливо, село назване на його честь. Також існує леґенда, що перед переселенням на ці території нових переселенців всі місцеві жителі вимерли від так званої хвороби мірчи (достеменно невідомо,

#22 I 05.27.2020 і образи, біля церкви, як я вже зазначав, стояла дерев’яна дзвіниця. 1820-го pоку в селі було збудовано муровану церкву добрих пропорцій зі стрункою вежею, що й нині прикрашає центр села Мирча. За деякими даними, церкву будували за священика Сича (дотепер зберігся Сичув сад, де була фара), якого люди утримували, почергово харчуючи по хатах. Бічні апсиди й вівтарну апсиду прибудували за часів окупації Чехословаччиною. Договір щодо розширення церкви уклав з громадою у 1937 році такий собі Бейла Уйгелі, а вартість робіт становила 20 тисяч ко-

Левко Лук’яненко і Мирослав Болюх (на світлині праворуч)

що то була за хвороба, але можна припустити, що це була жовтяниця). У 1567-ому році тут проживали всього шість родин. У 1599-ому тут вже було 21 господарство. З різних джерел відомо, що у селі на рубежі 1630-х років вже існувала православна церква. У 1751 році тут була дерев’яна церква Покрови в доброму стані з двома дзвонами, забезпечена всіма місцевими образами й старими апостолами, мальованими на полотні, яка мала два дзвони

рон. Вціліла перемальована ікона «Зняття з хреста», на звороті якої запис про перемалювання, як також видніється старий напис по латині: «Малювали Ґ. та І. Жолнаї за кураторів Симона Слов’янича та Степана Балажа 180… року». Друга збережена ікона – це ікона «Покрова пр. Богородиці». Біля церкви ще стоїть простенька одноярусна каркасна дерев’яна дзвіниця з двома дзвонами. У 1939 році запланували ремонтні роботи, до яких входило

і спорудження хорів. Того ж року, місяця березня 16 числа, при наближенні окупаційних угорських військ із Мирчі евакуювались до Словаччини студенти й викладачі Торговельної академії зі Сваляви, які в селі були обстріляні чеськими жандармами. Із відомих людей, крім св. пам. Андрія Глуханича, в селі Мирча народилися - український літературознавець, перший президент Американської асоціації українознавства Іван Фізер, визначний політичний й освітній діяч Закарпаття, прем’єр-міністр Карпатської України Юліян Ревай та лідер Українського Національного Об’єднання, заступник Голови Сойму Карпатської України Федір Ревай. Як я вже докладно писав вище, від 1937 року пан Андрій був членом підпілля тоді ще єдиної ОУН, у квітні 1941 року був одним із трьох представників Закарпаття на Другому великому зборі ОУН з-під-стягу Степана Бандери у Кракові, а повернувшись на Закарпаття, увійшов до крайової екзекутиви ОУН. У квітні 1942 року він був арештований угорцями в Мукачеві, звідки втік із слідчої тюрми Ковнер на Словаччину. Цікаво, що український політичний діяч, журналіст, історик Зиновій Книш (псевдо – «Богдан Михайлик», який після розколу ОУН став на боці Андрія Мельника, пізніше брав безпосередню участь в організації Похідних груп ОУН(м), а в 1940-1941 роках був начальником канцелярії Українського Центрального Комітету (УЦК), а від 1949 року перебував у Канаді, де обіймав посади першого заступника Голови ПУН й генерального судді ОУН(м), - у своїй книзі «Перед походом на Схід: спомини та матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках», у розділі «В далекий світ незнаний: Братислава», зокрема, писав: «…Зв’язковим ОУН на Братиславу був у тому часі інж. Северин Модрицький. В Словаччині націоналістів не багато – трохи ще з часів чесько-словацької республіки, а потім утікачі з Карпатської України й Галичини. Творили з них Теренову Екзекутиву не було доцільно. Але в передбачуванні важливости словацького терену з одного боку, як переходового між Німеччиною і Галичиною та Карпатською Україною, а з другого вигідного для вільних від німецької контролі міжнародник зв’язків, ПУН ще в липні 1939 році відрядив туди інж. Модрицького, як свого зв’язкового. Знайшов він собі працю урядовцем у німецькому банку в Братиславі і так залеґалізувався. Його головним завданням Продовження на стор. 35

ЧАС І ПОДІЇ

не були організаційні справи на терені самої Словаччини, тільки втримування й облегчування зв’язку до ПУН. Тим легше йому це робити, що займав він становище Секретаря Цесуса і з того титулу мав чимало знайомих у світі, а також служило це йому добрим претекстом для заграничної кореспонденції й міжнародніх телефонів. В Братиславі в тому часі перебувала евакуйована з Карпатської України українська торговельна школа, кінчала там останній рік свого навчання. Більшість учнів тієї школи були або юнаками або членами ОУН, деякі з них відзначалися в пізнішій революційній дії в Україні, не один там і загинув. Провідником ОУН у школі був Андрій Глуханич. Одним з учителів був покійний письменник Леонід Мосендз, теж член ОУН. Організаційний зв’язок до осередку ОУН у торговельній школі не йшов через інж. Модрицького, хоч він час до часу теж якісь сходини з ними відбував. Найчастіше приїжджав до них з Відня закарпатець Юліян Химинець, що працював, як була вже вище згадка, в «Українській Установі Довір’я»….» Від 1948 року Андрій Глуханич перебував на еміґрації – спочатку на теренах Західної Німеччини, а у 1950-ому переселився до Австралії, спочатку мешкав у місті Перті, а від 1951 року – у Мельборні, де відразу включився в громадське і культурне життя. Впродовж тридцяти років був членом Управи Української Громади Вікторії (УГВ), був її головою в роках 1964-1967 і першим заступником голови – від 1967 року. У початковий період перебування в Австралії пан А. Глуханич став відомим як організатор з культурно-мистецької праці, співорганізатор і член проводу хору «Чайка», як також він виявив себе як засновник й перший голова Комітету оборони прав людини при УГВ (1970-72). Він також був

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

головою Карпатського Союзу Австралії, відзначився при розбудові дому молоді Української Громади Вікторії, про що докладніше йтиме мова нижче. Принагідно зазначу, що очолюваний А. Глуханичем Карпатський Союз в Австралії був філією однойменної організації в США, - цього земляцького об’єднання вихідців із Закарпаття, що пропаґувало єдність Закарпаття з Україною та звертало увагу на плекання зв’язків із вужчою батьківщиною. Карпатський Союз постав 1968го року в Мельборні, але гуртував закарпатців усієї Австралії, налічував близько тридцяти членів. Його головою від початку заснування був Андрій Глуханич, активними діячами - оо. М. і В. Іванчо, Йосиф Павук, Василь Попадюк, Іван Кенез. Карпатський Союз, серед членів якого були також і карпатські січовики, співпрацював з Комісією зв’язку та інформації закарпатських українців у діаспорі з осідком у США. Між іншим, часопис «Свобода» (Н. Дж., США) в числі 233 від 8 грудня 1988 року, повідомляв, що «…в рамках V Конґресу СКВУ відбувся в п’ятницю, 25-го листопада ц.р., світовий з’їзд Братства Карпатських Січовиків, складової організації СКВУ. Участь, в з’їзді взяли делеґати з Америки, Канади й Европи та з уповноваженнями з Австралії і Південної Америки. Традиційним «Царю Небесний» започатковано наради з’їзду,

який відкрив голова Центрального проводу д-р Василь Вереш. Він в короткому слові згадав про історію Карпатських Січовиків і передав ведення зборів проф. д-рові Михайлові Папові. До Президії зборів увійшли: д-р М. Пап — голова; Юрій Гвоздулич — голова УНО на Канаду й заступник голови Братства і Василь Тимко — секретар. До Номінаційної комісії ввійшли: Михайло Цар, Михайло Шіпош та Теодор Сидор. Після звітів з діяльности організації голови, секретаря та фінансового референта. Контрольна комісія внесла пропозицію, щоб уділити уступаючій управі абсолюторію з подякою, що присутні прийняли одноголосно. На пропозицію Номінаційної комісії вибрано такий Центральний провід: капеляни о. д-р Олександер Баран, Вінніпеґ; о. д-р Василь Бойсак Філадельфія; о. митрат Стефан Біляк — Маямі і о. протоігумен д-р Себастіян Саболь-Зореслав ЧСВВ, — Дітройт; почесні члени: інж. Михайло Нич; Єлисавета Кузьмівна-Мадич; Маруся Кедюлич-Химинець; ген. Антін Кущинський; ген. Петро Петренко; д-р Василь Івановчик; д-р Юліян Химинець і Маруся Лоґуш-Ігнатишин; члени проводу: д-р В. Вереш — голова; заступники голови: д-р М. Пап, Ю. Гвоздулич і Т. Сидор; генеральний секретар В. Тимко; заступник — Іван Дувалко; англомовний секретар: д-р Володимир Росоха; скарбник: Петро Баєр; члени: Микола Петрук, Юрій

Андрій Глуханич і Стефан Романів (праворуч)

Ігнатко, д-р Маруся Кришфатуші-Балтарович, Олена Глібович, Юрій Роман, Павло Полянський, Михайло Шіпош, Федір Попович, мґр Микола Яшко, Федір Піпа, Федір Козак і Теодор Ґабрин; члени організаційної референтури: інж. Олександер Палаташ — голова; заступники голови: Іван Столець і Василь Олах; члени: Михайло Теслевич, Іван Бумбак, Микола Богаш, Микола Куцин; Товариський суд: Іван Олексик — голова; члени: Микола Тислевич, проф. д-р Михайло Павлюк, Іван Михалянич, Василь Онуфрик, Іван Кертиця і Андрій Копинець; Контрольна комісія: інж. Юрій Шанта — голова; члени: Василь Попович, Микола Мигович, Михайло Михайлішка; представники в Австралії: Андрій Глуханич і Іван Кенес; в Англії - Іван Смерека, в Німеччині — д-р Іван Жегус у Франції — д-р Кирило Митрович; у Південній Америці — Венесуеля: інж. Бенедикт Васюк. Відчитано ряд привітів які наспіли від церковних і громадсько-політичних діячів української діяспори. Збори рішили: відсвяткувати по всіх українських скупченнях проголошення незалежности Карпатської України, 50-ліття якого припадає на 15-го березня 1989 року, відбути в Нью-Йорку семінар присвячений св. п. Юліяна Ревая, прем’єра Карпатської України в 10- ту річницю з дня його смерти. Збори проходили в дружній атмосфері й закінчено їх відспіванням «Достойно єсть»…»

Дмитро Пирогів дякує Вам й просить повідомити Вас, що дістав один примірник від Вас… Бажаємо Вам великих успіхів у здійсненні Ваших планів. З великою повагою, – А. Глуханич. 18.11.2003 р.». «…Ви були ласкаві повторити бажання, щоб я подумав про пересилання Вам деяких спогадів про мої переживання в часі активної праці в підпіллю. Такі побажання й навіть інструкції були дані мені моїми зверхниками ще після повернення з України до Західньої Німеччини, в році 1948, і я виконав це негайно. Я ніколи не сумнівався, що навіть про особисте переживання і загальну працю в підпіллі треба залишити достовірні інформації. Багато з того, що написав, узгіднював для точності з моїми попередніми співпрацівниками. Для прикладу, подам хоч би ще живучого в Америці Василя Маркуся. Дещо про мої спогади було вже поміщено в кількох книжкових виданнях. Хочу згадати, що моїм особистим бажанням завжди було не перевищувати моїх зусиль чи досягнень в підпільній праці змагань проти наших ворогів…14.04.2008 р. (О.П.- підкреслення мої)». Андрій Глуханич був добре знайомим з лікарем, громадським діячем, учасником визвольних змагань, уродженцем Бродів Іваном Сірком, який народився рівно 120 років тому, а спочив у Мельборні з півстоліття тому. Пані Іван був колишнім

Глуханичі з донькою Христиною (на світлині - в центрі)

Як бачимо, у цьому дописі, серед багатьох прізвищ українських достойників – карпатських січовиків, згадується також два уродженці села Мирчі – Юліян Ревай та Андрій Глуханич, як також уродженець полтавського міста Лохвиці в ранзі генерала (!) Антін Кущинський. У своєму листі до мене св. пам. Андрій Глуханич, визначний український громадсько-політичний діяч в Австралії, який народився рівно 99 років тому, 20 березня 1921 року, в закарпатському селі Мирча Велико-Березнянської округи, зокрема писав: «…В першій мірі дякуємо за прислані поштою книги «Організація Українських Націоналістів за кордоном». Ми вже розділили їх зацікавленим особам…

вояком Української Галицької Армії, мав ранґу майора й був відзначений Залізним Хрестом. Медичні студії він закінчив у Карловому Університеті в Празі у 1930-ому році, згодом спеціалізувався в окулістиці, потім - у гінекології й тропічній медицині, був активним членом Академічної Громади в Празі та її головою. До речі, у 1920-30-их pоках п.Сірко організовував матеріальну допомогу найбіднішим студентам-українцям, а у 1938 році переїхав на Закарпаття, до Перечина, де практикував як лікар-гінеколог й звідкіля згодом відступав разом з карпатськими січовиками. Згодом він мешкав у Чехії й Словаччині (1939-44), Третьому Раху, Продовження на стор. 36

36 Західній Німеччині (1944-48) й, зрештою, - в Австралії (1948-50). Упродовж 1950-60их років Іван Сірко разом з дружиною Індрою (Іванною) Сірко перебував й працював лікарем у різних місцевостях Нової Гвінеї та на островах Мікронезії, зокрема, серед тубільців. 1967 року він повернувся до Мельборну, де став активним членом Союзу Гетьманців Державників (СГД), який в різних час очолювали полтавці з походження Сергій та Богдан Шемети. Між іншим, якраз лікар Іван Сірко мав у себе подаровані йому Президентом Карпатської України отцем д-ром Августином Волошиним дерев’яні шахи, у міжвоєнний період лікар Іван часто грав у шахи з Президентом Августином Волошином. Прикметно, що на еміґрації д-р Іван Сірко зберіг ці шахи у себе, а 29 травня 1965 року передав їх через Андрія Глуханича Карпатському Союзові в Австралії для подальшої пересилки через Генерального Секретаря закордонних справ УГВР Миколу Лебедя до Українського Музею в Чикаго. До речі, в архіві автора цього допису збереглися копії із світлин про відвідин Миколою Лебедем Австралії, на яких зображений, серед інших, й св. пам. Андрій Глуханич. У середині 1960-их років Андрій Глуханич був обраний Головою управи Української Громади Вікторії (УГВ), тобто стейтової централі українських організацій Вікторії, заснованої ще понад 70 років тому, 9 вересня 1949 року, в Мельбурні. Крім А. Глуханича, Головами УГВ були І. Грушецький, В. Болюх, Б. Шемет (полтавець з походження), Л. Гаєвська-Денес, О. Нагірний, Б. Назар, Іван Кирлик, С. Лисенко, від 1987 року управу УГВ очолив Стефан Романів. Управа майже завжди діяла в складі 7-15 її членів. Для окремих акцій організовувалися спеціальні комітети. Крім поважної організаційної роботи, УГВ вела і провадить досі значну культурно-освітню працю, осередком якої був і є Український Народний Дім в Мельборні. Між іншим, якраз в рамках УГВ постали Театр ім. Л. Курбаса, Літературно-мистецький клюб та дискусійні клюби. УГВ ініціювала та брала участь у низці мистецьких імпрез, виставок та фестивалів. На зовнішньому відтинку було проведено інтенсивну працю, розвинулася співпраця з Добросусідською Радою (Good Neighbour Council), австралійською Ліберальною партією, з організаціями і представниками поневолених народів СССР з-поза «залізної заслони». Заходами УГВ у 1955 році дійшло до створення Австралійсько-Українського Товариства. УГВ багато працювала для

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

Зустріч з президентом Петром Порошенком в Австралії

ведення української пропаґанди, зокрема приділяла значної уваги антисовєцьким акціям, й особливо в обороні політичних в’язнів України. Чи не тому особливою віхою в житті та діяльності св. пам. Андрія Глуханича й став Комітет оборони національних і людських прав в Україні, який був створений у 1967 році в Мельборні з ініціятиви Української Громади Вікторії (УГВ) після першої хвилі арештів інтеліґенції в Україні, у 1965 році. Початкову назву – Комітет Оборони Прав Людини було змінено у 1980 році на «Комітет оборони національних і людських прав в Україні» (скорочено – КОНЛПУ). До основних напрямів цього Комітету діяльности належали – моральна й фінансова допомога українським політв’язням та їхнім родинам, плекання зв’язків з членами австралійського парламенту та уряду, підготовка меморіалів на Конференцій людських прав у Ґельсінкі, Бєлґраді та Мадріді, співпраця з Міжнародною Амністією та Міжнародним Червоним Хрестом, здійснення організаційних заходів щодо масового висилання листів й посилок українським політв’язням в СССР. Комітет, зокрема, інформував про події в Україні, влаштовуючи «Дні солідарності» 12 січня, маніфестації, доповіді. В українській й австралійській пресі публікувались відповідні матеріали, у 1980-му році було навіть видано Збірку документів Української Ґельсінської Групи «За права народу», згодом організовано приїзд колишніх дисидентів та політв’язнів на зустрічі з українською спільнотою й урядовими колами в Австралії. Найуспішнішою акцією Комітету стало спровадження у 1977 році Леоніда Плюща та Надії Світличної як свідків до австралійської парламентарної комісії, що досліджувала порушення прав людини в СССР. Комісія розглянула також свідчення єпископа Івана Прашка та меморіал М. Болюха і Т. Яськевича. Ці матеріали були опубліковані в Збірнику «Human

Rights in the Soviet Union», який було видано у Канберрі 1979 року. Від 1987 року праця Комітету, крім допомоги колишнім політв’язням, включала також допомогу самостійницьким формаціям в Україні фінансами й сучасною технікою для друку та зв’язку. У 1989 році було оформлено окремий Фонд Допомоги Україні, яким керували п’ять «мужів довір’я» (очільники обох церков – автокефальної православної та греко-католицької, голова Української Громади Вікторії та два члени Комітету). У 1988 році Комітет влаштував приїзд Оксани Мешко з Києва на лікування в Мельбурні, а 1990 року – відвідини австралійських теренів Левка Лук’я-

#22 I 05.27.2020 КОНЛПУ такий Комітет існував також і у Сіднеї. Його, щоправда, заснували за кільканадцять років – 11 жовтня 1978 року. До складу першої управи входили – Сергій Цимбалюк (голова), Василь Буряк, Стефан Семків, Ярослав Хіцяк, Галя Яськевич, Оля Менцінська, Марійка Лютак, Оксана Завада. Від 22 лютого 1981 року головування в Комітеті перебрала Г. Яськевич. Активістами сіднейського КОНЛПУ були, серед інших, – С. Семків, І. Шехович, Юрій Дехніч, Ірина Круцько, Роман Круцько, Таня Шухевич. Андрій Глуханич був також палким поціновувачем українського мистецтва та народної пісні. Він, зокрема, входив до знаменитого хору «Чайка» у Мельборні. Однойменний хор був, щоправда, організований ще 1945 року, як змішаний хор у західно-німецькому місті Кресброн, діяв там, а згодом, від 1951 року, і в Австралії, під проводом свого дириґента й засновника Степана Кореня, від 1970 року хор став суто чоловічим. При ньому існували квартети – жіночий «Коралі», чоловічий «Акорд», октет та басовий квартет. Постійними солістами хору були – полтавка з походження Галина Корінь (автор допису О. Панченко зустрічався з нею у серпні 2012 року), В. Ботте, Я. Ліщинський та

Місце Вічного спочинку українця Андрія Глуханича на другій батьківщині – в Австралії

ненка. За час свого існування Комітет вислав в Україну допомогу (грошима, посилками і технологією) на суму 150 тисяч доларів. У 1968-72 роках Комітет очолював Андрій Глуханич, від 1972 року Мирослав Болюх. Активними в управі були – В. Буштедт, М. Грудка, Володимир Ковалик, Роман Лазорко, Роман Хамула і, згодом, – Вадим Стельмахів та Роман Стельмахів. У 1993 році Комітет фінансував видання у Києві медичних книг з дитячих недуг. До речі, подібний мельборнському

в різні часи - Анастасія Грушенька, Д. Любарська, Анна Цибульська (також полтавка) й Іларій Клодзінський. До речі, 1953 року хор випустив першу в Австралії українську платівку (а всіх разом було їх аж шість!). У 1985 році хор «Чайка» здійснив гастролі по США та Канаді. …Донька А. Глуханича Христина Харуцька (Charuckyj Christine) писала мені із Мельборну, коли її батько Андрій вже залишив цей світ: «Шановний і Дорогий Пане Др. Панченко, Наш найдо-

рожчий муж, тато і дідо, св. пам. Андрій Глуханич, залишив нас в смутку 10 місяців тому, і не переходить день, коли ми, його родина, не згадуємо його, і як тяжко нам всім є без нього. Громада тут в Мельборні також цінить Його велику контрибуцію в діаспорі і не раз згадує Тата та його великий вклад роботи. Читаючи Вашу цікаву статтю про Тата у «Вільній Думці», ми були дуже зворушені, що і в далекій Батьківщині є люди, які признають Татовий внесок, як вірного сина України. Хочемо Вам дуже подякувати. Мама особливо дуже вдячна за Ваш опис про роботу Тата і висловлення співчуття. Тато не раз згадував Ваш великий вклад праці на добро нашої Батьківщини, і ми бажаємо Вам дальших успіхів у Вашій великій корисній праці. З великою пошаною до Вас, (-) Марта Глуханич, Христина Харуцька і брат, Ярослав. 14.02.2017». Дійсно, травня місяця, першого числа року Божого 2016-го у далекому Мельборні, за тисячі кілометрів від закарпатського села Мирча, відійшов до свого Творця видатний український патріот й політичний діяч сл. пам Андрій Глуханич, – колишній голова Української Громади Вікторії (УГВ), довголітний член різних управ УГВ, голова комітету розбудови Народного Дому, член хору «Чайка», провідний член Організації Українських Націоналістів за кордоном та делеґатури Закордонного Представництва (Середовища) УГВР. Пан Андрій був взірцевим членом української громади на австралійських теренах, він не тужив долею України чи із-за океану лише співчував українкам й українцям, які опинилися під жахливою московсько-совєцькою окупацією, але й повсякчас боровся за кращу долю нашого народу, допомагаючи знедоленим та переслідуваним своїм єдинокровним братам і сестрам. Не випадково при місці його Вічного спочинку написані такі вимовні слова: «… Ти скільки всім добра зробив і великий слід у житті залишив…» Як я вже писав раніше, в материковій Україні, а особливо на наддніпрянських та закарпатських теренах, досі не забули вірного сина України, видатного й успішного будівничого українського життя в Австралії Андрія Глуханича, останнього учасника Другого Великого збору ОУН (р) (1941), в’язня замку Ковнера, активного учасника визвольної боротьби українців на Закарпатті у ХХ-ому столітті, очільника теренової організації ОУН за кордоном, голови Комітету оборони прав людини та Карпатського Союзу в Австралії. Вічна йому Пам’ять!

ЧАС І ПОДІЇ

ПАМ’ЯТЬ

#22 I 05.27.2020

Григорій Левитський. Невмируща слава українського цитогенетика Павло Свищ, Бахмач. Спеціально для «Час і Події»

енетика – наука про закони і механізми спадковості та мінливості. Наука генетики підрозділяється на генетику рослин, тварин, мікроорганізмів, людини. Генетика становить теоретичну основу селекції рослин, тварин і мікроорганізмів. Спираючись на генетичні особливості різних об’єктів, селекціонери підбирають вихідний матеріал для створення нових порід тварин, сортів рослин, штамів мікроорганізмів. При цьому використовуються різні системи схрещування, методи гібридологічного аналізу, індукування мутацій. Так звана «Зелена революція» останніх років значною мірою базується на використанні карликових мутантів різних злаків. Низькорослі, короткостеблові форми пшениці, рису, ячменю та інших рослин стійкі до вилягання і вигідні для механізованого збирання, що значною мірою зменшує втрати врожаю. Широкого поширення набули методи поліплоїдизації рослин – збільшення числа хромосомних наборів. Але ще не так давно про ці методи людина і не мріяла. Намагання генетиків досягти покращення умов ведення сільського господарства присутні були давно у всьому світі, а от значний прорив у світі генетики зробив українець, видатний вчений, цитолог – Григорій Андрійович Левитський. Народився всесвітньо відомий вчений в с. Білки, Сквирського повіту, Київської Губернії (сучасна територія Житомирської області). Неподалік села протікає річка Ірпінь. У руську добу в Приірпінні проходив кордон між двома східнослов’ян-

7 (19) листопада 1878 року у родині сільського священика, панотця Андрія, народився син, який при хрещенні отримав ім’я Григорій – на честь Святого Григорія Богослова. За свої богословські твори святий отримав від Церкви найменування Богослова і вселенського вчителя. Григорій Левитський в усьому наслідував свого тезоіменитого покровителя, отримав всесвітнє визнання і все життя був вчителем та пропагандистом своїх надзвичайних відкриттів. Початкову освіту Григорій Левитський отримав у церковно-приходській школі. Проявивши неабиякі здібності до навчання, хлопець вступає до Колегії Павла Ґалаґана.

сприяли розкриттю в душах і умах юнаків, що навчаються, любові і розуміння головних основ життя і зробило б їх у результаті здатними служити дійсним інтересам країни,

Стрімка кар’єра принесла Левитському не лише світову славу й визнання, але й тяжкі випробування Засновник колегії Григорій Ґалаґан – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, представник відомого старш и н с ь к о - д в о р я н с ь к о го роду Ґалаґанів. В пам’ять про свого померлого сина Павлуся, заснував Колегію, право навчатися мали лише хлопчики до 16 річного віку. Засновник відписав на її утримання великі маєтності в Полтавській і Чернігівській губерніях. Загальна вартість земель, подарованих на утримання Колегії, становила 275 тисяч рублів, що на той час становило величезну суму. Григорій Ґалаґан також подарував колегії велику бібліотеку. Програма чотирирічної освіти була гуманітарною і відповідала старшим класам гімназії. Тут одночасно могли навчатися та виховуватися 70 учнів, їх відбирали на конкурсній ос-

Левитський та Вавилов, 1925 рік

ськими союзами племен, полянами і древлянами. Землі навколо річки були серцевиною Русі, і літописи не раз згадують про цю річку у зв’язку з певними історичними подіями.

Світлина Левитського із судової справи, 1941 рік

нові, 30 з них були стипендіатами Григорія Ґалаґана, а 40 навчались за власні кошти. Григорій Ґалаґан висловив такі побажання директорам і викладачам: «Аби виховання і навчання в Колегії

допомагало б їм бути гарними громадянами дорогої вітчизни». Атмосфера, яка панувала в Колегії Павла Ґалаґана, та добре поставлена навчальна робота сприяли формуванню в учнів самостійності думки та прагнення постійного самовдосконалення. Відбувалися дискусії між учнями та викладачами. Оцінок поточних не було, лише за чверть та рік. Замість оцінок були рецензії й замітки на завдання, які виконували учні. Найімовірніше, що обдарований Григорій Левитський був стипендіатом Григорія Ґалаґана. Успішно закінчивши Колегію, Григорій вступає до Київського університету Святого Володимира, на природничий відділ, а саме – на кафедру ботаніки, до Миколи Цингера та Сергія Навашина. До речі, Київський університет Святого Володимира, нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка, засновано у 1833 році. Спочатку в університеті існував тільки філософський факультет із двома відділеннями – філології та фізики і математики. Навчання було загалом платним, проте деякі студенти навчалися безкоштовно. Після безоплатного навчання випускники повинні були працювати 6 років як викладачі або державні службовці. Першочерговою причиною створення університету в Києві була внутрішньополітична боротьба проти польської та польсько-орієнтованої київської інтелі-

генції. Новостворений університет отримав технічне обладнання та бібліотеку з Кременецького ліцею на Волині, який було закрито через польське повстання 1831 року. Після цього багато викладачів із Кременця переїхали до Києва. Після закінчення університету, Григорій Левитський влаштувався лаборантом ботанічного відділення до Київського політехнічного інституту. Не стояв осторонь політичних змін у країні молодий Григорій. Брав активну участь у роботі Всеросійського з’їзду селян, що відбувся у 1905 році. В Україні

повалення самодержавства. За цей прямий заклик до нового життя у 1907 році був заарештований Григорій Левитський. Слідство тривало майже 8 місяців. Весь цей час він перебував у Бутирській в’язниці Москви. Вирок – висилка за межі країни. За кордоном науковець знаходить роботу на дослідній станції Вілла-Франке, поблизу Неаполя. Згодом продовжив роботу у Ботанічному саду міста Бонн однойменного університету у Німеччині, під керівництвом професора Едуарда Страсбурґера. В науковій установі займається дослідженням нехромосомної спадковості. У цей час багато працює у бібліотеках Лондона та Парижу. За кордоном Левитський продемонстрував непересічний талант науковця. Протягом короткого періоду йому вдалося провести низку досліджень, і на їхній основі опублікувати серію робіт. Перша із них – «Про хондріосоми в рослинних клітинах». Саме ця праця принесла авторові світову популярність. Це був справжній прорив у науці. Григорій Андрійович експериментально довів наявність мітохондрій у клітинах рослин.

У Лабораторії ВІР

значного поширення набули ідеї створення окремої організації українського селянства. У низці Українських губерній на спільному зібранні схвалили рішення, що народна українська спільнота цілком готова прийняти і використовувати як слід нові, вільні форми політичного життя. З цією метою було створено «Київський комітет організації Українського селянського з’їзду», який закликав до створення по всій країні агітаційних осередків для роз’яснення селянам актуальності створення Всеукраїнської селянської спілки. Це була перша народна революція в Російській імперії. Запальний і вихований в доброчинності Левитський підтримав народні протести за покращення умов життя,

У 1911 році вчений повертається у Київ. Отримує дозвіл викладати морфологію і систематику рослин у Київському політехнічному інституті. Варто зазначити, що свого часу ідея створення в Києві вищого навчального закладу виникла в цукрозаводчиків України. Підприємці М. Терещенко та Л. Бродський пожертвували свої та зібрали значні кошти на будівництво інституту. Інститут створювався за кращими зразками вищих технічних шкіл світу. 31 серпня 1898 року відбулися урочистості з нагоди відкриття КПІ. Заняття в інституті розпочалися 1 вересня 1898 року, в приПродовження на стор. 38

38 міщенні, збудованому для Комерційного училища, яке на рік взяв в оренду інститут. Після завершення будівництва, у квітні 1902 року, інститут мав у розпорядженні повний комплекс будівель. В головному корпусі розташувалося інженерне, механічне та агрономічне відділення. Допоміжні приміщення вміщали в собі канцелярію, фундаментальну науково-технічну бібліотеку, хімічний корпус, механічні майстерні із центральною електростанцією для освітлення всіх будівель й опалення головного корпусу. Також збудовані та введені в експлуатацію будівлі дослідного поля, двір для худоби, сільськогосподарська ферма, закладено сад. Збудовано житло для професорів і лаборантів. Працювала студентська їдальня. Григорій Андрійович у інституті мав всі можливості для подальшої плідної наукової роботи. У цей час Левитський досліджує мікроскопічну структуру рослинної клітини. Для цього ним був розроблений і застосований в наукових дослідженнях новий фіксатор – хром-формол. Фіксатор Левитського дав можливість вперше зафіксувати мітохондрії, пластиди та інші органоїди клітини. Перша світова війна внесла коректуру у життя. Він, як і тисячі ровесників, мобілізувався до лав армії. Звідки Левитський повернувся у чині прапорщика. У 1915 році майбутній вчений зі світовим ім’ям здав іспит на фізико-математичному факультеті інституту і отримав ступінь магістра. Зі зміною влади в країні, вчений не покидає наукової діяльності, навпаки – приділяє багато уваги просвітницькій і організаторській діяльності. У 1917–1920 роках Левитський читає курс «Будова і організація протоплазми» в Народному університеті. У 1920 році організовує кафедру морфології і систематики рослин у Київському інституті народного господарства, якою і завідує до 1925 року. У тому ж таки 1920 році організовує вищі курси з селекції сільськогосподарських рослин при Цукортресті. У 1922 році стає одним із засновників Київського наукового інституту селекції, де очолив лабораторію морфології і систематики рослин. В цей період Григорій Левитський одружується з Наталією Кузьміною. Новим важливим життєвим етапом стає 1925 рік, цього року в молодого подружжя народжується донька Надія, і в цьому ж році Григорій Андрійович отримує запрошення від Миколи Івановича Вавилова очолити цитологічну лабораторію в Інституті прикладної ботані-

НАУКА

ЧАС І ПОДІЇ #22 I 05.27.2020

ки і нових культур в Ленінграді. Микола Вавилов – російський академік, вчений-агрономом, організатор сільськогосподарської науки, генетик, селекціонер, ботанік, географ, мандрівник, представник «Країни Рад» по імпорту насіння, машин, устаткування, директор основних наукових центів генетики і прикладної ботаніки, організатор і перший президент ВАСХНІЛ, член ВЦИК, керівник мережі дослідних станцій і опорних пунктів. Миколою Вавиловим був сформований закон гомоВчений – у робочому кабінеті логічних рядів – спадкової мінливості у сімейств, близь- років голодну країну хлібом. важливих для цитогенетики Григорія Андрійовича, вченого зі світовим ім’ям, за ріАле так і не нагодував. На- принципів. ких родів і видів. Даний заГригорій Андрійович був шенням наглядових органів кон показав одну з найваж- томість землю, де мала ровидатним виводять зі складу наукової ливіших закономірностей сти пшениця, залив кров’ю багатогранним еволюції, суть якої полягала безневинно вибитих різного науковцем. Він є одним із за- ради ВІР, фактично в той час в тому, що близькі види і рівня вчених біологічного сновників радіаційної гене- повністю оновлюють склад наукової ради, замінюючи її тики рослин. роди мають спадкові подіб- спрямування. Стрімка кар’єра принесла членів на прихильників воОтже, очоливши наукову ні зміни. Користування цим законом дає можливість пе- лабораторію, Григорій Ан- досліднику не лише світову рога справжньої генетики – редбачити наявність відпо- дрійович займається дослі- славу й визнання, але й тяжкі Трохима Лисенка. 28 червня 1941 року відних форм, властивостей дженням будови хромосом. випробування. Протягом 1930–1932 ро- Григорій Андрійович заі ознак одного виду, роду, у У 1927 році бере участь у арештований за інших. Закон Вавилозвинуваченням ва полегшив селекціСмерть Миколи Вавилова, як і Григорія у зраді втретє і онерам завдання поЛевитського та і тисяч інших вчених – на совісті востаннє. Згідно шуку вихідних нових з офіційним поформ для відбору і «штучного академіка» Трохима Лисенка відомленням, він схрещування. помер 20 травня Іншим найбільшим відкриттям Миколи Берлінському Міжнародно- ках Левитський працює про- 1942 року від ймовірного Івановича є теорія імунітету му генетичному конгресі. фесором на кафедрі морфо- серцевого нападу у тюрмі рослин. Без знань цієї теорії Цього року у сім’ї вченого логії і систематики рослин м. Златоуст, що в Челябіну Молочно-городньому ін- ській області Росії. не обходиться сьогодні жо- народжується син Іван. Вивчення природного Перебуваючи в Ленінгра- ституті в Дитячому Селі, Леден в світі селекціонер. На жаль, Миколу Вавило- ді, Левитський за певною нінградської області. У 1932 явища мінливості видів росва 26 січня 1943 року було схемою досліджень дохо- році Левитського обирають лин захоплювало науковця, знищено тогочасною вла- дить висновку, що випадки член-кореспондентом АН впродовж всього наукового періоду його життя. СРСР. Після арешту і гибелі ГриУ 1933 році його заарештовують і засуджують горія Андрійовича Левитна трирічне заслання в м. ського, відомого в усьому Ачинськ. Завдяки клопотан- світі знавця рослинної кліню М. Вавилова та іноземних тини, його праці з науковоучених, через рік його по- го дослідження морфології вертають із заслання. В кло- хромосом пшениці продопотанні Вавилов зазначає, вжив японець Хітосі Кіхара. Григорій Андрійович Лещо «кришталево чистий» цитолог Г. Левитський не може витський опублікував понад завдати своєю діяльністю 80 наукових праць у радянських та зарубіжних виданжодної шкоди державі. Після повернення, Григо- нях. Низка праць Григорія рій Андрійович працює над Левитського не втратили вдосконаленням продуктив- свого значення і сьогодні, них властивостей та витри- а його праця «Морфологія валості під час зимівлі різних хромосом» дістала визнання в усьому світі. сортів пшениці. Про всесвітньо відомого У 1934–1937 роках, на запрошення завідувача кафе- професора цитолога, якого дри генетики Георгія Карпе- вбили на догоду невігласу ченка, Левитський працює Лисенку, з благословення професором Ленінградсько- Сталіна, «завдячуючи» вмілим, кровавим ненажерлиго університету. У 1937 році вченого за- вим карателям Берії, вчений арештовують знову, але не- з Швеції Густафссон у 1957 Левитський із сім’єю вдовзі випускають. Родина році сказав: «Я схиляю голодою за підозрою у «шкідниц- поліплоїдного збільшення Григорія Левитського, як і ву перед пам’яттю Вавилова тві». Фактично, смерть Ми- числа хромосом, виявлені вся тогочасна країна, прожи- і Левитського, імена яких коли Вавилова, як і Григорія у різних різновидностях, є ває у бідноті. Про це свідчить були віхами в біології початЛевитського та і тисяч інших «каріологічними расами». той факт, що Микола Вави- ку ХХ століття. Це мої вчитевчених лежить на совісті Завдяки відкриттю вченого, лов пише клопотання на ім’я лі, серед інших учителів на «штучного академіка», «на- на даний час в систематиці директора ленінградської цій планеті, в цьому житті. родного вченого», «агроно- судинних рослин з’явилися швейної майстерні, щоб там Я вдячний їм. Вони навчили ма-самоучки» - Трохима Ли- солідні концепції побудови віднайшли можливість без мене величі перших стражсенка. Ця людина, ввійшла в філогенетичних систем ок- черги пошити Левитському дань науковим відкриттям. І я бажаю, щоб в важкі хвилиісторію як кривавий вчений, ремих таксонів на основі ка- нового костюма. У 1938–1941 роках Гри- ни я також стояв, смиренний який за підтримки Сталіна ріотипічного аналізу. знищив тогочасну біологічНакопичені дані про мор- горій Левитський викладає але сильний, на стороні науну науку. Свого часу Лисенко фологічну будову хромосом на кафедрі генетики Пуш- ки та її правди». І цим, здається, сказано пообіцяв вождю всіх народів дозволили Григорію Левит- кінського сільськогосподарнагодувати впродовж трьох ському сформулювати низку ського інституту. У 1939 році все.

ЧАС І ПОДІЇ

ДУХОВНІСТЬ

#22 I 05.27.2020

День пам’яті жертв політичних репресій молитовно вшановано в духовному осередку УПЦ США

травня, в 5-ту Неділю після Пасхи, в Неділю про Самарянку, на світському календарі відзначався День Пам’яті Жертв Політичних Репресій.

Пам’ять усіх жертв у цей день молитовно згадали і серед Української Православної Церкви США, зокрема – під час божественної літургії у духовному осередку УПЦ США в Церкві-Пам’ятнику Святого Андрія Первозванного, яку очолив ієрарх церкви Високопреосвященнійший Архиєпископ Даниїл. Запис літургії ви маєте нагоду переглянути тут: https:// www.youtube.com/watch?v= NQQgMVgq2lc&feature=you tu.be. Під час літургії, перед заупокійною єктенією, Високопреосвященнійший Архиєпископ Даниїл звернувся до всіх людей, згадавши про

пройшли тюрми, заслання, вислання (майже 3 мільйони українців), каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах. Терор і репресії уразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали масові репресії, які чинились сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 30-х роках. Приміром, в Україні в 1937–1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів. Впродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти

19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. Трагедія Биківні стоїть в одному ряду із такими злочинами, як

стріл. На сьогодні вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання жертв сталінських репресій.

жертв у храмі тричі пролунав тропар Пасхи «Христос Воскрес». Нехай гасло «Ніколи Знову» не залишить нікого з нас

Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський роз-

Після цих слів Архиєпископ Даниїл закликав всіх пом’янути та вшанувати пам’ять всіх тих людей, які стали жертвами комуністичного режиму: «Сьогодні, під час літургії, ми молитовно єднаємося

байдужими до Вічної Пам’яті усіх Жертв Політичних Репресій, і з Божого Благословення пробудить у кожному з нас справжню християнську любов, яка й не дозволить більше такому трапитись.

Трагедія Биківні стоїть в одному ряду із такими злочинами, як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл із мільйонами українців по цілому світі у молитовному вшануванні жертв репресій тоталітарного режиму Союзу Радянських Соціалістичних Республік» – сказав Владика Даниїл. По закінченні літургії, в пам’ять усіх всі ті страшні події, які відбувалися в Україні та світі за час правління більшовицько-комуністичного режиму. Владика сказав, що кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку, адже це – неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, зокрема, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб (із них понад 50% – українці). Величезну кількість із них було розстріляно, всі інші

КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева. У своєму зверненні, єпископ також згадав про один із трагічних символів тієї доби, яким є київська Биківня – у Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 30-х – в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Однією з найкривавіших стала ніч у Києві

Вічна Пам’ять Усім Жертвам Політичних Репресій. Христос Воскрес! Автор: іподиякон Микола Зомчак Джерело: пресслужба УПЦ США (https://uocofusa.org/ news_200519_1)

Đ§Đ?ĐĄ Đ&#x2020; Đ&#x;Đ&#x17E;Đ&#x201D;Đ&#x2020;Đ&#x2021;

Đ Đ&#x2022;Đ&#x161;Đ&#x203A;Đ?Đ&#x153;Đ?

ÂŽ

F e d e r a l

C r e d i t

#22 I 05.27.2020

U n i o n

Ç&#x2018;Ç&#x160; Ç&#x2122;Ç?Ç&#x161;Ç? Ç&#x161;Ç?Ç&#x152;Ç?Ç&#x17D; Ç&#x17D;Ç?Ç&#x2014; Ç?Ç&#x2014;Ç&#x2014;ÇŠ Ç&#x2039;Ç&#x160; Ç&#x160;Ç&#x2022; Ç&#x2022;Ç&#x160;Ç&#x2014; Ç&#x160;Ç&#x2014; Ç&#x2014;Ç&#x203A;Ç? Ç&#x203A;Ç? Ç&#x203A;Ç?

Preferred Rate

Cash Back Save on interest and SD\ RÎ? \RXU balance faster!

Classic

Earn cash as \RX VKRS

Platinum Rewards %XLOGLQJ FUHGLW history has never been easier!

%HFDXVH OLIH VKRXOG EH rewarding! *APR = Annual Percentage Rate. Visa balances transferred to your Selfreliance VisaÂŽ Credit Card from June 1st through August 31, 2020 will receive 3.99% APR for 14 months from date of transfer. Finance charges will begin accruing on date of transfer. After the promotional time frame expires, remaining balance will migrate to the standard APR applicable on Selfreliance VISAÂŽ accounts. The current APR is 14.9% for VisaÂŽ Classic credit card and 9.9% for VisaÂŽ Preferred Rate credit card. All SFCU loan programs rates and terms are subject to change at any time without notice. For further information, please call toll free 1.888.222.8571.

Apply Online

Selfreliance.com/balancetransfer

EQUAL OPPORTUNITY LENDER

SELFRELIANCE.COM

+RPH 2É?FH 2332 W. Chicago Ave., Chicago IL 60622, 773-328-7500 5000 N. Cumberland Ave., Chicago, IL 60656

773-589-0077

734 Sandford Ave., Newark, NJ 07106

973-373-7839

26495 Ryan Rd., Warren, MI 48091

586-757-1980

136 E. Illinois Ave. #100, Palatine, IL 60067

847-359-5911

558 Summit Ave., Jersey City, NJ 07306

201-795-4061

11838 Jos. Campau, Hamtramck, MI 48212

313-366-0055

973-887-2776

2UFKDUG /DNH 5G :HVW %ORRPČ´HOG 0Î&#x2013; 248-487-0330

302 E. Army Trail Rd., Bloomingdale, IL 60108

630-307-0079

& 1 -HÎ?HUVRQ 5G :KLSSDQ\ 1-