Максим Тарнавський. Нечуваний Нечуй

Нечуваний Нечуй

M a x i m Ta r n a w s k y

T h e A l l - E n c o m pa s s i n g Eye of Ukraine Ivan Nechui-Levyts’kyi’s Realist Prose

U n i v e r s i t y o f To r o n to P r e s s Toronto

2015

М а к с и м Та р н а в с ь к и й

Нечуваний Нечуй Реалізм в українській літературі

Н ау ко в е То ва р и с т в о і м . Та рас а Ш е в ч е н к а в К а н а д і · Т о р о нт о В и д а в н и ц т в о L au r u s · К и ї в

2016

УДК 821.161.2.09(092) ББК 83.3(4Укр)-8 Т21

Тарнавський М. Т21 Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі / Максим Тарнавський ; авториз. пер. з англ. Я. Стріхи. — Київ : Лаурус ; Торонто : Наук. т-во ім. Тараса Шевченка в Канаді, 2016. — 289 с.

ISBN 978-966-2449-78-5 Книжку відомого канадського літературознавця, професора Торонтського університету присвячено класику української реалістичної прози ХІХ століття Івану Нечую-Левицькому. Ґрунтовна розвідка переосмислює стереотипи і відкриває «шкільного» автора з невідомої сторони. Легкий виклад, глибока думка, широкий контекст і спостережливість Максима Тарнавського дають стереоскопічну картину літературного життя тодішньої України. УДК 821.161.2.09(092) ББК 83.3(4Укр)-8

Авторизований переклад з англійської Ярослави Стріхи Редактор Ярина Цимбал Художник Олена Старанчук Редактор видавництва Микола Климчук

Перекладено за виданням: Maxim Tarnawsky. The All-Encompassing Eye of Ukraine. Ivan Nechui-Levyts’kyi’s Realist Prose (University of Toronto Press, Toronto, 2015, ISBN 978-1-4426-5008-4) На обкладинці використано портрет Івана Нечуя-Левицького роботи Опанаса Сластіона (кінець 1890-х років) Це видання стало можливим завдяки фінансовій підтримці Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка в Канаді Усі права застережено.

ISBN 978-966-2449-78-5 2016 © Видавництво «Лаурус»

2016 © Максим Тарнавський

Зміст

Зміст

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо. . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Розділ другий. Образ України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Розділ третій. На захисті України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 Розділ четвертий. Реалізм, риторика, повтори. . . . . . . . . . . . . 189 Розділ п’ятий. Героїні Нечуя: жінки і втіха. . . . . . . . . . . . . . . . . 230 Розділ шостий. Історичні твори Нечуя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 272 Покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 278

5

Присвячую Уляні

Вступ

Вступ

К

оли я вже завершував роботу над останнім розділом англомовної версії цієї книжки, Леонід Ушкалов вислав мені в дарунок свою монографію «Реалізм — це есхатологія: Панас Мирний»1. Мене дуже втішив цей знак щедрості і дружби одного з найвизначніших українських літературознавців. Звісно, несподіваний подарунок — завжди радість, особливо якщо це добра книжка. Та головна втіха полягала в іншому: видатний учений написав книжку про представника українського літературного реалізму! А таке не щодня буває. Подарунок колеги був не лише цікавим дослідженням, а й добрим свідченням, що український реалізм має майбутнє у літературознавстві. Іван Нечуй-Левицький — я зватиму його Нечуєм — чільна постать українського літературного реалізму. Професор Ушкалов, напевне, додав би, що цей п’єдестал Нечуй ділить із Панасом Мирним. Може, й так, це не варте суперечки. Обидва письменники зіграли засадничу роль у формуванні української літератури в другій половині ХІХ століття, коли саме реалізм став рушієм тієї течії в культурі, яка визначила напрям соціального, історичного і політичного розвитку української нації. Не варто, а може, морально й інтелектуально не виправдано, порівнювати їхнє значення для доби, коли репресивна, ба навіть геноцидна політика Російської імперії поставила під питання самé існування української національної ідентичності. Визначальну роль зіграли обоє. Тільки це були геть різні ролі. Якщо завважити, що Нечуй дуже відрізнявся на тлі своїх сучасників, то це мало що скаже читачеві. У другій половині ХІХ століття по обидва боки кордону, який розділяв українські землі, працювало немало українських культурних діячів, проте не аж так багато, щоб обмежитися констатацією їхньої приналежності до певної течії (це, мовляв, представник гуртка «ікс» напрямку «ігрек»). Усі вони були незамінні, і їхній

1 Див.:

Ушкалов, Леонід. Реалізм — це есхатологія: Панас Мирний. — Х.: Майдан, 2012. — 184 с.

9

Вступ

внесок у спільну справу завжди був своєрідним і дуже особистісним. Однак в історії української культури, а надто літератури, усталилося інше бачення доби реалізму. Існує два панівні погляди. Прихильники першого, позитивного, погляду прославляють українських культурних діячів кінця ХІХ століття за вперту боротьбу з нездоланними перешкодами, які поставали на їхньому шляху. Вони не втрачали віри в культуру українських мас навіть у найтемніші години, і саме завдяки їхнім зусиллям боротьбу змогло підхопити наступне, вже освіченіше і навченіше покоління, яке звернулося до кращих, ефективніших, сучасніших, винахідливіших політичних методів та сформувало обриси українських рухів у перші десятиліття ХХ століття. Натомість прихильники другого, критичного, погляду переконані, що старше покоління культурних діячів кінця ХІХ століття — це патріоти, які у складних обставинах зробили все можливе, щоб зберегти національну ідентичність, але через свій застарілий світогляд і нерозуміння нових культурних і політичних реалій створили обмежену хибну модель української культури, нездатну запропонувати взірець національної ідентичності новому поколінню інтелектуалів, котрі очолили український рух у 1920-ті роки й далі, — орієнтованих на Європу, наділених глибшим розумінням політичних, культурних і соціальних проблем. Хиба у цих двох візій українського реалізму, очевидно, спільна: вони підходять до минулого з міркою пізнішого часу. Минуле, звісно, таких вимог задовольнити не може. Якщо застосовувати до реалізму принципи модернізму, то він, безперечно, здаватиметься повною поразкою: що в українській літературі, що в будь-якій іншій. Український реалізм потребує і заслуговує на новий ґрунтовний аналіз, заснований на його власних естетичних, історичних, соціальних і філософських принципах, а не на підходах наступного покоління. Загальні уявлення про український реалізм мають іще одну серйозну ваду: вони спираються на припущення, ніби це був однорідний, чітко окреслений і добре вивчений феномен. Це не так. В українській літературі реалізм був слабкою і супе­ речливою культурною течією. Звичайно, у письменників тієї доби можна віднайти певні спільні риси, але переважно то були самітники, які працювали поодинці, без взаємної підтримки, без культурних інституцій чи реакції широкого загалу, потрібних для того, щоб зводити діяльність розпорошених митців до спільного знаменника. Український реалізм потребує і заслуговує на тонке перепрочитання спадку окремих письменників тієї доби, їхніх особливостей, творчих методів та інтелектуальних завдань. Загальне полотно лишатиметься розмитим, доки ми

10

Вступ

писатимемо всі постаті за одним шаблоном, а не створюватимемо чіткі індивідуалізовані портрети. Завдання цієї монографії — дати саме такий індивідуалізований портрет Нечуя. Мені йдеться про те, щоб відкрити великою мірою непрочитаного письменника, віднайти не почутий, власне, голос, проявити обличчя митця з-під патини ідеологічного мотлоху, історичної іржі й естетичної плісняви — чистити, терти й полірувати скам’янілі рештки Івана Семеновича Нечуя-Левицького, доки під ними не проступить живий, яскравий Нечуй. Щоб досягнути цієї мети, в окремих розділах книжки я спробую відповісти на дуже прості питання: ким був Нечуй? про що він писав, які теми й мотиви його цікавили? як він писав? які особливості методу й теми накреслюються у його творах? Це невичерпний список можливих запитань, а ця книжка не претендує на всеохопне і повне прочитання Нечуя та його спадщини. Навпаки, мені йдеться про те, щоб відкинути пелену самовдоволеної байдужості, яка оповиває цього письменника, і зосередитися на найменш знаних, малодосліджених і несподіваних рисах його особистості, філософії, творчості. Сподіваюся, це допоможе усвідомити значення унікальних рис одного з найвизначніших українських письменників-реалістів та відродити інтерес до його творів, його доби і його внеску в цю епоху. Хоча намір мій — писати про несподівані, незнані чи неправильно прочитані сторінки Нечуєвої творчості, я не можу не зважати на потреби читачів, не знайомих із його доробком. Зрештою, поза найвідомішими творами, його дрібніші писання люди знають дуже мало. Сподіваюся, книжка буде цікава і тим, хто добре знайомий із його спадщиною, і тим, хто неохоче читав Нечуя ще на шкільній лаві. Хай там як, ця книжка не вводить до обігу нових літературних чи біографічних матеріалів: її новизна полягає в концепції, інтерпретаціях і незвичному погляді на письменника. Запропонована тут інтерпретація біографії і творчої спадщини Нечуя ґрунтується на загальновизнаних фактах. Я не відшукав ані незнаних (чи бодай недоступних) біографічних подробиць, ані нових текстів (белетристичних, есеїстичних чи особистого характеру). Я навіть не мав доступу до всіх творів Нечуя, хоча колеги допомогли мені витягнути кілька маловідомих текстів на світ божий, чи то пак на світло моніторів, адже тепер їх викладено в інтернеті2. Білі плями у нечуєзнавстві пояснюються не браком відомостей, хоча я певен, 2

Моя інтернет-бібліотека української літератури Electronic Library of Ukrainian Literature нині містить чималу добірку творів Нечуя, зокрема недоступних у дослідницьких бібліотеках Північної Америки. Див.: www.utoronto.ca/elul.

11

Вступ

що дальші пошуки подарували б нам нові відкриття, і сподіваюся, що дослідники в Україні візьмуться до цієї роботи. Незнаного Нечуя, чий портрет змальовано в цьому томі, не треба відкривати — він ховається у нас під носом. Коли я взявся до цього проекту багато років тому, я сподівався розшукати невідомі свідчення про Нечуя, які, напевно, досі припадають пилом по архівах і книгосховищах України. Проте грантодавці моєю темою не зацікавилися: ні Нечуй, ні архівні пошуки нині не в моді. Утім, з часом я зрозумів, що такі дослідження потенційно плідні, але вони не доконечна умова для того, щоб спростувати хибні уявлення про письменника. Картина була зрозуміла і без нових фактів і відкриттів, тож я облишив полювати на гранти і взявся виправляти помилки попередників. Я хотів зняти з портрета митця столітню патину викривлень і хибних прочитань. Архетип і джерело всього нечуєзнавства — біографія Нечуя пера Сергія Єфремова. У 1920-х роках Єфремов написав цілу низку знакових біографій письменників, зокрема модерніста Михайла Коцюбинського, актора і драматурга Івана Карпенка-Карого та реаліста Панаса Мирного3. Єфремов працював із документами, які Нечуй заповів Чернігівському музеєві, і паралельно з цією його роботою виходило перше масштабне посмертне перевидання Нечуєвих творів. Попри ідеологічні й матеріальні труднощі перших років радянської влади, у Єфремова було все, щоб написати ґрунтовну біографію письменника. Слава послідовного народника в культурі лише підкріплювала його авторитет яко біографа, це ніби зближувало його з давнішими народниками — Мирним, Нечуєм і Карпенком-Карим, і давало підстави гадати, що він запропонує прихильну інтерпретацію автора. Врешті-решт, сталінський терор знищив Єфремова, — у Радянському Союзі не можна було згадувати його ім’я і праці. Радянські дослідники Нечуя не могли посилатися на Єфремова, а проте ішли второваним ним шляхом, повторювали його ідеї і полемізували з його трактуваннями, зізнаючись у тому чи ні. У Радянському Союзі і за його межами ніхто й ніколи не звертав уваги на серйозні похибки дослідника. Ніхто навіть не завважив, що в додатках, крім інших доти не відомих текстів, Єфремов наводить украй дивну добірку Нечуєвих листів. Скажімо, ніхто не помітив, що більша частина цієї підбірки — саме ті листи, де Нечуй скаржиться на Єфремова-видавця. Письменника розлютило, як із його творами повелися у видавництві «Вік», заснованому Єфремовим. Якби біограф був доброзичливо налаштований до

3

Біографія Мирного пера Єфремова — важливе джерело у монографії Ушкалова.

12

Вступ

Нечуя, то міг би стриманіше чи хоча б тактовніше описати його реакцію. Та де там! Єфремов просто додав до листів примітки, уточнивши, що всі Нечуєві закиди — порожні вигадки4. Він категорично, зло й упереджено відмахується від вимог Нечуя. Це викликало певні підозри, які й підштовхнули мене написати цю книжку. У першому розділі розглянуто Нечуєву біографію; окремо взято до уваги суперечливі стосунки письменника і його біографа Єфремова. Нових біографій Нечуя давно вже не з’являлося, тому я спробував якнайповніше викласти відомі факти. Звісно, про чоловіка, який дожив до вісімдесяти на зламі ХІХ–ХХ століть, мало би бути більше відомостей. Лишається сила питань без відповідей. Якими були стосунки у родині? Якими були стосунки Нечуя з Пантелеймоном Кулішем? Як минули його студентські роки в Києві? З ким він знався? Чому він покинув Седльце? Які українофільські заходи насправді відбувалися в Кишиневі? З ким він приятелював у Київській громаді, а з ким ворогував? Що він знав про діяльність цього кола? Чи можна припустити, що за його хрестовим походом проти Грушевського криються не лише лінгвістичні суперечки? Чи були у нього близькі друзі? Відомі нам факти не дають вичерпних відповідей на ці питання. Я сподіваюся, викладена тут біографія надихне когось шукати свідчення, які запропонують нам нові відповіді і дозволять краще зрозуміти Нечуєві вчинки, почуття та погляди. Другий і третій розділи присвячено тому, як Нечуй зображав Україну — найважливіший і, власне, чи не одинокий предмет його творчості. У другому розділі досліджено Нечуєву особисту географію і соціальну стратифікацію у його творах. Ці царини непогано вивчено, і тут Нечуєва репутація не надто розбігається з дійсністю: Нечуй — такий собі Бальзак українських земель і суспільства. Ті, хто певен, ніби Нечуй писав винятково про село й селянство і то в традиційному народницькому ключі, конче мусять прочитати другий розділ — в óбразах села і його жителів криється багато несподіванок. Іще одна несподіванка — багато читачів навіть не здогадуються, яке важливе місце у Нечуєвій творчості займає Київ і міський середній клас. У третьому розділі йдеться про національне питання; напевно, нікого не здивує, що Нечуй — палкий патріот. Його список негативних героїв цілком передбачуваний і охоп­ лює, з одного боку, соціальні й економічні інститути Російської імперії (кріпаччину, рекрутчину, індустріальний капіталізм), а з іншого — нації, які утискали українців (поляків, росіян, євреїв). Натомість менше відо 4 Див.:

Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 479.

13

Вступ

мо, що Нечуй немало писав і про українців, які зреклися чи не шанували свою національність. Принаймні один роман він присвятив полеміці з тогочасними українськими інтелектуалами космополітичних поглядів (читай: з Драгомановим і Франком), які закидали Нечуєві певну світоглядну загумінковість. Украй мало критиків уважно прочитали ці сторінки його творчої спадщини. Останні три розділи присвячено не знаним досі граням Нечуєвої творчості. Письменницьку техніку українських реалістів майже не вивчали, і Нечуй тут не виняток. Більшість дослідників пише про слововжиток чи фольклорні запозичення у Нечуя. Висновки таких студій передбачувані: вони підтверджують те, що читачі помічають і без детального аналізу. Рідкісні зауваги про індивідуальні прикмети прозового стилю Нечуя переважно критичні: дослідники пишуть передусім про те, що їм здається похибками чи стилістичними ґанджами. На початку четвертого розділу я розглядаю ці гадані помилки й аналізую три центральні особливості Нечуєвих творів — повтори, ритм і брак конструкцій, орієнтованих на кінцеву мету. Я не беруся судити про сильні чи слабкі сторони його творчості, натомість указую її засадничі принципи. Нечуй виробив упізнаваний авторський стиль, який варто описати, перш ніж переходити до оцінок. Наприкінці розділу розглянуто Нечуєву полеміку з модернізмом — пародію на модерністське оповідання. Увага до жіноцтва і його чуттєвих чи любовних утіх, — певно, найнезвичніша риса Нечуєвої творчості. Про це йдеться у п’ятому розділі, де розглянуто низку його маловідомих творів, зокрема повість «Не той став», яка змальовує різні грані життя жінок — від релігійних свят до подружніх радощів. Нечуєві погляди коріняться у його засадничо життєрадісному світогляді, який, своєю чергою, випливає з позитивного ставлення до людських прагнень і пошуку щастя. В останньому шостому розділі розглянуто історичні твори Нечуя — романи і публіцистику. Це, либонь, найменш відомі тексти у його доробку: більшість із них не ввійшла до десятитомника, який досі залишається найдоступнішим виданням його творів (і то невипадково). Історичні тексти поглиблюють наше розуміння Нечуя-письменника й інтелектуала, хоча їхній стиль і філософія не надто відходять від його відоміших творів. Ця книжка довго готувалася вийти у світ. Якби дослідження старіли разом із дослідниками, то в цього проекту вже, мабуть, сформувався б задавнений артрит. На різних етапах цей проект і його автора підтримували чимало осіб та інституцій, які пропонували допомогу, критичні прочитання, доступ до маловідомих творів і джерел. Коли я, тоді ще аспірант, тридцять років тому вперше зацікавився Нечуєм, нині покійний

14

Вступ

Омелян Пріцак порадив мені спогади Марії Грінченкової, яким належить важливе місце у першому розділі. Так з’явилася моя перша стаття про Нечуя — у фестшрифті на Пріцакове 65-ліття. Відтоді мені допомагало багато людей, за що я їм дуже вдячний. Окремо хотів би подякувати тим, хто поміг мені знайти рідкісні тексти: Йоганнесу Ремі, Андрію Даниленкові, Ксені Кебузинській та самовідданим бібліотекарям Гарвардської бібліотеки. Я також хотів би висловити вдячність Українському науковому інституту Гарвардського університету, який 2007 року запропонував мені стипендію імені Шкляра. Це пришвидшило працю над книжкою і дозволило її завершити. Я вдячний моїм колегам, які не скупилися на підтримку і допомогу. Особливо багато чим я завдячую своїй дружині Уляні Пасічник та синам Іванові і Стефанові, котрі завжди мене підтримували й заохочували з незмінним розумінням, терплячістю та доброзичливою толерантністю.

15

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Розділ перший.

Нечуй, якого ми не знаємо

У

вступі до нарису про Нечуя-Левицького Сергій Єфремов описав типову «розполовинену» долю українського письменника ХІХ століття5. На думку автора, свій день письменник витрачав на безупинну метушню, заробляючи на хліб, і лише вечірні години міг присвятити величній українській справі, якою горів. Удень письменник на посаді вчителя, держслужбовця або чиновника працював на деспотичний режим, а в години дозвілля віддавав здоров’я й наснагу літературі. За словами біографа, в цьому полягала «вічна, безугавна колізія, джерело трагічного розламу людської істоти, марнування високих замірів, широких планів, розмінювання себе на дрібнички»6. Як зауважує Єфремов, навіть бунтуючи проти системи, український письменник ХІХ століття залишався таким собі героєм Чарлі Чапліна — людиною-автоматом, непомітним гвинтиком у величезному механізмі. Ця роль стала найтяжчим іспитом саме для письменників, адже вони не лише долали щоденні випробування, а й прагнули до естетичного ідеалу. Робота, виснажлива фізично й емоційно, не дозволяла їм повністю віддатися тонкому ремеслу письменника чи інтелектуала. Отже, на думку Єфремова, український письменник ХІХ століття — бездоганне втілення інтелектуаламученика, величний, як Давид, котрий стає на прю з непереможним Голіафом. Ця боротьба за свободу від початку була безнадійною і не дарувала навіть задоволення, яке мають ті, хто відданий своїй справі — і в приватному житті, і в громадському. Для прикладу Єфремов покликається на долю Михайла Коцюбинського. Він наводить уривок зі своєї ж біографії цього письменника-мо-

5 Див.:

Єфремов, Сергій. Іван Нечуй-Левицький. — Ляйпціґ: Українська накладня, 1924. — 189 с. Монографію перевидано у кн.: Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 396–494.

6 Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 396.

16

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

дерніста і цитує рядки з листа Коцюбинського до його друга Володимира Гнатюка: «Проклята бюрова праця вхопила мене у свої тверді лаби», після чого той уже «ні до чого не здатний»7. Згадка про Коцюбинського невипадкова: Єфремов написав його біографію за два роки до монографії про Нечуя, а 1924 року ці два тексти одночасно перевидали. Єфремову здавалося природним їх порівняти, хоча насправді збіги між ними суто поверхові. Коцюбинський асоціюється радше з відпочинком на Капрі, ніж із гаруванням у бюро, тож порівняння цих двох письменників лише підтверджує, наскільки хибна візія Єфремова. Коцюбинський і Нечуй співмірні тільки на рівні певних поверхових загальників. Натомість їхня творчість, погляди, характери й уподобання, приватне життя і навіть світи, у яких вони існували і які представляли, не мають між собою нічого спільного. Коцюбинський був молодшим за Левицького на якихось 26 років, але належав уже до цілковито іншого покоління письменників, соціального й естетичного середовища. Його можна назвати пещеним денді-інтелектуалом. Такій вразливій, схильній до самоаналізу особистості щоденні труднощі справді могли ставати на заваді творчості. Він був не від того, щоб поскаржитися на здоров’я, фінансові обставини й неминучі гризоти буденності, які не давали йому сягнути інтелектуальної й емоційної рівноваги, потрібних справжньому митцеві. Втім, ці скарги не симптом гострих страждань, а захоплення вразливої особистості естетикою високого модернізму. Коцюбинському ніколи не велося легко, особливо в молоді роки, але він не був рабом жорстокої долі, яка не давала розкритися його письменницькому потенціалу. У випадку з Коцюбинським Єфремов хибно розуміє природу скарг письменника на тяжку працю, а у випадку Нечуя хибна сама концепція прірви між щоденним життям і літературною кар’єрою. Справді, Іван Семенович Левицький, який учителював по західних провінціях Російської імперії, творчість і викладання не змішував. Він писав під псевдонімом і навряд чи повідомляв чиновникам та начальству, що пише українською і друкується за кордоном, адже це могло поставити під загрозу кар’єру і пенсію вчителя. Отже, йшлося про розважливий прагматичний вибір, а не про якісь світоглядні принципи. Учителюючи спершу у Седльце, а згодом у Кишиневі, Нечуй не раз ділився з колегами і своїми літературно-культурними зацікавленнями, і своїми творами. Згодом, коли він вийшов на пенсію й осів у Києві, зни 7

Там само. — С. 398. Цитований лист до Володимира Гнатюка від 8 вересня 1905 року див. у вид.: Коцюбинський, Михайло. Твори: В 7 т. — К.: Наукова думка, 1975. — Т. 6. — С. 33.

17

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

кла навіть тінь роздвоєння між Левицьким-людиною і Нечуєм-письменником. У Києві Нечуй жив тихим життям, не затьмареним протистоянням між його іпостасями громадянина й українського інтелектуала. Звісно, він не пнувся зі шкіри, щоб поінформувати владу про свої українофільські погляди (які могли стати приводом для поліцейського нагляду чи навіть арешту), але його життя було загалом цілісним. Хай там як, для себе і всіх навколишніх він був українським письменником Іваном Нечуєм-Левицьким, який подарував світові Омелька і Марусю Кайдашів, бабу Параску й бабу Палажку та багато інших героїв і замальовок з українського життя. Про це не варто було б заводити й мову, якби не величезне значення біографії пера Єфремова і не тривалий згубний вплив його концепції. Можливо, єфремовський образ українського письменника й інтелектуала ХІХ століття надається для опису долі Тараса Шевченка й інших ранніх романтиків, чиї іпостасі як українських письменників були не конче сумісні з їхнім публічним життям. Однак Нечуй не той випадок. Він не з тих, хто мусив боротися з самим собою, вирушаючи у хрестовий похід на захист української культури і селянства. Навпаки, він почувався цілком затишно в образі культурного діяча і добре знався на житті селян. Він був освічений чоловік, свій серед української, російської і європейської інтелектуальної еліти, проте емоційно, ідеологічно, естетично, філософськи й товариськи він був відданий народу, простим людям. Більшу частину життя він провів по містах, але не пропускав жодної нагоди відпочити в рідному селі, де навідував родину і давніх друзів. Що ж до національної ідентичності, то Нечуй був неприхованим українським патріотом і без вагань указував на кривди, що їх заподіяли українцям росіяни й поляки. Утім, щодо його патріотизму слід зробити два застереження: він не займався політичною діяльністю і цікавився винятково українцями у Російській імперії. Він був послідовним у своїх принципах, навіть коли вони призводили до конфліктів з іншими українофілами. У тому, що стосувалося загального розуміння культури, національності, суспільства і мистецтва, Нечуєві погляди вирізнялися цілісністю, послідовністю і внутрішньою несуперечливістю. Йому були далекі і духовні метання романтиків, і інтелектуальні виклики модернізму. Філософом Нечуй не був. Часом його слова чи вчинки входили в протиріччя, як це у всіх буває, але то були людські примхи і химери, а не прояви внутрішньої напруги. На химери ж і примхи вдача Нечуя була особливо багата. Найприкметніше його дивацтво — це, напевно, оборона власного варіанту правильної української мови. На початку ХХ століття Нечуй рап-

18

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

том вирішив, що впливове коло інтелектуалів, до якого, зокрема, входили Сергій Єфремов і шанований історик та майбутній президент України Михайло Грушевський, змовилося і прагне запровадити в українську недосконалі й неправильні західноукраїнські мовні звороти. Почасти у його тезах було раціональне зерно, хоча більшість Нечуєвих припущень хибні і прямо суперечили його ранішим творчим стратегіям. Хай там як, немолодий Нечуй боронив свої погляди затято, пристрасно, вперто і злостиво, що спровокувало серйозні конфлікти з низкою помітних діячів української культури. Нечуй, у решті своїх іпостасей ґречний учитель, ці дивні погляди захищав ревно і люто. Його переконання були такі химородні, що його опоненти — переважно молодші за нього — частіше жаліли письменника, ніж щиро ображалися. Жалів його і Єфремов, що врешті породило образ Нечуя-страждальця, підточеного внутрішніми суперечностями. Можливо, старий самотній письменник в останні роки життя справді заслуговував на співчуття, проте цей образ не мусить знецінювати досягнення письменника. Протягом свого довгого і плідного життя Нечуй справив помітний вплив на розвиток української культури. Про його значення не можна судити з самих лише останніх років, коли старість уже пригасила його завзяття. За вісімдесят років Нечуй спізнав багато віражів долі і в особистому житті, і в професійному, але загалом у його біографії немає драматичних пригод. Образ життя, небагатого на події, посилюють скупі біо­ графічні свідчення, що незвично як на таку важливу постать. До того ж письменник дожив до глибокої старості8. На позір проста й безхмар 8

Художні й публіцистичні твори Нечуя інтригують читача натяками, але в них майже немає прямих свідчень про його долю. Його біографи покладаються лише на кілька першоджерел — усі їх вміщено в десятитомнику письменника, див.: Нечуй-Левицький, Іван. Зібр. творів: У 10 т. — К.: Наукова думка, 1965–1968. Далі я покликатимуся на це видання, вказуючи номер тому і сторінки в дужках, наприклад: (10: 255) — це том 10, сторінка 255, з якої починається добірка Нечуєвого листування. Збереглося 166 листів, які Нечуй написав до різних адресатів з 1872-го по 1917 рік. Їх уміщено в десятому томі. Там-таки опубліковано чотири спогади чи автобіографічні нариси: (1) «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим», видана 1881 року у львівському журналі «Світ» як коротке представлення популярного автора; (2) «Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі», написані, схоже, на запит читача 1914 року, але вперше надруковані допіру через півстоліття; (3) біографічний нарис у листі до Олександра Кониського від 19 квітня 1876 року, написаний для антології, яку той саме готував, але виданню перешкодив Емський указ; (4) інший біографічний нарис у двох листах від 12 і 28 липня 1890 року до Омеляна Огоновського, котрий саме писав історію української літератури. Збереглося лише кілька офіційних документів, що стосуються Нечуєвого життя, зокрема, довідка, яку йому видали, коли він вийшов на пенсію. Більшість із них не опубліковано окремо, але використано в дослідженнях. Інших свідчень про Нечуєве життя теж небагато. Звісно, листи до нього можна знайти по виданнях творів його респондентів. Ніхто не намагався зібрати ці листи в одному томі, але

19

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

на Нечуєва доля заслуговує на дальші ретельні дослідження, хоч би для того, щоб запропонувати альтернативу викривленому образу письменника. Це помогло б розтрощити скам’янілу схему інтерпретації, яка зводить творчу спадщину Нечуя до низки загальників зі шкільної програми. Хтозна, може, збалансованіший портрет письменника і повніше розуміння провідних мотивів його творчості могли б стати справжнім відкриттям для школярів і їхніх учителів. Історія української культури ХІХ століття багата на інтелектуалів із нижчих і середніх прошарків суспільства. Проте їхнє сходження соціальною драбиною не означає, що тогочасний суспільний клімат сприяв вертикальній мобільності. Навпаки, Російська імперія обмежувала доступ до освіти і перешкоджала такому просуванню. Тому не дивно, що серед тих, хто справді піднявся соціальними щаблями, було багато священицьких синів, — спеціальний привілей гарантував їм освіту в семінарії. Якщо походження з духовенства можна порівняти зі щасливим лотерейним квитком, то Іван Нечуй-Левицький міг би озолотитися. Скільки сягала пам’ять, себто щонайменше до четвертого коліна, всі його предки були священиками9. Перший у цій процесії — Нечуїв прапрадід, греко-католицький священик Іоанн Леонтович — походив, можливо, зі шляхетської родини. У 1748 році він став настоятелем церкви св. Миколая у Стеблеві, а 1768 року прийняв православ’я. Парафія св. Миколая офіційно стала православною 1794 року. У ті часи наростала напруга між росіянами і поляками, а отже, й між поляками та українцями. У 1768 році відбулося криваве повстання проти поляків і католиків, яке ввійшло в історію під назвою Коліївщина, було засновано Барську конфедерацію, покликану обмежити дедалі відчутніший у Польщі російський вплив. Після другого поділу Польщі 1793 року Стеблів і ціла Правобережна Україна ввійшли до складу Російської імперії. На той час настоятелем церкви св. Миколая був уже Іоаннів син Петро, якому парафія дісталася завдяки підтримці пастви. На парафіян, без сумніву, вплинуло панотцеве ріті, хто пише про Нечуя, з ними знайомі. Численніші, хоч і менш відомі, листи про Нечуя написали інші. У листуванні Драгоманова, Франка, Мелітона Бучинського, Барвінського, Куліша, Грінченка й членів Київської громади є згадки про Нечуя, які дозволяють кинути більше світла на його біографію. Ця царина заслуговує ретельніших досліджень, хоча вона навряд чи подарує нам геть несподівані нові факти про письменника. Врешті, існує низка збірок спогадів про Нечуя пера його друзів і знайомих; найважливіші належать Грінченковій, Кобринській, Кротевичу та Сірому.

9 Детальний генеалогічний нарис див.: Студії над життєписом Івана Нечуя-Левицького / Упор. Євген Чернецький. — Біла Церква: Товариство охорони старожитностей Київщини, 2000. — 40 с. Наведений тут короткий огляд запозичено саме звідти.

20

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

шення змінити прізвище Леонтович, яке звучало по-чужинськи й аристократично, ба навіть по-польськи, на більш свійське Левицький, про що свідчить грамота на чин священика 1777 року. У «Життєписі» Нечуй згадує: отець Петро казав, що змінив назвисько, бо «прізвище “Левицький” було тоді модне» (10: 7). Це стримане твердження він повторив і в автобіографічному листі до Олександра Кониського. Щоправда, Нечуй додає у свою генеалогію плутанини, розповідаючи, як поляки й уніати намагалися змусити його діда прийняти унію і викурювали з дому, але він залишився православним (10: 263). Тут Нечуй забиває читачам баки. Отець Петро справді зберіг вірність православ’ю, але його батько Іоанн багато років був греко-католицьким священиком. Пояснюючи зміну прізвища тодішньою «модою», Нечуй намагається приховати, що це була навмисна спроба українізувати фонетично чужинське прізвище. Якби Нечуй цього соромився, то міг би про цей факт узагалі не згадувати. Він достатньо добре знав історію, щоб розуміти контекст дідового рішення. Нечуй ніколи не приховував своїх антипольських, антиаристократичних і антиуніатських поглядів, тож напевно соромився того, що його рід бере витоки з греко-католицького кліру часів польського панування. Можливо, він навіть знав про своє шляхетське походження. Хай там як, Нечуй цензурує історію свого роду. Не забуваймо, що він добре знав і шанував цю історію, це важливий контекст для розуміння його творів, у яких змальовано родинне життя священиків із покоління дідів і батьків письменника чи його сучасників. Іоанн породив Петра, Петро породив Степана, Степан породив Симеона (Семена), а Симеон породив Івана Семеновича Левицького, себто нашого Нечуя. Усі вони, крім самого письменника, були священиками. Нечуїв молодший брат Амвросій теж став священиком, як і його молодший син Аполлінарій. Це був славний церковний рід. У більшості поколінь у священики йшов не первісток, тож немає нічого дивного в тому, що Іван обрав собі іншу долю. Зазвичай сан приймав тільки один син, який і успадковував те, що вважалося, напевно, «родинною» парафією, а після 1803 року йшлося вже не про церкву св. Миколая, яку закрили, а про стеблівську церкву Преображення Господнього. На початку ХІХ століття священики Левицькі і одружувалися з сільськими дівчатами, і в куми брали селян. Степан, який 1813 року заступив місце свого батька Петра, одружився з селянкою, але кумів обрав із місцевої шляхти. Пізніші покоління віддавали перевагу кліру з навколишніх сіл10. Не 10

Після польського Листопадового повстання 1830 року проти Російської імперії шляхетський стан було обмежено в правах.

21

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

чуїв батько Семен перейняв парафію у 1830-х роках і одружився з Анною Лук’янівною Трезвінською, чий батько правив у жіночому Лебединському монастирі. За спогадами Нечуя, його дід по матері був простим козаком родом із Полтавщини, котрий разом із братом прибився на Київщину, де вони стали духовенством і взяли шляхетські прізвища, кожен інше. Нечуїв дядько по матері Євтроп теж був священиком, але він не зайняв батькове місце в Лебединському монастирі, а отримав власну парафію в Семигорах, неподалік від Стеблева. Загалом і по матері, і по батькові Нечуй походив із церковних родів, а отже, він був не просто сином православного священика, а продуктом цілої еклезіастичної династії. Ця специфічна соціальна категорія не конче відзначалася глибокою побожністю. Нечуй був людиною світською, і релігійне життя для нього зводилося передусім до сімейного кола. Історія роду Левицьких сягає глибокої давнини, але розгортається на невеликому клаптикові землі. Стеблів — село над Россю, там, де в неї впадають Боровиця і Хоробра. Високі родючі береги, заквітчані рясною зеленню, створюють мальовничий краєвид. Нині це селище міського типу в Черкаській області з населенням 3791 особа, за 16 кілометрів на захід від Корсуня-Шевченківського11. Стеблів лежить приблизно за 180 кілометрів на південь від Києва, за 50 кілометрів на південний захід від Канева і за 70 кілометрів на захід від Черкас. З 1837 року він входив до Канівського повіту Київської губернії. У 1845 році в містечку побудували суконну фабрику, а 1844 року — цукроварню і рафінадний завод. Історію Стеблева можна простежити до 1036 року, коли Ярослав Мудрий звів на цьому місці фортецю, але історія, яку Нечуй увібрав з оточення, стосується пізнішої доби. На території нинішньої Черкаської області відбулося чимало важливих історичних подій доби тривалого протистояння між українцями і поляками. В уже цитованому вище автобіографічному листі до Кониського Нечуй згадує, що під час поїздок за село батько розповідав йому про історію місць, які вони проїжджали (10: 262). Скажімо, неподалік від села були Різаний яр і Наливайків шлях, названий на честь козацького ватажка 1590-х років. Поруч простягалися вали, на яких колись розбив табір Богдан Хмельницький, плануючи переправу через Рось. Оповивала їх і жива пам’ять про Коліївщину (1768 рік), що, як ми бачили, лишила слід і в історії роду Левицьких. Нечуй народився через 70 років після тих подій і чув про них від батька та діда Степана, який дожив до 1872 року, коли Нечуєві виповнилося

11

http://uk.wikipedia.org/wiki/Стеблів. Доступ 2 лютого 2015 року.

22

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

34, від іншої рідні й сусідів. Криваве повстання породило не лише усні перекази — воно зіграло помітну роль в українській історії і культурі. Стеблів розташовано за якихось 25 кілометрів від Кирилівки (нині Шевченкове) — села, де минуло дитинство Тараса Шевченка. Моринці, де він народився, ще ближче. У 1838 році, коли народився Нечуй, Шевченка допіру викупили з кріпацтва, його кар’єра письменника і художника тільки починалася. Він зажив гучної слави одразу після видання «Кобзаря» 1840 року, тож іще хлопчиком Нечуй мав чути про поета з сусіднього села. Звичайно, Шевченко зростав на тих самих місцевих переказах, що й Нечуй, зокрема про Коліївщину, якій він присвятив один із найвідоміших своїх творів — поему «Гайдамаки». У Лебедині, де герой Шевченка рятує свою кохану Оксану, служив священиком при монастирі дядько Нечуя. Ця географія залишила у свідомості Нечуя так само важливий слід, як раніше у свідомості Шевченка. Молодший письменник був навіть у вигіднішому становищі, бо для його покоління ця географія містила ще один важливий елемент — слід самого Шевченка. Формування Нечуя як письменника визначили обидва ці чинники. Найбільший вплив на нього справили, звісно, рідні. Іван (названий, поза сумнівом, на честь прапрадіда Іоанна та інших Іванів у сім’ї) народився 13 листопада 1838 року (себто 25 листопада за григоріанським календарем, який у Росії запроваджено аж 1918 року). Він був найстаршим із дев’ятьох дітей Семена (отця Симеона) й Анни. Із його братів і сестер пережили раннє дитинство тільки четверо — дві пари двійнят. Амвросій, який згодом став священиком, і названа на честь матері Анна, яка згодом вийшла заміж за православного священика Григорія Радзієвського, народилися 1842 року. Дмитро і Федір з’явилися на світ 1849 року, але Дмитро помер у семирічному віці. Максим народився 1840 року і через сім місяців помер від віспи. Три доньки — Олександра, Марія й Олена — народилися 1844-го, 1845-го і 1847-го, всі не прожили й року. Коли Семен Левицький перебрав парафію церкви Преображення, його батько, отець Степан, був іще нестарим чоловіком. Молодий священик із дружиною купив окремий будинок неподалік церкви, біля урвища над Россю. Нині в ньому меморіальний музей. Нечуй змальовував той дім як затишну хатинку, де він із близнятами і нянькою бабою Мотрею, далекою материною родичкою, спали разом у кухні на полу. Згодом батько добудував іще дві кімнати, і діти переселилися в прибудову (10: 9). Нечуєве дитинство злигодні оминули. Порівняно з навколишніми селянами родина священика жила у добрі й достатку. Та понад усе від селян-кріпаків їх відрізняло те, що вони були вільні. Успішніша місцева шляхта могла б їм закинути, що звичаями й освітою родина свя-

23

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

щеника не надто відійшла від селян. У середині ХІХ століття на Правобережжі священицькі роди на зразок Левицьких посідали у суспільстві проміжний щабель між польською шляхтою (католиками) й українськими селянами (православними), і культурно вони були набагато ближчі до своїх парафіян. Як і в багатьох мемуаристів, Нечуєві спогади про дитинство сповнено ностальгією. Утім, на них ще не позначилися його пізніші погляди на різні суспільні й культурні питання: село змальовано як райський куточок, шкільництво — як провальна інституція, а прості люди — як добра й весела громада. Проте певні моменти його розповідей додають важливі штрихи до портрету самого Нечуя і нашого розуміння його стосунків з родиною й оточенням. Найважливіші, звісно, розповіді про батьків. В очах свого первістка отець Семен Левицький постає як суворий, але освічений і патріотичний чоловік, якоюсь мірою навіть зацікавлений у соціальних реформах. У перших автобіографічних нарисах, написаних ще за життя батька, Нечуй малює його так: «Батько не мав впливу на мене: дуже флегматичний, заїкуватий в розмові, але не в читанні і в проповідях, він сидів, а більш того лежав у своїй кімнаті з книжкою в руках і рідко виходив до нас — і нас не пускав до себе. Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні. Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила свій вік» (10: 263). Цей опис аж напрошується на фройдистське прочитання, яке згодом запропонував Валер’ян Підмогильний, — до його інтерпретації ми ще повернемося, коли розглядатимемо Нечуєвих героїнь. Прикметно, що, на думку Нечуя, батькові бракувало тепла й ніжності до дітей. Однак докори за емоційну скупість і лінощі врівноважує глибока пошана до батька за його зацікавлення українською культурою. Коли Нечуй був іще малим, Семен Левицький створив у власному домі школу для місцевих дітлахів. Дізнавшись про це, місцевий пан школу закрив, а учнів відіслав працювати на свою суконну фабрику. За спогадами Нечуя, пан сказав його батькові: «Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду й я на поле робити, підете й ви» (10: 265). Священики посідали унікальний проміжний щабель у суспільстві, а отже, могли стати союзниками і вищих, і нижчих верств. Створення школи не конче свідчить про усвідомлений потяг до соціальних реформ — можливо, священик просто хотів дати освіту власним дітям; але школа, поза сумнівом, мала виразний український, а може, навіть антипольський характер. Хоча як на Російську імперію середини ХІХ століття спроба дати селянам освіту, ґрунтована на ідеалізмі чи потягу до доброчинності, виділяла цього сільського священика на тлі решти. Обурення пана підживлю-

24

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

вали куди банальніші мотиви — темна зажерливість і егоїзм, можливо, був у тому й елемент національних упереджень. Його обурила б яка завгодно школа для селян, але українська за духом і змістом школа була просто неприпустимою. Про інтерес Семена Левицького до української культури свідчить і те, що він записував фольклор. Романтичні настанови, які з Західної Європи поширювалися на схід, на початку століття докотилися до Харківського університету і врешті сягнули навіть Стеблівської парафії. Семен Левицький активно збирав фольклор, обмінювався записами з іншими збирачами, серед яких варто згадати Пантелеймона Куліша. Скажімо, 1845 року, коли Нечуєві було тільки сім, його батько надіслав Кулішеві опис українського весілля12. Через двадцять п’ять років в анонімному редакторському передньому слові до оповідання у «Правді», яку він тоді редагував, Куліш (пишучи про себе від третьої особи) пригадував: «Колись давно п. Куліш, їздивши і ходивши пішки по Київщині, спізнавсь із розумним одним попом сільським. Опісля той піп збирав для п. Куліша між народом пісні, приказки, перекази і т. і. та й давав переписувати малому синкові, щоб посилати через пошту. Оцей же то синок, набравшись у народу смаку словесного, об’явивсь тепер славним Нечуєм»13. Опис весілля, що його Куліш переслав фольклористові Осипові Бодянському, з чиїх архівів Олексій Дей і перевидав записи14, містить багато народних пісень, частина з них згодом лягли в основу Нечуєвих оповідань. Якщо семирічний Нечуй справді міг переписати такий текст, то батько, напевно, більше часу витрачав, навчаючи дітей, аніж вилежуючи боки у себе в кабінеті. Хай там як, опис весілля демонструє засяг і витоки проукраїнських сантиментів у родині Нечуя. Як заведено було в серйозних дослідженнях, обряди описано російською, але проповіді отець Семен Левицький читав українською, принаймні замолоду. Він навіть зібрав їх і надіслав митрополитові, проте в Київській духовній академії визнали, що «язик проповідей не достоїн церковної кафедри» (10: 8). Нечуй з гордістю підкреслює батьків український патріотизм, наголошує, що в його бібліотеці були «Історія Малоросії» й «Літо 12 Див.:

«Описание свадьбы и свадебных обрядов украинских малороссиян (в Богуславе). Составлено священником села Стеблева Симеоном Левицким» (1845). Перевидання: Дей, Олексій. Весілля, записане 1845 року батьком І. Нечуя-Левицького // Народна творчість та етнографія. — 1972. — № 2. — С. 85–99.

13 Редакторське переднє слово до оповідання Всеволода Коховського «Пан Комарчук» (Правда. — 1870. — № 3. — С. 98). Цит. за: Дей, Олексій. Весілля, записане 1845 року батьком І. Нечуя-Левицького // Народна творчість та етнографія. — 1972. — № 2. — С. 86.

14 Там само.

25

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

пис Самовидця», але не було ні Пушкіна, ні Гоголя (10: 263). Можливо, Нечуй не згадує про батькове знайомство з Кулішем, бо серед українських інтелектуалів зламу століть слава його вже згасала. Сам Нечуй пізніше теж багато співпрацював із Кулішем і про це він теж не згадує. Здається, у ХІХ столітті всі українські письменники чоловічої статі були у невідплатному боргу перед своїми матерями та / або нянечками, і Нечуй не виняток. Логіка тут проста. Письменник мусить спершу здобути освіту, а для цього треба, щоби батько хотів для сина успішної кар’єри. У всіх школах (крім хіба сільських, як та, що її намагався заснувати Нечуїв батько) викладали винятково російською. Це відривало юнака від українських коренів і старосвітських сільських звичаїв разом із мовою. Чудова ілюстрація — Гоголь. Посилювала цей розрив ще одна потрібна майбутньому письменникові риса — потяг до високої культури. Уявімо, що, попри всі перешкоди, юний письменник усе ж таки вирішує писати українською — через романтичне захоплення народом, політичне рішення підтримувати українське чи прозаїчний інтерес до життя нижчих верств. То де ще письменник знайшов би мовні, виражальні, тематичні й ідеологічні засоби для своїх творів, а також духовну підтримку такого незвичайного вибору, як не в рожевих спогадах про дитинство, коли він мав прямий зв’язок з усною народною творчістю? І цей зв’язок зазвичай відбувався через маму, няньку, друзів дитинства чи інших природних носіїв української культури. Як бачимо, Нечуїв батько, котрий цікавився фольклором, теж сприяв його закоріненості в українській культурі. Проте у спогадах Нечуй окремо дякує мамі й няньці. Він змальовує свою матір, Анну, як надзвичайно добру людину — на противагу холодному і стриманому батьку. Вона була висока, весела і товариська. Вирісши при Лебединському монастирі, вона навчилася читати старослов’янською і все життя була дуже побожною. Вона любила читати житія, шанувала молитви, поклоніння, пости й інші релігійні обряди, до яких згодом залучила і дітей. Нечуй наголошує, що з матір’ю він був дуже близький. Коли вони читали біблійну історію про Йосифа, якого брати продали у рабство, і мати плакала, син плакав разом із нею (10: 264). Нечуй стверджує, що завжди був материним пестунчиком, тож її рання смерть підкосила тринадцятирічного хлопця. У її смерті він звинувачував тяжку працю і те, що вона виносила дві пари близнят. Нечуй наголошує, що саме мати дбала про господарство, поралася по дому. Він завважує, що російської вона не знала, але старослов’янською читала (10: 263). Російської не знав і його дід по батькові отець Степан, і бабця по матері, які жили в сім’ї аж до смерті в геть похилому віці. Звісно, усі в домі розмовляли українською.

26

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Ще одне джерело світлих дитячих спогадів і зв’язку з українською культурою — нянька баба Мотря. Як і Нечуєва мати, вона співала українських пісень, розповідала казки, знайомила дітей з життям простих селян (10: 264–265). Проте роль жінок у Нечуєвому дитинстві не зводиться до плекання української ідентичності. Уже відзначено, що у його спогадах образ холодного і відстороненого батька протиставлено теплим і люблячим матері й няньці. Напевне, цей випадок не унікальний для чоловічих спогадів, але Нечуй проектує ту саму модель на всіх інших чоловіків і жінок у своїх автобіографіях. От, скажімо, як він описує вдову Гапку Шульжиху і її небогу Палажку Шульжівну, хазяйок квартири при Богуславському училищі. Жінки постають як заступниці матері: вони опікуються учнями, готують їм смачні й поживні страви, перуть одяг і навіть допомагають в особистій гігієні — Нечуй описує, як їм щотижня мили голови на традиційний сільський манір (10: 34). Очевидно, що його почуття до цих жінок віддзеркалюють його ставлення до матері. Чоловіків же у його спогадах, особливо чоловіків зі шкільної влади, часто змальовано як холодних і безсердечних, а часом і жорстоких. Нечуй учителював двадцять років, та про власну освіту у нього не знайшлося доброго слова, хоча саме шкільні роки — центральна тема його спогадів. Відповідно до змін у приписах, за якими дітей православних священиків віддавали до школи вже не у дванадцять років, а у вісім, семирічного Івана послали до Євтропія Трезвінського, дядька по матері і вчителя Богуславського училища, готуватися до навчання. Завдяки попереднім батьковим зусиллям і додатковому року з дядьком хлопчик 1847 року вступив одразу до першого, а не до підготовчого класу училища. До шестирічної програми входили арифметика, географія, латина, грека, російська, церковнослов’янська, Святе письмо, катехізис, церковна історія, музика й інші предмети. Нечуй завжди згадує про шкільні роки в біографічних текстах, але найповніше цей період описано в «Уривках з моїх мемуарів і згадок». Це один з останніх його творів, написаний, коли Нечуєві було вже 76 років. Ці мемуари сентиментальніші, ніж раніші спогади, може, тому, що автор постарів, але в них з’являються нові епізоди й мотиви, які доти ніде не фігурували. Як і раніше, богуславський досвід змальовано темними барвами. Нечуй навіть переказує історію, яку вже наводив у «Життєписі», — про п’яного інспектора училища, котрий під час перерви приходить до учнів на квартиру і псує їм полудник, посипаючи холодець тютюном. Щоправда, вірогідність оповіді трохи підважує те, що в ранішому тексті (10: 12) інспектора звати Троїцький, а в пізнішому п’яним бовдуром став росіянин Стахов (10: 29). Хай там як, цей епізод, так само як

27

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

спогади про часті жорстокі фізичні покарання і нестерпну нудоту педагогічної системи, заснованої на бездумному зазубрюванні, засвідчує неприховано негативне ставлення Нечуя до освіти у Російській імперії. Водночас цей текст розкриває інший бік Нечуєвої особистості, зазвичай менш помітний у його спогадах: тут автор постає як людина товариська і доброзичлива. Розповіді про учнів та їхні позакласні розваги додають текстові ностальгійного звучання і малюють портрет малого Івана як кмітливої, життєрадісної і вразливої дитини. Він охоче допомагає друзям з навчанням в обмін на їжу, яку їм присилають батьки. Його глибоко зачіпає жорстокість вчителів і злигодні, у яких живе багато учнів (хоча це, ймовірно, думки дорослого мемуариста, а не хлопчика). Та над усе — і тут ми на роздоріжжі між враженнями дитини і спогадами дорослого — Нечуй милується маленькими дивами дитинства. Він описує, як серед ночі, знудьгувавшись, діти вирішують у самих сорочках, босоніж пробігтися по снігу до училища і монастиря. Він змальовує ясне місячне сяйво на свіжому білому снігу, як він зазирнув у вікно училища і побачив там відьом, як він дивився вниз у долину Росі, де над бурхливими водами в місячній доріжці ніби плигали білі зайчики (10: 32–34). Це так вразило хлопчика, що тієї ночі йому навіть наснилися відьми і плями від місячних променів, схожі на зайчиків. Сон так його зачарував, аж хлопець упав з ліжка (10: 37). Репутація сварливого дідугана, породжена баталіями довкола орфографії, витіснила на маргінеси те, що було, може, найважливішою рисою особистості і творів Нечуя — потяг до радості. Важко перерахувати всі негативні наслідки створеного Єфремовим романтичного образу патріота-великомученика, але найзгубніший — це, мабуть, те, що читачі забули про Нечуєву легку і радісну вдачу. Як не рахувати останніх років життя, коли він справді підупав на силі і почав утрачати оптимізм, він і сам був радісний, і інших до того закликав. Може, по балах він і не бігав — Нечуй був стриманий і консервативний чоловік, не схильний до бешкетів і будь-яких надлишків. Він був педантичний і послідовний до занудства, жоден гріх не вабив його, принаймні про те не збереглося свідчень. Розкошів він не прагнув, легко відмовляв собі у вигодах. Однак вдачі він був легкої і веселої. Він розумів — радше інтуїтивно, ніж унаслідок свідомих філософських роздумів, — що сáме щастя — найважливіший стан буття. На цьому принципі ґрунтуються óбрази його персонажів. У Джефферсоновій тріаді цінностей — життя, свобода, прагнення щастя — Нечуй, поза сумнівом, почав би з останньої і з неї вивів би дві перші. Ті втіхи, яких прагнув він сам, були незмінно скромні і здебільшого естетичні за своєю природою. Коли інші мемуаристи розпові-

28

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

дають про драматичні переживання — закоханості, сварки, свої успіхи й поразки, Нечуй описує, яке потужне враження на нього справив танець місячних променів на замерзлому водоспаді чи веселі ігри на луках за містом під час весняних канікул. Він тепло згадує про співи у шкільному хорі, прибирання школи клечанням на Трійцю, вироби інших учнів — оздоблені пенали, брелоки, клітки для пташок. Хай там яке співвідношення дитячого досвіду і дорослих спогадів, одразу видно: Нечуй радше тішився красою того, що його оточувало, ніж оплакував те, що не існувало чи існувало не в тій формі, у якій йому хотілося. Соціальна нерівність — хліб насущний письменників-реалістів ХІХ століття, Нечуєві твори свідчать, що й він на таке ласий. Промайне цей мотив і у спогадах письменника, але він не в центрі уваги. Імовірно, всі учні Богуславського училища походили з духовенства, тому класові відмінності між ними стиралися15. Як сказано вище, світлі Нечуєві спогади підважує тільки брутальність і дурість частини вчителів та інспекторів, але це не чільний мотив. Головними героями «Уривків» стають не жертви насильства, як-от Дем’яновський (10: 20–21), котрий помер після того, як його побив учитель, а ні на кого не схожі чужинці, які стояли осторонь від натовпу, скажімо, Яким Нетупський чи Максим Коломацький. Нетупський був велетнем — сімнадцятирічний юнак серед десятилітніх першокласників, а Коломацький мав фізичні вади — хирляве тіло й завелику конічну голову на широких плечах. Обоє добре вчилися. Нечуєва дружба з цими незвичними хлопцями виказує його співчутливу і добру вдачу, хист до науки і, ймовірно, його уявлення про себе. Можливо, він відчував свою окремішність і тримався подібних до себе. У кожному разі його спогади дуже відрізняються від розповідей про дитинство письменників-реалістів, перейнятих соціальними проблемами, у яких панує мотив соціальної дискримінації. Наприклад, головний герой оповідання «Олівець» Івана Франка — жертва злиднів, соціальних обставин і немилосердних учителів. Нечуй, як і Франко, засуджує жорстокість у школах, але зосереджується радше на людському, особистісному вимірі цього явища, ніж на соціальному. Навіть у портреті інспектора, який посипає холодець тютюном, проступає співчуття до чоловіка, ув’язненого у своєму порожньому безнадійному світі. Нечуй, без сумніву, теж завважував класову нерівність, але не це сформувало його погляди.

15 Однак

Павло Клебановський, який навчався в Богуславському училищі через вісім років після Нечуя, скаржився у спогадах, що бідніші учні крали в нього книжки, див.: Клебановский, Павел. Богуславское духовное училище // Киевская старина. — 1894. — № 9. — С. 420–421.

29

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Шість років у Богуславському училищі краще представлено у Нечуєвих спогадах, ніж будь-який інший період його життя. Бо про ті часи, коли він був студентом у Києві, зовсім мало свідчень. Навесні 1853 року він нарешті побачив місто, про яке чув стільки неймовірних оповідок, але доброго враження воно на нього не справило. Темні старі церкви з гротескним оздобленням його не приваблювали (10: 13). У Київській духовній семінарії, куди він перейшов, учнів уже не шмагали, хоча загалом вона була так само жорстока, як училище, і не набагато вища інтелектуально. Навчання там було старосвітське і книжне, хоча де­хто з молодших учителів заохочував учнів навчатися самостійно. Однак були у Києва і свої переваги. Усі учні мали письмово присягнути, що не водитимуться з дівчатами і не поодружуються, перш ніж закінчать навчання. Звісно, попри всі обіцянки, учні не оминали принад великого міста, а Нечуй охоче приєднувався до вечірок і прогулянок своїх побратимів16. Проте по-справжньому Київ приваблював Нечуя книжками. Одного дня у французькій книгарні на Контрактовому ринку напроти Київської духовної академії, до якої він через вісім років вступив, семінарист-першокурсник Нечуй зацікавився книжкою з дияволом на обкладинці. Томик невеликий і недорогий, а що учні семінарії вивчали французьку, Нечуй набрався сміливості і купив його. Це був «Кульгавий біс» АленаРене Лесажа (1707). Як згадував Нечуй, згодом він придбав ілюстроване видання «Поля і Віржині» Жака-Анрі Бернардена де Сен-П’єра (1788), «Дон Кіхота» Сервантеса (1605–1615), «Аталу» (1801), «Натчезів» (1826) і «Генія християнства» (1802) Шатобріана, «Божественну комедію» Данте (1308–1321), «Заздрість» із «Семи смертних гріхів» Ежена Сю (1848) (10: 14) та «Пертську красуню» Вальтера Скотта (1828) (10: 267). Найбільше йому сподобався Данте. Тоді ж таки Нечуй відкрив для себе і Шевченка, але він окремо зазначає, що текст отримав від батька, а не від київських знайомих. Що ж до тогочасної російської літератури, а саме Пушкіна й Гоголя, за словами Нечуя, він добрався до них аж на старших курсах семінарії. Отже, інтерес до літератури прокинувся у нього під час навчання в Київській семінарії. Безперечно, окремі деталі цієї розповіді викликають сумнів. Акцент на французькій і загалом західноєвропейській, а не російській літературі суголосний із пізнішими Нечуєвими заявами, що російська культура українським селянам чужа. Імовірно, за перші кілька місяців у семінарії він не міг почати читати французькою і німець 16

Мандрика, Микола. До біографії І. С. Нечуя-Левицького (Роки навчання письменника) // Радянське літературознавство. — 1968. — № 12. — С. 35.

30

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

кою. Однак загальна траєкторія Нечуєвої літературної ініціації зрозуміла. Її підвалини становлять класичні тексти західноєвропейського канону. Сучасниками він вважав романтиків, хай навіть вони вже не були останнім словом моди у Лондоні чи Парижі. Російські письменники, хоч коли він їх прочитав, великого враження на нього, очевидно, не справили. Та найприкметніше те, що у його читанні майже відсутня українська література. Нечуй згадує, що вперше познайомився з творами Шевченка в альманаху української літератури «Ластівка». Його видав Євген Гребінка в Санкт-Петербурзі 1841 року, за дванадцять років до приїзду Нечуя в Київ. На той час Шевченко підготував уже два видання «Кобзаря». Мало того, його списки, як і інших авторів, ходили по руках у середовищі української інтелігенції. Нечуй не згадує про такі видання чи приватні рукописи. Шевченкові твори він отримав не від київських українофілів — хоча згадує, що семінаристи Шевченка читали — а через особисті й гео­ графічні зв’язки зі Стеблевом (10: 268). Улітку 1859 року Шевченко побував в Україні, зокрема в Києві, і його візит, безперечно, сприяв поширенню українофільських ідей та діяльності. Під час навчання в семінарії і духовній академії Нечуй, можливо, долучився до дедалі ширшого київського українофільського кола і руху. Як свідчать суворі вироки Шевченкові й іншим членам Кирило-Мефодіївського братства, цар Микола І представляв авторитарний режим, але після його смерті 1855 року ситуація дещо змінилася. Наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років у Києві виник обмежений і замкнутий у собі рух, що його учасники мали на меті захистити українську культуру від імперського тиску і народної байдужості17. Київська духовна академія несамохіть зіграла у житті цих активістів важливу роль. Такий рух міг зародитися саме серед дітей священиків, адже вони були знайомі з селянською культурою і, здобувши освіту, усвідомлювали потребу просвітництва та розвитку української культури. Нечуй належав до цієї соціальної групи, але ні у його спогадах, ні в мемуарах інших діячів немає жодних згадок про його культурницьку діяльність. Можливо, то була проста обачність. Влада переслідувала українофілів, тому у спогадах з 1876-го по 1890 рік Нечуй міг замовчувати такі зв’язки, щоб уникнути клопотів. Однак це малоймовірно. Найпевніше, Нечуй просто не належав до цього руху, бо не мав нахилу до революційної діяльності. Звісно, українофіли не були справжніми революціонерами, але тільки полум’яні політичні активісти мо-

17

Там само. — С. 38–40.

31

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

гли взятися захищати українську справу й українські нижчі верстви, а таке завзяття невластиве було стриманій і розважливій Нечуєвій вдачі. Можливо, якусь роль зіграли й інші чинники. Нечуй закінчив семінарію 1859 року таким слабим, аж мусив повернутися до Стеблева підлікуватися. Він знімав квартиру біля каналу на Подолі, який становив і топографічний, і соціальний низ Києва. Нездорова атмосфера підкосила хворобливого юнака. Одужував він довго. Можливо, двадцятирічному молодику потрібно було не лише лікування, а й час на те, щоб вирішити, що робити далі. Хай там як, по тому Нечуй повернувся до Богуславського училища при монастирі, тільки вже не як учень, а як учитель граматики, географії й арифметики. Він пропрацював там з 22 квітня 1860 року до 20 вересня 1861 року (якийсь час він міг працювати неофіційно). Це стане йому в нагоді через 25 років, 1885-го, коли він у свої сорок шість претендував на вчительську пенсію за чвертьстолітню службу на педагогічній ниві Російської імперії. Схоже, у Богуславі його любили, принаймні Павло Клебановський, автор розлогих спогадів про навчання в училищі, вважав Нечуя одним із найкращих молодих учителів. Клебановський, який був тоді в останньому класі, описує гурт молодих завзятих учителів, до якого належав і Нечуй: вони принесли в училище дух потягу до знань. Клебановський пише, що Нечуй особливо ревно виступав проти фізичних покарань та експлуатації молодших студентів старшими. Ще він, попри кпини інспектора училища, давав учням французькі книжки, заохочував їх виходити за межі застарілої програми18. Роздаючи своїм богуславським учням французькі книжки, Нечуй одночасно готувався вступати до богословської академії в Києві, де він і почав навчання восени 1861 року. Відтак він мусив відмовитися від субсидії в тридцять рублів, яку давала семінарія, щоб допомогти випускникам зіп’ястися на ноги і стати вчителями. Семінарське начальство забрало його богуславську платню за останні два місяці як часткову компенсацію цієї субсидії19. Академія, куди вступив Нечуй, на той час уже не була провідним навчальним закладом, попри славну історію, що сягала аж 1632 року, коли її заснував Петро Могила. Це була духовна школа, яку православна церква формувала під власні потреби. Серйозним закладом вищої

18 Див.:

Клебановский, Павел. Богуславское духовное училище // Киевская старина. — 1894. — № 10. — С. 32–33; № 11. — С. 272–273.

19 Див.: Мандрика, Микола. До біографії І. С. Нечуя-Левицького (Роки навчання письменника) // Радянське літературознавство. — 1968. — № 12. — С. 38.

32

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

освіти у Києві був університет, але цей варіант Нечуй, здається, навіть не розглядав. Як уже сказано, Нечуй не брав активної участі у діяльності студентських гуртків, які виступали за соціальні зміни, хоча знав про їхнє існування. Найважливішим плодом навчання в духовній академії став роман «Хмари», у якому описано життя її учнів і викладачів. У дійсності, як і в романі, академія пропонувала застарілу схоластичну освіту невисокого рівня, за винятком хіба богослів’я. Ба більш, то була доба стрімких соціальних зрушень, і того року, коли Нечуй вступив до академії, скасували кріпацтво. Старосвітський духовний навчальний заклад не відповідав запитам учнів, які, здобувши освіту, прагнули допомогти суспільству, особливо щойно звільненим селянам, котрі й далі зубожіли та зазнавали утисків. У «Хмарах» Нечуй змальовує саме такого студента: головного героя Радюка списано з двох громадських діячів, із якими Нечуй познайомився, коли вчився в академії (10: 441). Безперечно, Нечуїв портрет не конче збігається з тим, як уявляли свою діяльність самі ці діячі. Читачі критикували Радюка за пасивність і політичну кашу в голові: беззубий образ героя свідчив, що сам письменник у гуртках участі не брав. Якби Нечуй проявляв політичну активність, він навряд чи отримував би раз у раз похвали від ректора і професорів, і то не лише за добрі оцінки, а й за взірцеву поведінку та скромність20. Крім скасування кріпацтва, 1861 рік став для України знаковим ще й завдяки виходу першого українського часопису «Основа». Хоча журнал проіснував лише рік, він залишив важливий слід і сигналізував, що українська культура, зокрема література, — важливі соціальні й інтелектуальні царини. Схоже, Нечуй зробив із цього часопису саме такі висновки — у мемуарах він згадує, що саме «Основа» дала йому поштовх до творчості. Проте журнал припинив виходити після чотирнадцятого номера, перш ніж Нечуй устиг туди щось написати (10: 15). Навчання в духовній академії привернуло його увагу до літератури і національного питання. Програма перших двох років навчання в академії охоплювала філософію, зарубіжну історію, історію Росії, російську й німецьку літератури, естетику й історію церкви. Нечуй обрав своєю спеціальністю історію — і математику, на його превелику втіху, вдалося оминути. Богослів’я викладали аж на останніх двох курсах (10: 325). Бібліотека академії була вбога, студенти знайомилися з сучасною літературою, передплачуючи популярні часописи. Така атмосфера, безперечно,

20

Там само. — С. 40.

33

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

штовхала Нечуя до літературної творчості. Не згасали суперечки навколо національного питання. Академія приваблювала студентів усіх православних народів: крім українців, там училися росіяни, серби, болгари, молдавани, греки, грузини. Серед студентів і викладачів нерідко спалахували конфлікти, особливо після того, як 1861 року у третьому числі «Основи» з’явилася стаття Миколи Костомарова «Дві руські народності». За спогадами Нечуя, росіяни — і студенти, і викладачі — загалом вороже ставилися до освіти і літератури українською (10: 268). Хтось із професорів навіть сказав, що в інтересах держави найкраще було б спалити всю українську літературу (10: 16). Міжетнічна напруга у Київській академії — одна з ознак національного пробудження в Російській імперії третьої чверті ХІХ століття. Українці, росіяни і поляки усвідомлювали власну національну ідентичність, так само як відмінності і конфлікти між різними групами. Польське повстання 1863 року — ще одна прикмета дедалі драматичніших національних протистоянь — тоді не зачепило Нечуя, бо мало обходило православний освітній заклад, але воно безпосередньо вплинуло на його кар’єру й український рух загалом. Нечуй закінчив Київську духовну академію зі ступенем магістра богослів’я навесні 1865 року. Якщо він колись і збирався податися у священики, то на той час його плани вже змінилися. Така освіта давала йому право вчителювати у православних семінаріях, і Нечуй сподівався отримати місце у Києві. Його натомість послали у Полтавську духовну семінарію викладати російську мову й літературу. Тут, як і в Богу­ славі, учні його любили, один запам’ятав навіть, як Нечуй виразно читав на уроці Шевченка21. Викладачам у православних семінаріях платили копійки, і Нечуй зрозумів, що якщо залишиться там, то житиме в злиднях. Не дивно, що в Богуславському училищі так часто мінялися вчителі! На його рішення вплинув іще один чинник — у Полтаві Нечуй почав писати. Саме там він написав свою першу повість «Дві московки». І писав він українською! Не найкраще заняття для викладача православної семінарії в Російській імперії. Нечуєві потрібна була робота, за яку краще платитимуть і яка залишатиме йому більше вільного часу. За іронією долі, отут і прислужилося йому Польське повстання. Після повстання влада вжила низки запобіжних репресивних заходів, щоб надалі уникати таких заворушень. Зокрема, з метою прищепити вірність імперії було посилено контроль над шкільною освітою польських дітей. Звісно, вчителям у цих віддалених і потенційно ворожих, 21 Див.:

Зубковський, І. А. І. С. Левицький-Нечуй на Полтавщині (Уривок зі спогадів) // Культура і побут (Харків). — 1928. — 23 червня. — С. 3.

34

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

на думку росіян, провінціях платили більше, ніж тим, хто жив з усіма вигодами на рідній землі. Мало того, рік служби на тих територіях при визначенні пенсії рахували як рік і чотири місяці22. Проте не всі діти на землях, які вважалися польськими, були поляками, серед них було й чимало українців. Отож учителі-українці могли скористатися русифікаторською політикою для власних цілей. Нечуй попросив двох своїх колишніх викладачів із Київської духовної академії — майбутнього редактора «Киевской старины» історика Теофіла Лебединцева, який тоді служив начальником шкільної дирекції Холмщини, і начальника шкільної дирекції Підляшшя Євгена Крижановського — знайти йому роботу в Білі Підляській, містечку за 147 кілометрів від Варшави, де була велика українська спільнота. Лебединцеву вдалося влаштувати у холмську школу Сергія Грушевського, батька історика Михайла Грушевського, а от Нечуй омріяної посади не отримав. Його призначили в жіночу гімназію в Каліші, за 207 кілометрів на захід від Варшави23, українців там не було й близько. Так Нечуй опинився у самісінькому серці Польщі, де мусив учити юних польок російської мови, літератури, історії й географії. Не дивно, що він попросив перевести його деінде. Попрацювавши в Каліші лише рік, він у червні 1867-го перейшов на аналогічну посаду в жіночій прогімназії в Седльце (89 кілометрів на схід від Варшави), з тією тільки різницею, що то була уніатська (греко-католицька) гімназія, а отже, його учениці були українками. Там Нечуй почувався впевненіше, і його взаємодія з гімназистками не зводилася до формальних обов’язків учителя російської. Він навіть погодився працювати шкільним бібліотекарем, за що йому трохи доплачували. Учитель полтавської семінарії, за словами самого Нечуя, отримував 250 рублів (10: 269), а в Седльце він заробляв аж 120024. Для Нечуя краща зарплатня і більша свобода — то були не одинокі переваги викладання у школах Королівства Польського Конгресового. Він опинився на порозі українських земель Австро-Угорщини! А для українського письменника це багато важило. У 1863 році російський цар

22

Плохій, Сергій. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Критика, 2011. — С. 39, 431 (прим.). Плохій цитує: Weeks, Theodore R. Nation and State in Late Imperial Russia: Nationalism and Russification on the Western Frontier, 1863– 1914. — DeKalb, IL: Northern Illinois University Press, 1996. — Р. 128.

23 Див.: Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 409.

24 Пор.: Лист Михайла Подолинського до Володимира Навроцького від 12 січня 1870 року // Студинський, Кирило. Галичина і Україна у листуванні 1862–1884 рр.: Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. — Х., К.: Пролетар, 1931. — С. 143.

35

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

підписав таємну інструкцію для цензорів, яка забороняла певні книжки українською. Ця інструкція, відома як Валуєвський циркуляр, не забороняла геть усі українські видання, але зміст її був такий розмитий, що кожен тлумачив ті обмеження, як хотів25. Циркуляр прямо забороняв видавати українською мовою книжки, які не належали до красного письменства, але водночас забороняв книжки для масового читача. За таким принципом можна було поширювати заборону і на белетристику. Хай там як його трактував кожний конкретний цензор, циркуляр вельми завадив розвиткові української літератури: навіть якщо її не було заборонено, її вважали підозрілою і небажаною. Немає жодних свідчень, як Нечуй зреагував на Валуєвський циркуляр і чи до 1873 року він узагалі подавав щось до друку в Російській імперії. Отже, ці заборони він на собі не перевіряв, і в цьому він не один. Після затвердження нових правил кількість найменувань художньої літератури, виданих українською мовою в Російській імперії, різко впала26. Немає каталогу текстів, яким цензори відмовили у друку, але Михайло Драгоманов, як відомо, докоряв підросійським українцям за те, що вони не видавали нібито дозволеної белетристики27. Очевидно, Нечуй і багато інших підросійських українських письменників не зважувалися подати твори до друку. Хай би скільки Драгоманов закидав їм інерцію чи боягузтво, Нечуй усе-таки писав, просто видавав свої твори деінде, поза Російською імперією. Знайомство з тими, хто міг би допомогти йому надрукуватися в Австрії, можна було зав’язати і з Києва, але, як уже сказано, під час навчання Нечуй не водився з українофілами. Сприятливі обставини склалися аж тоді, коли він опинився неподалік Варшави.

25 Див.:

Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 года // Миллер, Алексей. Украинский вопрос в Российской империи. — К.: Laurus, 2013. — С. 277–278. Розмиті формулювання циркуляра аналізує Йоганнес Ремі, див.: Remy, Johannes. The Valuev Circular and Censorship of Ukrainian Publications in the Russian Empire (1863–1876): Intention and Practice // Canadian Slavonic Papers. — 2007. — № 1/2. — Р. 97. Докладніше про роль Валуєвського циркуляру у Нечуєвій кар’єрі див. у моїй статті «Ivan Nečuj-Levyc’kyj and the Prohibitions on Publishing Ukrainian Literature», яка незабаром вийде друком у збірці про Валуєвський циркуляр (редактор Міхаель Мозер).

26 Див.: Remy, Johannes. The Valuev Circular and Censorship of Ukrainian Publications in the Russian Empire (1863–1876): Intention and Practice // Canadian Slavonic Papers. — 2007. — № 1/2. — Р. 97.

27 Це один із головних аргументів у його нарисі «Антракт з історії українофільства» (1863–1872), що вперше вийшов друком у «Правді» 1876 року. Див. перевидання: Драгоманов, Михайло. Вибране: «...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні» / Упор. Ростислав Міщук. — К.: Либідь, 1991. — С. 204–233, особливо с. 218–220.

36

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Серед чиновників у Варшаві, які затверджували складені Лебединцевим і Крижановським навчальні плани для уніатських єпархій, були реабілітовані члени Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський і Пантелеймон Куліш28. Так Нечуй довідався, що Куліш у Варшаві служить як чиновник Російської імперії (прослужив з 1864-го по 1867 рік). Куліш міг зацікавити його не лише як видавець, редактор і письменник, а й ранішою співпрацею з Левицьким-старшим. Можливо, Нечуй навіть бачився з ним у дитинстві. Хай там як, наприкінці 1867 року Нечуй вирушив до Варшави, щоб познайомитися з Кулішем. Він описав ту зустріч у листі до російського історика літератури і дослідника Гоголя Володимира Шенрока від 7 січня 1898 року29. Шенрок узяв той лист за основу власного біографічного нарису про Куліша30. Від Варшави до Седльце було тільки три зупинки потягом, тож Нечуй навідувався до Куліша кілька разів. У спогадах він пише, що Куліш, його дружина Ганна Барвінок і її брат Василь Білозерський, теж колишній братчик кирило-мефодіївець, підтримували його і допомогли на чужині. І не тільки — Куліш представив Нечуя своїм знайомим із західної, підавстрійської України. Українська видавнича справа стояла там зовсім не так, як на підросійських землях. В Австро-Угорській імперії українську мову не обмежували, перешкоди були радше матеріальні: бракувало коштів і досвідчених кадрів, без яких не можна вести видавництво. Отак українці зі східної й західної України існували в симбіозі: західняки мали свободу друку, а східняки — фінансові ресурси, письменників, вищу культурну й політичну свідомість. Коли Нечуй познайомився з Кулішем, він уже міг показати йому два рукописи: «Дві московки», написані ще в Полтаві, та створене в Каліші оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» (у пізніших редакціях назву скорочено до «Рибалка Панас Круть») (10: 270). У першій половині 1868 року, коли Нечуй зустрічався з Кулішем у Варшаві31, він 28 Див.:

Крыжановский, Евфимий. Князь В. А. Черкасский и холмские греко-униаты // Русское Забужье (Холмщина и Подляшье). — СПб.: Мирный труд, 1911. — С. 351.

29 Див. публікацію: Федорук, Олесь. Невідомий лист-спогад І. Нечуя-Левицького про П. Куліша // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — Львів: М. П. Коць, 2000. — С. 277–296. Услід за Федоруком я виправляю наведену в листі очевидно неправильну дату (1869) і додаю інші його пояснення про стосунки цих двох письменників.

30 Див.: Шенрок, Владимир. П. А. Кулиш (Биографический очерк) // Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 153–179; № 3. — С. 461–492; № 4. — С. 126–148; № 5. — С. 183–213; № 6. — С. 344–382; № 7/8. — С. 46–102; № 9. — С. 304–330; № 10. — С. 18–44.

31 Див.: Федорук, Олесь. Невідомий лист-спогад І. Нечуя-Левицького про П. Куліша // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — Львів: М. П. Коць, 2000. — С. 279. Він цитує: Лист Осипа Барвінського до Данила Танячкевича від липня 1868 року // Студинський, Кирило. Гали-

37

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

написав іще два публіцистичні твори: відгук на дві щойно видані історичні драми і першу частину довгого дослідження української міфології «Світогляд українського народу в прикладі до сегочасності», яким займався протягом наступних років. Куліш позитивно відгукнувся про Нечуєві твори, особливо похвалив їхню автентичну українську мову. Поза сумнівом, саме він порадив Нечуєві видати ці тексти у Львові, у щойно створеному часопису «Правда», який Куліш підтримував і який за тридцять років свого існування став однією з найважливіших інституційних підвалин української літератури Нового часу. За посередництва Левка Лопатинського всі чотири тексти потрапили до Львова, де їх опубліковано у «Правді» протягом 1868 року — першого повного року існування часопису. Спочатку світ побачили «Дві московки» — у числах 8–13, далі «Панас Круть» (№ 23– 26), рецензія (№ 29–32) та дослідження народної міфології (№ 35–47). Цілий рік твори Нечуя не сходили зі сторінок «Правди». Доля була ласкава до нового автора, нового часопису і нової доби в українській культурі. Попри утиски і заборони в Російській імперії, українці зуміли виробити літературу своєю мовою. Незважаючи на внутрішні суперечності й певну суспільну відсталість, підавстрійські українці долучилися до своїх побратимів по той бік кордону у розвитку єдиної модерної культурної ідентичності. Іван Нечуй-Левицький не належав до активістів, які підтримували цей проект політично й організаційно, але він від початку був одним із його головних учасників. Поруч з іншими митцями він творив культурний продукт, що задавав тон літературі, яка стане культурним, естетичним та інтелектуальним утіленням прагнень цілої нації. Уже через покоління українська література розвине ширші можливості в естетиці й тематиці, але наприкінці 1860-х років для виживання їй було потрібно три речі: інституційні підвалини, твори адекватного естетичного рівня і популярність (чи привабливість для широкого загалу). «Правда» запропонувала інституційні підвалини, а Нечуй — якісні твори, цікаві широкій читацькій аудиторії. У перших публікаціях Левицького у «Правді» особу автора не розголошували — він підписався псевдонімом Нечуй. Пізніше підписувався, поєднуючи псевдонім зі справжнім прізвищем — Нечуй-Левицький — і так і ввійшов в історію. Псевдонім не був психологічною чи публіцистичною маскою. Багато українських письменників, підданців Російської імперії, користувалися псевдонімами. Так вони намагалися убезпечитися від можчина і Україна у листуванні 1862–1884 рр.: Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. — Х., К.: Пролетар, 1931. — С. 88.

38

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

ливих негативних наслідків свого рішення писати і видавати твори (особливо за кордоном) мовою, яку Валуєвський циркуляр чітко означив як підозрілу. Уряд вивів українську творчість на межу законного, тож природно, що автори ховалися за прибраними іменами. Напевно, багато читачів знали, хто автор друкованих у «Правді» оповідань, але з людьми, серед яких він жив і працював, Нечуй не говорив про свої заняття. У спогадах він пише, що про його псевдонім не знав навіть батько (10: 17). Вибір псевдоніма не пояснює ні сам Нечуй, ні пізніші дослідники. Його походження залишилося таємницею. Цього слова немає у словниках, хоча напевне йдеться про поєднання заперечної частки «не» з коренем «чути». «Нечуй» нагадує давні козацькі прізвиська, які часто вказували на фізичні чи психологічні риси особи. Таке прізвисько могли дати глухому козаку. Валер’ян Підмогильний прочитував цей псевдонім саме як «не чути». Порівнявши його з Нечуєвими згадками про батька, дослідник визнав прізвисько проявом Едипового комплексу, що спонукав сина приховувати від батька свою літературну творчість32. Ця інтерпретація порушує кілька важливих питань і досі інтригує читачів, але її важко назвати вірогідною. Нечуєм можна назвати і того, хто нічого не відчуває, — безтурботного, незворушного, стриманого і спокійного, а не суворого, твердосердого і позбавленого співчуття. У народі квітучу рослину hieracium pilosella часто називають нечуй-вітер (або нечуйвітер), імовірно, підкреслюючи її витривалість і опірність вітру: її листя розташовано просто при стеблі, а пагони стеляться землею. Можливо, Нечуй вкладав у свій псевдонім саме таке значення, але й це тільки припущення, які далеко не все пояснюють. Працюючи у Седльце, Нечуй їздив не лише до Куліша. Літні місяці у нього були вільні, і він зазвичай вибирався додому, щоб навідати родину й друзів у Богуславі та Стеблеві. Проте влітку 1868 року Нечуй вирушив углиб Російської імперії — до Санкт-Петербурга і Москви, завітавши по дорозі у Вільно і Ригу. У Санкт-Петербурзі він познайомився з Миколою Костомаровим, у якого мусив забрати рукопис Куліша, щоб повернути авторові. Схоже, до Стеблева Нечуй того літа не доїхав, бо в лютому 1869 року його тітка скаржилася, що молодший племінник не показав їй листа, у якому Нечуй описував свою мандрівку33. Якби

32 Див.:

Підмогильний, Валеріян. Іван Левицький-Нечуй (Спроба психоаналізи творчости) // Життя й революція. — 1927. — № 9. — С. 295–303.

33 Див.: Тараненко, Микола. До характеристики седлецького періоду творчої біографії І. НечуяЛевицького // Радянське літературознавство. — 1971. — № 6. — С. 37 (цит. од. зб. № 27929 в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі ІР НБУВ)).

39

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

він заїхав додому, то, напевно, згодом йому не довелося б переказувати цю подорож у листах. Хай там як, улітку 1869 року Нечуй знову рушив у мандри — цього разу у протилежному напрямку. Він вибрався до Європи з Григорієм Сольським, із яким разом вчився у Київській духовній академії, а згодом разом викладав у жіночій прогімназії у Седльце. Схоже, спочатку вони хотіли відвідати Італію, але, як згадує Нечуй (10: 326–327), у Відні вони зустріли Куліша, який порадив улітку замість спекотної Італії їхати до Швейцарії. Так Нечуй і зробив. На жаль, він не написав спогадів про мандри Західною Європою, хоча Микола Тараненко й цитує неопублікований доти уривок, у якому Нечуй розповідає про знайомство в потязі зі словаками: ті говорили словацькою, а він українською, проте всі чудово розуміли один одного34. Якщо Нечуй і не залишив мемуарів про ту поїздку, то не через брак енергії. Навпаки, тридцятилітній письменник перебував на піку творчого піднесення. Познайомившись із чільними культурними діячами Львова, він писав твори, що їх там могли видати. Він працював, не покладаючи пера, хоча мав у Седльце постійну роботу вчителя. Коли його перші оповідання виходили друком 1868 року, він уже працював над наступним великим твором — повістю «Причепа», у якому змальовано моральний і фінансовий занепад та денаціоналізацію українських родів унаслідок нездорових амбіцій і матеріалізму пещеного наймолодшого покоління. Як і його попередні оповідання, ця повість побачила світ у «Правді» — у номерах 12–46 за 1869 рік, які виходили друком з кінця березня до середини грудня. Цього разу Куліш не просто благословив твір у добру путь, а й суттєво відредагував. Як продемонстрував Михайло Возняк, він суттєво змінив мову й орфографію перших шести розділів (із дванадцяти)35. Мелітон Бучинський, який займався виданням «Правди», у листі до Михайла Драгоманова писав, що Куліш рукопис «так помасакрував червоною коректою, що й жаль и страшно було дивитись»36. Він так захопився, аж позначив у багатьох словах наголоси. Іншому Нечуєвому твору куди менше пощастило у Куліша. У листі до Михайла Грушевського від 29 листопада 1900 року Нечуй пояснює, що подав рукопис із затримкою, бо мусив спершу зробити копію. У доксероксні часи доводилося або самому переписувати текст від руки, 34 Див.:

Там само. — С. 37 (цитує невиданий рукопис російською про «українську літературну мову», ІР НБУВ, № 27798).

35 Див.: Возняк, Михайло. Куліш як редактор «Причепи» Левицького // ЗНТШ. — 1928. — Т. 148. — С. 1–54.

36 Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським (1871–1877) / Ред. Михайло Павлик. — Львів: НТШ, 1910. — С. 107.

40

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

або наймати когось, хто це зробить. Про те, що копії потрібні, — продовжує письменник, — його навчив досвід із ранішим рукописом «Наймит Ярош Джеря», який украли у Куліша на вокзалі в Кракові (10: 369). Історію втраченого — украденого чи загубленого — портфеля з одиноким примірником Нечуєвого твору і власними рукописами Куліш розвиває (але не пояснює до кінця) у листах до редакторів «Правди». Найповніше реконструював події Олесь Федорук: на його думку, Нечуй передав Кулішеві «Яроша Джерю» у Відні не пізніше серпня 1870 року, а втрачено рукопис у Кракові в грудні того самого року. Судячи з назви, йдеться про ранню редакцію «Миколи Джері», чи не найвідомішого Нечуєвого твору. У листі 1871 року Куліш повідомляє, що Нечуй уже майже закінчив переписувати з пам’яті втрачений рукопис і незабаром надішле текст до редакції. Насправді рукопис завершено 1 січня 1876 року, а видано допіру 1878-го. Схоже, у 1868–1871 роках Нечуй написав два варіанти повісті, остаточну ж редакцію, у якій головний герой став рибалкою в Кишиневі, Нечуй напевно завершив після серпня 1873 року, коли поїхав туди вчителювати. Тоді ж таки Нечуй написав ще й роман «Хмари» з життя студентів Київської духовної академії. Ранню редакцію датовано 24 травня 1871 року (2: 379). Уривки роману з’являлися у «Правді» в 1873-му і 1874 роках, а повний текст видано в Києві 1874 року. Дивно, що Нечуй розпочав цей проект у Седльце, так далеко від Києва, та ще й років через п’ять по закінченні академії; ніщо не підштовхувало його писати спогади. Можливо, ідея роману народилася раніше, а той спалах творчої енергії лише допоміг Нечуєві здійснити задум. Він продовжував переписувати і редагувати «Хмари» ще багато років. За час учителювання у підросійській Польщі Нечуй написав багато інших творів. У 1870 році він надіслав у редакцію «Правди» чотири тексти: 1) переклад статті про історію української літератури російського історика й етнографа Івана Гавриловича Прижова (1827–1885), яка побачила світ у воронезьких «Филологических записках» 1869 року37; 2) переклад двох оповідань Михайла Салтикова-Щедріна — «Повести о том, как один мужик двух генералов прокормил» і «Дикий помещик», які 1869 року надруковано в «Отечественных записках», де Салтиков був одним із редакторів; 3) перекладений з російської уривок історичного нарису Миколи Костомарова «Останні роки Польщі» та 4) огляд

37 Див.:

Возняк, Михайло. Примітки Івана Нечуя-Левицького до перекладу «Малоросії» Прижова // Літературний архів. — 1930. — № 1/2. — С. 138–143.

41

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

подій в Україні38. Лише два тексти встигли з’явитися у «Правді» до літа 1870 року, коли вона припинила виходити через брак фінансування, — два ненаситні генерали Салтикова і праця Костомарова. Огляд подій так і не з’явився і, схоже, не зберігся. Прижова не могли видати, бо вже існував його переклад пера Анатоля Вахнянина. Друге оповідання Салтикова, мабуть, опублікували б, якби часопис не закрився. Коли «Правда» знову почала виходити 1872 року, у неї були вже нові редактори і нова редакційна тека, та й Салтиков міг здатися не таким свіжим, як два роки тому39. Ця добірка засвідчує, що у Нечуя був чіткий план. Михайло Драгоманов не раз повторював, що підавстрійські українці погано знають російські культурні досягнення. Переклад ліберального російського письменника, російських історичних нарисів про Україну й Польщу, огляд подій могли виказувати свідому стратегію — познайомити галичан з найкращими досягненнями російської науки і культури. Як зазначає Нечуй у передмові до перекладу Салтикова, йому хотілося також показати, що русофіли Галичини орієнтуються на найвідсталіші елементи російської культури. Нечуй не міг не завважити, — може, за допомогою Куліша, — прірви між українцями по різні боки кордону. Знайомлячи читачів із російською культурою, особливо тими її явищами, які стосувалися України, Нечуй прагнув не налагодити братерські стосунки між українцями й росіянами, а показати темним галичанам нові європейські культурні течії, зокрема й у Російській імперії, та прояснити дражливе питання української ідентичності. У цьому контексті знайомство з Росією підривало підвалини русофільської орієнтації. Саме з цією метою Нечуй подав статтю «Органи російських партій» до львівського народовського часопису «Основа», який виходив двічі на тиждень тоді, коли не виходила «Правда». У статті, яка засвідчує його інтерес до політики, Нечуй описує тогочасну популярну пресу Російської імперії. Нехай спрощено і в дидактичному тоні, у статті схвалюється ліберальна проєвропейська орієнтація і критикуються консерватори з позицій, на яких стояло багато ліберальних інтелектуалів Російської імперії, засуджується авторитаризм царя і російський шовінізм. Ця стаття підважує стереотип про Нечуя як неотесаного провінціала і відстороненого від світу самітника. Можливо, на старості Нечуй, як стверджує дехто з мемуаристів, уже не

38 Див.:

Лист Осипа Барвінського до брата від 10 березня 1870 року // Студинський, Кирило. Галичина і Україна у листуванні 1862–1884 рр.: Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. — Х., К.: Пролетар, 1931. — С. 99.

39 Цей переклад вперше видано у десятитомному зібранні творів (2: 369–376).

42

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

встигав за всіма змінами і не стежив за тим, що з’являлося у часописах, але ця стаття свідчить, що в роки вчителювання в Седльце він уважно стежив і був добре поінформований про тогочасне політичне й інтелектуальне життя Російської імперії та поза її межами. Крім красного письменства і культурної політики, цікавився Нечуй, як сказано, ще й фольклором та етнографією. Потрапивши на незнайоме йому доти Підляшшя, він охоче черпав там новий матеріал для творчості. У 1872 році знову почала виходити «Правда», і там одразу на­ друкували його етнографічні описи мандрівок цим регіоном40. Нечуя цікавило передусім місцеве українське населення, його звичаї та обряди, мова і розуміння власної ідентичності. Очевидно, він не раз мандрував регіоном, вибирався до місцевих історичних пам’яток. У пізніших творах, як-от у романі «Князь Єремія Вишневецький» (1896–1897), він спирався на спогади з тих подорожей41. Поза тим Нечуй іще й учителював. У рецензіях і мемуарах знаходимо також згадки про аматорську постановку «Наталки Полтавки» Івана Котляревського у Седльце наприкінці 1868 року. Нечуй зіграв у ній роль романтичного героя Петра. Вчителі прогімназії виконали більшість ролей, а дружина одного з них зіграла Наталку. Ця п’єса вимагає від виконавців і акторського, і співочого хисту; Нечуй, схоже, дебютував цілком успішно42. Через багато років у нього на піаніно стояв портрет тієї акторки в образі Наталки. Дехто стверджував, що то була згадка про давню любов, а не просто сувенір з вистави43. Ба більше, Марія Загірня (Грінченко) пригадувала, як вони з матір’ю, Нечуєвою ровесницею, спитали вже тоді немолодого письменника, чи він колись любив хоч одну жінку. Нечуй відповів, що любив двічі і обидва рази у Седльце, й додав, що обидва рази його переконали не пропонувати коханій руку і серце. У першому випадку директор школи сказав, що вчитель не може одружитися з жінкою, яка роз’їжджає верхи з офіцерами. А в другому сестра пояснила, що його вчительської зарплати не вистачить на сім’ю. До того ж, наполягала сестра, жінка хотітиме сукні для балів, а їх за 100 ру-

40 Див.:

Нечуй, Іван. Мандрівка на українське Підлясся // Правда. — 1872. — № 7 (жовтень 15). — С. 310–317; № 8 (листопад 30). — С. 373–382; № 9 (грудень 27). — С. 423–431.

41 Див.: Тараненко, Микола. До характеристики седлецького періоду творчої біографії І. НечуяЛевицького // Радянське літературознавство. — 1971. — № 6. — С. 38–39.

42 Там само. — С. 31–32.

43 Директор меморіального музею Івана Нечуя-Левицького у Стеблеві зібрав по різних мемуарах згадки про Нечуєві несправджені романтичні сподівання, див.: Хаврусь, Сергій. До образу народного письменника // Вітчизна. — 1978. — № 11. — С. 165–173.

43

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

блів не справиш44. Можливо, Нечуй справді розповідав таке Грінченковій і її матері, але навряд чи можна відмовити закоханого чоловіка від шлюбу такими сміховинними аргументами. Крім того, як уже сказано, у Седльце Нечуй отримував не сто рублів, а 1200, і жив цілком безжурно. Якщо він, як писала Грінченкова, справді купив піаніно, перш ніж пропонувати коханій руку й серце, то йому напевно стало б коштів і на те, щоб справити їй кілька суконь. Цілий цей епізод нагадує радше сцену з його повісті «Причепа», а не з живого досвіду. Інша чудернацька історія часів учителювання в Седльце походить уже не з мемуарів, а з тогочасного листування. Українські громадські й політичні діячі Львова так захопилися Нечуєм, що навіть думали, чи не запросити його викладати у Львівському університеті російську літературу. Про це є не одна згадка у листах львів’ян за 1869–1870 роки45. Хтозна, чи така можливість справді існувала, але очевидно, що Нечуй, який зійшов на літературний небосхил за якісь кілька років перед тим, одразу причарував читачів і знайомих. Добрі враження підкріпили особисті зустрічі. Нечуй, який жив тоді на Підляшші, приїхав до Львова навесні 1871 року (можливо, приїздив і до того). Там він мав зустрітися з кількома чільними постатями і домовитися про видання своєї першої книги, до якої увійшли твори, що вже побачили світ на шпальтах «Правди». Слід завважити, що Нечуй і інші підросійські українці видавали книжки власним коштом, а потім відшкодовували витрати з продажів. Якщо Нечуй міг собі дозволити видавати свої книжки, то, мабуть, міг собі дозволити і шлюб. Хай там як, публікації у львівських часописах і особисті відвідини допомогли Нечуєві справити добре враження на тамтешнє українське середовище. Призначення у Седльце виявилося для нього щасливим квитком. Звичайно, слава Нечуя сягала за межі Західної України. Вже у жовтні 1871 року Михайло Драгоманов, прочитавши статтю про новочасну українську літературу, зацікавився письменником і намагався дізнатися про нього більше. Драгоманов був людиною освіченою і добре знав культуру Західної Європи (скажімо, цей лист надіслано з Гайдельберга), але, за його словами, він не знає, хто ховається за псевдонімом Нечуй46.

44 Див.:

Грінченкова, Марія. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. — 1924. — № 4. — С. 124.

45 Див.: Студинський, Кирило. Галичина і Україна у листуванні 1862–1884 рр.: Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною. — Х., К.: Пролетар, 1931. — С. 91, 143, 417; Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським (1871–1877) / Ред. Михайло Павлик. — Львів: НТШ, 1910. — С. 108.

46 Там само. — С. 41.

44

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Після листа Мелітона Бучинського про Левицького Драгоманов уточнює, що вже чув це ім’я від Номиса й Куліша, але хотів би знати Нечуєву адресу, щоб написати йому особисто47. Втім, уже через рік, у січні 1873-го, Драгоманов охолов і стверджував, що Нечуй програє Панасові Мирному48. Таку зміну можна пояснити цілою низкою причин, аж до конфліктів із Кулішем, адже Нечуя вважали його протеже, та й це засвідчує, що Драгоманов далі стежив за його творчістю. І, звісно, якщо Нечуєм цікавився Драгоманов, то його твори мусили б читати і його київські друзі. Нелегко відшукати прямі свідчення, що саме знали про Нечуя в Україні. У листі 1871 року Драгоманов серед джерел інформації про Нечуя згадує фольклориста Номиса (Матвія Симонова). Це свідчить, що Нечуй уже тоді здобув славу, адже Симонов жив у Лубнах. Імовірно, слава полягала не тільки в тому, що читачі знали його твори. Літні подорожі Нечуя погано задокументовано, але достеменно відомо, що на канікулах, особливо літніх, він часто повертався у рідні Стеблів і Богуслав. Микола Тараненко стверджує, що влітку 1871-го, 1872-го і 1873 років письменник відвідував Одесу49. Та хай там куди він їхав — додому, на відпочинок чи і туди, і туди — він міг затриматися на якийсь час у Києві. У перших абзацах пізнішої повісті «Живцем поховані» Нечуй описує саме таку подорож із Седльце у рідні краї через Київ. Нечуй — колишній студент Київської духовної академії і один із небагатьох письменників, які активно писали й видавалися українською — був би бажаним гостем для дедалі ширшого кола українських діячів Києва початку 1870-х років. Навряд чи вони дали б такому цікавому відвідувачеві просто рушити до рідного села, не завітавши до них. Власне, й сам Нечуй, напевно, хотів завести нові знайомства. Епістолярна добірка у десятитомнику його творів починається листом від 23 квітня 1872 року до провідного київського громадівця й українофіла Павла Житецького (10: 255). Із листа випливає, що йдеться про заочне знайомство, адже з Житецьким він іще не бачився; письменник шкодує також, що, будучи в Києві, не зустрівся з Левом Лопатинським. Схоже, він навідався до Києва і зустрівся з тамтешніми українськими діячами або влітку 1871-го, або під час різдвяно-новорічних канікул у січні 1872 року. Хай там як, до Житецького він писав не вперше. У листі до Михайла Драгоманова, який тоді ще був у Західній Європі, від 7 лютого 1872 року Житецький 47

Там само. — С. 54–55. Там само. — С. 263.

49 Див.: Тараненко, Микола. І. С. Нечуй-Левицький. Семінарій. — К.: Вища школа, 1984. — С. 104.

48

45

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

повідомляв, що за два дні перед тим отримав від Нечуя листа, у якому письменник пропонує Громаді видати його рукопис обсягом понад сто сторінок50. Неясно, про який саме твір ідеться, але Житецький хвалить письменника і пропонує посунути інших авторів, щоб видати спершу його. Однак до 1874 року Нечуй у Києві не виходив. Після Валуєвського циркуляру діяльність активістів, які боронили українську культуру, чи — як їх згодом назвуть у поліцейських досьє — українофілів занепала. Репресивні заходи поклали край ініціативам, які у 1859–1862 роках породили, зокрема, недільні школи51. Лише наприкінці 1860-х років у Громади знову знайшлося достатньо відваги й енергії, щоб узятися до нових проектів. Ішлося про скромні таємні зустрічі по приватних домівках, на яких обговорювали літературні й освітні питання. Серед проектів Громади варто згадати укладання українського правопису і словника. До чільних її діячів належали історики Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко, мовознавець, етнограф і колишній студент Київської духовної академії Павло Житецький. Житецького вигнали з академії за українофільську діяльність ще до того, як туди вступив Нечуй, і, схоже, вони познайомилися пізніше. У липні 1868 року Житецького перевели з учительської посади у Кам’янці на Поділлю до Києва. Його поява допомогла гурткові, що згодом став відомий як Київська Стара громада, набрати критичної маси, потрібної для відновлення культурницького руху. Хронологічно поновлення діяльності українофілів у Києві збігається зі стрімким кар’єрним злетом Нечуя як письменника і вчителя. До Житецького він звернувся невипадково. Нечуїв лист, датований квітнем 1872 року, важливий не лише згадкою про відвідини Києва, — він дозволяє оцінити зв’язки письменника, які сягають далеко поза видавничу царину. Нечуй дякує Житецькому за «доброе участие в моем деле». У листі йдеться про пошуки викладацької посади в Києві, можливо, Житецький допомагав йому саме в цій справі. Отже, то мала бути не перша їхня розмова, на це вказують і Нечуєві пояснення, у яких посадах він зацікавлений. Він ніби відповідає на питання з невідомого листа Житецького. Мало того, Нечуй відверто пише про гроші. Він зізнається, що робота, за яку платитимуть 50 Див.:

Архів Михайла Драгоманова / Ред. Роман Смаль-Стоцький. — Т. 1: Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). — Варшава: Український науковий інститут, 1937. — С. 122.

51 Перші роки діяльності Київської громади, зокрема недільні школи, описав син Житецького, див.: Житецький, Ігнат. Київська громада за 60-их років // Україна. — 1928. — № 1. — С. 91– 125.

46

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

менше, ніж він тоді заробляв, може бути лише тимчасовою, бо «саме зараз» це незручно. Якщо Нечуй відкрито пише про фінанси і згадує про обставини, які склалися «саме зараз», Житецький мусив знати про нього більше, ніж написано в листі. Вони листувалися й раніше і не тільки про видавничі проекти. Нечуй міг зазнайомитися з Громадою і через Миколу Лисенка, який брав активну участь у її діяльності в Києві. У 1874 році Нечуй листувався з Лисенком, бо вони разом працювали над оперою «Маруся Богуславка». Письменник і композитор жваво обговорювали сюжет, і Нечуй навіть запропонував розлогий план, який суттєво відрізняється від завершеної опери52. Тон листів дружній. Найраніший відомий нам із тих листів Нечуя починається словами «Послухавши Вашої ради» (10: 256), отже, листування зав’язалося раніше. У листі від 23 серпня 1874 року Лисенко пише, що він із дружиною поїхав до Санкт-Петербурга, «як Вам хваливсь ще торішньої зими»53. Схоже, вони познайомилися 1873‑го, може, навіть 1872 року, адже серпнева згадка про «торішню зиму» могла означати й зиму минулого календарного року. На користь припущення про раніше знайомство свідчить і те, що обидва товаришували з Пантелеймоном Кулішем, котрий теж писав про Марусю Богуславку і міг запропонувати створити про неї музичний твір. Як уже знаємо, з Кулішем Нечуй познайомився 1867–1868 року у Варшаві, а Лисенко з дружиною приїздили до Куліша у Дрезден 1869 року. Можливо, знайомство з Кулішем посприяло дружбі Лисенка і Нечуя. Хай там які шляхи звели Нечуя з київськими українофілами, їхні зв’язки міцніли. Він знову відвідав Київ улітку 1873 року. У липні 1874-го він пише Лисенкові листа з села Трушки під Києвом. У серпні 1874 року після ІІІ Археологічного з’їзду в Києві члени Громади зробили спільне фото, юний на вигляд Нечуй — йому тоді було 35 років — сидить майже в центрі54. Формально він став членом Київської громади 11 вересня 1874 року55. Навряд чи він брав щоденну активну участь у діяльності організації, адже жив не в Києві, однак членство в Громаді давало йому змогу познайомитися з цілим рядом впливових культурних діячів.

52 Див.:

Лисенко, Микола. Листи / Упор. Остап Лисенко. — К.: Мистецтво, 1964. — С. 112–124. Там само. — С. 117.

54 Репродукцію цієї світлини див. у першому томі «Архіву Михайла Драгоманова» напроти с. 128.

55 Федір Савченко склав список членів Громади і дат, коли вони формально приєдналися до організації, на основі протоколів засідань Південно-Західного (Київського) відділення Імператорського Російського географічного товариства. Він доводив, що насправді то були зустрічі Київської Громади. Див.: Савченко, Федір. Заборона українства 1876 р. — К.: ДВУ, 1930. — С. 95– 100 (список членів Громади на с. 271–275).

53

47

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Завдяки своїй літературній славі Нечуй увійшов до двох найважливіших українофільських кіл 1860–1890-х років — галицьких інтелектуалів та Київської громади. Саме цим двом групам ми завдячуємо вершинними здобутками української культури останньої третини ХІХ століття. І хоча Нечуй — один із небагатьох обранців, хто входив до обох груп, він не належав до чільних гравців, на яких тримався організаційний бік української справи. Він був важливим письменником, одним із найплідніших і найобдарованіших митців у цих спільнотах, але не був природженим лідером. Як підданець Російської імперії він перебував по київський бік українсько-галицького зв’язку, але не він визначав напрями діяльності Київської громади, не брав він участі й у плануванні її стратегії чи таємних проектів. При цьому він віддано і вміло боровся за формування української культурної ідентичності. Його твори періоду роботи в Седльце позначено Кулішевим впливом, а пізніші тексти — впливами його нових київських побратимів. У першій половині 1870-х років Київська громада вживала різних способів популяризувати українську історію й культуру. Цю таємну спільноту інтелектуалів об’єднував інтерес до української культури, її досліджень, однак їм бракувало єдиної політичної стратегії. Тож не дивно, що вони зосередилися на видавничій діяльності, готуючи до друку все — від красного письменства до наукових видань. Вони використовували різні тактики: від цілком легальних відкритих дій на зразок заснування Південно-Західного відділення Імператорського Російського географічного товариства як прикриття для діяльності Громади до закулісних нелегальних методів, як-от підкуп цензорів, щоб ті дозволили видати твори, на заваді яким стояв Валуєвський циркуляр. Громада охоче підтримувала українські видання у Галичині, проте насамперед це була київська організація і її пріоритетом було боронити українську культуру в Російській імперії. Аж до Емського указу 1876 року, який заборонив майже всі видання українською і навіть видання російською мовою про Україну, Громада намагалася ввести українську літературу і матеріали про українську культуру та історію в широкий обіг у Російській імперії. Їхня орієнтація на внутрішній ринок вплинула і на Нечуя. Є певна іронія в тому, що останнє помітне досягнення періоду вчителювання Нечуя у Седльце — нав’язання контактів із Київською громадою. Це символічно підважувало його попередній успіх чи бодай змінювало його орієнтацію. Заживши слави завдяки публікаціям у галицьких журналах і навіть певною мірою пристосовуючись до специфічних вимог галицької аудиторії (скажімо, перекладаючи з російської), Нечуй звернув свої погляди з австро-угорських русинів на Україну, як тоді на-

48

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

зивали ці землі. Щоправда, політичний і культурний клімат, який запанував на історично православних козацьких землях, проголосив усе українське єрессю, зрадою і сепаратизмом. Нечуй завжди був ревним патріотом своєї частини України й особливо свого клаптика землі на півдні Київської губернії, однак зміни у його переконаннях після контактів із Київською громадою впадають у вічі. Саме громадівці зацікавили Нечуя козацькою історією й надихнули стати на прю з цензорами Російської імперії. Його перша книжка побачила світ у Львові 1872 року. Можливо, Громада підтримала це видання фінансово (наступного року Єлизавета Милорадович пожертвувала 8000 рублів на заснування друкарні). Зрештою, саме кошти Громади дозволили наступного року відновити видання «Правди». Перша Нечуєва книжка — «Повісті» — містила анонімну передмову (імовірно, пера Куліша) і твори, раніше опубліковані у «Правді». Це була вершина того періоду творчості Нечуя. Його твори і надалі виходитимуть друком у Галичині, особливо після того як Емський указ унеможливить їх видання в Російській імперії, однак Нечуєва увага відтоді прикута до України. У його творчості не відбулося принципових змін, але він послухався нових київських друзів, які радили йому частіше звертатися до історичних тем і мотивів із життя простих людей. Сам Нечуй писав, що його перебування у Седльце несподівано добігло кінця 1873 року, коли він, повернувшись із літніх канікул, раптом виявив, що внаслідок змін у розкладі і шкільних інтриг його перевели викладати в іншу школу, цього разу у Сувалках за 220 кілометрів на північ. Пригнічений ворожою атмосферою, яка запанувала у школі, Нечуй попросив про іншу посаду, і його призначили в Одеський шкільний округ у Кишинівську гімназію (нині столиця Молдови). У його спогадах є всі неодмінні складники доброї української мелодрами: закохана інтриганка — донька генерала, стара відьма — росіянка-начальниця жіночої гімназії, дурний і злий шкільний інспектор, епізодичні герої — добрі друзі тощо (10: 16–17). Можливо, частина цих героїв і сюжетів мали прототипів у дійсності, але, схоже, реальність була не така проста, як описує Нечуй. В інших спогадах він каже тільки, що залишив Варшавський шкільний округ, «діставши обиду за службу і роботу» (10: 270). Щось, без сумніву, змусило його покинути Седльце саме в той момент, але, як випливає з листа до Житецького від квітня 1872 року, нову роботу він почав шукати ще за рік до того. Записи в документах свідчать, що в Сувалки його перевели 1 липня 1873 року, а в Кишинів — 11 серпня, тобто менше як через півтора місяця. Якщо ці дати правильні, а Нечуй справді довідався про призначення в Сувалки, щойно повернувшись із канікул (на початку серпня?), то це не залишає досить часу на всі бюрократичні проце-

49

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

дури і листування. Напевно, Нечуй планував перевестися до Кишинева, і коли у Седльце здійнялася буря, просто скористався з проведеної раніше підготовки. Вчителі в Кишиневі традиційно були українцями, можливо, влаштуватися туди Нечуєві допомогли друзі56. Залишається загадкою, чому Нечуй вирішив перевестися до Кишинева. У Седльце він працював в українському середовищі і міг вільно займатися творчістю. Кишинів, усупереч його власним твердженням, українським не був, власне, жодне місто тоді не було українським. Якщо Нечуєві було незатишно в ролі агента русифікації на польських землях, де він викладав українським дітям, імовірно, серед дітей із багатих бессарабських сімей він почувався ще менш комфортно. В автобіографічному листі до Омеляна Огоновського 1890 року Нечуй пояснив зміну роботи інакше: «Мені не подобалася підляська рівнина, мокра, трохи не болотяна, ті часті дощиська, те вогке повітря, соснові ліси, траурні, наче кладовищані. Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. [...] В Кишиневі я чув себе вже трохи неначе вдома, бо в Кишиневі багато українців. Кругом Кишинева місцина горяна, мальовнича: скрізь садки та виноградники. Життя моє було приємне» (10: 327). Нечуй описує принади Кишинева, наче то містечко на півдні Італії. Хай там як (може, Кишинів справді видавався йому більш українським, а підляські рівнини — вогким цвинтарем), але в цьому поясненні зворотна логіка. Тепер письменник стверджує, що сам прагнув покинути Підляшшя, а хамство шкільного інспектора стало останньою краплею, яка штовхнула його на омріяний південь. Без додаткових свідчень годі розібратися, що насправді зіпсувало Нечуєві життя у Седльце, може, він тікав від якихось особистих негараздів. Навряд чи він кинув кар’єру у Седльце, бо та перешкоджала його зростанню як українського письменника. За шість років, які він там провів, його твори здобули гучну славу й успіх. Нечуй був одним із найважливіших українських письменників свого часу. У 1873 році Кишинів нараховував близько ста тисяч населення і стрімко розвивався. Сюди приїздило багато переселенців з інших частин Російської імперії, зокрема українці й українські євреї. Проте місто не було осередком української культурної діяльності, не було тут і відділення Громади. Кишинів був ближче до Києва й Одеси, ніж Седльце, але набагато далі від Львова. Не українська культура вабила Нечуя 56 Див.:

Кузьменко, С. М. І. Нечуй-Левицький в Кишиневі (З нових архівних матеріалів) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 6. — С. 70.

50

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

до Кишинева. Можливо, він скучив за урбаністичним духом, адже він був молодий, йому щойно виповнилося 35 років. Можливо, атмосфера провінційного польського містечка його душила. Робота в Кишиневі не дуже відрізнялася від обов’язків у Седльце. Нечуй викладав російську мову і літературу, старослов’янську і латину. Отримував 1300 рублів. Схоже, він був добрим, уважним і чуйним учителем, учні його любили57. У Кишиневі Нечуй прожив удвічі довше, ніж у Седльце, — аж дванадцять років, але відомостей про цей період його життя збереглося менше. Київські знайомства почали давати плоди, він звертався до нових жанрів, — варто згадати хоча б лібрето «Марусі Богуславки». Тоді ж таки він написав п’єсу «На Кожум’яках»: і її, і лібрето 1875 року віддрукувала київська типографія М. П. Фріца, імовірно, на кошти Громади. Згодом Старицький переробив «На Кожум’яках» — комічну історію про купця, який, щоб піднятися вище соціальними щаблями, ледь не видав доньку заміж за шахрая-вихватька, — на комедію «За двома зайцями». П’єса Старицького мала успіх на сцені, а вже в радянські часи за нею знято відомий фільм. Проте з драматургією Нечуєві не пощастило. Пізніше, 1886 року, вже на пенсії він написав двоактовий водевіль «Голодному і опеньки м’ясо» і дві дрібні драматичні замальовки, та жодна з них (крім переробки Старицького) успіху не мала. У Нечуя була багата уява, але він не розумів вимог сцени. І лібрето, і комедія потребували ґрунтовного доопрацювання, перш ніж пускати їх на кін58. Лисенко написав частину музики для «Марусі Богуславки», але згодом використав її в іншому творі, тож опері не судилося з’явитися на світ59. Зате Нечуєві краще вдавався інший жанр, до якого він теж звернувся під впливом Громади. Діяльність її почалася десять років перед тим зі створення недільних шкіл, і вона завжди приділяла велику увагу освіті для широкого загалу. На той час Громада взялася видавати і поширювати просвітницькі брошури з української історії. Ці популярні книжечки, які звалися «метеликами», писалися для простих людей, отже, текст мав бути нескладним, коротким і українською мовою. Достеменно невідомо, з чого цей проект почався і як до нього долучився Нечуй, але у 1875–1876 роках у Києві з’явилися перші «метелики» авторства Нечуя і Драгоманова. Нечуй написав брошурки «Унія і Петро Могила, київський митрополит», «Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав і свя-

57

Там само. — С. 70. потрібних змін Старицький обґрунтував у листі до Нечуя від 17 березня 1883 року, див.: Старицький, Михайло. Твори: У 8 т. — К.: Дніпро, 1965. — Т. 8. — С. 464–465.

59 Див.: Лисенко, Остап. М. В. Лисенко і І. С. Нечуй-Левицький // Дніпро. — 1959. — № 4. — С. 141.

58 Частину

51

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

тий Володимир і його потомки», «Татари і Литва на Україні». Перші дві видала вже знайома нам типографія М. П. Фріца, останній — типографія С. Т. Єремеєва. Валуєвський циркуляр, до речі, забороняв такі україномовні брошурки з української історії для малоосвіченого читача. Їх пропустили не завдяки дипломатичному хистові Нечуя чи сліпій фортуні, а тільки через фінансові ресурси Громади і корумпованого київського цензора, якого згодом звільнили за хабарництво60. Ставши членом Громади, Нечуй долучився до кола активістів, готових на все задля просування української культури. У Російській імперії це нерідко означало вихід за межі законного. Для чесного і щиросердого Нечуя це був, очевидно, непростий крок. З часом хитрощі Старої громади змете на узбіччя рішуча революційна діяльність молодшого покоління, яке не цуралося і насильства, однак для галантних діячів Нечуєвого покоління навіть хабарництво потребувало неабиякої відваги. Спроби перешкодити діяльності українофілів не мали успіху: одні цензори брали хабарі, а інші навіть співчували українській справі, — проте уряд загалом твердо боровся з тим, що офіційно визнано небезпечною діяльністю, майже зрадою. Нечуй уперше звернувся до історичних тем під егідою Київської громади і незабаром почувався в цьому жанрі цілком затишно. Протягом наступних тридцяти років він написав і видав з десяток історичних нарисів — від статей на кілька сторінок до невеликих монографій на пару аркушів. Та, мабуть, найважливіший результат його інтересу до історії, зародженого Громадою, — це його художні твори на історичні теми. Лібрето «Марусі Богуславки» спиралося радше на перекази, ніж на історичні факти, зате згодом він написав роман і п’єсу про гетьмана Івана Виговського та роман про Єремію Вишневецького, сперті вже на історичні відомості. Напевно, Нечуй цікавився українською минувшиною ще до спілкування з громадівцями, але взятися до історичних романів його, без сумніву, спонукало писання популярних історичних нарисів. Із від’їздом із Седльце збігається і поява перших Нечуєвих сатиричних гуморесок. У його раніших творах, навіть драматичних, так само відчувається життєлюбна вдача автора, яка надихала його на легкі комічні сцени. Перший твір Нечуя, виданий у Києві українською мовою — а то була майстерно виписана гумореска — подарував світові, може, найвідоміших і найяскравіших його героїв — сварливу бабу Параску Гри-

60 Див.:

Remy, J. The Valuev Circular and Censorship of Ukrainian Publications in the Russian Empire (1863–1876): Intention and Practice // Canadian Slavonic Papers. — 2007. — № 1/2. — Р. 106–109.

52

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

шиху і її затяту суперницю, пришелепкувату бабу Палажку Солов’їху61. Перша гумореска зажила такого успіху, що Нечуй написав про двох бабів ще одне оповідання, увів їх до більшого твору і вже на пенсії доповнив цикл іще двома текстами. Гумористичні жанри не змінили творчу траєкторію письменника, але вони свідчать, що Нечуй вивчав запити аудиторії і грані власного таланту. Він поступово відходив від запозичених у Шевченка і Марка Вовчка моделей та виробляв власний стиль: національні проблеми важили для нього більше, ніж громадські, індивідуальні риси цікавили дужче, ніж соціальні типи чи психологічні категорії, а естетичним осердям його творів стала мова. Ці пріоритети можна простежити і в ранніх його творах, з часом же вони проступали дедалі чіткіше. Коли Нечуй вступив до Київської громади, перед ним відкрилися нові шляхи, продовжував він і вже почате, навіть перевидав у Києві твори, які побачили світ в Австро-Угорщині. За підтримки Громади у київській типографії М. П. Фріца вийшла його друга збірка «Повісті» (за рік до того у Львові під такою самою назвою видано його першу книжку). У збірці опубліковано один із найвідоміших творів Нечуя — новий роман «Хмари», у якому змальовано середовище Київської духовної академії. Нечуй писав його у 1870–1871 роках. Перший уривок, поданий у «Правду» ще до переїзду в Кишинів, увійшов до львівського видання «Повістей». Згодом у «Правді» з’явився ще один фрагмент, повністю ж роман опубліковано у київській збірці. Однак і те видання було не зовсім повним, адже, попри зусилля Громади, цензори повирізали з роману пасажі, у яких академію або церкву зображено в негативному світлі. Може, саме тому Нечуй і Громада наступну його книжку послали цензору в Санкт-Петербург. До неї мали ввійти твори, вже видані у Львові. Та сподівання на ласку столичного цензора не справдилися. У травні 1876 року Нечуй отримав рукопис із численними скороченнями. У листі він скаржився: «Цензура позамазувала навіть слова рідні в фразах: “рідні українські пісні”» (10: 271). Тоді ж таки у травні Нечуй безжурно подав Олександрові Кониському розлогу автобіографію для запланованої антології і похвалився, що написав для іншого видання мемуари російською мовою (10: 261). Шкільний рік добігав кінця, тож Нечуй збирався самостійно відвезти затверджений рукопис до Києва, де на славетного письменника вже чекали його друзі-громадівці.

61 У

1874 році гумореска «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі» з’явилася у «Киевлянине», окремою брошурою і в одному томі з «Хмарами». «Рибалка Панас Круть» уже друкувався в «Киевлянине» в перекладі російською.

53

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Та перш ніж Нечуй устиг доїхати до Києва, сталася катастрофа. Доля письменника не жалувала. Щойно він здобув славу, ввійшов до Київської громади, видав у Києві кілька творів і оселився у мальовничому південному Кишиневі, як цар і ціла репресивна машина поліцейської держави почали боротися з тим, що було йому найдорожче. Українську літературу прирікали на смерть, принаймні в Російській імперії. Цар Олександр ІІ, відпочиваючи на німецькому курорті Бад-Емс, 18 травня 1876 року підписав указ, який розширював заборони, запроваджені Валуєвським циркуляром62. Емський указ забороняв будь-які видання українською, а також імпорт українських книжок з-за кордону. Указ складали вороги Київської громади, тож до нього внесли кілька пунктів, безпосередньо спрямованих проти її діяльності. Громадівську газету «Киевский телеграф» закрили. Південно-Західне відділення Імператорського Російського географічного товариства — наукову організацію, яка служила легальним фасадом для діяльності Громади — розпустили. Професора Київського університету Михайла Драгоманова, одного з керманичів і найактивніших діячів українофільського руху, звільнили з роботи і вигнали з імперії. Нечуєва кар’єра ще тільки починалася, а імперія вже завдала удару у відповідь. Вороги Громади, а серед них були й українці, як-от Михайло Юзефович, котрий стояв за Емським указом, нарешті їй помстилися. Вони переконали владу запровадити геноцидальні обмеження, щоб перешкодити розвиткові української культури. Указом навіть постановили підтримати русофілів в Австрії, що вичерпно окреслює головну ідеологему того часу: добрий українець — це росіянин. Коротке українське відродження у Києві добігло кінця. Хтозна, як на це зреагував Нечуй. Досвідченим членам Громади указ, що його вони в листах зазвичай називали Lex Juzefoviana, завдав тяжкого удару, але вони ще пам’ятали кінець 1860-х років, коли влада так само перешкоджала їхній діяльності. Натомість Нечуй, який завдяки своїй урівноваженій і розважливій вдачі отримав серед громадівців прізвисько Владика63, утисків кінця 1860-х років не застав. Він уперше опинився в такому становищі і, можливо, вважав указ особистим ударом.

62 Див.:

Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая 1876 года в г. Эмс // Миллер, Алексей. Украинский вопрос в Российской империи. — К.: Laurus, 2013. — С. 279–281. Уперше опубліковано: Савченко, Федір. Заборона українства 1876 р. — К.: ДВУ, 1930. — С. 381– 383.

63 Див.: Архів Михайла Драгоманова / Ред. Роман Смаль-Стоцький. — Т. 1: Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). — Варшава: Український науковий інститут, 1937. — С. 209, 411 (лист № 102, прим. 18).

54

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Другому томові його творів, який мав вийти у Києві, не судилося побачити світ, як і антології Кониського. Розвіялися його надії збудувати кар’єру письменника в Україні. Здавалося, дарма він переметнувся від Львова до Києва. Нині його кар’єра стала справою ризикованою. Він уже не міг спертися на своїх київських друзів. Листування громадівців улітку 1876 року свідчить про їхню надзвичайну відвагу і затятість. Усі, разом із Владикою, присягали й надалі робити все можливе. Проте восени 1876 року Нечуй, мабуть, із важким серцем повертався до Кишинева, щоб пропагувати у Бессарабії російську культуру. Здолавши половину відміряного йому вісімдесятилітнього земного шляху, він, певно, думав, що його кар’єра українського письменника завершилася так само блискавично, як і почалася. Його держава винесла смертний вирок його культурі і творчим сподіванням. Не дивно, що 1877 рік став для Нечуя непродуктивним, — він геть нічого ніде не видав, з того року не лишилося жодного листа. Нечуй викладав, зализував рани і, безперечно, лютував. Описуючи його діяльність після Емського указу, Сергій Єфремов наводить розповідь жителя Кишинева Д. Щеглова64. Виявляється, Нечуй входив до невеликого гуртка вчителів, котрі, як і громадівці, збиралися, щоб обмінятися думками і обговорити новини. Не існує жодних офіційних згадок про це коло, є тільки поліцейський звіт 1881 року, з якого довідуємося, що Нечуй був під підозрою як «завзятий хохломан». Автор донесення знає і про його псевдонім, і про його зв’язки з Драгомановим, повідомляє, що цей учитель балує студентів і розмовляє з ними українською65. У поліцейському звіті замовчано те, про що згадує Єфремов: 1877 року гурток обговорював довгий і плутаний нарис Нечуя «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» про природу літератури і її зв’язок з національною культурою. Якщо коротко, то Нечуй доводив, що російська культура відмінна від української, а українцям потрібна лише українська література. Він іще багато чого сказав, але й цих думок було досить, щоб викликати скандал. Українська культура, цілковито незалежна від російської? Для багатьох це було просто немислимо. У радянські часи на таке не можна було й натякнути. Саме через цей нарис радянські літературознавці вважа-

64 Див.:

Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 413, прим. 2. Жоден пізніший дослідник ці свідчення більше не цитував; можливо, вони не збереглися.

65 Див.: Кузьменко, С. М. І. Нечуй-Левицький в Кишиневі (З нових архівних матеріалів) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 6. — С. 71.

55

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

ли творчість Нечуя доволі небезпечною темою для досліджень. Навіть критики, які наголошували на творчих здобутках письменника (скажімо, хвалили його за зображення соціальної нерівності), мусили засуджувати його за «Непотрібність...» як прояв буржуазного націоналізму. Він, мовляв, заперечував основу основ української радянської культури — тезу, що російська культура у всьому вела і веде перед. Усі українські радянські літературознавці зашпортувалися об цей нарис, який тоді, звісно, не можна було перевидати. Саме тому кращі науковці намагалися триматися від Нечуя подалі, а ті, хто про нього все ж таки згадував, зазвичай не могли похвалитися дослідницькою чесністю і здоровим глуздом. Лише Олександр Білецький, учений із бездоганною репутацією і прекрасним ідеологічним вишколом, зміг знайти формулювання, не позбавлене певного раціонального зерна. Він не виправдовував висловлені в цьому нарисі погляди і не погоджувався з ними, але пояснював їхні витоки: «Вони постануть перед нами не як продукт критичної, історико-критичної думки, а як продукт почуття глибоко ураженого грубими заходами царизму [...] почуття накипілої образи [...] Це зойк із “тюрми народів”»66. Дуже влучне спостереження. «Непотрібність...» не аж така ірраціональна, як здавалося Білецькому, але то справді крик розпачу, вереск глибоко враженої душі. То була грізна, люта, мстива проповідь Владики Нечуя, самопризначеного захисника української культурної ідентичності. Доля цього нарису від початку не склалася. Нечуй надіслав його у «Правду», де редактори явно не знали, що з ним робити. Першу частину нарису під назвою «Сьогочасне літературне прямування» видано 1878 року як передовицю додатку до журналу. Наступні десять років через фінансові і редакційні труднощі «Правда» виходила нерегулярно. Друга частина нарису побачила світ аж 1884 року в однотомному річному числі журналу (за редакцією Івана Франка). Є певна іронія в тому, що другу частину видав саме Франко, адже шість років до того він написав нищівний відгук на «Сьогочасне літературне прямування». Нарис було видано анонімно, але Франко знав, хто автор. Так почалася довга полеміка консервативного Нечуя з радикальними критиками, зокрема з Франком і Драгомановим67. Дискусія велася переважно неформальна, більшість реплік Нечуя віднаходимо у його художніх творах.

66

Білецький, Олександр. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький, Олександр. Зібр. праць: У 5 т. — К.: Наукова думка, 1965. — Т. 2. Українська література ХІХ — початку ХХ століття. — С. 334.

67 Докладніше про цю полеміку див. у третьому розділі.

56

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Навіть найглибше горе з часом минає. Нечуй та інші українські діячі взялися шукати способів, як продовжити роботу після Емського указу. Нечуй поновив контакти з «Правдою» й іншими галицькими часописами. Він переписав твір, перший рукопис якого Куліш загубив 1870 року, і надрукував у «Правді» 1878-го під назвою «Микола Джеря». Історичні нариси, які Нечуй готував для Києва, вийшли у Львові. Що найважливіше — він і далі писав: у лютому 1876 року, ще до Емського указу, він завершив «Бурлачку», а 1878-го написав комічну повість «Кайдашева сім’я», де з’являється навіть баба Параска. Ні Нечуй, ні Громада не збиралися здаватися. За Емським указом белетристику українською мовою можна було видати тільки в російському правописі. Нечуй подав цензорам усі три нові твори, і їх пропустили: «Бурлачка» вийшла в Києві 1880 року, «Микола Джеря» — 1883-го. Цензорів налякали тільки комічні негаразди в родині Кайдашів, тож цю повість видано у Львові. Як Нечуй намагався пристосувати твір до нових вимог, найкраще видно на прикладі задуманого 1876 року роману з життя провінційних священиків68. Письменник завершив «Старосвітських батюшок та матушок» 1880 року (10: 282). У 1882 році Київська громада заснувала російськомовний журнал «Киевская старина». Редактор журналу Феофан Лебединцев переклав Нечуїв роман російською і видав 1884 року, український оригінал побачив світ у Львові лише 1888-го. Київська громада поступово оживала, українські твори час від часу прослизали повз пильне око цензорів. Попри фінансові труднощі, видати українські твори у Львові стало легше. З’являлися нові часописи і нові можливості. Вигнаний із Російської імперії Драгоманов за фінансової підтримки Громади видавав українські твори і нариси про Україну у Західній Європі. Проте Нечуєве завзяття згасло, він став писати менше. На те могло бути кілька причин. Можливо, він так і не оговтався від глибокого особистого потрясіння, яке спричинив Емський указ. Хоча його листи початку 1880-х років не підтверджують це припущення: Нечуй жвавий, усім цікавиться, ладен кожному допомогти і негайно взятися до будь-якої роботи. У листі до Костомарова з грудня 1880 року він навіть припускає, що, може, не такий страшний Емський указ, як його малюють. Нечуй описує свій досвід спілкування з петербурзькими цензорами і завершує на оптимістичній ноті: «Заборони на белетристи-

68 У

листі до Михайла Драгоманова від 9 грудня 1876 року Юрій Цвітківський згадує, що Нечуй пише такий роман, і коротко переказує сюжет, див.: Архів Михайла Драгоманова / Ред. Роман Смаль-Стоцький. — Т. 1: Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870– 1895 рр.). — Варшава: Український науковий інститут, 1937. — С. 209.

57

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

ку нема. Мої повісті не пропускав Григор’єв сам по своїй лихій волі як страшний обруситель проти всякого людського права» (10: 284). Можливо, Нечуй навмисне прикидається наївним лоялістом перед видатним істориком. Зрештою, тоді він саме просив Костомарова поклопотатися за нього перед новим директором Головного управління цензури, щоб той пропустив надіслані рукописи. Емський указ був таємним, офіційно його не публікували, але Нечуй і члени Громади добре знали його зміст. У липні 1876 року у «Правді» навіть надрукували уривки з інструкцій, розісланих цензорам69. Напевно, Нечуй, коли жив у Кишиневі, став менше писати з якихось інших причин. Як він зауважує в листах (10: 290), багато часу відбирало вчителювання70. Певні зобов’язання накладала й дедалі поважніша репутація письменника, скажімо, йому надіслав свої твори на оцінку юний Борис Грінченко. Звичайно, на увагу Нечуя претендували й інші, менш обдаровані письменники. Нечуй був з ними ласкавий і всіх намагався підтримати71. Проте найважливішою перешкодою для творчості були, мабуть, хвороби. В архіві Кишинівської гімназії є документи про те, що Нечуй не може виконати шкільну програму через тривалі і часті напади хвороби72. Крім традиційної поїздки до Києва і додому на різдвяні й літні канікули, влітку 1884 року Нечуй попросив дозволу відвідати Щавницю — курортне містечко на півдні Польщі, відоме своїми мінеральними водами. Звісно, опинившись в Австрії, він завітав і до Львова, зустрівся з друзями (10: 394), краще познайомився з місцевістю, яка могла прислужитися для творчості. Однак то була не просто собі приємна мандрівка. У листі до Олександра Кониського 4 вересня 1884 року Нечуй як завжди захоплено писав про творчі плани і нові подорожі, але згадував, що мінеральні води не вилікували його хворий шлунок. Письменник, якому на той час виповнилося тільки 45 років, зізнавався, що по закінченні навчального року збирається вийти на пенсію й осісти в Києві. Олександр Білецький відважно намагався порятувати світлий образ Нечуя від звинувачень у немарксистських і антирадянських поглядах, тому припустив, що він так рано пішов на пенсію, щоб уникнути

69 Див.:

Правда. — 1876. — № 13/14. — С. 500–505. Кузьменко, С. М. І. Нечуй-Левицький в Кишиневі (З нових архівних матеріалів) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 6. — С. 70.

71 Див. його листи до Грінченка (10: 287–291) і Михайла Грушевського (10: 295–308).

72 Див. архівні документи у: Кузьменко, С. М. І. Нечуй-Левицький в Кишиневі (З нових архівних матеріалів) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 6. — С. 71.

70 Див.:

58

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

переслідувань за українофільську діяльність у Кишиневі73. Напевно, Білецький не знав про поліцейське досьє на Нечуя. Услід за Єфремовим він гадав, що Нечуй, який удень учителював, а вночі писав, міг вступити у конфлікт з директором школи через свої українофільські погляди, і це могло підштовхнути його раніше піти на пенсію. Проте, як засвідчує опубліковане досьє, колишній директор школи «абсолютно поручився» за Нечуєву надійність74. У пізнішому Нечуєвому романі «Над Чорним морем» зображено протистояння учителя і директора, внаслідок якого директор пропонує вчителеві залагодити конфлікт, обравши заслужений відпочинок. Якщо ця сцена справді автобіографічна, то йдеться радше про Седльце, ніж про Кишинів. Нечуй таки рано вийшов на пенсію — вже за кілька місяців після листа Кониському, одразу після Нового року (у листі від 11 травня 1885 року він писав: «Службу я покинув ще після Різдва» (10: 299)). Лікар порадив йому залишити Кишинів. Нечуй знову вирушив до Щавниці і Львова, де зустрівся з Іваном Франком, Іваном Белеєм, Олександром Кониським та іншими. Під час останньої мандрівки за кордон Нечуй відвідав цілу низку різних містечок. Хвороба не відступала, він майже не писав. У листах він скаржився: «в мене тепер не стає сили працювати» (10: 295), «мені тепер не до творів» (10: 299), «я вже два роки не можу нічого писати» (10: 300). Восени 1885 року він перебрався до Києва, де оселився на Великій Підвальній вулиці в будинку № 31. Спершу його пенсія становила якісь мізерні 200 рублів, але згодом її підвищили (10: 304, 534). Нечуй активно намагався видати свої твори і у Києві, і у Львові, особливо «Старосвітських батюшок та матушок», які українською ще не виходили. Однак то все були твори, написані раніше. Від 1881 року він писав мало, а 1885-го дав лише кілька оповідань. Перші кілька років у Києві становище не покращилося. Від виходу на пенсію й аж до смерті 1918 року Нечуй жив у Києві. Він прожив там 33 роки, себто набагато довше, ніж деінде. Якщо додати ще й студентські роки, то Нечуй провів у Києві більше як половину життя. Він жив у місті довше, ніж багато «київських» письменників (скажімо, довше, ніж Валер’ян Підмогильний), але у широкого загалу він однаково не асоціюється з урбаністичним простором. Нечуй одним із пер-

73 Див.:

Білецький, Олександр. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький, Олександр. Зібр. праць: У 5 т. — К.: Наукова думка, 1965. — Т. 2. Українська література ХІХ — початку ХХ століття. — С. 320.

74 Див.: Кузьменко, С. М. І. Нечуй-Левицький в Кишиневі (З нових архівних матеріалів) // Радянське літературознавство. — 1966. — № 6. — С. 71.

59

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

ших в українській літературі описав місто, де розгортається дія багатьох його творів, проте читачі зазвичай не завважують, скільки для нього значив Київ. Почасти в тому винен штучний образ Нечуя як етнографічного реаліста, певну роль зіграло й те, як тихо і непомітно він жив. Попри раніші візити і членство в Громаді, Нечуй був у Києві чужинцем. Він жив тихо й скромно — і через хворобу, і через низьку пенсію. З часом здоров’я і матеріальне становище покращилися, але він однаково не належав до тих, хто очолює суспільні рухи чи бере активну участь у діяльності гуртків. Він, безперечно, долучався до різних культурних проектів, особливо організованих Громадою, та українські кола вже змінилися. Чільні місця в українській спільноті поступово посіли молодші діячі, носії нових ідей. Культурна програма Старої громади не могла протистояти тиску авторитарної держави. Українське питання перетворилося з культурної програми на політичний проект. Кінець ХІХ століття у Російській імперії знаменували радикалізація боротьби за соціальні зміни і політизація багатьох рухів. У повітрі запахло змінами, слово «революція» не сходило з вуст. У такому суспільному кліматі обережне культурництво перших членів Київської громади 1860–1870‑х років багатьом молодим українцям видавалося застарілим. На зміну Старій громаді прийшла Нова, і її молодші учасники більше схилялися до політичної діяльності. Стара гвардія засновувала наукові організації й видавала часописи. Вона рахувалася з обмеженнями, які створював уряд. Вона намагалася запропонувати освіту масам, укладала словники й видавала етнографічні студії. Нове покоління хотіло більшого і не обмежувалося легальними засобами, щоб досягнути свого. В українському питанні йшлося вже не про ідентичність, а про свободу. Молодшим було замало сповістити світ про існування української нації: вони хотіли змінити соціальні і правові структури, щоб забезпечити їй права, на які заслуговує кожен народ. Між юними радикалами і Старою громадою час від часу виникала напруга. Радикальні елементи були і в Старій громаді. Конфлікт Михайла Драгоманова з іншими громадівцями свідчить, що розколи траплялися і в старшій, консервативнішій групі. У 1888 році Нечуєве здоров’я й умови життя покращилися, і він нарешті зумів завершити черговий роман — «Над Чорним морем», у якому змалював нові суспільні реалії. Нечуєві було тільки п’ятдесят років, проте він не лише підтримував Стару громаду, а й належав до найконсервативніших її представників. На його думку, українських інтелектуалів мали цікавити передусім культурні проблеми, політична діяльність його не обходила. Він вирішив захищати українську ідентичність і не ставив собі за мету розви-

60

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

вати її, аналізувати, що вона може запропонувати різним соціальним верствам, чи визначати її місце у всесвітній сім’ї націй. Він чітко собі уявляв, якою має бути українська культурна ідентичність, і її боронив. Вона базувалася на мові, яка, певна річ, посідала чільне місце у Нечуєвій ієрархії цінностей. Усе, що ставило під сумнів чи під загрозу статус української, було однозначним злом. Нечуй присвятив ціле своє життя служінню мові. Для письменника мова — не просто абстрактний ідеал, а й інструмент. Пошана до мови — це ті підвалини, на яких ґрунтувалася решта цінностей Нечуя. Захист цих простих, можливо, навіть спрощених тез змусив Нечуя піти проти течії соціальних, культурних і політичних змін кінця ХІХ століття. У світі, де революціонери небезпідставно стверджували, що навіть убивство царя не пришвидшить суспільних змін, Нечуєві культурні й лінгвістичні пріоритети вели його вбік від діячів, які прагнули політичних зрушень. Безперечно, молодші колеги шанували досягнення Нечуя, але для них він був уже живим реліктом минулої доби. Навіть коли вони, продовжуючи працю попередників, бралися до культурницької діяльності, до Нечуя вони ставилися поблажливо. Скажімо, Людмила Старицька-Черняхівська, донька Нечуєвого друга і побратима по Старій громаді драматурга Михайла Старицького, описує в мемуарах зустріч молодих літераторів у Києві на початку осені 1891-го чи 1892 року. На зустріч запросили Нечуя, Антоновича, Пчілку, Кониського і Старицького, радше як «весільних генералів», а не як повноправних членів гурту, — вони належали минулому75. Проте Нечуя ще не забули. У 1888 році він перебрався в будинок № 19 по вулиці Ново-Єлизаветинській, де прожив аж до 1909 року. Це вулиця паралельна до Хрещатика, який тоді не був центральною магістраллю Києва. Нечуй ще жив там, коли Ново-Єлизаветинську перейменували на Пушкінську, так вона зветься й донині. Його дім належав Сегету, члену ради управління Київського товариства взаємного кредиту, котрий помер 1904 року (10: 413). За кілька років по його смерті вдова продала будинок, а нові власники його знесли і збудували на тому місці новий. Більшість друзів і знайомих, які писали про Нечуя, згадують ту зручну квартирку в самісінькому центрі міста, скромно, але акуратно умебльовану, з піаніно. Її мешканець — невисокий, аж надміру формальний у своїй ґречності, але життєрадісний. Нечуй жив сам — розпланованим урівноваженим життям, підпорядкованим усталеним звич 75 Див.:

Старицька-Черняхівська, Людмила. В. І. Самійленко (Пам’яті товариша) // СтарицькаЧерняхівська, Людмила. Вибр. твори. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 805.

61

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

кам. Наскільки дозволяли здоров’я і кошти, він і далі писав та видавав свої твори. Цензурні обмеження на українські видання у Російській імперії завжди були дещо непередбачувані. Емський указ залишався в силі — власне, його так ніколи й не скасували — але українські книжки просочувалися повз цензорів навіть до ослаблення цензури 1905 року. Напевно, це доводило до сказу Нечуя й інших письменників, котрі мусили гаяти купу часу на листування зі свавільними цензорами. Однак терплячий і педантичний Нечуй далі подавав до друку нові й старі твори. Найчастіше він надсилав рукописи до Львова, своєму другові Іванові Белею, який редагував газету «Діло», чи Василеві Лукичу, відповідальному за журнал Наукового товариства імені Шевченка «Зоря». Кілька творів з’явилися друком на сторінках «Киевской старины» та альманахів і антологій, які виходили в Санкт-Петербурзі, Харкові, Одесі й деінде по Російській імперії. На пенсії Нечуй писав уже не так активно, як у Седльце, але набагато більше, ніж у Кишиневі, і то в різних жанрах. У 1890 році він завершив «Афонського пройдисвіта» (оповідання про шахрая, який паразитує на ченцях київського монастиря) і «Українські гумористи та штукарі» (белетризовану етнографічну студію про традиції українського гумору). Наступного року він завершив повість «Навіжена», дія якої розгортається в Кишиневі, — таке собі продовження роману «Над Чорним морем», і другий есей про національні риси української літератури та її стосунок до російської культури під назвою «Українство на літературних позвах з Московщиною». Видали ту статтю, звичайно, у Львові. Нечуй підписав її новим промовистим псевдонімом «Баштовий» — у козацькі часи так називали вартових, які запалювали сигнальний вогонь, побачивши татар. Як і в ранішому нарисі «Непотрібність...», емоцій у цьому есеї більше, ніж раціональних аргументів, але він засвідчує, що Нечуїв інтерес до різних культурних моделей та розбіжностей між українською і російською культурами не згасав. Навесні 1893 року Наталя Кобринська запросила Нечуя щось дати для альманаху про жіноче питання. Письменник щиро зацікавився темою, проте ввічливо відмовився брати на себе чіткі зобов’язання: сказав, що зайнятий, але пізніше, може, щось придумає. Схоже, ідея написати щось про жіноче питання його не покидала. У листопаді того року він надсилає Лукичу коректуру нового твору «Поміж ворогами», який спершу розділами друкували в «Зорі», а наприкінці листа згадує, що пише нове оповідання «Не той став»: «буде невеличке [...] але я нешвидко скінчу його» (10: 342). Нечуй і справді закінчив цей твір допіру 23 січня 1894 року (6: 464). Ця повість — важливе свідчення того, що він не сто-

62

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

яв осторонь тогочасних суспільних дискусій. Схоже, сам він був високої думки про «Не той став». Сподіваючись на дозвіл видати твір у Києві, Нечуй не одразу надіслав рукопис «Зорі». В іншому листі він пояснював Лукичу, що українські твори, вже видані в Австрії, не дозволяють видавати в Росії. Нечуй довго оббивав пороги, доки санкт-петербурзький цензор дозволив нарешті опублікувати цю повість (у російському правописі). У 1896 році її видали і у Києві, і у Львові. То був тріумф і для Нечуя, і для української літератури, і для жіночого питання76. І це не одинока мить тріумфу. Навесні 1894 року Микола Лисенко закликав Громаду відзначити об’єднаний ювілей 25-ліття творчої діяльності Івана Нечуя-Левицького і драматурга Михайла Старицького77. Неясно, яку дату він брав за відлік творчої кар’єри письменників. Перший твір Нечуя видано 1868-го, а Старицького — 1865 року, себто 1894 рік не був ювілейним для жодного з них. Проте до Лисенка прислухалися, і письменників ушанували в кількох містах. Тогочасні джерела скупі на подробиці, але публічні урочистості відбулися щонайменше у Києві й Харкові. Хай там як, Нечуй отримав багато листів і телеграм із привітаннями, особливо з Харкова; відповісти на всі він не міг, тож вирішив подякувати їм оголошенням у «Зорі» 13 грудня (1 грудня за ст. ст.)

1894 року78. Він дякував усім, хто його привітав, особливо відзначивши тих, хто надіслав привітання з Галичини й Буковини, себто з-за кордону. У 1890–1900-х роках Нечуй не лише писав, а й брав участь у низці громадських ініціатив. У листі до Михайла Комарова 1893 року Микола Лисенко згадував, що Нечуй збирається призначити приз 500 рублів за найкращу драму про козацьку добу чи Київську Русь79. Десятого січня 1896 року Нечуй у листі до Бориса Грінченка вітав його з Новим роком і додавав нагороду 250 рублів за п’єсу «Ясні зорі» про легендарну Марусю Богуславку, про яку він і сам писав. Перший приз отримав Михайло Старицький за п’єсу «Богдан Хмельницький». Нечуй теж писав історичні твори, але прозу, не драми. У 1895 році він закінчив роман про Івана Виговського, який гетьманував у 1657–1659 роках і намагався відділити козацьку державу від Московського царства. Ще через два роки Нечуй написав роман про Ярему Вишневецького, внука засновника Січі Байди-Вишневецького і грозу козацтва часів повстання Хмельницького.

76 Докладніше

про цю повість див. у розділі 5. Лисенко, Микола. Листи / Упор. Остап Лисенко. — К.: Мистецтво, 1964. — С. 236, 237, 240.

78 Див.: Зоря. — 1894. — № 23 (1 грудня). — С. 508.

79 Див.: Лисенко, Микола. Листи / Упор. Остап Лисенко. — К.: Мистецтво, 1964. — С. 223.

77 Див.:

63

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Тоді ж таки точилися розмови про можливість видавати україномовний часопис «Промінь», де Нечуй номінально був би редактором; на жаль, цьому проектові не судилося здійснитися. Неясно, хто стояв за цим задумом, бо сам Нечуй за таке не взявся б, хоча по дозвіл на видання до санкт-петербурзьких цензорів звернувся саме він. Йому відмовили80. Микола Тараненко стверджує також, наче 1891 року Нечуй виступив редактором повного зібрання творів Івана Котляревського81, але тому немає доказів. Натомість ми достеменно знаємо, що 1903 року Нечуй не приїхав на відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, де зібралося багато письменників і з підросійської, і з підавстрійської України. Можливо, приїхати завадило здоров’я — на той час йому виповнилося вже 64 роки, але ж молодший за нього на якісь два роки Старицький приїхав. Утім, Нечуй зголосився взяти участь в іншому важливому проекті, до якого він пасував як ніхто. Пантелеймон Куліш помер 14 лютого 1897 року, не завершивши український переклад Біблії для Лондонського Біблійного товариства. Нечуй 1900 року взявся завершити його працю і зробив це через рік, у 1901-му, переклавши, за його власною оцінкою, десь чверть тексту (10: 373). Нечуй мав хист до мов і використовував різні європейські переклади, особливо лютеранський німецький (10: 443), але івриту й арамейської він не знав. Іван Пулюй, котрий був посередником між Нечуєм і Біблійним товариством, вів із ним розлоге листування про лінгвістичні, канонічні, прагматичні й фінансові сторони проекту. Робота була непроста, але в січні 1903 року Нечуй повідомив, що отримав гроші від Біблійного товариства: 2999 рублів він віддав удові Куліша, а 444,50 лишив собі (10: 403). Письменник поклав свій гонорар на рахунок у київському банку і заповів його на підтримку вбогих українських студентів Львівського університету (10: 408–409). Переклад Святого Письма українською в Російській імперії заборонили, і Нечуй розпорядився, щоб авторські примірники роздали його колегам у Львові. Це видання не залишило якогось помітного сліду. Переклад могли поширювати тільки в Галичині, Буковині та серед українських емігрантів Північної Америки. Католицька і православна церква по-різному оцінюють канонічність певних частин Святого Письма, тому кілька уривків зі Старого Заповіту, які переклав Нечуй, не ввійшли до підготованого Біблійним товариством віденського видання 1903 року. Знайшовся у Нечуя час і на твори, які виходили поза його звичний репертуар. Австрійські українці видавали у Відні німецькою мовою ча 80 Див.: 81 Див.:

Тараненко, Микола. І. С. Нечуй-Левицький: Семінарій. — К.: Вища школа, 1984. — С. 114. Там само. — С. 111.

64

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

сопис «Ruthenische Revue». У жовтні 1905 року там надрукували Нечуїв нарис «Die Anzahl der Ruthenen in Europa, Asien und Amerika» — як можна здогадатися з назви, демографічний підрахунок кількості українців. Первісно той нарис мав публікувати львівський «Літературно-науковий вісник», але письменник погодився на видання у «Revue» (в перекладі), і львівські редактори вирішили не дублювати текст (10: 447). У листі до Михайла Грушевського, де Нечуй згадує про цей демографічний нарис, він пише ще про дві статті — «Кельти й їх письменство» та «Од Києва до Миколаєва» (10: 448). Жодна з них не збереглася. Другу написано на прохання Драгоманова (10: 449) до 1880 року, бо Нечуй згадував про неї в листі до редактора «Правди» Володимира Барвінського (10: 279). У листі Грушевському письменник стверджує, що її скорочену версію видатний французький географ Елізе Реклю використав у своєму нарисі про Росію, в тексті про долину Росі. П’ятий том «Європи» Реклю з монументального проекту «Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes» містить довгий українофільський розділ про південну частину басейну Дніпра, але про Рось чи покликань на Нечуя там немає. Можливо, Реклю чи його помічники читали Нечуєву статтю для розуміння контексту. Крім цих і багатьох інших громадських проектів, Нечуй як завжди працював над виданням і перевиданням своїх творів. У 1898 році цензор дозволив видати перші два томи його творів, які мали започаткувати нове багатотомне видання. Наскільки відомо, Нечуй уперше згадує цей проект і наводить приблизний зміст перших чотирьох томів у листі до Грушевського 2 січня 1899 року (10: 355). Сергій Єфремов стверджував, що ідея багатотомного повного зібрання творів Нечуя належала молоді з видавництва «Вік» (а це сам Єфремов, Володимир Дурдуківський, Олександр Лотоцький та інші)82. Це анахронічне перебільшення, адже в тогочасній Російській імперії було немислиме повне видання Нечуєвих творів, до якого ввійшли б нариси про російсько-українські літературні стосунки. Навіть ранню повість «Причепа» заборонили 1898 року (10: 355), через що перші два томи довелося об’єднати в один. Досі неясно, хто запланував це видання, збереглися лише уривчасті свідчення про саму ідею проекту і випуск першого тому. Нечуй листувався з українським письменником Петром Стебницьким, який жив тоді в СанктПетербурзі, де і вийшов перший том. Із цих листів можна виснувати, що Стебницький був посередником між автором і видавцем. Неопубліковані листи Стебницького до Нечуя зберігаються в київських архівах (10: 542) 82 Див.:

Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 418.

65

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

і, можливо, пояснюють, хто був видавець і як це видання задумали, реалізували та фінансували. Схоже, Нечуй особисто клопотався про дозвіл цензора і передав видавцеві права на перші два томи за якісь сто рублів (10: 356). Перший том — груба книжка на 757 сторінок — вийшов друком у Санкт-Петербурзі 1899 року. Другий і третій томи, кожен більше як 450 сторінок, надруковано в Києві 1900-го і 1901 року відповідно. До другого тому ввійшов роман «Старосвітські батюшки та матушки», який первісно мав бути в третьому томі, а до третього — «Причепа» (який з’явився б у другому томі, коли б не заборона цензорів): цензори нарешті дозволили його друкувати за умови, що письменник змінить назву, і твір став «Нахабою». Ці два томи видав єфремовський «Вік», про що Нечуй згадує в листах (10: 427). Так почалися стосунки, у яких, на жаль, було більше суперечок, ніж корисних справ. Єфремов не приховував, що у спілкуванні з Нечуєм «Вік» зайняв жорстку і безкомпромісну позицію. Працівники «Віку» боролися за майбутнє української культури під тиском репресивного апарату й цензорів Російської імперії, майже без копійки за душею. Старосвітські примхи старого й немічного чоловіка перешкодити їм не могли. Як приклад таких примх Єфремов наводить лист Нечуя до Стебницького, де він переконує, що всі книжки мусять бути такого формату, як «Кобзар» 1866 року, бо «здорову та довгу книжку недогідно читати, держучи в руках та ще й лежучи. Вона все бгається та загинається і перебаранчає читати»83. Дивно, що Єфремов цитує ці рядки. «Вік» спеціалізувався на метеликах на кільканадцять сторінок для масового читача, то чому обурюватися, коли автор дбає про читачеву зручність, надто як зважити, що Нечуєві томи справді були немалі? Перш ніж глузувати з Нечуя, Єфремову варто було подумати над зауваженнями іншого автора. Панас Мирний, чиї твори «Вік» готував тоді до друку, у листі Єфремову від 4 березня 1901 року порівнював своє видання з Нечуєвим: «Хотілося б і мені, щоб книжку зручно було узяти, а не ламати руки такою вагою, як перший том Левицького»84. Схоже, не лише Нечуй переймався розміром книжок. І це ще не все, що можна закинути Єфремову. Цитованого листа немає

83

Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 419.

84 Мирний, Панас. Зібр. творів: У 7 т. — К.: Наукова думка, 1971. — Т. 7. — С. 472. У наступному листі від 22 березня 1901 року Мирний знову порівнює себе з Нечуєм, цього разу йдеться про фінансовий бік справи. Мирний, бухгалтер за фахом, хоче пересвідчитися, що його не обділять у відсотку з продажів.

66

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

у виданій епістолярній спадщині Нечуя85. Можливо, Єфремов мав доступ до листів, що їх радянські редактори не знайшли, до знехтуваних або до відцензурованих, але це питання, напевно, залишиться без відповіді. Був той лист чи ні, а найзапекліші бої між видавництвом і автором точилася не за формат книжок, а за текст. Єфремов стверджував, що Нечуй увесь час переписував свої романи, і те, на думку біографа, їм лише шкодило. Найбільше клопоту завдавав правопис: Нечуй виробив власну орфографію і вимагав, щоб видавництво її дотримувалося. Коли йому присилали гранки і він виявляв, що його побажання не врахували, то віддавав текст назад із виправленнями. І тоді, пише Єфремов, «молодь [Єфремов та інші працівники «Віку»] або иноді повертала обережненько назад до давнього тексту (щодо стилю), або ж і зовсім не зважала на дивацтва старого письменника (щодо правопису). Спершу він не помічав цієї німої боротьби коректорськими засобами. Нарешті помітив — і обурився»86. Нечуй справді обурився. Він почав маленьку приватну війну, а Єфремов став одним із найзапекліших його ворогів. Нечуй усе життя боровся з цензурою і от зіткнувся з черговим цензором, який заважав йому видати написане. Коли Нечуй отримав авторські примірники і поскаржився, що його правки знехтувано, Єфремов відповів тільки: «Та що ж маєте говорить, коли діло вже зроблено!..» (10: 427). Коли «Вік» так само повівся з перевиданням «Рибалки Панаса Крутя» 1903 року, Нечуєві урвався терпець. Видавництво і Єфремов утратили його довіру: «Через це я не йму їм віри, та й не можна йняти. Їм усі способи гарні, аби досягти свого й поставити на своєму. Вас обійдуть хитрощами, аби вийшло по їх» (10: 428). Нечуй відмовився співпрацювати з видавничою спілкою тих, кого називав «деспотами». Він був ревно відданий українській справі і прагнув друкувати свої твори, але вважав, що автор має право контролювати власні тексти і, зокрема, їхній правопис. Прикметний і такий самий конфлікт з іншим видавництвом. На запрошення Михайла Коцюбинського Нечуй подав оповідання «Гастролі» в альманах «З потоку життя». Він уже дискутував із Коцюбинським про правопис після альманаху «Дубове листє» і радив молодшому письмен 85

Єфремов цитує лист до Стебницького від 2 лютого 1899 року. Є опублікований лист до Стебницького від 9 лютого 1899 року. Навряд чи Нечуй за тиждень написав аж два листи одному адресатові. Єфремов цитує ще один невідомий лист у біографії, тієї цитати теж немає у виданій епістолярній спадщині. Радянські редактори Нечуєвого десятитомника оминають ім’я Єфремова (його немає в іменному покажчику), але біографію його пера вони знають і цитують анонімно.

86 Єфремов, Сергій. Вибране: Статті, наукові розвідки, монографії. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 419.

67

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

никові таке: «Як думатимете зробити яку зміну в утворах авторів, то передніше спитайте на згоду в авторів, бо інакше Ви образите авторів». Далі він додає про збірки, видані правописом, який він називає галицьким: «Вибачайте мені, що я не згоджуюсь брати спілку в таких виданнях» (10: 406). Відповіді Коцюбинського — зразок терпимості і розважливості. Він наполягає, що альманах, у якому кожен дотримується свого правопису, — це безглуздя, але запевняє Нечуя, що воля автора — закон87. І справді, попри сумніви в орфографії і невисоку думку про його оповідання88, Коцюбинський просить співупорядника Миколу Чернявського бути особливо уважним до Нечуєвого правопису і друкувати оповідання так, як хоче автор89. Проте Чернявський знехтував проханням90 і звів правопис альманаху до спільного знаменника. Це, звичайно, сприкрило Нечуя (10: 463), але Коцюбинський щиро вибачився і похвалив автора. Він запевнив його, що читачі, які кинуть книжку лише тому, що її видано «галицьким» правописом — а про них постійно згадував Нечуй, — «самі ж себе покарають, бо не прочитають такої, наприклад, гарної повісті, як “Гастролі”»91. Завдяки лестощам і ґречності Коцюбинського письменники лишилися друзями. Коцюбинський спілкувався з Нечуєм тактовно і з повагою, зрештою, письменник заслуговував, щоб на його побажання зважали. Натомість для Єфремова й «молоді» з «Віку» старий і його твори належали історії — вони були скам’янілими рештками на шляху до української культурної автономії. Тридцятип’ятирічний ювілей творчості Нечуя 1904 року ще чіткіше показує, наскільки він був живою викопною пам’яткою. Багато років українська спільнота не минала жодної нагоди для широкого святкування, щоб об’єднати зусилля навколо просування української культури. Наймасштабнішим і найвідомішим заходом такого типу стало відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року, але й менші події багато важили, особливо в Києві. У грудні 1903-го тут відзначили 35-річний ювілей творчої діяльності Миколи Лисенка. Коли громада збирала кошти на подарунок, внесок зробив і Нечуй92. Активісти підготували публічні урочистості, поставили Лисенкову оперу «Різдвяна ніч». Нечуя вразило це свято, зокрема, сума коштів, яку вдалося зібрати від 87 Див.:

Коцюбинський, Михайло. Твори: У 7 т. — К.: Наукова думка, 1974. — Т. 5. — С. 388. листі до Володимира Гнатюка 24 січня 1904 року він назвав оповідання «слабким», див.: Там само. — С. 307.

89 Див.: Там само. — С. 11.

90 Див.: Там само. — С. 180.

91 Там само. — С. 54–55.

92 Див.: К юбилею Н. В. Лисенка // Киевская старина. — 1903. — Т. 83 (октябрь). — С. 19.

88 У

68

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

вистави (10: 408). По тому сам Лисенко долучився до підготовки ювілею Нечуя. Ювілей відзначали протягом 18–20 грудня 1904 року. Першого вечора поставили «За двома зайцями» — п’єсу Старицького, переробку Нечуєвої комедії «На Кожум’яках». Другого дня відбулося саме святкування, а 20 грудня урочистості завершив вечірній виступ музичної школи, яку Лисенко заснував на кошти, подаровані йому свого часу на річницю творчості93. Той ювілей — мабуть, найкраще задокументована подія у Нечуєвому житті. Його описано і в біографії Єфремова, і у спогадах Марії Грінченкової, опублікованих 1924 року. Найяскравіша сцена в обох описах — це ранній відхід з вечора самого ювіляра. Ось як це змальовує Єфремов: «Іван Семенович зопсував собі ювилей р. 1904-го, вставши з-за стола під час патетичного слова одного з промовців, бо “десята година — я більше не можу, спати хочу”». Подібну історію розповідає Грінченкова, додаючи трохи більше подробиць94. Шістдесятишестирічний Нечуй, певно, був і відлюдькуватий, і примхливий, і вередливий. Та, може, насправді він пішов зі свята менш драматично, ніж змальовують самовидці. Прийшов на вечір і непроханий гість — поліцейський шпиг. Поліція вирішила наглядати за святкуванням, дізнавшись, що туди прибудуть галицькі українофіли, зокрема Іван Франко (який не з’явився95). Поліцейський звіт допомагає уявити перебіг святкування96. Урочистості почалися другого дня о першій годині в Літературно-артистичному товаристві. Зібралося близько 250 гостей, зокрема делегати з Полтави, Чернігова, Одеси, Харкова, Москви, Варшави, Санкт-Петербурга й Галичини. Було багато промов. Урочистості тривали до п’ятої. О сьомій група з 76 гостей зібралася в приватній обідній залі готелю «Континенталь», де продовжилися промови, петиції й тости, серед них і «за політичну свободу». Святкування завершилося опівночі. Агент стверджує, що господар вечора, ювіляр і ще троє письменників відбули десь за півгодини до того. Отже, Єфремов і шпиг сходяться на тому, що Нечуй пішов до завершення вечора, але у поліцейському звіті ця подія менш провокативна.

93 Див.:

Тараненко, Микола. До історії висвітлення 35-річного ювілею І. С. Нечуя-Левицького // Українське літературознавство. — 1973. — № 19. — С. 110–115.

94 Див.: Грінченкова, Марія. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. — 1924. — № 4. — С. 114–115.

95 До Києва він приїхав, але привітання ювіляру видав у «Літературно-науковому віснику» (том 29, кн. 1 за 1905 рік, с. 36–42).

96 Див.: Хаврусь, Сергій. Жандармські документи про І. С. Нечуя-Левицького // Український історичний журнал. — 1968. — № 11. — С. 136–138.

69

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Такі ювілеї проходили за певним усталеним розкладом. Урочистості ділилися на денну громадську і приватну вечірню частини97. На другому, приватному заході українські діячі могли відкрито висловлювати свої думки. Так само й на відкритті пам’ятника Котляревському: влада заборонила підданцям Російської імперії виголошувати промови українською вдень під час прилюдних акцій, але нічого не могла вдіяти проти української мови на приватному прийомі ввечері. Денна частина Нечуєвого ювілею, де головувала Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач, мати Лесі Українки й сестра Михайла Драгоманова), складалася з промов його побратимів з української спільноти. Зачитано привітання, за програмою ювіляр мав подякувати гостям і відповісти на поздоровлення98. Приватна вечірня частина, яку шпиг, очевидно, мусив підслуховувати під дверима, час від часу уточнюючи в офіціантів і готельних працівників, хто там говорить, була не такою формальною і передбачала наїдки та напої. Напевно, тут звучали радше особисті виступи, які з плином часу й алкоголю ставали емоційнішими. Якщо, як стверджує поліцейський звіт, товариство почало закликати до політичної незалежності — а такі заклики напередодні революційних подій 1905 року лунали дедалі частіше, хоча на людях говорити про це було небезпечно — значить, гості перейшли від ушанування ювіляра до політичної агітації. Цілком логічно, що Нечуй, немолодий і непитущий99, після довгого дня рано покинув вечірнє святкування, яке щохвилини ставало бурхливішим. Існує ще одне джерело, яке підважує спогади Єфремова і Грінченкової. Автор цих свідчень, хоч як це дивно, теж Єфремов. У журналі «Киевская старина», органі українофільського руху, він у лютому 1905 року надрукував статтю про Нечуїв ювілей. У хроніці останніх подій Єфремов описував спроби української інтелігенції протидіяти обмеженням, які наклав Емський указ 1876 року: «По-перше, українські інтелігенти, що зібралися в Києві у грудні минулого [1904] року, щоб вшанувати І. С. Левицького з нагоди його ювілею, не могли не відзначити, що ці нестерпні заборони обмежували досягнення українського письменника»100. Далі

97 Ці

ювілеї нагадували російську «Банкетну кампанію» 1904–1905 років; таку форму зумовили юридичні обмеження, які царський уряд запровадив, щоб придушити політичну опозицію.

98 Див. більше: Тараненко, Микола. До історії висвітлення 35-річного ювілею І. С. Нечуя-Левицького // Українське літературознавство. — 1973. — № 19. Існує й анонімний опис ювілею, див.: Киевская старина. — 1905. — Т. 88. — Кн. 1. — Ч. 2. — С. 19–23.

99 У листі до Бориса Грінченка 1902 року Нечуй зізнався, що «горілки із роду не пив» (10: 398– 399). Імовірно, не останню роль у цьому відіграли проблеми зі шлунком, які нерідко йому допікали.

100 Киевская старина. — 1905. — Т. 88. — Кн. 2. — Ч. 2. — С. 163.

70

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Єфремов наводить петицію до міністра внутрішніх справ: підписанти окреслювали, як саме Емський указ шкодить українській культурі, і просили його скасувати. Цю петицію згадує не він один, схожі статті знаходимо на сторінках «Ruthenische Revue», «Літературно-наукового вісника» та інших101. Єфремов як ніхто мав розуміти, що бенкет, який Нечуй покинув раніше за інших гостей, перетворився з пошанування письменника на політичну нараду молодих активістів, котрі складали петицію до уряду. Не дивно, що за дверима чатував жандарм. Можливо, Нечуй пішов, коли зрозумів, що присвячена йому частина скінчилася і його присутність зайва. Історія, яку розповідають Єфремов і Грінченкова, — дотепний анекдот, але її породили не так факти, як упереджений образ Нечуя як чоловіка примхливого і сварливого. Обидва автори старанно культивували цей образ. Про упередженість цих авторів свідчить ще один анекдот, який Грінченкова наводить у спогадах про Нечуя. Українські діячі намагалися скористатися революційними подіями в Російській імперії 1905 року, зокрема, спробували заснувати у Києві щоденну україномовну газету. Врешті на кошти Євгена Чикаленка було створено щоденник «Громадська думка». Головними рушіями проекту виступили Єфремов і подружжя Грінченків. Вони стали запрошувати до співпраці інших культурників, звернулися і до Нечуя, але той відмовив. Грінченкова пише: коли вона попросила Нечуя дати щось в українську газету, там якраз з’явилася стаття Єфремова проти погромів у Києві. Нечуй вчепився до мовних помилок у статті, як він їх бачив. Грінченкова занотувала свою відповідь: «ви, в цей великий історичний момент, замісць щоб допомогти українській справі своїм авторитетним ім’ям та своєю працею, не тільки зрекаєтеся це зробити, а ще й глузуєте з тих людей, що хочуть цей момент не проґавити, а використати»102. Так і постала легенда, ніби старий дивак Нечуй не розумів ваги української преси і відмовився підтримати цю шляхетну справу через правописні химери. Проте ми знаємо, як 1901 року, за кілька років до того, Нечуй марно намагався отримати дозвіл на видання україномовного журналу «Промінь» і друкував свої твори в інших українських часописах. Можливо, він просто не хотів співпрацювати з газетою, за якою стояв Єфремов, адже він порвав із «Віком» після того, як там зневажили його думку. Можливо, він не від української

101 Докладніше

про значення цієї події і її бібліографію див.: Andriewsky, Olga. The Politics of National Identity: The Ukrainian Question in Russia, 1904–1912. — Cambridge: Harvard University, 1991. — Р. 168; особливо прим. 74.

102 Грінченкова, Марія. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. — 1924. — № 4. — С. 116.

71

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

справи відцурався, а від такого редакційного колективу. Через кілька років, коли газету переформатували у «Раду», Нечуй навіть надіслав Чикаленкові покреслене число, де виправив усе, що вважав орфографічною чи лексичною помилкою (10: 481–483). Він писав, що у «Раді» правопис уже кращий, ніж у «Громадській думці», але ще не досконалий (10: 481). Схоже, він достатньо цінував цю газету і пресу взагалі, щоб намагатися навернути їх до власного правопису. Зайве казати, що його не послухалися. І слава Богу. Правописні війни — найдраматичніша сторінка в біографії Нечуя, і не тому, що його орфографічні настанови відрізнялися від заведених. Нечуя соромилися друзі, висміювали вороги, а більшість читачів просто зневажала як старого пришелепу, бо свої переконання він боронив нестримно, завзято, некеровано й нераціонально ревно. Хай боги поміркованості змилуються над цим фанатиком від мовознавства. На жаль, він мав багато наступників-наслідувачів. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття українська мова ще не знала норм103. Мові, якою говорили мільйони, бракувало механізмів лінгвістичного унормування, які були у більшості модерних європейських мов. У Російській імперії українською не викладали у школах, нею рідко говорили по містах. У середовищі інтелігенції вона звучала хіба для оригінальності. Словників, правописів і інших інструментів лінгвістичних досліджень і правописного контролю було вкрай мало, та й ті з сумнівним авторитетом. Урядові постанови гарантували, що й надалі нічого не зміниться. У Західній Україні велося не набагато краще. Стара громада розуміла, як важливо запровадити мовні норми, серед її тривалих масштабних проектів був і словник. Ускладнювало ситуацію і те, що мови підросійської і підавстрійської України істотно відрізнялися. Коли східняки в умовах тиску репресивного уряду стали видавати свої твори на заході, лінгвістичний контакт розділених регіонів призводив до конфліктів, але з часом відбулося примирення. Після 1900 року у Російській імперії тиск влади ослаб, центр культурницької діяльності перемістився зі Львова назад до Києва, і тепер уже східна Україна зазнавала мовного впливу західняків. Конфлікти й дискусії були неминучі. Врешті вони призвели до унормування і впровадження стандартної літературної мови. Більшість погодилася на компроміс і тимчасові рішення, які дозволять усім далі займатися культурницькою діяльністю, доки за 103 Див.:

Shevelov, George Yurii. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941): Its State and Status. — Cambridge, MA: HURI, 1989. — 242 p. Особливо див. другий розділ (с. 21–66), де викладено Нечуєві погляди (с. 59–64).

72

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

вершиться повільний і нерегульований процес стандартизації. Перемогли терплячість, терпимість, взаємоповага і чесна гра. Для Нечуя ж то була не дружня гра, а битва на життя чи на смерть. Нечуй — такий собі український доктор Джекіл і містер Гайд: варто було цьому скромному, доброзичливому, ґречному, немолодому вже чоловікові вступити в дискусію про мову, як у ньому прокидався фанатик, певний, що для перемоги треба не голи забивати, а роз’юшити носа суперникові. Можливо, відлюдькуватість притупила у ньому природне прагнення не ображати колег. Можливо, йому не давала спокою кривда, заподіяна Єфремовим і «Віком», які зневажили його побажання. Можливо, старий почувався безпорадним у мінливому світі і тому зчерствів емоційно. Мабуть, усі ці чинники вкупі змушували Нечуя люто напосідати на супротивників, переходячи будь-які межі. Він керувався не здоровим глуздом і не прагненням справедливості. Лінгвістичні дискусії, які охопили Україну на початку ХХ століття, точилися довкола однієї центральної проблеми — стандартизації мови. Червоною ниткою їх пронизували три взаємопов’язані мотиви: регіональні відмінності, національна автентичність, соціальний клас. Коли йшлося про те, які форми слід визнати літературними, а які — розмовними, першим поставало питання регіональної варіативності. Географічні відмінності цілком природні. У Полтаві українці вживали форми, які у Вінниці звучали б неприродно. Та найважливіший вододіл — поділ на схід і захід, на західноукраїнську (з виразними польськими впливами) і східноукраїнську (з виразними російськими впливами) мови. Культурницька діяльність змістилася на схід, де було більше українців, тож літературна мова мусила бути прийнятною для східняків. Галицькі форми опинилися під загрозою. Ідеологічний наголос на центральній Україні як осерді української нації теж віддавав східним мовним формам привілейовані позиції. Навіть західняки пов’язували національну автентику з центральними територіями. Українська нація породила запорізьких козаків, Січ, київських учених і церкви, гайдамаків і Шевченка. Усі козирі національної ідентичності належали східнякам. Та через суто прагматичні чинники західняки пішли набагато далі у виробленні модерної мови. Внаслідок імперських утисків східняки втратили ціле покоління, яке говорило б українською у громадському житті і могло виробити сучасну термінологію, а у західняків це покоління було. Попри спроби виробити вищі стилістичні регістри, на сході українська залишалася мовою селян. Це була мова Шевченка, який не писав про науку, діловодство, філософію, політику чи техніку. На заході сфери вжитку української теж були обмежені, але вона просочувалася через поріг сільської хати у гро-

73

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

мадський вжиток. Ціле покоління українських інтелектуалів вело українською інтелектуальні дебати, торгівлю, політичну полеміку, ба навіть вищі суспільні верстви якоюсь мірою нею жили. Якщо українській судилося заціліти як модерній мові, вона мала обслуговувати потреби всіх українців, а не лише нижчих верств та письменників, які про них писали. У цьому сенсі західноукраїнські форми опинилися у кращому становищі. Коли інститути на зразок Наукового товариства імені Шевченка відкрили у Києві свої друкарні, вони, природно, і далі користувалися термінами, які вживали ще у Львові. Та чи приймуть східні споживачі мовний товар, вироблений на Галичині? Нечуй, як бачимо, не прийняв. Усе своє життя він наголошував, що нація має триматися на «простому народі». Він виріс у суспільстві, де вертикальна мобільність передбачала денаціоналізацію, і вважав, що істинним втіленням національної ідентичності може бути лише селянство. Цей принцип стосувався й мови. На його думку, літературна мова мусила ґрунтуватися на мові селян — єдиних справжніх носіїв української. Тоді це був раціональніший погляд, аніж здається сьогодні. Українці, які піднімалися соціальними щаблями у ХІХ столітті (та й донині), мусили асимілюватися, і це породжувало лінгвістичні форми, засновані не на природному розвитку мови, а на нехлюйському змішуванні різних мов. Раніше Нечуй учив дітей правильно говорити російською, а тепер хотів, щоб усі правильно говорили українською. Залишалося, звісно, визначити, що ж то таке — «правильна українська». Нечуй уважав, що одиноке джерело незіпсутої розмовної мови — село. Та яке село? Нечуєві уявлення про «правильну» українську були суперечливі, невпорядковані і ненаукові104. Він був начитаний і недурний, непогано знав кілька мов, але він не був лінгвістом і не розумів принципів етимології, морфології чи історії мови. Він покладався винятково на власні знання і вподобання. Свої упередження Нечуй підкріплював двома порівняно несуперечними аргументами. Найбільше його обурював галицький діалект. Він захищав східноукраїнські форми від наступу західноукраїнської лексики, правописних норм і граматики. Лише зрідка він визнавав влучність галицьких новотворів. Нечуєві репліки у мовних дискусіях майже завжди зводилися до довжелезних списків слів і фраз, які 104

Про Нечуєві лінгвістичні принципи написано навдивовижу мало, див.: Shevelov, George Yurii.

The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941). — Cambridge, MА: HURI, 1989. — Р. 63–64; Shevelov, George. Die Ukrainische Schriftsprache 1798–1965: Ihre Entwicklung unter dem Einfluss der Dialekte. — Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1966. — S. 84– 91, 138–147; Білодід, Іван. Історія української літературної мови // Білодід, Іван. Вибр. праці: У 3 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 2. — С. 104–107.

74

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

йому не подобаються. Зазвичай він наводив галицьке слово і пояснював, як його може неправильно витлумачити селянин зі сходу, скажімо, «відсоток», на його думку, зрозуміли б як похідне від «сотки» (найменшої міри при продажу горілки). Він сприймав тільки «процент», а «відсотку» ставив на карб ще й префікс «від-», який вимагав замінити на «од-». Гріхи галичан не зводилися до лексики, — Нечуй відкидав і західні правописні норми. Йому не подобалося, коли зворотну частку «-ся» відділяли від кореня дієслова (нинішній правопис його в цьому підтримує). Вважав, що у багатьох словах «ц» не варто пом’якшувати до «с», як-от у вказівному займеннику «цеї» (це теж закріпилося в літературній нормі). Та найкомічніше Нечуй заперечував проти вживання апострофа і «ї» на позначення йотованого голосного ji. Для нього то була китайська грамота (скільки крапочок ставити над родовим відмінком займенника жіночого роду «її» — дві? три? чотири?), від якої відгонило діакритичними знаками старослов’янської і давньогрецької. Нечуй доводив, що в сучасних мовах така плутанина зайва, але перемогу врешті здобули його опоненти. Заперечення певних графічних знаків цілком суголосне з іншим Нечуєвим правописним принципом: він виступав проти форм, які йому здавалися архаїчними. Шевельов, Білодід та інші мовознавці вважали Нечуя ворогом лінгвістичних інновацій, хоча насправді він зазвичай боронив саме новіші форми105. Він виступав проти форм, які, на його думку, породила сліпа відданість історичним нормам. Нечуй уважав, що галицький діалект сформувався у протистоянні з русофілами, тому багато західних граматичних і морфологічних форм — архаїзми, покликані переманити на свій бік представників табору, залюбленого у Москву. Його потяг до новацій засвідчує і боротьба за спрощений правопис окремо відмінкових форм. Він уважав, що прикметниковим закінченням жіночого роду однини місцевого відмінку має бути просте «і». У літературній українській ця форма має закінчення на «-й» (наприклад, «на зеленій траві»), але багато мовців це «-й» не вимовляють, а Нечуй переконував, що правопис не повинен спиратися на відмерлу форму. Тисячі українських школярів, яким знижують оцінку за цю помилку, були б кращої думки про Нечуя, якби знали, що він був на їхньому боці. Нечуй писав про лексику й правопис і до 1903 року, але то були принагідні зауваги про конкретні випадки. Після сутички з Єфремовим і «Віком» він став звертатися до лінгвістичних тем частіше й наполегли-

105 Інша

річ, що він не завжди розрізняв старе й нове.

75

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

віше. Майже кожен його лист містив правописні зауваги чи скарги, іноді він узагалі ні про що інше не згадував. Він навіть написав секретареві британського Біблійного товариства з проханням наступного разу видати його переклад Святого Письма не галицьким діалектом, а українською мовою (10: 473–474). Згодом він узявся строчити довгі нариси і навіть цілі книжки про розмаїті мовні помилки, на які натрапляв на кожному кроці. Ця одержимість породила три важливі твори. Перший — стаття на 155 сторінок «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1907), яка з’явилася у щойно заснованому журналі «Україна», задуманому як україномовне продовження «Киевской старины»106. Через кілька років, у 1912-му, Нечуй знову почав бити на сполох. Цього разу він видав невелику монографію на 96 сторінок під назвою «Криве дзеркало української мови». Нарешті напередодні Першої світової війни (коли військову цензуру посилили, а українські видання в Російській імперії і на окупованій Галичині знову заборонили) Нечуй видав свій останній мовознавчий нарис і водночас останній оригінальний твір — «Граматику українського язика». Це мав бути підручник для гімназій із двох частин — «Етимологія» (з розлогим глосарієм) і «Синтаксис». Як засвідчують поразки численних дослідників, Нечуєві правописні принципи підсумувати непросто. Шевельов пропонує синопсис монографії 1912 року в шести пунктах і свідомо подає його у хибному світлі, зосереджуючись лише на однозначно сміховинних тезах107. Доброзичливе перо Михайла Жовтобрюха уникає шевельовського сарказму, але він дав тільки огляд, а не аналіз, Нечуєвих позицій108. Мовознавчі нариси Нечуя важко підсумувати, бо вони невпорядковані, неаналітичні і сповнені повторів. Вони ґрунтуються не на чітких аргументах, а на виснажливо довгих переліках форм, які письменник уважає хибними. Нечуй як завжди старається витримати легкий тон, сповнений гумору й сарказму, а описи присмачує яскравими слівцями, проте статті загрузають у нескінченних списках, спірних історичних поясненнях і лютих звинуваченнях лиходіїв, які засмічують українську мову галицизмами. Нечуй певен, що поширення галицизмів у східних виданнях — свідома стратегія конкретних зловмисників, і саме це робить його нариси нестерпними, майже хворобливими. Він не вважає лінгвістичну взаємо 106 Див.:

Нечуй, Іван. Сьогочасна часописна мова на Україні // Україна. — 1907. — Т. 1. — Кн. 1. — С. 1–49; Кн. 2. — С. 183–237; Кн. 3. — С. 280–331.

107 Див.: Shevelov, George. Die Ukrainische Schriftsprache 1798–1965: Ihre Entwicklung unter dem Einfluss der Dialekte. — Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1966. — S. 85–86.

108 Див.: Жовтобрюх, Михайло. Українська граматика І. С. Нечуя-Левицького // Мовознавство. — 1989. — № 1. — С. 33–37.

76

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

дію природним продуктом історичних зсувів. Галицизми — не наслідок жвавого спілкування між регіонами, о ні, це результат змови лиходіїв, котрі прагнуть заразити мову сороміцькими лінгвістичними паразитами. У «Сьогочасній часописній мові» він викриває вже знайомі нам постаті, передусім Єфремова і його колег із «Віку», Миколу Чернявського, який знехтував вказівками Коцюбинського, інших редакторів часописів і антологій. У «Кривому дзеркалі» Нечуй не обмежується звичними нападами на Єфремова, здоровий глузд його не стримує і він призначає одну особу керманичем і рушієм цієї змови, таким собі Дартом Вейдером зловісної галицької мовної імперії, яка простягає свої довгі руки до України. Цього разу головне зло не Єфремов, а Михайло Грушевський, відомий історик і майбутній президент незалежної української держави. Нечуй познайомився з Грушевським 1884 року, коли майбутній учений, тоді ще вісімнадцятилітній юнак щойно після школи, написав із Тифліса до славетного письменника. Грушевський надіслав Нечуєві свої оповідання для оцінки, Нечуй його ласкаво заохотив. Двадцять три листи, які він надіслав Грушевському протягом 1884–1906 років, незмінно сповнені тепла й поваги, навіть коли письменник виправляє його лексику чи граматику. У «Кривому дзеркалі» від того дружнього тону не лишилося й сліду. Нечуй хвалить Грушевського за невтомну працю, засновані інституції й історичні студії, а водночас обвинувачує у змові, яка перекреслить усі досягнення української культури минулих десятиліть. Перенесення видавничих програм НТШ зі Львова до Києва він розцінив негативно. Нечуй переконаний, що всі часописи, засновані Грушевським чи за його участі, лише шкодять українській культурі, і, взагалі, від Грушевського більше шкоди, ніж користі. Важко зрозуміти, що поставило крапку у їхніх доти дружніх стосунках. На перших сторінках своєї інвективи Нечуй згадує статтю Грушевського «На Україні», надруковану в «Літературно-науковому віснику» 1911 року. Неясно, яку саме статтю він має на увазі, але в ній Грушевський нібито скаржився, що українці забагато сил витрачають на безглузді суперечки про мовні дрібниці. Нечуй, очевидно, сприйняв це як особисту образу, бо він якраз одна з ключових постатей мовних дискусій і для нього ці суперечки пустопорожнім дріб’язком не були. Схоже, в останні передвоєнні роки немолодий Нечуй утратив інтелектуальну рівновагу і здатність тверезо оцінювати ситуацію. Його писання перетворилися на нестерпне бурчання сварливого діда. У роки, коли українські культурні й політичні діячі майже сягнули важливого прориву, у роки, що навіки закарбувалися в пам’яті свідків, Нечуй уже не міг поглянути на становище збоку. Ті роки української історії позначено дра-

77

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

матичними змінами, за якими він просто не встигав. Мемуаристи часто зосереджувалися на протиставленні зацикленого на правописі буркотуна і захопливих, високих подій, кульмінацією яких стало заснування незалежної української держави, хай навіть недовговічної. Як ці мемуаристи поєднують Нечуєві творчі досягнення з його пізнішою непоясненною правописною одержимістю? Ті, хто поважав його як письменника, найчастіше вдавалися до пафосу. Примхи Нечуя можна пробачити, якщо підкреслити страждання, які гартують особистість письменника, хоч і роблять його трохи дивакуватим. Так постає образ жалюгідного, безнадійно самотнього сімдесятилітнього дідуся, безпорадного, загубленого у вирі політичних і культурних змін. Ті, хто на собі спізнав Нечуїв гнів, не раз зверталися до цього образу, щоб проявити милосердя і не мститися. Цієї моделі дотримуються Єфремов у біографії письменника і Грінченкова у спогадах про нього. Інші мемуаристи відтворювали цей образ і навіть певні анекдоти слідом за ними. Скажімо, Євген Кротевич описував Нечуя як щедрого, доброзичливого, життєрадісного чоловіка і переказував анекдот про зіпсутий ювілей, хоча, за власним зізнанням, сам там не був109. У його розповіді Нечуй відбуває ще на годину раніше — о дев’ятій. Може, вісімдесятирічний Кротевич не вважав, що лягати спати о десятій — це нераціональна примха. Інший анекдот про Нечуя пов’язано з його нападами на Грушевського. У грудні 1928 року у Музеї українських діячів науки і мистецтва відкрилася виставка пам’яті Нечуя. Григорій Коваленко-Коломацький написав коротку статтю про виставку і навіть скопіював уривки з Нечуєвого записника прибутків і витрат. Центральний образ у статті — розповідь про те, як наляканий письменник тікав від розлюченого шанувальника Грушевського, якому не сподобалося Нечуєве «Криве дзеркало»110. За словами Коваленка-Коломацького, цей шанувальник — американець на ім’я Бородай — наздогнав Нечуя напроти книгарні «Літературно-наукового вісника» і почав картати за критику Грушевського. Рятуючись від кремезного американця, немолодий і щуплий Нечуй відступив у книгарню і здався на ласку продавця, якому розповів про свою пригоду. Історія добігає логічного кінця: Нечуй починає свою звичну тираду на мовні теми і пояснює продавцеві, що винен не лише Грушевський, а і його посіпаки-галичани, зокрема такий собі Юрій Сірий, редактор газети «Село». «Але ж це я», — відповідає прода 109 Див.: 110

Кротевич, Євген. Київські зустрічі. — К.: Молодь, 1963. — С. 70. Коваленко-Коломацький, Григорій. Виставка пам’яті Ів. Левицького-Нечуя // Червоний шлях. — 1929. — № 1. — С. 242–244.

78

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

вець (Сірий тоді завідував книгарнею «ЛНВ») — так тріумфально завершує Коваленко-Коломацький. Це закріплює образ Нечуя як допотопного самітника, котрий не знав навіть найважливіших постатей з кола молодших українофілів. За якісь двадцять років по тому видавець Юрій Сірий (справжнє ім’я — Юрій Тищенко), який емігрував з України і після Другої світової війни опинився у США, сам переказав цю пригоду в часопису, який виходив у таборі для переміщених осіб у повоєнній Німеччині111. Однак у його розповіді це два окремі епізоди. Сірий-Тищенко знав Нечуя і був у нього в гостях 1908 року; тоді його здивувало, що літературний велет — невисокий і до занудства педантичний чоловік. Нечуй ґречно його прийняв, але все-таки прочитав лекцію про правописні хиби видавничої програми «ЛНВ», яку очолював Сірий. Час від часу вони бачилися і в редакції «ЛНВ», куди Нечуй заходив купити газети чи журнали. Як же Сірий здивувався, коли зустрів Нечуя на Думській площі, а той прочитав йому цілу лекцію, як «Грушевський і отой сатанаїл Сірий хотять нас обгаличанити». Сірого він не пізнав, а коли той признався, Нечуй вибачився за свої слабкі очі. Епізод із Бородаєм теж змальовано трохи інакше. Сірий на шум вибіг із книгарні «ЛНВ» і побачив, як Бородай нависає над скоцюрбленим Нечуєм, який закриває голову руками. Бородай із ревом розмахує в нього над головою ціпком, а дружина благає його заспокоїтися. Сірий стверджує, що про гнівливу вдачу і нестримний норов Бородая знали всі, саме з нього Винниченко списав героя «Уміркованого та щирого». «Пробувши щось понад двадцять років в Америці та набувши там звання інженера, — писав Сірий, — О. І. Бородай повернувся в Україну, не набувши зовсім стриманости в поводженню з людьми, які думали інакше, ніж він»112. За словами Сірого, Нечуй бідкався, що випадково зустрів Бородая перед «ЛНВ» і вирішив подарувати йому свою нову книжку, а той натомість розкричався і почав махати на нього ціпком. Отже, у викладі Сірого реакція Нечуя не така вже й дика. Інші спогади про останні роки Нечуєвого життя так само малюють стриманіший портрет. Уявна змова проти дорогої йому мови засмутила Нечуя, але, всупереч окремим мемуаристам, він не втратив зв’язку з реальністю і тих рис, поганих і добрих, які визначали його особистість. Навіть жертви його гніву мусили визнати, що серед цих рис була доброта. Один із головних лиходіїв із «Віку» — Олександр Лотоцький, редактор, 111 Див.:

Сірий, Юрій. З моїх зустрічів. 2. І. С. Нечуй-Левицький // Літературно-науковий збірник. — Ганновер: К. Н. В., 1948. — Т. 3. — С. 60–69.

112 Там само. — С. 67.

79

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

котрий зігнорував Нечуєві правки, — наводить показовий приклад. Ось що він пише про Нечуя: «Була се людина надзвичайно хорошої душі, — така у дійсності, як просвічує у чистих, не захмарених життьовим брудом, творах сього письменника»113. Коли Роман Заклинський 1912 року написав Нечуєві, що царська поліція заарештувала його сина Рости­ слава за «життя за підробними документами», Нечуй навідував юнака у в’язниці, передавав йому книжки і звістки від батька (10: 489), а потім погодився потримати частину його речей і переслати їх Ростиславові за кордон, коли того випустили114. Єфремов, Грінченкова й інші стверджували, що останні роки Нечуй прожив у скруті. Звичайно, усі, хто, як і Нечуй, залежав від державних пенсій, зазнали труднощів з початком Першої світової війни і згодом після розпаду уряду, який їм ті пенсії платив. Немолодому чоловікові тяжко було самому пережити війну: хтозна де йому їсти і як дістатися до лікаря. Проте образ, який постає з тогочасного листування Нечуя, написано не тільки темними барвами. Близько 1909 року Нечуй нарешті покинув помешкання на Пушкінській, — будинок мали знести. В останні роки він переїжджав кілька разів: спершу на Володимирську, 5, потім на Львівську, 41, врешті на Діонісіївський провулок, 8. Наприкінці його прихистили в шпиталі для самотніх. Після 1913 року мовознавчі бої у його листах відступають на другий план: тепер його куди більше хвилює стан здоров’я та кому заповісти по смерті своє майно. Нечуй називає скромні суми, але він не бідував, адже багато років клав у банк зароблене красним письменством та іншими проектами, зокрема перекладом Біблії, і на рахунку набігали проценти. У листах до Іллі Шрага 1915 року (10: 497–502), із яких можна багато дізнатися про психологічний стан письменника, Нечуй пише, що кілька тисяч рублів на рахунку він заповів Чернігівському музею за умови, що ті завершать видання його багатотомника. Він залишає чіткі вказівки, які твори повинні ввійти до якого тому, який мінімальний наклад дозволить уникнути збитків, що робити з дрібними невиданими творами. Він навіть радить Шрагові не перевидавати мовознавчі нариси «Сьогочасна часописна мова» і «Криве дзеркало», бо вони принагідні і мали значення лише в той момент. Нечуй не був такий прагматичний і обізнаний у фінансових реаліях, як професійний бухгалтер Панас Мирний, але навіть наприкінці

113

Лотоцький, Олександр. І. С. Левицький // Лотоцький, Олександр. Сторінки минулого. — Варшава: Український науковий інститут, 1932. — Ч. 1. — С. 186.

114 Сарана, Федір. Із неопублікованих спогадів про І. Нечуя-Левицького // Літературна Україна. — 1999. — 18 липня. — С. 5.

80

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

життя він не втрачав розважливості і чітко розумів, чого хоче. Він також знав, чого точно не хоче. В останньому відомому листі, датованому 1917 роком, він писав невідомому адресатові (лист так і не відіслано), що не хоче влаштовувати черговий ювілей, на якому лунатимуть солодкаві і фальшиві тости. «А коли вже конче треба щось про мене говорити, то десь небавки, певно, буде нагода: чую, що знудився по мені цвинтар», — завершує він. Нечуй помер 15 квітня 1918 року (2 квітня за ст. ст.). Його поховали на Байковому цвинтарі у Києві, а прощання відбулося в Софіївському соборі. Йшли останні тижні існування Української Народної Республіки, незабаром гетьман Скоропадський унаслідок державного перевороту очолить підтриманий Німеччиною уряд. Нечуй тихо собі помер у шпиталі на Дегтярівці115: мало хто й знав, що його не стало. Навіть ті, хто про нього ще пам’ятав і завважив цю втрату, погано знали старого письменника. Скажімо, невідомий автор некрологу в «Літературно-науковому віснику» згадує, що був з Нечуєм особисто знайомий, але пише, що помер той у 85 років116. Насправді письменникові виповнилося 79 років. На відміну від смерті, Нечуєва літературна спадщина не лишилася непоміченою, хоча їй не конче щастило. Незабаром після його смерті, під час відродження української культури у 1920-х роках, спалахнув інтерес до Нечуя. Єфремов написав його біографію, Юрій Меженко підготував багатотомник — недарма Нечуй перед смертю упорядкував свою творчу спадщину. Як уже згадано, 1928 року відбулася виставка його фотографій, рукописів, листів, особистих речей. Проте було два чинники не на його користь: по-перше, спогади про Нечуя писали ті, хто знав його лише як бідолашного старого, по-друге, новітня радянська ідеологія не могла йому пробачити дві засадничі хиби. Поки інші письменники, як-от Іван Франко чи Панас Мирний, писали про класову боротьбу, для Нечуя ця проблема не була ні центральною, ні простою. Коли ж культурному відродженню 1920-х років поклали край і Компартія знову взялася вивищувати російську культуру в Україні, Нечуй, який таврував цю культуру як чужинський імпорт, узагалі став небезпечним ворогом системи. Його дослідники й біографи мусили балансувати на хисткій ідеологічній линві: вони мали перебільшувати його соціально-революційні сантименти і применшувати його антиросійські виступи.

115

Грінченкова стверджує, що той шпиталь мав погану славу: Грінченкова, Марія. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. — 1924. — № 4. — С. 126–127.

116 Див.: ЛНВ. — 1918. — Т. 69. — Кн. 2/3. — С. 113–115.

81

Розділ перший. Нечуй, якого ми не знаємо

Вивчення Нечуя трохи просунулися в часи обережної лібералізації 1960-х, але й тоді над ними тяжіли ідеологічні обмеження. Серед важливих досягнень слід згадати десятитомне видання його творів 1965– 1968 років, хоча воно далеко не повне і навмисно скалічене на догоду політичним вимогам. Нечисленні нариси про життя і творчість письменника зазвичай зводилися до наївного примітиву для школярів. Ніхто не намагався серйозно прочитати його твори чи біографію. Нині ситуація теж не дуже змінилася. Ніщо ніби й не перешкоджає серйозному академічному перепрочитанню його творчої спадщини, проте в нинішній Україні Нечуй мало кого цікавить. Трохи уваги привернули твори, заборонені в Радянському Союзі (літературознавчі й історичні нариси), але й вони не викликали серйозного обговорення. Нечуй нагально потребує нашої уваги. Його біографія рясніє білими плямами, що їх можуть заповнити майбутні дослідники. Багато творів Нечуя не перевидано і тим паче не прокоментовано. Та передусім треба переглянути його роль у розвитку української літератури. Наше уявлення про твори Нечуя часто ґрунтується на геть неакадемічному підході до його спадщини. Ба навіть його біографія не така ясна й проста, як може здаватися. У наступних розділах я покажу, що те саме можна сказати і про його твори.

82

Розділ шостий. Висновки

Висновки

П

о смерті Тараса Шевченка саме Івана Нечуя-Левицького можна вважати центральною постаттю української літератури в Російській імперії. Та й конкуренція була невелика. Найсильніші суперники вибували зі змагання з суто технічних причин: Іван Франко жив в іншій імперії, Михайло Драгоманов не був, власне кажучи, письменником, Пантелеймон Куліш належав до ранішого періоду, хоча можна доводити, що він не втрачав позицій і після смерті Шевченка. Єдиним серйозним суперником залишався Панас Мирний, але він менш важливий. Проте Нечуй заслуговує на увагу не через цю спірну перемогу. Він центральна постать української літератури пошевченківської доби, бо досліджував нові напрями розвитку цієї літератури, долав нові перешкоди, виробив оригінальний стиль, зображав світ, який не зважився відтворити жоден інший письменник, не боявся писати мовою, яку забороняла імперія, що збиралася винищити все святе для цього письменника. А також тому, що він сформулював візію української ідентичності, яка перейшла від приречених плачів романтиків до самовпевненого і часом саркастичного утвердження гідності української нації. Після смерті Шевченка в українській літературі почалася нова доба. З одного боку, її визначали досягнення Шевченка, з другого — нові репресивні заходи — Валуєвський циркуляр і Емський указ. Читацька аудиторія української літератури розросталася і нарешті охопила й нижчі верстви суспільства; значення (і якість) поезії зменшилося, центральною стала проза, передусім романи. Однак втручання влади дуже звузило коло людей, спроможних чи готових писати українською. Нечуєві пощастило. Він викладав на західному кордоні Російської імперії, де мав зв’язки і підтримку, потрібні для розвитку письменника. Фах учителя і життя самітника залишали йому досить вільного часу, який він присвячував творчості. Крім того, Нечуй рано вийшов на пенсію. Під час літніх подорожей додому він познайомився з Київською громадою, яка

272

Висновки

підтримувала його в просуванні української літератури. Щира, весела і життєрадісна вдача допомогла Нечуєві продовжувати боротьбу, попри несприятливі обставини і малі шанси на успіх. Інакше кажучи, і професія, і характер сприяли тому, щоб він став чільної постаттю українського красного письменства тієї доби. Звісно, конкуренція була мала — не так багато письменників зважувалися чи могли присвятити літературі стільки часу й зусиль. Може, якби їх було більше, значення Нечуя було б меншим. Хай там як, саме його твори визначають пейзаж української літератури пошевченківської епохи. Коли наступне покоління письменників відвернулося від старомодних попередників, щоб прокласти нові літературні шляхи, то воно відштовхувалося саме від моделі, запропонованої Нечуєм. Нечуй дожив до глибокої старості і пережив свою естетичну добу. Ще за життя його сприймали як літературного динозавра, представника пережитої епохи. Його шанували, йому не бракувало читачів, але він втілював естетичні вподобання минулого покоління. Модерністи здобули чільні позиції і популярність серед освіченої публіки, а старосвітських філантропів від культури, які дуже обережно підступалися до політичних проектів, витіснили політичні популісти. І модерністи, і популісти ставилися до Нечуя скептично, бо він затято боронив лінгвістичну чистоту та звинувачував найвизначніших громадських діячів того часу в орфографічній зраді і фонетичному тероризмі. З плином часу ана­ хронічні погляди і дратівливі випади Нечуя просто забули б, а в історії літератури зрештою залишилася б збалансованіша і тонша візія його доробку. Та цього не сталося. Творчу атмосферу 1920-х років змінило ідеологічне скам’яніння українського літературного канону й історії. У сталінську добу ніхто вже не міг перепрочитати Нечуя. Ключову роль у формуванні наших уявлень про Нечуя зіграв Сергій Єфремов. Цей невтомний дослідник лишив помітний слід у літературознавстві першого пореволюційного десятиріччя і заклав підвалини українського літературознавства ХХ століття взагалі. Насадження радянських методологій зупинило розвиток науки про літературу, і всі його похибки, упередження, поспішні висновки і прогалини ніхто не виправляв. Від появи біографії Нечуя пера Єфремова минуло майже сто років, а я досі мушу долати успадковані від нього проблеми і пропонувати свіже прочитання, яке пробудить у нових читачів інтерес до цього важливого письменника. Перепрочитання Нечуя треба починати, чітко з’ясувавши, про що він пише. Він пише про Україну, яку розуміє як сукупність місця, народу і культури. Нечуй прагне описати і захистити цю націю, оприявнив-

273

Висновки

ши сили, які загрожують її існуванню. Інакше кажучи, він український націоналіст. Проте через сто років після його смерті таке означення викликає неправильні асоціації. Після Другої світової війни український націоналізм пов’язують із расизмом, нетолерантністю і антисемітизмом, особливо ті, хто з різних причин вороже налаштований до української державності. Це породжує оціночні судження. Прояви українського націоналізму одразу порівнюють із нинішнім ліберальним стандартом інклюзивності і громадянським націоналізмом. Національні почуття ділять на добрі й погані, прогресивні й реакційні, похвальні й ганебні. Такий підхід до націоналізму Нечуя анахронічний і непродуктивний, як і підходи, засновані на сучасних теоріях націоналізму. Навряд чи ідеї Геллнера, Гроха, Андерсона чи будь-кого з сучасних теоретиків зможуть нам щось пояснити у творах Нечуя. Його образ української нації водночас ірредентистський і інклюзивний. У його творах росіяни, поляки, євреї, греки й інші стають українцями, включаючись у людський пейзаж України. Водночас представники інших етнічних груп залишаються іноземцями. Денаціоналізація — одна з ключових тем у творчості Нечуя, а ті, хто ставить під загрозу українську національну ідентичність, — негативні персонажі. Відтак росіяни і поляки часто постають як вороги. Євреї потрапляють в окрему категорію: вони винні в економічних визисках, але не сприяють денаціоналізації. Як і багато письменників-реалістів, Нечуй вдається до національних стереотипів, зображаючи і позитивних героїв, і негативних. Українців теж часто показано через національні стереотипи, до яких письменник нерідко звертається задля сатиричного ефекту. Проте Нечуй не переходить від змалювання національних типів до з’ясування ролі національного у державотворенні. У його творах годі шукати політичних ідей, крім загальників, де автор засуджує соціальну несправедливість. Найбільше зло для Нечуя криється у серцях людей, а не в їхній національній ідентичності. Навіть денаціоналізацію — найстрашнішу загрозу його любій українській нації — зазвичай породжує комплекс меншовартості самих українців. Напевно, ця ідея — найвагоміший внесок Нечуя в українську літературу, хоча популяризував її Михайло Старицький у комедії «За двома зайцями» (переробці «На Кожум’яках» Нечуя). Мій огляд того, як Нечуй зображав і захищав Україну, великою мірою суголосний з ранішими дослідженнями, хоча тут чіткіше проаналізовано національне питання, ніж могли собі дозволити радянські літературознавці. Зв’язок із попередніми студіями майже зникає, коли я переходжу від об’єктів опису до стилю письма. Творчі стратегії Нечуя криють низку запитань, проблем і парадоксів. По-перше, його місце в

274

Висновки

історії літератури годі визначити без дискусії про літературний реалізм. Я не пропоную стислого огляду історії реалізму в українській літературі і ролі Нечуя в ньому, як не намагаюся оцінити дистанцію між російськими й українськими письменниками. Українська література доби реалізму — складний феномен, який заслуговує на окрему монографію, а не на принагідні кілька сторінок у нарисі про Нечуя, і таку монографію ще не написано. Порівняння доробку Нечуя з російським реалізмом теж було б промовистим передусім через відсутність прямих впливів. Дослідник-постмодерніст чи деконструктивіст, напевно, довів би, що письменники-реалісти зображали українське суспільство з дуже поверховим реалізмом. Власне, сама концепція української реалістичної літератури під питанням. Українське письменство у Російській імперії було заборонено, що зменшило кількість творів і обмежило літературні дискусії, відтак українська реалістична проза розвивалася нерівномірно і несистематично. Тому мене цікавлять радше особливості Нечуя, ніж його місце в широкій панорамі. Нечуя можна назвати реалістом, якщо в це поняття вкладати увагу до суспільних проблем. Якщо реалізм пов’язувати з описом деталей буденного життя, він і такому означенню відповідатиме. Якщо ж реалізм передбачає просту композицію і об’єктивну оповідну техніку, позитивістську віру в розум, раціоналізм і симпатію до буржуазних цінностей, то Нечуй (і немало його сучасників) опиняються поза межами цього напрямку. Центральні ознаки Нечуєвого стилю — повтори і оповідь без певної мети. Вони визначають структуру і фактуру Нечуєвої прози. Повтори виступають риторичною окрасою, підкреслюють ключові символічні й мелодраматичні моменти, задають ритм твору і просто тішать автора, легко розвиваючи естетичне орнаментування тексту. Повтори також відіграють певну роль у його нелінійній і позбавленій мети оповіді. У цьому Нечуй відрізняється від інших українських реалістів. Скажімо, структуру й фактуру творів Панаса Мирного чи Івана Франка визначають конкретні аргументи зі сфери соціальних теорій. Не кожен читач визнає повтори і відсутність мети як особливості стилю прикметою добре збудованого літературного твору, але вони вказують, що засадничі функції красного письменства для Нечуя естетичні, а не ідеологічні. Інша несподівана й важлива ознака Нечуєвих творів, не властива іншим реалістам, — це оповідь з жіночої перспективи. Нечуй послідовно змальовує сферу родинного і рідко переходить до простору, у якому люди працюють. У ХІХ столітті дім в Україні був цариною жіночого. Проте «жіночий» фокус його творів задає не домашній простір, — це свідомий вибір. Навіть життя чиновників і священиків найчастіше по-

275

Висновки

дано очима жінки. Почасти такий вибір можна пояснити потягом автора до сатири: наділених владою людей, які вивищуються над іншими, простіше висміяти з перспективи на позір пригноблених, покірних і послужливих жінок. Та більшість героїнь Нечуя далеко не послужливі і не покірні. Мало того, їхні уявлення про світ майже завжди зумовлено пошуком особистого щастя, на що автор, як не дивно, дивиться цілком схвально, навіть коли той пошук підважує усталені соціальні й сексуальні норми. Щоб пояснити цей вибір, доречним було б проникливе психологічне дослідження особистості і соціальної ролі Нечуя. Попередні спроби у цій царині незадовільні, бо нам просто бракує біографічних свідчень. Очевидно, робота в цьому напрямку має тривати. У цій монографії я хотів подати синтетичний портрет Івана НечуяЛевицького, однієї з найважливіших постатей української літератури. Зокрема, мені хотілося вказати на ті аспекти, що їх звичайно ігнорували або прочитували хибно і то не лише в англомовному світі, де Нечуй майже зовсім невідомий, а і в українському літературознавстві, де його поховано під численними нашаруваннями хибних стереотипів. Нечуй не просто важливий, а й плідний письменник, тож в одній монографії не вичерпати всіх питань, які досі лишалися без відповіді. Список незробленого довжелезний. Чимало білих плям у біографії Нечуя. Безперечно, ми могли б дізнатися про нього ще щось, але для цього потрібні наполегливі дослідження поза найочевиднішим колом джерел. Не вивчено і роль Нечуя в розвитку українського реалізму; у такій студії варто звернутися не лише до його індивідуальних особливостей, а й до інституційних структур та зв’язків між письменниками тієї доби. Історія реалізму виходить за межі дослідження самого Нечуя, зате він посів би в ній центральне місце. Варто дослідити і ті Нечуєві твори, які не ввійшли до цієї книжки, — п’єси, оповідання, гуморески. У нечуєзнавствї панує стагнація. Тишу порушують кілька дисертацій про його історичні твори, згадані в шостому розділі, але й вони демонструють радше традиційно-ідеологічний підхід, ніж нові цікаві інтерпретації. Майбутні дослідники повинні чітко розуміти особливості творчої манери Нечуя і враховувати, що відданість своїй нації займає центральне місце у його творчості, і при цьому відмовитися від позитивних і негативних упереджень, властивих багатьом студіям. Нечуй уважав, що його націєтворча місія — просувати, осмислювати і зображати національну ідентичність, а не вибудовувати довкола неї якусь ідеологічну схему. Він писав на історичні теми і на злободенні, змальовував панів, священиків, селян, інтелектуалів, звертався до суспільних, національних, культурних і психологічних тем, але, попри все

276

Висновки

це розмаїття, його творча спадщина на диво цілісна. Його тема — Україна, його метод — повтори, його перспектива — жіноча. Це поєднання виділяє його на тлі решти письменників. Нечуй цікавий не лише як одна з чільних постатей доби реалізму. Якщо ми відмовимося від естетичних, ідеологічних і анахронічних упереджень і заглушимо білий шум нав’язаних стереотипів, то досі нечутний і незнаний голос Нечуя може стати невичерпним джерелом естетичної насолоди, літературної втіхи і національних гордощів, даруючи нові задоволення і відкриття майбутньому дослідникові.

277

Покажчик

Покажчик*1

ІІІ Археологічний з’їзд у Києві (1874) 47 Австрія (також Австро-Угорщина, Австро-Угорська імперія) 35–37, 53, 54, 58, 63, 83 Аккерман (суч. Білгород-Дністровський) м. 85 Альпи 99 Англія 178 Андерсон Бенедикт 178, 274 Антонович Володимир 46, 61, 263 Аристофан 104 Багалій Дмитро 263 Бад-Емс м. 54 Бальзак Оноре де 13, 85, 127 Людська комедія 127

Барвінок Ганна 37 Барвінський Володимир 65, 160 Барвінський Олександр 19 Барвінський Осип 37, 42 Барська конфедерація 20 Баштовий, псевдо Нечуя 62

1 *

Белей Іван 59, 62, 86 Бессарабія 55, 85 Бикова Л. Г. 100 Біблія (також Старий Заповіт) 76, 80, 93, 146, 152, 153, 189 Книга Буття 110 переклад Куліша 64 Послання до євреїв 110

Біла Підляська м. 35, 86 Біла Церква м. 85, 87, 92, 146 Білгород-Дністровський (колиш. Аккерман) м. 85 Білецький Д. М. 194 Білецький Олександр 56, 58, 59, 86, 113, 143 Білодід Іван 74 Білозерський Василь 37 Богуслав м. 34, 39, 45, 87, 92, 146 Богуславка Маруся, легенд. героїня 63 Богуславське училище 27, 29, 30, 32, 34 Бодянський Осип 25 Боровиця р. 22

До покажчика заведено власні назви й окремі поняття з основного тексту та авторів книжок, згаданих у примітках. Імена вказано тією мовою, якою вони трапляються у тексті. Імена, що трапляються і українською, і російською мовами, об’єднано під відповідною українською літерою. Назви творів указано під іменами авторів. До покажчика не заведено «Нечуя-Левицького» і «Україну», героїв творів заведено, якщо це історичні особи.

278

Покажчик

Бородай О. І. 78, 79 Браніцький Франциск Ксаверій 172 Брюховецький Іван 265, 266 Буковина 63, 64, 84 Бучинський Мелітон 19, 40, 44, 45, 176 Валуєвський циркуляр 36, 39, 46, 48, 52, 54, 272 Варшава м. 35–37, 47, 69, 131 Варшавський шкільний округ 49 Вахнянин Анатоль 42 Вербівка с. 85, 92 Вестник Европы, журнал 160, 161, 185 Виговський Іван 52, 63, 217, 261, 262, 266–268, 271 Винниченко Володимир 79 Уміркований та щирий 79

Вишгород м. 95 Вишневецький Дмитро (Байда) 63, 268 Вишневецький Єремія (Ярема) 52, 63, 86, 261, 262, 268–270 Вишневецький Міхал Корибут 268 Вишневецькі, магнати 86 Відень м. 40, 41 Вік, видавництво 12, 65–68, 71, 73, 75, 77, 79 Вілінська Марія див. Вовчок Марко (справж. Марія Вілінська) Вільно (Вільнюс) м. 39 Вінниця м. 73 Власенко Василь 196, 219 Вовчок Марко (справж. Марія Вілінська) 53, 135, 149, 176, 189, 190, 191, 194, 208, 230 Возняк Михайло 40, 41 Волга р. 84 Волинець Юлія 262

Гадяцькі статті 267 Гайдамаччина 100 Гайдельберг м. 44 Галичина 42, 48, 49, 63, 64, 69, 76, 175 Геллнер Ернст 274 Глушко Сильвестр 186 Гнатюк Володимир 17, 68 Гоголь Микола 26, 30, 37, 130, 159, 176, 190, 191, 263 Головне управління цензури 58 Гонта Іван 93 Гребінка Євген 31 Григор’єв, цензор 58 Грінченко (Грінченкова) Марія (псевд. Марія Загірня) 15, 19, 43, 44, 69, 70, 71, 78, 80, 81 Грінченко Борис 19, 58, 63, 70, 71, 162 Ясні зорі 63

Громада 46–54, 57, 60, 63, 263 Громадська думка, газета 71, 72 Грох Мирослав 274 Грушевський Михайло 13, 19, 35, 40, 58, 65, 77–79, 175, 263, 267 На Україні 77

Грушевський Сергій 35 Ґуно Шарль Фауст, опера 132

Даниленко Андрій 15 Данте Аліг’єрі 30 Божественна комедія 30

Дей Олексій 25 Діло, газета 62, 160 Дніпро р. 65, 85, 86, 95–97, 100, 122 Дністер р. 85, 93–95 Донцов Дмитро 266 Дорогичин с. 86 Достоєвський Федір 191

279

Покажчик

Драгоманов Михайло 14, 19, 36, 40, 42, 44–47, 51, 54–57, 60, 65, 70, 134, 168, 174–188, 213, 217, 218, 272 Австро-Руські спомини (1867– 1877) 185 Антракт з історії українофільства 36

Дрезден м. 47 Друга світова війна 274 Дубно м. 93 Дубове листє, альманах 67 Дунай р. 84 Дурдуківський Володимир 65 Духінський Францішек 161 Емський указ 19, 48, 49, 54, 55, 57, 58, 62, 70, 71, 159, 179, 272 Енгельгардт Олександра фон 172 Європа (див. також Західна Європа) 10, 40, 178 Єгипет 93 Єремеєв С. Т., типографія 52 Єрусалим м. 110 Єфремов Сергій 12, 13, 16–19, 28, 35, 55, 59, 65–71, 73, 75, 77, 78, 80, 81, 92, 96, 107, 109, 117, 143, 168, 196, 197, 273 правописні війни з Нечуєм 67

Житецький Ігнат 46 Житецький Павло 45, 46, 47, 49 Житомирська область 85 Жовтобрюх Михайло 76 З потоку життя, альманах 67 Загірня Марія див. Грінченко Марія Заклинський Роман 80 Заклинський Ростислав 80 Залізняк Максим 93

280

Замойська Гризельда 269 Заславський Владислав-Домінік 268 Західна Європа (див. також Європа) 25, 40, 44, 45, 57, 183 Західна Україна 44, 72 Збаразька битва 265 Зборівська битва 265 Зборівська угода 265 Золя Еміль 142 Зоря, журнал 62, 63 Зубковський І. А. 34 Йосиф, біблійний герой 26 Їжакевич Галина 194, 195 Ісус Христос 110 Італія 40, 50, 183 Кавказ 84 Калинчук Алла 262 Каліш м. 35, 37 Кам’янець на Поділлю м. 46 Канів м. 22, 99 Чернеча (Тарасова) гора 99, 100

Канівський повіт Київської губернії 22 Капрі о. 17 Карпати 84 Карпенко-Карий Іван 12 Квітка-Основ’яненко Григорій 176, 189 Маруся 110

Кебузинська Ксеня 15 Киевлянин, газета 53 Киевская старина, журнал 35, 57, 62, 70, 76, 267 Киевский телеграф, газета 54, 168 Києво-Могилянська академія (див. також Могилянська академія) 86

Покажчик

Київ м. 13, 17, 18, 22, 30–34, 36, 41, 45–47, 50–55, 57–61, 63, 66, 68, 71, 72, 74, 77, 85–88, 90, 95–97, 99, 122, 125, 155, 165, 175, 181, 185 Chateau de Fleur 87 адреси Нечуя 59, 61, 96 Андріївська церква 95, 96, 99 Байковий цвинтар 81 Братський монастир 87 Володимирська гірка 96, 100 Дегтярівка 81 Інститут шляхетних панн 87 Контрактовий ринок 30 Лиса гора 99 Михайлівський Золотоверхий собор 96 Михайлівський монастир 154 Оболонь 95, 96 пам’ятник св. Володимиру 96 Печерська лавра 154 Поділ 32, 95, 96, 99, 185 Софіївський собор 81 стадіон «Динамо» 87 Царський сад 87, 97

Київська громада (див. також Громада, Стара громада, Нова громада) 13, 19, 47, 48, 52–54, 57, 60, 175, 177, 262 Київська губернія 49 Київська духовна академія 25, 30– 32, 34, 35, 40, 41, 45, 46, 53, 86, 107, 118, 154, 180 Київська духовна семінарія 30 Київське товариство взаємного кредиту 61 Київський університет св. Володимира 33, 118, 120, 175, 179, 185 Київщина 22, 25, 92 Кирилівка (нині Шевченкове) с. 23 Кирило-Мефодіївське братство 31, 37

Кишинів м. 13, 17, 41, 49–51, 53–55, 58, 59, 62, 85, 86, 91, 181 Пушкінська алея (нині Алея класиків молдовської літератури в Парку Стефана Великого) 87

Кишинівська гімназія 58 Клебановський Павло 29, 32 Кобринська Наталя 19, 62 Коваленко-Коломацький Григорій 78, 79 Коліївщина 20, 22, 23, 172 Комаров Микола 63 Конєцпольський Олександр 268 Кониський Олександр 19, 21, 22, 53, 55, 58, 59, 61, 113, 168, 169, 184, 193 Константинополь (нині Стамбул) м.

91 Королівство Польське Конгресове 35 Корсунь-Шевченківський м. 22 Корш Валентин 162 Костомаров Микола 34, 39, 41, 42, 57, 58, 126, 160, 161, 163, 207, 262, 263, 267 Две русския народности 34, 160, 161 Останні роки Польщі 41

Котляревський Іван 43, 64, 263 Наталка Полтавка 43, 118 пам’ятник у Полтаві 64, 68, 70

Коховський Всеволод 25 Коцюбинський Михайло 12, 16, 17, 67, 68, 77, 84 Краків м. 41 Крижановський Євген 35, 37 кріпацтво 148, 149 Кротевич Євген 19, 78 Крутікова Ніна 190 Крыжановский Евфимий 37

281

Покажчик

Кузьменко С. М. 50, 55, 58, 59 Кулінська Леля 194 Куліш Пантелеймон 13, 19, 25, 26, 37–42, 45, 47–49, 57, 64, 153, 176, 189, 190, 194, 263, 272 Кутузов Михайло 89 Ластівка, альманах 31 Лебедин м. 23 Лебединський монастир 22, 26 Лебединцев Теофіл 35, 37 Лебединцев Феофан 57 Левицька Анна, сестра Нечуя 23 Левицька Марія, сестра Нечуя, померла в дитинстві 23 Левицька Олександра, сестра Нечуя, померла в дитинстві 23 Левицька Олена, сестра Нечуя, померла в дитинстві 23 Левицький Амвросій, брат Нечуя 21, 23 Левицький Аполлінарій, племінник Нечуя 21 Левицький Дмитро, брат Нечуя, помер у дитинстві 23 Левицький Іоанн 23 Левицький Максим, брат Нечуя, помер у дитинстві 23 Левицький Орест 267 Левицький Петро 21 Левицький Симеон (Семен), батько Нечуя 21–23, 24, 25, 37 Левицький Степан, дід Нечуя по батькові 21, 22, 23, 26 Левицький Федір, брат Нечуя 23 Левицькі, родина Нечуя 21, 22, 24 Леонтович (Левицький) Петро, прадід Нечуя по батькові 20, 21 Леонтович Іоанн, прапрадід Нечуя по батькові 20, 21 Лепкий Богдан 266

282

Лесаж Ален-Рене 30 Кульгавий біс 30

Лисенко Микола 46, 47, 51, 63, 68, 69, 176 Маруся Богуславка, опера 47 Різдвяна ніч, опера 68

Лисенко Остап 51 Листопадове повстання 1830 року 21 Лисяк-Рудницький Іван 161 Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку 161

Літературно-науковий вісник 65, 71, 77–79, 81 Літопис Самовидця 26 Лондон м. 31 Лондонське Біблійне товариство 64 Лопатинський Лев 38, 45 Лотоцький Олександр 65, 79, 80 Лубни м. 45 Лукич Василь (справж. Володимир Левицький) 62, 63 Львів м. 38, 40, 44, 49, 50, 53, 55, 57–59, 62–64, 72, 74, 77, 262 Львівський університет 44 Люцерн м. 99 Мазепа Іван 88 Майн Рід 93 Максимович Михайло 99 Мандрика Микола 30, 32 Марковський Михайло 191 Меженко Юрій 81, 168, 225 Межигiрський монастир 89 Микола І Романов 31 Милорадович Єлизавета 49 Мирний Панас (справж. Панас Ручденко) 9, 12, 45, 66, 80, 81, 176, 191, 193, 209, 272, 275

Покажчик Лихий попутав 176

Міллер Олексій 36, 54, 171 Могила Петро 32, 88, 155, 268 Могилянська академія (див. також Києво-Могилянська академія) 88, 130 Могилянська школа 88 модернізм 10 Молдова 49 Мольєр 104 Моринці с. 23 Мороз Мирослав 113 Москва м. 39, 69, 75 Московське царство 63 Московський університет 118 Мотря, родичка матері Нечуя, його нянька 23, 27 Музей українських діячів науки і мистецтва 78 Навроцький Володимир 35 Наливайків шлях 22 Наполеон Бонапарт 89, 269 Народ, журнал 183 Наукове товариство імені Шевченка 62, 74, 77, 160 Нечуй-Левицький Іван 17, 58 Die Anzahl der Ruthenen in Europa, Asien und America 65 адреси Нечуя у Києві 80 Апокаліптична картина в Києві 99 Афонський пройдисвіт 62, 86, 115, 125, 154 Баба Параска та баба Палажка 85 Бурлачка 57, 85, 87, 120, 127, 138, 139, 141, 143, 145, 149, 150, 190, 194, 250 В диму та полум’ї 261, 266

Вечір на Владимирській горі 96 Гастролі 67, 68, 85, 92, 105, 131 Гетьман Іван Виговський 266 Голодному і опеньки м’ясо 51 Гориславська ніч (див. Рибалка Панас Круть) 37, 176 Граматика українського язика 76 Дві московки 34, 37, 38, 135–137, 138, 176, 190, 196, 230, 232, 236, 237, 250 Дрегочин та Остріг. Померші українські городи 100 Екзамен 155 Живцем поховані 45, 85–87, 129, 130, 146, 172, 173 Життєпис 21, 27 Запорожці 262 Кайдашева сім’я 57, 85, 92, 101, 103–105, 185, 190, 194, 196, 198, 203, 205, 211, 239–242 Кельти й їх письменство 65 Київські прохачі 86, 154 Князь Єремія Вишневецький 43, 86, 270 Криве дзеркало української мови 76–78, 80 Мандрівка на українське Підлясся 43 Маруся Богуславка 51, 52, 261 Микола Джеря 41, 57, 85–87, 92, 94, 101, 114, 120, 148–151, 153, 172, 194, 196, 198, 200, 202, 206–209, 213, 217, 238, 243, 244, 252 На гастролях в Микитянах 85, 105, 130, 132, 163, 164, 212, 256 На Кожум’яках 51, 69, 274 Навіжена 62, 86, 87, 125 Над Чорним морем 59, 60, 62, 86, 87, 90, 93, 95, 119, 127, 130, 170, 181, 194, 213, 237, 244, 253, 254

283

Покажчик Наймит Ярош Джеря 41 Не можна бабі Парасці вдержатися на селі 53 Не той став 14, 62, 63, 104, 105, 117, 119, 127, 130, 147, 212, 217, 242, 244, 246, 249, 250, 253, 254 Неоднаковими стежками 86, 87, 92, 119, 122, 124, 130, 132, 147, 158, 171, 204, 212, 213, 217, 221, 236, 239, 240, 253 Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини 55, 56, 62, 83, 126, 159 Ніч на Дніпрі 95 Од Києва до Миколаєва 65 Органи російських партій 42 Перші київські князі. Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки 52 Повісті, друга збірка 53 Повісті, перша збірка 49 погляди на шкільництво 186–188 Поміж ворогами 62, 114, 116, 127, 155, 157, 215, 239 правописні війни 72–76 Причепа 40, 44, 65, 66, 108, 117, 131 про поляків 172–174 Рибалка Панас Круть 37, 38, 53, 67, 85, 87, 127, 146 Світогляд українського народу в прикладі до сегочасності 38 Світогляд українського народу. Ескіз української міфології 126, 262 Скривджені і нескривджені. Легенда індуська 125 ставлення до росіян 162, 163 Старосвітські батюшки та матушки 57, 59, 66, 85, 107, 109,

284

113, 115, 117, 128, 129, 130, 132, 155, 157, 190, 198, 210, 211, 236, 239, 240, 242, 243, 253 Сьогочасна часописна мова на Україні 76, 77, 80 Сьогочасне літературне прямування 56, 180, 192, 195 Татари і Литва на Україні 52 У Карпатах 100 Українство на літературних позвах з Московщиною 62, 84, 126, 159, 160, 193, 195 Українські гумористи та штукарі 62, 127, 129 Унія і Петро Могила, київський митрополит 51 Уривки з моїх мемуарів і згадок 27, 29 Хмари 33, 41, 53, 85–88, 102, 118– 120, 127, 129, 154, 165, 167, 169– 171, 177, 179, 180, 184, 191, 194 ювілей 68–71

Німеччина 79, 81 Нова громада (див. також Громада, Київська громада, Стара громада) 60 Номис М. див. Симонов Матвій Огоновський Омелян 19, 50, 160– 162 Історія літератури руської 160

Одеса м. 45, 50, 62, 69, 86, 87, 90, 91, 93, 146, 181 Великий Фонтан 87, 91 Дерибасівська вул. 87, 90 Малий Фонтан 87, 91 Потьомкінські сходи 87

Одеський шкільний округ 49 Олександр ІІ Романов 54 Основа, журнал (Львів) 42 Основа, журнал (СПб.) 33, 34, 160

Покажчик

Остророг Миколай 268 Отечественные записки, журнал 41 Оттоманська Порта (Туреччина, Османська імперія) 85 Павло І Романов 89 Париж м. 31, 131 Пасічник Уляна 15 Перша світова війна 76, 80 Петербург м. 31, 39, 47, 53, 62, 65, 66, 69, 166 Пипін Олександр 160–162 Писарєв Дмитро 192 Південно-Західне відділення (Київ) Імператорського Російського географічного товариства 47, 48, 54 Північна Америка 64 Підляшшя 35, 43, 44, 50 Підмогильний Валер’ян 24, 39, 59, 96, 117, 197–200, 203–206, 250, 251, 252 Місто 96

Плохій Сергій 35 Пода Олена 262 Подолинський Михайло 35 Полтава м. 34, 37, 68, 69, 73, 86, 176 Полтавська духовна семінарія 34, 86 Полтавщина 22, 86 Польське (Січневе) повстання 1863 року 34, 172 Польща 35, 41, 42, 58, 264 другий поділ 1793 р. 20

Правда, журнал 38–44, 49, 53, 56– 58, 65, 126, 155, 168, 176 Правобережжя 172, 173 Прижов Іван Гаврилович 41, 42 Пріцак Омелян 15 Прованс 166

Прокопович Феофан 155 Промінь, журнал 64, 71 Пулюй Іван 64 Пушкін Олександр 26, 30, 125 Пчілка Олена (справж. Ольга Косач) 61, 70 Рада, газета 72 Радзивіли, магнати 86 Радзієвський Григорій, зять (чоловік сестри) Нечуя 23 Радянський Союз (СРСР) 12 реалізм 10 Реклю Елізе 65, 176 Nouvelle géographie universelle 65, 176

рекрутчина 135 Ремі Йоганнес 15, 36, 52 Рига м. 39 Рим м. 183 Рід Майн див. Майн Рід Різаний яр, урочище 22 Річ Посполита 172 Роксолана 262 романтизм 102 Російська імперія 20, 24, 28, 34, 36, 38, 39, 42, 48, 49, 52, 54, 57, 60, 62, 65, 66, 71, 72, 76, 83, 119, 134, 135, 137, 148, 175, 179, 185, 188, 191 Росія (див. також Російська імперія) 42, 63, 65, 85, 87, 178 Роставиця р. 85, 92 Рось р. 22, 23, 28, 65, 85, 92, 100, 146 Рудченко Афанасій (псевд. Панас Мирний) 176 Рудченко Іван 176 Савченко Федір 47, 54 Сагайдачний Петро 88

285

Покажчик

Салтиков-Щедрін Михайло 41, 42, 162, 191 Дикий помещик 41, 191 Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил 41 Як один мужик двох генералів нагодував 191

Санкт-Петербург м. див. Петербург м. Сарана Федір 80 Свидницький Анатоль 108, 174, 190 Люборацькі 108, 174, 190

Світ, журнал 19 священики у творах Нечуя 107–110, 113, 115–117 Сегет, домовласник Нечуя 61 Седльце м. 13, 17, 35, 37, 39–41, 43–45, 48–52, 59, 62, 86 Село, газета 78 Семигори с. 22 Сенкевич Генрик 264, 265, 266, 268, 270 Вогнем і мечем 264, 268

Сен-П’єр Жак-Анрі 30 Поль і Віржині 30

Сервантес Мігель 30 Дон Кіхот 30

Симонов Матвій (Номис М.) 45 Сірий Юрій (справж. Юрій Тищенко) 19, 78, 79 Скоропадський Павло 81 Скотт Вальтер 30 Пертська красуня 30

Сміла м. 93 Сольський Григорій 40 Сполучені Штати Америки (США) 79 Станіслав Август Понятовський, польський король 172

286

Стара громада (у Києві, див. також Громада, Київська громада, Нова громада) 46, 52, 60, 61, 72 Старицька-Черняхівська Людмила 61 Старицький Михайло 51, 61, 63, 69 За двома зайцями 51, 69, 274

Стеблів с. 20, 22, 23, 25, 31, 32, 39, 43, 45, 85–87, 92, 100, 140, 175 Стебницький Петро 65–67 Студинський Кирило 35, 37, 42, 44 Сувалки с. 49 Сулейман І Пишний 262 Сю Ежен 30 Заздрість 30 Сім смертних гріхів 30

Тараненко Микола 39, 40, 43, 45, 64, 69, 70, 113 Тарнавський Іван 15 Тарнавський Стефан 15 Тен Іполит 126, 161, 178 Тетеря Павло 265, 266 Тифліс м. 77 Толстой Лев 173, 191 Трезвінська (Левицька) Анна Лук’я­нівна, мати Нечуя 22, 23, 26 Трезвінський Євтропій, дядько Нечуя по матері 22, 27 Трушки с. 47, 85 Тула м. 136, 165 Туптало Димитрій 88 Тургенєв Іван 159, 176, 191 Батьки і діти 191

Туреччина 110, 112 Україна, журнал 76 Українка Леся 70, 184, 218, 225, 227, 228 українська культура ХХ століття

Покажчик загальні концептуальні рамки 10

Українська Народна Республіка 81 Умань м. 93 Ушкалов Леонід 9 Федорук Олесь 37, 41 Федосов Л. 113, 152 Федькович Осип 84 Филологические записки (Воронеж) 41 Флоренція м. 176, 177 Франко Іван 14, 19, 29, 56, 59, 69, 81, 141, 145, 180, 181, 183, 188, 191, 193–195, 221, 222, 272, 275 Олівець 29

Франція 179 Фріц М. П., типографія 51–53 Хаврусь Сергій 43, 69, 87 Харків м. 62, 63, 69 Харківський університет 25 Хвильовий Микола Вальдшнепи 181

Хмельницький Богдан 22, 63, 130, 265 Хмельниччина 63, 100, 262, 264, 265, 268 Холмщина 35 Хоробра р. 22 Цвітківський Юрій 57 Чайченко Василь (справж. Борис Грінченко) 184 Чаплін Чарлі 16 Черкаси м. 22, 85 Черкаська область 22 Чернишевський Микола 160 Чернігів м. 69

Чернігівський музей 12, 80 Чернявський Микола 68, 77 Чикаленко Євген 71, 72 Чорне море 101 Шатобріан Франсуа Атала 30 Натчези 30 Геній християнства 30

Швейцарія 40 Шевельов Юрій 76, 194 Шевченко Тарас 18, 23, 30, 31, 34, 53, 73, 84, 99–102, 130, 135, 136, 137, 138, 141, 160, 166, 176, 177, 190, 218, 263, 264, 272 Варнак 138 Відьма 138 Гайдамаки 23 Катерина 137, 138 Кобзар 23, 31, 66 могила в Каневі 99 Наймичка 138 Причинна 141 Садок вишневий коло хати 102

Шекспір Вільям Ромео і Джульєтта 115

Шенрок Володимир 37 Шкандрій Мирослав 145 Шраг Ілля 80 Шульжиха Гапка 27 Шульжівна Палажка 27 Щавниця м. 58, 59, 100 Щеглов Д. 55 Юзефович Михайло 54 Ярослав Мудрий 22

287

Покажчик

А—Z Andriewsky Olga 71 Ohren Dana M. 136

Shevelov George (див. також Шевельов Юрій) 72, 74, 76, 194 Shkandrij Myroslav (див. також Шкандрій Мирослав) 145

Remy Johannes див. Ремі Йоганнес

Tarnawsky Maxim 145, 261

Ruthenische Revue, часопис 65, 71

Weeks Theodore 35

288

Покажчик*

Наукове видання

Та р н а в с ь к и й М а к с и м

Нечуваний Нечуй Реалізм в українській літературі

Авторизований переклад з англійської

Переклад Ярослави Стріхи Редактор Ярина Цимбал Коректор Олена Тихоненко Обкладинка Олени Старанчук Верстальник Денис Піорко Відповідальний за випуск Микола Климчук

Підписано до друку 01.04.2016. Формат 70 × 100 / 16 (зменшений). Гарнітури Aelita (дизайнер Наталія Васильєва), PT Sans Pro (дизайнери Алєксандра Королькова, Ольга Умпєлєва, Владімір Єфімов). Папір офсетний. Друк офсетний. Тираж 1000 прим. Видавництво LAUR U S Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, буд. 28. Телефон: +380 (44) 234-16-30 Інші книжки видавництва http://issuu.com/laurus_press laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2715 від 07.12.2006.

289