Слідчий | Драган Велікич

Page 1



Людина після сповіді не почувається анітрохи чистішою, ніж до неї. Навпаки. Почувається, мов відро для сміття. Викинувши із себе всі свої найкращі версії, вона залишається з найгір­шою, з тією, про яку ніколи нікому не сповідаються. Борислав Пекич



Драган Велікич Слідчий

Київ Laurus 2021

.


УДК 82-31=030.163.41=161.2 В27

В27

Велікич Д. Слідчий, перекл. із серб. Київ : Laurus, 2021. 256 с. ISBN 978-617-7313-69-3 Звістка про мамину смерть застає письменника в Буда­ пешті і відкриває емоційний чорний ящик, спонукає до розплутування багатошарових історій і детективного занурення у повсякдення часу, що проминув. Роман про маму стає автопоетичною сповіддю й оповіддю про країну та людей, яких більше немає. Роман отримав найпрестижнішу сербську літературну премію — «НИН-ову награду» за найкращий сербський роман 2015 року УДК 82-31=030.163.41=161.2

Видано за підтримки Міністерства культури та інформації Республіки Сербія в рамках програми співфінансування перекладів сербських творів літератури на мови Європи. Перекладено Оленою Дзюбою-Погребняк за виданням: Dragan Velikić. Islednik. 3. izd. Beograd : Laguna, 2015.

ISBN 978-617-7313-69-3

© Велікич Д., 2015 © Дзюба-Погребняк О., переклад, 2021 © Растворцев Д., обкладинка, 2021 © Видавництво «Laurus», 2021


Сані.

5


6


І 1

«Вічно ти живеш чужим коштом». Так казала моя мама. «Якби я була святою, — зітхала вона зажурено, — оберігала би кухарок, покоївок і служанок. Святий Миколай — покровитель моряків, а я б захищала обслугу. Лише обслуга знає, хто ми є у своїх чотирьох стінах». Після цього настає черга однієї з сотень історій, котрі виповнюють її пам’ять. У відомого професора Ло­ли­ ча був син, студент медицини, який полюбляв їсти в ліжку. Їжа кри­шилася на постіль. Мама завжди на хви­льку замовкала, збурена виглядом забруднених простирадл. «Скажи, ну от хто нормальний їсть у ліжку? Так, цей хлопець потім опинився в Лондоні, зробив кар’єру, але що з того, коли він селюк». Або ж оказія зі славетним письменником, у колишньому помешканні якого вона деякий час жила. «Ти б лише бачив ту плиту, ту занедбану духовку. Вся закіптюжена та смердюча від жиру. Не вірю такому письменникові. І крапка». Всі її розповіді походили з будуара, з приміщень для обслуги, з дівочих кімнат. Там, де розмовляють напівпошепки, де тіні ніколи не залишаються у спокої. Де

7


невпинно чергуються хихикання, схлипування та зітхання. У тій природній оселі гріха історії не починаються і не завершуються, триває лише одне нескінченне in medias res. Міжпростір і міжчасся. І окрушини чужих доль. Погляд з сутеринів. Протікання життя крізь замкову щілину. Мама розмовляла зі світом з кухні. З кухні посилала звістки навколишньому світові. Тут все було на своєму місці. Кухня була її вівтарем, капітанським мостиком, місцем, де вона після заміжжя взяла на себе роль божого агента. Навіть не мала сумніву, що ця її відданість справедливості та боротьбі за правду колись буде винагороджена. Що після смерті її проголосять святою. Вимовляла своє ім’я італійською, ніби згадка про справжнє ім’я розвіє ілюзію. «Віолета. Санта Віолета, покровителька обслуги». Тоді вона вже була в будинку для старих. Опинилася там, куди відмовлялася піти все життя. «Краще вже я вкорочу собі віку, ніж житиму в цьому будинку», — невпинно твердила вона. Після її від’їзду до будинку для старих у шафах залишилися подарунки, призначені для майбутніх весіль, новосіль і днів народжень. Адже подарунки купувалися тоді, коли для цього випадала слушна нагода. Стоїть перед вітриною з сервізом, ціна на який знижена вдвічі. Роздумує якийсь час, а потім згадує родичку, яка тільки-но пішла до школи. І призначає його саме їй. Дівчинка навіть гадки не має, що є власницею порцеляни в нашій шафі. Мале багатство лежало в тих заздалегідь куплених подарунках. Охайно списані листочки з іменами власників, деякі з них давно мертві.

8


Заздалегідь куплені подарунки. Заздалегідь сплановане життя. Всього можна було досягти, бо ж нічого не полишалося на примхи долі. Над усією територією повсякдення майорів турботливий погляд моєї мами. Ніщо не уникало ї ї контролю. Ніщо не відбувалося само собою. Навіть павук у куточку клозету завдячував своєю екзистенцією забобонності моєї мами. Весь всесвіт нашого помешкання пульсував у ритмі її дихання. «Мене любить домашнє приладдя, бо я дбаю про нього». Речі та предмети, — вірила вона, мають своє таємне життя, про яке здогадуються лише чуйні та відповідальні люди. Зневажала марнотратство. Була економкою світу. Останні роки в будинку для старих вона цілими днями читала газети й жіночі журнали. Стала залежною від текстів, які звеличували примітивізм і несмак. Щонайменше дві години нервувань стали її денною дозою. Лютувала від звістки, що хтось комусь подарував на весілля віллу. Жахалася розкошів і марнотратства. Пустити все багатство на фіранки й люстри вважала непростимим гріхом. Що вже казати про яхти. Скільки коштів щороку викидається на їхнє утримання, і це лише для того, щоб кілька тижнів провести у плаванні теплими морями. «Світ вибухне від такої кількості примітивізму», — безперервно повторювала вона. Особливо ї ї нервував культ життєвих вигод. Вірила, що насолода як головний сенс людського існування призведе до кретинізації. Намагання полегшити все й усюди веде до дегенерації людства й остаточного зникнення людини як виду. Світ не створений для того, щоб ми розважалися.

9


У кінотеатрі вона голосно обурювалася перешіптуванням, лузанням і плямканням. Пам’ятаю охоронців, які підходять до нас у темряві залу й попереджують маму, що виведуть її з сеансу. Вона часто надсилала листи дирекції кінотеатру, до якого ми ходили на суботні прем’єри. Пропонувала їм заборонити вносити до зали їжу та напої. Маму непокоїв стан розслабленості. Плекала глибоку шану до мурах. Санта Віолета. Як вона боялася води! Бути готовим до найгіршого — ось її гасло. Вона вірила, що небезпеки можна уникнути постійним її викликанням. З великою втіхою згадувала, що дитиною кілька разів топилася. Той страх передала нам із сестрою. Ми так ніколи й не навчилися добре плавати. Хоча постійно ходили з мамою купатися: Валкани, Гортанова бухта, Рибацька колиба, Золоті скелі… Найбільше мама любила Стою. Це був справжній міський пляж: забетоновані входи в море, гірки, кабіни, душі, ресторан. Із заздрістю спостерігаю за плавцями. Розкуті тіла на трамплінах. Піруети в повітрі. Зникають у хвилях, аби через кілька секунд випірнути. Вереск і сміх. Помахами рук марно намагаюся втримати тіло на поверхні довше, ніж дві хвилини. Тренуюся в порожній бухточці, біля загорожі кемпінгу, де немає багато свідків. Мені здається, що весь світ дивиться на мене. Люблю Стою. Тут не часто зустрінеш своїх друзів зі школи. Вони купаються на відкритих пляжах, там, де не потрібно платити за вхід. Ідуть гуртами, без батьків. Якщо хтось із них і нагодиться в Стою, я спритно ховаюсь у натовпі, серед голих тіл, чи йду в лісочок і чекаю, поки мине небезпека.

10


Мама зневажала все тимчасове, — байдуже, чи йдеться про пляж, чи телеантену. Не терпіла ремонти й переробки. У нашій хаті не було нічого пошкодженого чи подряпаного. Вона викидала тарілки, склянки, чашки, тільки-но помічала на них тріщини. На пляжі вона суворо позирала на дітей, які кричали та сновигали довкола, розкидали навсібіч недогризки фруктів. Могла прикрикнути на них, коли ті пробігали по наших рушниках. Батьки блаженно усміхалися. Нам із сестрою хотілося провалитися крізь землю, коли мама котромусь із них читала нотацію. Виговорювала їм за те, що тицяють недопалки в щілинки скелі. Поводилася, мов сторож пляжу. Одного разу я почув, як якась жінка каже своєму чоловікові: «Диви, хіба це не син отієї ненормальної з пляжу?». Вони перемогли, мамо. Люди з пляжу запанували світом. Байдужі, отупілі від задоволення, вони гасають екзотичними маршрутами. Нічому не знають ціни. Під запоною свободи ховають свої вбогі душі. Орди примітивів у фірмовому одязі та взутті тягають фірмові валізи й торби по фоє готелів. Заполонили аеродроми й вокзали. Подорожують круїзними лайнерами. З усіх сторін товчуться зграї туристів. Засмітили всю планету. Неморально проводити літню відпустку на грецьких островах і при цьому не знати хоча б одну грецьку драму. Як можна подорожувати Іспанією, не маючи поняття про те, що Андалузією колись мандрував Лицар сумного образу і його слуга Санчо Панса. Хочеш до Лондона? Давайте спочатку почуємо хоча б одну строфу Шекспіра. Можна і Джона Донна. Мама любила чисту правду. Розповісти все саме так, як це трапилося, з точними інтонаціями, виразом 11


обличчя, рухами, коментарями, вимовленими впівголосу. Без подвійного дна. Прокричати істину світові в обличчя. І не забути про пляму на забрудненій постелі. І про закіптюжену духовку. У деталях ховається ціле. Дар — це не що інше, як вроджений інстинкт розпізнавання сутності під маскою другорядного. Постійно згадувала якогось міністра — про це вона знала з перших вуст — якому секретарка в літаку перевдягала шкарпетки, поки той сидів розвалившись, мов падишах. «Це багато що каже про людину. Хто хоче бачити, все зрозуміє. Потім дивуються, як примітиви та йолопи дісталися до влади. Це ніколи не стається випадково». «Легше уявляти, ніж жити, — казала вона після довгих роздумів. — Як лише може нагрішити людина в пориві старанності, тільки бог відає». І тоді, переважно для себе, додавала: «Легше бути порядним, ніж працелюбним». Після повернення з подорожей мама із задоволенням розвішувала білизну на терасі. Кожне повернення — оновлення дому, всі ми оновлюємося, коли повертаємося звідкілясь, казала вона, розпаковуючи валізи й торби. Кожну річ повертала на своє місце, а нові теж відразу кудись прилаштовувала. Проводила рукою по якійсь фігурці, чи екрані телевізора, немов пестить домашнього улюбленця. Втішало її тихе дзижчання пральної машини. Програма центрифуги сповіщала про завершення циклу. Все знову буде на своїх місцях. «Діти, я б не проміняла день повернення з подорожі ні на що у світі. Цей день найкращий. Хоч і день від’їзду теж гарний. І сама подорож. Важливо подорожувати. Хоч би з кухні на балкон».

12


2

Мені один рік. І я нічого не пам’ятаю. Вперше у готелі. На задньому плані світлини видно кам’яну загорожу й темні силуети рослин у садку. Однорічний хлопчина стоїть перед навстіж відчиненими дверима тераси. Вираз обличчя переляканий. Він тільки-но послизнувся на натертому паркеті. Плакав. Але з’ява фотографа з лампою й апаратом моментально поглинула його увагу. Вже тоді він демонструє здатність відразу забувати неприємності. Спалах світла й передчуття нового кадру. Ініціація зали кінотеатру. Густа рослинність на задньому плані гостро контрастує з обличчям хлопчини. Час дня: сутінки. На зворотному боці світлини написано чорним чорнилом: «Готель “Палас”, Охрид, 22 червня 1954». Рівно два десятиліття по тому я знову приїду в той готель. Забрати маминого листа до запитання на охридській пошті. Нагадує мені про мою першу подорож. У кучерявому рукописі вгадуються намагання нічого не пропустити. Дбайливість учительки. Фотографічна пам’ять одного звичайного дня. Чутливість мандрівниці? Чи вже тоді вона надумувала багато з того, що

13



Літературно-художнє видання

Драган Велікич Слідчий Роман Переклад з сербської Переклад Олени Дзюби-Погребняк Редакторка Євгенія Чуприна Макет і верстка Анастасії Гулько Обкладинка Дмитра Растворцева Коректорка Дарина Кучережко Відповідальна за випуск Євгенія Чуприна

Підписано до друку 30.10.2021. Формат 60 x 90/16. Друк офс. Папір офс. Тираж 1000 прим. Зам. № 21-174

Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, Телефон: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Телефон/факс: +380 (44) 503-00-4



Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.