Спадщина. Том Х by Laurus Press

Л і т е рат у р н е джерелознавство Т е кс т о л о г і я · То м Х ·

In memoriam Viktor Dudko

V i k t o r D u d ko

В іктор І в анович Дудко 1 9 5 9–2015

Національна академія наук України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

Source Studies in Literature Textology

Kyiv Laurus mmxv

Літературне джерелознавство Текстологія

Київ Laurus mmxv

УДК [:..] () ББК .( УКР) С  Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Київ : Laurus, 2015. — Т. Х : Пам’яті Віктора Дудка. — 600 с.; іл. Засновник видання: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ № –Р Редакційна колегія: д. і. н. Сергій Білокінь; к. ф. н. Галина Бурлака (відповідальний редактор); к. ф. н. Сергій Гальченко; д. ф. н. Мирослава Гнатюк; проф., др. Григорій Грабович; к. ф. н. Віктор Дудко; д. ф. н., академік НАН України Микола Жулинський (голова); д. і. н. Надія Миронець; д. ф. н. Володимир Панченко; д. ф. н. Валерія Смілянська; д. ф. н. Елеонора Соловей; Богдан Цимбал (відповідальний секретар)

R 2 U OR G UA

ISSN 1997-8618 ISBN 978-966-2449-92-1

Не бійтесь заглядати у словник ru.org.ua

Усі права застережено. © Інститут літератури НАН України, 5 © Видавництво «Laurus», 5

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

Від редакційної колегії........................................................................................... 9

Спогади Олесь Федорук. «Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка.......................................13 Олександр Дудко. Слово про брата....................................................................... 22 Михайло Хомазюк. Спогади учителя.....................................................................27 Оксана Супронюк. Про Віктора: короткі історії з життя..................................... 28 Володимир Кузьменко. Мій товариш Віктор Дудко — в житті й у літературознавстві................................................................................. 58 Леонід Якубенко. Омріяний з юності.................................................................... 63 Василь Неїжмак. Спомин про друга..................................................................... 66 Андрей Ванденко. Он в присутствии любви и смерти......................................... 70 Александра Тоичкина. Памяти Виктора Дудко.....................................................74 Світлана Богдан. «Дозволю собі обережно стверджувати...».............................76 Тетяна Линник. В. І. Дудко. Грані таланту............................................................79 Галина Райбедюк. Усе починалося з нього........................................................... 82 Марина Палієнко, Ігор Срібняк. Наші зустрічі з Віктором Дудком..................... 84 Виктор Чумаченко. Путешествие в Страну Герани............................................. 86 Іван Забіяка. Наукова школа Віктора Дудка........................................................ 95 Ігор Гирич. Останній перфекціоніст..................................................................... 96 Тетяна Третяченко. Бездонна невимовна печаль….......................................... 98 Мирослава Гнатюк. Гірка пора втрат................................................................. 100 Лариса Мірошниченко. Людяність.......................................................................103

Зміст

Наталка Лисенко. Останній лицар Інституту літератури.................................104 Галина Бурлака. Магія щирості...........................................................................108 Елеонора Соловей. Світла і цілісна особистість.................................................. 113 Дмитро Єсипенко. Учитель...................................................................................117 Олександр Боронь. Світлий образ колеги............................................................120 В’ячеслав Левицький. Потойбіч енциклопедії..................................................... 123 Инна Булкина. «Но с благодарностию: были»....................................................128 Хронологічна канва життя Віктора Дудка. Уклала Оксана Супронюк...............130

Статт і Віктор Дудко. Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках: невідоме, забуте, дискусійне...................................... 135 Віктор Дудко. До біографії фундатора «Основи» Миколи Котеніна.................145 Віктор Дудко. Павло Чубинський — учасник літературного вечора в Петербурзі (січень 1861 року)......................................................149 Віктор Дудко. Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії (1876–1906). Проспект докторської дисертації................ 153 Віктор Дудко. Рецензія на магістерську дипломну роботу студента магістратури філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка С. А. Захаркіна «Науковий коментар до спогадів Кесаря Білиловського»...........................................166 Олесь Федорук. Структура роману Куліша «Чорна рада»: історія тексту.......... 170 Олександр Боронь. Про які «письма из-за границы» йдеться у Шевченкових повістях?............................................................................. 203 Євген Нахлік. Іван Франко і брати Сергій та Євгеній Деґени............................207

Публіка ц і ї Ганна Гаджилова. Дворянська комедія-водевіль Семена Гулака-Артемовського................................................................... 237 Семен Гулак-Артемовський. Ночь накануне Иванова дня................................ 240 Підготовка тексту, коментар Ганни Гаджилової

Олесь Федорук. Нездійснена передмова Куліша до роману «Черная рада»............................................................................265

Зміст

«Это стоило бы Обществу дешевле грибов»: листування Павла Чубинського з Російським географічним товариством............... 269 Вступна стаття, підготовка тексту та примітки Антона Котенка

Альбіна Шацька. До історії українського перекладу повісті Льва Котелянського «Чиншовики» та його видання.................................347 Лев Котелянський. Чиншовники.........................................................................355 Підготовка тексту та примітки Альбіни Шацької

Аліна Марченко. Микола Садовський: одна незіграна роль..............................410 Микола Садовський. Краєвид з нашого віконця.................................................415 Підготовка тексту та коментарі Аліни Марченко

Остап Кінь. Володимир Свідзінський у спогадах Никифора Щербини: кілька тез про віднайдений рукопис 1947 року........................................ 439 Никифор Щербина. Поет нездоланного духу (Пам’яті В. Є. Свідзінського)..... 442 Підготовка тексту та коментар Остапа Коня

Фрагмент епістолярного діалогу: Віктор Дудко — Микола Сиваченко........... 464 Підготовка тексту та примітки Галини Бурлаки

Дарчі написи у бібліотеці Віктора Дудка...........................................................472 Уклала Оксана Супронюк

Бібліографі я Бібліографія праць Віктора Дудка..................................................................... 509 Уклав Дмитро Єсипенко

Покажч и к и Іменний покажчик.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 546 Покажчик географічних назв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 564 Покажчик назв періодичних та продовжуваних видань . . . . . . . . . . . . 570 Покажчик назв установ, об’єднань, спілок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 575 Список скорочень.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 583 Про авторів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 585 Анотації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 587 Аннотации . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 591 Summary.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 595 Table of Contents . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 597

Бібліографія праць Віктора Дудка

В ід р ед а кційної кол ег і ї

Коли стишився гострий душевний біль від звістки про смерть Віктора Дудка, яка сталася 4 червня 2015 року, першою думкою було: цьогорічний том «Спадщини» присвятимо його світлій пам’яті. Таким чином хочемо віддати шану цьому унікальному науковцю, який стояв біля витоків нашого спільного дітища — єдиного в Україні фахового щорічника «Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія». Віктор Дудко сформулював концепцію видання й узяв на себе наукове редагування перших випусків «Спадщини». Тут знадобилися його журналістський досвід, широка філологічна ерудиція, дослідницькі здібності, а також наукова принциповість і високі етичні якості. Саме він задав ту високу наукову планку, якою наш щорічник одразу вирізнився серед сучасної української філологічної періодики. Перший том «Спадщини», який вийшов у 2004 році, було присвячено пам’яті Миколи Єфремовича Сиваченка, нашого спільного вчителя й незаперечного авторитета в українській текстології. Дуже сумно, що ювілейний, десятий том щорічника знову доводиться присвячувати колезі, якого вже немає серед нас. Колезі молодшому, сповненому творчих задумів і незавершених проектів. Водночас цей трагічний збіг має глибоко символічне значення — також, на жаль, невеселе: з життя пішли професіонали унікального профілю, в Україні практично не залишається літературних джерелознавців і текстологів такого рівня. Теоретичних азів цієї, як і будь-якої іншої спеціальності, можна навчити, але потрібно-таки мати вроджений особливий талант працювати з архівними джерелами, при цьому вільно оперувати різноманітним істориколітературним фактажем, тримати у памʼяті неосяжний бібліографічний запас. А головне — постійно перебувати у стані наукового пошуку. І Микола Сиваченко, і Віктор Дудко, хоч мали дуже різну наукову долю, були саме такими подвижниками. Для читачів «Спадщини», не посвячених у редакційну «кухню», але які люблять і цінують це видання, В. Дудко був одним із чільних авторів щорічника. До початку видання він уже мав чималий досвід дослідницької праці —

Від редакційної колегії

його статті відображають масштабні наукові пошуки. Насамперед це різні аспекти історії часопису «Основа»: «Обкладинки журналу “Основа”(1861–1862): джерелознавчий аналіз» (2004, том І), «Журнал “Основа” в жандармських матеріалах» (2006, том ІІ), «Марко Вовчок в журналі “Основа”: реалії і міфи» (2007, том ІІІ), «Із розшуків про “Основу”» (2009, том ІV). Але зовсім хибним було б вважати на підставі цього переліку, ніби Віктор Дудко розробляв лише одну тему. Найвиразнішим свідченням його широкого дослідницького діапазону є вміщена у цьому томі бібліографія. У той же час і в «Спадщині» відбилися й інші його зацікавлення: «Чи з’ясовано авторство нотатки “До біографії Свидницького”?» (2010, том V), «До історії тексту збірки Якова Щоголева “Ворскло”» (2012, том VІІ), «Сонет Жозе-Маріа де Ередіа “Aux montagnes divines” у перекладі Павла Грабовського: проблеми коментування» (2013, том VIII). Деякі наші постійні читачі так звикли у кожному випуску «Спадщини» читати статтю Віктора Івановича, так щоразу чекали саме її, що коли шостий (2011) том щорічника вийшов без неї — одразу з розчаруванням звернули на це увагу. Через те, що матеріали у «Спадщині» розміщуємо за хронологією предмета досліджень, Дудкові статті про літературні явища 1860–х років часто відкривали том, і у цьому також — своєрідний символ, наче камертон, який задавав тональність для інших авторів. Заслуженою і, мабуть, дуже запізнілою відзнакою стало нагородження Віктора Дудка у 2013 році премією імені Григорія Костюка за публікації у «Спадщині». Саме В. Дудко був серед тих кількох членів редколегії «Спадщини», які насправді формували редакційну політику. В останні два роки хвороба не давала йому змоги приходити до Інституту, однак його присутність, гострий розум і наукова активність відчувалися в усьому, він нам був дуже потрібен. Він завжди цікавився матеріалами, які потрапляли до редакційного портфеля, щоразу перепитував про склад наступного тому. Сучасні засоби комунікації давали змогу невідкладно поінформувати, порадитися, запитати й посперечатися, і завжди думка Віктора Івановича була для нас, його колег з відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, найбільш авторитетною. Пам’ятати про таких науковців, прагнути досягнути того рівня, який вони задали своїми працями, — наш обов’язок.

Спогади

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

Олесь Федорук «Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

Із-поміж порівняно нечисельного грона українських джерелознавців-текстологів, котрі належать до цеху літературознавчої науки, є ряд постатей, які особливо виділяються. Якщо йти до витоків, то першими, мабуть, слід назвати Павла Зайцева, Володимира Міяковського й Михайла Новицького, а також молодшого від них Ієремію Айзенштока (котрий, щоб уникнути сталінських репресій, перейшов на поле російського літературознавства). У Західній Україні плідно працювали Михайло Возняк та Кирило Студинський. У 1950-х — 1960‑х роках прийшла нова потужна генерація, яким завдячуємо подальший розвиток цієї дисципліни: Микола Сиваченко, Василь Бородін, Микола Павлюк... Ризикую бути суб’єктивним і аж ніяк не хочу применшити внесок тих, кого тут оминаю увагою, — названий перелік, безперечно, потребує уточнення і доповнення1. Однак уже нині стає зрозуміло, що до цього грона першого ряду слід занести й Віктора Дудка. Своєю працею він як ніхто інший протягом останніх десятиліть спричинився до того, щоб підняти літературне джерело знавство і текстологію на належний науковий рівень, коли Сиваченко передчасно відійшов, а Бородін і Павлюк, які обмежувалися суто шевченкознавчими дослідженнями, поступово сходили з наукової дистанції і згасали. Дудко гідно перейняв естафету від своїх старших колег і від тих авторитетних дослідників, яким не судилося передати свій досвід молодшому поколінню, проте добре знаних Вікторові з публікацій. Відтак нинішнє утвердження літературного джерелознавства у нашій країні, на моє переконання, відбулося (і далі відбувається) насамперед завдяки працям Дудка.

1 Звичайно, треба

було б назвати і колег В. Дудка із суміжних дисциплін, наприклад, видатних джерелознавців С. Білоконя та світлої пам’яті Р. Пилипчука. Проте таке розширення кола спонукало б вести розмову про Дудка в ширшому контексті — українського джерело знавства загалом, що не є теперішнім моїм завданням. Щоправда, і уже згаданого Міяковського можна вважати більше істориком та архівістом, ніж літературознавцем, і, властиво, як знавець історичних джерел він перейшов на поле літературного джерелознавства. Часто ці грані — історичне та літературне джерелознавство, особливо коли йдеться про спільні для обох дисциплін джерела, як от щоденники, листи, спогади, — розділити неможливо.

Олесь Федорук

Уже сам перелік імен, щойно наведений, наочно свідчить, що становлення джерелознавчо-текстологічної дисципліни в Україні відбувалося болісно, у вкрай несприятливих умовах: після «спалаху» у 20-х роках — через фізичне винищення науковців у 30-х, через вигнання цвіту нації в еміграцію у 40-х, через морок 50-х, і знову після деякого «сплеску» у 60-х — через маргіналізацію цілої галузі як «допоміжної», «прикладної» і навіть «другорядної» дисципліни у 70-х – 80-х, через, по суті, розправу із найяскравішим її представником — Сиваченком2. Продовжували працювати, правда, шевченкознавці — одне з найбільш привілейованих для того часу наукових середовищ — адже дослідники Шевченка! — і тут дійсно можна було «сховатися» від системи, зануритися в чисту науку. Але вони не змогли, не зуміли чи не схотіли підготувати собі зміну — і через те нині немає жодного текстолога-шевченкознавця з-поміж середнього й молодшого покоління дослідників. Минаючи голодні та бандитські 90-ті, ми дійшли до нинішнього становища, яке можна було б назвати стагнацією... Якби не Віктор Дудко. Знову-таки, не хочу нікого образити. І у відділі рукописних фондів і текстології, і в Інституті літератури загалом, і поза Інститутом є чимало колег сумлінних, які дбають про науку, прагнуть самовдосконалення. Проте у праці кожного з нас, хто вважає себе джерелознавцем-текстологом, часто відчувається брак того, що мав Віктор і чого ми були позбавлені через усі ті обставини, які я схематично окреслив, — брак Школи. На початку наукового шляху Вікторові поталанило: 1985 року він поступив до аспірантури Інституту світової літератури ім. О. М. Горького, у відділ національних літератур, а через три роки під керівництвом Ніни Над’ярних успішно захистив дисертацію «Эпистолярное наследие украинских писателей-реалистов конца ХIX — начала ХХ века в контексте украинско-русских литературных взаимосвязей» (1989). Тема дослідження, як бачимо, надзвичайно широка — вона охоплює велике коло літературних постатей і розмаїті пласти джерел — і друкованих, і невиданих, які до того ж містилися в різних архівах Москви, Петербурга, Києва, Чернігова. Ця тема дала змогу Вікторові відразу поглянути панорамно на літературний процес, а не звужуватися до аналізу творчості одного-двох письменників. Оцей панорамний погляд на літературу для Віктора був звичайною справою, само собою зрозумілий, зумовлювався внутрішніми потребами науковця розширювати свій кругозір, збагачувати ерудицію, повсякчас іти і в глибину досліджуваного предмета, і в шир, залучати до розгляду все нові й нові постаті, опановувати нові джерела. Це як

2 Відтак

у ті роки закріпився згубний стереотип, який відлунюється і в сьогоденні: мовляв, готувати тексти до друку може будь-хто, навіть без належного вишколу, без відповідної кваліфікації, а ще — буцімто чужі тексти «репродукують» здебільшого ті, хто не вміють самостійно писати.

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

альпіністи прагнуть, бо мають в тому особливу потребу, підкорювати нові гірські вершини, кидаючи їм виклик. Навчання в Москві дало змогу Дудкові зав’язати взаємини з петербурзьким науковим оточенням, передусім, Пушкінського Дому. Петербург із його славними традиціями джерелознавчих студій, по суті, остаточно сформував Дудка-науковця. Особисті взаємини з Вадимом Вацуро, Борисом Єгоровим, Борисом Мельгуновим, Володимиром Баскаковим, Борисом Бессоновим та іншими визначними постатями сучасності справили вирішальний вплив на Віктора. Як колись пройшли петербурзьку школу джерелознавства Міяковський і Зайцев, так пройшов її і Дудко. Засвоєні там знання, навики, уявлення про стандарти якості, принципи наукової етики — через безпосереднє спілкування та особистий приклад того ж Вацуро, який був взірцем академічного науковця, а також завдяки поглибленій російській лектурі — Віктор після повернення в Україну реалізовував у своїх працях. Можна твердити, що він по-новому вкорінював джерелознавчі традиції наукового Петербурга в український ґрунт. Інтерес до русистики (і до білорусистики), спеціально — через суміжні з українською літературою теми, Віктор зберіг до кінця життя. До останніх своїх днів він був відданим читачем російської наукової періодики, передусім журналів «Русская литература» та «Новое литературное обозрение», а високі стандарти цих журналів повсякчас приміряв до нашої дійсності (порівняння, чесно сказати, вводили його в депресію). І не раз Віктор друкувався в російських наукових виданнях з українськими темами, демонструючи однаково ґрунтовні знання і українського, і російського матеріалів (на противагу, до слова, тому російському науковцеві, який через незнання української мови здатний «ничтоже сумняшеся» знехтувати цілим пластом наших джерел, навіть якщо вони безпосередньо стосуються тематики його досліджень). Після аспірантури Віктор, на щастя, потрапив на працю до Інституту літератури, у відділ рукописних фондів і текстології, — і відразу влився в живе академічне середовище. В Інституті він зійшовся з таким самим принциповим і чесним, як Віктор, Ростиславом Міщуком, його близьким приятелем, який трагічно загинув у пітьмі 90-х. Тут він заприятелював з блискуче-афористичним Миколою Кодаком, сердечні дружні почуття до якого зберіг до останніх днів його життя. Тут Віктор відчував радість спілкування з талановитим Степаном Захаркіним — вони обоє збагачували один одного потрібною їм інформацією, запліднювали ідеями, ділилися відкриттями. І дуже прикро, що Степан, зі своїми небуденними здібностями, відійшов (сподіваюся, тимчасово) від науки... Хоча джерелознавство й текстологія — поняття нероздільні, у строгому розумінні Дудко був більше джерелознавцем, ніж текстологом, точніше — ніж текстологом-публікатором. Доробок Дудка у цій ділянці — кількість текстів, які він підготував до друку, — зовсім незначний, і всі вони невеликі за обсягом. Переважно це епістолярні джерела (наприклад, «Полтавська громада початку

Олесь Федорук

1860-х рр. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського»3, 1998), мемуарні («Фрагменти спогадів» Я. Жарка, 1996), журналістика 1860-х років, як, наприклад, статті Л. Глібова («Новорічний огляд Л. Глібова», 1991; «Забуті публікації Леоніда Глібова у газеті “Черниговские губернские ведомости”», 1992), зразки літературної критики («Перший друкований відгук про поезії Володимира Cамійленка», 2004), матеріали з цензурних архівів («Статті для журналу “Основа” (1861–1862), заборонені цензурою», 1997) тощо. Звичайно, беручи кількісні показники, треба розуміти якість. Усі тексти, які підготував Дудко, з’явилися на найвищому едиційному рівні. Тим-то його нечисельні публікації нерідко більше вартують, ніж цілі томи, випущені з-під пера дослідника або з недостатньою кваліфікацією, або підготовлені недостатньо сумлінно, похапцем, і сповнені прикрих недоглядів та суб’єктивних похибок. Дудко не ставив публікаторство своїм завданням. Хоча він як ніхто інший знав, скільки текстів, наприклад, з літератури non fiction досі ще не оприлюднено або це зроблено не так, як слід, — іти шляхом заповнення таких прогалин він не прагнув. Не брався він упорядковувати й тексти художньої літератури — не поодинокі публікації, а цілі томи. Віктор, очевидно, відчував, що не для того був створений, це не було його амплуа. Та ретельність, фундаментальність, з якою він підходив до підготовки щонайменшого тексту, перешкоджала йому братися за великоформатні праці. Так, не вдалося Вікторові підготувати до друку чималий щоденник О. Кониського, над яким він працював багато років і який врешті з’явився, але старанням іншого дослідника. Не зміг він завершити й упорядкування тому літературно-критичних статей Куліша з «Повного зібрання творів» письменника, яким теж займався декілька років. Правда, в останньому йому перешкодило й те, що на якомусь етапі Дудкові поставили в Інституті нове завдання: включитися в роботу експертної групи над підготовкою «Шевченківської енциклопедії», і цій праці він віддався з усією відповідальністю. Проте згодом, коли Віктор був уже важко хворий і коли я бачив, що книжку Куліша він уже не зможе завершити (оскільки, до того ж, він заходився готувати свою книжку про Шевченка, а після її виходу — про «Основу»), я просив його передати мені ті матеріали, які він зібрав до тому, — на жаль, їх було недостатньо. Дудкову працю як джерелознавця-текстолога, для прикладу, характеризує його публікація «До історії тексту збірки Якова Щоголева “Ворскло”» (2012) — одна з багатьох філігранно відшліфованих, по-науковому викінчених. Стаття може слугувати своєрідним практичним посібником: як потрібно друкувати джерела. Віднайшовши цензурний автограф названої збірки, Віктор не просто його навів, зіставивши з іншими джерелами, а детально розглянув 3 Бібліографічні дані статей Дудка, які тут називаю, читач може знайти у покажчику його

праць, вміщеному в цьому виданні.

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

роботу автора над текстами, провів скрупульозне дослідження видавничої історії збірки. У підсумку надзвичайно відповідально звучить і висновок Дудка про необхідність нового науково-критичного видання творів Щоголева, «потреба в якому давно назріла (попереднє було здійснене аж 1961 року)». Твердження Віктора віддзеркалює усю драму української текстології — драму, яку він повністю усвідомлював, але змінити ситуацію ні сам, ні в ширшому колі однодумців не мав змоги. Не тільки Щоголев, а й переважна більшість текстів української класики — це видання сорока- та п’ятдесятилітньої давності з усіма прикметами, які наклала на них совєтська доба, і просвіту — виразної перспективи вийти з глухого кута — тут наразі не видно. А скількох текстів із зібрань творів ще не існує у форматі ні науково-критичних, ні навіть науковопопулярних видань! Назву хоча б імена О. Кониського, Б. Грінченка, В. Вин ниченка. Про повні зібрання творів наших класиків — годі й говорити. Немає усвідомлення цієї проблеми, немає візії її вирішення, немає волі рухатися в напрямку подолання кризи в українській текстології... Віктор Дудко мав порівняно недовге наукове життя — якихось 30 років. Проте за цей час він встиг заявити себе практично у всіх ділянках джерело знавства. Робочий діапазон Дудка — той період, який він досліджував, — середина ХІХ — початок ХХ ст. Рідко коли Віктор виходив за ці хронологічні межі, і то головно у своїх шевченкознавчих студіях, де йшлося також про 1840ві роки. Однак його ерудиція простягалася набагато далі і давала змогу залучати відповідний матеріал, часто несподіваний, котрий стосувався різних епох. Дудко надзвичайно добре орієнтувався в історії гуманітарної науки, ґрунтовно, якщо не сказати вичерпно, знав джерела, які стосувалися періоду, котрий він вивчав. Утім, від нього можна було почути скромне, але слушне: дослідник не може усього знати, але він зобов’язаний знати, де міститься потрібна інформація. Власне кажучи, вміння знайти інформацію, яка складає сенс розвідки, з одного боку, та вміння її подати — максимально повно, зрозуміло, доказово, коректно, без зайвого натягування на «сенсаційність», без «надування щік», з другого боку, — це дві основні риси, які вирізняють Дудка-дослідника. Своєю працею Дудко намагався забезпечити розширення та уточнення джерельної бази нового українського письменства, вивчав літературний процес через фокусування своєї уваги на малознаних постатях діячів «без біографій». Коли вийшла книжка Дудка про Шевченка — вона справила величезне враження на фахівців. Здавалося б, що Шевченко вивчений-перевивчений, стоси літератури про нього писано-переписано, проте Віктор з усією очевидністю показав, наскільки ще багато лакун існує в шевченкознавстві, скільки існує розмаїтих «міфів», і як шевченкознавці, нерідко маститі, роблять помилки, породжуючи нові легенди. Одне з основних послань, яке автор адресував читачеві, — необхідно критично ставитися до джерел, не покладатися на віру, не йти сліпо за авторитетами, не брати інформацію з других рук живцем, а ве-

Олесь Федорук

рифіковувати, аналізувати, переосмислювати, а водночас — піднімати нові пласти, залучати до розгляду нові факти, і ніколи не зупинятися на півдорозі, на півслові, а йти до кінця. Яка не є цінна книжка Віктора про Шевченка — її перевершує і обсягом, і — щонайголовніше — глибиною дослідження про «Основу» (книжка готується у видавництві «Критика»). Віктор займався Шевченком принагідно, студіями про «Основу» — цілеспрямовано, системно, тривалий час. І навіть сам шевченківський матеріал Дудко опрацьовував через вивчення «Основи». Один час він планував захистити докторську дисертацію на цю тему, однак занурившись у неї, побачив її невичерпність для себе. Поставити на якомусь етапі крапку він не міг, і змушений був продовжувати, допоки питання з дисертацією само по собі відпало. Найкраще він сам розумів, чого бракувало в його дослідженні і через що він не міг його завершити. Наприклад, ми не раз обговорювали з ним потребу з’ясувати роль Куліша в «Основі» (якому досі не раз приписують її редагування або ж принаймні співредагування) на кшталт того, як Віктор написав, наприклад, про Марка Вовчка (класична стаття «Марко Вовчок у журналі “Основа”: реалії і міфи», 2007) або низку дрібніших постатей. Віктор відкладав це питання, відчуваючи, що ще не готовий приступити до його висвітлення. А як можна говорити про завершену працю, коли така кардинальна проблема залишалася невирішеною?! Своєрідний науковий маніфест Дудка, його profession de foi — це стаття у «Критиці» «Українське публікаторство: без коментарів» (2009) — спасибі Андрієві Мокроусову, що буквально «витиснув» її з нього! Одна з небагатьох статей, де Віктор, вдаючись до певної публіцистичності викладу, розвиває свої погляди на те, як слід публікувати тексти. Засновок такий: «Доводиться із жалем констатувати: ми практично не маємо фахових рефлексій над нинішньою українською ситуацією в галузі наукового коментування». І далі автор на конкретних прикладах показує типові помилки публікаторів, їхнє нехтування часто елементарними правилами підготування текстів, повне або часткове ігнорування потребою їх коментування, не раз кричущий непрофесіоналізм. Коментареві як своєрідному жанрові наукового дослідження Віктор завжди приділяв особливу увагу. Працю коментатора він ставив надзвичайно високо, і не тільки в плані текстологічної роботи. Через коментар, мов крізь збільшувальне скло, він розглядав проблему, явище, постать, робив їх зрозумілими, досліджував текст, наближав його до читача — один із дієвих способів збагнути і відтворити історико-літературний процес у його розмаїтті. Своє розуміння коментаторської праці, оперте на власний багаторічний досвід, збагачений глибокими знаннями та всебічною ерудицією, Віктор підсумовує таким переконливим висновком: «Коментаторові істотно складніше працювати, ніж, скажімо, авторові інтерпретаційної статті — у статті часто можна оминути питання, не цілком для автора з’ясовані. Характер же й обсяг коментаторської робо-

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

ти — вибір її стратегії і визначення питань, які потрібно висвітлити — диктує коментований текст. Відсутність відповідей на питання, які він (текст) ставить перед дослідником, найчастіше свідчить про некваліфіковано виконану роботу». Молодий дослідник, який ступає на ниву джерелознавства і текстології, повинен простудіювати цю статтю — без її засвоєння дальші кроки у науці неможливі. До слова, сенс коментування, як його розумів Віктор і в цьому жанрі написав більшість своїх статей, свого часу сформулював згаданий уже тут Вацуро. «“Примечания”, — писав російський науковець, — это объяснение не столько незнакомых слов, сколько незнакомых мыслей и образов, пришедших из исторических глубин. Это попытка восстановить по крупицам духовный мир прошлого, запечатленный в литературе, его отношения и связи, союзы и полемики, судьбы человеческие и судьбы идей»4. До такого формату істориколітературного коментаря і тяжів Дудко, щоправда, меншою мірою приділяв уваги «долям ідей», а більшою — «людським долям». Властиво, у нас коментар переважно зводиться до пояснення незнайомих слів. Мало хто з українських літературознавців ставив і ставить перед собою такі завдання, які окреслив Вацуро. Із науковців недалекого минулого — хіба що Юрій Івакін. Кожен, хто знав Віктора або читав його статті, не може не відзначити його виняткової чесності, коректності, вродженої шляхетності, яка перейшла в його науковий стиль, і безкомпромісності в питаннях, які стосувалися наукової честі. У цьому плані він був надзвичайно цілісний — і як людина, і як науковець. Наведу показовий приклад. Колись один шанований професор, приятель Віктора, звернувся до нього, щоб він виступив опонентом при захисті кандидатської дисертації певної особи, у якої професор був науковим керівником. Прохання цілком закономірне: Віктор був чи не найкращий знавець тієї проблеми, якій було присвячено дисертацію. Проте, ознайомившись із дослідженням, він рішуче відмовився: «Друже, чи ти хочеш, щоб я публічно розповів тобі й дисертантці, як потрібно писати наукову працю?». Професор згодом довго ображався і, можливо, досі не збагнув сенсу Дудкових слів, вважаючи: ліпше проблема буде хоч якось висвітлена, аніж ніяк. Оце «якось» повсякчас стоїть перед нашою наукою, перед суспільним життям взагалі, врешті перед нашою державою, перед тими викликами, які кидає нам життя. І з цим «якось» усе своє життя науковою працею боровся Віктор. Він завжди ставив перед собою найвищу планку і ніколи не занижував її. Він ніколи не випускав із рук статті, допоки не врахував джерело, необхідне для повнішого її висвітлення, допоки якийсь сюжет йому не вдавалося належним чином прокоментувати. Усі крапки над «i» мали бути розставлені. Пригадується ще випадок, коли один колега надрукував статтю. Стаття справляла враження добротно опрацьованої і за 4 Вацуро, В. Э. Записки

комментатора. — СПб., 1994. — С. 4–5.

Олесь Федорук

нашими мірками «тягнула» на найвищу оцінку. Однак не за мірками Віктора. Виявляється, проблему, якій була присвячена розвідка, він теж розробляв, але не міг витлумачити один сюжет і через те не поспішав із публікацією. Колега статтю надрукував, той сюжет просто обійшовши... Потрібно окремо наголосити на редакторському хистові Дудка. Мені пощастило співпрацювати з ним як із редактором другого тому листів Куліша (2009), і зауваження Віктора були завжди змістовні, спрямовані на істотне доповнення коментаря та виправлення окремих його хиб. Видання в цілому значно виграло від того, що Віктор доклався до нього. У 1998–2001 роках він був редактором літературознавчої рубрики статей журналу «Київська старовина», і цей часопис за час участі в ньому Віктора був одним із найкращих в Україні. Дудко виступив одним з ініціаторів створення щорічника «Спадщина», який — про це мало хто знає — спершу планував видавати на кшталт збірника рукописного відділу Пушкінського Дому, щоб у ньому йшли статті й матеріали, підготовлені лише на основі фондів відділу рукописів. Дійсність, проте, скоригувала ці плани: виявилося, що наповнити щорічник лише такого роду публікаціями у нас було неможливо. Зрозуміло, що Віктор був і постійним автором цього щорічника. Взагалі Дудко дуже уважно ставився до того, де публікувати свої розвідки. Наприклад, він з року в рік друкувався в «Українському археографічному щорічнику», причому регулярно вміщував у ньому по дві статті. І навпаки. Дуже дивно, — за покажчиком праць Дудка це добре видно, — але він волів не друкуватися у «Слові і часі», часописі його рідного Інституту. Чому? Це питання не раз виникало в наших розмовах, і я наполегливо радив вміщувати статті радше там, аніж у геть маргінальних виданнях, таких як «Вісник Київського славістичного університету», про існування якого науковець не довідався б, якби там не було статей Дудка. Причому його статті в СіЧі — це або на початку 90-х, або ж інформаційні нотатки (з приводу семінару «Текст. Контекст. Едиція»), або ювілейні (присвячена Кодакові), і жодної з тих, які принесли Вікторові славу джерелознавця. Він, проте, був категоричний, і його статті далі йшли у згаданому «Віснику»... У Віктора була добірна бібліотека, призбирувана десятиліттями, яку він дуже любив (взагалі мав особливу пошану до книжки) і яка значно полегшувала йому роботу, а в останні роки, коли він уже не виїжджав до центру міста, — слугувала тим інструментом, завдяки якому науковець не припиняв своєї праці. Бібліотека, а ще — величезний запас архівних виписок, їх вистачило б ще не на одне життя, — кубометри виписок, як напівжартома висловлювався Віктор, і до того ж із московських та петербурзьких архівів, які він дуже добре вивчив ще у свої аспірантські роки. Надзвичайно складно бути успішним (у розумінні таким, що відбувся) джерелознавцем, не сформувавши власної підручної бібліотеки, котра розширює можливості дослідника, підвищує його

«Гамбурзький рахунок» Віктора Дудка

продуктивність, дає змогу значно оперативніше та ґрунтовніше реагувати на різні робочі ситуації, продиктовані матеріалом у ході студій. Нинішня доба інтернету (й тих неймовірних можливостей, які він дає для джерелознавства), втім, вносить свої корективи у цю тезу. Колись — я впевнений — про Віктора Дудка буде написано не одне дослідження. Проте якщо обмежитися лише тим, щоб суто перелічити його внесок у науку, в котрусь із її ділянок, — це буде хоч і корисна, проте невиразна праця. Скласти повне уявлення про наукову постать Дудка можна буде лише, розглянувши її в контексті розвитку української науки, з усіма необхідними щодо неї критичними рефлексіями, без яких неможливо очиститися від баласту совкового минулого, що буйним цвітом проросло в сьогодення, та новітніх наших покручів — містечковості та хуторянства. На цьому тлі й височіє, як вершина гори, світла постать Віктора Дудка — Науковця і Людини.

Олександр Дудко

Олександр Дудко Слово про брата

«Вечный покой сердце вряд ли обрадует, Вечный покой для седых пирамид. А для звезды, что сорвалась и падает, Есть только миг, ослепительный миг».

Ця пісня із кінофільму «Земля Саннікова» подобалась Віті в підлітковому віці. Мабуть, уже тоді він визначився зі своїм життєвим шляхом... Народився Вітя в родині районного журналіста, краєзнавця, де завжди на першому місці були освіта і любов до праці, ентузіазм. Батько, Іван Петрович, був нестандартною людиною і не завжди йшов дорогою, яка подобалась більшості людей. Це створювало багато перепон на його життєвому шляху. Та, незважаючи на все, він багато досяг у своєму житті й вважав себе щасливою людиною. Батько видав 30 книжок — художніх, історико-краєзнавчих дослід жень, в яких вивчав маловідомі сторінки суспільно-політичної історії Чернігівщини, піднімав проблеми історії, культури та літератури краю. Окремі його вірші було покладено на музику. Мати, Наталя Іванівна, була доброю, працьовитою, турботливою жінкою, яка завжди вміла підтримати і створити теплу атмосферу в домі. У такій сім’ї ми народились і виросли. Більшість моїх приємних дитячих спогадів пов’язані з моїм братом Вітею. Він був старшим за мене на 2 роки. Навчаючись десь у першому класі, приходжу якось із школи, а Вітя показує мені чорнильну авторучку, яка на той час була рідкістю. — Де ти таку взяв? — питаю. А він сміється: — Що, теж таку хочеш? Наступного дня повертаюся зі школи, а він мені простягає авторучку. — Це — тобі. Виявляється, він знайшов на шафі у батька кілька поламаних авторучок, які сам відремонтував. У молодших класах Вітя захопився фотографією. Спочатку вдома не мав ніякого обладнання, крім фотоапарата «Смена-3». Приходить якось з фотогуртка і каже мені:

Слово про брата

— Хочеш, я зараз зроблю тобі фотографію без збільшувача? — Як? Не може бути! — А ось дивись! Він дістає ванночки зі своїми хімікатами і ми ліземо з ним під ліжко, накриваємось ковдрою. Він бере шматочок фотопаперу і притуляє до фотоплівки, просвічує кілька секунд ліхтариком. Обробляє в хімікатах і через кілька хвилин подає мені невеличку фотографію. Для мене це було диво! Пізніше, коли він купив собі новий фотоапарат (старий подарував мені) та все обладнання за свої кошти, зароблені за публікації в газетах, став знайомитися з фотографією майже на професійному рівні. Багато з його репортажів, нотаток з подорожей та інші матеріали в газетах супроводжувалися фотознімками. Читати і писати Вітя навчився ще до школи. Згадую, що ще в дошкільному віці в нього був загальний зошит, де були розділи: «Села, в яких я був», «Міста, в яких я був», «Річки, на яких я був», «Дерева, які я знаю», та інші. Він навчався в школі легко і невимушено. Особливо йому подобалися уроки з літератури, фізики, математики і географії, мав гарні оцінки, та це для нього не було на першому місці. Постійно брав участь у районних та обласних олімпіадах з улюблених предметів. До освіти в нас у родині ставились серйозно. Дід Петро та бабуся Євдокія, батькові батьки, дали своїм двом синам вищу освіту. Мамині батьки, бабуся Юхимія та дід Іван спочатку вдвох, а потім бабуся сама, вивчили шістьох дітей. Щоб мати на це кошти, влітку майже щодня до роботи в колгоспі бабуся ходила в ліс по ягоди і відносила їх в Ніжин на базар. Восени їздила в Ленінград поїздом продавати городину. Хай пробачать мене читачі, але хочеться згадати дуже важливу для нас, тоді малих хлопців, подію (хоч зараз згадувати про таке неактуально і несучасно). Та гордість за брата заповнила тоді всю мою душу і запам’яталася на все життя. Це було 22 квітня 1970 року, в день 100-річчя з дня народження вождя світового пролетаріату. Коло пам’ятника йому, в центрі міста приймали в піонери кількох обранців, кращих учнів школи. Серед них був мій брат Віктор. Я стояв у натовпі з багатьох сотень людей і казав своїм товаришам: «Дивіться, он мого брата приймають у піонери!» Через рік у звичайному потоковому порядку став піонером і я. Приходжу додому в піонерському галстуці, а Вітя й каже: «Давай сфотографую для історії!» У школі він був активним піонером і комсомольцем, хоча ніколи до керівних посад не прагнув. Був, як то кажуть, неформальним лідером. Пізніше він про це згадував з гумором. З дитинства цікавився географією, займався у географічному гуртку під керівництвом вчителя Костянтина Михайловича Авдієнка. У той час на другій програмі всесоюзного радіо була програма «Путешествия по любимой Родине», в якій давалися завдання з географії (раз на два тижні) і щороку підбива-

Олександр Дудко

лися підсумки. Цей гурток, поки у ньому був Віктор, упродовж декількох років займав перше місце по всьому Союзу. Вітя любив подорожувати. У шкільні роки побував у Чернігові, Києві, Полтаві, Ленінграді, Москві, Ярославлі, Харкові, Севастополі. Більшість з цих поїздок була нагородою за активну позашкільну роботу та добре навчання. Своїми враженнями та цікавими історіями з подорожей ділився з читачами районної газети. У дитинстві колекціонував поштові листівки, наклейки з сірникових коробок, особливо захоплювався збиранням марок на спортивну тематику. Якось він дізнався, що в сусіда є рідкісна, потрібна йому марка. Сусідський хлопчик ніяк не хотів віддати її, хоч Вітя не раз намагався купити її в нього або обміняти. Тоді він запропонував сусідові: — А якщо я залізу на оту 30-метрову вишку, віддаси? Я і сусідські хлопці почали відмовляти Вітю, казали, щоб не ліз. Але він підійшов до вишки і вже збирався лізти. Тоді власник марки каже: — Все! Не лізь! Зараз принесу марку, так віддам. Пізніше Віктор подарував свій дорогий серцю альбом з марками старшим синам Саші й Юркові. Десь у четвертому—шостому класі захоплювався складанням кросвордів, чайнвордів, криптограм. Вони, здебільшого, були тематичні: «загадки», «дати», «синоніми», «Чернігівщина», «Городнянщина», «військове» та ін., які друкував у газетах. Складав він їх швидко. Особливою проблемою було намалювати кросвордну сітку на ватмані з допомогою рейсфедера (креслярського інструмента), лінійки та туші. Це заняття потребувало для непрофесіоналакресляра чималої витрати часу, витримки та точності в рухах. Наш батько працював журналістом районної газети. Із раннього дитинства зацікавив Вітю своєю роботою. Брав його з собою у відрядження, вчив писати статті. Друкуватись у районній газеті Вітя почав десь з третього класу. Спочатку це були невеликі інформаційні повідомлення, замітки на шкільну тематику. Підростаючи та набираючись досвіду, освоював інші жанри журналістики. Друкувався вже в обласних газетах. Вступаючи до університету, вже мав сотні друкованих матеріалів. Десь у п’ятому—шостому класах не пам’ятаю хто навчив Вітю грати в шахи. Ця гра зразу захопила його. Зразу ж купив собі шахову дошку і фігурки. Він по кілька годин просиджував над розв’язанням шахових задач, відвідував районні змагання з шахів. Трохи пізніше організовував турніри на зимових та літніх канікулах серед сусідських хлопців. Вдома у нас була доволі велика батькова бібліотека, і ми змалку були привчені читати. Беручи приклад з батька, Вітя почав збирати свою бібліотеку. Цілеспрямовано почав купувати книжки певної тематики: спорт, мемуари партизанів Другої світової війни, сучасну українську художню літературу,

Слово про брата

публіцистику, передплачував багато періодичних видань. Усе, що йому подобалося, він рекомендував читати мені. Так я ще в шкільні роки познайомився з творами В. Симоненка, Б. Грінченка, В. Бикова, В. Шукшина, Н. Думбадзе та багатьох інших авторів. Вітя завжди брав мене на шкільні вечори, на перегляд кінофільмів, на концерти. Вже навчаючись у Києві, запрошував у гості й водив по музеях, театрах, концертах. Особливо мені запам’яталась одна поїздка до Чернігова. Тоді ми були у Василя Івановича Мурашка, головного зберігача фондів Чернігівського історичного музею. Після бесіди Віктора з ним він повів нас до підвалу музею, показав експонати, які не виставлялись у залах. У мене розбігалися очі від побаченого. Тут були і атрибути гетьманської влади: булави, корони, інші дорогі прикраси, старовинний одяг. Тепер все це вже, мабуть, виставляється, а тоді було під забороною. У шкільні та студентські роки Віктор захоплювався спортом: футболом, волейболом, легкою атлетикою, спортивним орієнтуванням, шахами, велотуризмом. У десятому класі він разом з вчителем фізкультури Віктором Молчановим організував кількаденний велопробіг місцями партизанської слави Чернігівщини. Це було близько 200 кілометрів, тоді проїхали Щорс, Холми, Корюківку та ін. (фактично значну частину Чернігівщини). Взагалі вивчення партизанського руху під час Другої світової війни було в ті роки дуже популярним. Пам’ятаю, що школярем брат часто їздив у різні села записувати спогади партизанів, інколи й мене брав з собою. Мене й досі дивує, як він на рівних вів розмову з солідними дядьками та дідусями. Влітку ми часто їздили в село до бабусі і дідуся. У них був чи не найбільший у селі сад. У саду стояв курінь, де ми проводили багато часу. Вночі дід йшов охороняти сад й інколи брав нас із собою. Розповідав нам цікаві історії зі свого життя. А розповісти йому було що: про своє дитинство, свої заробітки в Таврійських степах, на шахтах Донбасу, роботу садівником та готельним портьє у Київському купецькому зібранні, про Першу світову війну... Мав дід Петро чотирикласну освіту, читав газети, книжки. У великих містах ходив у музеї, на концерти, театральні вистави. Я під дідові розповіді швидко засинав, а Вітя, як правило, слухав до півночі всілякі історії. Як зі старшим дідусь ділився з ним досвідом роботи садівника. Вже в Городні Вітя знайшов на вулиці зламану вишеньку, приніс її додому, перебинтував, замазав глиною і посадив. Пізніше батько згадував ту вишеньку і казав, що на ній було більше ягід, ніж листя. Восени ми їздили разом з батьком до діда Петра в село збирати і пакувати в ящики яблука. Яблуні в саду були переважно антонівка. Можливо, з того часу ці яблука були його улюбленими, вони йому нагадували смак дитинства. Коли вже жив і працював у Києві, Вітя не дуже часто приїздив додому до Городні. Але коли приїздив улітку, ми любили ходити по гриби, як в дитинстві ходили з батьками. З дому ми виходили рано зранку. Добре було, якщо було

Олександр Дудко

росяно. Йому не було важливо, скільки він набере грибів. Цікавив ліс і сама атмосфера збирання. Інколи ми робили багатокілометрові переходи. Коли підріс його молодший син Антон, то ходив з ним і моїми дітьми, Оксаною і Вовою. Палили в лісі вогнище, смажили сало, слухали його цікаві історії. Завжди цікавився урожаєм у батьковому саду. Був задоволений, коли я чи батько садили нове дерево. У домі батьків любив подовгу розмовляти з ними про городянські й київські новини, спільних знайомих, роботу. Любив слухати батька, в арсеналі якого було безліч історій з часів його воєнного минулого (замолоду він був учасником корейської війни, потім служив у Кореї, у Пхеньяні). Завжди допомагав по господарству: то дрова пиляє, то картоплю садить чи перебирає, то яблука чи груші ріже, щоб сушити, взимку сніг відкидає... Читав легкі книжки, детективи, пригоди, сучасну українську літературу. Одного Вітіного приїзду з нетерпінням чекали мої діти. Він знав, що вони хочуть мати комп’ютер. Я не мав змоги його купити. Вітя разом з його старшим сином Сашком зібрали з кількох старих неробочих комп’ютерів один і подарували його нам. А на той час в Городні їх мали небагато людей. Він знав, які мені робити подарунки, особливо в дитинстві, знав, яку треба подарувати іграшку, чи книжку, чи ще щось. 2003 року в нас тяжко захворіла мати. Потрібно було робити складну операцію. Вітя оформив відпустку і разом з мамою впродовж місяця перебував у лікарні. Якось мені Бог (я так вважаю) послав ідею й натхнення зайнятись іншою (не своєю фаховою) справою: написанням енциклопедичного довідника про Городню. Брата й батька відразу це зацікавило, і Віктор всіляко допомагав мені: робив копії архівних документів, книжок, шукав потрібних людей через інтернет (в Городні тоді це було рідкістю), редагував написане. Цікава деталь: коли я написав до цього довідника довідку про нього, довшу, ніж про інших, він сказав: — Не піде. Пиши, як про всіх, в енциклопедичному форматі. Допомагав він мені все життя. Інколи мої, як мені здавалось, непосильні проблеми, вирішувались за день чи два, а іноді за кілька хвилин. Він вмів і любив допомагати іншим. Не любив тільки, коли йому дякували за це: — Все. Була можливість — допоміг. Росте у нас на городі біля батькової хати каштан, який ми посадили вдвох з братом у 1970-му, а потім кілька разів пересаджували. Люди кажуть: — Навіщо вам це дерево посеред городу? А нам воно нагадувало щасливе дитинство, а мені тепер — гарні справи, щире серце, добру душу брата.

Спогади учителя

Михайло Хомазюк Спогади учителя

Я почав працювати вчителем у 2-й Городнянській школі 1971 року. Мене призначили класним керівником 5-Б класу, у якому було 19 хлопців і 13 дівчат. За рівнем знань клас був один із найкращих у школі. Віктор Дудко вчився в моєму класі. Це був високий, трохи сором’язливий хлопчик. Навчання йому давалося легко, він був одним із найкращих учнів класу, але він ніколи не хизувався своїми знаннями перед товаришами. У класі на той час почала формуватися еліта з хорошистів. Це були найближчі друзі Віктора: Анатолій Качан, Ігор Шупа, Сергій Нестеренко, хоча вони всі не цуралися й інших учнів класу та з усіма товаришували. У школі Віктор був спортсменом, не пропускав ніяких спортивних змагань та заходів і брав у них активну участь. Після закінчення 5-го класу ми вирушили в похід «партизанськими стежками». Оскільки я був мисливцем і добре знав цю місцевість, я повів клас у Дроздовицю. Йти було важкувато, але обраний маршрут — приблизно 12 кілометрів, — ми пройшли. Коли ми вже були на місці, у Дроздовиці, то учні в основному відпочивали або грали в різні ігри. Віктор же не байдикував, а розмовляв із мешканцями села, записував бесіди у свій блокнот. Він у цей час вже друкувався в районній газеті «Сільські новини», часто ходив до батька на роботу, в редакцію місцевої газети. З 9-го по 10-й клас до нашого колективу прийшло багато нових учнів, але клас не «обвалився» й залишився одним з найкращих по успішності в школі. Потім з нього найбільше випускників поступили в технікуми та вузи. Віктор залишався одним з лідерів класу, добре вчився з усіх предметів (з мого предмету, математики, закінчив школу на «відмінно»). Особливі здібності мав до літератури, — дуже любив українську літературу. А його улюбленою вчителькою була вчителька російської мови і літератури Надія Павлівна Кучерявенко. Віктор уже постійно друкувався і в районній газеті, і в обласній — «Деснянська правда», допомагав батькові у доборі матеріалів до окремих статей та до його книжок, зокрема до книжки Івана Дудка «Живуть брати над Жеведою». На святі останнього дзвоника Віктору доручили нести на плечі першокласницю з дзвоником. Як склалося життя Віктора Дудка після школи, я мало знаю, тому нічого написати не можу.

Оксана Супронюк

Оксана Супронюк Про Віктора: короткі історії з життя 1. 1980-ті Життя дивовижно пише візерунки долі. Дивлячись збоку і з перспективи на те, що відбулося, бачиш чудернацький сценарій твого життя. Віктор Дудко — головне диво мого життя, єдине велике кохання. Мені важко про нього писати, бо завжди в моїй уяві ми були одним цілим, «одна плоть». Він був для мене як повітря, середовищем мого існування і найкращим другом. Він — це все моє і зі мною, нема дистанції, оптики, тому писати складно. Зараз, коли згадую нас з Вітею кінця 1980-х, здається, що то були не ми, і все це було не з нами, наче уві сні. Я познайомилася з ним 11 вересня 1985 року в Чернігові, де перебувала в батьків після року праці учителькою в сільській школі. Тоді скінчився певний етап мого життя. Того дня я зайшла до читального залу бібліотеки Історичного музею, що на Валу, і дивилася матеріли для Словника ніжинського оточення М. Гоголя, який я почала готувати під керівництвом Вадима Еразмовича Вацуро. Віктор зайшов туди ж у справах разом з В. Г. Іваненком, куратором його групи на факультеті журналістики і його добрим приятелем. Володимир Григорович після того, як вирішив свої справи, підійшов до мене, розпитав, чим я займаюся і звідки, оскільки читачі в тому залі були нечастим явищем. Віктор тримався осторонь. Трохи згодом Іваненко підвів його до мене, познайомив, сказавши, що в нас дуже схожі інтереси. На Віктора я навіть боялася подивитися: він випромінював світло, я відчувала яскравий потік від нього, наче німб. Потім виявилося, що в нас багато спільного, ми обоє готуємося до вступу в аспірантуру, здаємо іспит з філософії. Обоє цікавимося історією Чернігівщини, збираємо матеріали на цю тему, і ще багато було такого, що нас єднало. Я була засліплена, підкорена його чарівним оксамитовим голосом, його незвичайною енергетикою. Він випромінював ауру спокійної, впевненої сили, поряд з ним ставало світло і ясно. Так почалася наша спільна історія. Трохи згодом він повідомив, що одружений і має двох маленьких синів, яких він дуже любить. «Що ж, діти — це дар Божий», — сказала я. — «Будемо просто друзями». У грудні 1985 він вступив до аспірантури Інституту світової літератури в Москві, а я в цей час працювала на кафедрі російської літератури Ніжинсько-

Про Віктора: короткі історії з життя

го педінституту. Восени 1987 я вступила до аспірантури Інституту російської літератури (Пушкінського Дому) АН СРСР у Ленінграді. З думкою забути його («с глаз долой — из сердца вон») я поїхала вчитися. Та забути не вийшло. Нас нестримно тягнуло одне до одного, але думка, що це заборонено, не дозволяла віддатись почуттям. Ми боролися з собою. Ми листувалися, інколи зустрічалися. У нас були спільні інтереси, ми духовно жили в XIX столітті: ті персонажі, про яких нам доводилося писати, відновлювати їхні біографії, були частиною нашого життя. Зараз цей час згадується як божественні, найщасливіші роки творчого спілкування, пошуків, взаємного навчання. Те поле, в якому ми тоді жили, не було пов’язане з рамками державно-політичного устрою Росії, я б сказала, що воно було позачасовим і більш перегукувалося з вічністю, ніж з політикою і реальною історією. Було відчуття, що ми живемо в тих вимірах, де «у Бога всі живі: і мертві, і живі, і ненароджені». Я почала писати в Ленінграді дисертацію про ніжинське літературне оточення Гоголя під керівництвом В. Е. Вацуро, Віктор писав у цей час у Москві дисертацію про листування українських письменників під керівництвом Н. С. Над’ярних. Він дуже допомагав мені, оскільки мав феноменальну пам’ять й унікальні знання з джерелознавства. Історію України, літератури він знав набагато краще за мене. З часом я прижилася в Пушкінському Домі і мала досить широке коло знайомств. Віктор, буваючи у мене в гостях, консультував і тамтешніх дослідників. Пам’ятаю, як він Галині Яківні Галаган розповідав про витоки української міфології, про Лесю Українку, джерелознавцеві і бібліографу Володимиру Петровичу Степанову — про Петра Павловича Лобисевича, який служив у Чернігівському генеральному суді (справа була пов’язана з Кочубеями, і Степанов не міг розібратися), з Юрієм Давидовичем Левіним говорили про книжки й літературу. З Вадимом Еразмовичем Вацуро, моїм науковим керівником, бачилися досить часто, мали дискусії на історико-культурну та книгознавчу тематику, оскільки обидва були палкими книжниками. Віктор познайомився з Володимиром Миколайовичем Баскаковим (заввідділу бібліографії і джерелознавства ІРЛІ), з яким подовгу міг обговорювати те, що цікавило їх обох, спілкувався з Петром Бекедіним (співробітником Музею ІРЛІ), Костянтином Юрієвичем Лаппо-Данилевським (аспірантом, як і я, але з відділу XVIII століття), який мав українське коріння), Борисом Лавріновичем Бессоновим (головним організатором, «душею» підготовки статей для словника «Русские писатели» і заступником головного редактора цього видання). Всі вони, зокрема, цікавилися українськими проблемами і темами їх спілкування були історія, література, сьогодення. Найдовше листувався з Костею ЛаппоДанилевським, пам’ятаю, що на початку 1990-х Віктор шукав для нього в Києві втрачені в Петербурзі бакинські газети, а Костя шукав для нього в архівах Петербурга відомості про журнал «Основа».

Оксана Супронюк

Особливе захоплення викликав у нас Абрам Якимович Гозенпуд, який був опонентом на захисті моєї кандидатської дисертації. Ми двічі були у нього в гостях, у домі, де була величезна бібліотека. В. Е. Вацуро сказав, що Гозенпуд — це останній представник культурно-історичної школи в Петербурзі, яка найтіснішим чином пов’язана з українською літературою, знає цю літературу зсередини і сам уніс видатний внесок у її розвиток (по секрету ще тоді сказав, що Абрам Якимович дуже органічно поєднує в собі риси українського націоналіста і космополіта). Він був улюбленим учнем О. І. Білецького. Коли Гозенпуда вижили з Києва, переїхав до Ленінграда. Багато писав українською мовою. Все життя так і продовжував ніжно любити Україну. Став видатним дослідником історії театру (слідом за Білецьким), але, разом з тим, він був дуже універсальним ученим. Ми з ним говорили на всі теми, він ділився своїми спогадами про Україну, про багатьох діячів української культури, яких він знав. Він щиро радів моїй дисертації про ніжинське оточення М. Гоголя і написав на неї величезний відгук. Як сказав потім Віктор, блискучий відгук «за гамбурзьким рахунком». Зараз, переглядаючи моє з Віктором листування тих часів, бачу, що він для багатьох діставав книжки, матеріали, які в нього просили, шукав відповіді на питання, які йому ставили, і обов’язково з’являвся, привозив або надсилав поштою всім відповіді на їх питання, вирішував творчі проблеми різних людей. У Ленінграді я почала безпосередньо працювати над словником ніжинського оточення Гоголя. У ці перші роки В. Е. Вацуро визначив цю роботу як фактографічне дослідження з систематизації даних про гоголівське оточення ніжинського періоду. Мене скерували працювати в Центральний державний історичний архів СРСР, відділ рукописів Державної публічної бібліотеки, Центральний державний історичний архів України. Робота мала проводитися систематизовано й базувалася на наскрізному перегляді архівних матеріалів. У цьому ми знову співпали. Віктор був любителем архівів і мав великий смак до архівних пошуків. Він знав багатьох книжників, дослідників і вітчизняних, і зарубіжних, спілкувався, листувався з ними. Великим проектом, в якому нам довелося взяти участь, був словник «Русские писатели: 1800–1917: биографический словарь» (далі — РП). Мій науковий керівник був заступником головного редактора і одним з організаторів його. До написання статей залучали молодих дослідників. Мені доручили написати статті про братів Драгоманових (як сказав В. Е. Вацуро, в РП не можуть встановити біографії цих загадкових поетів, які друкувалися в петербурзьких виданнях 1830-х). Слід відзначити, що цей словник був унікальним для культури того часу проектом, енциклопедичним довідником, що зафіксував духовне та інтелектуальне життя Росії в її реальній багатогранності. Він ставив перед собою завдання представити всі пласти і розрізи літературного і культурного життя

Про Віктора: короткі історії з життя

Російської імперії XIX ст., не тільки письменників, умовно кажучи, першого і другого ряду — такі словники є, і вони періодично виходять, — але і широкий прошарок професійних журналістів, які формувалися в 1830-ті роки, селянську літературу, демократичну журналістику, яка в другій половині XIX ст. не досягала рівня професійної літератури, коло авторів соціал-демократичних видань і так далі. Тобто, це був грандіозний проект. Він акумулював і зберігав унікальну інформацію культурного спадку, яка значною мірою існувала в приватних книгозбірнях, каталогах і картотеках або архівах. Українська література ввійшла туди як частина літератури Російської імперії. (Найбільше статей про неї для перших томів словника написав С. І. Білокінь). Це видання стало унікальним у світовій практиці, оскільки було побудоване на архівних матеріалах (а словники на архівних матеріалах не будуються). Сукупність біографій, що ввійшли в РП, дала хронологічно локалізований культурний зріз тієї епохи. РП звернувся до імен забутих і маловідомих письменників, які доклали свій внесок у загальний ландшафт культури. Матеріал, опублікований у ньому, став основою для широкого залучення до культурного простору нових джерел, які раніше не потрапляли в поле зору дослідників. Велике значення цього словника полягає ще й у тому, що він створювався з прихованою опозиційною метою по відношенню до ідеологізованого й бюрократизованого російського літературознавства. Люди, які задумали цей словник, мали намір протиставити в ньому інший образ російської літератури. У статтях засадничо не предбачалася ні естетична, ні ідеологічна оцінка письменників, натомість було дано об’єктивний погляд на їхню творчість і оцінка сучасниками. Пам’ятаю, яким важким для мене були ці дві перші мої статті про братів Драгоманових, що в кінцевому варіанті вийшли по дві сторіночки тексту. Віктор був головним консультантом. Про Драгоманових він відразу знав, що Петро був дідом Лесі Українки, а Яків, поет і декабрист, його рідним братом, і знав, де шукати про них інформацію, — вона була в українських джерелах (написав мені великого листа з бібліографією до цієї теми). Разом ми ходили до бібліотеки ім. Леніна в Москві, де дивилися з цього приводу «Хронологію життя і творчості Лесі Українки» Ольги Косач-Кривинюк (Нью-Йорк, 1970), яка була під забороною й зберігалася у відділі спецзбереження літератури (це було моє перше знайомство з цим відділом). Так з його допомогою я знайшла нові архівні матеріали й друковані джерела. Віктор вже тоді був «ходячою енциклопедією», він знав все і все тримав у голові. Міг відповісти на будь-яке запитання або знав, де можна знайти відповідь на нього. Згодом завдяки Віктору я написала для РП статтю про Софію Закревську (в редакції не могли спершу навіть розібратися, чи це реальна особа, чи міф, а потім дуже раділи знайденій інформації). Пізніше вдалося подати її й для Української літературної енциклопедії.

Оксана Супронюк

Перший том РП, який готувався 20 років, вийшов у 1989 р. (Як казав В. Е. Вацуро, це було чудо. От диявол відвернувся і Бог допоміг!). Цей рік до того ж став історичним рубежем у зв’язку з хвилею революцій, які відбулися у світі (почалися з Польщі) і зруйнували блок Варшавського договору. Після закінчення холодної війни настала епоха розпаду СРСР. У цей час на наших очах народжувалася нова демократична Росія. Напередодні розпаду Радянського Союзу повіяло свободою, почали звучати слова «гласность», «перестройка», «общество свободы и демократии». Ми з Віктором були учасниками мітингів за перебудову Росії, свідками багатьох епохальних подій. Літературна й культурна еліта Росії сподівалася на позитивні зміни в історії їхньої країни. Ми відчували велике піднесення — і в суспільному житті, і в особистому, і в творчому. Зараз часи змінилися. Останні томи РП ще не вийшли. Але надія на те, що цей словник, який так і залишився чужим для правлячої еліти Росії, попри все вдасться довести до кінця, існує. Я написала в той період шість статей для РП, Віктор — жодної. Чому? Важко відповісти. Він мав можливості писати статті з української літератури, його кликали, його знали керівники проекту, його поважали. До того ж, це було джерелознавство в чистому вигляді (те, що було йому найближче, найдорожче). І можливості для самореалізації тут були великі. Його творчий спадок, основні, найвагоміші публікації, дуже схожі на статті з РП, оскільки праці Віктора, які базуються на фундаментальних архівних і бібліографічних розшуках, — це спроба відновити картину духовного життя суспільства впродовж XIX століття, реконструюючи творчі долі літераторів. Він усвідомлював масштабність цього проекту, відчував велику відповідальність. Скоріш за все, вже тоді, майже 30 років тому, він сам ставив собі внутрішні самообмеження, які й потім заважали йому реалізувати свої задуми. У його уяві все, до чого він був причетний, мало бути ідеальним, «за гамбурзьким рахунком». Але коли ставиш собі найвищу планку, не часто це вдається втілити в життя. У січні 1989 в Ленінграді з ініціативи АН УРСР було засновано Українське товариство. На засіданнях ми мали зустрічі з українськими патріотами, які жили в цьому місті. Мене, пам’ятаю, зобов’язали відновити вихід у Ленінграді наукових збірників з українознавства, як це було в 1920–1930-х рр. У Віктора горіли очі, було багато ідей, що треба робити, щоб цю ідею реалізувати. У цьому товаристві ми з Віктором познайомилися з П. В. Журом, Т. М. Лебединською, з якими потім підтримували творчі й людські зв’язки. У П. В. Жура ми з Віктором не раз бували в гостях вдома і на дачі. Десь у наших старих папках так і залишилися нереалізовані проекти збірників з українознавства, накидані Віктором, — російські архіви дуже багаті на матеріали з історії України, українознавства.

Про Віктора: короткі історії з життя

Моя аспірантура закінчувалася, постало питання: де працювати. Знову впритул постало питання особистого життя. Віктор останні роки жив фактично на дві сім’ї. У 1989 році нам виповнилося по 30 років. Життя одне без одного не уявлялося. Я не знала, що робити. Всі і все було проти нас, тобто проти того, щоб ми були разом. Батьки Віктора були проти його розлучення і нового одруження (досить довгий період у них з Віктором через це не було порозуміння і спілкування). Остаточне рішення допоміг прийняти В. Е. Вацуро, який на той час став мені як батько, в усьому підтримував, направляв, керував. Коли я розповіла йому цю історію, він сказав: «Якщо це кохання, його треба берегти, оскільки це велика рідкість. Хто хоч раз пережив ці почуття, той вже самореалізувався як людина. Це дуже важливо, як для жінки, так і для чоловіка. Це єдина можливість для двох пізнати вищий сенс життя». Після років терзань і роздумів Віктор оформив розлучення з колишньою дружиною, і в червні 1990 у Петербурзі ми побралися. Наше весілля було щасливим і гірким одночасно, оскільки почуття провини завжди жило в наших серцях. На наше весілля в Ленінград приїхали моя мама і мій брат з дружиною. Свідками були В. Е. Вацуро і Т. Данник, моя подруга з Київського університету. З нами в цей день була Т. Ф. Селезньова, дружина В. Е. Вацуро. Як потім виявилося, Вадим Еразмович був свідком на весіллі всього один раз в житті — у нас. Він був тамадою, вів церемонію, яка відбувалася в ресторані «Росія», за старовинною грузинською традицією (він дуже любив Грузію і Україну, йому були духовно близькі грузинські народні традиції). Потім ми мали дуже екзотичний медовий місяць — у квартирі В. Е. Вацуро і Т. Ф. Селезньової, де нам доручили доглядати кішку Крісті і собаку Маню на той час, поки вони разом поїхали у свою першу подорож до США. Тоді, в їхньому домі я усвідомила, що закінчується великий період моєї біографії. І головними людьми, які сформували мене як особистість і як дослідника, спілкування з якими завжди давало потужні духовні імпульси до самовдосконалення, були Віктор Дудко і Вадим Вацуро. У1989 Віктор захистив дисертацію в Інституті світової літератури ім. Горького АН СРСР в Москві і переїхав жити і працювати до Києва. Він став співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, і з цього часу з цим закладом було пов’язане все його життя. Я переїхала до Києва у грудні 1990-го і стала працювати в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. У квітні 1991 захистила дисертацію в Інституті російської літератури (Пушкінському Домі) АН СРСР, і таким чином, ми з Віктором одними з останніх отримали дипломи кандидатів наук СРСР. Далі Союз розпався, у жовтні 1991 Ленінград перейменували в Петербург, а в листопаді АН СРСР стала РАН. Україна стала незалежною, і почався новий етап нашого життя.

Оксана Супронюк

2. Російське оточення У московське коло спілкування Віктора періоду аспірантури я не була інтегрована, на відміну від ленінградського, моєї аспірантури, в якому ми перебували разом. Відомості про його російські творчі контакти відновлюються в основному за листуванням Віктора і за дарчими написами на подарованих йому книжках. У Москві це було, насамперед, коло співробітників Інституту світової літератури ім. Горького АН СРСР і його товаришів по гуртожитку аспірантів АН СРСР на вул. Островітянова, 35-А. Аспірантом ІМЛІ Віктор став з осені 1985 р. Інститут того часу був середо вищем інтелектуально насиченого життя. Протягом усього життя Віктор підтримував творчі й людські стосунки з Ніною Степанівною Над’ярних, доктором наук, з 1988 р. заввідділу літератур народів Росії та СНД ІМЛІ, яка була науковим керівником його кандидатської дисертації. З середини 1990-х Ніна Степанівна стала вивчати творчий спадок Дмитра Чижевського, і Віктор сприяв її творчим зв’язкам з дослідниками, які займалися цією темою. Зокрема з Романом Мнихом, який зараз працює заступником директора Інституту неофілології і міждисциплінарних досліджень з лінгвістики Природничо-гуманітарного університету в Сєдльцах (Польща). Одним з напрямків досліджень цього осередку є чижевськознавство, і Віктор систематично отримував усі їхні публікації, допомагав вирішувати творчі питання, листувався з Романом, пропагував їхні здобутки, надсилаючи примірники праць, зокрема, і до Н. С. Над’ярних. Близькою до кола Романа Мніха є Олександра Тоїчкіна з Петербурга, яка належить до нашого близького творчого оточення, одним з напрямків її досліджень також є чижевськознавство. На різних етапах керівництво Інституту літератури в Києві спонукало Віктора до захисту докторської дисертації. Він навіть був у докторантурі. Але позаяк статус, керівні посади і просування по службі його не цікавили, з іншого боку — мав дуже велику вимогливість до себе, до своїх праць, то ці чинники стали на заваді написання і захисту. Хоч він намагався це зробити, тема була з історії цензури в Україні, він збирав до неї матеріали. Н. С. Над’ярних, (лист до Віктора від 18 червня 2001) кликала його в докторантуру в Москву і жити у себе в домі, вона писала: «Жалею, что никак не выкраивается у тебя время на завершение докторской. Для меня ты, конечно, давно уже остепененный, но тебе надо формальное подтверждение». Всі роки, від аспірантських часів, Віктор підтримував творчі зв’язки і листувався з Юрієм Яковичем Барабашем, який теж працював в ІМЛІ, обмінювалися з ним виданнями, обговорювали творчі питання, передавали один одному передачі (в основному нові книжки й актуальні на той час для роботи кожного видання).

Про Віктора: короткі історії з життя

Олексій Костянтинович Кавко, доктор філологічних наук (в 1987–1989 був головним редактором журналу «Советское славяноведение») у роки навчання Віктора працював в Інституті слов’янознавства і балканістики, а паралельно — в ІМЛІ у відділі Над’ярних. Залишилася велика кількість листів Кавко до Віктора білоруською мовою (Білорусь завжди була близькою Віктору, оскільки м. Городня, де він народився і виріс, знаходиться недалеко від кордону з Білоруссю). Основна тема листів — обговорення творчих питань, обмін книжками, матеріалами, актуальними на той момент і для адресата, і для адресанта, взаємні прохання розшукати архівні довідки про певних осіб. У листі до мене від 16 жовтня 1988 р. Віктор пише: «Познайомився в неформальній обстановці з редактором журналу “Советское славяноведение”, запрошував писати. (Я дав йому кілька цінних порад стосовно ведення журналу, які він належно оцінив). Через тиждень: «Консультую далі редактора “Советского славяноведения”». Через О. Кавка Віктор познайомився з Геннадієм Васильовичем Кисельовим, білоруським істориком і письменником, який працював в Інституті літератури імені Янки Купали Національної академії наук Білорусі. Їхнє листування теж про літературу, питання літературознавства. В архіві Віктора залишились листи від Юрія Чудіна з Мінська, який потім став відомим опозиціонером під іменем Юрій Василевський (Чудін). У листах обговорюються літературні та історичні питання, публікації в білоруських та українських виданнях. Дякують один одному за бандеролі з книжками. До цього ж кола належить польський поет і дослідник Юрій Трачук, який жив у Любліні, Варшаві, часто бував в Білорусі. Бував він і в нас, у Києві. Від Ю. Трачука також збереглося багато листів. Листування з білорусами велося білоруською, з Трачуком польською (інколи українською). До початку 1990-х листи були поштовими, в конвертах. Десь на початку—в середині 1990-х листування перемістилися в електронну площину. Збереглися листи з Саратова від Адольфа Демченка, дослідника творчості Чернишевського, поодинокі листи від дослідників з Новосибірська, Іркутська та ін. (вони в основному про публікації на тему перебування Павла Грабовського в засланні). З Абрамом Іллічем Рейтблатом Віктор познайомився, коли той працював в науково-дослідному відділі Державної бібліотеки СРСР ім. Леніна (зараз РДБ), займався книгознавством, історією і соціологією читання. Рейтблат, як і Віктор, — бібліофіл і книжник, автор публікацій з історії літератури, бібліотечної справи, театру, соціології читання. Віктор дуже шанував близьких друзів Рейтблата Льва Гудкова та Бориса Дубіна, мав у своїй бібліотеці їхні книжки, популяризував їх. Зараз Абрам Ілліч — завідувач сектору рідкісних книг Російської державної бібліотеки з мистецтва, а також заввідділом бібліографії в журналі «Новое литературное обозрение», окрім того, веде серію мемуарів в однойменному видавництві. З ним Віктор систематично листувався, обмінювався книжками. У 2007–2009 роках ми досить тісно спілкувалися, оскільки

Оксана Супронюк

Абрам Ілліч редагував мій словник ніжинського оточення М. Гоголя. За журналом «НЛО» (нині це один з найавторитетніших літературознавчих журналів Росії) Віктор слідкував до останнього, читав його в Інтернеті, ділився новинками з нього з колегами. Видавництво НЛО випустило велику книгу «В. Э. Вацуро: Материалы к биографии». — М.: НЛО, 2005. — 688 с. Тамара Федорівна Селезньова, дружина Вадима Еразмовича Вацуро, згадує в цій книжці й нас з Віктором. Там є мої спогади про В. Е. Вацуро, який був моїм науковим керівником під час мого навчання в аспірантурі в Інституті російської літератури (Пушкінському Домі) АН СРСР в Ленінграді. Ми фактично стали рідними людьми, вони вважали нас своїми дітьми. Вже після смерті Віктора, говорячи з Т. Ф. про нього, згадували з нею багато, деякі події я вже й забула. Як Віктор возив їм картоплю в голодні 1990-ті роки, як місяць жив у їхній квартирі в 1996-му, під час своєї відпустки (доглядав їх кицю та собаку), а вони їздили в США, у свою другу подорож, і як зустрічав їх в аеропорту Пулково з величезною валізою книжок, які В. Е. накупив або йому надарували в США, а ручка від валізи відірвалася, і Вікторові довелося дуже тяжко, поки доправив ту валізу додому. Ще я пригадую, що на початку 1995 р. ми спеціально приїздили порадитися з В. Е. про тему Вікторової докторської дисертації, він хотів писати її про цензуру й українську літературу в Російській імперії. Я записала тодішню нашу розмову на диктофон (це була дуже змістовна цікава бесіда), ми з Віктором потім її періодично слухали. Т. Ф. передавала для нашого сина Антося іграшки й книжки, писала для нього казки. Вони збереглися. Зараз вона згадувала, як Антось писав їм листи і малював малюнки. Виявляється, вона здала їх в архів В. Е. Вацуро в Пушкінський Дім, і тепер вони там зберігаються. У нас же вдома є частина їхнього архіву, багато листів, в основному за двох писала Т. Ф., В. Е. тільки зрідка. Інколи я переглядаю ці листи і дякую Богу, що ці люди були і є в нашому житті. З петербуржцем Борисом Федоровичем Єгоровим, російським літературознавцем, істориком, культурологом, спеціалістом з історії російської журналістики XIX ст. Віктор познайомився в Києві, коли той на початку 1980-х приїздив до Київського університету на запрошення проф. І. Я. Заславського читати курс історії журналістики Росії в XIX ст. Згодом цей же курс він читав у Ніжинському педінституті. Їх з Віктором зблизив інтерес до історії журналістики. Коли ми вже були в Москві, Ленінграді це знайомство відновилося. У Віктора завжди було багато питань до Бориса Федоровича, як і в останнього у зв’язку з українською літературою, з виходом нових видань, якими він завжди цікавився і які просив придбати. Б. Ф. був головним редактором серії «Бібліотека поета», і у Віктора, якому доводилося багато редагувати, завжди були якісь питання. Збереглися листи Б. Ф. Єгорова до Віктора. У жовтні 1998 р. Борис Федорович заїжджав до Києва після конференції в Кишиневі. Віктор ви-

Про Віктора: короткі історії з життя

явився на той час найближчим його київським знайомим, він його зустрічав разом з М. М. Павлюком, блискучим знавцем історії міста, водив по Києву. Потім в Інституті літератури була влаштована творча зустріч. Туди ж приїхав ще один знайомий Єгорова, Б. В. Чисніков, історик права і юрист, з яким той підтримував творчі зв’язки. З колом Б. Ф. Єгорова і А. І. Рейтблата у мене асоціюється киянка Інна Булкіна, з якою ми знайомі вже близько 20 років. Як і Б. Ф. Єгоров, вона пов’язана з Тарту. Вчилася в Тартуському університеті, знала Ю. М. Лотмана, захистила в Тарту дисертацію доктора філософії РhD, (Б. Ф. Єгоров раніше викладав в Тарту і теж тісно пов’язаний з цим університетом). Інна — великий ерудит, людина надзвичайно широкого творчого діапазону, яка цікавиться російською й українською літературою, історією, пише дописи про українську історію й сьогодення в Москву, в російські інтернет-журнали. Вона також багато років співпрацює з А. І. Рейтблатом і журналом «НЛО», рецензує книжки для «НЛО». Написала для цього журналу рецензію на Вікторову книжку «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії». Серед знайомих Віктора був Олег Григорович Ласунський, професор, краєзнавець, письменник, бібліограф, відомий бібліофіл з Воронежа. З ним зустрічалися, листувалися. У 2002 Віктор допомагав йому в роботі над біобібліографічним довідником «Деятели литературы на Воронежской земле». У словнику було багато персоналій так чи інакше пов’язаних з Україною, і Віктор надавав йому інформацію: біографії й бібліографії до них. Слід сказати, що до кінця життя Віктор підтримував стосунки з Російською національною бібліотекою (ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі). Вони запрошували його на свої книгознавчі конференції, надсилали на його прохання нові книжки, які він отримував на пошті післяплатою. Серед них нові дослідження з літературознавства, мемуаристика, періодичне видання «Книжное дело в России». Взагалі до останнього Віктор слідкував за книжковими новинками і передплачував книжки, які його цікавили. От, наприклад, бачу квитанцію з книжкової лавки Свято-Троїцько-Сергієвої лаври, в якій він замовляв видання, які хотів мати вдома: Н. М. Пашаева. Очерки истории русского движения в Галичине XIX–XX вв. (Изд. «Имперская традиция», 2001); Александр Каревин «Русь нерусская. Как рождалась “рідна мова”» (Изд. «Имперская традиция», 2008). Книжки, як правило, замовляв на свою адресу товариш Віктора Андрій Ванденко, який живе в Москві, і потім у якийсь спосіб переправляв їх Віктору. Спілкуючись з моїми колегами по ІРЛІ в другій половині 1980-х, Віктор збагачував їх своїми енциклопедичними знаннями, багато пізнавав для себе й від них. Так, за журналом «Русская литература», який видає Інститут, він слідкував завжди. В останні роки його життя, коли він вже не виїжджав до центрального корпусу Бібліотеки Вернадського в Києві, я з читального залу інколи

Оксана Супронюк

реферувала йому зміст нових чисел цього журналу, робила ксерокопії публікацій, які його зацікавили. Крім широкого листування з колегами з України й Росії, збереглося листування Віктора з колегами з зарубіжжя, бачу на листах прізвища Марка Антоновича, Юрія Шереха, Петра Одарченка, Романа Сербина, Василя та Дарки Маркусів. Дуже цікаве листування з Марком Антоновичем, Романом Сербиним, Ігорем Качуровським, але детальна розмова про це потребує окремих публікацій.

3. Діти, друзі Він був дуже гарним батьком для всіх трьох своїх синів. Зумів їх багато чому навчити. Головне — він навчив їх бути братами, цікавитися один одним і допомагати один одному в житті. Старші сини після закінчення школи в Чернігові переїхали до Києва, і відтоді Віктор опікувався ними. Старший Сашко (нар. 1982) закінчив Київський університет, фізичний факультет, менший Юрко (нар. 1985) закінчив Національний авіаційний університет, факультет лінгвістики. Зараз Сашко живе і працює у Великобританії, там у нього вже народилося два сини: Денис (нар. 2011) і Максим (нар. 2013). Юрко живе в Гостомелі під Києвом і працює в Україні. Антон (нар. 1992) пішов слідами старшого брата, яким з дитинства захоплювався, закінчив фізичний факультет Київського університету. Зараз працює у відділенні інформаційного агентства «Рейтер» у Польщі. Дуже близький до хлопців Роман Міщук, син Ростислава Софроновича Міщука, який загинув у 1994-му. Віктор фактично замінив йому батька, і Роман був завжди частиною нашого родинного кола, а Вікторовим синам був братом. Зараз він мешкає з родиною в Києві. Всі діти Віктора виросли чудовими, допитливими, життєрадісними, добрими, здатними помічати красу навколишнього світу, співчутливими, оптимістичними, розумними і відповідальними людьми, достойними свого батька. У Віктора було широке коло знайомих. З часом я зрозуміла, що у нього був дар миттєво зачаровувати своїх співбесідників, своїх нових знайомих. До нього притягали не тільки велика внутрішня енергія, а й незвичайна серйозність, зосередженість, враження надзвичайно інтенсивного внутрішнього життя. Зі студентських часів найближчими друзями Віктора були Андрій Ванденко та Василь Неїжмак. Вони вчилися разом на факультеті журналістики Київського державного університету. Зараз Андрій, — яскрава особистість і блискучий співбесідник, — відомий журналіст у Москві, а нестандартно мислячий, загадковий філософ Василь — відомий журналіст у Полтаві. З ними Віктор постійно підтримував стосунки. Завжди з нами дві моїх подруги зі студентських років у тому ж таки Київському університеті (я закінчувала філологічний факультет). Дуже дорога

Про Віктора: короткі історії з життя

для нас людина — Ніна Бернадська (зараз професор кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної творчості Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка), чия присутність у нашому житті завжди була відчутною, — хрещена мати нашого сина Антона. Ми з нею завжди ділилися усім, вона підтримувала і підтримує нас в часи випробувань і на всіх важких життєвих віражах. Особливу творчу спорідненість Віктор відчував зі Світланою Богдан, з якою я жила ще в студентському гуртожитку в одній кімнаті. Харизматична Світлана (зараз професор, завкафедрою історії та культури української мови Інституту філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки) за особливістю своєї людської природи була втаємничена у Вікторові творчі процеси. Вони могли розмовляти і обговорювати все, що було актуальним, подовгу. Віктор казав, що ніхто його й глибини його творчого світу не розуміє так, як Світлана. З аспірантських часів у Віктора залишився один друг на все життя — Олександр Паршаков, — він був фізиком (під час навчання в Москві вони жили в одному гуртожитку АН СРСР на вул. Островітянова, 35-А). Коли на початку 1990-х переїхав до Києва, змінив професію і став банкіром. З ним Віктор ділився всіма проблемами, разом виховували трьох дітей, завжди допомагали їм, спрямовували в житті. Олександр, надзвичайно яскрава особистість — поліглот, інтелектуал, ерудит, людина дуже широких поглядів, був, разом з тим, з інших вимірів — зі світу не гуманітарного, в якому ми з Віктором і всі наші знайомі існували, а реального, матеріального, фінансового і т. ін. Тому вирішення багатьох непідйомних для нас питань, для розвʼязання яких ми були непристосовані (зокрема, придбання нами 3-кімнатної квартири) — це заслуга цієї людини, яка, я вважаю, була послана Віктору Богом, щоб полегшити його життєвий шлях. Близькою до нашої родини стала Тетяна Линник, співробітниця Інституту української мови НАНУ, керівник програми з вивчення дитячого мовлення, в якій наш Антон був першим учасником (представником дитини з україномовної родини). На ньому вперше вивчалося, як формується мовна система людини. З 1994 р. ми почали записувати бесіди з дворічним Антоном, які вносилися в певному форматі у спеціальний комп’ютер, привезений до нас Тетяною Григорівною. (Тоді працювати на ньому вона навчила паралельно мене і Антона, який в 1 рік і 8 місяців вже знав алфавіт і складав слова). Потім записаний нами матеріал став основою для наукових розробок, спостережень, з якими Т. Г. Линник виступала на конференціях у США, Росії, Угорщині, Австрії. У перспективі всі матеріали, зібрані в ході реалізації цього проекту (а в ньому потім брали участь ще троє українських дітей), зберігатимуться в фонді вивчення дитячого мовлення мов світу, що знаходиться в Карнегі Меллон Університеті (США). З того часу Тетяна Григорівна стала одним з найближчих людей з нашого оточення.

Оксана Супронюк

І з О. Паршаковим, і з Т. Линник пов’язано багато родинних історій, про це можна було б написати велику книжку. Багато спогадів, особистих і творчих, пов’язано для нас з Віктором з початку 1990-х із Олександрою Тоїчкіною, киянкою, яка в середині 1990-х переїхала до Петербурга. Зараз вона викладає курс українознавства на кафедрі слов’янської філології Санкт-Петербурзького державного університету, також співпрацює з Інститутом російської літератури (Пушкінським Домом) РАН над перевиданням 30-томного зібрання творів Ф. М. Достоєвського. Одним з найближчих друзів, колег і однодумців став Олесь Федорук, з яким разом брали участь у творчих проектах і який став редактором Вікторових книжок. У плані спілкування творчого (останніми роками здебільшого телефонного), то найбільшими друзями раніше були Володимир Іваненко, — викладач факультету журналістики, який був куратором Вікторової групи в університеті (зараз живе й працює в США), згодом Микола Кодак, Веніамін Еппель, Рости слав Пилипчук, Борис Черняков. Основна риса цих людей була та, що всі вони були, насамперед, бібліофілами і книжниками, їх єднав пристрасний інтерес до світу книжок. Великою втіхою в останній період життя було спілкування з Дмитром Єсипенком, останнім аспірантом Віктора, який під його керівництвом захистив кандидатську дисертацію про Б. Грінченка. Розумний, працездатний, допитливий, відповідальний, Дмитро був свідченням того, що в Інституті літератури НАНУ росте достойна зміна. У цілому ж коло спілкування Віктора було дуже широким. Хай вибачать мене ті, кого я тут не згадаю. З багатьма колегами він співпрацював, багатьом допомагав, робив дуже багато непомітної, але важкої трудомісткої роботи з редагування, переписування і вдосконалення чужих текстів. Він не прагнув керівних посад, завжди був на других ролях, але у всіх проектах, до яких був причетний, завжди виконував найважчу і найвідповідальнішу роботу. Дарчі написи на книжках його бібліотеки трохи прочиняють цю сторону його діяльності, вони показують коло спілкування і широту його інтересів. Користуючись нагодою, дякую всім людям, які були в його оточенні, з ким він вирішував і ділив свої творчі проблеми. Всім велика подяка за те, що були присутні у Вікторовому житті, ділилися з ним душевним теплом і поділяли з ним все, що посилала доля на його життєвому шляху. Особлива подяка тим, хто завершував з ним його останні творчі проекти: Григорію Грабовичу, Андрію Мокроусову, Олесю Федоруку і Олександру Бороню. У день прощання з Віктором, у день його поховання, — 6 червня 2015 р. вся душевна щедрість, яку він дарував людям, повернулася до нього. Хочу подякувати всім, хто відгукнувся на його відхід у вічність співчутливим, добрим і теплим словом.

Про Віктора: короткі історії з життя

4. Веніамін З Веніаміном Леонардовичем Еппелем Віктор познайомився в серпні 1999 р. Спочатку в Одесі під час Конгресу МАУ йому розповів про нього С. І. Білокінь, а потім в Інституті літератури в Києві наступного дня їх познайомив. Веніамін був з розряду диваків (недавно дізналася, що він був аутистом). Такі весь час горнулися до нас з Віктором, — люди, які займалися творчістю, але були самі по собі, тобто не належали ні до яких систем (мова не тільки про наших сучасників, а й про предків з XIX століття. Нам завжди доводилося писати біографії таких людей). Веніамін Еппель був автором видання «Нові матеріали до словника українських псевдонімів» (Київ, 1999, 116 с.), фактично він один з небагатьох, хто займався цим після О. І. Дея. Цей словник зафіксував дуже складну і дуже коштовну інформацію, треба було бути неабияким пошуковцем, дослідникомінтелектуалом, щоб роздобути відомості, зібрані в ньому. Також він був поетом, автором розвідок, статей. З дитинства писав вірші, мама його (Cвітлана Агапієва, викладач іноземних мов у виші, сама родом з Рівного, де й пройшли дитячі роки Веніаміна), розповідала, що у 17 років він надрукував свої вірші в журналі «Нові дні» (Торонто). Був великим патріотом. У нього була можливість виїхати до Ізраїлю (куди раніше поїхали його батько й сестра Галина), але він сказав, що Україна — це його Батьківщина, і він залишиться тут. Писав книжку про українських письменників, яку після його смерті обіцяли видати, як і продовження його словника «Нові матеріали до словника псевдонімів», поки що про їх долю мені не відомо. Ще він фотографував усіх українських письменників, творчих людей, творчі заходи. Але головне в ньому було — пристрасть до бібліофільства, він був книжником. Він ходив за Віктором, записував розмови з ним, збирав усі його публікації, вважав його видатним вченим, захоплювався його творчістю. Вони часто говорили по телефону. Обговорювали літературні і книжкові новинки, ходили на книжкові ярмарки, ділилися враженнями, обмінювалися книжками. У Веніаміна була унікальна приватна бібліотека, в якій були рідкісні видання, добірки рідкісних регіональних видань, комплектуванням яких він займався систематично. Його бібліотека була разів в 4 більшою за Вікторову, яка була в нас удома. Віктор казав мені: «Якщо я вмру, віддаси все моє Веніаміну (тобто книжки, папки з матеріалами)». Смерть Веніаміна 18 лютого 2013 у віці 42 років (швидка, — як виявилося, був рак підшлункової залози, який не відразу вдалося виявити), була шоком. Його поховали на Байковому цвинтарі 20 лютого 2013. Ми довго не могли в це повірити, усвідомити. Але довелося змиритися і самим займатися прилаштуванням його бібліотеки. Завдяки ініціативі Віктора Дудка всю книжкову колекцію В. Еппеля було прийнято до бібліотеки Києво-Могилянської академії (вона зберігає приватні

Оксана Супронюк

бібліотечні колекції окремими комплексами). Як сказала мама Веніаміна, він просив перед смертю зробити так, щоб книжки жили. А з Києво-Могилянською академією він був духовно і творчо пов’язаний, то ж це був акт пам’яті і поваги до товариша, який рано відійшов у вічність. Як сказала бібліофіл і бібліограф Наталя Володимирівна Казакова про Веніаміна Еппеля: «Вічна пам’ять Красивій Людині з країни “Культура”». Роки його життя 22 квітня 1970 — 18 лютого 2013. Недавно Віктор сказав мені: «Мені приходять листи від Веніаміна». Я посміялася, думала — це фантазії чи сни. А потім дивлюся — в електронній пошті дійсно приходять повідомлення «Чи не хочете ви дружити з Веніаміном Еппелем, Борисом Черняковим» та ін. Я так зрозуміла, що Фейсбук не розрізняє живих і мертвих і продовжує автоматично розсилати подібні повідомлення, хоча людини давно нема в живих.

5. Особистість, коло літературних інтересів Після смерті Віктора залишилося багато папок з його творчими матеріалами. Скільки їх? Мабуть, кілька сотень. Я ознайомилася з вмістом якоїсь їх частини. Там початки розвідок, виписки з архівних матеріалів, ксерокопії подібних матеріалів. Є такі, в яких лежать матеріали до великих синтетичних досліджень — статті, які дають контекст дослідження, матеріали безпосередньо до теми. Теми дуже різноманітні. Навіть мене вражає різноманітність його інтересів. До цих своїх матеріалів Віктор ставився дуже трепетно, їх оберігав, не пускав нікого близько до них. Це був головний його скарб. Коли ми жили в квартирі на вул. Доброхотова, 12, мали 1 кімнату 14 метрів квадратних, і я зараз не уявляю, де він там всі їх тримав. Коли в жовтні 2003 ми переїхали в цю останню квартиру, на Булаховського, 30-А, де вже були три кімнати, одна з них стала його кабінетом і бібліотекою, стало легше в усіх відношеннях. Останні 12 років нашого життя були благодатними в плані полегшення побутових умов. Дивлячись на це все, можна тільки сказати, що творець адекватний своїм задумам, а не втіленому в життя. Віктор має близько 300 публікацій, які вийшли в Україні, Росії, Білорусі, Польщі, США, Канаді. Цілісне дослідження — всього одна книжка, «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (Київ: «Критика», 2014). І в цьому проявився його характер — ідеаліста, максималіста. Все в його житті мало бути за «гамбурзьким рахунком», тобто, ставив собі дуже високу планку в усьому. Таким він був у молодості, таким залишився до кінця життя. Журналістська жилка від його базової освіти наклала свій відбиток. Він дуже трепетно ставився до газет, журналів. Його друг ще зі студентських часів, Андрій Ванденко, який працює журналістом у Москві, упродовж всього життя передавав Віктору свої публікації. Кожна чергова порція журналів і газет

Про Віктора: короткі історії з життя

від Андрія були подією. Вони довго читалися, обговорювалися з домашніми і колегами, потім передавалися ще одному їхньому товаришеві, журналісту Василеві Неїжмакові в Полтаву. Активним читачем їх була моя мама, яка цікавиться науковими статтями і завжди читає про нове у науці. Віктор любив робити відкриття, — архівні відкриття, дізнаватися про нове, тому все життя освоював архіви, допомагав і мені в моїй роботі над словником ніжинського оточення Гоголя. З прочитаних книг, архівних матеріалів, знаючи, чим я в даний час займаюся, він завжди робив виписки й для мене. У відділі зарубіжної україніки НБУВ, в якому я працювала з кінця 1990-го, він був дуже важливим консультантом. Завжди допомагав нам в усіх питаннях, оскільки знав все і про всіх, володів матеріалом і тримав у пам’яті також матеріали історії й літератури української діаспори. Батько Віктора, Іван Петрович, журналіст і краєзнавець, про якого пише в своїх спогадах брат Сашко, прилучав обох синів до журналістської роботи, вчив любити рідний край, історію якого в результаті збирала і писала вся родина. Брат Олександр став автором словника «Городня: енциклопедичний довідник» (Чернігів, 2010. — 127 с.). У шкільні роки батько возив дітей до Чернігівського історичного музею, з головним зберігачем фондів якого, Василем Івановичем Мурашком, товаришував, і з яким мав творчі зв’язки. Василь Іванович збирав матеріали про революцію 1905 р. на Чернігівщині, а також про видатних діячів науки, літератури, мистецтва — уродженців Чернігівщини. Віктор не раз згадував, як Василь Іванович показував їм, ще школярам, рукописи цінних історичних документів, рукописи письменників, історичні експонати, живописні полотна, якими так багатий музей, і говорив, яке враження все це справляло на хлопців. Сашкові, братові, дали навіть потримати гетьманську булаву, і це запам’яталося на все життя. А Віктор згадував епізод зі свого вже журналістського буття, коли після закінчення університету працював в газеті в Чернігові. Знаючи, які скарби зберігаються в фондах ЧІМ, і ніколи не експонуються, бо нема площ — з одного боку, і політичної волі експонувати їх — з іншого, він написав про це статтю. А потім був страшний скандал, бо, виявилося, про це не можна було говорити. Скарби належали українській історії. А надворі ще був СРСР, це була заборонена тема. Він був залюблений у мову, і вона йому відкривалася. Він бачив і відчував потаємні смисли слів. Цікавився паліндромом, збирав відповідні книжки. Антось у нас теж такий: з дитинства «грався зі словами», придумував різні неологізми, бачив глибинні додаткові значення слів так, що ми часто дивувалися, як дитина відчуває те, що ми не відчували і не бачили, а що, здавалося, лежало на поверхні. Віктор був закоханий в українську поезію і міг декламувати напам’ять Є. Плужника, І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, раннього Ю. Андру-

Оксана Супронюк

ховича. З російських улюбленцем був Арсен Тарковський. Виявилося, що А. Тарковський і мій улюблений поет, і В. Е. Вацуро, мого наукового керівника в аспірантурі. З його віршів Віктор цитував останнім часом «Кора» («Когда я смертную разлуку хлебну как ледяную ртуть, Не уходи, но дай мне руку и проводи в последний путь», і «Как сорок лет тому назад сердцебиение при звуке шагов...»). Найчастіше згадував вірш з фільму «Сталкер»: «Вот и лето прошло...» Коли в перші роки нашого знайомства ми їздили один до одного в гості, то ми зробили відкриття — побачили, що і у Віктора, і у мене є збірка віршів Ліни Костенко «Неповторність» (Київ, 1980), яку кожен з нас возив із собою. Зараз, коли після його відходу переглядаю його книжки, побачила на дальній полиці ці два збірнички, — його і мій, стоять поряд. До горла підкотився клубок. Коло замкнулося. Проміння пам’яті висвітлює ретроспективу. Тоді, в кінці 1980-х, початку 1990-х, коли був розпад Радянського Союзу, в Росії, де ми вчилися в аспірантурі (він у Москві, я в Ленінграді), у наших серцях була Україна, поезія Ліни Костенко. І одними з найбільш значимих віх наших стосунків стали вірші Ліни Костенко, переписані від руки Віктором і подаровані мені, — «Любов Нансена» і «Моя любове, я перед тобою». Так вони і лежать, ці переписані листочки, серед нашого тогочасного листування. З російських поетів улюбленцем Віктора був Г. Шпаліков. Його «Меняют люди адреса, переезжают, расстаются. И лишь осенние леса на белом свете остаются...» цитував своїм чарівним голосом останнім часом. Ще цитував дуже виразно «Гибель оленя»: «Меня, оленя, комары задрали... Мне в Лену не нырнуть с обрыва на заре...» А. Вознесенського. Я йому не раз говорила, який талант пропадає, міг би бути диктором, або священиком. (Молитви він теж інколи співав, копіюючи попів у церкві, але це жартома). Любив драматургію, мав збірнички п’єс різних авторів. Згадував недавно «Прощание в июне» О. Вампілова. Прощання дійсно вийшло «в июне». А за тиждень до смерті приніс мені збірник оповідань Б. Грінченка і каже: Почитай оповідання «Як я вмер». Я прочитала. Ми потім його обговорювали, сміялися. Кажу: «Настрій у тебе не оптимістичний». — «Та він такий вже давно, самопочуття погане, тому важко». Ще любив книжки поляка Яна Парандовського «Алхімія слова», серба Бранислава Нушича «Автобіографія», періодично їх переглядав. Велике враження на нього справила смерть Олега Лишеги в кінці 2014 року. Запис його вірша «Поки не пізно — бийся головою об лід...» (Пісня 551 з циклу «Зима в Тисмениці»), який поет читав на Майдані в Києві незадовго до своєї смерті, слухав багато разів. Дуже любив пісню на слова Б. Лепкого «Чуєш, брате мій...», останнім часом часто її слухав. Навіть наспівував її своїм сусідам по палаті, коли лежав у лікарні весною. Потім сміється, каже:

Про Віктора: короткі історії з життя

— Знаєш, в мене сусід питає: «Виктор Иванович, а что такое “Сирым шнýрком”?» Був півроку у США в Чикаго у Василя й Дарки Маркусів, писав статті для американського тому «Енциклопедії української діаспори». У Німеччині в Мюнхені вчився на курсах українознавства на філософічному факультеті Українського вільного університету. Все трудове життя Віктора фактично пройшло в Інституті літератури НАНУ, і він вважав інститут своїм другим домом. Григорій Сивокінь називав Віктора неформальним лідером інституту. Крім постійної праці в Інституті літератури НАНУ на різних етапах життя редагував журнали «Київська старовина» (був членом редколегії і певний час фактичним редактором) та «Синергія» (Всеукраїнський щоквартальний аналітичний журнал з менеджменту) — був його літературним редактором. Робота в «Київській старовині» з початку 1990-х була важливою віхою творчої біографії Віктора. Він віддавав їй усю душу. Це був час, коли на новому етапі історичного розвитку України по-новому осмислювалася наша історія. Його самовіддане редакторське подвижництво було малопомітне. Працюючи в «Київській старовині», залучав до співпраці й зарубіжних учених, як це видно з його листування. За Віктора журнал мав дуже високий рейтинг. Як писав Віктору І. Качуровський (10 травня 1998): «На убогому тлі різних журнальних сучасностей “Старовина” виглядає справді імпозантно». «Штатно» (як уточнив для мене А. Мокроусов) Віктор доволі короткий час — у 2003–2004 роках працював у «Критиці» — як координатор видавничих програм і свого роду редактор-супервайзер (зокрема і науковий); головним проектом того часу, в якому він брав найактивнішу участь, було двотомове зібрання творів Володимира Свідзінського, в якому співпрацював з Елеонорою Соловей. Втім, і до того, і після того він дуже тісно співпрацював із «Критикою», і ця співпраця — зокрема участь у підготуванні обох томів «Відкритого архіву» (і виданого, і того, який залишився у верстці), у проектуванні Повного зібрання творів, а також окремих томів П. Куліша і т. ін., — була тісною, плідною і за форматом не аж так істотно відрізнялась від тієї «штатної» роботи. Найбільшою радістю в його житті була творча робота. Віктор був, що називається, кабінетним ученим — усього себе підпорядкував науці, і науці підпорядкував своє життя. Людина і вчений злилися в ньому воєдино, й розділити їх було неможливо. Його покликанням і насолодою були архівні пошуки, дослідження. Ті предмети, розшуком яких він займався, були частиною його духовного світу. Смисл свого життя він бачив у тому, щоб відновити історичні реалії, світ минулого в його повноті, щоб сучасники змогли уявити собі це минуле. Його захоплювало залучення до дослідження нових фактів, які б розширювали уявлення про історичне минуле, і кожна нова знахідка, яка б під-

Оксана Супронюк

тримувала його концепцію або з допомогою якої переглядалися традиційні погляди на щось, була для нього подією. Він вчився у старшої генерації літературознавців і розробляв у своїх працях питання коментування і текстології, але фактично став істориком літератури. Віктор, як і В. Вацуро, називав себе коментатором (до книжки «Записки комментатора» В. Е. Вацуро звертався дуже часто). Жартома інколи згадував Комаху, загадкового доктора Серафікуса В. Домонтовича, в якого теж виходили такі ж довгі «примітки». Віктор намагався вивести коментар на новий рівень, у це поняття він вкладав ширший зміст: текст, який повинен був привернути увагу читача до розлогої сітки інтертекстуальних відносин. У точних, заснованих на перевірених фактах рішеннях текстологічних і коментаторських задач він бачив можливість подолання розгубленості, викликаної зовнішнім і внутрішнім хаосом, який був наслідком розпаду звичного укладу життя останнього часу. А ці його штудії давали внутрішню рівновагу і віру в осмисленість життя. Це була своєрідна внутрішня еміграція. Героями його публікацій були переважно невідомі і маловідомі другорядні персонажі, яких він знаходив і оживляв. Роками він жив у великому постійному напруженні, не піднімаючи голови від паперів і, як правило, паралельно робив кілька робіт. Скільки часу і сил віддавав він чужим працям, багато інститутських і позаінститутських видань виходили не без його, часто анонімної, участі. Інколи, коли я кликала його подивитися новий фільм, він казав, що це йому нецікаво. Казав: «Я розумово перебуваю в XIX столітті і живу там, а нові фільми мені заважають». Зараз, коли я заходжу до його кімнати-бібліотеки, — перед очима стелажі, заповнені книгами, корінці його книжок, і я відчуваю в запаху його кімнати Вікторову таємну присутність, розчинену в повітрі. Цей дух завжди витав над ним і жив в його уяві. І він сам злився зі своїм книжковим світом воєдино. Його ставлення до книжок було трепетним. Він був книжником від самої молодості, — відвідування книгарень, книжкових ярмарків було внутрішньою потребою. Придбати нову книжку було святом. З роками простір кімнати звужувався, але він ніколи не чистив свою бібліотеку, тобто не позбавлявся від книжок, які «застаріли», або вже «непотрібні». Книжки збирались на підлозі, на будь-якій вільній поверхні, і завжди були, що називається, в роботі. І він в цьому своєму книжковому світі вільно орієнтувався. Коли мені потрібна була якась книжка чи консультація, то він міг відразу знайти в своїй книгозбірні потрібні матеріали, щоб відповісти на мої запитання. Не один дослідник відзначав, що Віктор був віртуозним майстром короткого історико-літературного нарису. Його дрібні філологічні замітки, розшуки й коментарі стали блискучими прикладами цього жанру. Талант, освіченість та ерудиція, любов до предмету вивчення і його розуміння, велика внутрішня енергія приваблювали до нього і мали великий вплив на учнів і колег.

Про Віктора: короткі історії з життя

Найбільше, про що він шкодував вже на останньому відтинку свого життя — що не зміг донести до нас ще багато всього, що він відкрив, нових фактів з історичних і культурних подій минулого, знахідок того, «що не знає ніхто», того, що відійшло з ним, як і ключі до всіх його матеріалів (які знаходилися в його голові), що залишилися в його численних папках. В останні роки життя заплутався у покрученому лабіринті свого внутрішнього світу. Багато в чому розчарувався, тяжка хвороба серця не дала реалізувати свої задуми, найважливішими серед яких були написання монографій про журнал «Основа» та про цензуру в українській літературі XIX ст. Підвели ідеалізм і максималізм, які були притаманні Вікторові все життя. Це основна причина, через яку не закінчив ці великі свої праці. Віктор Петров, до якого Віктор відчував велику духовну близькість, говорив, що дійсну для нас вартість має лише те, що живе в найглибших схованках життя, що не зв’язане з тимчасовим і минущим, і тому може дати нам постійне щастя. Усередині нас є «я» більш глибоке й невичерпне, ніж зверхнє звичайне «я». Це — метафізична внутрішня людина, вічна й безконечна, що йде вглиб давніших віків і в найбільш віддалене майбутнє. Я думаю, що Віктор так і жив усе життя: в глибині віків, у позачасовому полі, серед людей, про яких писав і яких вважав духовно близькими. І тільки там і з ними відчував себе повністю щасливим.

6. Чому «Основа»? Відхід Віктора у вічність у 2015 р. і осмислення значення його творчого спадку збіглося з новим етапом історичного розвитку та культурно-історичного відродження України. Події 2013–2014 рр., Революція гідності, яка відбулася в нашій країні, змусили нас знову зануритися в події української історії, дали новий великий імпульс спробам зрозуміти на новому етапі розвитку нашого суспільства, хто ми і що з нами відбувалося в минулі століття. Дуже актуальною в цьому контексті постала і отримала нове освітлення історія журналу «Основа», яку Віктор вивчав упродовж усього життя. Це був науково-літературний щомісячний часопис, фактично перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії, — його було засновано для висвітлення інтересів України. З виходом «Основи» (СПб., 1861–1862), після реформи 1861 року, почався новий етап розвитку української літератури. (У цей же час на Чернігівщині, рідній землі Віктора, почала виходити газета «Черниговский листок», яка теж завжди була в полі його уваги). Сучасники називали «Основу» найпомітнішим проявом українофільства в XIX ст. на території Російської імперії. Її автори ставили перед собою за-

Оксана Супронюк

вдання формувати українську ідентичність, особлива увага була до питання про самостійність української мови, а також до історії і проблем національного характеру. Цей журнал мав великий вплив на розвиток літератури, культури того часу і сприяв зростанню національно-визвольного руху та національної свідомості в Україні XIX ст. Інтерес до цього журналу виник у Віктора, за його розповідями, ще в дитинстві. Унікальні номери «Основи» (справжні), в потертих палітурках, які пахли старовиною, були у бібліотеці його батька в Городні на Чернігівщині, де жила родина. До батька — журналіста і краєзнавця Івана Петровича Дудка (1926–2014) — вони, як і інші рідкісні видання XIX ст., потрапили з приватних книгозбірень місцевих бібліофілів. У 1965 р. батько опублікував статтю «Журнал “Основа” в Городні» («Сільські новини», 18 травня; у співавторстві з О. І. Седенем, місцевим журналістом, поліглотом і дуже неординарною людиною). І ось ці люди започаткували вивчення і введення в культурний простір своєї малої батьківщини журналу «Основа». Журнали ці ще з дитячих та юнацьких років цікавили Віктора, батько розповідав про них. (Потім ці номери з батькової бібліотеки перейшли до Вік тора). Пізніше знайшов у батьковій книгозбірні й монографію Михайла Берн штейна про «Основу». І всі ці чинники послужили імпульсами інтересу до цього журналу, який згодом, через роки, став об’єктом його наукових студій. У студентські роки Віктор звертався до журналу спорадично, передовсім у зв’язку з вивченням літературної біографії Степана Носа (опублікував тоді про нього дві замітки, ще одну надрукував значно пізніше). Уперше фронтально переглянув-прочитав комплект «Основи» на початку 80-х років у Чернігові, де працював журналістом. Тоді, зокрема, написав статтю «Митрофан Александрóвич як фольклорист та етнограф» (Народна творчість та етнографія. — 1987. — № 1), що була першою спробою цілісно відтворити біографію і подати огляд літературно-наукової діяльності одного з колоритних письменників-«основ’ян». Член-кореспондент АН УРСР Микола Сиваченко 16 лютого 1987 року написав до Віктора: «Пильненько перечитав Вашу студійку про Митрофана Александрóвича — і душа моя возрадувалась велію радістю. Подумалося і про те, що тепер я спокійно можу йти на пенсію, бо вже є добра заміна. Вітаю Вас з творчим успіхом!». Збираючись вступати до аспірантури Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР, Віктор підготував реферат «Журнал “Основа” і російський літературний процес середини ХІХ століття» (тема мала бути компаративістською). Але попри прихильну оцінку, яку він дістав, із кількох причин для дисертації довелося обрати іншу тему. Як я пам’ятаю, всі роки, скільки ми були знайомі з Віктором, тема «Основи» завжди була для нього актуальною. Коли ми вчилися в Москві і Ленінграді, в усіх архівах, де ми так чи інакше шукали якісь матеріали для тогочасних сво-

Про Віктора: короткі історії з життя

їх публікацій, виникала «Основа». Також тема «Основи» проходить через листування Віктора з різними дослідниками, як вітчизняними, так і зарубіжними. Упритул вивчати історію журналу він почав від середини 90-х років. Опрацював цензурну історію її і відносини із жандармським відомством, розшукав деякі матеріали із журнального архіву. Реконструював його долю, атрибутував низку анонімних чи підписаних криптонімами-псевдонімами публікацій, дослідив передплатну ситуацію видання і його полеміки з російськими пресовими органами. Надрукував зо два десятки розвідок. Тоді ж була сформульована тема монографії «Журнал “Основа” (1861–1862) у суспільно-літературному контексті». (Назва монографії змінювалася, у документах я зустріла ще один варіант: «Журнал “Основа” (1861–1862) у синхронному соціокультурному контексті»). Матеріали до теми, які він збирав і які збереглися в численних папках, свідчать про те, що Віктор дуже заглибився в полоніку і юдаїку, намагаючись пояснити багато, сучасною мовою говорячи, геополітичних проблем 60-х рр. XIX ст. Суспільно-літературний контекст виявився безмежним. Ніяк не вдавалося поставити крапку, бо з однієї проблеми виникала інша і так до безкінечності. І це теж не сприяло завершенню дослідження. Коли зібрав всі свої публікації про «Основу» для книжки вже в останні роки життя, написав: «Заповідалося на монографію, яку, проте, так і не випало написати — дечого істотного, без чого її не уявляв і не уявляю, так і не випало адекватно сформулювати. Нині зрозуміло, що підготувати монографію вже не зможу». Тому й наважився зібрати свої статті про «Основу» та її діячів в окрему книжку. Значну частину їх зараз вже було перероблено, доповнено новим фактичним матеріалом. Низку «основ’янських» розвідок, що безпосередньо стосуються Шевченка, було вміщено у його книжці «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (2014). Книжку ж про журнал «Основа» Віктора Дудка вже після смерті автора має випустити видавництво «Критика».

7. Серце Серце в нього боліло завжди, з того часу, як я його зустріла. Потім згадував багато історій свого життя, в яких завжди був присутній елемент якихось колізій, складнощів, боротьби інтересів і т. ін., які були причиною цих болів. Переймався всіма болями світу, якось не виходило в нього від цього абстрагуватись. Постійним болем і з почуттям провини були діти від першого шлюбу, яких він любив і за яких завжди переживав. Часто (особливо в ранні роки нашого знайомства) примовляв, питаючи в свого серця: «Болиш?». І сам собі відповідав: «Боли ж!». Дуже болісно сприймав недоліки у статтях Шевченківської енци-

Оксана Супронюк

клопедії, при підготовці якої був експертом консультативної групи. Останніми роками тяжка хвороба серця — дилатаційна кардіоміопатія (фракція викиду крові з серця була 28 %, тобто в нього не було енергії перекачувати кров), вивела здоров’я з ладу, змусила звільнитися з роботи, з Інституту літератури НАНУ, без якого він не уявляв собі життя. Йти на пенсію по інвалідності, оскільки хвороба вимагала такого рішення, довелося у квітні 2013. Розгубився, впав у депресію. Не був готовий до такого повороту. Коли довелося повернути до бібліотеки інституту всі книжки, з якими він працював вдома, (а їх виявилося дуже багато, всі з закладками, — фактично вони були джерелом його живлення), це стало великою травмою для нього як для людини, все життя якої було пов’язане з книжками. Головним в його житті завжди була робота — писати. І от ці книжки вивезли з дому. Це було дуже важко. Рвалися його зв’язки зі світом. І тут життя, чи Бог послали йому рятівну ниточку, чи янгола — лікаря-кардіолога Наталю Григорівну Мельник. Вона, маючи в своїй родині таку ж історію хвороби, — від такої ж недуги, як у Віктора, помер її рідний брат, — з надзвичайним співчуттям поставилася до свого нового пацієнта. Останні три роки життя, вирвані в тяжкої хвороби, це заслуга Наталі Григорівни. Вона весь час цікавилася станом і самопочуттям Віктора. Телефонувала додому. Змушувала виконувати свої приписи, пояснювала, вмовляла. А характер в пацієнта був складний: якщо він чогось не хотів, то й не виконував. Якось прийшов після прийому в поліклініці і каже мені: «Наталя Григорівна вже від мене втомилася. Та я й сам від себе втомився». А якось пішли ми разом, щоб лягати в лікарню (як правило, лікарка викликала «Швидку допомогу» в поліклініку, і його звідти госпіталізували в 5-ту міську лікарню в відділення кардіології, щоб пройти курс лікування), а вона, оглянувши його, каже: «Чудні діла твої, Господи! Ви тільки подивіться! Ніколи в житті не бачила, щоб при такій хворобі і в такому стані людина так трималася. Ця людина могла б вже давно загинути, а вона живе! От молодець! Напевне, за нього хтось молиться!». І так вона щиро, подитячому цьому раділа, і всім, хто заходив до кабінету, казала: «Ви подивіться на цей феномен! Це чудо!». Того разу вона сказала, що в лікарню не треба, і ми повернулися додому. Це була така радість! Можна було просто лікуватися вдома. І попереду ще були два роки життя, наповнені працею. Так що ця шевченкознавча книжка, яку Віктор доробив, — це не в останню чергу заслуга Наталі Григорівни, її зусиль, наполегливості, її доброї чуйної душі, її присутності в нашому житті. І в останні хвилини життя Віктора вона теж була поряд. Коли він упав 4 червня, й я десь усвідомила, що це вже дуже небезпечно, я теж упала в якесь заціпеніння. Не можу згадати телефон «Швидкої», розгубилася. У мобільному був рятівний номер Наталі Григорівни, і вона сама викликала цю останню «Швидку», яка приїхала дуже швидко, і яка реанімувала Віктора, але вже не вдалося запустити роботу серця. Так що спасибі

Про Віктора: короткі історії з життя

Наталі Григорівні за її присутність в нашому житті, співчуття, підтримку, допомогу не дивлячись ні на що, за її щире людське добре серце. Такі люди — це найбільший скарб України, надія на те, що в майбутньому в нашій країні все буде добре. Хай Бог допомагає їй в її нелегкій праці.

8. Відхід у вічність Останнім часом думаю про скінченність життя. Поки вона тебе не торкнеться, важко усвідомити, що це реальність. Здається, що це може відбутися тільки з іншими. Зараз, коли все це пережила, то зрозуміла, що народження, смерть — це насправді не так вже й важко, головне і найважче — пройти життєвий шлях. А смерть, тільки тепер усвідомлюю — найважливіша подія життя.

Андрій Мокроусов Часопис «Критика» Дорогі друзі, з глибоким сумом повідомляємо, що 4 червня 2015 року пішов із життя Віктор Іванович Дудко — блискучий науковець, текстолог, бібліограф, джерелознавець і архівіст, дослідник української літератури, журналістики та культури другої половини XIX століття. Ми втратили не тільки навдивовижу компетентного співробітника, надзвичайно обізнаного члена редакційної колегії Повного зібрання творів Пантелеймона Куліша та науково-видавничої програми «Відкритий архів», проникливого дописувача, автора проривних книжок і глибоких статей, — а й чудову людину та щирого друга «Критики». Його відхід залишає по собі страшне й неочікуване зяяння в і без того не надто щільних лавах нашої спільноти. Нам лишаються його тексти, але вони, на жаль, не здатні замінити живої присутності незабутнього Віктора Дудка в просторі української науки.

Григорій Грабович Слово над могилою (виголошене під час поховання Андрієм Мокроусовим) Дорогі друзі, скорбна громадо, З великим сумом я довідався про смерть Віктора Дудка. Хоч ми знали, що він хворів, у моїй уяві він завжди здавався мені — мабуть тому, що відстань і час дещо обмежували наше спілкування — молодим і бадьорим, завжди усміхненим, працездатним і відданим своїй праці. І від того, може, здавалося, що він

Оксана Супронюк

якось захищений від того, що на нас чигає. Це, звісно, ілюзія — ніхто не захищений. Але щодо тих властивостей, що їх я, як і решта, у ньому бачили — то це не ілюзія: таким він по суті й був, і його вклад у нашу спільну справу є постійним потвердженням цього. Роль Віктора у критиківських проектах, передусім шевченкознавчих, але й у інших також, завжди вводила презумпцію якості, наукової сумлінності й інтелектуальної вишуканості. Це була його планка, його modus operandi, і на це завжди можна було розраховувати. Я дуже радий, що Критика недавно видала його знамениту працю «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» і тим посутньо збагатила нашу шевченкіану. На підході була його велика праця про «Основу», що ми також беремо собі за обов’язок гідно видати. Перед ним було ще багато праць — але якось не судилося їх всіх написати. Це, як казав поет, долі нашої смутний узор. Але його великий внесок у наше наукове життя залишається і, я певен, доцінюється. І що найважливіше, буде родити дальші плоди, стимулювати й відновлювати ту науку, яка була головною метою його життя. Від імені Критики і того вузького колективу, в якому ми так плідно працювали, передаю його родині та ширшому колу друзів наші найщиріші співчуття. Вічна йому пам’ять.

Ігор Срібняк, Марина Палієнко Дорога Оксано, до глибини серця вражені твоєю сумною вісткою, непоправна втрата для всіх нас... Віктор був світлою і щирою людиною, спілкування з ним в Мюнхені й пізніше — вже у Києві залишається нашим яскравим спогадом. Віктор — неординарна особистість, Вчений, добрий друг, редактор — цей перелік можна довго і довго продовжувати, але так і не окреслити коло його занять та душевних якостей. Прикро, що в силу незалежних від нас обставин ми останні роки рідко з ним бачились, але — повір — завжди пам’ятали про нього й зберігали в душі найяскравіші моменти нашої спільної з ним мюнхенської «одисеї». Також тепло згадуємо наші спільні зустрічі в середині 90-х рр., дійсно то був цікавий і неповторний час — коли ми були молоді та плекали надії на краще. Віктор багато що зробив для нашого наукового зросту, завдяки йому були опубліковані статті як мої, так і Марини (журнал «Київська старовина»). Те, що найбільше приваблювало у Вікторі — так це його інтелігентність, тактовність, делікатність — ті риси, які дуже рідко зустрічаються в нашому нинішньому житті. Згадаю ще і про енциклопедичність його знань, ми як історики почувались з ним цілком в «одній тарілці», так як він знав історію ХІХ ст. — слід ще пошукати саме серед істориків.

Про Віктора: короткі історії з життя

Щиро співчуваємо тобі, разом з тобою є приголомшені цією вісткою. Прикро, що ми не знали — і не віддали останню шану Віктору на цвинтарі. Але напишемо наш спільний короткий спомин про нашого Друга. Глибоко сумуємо, Ігор Срібняк, Марина Палієнко 23 липня 2015

Юрій Трачук Дорога Оксано! З великим сумом, жалем та болем прийняв я вістку про відхід з життя бл. п. Віті. Як Ви, так і я, досі сумую та роздумую над його долею. Жаль, великий жаль, але нічого не зробимо. У зв’язку з тим я нічого не міг написати, хоча почав писати у вересні, але не закінчив. Це не тільки для Вас, але й для мене важкі хвилини. Ми добре розумілися, і ці наші відносини були щирі та дружні. Вітя у моїй пам’яті залишиться назавжди. Втрата є величезна, як для нас, так і для науки. Важко уявити собі НАНУ без Нього. Висловлюю Вам та родині щирі слова співчуття. Сподіюся, що й по смерті бл. п. Віті залишимося в дружніх відносинах. Думав Вам подзвонити, але я невпевнений, чи номер Вашого телефону залишився таким же. Якщо навіть не вдасться вже мені написати у «Спадщину», то раніше чи пізніше постараюся написати про бл. п. Вітю. Хай буде Йому пухом рідна земля! Тримайтеся, Ваш Юрій 10 вересня 2015

Оксана Супронюк З листування з сином 8 червня 2015 Дорогий Антосю! От і скінчилося наше минуле життя, коли тато був з нами. Я, відверто кажучи, розуміла, що він хворіє, і що будь-коли може статися непоправне, але коли це сталося, то виявилося, що людина ніколи не готова до смерті близьких. Злякалася, розгубилася, спасибі, що Наталя Григорівна, кардіолог, яку я відразу набрала по мобільному, викликала швидку. Але

Оксана Супронюк

серце тата вже, очевидно, вичерпало свій ресурс, не вдалося його знову запустити. Того дня, 4 червня, вранці встав, сказав, що вже нічого в нього не болить. Як добре. Може вже він вилікувався. Ми поснідали, їв. Потім трохи чимось займався своїм. Годин в 11 каже: щось мені погано, дихати важко. Сів на диван, напроти піаніно. Каже: «Почитай мені молитву». Я сіла поряд, взяла його за руку, стала читати молитву. Він трохи послухав і впав назад, на диван. Став хрипіти, очі стали закочуватися. (Впав об 11.30). Я спробувала сама привести його в себе, але не вдалося. Приїхала «швидка», одна, потім друга. Робили штучне дихання, різними апаратами відновлювали роботу серця, дихання, робили уколи, крапельниці. І в 13-й годині констатували смерть. Дуже важливо, що він відійшов у вічність з теплом і світлом в душі, в любові, і з молитвою. Після всіх необхідних процедур під вечір тіло забрали в холодильник на Байковій 16 (на Байковому цвинтарі). Юра приїхав швидко, все покинув і приїхав. Дякувати йому. Невідкладна допомога, яка приїхала останньою, взяла все на себе (тобто ритуальні послуги). Пояснили, що і як робиться. Вони беруть кошти і все роблять самі. Батько мав картку з коштами (40 тисяч), не раз мені повторював, якщо помру, то це на похорони. І попроси Юру, щоб поміг тобі зняти, оплатити. Так і вийшло. Спасибі Юрі, він все замовляв і оплачував. Батько більше говорив про могилу (про кремацію не згадував). Зараз єдине муніципальне кладовище — це Північне (по Чернігівській трасі, с. Літки), то й вийшло поховати на ньому. Могила виявилася близько коло входу, бо кладовище вже закінчується. Про похорони він думав останнім часом, говорив про це, життя неначе розвернулося перед ним і він одночасно існував і в інших вимірах: померлі близькі приходили до нього, по ночах спілкувався з товаришами, які відійшли (Миколою Кодаком, Ростиком Пилипчуком, Веніаміном, Борисом Черняковим та ін.). Думав про вічність, це для нього було важливо. Може відчував, що його посмертне життя буде значимим. Я не знаю. З дому ракурс сприйняття і відображення всього цього інший. Часто останнім часом відчував себе забутим, покинутим (колегами). (Але насправді це залежало від нього, бо він вже сам не хотів спілкуватися, вірніше, не мав енергії на це). Одним словом, похорони вийшли веселі, світлі. Прийшли всі його друзі, ті, що були з ним на всіх етапах його життєвого шляху, більше 50 людей. Це зараз велика рідкість. Всі були запрошені на 13 годину на Байкову № 16. Це в Крематорії. Там рідні забирають тіло і проводять в останню путь до цвинтаря. Там, в холодильнику, коли ми приїхали, спочатку запросили мене, показали тіло, як його привели в порядок. Обличчя зробили красиве, воно було просвітлене. Вдягли в коричневий костюм (ми його купили на конференцію. С. Білокінь тоді казав: «В мене, Вікторе Івановичу, ніколи не було такого кра-

Про Віктора: короткі історії з життя

сивого костюма, як у вас»). От в ньому його і поховали. Ми взяли те, що треба було покласти в труну (це по городнянських звичаях). Саша, брат, набрав трохи землі з-під яблуні, яку посадила їх мама, трохи землі з-під яблуні, яку посадив батько (дід Іван) і з-під каштана, який вони вдвох з Вітею посадили в 1970 році (це земля з-під хати, на їхньому городі). Цю землю ми поклали в хустинку, яка була на похованні баби Наталі (я в ній тримала свічку). Цей вузлик — хустинку з землею з Городні, поклали в піджак, на груди у внутрішню кишеню. Ще поклали окуляри, гребінець, папір, ручку, книжку діда Івана «Нам зозуля накувала», цигарки і сірники, носову хустинку, картуза. Дрібнички, казали, треба було покласти в хустину з натуральної тканини, то я тільки знайшла твою бандану, таку жовту, з червоним візерунком (ми її в Гурзуфі купили). Але в результаті, більшість речей розклали по кишенях костюма, але бандану я теж поклала, хай буде з ним. От так я все пригладила в труні, поправила. А тоді вже труну виносять і ставлять в автобус. Закривають. Всі сідають в автобус і йдуть разом з покійним на цвинтар. Прийшло дуже багато людей (я напишу собі в записник список, потім подивишся). З тих, що ти краще знаєш, були мама, Галка з Танею Соловйовою, Сашко, твій брат, з Британії, Олесь приїхав зі Львова, Неїжмак з Полтави. Був Юра Микитенко, Сидоренки Олександр і Наталка (зав. каф. журналістики КНУ), Микола Жулинський, Павло Юхимович Гриценко, директор Інституту української мови НАНУ, Андрій Мокроусов, Майя Аркадіївна, Сергій Білокінь, Степан Захаркін, Наталка Лисенко, Наталя Олексіівна Міщук, Роман, Зоряна, Микола Сулима, Т. Г. Линник, О. Паршаков, Саша, Вова, Надя Дудко, Ярина Цимбал, Микола Климчук та ін. Церемонія прощання була вся на цвинтарі. Труну поставили на постамент, всі стояли трохи поодаль, я ж стала коло труни і тримала батька за руку. Чогось мені так хотілося, здавалося, що так йому буде не так страшно. Було дуже сонячно, тепло, сонце все освітлювало, його обличчя було світлим і спокійним як в людини, яка гідно виконала свою місію тут, на Землі. Був батюшка, все було по-православному обряду. Бабуся Люда була на цвинтарі (під час відспівування відійшла), на поминки не поїхала. Майя Аркадіївна, пам’ятаєш, з «Критики» (з нею було пов’язано багато історій, які любив розповідати батько), прощаючись, сказала: «Виктор Иванович, светлый Вы человек». І так вона це сказала, що в мене сльози полилися з очей. Від «Критики» була величезна корзина живих троянд. На другий день, коли ми були коло могили, вони були свіжі (мабуть, там є якесь живлення). Взагалі було дуже багато квітів, вінків. Один з вінків ми замовили «Дорогому батькові від дітей». Від вас трьох. Багатьох я не знала в обличчя, там вже познайомилася. Виступив Микола Жулинський, розповів про роль батька в розвитку філологічної джерелознавчої школи. Прозвучало слово «школа» у зв’язку з батьком.

Оксана Супронюк

Гр. Грабович прислав з Америки текст промови, мабуть, він буде надрукований в «Критиці». Цей текст виголосив над труною Андрій Мокроусов. Від себе він сказав, що йому Віктор Дудко нагадує М. Л. Гаспарова, видатного російського філолога. Взагалі, сказав Андрій, Віктор Дудко — це людина-текст (і це найбільша шана, яка могла прозвучати на адресу батька). В. Е. Вацуро колись казав: «Для того, щоб з’явився геній, треба щоб хтось про це сказав». Про батька це сказали. На цвинтарі. Висловили думку випустити збірник статей про нього, окремо бібліографію його праць і книжку про журнал «Основа», яку він писав останнім часом. Вийшло, що похорони народили нову людину, Віктора Дудка. Якби тато все те почув, що всі говорили про нього, він був би щасливий. Але, як правило, щоб це прозвучало, треба померти. Труну в могилу опустили 6 червня 2015 о 16-й годині. Так йому було записано. В наші числа. Було багато непорозумінь, багато людей, організація погана, все затягувалося, але числа вийшли такі. Кажуть, що в небесних садах людина вже відпочине від болю, від земних страждань. На поминальний обід приїхали в 17.30. Кафе «Поминальне» (в Академмістечку, недалеко від пам’ятника Вернадському, пр. Перемоги, 124). На обід приїхало 45 людей. Всі говорили про нього, про його роль в їхньому житті. Виявляється, всіх цих людей він зігрівав своїм душевним теплом, був їм опорою в житті і порадником. Тет. Григ. Третяченко каже: «Як же ж ми без нього. Всі рішення приймав він. Він був останньою інстанцією». І похорони відкрили цю сторону життя, яка була прихована (для мене). Був Роман Міщук, чорніше хмари. Питаю в Юри, чому Роман такий. Каже, йому ж Віктор Іванович замінив батька, і він теж осиротів. Я дякую Богу, що це все сталося при мені (я якраз другий день була у відпустці) і що я була з ним в ці хвили переходу в інші виміри. Тепер треба молитися за його душу: «Господи, пошли новоспочилому Віктору вічний спокій, і світло, і прости йому провини вільні і невільні і сотвори йому вічну пам’ять». Для нас з тобою це велика втрата. Він дуже багато для нас з тобою зробив і робив під час життя. Ти молодець, вже самостійний. А мені треба вчитися жити без нього. Чесно говорячи, не віриться, що він в могилі. Не можу усвідомити. Таке відчуття, що половину мене відрізали, і я там теж. Останні роки ми жили душа в душу. Вийшло, що тільки навчився бути лагідним і смиренним при всіх життєвих обставинах, все прощати і не ображатися, життя скінчилося. Сьогодні, 8 червня, 25 років від нашого весілля в Петербурзі, срібне весілля. Вночі не спалося, то й написала цей лист. Що ти не приїхав, всі, хто про тебе питав, сказали, що хороше рішення. Батьки — це наші янголи, які нас від усього охороняють. Якщо він знав, що тобі не треба приїжджати на похорон, значить так треба. Від себе скажу, що добре, що ти не бачив його мертвим. У твоїй пам’яті і серці він буде живий. Тепер

Про Віктора: короткі історії з життя

тато з неба буде тебе охороняти. Всі, кого ми любимо, живуть разом з нами в нашому серці. Якщо матимеш можливість вийти в скайп, тоді розповім деталі. Може, ще щось згадаю, напишу. Я тебе обіймаю, тримайся. Мама.

8 червня 2015 Дорога мамо! Дуже дякую тобі за такого детального листа. Відверто, я чекав його від тебе. Звісно, я хотів бути з вами і провести батька також. Через твій лист я зміг усе уявити й пережити це також. Приємно, що про батька говорили багато добрих речей. В думках усіх людей він залишиться жити з його працями та тими ідеями, які, можливо, ще будуть втілені. Сподіваюся, що це стало моментом деякого об’єднання навколо його життя, роботи, того спадку, що він нам залишив. Я був на невеличкому кладовищі в Ґдині-Орлово, яке біля мого дому (біля костьолу), і поставив просто свічку (в такій скляній посудині) на пам’ять про батька. В суботу, коли ви були на похованні. Просто стояв там і був подумки з вами. Потім відвідував свічку два рази — там стоїть, на місці, і світиться жовтим світлом. Поки що відпочивай, будь ласка, і теж тримайся. Якщо я зможу чим-небудь допомогти — тільки скажи, я постараюся все зробити. Я з тобою. Все буде добре. На скайпі зв’яжемося цього тижня. Я трохи прихворів горлом і, напевно, пару днів на тижні буду вдома. І пиши, що в тебе і як, коли матимеш час, будь ласка. Я дуже радий завжди отримувати твої листи. І ще, я дуже сподіваюся, що ми зможемо побачитися в липні з тобою і бабусею. Я дуже скучив. Але давай повернемося до цього, коли всі прийдемо в себе і можна буде щось планувати. Обіймаю, твій Антон

Володимир Кузьменко

Володимир Кузьменко Мій товариш Віктор Дудко — в житті й у літературознавстві

Ще й року не минуло відтоді, як я отримав від Віктора Івановича Дудка чудовий подарунок — книгу його шевченкознавчих досліджень з лаконічною присвятою: «Володі Кузьменкові, приятелеві з давніх літ (40!), — щиро. Хай щастить! В. Дудко. 12. 11. 2014». Так, нашій дружбі уже виповнилося понад чотири десятиліття. У статті «І фізик, і лірик» (Сільські новини. — Городня Чернігівської обл. — 1975. — 7 червня) Віктор Дудко, учень 8-го класу Городянської середньої школи № 2 писав: «З Володею Кузьменком — учнем Макишинської середньої школи, я познайомився весною минулого року. Нам разом довелося тоді захищати честь Город нянщини на першій обласній олімпіаді з російської мови та літератури. Відтоді й почалася наша дружба». На час нашого знайомства Віктор навчався у сьомому класі, я ж змагався в обізнаності із шкільною русистикою серед дев’ятикласників. Олімпіада проходила в Чернігові два дні, тож чи не вперше відірвані від опіки батьків, ми досхочу прогулювалися вулицями вечірнього обласного центру, а, діставшись готелю (таким виявився для нас обласний центр юних натуралістів, на базі якого розмістили на ніч учасників олімпіади), бадьорі й щасливі, весь вечір валяли дурня, сміялися, переповідаючи кумедні історії із шкільного побуту, довго не могли заснути. Коли підбивали результати олімпіади наступного дня, з’ясувалося, що кожен із нас виборов першість у своїх вікових категоріях. Звісно, дуже зраділи перемозі і жваво обмінювалися планами на майбутнє: як краще підготуватися до всеукраїнського етапу олімпіади уже в столиці України. Принаймні, ми щиро вірили організаторам обласних змагань у тому, що нам повідомлять, коли і як це має відбутися. Втім, пройшов березень, а за ним і квітень, а інформації ніякої не поступало. Згодом стало відомо, що на всеукраїнській олімпіаді з філології Чернігівщину того року представляли зовсім інші «переможці», які посіли у Києві серед своїх ровесників передостанні місця. Розпачу не було, однак для нас обох з Віктором цей випадок став своєрідною протиотрутою, щепленням супроти «істинності» подальших офіційних обіцянок, у тому числі й від можновладців різних рівнів. Мені навіть здається, що й майбутній жур-

Мій товариш Віктор Дудко...

налістський стиль Віктора Дудка, а згодом і стиль його літературознавчих розвідок — коротка, стиснута в тугу пружину інформаційна наповненість, фактаж, мінімум ідеологем — все це формувалося не без впливу того «олімпіадного» досвіду. Зайве говорити, що всі подальші наші публікації в районній та обласній пресі у той чи інший спосіб отримували сувору обопільну критику (здебільшого епістолярну). Запам’ятались мені, зокрема, «Нотатки туриста» Віктора Дудка — серія публікацій у районній газеті «Сільські новини» та обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт» про поїздку до Ленінграда. У цих матеріалах не просто переповідалась програма поїздки городнянських школярів на екскурсію до міста на Неві, а наводилися цікаві розповіді про Ермітаж, Російський художній музей, різноманітні виставки, міста-супутники Ленінграда тощо. Причому, майже в кожній публікації автор віднаходив у музеях північної столиці Росії український «слід»: чи то на рівні живописних полотен та інших експонатів, чи в образах зображених на картинах видатних земляків, або в цікавих історіях про співробітників того чи іншого музею, які були вихідцями з України. У 1977–1982 рр. Віктор Дудко навчався на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка, а після закінчення університету працював у чернігівській молодіжній газеті «Комсомольський гарт». З 1985 по 1988 рр. він — аспірант відділу національних літератур Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР у Москві. Працював над дисертацією з літературознавства. Темою дослідження обрав епістолярну спадщину українських письменників-реалістів кінця ХІХ — початку ХХ ст. в контексті українсько-російських літературних взаємозв’язків. Науковим керівником була Ніна Степанівна Над’ярних, доктор філологічних наук, професор, автор багатьох монографій і численних публікацій про українську літературу кінця ХІХ–ХХ ст., про художній переклад російською мовою прози М. Коцюбинського, автор передмов до вибраних творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Капельгородського та ін. Саме праця над дисертацією, яку В. Дудко успішно захистив у 1989 році, сформувала у дослідника особливе ставлення до першоджерел (рукописів та листів, архівних матеріалів). Жодні спогади сучасників, жоден музей не здатний так відтворити атмосферу, в якій жив і працював письменник, як це може зробити його листування. Епістолярій митця, цей замаскований «внутрішній діалог автора із власною совістю» (Ю. Шевельов) надзвичайно багато дає не лише для достовірного уявлення про перипетії особистого життя письменника, а й поглиблює наші знання про епоху, про поступ художньої думки, про взаємини між літературними й громадськими діячами. Отже, в науці про літературу з’явилась ґрунтовна дисертаційна студія Віктора Дудка про письменницький епістолярій І. Франка, Лесі Українки, М. Ко-

Володимир Кузьменко

цюбинського, П. Грабовського, Б. Грінченка та інших українських адресантів на помежів’ї ХІХ–ХХ століть, в якій актуальні питання джерелознавства й текстології розглядались крізь призму письменницького листування з позицій сучасного літературознавства. Щоправда, сам дисертант оцінював її дуже скромно. Після захисту роботи подарував мені автореферат дослідження з таким написом: «Володі Кузьменку — з найкращими побажаннями, за відсутності більш цікавих праць. В. Дудко. Київ, 10. 05. 89». Треба сказати, що текстологічна галузь літературознавства, якій присвятив В. Дудко десятиліття подальшої наукової діяльності в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, була однією з найбільш занедбаних у нас — в аспектах теоретично-нормативних та освітньо-кадрових (чому ніде й ніколи не вчать). Тим-то й чиниться безлад у видавничій справі: упорядники, коментатори, редактори добираються навмання, нікому не дошкуляють оприлюднені масовими накладами видання класиків літератури (про сучасників годі й говорити!), в яких дуже часто зустрічаються вияви текстологічної некомпетентності. Якраз присутність у науці про літературу, зокрема й у царині текстологічній, такого сумлінного фахівця як Віктор Дудко піднімає планку літературознавчого професіоналізму на належний рівень. Його численні студії засвідчують, що справжня компетентність у текстології, документалістиці, архівістиці — така ж обов’язкова складова для літературознавця, як і знання граматики, теорії та історії літератури (як вітчизняної, так і світової): усе те має входити до загальнокультурної ерудиції на правах неодмінних складників її. Естетичні зрушення в українській літературі та в науці про неї 90-х років ХХ — початку ХХІ століття — це потреба «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Ю. Шевельов) й надати українському мистецтву слова нового звучання — не ідеологічного, а естетичного, не провінційного, а світового. Розвиток вітчизняного літературознавства останніх десятиліть, поява нових матеріалів, введення до наукового обігу невідомих раніше фактів, використання модерних методів дослідження художніх творів викликають потребу написання нових праць, які відображали б повноту українського творчого процесу означеного періоду. Віктор Дудко, знаний історик літератури і джерелознавець, займає помітне місце і серед розбудовувачів сучасного вітчизняного шевченкознавства, «руйнівників Карфагену української провінційності». Боляче усвідомлювати, що книга «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії»1 для її автора стала лебединою піснею: 4 червня 2015 року перестало битися його серце. Позаяк Віктор Дудко був передусім дослідником української літератури, його наукові інтереси максимально реалізувалися в тих публікаціях, де мова 1 Дудко, Віктор. Тарас

Шевченко: джерелознавчі студії. — К.: Критика, 2014. — 416 с.

Мій товариш Віктор Дудко...

йшла про конкретні твори Т. Шевченка, П. Куліша, Л. Глібова, М. Коцюбинського, П. Грабовського, Б. Грінченка, В. Самійленка та ін. Публіцистичний та науковий його доробок складають кількасот журналістських матеріалів, найсерйозніших літературознавчих студій і розвідок, серед них — монографічні дослідження, для здійснення яких потрібні десятиліття невсипущої праці, а то й ціле життя. Про наукові роботи Віктора Дудка мало сказати, що вони ґрунтовні чи фундаментальні. Кожна з них — то збагачення літературознавства новими, досі не відомими першоджерельними фактами, з яких випливає нове бачення явищ і процесів. Особливо цінними є шевченкознавчі знахідки історика літератури й джерелознавця. Статті Віктора Дудка, присвячені дослідженню творчості Тараса Шевченка, написані переважно на новому джерельному матеріалі. Автор розглядає в них питання біографії поета («Тарас Шевченко очима Григорія Милорадовича», 1997; «Три шевченкознавчі нотатки», 2009 та ін.), історію публікацій творів Шевченка та їхньої рецепції («Доля автографа “Мар’яни-черниці”», 1997; «Дві публікації журналу “Современник” у шевченкознавчих дослідженнях», 2008 тощо). Низку розвідок Дудко присвятив проблемам коментування творів Шевченка і його листування («У Петербурзі після заслання: джерелознавчі уваги», 2001; «Зі студій над листами Тараса Шевченка», 2008; «Текстологічні уваги до листування Тараса Шевченка», 2009). Дослідник вніс істотні корективи у деякі усталені датування епістолярію Шевченка та листів до нього, уточнень до коментарів «Щоденника», з’ясувавши і кілька згадуваних у Шевченка осіб і ситуацій. Варто зауважити, що у 2012 році вийшли перші томи «Шевченківської енциклопедії: У 6 томах», де була вміщена й стаття про вагомий шевченкознавчий внесок В. Дудка2. Упродовж 2014 року в рамках ювілейного проекту «Наукового товариства імені Тараса Шевченка», присвяченого 200-річчю від дня народження геніального українського поета, київсько-гарвардське видавництво «Критика» оприлюднило кілька книг: 1-й том коментованого видання «Тарас Шевченко в критиці»; Григорій Грабович «Шевченко, якого не знаємо» (2-ге видання з доданою новою студією «Архетипи Шевченка») та збірник архівних розшуків і розмислів Віктора Дудка «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії», який уже отримав фахові рецензії не тільки в українських часописах3, а й за кордоном4.

2 Боронь, О.

Дудко Віктор Іванович // Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 2: Г–З / редкол.: М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К.: НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, 2012. — С. 373.

3 Боронь,

Олександр. Нове слово у шевченкознавстві // Слово і час. — 2014. — № 12. — С. 116–119; Кузьменко, Володимир. Бранець сумління // Літературний Чернігів. — 2014. — № 4. — С. 147–149.

4 Булкина, И.

Віктор Дудко. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії // Новое литературное обозрение. — 2015. — №1 (131). — С. 53–54.

Володимир Кузьменко

У згаданому виданні, що заслуговує на серйозну розмову, Віктор Дудко запроваджує нові матеріали до життєпису Тараса Шевченка, досліджує питання текстології, заглиблюється в історію шевченкознавства. Тривалий час Віктор Дудко вивчав історію українського журналу «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861–1862 рр. Саме тому його шевченкознавчі студії переважно присвячені вивченню петербурзьких літературних гуртків кінця 1850-х — початку 1860-х років. Власне, петербурзькі контакти Шевченка якраз і постали епіцентром дослідницької уваги у першому розділі книги «Оточення поета». Герої нотаток, вміщених у ньому, фігурували в тих самих «українських гуртках». Сюжети літературознавчих розвідок В. Дудка здебільшого написані на основі його архівних знахідок. Є у Шевченкіані Віктора Дудка жива істина, сумління, помножене на професіоналізм, присутність якого у літературознавчих працях — не художній прийом, а органічна потреба, передумова об’єктивності виважених результатів. Важко змиритися з тим, що у розквіті сил, творчих задумів мій товариш відійшов у вічність. Проте залишилися назавжди зі мною наші зустрічі й прощання, розмови й суперечки, побажання й мрії, залишилися листи, статті й книги… Я щиро пишаюся дружбою з Віктором Івановичем Дудком, бо він був чесним і справжнім у всьому. А ще він був хорошим і вірним товаришем, доброю і чуйною людиною, яких сьогодні так мало, і справжнім науковцем. Літературознавство стало його покликанням, справою усього життя, життєвою долею Віктора Дудка. І він наукою не легковажив понад три десятиліття, йшов дорогою долі, дорогою нелегкою, і до певної міри страдницькою. Його публікації наснажують величезною духовною силою, бо в осерді їхнього задуму і талановитого втілення висока мета — Україна.

Омріяний з юності

Леонід Якубенко Омріяний з юності

Тяжко писати про людину, якої вже нема. Боїшся схибити у лабіринтах пам’яті, неточно потрактувати якийсь епізод чи подію. Тож під контролем особливої відповідальності осмислюєш пережите, в якому ця людина була поруч чи поодаль, але ти знав її все ж безпосередньо, і яка займала у твоєму життя осібну нішу. Так, осібну, бо в ній укладено немало-небагато: понад 40 років. Звичайно, першим було знайомство з Іваном Петровичем Дудком — заступником редактора газети «Сільські новини». Коли я приїхав працювати у Городню в серпні 1970 року, його синові Віті було всього 10 років. Його мама Наталія Іванівна працювала в місцевій друкарні, де мені довелось бувати мало не щодня, бо там набиралась і друкувалась газета. Тож із сім’єю Дудків познайомився зблизька і дуже швидко. Наталія Іванівна працювала на посаді коректора, іноді зверталась до мене з приводу правильних написань — благо, я закінчив філфак і міг одразу відповісти на правописні питання. А з її чоловіком Іваном Петровичем мене щодня знайомила спільна газетна робота. У Городні приїжджих новачків, або ж «наволоків», як їх тут називають, зустрічають привітно. Місто на той час не розвивалось, воно нагадувало скоріше велике і, на його щастя, жваве селище. Тут знали всі про все і про всіх. Тим більше, в трудових колективах. Не винятком були редакція і друкарня, яких об’єднувала спільна робота по випуску газети, профспілкова, партійна і комсомольська організації. Вітя Дудко того року, здається, вчився у четвертому класі Городнянської школи № 2. Він любив читати книги, захоплювався подорожами, пригодницькою літературою, взагалі був охочим до знань. І, мабуть, супроти волі чи ні — про це можна лише гадати — пізнавав газетну і друкарську справу. У школі Вітя вчився добре, батькові доводилося не часто заглядати у щоденник. Більше доводилося відповідати на синові запитання. У хлопця формувався явний потяг до гуманітарних наук. Мені думається, що до всього батькового, яке впливало на хлопця, вже в старших класах додався і талант учителів. У ті роки у міській школі № 2 російську літературу викладала педагог Н. П. Кучерявенко, чий досвід був загальновизнано найкращим у районі. Вона зорганізувала у школі літературно-мистецький

Леонід Якубенко

клуб «Досвітні вогні», де в післяурочні години влаштовували зустрічі з письменниками-земляками, з творчими людьми інших галузей. Згодом у школі виник клуб «Пошук» під началом молодої учительки української мови та літератури Г. В. Зацаринної. Його члени — старшокласники тут знайомились з творами місцевих літераторів, писали рецензії на них, досліджували біографії їх авторів і писали власні твори. Вже не пам’ятаю, був чи ні Вітя Дудко членом цього клубу, але діяльність не обійшла його. Ще десь у 1974 році чи може дещо пізніше він почав приносити у редакцію райгазети невеличкі написані замітки — переважно про життя школи: спортивні змагання, конкурси, роботу різних гуртків. І раптом про клуб «Пошук» — про зустріч з відомим українським поетом Абрамом Кацнельсоном, уродженцем нашої Городні. Звичайно, газета охоче опублікувала цю інформацію. Зверну увагу: сам факт зустрічі з такою людиною був для Віктора не рядовим у перебігу подій. Справа в тому, що Абрам Ісакович любив Городню, тут минули його дитинство і юність. Він мав багато знайомих і навіть друзів — журналістів, серед яких був редактор газети І. М. Коновал і його заступник І. П. Дудко. Коротше, свого земляка — на той час вже киянина, тим більше видатного майстра поетичного слова, — любили і зустрічали всюди з особливою пошаною. Своїй Городні, її людям поет присвятив чимало віршів. І, звичайно, Віктор не міг пропустити і не написати в газету про цю неординарну зустріч. У сім’ї Дудків були з дарчими автографами всі поетичні збірки Абрама Кацнельсона, з творами цього поета й літературознавця Віктор був добре знайомий. І це допомогло йому в подальшій роботі. Тут з приємністю згадую і такий факт. Перебуваючи в творчому відрядженні у США в 2002 році, Віктор знайшов можливість з Чикаго поїхати в Лос-Анджелес і провідати поета. На схилі своїх років Абрам Ісакович не втратив свого творчого запалу. Там він видав збірку поезій «Поклик висоти». І мені було дуже приємно, що поет через Віктора передав її мені з дарчим написом. Як розповідав мені Віктор, наш земляк у США не забув Городню і її людей, охоче цікавився їхнім життям. У старших класах Вітя дорослішав дуже швидко. Через районну газету він у своїх кореспонденціях поступово шліфував стиль письма, брався за серйозні жанри. Мало не в кожному номері «Сільських новин» публікувалися спортивні новини від Віктора Дудка. З’являлись і солідні кореспонденції, невеличкі замальовки та рецензії на книги. Причому про книги, які в тій чи іншій мірі доносили читачам досі невідоме з історії Городні. Нам, газетярам, це була солідна підмога. Пригадую публікацію Віктора про документальну повість «Викликає 401-й» Бориса Поліщука, колишнього партизана. Саме в ній автор подав цікаві факти із діяльності в роки війни партизанського загону імені Пархоменка, очолюваного городнянцем І. І. Веремієнком. Автор у книзі назвав бійців-підривників — І. Є. Цимбаліста, якому було присвоєно звання Героя, командира групи Ю. П. Мельника. Цією публікацією було назавжди зупинено різні чутки, якими було оповиті ці та інші безстрашні народні месники.

Омріяний з юності

А як передбачливо оцінив Віктор свого ровесника — Володю Кузьменка, учня Макишинської школи! У замальовці «І фізик, і лірик», опублікованій в «Сільських новинах» 1975 року, Віктор розповідає про своє знайомство з ним. Це було на обласній олімпіаді з російської літератури в Чернігові, де вони разом захищали честь Городнянського району. Відтоді й почалась їхня дружба. Віктор вже тоді підмітив широту інтересів свого ровесника. У 10 класі Володя Кузьменко закінчив Всесоюзну заочну математичну школу. Юнак із с. Макишин теж у своїй шкільні роки активно писав у районну газету і навіть став лауреатом премії імені Сергія Остапенка — юного бійця і поета з Городні, який героїчно загинув під час громадянської війни. Згадуючи про це, хочу підкреслити: журналістика, з якої починали обидва юнаки — Віктор та Володимир, була доброю основою для розкриття творчих можливостей. Не можу не згадати ІІІ Всесвітній форум українців у Києві, що відбувся в серпні 2001 року. Будучи запрошеним туди, я заздалегідь зателефонував до Києва Віктору, і ми домовились про зустріч. У сквері біля величного приміщення на вул. Мельникова ми бесідували на різні теми. І про літературознавство. Багато чого забуто і загублено в історії літератури — і таким був наш спільний висновок. Я тоді назвав Віктору прізвище Лев Косунович. Це городнянський поет і публіцист, він жив і працював у другій половині ХІХ століття. Але книги його не збереглися. Віктор на це відповів з особливим задоволенням: нещодавно він знайшов одну із поетичних збірок Л. Косуновича у м. Кам’янціПодільському, в тамтешньому музеї. Це мене потішило. Тоді я подумав: Віктор веде невпинні пошуки. То дарма, що поет Л. Косунович — не класик. На тлі літературного процесу всі учасники — творці цього процесу. Справжня історія — це не просто хроніка подій, її творять конкретні особистості. Вона повинна бути зафіксованою в іменах, подіях і фактах. На жаль, у повсякденному житті дуже багато чого забувається. І тут я хочу згадати Валерія Коржавіна — однокласника Віктора Дудка. У шкільні роки вони товаришували. Я дуже часто бачив їх разом. Але подальша доля розвела їх. Валерій закінчив Суворовське у Києві, потім Ленінградське військово-морське училище, служив на підводному човні. Під водою подолав близько 30 тисяч кілометрів, був і на Північному полюсі. Зрештою опинився на берегах Волги. Вже у відставці. Он яка доля! Мені думається, що Віктор, як і його шкільний товариш Валерій — представники покоління, яке з юності до своєї мети йшло усвідомлено і наполегливо і не зупинялися на досягнутому. Віктора менш за все приваблювали чини і посади. Він був заглиблений у літературознавчі пошуки. На жаль, доля відміряла йому лише 55 років, які прожив він чесно, безкомпромісно, зоставивши нам вагомий скарб. Тож цінуймо його і бережімо про нашого земляка світлу пам’ять.

Василь Неїжмак

Василь Неїжмак Спомин про друга

З Віктором Дудком мені випало познайомитись улітку 1977 року. Вперше побачили один одного ще не студентами і навіть не «повноцінними» абітурієнтами — брали участь у передекзаменаційному творчому конкурсі, оголошеному факультетом журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Відтоді під час навчання у столиці п’ять років жили в одній кімнаті гуртожитку, бачилися майже щодня. Однак спілкування з ним ніколи не набридало.

Від античності — до вітчизняних першоджерел Пригадую навіть перший спільний казус. Коли новачками-першокурсниками писали контрольну роботу з античної літератури, сиділи поруч. Про подвиги міфічних героїв Віктор знав більше за мене, тож деякі сюжетні лінії я «позичив» у нього. А потім з’ясувалося, що моя інтерпретація тих запозичень сподобалася викладачеві більше й за фактично списане він поставив оцінку, вищу за «оригінал». Зрештою, контрольну переписували обоє... Вже на той час Віктор знав більше не тільки про антику. Якщо ми, його однокурсники, особливо вчорашні десятикласники, тільки починали опановувати ази журналістики, то він фактично лише поглиблював їх — із урахуванням досвіду написання текстів, набутого ще в школі, й усвідомленням власної місії не зупинятися на суто репортерських «зануреннях» у сьогочасні події. Віктор прагнув «докопатися» до їхніх історичних першовитоків, до першоджерел. І, власне, з першого курсу починав наукову діяльність у столичних архівах та книгозбірнях. Звідки бралася така захопленість, здавалося, набагато «дорослішими» атрибутами пізнання істини? Хто заохотив до поклоніння Його Величності Факту та Документу, який той Факт посвідчує? Все те постало, звісно, не на порожньому місці. Нагадаю, що Віктор народився в родині діяльних українських інтелігентів. Його батько, Іван Петрович Дудко, був знаним на Чернігівщині журналістом і краєзнавцем. Працюючи в районних газетах, написав і видав 4 історико-докумен-

Спомин про друга

тальні книги, опублікував кількасот статей-розвідок, присвячених минувшині рідного краю. Син успадкував його захоплення і пішов далі. Для батька, з яким я також спілкувався неодноразово, то була особлива втіха і гордість.

Взаємні «гостинці» Після закінчення університету ми роз’їхалися по різних містах. Згодом Віктор уже назавжди повернувся до столиці, а я залишився у своїй Полтаві. Та наше дружнє спілкування продовжувалося, на щастя, не лише по телефону. Як власкору всеукраїнських газет (спочатку «України молодої», а потім «Голосу України») мені доводилося приїжджати у Київ. При цьому намагався не пропустити щасливої нагоди побачити друга. Зазвичай зустрічалися і на його роботі, в Інституті літератури НАН України, й удома. Ходили Хрещатиком, іншими знайомими вулицями. І знову говорили про життя-буття, однокурсників, журналістику, науку, літературу, політику... Він завжди хотів, щоб прочитані ним найцікавіші та найважливіші публікації «відкривалися» й для мене. Тому перед кожною нашою зустріччю збирав своєрідний «гостинець» — пакунок журналів, газет і вирізок із них (пізніше до них додалися ще й посилання на статті в інтернеті). Подекуди того добра накопичувалося стільки, що передавав його у Полтаву через спільних знайомих. Водночас у мене майже завжди був свій «вантаж» для нього. Про вміст останнього розповім детальніше, з огляду на те, що він додає важливі штрихи до портрета Віктора Дудка як авторитетного історика нашої літератури та джерелознавця.

Полтавський «кур’єр» між вихідцями з Чернігівщини Звідки він черпав ті факти, які «пролітали» повз інших колег? Чому його розвідки, дослідження у більшості випадків точніші, вивіреніші, рясніші на цитати та посилання, без яких узагалі неможливо уявити справжньої науки? Судіть самі. Не лише фахівці знають про те, що у Полтаві тривалий час, аж до відходу у вічність улітку 2007 року, жив і працював ще один відомий уродженець Чернігівщини — письменник, історик літератури, краєзнавець Петро Ротач. Попри те, що був набагато старшим за Віктора, до того ж спочатку «остарбайтером», а потім багаторічним «підопічним» КДБ, не спізнатися вони просто не могли, адже обоє були справжніми подвижниками історико-літературознавчого пошуку. Та й коло зацікавлень іменами, подіями, датами, географічними «прив’язками» до них нерідко збігалося.

Василь Неїжмак

Через наличку «націоналіста» до «перебудовних» років минулого століття Петра Петровича в Україні, а особливо на Полтавщині, фактично не друкували. Тому доводилося працювати «у стіл». Зате потім, коли ідеологічні загати «прорвало», книги та статті немолодого дослідника виходили у Полтаві одна за одною. А в Київ, навіть до профільних «академічних» спеціалістів, вони потрапляли або з великим запізненням, або взагалі не доходили. За таких обставин Віктор попросив мене відстежувати все, що виходить з-під пера старшого земляка-побратима. Цю «настанову» я виконував сумлінно і з великим задоволенням. Тривалий час у Полтаві скуповував усі Ротачеві книги та журнали й газети з його публікаціями, щоб якнайшвидше передати їх Віктору. Згодом і сам Петро Петрович почав використовувати мене як «кур’єра». Знаходячи потрібні Віктору Дудкові та його колегам-науковцям із Інституту літератури матеріали у власному «неосяжному» архіві, Петро Ротач запаковував їх і передавав мені, а я відвозив другу.

Піддавав сумніву навіть хрестоматійні «аксіоми» Пригадую, як тішило останнього те, що він став одним із перших у столиці власником розкішного першого тому Ротачевої «Полтавської Шевченкіани». Відразу замовив мені придбати ще кілька екземплярів для приятелів. Зрідка, коли час квапив, а поїздки у Київ не намічалося, я користувався послугами пошти або якоюсь «оказією». Бути «зв’язковим» між такими людьми вважав за честь. Своєрідні «агенти» пошуку потрібних для роботи видань, публікацій і документів були у Віктора і в інших регіонах України та за кордоном. Достеменно знаючи про ті матеріали або тільки передбачаючи існування подібних скарбів, він просто не міг допустити, що вони опиняться поза його увагою. «Препаруючи» їх, роблячи всебічний і ґрунтовний аналіз, одержував право піддавати сумніву навіть «аксіоми», які здавалися хрестоматійними. Саме тому вносив свої зауваги, уточнення до публікацій дослідників-колег. При цьому сперечатися можна лише з його оцінками певних фактів, а не з самим фактажем, добір якого у виконанні Віктора Дудка мені видається еталонним. Тому, без сумніву, заслуговує на перевидання його єдина книга «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії». Ще нагальнішою, як на мене, є потреба видати під однією обкладинкою написані ним у різні роки «позашевченкознавчі» праці.

Тексти, які залишаться назавжди Творчий спадок Віктора Дудка не лише істотно розширює наші уявлення про історичний контекст вітчизняного літературного процесу, а й слугує блиску-

Спомин про друга

чими зразками авторської методології наукового пошуку насамперед для молодих дослідників. Її також варто вивчати в університетах, надто за умов, коли останнім часом з’являється все більше різношерстих «інтернет-науковців», які, здається, далі «Вікіпедії» взагалі нічого не помічають... Ще раз гортаю у пам’яті наші з ним розмови і пригадую, як бентежила й обурювала його поява у науці та журналістиці псевдопатріотичної кон’юнктурщини, «модна» нині гонитва за дешевими сенсаціями, відверте заробітчанство. Та, зрештою, все те фальшиве й облудне відімре. А написані Віктором Дудком тексти, які очищають науково-інформаційний простір від подібного намулу, залишаться з нами назавжди. Після того, як Віктор серйозно захворів, спілкувалися з ним рідше. Напівжартома мотивували це тим, що у нашому віці, коли все частіше доводиться прощатися з дорогими серцю людьми, найкращою новиною від будь-кого з них залишається... відсутність новин. На жаль, тієї, що кликала на прощання з найкращим другом, обійти не вдалося. Та в моєму серці він житиме завжди.

Андрей Ванденко

Андрей Ванденко Он в присутствии любви и смерти

«Она (лежа на кровати, бормочет). Да, как быстро... Как быстро!.. Однажды волновался по поводу какого-то дела... ругался. И ответили: «Ваше дело состоится, но через два года»... «Как?! Только через два года?!» В трубке засмеялись и поправили: «Уже через два года. Поверьте, это быстро. Через два года — это во вторник!» И вот уже понимаю эту фразу... Мясорубка из дней. Мелькание. В среду — сорок... в пятницу — пятьдесят. И уже в субботу... Ну, самое большое... ну, до субботы! И отплывать! Отплывать! И вот с этим ощущением... (Она замолкает и лежит молча)».

Это цитата из пьесы «Она в отсутствии любви и смерти» известного советского (теперь — российского) драматурга Эдварда Радзинского. Написана в 1979 году, опубликована в июне 82-го в журнале «Театр». Объясню, почему взял эти слова в качестве эпиграфа, но чуть позже. С Виктором Ивановичем (для меня всегда — Витей) мы познакомились в июле 1977 года. Вместе сдавали экзамены на факультет журналистики Киевского государственного (теперь — национального) университета имени Шевченко. Конкурс был большой, особенно среди вчерашних десятиклассников. Через сито просеялось человек десять, основу первого курса составили так называемые «стажники» и «рабфаковцы» с подготовительного отделения КГУ, которых зачислили без вступительных экзаменов. На фоне отслуживших в армии, оттрубивших за льготы на ферме и отстоявших у станка мы выглядели маменькиными сынками и, естественно, жались другу к другу, старались держаться вместе. Зато недавние школяры брали свое на занятиях, где быстрее «дедов» усваивали учебный материал и лучше отвечали. Поэтому через пять лет и дипломы с отличием получали подросшие «салаги» Виктор Дудко, Игорь Сичка, Василий Неижмак, Оксана Чехун, Татьяна Яковенко... На пятом курсе мы с Витей жили в одной комнате университетского общежития на улице Ломоносова, но по-настоящему сдружились уже после защиты диплома на военных сборах, которые проводились на родной Вите Черниговщине. Правда, он родом из Городни, а наш лагерь располагался под Батурином. Удивительно, но те три летних месяца 1982 года сделали нас друзьями на всю жизнь. Оказалось, ни Витя, ни я органически не можем при-

Он в присутствии любви и смерти

выкнуть к армейской муштре, бессмысленности маршировок по пыльному плацу и ползания с автоматом АК–47 за спиной по пересеченной местности... Мы чувствовали себя гуманитариями, собирались стать журналистами, а не командирами мотострелкового взвода. Из доступных книг был лишь общевойсковой Устав строевой службы, а однокурсник Сергей, еще недавно просивший конспекты перед сложным экзаменом, вдруг превратился в младшего сержанта Омельчука, который требовал обращаться к нему строго по званию, в противном случае грозя внеочередным нарядом. Спасались томиком стихов Арсения Тарковского («Вот и лето прошло, / Словно и не бывало, / На пригреве тепло, / Только этого мало...»), чудом оказавшимся у Вити в рюкзаке, и купленным на вокзале в Киеве свежим номером «Театра» с пьесой Эдварда Радзинского. Там, разумеется, были и другие тексты, но они прошли мимо, как-то не зацепили, а «Она в отсутствии любви и смерти» угодила в «десятку». Со словами, что два года — «это быстро», что два года — это «во вторник». Нам-то надо было продержаться гораздо меньше, лишь три месяца. А дни тянулись медленно, ну, очень медленно! От рассвета до заката... Наверное, мы еще не доросли, чтобы понять фразу про мясорубку и мелькание. Это пришло чуть позже. И дни понеслись вскачь. Замелькали. Чем дальше, тем быстрее. По распределению я остался в Киеве, а Витя уехал в Чернигов в областную молодежную газету, но быстро осознал, что его мало интересует сиюминутное настоящее. Он увлекся литературоведением, периодом на стыке девятнадцатого и двадцатого веков, вскоре смог перейти в Институт литературы имени Шевченко Академии наук Украины. Устроился на ставку младшего научного сотрудника, получал копейки по сравнению с журналистскими заработками, но был счастлив. Потом у Вити случилась командировка в Москву, написание кандидатской диссертации в Институте мировой литературы имени Горького. Защитившись, он вернулся в Киев, одно время был ученым секретарем ставшего родным Института литературы, но ушел с хлопотной административной должности, поскольку карьера в классическом смысле слова его волновала мало. Точнее, не волновала совсем. Его интересовала лишь научная работа. Уверен, Виктор Дудко мог получить докторскую степень еще лет десять или пятнадцать назад, он ее заслуживал, однако упорно продолжал совершенствовать монографию. Бесконечно и бескомпромиссно по отношению к себе. Наверное, перфекционизм — разновидность болезни, которой страдают только самые требовательные... Витя никогда не кичился поистине энциклопедическими знаниями, не демонстрировал эрудицию, поддерживая разговор на том уровне, который был доступен собеседнику. Говорю об этом на основании собственного опыта. Он знал много и очень глубоко.

Андрей Ванденко

В 89-м меня перевели на работу в Москву, тогда еще столицу единой страны. Вскоре Союз развалился, но наша связь с Витей никогда не прерывалась. Я прилетал в Киев с интервалом в несколько месяцев и всегда привозил с собой российские газеты и журналы, где были мои публикации. Не помню, когда именно это началось, однако на десятилетия стало железной традицией. Витя редко рецензировал прочитанное вслух, но обязательно читал все, что я привозил. И для меня это было очень важно. Периодически Витя приезжал в Москву. Если удавалось выбить командировку. Обычно это случалось в конце года, когда дирекция Института литературы вытряхивала последние бюджетные копейки из закромов. Витя останавливался у меня дома. Не могу сказать, что в те дни мы много общались. Витя вставал рано утром и бежал на метро, чтобы быть первым посетителем в Ленинской библиотеке или же в отделе газет, который располагался на противоположном конце города в Химках. Возвращался только после закрытия читальных залов. Для разговоров по душам нам оставались поздние вечера. Правда, как-то мы сходили на спектакль Театра Маяковского «Она в отсутствии любви и смерти» с Евгенией Симоновой в главной роли. Потом долго шли по ночной Москве и вспоминали Батурин, зачитанный номер журнала... Иногда перерывы в наших встречах могли составлять по полгода, но потом я в очередной раз приезжал в Киев и делился с Витей тем, что никогда не рассказывал никому — ни жене, ни единственному брату, ни родителям. Надеюсь, и он доверял мне сокровенное. Витя был настоящим другом: он не болтал, не сдавал и не предавал. Он очень любил сыновей и гордился ими. Сашей, Юрой и Антоном. Помню, как в начале нулевых сидели в пабе на Крещатике. Наутро Александр, старший, уезжал на учебу в Англию. Саша сам нашел грант, позволявший ему писать докторскую диссертацию в университете Бата. Это было условие Вити: он не мог предложить сыну деньги, чтобы оплатить поездку. Литературоведением на такое не заработаешь... Сейчас Саша живет в собственном доме под Лондоном, растит с женой двух детей, Витиных внуков. Антон, младший, практически с рождения занимался по специальной лингвистической программе, сразу показывая способности к изучению иностранных языков. Я провожал его в первый класс и видел, насколько он опережает ровесников в развитии. По моему совету Антона перевели из первого класса сразу во второй. А можно было, думаю, и в третий... В Киев в последний раз я приезжал в конце сентября 2013-го. Сначала посидели с Витей в гостиничном номере, поговорили о семьях, детях, работе. Политики почти не касались. По понятным причинам. Хотя наши взгляды и тут во многом совпадали. Потом по Институтской спустились на Крещатик, поели вареников в кафе. Традиционный пакет с газетами-журналами до метро нес я.

Он в присутствии любви и смерти

Витя никогда ни на что не жаловался, но я знал: у него болит сердце, ему дали группу инвалидности. На следующий день у меня было интервью, после которого я улетел в Москву. Всё. Больше мы не виделись. Только перезванивались, а чаще переписывались. Последнее письмо от Вити я получил 26 мая 2015 года. Вот его фрагмент: «Про себя. Раза 3–4 в году иду в больницу под капельницы и на всякие обследования. На Крещатике не был с тех пор, когда с тобой там виделись. Осталось минимальное количество контактов электронных-телефонных. На книгу мою о Шевченко появились две рецензии. Киевскую (ее нет в Сети) автор скромно назвал: “Нове слово у шевченкознавстві”. Отношусь к этому с иронией. Вспоминаю сентенцию, которую занес в записную книжку Анатолий Аграновский: “Елка стояла на столе и почти доставала до потолка. Но не потому, что елка была высокая, а потому, что потолок был низкий”. Издательство предложило подготовить еще одну книгу — о журнале “Основа”. Сейчас этим занимаюсь. Хай щастить! ВД». Следующее письмо с Витиного адреса пришло через полторы недели. Его написала Оксана, жена, уже — вдова: «Андрей, Витя умер вчера, 4 июня, в 11.30 утра от острой сердечной недостаточности. Похороны завтра на Северном кладбище. Он тебя любил, помяни его и всю нашу прошлую жизнь, которая тоже отошла в вечность». Тридцать с лишним лет дружбы промелькнули. Виктор Дудко ушел в четверг. «В среду — сорок... в пятницу — пятьдесят... ну, до субботы! И отплывать!» Витя отплыл в пятьдесят пять. Рано. Очень. Не дотянул до своей субботы. Мы задержались, но я уже давно понял, что вся жизнь — неделя. Газеты и журналы с публикациями по-прежнему откладываю. Когда всетаки соберусь в Киев, возьму пакет с собой и отвезу на Северное кладбище. На могилу Вити. Для меня это по-прежнему важно...

Александра Тоичкина

Александра Тоичкина Памяти Виктора Дудко

Вадим Эразмович Вацуро, читая как-то известные пушкинские строки «Воспоминание безмолвно предо мной / Свой длинный развивает свиток», сказал, что «за одно слово “воспоминание” Пушкин мог отдать все проблемы крепостного права». Воспоминание, воплощенное в слове, чрезвычайно ценно, так как позволяет сохранить в истории образы дорогих сердцу людей. С Виктором Дудко я познакомилась 14 января 1990 года в общежитии Пушкинского Дома благодаря его жене. Оксана тогда писала диссертацию по Гоголю под руководством В. Э. Вацуро. Виктор уже защитил в Москве под руководством Н. С. Надъярных свою диссертацию, посвященную эпистолярному наследию украинских писателей конца XIX — начала XX века, вернулся в Киев и бывал в Ленинграде наездами. За двадцать пять лет дружбы, близких и искренних отношений, мы встречались на разных площадках Киева и Петербурга. И когда подрос сын Виктора и Оксаны Антон, они приезжали в Петербург все вместе. Целая эпоха была связана с появившейся у меня в 1992 году квартирой на Бассейной улице. В это время в центре нашего общения был Вадим Эразмович Вацуро, замечательный ученый, историк, пушкинист. Конечно он предопре делил профессиональный путь Оксаны и в значительной степени повлиял на Виктора. Я помню нашу встречу 1 февраля 1995 года, когда В. Э. Вацуро с женой пришли к нам на Бассейную в гости. Запомнилось мне, как долго и обстоятельно беседовал Вадим Эразмович с Виктором. И как внимательно Виктор его слушал. А обсуждали профессиональные вопросы: трудные случаи с источниками, проблемы с библиографией, ошибки в комментариях. Для Виктора ленинградская филологическая школа, историко-литературный подход, академические принципы работы с материалом стали важной составляющей базы его профессионального мастерства. Для меня же Виктор был одним из самых интересных собеседников. Мы могли бесконечно обсуждать наши любимые 60-е годы XIX века, говорить о персонажах из окружения Достоевского и Шевченко, о библиографиях и разысканиях, о новых изданиях и литературоведческих сюжетах. С Виктором было легко общаться, он всегда охотно помогал, присылал новые книги, номе-

Памяти Виктора Дудко

ра «Критики» и «Киевской старины». Казалось не было вопросов по истории русской и украинской литератур, на которые он не мог бы ответить, или подсказать, где искать ответ. Конечно, в 90-е годы мы были увлечены и окрылены филологией, в 2000-е все больше верх брала апатия. Я понимала и сопереживала внутренней драме Виктора — нарастало ощущение нереализованности потенциала, невостребованности и избыточности того идеала подвижнического служения науке, который для Виктора был стержнем его личности. Исторические эпохи сменяли друг друга, лишая нас последних иллюзий. Оставался труд — упорный труд до конца. И большой радостью стало для меня известие об издании его долгожданной книги о Шевченко. Конечно, никто не мог предположить, что жизнь его так рано оборвется. И все же для меня чрезвычайно важен тот факт, что Виктор увидел плоды своих трудов и получил при жизни объективно высокую оценку результатов своего многотрудного пути. Для меня образ Виктора — светлого друга и замечательного ученого — останется драгоценным воспоминанием, а его работы — фактом и фактором истории литературоведения и гуманитарной мысли.

Світлана Богдан

Світлана Богдан «Дозволю собі обережно стверджувати...»

Спочатку невеликий антескриптум. Зізнаюся: я дуже довго не могла зібратися з розтривоженим і хаотичним ладом моїх думок (серце ніяк не може дотепер сприйняти реальне за дійсність і навіть мимохіть омовитися вже про НЬОГО — БУВ), а головне наважитися вимовити перше слово про людину, яку, я впевнена, було послано в цей світ зовсім не випадково, дарувавши незвичайно осяйне наукове натхнення (яке в Бога треба-таки заслужити), унікальний талант текстолога (а такі народжуються вкрай рідко), енциклопедичність знань (для цього треба-таки трудитися багато і невсипущо — щодня), щоб кожен, хто стріне його хоч на недовгий час (а кому пощастить — заприязниться), був вражений можливостями і виміром людського інтелекту, невтоленністю й повсякчасним перебуванням у стані пошуку істини, органічністю мовленого й зробленого... А найважливіше (принаймні для мене) — від першого слова він випромінював у спілкуванні якусь таку неймовірну теплоту й гармонію-рівновагу, що здавалося: знаєш людину вічно. Мабуть, це і є той стан, що визначають як суголосся, яке приходить, але ніколи не минає і — головне — не зникає... Отож, почну з кінця. У травні цього року в бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (я все ще не йму віри, що ніколи не повернеться справдешня назва нашого вишу, яка так органічно десятиліттями асоціювалася в духовному й культурному вимірі світу і, передусім, Європи з іменем Лесі і Волині) була презентація останніх наукових видань, зокрема літературознавчих. Слово мав Олесь Федорук. Представляючи шановній аудиторії одне з останніх текстологічних досліджень — «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» — він зауважив, що його автор чи не єдиний в Україні, хто може так досліджувати тексти і тексти Шевченка зокрема й назвав презентовану працю «феноменальною лектурою». Сказати, що така оцінка мене потішила (бо йшлося не просто про одного з авторів, а про дуже дорогу мені людину) означало б актуалізувати лише дещицю того емоційного сплеску безмірної радості й втіхи від прилюдного визнання неповторності цієї особистості: врешті-решт уголос було мовлено те, на що він заслуговував давно... І я тоді подумала: як шкода, що цих слів не чує зараз АВТОР. Мені захотілося якнайшвидше взяти слухавку і сказати йому про це... Тоді — мимоволі — про-

«Дозволю собі обережно стверджувати...»

майнула ще одна думка: НАРЕШТІ... Нарешті українська наукова спільнота починає руйнувати стереотипи (пригадалося чомусь у ту мить гіркотне Лесине «У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що “вся Україна плаче” за своєю славною дитиною і т. ін.»)... Далі годилося б (за законами жанру) повернутися все-таки до миті, коли я побачила вперше цю світлу людину. Але який це має стосунок до моделюваннявідтворення його образу, до того, яким був він? На думку в такі миті чомусь спадають рядки Ліни Костенко: «Я вам кажу, що цей поет був геній. / Ви кажете, що ви пили з ним каву. / Я вам кажу, що то не є суттєве, / чи ви йому на очі потрапляли. / Ви кажете: — Історію цікаву я розкажу. / — Як ви пили з ним каву?! / Вам більш нічого не було цікаво?! / Тебе ні з ким не треба пити, каво...» Отож, найпосутніше одне: нам із Божої ласки судилося зустрітися на земних стежечках-доріженьках... ...Пізнавати його я почала задовго до безпосереднього знайомства — за його неймовірними публікаціями, глибинність яких вражала (достатньо лише хоч раз зануритися принаймні в інформаційний океан його приміток, перед якими мізерніють навіть деякі «академічні» творива, щоб відчути безмежжя текстових лабіринтів, які потрібно було пройти йому для віднайдення — якщо пощастить — одного-єдиного зерна істини), а неповторність і якась неймовірна делікатність стилю просто заворожувала й перетворювала наукове читання в справжню насолоду й відчуття причетності до відкриття... А потім — нічого випадкового в цьому житті таки не буває — нас познайомила (заочно) Оксана, моя подруга зі студентської пори і — його дружина. І відтоді до Луцька потягнулися з ритмічною частотністю листи, важкенькі бандеролі — з книгами, журналами, газетами (і неодмінно — з його улюбленою «Критикою»)... А ще — за найменшої нагоди — передавалися всі ці скарби колегами, які приїздили до університету... Таким чином роками допомагалося мені триматися на вістрі нового в царині літературознавства й книговидання... А зустрівшись уперше в Інституті літератури (він тоді виконував такі дисонансні для нього, як на мене, обов’язки вченого секретаря), він вразив мене... неймовірно сонячною усмішкою, парадоксальною для моїх попередніх сподівань невелемовністю, надзвичайно значущою семантикою мовчання й таким рідкісним талантом — СЛУХАТИ... І понад усе — залюбленістю в справу свого життя (він нею не лише жив, нею сповнена була кожна клітина його єства)... У чому таїна його наукового таланту? Вона, вочевидь, не потребує, як стверджував Григір Тютюнник, розгадки й довгих марудних тлумачень: він просто любив (ДУЖЕ!) те, що він робив, тому кожен його текст вщерть наповнений цим цілющим чуттям, а ще — вражальною відповідальністю за підсумкове міркування: піддаючи пильній довготривалій експертизі кожне слово і факт, з властивою йому вродженою толерантністю дискутував, спростовував і виповідав власну думку...

Світлана Богдан

Втішає одне: він устиг подарувати нам (і собі — я знаю, як він мріяв і жив цією книгою в останні роки) одну з неоціненних праць про Тараса Шевченка, наукову студію, яка претендує на найвищі поцінування, бо є таки взірцем наукового пошуку... І, очевидно, буде такою не лише для сучасників... Дозволю собі обережно стверджувати, скориставшись однією з характеристичних метатекстових одиниць його студій, він і сам слугуватиме для всіх поколінь текстологів втіленням дослідницької самовідданості. Для мене ж — органічності слова, діла і помислів — ідеалу, задля якого приходимо в цей світ... P. S. ...Моя бабуня якось сказали, що НЕБЕСА рано кличуть до себе найсвітліших (на землі їм буває, ой, як непросто). Це єдина думка, яка поменшує щем... І водночас дарує мачину розради...

Батько, Іван Петрович Дудко. Середина 1960-х років

Мати, Наталя Іванівна Дудко, 1951

З братом. Ліворуч – Віктор, праворуч — Сашко, 1966

Випускник школи, 1976

Аспірант Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (Москва)

Ніна Степанівна Над’ярних, науковий керівник кандидатської роботи

В день одруження з Оксаною Супронюк. Ліворуч брат Оксани Олександр з дружиною, О. Супронюк, В. Вацуро, мати Оксани Л. Кононенко. Ленінград, 8 червня 1990

Григорій Сивокінь, Іван Кошелівець, Емма Андієвська, Віктор Дудко в Інституті літератури, 1993

На робочому місці вченого секретаря Інституту літератури, 5 березня 1994

Юрій Микитенко, Віктор Дудко, Юрій Пелешенко, Орест Кебало (Нью-Йорк), Юрій Осік (Караганда). Мюнхен, біля українського інтернату «Рідна школа», 29 липня 1994

З Віктором Чумаченком та Ігорем Андрущенком. Мюнхен, 1995

З сином Антоном, Андрієм Ванденком, Василем Неїжмаком — журналістами, друзями зі студентських років. 1 червня 1997 (15 років з часу закінчення університету)

З Олександром Паршаковим і сином Антоном. 16 квітня 1997

З Ісаєм Заславським, Оксаною Супронюк, Миколою Павлюком. 8 лютого 2000 — 9 днів з дня смерті Вадима Вацуро, його книжки на столі

У відділі рукописних фондів і текстології, осінь 2000

Вітальня в помешканні Василя та Дарки Маркусів: Іванка Савицька, Роман Савицький-молодший, Анатоль Коломиєць, Віктор Дудко. Чикаго. Вересень 2002.

З Василем і Даркою Маркусями в офісі Енциклопедії української діаспори. Чикаго. Жовтень 2002 р.

З Андрієм Мокроусовим у редакції «Критики». 30 травня 2003

З Мартою Богачевською-Хомʼяк, директором офісу програми Фулбрайта в Україні. 13 січня 2004

З Ростиславом Пилипчуком на відкритті виставки памʼяті Федора Погребенника в Музеї книги. 23 червня 2004

Березень 2007

З Миколою Сулимою і Дмитром Стусом коло книжкової виставки, присвяченої ювілею Миколи Кодака в ІЛ. 30 листопада 2006

З синами Антоном, Юрієм, Олександром. 16 грудня 2006

З Веніаміном Еппелем та Ігорем Андрущенком. 2010

Остання поїздка в Петербург. Травень 2011

З Олесем Федоруком на Хрещатику. 1 вересня 2011

З Інною Булкіною. Грудень 2014

З Володимиром Кузьменком. Грудень 2014

В. І. Дудко. Грані таланту

Тетяна Линник В. І. Дудко. Грані таланту

Познайомилася я з Віктором Івановичем у 1994 р. випадково, бо мусила розшукати інформантів — україномовних батьків з дітками до півтора року — для міжнародного проекту з вивчення дитячого мовлення. Вирішила піти найлегшим шляхом — розшукати колег у приміщенні АН, де на той час працювала. І потрапила до кабінету вченого секретаря Інституту літератури Віктора Івановича. З’ясувалося, що і в нього самого маленький син, якому минуло більше року, проте була невеличка проблема, бо виявилося, що хлопчик має прискорений розумовий розвиток (а я потребувала середньостатистичну дитину). Через два дні я знову навідалася до Віктора Івановича, вирішивши, що талановиті діти трапляються вряди-годи, а в якийсь час цікавою була б саме така дитина для дослідження. Це й стало вирішальним для моїх стосунків. Спілкування з деякими людьми — це не просто час, проведений поруч, а цілий шмат життя, який допомагає у важку хвилину знайти вірне рішення. У спілкуванні з Віктором Івановичем притягальною була його дивовижна гармонійність зовнішності і внутрішнього світу. Тиха, трішки сором’язлива посмішка зі злегка піднятими кутиками вуст, променисті світлі очі, які сповнювалися радістю від зустрічі, хто б то не був — приятель чи просто випадковий знайомий чи відвідувач. Гарне, з правильними рисами обличчя, міцна статура й високий зріст могли б зробити з нього улюбленця будь-якої аудиторії. Мав приємний баритон і ледь запинався, коли говорив. Через цю особливість він і не став викладачем. До цієї зовнішності пасували риси характеру. Від природи наділений тихим внутрішнім світлом, неголосний, небалакучий, Віктор Іванович мав надзвичайний талант спілкування: кожний, хто стикався з ним, мимоволі почував приплив ідей і добрих почуттів. Хто був поруч з ним, бачився і ставав вищим, значнішим, а без нього, здавалося, тьмянів. Мав справжній рідкісний дар своїм талантом освітлювати і запалювати таланти інших. Розмови, які точилися в його присутності, з короткими, глибокими ремарками, набували якоїсь особливої значущості. Був неперевершеним слухачем. Крім безперечної талановитості, Віктор Іванович мав особливу працездатність і працелюбність. Це був талант, помножений на працю. Згадується, якою вишуканою українською мовою розмовляв і писав Віктор Іванович, хоча

Тетяна Линник

родом він з прикордонних із Білоруссю місць, де панує суміш українських та білоруських елементів. І це лише один зі штрихів до портрета. Своєю добротою, принциповістю, глибиною сприйняття окола й дійсності, величезною працездатністю, відповідальністю за кожну букву написаного і безмежною любов’ю до своєї справи, надзвичайною скромністю він дуже нагадує мені мого наукового керівника академіка Олександра Савича Мельничука. Тільки зараз мені стала зрозумілим, що знайшла підсвідомо в особі Віктора Івановича людину, яку могла порівняти з моїм учителем. Віктора Івановича вважаю духовним співавтором статті, в якій досліджувала українську дитячу лексику. Хоча багато моїх колег давно радили мені написати таку розвідку, я вперто ухилялася від цієї теми. Одного разу за порадою Віктора Івановича, прочитавши коротеньку на 2 сторінки статтю в журналі «Основа», я іншими очима поглянула на цю проблему і написала статтю про духовний світ української дитини, виходячи з аналізу лексики. Без Віктора Івановича ніколи б не зайнялася цією темою. Згадую цю історію, щоб показати, наскільки щирою була його зацікавленість у людях, як він міг пам’ятати про їх інтереси і допомагати. Інтереси самого Віктора Івановича були інтересами справжнього енциклопедиста, що й притягувало до нього людей, таких різних за своїми уподобаннями та характерами. Для багатьох він був і залишився справжнім другом. Він умів радіти успіхам інших і часом, здається, більше за них. Відчуття духовної величі цієї людини у мене було, незважаючи на близькість відстані, хоч і кажуть, що «большое видится на расстоянии», можливо, через попередній досвід спілкування з Олександром Савичем, смерть якого змусила усвідомити (але так запізно!) справжнє значення цієї особистості. Діставши цей гіркий досвід, навчилася бачити навколо себе справжніх людей, любити й цінувати їх за життя. Мав надзвичайне відчуття книги, яке матеріалізувалося часом у дивовижний спосіб. Якось, заїхавши до мого тата в Полтаву, він несподівано (для мене) знайшов собі книгу з текстології і рідкісне видання творів Грінченка у книжкових шафах і перепитав у характерній для нього делікатній манері, чи міг би він ними скористатися. Я й зараз щаслива, що ці книги потрапили саме до його рук, і що хоч крихтою могла бути корисною для нього. Згадуються й інші епізоди. От спливає в пам’яті картинка 20-річної давності, як у крихітній кімнатці, яка завдяки фантастичним здібностям дружини Оксани могла вмістити ще й піаніно, Віктор Іванович зі своїм сином Антосем пишуть на дошці слова і цифри. Антось у два-два з половиною роки міг читати й рахувати і навіть друкувати на комп’ютері. У мене досі ще зберігаються записані на магнітофон їхні бесіди; дивовижно, що в своєму віці дитина так легко могла говорити про місця, де жили дід і баба, і називати імена, які, далебі, сьогодні не кожен дорослий в Україні згадає. Багато грали в різні мовні ігри. Тимчасом Антося, як більшість хлопчиків, притягують машини, і він

В. І. Дудко. Грані таланту

знає практично всі моделі, які тоді їздили в Києві. Це теж не без допомоги тата. А скільки було радості, коли починалася гра в футбол. А яке було це задоволення і для тата! Тоді прокидалася його хлопчача вдача, енергійна, поривчаста, це була людина, яка вміла любити життя. Пізніше познайомилася з іншими уже дорослими на той час синами — Сашком і Юрком, розумними й добрими, які перейняли від батька незалежність мислення і поведінки. Мала нагоду зустрітися з батьком Віктора Івановича, добрим журналістом, гарною людиною і чудовим оповідачем. Матір бачила лише на фото, знала, з якою турботою і ніжною любов’ю ставився до батьків, дуже прикро сприйняв їх смерть, хоча довго в них не бував, бо магія книжок, серед яких він жив, і письмового стола була сильнішою. Говорячи про чесноти Віктора Івановича, можна сказати, що він мав неабиякий талант науковця, журналіста, друга, сина, чоловіка і батька. Залишався в глибині серця мрійником і фантазером, був часто незахищено довірливим. Легко ставився до побутових незручностей, гарні речі любив, але не вони були для нього основною цінністю, і явно скарбів собі на землі не збирав. Дуже цінував час, не марнував його, особливо останніми роками, ніби передбачаючи, що мав його так мало попереду. Безмежно щаслива та людина, яка вміє робити інших співтворцями і радіти їх радощам. Віктор Іванович такою людиною був.

Галина Райбедюк

Галина Райбедюк Усе починалося з нього

Віктор Дудко належав до рідкісного типу людей, зустріч із якими є доленосною. Негаласливий, винятково, як на наш прагматичний час, скромний, послідовний і принциповий, поміркований і толерантний, шляхетний інтелігент, делікатний, справдешній учений, великий ерудит, він мав у собі потужну та непоказну духовну й інтелектуальну енергетику. Вона жила в ньому природно й органічно, якою щедро ділився з усіма, аби лишень дароване ним зерно лягало в благодатний ґрунт. У своїх діях та вчинках не намагався досягати зовнішнього ефекту. Ніколи не робив поспішних висновків, уникав ухвалення шаблонних рішень. У найгостріших критичних ситуаціях неодмінно володів собою, зберігав витримку й порядність, неймовірну працездатність. В. Дудко залишив чималу наукову спадщину, об’єктивна оцінка якої, гадаємо, належить недалекому майбутньому. Бо чого тільки варте дослідження «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (К., 2014), уже сьогодні справедливо визнане «новим словом у шевченкознавстві» (О. Боронь). Нам би хотілось поділитися особистими відчуттями та враженнями від багаторічного творчого діалогу зі світлої пам’яті Ученим. …23 травня 1991 року в Ізмаїльському державному педагогічному інституті (нині — гуманітарний університет) проводилась науково-практична конференція «Актуальні проблеми вивчення і викладання слов’янських літератур». Серед її учасників були науковці з різних навчальних закладів та установ. Віктор Іванович прибув на цей форум як учений секретар Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Він виголосив на засіданні секції «Українська література» доповідь «Збірка П. Грабовського “Кобза” (До історії публікації і поширення)». Проте магнетичний інтерес до себе викликав з боку учасників не стільки самою доповіддю, скільки цікавими доповненнями й ґрунтовними коментарями фактично усіх виступів, чим насправді приголомшив спраглу до всього нового провінційну аудиторію. Особливо зворушило й те, що це не були, так би мовити, хизування столичного «вченого мужа» своєю дивовижною поінформованістю й глибинними знаннями, а радше щось схоже на дружні поради. При цьому він по-юнацьки сором’язливо поводився так, ніби було йому незручно, що володіє таким інтелектуальним багажем. Тоді ми ще не знали,

Усе починалося з нього

що його приїзд дасть нам, викладачам кафедри української мови та літератури, нове дихання. Власне, з тієї конференції усе й почалося. Через п’ять років, у 1996 році не без цінних порад В. Дудка мною (тоді викладачем кафедри) захищена кандидатська дисертація про творчість Павла Филиповича (доповідь на конференції 1991 р. була присвячена неокласикам). Мине зовсім небагато часу, й під моїм керівництвом випускниками нашого вишу буде підготовлено кандидатські дисертації про творчість Михайла Драй-Хмари, Юрія Липи, Миколи Вінграновського, видано навчальні посібники про київських неокласиків і поетів-дисидентів, укладено збірки україномовних митців слова Подунав’я (М. Василюка, В. Виходцева, Т. Кибкало). Невдовзі в Ізмаїлі, де ледь жевріла національна ідея, утворився потужний освітній і науковий осередок філологів-україністів. І фактично кожен крок наукового становлення ізмаїльців не обходився без підтримки Віктора Івановича, який по-волонтерськи віддано допомагав у підготовці фахівців, відчутно сприяв у зміцненні оборони українського слова на крайніх південних рубежах держави. Без пафосу й позірності він чинив добрі справи як звичайну щоденну працю, при цьому завжди залишався у затінку. Віддаленість від столичних бібліотек (про інтернет ще не йшлося), відсутність досвіду роботи над маловідомими першоджерелами, архівними матеріалами — усе це компенсувалось завдяки систематичному творчому спілкуванню із самим Віктором Дудком та багатьма науковцями, до кола яких він люб’язно нас залучав. Це такі потужні постаті, як Г. М. Сивокінь, М. Х. Коцюбинська, Ю. І. Ковалів, В. І. Кузьменко, Е. С. Соловей, Д. В. Стус, Н. М. Шумило та ін. А Микола Пилипович Кодак за його сприяння кілька років поспіль викладав у нашому університеті теорію літератури й підготував двох кандидатів наук із цієї спеціальності. Не без участі В. Дудка побував 1999 року в Ізмаїлі й Сергій Анастасович Гальченко з курсом лекцій про «розстріляне відродження», який згодом опонуватиме дисертацію викладача кафедри О. Ф. Томчука про М. Драй-Хмару й залучить його до підготовки унікальної праці «Михайло Драй-Хмара. Літературно-наукова спадщина». Віктору Івановичу ми завдячуємо поінформованістю про наукові конференції (це тепер про все можна дізнатись із соціальних мереж), у сприянні публікації статей на сторінках різних видань — від збірника «Праці молодих учених України» до академічного журналу «Слово і час». Чверть століття ми мали щастя відчувати прихильність, підтримку й ненав’язливо мудрі професійні поради Віктора Дудка. І сьогодні, коли його світла душа відлетіла в позасвіти, ще більше переконуємось, що зустріч із ним у ті далекі 90-ті стала для нас, викладачів кафедри української мови та літератури, знаковою, фактично визначила плин подальшого життя, наші наукові долі.

Марина Палієнко, Ігор Срібняк

Марина Палієнко, Ігор Срібняк Наші зустрічі з Віктором Дудком

Доля розпорядилась так, що ми запізнались з Віктором Дудком у 1995 р. в Мюнхені, де нечисленний гурт українських науковців (літературознавців, істориків, правників) проходив літні студії в Українському Вільному Університеті. Буквально з перших хвилин спілкування у Вікторові імпонувала блискуча компетентність, глибокі знання історичного процесу ХІХ ст. у масштабах цілої України та поза нею. У Вікторі органічно поєднувались енциклопедичність знань, широта поглядів із глибоким, прискіпливим вивченням кожного окремого історичного документа, історіографічного факту, літературного твору. Він надзвичайно відповідально ставився до написання своїх праць, проводив масштабну підготовчу та пошукову роботу в архівах та бібліотеках, ніколи не посилався на неперевірені ним джерела і факти. І в цьому яскраво проявлялась його сумлінність, висока етика дослідника. Здавалося, що він здобув освіту не в радянський час, а на історико-філологічному факультеті класичного університету. Завдяки Вікторові і спілкуванню з ним ми дізнались безліч цікавих фактів з історії петербурзької «Основи», «Киевской старины» та з обширу шевченкознавства. Віктор був знаменитим співрозмовником, і не тільки у бесідах на теми його безпосередніх професійних зацікавлень — він був здатен сприйняти кожен компетентний погляд з різних аспектів національної та європейської історії і культури. Але при цьому Віктор ніколи не претендував на першість у будь-чому, його інтелігентність і вроджена скромність створювали особливу ауру, в яку він занурював кожного. Він завжди зі щирим зацікавленням розпитував про творчі плани і задуми своїх колег і друзів, радо допомагав своїми порадами. Відтак наші «баварські» розмови скріпились у Києві спочатку досить регулярними зустрічами «мюнхенців» у 1996–1999 роках. У цей час Віктор був випусковим редактором наукового журналу «Київська старовина», і саме він, зокрема, доклав багатьох зусиль до виходу в світ одного з його випусків, присвяченого українським громадам другої половини ХІХ ст. Ідея з реконструкції історії Київської Старої громади, яка була запропонована Віктором — на кілька місяців занурила у роботу, але підсумковий результат приніс відчуття єднання і для автури цього випуску, і для його редакторів та ініціаторів.

Наші зустрічі з Віктором Дудком

Завдяки Віктору на шпальтах журналу був опублікований і сюжет з історії розвитку однієї з таборових громад у Німеччині періоду Першої світової війни, яка стала серед перших солідних публікацій співавтора цих споминів. Отримуючи від Віктора авторський примірник на Майдані Незалежності, я запитав про подальші його плани, і не встигнувши почути відповідь, почав переконувати його у доцільності та навіть необхідності написання докторської дисертації. Віктор уважно вислухав, і відповів однією фразою: «Ти запустив мені їжака під череп»! Без сумніву, в планах Віктора була і така перспектива, проте, як це часто буває, життя часом ставить перед нами інші — не лише наукові завдання і невідворотно пильнує за їх виконанням. Віктор ніколи не зупинявся на досягнутому, постійно перебував у творчому пошуку, інтенсивно писав. З приємністю ми зустрічали його у читальних залах Інституту рукопису Національної бібліотеки України, історичного архіву — завжди усміхненого, привітного, але водночас серйозного, сконцентрованого. Проте він ніколи не був відсторонений, «занурений» винятково у свій внутрішній світ. Він був відкритий для спілкування, щедро ділився душевним теплом. Підсумком багатолітньої наукової праці Віктора Дудка став вихід у світ ґрунтовного критико-аналітичного видання «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (К., 2014). Це єдина монографічна праця Віктора, створена на основі його публікацій різних років, об’єднаних темою біографії та інтерпретації творчої спадщини Шевченка. І хоча книга не створювалася водночас, вона являє собою органічну цілість — за тематикою, стилістикою, методами дослідження. Вона стала справжньою подією у науковому житті та українському літературознавчому процесі, оскільки автор запропонував нове прочитання багатьох історичних текстів, продемонстрував вміння вдумливо інтерпретувати зміст документів, критично ставитися до усталених у шевченкознавстві, але часом хибних реконструкцій. Ця підсумкова праця засвідчила авторське «кредо» Віктора Дудка, його талант дослідника-джерелознавця та археографа. Відзначаючи високий рівень здійснених Віктором документальних публікацій, підкреслимо, що він ніколи не задовольнявся наведенням у коментарях загальновідомих або усталених фактів, завжди прагнув перевірити, підтвердити їх, у разі невідповідності — аргументовано спростувати. Тому кожна здійснена ним публікація завжди була результатом значної евристичної та аналітичної роботи, перетворювалася у джерелознавче, текстологічне мікродослідження. Ніхто з нас не міг уявити, що ця книга Віктора стане останньою. І хоча так сталося, дозволимо висловити надію, що започатковані ним проекти, сформульовані ідеї знайдуть свій подальший розвиток у працях його колег та однодумців — літературознавців, істориків, пресознавців, археографів — всіх, кому дорога пам’ять про світлу, талановиту Людину, Друга і Вченого.

Виктор Чумаченко

Виктор Чумаченко Путешествие в Страну Герани

Это, странноватое на первый взгляд, название я дал своим небольшим заметкам неслучайно. Как-то в Мюнхене брели мы с Виктором Ивановичем Дудко по «экологически безупречной» Пинценауерштрассе: буйство зелени, сладкоголосые птички, душные кусты жасмина, слева от дороги неторопливый Изар, в котором, как известно, виден каждый камешек на дне. Именно здесь, на этой тихой улочке, расположен Украинский вольный университет, из которого мы и торили теперь путь в сторону украинской гимназии, служившей летом для студентов УВУ общежитием. Шли, делились ближайшими творческими планами, когда Виктор задал неожиданный вопрос: — А о нашем пребывании в Германии ты что-нибудь напишешь в своем журнале?1 — Обязательно, — ответил я, на самом деле пока ещё не совсем готовый к разговору на эту тему. — Любопытно, о чем же именно? — Ну, о чем именно, я пока не знаю, да ведь нам тут еще долго быть — мало ли что произойдет интересного, а вот название для статьи я уже придумал, — начал я, как водится, интриговать собеседника. — Ну и какое же? — «Путешествие в Страну Герани»! — Неожиданно! А почему именно так? — вопрошал обычно скупой на избыточные вопросы Виктор. — А разве не понятно? Посмотри вокруг, — развел я руками, — здесь же на каждом доме висит по три десятка корзин с этими пестрыми цветами! Окружающие дома и, правда, напоминали декорации для сказочного фильма. Добропорядочные бюргеры словно соревновались друг с другом: кто на своё уютное семейное гнездышко нагромоздит как можно больше разноцветных живых шаров. — Да, герань, — раздумчиво произнес мой спутник, — цветок без запаха! 1 Речь

идет о культурологическом журнале «Кубань: проблемы культуры и информатизации» (1995–2002).

Путешествие в Страну Герани

Сказанное для меня было большой новостью: — Как без запаха! В этот момент мы уже стояли перед последним домом родного университетского переулка, за которым виднелся мост имени Джона Кеннеди и далее манил тенистой прохладой Английский парк. Каждый день дважды проходили мы мимо этой ухоженной виллы, и каждое утро наблюдали одну и ту же картину: молодая полька нещадно драила до зеркального блеска окна, а из глубины комнат доносился сварливый голос хозяйки, клявшей прислугу за нерадивость. Неплохо понимая как польский, так и немецкий, я любил иногда притормозить здесь и послушать минут пять для подъема настроения эту перебранку. И вот теперь, когда, поднявшись на цыпочки, я дотянулся носом до одного из царственных цветочных горшков, старая фрау появилась наконецто в окне воочию и застыла в нём с перекошенным от удивления лицом. Цветы действительно не пахли. Т. е., конечно, пахли, но не цветами, а рыхлой землей, взбрызнутой недавним дождем зеленой переплетенной ботвой, — и всё! Так родился этот странный метафорический образ страны, где нам с Виктором довелось тесно общаться целых два месяца. Образ, вобравший в себя характеристику не только конкретной страны, но и эпохи, в которую нам довелось тогда жить. Может быть, я немного фантазирую, но ведь почему‑то же запали мне в память эти слова! Мюнхен нас свел и сделал нашу дружбу более интимной, личностной. А до этого и потом — долгие годы нас соединяли только редкие встречи во время моих набегов в Киев и письма2. Две толстые папки писем от Виктора, которые я тщательно сохранил и которые, я надеюсь, вернутся со временем на хранение в дом на Грушевского, 4. *** А познакомились мы с Виктором Дудко где-то в самом начале 1990-х, хотя вполне возможно, что видели друг друга и раньше. Ведь в 1988-ом я защищал свою кандидатскую в ИМЛИ, где к тому времени он был уже аспирантом-третьекурсником, и наверняка аспирантов гоняли на чужие защиты — мол, смотрите, учитесь, привыкайте. Зато в аспирантуре Литературного института Горького, где я учился в 1983–1986 годах, у меня сложились добрые приятельские отношения с другим «киевлянином» — Петром Ивановичем Майдаченко, который учился двумя курсами выше. А еще я заочно был знаком с Виктором Анастасьевичем Бурбелой, специалистом по творчеству кубанца Якова Жарко, который готовился издать в издательстве «Дніпро» долгожданный том его избранных сочинений, задуманный самим несчастливым автором еще в на-

2 Первое

адресованное мне письмо В. Дудко датировано 14 ноября 1995 года.

Виктор Чумаченко

чале 1930-х годов3. В гости к ним мне и нравилось наведываться в Институт литературы в очередные приезды в Киев. К тому времени я уже обосновался в родном Краснодаре, возглавив кафедру литературы в местном институте культуры и искусств. Это было время громких событий в жизни Украины (Всемирный форум украинцев, празднование первого года независимости, потом печальная годовщина 60-летия Голодомора), каждое из которых отмечалось с большим размахом, и практически на каждое торжество приглашали кубанскую делегацию, в которую неизменно включали меня. Помню, мы стояли троицей у окна в коридоре, когда проходивший мимо незнакомый мне светловолосый худощавый мужчина с внимательными грустными глазами остановился возле нас и замер, всем видом выказывая свое желание присоединиться к разговору. В глазах его был неподдельный интерес, и было как-то сразу понятно, что заинтересовал его именно гость с Кубани. Думаю, уже тогда Дудко начал интересоваться историей журнала «Основа», в котором, как известно, печатались и черноморцы, прежде всего, друг Т. Г. Шевченко атаман Черноморского казачьего войска Я. Г. Кухаренко. Об их дружбе рассказывала моя статья, лежавшая в редакционном портфеле «Київської старини»4. В общем, тема для нашего последующего сближения лежала на поверхности. Своего коллегу мои друзья приветили и нас друг другу представили. Так я впервые услышал его имя. А потом Петр Майдаченко покинул Киев, Виктор Бурбела перешел на основную работу в Академию наук, и вскоре, бывая на Грушевского, я уже шел в гости непосредственно к Виктору Дудко, которого всегда можно было застать на месте, ибо работал он тогда ученым секретарем. От тех самых первых встреч в памяти осталось мало. Но об одном эпизоде расскажу. Как-то мы заговорили о судьбах архивов кубанских украинских писателей. Вспомнили о литературном наследии уже упомянутого Я. Жарко. Я рассказал, что знал, упомянув и о том, что в 1956 г. архивное дело Якова Васильевича в местном КГБ было уничтожено как не представляющее исторической ценности. — Представляешь, — войдя в поэтический раж, разглагольствовал ваш покорный слуга, — что там могло быть! Воспоминания о театральной молодости, переписка с писателями... Тут я начал патетически перечислять, каких именно писателей заветные эпистолы могли храниться в деле Жарко. Но уже через минуту пожалел о своем поступке. Как ушат холодной воды на меня опрокинулось суховатая отповедь Виктора Ивановича, сразу же возвратившая меня на грешную землю: 3 Книга, объявленная

издательством на 1992 год, до сих пор не вышла.

4 Чумаченко, В. К.

Поет і отаман (Т. Шевченко і Я. Кухаренко) // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 105–110.

Путешествие в Страну Герани

— Ну, предположим, воспоминания о писателях он еще до ареста передал на хранение В. В. Дроздовскому5, да и часть писем тоже. А вот театральные мемуары действительно пропали. Ты не совсем точен6. В тот день я навсегда запомнил, что для этого человека важна, в первую очередь, безупречная точность, а поэтические фантазии стоит приберечь для более взбалмошных особ, типа меня самого. Да и стены Института литературы им. Т. Г. Шевченко, как говорится, обязывали. Таким был один из первых опытов нашего профессионально-дружеского общения, который я потом по мере угасания юношеского пыла и сам взял на вооружение. Взял и вскоре почувствовал, как ненавидят во мне это качество окружающие. А каково было Виктору? *** Но вернемся в Мюнхен, к тому, как я там оказался. В 1995 году Педагогический институт при УВУ выделил кубанцам одно место на летний учебный семестр. Поехать согласился я. О том, как добирался до столицы Баварии, как нашел нужный адрес, заслуживает особого рассказа. Скажу лишь, что приехал я на неделю раньше срока. Свалился как снег на голову. Профессор Мирослав Лабунька, которого через несколько дней потом избрали ректором, накормил меня в 5 часов утра вкусными бутербродами с чаем и отвез в общежитие на Нордфриденхоф. Вот почему через несколько дней я был среди небольшой группы встречавших автобус из Украины, который привез основную группу студентов. С затаенной надеждой вглядывался я в лица прибывших, надеясь увидеть хоть одно знакомое. И дождался: из автобуса показался Виктор Дудко. Какая удача! Я сиял от счастья, он тоже, кажется, был искренне рад, хотя среди приехавших была большая группа выходцев с Грушевского, 4 (литературоведов, историков), и ему, в отличие от меня, явно не грозил дефицит общения. Договорились поселиться вместе. Прекрасно помню комнату на шесть кроватей на втором этаже школы. Моя — по центру под католическим распятием, носом к носу с телевизором, в котором за всё лето не увидел ни одной интересной программы. Остальные сожители жались по углам, поближе к оконным проёмам. Одно место было зарезервировано для американца, с которым Вик тор сдружился в прошлом году, и который, кажется, обещал приехать опять, но опаздывал. Оно ждало его до последнего дня.

5 См.:

Дудко, В. В. В. Дроздовский — исследователь жизни и творчества Я. Г. Кухаренко // Вторые кухаренковские чтения: Материалы научно-теоретической конференции. — Краснодар, 1996. — С. 33–36.

6 См.: Жарко, Яків. Фрагменти спогадів / Публікація, вступна стаття, коментарі В. Дудка //

Київська старовина. — 1996. — № 6. — С. 31–42.

Виктор Чумаченко

Не повезло американцу, зато повезло мне: конкурентов на неформальное общение с Виктором больше не оказалось. А через пару недель меня перевели из пединститута на философический факультет, и мы стали вместе ходить утром на занятия и вместе возвращаться на обед, чтобы, немного отдохнув, вновь спешить на лекции в родной УВУ. Добирались чаще всего пешком — тропинками Английского парка прямиком к мосту Джона Кеннеди, нырнув под который, мы были уже на Пинценауерштрассе, совсем близко от Alma Mater. Опаздывая, шли на автобусную остановку, к которой транспорт подходил секунду в секунду по расписанию, словно за малейшее опоздание водителю грозил расстрел. Привыкшие к отечественному раздолбайству, мы развлекались, отслеживая их работу по секундной стрелке. Казалось: вот этот автобус точно опоздает! Но за полминуты он вылетал из-за угла и с тихим шуршанием секунда в секунду уже тормозил перед нашим носом. Немецкая пунктуальность! Кстати, оба маршрута лежали через нюдистские лежбища — ни обойти, ни объехать, которые, впрочем, через пару дней никого из студентов уже не смущали. Надышавшись живительным воздухом Альп, все мы почувствовали себя вполне европейцами. *** Не трудно было заметить, что Виктор, знакомый едва ли не со всеми, всё же держался от коллег несколько особняком. Не то, чтобы был себе на уме, но было видно его какое-то «несовпадение» по интересам с основной массой окружающих. Всем было понятно, что четыре месяца, проведенных в Мюнхене, не означают окончания «настоящего западного университета», да и сам вуз уже ничем не напоминал УВУ 1920-х годов с полнокровным тогдашним курсом обучения и полноценным дипломом. Поэтому ехали, прежде всего, хорошо провести время, «поиграть в студентов», и, уже во вторую очередь, — получить какое-то общее представление об иной системе образования, услышать что-то новое, «антитоталитарное». Мне кажется, только Виктор ехал учиться по-настоящему. Я это понял, когда однажды он достал из чемодана пачку бумаг, оказавшуюся подборкой ксерокопий его собственных публикаций. На мой удивленный вопрос, зачем он их привез, услышал раздосадованное: — А-а-а! Я думал, мы будем тут обмениваться, обсуждать свои работы, но ты же видишь, как оно всё идёт! А ведь это был его второй сезон в Мюнхене! И он всё еще надеялся, что учебный процесс, само времяпроведение сложится как-то по-иному, более академично и заковыристо. Потерпев неудачу в этой части научной программы, он потянулся к общению с преподавателями (они жили здесь же, на первом этаже «Рідної школи»), иногда прихватывая с собой и меня. Это было действительно интересно — слушать степенные разговоры мэтров о последних научных новостях из

Путешествие в Страну Герани

Америки и Европы. Во время одного из этих походов на первый этаж он сосватал мне научного руководителя для докторской диссертации — киевского профессора А. Погрибного. Но, бывало, разочаровывали его и «герои прошлых дней». Как-то он долго уговаривал меня присоединиться к группе студентов, собиравшихся навестить на дому престарелого литературоведа Юрия Бойко-Блохина. Я не пошел, а он вернулся из гостей насупленным: — Правильно, что ты не пошёл! Оказалось, весь вечер писатель говорил только о себе и своих заслугах, и сбить его на что-то другое, раздвинуть тему беседы шире так и не удалось. Вскоре Виктор, учитывая мои хаотичные и не очень глубокие познания в украинском языке, по собственной инициативе взял меня на буксир. Вместе мы посетили книжные магазины, Баварскую королевскую библиотеку с её прекрасным славянским отделом. Он же помогал мне вечерами переводить на украинский язык доклады, с которыми мне приходилось выступать на семинарах. Заметив, что украинские лекции я перевожу и только потом записываю по-русски, делая как бы двойную работу, он сразу же отучил меня от этого порока. Через какое-то время, находясь круглые сутки в украиномовном окружении, я почувствовал, что мне и впрямь стало легче говорить и отвечать на вопросы по-украински, чем по-русски. Постепенно я заговорил на мове. А вскоре в нашей «келье» даже родилась шуточная примета, автором которой был именно Виктор. Как-то, проснувшись утром, я уловил на себе его заинтересованный взгляд. Оказалось, что мои сожители по утрам ждали, на каком языке я, проснувшись, заговорю. Если по-русски — к дождю, а если поукраински — к погоде. Виктор был также автором теории о волшебном слове «Кубань». Он сразу же заметил, знакомя меня с кем-то из мюнхенцев, как разительно менялись люди при слове Кубань. Тут же для меня открывались все двери, дарились все просимые книги, а порой даже накрывался стол: — У нас гость аж с самой Кубани! Вскоре, отправляясь куда-нибудь по делам, особенно если планировалось что-то выклянчить, он говорил: — Пойдем с нами, произнесешь пару раз свое волшебное слово! Позднее, уже в России, он легко нашел в моем багаже еще одно не менее полезное слово — «декан». Вечно разыскивая информацию для своих научных комментариев и получив очередной повсеместный отказ, он стал в подобных безнадежных случаях обращался ко мне. И тогда я писал в Российскую государственную библиотеку очередное слезное послание, типа: «Уважаемые коллеги! Знаю, что вы не выполняете подобные запросы, и, тем не менее, как бывший декан библиотечного факультета...». Действовало стопроцентно. До сих пор слышу в ушах Викторове:

Виктор Чумаченко

— Ну что, пан декан, потрясем «Ленинку»? Разумеется, это не была дорога с односторонним движением. Виктор тоже помогал мне много и часто. И книгами, и нужными ксерокопиями, и просто полезной информацией. То же и с публикациями. Я помогал ему публиковаться в кубанских изданиях, а он организовал в «СіЧ» достойное представление книги В. Мовы (Лиманского) «Куліш, Байда і козаки», которую мы с Ю. Шевелёвым подготовили и совместно выпустили в 1995 году в Нью-Йорке7. Он же написал на это издание добротную рецензию8, а позднее значительно пополнил мою библиографию о казачьем поэте для следующей Мовиной книжки, изданной в 1999 году в Краснодаре9. И эта взаимная помощь еще больше скрепляла наш братский союз. *** Порой в наших разговорах всплывала тема личного творческого метода, проще говоря, кто как работает над текстом своих сочинений. Из рассказов Виктора я знал, как скрупулезно он собирал материал, тщательно перепроверяя каждый факт по всем возможным источникам, комментируя каждое разночтение, а в итоге получалось пара-тройка страниц журнального текста. Были они густо написаны, чрезвычайно информативны, но какие-то до обидного куцые по объему. Одно время я даже боялся, что он так и останется мастером малых форм. Но вскоре он «выписался», уверенно почувствовал себя в монументальной архитектонике, и последние его работы об «Основе» доказывают, что это было только началом очень многообещающего взлета к жанру капитальной академической монографии, и, наверное, не одной. Мои рассказы о себе вызывали у него сначала неподдельное удивление, а со временем — легкую, сосем не обидную иронию, не выходящую за рамки дружеского участия. Объяснялось это просто — трудно было найти людей более разных, чем мы. Он — очень осторожный в высказываниях и оценках, взвешенный, доброжелательный, не пытающийся копаться в чужих недостатках и тем более говорить о них вслух. И я — котел неутихающих эмоций и страстей. Начинал как поэт, потом аспирантура, диссертация, но желание писать не для узкого ордена специалистов-филологов, а для самой широкой аудитории земляков не проходило, а только крепло. На Кубани в это время возрождалось казачество. И очень хотелось, чтобы моё слово доходило до каждого хуторянина. А потому после лекций бежал записывать передачи для 7 Мова

(Лиманський), В. Куліш, Байда і козаки / Упор. Ю. Шевельов і В. Чумаченко. — Н.-Й.,

1995. 8 См.:

Дудко, В. Невідомий Василь Мова // Кур’єр Кривбасу. — 1996. — № 57/58. — С. 49–52.

9 Мова

(Лиманский), В. Из литературного наследия / Сост., предисл. и ком. В. К. Чумаченко. — Краснодар, 1999.

Путешествие в Страну Герани

радио, снимался в литературно-художественных передачах местного телевидения, вещал перед казаками или школьниками на литературных вечерах в Литературном музее Кубани (Доме Я. Г. Кухаренко) и на всевозможных казачьих курсах. А писал... Писал ночью, во сне. Ложась спать, я программировал себе один и тот же сон. Всю ночь мне виделась большая белая книга, на страницах которой усилием воли я заставлял проступать буквы, слова и предложения. Это были мои будущие, пока еще ненаписанные статьи. Утром, встав чуть раньше обычного, я записывал увиденное, а потом спешил на лекции. Методика, конечно, вынужденная. По-другому я просто не смог бы всё успеть. Ибо одновременно я был и завкафедрой, и деканом информационного факультета, и научный журнал редактировал... Не думаю, что Виктор что-то позаимствовал из моих приёмов, но эти рассказы ему явно нравились. Рядом мы смотрелись не только «асимметрично», а я бы даже сказал «прямо пропорционально». Коллеги, говоря о нашей дружбе, высказывались так: «Вот Вы такие разновозрастные: Чумаченко, наверное, еще нет и 28-ми, а Дудко наверняка под сорок, если не больше, а как сдружились!» И называли его Виктором-младшим, а меня Виктором-старшим. На самом же деле сорок было именно мне, а мой друг был на несколько лет младше. Но Дудко из-за своей серьезности, действительно, казался намного солиднее. К его чести хочу сказать, что этой нашей маленькой тайны он никому так и не выдал. Кстати, о лекциях. Это еще одна тема, которая интересовала его всерьез. Кажется, тогда он то ли уже подрабатывал, то ли собирался начинать читать лекции. Я охотно делился как своими промахами, так и успехами. Советовал для начала брать заочников. Нет более благодатной публики, которая после каждой лекции подходит благодарить, и делает это совершенно искренне. Взрослые люди, большинство из которых всерьез жаждет знаний. Им можно рассказывать всё, что угодно, без особой подготовки, и всё вызывает восторг. Важно лишь в начале лекции настроиться на эту благодарную волну внимания, и далее она уже сама несёт тебя дальше, от звонка до звонка. Но, советовал я, параллельно бери хотя бы одну группу очников. Причём самых противных «умников», от которых стонут другие преподаватели, готовься к занятиям с ними как зверь, не жалея времени и сил, и старайся подчинить себе, своей воле эту дикую, ничего не желающую знать ораву. Научишь ли ты их чему-нибудь, не знаю, — подытоживал я своё «наставническое слово», — но сам-то уж определенно чему-то научишься. Говорили и о том, как выходить из непростых психологических ситуаций, возникающих порой в студенческой аудитории, о необходимости научиться не создавать их себе самому. Помню, я рассказывал ему о разных историях, приключавшихся на лекциях в Литературном институте им. М. Горького, на которые я по настоянию заведующей аспирантурой ходил перенимать опыт. Опыт был в основном отрицательный, но зато поучительный. Один старый

Виктор Чумаченко

и очень ленивый преподаватель умудрялся, например, каждый раз 45 минут делать перекличку двух десятков студентов. Молодая преподавательница, неумело излагавшая текст учебника, могла сказать разгулявшейся бесшабашной публике, состоявшей сплошь из одних гениев: «Кому не интересно, можете выйти!» И... вся группа вставала и выходила подышать во дворик. Вслед уходящим летело: «Ах, значит, так, а вот вы придете ко мне на экзамены!». Тут уж ни убавить, ни прибавить! Но больше всего Виктору понравился рассказ о том, как мой научный руководитель профессор В. И. Гусев умудрялся во время занятий писать свои новые книги (все его лекции по теории поэзии и прозы я посещал в обязательном порядке). Читал он монотонно, попросту говоря, бубнил, и студентам в большинстве своём это не нравилось. А я был в полном восторге, ибо прекрасно понимал, о чем он говорит, знал контекст, верно угадывал, куда он клонит, и это приводило меня в щенячий восторг. Так вот бубнит себе Владимир Иванович под нос о чем-то заветном, на ходу формулирует какие-то новые мысли. И вдруг, — что-то самому понравилось. Подходит к кафедре, быстренько записывает, не прерывая при этом чтения лекции. Не знаю, взял ли Виктор что-то из наших бесед на вооружение, но методика моего шефа ему показалась продуктивной. *** С годами наша дружба все более и более протекала в форме заочного эпистолярного и иногда телефонного общения. Много раз я писал ему о возможном своем приезде, и тогда он приглашал непременно остановиться у него дома, потому что, как ему казалось, в той крохотной комнатушке, где он ютился, еще можно было оборудовать дополнительное «ліжко». Но каждый раз поездки срывались. Последний раз мы увиделись в конце сентября 1998 года, когда меня пригласили в составе украинской делегации выступить с докладом на праздновании 75-летия Пражского Украинского высокого педагогического института им. М. Драгоманова. Отъезжали мы на вокзал от офиса «Украина–Свит», что на Золотоворитской. Проводить меня в дорогу пришли историк Юрий Савчук и два Виктора-литературоведа: Бурбела и Дудко. Думаю, эту совсем разную по интересам троицу соединил на миг только мой отъезд. Было почему-то грустно и как-то неловко, сиротливо. Словно с кем-то из пришедших мы больше не увидимся уже никогда.

Наукова школа Віктора Дудка

Іван Забіяка Наукова школа Віктора Дудка

Вона була, є й назавжди залишиться в українській науці на порубіжжі філології та журналістики. Його статті з першого слова впізнавані, бо написані особливим стилем. Він неповторний. Віктор дивовижно поєднував описовий, порівняльний та аналітичний методи, до того ж останній особливо відповідав мисленню, думанню Віктора. Насиченість джерел, виваженість кожної думки, фрази, відкриття деталей, яких попередники не знали. Здавалося, щó можна вже додати до вивчення журналу «Основа»? Але дослідження Віктора Дудка цього перлинного періодичного видання — це також перлина в історії української журналістики. Наукова спадщина його обов’язково має стати предметом вивчення молодими науковцями і введена в курс «Організація та методика наукових досліджень». А ще в інститутах філології та журналістики мають бути написані магістерські дисертації про Віктора Дудка. З Віктором ми познайомилися років з двадцять тому. Як земляки, досить швидко знайшли спільну мову. Нам завжди було про що поговорити, адже ми однаково цікавилися періодом другої половини ХІХ — початком ХХ століть. До того ж, у Віктора був значно більший досвід наукових пошуків, досліджень, і часто він давав мені якісь поради, спрямовував. Був одним із рецензентів мого автореферату, де досить відверто, але делікатно зробив кілька суттєвих зауважень. Якось мені довелося переглядати чернігівську газету «Комсомольський гарт». І раптом бачу прізвище — Віктор Дудко, учень 8-го класу. Спочатку це були епізодичні інформаційні матеріали. Потім вони почали з’являтися все частіше й частіше. До цього жанру додалися вже оглядові тексти, а потім і чи не персональна рубрика. Тому цілком справедливо, що Віктор закінчив факультет журналістики і присвятив і їй також уже в іншому статусі все своє життя. Був момент, коли йому випадала можливість перейти до наукового відділу Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Але Віктор не захотів міняти свій профіль заради більшої зарплати. Він міг би ще багато сказати вагомого в науці. Доля розпорядилася інакше. Але доля не може вплинути на пам’ять про Віктора Дудка, на обіг його наукових праць — вони вже належать вічності.

Ігор Гирич

Ігор Гирич Останній перфекціоніст

У книзі спогадів про визначного редактора і джерелознавця Олександра Рибалка його товаришка молодості відзначала, що той не написав об’ємних праць передусім тому, що був перфекціоністом. Усе робив якісно і докладно, неретельно писати не міг. Оскільки часу на довершену книжку треба мати багато, він обирав короткий науковий жанр — статтю, публікацію документа, нотатку. Тому й не залишив нащадкам чогось монографічного. Щось подібне можна сказати і про Віктора Дудка. Віктор був королем «деталічного» дослідження якогось нюансу в житті великих: він розгадував зронену десь у листі чи мемуарах побіжну фразу; досліджував біографію маловідомого дослідникам знайомого якоїсь знаменитості. Його статті нагадували роботу скрупульозного криміналіста, який розмотував клубок складних хитросплетінь біографії людини, яку звикли сприймати узагальнено, схематично, плакатно без нюансування окремих якостей, ставлень, суджень. Пригадую, як недавній лауреат Шевченківської премії Юрій Буряк, редагуючи книжку «Хроніки–2000», присвячену П. Кулішеві, вражено мені зізнавався, що найбільше йому сподобалася саме стаття В. Дудка (а серед авторів було чимало чудових дослідників), де йшлося, зокрема, про один полемічний діалог П. Куліша з І. Тургенєвим з приводу української мови. Юрій Григорович сказав, що читав цей короткий матеріал як талановитий детектив. Автор оперував розлогою історіографією, посилався на десятки книжок про цей маленький епізод із життя І. Тургенєва, в якому відбилося панорамне ставлення усієї російської літератури до українського питання. Написав, що Ю. Буряк редагував В. Дудка. Насправді Віктора не треба було редагувати. Це був унікальний майстер писаного слова. Не редагували ми його і в «Українському археографічному щорічнику». Кожна його «місцелянеа» була коштовним камінчиком, вирізнялася шляхетним стилем і притаманним лише Вікторові підходом у «розкручуванні» теми. Він дуже цінував людей і видання, які розумілися на вартості проникливих доскіпливих публікацій, і тому не пропустив жодного випуску наших «Щорічників». До кожного, на велику втіху його творця Ярослава Федорука, подавав якийсь зразковий образок своїх досліджень. Під матеріалами Віктора

Останній перфекціоніст

можна було не ставити прізвища автора, їх важко було з кимось іншим сплутати. Як, приміром, важко помилитися з авторством будь-якого матеріалу Сергія Івановича Білоконя. Віктор був літературознавцем — начебто далекий фах для істориків. Але я завжди його сприймав як свого колегу: історика літератури, літературного процесу, культури в широкому сенсі цього поняття. Ніхто, наприклад, краще за нього не знав історії створення і функціонування журналу «Основа». Віктор знав усі найменші таємниці цього неперевершеного історико-літературного часопису. І я не раз користався з Вікторових підказок, порад і консультацій. Він дуже любив допомагати, охоче на це сам напрошувався. Здавалося, він навіть цього хотів більше, ніж та людина, яку він консультував. Він умів настроювати до спілкування товариською тональністю. Віктор мав неперевершений талант коментування літературно-історичних текстів. Він кохався в листуванні, спогадах і щоденниках. Він був нам, небагатьом посвяченим в таємниці цього складного джерелознавчого жанру, братом по духу і справі. Так його сприймав і Олесь Федорук, і Галина Бурлака. Важко назвати ще когось серед коментаторів листів, хто б так розкішно міг подати джерело, його прокоментувати в усіх площинах і рівнях. Не випадково саме Віктор був одним з ініціаторів започаткування спеціальних джерело знавчо-едиційних семінарів Інституту літератури спільно з Інститутом української мови. Намагався до цієї роботи залучити й нас — Інститут української археографії та джерелознавства. Пригадую, як він наспілку з Олесем і Степаном Захаркіним переконували мене, що видання джерела має бути або якісним, або краще за нього не братися. Я доводив, що тексти все ж важливіші за контекст — коментарі. Але так і не зміг його навіть похитнути в переконанні, що подати текст правильно неможливо без знання контексту. І Віктор, безперечно, мав рацію. Він був Учителем, бо власним прикладом показував, як треба готувати примітки для джерельної публікації. Пригадуються початки публікаторської діяльності нашої Інни Старовойтенко над листами Євгена Чикаленка. Її перші кроки були ще зовсім непевні й учнівські. Але Інна під чуйним дружнім наглядом Віктора Дудка стала тепер досвідченим публікатором і видала не один том, можливо, найцінніших джерел з історії українського життя першої третини ХХ століття: щоденників та листів Чикаленка. Віктор багато встиг, але, на жаль, надто рано пішов, залишивши багато нереалізованих задумів. Завдяки видавництву «Критика» з’явилася книжка його статей про Т. Шевченка, готується до друку збірка статей про журнал «Основа». Певен, що жоден дослідник історії України середини ХІХ століття не зможе обійтися без цих досліджень. Від нас відійшла Світла Людина. Світло його душі і праці осонюватиме нас, допоки існує українське джерелознавство — в історії, літературі та культурі.

Тетяна Третяченко

Тетяна Третяченко Бездонна невимовна печаль…

За півроку до сьогодні натрапила у книжковій шафі на добірочку подарованих авторефератів. Першим лежав автореферат кандидатської дисертації Віктора Івановича Дудка. Ніби вперше читала дарчий напис на ньому: згадувалась моя коментаторська робота над листами М. Коцюбинського (т. 7, 1975 р.), побажання — на добро, на щастя, на нові наукові відкриття, 9. 06. 89 року. Поклала цю давню, але таку вагому книжечку на видніше місце, щоб вчитатись ґрунтовно. І ось та неймовірно страшна й вбивча звістка, те чорне 4 червня. Не раз вже беру книжечку з авторефератом і безтямно вдивляюся в її рядки… Дисертація на пошукування В. Дудком ученого ступеня кандидата філологічних наук «Епістолярна спадщина українських письменників-реалістів кінця ХІХ — початку ХХ ст. в контексті українсько-російських літературних взаємозв’язків» виконувалась (1985–1988) і захищалась (1989) в аспірантурі Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР, науковий керівник д. ф. н. Н. С. Над’ярних, офіційні опоненти П. П. Хропко, М. Й. Шалата. Захист був вельми успішний, з одностайним присудженням В. І. Дудкові ученого ступеня кандидата філологічних наук, з направленням на роботу в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Дорóга Віктора Івановича до Інституту літератури почалася ще з 1982 ро ку, коли він у нашому відділі рукописів вивчав документи щодо оточення М. М. Коцюбинського. Стиль роботи, його ерудиція ще тоді вразили вченого хранителя фондів Ангеліну Михайлівну Полотай, і вона не могла не поділитися враженнями з М. Є. Сиваченком. Микола Єфремович також зацікавився талановитим молодим дослідником, і з того часу почалося їхнє активне і плідне наукове спілкування. Наукові засади щодо функціонування листів (і листування) в історії літератури, обґрунтовані в дисертації В. Дудка, надалі виразно позначилися й на його власних публікаціях, й на редагованих ним матерілах. Саме з його ініціативи я підготувала до друку 6 листів Лесі Українки до С. Єфремова («Київська старовина», 1996, № 6); окрім того — велика добірка з листів О. І. Білецького до М. Ф. Сумцова, С. І. Маслова, М. К. Зерова, М. К. Піксанова, М. К. Вороного, Г. М. Хоткевича, П. М. Попова, Леся Гомона, М. Ф. Присяжнюка, М. О. Га-

Бездонна невимовна печаль…

бель, М. М. Стаховського, Т. Ф. Бугайко, П. Г. Тичини («Київська старовина», 1998, № 6). Тексти супроводжувалися широким коментарем. Випуск цього номера журналу приурочувався до 80-ліття Академії наук України, і його дарували усім директорам інститутів. Віктор Іванович, який тоді редагував цей часопис, був задоволений. Не забуду ще: сиджу на робочому місці в Інституті, щось пильно вичитую, краєм ока бачу, як повільно підходить Леся Горбовець, зупиняється біля мого столу і промовляє: «Дякую за листи Білецького» — і потихеньку пішла. Я і не стямилась щось сказати у відповідь, а в голові була одна думка: «Це все — заслуга В. І. Дудка, його особливого текстологічного таланту». Він не писав за мене, тільки казав: «подумайте ще», радив, де варто пошукати додаткові аргументи щодо датування, приміток і т. ін., і в результаті коментар виповнювався маловідомим фактажем, постаті й події минулого набували чітких обрисів. Добре пам’ятаю текстологічну історію видання творів Б. Грінченка. Трапилось мені готувати до друку томик вибраних творів Б. Грінченка «Під тихими вербами» («Радянська школа», 1991). У процесі текстологічного вивчення повістей «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» з’ясувалось, що у десятках попередніх видань цієї дилогії текст повісті «Під тихими вербами» подавався за виданням 30-х років. Тоді у видавництвах не лише знімалося слово «Бог», а процвітало безцеремонне купюрування з ідеологічних мотивів і, відповідно, часто зникали великі фрагменти текстів. Скажімо, розділ «Різдво», суттєвий для сюжету повісті «Під тихими вербами», з тексту зник. У новому виданні я подала тексти обох повістей за виданням Б. Грінченка 1910 р. Щодо повісті «Серед темної ночі» — це був той текст, який відповідав останній авторській волі Б. Грінченка. А вибір джерела тексту «Під тихими вербами», як з’ясувалось, був неправильний… Якось Віктор Іванович з явним задоволенням повідомив про те, що у нього з’явився аспірант, і додав: «Я дам йому тему про дилогію Б. Грінченка». Справедливість було відновлено. Здібний молодий дослідник Д. Єсипенко найдетальніше дослідив історію текстів обох повістей, творчу лабораторію Б. Грінченка, літературний і суспільний контекст, з якого виростали ці найпопулярніші твори письменника. Було зроблено також правильний текстологічний висновок — «Серед темної ночі» треба перевидавати за виданням, редагованим Б. Грінченком 1910 р. В італійському місті Оспедалетті 6 травня 1910 р. Б. Грінченко помер, і повість «Під тихими вербами» виходила уже за редакцією видавців «Киевской старины». Отже, основним текстом її для наступних видань є авторський текст першодруку 1901 р. Згадується сьогодні кожна праця, кожне слово Віктора Івановича Дудка. Він вражав насамперед ерудицією, делікатністю, коректністю, виваженістю думки і слова. Збережемо світлу пам’ять про неповторну, незабутню людину, визначного вченого.

Мирослава Гнатюк

Мирослава Гнатюк Гірка пора втрат

Віктор Дудко, або як зазвичай називала його Вітя, був молодшим за мене, але постійно відчувала якусь незриму опіку в наших товариських і ділових стосунках. Пам’ятаю, як він уперше прийшов до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України — молодий, красивий, в міру іронічний, більше — серйозний. Незважаючи на молодість, вже тоді в ньому відчувалася якась особлива відповідальність. Думалося, відбиток раннього батьківства, сімейного життя, та згодом зрозуміла: витоки — в дитинстві. Це мало бути прищеплено змалку, як ін’єкція, потім уже запізно. Його рання відповідальність поширювалася на друзів, колег і, безперечно, на рідних. Найкрасномовніший доказ — троє його надзвичайних синів, гідних батькового імені та світлої пам’яті, котрі так само навчені відповідати за свої вчинки, без дидактики, просто за батьківським прикладом, його безумовним авторитетом. Про характер їхніх стосунків можна судити хоча б з такого маленького епізоду. Якось їдучи на першу пару в напівпорожньому суботньому метро, несподівано зустріла Вітю. На моє подивування прозвучала проста, дещо несподівана відповідь: потрібно відвезти контрольну роботу Антона (наймолодшого сина), який тоді навчався на фізичному факультеті КНУ й через певні обставини не міг цього зробити сам. Цей вчинок, після багатьох років нашого знайомства, відкрив мені ще одного Вітю — не суворого, кремезного і сильного чоловіка, а вразливого, люблячого батька. Важливо взяти до уваги, що в самого при цьому кожна хвилина була на вагу золота. Скільки пам’ятаю його, Вітя завжди виконував по кілька наукових проектів паралельно. Такій працездатності міг позаздрити кожен, але для нього це була норма. Часто проекти народжувалися, виростали один з одного. Досить відкрити найновішу працю Віктора Дудка «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (2014), щоб зрозуміти характер цієї взаємодії. Дослідження оточення Кобзаря, серед якого відомі постаті — Іван Тургенєв, Опанас Маркович і менше знані, діячі «без біографій» — Лев Мей, Григорій Милорадович, Іван Дзюбин, Степан Яновський та інші, — привели до цікавих текстологічних знахідок. Йдеться, зокрема, про історію автографа поеми Тараса Шевченка «Мар’яна-черниця», долю автографа записки Василя Жуковського до українського поета, проблеми

100

Гірка пора втрат

датування й відтворення тексту запиту Варвари Рєпніної про Шевченка, поезії «І Архімед, і Галілей», тлумачення «таємничих» позначок у «Більшій книжці», автора першої публікації Шевченкового щоденника, хронологію листів двох останніх років життя Тараса Шевченка та багато інших. Як справжній текстолог-джерелознавець, Віктор Дудко умів побачити в здавалося б давно відомому й доведеному ще не вивчене, не досліджене. Зановопрочитання відкривало нові факти, події, сенси. Власний багатолітній досвід дослідника накладався на раніше здобуті результати, набутки попередників і, взаємодоповнюючись, сформував розділ «До історії шевченкознавства». Поважне, толерантне ставлення до авторитетних шевченкознавців підкріплювалося ґрунтовним аналізом поданих версій, гіпотез, висновків. Дослідження, яке ввібрало у себе не один рік скрупульозної праці, а саме ця риса є визначальною в наукових студіях Віктора Дудка, накреслило ще одну цікаву перспективу — контекст журналу «Основа», яку він встиг реалізувати, та, на жаль, не побачити у вигляді друкованого видання. Найважливіше, що ця книга безумовно знайде свого вдячного читача. Моя переконливість ґрунтується на цілком реальній практиці. Викладаючи у Шевченковому університеті спецкурси «Текстологія», «Літературне джерелознавство та евристика», я зі своїми студентами постійно оперую даними, здобутими моїм товаришем, колегою, щораз захоплюючись науковою глибиною й виваженістю його джерелознавчо-текстологічних студій. Надвимогливий до себе, Вітя залишався таким для інших, що було цілком виправдано. Його переповнювали ідеї, якими щедро ділився з друзями. Він ясно бачив не тільки власні, але і їхні перспективи, і як людина відповідальна, не дозволяв нехтувати ними. Одна з його посад в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України була учений секретар. Саме на цьому посту він змобілізував мене підготувати й видати мою другу книжку «Роман і біографія. “Людолови” З. П. Тулуб» (1994), до речі, як першу — «Над текстами Івана Сенченка» (1989) мій незабутній Учитель, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Олекса Васильович Мишанич. Із відходом близьких і дорогих моєму серцю Вчителів, Друзів настала пора втрат. Минулоріч вона забрала в мене найдорожче — маму. Це сталося напередодні Незалежності, яку новою кров’ю окропили на Майдані Небесна сотня й еліта нації зі східного фронту. У січні того ж року в позасвіти відійшов батько Віті Дудка, пам’яті якого він присвятив свою останню прижиттєву книгу. Чорний рік повнотою перебрав на себе ніким не надані йому права. Живучи поряд із десяток останніх років, ми з Вітею вже не так часто бачилися. Я знала: він хворіє. Інколи зустрічалися з Оксаною — дружиною, інколи зідзвонювалися по телефону, листувалися електронною поштою. Про якісь критичні стани навіть не йшлося. Його могутня постава, не такі високі роки, сила духу навіть не підпускали думки про фатальне. Пригадую одну з останніх наших зустрічей. Він щойно повернувся з лікарні, запевняв, що почувається значно краще. Але

101

Мирослава Гнатюк

волів говорити не про себе, а про мене. Знаючи наше з мамою життя, запитав, що тепер відчуваю. Коли я відповіла — порожнечу, його погляд наче проникнув туди. Якусь мить ми мовчали, а потім знову повернувшись в реальний світ, домовилися, що в найближчі дні я передам йому черговий випуск кафедрального збірника. Традиція обмінюватися новими книгами, публікаціями ніколи нами не порушувалась. Через напруженість робочих днів кінця навчального року планувала передати цей збірник у неділю. Нагальний телефонний дзвінок від Оксани випередив мене. Я не могла повірити почутому, власне, як і багато з нас. Та сталося непоправне… Пора втрат винесла свій новий вердикт. На останню зустріч-прощання з Вітею я йшла з хлібом, водою, цукерками і з книгою — обіцяним збірником, який разом з усім передала Оксані. У руках тримала сумні великі волошки й згадувала ті червоні гвоздики, які він подарував мені, вітаючи із захистом докторської. У роботі над нею натрапила на парадоксальні тоді для мене слова: «мій щирий, незрадливий друг». Незрідка категорична, подумала: якщо друг зрадливий, то який же це друг… Але минув час, життя навчило й мене пізнати сенс цих парадоксальних слів. Назавжди заховуючи в своєму серці світлу і вічну пам’ять про Вітю, Віктора Дудка, сьогодні певно і вдячно можу повторити — мій справжній, щирий, незрадливий Друг.

102

Людяність

Лариса Мірошниченко Людяність

Споминаючи Віктора Івановича Дудка, вдячним серцем говорю собі з певністю, що спілкування з ним впродовж 25 літ у відділі рукописів Інституту літератури було для мене знаковим. Розмови наші (переважно на наукові теми) відбувалися нечасто: він бо часто з головою поринав у любу професійну роботу — у розлогі і надзвичайно ґрунтовні дослідження. У кожній нашій бесіді Віктор Іванович з якоюсь дивовижною доброзичливістю втамовував багато назрілих питань, насамперед про документальні джерела, які з його пам’яті вихоплювалися силоюсиленною посилань. Невичерпно розкривалися знання джерелознавця, а його вміння редактора видавалося бездоганним. Зберігаю дорогий моєму серцю спонтанний рукопис Віктора Івановича — про початки української дитячої драматургії. Він списав цілу сторінку зі своїм взірцево коректним зауваженням до лише однієї фрази в моєму коментарі, поданому у передмові до публікації п’єси Олени Пчілки у журналі «Київська старовина» (де Віктор Дудко був головним редактором). Інколи у розмовах з особливим зацікавленням міркували ми і про структуру великого дослідження, і про збереження в публікації мовної системи автора, і про тонкощі редагування наукового тексту. І все ж тепер, з відстані часу, вважаю найдорожчими саме ті хвилини, коли мова заходила про імпульси наукових пошуків, про масштабне бачення приватного архіву письменника, про важливість пильної фіксації руху рукописного тексту (з метою виявлення закономірностей авторського письма), чи про передачу нюансів думки у спостереженнях над документом. Чому так легко, довірливо точилися ті розмови?.. Бо від його постаті природно, як дихання, струменіла людяність. Органічна, скромна, добра, терпляча. Треба було бачити, як цей справжній учений, яскрава індивідуальність, виявляв завжди готовність уважно прислухатися до іншого. Він ніби заохочував до щирості… Тепла посмішка, спокійні жести, зваженість слова… На вітрах долі, у тяжких випробуваннях, які надовго не випускали його зі своїх обіймів, Віктор Іванович Дудко ні на йоту не розгубив найдорожчого скарбу своєї душі — людяності. Сьогодні, у розбурханому нещадному світі — які ж рідкісні саме такі люди! Нехай відлуння триває, нехай осяває нас світло цієї Людини…

103

Наталка Лисенко

Наталка Лисенко Останній лицар Інституту літератури

4 червня 2015 року передчасно відійшов у вічність талановитий літературо знавець, блискучий знавець української літератури XIX ст., текстолог, дослідник та видавець джерел, співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Віктор Іванович Дудко. Незабутній Віктор Іванович у когорті тих Науковців, на яких варто рівнятися і з ким варто звіряти свої не тільки творчі, а й життєві орієнтири. Він не чекав від науки жодних преференцій, не переймався кар’єрою чи задоволенням власних амбіцій, а був одним із тих небагатьох, хто прийшов у науку опановувати її, удосконалювати і примножувати своїми здобутками, сумлінно досліджуючи обрану тему. Науковий шлях Віктора Івановича — це зразок гідності, шляхетності і принциповості, недосяжна вершина у сучасному подекуди заангажованому і комерціалізованому літературознавстві. Про ретельність Віктора Івановича у підготовці до видання творів ходять легенди. Він був уважним до, здавалося б, незначних деталей, не втомлювався перевіряти усталені факти, відкривав нові горизонти там, де десятиліття тому попередники «поставили крапку», сумнівався і дошукувався істини, не покладаючись на авторитети, а послуговуючись лише власним винятковим чуттям тексту і глибокими енциклопедичними знаннями. Тому його книга «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (К.: Критика, 2014), безперечно, стане важливим посібником для подальших шевченкознавчих розвідок, а вивчення життєпису Кобзаря вже неможливо уявити без публікацій Віктора Івановича про датування, проблеми відтворення текстів Т. Шевченка та ідентифікацію його оточення. Сподіваюсь, що це монографічне дослідження ще стане предметом окремого вивчення літературознавців і отримає широке й належне визнання критиків. Для наступних поколінь молодих учених ця книга має стати дороговказом, зразком того, як і з якою віддачею варто поринати в надзвичайно цікаве море джерелознавчої науки та скільки відкриттів ще можна зробити навіть після уже розгаданих ребусів. Будь-які свої висновки Віктор Іванович підтверджував не одним, а кількома беззаперечними фактами, і саме тому йому вдавалося спростовувати некоректні твердження, віднаходити переконливі докази та правдиві свідчення і робити справжні відкриття.

104

Останній лицар Інституту літератури

Гадаю, що унікальність розвідок В. І. Дудка в його непохитній позиції — особисто пересвідчитися в істинності будь-яких тверджень. І лише така тривала копітка робота з рукописами, архівними матеріалами, першопублікаціями, листуванням тощо дозволила вченому спростувати деякі так звані «стабілізовані помилки» (цю формулу Агапія Шамрая Віктор Іванович використовує у згаданому виданні), тобто, ті помилкові твердження, які часто-густо передруковуються з книги в книгу і навіть не викликають сумнівів у правдивості. Збірка «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії», як і всі публікації Віктора Івановича, рясніє численними покликами, примітками, коментарями, додатковими зауваженнями до цитованих творів, розлогими уточненнями, фрагментами дискусій. І ці роздуми Віктора Івановича настільки сфокусовані і насичені корисною інформацією (не лише едиційною, а й часто науково-практичною — як от згадки про зразки почерку Л. Жемчужникова1), що подекуди можуть становити навіть окреме повноцінне дослідження паралельно з викладеним у статті матеріалом. Особисто мене саме Віктор Іванович навчив «читати» примітки, а при написанні не обмежуватися лише бібліографічною згадкою чи відсиланням до першоджерела. Загалом же його робота з рукописними джерелами — то приклад праці самовідданого модерного науковця, для якого текст є основою дослідження, а до аналізу залучається якомога ширше коло джерел. В. Дудко багато працював у різних архівних установах України і за її межами, однак, якщо не мав змоги особисто працювати з архівними матеріалами, то чесно про це зізнавався2 і покликався лише на передрук, а не на документ, що не може не викликати поваги. Співробітники ж відділу рукописних фондів і текстології Інституту мали щасливу нагоду спостерігати, як Віктор Іванович працював з документами наших фондів, як ретельно вивчав рукописи, зіставляв автографи й публікації, перечитував листи, уточнював датування та розшифровував недруковану творчу спадщину українських письменників. І не вистачить тут місця для того, щоб навіть просто перерахувати документи, з якими de visu ознайомився учений, хоча для публікацій використав лише невелику частину з того огрому архівних джерел. Скажу лише, що фонди Т. Шевченка (№ 1), Марка Вовчка (№ 4), Панаса Мирного (№ 5), Ганни Барвінок (№ 19), О. Кониського (№ 77),

1 Дудко, В.

Із розшуків про «Основу» // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2009. — Т. IV. — С. 11.

2 Для

прикладу: «За даними Б. Лобача-Жученка, який користувався документами з іншої справи з архіву III відділення (з нею мені не випало ознайомитися), наказ про обшук у помешканні В. Білозерського постав 29 серпня 1863 р.» (див.: Дудко, В. Журнал «Основа» у жандармських матеріалах // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2006. — Т. II. — С. 37).

105

Наталка Лисенко

М. Чалого (№ 92), О. Бодянського (№ 99) вивчені В. Дудком надзвичайно ретельно: із записів у «Книзі видачі рукописів» видно, що якийсь документ він студіював місяцями, до іншого повертався навіть після кількарічної перерви, а певну частину матеріалів не раз замовляв у надії відшукати незнане або ж щось ідентифікувати, бо часто серед сотень, без перебільшення, виданих Віктору Івановичу документів траплялися листи «невстановлених адресатів», «замітки і рецензії різних авторів», «загальні зошити з творами та чернетками листів», «збірки автографів та листів українських письменників», «розрізнені аркуші невстановлених адресатів» тощо. І якщо вивчення архівних джерел зі згаданих фондів Інституту літератури зумовлене відомими науковими інтере сами В. Дудка, то варто також сказати і про інші уподобання архівіста. Наприклад, Віктор Іванович виявляв дослідницький інтерес до рукописів Г. Сковороди (ф. № 86); листування Х. Алчевської (ф. № 14, 36); творів О. Навроцького (ф. № 21); листування Г. Вашкевича у фондах Б. Познанського (№ 23) та М. Біляшівського (№ 146); листів Марка Черемшини до Осипа Маковея (ф. № 59); творчої спадщини І. Кочерги (ф. № 103), архівних зібрань Я. Жарка (ф. № 113) і С. Єфремова (ф. № 120). Працювати з Віктором Івановичем завжди було надзвичайно цікаво і пізнавально. Він не дуже охоче розповідав про свої розвідки і принаймні зі мною не обговорював «шевченкознавчих студій», однак щиро цікавився науковими інтересами колег і, як правило, час від часу радив звернути увагу на щось важливе або ж і невідоме. Зі мною, скажімо, він щедро ділився рецензіями або унікальними публікаціями про О. Олеся, О. Ольжича чи творчість українських письменників періоду міжвоєнної еміграції. Я щиро дякую Віктору Івановичу за його сумлінне прочитання моєї дисертації й завжди шкодуватиму, що не сказала йому за життя, наскільки важливою і цінною була його моральна підтримка, прихильне ставлення та висока оцінка моїх публікацій, хоча усвідомлюю, що багато чого, звісно, сказано було авансом. Як зворушливі згадки спілкування з Віктором Івановичем зберігаю на своїй електронній пошті його листи, наприклад: «Добридень, Наталко! Якщо не обтяжить Вас, погляньте, будь ласка, при нагоді на Кутузова лист Варвари Рєпніної до Федора Лазаревського: Ф. 92. — Спр. 299. Я дивився його кілька тижнів тому і сфотографував. Наявна на арк. 1 угорі праворуч помітка адресата про дату відповіді не викликала у мене сумнівів. А це показав фотовідбитку колезі — і він висловив певні застереження щодо тої дати, яку я вважав безсумнівною. Гляньте Ви свіжим оком — яке саме жовтневе число зазначено? Наперед удячний за поміч. Щиро, В. Дудко». І оскільки жодного натяку на можливу цифру не було, азарт текстолога спонукав мене до такої відповіді: «Доброго ранку, Вікторе Івановичу! Дивлюсь я на цей лист — і мені видається, що там таки число “7”. Просто ота помарка якось збиває з пантелику. Я переглянула й інші листи Лазаревського (з ф. 118). То числа “4” і “1” у нього зовсім

106

Останній лицар Інституту літератури

інші. Четвірка взагалі така чітка, що не викликає сумніву (і постійно її так він пише), а одиничка зазвичай це — або просто паличка, або носик у неї довгий і дуже-дуже близенько до основи. В середині одного листа (№ 19) до батьків є фраза з числом 700 (і там сімка однаковісінька з тією, яку ми звіряємо). Якщо цей лист десь друкувався, то можна перевірити, як інші дослідники вичитали цю цифру. Ще є один лист (№ 23) від 20 серпня 1847 року, то там теж автор пише сімку в такому ж стилі (навіть видовжує її — вона більша від чисел 184). У листі (№ 28) є число “17”. Там така ж сімка, а одиничка поряд — як маленька паличка. Але там вона не під сімкою (як може здатись у листі Рєпніної), а поряд. І наостанок — листи від 17 травня та 17 грудня (№ 34, № 38). Там теж одиничка стоїть чітко поряд на досить таки пристойній відстані. І головне — в жодному з випадків у написанні сімки не перекреслюється її основа. Тому мені здається, що то таки сімка». До останніх днів, без перебільшення, Віктор Іванович не просто працював, а «лупав сю скалу» едиційної науки. За тиждень до його смерті я отримала такого листа: «Добридень, Наталко! Попрошу Вас про послугу — заглянути, як будете на Кутузова, до такої од. зб.: Ф. 77. № 125. Колись я звертався до того конволюту, але не все, що нині лише стало актуальним, занотував. Цікавлять мене три листи Куліша до Кониського: від 23 січня 1861 (арк. 30-31 зв.), 28 січня 1861 (арк. 10), 17 грудня 1861 (арк. 23). Листи ці давно надрукував Мих. Возняк (небездоганно, втім). Треба перевірити, чи точно відтворив він прізвище одного полтавського книгаря: ЧиШак чи ЧиЖак». В. Дудко згадує тут публікацію Михайла Возняка «Листування Панька Куліша з Олександром Кониським» у «Новій Україні» (Прага, 1923), а конкретніше — листи, які друкувалися у числах 10 та 11. І хоча в цьому випадку М. Возняк точно відтворив прізвище «Чижак» (бо літеру «ш» П. Куліш зазвичай підкреслює), виняткове чуття тексту Віктора Івановича, його постійні сумніви та бажання неодмінно безпомилково надрукувати вивірений текст змушували його знову і знову вивчати автограф, аналізувати почерки і дошукуватися істини. Таке віддане ставлення до текстів, така прискіплива увага до автографів — рідкісне явище в сучасному літературознавстві навіть серед текстологів. Дякую, Вікторе Івановичу, що Ви ніде не схибили і за будь-яких обставин залишались прикладом у джерелознавчій науці своїми надзвичайно цікавими висококваліфікованими розвідками. І останнє: присутність Віктора Івановича на цьому світі утверджувала віру в те, що в одній людині може таки поєднуватися людяність, шляхетність, чесність, безмежна скромність і непересічний талант науковця. Невимовно шкода, проте, мабуть, лицарів потребують і небеса. Вічна Вам пам’ять, Вікторе Івановичу!

107

Галина Бурлака

Галина Бурлака Магія щирості

Про Віктора Дудка вперше я почула, коли навчалася в аспірантурі відділу рукописів Інституту літератури. Старші колеги — Ангеліна Полотай, Клавдія Сєкарева, які паралельно з науковою роботою мали обов’язок чергувати в читальному залі відділу рукописів, — за багато років бачили дослідників «хороших і різних». У цьому випадку, поспілкувавшися з допитливим студентом-журналістом В. Дудком (його читацька анкета датована початком 1982 року), одразу відчули непересічну наукову силу. А позаяк у відділі панувала товариська, майже родинна атмосфера, то дуже швидко про нового читача, який уже тоді мав чимале коло наукових зацікавлень і професійно орієнтувався в архіві, знали усі члени відділу. Особливо зацікавився новим знайомством наш науковий лідер — Микола Сиваченко. Йому імпонувала ерудованість В. Дудка, самостійність мислення, крім того, виявилося, що сфери їхніх досліджень не раз перетиналися. Про Віктора в ті роки я не багато можу пригадати, тому що мала свої аспірантські клопоти, захист, а потім дві поспіль декретні відпустки; здається, ми й не були тоді особисто знайомі. Але добре пам’ятаю, що про нього у відділі говорили з незмінною приязню і пошаною як про колегу, а ще запам’яталася фраза Клавдії Михайлівни Сєкаревої: «Дудко — справді наш». Працюючи з 1982 року за фахом у районній газеті, Віктор водночас «нарощував наукові м’язи», працював у архівах, досліджував історико-літературні сюжети, з’являлися друком його наукові публікації. Його стиль письма був далекий від поверховості, певної авантюрності, якою грішать чимало журналістів. Виявляючи рідкісну цілеспрямованість і творчу активність, упродовж 2–3 років він фактично опанував другу спеціальність — літературне джерело знавство і текстологія, і не лише теоретично. Очевидно, М. Сиваченко готував Віктора до себе в аспірантуру, проте склалося інакше: 1985 року до відділу прийшла здібна й працьовита Лариса Козій, а Віктора Дудка Інститут літератури скерував у цільову аспірантуру в Москву. Зайве говорити, що три аспірантські роки в Інституті світової літератури були корисним досвідом, дали змогу значно розширити коло знайомств, працювати у тамтешніх архівах. Увесь цей час Віктор не поривав творчих зв’язків з Миколою Єфремовичем Сиваченком, листувався з ним, також встигав, окрім обов’язкових публі-

108

Магія щирості

кацій за темою дисертації, досліджувати інші, дотичні сюжети з історії української літератури ХІХ — початку ХХ століть. На жаль, не довелося цим двом самобутнім ученим попрацювати разом. М. Cиваченко помер у жовтні 1988 року, а у грудні закінчив аспірантуру В. Дудко і прийшов на роботу у відділ рукописних фондів і текстології. Перше, чим довелося йому займатися у відділі — укладати картотеку великої й цінної бібліотеки Миколи Єфремовича, яку разом з архівом передала до Інституту родина. Віктор дуже органічно влився у колектив відділу, повністю мав змогу віддатися улюбленій справі. На той час у нашому відділі відбулася надто радикальна зміна поколінь: «одним махом» було відправлено на пенсію досвідчених текстологів Надію Олександрівну Вишневську, Клавдію Михайлівну Сєкарєву, Ангеліну Михайлівну Полотай, через кілька років вийшов на пенсію і невдовзі помер Микола Лаврінович Гончарук. Це було дуже сумно у психологічному плані, а для української текстології ці втрати стали особливо відчутними, з кількісних вони переростали у якісні. Прихід Віктора Дудка певною мірою вирівнював ситуацію, його фахові публікації свідчили про наукову потугу. Швидко і якось природно Віктор здобув у колег беззаперечний авторитет у наукових питаннях, а його манера спілкування виявляла напрочуд шляхетну вдачу. Невдовзі керівництво Інституту по-своєму оцінило молодого співробітника: йому запропонували посаду вченого секретаря. Нам, його колегам, дуже важко було уявити цього у найкращому сенсі кабінетного вченого на адміністративній посаді, але, на наш подив, він погодився. На той момент Віктор із дружиною та малим сином жили в маленькій квартирі-готельці, і хоча формально він мав право на покращення житлових умов, реальних перспектив не було. Здається, йому пообіцяли якесь сприяння у вирішенні такої непростої проблеми, а потім «забули». Звісно, делікатний і тактовний Віктор Іванович не став «вигризати» якісь можливі пільги... Мабуть, тільки піврічна «панщина» в Чикаго допомогла згодом родині переселитися в повноцінне просторіше помешкання. Віктор справно виконував службові обов’язки, однак не захотів будувати адміністративної кар’єри. Докторантура виявилася не тільки логічним кроком для перспективного науковця, а й елегантним способом спекатися марудної посади. В. Дудко був дуже працьовитим. Коли він починав розробляти сюжет, який його захоплював, то невтомно дошукувався потрібних матеріалів по бібліотеках й архівах, і це могло тривати довго — аж поки картина повністю не прояснялася. Його особливий талант помічати лакуни, помилкові чи недостатньо аргументовані твердження у працях попередників базувався на глибокому знанні історії української літератури й — ширше — культурного процесу ХІХ століття. З азартом він брався за поглиблене вивчення таких невідомих чи не-

109

Галина Бурлака

правильно потрактованих моментів, персоналій. Одночасно у роботі В. Дудко мав кілька сюжетів, які в процесі дослідження поступово виповнювалися фактами. Освоєння широкої палітри довідкової літератури, безупинний пошук у друкованих і рукописних джерелах, обізнаність з новинками філологічної періодики, у тому числі й віртуальної, надзвичайна пам’ять — усе це складники наукового феномену Віктора Дудка. Саме на його працях легко довести, що літературне джерелознавство і текстологія — це ті ж точні науки. Тут немає місця суб’єктивному інтерпретаторству — лише достовірні факти заслуговують на довіру дослідника. Максимальна аргументованість, залізна логіка викладу і нелюбов до переповідання відомих речей роблять його писання схожими на захоплюючий звіт успішного детектива. Творча «кухня» такої справді евристичної філології трохи відкривається у зносках Дудкових статей; ці поклики фіксують дивовижно широке джерельне підґрунтя його досліджень, й у цьому, зокрема, виявляється висока філологічна культура, а ще — наукова порядність. Неможливо навіть припустити, щоб Віктор скористався чужою ідеєю чи текстом без посилань — навпаки, кожна його стаття може водночас служити вичерпним бібліографічним довідником на ту чи іншу тему. Загальна філологічна культура виявлялася навіть у деталях: наприклад, саме Віктор пояснив нам, що ключові слова не повинні повторювати імена чи назви із заголовка статті. Здається, це мало б бути само собою зрозумілим, проте ми цього не знали, а сучасна наукова періодика переконує, що багато науковців не знають і досі. Віктор намагався уникати колективних тем, любив працювати індивідуально, але завжди охоче допомагав порадами, інформацією. Зайве говорити, що для відділу рукописних фондів і текстології це був просто незамінний працівник — Дудко мав функції наукового еталона, третейського судді й своєрідної «бази даних». Нерідко ми цим зловживали: подаючи на обговорення своє писання, кожен був абсолютно певен, що при потребі Віктор Іванович зверне увагу на помилку, поправить неточність, підкаже маловідомий факт. І все це без жодного хизування, доброзичливим тоном, щиро й невимушено. Молодь, яка вже дорослá до розуміння наукової ваги Віктора Дудка, його просто обожнювала. Не можу без доброї посмішки згадувати, як сяяла від щастя талановита й вдумлива Валентина Єрмак, коли Віктор Іванович схвально відгукнувся про її автореферат. Уже більш досвідчена Ярина Цимбал, самобутня дослідниця, яка й так знає собі ціну, не приховувала радісного захвату, коли я переповідала їй суперлативи Дудка з приводу її статті до восьмого тому «Спадщини». По праву пишався своїм науковим керівником його єдиний успішний аспірант Дмитро Єсипенко. Свого часу, коли цей здібний молодик вирішив поступати до аспірантури саме на наш фах, мені чималих зусиль вартувало, щоб переконати Віктора взятися за наукове керівництво його роботою. Приємно, що через кілька років почула від нього: «Дякую за хлопця». Можна

110

Магія щирості

говорити, що «школу Дудка» пройшли всі, хто з ним працював. Зрештою, збагнути й засвоїти основні «уроки» може кожен, хто прочитає його тексти, але на практиці досягнути такого рівня дуже непросто. Не раз я по-дружньому дорікала Вікторові, що так затягує завершення докторської дисертації. Було видно, що ця тема йому неприємна; якось він, утомившись віджартовуватися, відрізав: «Значить, занадто високу планку я собі поставив». Але й без цього ступеня наукове реноме Дудка було дуже високим. Є такий «академічний» жарт: при зустрічі з колегою, який зумів швидко захистити докторську, не надто відзначившися своїми працями, кажуть здивовано: «Як, ти вже доктор?». А є інший тип науковця, який давно здобув визнання й авторитет у своїй галузі, проте із захистом не поспішає. Такий чує від колег: «Як, ти ще не доктор?». Дудко належав до другого типу. Праця текстолога й джерелознавця найповніше виявляється у сув’язі з едиційною практикою. Віктор дуже добре це розумів, а близьке знайомство й багатолітнє спілкування з працівниками Пушкінського Дому закріпило у нього переконання, що й наш Інститут літератури повинен би серед пріоритетів мати підготовку науково-критичних і академічних видань літературної класики. У 1962 році М. Сиваченко ініціював створення відділу текстології та видання художньої спадщини й очолив його, але цю структуру за рік розформували. У 2006 році С. Гальченко знову спробував реалізувати схожий задум. Спочатку при відділі давньої літератури, а потім як окремий підрозділ було організовано творчу групу «видань літературно-наукової спадщини». Віктор дуже захотів там працювати. Коли він поклав переді мною як завідувача відділу рукописів лаконічну заяву про перехід у інший відділ, я була прикро вражена. Побачила у цьому вияв певного сибаритства — звісно, члени фондової групи, до якої входив і В. Дудко, мали більше обов’язків, аніж науковці інших відділів, але мені вони не здавалися обтяжливими… На тій першій заяві я написала, що категорично проти, тому що відділ втратить найкваліфікованішого працівника. Як не дивно, керівництво не захотіло переступати таку резолюцію, і процес на якийсь час зупинився. Кілька разів я розмовляла з Віктором, намагаючись зрозуміти його мотиви, переконувала залишитися, пропонувала свою посаду. Зрештою, побачила, що ніякі аргументи не діють. Він написав нову заяву, на якій отримав бажане стандартне «не заперечую». Час показав, що «з наскоку» силами чотирьох ентузіастів серйозні видавничі програми здійснювати не виходить. Через кілька років відділ видань літературно-наукової спадщини зник. Звісно, Дудко увесь цей час так само інтенсивно працював над своїми розвідками, їхня тематика й метода незмінно залишалися в руслі літературного джерелознавства і текстології. Я кілька разів пропонувала Вікторові повертатися у відділ рукописів — щоразу відмовлявся. За цю історію я довгенько ображалася на нього, але це не стало на заваді нашому подальшому спілкуванню й товаришуванню. Бачилися ми рідше, зате розмови стали тривалішими. Він

111

Галина Бурлака

щоразу цікавився справами відділу, окремий інтерес викликав наш спільний «твір» — щорічник «Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія». Окрім того, що Дудко зазвичай подавав свою статтю до кожного тому, він був єдиним реальним «робочим» членом редколегії, з усіма питаннями творчого характеру я зверталася насамперед до нього. Про «нетворчі» проблеми також розповідала, але що він міг допомогти, наприклад, коли бракувало грошей на друк... З останнього (від 22 травня 2015 р.) електронного листа: «Спадщина–8 дуже цікава вийшла. Про свою обіцянку долучитися до Спадщини–10 не забув. Не певен, утім, що зможу вже у червні подати щось». Вихід Віктора на пенсію по інвалідності був для нього несподіваним і дошкульним ударом. Тут проявилася така типова для багатьох з нас житейська непрактичність. Він важко захворів, лікарі запропонували першу групу, він погодився, не знаючи, що це автоматично позбавляє права повернутися на роботу. Тим більше шкода, адже після цього він продовжував інтенсивно творчо працювати. Але це не все. Хтось з медиків навесні 2013 року, консультуючи хворого, дозволив собі сказати, що вважатиме за диво, коли той доживе до нового року. Віктор прожив ще два роки, але та фраза наклала моторошну печать на його поведінку. Страшно уявити, як жити після такого вироку. Намагався триматися, сумно жартував у листах: «Иных уж нет, а тех долечат». Вічная пам’ять...

112

Світла і цілісна особистість

Елеонора Соловей Світла і цілісна особистість

Віктор Іванович був на півтора десятки років молодший за мене; ми мали період доволі тісної співпраці, але ще й до того встановилися в нас добрі та приязні стосунки, — а проте я завжди навіть подумки називала його лише так: Віктор Іванович. Та співпраця наша — спільна робота над двотомним виданням творів Володимира Свідзінського, де я була упорядником, а Віктор Іванович — відповідальним редактором. Я знала, що цей редактор поставить високу планку і раділа з цього. Хоч у процесі роботи часом траплялися складні моменти, та, на щастя, ми були одностайні у прагненні зробити взірцеве й бездоганне видання, гідне поета і його трагічної долі. Віктор Іванович із гіркотою говорив про численні видання й перевидання доби незалежності, здійснені з порушенням усіх елементарних правил текстології та едиції, а часом і здорового глузду. Що ж до «моментів», то вони полягали в тому, що, приміром, у вже готових коментарях до перекладів поета редактор пропонував дати імена авторів та назви творів мовами оригіналів, а це в окремих випадках виявлялося таки геть непростою справою. Грузинський шрифт ми щасливо знайшли в Рауля Чілачави — і жартома втішилися, що Свідзінський не перекладав поетів арабського Сходу. Або редактор міг зажадати у всіх посиланнях на газетні публікації проставити сторінки. Уявила собі: знову піднімати ті давні підшивки, гортати ті аркуші, давно пожовклі, крихкі. Але ж Віктор Іванович прагне, аби наше видання відповідало найвищим академічним стандартам, а я хіба не так само цього хочу? Орієнтація Віктора Івановича на першорядні взірці ще й у тому проявилася, що він відксерив для мене примітки з першого тому найновішого російського академічного видання Гоголя — як приклад належного рівня. Вважав, що навчання наше не має припинятися ніколи: такий-бо це фах. У якійсь потребі показала йому свою робочу таблицю з реконструкції за рукописами збірки «Медобір», цього opus magnum Свідзінського. Віктор Іванович одразу сказав, що це слід неодмінно дати у «Примітки» до першого тому. Я тільки на якусь одну мить завагалася, а вже потім не раз думала, яка це була слушна, доцільна думка. Взагалі по виході двотомника ми чули й читали про це наше видання багато добрих слів. Щоправда, був і злобний випад Бонда-

113

Елеонора Соловей

ря-Терещенка: якісь ревнощі, комплекси, претензії, мстиві прискіпування. Віктор Іванович тоді подав мені добрий урок стосовно того, що є речі, не варті уваги, і хоч би як вони зачіпали наші емоції — піддаватися на ті провокації не слід. Мене все одно ще довго тіпало, а він просто викреслив це зі свідомості: не засмічувати її дурницями було, очевидно, принципом. І може ще й тому він усіх дивував дивовижним об’ємом, системністю та впорядкованістю своєї професійної пам’яті: звертаючись до нього по якусь довідку для чергових коментарів абощо, можна було не сумніватися, що дістанеш не тільки відповідь, я й якісь прецікаві додаткові відомості, а також ниточку–дороговказ для подальших пошуків. А втім, іноді і його щось могло «дістати», вивести з рівноваги. Пригадалася книжкова презентація тому листів Пантелеймона Куліша у верхньому залі Будинку вчителя. Йшлося про видання дуже серйозне, безпрецедентне, відповідним мав би бути й рівень розмови. Але почесним гостем і головним мовцем заходу був відомий політик Іван Степанович Плющ, у певному сенсі «народний герой», людина по-своєму симпатична, але тут, по правді кажучи, не надто доречна. Втім, здається, він підтримав видання фінансово чи ще якось, а отже не було на це жодної ради. Якийсь його жарт не лише виявив чи підкреслив, а вже просто заакцентував надто своєрідне уявлення про предмет розмови. Віктор Іванович кинув на стіл олівець, якого вже й так нервово крутив у руках, і я почула роздратований шепіт: «А хто взагалі його запросив?». Цікаво, що, попри значну відстань, відчув щось і жартівник: він стрепенувся, мовляв, «редактор хоче щось сказати» і кілька разів амбітно пробурчав: «дайте йому слово!». Але Віктор Іванович уже опанував себе і сидів відсторонений та незворушний. Коли він зібрався до Канади редагувати за контрактом енциклопедичний том, я запропонувала, що можу поділитися своїм досвідом адаптації на тому континенті: мені подумалося, що попервах обживання того простору буде для Віктора Івановича певним випробуванням, як було і в мене. Ми сіли на низьке підвіконня на тих дальніх сходах, де споконвіку була «курилка», і я розповідала про американський побут і проблеми, з якими може зіткнутися там «наша людина», а також про маленькі хитрощі для кращого заощадження коштів: розпродажі, акції і все таке. Віктор Іванович уважно слухав, дещо нотував, перепитував. Раптом я спохопилася: «Чого доброго, у вас складеться враження, що я там тільки цим і займалася!» — і ми так розреготалися, що наполохали курців. Здається, це єдиний раз бачила його справді веселим. Частіше він зберігав оту певну відстороненість і, як мені видається, навіть із людьми, які йому імпонували, — тримав дистанцію. ...Одного разу, рік не згадаю, мене включили до комісії з переатестації. Ставлення до цієї процедури завжди було подвійне: ніби й формальність, але комусь вона могла принести підвищення, кращий статус, а когось, навпаки, понизити. Так чи інакше, коли підійшла черга відділу рукописів, коли сів пе-

114

Світла і цілісна особистість

ред комісією Віктор Іванович, — схвальна оцінка його роботи й цілком позитивне ставлення до нього проявилися в наполегливому бажанні членів комісії дізнатися про його плани стосовно докторської дисертації. «А навіщо?» — запитав він із такою безпосередністю, із таким щирим нерозумінням, для чого відволікатися від справ заради цієї «церемонії» — що комісія знітилася й розгублено вмовкла. Навряд чи опісля ще комусь спадало на думку схиляти його до цього. Можливо, що якби він не пішов із життя передчасно, коли-небудь йому й присудили б докторський ступінь за сукупністю праць. А втім, ця система, що давно пережила себе, відзначилася такою байдужістю до науки та науковців, що чудес від неї сподіватися не випадає. Віктор Іванович вражав особливою уважністю до професійних зацікавлень колег: при зустрічі повідомляв про якусь публікацію, саме для цієї людини не просто цікаву, а й необхідну. В часи його співпраці з «Київською старовиною» міг запропонувати одному-двом учасникам якоїсь чергової конференції дати статті за їхніми доповідями, і це сприймалося як схвальна оцінка самих доповідей. Мої публікації в тому виданні саме таким чином виникли. Для однієї з них і заголовок придумав Віктор Іванович: аби був цікавіший та більш «читабельний», ніж у доповіді. Пропозиція його була мені до вподоби: історію поетичних перекладів В. Свідзінського справді напрочуд точно характеризує заголовок «Свобода і несвобода перекладача», тут вловлено самісіньку суть — тож і в монографії зберегла цю назву розділу. З якихось епізодичних ситуацій ще колись давно зрозуміла, що Віктор Іванович підтримує професійні контакти з великим колом людей як в Україні, так і поза нею. Колись, на самому початку дев’яностих, Інститут літератури відрядив на конференцію до Мінська невеличку групу, з якої вже залишилася сама тільки я: Михайло Трохимович Яценко, Володимир Олександрович Мельник та Ростислав Софронович Міщук. Коли ми зібралися біля свого вагона і чекали на посадку, прийшов, незважаючи на добрий мороз, Віктор Іванович із маленькою книжковою передачею для мінського колеги; той нас зустрів і потім проводжав: теж із передачею навзаєм... Для чого Віктор Іванович був якийсь час ученим секретарем інституту — цього я не могла збагнути: надто вже не його стихія. Але принаймні, як мені здається, це жодним чином не вплинуло на нього, не спричинило тих деформацій, що чатують на людину при тісному контакті з певними сферами дійсності. Зате наскільки ж пасував йому отой семінар, що виник «несанкціоновано» як міждисциплінарний та міжінститутський і зосереджувався саме на питаннях едиції та текстології. Засідання відбувалися в Інституті літератури за всілякого сприяння директора Інституту української мови Павла Юхимовича Гриценка і відзначалися дуже доброю атмосферою — напевно як усе «знизу», тобто неформально, творене. Доповідь Віктора Івановича була блискуча, і хоч мені там «перепало» за причетність до двох видань, де окремі принципи

115

Елеонора Соловей

не були належно дотримані, — той текст, видрукуваний згодом у «Критиці», я палко рекомендувала всім, кому він міг стати в пригоді. Тому що Віктор Іванович був дуже переконливий, тому що він був не лише першокласним фахівцем, а й винятково світлою та цілісною особистістю. Він знав від мене, з яких таких об’єктивних причин ні «Шевченкознавчі студії» Сергія Єфремова, ні «Вибрані листи» Леоніда Первомайського таки не могли мати належного довідкового апарату, проте в оцінці їх залишався максималістом. Ніхто з нас не любить гіркої правди, надто коли існує бодай шпарина для самовиправдання, а проте послідовність Віктора Івановича була переконливішою за ті амбіції, а його максималізм апробований та підтверджений його ж таки власною працею. Коли до мене дійшли чутки, що Віктор Іванович серйозно хворіє і має намір залишити роботу — перша думка чомусь була: «А як же наш семінар?». Хоч я вже й сама на той час була поза Академією, — саме ця справа уявлялася надзвичайно важливою, перспективною, затребуваною: давні, ще радянські видання класиків застаріли безповоротно, геть у всіх сенсах, а видання нові, як мені уявлялося та бажалося, мали здійснювати мої молоді колеги, і насамперед Віктор Іванович. Великою втіхою був для мене — та й для всіх! — вихід його книжки «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії». Подзвонила, аби привітати автора. Напевно, і йому ця подія додала снаги: голос був гарний, бадьорий. Сказав, що вже закінчує і другу книжку. Але я ще не встигла дочитати цю направду фундаментальну працю, за якою, сподіваюся, навчатимуть майбутніх текстологів, як прийшла приголомшлива звістка, що Віктора Івановича не стало...

116

Учитель

Дмитро Єсипенко Учитель

На згадку про дорогу людину, яка відійшла у вічність, у пам’яті її близьких зринає світлий образ. Однаково світлий, але інший у спогадах кожного. Залишається її духовний, особистісний портрет; а коли йдеться про непересічного дослідника, то і цілий науковий світ: інтересів, загадок і відкриттів. Не так багато на шляху вже дорослої людини, сформованої особистості трапляється знайомств, що можуть істотно змінити її уявленння, вплинути на зміст та спосіб мислення і роботи. Віктор Іванович міг. Словом, але більше — ділом, власним прикладом. Глибокою і різносторонньою дослідницькою працею та вимогливістю — до себе передовсім, але й до колег, якщо йшлося про точність наукового вислову. Його вказівка на очевидний прорахунок («ляп») у прочитаному або прослуханому науковому тексті колеги зазвичай супровод жувалося делікатним «здається». «Здається» Віктора Івановича було вагомим приводом для автора матеріалу серйозно застановитися над його достовірністю, коректністю використання джерел а чи стилістичною вправністю вислову. Бо ж і редактором він був майстерним. Пригадую досвід першого спілкування з Віктором Івановичем. Це була бесіда з приводу можливості його наукового опікування моєю аспірантурою. Свої враження від контакту зі стриманим, небагатослівним і докладним чоловіком переказав увечері дружині. Вислухавши оповідь, вона зауважила, що в її уяві постав образ доктора Серафікуса з однойменного роману В. Домонтовича. Здається, подібності з цим літературним персонажем у Віктора Івановича було не більше, ніж у будь-якого іншого науковця, котрий не лише служить улюбленій справі, але й живе нею. Він не був «сухарем» і буквалістом у куцому значенні цього слова. Вмів робити «поправку на вітер», знижку відповідно до обставин формування, оточення того чи іншого науковця (або ж «науковця»). Але й не змовчував, коли помічав суттєві смислові і фактичні невідповідності у виступах колег. У пам’яті одне з обговорень на Конференції молодих учених. Цей захід відбувається у стінах Інституту літератури що два роки, і Віктор Іванович не раз брав участь у роботі тематичних («літературне джерелознавство і текстологія») секцій. Якось у звично затишній атмосфері відділу рукописних фондів і

117

Дмитро Єсипенко

текстології молода гостя конференції досить упевнено виголошувала свій відчит, присвячений епістолярному діалогу відомих українських культурних діячів. Клопоти для дослідниці-початківця почалися відразу після доповіді. Низка питань від досвідченіших колег, у тому числі й Віктора Івановича, змусили її засумніватися у доречності формулювання теми і змістового наповнення не лише доповіді, але й майбутньої дисертації у цілому. Спостерігши на обличчі панянки немале емоційне напруження, що стрімко мінилося у розпач, Віктор Іванович з усмішкою спробував її розрадити. З його слів особливо запам’яталися остання репліка, що ніби виправдовувала попередні критичні стріли: «Просто тепер Ви будете знати, що є десь в Інституті літератури такі диваки, для котрих важлива точність і, можливо, врахуєте це у своїй подальшій роботі». Треба сказати, що він завжди жваво цікавився новинками літературо знавчого життя, слідкував за дослідницькими успіхами молодших колег. Моя згадка про вивчення колегою-аспірантом історії українських літературних альманахів під час нещодавньої зустрічі у лікарняних стінах інспірувала його до цікавих спогадів про давній інтерес і пошукову активність у суміжній проблематиці. Робота над укладанням покажчика праць Віктора Івановича (вміщеного у цьому виданні) відкрила чимало подробиць його біографії, доповнила уявлення про формування світлої, чесної і глибокої особистості. Певно, його життєвий і творчий шлях ще раз добре ілюструють тезу про талант і працю як два обов’язкові складники успіху. Природна обдарованість, успадковані здібності (батько, Іван Петрович — відомий журналіст, письменник, дослідник-краєзнавець). Хист до письма, що виявився дуже рано (фактично, у 12–13 років, коли розпочав активно публікуватися у районній газеті) і покликав стійку звичку писати інтенсивно, вдумливо і про різне. Професійна, заробітна праця, що у першій половині 1980-х рр. займала особливо багато часу і часто відволікала від улюблених пошукових напрямків — історії та літератури. Аспірантура в Інституті світової літератури, що відкрила нові горизонти дослідницьких можливостей (у російських архівах Вікторові Івановичу вдалося відшукати чимало нових і перепрочитати вже відомі джерела до вивчення історії українського письменства). В останні два десятиліття Віктор Іванович як науковий співробітник Інституту літератури міг більшою мірою зосередитися на підготовці ґрунтовних оригінальних публікацій, які оновлюють уявлення про позірно загальновідомі явища та факти історії нашої культури. За кожною розвідкою Віктора Івановича стоїть не завжди помітна недосвідченому оку, одначе направду колосальна копітка праця. У матеріальному вияві — це десятки грубих тек із підписами на зразок «Коцюб[инський] в Росії», «Я. Жарко. В. Дроздовський», «Основа» і подібними. У них — сотні копій (ксеро і рукописних), газетних і журнальних витинок, роздруківок з інтернет-

118

Учитель

ресурсів, листів, нотаток з архівних матеріалів (зокрема й зі сховищ, чиї пороги зрідка переступали дослідники української літератури). Ці добірки різнорідного джерельного матеріалу слугували стійкою основою для написання наукових статей, висновування дослідницьких сюжетів, спростування усталених хибних уявлень про епізоди історико-літературного процесу і біографії класиків. Дослідницька праця Віктора Івановича далеко не завжди чинилася у спокої стін робочого кабінету. Про це свідчать зокрема численні нотатки на берегах паперів, що потрапляли під руку у час натхнення: політичних агіток, перфокарт, службових документів і бланків, квитанцій за комірне, роздруківок кардіограм. Віктор Іванович подарував мені (і, впевнений, багатьом іншим колегам) втіху контактів з прекрасними людьми і відомими дослідниками. А географія його знайомств була справді широкою: від Кубані до американського континенту. Немало цікавого оповідав він про особистостей, котрих уважав гідними імені Науковця. Вдячність, висока оцінка людських та професійних якостей пронизувала його згадки про покійних Ростислава Міщука, Наталію Шумило, Ростислава Пилипчука, Вадима Вацуро та інших достойників. Добре відома усім скромність Віктора Івановича виявлялася і у цих усних меморіях. Якщо авторам багатьох спогадів властивий формат «я і ця людина», то у нього це була оповідь про «цю Людину», її наукову працю і лише принагідно — про обставини і характер його знайомства з нею. Прикметна різноманітність видань, у котрих публікувалися замітки, огляди і розвідки Віктора Івановича. Це газети, наукові та науково-популярні журнали, збірники та енциклопедії, що протягом понад чотирьох десятиліть з’являлися друком в Україні, Росії, Білорусі, Польщі та США. Власне, широта і цієї, видавничої, географії («розкиданість» статей по не надто відомих і не завжди доступних періодичних виданнях) частково пояснює недостатню обізнаність наукової громади із доробком Віктора Івановича. У виправленні цієї ситуації — через перевидання та популяризацію — полягає вшанування дослідницької праці одного з кращих знавців історії української літератури середи ни ХІХ — початку ХХ століть.

119

Олександр Боронь

Олександр Боронь Світлий образ колеги

Як це часто трапляється в українському науковому середовищі, дослідника починають цінувати тільки після смерті. За життя Віктора Дудка нам часто бракувало часу, а то і кваліфікації, щоб проаналізувати його доробок. Не заохочувала до цього і надзвичайна скромність Віктора, що не переймався кар’єрою і не шукав популярності, хоч цілком усвідомлював високий науковий рівень своїх публікацій. Як би пафосно це не звучало, для Дудка головним мірилом і сенсом роботи був пошук наукової істини, все інше — похідним. При цьому він за будь-яких обставин умів зберігати свободу творчості, поставу незалежного науковця, що іноді виявлялося дуже непростою справою. Порівняно невелике місце у професійній діяльності Дудка посідало вивчення творчості Шевченка (зокрема текстології), його оточення, мемуарних матеріалів про нього, проте склалося так, що у співпраці з видавництвом «Критика» саме з шевченкознавчої проблематики науковцеві пощастило випустити знакову збірку статей «Тарас Шевченко: джерелознавчі студії» (2014) — видання, безпрецедентне за концентрацією нових фактів і спостережень. Він продемонстрував, наскільки мало ми насправді знаємо про Шевченка, як недостатньо прокоментовано навіть в академічних зібраннях його твори, особливо листи і щоденник. Запропонований наприкінці кожної розвідки висновок іноді потребував від дослідника без перебільшення колосальної праці, — скажімо, ретельного перегляду в петербурзьких бібліотеках низки річних комплектів газет ХІХ століття, вивчення десятків архівних справ, забутих, а то й невідомих джерел тощо. Дослідницька «кухня» у статтях Дудка залишається за кадром, однак у тексті завжди наведено переконливу аргументацію, а композицію статті підпорядковано суворій логіці викладу. Мені якось довелося випитувати у Віктора, як він зумів віднайти невідоме оголошення про випуск «Основи». У тексті статті Дудко не хвалився тим, що методично переглядав усі доступні комплекти журналу — сторінка за сторінкою. Віктора ніколи не зупиняла необхідність опрацьовувати великі обсяги наукової літератури, архівних матеріалів у пошуках переконливої відповіді на питання. Несподівані відкриття стали можливими завдяки подиву гідній увазі Дудка до деталей, критичній перевірці усталених тверджень. Однак найголов

120

Світлий образ колеги

нішим у науковій творчості Віктора був унікальний дослідницький талант, у якому поєдналися майже фотографічна пам’ять, широка ерудиція та інтуїція пошуку. Його статті читаються як вишуканий інтелектуальний детектив, що приваблює особливою поетикою. Він належав до тих небагатьох науковців, які достеменно знають, навіщо вони пишуть і що вони тим хочуть ствердити. Саме завдяки Дудкові в останнє двадцятиліття істотно збагатилася фактографічна база шевченкознавства, коли здавалося, що нічого нового, крім інтерпретацій та реінтерпретацій, вже не могло бути. Віктор у результаті наполегливих архівних розшуків уперше з’ясував біографії низки осіб з оточення Шевченка (Іван Дзюбин, Іван Корбе, Єгор Розаліон-Сошальський, Степан Яновський), багато нового вніс у текстологію творів Шевченка, зокрема у вивчення «Більшої книжки», автографів поеми «Мар’яна-черниця» і щоденника, в історію публікації та синхронної рецепції статті «Бенефис г-жи Пиуновой января 21 1858 г.», у датування листів і записок 1860–1861 років тощо. Так само відкривавчими виявилися статті з історії шевченкознавства, у яких спростовано ряд хибних тверджень, уточнено низку важливих подробиць. Немає сумніву, що праці Дудка зберігатимуть наукову цінність не одне десятиліття, а належне поцінування його внеску в українське літературознавство ще попереду. Із Віктором було легко працювати. Нас вимушено зблизила підготовка вікопомної «Шевченківської енциклопедії», у якій Дудко входив до експертної групи. Тепер розумію, що для такого витонченого і вимогливого науковця, як він, ознайомлення з напівготовими матеріалами енциклопедії виявилося справжнім випробуванням, що коштувало йому багатьох сил та відчутних емоційних перевитрат. Він вдумливо вчитувався у статті, професійним оком помічав невідповідності, сумнівні дати і назви, які не лінувався виправляти, заглядаючи іноді не тільки до довідкової літератури, а й до малознаних авторам і упорядникам ШЕ видань. Зауваження висловлював тактовно і стримано, шануючи авторські й редакторські амбіції. Звісно, випадало бачити Віктора роздратованим і гострим на слово, але причиною завжди було уболівання за якість наукового продукту, якою він просто не міг знехтувати. Віктор Дудко охоче ділився своїми знаннями з іншими. Якщо бачив найменшу зацікавленість, допомагав порадами і літературою, тому його робоча сумка була напхом напхана книжками. Відстежуючи геть усі новинки в українському і російському літературознавстві, нотував позиції, які могли стати в пригоді його колегам, — при усій своїй завантаженості знаходив для цього час. При тому він ніколи (ніколи!) не забував принести з дому обіцяну книжку. Пригадую розмову з Віктором про з’ясовані його зусиллями біограми кількох раніше відомих лише на ім’я осіб із Шевченкового оточення. Поштовхом до таких розшуків стало його перебування у санаторії на лікуванні, куди він навмисно не брав жодної роботи чи книжок, щоб насправді відпочити. В убогій місцевій бібліотеці знічев’я узяв до рук шеститомне повне зібрання

121

Олександр Боронь

творів Шевченка, став гортати, звернув увагу на деякі сумнівні моменти у коментарях, зацікавився… А далі був професійний пошук, публікація циклу невеликих нотаток, які стали суттєвим доповненням до академічних коментарів. Він бачив дослідницькі сюжети там, де інші їх не помічали і «вольовим рішенням» усували розбіжності різних джерел. Готуючи коротку довідку про газету «Русский инвалид» для «Шевченківської енциклопедії», я у поспіху забув врахувати новий факт, який встановив Дудко: він виявив у номері часопису за 1863 р. невідому публікацію уривка з поеми «Сон» («У всякого своя доля…»), тоді як у шевченкознавстві узвичаїлася думка про те, що вперше фрагмент «Сну» надруковано у «Кобзарі» 1867 р. П’ятий том ШЕ уже було заверстано, коли я помітив свій недогляд, у чому покаявся в листі до Віктора. Його реакція була традиційною — «немає на те ради». На жаль, він звик до поверховості колег, до їхнього небажання стежити за новими публікаціями і т. д. Завдяки добрій волі верстальниці таки вдалося замінити в макеті фразу з менш значущою інформацією на поклик на статтю Дудка, але я не встиг цим йому похвалися… Вже не згадую про справжню «епопею», пов’язану з тим, що він не хотів давати фотографію для ілюстрування довідки у ШЕ про свій шевченкознавчий доробок. Зрештою, довелося сканувати її без дозволу з особової справи. Віктора вирізняла дивовижна на наші часи відповідальність за слово. Він не дозволяв собі ризикованих припущень: сформульовані у його статтях тези не можуть викликати жодних сумнівів у достовірності. Не важили для нього товариські чи будь-які інші стосунки, якщо йшлося про точність і наукову коректність. Я був не у захваті, коли Дудко у статті «Епістолярні матеріали у праці Петра Жура “Труди і дні Кобзаря”: джерелознавчі нотатки» зауважив, що «апологетичні оцінки Журової студії, висловлені […] в рецензії Олександра Бороня, потребують застережень». Але ніде правди діти — він мав рацію. Щоб убезпечити інших від тиражування легенд, Дудко педантично вказував у своїх статтях на ті чи ті помилки і недоречності, не звертаючи уваги на ранги чи репутацію дослідників. Знаю, багато хто ображався через це, а даремно. Віктор ніколи не опускався до того, щоб у наукових працях зводити з кимось рахунки, — він дошукувався істини. Тепер пишаюся, що серед нечисленних читачів моїх статей був такий доброзичливий і уважний, як Віктор Дудко. Нам залишається пам’ять про світлу людину, справжнього науковця.

122

Потойбіч енциклопедії

В’ячеслав Левицький Потойбіч енциклопедії

Моє спілкування з Віктором Івановичем Дудком, на жаль, не вирізнялося тривалістю. Ідеться, здавалося б, лише про робочі стосунки, які були інтенсивними впродовж року. Утім, винятково істотною може виявитися навіть коротка за часом співпраця з істинним фахівцем: відкритим до змістовного діалогу, наполегливим у шуканнях, тактовним і загалом уважним до інших. Саме таким запам’ятався мені Віктор Іванович. *** Дозволю собі вдатися до метафори. Моє працевлаштування в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України в жовтні 2012 року нагадувало мені певне відрядження на машину часу. Так, незадовго до того в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка я захистив кандидатську дисертацію про поезію «розстріляного Відродження». Одначе в Інституті мене чекала декретна посада молодшого наукового співробітника відділу шевченкознавства. Першорядною поставала робота над «Шевченківською енциклопедією» у шести томах. Зокрема, на мене покладалося наукове редагування статей за темами «Давня і нова українська література і Шевченко» та «Періодичні видання». Звиклий до атмосфери двадцятого століття, я з головою поринув у дев’ятнадцяте, з яким пов’язувалася більшість енциклопедичних гасел. Позитив цієї праці полягав у тому, що більшість статей про класичну літературу була написана чи замовлена класикам літературознавства. Відповідно, редагування передбачало насамперед не хист креслити розвідки знаних спеціалістів або зухвало підганяти авторів (хоча, на жаль, не без того...). Воно прищеплювало вміння потішитися неординарному ракурсу в трактуванні письменника, з’ясувати обґрунтованість нової концепції, зазирнути до творчої лабораторії поважного дослідника, урешті, розширити свої методологію та наукові інтереси. Власне, відрядження на машину часу зосталося б тільки короткою сторінкою в біографії, якби не літературознавці, що дарували кілька підказок про те, як варто пізнавати шевченківську епоху. Осягати відтінки її мови, орієнтува-

123

В’ячеслав Левицький

тись у психології людини ХІХ століття, насолоджуватися найдрібнішою фактографічною деталлю, але також дбати про виклад, адекватний нашій сучасності. Найбільшою мірою я вдячний за відповідне розставляння акцентів Вікторові Івановичу та його інститутським учням або однодумцям. *** Починаючи зі студентських років, я не раз бачив в Інституті Віктора Івановича, стрункого, жвавого, по-академічному шляхетного, а також іронічного на конференційних обговореннях. Випадало спостерігати, як відповідально він надавав наукові консультації з найрізноманітніших питань: від тонкощів грецького правопису до місця збереження малотиражної книжки про український андерґраунд. У ході праці над масштабним шеститомником образ Віктора Дудка — величного дослідника зі справді енциклопедичним світоглядом лише вияскравився. Віктор Іванович мав безсумнівний авторитет у відділі шевченкознавства. Його статті були еталонними стилістично й містили ґрунтовний, ретельно вивірений матеріал, котрий нерідко сприяв рішучому перегляду певних явищ. Якось Олександр Боронь, координуючи спільну роботу, дотепно зазначив, що редагувати Віктора Дудка — це мало не оксиморон. Так, виправляти розвідки Віктора Івановича здебільшого не було жодної необхідності. Навпаки, — для нас, молодших співробітників (за віком і посадою), вони були зразком і надійним мірилом наукової коректності, зрозумілості й стислості вислову. Крім того, належачи до консультативної групи енциклопедії, Віктор Іванович виступав із рекомендаціями щодо статей з усіх тематичних блоків. Деяких наукових редакторів навіть спантеличувало: криптонімом «ВД» могли бути підписані не лише поради з філологічної царини, а й слушні мистецтво знавчі зауваження. Головне, у містких ремарках засвідчувались об’єктивність і безкомпромісність щодо поверхових тлумачень. Таким чином, я вважав за честь те, що в моєму реєстрі значилося дві статті, замовлені Вікторові Івановичу. Причому йшлося про істотні розвідки: «Милорадович Григорій» і «Основа (журнал)». Кожна відповідала зацікавленням Віктора Дудка; кожній передували його більш або менш тривалі дослідження. Не можу знову не послатися на Олександра Бороня, який захоплено розповідав про петербурзьку «Основу» як тему, котрій Віктор Іванович планував присвятити докторську дисертацію. «Та Дудко в “Основі” знає кожну кому!» — наголошував Олександр Вікторович. Але мало місце одне «але». Незадовго після початку моєї роботи в Інституті стало відомо про серйозну хворобу Віктора Івановича. І, хоча дослідник не відмовився від участі в підготовці енциклопедії, співпрацю з ним необхідно було вибудовувати якомога делікатніше, без переобтяжень і встановлення жорстких строків у написанні статей.

124

Потойбіч енциклопедії

*** «Шановний колего! Надсилаю Милорадовича. Останній абзац, мабуть, можна зняти. Про існування замітки відомо лише з листа М[илорадови]ча до редактора [“]К[иевской] С[тарины”] Ф. Лебединцева, якщо вона і збереглася, то мені не випало розшукати (про це є в моїй нотатці 1997 року). На Ваш розсуд. Пишіть, якщо виникнуть які питання. Щиро, ВД».

Цей електронний лист від 22 січня 2013 року мене вельми потішив. Напередодні ми спілкувалися по телефону. Віктор Іванович не лише обіцяв скоре надіслання своєї розвідки, а й усіляким чином намагався полегшити редакторську роботу («Ви вживаєте в енциклопедії слово “військовик”?.. Гаразд, тоді я зазначу “військовий діяч”»). Зрештою, стаття була досить оперативно завершена. Щодо неї виняткову увагу привертало вимогливе, інколи на межі із самокритичністю, ставлення Віктора Івановича до матеріалу. Ішлося про тяжіння до об’єктивних вичерпних свідчень, а не принагідно згаданих фактів. Так, «останній абзац» охоплював твердження про те, що Григорій Милорадович — «автор неопублікованої (поданої у 1883 до редакції журналу “Киевская старина”) замітки про участь Шевченка в ілюструванні книжки М. Полєвого “История князя италийского графа Суворова Рымникского, генералиссимуса российских войск”». Ці відомості залишилися в остаточному варіанті статті. Водночас «нотаткою 1997 року» названо вельми цікаву з погляду джерелознавства публікацію «Тарас Шевченко очима Григорія Милорадовича» у журналі «Кур’єр Кривбасу». *** Наше телефонне й інтернет-спілкування тривало. Доповненням видавалися періодичні приязні діалоги з Віктором Івановичем в інститутських коридорах і з Оксаною Костянтинівною, його дружиною — в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Убачалося, що родина науковців небайдуже стежить за інститутським життям, включно з робочими планами нашого відділу. Проте з «Основою», на жаль, склалося дещо інакше, ніж із Милорадовичем. Імовірно, встановлення термінів для підготовки енциклопедичних статей було не завжди оптимальним. Так чи інакше, за погодженням особисто з Віктором Івановичем, а також із керівництвом статтю довелося готувати мені як редакторові розділу. Підтримка дослідника надзвичайно сприяла цій роботі. Справді, Віктор Іванович скерував мені кілька електронних листів із переліками джерел, які доречно врахувати. Декотрі побажання шановного адресанта мене приголомшили в доброму сенсі слова. Вони разюче різнилися від підходів, узвичаєних у нинішній фі-

125

В’ячеслав Левицький

лології. Наприклад, в електронному повідомленні від 18 травня Віктор Дудко рекомендував урахувати коментар у виданні 1993 року до одного з листів Феофана Лебединцева Тарасові Шевченку за 1860 рік. Шкода, але мені досі важко уявити, щоб хтось із університетських учених (за нечисленними винятками) трактував коментар до листа як непроминально-цінне джерело. *** Первісний електронний варіант своєї статті про «Основу» я поквапився надіслати Вікторові Івановичу 7 червня 2014 року. Зворушлива доброзичлива відповідь надійшла трохи менше, ніж за добу: «Добридень, колего! Сьогодні рано-вранці лиш перебіг Вашу статтю, бо мусив їхати на чергове медичне обстеження. Наслідки його виявилися не надто втішними — треба знову лягти на пару тижнів до лікарні. Хотіли мене одразу туди й одпровадити, але вдалося домовитися про відтермінування до понеділка. Прочитав щойно статтю непоспіхом — вона мені сподобалася. Подаю деякі фактичні — переважно — уваги. Готовий прокоментувати ті з них, які, можливо, викличуть у Вас питання, сьогодні і/чи у вихідні. На все добре. ВД».

Після такого листа якнайкраще усвідомлюється жорстокість масштабних дослідницьких проектів. Подібно до трамваїв із відомого вірша Леоніда Кисельова, їхні графіки «неотвратимы, как судьба»1... Але після цитованого листа щонайліпше усвідомлюється і щирість уболівань таких Фахівців, як Віктор Дудко, за налагодження успішної наукової роботи. Далі Віктор Іванович виклав ряд спостережень, у яких промовисто відображався його духовний світ. У всіх поданих зауваженнях я б умовно вирізнив методологічні, естетичні й етичні первні. Звісно, окрім власне фактичного, адже повністю переконався у словах Олександра Бороня про те, що шановний адресант знає «кожну кому» в «Основі». «Насправді підписано — трьома астерисками», — так делікатно виправив Віктор Дудко мою тезу про анонімність огляду «Наські граматки» за 1862 рік. Так, щодо методології Віктор Іванович радив зняти твердження про відсутність в епістолярії Шевченкового троюрідного брата матеріалів, які б свідчили про пересилку йому першого номера «Основи» за 1861 рік. На думку науковця, це «пасаж мінімальної інформативної вартості — якщо запитував Т[арас] Ш[евченко], то, безумовно, надіслано було В[арфоломієві] Ш[евченку]

1 Кисельов,

Леонід. Над київськими зошитами (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото) / Передм., упорядкув. С. Кисельова. — К.: Ярославів Вал, 2013. — С. 239.

126

Потойбіч енциклопедії

ч. 1 [“]Основи[”]». Фразу про те, що згадуваний Лебединцев «сповіщав» Шевченка з приводу завершення довидавничої роботи над журналом, рекомендувалося сформулювати інакше: «сповіщав треба замінити, коректніше висловитися — Шевченко і без Л[ебединце]ва про це знав». А ось щодо імені автора «А.‑В. Побратим», яке траплялося в журналі, Віктор Іванович зазначив: «На мій погляд, це псевдонім Оп[анаса] Марковича. Хоч у словниках псевдонімів його не подано. Погляньте статтю про Оп[анаса] Марковича для [“]Ш[евченківської] Е[нциклопедії”] — здається, там відповідна публікація [“]Основи[”] фігурує. До слова, і у Вашій статті на с. 1 згадано Оп[анаса] Марковича як автора [“]Основи[”]. Тим часом інших публікацій, на авторство яких він міг би “претендувати”, здається, немає».

Навіть із робочих нотаток можна було зрозуміти естетичні пріоритети дослідника. Моє судження про спробу відродити часопис «Основа» у 1990‑х роках Віктор Іванович прокоментував: «[...] той журнал переглядав колись. Редактор — небіжчик Валерій Ілля — із подачі Білоконя2 запрошував мене і до участі, але до того не дійшло. Надто рустикальними видавалися мені тоді (та й нині видаються) погляди редактора». Наголошеною була також етична позиція філолога. Начебто в науці вважається цілком нормальним, ба навіть бажаним, покликатися на власні публікації. Утім, Вікторові Івановичу не вельми сподобалося одне моє посилання на його роботу. У зв’язку з атрибуцією статті «Значение Шевченко для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга» дослідник в електронному листі написав: «Дудка, вважаю, тут немає підстав згадувати. Авторство [Василя Білозерського. — В. Л.] засвідчив Микола Мих[айлович] Білозерський [...]. На нього покликається у цій справі, приміром, і [Євген] Нахлік [...]». Свідоме апелювання до доробку іншого сучасного автора, мабуть, теж майже не поширене. *** Сьогодні при перечитуванні наведених коментарів мені спадає на думку ще одна метафора. Дехто із джерелознавців позиціонує себе як «літературного слідопита». З урахуванням цього Віктора Дудка варто було б іменувати «старшим слідчим в особливо важливих літературних справах». Його розвідки ґрунтуються саме на всебічно зважених, раціональних припущеннях, повному з’ясуванні обставин і їх коректному узагальненні. Саме поруч із такими Фахівцями, навіть у межах робочих, але не формальних стосунків, й усвідомлюєш «особливу важливість» тих справ, із яких зіткані література та філологія. 2 Очевидно, йдеться

про Сергія Білоконя.

127

Инна Булкина

Инна Булкина «Но с благодарностию: были»

Я не помню в точности обстоятельств нашего с Виктором знакомства, но помню, это было в середине 90-х, и он тогда мне показался молодым, высоким и красивым блондином. Этот его образ плохо накладывался на профессию: архивистов и библиографов мы привыкли представлять несколько иначе, они должны ассоциироваться со старостью, хрупкостью, архивной и библиотечной пылью, в общем, нести в себе все атрибуты профессии. Но очень быстро выяснилось, что Виктор — идеальный библиограф, причем библиограф старой школы: с домашними картотеками, журнальными подшивками, с сотнями папок, вырезок, с энциклопедической памятью, — в общем, со всеми теми вещами и свойствами, что в течение сотен лет заменяли историкам и прочим гуманитариям компьютер. По большому счету, Виктор и был таким «компьютером», и все источниковедческие базы, на которых мы учились, и которыми пользуемся по сей день, кто — с сознательной благодарностью, кто — по случаю, принимая как должное, — все они созданы такими «гуманитарными компьютерами». Но, к слову, Виктор не был бы профессионалом, если б не освоил в совершенстве возможности поисковых машин, и с известного момента в сетевых базах он ориентировался не хуже, чем в своих домашних. Но если вернуться к тогдашнему его образу и первым впечатлениям, то кроме профессии, или в силу профессии, он был неожиданно мягким, застенчивым и крайне осторожным в оценках и формулировках. Он всегда предпочитал «откладывать» ответы на вопросы, он говорил: «я посмотрю», «я поищу», и обязательно находил, и непременно перезванивал и выдавал исчерпывающую справку. И мне страшно думать, что больше уже некому в Киеве позвонить, и не у кого спросить про то, чего не знает ни Гугль, ни Яндекс. Возможно, опять-таки в силу этой своей человеческой застенчивости и профессиональной осторожности, он не торопился с собственными публикациями. Единственную свою источниковедческую книгу (Тарас Шевченко: джерелознавчі студії. — К.: Критика, 2014) он успел издать в последний год и увидеть при жизни, главная его книга — про историю первого украинского журнала «Основа» — выйдет уже после его смерти. Он привычно обретался в тени (будь то Институт литературы или редакция «Критики»), он редко ходил

128

«Но с благодарностию: были»

на публичные собрания и презентации, он испытывал к этой публичной жизни род любопытства, но, кажется, это было совершенно не в его характере. Он чувствовал себя привычно и уверенно в своей библиотеке, со своими карточками, со своими персонажами, которых понимал лучше, чем иных своих коллег: по крайней мере, они были более надежны и предсказуемы. Наконец, та область, в которой Виктор Дудко был уникальным специалистом — архивное дело, источниковедение, библиографическая эвристика, все то, что составляет основу гуманитарного знания, его Erdgeschoss, буквально «підґрунтя», сегодня едва ли преподается, кажется не всегда входит в вузовские программы, и, в конечном счете, становится уходящей натурой. И внезапный и несправедливый его уход мы почувствуем быстро и сразу: источниковедов такого уровня у нас не осталось, и то «страшное зияние», о котором говорится в коротком некрологе на сайте «Критики», кажется, невосполнимо и непоправимо. Поэтому закончить этот мемориальный текст в духе жизнеутверждающем, с надеждой на то, что придут молодые и лучшие, и продолжат начатое, и сделают то, что не успел и не смог Виктор, у меня не получается никак. Я могу лишь вспомнить другой мемориальный текст и закончить благодарностью: О милых спутниках, которые наш свет Своим сопутствуем для нас животворили, Не говори с тоской: их нет, Но с благодарностию: были.

129

Хронологічна канва життя Віктора Дудка

12 грудня 1959 — народився в м. Городня Чернігівської області, в родині Івана Петровича Дудка і Наталі Іванівни Дудко (Бабко). 15 серпня 1961 — народився брат Олександр. 1966–1976 — навчався у Городнянській середній школі № 2 (нині № 1). 1977–1982 — навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Отримав спеціальність: журналіст. Захистив дипломну роботу на тему «Стежками видатного майстра (Невідомі сторінки біографії І. А. Кочерги — драматурга і публіциста)». 1982 — одружився з Людмилою Іванівною Зварич, однокурсницею по факультету журналістики. 2 травня 1982 — народився син Олександр. 1 листопада 1982 — прийнятий на посаду кореспондента відділу комсомольського життя редакції чернігівської обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт» згідно з розподілом. 8 серпня 1983 — призначений тимчасово виконувачем обов’язків завідувача відділу листів і масової роботи. 30 січня 1985 — переведений виконувачем обов’язків завідувача відділу комсомольського життя. 4 квітня 1985 — народився син Юрій. 11 вересня 1985 — познайомився з Оксаною Костянтинівною Супронюк. 29 листопада 1985 — звільнений з посади за власним бажанням у зв’язку зі вступом до аспірантури. 2 грудня 1985 — зарахований до цільової аспірантури (стаціонар) Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР терміном на 3 роки. 1 грудня 1988 — відрахований з цільової аспірантури у зв’язку з закінченням терміну. 18 січня 1989 — призначений молодшим науковим співробітником відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. 24 травня 1989 — рішенням Ради при Інституті світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР (протокол № 7) В. І. Дудкові присвоєно ступінь кандидата філологічних наук.

130

Хронологічна канва життя Віктора Дудка

1990 — розлучився з Людмилою Іванівною Дудко (Зварич). 8 червня 1990 — одружився з Оксаною Костянтинівною Супронюк. 25 жовтня 1991 — призначений в. о. вченого секретаря Інституту літератури. 4 березня 1992 — призначений на посаду вченого секретаря Інституту літератури на термін повноважень директора. 16 квітня 1992 — народився син Антон. Липень-серпень 1994 — навчався на філософічному факультеті Українського вільного університету в Мюнхені (докторські студії). Склав іспити з курсів: «Проблеми сучасної соціології» (І. Зєлик); «Проблеми українського мовознавства» (В. Коптілов); «Історія України: 1900–1992» (В. Косик); «Козацько-гетьманська доба» (А. Жуковський); «Українська поетика: Ч. 1» (І. Качуровський); «Філософія — її предмет і призначення» (А. Карась); «Українська література XIX cт.» (Т. Салига); «Українська діалектологія» (М. Лесів); «Література української діаспори» (Я. Розумний); «Українська культура» (Д. Степовик). 29 грудня 1994 — звільнений з посади вченого секретаря за власним бажанням у зв’язку зі вступом до докторантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. 30 грудня 1994 — зарахований до докторантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ (очне навчання). Затверджено тему дисертації «Цензура як чинник українського літературного процесу в Російській імперії (друга половина XIX — початок XX ст.)». Під час докторантури опрацьовував фонд Санкт-Петербурзького цензурного комітету в Центральному державному історичному архіві Російської Федерації в Санкт-Петербурзі. 1 лютого 1995 — бесіда-консультація з В. Е. Вацуро в Петербурзі на тему дисертації (записана на диктофон). Липень-серпень 1995 — навчався на філософічному факультеті Українського вільного університету в Мюнхені (докторські студії). Склав іспити з курсів: «Вступ до словʼянського і українського мовознавства» (П. Цимбалістий); «Українська архітектура» (Р. Жук); «Проблеми сучасної соціології» (В. Ісаїв); «Українська поезія ХІХ століття» (Я. Розумний); «Огляд української історіографії» (А. Жуковський); «Українська література у контексті літератур світу» (Л. Рудницький); «Історія України ХХ ст.» (В. Косик); «Вибрані питання сучасного українського літературознавства» (Д. Штогрин); «Українська поетика. Частина друга» (І. Качуровський). 29 грудня 1997 — відрахований з докторантури у зв’язку з закінченням терміну навчання. 30 грудня 1997 — призначений в. о. старшого наукового співробітника з подальшим проходженням конкурсу у відділ рукописних фондів і текстології. 21 травня 1998 — затверджений на посаді старшого наукового співробітника за конкурсом. 1 червня 2000 — атестований на цій же посаді.

131

Хронологічна канва життя Віктора Дудка

У 1998–2001 роках — редактор літературознавчої рубрики статей журналу «Київська старовина». У квітні—жовтні 2002 — працював у Чикаго в Головній редакції Енциклопедії української діаспори (під керівництвом Василя і Дарії Маркусів), писав статті для американського тому енциклопедії. У 2000–2005 — підготував до публікації текст щоденника О. Кониського «Думки і помітки» (1883–1886), готував коментарі до нього. У 2000-х кілька років був експертом у Великому журі конкурсу «Книжка року». 2003–2004 — штатно працював у видавництві «Критика». 15 грудня 2005 — на підставі рішення Вченої ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника зі спеціальності українська література. 1 квітня 2005 — атестований на посаді старшого наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. 1 березня 2006 — переведений до відділу давньої української літератури на ту саму посаду. 2 березня 2006 — на засіданні відділу давньої української літератури затверджено нову тему докторської дисертації В. Дудка: «Журнал “Основа” в історії українського літературного і громадського життя XIX століття». 18 січня 2008 — переведений до відділу видань літературно-наукової спадщини на ту саму посаду. 17 травня 2010 — за результатами атестації відповідає займаній посаді. 3 травня 2012 — переведений на посаду старшого наукового співробітника відділу давньої української літератури. 12 березня 2013 — звільнений за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію по інвалідності (отримав 1 групу інвалідності). Грудень 2013 — відзначений премією імені Григорія Костюка за низку статей у збірнику «Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія». 4 червня 2015 — відійшов у вічність. 6 червня 2015 — похований на Північному цвинтарі Києва (ділянка 108-А; ряд 3; місце 13). Уклала Оксана Супронюк

132

Статті

Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках...

Віктор Дудко Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках: невідоме, забуте, дискусійне*

Потребу уточнення й доповнення наявних коментарів до листування Марка Вовчка, а також кореспонденції третіх осіб, в якій ідеться про письменницю, не випадає обговорювати. Відповідна цілеспрямована робота дає змогу докладніше висвітлити як власне літературні, так і позалітературні контакти Марка Вовчка, історію створення і публікації низки її художніх творів. Приміром, унаслідок здійсненого нещодавно спеціального дослідження листування Марка Вовчка та дотичних матеріалів вдалося істотно уточнити фінансові аспекти її стосунків з українським часописом «Основа» і спростувати узвичаєний міф про те, що редакція систематично затримувала гонорарні виплати й «неакуратністю в грошових розрахунках [...] хотіла відштовхнути від журналу не дуже бажану співробітницю-демократку»1. Насправді Марко Вовчок дістала від редакції «Основи» значну авансову виплату, яку так і не компенсувала своїми творами2. Пропоновані нотатки містять матеріал для точнішого тлумачення ще кількох сюжетів із листування письменниці та осіб з її оточення. Значну частину опрацьованих джерел становить кореспонденція Івана Тургенєва. На початку 1960-х рр., рецензуючи кілька епістолярних томів із першого академічного зібрання його творів, Леонід Хінкулов слушно писав про зовсім неака * Статтю

було подано 2009 року до збірника «Личность и творчество Марко Вовчок в контексте российско-украинского литературного диалога», який мав вийти в Краснодарі, але через фінансову скруту не вийшов. Стаття складалася з частин, деякі з них автор згодом на друкував в інших виданнях (див.: Куліш і Тургенєв [1. Два відгуки про Куліша у листах Тургенєва: питання генези; 2. Ще про авторство перекладу «Украинских народных рассказов» Марка Вовчка] // Хроніка-2000. — К., 2009. — Вип. 78: Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин. — С. 431–458; Шевченко і Тургенєв: три нотатки // Дудко, В. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії / Наук. ред. Олесь Федорук. — К., 2014. — С. 39–46). З огляду на доступність цих видань, відповідні фрагменти статті до нинішньої публікації не включено. Редакційна колегія висловлює вдячність Віктору Чумаченкові за надання тексту статті. — Прим. ред. 1 Недзвідський, А. В. Українські літературно-журнальні і видавничі зв’язки Марка Вовчка у 60–70-х роках // РЛ. — 1959. — № 6. — С. 55. 2 Див.:

Дудко, В. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2007. — Т. ІІІ. — С. 7–40.

135

Віктор Дудко

демічний рівень коментування у виданні українських реалій3. Його зауваження, на жаль, повною мірою стосується і другого академічного видання творів російського письменника — причому, як далі буде показано, тлумачення не лише епістолярію, а й окремих літературних та літературно-критичних творів.

Марко Вовчок, Тургенєв, «Основа» Листи Тургенєва свідчать, що він виявляв інтерес до українського журналу «Основа» ще до його появи. Письменник зазначив у листі до Карташевської від 22 листопада (4 грудня) 1860 р.: «Я часто вижу здесь Марью Александровну Маркович — и она работает — но если “Основа” так худо пойдет, это будет очень горестно для нее, ибо она именно на “Основу” и надеется для помещения своих произведений и получения за них деньги. — Видно, малороссийская скупость сильнее малороссийского патриотизма [...]»4. Подана в коментарі до листа загальна довідка про український часопис5 потребує конкретизації. Безумовно, фраза Тургенєва «если “Основа” так худо пойдет» постала на підставі повідомлення Карташевської про низькі темпи передплати на 1861 р. Про це збереглися й інші авторитетні синхронні свідчення. Наприклад, Куліш писав до Осипа Бодянського 5 грудня 1860 р.: «Подписка на журналы идет тихо, в том числе и на “Основу” [...]»6. Окремої уваги заслуговує репліка російського письменника стосовно причин складної передплатної ситуації журналу. Запропоноване в листі Тургенєва пояснення було висловлено без урахування специфіки функціонування першого в межах Російської імперії українського періодичного видання. Редакції 3 Див.:

Хинкулов, Л. Новое о Тургеневе // Советская Украина. — 1962. — № 11. — С. 184–185.

4 Тургенев, И. С.

Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Письма: В 18 т. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М., 1987. — Письма. — Т. 4. — С. 267. Як з’ясовано, майже всі авансові суми від редакції українського часопису (близько 2400 карбованців) письменниця дістала протягом 1859–1860 рр., тобто ще до початку видання «Основи» (1861–1862). Ще одну дуже незначну таку виплату (90 карбованців) було здійснено у серпні 1861 р. (див.: Дудко, В. Марко Вовчок у журналі «Основа». — С. 20–38). Ці факти дають підстави уточнити не врахований у названій статті внаслідок недогляду коментар Голованової до адресованого Карташевській листа Тургенєва від 19 (31) березня 1862 р., в якому він писав про Марка Вовчка: «Она [...], кажется, не нуждается. За работы ее платят очень хорошо» (Тургенев, И. С. Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 5. — С. 40). Наведене повідомлення російського письменника пояснено таким чином: «Имеется в виду сотрудничество М. А. Маркович в журнале “Основа” [...]» (Там само. — С. 423). У даному випадку згадка про «Основу» є недоречною: Тургенєв, безумовно, мав на увазі інші літературні заробітки Марка Вовчка.

5 Див.:

там само. — Т. 4. — С. 600 (коментар Голованової).

6 Письма

П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому (1846–1877 гг.) / Сообщ. А. Титов // Киевская старина. — 1897. — Т. LIX. — Декабрь. — Отд. І. — С. 469.

136

Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках...

«Основи» належало вирішити надзвичайно складне завдання — сформувати сталу аудиторію часопису й утримати її. Це зумовило і засадничо нереалістичну настанову Білозерського задовольнити інтереси усіх сегментів потенційної аудиторії (від консервативного панства до радикального студентства), і українсько-російську двомовність часопису7. Саме «через неможливість утворити єдину політичну платформу для всього українського суспільства»8 редакції не вдалося рекрутувати достатню для нормального функціонування часопису кількість передплатників9, що в підсумку й зумовило недовговічність видання. Ще 7 (19) листопада 1860 р. Тургенєв звернувся до Макарова з проханням: «Когда выйдет “Основа”, вышлите мне ее, пожалуйста»10. 23 січня (4 лютого) 1861 р. російський письменник зазначав у листі до того ж адресата, маючи на увазі себе й Марка Вовчка: «Мы с ней ждем “Основы”, о которой ходят благоприятные слухи»11. Коментуючи перше з наведених місць, Голованова зазначила, що січневе число українського часопису вийшло 13 січня 1861 р.12. У другому випадку повідомлено, що в названому числі було вміщено повість Марка Вовчка «Три долі»13. Можна принаймні гіпотетично з’ясувати, на підставі чого Тургенєв писав, що про майбутній український журнал «ходят благоприятные слухи». На мою думку, джерелом відповідної інформації послужило для Тургенєва дещо модифіковане в його листі повідомлення Павла Анненкова. 9 грудня 1860 р. він зазначав у листі до Тургенєва: «Я жду с нетерпением появлення “Основы” — чтоб прочесть много хороших вещей Марьи Александровны, о которых добрые слухи пробились уже в публику»14. Відомо, що і Тургенєв, і Марко Вовчок не могли ознайомитися із першим числом «Основи» протягом тривалого часу. 14 (26) грудня 1860 р. вона зазначала в листі до Опанаса Марковича: «Пришліть же “Основу”. Нехай пришле

7 Див.:

Дудко, В. І. Українсько-російська двомовність журналу «Основа»: стратегія і практика // Вісник Київського славістичного університету. Серія: філологія. — К., 2007. — Вип. 34. — С. 16–26.

8 Чижевський, Д.

Історія українського літератури: Від початків до доби реалізму. Терно-

піль, 1994. — С. 425. 9 Див.:

Дудко, В. Аудиторія журналу «Основа» (1861–1862): кількісний вимір // Київська старовина. — 2001. — № 6. — С. 73–85.

10 Тургенев, И. С. 11 Там

Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 260.

само. — С. 289.

12 Див.:

там само. — С. 595.

13 Див.:

там само. — С. 614 (коментар Голованової).

14 Письма

П. В. Анненкова к И. С. Тургеневу / Предисл. и примеч. Н. М. Мендельсона // Труды Публичной библиотеки СССР им. В. И. Ленина. — [М.], 1934. — Вып. ІІІ. — С. 108.

137

Віктор Дудко

Вас[иль] Мих[айлович] хоч не мені, а Тургенєву чи Желіговському»15. Згаданий у листі Василь Михайлович — це редактор українського часопису Білозерський. У другій половині січня 1861 р. вона інформувала чоловіка, що «Основи» «ще нема»16. Не маючи січневого числа, Марко Вовчок протягом тривалого часу не могла завершити роботу над російським автоперекладом «Трьох доль» з огляду на відсутність у неї повного тексту української версії твору. 8 (20) березня 1861 р. письменниця зазначила в листі до Марковича: «Оце не можу переводити далі “Трьох доль”. Що се В[асиль] М[ихайлович] робить і нащо? Не можна мені більш дожидати, а прошу тебе, пришли мені свій екземпляр “Основи” — певно, в тебе він єсть»17. У першій половині березня вона запитувала й Тургенєва: «Прошу Вас, напишите мне [...] о том, не пришла ли на Ваше имя “Основа”? Если Вы ее получили, то пришлите ее сюда [...]»18. Давно вже запроваджене до наукового обігу джерело, яке, однак, протягом тривалого часу не потрапляло в поле зору біографів Марка Вовчка, дає змогу з’ясувати, чому письменниця не дістала першодрук «Трьох доль» своєчасно. Призначений для неї примірник першого числа «Основи» справді було надіслано польському літераторові Едвардові Желіґовському на паризьку адресу його близького товариша Богдана Залеського. На початку 1861 р. Желіговський звернувся до Залеського із Монморансі з проханням затримати відповідну журнальну книжку у себе і писав про намір передати її Маркові Вовчку у перебігу свого перебування у Парижі19. Цілком очевидно, що позначена в названій публікації дата листа — 11 січня н. ст. 1861 р. — потребує уточнення, оскільки цензурний дозвіл на друк першого числа «Основи» редакція дістала 10 січня ст. ст. 1861 р., а квиток на випуск накладу у світ — 13 січня ст. ст.20 Коли і від кого саме письменниця дістала відповідне число, поки що невідомо. Автопереклад «Трьох доль», роботу над яким було завершено в сере дині травня ст. ст.21, з’явився друком у червневому числі журналу «Русское слово» за 1861 р. Тургенєв дістав змогу ознайомитися з українським часописом лише у травні 1861 р., перебуваючи в Росії. 22 травня (3 червня) 1861 р. він писав до 15 Листи

Марка Вовчка: У 2 т. / Упор. та прим. Б. Б. Лобача-Жученка та В. О. Дорошкевича; відпов. ред. Н. Є. Крутікова. — К., 1984. — Т. 1: Листи 1850–1871. — С. 108.

16 Там

само. — С. 109.

17 Там

само. — С. 112.

18 Там

само. — С. 115.

19 Див.:

Писарэк, Г. Роль русских и украинцев в жизни и творчестве Эдварда Желиговского // Связи революционеров России и Польши в ХIХ — начале ХХ в. — М., 1968. — С. 239.

20 Напр., див.:

Тургенев, И. С. Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 595 (коментар Голованової).

21 Див.:

Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 120.

138

Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках...

Марка Вовчка: «Видел я в Петербурге Белозерского и др. [...] — Мне дали 4 № “Основ”, из которых я мог заключить, что выше малороссийского нет ничего в мире — и что в особенности мы, великороссы, дрянь и ничтожество. А мы, великороссы, поглаживаем себе бороду, посмеиваемся и думаем: пускай дети тешатся, пока еще молоды. Вырастут — поумнеют. А теперь они еще от собственных слов пьянеют. И журнал у них на такой славной бумаге — и Шевченко такой великий поэт... Тешьтесь, тешьтесь, милые дети»22. Ці іронічні міркування російського письменника не розглядаються у таких відомих монографіях, як «Журнал “Основа” і український літературний процес кінця 50-х –60-х років ХІХ ст.» Михайла Бернштейна, «Шевченко и русская литература ХІХ века» Федора Прийми та «І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література» Євгена Шабліовського і Миколи Гнатюка, залишено без коментаря відповідне місце у двотомному виданні «Листи до Марка Вовчка». Мало того — у монографії Шабліовського і Гнатюка досліджуваний відгук Тургенєва про «Основу» було не просто промовчано — позицію письменника стосовно українського часопису подано в цілком деформованому вигляді. У дослідженні зазначено: «Чернишевський першим відгукнувся на вихід “Основи” рецензією в “Современнике” (1861, № 1), в якій вітав появу українського журналу і висловлював “побажання цілковитого успіху “Основі” і меті, з якої вона виникла і в якій знайде собі підтримку”. Така думка була передових кіл Росії в зв’язку з виходом у світ “Основи”. Цю думку поділяв і І. С. Тургенєв»23. Окремі російські дослідники все ж робили спроби пояснити наведений пасаж із листа Тургенєва, що, однак, не були успішними. Хмелевська, яка прокоментувала цей лист в академічному виданні творів письменника, припускала, що його іронію викликала такі рядки із «Заметки о народном языке», вміщеної у квітневому числі «Основи» за 1861 р. за підписом «А. П......кiй»: «[...] произведения великорусской литературы читаются только теми, кому судьба дала возможность посвятить науке несколько лет жизни, и как бы совершенно не существуют для малограмотных простолюдинов [...] Произведения Квитки, Шевченка и Марка Вовчка, напротив, читаются с большою охотою всеми, кто только кое-как овладел способностью из букв составлять слова. И — странное дело — произведения эти читаются с любовью даже и малограмотными великороссиянами [...] Вот неопровержимое доказательство народности этих произведений и преимущества их пред галицкою и отчасти великорусскою литературою»24. Стосовно шевченківської компоненти відгуку Тургенєва Хме 22 Тургенев, И. С.

Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 333.

23 Шабліовський, Є.;

Гнатюк, М. І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література. — К.,

1968. — С. 50. 24 Тургенев, И. С.

Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 640. Купюри в цитаті із «Заметки о народном языке» зробила коментатор листа.

139

Віктор Дудко

левська, вказавши, що у квітневому числі «Основи» за 1861 р. «ряд статей [...] посвящен Шевченко», зазначила: «Позднее, в 1875 г., Тургенєв писал в своих “Воспоминаниях о Шевченке”: “... талант его привлекал нас своею оригинальностью и силой, хотя едва ли кто-нибудь из нас признавал за ним то громадное, чуть ли не мировое значение, которое, не обинуясь, придавали ему находившиеся в Петербурге малороссы; мы приняли его с дружеским участием, с искренним радушием”. Тургенев отмечает в своих воспоминаниях “чисто русский” выговор Шевченко и то, что он вел дневник “на русском языке”, иронически прибавляя, что это “немало изумляло и даже несколько огорчало его соотчичей” [...]»25. Виключно із «Заметкой о народном языке» пов’язував відповідний епістолярний відгук Тургенєва біограф Марка Вовчка Лобач-Жученко, повідомивши, що російський письменник звинуватив редакцію «Основи» «в українському шовінізмі»26. Хмелевська не розкрила криптонім автора замітки. Лобач-Жученко беззастережно твердив, що відповідним прибраним підписом скористався міфічний І. Пилинський27. Насправді «Заметку о народном языке» написав активний учасник петербурзької української громади Андрій Пестержецький. Про його авторство було повідомлено в оголошеннях про вихід квітневого числа «Основи» за 1861 р. і про її видання у 1862 р.28 Однак видається малоймовірним, щоб лише цитована «Заметка о народном языке», загалом досить нейтральний — на тлі низки інших «основ’янських» публікацій — текст, викликала досліджуване узагальнене судження Тургенєва. І Хмелевська, і Лобач-Жученко вважали, що Тургенєв ознайомився лише з квітневим числом «Основи»29. Але чи саме так було насправді? Відповідь на це питання ускладнив сам письменник, неточно назвавши часопис — не «Основа», а «Основы»: «Мне дали 4 № “Основ”, из которых я мог заключить [...]». Спеціальне вивчення питання дає підстави вважати, що словосполучення «из которых» стосується все ж не «Основ», а саме чотирьох чисел часопису. Так твердити дає підстави практика слововжитку Тургенєва. 21 жовтня (2 листо-

25 Там

само.

26 Лобач-Жученко, Б. Б.

Літопис життя і творчості Марка Вовчка / Вид. 2-е, доп. — К., 1983. —

С. 107. 27 Див.:

там само. — С. 105; Лобач-Жученко, Б. Б. О Марко Вовчок: Воспоминания, поиски, находки. — К., 1987. — С. 153–154.

28 Див.:

Дудко, В. Оголошення про вихід у світ чисел журналу «Основа» // Відкритий архів: Щорічник матеріялів та досліджень з історії української культури. — К., 2004. — Т. І. — С. 595.

29 Див.:

Тургенев, И. С. Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 640 (коментар Хмелевської); Лобач-Жученко, Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — С. 107; Його ж. О Марко Вовчок. — С. 153–154.

140

Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках...

пада) 1859 р. він інформував Марка Вовчка, що російський переклад її повісті «Інститутка» Андрій Краєвський «вероятно, поместит в 1-й № “Отечественных записок” на следующий год»30. 6 (18) січня 1860 р. Тургенєв зазначив у листі до української письменниці, що «Інститутка» в російському перекладі «помещена в 1-м № “Отечественных записок” и явится на днях»31. 8 (20) листопада 1861 р. Тургенєв писав до Івана Аксакова: «Я вижу, что в 3-м № “Дня” есть статья [...]»32. 26 грудня 1861 р. (7 січня 1862 р.) Тургенєв зазначив у листі до Федора Достоєвського: «Очень благодарен за присылку 2 № “Времени”, которые читаю с большим удовлетворением»33. Цілком очевидно, що Тургенєв, пишучи про конкретне число журналу чи газети, додавав до цифри необхідне закінчення (-й, -м); коли ж ішлося про кілька чисел, як цілком виразно свідчить цитата з листа до Достоєвського, вживалося лише цифрове позначення. З урахуванням того, що Тургенєв, безсумнівно, на той час був обізнаний не з одним числом «Основи», а з чотирма, можна набагато переконливіше прокоментувати його досліджуваний епістолярний пасаж. Як з’ясовується, міркування стосовно того, на що саме міг звернути увагу в «Основі» російський письменник, висловили ще наприкінці 1920-х рр. Дорошкевич і Павло Филипович. Вони не обговорювали питання про обсяг «основ’янського» матеріалу, з яким на час написання листа ознайомився Тургенєв, оскільки для обох дослідників відповідь була очевидною: він мав на увазі чотири числа «Основи». Річ у тому, що і в першодруку даного листа, і в його републікації, яку здійснив Дорошкевич (і до якої звертався Филипович), досліджуваний фрагмент було відтворено неточно — беззастережно виправлено фактичну помилку письменника: «Мне дали 4 № “Основы”, из которых я мог заключить [...]»34. Ясна річ, така мовна конструкція давала цілком очевидні підстави вважати, що письменник ознайомився саме з чотирма числами українського часопису. Ще виразнішою стала ця фраза у відтворенні Доманицького, який, цитуючи лист за першодруком, беззастережно додав ще один знак «№»: «Мне дали 4 №№ “Основы”, из которых я мог заключить [...]»35. Дорошкевич зазначав стосовно коментованого пасажу: «Можна гадати, що матеріал для цих іронічних висновків дала Тургенєву стаття Л. Жемчуж 30 Тургенев, И. С.

Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 100.

31 Там

само. — С. 136.

32 Там

само. — С. 380.

33 Там

само. — С. 394.

34 Див.:

Письма Тургенева к Марко Вовчку / Публ. Б. А. Марковича; Примеч. Б. М–ва // Минувшие годы. — 1908. — № 8. — С. 91; Твори Марка Вовчка. — [К.], 1928. — Т. IV. — С. 369; Шевченко, Т. Повне зібрання творів. — [К.], 1929. — Т. IІІ. — С. 885.

35 Доманицький, В.

[Рец. на публ.:] Письма Тургенева к Марко Вовчку («Минувшие годы», 1908) // ЗНТШ. — Л., 1909. — Т. LXXXVIII. — C. 226.

141

Віктор Дудко

никова “Воспоминание о Шевченке; его смерть и погребение” (Основа, 1861, ІІІ, С. 1–21), де наведено промови над Шевченковою труною і вперше виразно освітлено його творчість»36. Безумовно, дослідник мав рацію — однак лише стосовно твердження Тургенєва про те, що «Шевченко такой великий поэт...». Оминаючи слушність пояснення локального сюжету, Филипович полемізував із колегою: «[...] але ж тирада Тургенєва скерована проти цілої “Основи”, і більше підстав гадати, що його зачепила стаття Костомарова “Две русские народности” (в ІІІ кн.), де трапляються такі протиставлення, що їх Тургенєв міг зустрінути з роздратованням, помітним у його словах “[...] и что в особенности мы, великороссы, дрянь и ничтожество”»37. Аргументуючи це твердження, дослідник навів із названої статті Костомарова такий фрагмент: «В своем стремлении к созданию прочного, ощущаемого, осязательного тела для признан ной раз идеи великорусское племя показывало всегда и теперь показывает наклонность к материализму и уступает южнорусскому в духовной стороне жизни, в поэзии, которая в последнем развивалась несравненно шире, живее и полнеe»38. Заувага Филиповича є цілком слушною — саме названу статтю Костомарова слід насамперед вважати однією з тих, що причинилися до появи сумарних іронічних міркувань Тургенєва про «Основу». Зазначивши, що український часопис «зовсім не проповідував національної виключності», Филипович послався на редакційне передплатне оголошення і навів з нього відповідну цитату: «Общечеловеческое просвещение, в применении к общим условиям края, будет руководящею идеею редакции. Больше всего мы боимся удаления от общей связи с человечеством, а тем более — с жизнью соседних народов»39. У даному випадку дослідник, однак, ледве чи мав рацію, оскільки де-факто справа виглядала інакше. Цитована стаття «Две русские народности», що викликала полемічні відгуки у низці російських періодичних видань, стала згодом, за висловом Михайла Грушевського, «євангелієм українського сепаратизму на погляд приятелів і ворогів його»40. За слушним спостереженням Олексія Міллера, публіцистика «Основи» справила значний пропагандистський вплив на аудиторію і була істотним чинником формування української ідентичності41. Саме це мала на увазі Голованова (ко 36 Твори

Марка Вовчка. — Т. IV. — С. 588.

37 Шевченко, Т.

Повне зібрання творів. — Т. IІІ. — С. 885.

38 Костомаров, Н.

Две русские народности: (Письмо к редактору) // Основа. — 1861. —

Март. — С. 64. 39 Шевченко, Т.

Повне зібрання творів. — Т. IІІ. — С. 886.

40 Грушевський, М. Українська історіографія і Микола Костомаров // Грушевський, М. Твори:

У 50 т. — Л., 2005. — Т. 2. — С. 409. 41 Див.:

Миллер, А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ века). — СПб., 2000. — С. 79, 84–85.

142

Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках...

ментуючи досліджуваний лист в одному з масових видань), коли писала про «националистические тенденции» українського часопису42. Могли бути серед публікацій «Основи», які мав на увазі Тургенєв, ясна річ, й інші. Приміром, опублікована у січневому числі стаття Костомарова «Мысли о федеративном начале в Древней Руси», про рецепцію якої її автор писав згодом: «Моя идея о том, что в удельном строе Руси лежало федеративное начало, хотя и не выработалось в прочные и законченные формы, заставляла подозревать — не думаю ли я применять этой идеи к современности и не основываю ли на ней каких нибудь предположений для будущего»43.Чи вміщене у квітневому числі «Воспоминание о двух малярах» того ж автора, який писав про одну зі своїх перших зустрічей із Шевченком: «Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они призводили, напомнило мне Шиллерову балладу “Занавешенный саисский истукан”»44. Коментуючи висловлені в листах до Марка Вовчка думки російського письменника про українство, Доманицький зазначив: «Можна догледіти, що Тургенєв підсміхається, але більш добродушно, з українців [...]»45. Ледве чи можна погодитися з дослідником, який, ілюструючи свою тезу, навів насамперед саме досліджуваний епістолярний фрагмент. Набагато адекватніше потрактував його Филипович: «Уже в час найбільшого інтересу Тургенєва до Шевченка й українського літературного руху [...] можна помітити погордливу од автора “Дворянського гнізда” поблажливість до українців»46. Навіть налаштований на пошук позитиву в українсько-російських взаєминах Прийма мусив визнати, що у ставленні Тургенєва до особи й літературної творчості Шевченка завжди були наявні поблажливість й іронія47 (146). Розглянутий епістолярний пасаж Тургенєва про «Основу» є одним із важливих свідчень про рецепцію першого українського часопису в російському літературному сере довищі, цілісна реконструкція якої потребує спеціальних зусиль.

42 Переписка

И. С. Тургенева: В 2 т. — М., 1986. — Т. 2. — С. 200. У коментарі Хмелевської відповідна теза відсутня (див.: Тургенев, И. С. Полное собрание сочинений и писем. Письма. — Т. 4. — С. 640).

43 Костомаров, Н. И.

Автобиография // Костомаров, Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С. 198.

44 Костомаров, Н.

Воспоминание о двух малярах // Основа. — 1861. — Апрель. — С. 49.

45 Доманицький, В.

[Рец. на публ.:] Письма Тургенева к Марко Вовчку («Минувшие годы»,

1908). — C. 226. 46 Шевченко, Т. 47 Див.:

Повне зібрання творів. — Т. IІІ. — С. 884–885.

Прийма, Ф. Я. Шевченко и русская литература ХІХ века. — М.; Лг., 1961. — С. 306.

143

Віктор Дудко

* * * Викладені міркування, що уточнюють і доповнюють наявні в науковому обігові відомості про Марка Вовчка і її оточення у 1859–1861 рр., водночас — оскільки стосуються деяких істотних епізодів українсько-російських літературних взаємин — становлять ширший інтерес. У цих нотатках розглянуто переважно контроверсійні епізоди, що їх від кінця 1920-х рр. дослідники, які працювали в СРСР, з огляду на позанаукові чинники зазвичай залишали поза увагою: у той час наголошувалися і популяризувалися свідчення братерського єднання української і російської культур, а неоднозначні моменти міжлітературних взаємин якщо і не цілком ігнорувалися, то принаймні істотно притлумлювалися. Ясна річ, нині належить не ретранслювати узвичаєні — дуже часто неадекватні — інтерпретації, а заново досліджувати першоджерела з метою реконструювати реальну картину українсько-російських літературних контактів у всій їхній складності.

144

До біографії фундатора «Основи» Миколи Котеніна

Віктор Дудко До біографії фундатора «Основи» Миколи Котеніна

Микола Костомаров свідчив у спогадах про Шевченка: «У лютому 1861 року я пішов до нього довідатися про стан його здоров’я. [...] Він сказав, що його здоров’я значно покращало, і наступного тижня він неодмінно прийде до мене. Між іншим, тоді показав він мені золотого годинника, недавно ним купленого. То був перший годинник, якого він збирався носити: до того часу брак коштів не дозволяв йому й думати про таку розкіш. Тарас Григорович ставився до цього годинника з якимось дитячим захопленням»1. Цей епізод висвітлено і ще у двох мемуарних текстах Костомарова, у яких він спеціально чи принагідно висловлювався про Шевченка2, а також — із покликом на повідомлення Костомарова — у споминах Олександра Благовєщенського3, саме в коментарях до яких згадку про золотий годинник супроводжено нотаткою: «Як свідчить розписка годинникаря Шпергазе (ІЛ, ф. 1, од. зб. 506), Шевченко придбав його 15 лютого 1861 р.»4. Цю довідку вміщено і в пізніших виданнях мемуарів про письменника5. Запозичена з відповідного документа інформація — принаймні в тому обсязі, в якому її подано в цитованих коментарях, — не потрапила, однак, до

1 Костомаров, М. Лист до

видавця-редактора «Русской старины» М. І. Семевського // Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка; передм. В. Є. Шубравського. — К., 1982. — С. 144.

2 Див.: Костомаров, М. Споминки про Шевченка // Там само. — С. 147; Костомаров, Н. И. Автобиография // Костомаров, Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт. очерка и сост. коммент. Ю. А. Пинчук. — К., 1992. — С. 201. 3 Див.:

Благовещенський, О. Шевченко в Петербурзі (1858–1861) // Спогади про Тараса Шевченка. — С. 291.

4 Бородін, В. С.;

Павлюк, М. М. Примітки // Там само. — С. 491. (Як усно поінформувала Ніна Чамата, спогади Благовєщенського підготував до друку й прокоментував Микола Павлюк). Звісна річ, було б доречніше подати відповідну інформацію у коментарях до одного з мемуарних текстів Костомарова.

5 Див.: Воспоминания о Тарасе Шевченко / Сост. и примеч. В. С. Бородина, Н. Н. Павлюка;

предисл. В. Е. Шубравского. — К., 1988. — С. 549; Спогади про Тараса Шевченка / Уклад. і приміт. В. Бородіна, М. Павлюка, О. Бороня; передм. В. Смілянської. — К., 2010. — С. 552.

145

Віктор Дудко

опрацьованої після появи «Спогадів про Тараса Шевченка» (1982) студії Петра Жура «Труди і дні Кобзаря» (1996, 2003); відсутні ці відомості і в раніше виданих літописах життя і творчості письменника. Тим часом у використаній у коментарі розписці петербурзького годинникаря Федора Шпергазе наявні й інші відомості, які становлять безсумнівний інтерес для шевченкознавців, але досі залишаються не запровадженими до наукового обігу6. Розписку розміщено на візитній картці годинникаря. З одного боку її — друкований російською і французькою мовами текст; відтворюю лише російську версію: «Часовой мастер Его Императорского Высочества великого князя Константина Николаевича Ф. Шпергазе7. На Невском проспекте в д[оме] Петропавловской церкви». На звороті — дві написані від руки нотатки: «№ 5372. Проданы золотые мужс[кие] якорные часы с золотою цепочкою за сто пять рублей серебром, и деньги получил. 15 февраля 1861. Ф. Шпергазе»; «Для доставления г. Шевченке часы получил и доставил 16 февр[аля] 1861. Н. Котен[ин]»8. Нотатка Шевченкового приятеля Миколи Котеніна є важливою для відтворення історії його зв’язків із Шевченком. Досі їхні — треба думати, інтенсивні — контакти було задокументовано лише листом Котеніна до Шевченка від 23 березня 1860 р. зі словами вдячності за надіслання примірника «Кобзаря» 1860 року9. Як з’ясовується, Котенін відвідував письменника, виконував його доручення і в лютому 1861 р. Поетів приятель так писав про себе в листі до Шевченка: «[…] бывший откупщик, отставной инженер-капитан и помещик великоросс»10. Він стало

6 Відомо, що в перебігу підготовки збірника 1982 р. до друку коментарі зазнали істотного

скорочення (див.: Смілянська, В. Л. Біографічна шевченкіана (1861–1981). — К., 1984. — С. 213). Не можна виключати, що одним із його наслідків стало вилучення відповідної додаткової інформації. 7 Саме так, з

однією літерою «а» — на відміну від коментаря до спогадів Благовєщенського про Шевченка.

8 ІЛ. —

Ф. 1. — Од. зб. 506. Долю Шевченкового золотого годинника не з’ясовано. У складеному 14 березня 1861 р. описі речей небіжчика зазначено: «Часы карманные золотые с тремя досками, на тринадцати камнях, под № 5372, фабрики Тобиаса с золотою цепочкою и таким же ключем, часы стенные парижские, в круглой деревянной раме, дубового дерева» (Т. Г. Шевченко: Документи та матеріали до біографії (1814–1861) / Упоряд. Л. І. Внучкова, Є. О. Середа, В. О. Судак. — К., 1975. — С. 546). Благовєщенський свідчив у спогадах про Шевченка: «Кожен експерт проставляв ціни, які хотів» (Благовещенський, О. Шевченко в Петербурзі (1858–1861). — С. 292). «Эксперт купец и золотых дел мастер» Іван Міллер оцінив обидва годинники як «вещи подержанные» у 35 рублів сріблом (Т. Г. Шевченко: Документи та матеріали до біографії (1814–1861). — С. 546, 549). Спадкоємцями поетового майна стали його рідні брати Микита і Йосип (див.: Благовещенський, О. Шевченко в Петербурзі (1858–1861). — С. 293). 9 Див.:

Листи до Тараса Шевченка / Упоряд. та комент. В. С. Бородіна, В. П. Мовчанюка, М. М. Павлюка та ін. — К., 1993. — С. 145–146.

10 Там

само. — С. 146.

146

До біографії фундатора «Основи» Миколи Котеніна

мешкав у селі Заніно Чухломського повіту Костромської губернії, але подовгу бував у Петербурзі. Його небога Надія вийшла заміж за Василя Білозерського. Котенін також запізнався із Пантелеймоном Кулішем, Миколою Макаровим, Шевченком, Костомаровим та іншими учасниками петербурзької української громади. 2 квітня 1853 р. Куліш писав до Осипа Бодянського: «Рекомендую Вам Николая Ив[ановича] Катенина как человека образованного и прекрасного. Пригласите его бывать у Вас по определенным вечерам, чем его и меня много обяжете»11. Котенін виступив спонсором «Основи»12. В автографі листа до Шевченка13, у розписці про отримання призначеного для нього годинника, у неопублікованих листах до Макарова своє прізвище він подав через «о» — Котенін. В автобіографії Костомарова фігурує і як Катенін, і як Котенін. Костомаров, пригадуючи, що він «во второй половине января 1875 года захворал тифом», зазначив: «Попечения и уход за мною Николая Ивановича Котенина и доктора Димитрия Андреевича Муринова спасли меня от смерти. С беспредельною благодарностью вспоминаю о доброте, терпении и самопожертвовании этих лиц [...]»14. Описуючи відповідний епізод біографії Костомарова, його дружина Аліна згадувала лише про Котеніна15. У науковій літературі цей Шевченків приятель фігурує переважно як Катенін16. Єдиний мені відомий виняток — коментарі Олеся Федорука до листів

11 Куліш, П.

Повне зібрання творів. Листи. — К., 2009. — Т. ІІ: 1850–1856 / Упоряд., комент. О. Федорука. — С. 89.

12 Див.:

Бернштейн, М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50– 60-х років XIX ст. — К., 1959. — C. 16. Також див. мою статтю «Нереалізовані журнальні плани Пантелеймона Куліша (1857–1858 р.)» (Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. — К., 2005. — Вип. 11. — С. 327–340). Не можна погодитися із Богданом Якимовичем, який писав, що виключно за матеріальну підтримку «Основи» Котенін «отримав від Шевченка “Кобзар”з дарчим написом» (Лев Жемчужников — ювілейна сильветка (до 175-річчя від дня народження) / Ідея, упоряд., перекл., приміт. Б. Якимовича. — Л., 2003. — С. 50–51).

13 Див.:

ІЛ. — Ф. 92. — Од. зб. 99. — Арк. 1 зв. — 2.

14 Див.:

РВ ІРЛІ. — Ф. 170. — Оп. 1. — Од. зб. 61. Разом із листами збереглася і візитна картка кореспондента Макарова, на якій зазначено: «Николай Иванович Котенин». Цими відомостями завдячую Олесеві Федоруку; Костомаров, Н. И. Автобиография. — С. 189, 316.

15 Див.:

Костомарова, А. Николай Иванович Костомаров: (Из воспоминаний) // Вестник Европы. — 1910. — № 9. — С. 115–123.

16 Напр.,

див.: Бернштейн, М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50–60-х років XIX ст. — С. 216; Деркач, Б. Катенін Микола Іванович // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. — К., 2013. — Т. 3. — С. 294. Так було подано прізвище фундатора «Основи» і в кількох моїх статтях: Дудко, В. 1) Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2007. — Т. ІІІ. — С. 7–56; 2) Із розшуків про «Основу» // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2009. — Т. ІV. — С 7–58; 3) Нереалізовані журнальні плани Пантелеймона Куліша (1857–1858 рр.) // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. — К., 2005. — Вип. 11. — С. 327–340.

147

Віктор Дудко

Куліша, де йдеться про Котеніна (Катеніна)17. На мою думку, дослідник має рацію — узвичаєне написання відповідного прізвища слід скоригувати і подавати його так, як писав сам носій: не Катенін, а Котенін. У 1962 р. Михайло Новицький запровадив до літературознавчого вжитку дати життя Котеніна, коментуючи одну з публікацій його листа до письменника: 1818 — після 187618; мотивувати дати дослідник не мав змоги. Саме ці хронологічні інформації подано у більшості пізніших шевченкознавчих студій. Однак у статті Лариси Кодацької про Котеніна, опублікованій у «Шевченківському словнику»19, і у другому виданні «Літопису життя і творчості Т. Г. Шевченка» Василя Анісова і Єлизавети Середи20 ці відомості не вміщено. Федорук сформулював другу дату коректніше: не раніше 187621. Костромський краєзнавець Олександр Григоров (1904–1989) твердив, що інженер-полковник Микола Котенін народився 11 жовтня 1818 р., а помер у 1869 р.22 Безумовно, не всі ці відомості є достовірними. Висловлюючись про військове звання Котеніна, слід покладатися саме на його інформацію. Повідомлення про смерть у 1869 р. розходиться із цитованим мемуарними свідченнями Миколи й Аліни Костомарових. За даними московського дослідника костромської старовини Дмитра Бєлорукова (1912–1991) Шевченків приятель народився 11 жовтня 1818 р., а помер 1 травня 1883 р.23 Саме ці дані, як свідчить сумарний аналіз усіх відповідних повідомлень, слід вважати адекватними24.

17 Див.:

Куліш, П. Повне зібрання творів. Листи. — Т. ІІ. — С. 417–418, 489, 542, 604, 622.

18 Див.:

[Новицкий, М.]; Дорошенко, М. Неизвестные письма к Шевченко: Из архива М. Чалого // Советская Украина. — 1962. — № 11. — С. 146.

19 Див.:

[Кодацька, Л. Ф.]. Катенін Микола Іванович // Шевченківський словник: У 2 т. — К., 1976. — Т. 1. — С. 283.

20 Див.: Анісов, В.; Середа, Є.. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. — Вид. 2-е, доп. — К.,

1976. — С. 367. 21 Куліш, П. Повне

зібрання творів. Листи. — Т. ІІ. — С. 622.

22 Див.:

Григоров, А. А. Из истории костромского дворянства / Сост., вступ. статья и примеч. Н. А. Зонтикова. — Кострома, 1993 //http://costroma.k156.ru/d/index.html#table-contents

23 Див.:

Белоруков, Д. М. Поколенная роспись Катениных // http://ru.rodovid.org/wk/ РодКатенины

24 На

прохання Бєлорукова Григоров переглянув чорнову версію родоводу і 3 жовтня 1972 р. писав до колеги: «Возвращаю Вам составленную Вами катенинскую родословную, мне тут добавить нечего, только я кое-где добавил звания и чины и годы рождения-смерти» (Григоров, А. А. «…Родина наша для меня священна»: Письма 1958–1989 годов / Сост., подгот. текста, примеч. и коммент. А. В. Соловьевой; вступ. статья Н. А. Зонтикова. — Кострома, 2011. — С. 188). Треба думати, що серед уточнень-доповнень була і дата смерті Миколи Котеніна, наведена згодом у посмертно виданій праці Григорова з історії костромського дворянства. Але Бєлоруков скористався тою відповідною інформацією, якою розпоряджував.

148

Павло Чубинський — учасник літературного вечора в Петербурзі...

Віктор Дудко Павло Чубинський — учасник літературного вечора в Петербурзі (січень 1861 року)

Поглиблене вивчення біографії Павла Чубинського, найдокладніше висвітленої на сьогодні у новітніх працях Юрія Дойкова й Андрія Зиля1, передбачає не лише залучення нового фактичного матеріалу, а й уважний аналіз джерел, які вже давно перебувають у полі зору дослідників. Володимир Мовчанюк вважає середовищем, у якому сформувалися суспільно-політичні переконання Чубинського, гурток петербурзької «Основи»2. Ця теза, цілком слушна під оглядом з’ясування генези власне національної компоненти його суспільно-політичних поглядів, потребує, однак, уточнення. В університетські роки інтереси Чубинського не обмежувалися українською сферою, істотний вплив на його становлення як громадського діяча справило і російське літературно-наукове середовище. В опублікованих і неопублікованих джерелах про це збереглося чимало матеріалу3. Показовим відповідним свідченням є щоденниковий запис Олени Штакеншнейдер. На початку 1861 р. вона занотувала: «Были на литературном вечере в Пассаже в пользу воскресных школ. Читали: Писемский — “Гаваньские чиновники” [И. C. Генслера]; Ристори — из Данта, “Франческу Римини”; Бенедиктов — “Человек”, вместо стихотворения “Воскресные школы”, не пропущенного цензурой; Майков — “Два карлика” и “Ниву”; Полонский — “Тамару”, “К Италии” и “Аспазию”; Достоевский — отрывок из романа [“Бедные люди”]4;

1 Дойков, Ю.

П. П. Чубинский: Предтеча украинской свободы (1839–1884). — Архангельск, 2007. — С. 6; Зиль, А. Народознавець: Павло Чубинський і його доба. — К., 2009. — 399 с.

2 Мовчанюк, В.

Шевченко — Чубинський — гімн // СіЧ. — 1998. — № 8. — С. 52.

3 Дудко, В. И.

П. П. Чубинский в русской литературной среде (конец 1850-х — начало 1860‑х годов) // Русистика. — К., 2008. — Вып. 8. — С. 11; Павло Чубинський і Літературний фонд (1863 р.) / Вступ. стаття, публ., комент. В. Дудка // Київська старовина. — 1999. — № 1. — С. 165–175.

4 Назву

твору з’ясувала Тамара Орнатська. Див.: Летопись жизни и творчества Ф. М. Достоевского. 1821–1881: В 3 т. — СПб., 1993. — Т. 1: 1821–1864 / Сост. И. Д. Якубович, Т. И. Орнатская. — С. 305.

149

Віктор Дудко

Чубинский, наш Чубинский — из “Ямб и элегий” Щербины»5. Деталізуючи далі свої враження, Штакеншнейдер зазначила: «Чубинский читал недурно, и ему также хлопали»6. Авторка щоденника назвала Чубинського «нашим», оскільки в університетські роки він був домашнім учителем у родині Штакеншнейдерів. На вечорах у їхньому помешканні, на які збиралася літературно-наукова інтелігенція (бував і Тарас Шевченко), Чубинський познайомився з багатьма письменниками7. Наведену нотатку позначено 11 січня 1861 р. і в першій — журнальній — публікації фрагментів щоденника8, і в окремому його виданні9. Підставою уважно розглянути питання про датування запису стали для мене невдалі пошуки додаткового джерельного матеріалу про літературний вечір 11 січня 1861 р. Хоча тогочасна періодика акуратно документувала відповідні заходи, оголошення про таке читання не вдалося розшукати ні в «Санкт-Петербургских ведомостях», ні в інших виданнях, як і публікацій про його проведення. Автограф щоденника Штакеншнейдер за червень 1858 р. — березень 1861 р. не зберігся10. Тому доводиться покладатися на публікації, які — на це вже було звернуто увагу — є вразливими під текстологічним оглядом11.

5 Штакеншнейдер, Е. А.

Дневник и записки (1854–1886) / Ред., статья и коммент. И. Н. Розанова. — М.; Л., 1934. — С. 281.

6 Там

само. — С. 282.

7 Там

само. — С. 204, 232, 234, 433.

8 Из

записок Е. А. Штакеншнейдер // Русский архив. — 1901. — Октябрь. — С. 438.

9 Штакеншнейдер, Е. А. 10 Там

Дневник и записки. — С. 281.

само. — С. 25.

11 Там

само. — С. 24–25. Нещодавно також з’ясовано, що в обох публікаціях запис Штакеншнейдер про виступ Шевченка на літературному вечорі 21 листопада 1860 р. датовано помилково. Цю щоденникову нотатку було зроблено 11 листопада 1860 р., коли Шевченко справді взяв участь у читанні в Пасажі (див.: Дудко, В. Запис про Тараса Шевченка у щоденнику Олени Штакеншнейдер: проблеми коментування // Український археографічний щорічник: Нова серія. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 176–185 [передрук: Дудко, В. Чи слушно датовано щоденниковий запис Єлєни Штакеншнейдер про Шевченків виступ на літературному вечорі в Петербурзі? // Дудко, В. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії / Наук. ред. Олесь Федорук. — К., 2014. — С. 223–236. — Ред.]). Ще раз Шевченко виступив на літературному вечорі 18 грудня 1860 р. (там само. — С. 182). В обох заходах Чубинський не брав участі. Наводжу ці відомості з метою відхилити припущення Дмитра Чередниченка про те, що Шевченко і Чубинський виступали на літературних читаннях разом (Чередниченко, Д. Павло Чубинський. — К., 2005. — С. 156). Також дослідник висловив, уживаючи вислів Івана Франка, «зовсім фантастичні» міркування щодо передісторії виступу Чубинського на літературному вечорі, враження про який занотовано в досліджуваному записі Штакеншнейдер. Вважаючи, попри відсутність документальних підстав, що в тому заході конче мав би взяти участь і Шевченко, але не зміг через тяжку хворобу, Чередниченко зазначив: «Може, й Тарас Григорович сам замість себе запропонував на виступ Чубинського» (там само. — С. 157). З огляду на глибоку інтегрованість Чубинського у петербурзьке літературне середовище так гадати не випадає. Тим паче

150

Павло Чубинський — учасник літературного вечора в Петербурзі...

У літописі життя і творчості Федора Достоєвського зазначено, що він узяв участь у літературних читаннях, влаштованих у залі Пасажу 11 і, повторно, 15 січня 1861 р. — на користь, відповідно, недільних шкіл і недільної школи за Шліссельбурзькою заставою12. Повідомлення про виступ Достоєвського на вечорі 11 січня супроводжено покликом на опубліковане 13 січня в «СанктПетербургских ведомостях» оголошення про літературний вечір, що мав відбутися 15 січня. Однак ні про те, що перше читання відбулося 11 січня, ні про те, що 15 січня його буде повторено, в газеті не повідомлялося13. Про вечір 15 січня збереглися, окрім оголошення, синхронні повідомлення періодики14. Цілком очевидно, що подану в літописі інформацію про літературне читання 11 січня запозичено виключно із позначеного тією ж датою щоденникового запису Штакеншнейдер, який уже частково цитовано. Наведені в ньому відомості про учасників вечора, який узвичаєно датується 11 січня (Достоєвський, італійська актриса Аделаїда Рісторі, Чубинський, російські письменники Олексій Писемський, Володимир Бенедиктов, Аполлон Майков, Яків Полонський), як і про прочитані ними твори, фактично в повному обсязі збігається з інформацією, поданою в газетному оголошенні про вечір 15 січня15. Як зазначено в «Санкт-Петербургских ведомостях», Достоєвський планував прочитати уривки з роману «Бедные люди» (у записі Штакеншнейдер йдеться про фрагмент неназваного роману). Також в оголошенні повідомлено, що «г. Ч***» мав прочитати «три стихотворения г. Щербины». Штакеншнейдер занотувала, що Чубинський читав «из “Ямб и элегий” Щербины»16. Бенедиктов замість вказаної в газетному анонсі поезії «Воскресные школы», яка, за повідомленням Штакеншнейдер, не дістала цензурного схвалення, прочитав іншу — «Человек»17.

не можна твердити, як це робить дослідник, що аналізований щоденниковий запис свідчить про «добре знайомство» Чубинського з Шевченком (там само). 12 Летопись

жизни и творчества Ф. М. Достоевского. — С. 305–306.

13 Санкт-Петербургские

ведомости. — 1861. — 13 янв. — № 10. Поширене уявлення про те, що літературні читання у той час часто повторювалися (Тихомиров, Б. Н. По поводу заметок доктора исторических наук профессора С. В. Белова «О справочных работах к Полному собранию сочинений Ф. М. Достоевского» // Русская литература. — 1996. — № 4. — С. 192), є помилковим (Дудко, В. Запис про Тараса Шевченка у щоденнику Олени Штакеншнейдер: проблеми коментування. — С. 180–181 [передрук: Дудко, В. Чи слушно датовано щоденниковий запис Єлєни Штакеншнейдер про Шевченків виступ на літературному вечорі в Петербурзі? — С. 229–230. — Ред.]).

14 З–ій, И.

Госпожа Ристори в Петербурге: (Письмо к редактору «Московских ведомостей») // Московские ведомости. — 1861. — 24 янв. — № 19; Новоспасский, Н. [Курочкин, Н. С.]. Петербургская летопись // Русский мир. — 1861. — 21 янв. — № 6. — С. 121.

15 Санкт-Петербургские

ведомости. — 1861. — 13 янв. — № 10.

16 Штакеншнейдер, Е. А.

Дневник и записки. — С. 281.

17 Там

само.

151

Віктор Дудко

Кореспонденція про вечір 15 січня, вміщена в «Московских ведомостях», містить важливу деталь, що переконливо свідчить: у газеті описано саме той вечір, враження від якого занотувала в щоденнику Штакеншнейдер. Автор московського видання зазначив: «По окончании чтения г-же Ристори был преподнесен лавровый венок»18. Інформацію про це подано і в нотатці Штакеншнейдер: «Ристори вручил Бенедиктов, как старейший, от имени литераторов лавровый венок»19. Сумарний розгляд джерельних матеріалів свідчить про відсутність підстав твердити про влаштування літературного вечора 11 січня 1861 р. і його повторення 15 січня. Ледве чи може бути відповідною підставою те, що в запису Штакеншнейдер ідеться про вечір на користь недільних шкіл, а читання 15 січня 1861 р. було влаштовано на користь недільної школи за Шліссельбурзькою заставою. На відміну від оголошення про читання і присвячених йому публікацій, недостатня конкретність цілком зрозуміла у щоденниковому записі. Безумовно, що в досліджуваній щоденниковій нотатці Штакеншнейдер викладено її враження від читання 15 січня 1861 р., про яке збереглася й низка інших, достовірних у хронологічному плані відомостей. Також цілком очевидно, що згаданий в газетному оголошенні «г. Ч***» — це саме Чубинський. У повідомленні про вечір 15 січня 1861 р., поданому в літописі життя і творчості Достоєвського, з учасників читання не названо Рісторі й Чубинського, яких віднесено до категорії «и др.»20. Не йдеться про нього і в повідомленні про літературне читання 15 січня у словнику оточення Достоєвського — зазначено лише участь у вечорі 11 січня, якого насправді не було21. Чубинський, на чому важливо наголосити, мав додаткову мотивацію взяти участь у літературному вечорі на користь недільної школи за Шліссельбурзькою заставою, оскільки викладав у ній22.

18 З–ій, И.

Госпожа Ристори в Петербурге: (Письмо к редактору «Московских ведомостей») // Московские ведомости. — 1861. — 24 янв. — № 19.

19 Штакеншнейдер, Е. А. 20 Летопись

Дневник и записки. — С. 281.

жизни и творчества Ф. М. Достоевского. — С. 305.

21 Белов, С. В.

Ф. М. Достоевский и его окружение: Энциклопедический словарь: В 2 т. — СПб., 2001. — Т. 2. — С. 396.

22 Прийма, Ф. Я.

Н. Г. Помяловский и «революционеры 61-го года» // Русская литература. — 1967. — № 4. — С. 130.

152

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

Віктор Дудко Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії (1876–1906) Проспект докторської дисертації

Вступні зауваження Завдання анонсованого дослідження полягає у комплексному документованому розгляді таких взаємопов’язаних проблем, як 1) формальний статус українського письменства в Росії у 1876–1906 рр.: ідеологія Емського указу та подальших коректив, конкретні механізми їх реалізації; 2) Емський указ як чинник українського літературного процесу в Росії: творча поведінка письменників, їхні видавничі стратегії (обговорення і практика) та зв’язки з читачем. У дослідженні поєднуються джерелознавчий, соціологічний та книгознавчий методи аналізу. Автор виходить із того, що наукове опрацювання цензурної проблематики засадничо виключає застосування до дій владних структур загалом і цензурних інституцій зосібна моральних критеріїв. Літературна комунікація та її інститути: автор, редактор, цензор, видавець, книгопродавець, критик, читач. Книга як форма соціалізації літературного твору. Цензура як форма соціального контролю.

Історіографія теми Про створення цілісного документованого дослідження відповідної проблематики дотепер не йшлося ні в Україні (через «непопулярність» теми з ідеологічним підкладом), ні в діаспорі (з огляду на брак джерел для її опрацювання). Першу групу друкованих праць, в яких спеціально розглядаються питання функціонування українського письменства епохи чинності Емського указу, складають статті М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Комарова, О. Кониського, Б. Грінченка, Т. Зіньківського, І. Франка, І. Кревецького, С. Єфремова, П. Стебницького, О. Русова, С. Русової, М. Грушевського та ін. (Названо лише авторів більших публікацій, в яких цензурна тема розглядалася в загальному плані. Дрібніших статей і заміток локального характеру вміщено без числа в журналах «Правда», «Зоря», «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вістник», у газетах «Діло», «Буковина», «Руслан» та ін.). Ці праці

153

Віктор Дудко

не лише використовуються в дисертації за належністю до історії вивчення аналізованої проблематики, а є і предметом спеціального дослідження — як синхронні рефлексії літераторів щодо цензурної ситуації українського письменства у Росії. Іншу групу друкованих праць складають постінтерпретації ситуації: монографія Ф. Савченка «Заборона українства в Росії 1876 р.» (Харків; К., 1930; Мюнхен, 1970), статті та публікації В. Міяковського, К. Копержинського, В. Герасименка, В. Білого, О. Тулуба, І. Айзенштока, М. Пивоварова, А. Катренка, О. Купчинського, О. Дека, М. Присяжнюка, О. Пріцака, Р. Сольчаника, Б. Струмінського та ін. Цензурні матеріали більш чи менш докладно представлено у коментарях до науково-критичних видань творчої спадщини українських письменників другої половини XIX — початку XX ст., у дослідженнях біографій окремих із них, у текстологічних студіях Н. Вишневської, С. Зубкова, М. Мандрики, А. Полотай, К. Сєкарєвої, М. Сиваченка та ін. Точки зору українофобськи наставлених інтерпретаторів цензурної ситуації української літератури в Росії подано у працях С. Щеголєва, М. Ульянова та ін. Найкраще вивченими є передісторія Емського указу, відтворена на ґрунтовній джерельній основі, та відгуки на його постання (Ф. Савченко, В. Міяковський, Р. Сольчаник). Дослідження, в яких розглядається власне цензурна практика та наслідки указу для розвитку українського письменства, нечисленні і конспективні. Автори більшості статей такого характеру (М. Драгоманов, О. Кониський, Б. Грінченко, М. Комаров, І. Франко, І. Кревецький, П. Стебницький, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.) були сучасниками відповідної епохи, що визначило як цінність їхніх опрацювань теми (використання не закріпленої власне документами інформації), так і слабкі місця (обмеженість джерельної основи). Цінність поодиноких пізніших досліджень аналогічного характеру визначається використанням архівного матеріалу (В. Міяковський, О. Рябінін-Скляревський). Ще один пласт досліджень, здійснених попередниками, присвячено розглядові локальних цензурних сюжетів — переважно персональних (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий та ін.), меншою мірою — історії окремих альманахів.

Джерела — документи з архівів Головного управління в справах друку і СанктПетербурзького цензурного комітету, канцелярії київського окремого цензора з іноземної цензури (переважна частина їх неопублікована), що стосуються «українських» аспектів діяльності названих інституцій в загальному плані (проблеми реалізації Емського указу та пізніших коректив до нього, відповідні кадрові рішення і т. д.);

154

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

— матеріали з архіву Кабінету міністрів, що стосуються розгляду питання про доцільність зняття обмежень з українського друкованого слова в Росії (1904–1905 рр.); — цензурні рукописи, яких збереглося порівняно мало, в т. ч. заборонених до друку (хоча вони, відповідно до цензурних правил, мали зберігатися у справах тих цензурних інстанцій, до яких були подані). Те ж, що збереглося, принаймні на 3/4 опубліковане (переважно синхронно — у Росії ж, часом з купюрами, чи в Галичині) і становить матеріал для власне текстологічних опрацювань, для вивчення конкретних письменницьких персоналій. Сподівання Вал. Шевчука на «відкриття» в цензурних архівах естетично вартісних невідомих творів не підтверджуються. Неопублікована частина рукописів (приблизно 1/4 від загальної кількості) — це література «середнього» рівня чи й відверто графоманські тексти; — відгуки цензорів (місцевих і Санкт-Петербурзького цензурного комітету), висновки останнього, ухвали Головного управління в справах друку стосовно конкретних рукописів збереглися практично вичерпно (Російський державний історичний архів, далі — РДІА) — з огляду на обов’язковість розгляду українських рукописів у Головному управлінні в справах друку; цензорські відгуки як матеріалізація конфліктів художнього матеріалу «з цензорським способом думання» (І. Франко); цензорський відгук як «жанр» літературної критики, типологічні характеристики: згорнутість смакових мотивувань, що не співвідносяться з актуальними ідеологічними настановами, категоричність висновків щодо можливості/неможливості надрукування цілого тексту чи його фрагментів; специфічність «формальної бази інтерпретації» — елементів тексту, з розгляду яких постає висновок про можливість/неможливість публікації; цензорські відгуки як джерело в роботі історика літератури, текстолога, книгознавця, в т. ч. за відсутності власне цензурних рукописів (чи й узагалі текстів творів, які розглядалися в цензурі); — листи українських письменників та книговидавців до цензурних інстанцій та вищих урядових інстанцій (як з приводу конкретних рукописів, так і стосовно скасування обмежень українського друкованого слова в Росії) та матеріали їх розгляду, — приватне листування та щоденники українських письменників, а також їхнього оточення; особлива важливість (з огляду на неможливість обговорення відповідної проблематики в межах Росії у пресі) цих джерел фактологічної інформації та синхронних інтерпретацій цензурної ситуації українського письменства у Росії; — мемуари: 1) українських письменників та громадських діячів другої половини XIX — початку XX ст. (і про них); 2) про епоху Емського указу (в т. ч. спогади цензорів); — синхронні «цензурні» публікації преси (переважно галицької, а також російської, журналів «Ukrainische Revue», «Ukrainische Rundsсhau» та ін.), окремі видання відповідної проблематики (М. Драгоманов, Б. Грінченко).

155

Віктор Дудко

Залучені неопубліковані матеріали зберігаються у РДІА, Центральному державному історичному архіві України в Києві, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, рукописних відділах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інституту російської літератури (Пушкінський Дім) РАН, Російської національної бібліотеки, у відділі фондів Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. Значна частина архівних матеріалів досліджується вперше. Однак загальна орієнтація на пріоритетне використання у дисертації нових джерел відсутня, основним критерієм добору конкретного матеріалу є, як правило, ступінь його репрезентативності.

Глава 1. Українська література в Росії у другій половині XIX — на початку XX ст.: правовий статус, цензурна практика Деміфологізація уявлень (поширених не лише на рівні масової свідомості, а й серед фахівців) про характер та обсяг урядових санкцій стосовно публікації україномовних художніх творів у Росії. Передісторія Емського указу 18 (30) травня 1876 р. — ширша (у межах XIX ст.) і вужча (обставини підготовки указу). Цензурні статути 1828 р. та 1865 р. (чинний у Росії до квітня 1906 р.). До 1876 р. україномовні художні твори підлягали цензурі на тих же підставах, що й російські. (Виняток — «персональні» урядові ухвали, що постали у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства, про заборону друку творів Т. Шевченка, М. Костомарова та П. Куліша. Ці заборони стосувалися публікації творів названих авторів загалом, а не лише писаних українською мовою. Право друкуватися було повернуто Кулішеві й Костомарову 1856 р., Шевченкові 1859 р.). Польське повстання як безпосередній імпульс постання Валуєвського циркуляру 1863 р. (передісторія — українофобські виступи «Сиона», «Русского вестника» та ін.). Валуєвський циркуляр як запобіжна урядова акція проти загрози українського сепаратизму. Циркуляром було заборонено публікацію українською мовою народопросвітньої і духовної літератури, про художню літературу у ньому не йшлося. «Что сравнительно не очень грозные мероприятия правительства против украинофилов могли вызвать такой застой, какой мы видим в украинской литературе 1863– 1870 гг. — это можно объяснить только слабохарактерностью вожаков движения и недостаточной разработанностью его идей» (І. Франко; 41, 134). Істотне зменшення українських художніх книг після 1863 р. пояснюється передовсім причинами політично-психологічного характеру, воно є наслідком репресій, застосованих урядом до українських діячів (заслання на Північ Росії — не за художню творчість, а передовсім за активну участь у поширенні україномовної народної освіти — О. Кониського, О. Строніна, П. Чубинського та ін.).

156

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

У. Отто розглядає цензуру — на основі концепції циркуляції еліт В. Парето — як інструмент елітної групи, що втрачає можливість ефективного впливу в умовах гострої конкуренції інших еліт, чому змушена вдаватися до захисних засобів стабілізації свого легітимного монопольного становища. Коректність застосування запропонованої моделі постання і функціонування цензури до українського матеріалу. Як проникливо зауважив у щоденнику поінформований київський професор О. Кістяківський, поки українська ідея «являлась идеальничаньем, к ней относились снисходительно-добродушно. Так было в Киеве с этой идеею до конца 60-х годов. С начала 70-х годов отношения изменяются. Учреждение в Киеве отдела Географического общества, преобладание в нем украинофилов, его живая деятельность дали понять, что представители этой идеи не суть пустые идеологи, а люди дела, и что им в будущем принадлежит первенствующая роль влиятельной деятельности на юге России. Люди своекорыстные, которым дорого их личное влияние, это поняли и приняли меры, чтобы задушить украинофильство в Киеве» (2, 392). «Технологія» підготовки Емського указу (основні етапи), роль М. Юзефовича та його київського оточення. Реанімована теза про український сепаратизм як засаднича підоснова Емського указу. Емський указ на тлі «обрусительної» політики царського уряду. Полеміка з Ю. Бойком, на думку якого перебільшення в українській дореволюційній історіографії значення місцевої ініціативи у процесі постання Емського указу диктувалося тактичними мотивами («...важно було перекласти вину за переслідування культури на безвідповідальну особу, щоб полегшити урядові відворот від вибраного напряму політики»). Юридична нелегітимність указу, який постав на основі рекомендацій спеціально утвореної комісії без обов’язкового у подібних випадках проходження через Кабінет міністрів та Державну раду. Секретність указу (текст його не було опубліковано в офіційній пресі; спростування протилежного погляду, який обстоювали І. Франко, М. Ульянов, А. Рейтблат). Історія публікації указу в російській неурядовій пресі («Голос», 1881, «Санкт-Петербургские ведомости», 1898, «Вестник Европы», 1905). Протести європейських літераторів проти Емського указу, роль українських письменників у їх (протестів) організації. Загальна характеристика Емського указу з наголошенням тих його аспектів, що безпосередньо стосувалися художньої літератури. Так само, як і Валуєвський циркуляр, Емський указ формально було спрямовано лише проти поширення видань народопросвітніх, наукових та духовного змісту. Україномовні художні твори («произведения изящной словесности») формально не заборонялися (як і історичні документи та пам’ятки); цензура ставила до них лише дві вимоги: публікація мала здійснюватися з дотриманням вимог «общепринятого русского правописания», дозвіл на публікацію їх переходив до компетенції виключно Головного управління у справах друку.

157

Віктор Дудко

Розширювальне тлумачення Емського указу в Головному управлінні у справах друку. Конкретизація частини фактичних доповнень у відомчих циркулярах: безумовна заборона перекладів з російської (1892) і видань для дитячого читання (1895). Окремі настанови цензури виводяться виключно із цензурної практики (напр., відхилення усіх клопотань про заснування україномовних періодичних видань). Емський указ «по суті не нормував сферу українського друкованого слова, а був технічним апаратом його заборони. Перш за все мав він на увазі не зміст слова, а форму його — форму національну» (О. Лотоцький; 2, 224). Перегляд окремих положень Емського указу у 1881 р. як наслідок послаблення загальних цензурних умов у Росії та спеціальних клопотань київського і харківського генерал-губернаторів, які висловилися за скасування указу. Доповнення до указу 1881 р. спеціально не розглядаються, оскільки власне художньої літератури вони не стосувалися. Нереалізована спроба скасування Емського указу у 1904–1905 рр.: діяльність урядової комісії, висновки Російської АН, інших інституцій (урядових та освітніх). З’ясування — на підставі архівних джерел — обставин, що причинилися до рішення імператора Миколи ІІ визнати скасування указу несвоєчасним. Втрата чинності Емського указу (так само офіційно неоголошена, як і його постання) внаслідок суспільних змін у Росії наприкінці 1905 р. — на початку 1906 р. Заміна попередньої цензури т. зв. каральною (замість дозволу на друк дозвіл на поширення після надрукування тиражу). Критичний аналіз — на основі документальних джерел — поширеної в українофобській історіографії тези про те, що непослідовність цензурних чиновників у застосуванні положень Емського указу причинилася до його неефективності. Апологети її (С. Щеголєв. М. Ульянов та ін.) мали певні підстави так вважати. Відсутність твердої лінії цензурного відомства виявилася: — у непослідовності його стосовно доступу галицьких періодичних видань до Росії; деякі з них можна було вільно передплачувати у межах Росії («Діло» — до 1884 р., «Зоря» — до 1894 р., «Літературно-науковий вістник» — до 1901 р., та ін; навіть радикальний журнал «Житє і слово» (1894–1897) безборонно доходив до передплатників з Росії у конвертах; — у вирішенні мовних проблем реалізація Емського указу (заміна «кулішівки» на «общепринятое русское правописание») тривала аж до 1889 р., коли нарешті було ухвалено спеціальне рішення не приймати до цензурного розгляду рукописів з відхиленнями від задекларованого указом «офіційного» правопису; конфлікт редактора «Киевской старины» В. Науменка з київським цензором В. Рафальським, 1884; спеціальна записка В. Рафальського, 1884 — спроба наукового обґрунтування непотрібності українського правопису;

158

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

— у наявності цілих періодів істотного послаблення цензурного тиску на українську книжку (напр., 1880–1881 рр., коли з’явилися друком або дістали цензурний дозвіл численні переклади М. Старицького — «Гамлет», дві частини збірки «З давнього зшитку» та ін.; початок 1900-х років); безпосередня пов’язаність названих періодів із загальнополітичною ситуацією у Росії; — у досить численних випадках неузгодженості дій інстанцій цензурного відомства, істотному впливі суб’єктивних чинників на цензорські рішення, що причинялося до публікації у межах Росії і в інші періоди творів, характер яких суперечив узвичаєній цензурній практиці (переклади, в т. ч. з російської). Однак не ці слабини в діяльності цензури визначали реальну ситуацію українського письменства у Росії. Як писав Т. Зіньківський у листі до міністра внутрішніх справ І. Дурново, Головне управління «de facto нищить закон 1876 р., що лишає українську белетристику, а в усякому разі Головне управління не має права нові закони робити і скасовувати існуючі» (1889). Настанова Є. Феоктистова: заборона конкретного твору не може розглядатися виключно в плані його невідповідності цензурним вимогам, обов’язковість урахування значення твору — оскільки українська література й так зростає без потреби, а це небажано (1885). Циркуляр Головного управління у справах друку про необхідність «с особенной строгостью рассматривать все оригинальные малорусские произведения, запрещая при этом не только все противоречащее общим цензурным правилам, но, при малейшем к тому поводе, сокращая число таких произведений в целях чисто государственных» (1892). Вибіркова статистика розглянутих у цензурі українських рукописів і заборон їх (чи дозволів з істотними купюрами). Спектр типових мотивацій заборон українських творів. Окрім занадто гострої, як на думку цензорів, соціальної проблематики, до заборон виразно чи імпліцитно причинялася національна проблематика, особлива прискіпливість виявлялася до творів з життя інтелігенції, навіть до «національної» лексики (Україна, козак та ін.). Довільність мотивації як наслідок юридичної хисткості указу 1876 р. У М. Комарова складалося враження, що на українські книжки «установлений який процент, як для жидів, бо часом забороняють зовсім невинні речі, а пропускають іноді і що-небудь гостріше, як от хоч би і збірник Самійленка» (1891). Естетично вартісні художні твори як предмет першорядної уваги цензури. Один з опосередкованих наслідків цензурної політики — засилля україномовної «макулатури». Дозвіл видавати естетично недосконалі українські твори як спосіб дискредитації українського письменства. Одиничні випадки застосування до українських рукописів — як мотивації їх заборони — власне естетичних критеріїв («Українські пісні» І. Сірика, «Перші струни» П. Грабовського та ін.). Неможливість для українських письменників — з огляду на секретний характер указу 1876 р. — обстоювати свої права законним шляхом. Звертання

159

Віктор Дудко

українських авторів до міністерства внутрішніх справ, структурним підрозділом якого було Головне управління у справах друку. Сенат не розглядав відповідні клопотання українських авторів та видавців по суті з огляду на те, що статус української літератури в Росії визначався «особливими правилами». Об’єктивні і суб’єктивні чинники в цензурній практиці. Ортодоксальний і поміркований підходи до цензурування українських рукописів. Цензори в центрі й на місцях як провідники урядової політики стосовно українського письменства. Керівництво Головного управління у справах друку: В. Григор’єв, Є. Феоктистов, М. Соловйов (начальники управління), В. Адикаєвський, В. Юзефович; чиновники Санкт-Петербурзького цензурного комітету М. Алферакі, М. Вержбицький, О. Котенін, Є. Кожухов, Ф. Федоров — загальна характеристика під кутом ставлення до Емського указу та бачення проблем його реалізації (загальне і своєрідне). «Опортуністична» записка чиновника Головного управління у справах друку К. Воєнського про необхідність скасування Емського указу (1900). Київські цензори епохи Емського указу — М. Лаймінґ, В. Рафальський, П. Ромер. Б. Юзефович, Д. Бутовський. Одеський цензор В. Масалов. Подвійний стандарт столичних і місцевих цензорів стосовно українських та російських творів (репрезентативна ситуація — практика київського цензора Д. Бутовського). Репрезентативна фігура — В. Рафальський, київський цензор у 1883– 1887 рр. Докладна характеристика його діяльності з акцентом на «українських» її аспектах — з погляду як загальних, виразно українофобських настанов (на основі його офіційного та неофіційного листування з Є. Феоктистовим, щоденників О. Кістяківського та О. Кониського), так і конкретної цензурної практики. Ґрунтовна обізнаність В. Рафальського з реальною ситуацією в українській літературі (в т. ч. за межами Росії — у Галичині й Західній Європі) як чинник його цензорських рішень. Спроба «співпраці» з П. Кулішем з огляду на те, що козакофобські тенденції в його тогочасній творчості зумовили гострий конфлікт письменника з українським громадянством. Сумарна характеристика урядової цензурної політики щодо українського письменства у Росії в 1876–1906 рр. у її динаміці.

Глава 2. Українські письменники в «епоху» Емського указу: творча поведінка, видавничі стратегії Літературний процес на Наддніпрянській Україні в останній чверті XIX — на початку XX ст.: динаміка, тенденції розвитку. Як писав І. Франко у статті «Наше літературне життя в 1892 році», на Наддніпрянській Україні, «серед маси нашої нації властиво нема ніякого руху літературного. Бо коли під рухом літературним розуміти не саме тільки продукування таких чи інших писаних творів, а живу обміну думок між писателями, живі особисті зносини між ними,

160

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

кореспонденцію, дискусії, різносторонні і систематичні студії над життям суспільним і взаємне поповнювання тих студій, то мусимо сказати, що на Україні, такій, як вона є нині, такого життя нема і не може бути». Впливи цензурних утисків на український літературний процес у Росії — очевидні й імпліцитні. Цензура як чинник деформацій українського літературного процесу. Політично-психологічні впливи Емського указу на учасників українського літературного процесу в Росії як істотний чинник його (процесу) параметрів. Зумовленість видавничих стратегій і — опосередковано — творчої поведінки письменників джерелами існування письменників. Матеріальні підоснови браку «горожанської відваги» (І. Франко) у частини з них. «Ті штучні та неймовірно тяжкі умови, в які поставлено було українське слово, мусили більшість людей відражати від такої Сізіфової праці, якою за тих умов було українське письменство» (О. Лотоцький; 2, 224). Соціальний статус українського письменника в Росії в останній чверті XIX — на початку XX ст. Відсутність умов для появи літераторів-професіоналів. Література як «друга» професія українських письменників з Наддніпрянщини. Цензурні умови як основний чинник ситуації. Цілковита відсутність або нерозвиненість таких істотних елементів літературної «інфраструктури», як періодика, гонорари, книготоргівля. Нереалізовані проекти заснування українських періодичних видань (спеціально — про відповідні спроби наддніпрянських письменників). Видавці української книги в Росії. Досвід видавництв Б. Грінченка, «Вік». Статистика видань української книги в Росії, тиражі. Брак мережі поширення української книги. Літературний гонорар як форма взаємозв’язку між письменником і читачем (публікою). Символічні гонорари «Киевской старины», яка вміщувала українську белетристику від середини 1890-х років. Безгонорарні публікації в Галичині. (Конфлікт М. Коцюбинського з редакцією «Літературно-наукового вістника» як загострений вияв ненормальності ситуації). Аналіз репрезентативної ситуації — невдалої спроби Б. Грінченка «бути тільки вкраїнським письменником» (1900–1901). Літературні альманахи кінця XIX — початку XX ст. як паліативний спосіб організації літературного процесу за відсутності українських літературних періодичних видань. Місце альманаху у системі «нормального» національного розвитку (альманах як феномен «гурткової» літератури; подальший відхід альманаху — з появою журналу — на маргінес літературного процесу). Аномальність української ситуації з альманахами як наслідок «антрактів» в українському письменстві, зумовлених позалітературними (суспільно-політичними) чинниками. Після харківських альманахів 30–40-х років і «Ластівки» як органічних появ літературного розвитку, — «Хата» (1860), укладена з матеріалу, призначеного для однойменного журналу, дозвіл видавати який П. Куліш не дістав; «Основа». Альманахи періоду чинності Емського указу: співіснування «гурткового» підходу до формування («Нива» 1885; «Степ» 1886 і заборонений

161

Віктор Дудко

випуск 2, 1888; «Складка», 1887, 1893, заборонений випуск 2, 1888) і настанови на презентацію літературної продукції авторів цілої Наддніпрянської України (заборонена «Батьківщина», 1876, «Луна», 1881, «Рада», 1883–1884, «Складка», 1896, заборонені «Розмова», 1889, «Вістка», 1889 та «Запомога», 1892), а від кінця 90-х років — і Галичини («Складка», 1897, «Хвиля за хвилею», 1900, «Дубове листя», 1903, «З-над хмар і з долин», 1903, «На вічну пам’ять Котляревському», 1904, «З потоку життя», 1905 та ін.). Альманахи у цензурі: особливості розгляду. Як писав на початку 1888 р. М. Комаров, «цензура дивиться так, що маленька книжка піде в народ, а збірник в інтелігенцію, то на збірник дивляться якось легше, і чим він більший, тим менше до його чіпляються». Спростування тези М. Комарова матеріалами цензурної практики. Альманахи, укладені з якісного літературного матеріалу, безумовно заборонялися саме з огляду на їх «демонстративний» (К. Копержинський) характер. Репрезентативні заборонені альманахи «Вістка», «Розмова», «Запомога»: загальна характеристика змісту, цензурна історія. Настанова укладачів (О. Кониський, М. Старицький, Д. Маркович, В. Александров, В. Горленко, М. Комаров, Б. Грінченко та ін.) на тяглість, серіальність альманахових проектів — і адекватна реакція цензури, чиновники якої вважали, зауважував С. Єфремов (1905), що «всякое общее заглавие напоминает о периодическом издании». Серіальні проекти (на рівні наміру та реалізації) та їх цензурна доля: «Рада», «Степ», «Складка», «Хвиля за хвилею». Українсько-російський характер частини альманахів як компроміс між наміром укладачів відтворити принаймні в основних елементах структуру «товстого» журналу і неможливістю умістити до видання україномовні публіцистичні та наукові статті. Цензура і літературна продуктивність письменника, його творча поведінка. Мінімалізація часового інтервалу між написанням твору і його надрукуванням як характеристика нормального літературного процесу. За М. Чудаковою, запізненість публікації причиняється до ряду аномальних явищ: а) писання за відсутності орієнтації на швидку публікацію мимоволі розтягується на роки, втягуючи у творчий процес різні етапи біографії і світосприйняття автора, породжуючи ряд редакцій; б) відмова автора на якомусь етапі від даного твору і знищення його матеріальної фіксації (рукопису), внаслідок чого культура втрачає певний текст; в) наслідком відставання публікації може стати і докорінна переробка ранньої редакції, що супроводжується цілковитим знищенням або трансформацією рукопису, тобто також частковою втратою для культури слідів попереднього етапу творчого процесу. Саме порівняно коротка відстань між завершенням кожного твору і його надрукуванням дає підстави читачеві бачити динаміку літературної біографії письменника — виразність періодів творчості, відмінність ранньої манери від зрілої і пізньої, послідовність задумів і т. д. Передача автором тексту до друку як останній акт творчого процесу (на даному етапі), автокваліфікація твору як завершеного.

162

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

Цензура як основний чинник відставання публікацій українських творів у Росії епохи Емського указу, «продукування не для друку, а для власного бюрка» (І. Франко). Ситуації Панаса Мирного, В. Мови (Лиманського), П. Грабовського. Міфи про цензуру як наслідок «закритості» Емського указу і конкретних механізмів його реалізації, вплив їх на творчу поведінку письменників та формування їхніх видавничих стратегій. Листування Б. Грінченка, В. Мови (Лиманського), О. Потебні, О. Русова та ін. «Марудність боротьби з цензурою» (І. Франко). Цензурна ситуація українського письменства в Росії як предмет публіцистичних і власне художніх рефлексій учасників літературного процесу. Рефлексії літераторів як чинник їхньої творчої поведінки та формування і реалізації видавничих стратегій. Статті М. Костомарова 1881–1882 рр. «Украинофильство», «Малорусское слово», «По вопросу о малорусском слове — “Современным известиям”», «Еще по поводу малорусского слова — “Московским ведомостям”», «Задачи украинофильства» як спроба «підганяти український рух під урядові погляди, мирити українську інтелігенцію з принципами указу 1876 р.» (М. Грушевський). Публіцистичні праці М. Драгоманова, М. Комарова, О. Кониського, Б. Грінченка («Порабощаемый народ», «Зачем?»), І. Франка, І. Кревецького, П. Стебницького, С. Єфремова («Вне закона») та ін. Власне художні рефлексії над ситуацією: «Пісня про віщого Василя» В. Самійленка, «Сорока на лозі», «Не дайте на поругу» Д. Мордовця, «Доля одного письменника», «Тривоги автора й видавника» О. Кониського. Реальна основа творів, естетична оцінка їх. Видавничі стратегії: обговорення в галицькій пресі і в листуванні, практика. Репрезентативні точки зору. Радикальна позиція М. Драгоманова — цілковите перенесення видання творів наддніпрянських письменників до Галичини шляхом утворення там спеціальної видавничої інституції («...не мати діла з російською цензурою, хоч би років 3–4 прийшлось зовсім не бачити нічого путнього напечатаним в Росії», 1884). «Видавничі» біографії В. Леонтовича і значною мірою Лесі Українки, В. Мови, П. Грабовського, М. Коцюбинського як втілення лінії М. Драгоманова на пріоритет безцензурних публікацій. Часткове врахування точки зору М. Драгоманова у «Листах з Наддніпрянської України» Б. Грінченка (у частині, що стосувалася утворення в Галичині на кошти наддніпрянських письменників видавничого центру для публікації їхніх творів). Нереалізованість цієї конструктивної ідеї. Б. Грінченко, який сам активно друкувався у Галичині, обстоював також наполегливість у подоланні цензурних бар’єрів у Росії шляхом активізації діяльності українських письменників: «Тоді не можна буде робити [...], коли ні єдина книжка наша не проходитиме, а поки проходить одна з трьох, одна з десяти, двадцяти — робити можна. Коли хочете видати на рік сто книжок — посилайте до цензури триста і матимете своє» (1888). Точка зору М. Комарова: оскаржувати цензурні заборони у вищих урядових інстанціях (міністерство внутрішніх справ), «доходити аж до царя» (1889).

163

Віктор Дудко

Способи полагодження цензурних проблем у практиці наддніпрянських письменників: — автоцензура: вилучення апріорно непрохідних фрагментів тексту або адаптація їх до вимог цензури, що виводилися — з причини неартикульованості їх самою цензурою — із цензурної практики; — апеляції до міністерства внутрішніх справ стосовно заборони конкретних рукописів і клопотання про скасування Емського указу. (О. Кониський, М. Комаров, Т. Зіньківський, Б. Грінченко, В. Горленко та ін.), звертання О. Кониського до імператора Олександра ІІІ. Відхилення всіх клопотань без оголошення мотивації. Характеристика аргументації авторів. Соціальний статус позивачів до урядових структур, спеціально акцентовано на їхній матеріальній незалежності від держави (виняток — ситуація Т. Зіньківського); — подання рукопису від імені сторонньої особи (часто й з іншого міста) з метою усунути можливий вплив негативної в очах цензурного відомства репутації автора (практика Б. Грінченка). Реалізація названого способу зазвичай супроводжувалася уживанням псевдоніма; — подання авторами чи видавцями з-поза Санкт-Петербурга рукопису до тамтешнього цензурного комітету, внаслідок чого з процесу розгляду виключалася одна з позастоличних цензурних інстанцій, негативний висновок якої про рукопис міг викликати «ланцюгову реакцію» (цензурна історія альманахів «Степ», «З-над хмар і з долин» та ін.). Реакція на таку практику з боку Головного управління у справах друку у формі циркуляру про обов’язковість подання автором чи видавцем українських рукописів до цензурної інстанції, найближчої до місця їх мешкання (1884 р.); «слабкі місця» циркуляру і їх використання наддніпрянськими письменниками. — неформальні стосунки українських письменників та їхніх уповноважених осіб із цензурними чиновниками: 1) на місцях (Київ, Одеса); хабарі як спосіб подолання цензурного бар’єру (за свідченням Л. Старицької-Черняхівської, до них вдавався М. Старицький); критичний аналіз її мемуарної згадки, в якій ідеться конкретно про київську цензуру, з урахуванням триступінчатості процесу цензурування української книжки і дорадчого характеру висновків нижчої інстанції для вищої; 2) у Санкт-Петербурзі (Головне управління у справах друку і тамтешній цензурний комітет); письменники — Д. Мордовець, Я. Щоголев, Т. Зіньківський; уповноважені особи — Ю. Цвітківський, О. Лотоцький, П. Саладилов, П. Стебницький. Епізодичність названого способу полагодження цензурних проблем і його мала ефективність до початку 1900-х років, коли до Петербурга із спеціальною метою просування до читача видань «Віку» переїхав О. Лотоцький, перейшовши на службу з Києва до Комітету державного контролю. Він писав у спогадах: « ...треба було, як той жид казав, коло закону ходити, аби хоч трохи зменшити лихі наслідки, що все більше наростали на

164

Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії...

його життьовій чинності». Його діяльність у ролі «куратора» українських рукописів у столичних цензурних сферах, висока результативність її. (На основі спогадів О. Лотоцького, спеціального дослідження О. Пріцака — на тлі матеріалів цензурного розгляду низки «віківських» рукописів). Емський указ як каталізатор зростання національної самосвідомості українського письменства. Указом було заборонено «моральну і суспільно-політичну легітимність української літератури як провінційного додатку до російської імперської літератури, як «літератури для домашнього вжитку» (Г. Грабович), у принципі виключено лоялістичний варіант її розвитку. Публікація творів наддніпрянських письменників у Галичині як альтернатива цензурним утискам української літератури в Росії (окремі видання й особливо періодика). «Виходи» у Галичину як ефективний спосіб самозбереження українського письменства. Публікації наддніпрянських авторів у Галичині як чинник розширення параметрів тамтешнього літературного руху і піднесення власне художнього рівня його. Емський указ — чинник інтеграції письменників Наддніпрянської України і Галичини як учасників загальноукраїнського літературного процесу. Дискусійні аспекти «галицьких» видавничих стратегій наддніпрянських письменників. Обґрунтований скептицизм М. Старицького: «За кордоном легальні речі друкувати я користі не бачу: все їдно там треба до схову дати...» (1877). Проблематичність регулярного доступу галицьких видань на Наддніпрянську Україну і проблема українського читача в Росії. Синхронні рефлексії над ситуацією: В. Леонтович, С. Єфремов, П. Стебницький. Відмінність суспільно-політичних і побутових реалій Галичини й Наддніпрянської України як чинник неадекватного сприйняття галицьким читачем творів наддніпрянських авторів. Практика публікації в Галичині: 1) творів, які не розглядалися російською цензурою (в т. ч. тих, які мали шанси перейти її без втрат); 2) творів, заборонених російською цензурою або ж дозволених до друку з істотними купюрами. Публікація творів наддніпрянських письменників у Західній Європі (поза Австрією). М. Драгоманов як організатор українського видавничого центру у Женеві. Практична недоступність тамтешніх видань ширшому читачеві як у Росії, так — переважно — і в Галичині. Ситуація з поширенням роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Закордонні україномовні видання у Росії: обсяги поширення, практика цензурування. Аналіз мотивації заборон (ідеологічні й суто правописні чинники). Емський указ як основний компонент позалітературного (суспільного) контексту розвитку українського письменства у Росії в 1876–1906 р.: сумарний погляд1. 1 На

жаль, віднайдений примірник неповний, наступних сторінок немає, хоч у документах з обговорення й затвердження цього проспекту зазначено, що його обсяг — 2 арк. (Ред.).

165

Віктор Дудко

Віктор Дудко Рецензія на магістерську дипломну роботу студента магістратури філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка С. А. Захаркіна «Науковий коментар до спогадів Кесаря Білиловського»

Рецензована праця — систематичний, ґрунтовно документований реальний коментар до спогадів маловідомого українського письменника Кесаря Олександровича Білиловського (1859–1938), роль якого у громадсько-літературному житті останньої чверті XIX — першої третини XX ст. була, проте доволі істотною. Названі спогади щойно вперше надрукував (за автографом) І. Я. Заславський (див.: Київська старовина. — 2000. — № № 1, 2, 3). Паралельно з першопублікацією спогадів на сторінках зазначеного видання з’явився друком і коментар С. Захаркіна, який склав основу рецензованої дипломної роботи. Таким чином, ця коментаторська студія вже стала фактом української літературної науки. У сьогоднішній Україні, на жаль, є поширеним погляд на коментар як зібрання елементарних фактичних довідок, запозичених із найприступніших довідкових видань. Хоча справді науковий коментар — це завжди ґрунтовне дослідження і коментованого тексту, і його контекстів. Найістотніші в Україні здобутки в галузі коментування досягнуто у шевченкознавстві (І. Айзеншток, С. Єфремов. В. Міяковський, М. Новицький, С. Смаль-Стоцький, Ю. Івакін, В. Бородін та ін.). Узвичаєна ж практика коментування потребує дуже істотного поліпшення; у цьому пересвідчує, приміром, знайомство з коментарями, що їх опубліковано в таких назагал авторитетних науково-критичних виданнях, як 50-томне зібрання творів І. Франка чи 12-томне зібрання творів Лесі Українки. Наявні в доробку українського літературознавства коментарі далеко не завжди дійсно пояснюють, роблять зрозумілішими коментовані тексти. З огляду на недостатню розвиненість коментаторських студій в українському літературознавстві слід всіляко вітати появу рецензованої праці С. Захаркіна. Коментування мемуарів, як відомо, має низку особливостей. Мемуари зазвичай пишуться на схилі літ, без узгодження дат, подробиць, оцінок конкретних персоналій і подій із синхронними матеріалами (так і у випадку К. Білиловського). Тому для мемуарів як джерела характерні, окрім свідомих

166

Рецензія на магістерську дипломну роботу...

промовчувань певних подій, несвідомі помилки пам’яті, накладання пізніших оцінок «персонажів» і стосунків мемуариста з ними, ситуацій на синхронні описуваним часам і т. д. Усі ці особливості, як докладно з’ясовує С. Захаркін, виразно виявляються і у спогадах К. Білиловського. Саме корекція, прояснення відповідних моментів було одним з істотних завдань коментатора, і він з ним блискуче справився. У цьому плані характерним прикладом є переконливе документоване з’ясування на основі синхронних матеріалів (передовсім листування П. Куліша та інших сучасників) фрагментарно і часом хибно висвітлених у мемуарах взаємин Білиловського з Кулішем. З огляду на специфіку наукового коментування для успішного його здійснення необхідне докладне спеціальне вивчення даного тексту у його зв’язках з реальністю; просто ґрунтовної загальнофілологічної підготовки для створення якісного коментаря виявляється замало. У цьому переконує, зокрема, зіставлення рецензованої праці з науковим коментарем Т. І. Гундорової, який супроводжує публікацію відомого автобіографічного листа М. К. Вороного до О. І. Білецького від 28 квітня 1928 р. у виданні творів автора листа в серії «Бібліотека української літератури» (1996). Як на мій погляд, внаслідок неупередженого порівняльного аналізу названих коментарів нескладно зробити висновок, що під оглядом саме пояснення тексту, врахування його різноманітних син хронних і діахронних контекстів молодий коментатор ретельніший і точніший. Коментуючи текст мемуарів, С. Захаркін постійно зважає на позатекстові реалії життєпису К. Білиловського, які уточнюють, доповнюють, пояснюють коментований текст, чого не можна сказати про більшу частину коментаря Т. І. Гундорової, яка не раз обмежується лише інформацією, що «близько лежить» і не є достатньою для зрозуміння мемуарних свідчень Миколи Вороного (власне, дослідниця здебільшого пояснює лише згадувані імена, а не текст Вороного), «не помічає» низку місць, що потребують пояснення. Якщо у спогадах К. Білиловського йдеться про осіб з його оточення, то в коментарі, у більшості випадків, на основі широкого кола джерел подаються істотні додаткові інформації про їхні стосунки з мемуаристом. Якщо «персонажами» виступають літератори, митці чи інші діячі з-поза оточення К. Білиловського, то враховуються інші його відгуки про цих осіб, відгомін — безпосередній чи опосередкований — їхніх творів у літературних працях мемуариста і т. ін. Ю. М. Лотман якось слушно зауважив, що за словами про відсутність джерел для відтворення біографії того чи іншого діяча часто криється не що інше, як невміння чи небажання їх розшукувати. Завдання С. Захаркіна істотно ускладнювалося тим, що життя і творчість К. Білиловського спеціально досліджувалися лише у кількох працях П. А. Дегтярьова (чимало їх, до речі, у коментарі ретельно враховано). Тож тлумачення багатьох висвітлених у спогадах ситуацій з біографії і творчого шляху самого К. Білиловського і переважної більшості уступів, що стосуються його оточення, вимагало від коментатора

167

Віктор Дудко

трудомістких самостійних зусиль. Рецензована праця переконливо свідчить, що С. Захаркіну вдалося щасливо поєднати вміння і бажання здійснювати відповідні реконструкції — життєписів, реальних обрисів описуваних у спогадах подій і т. д. Джерелознавчій підготовці автора і його наполегливості у розшукові саме потрібних для пояснення коментованого тексту матеріалів можна лише позаздрити. Заслуговує особливої згадки пильна увага коментатора до літераторів «без біографій». Зокрема, у його праці вперше в українському літературознавстві викладено життєпис Ів. Білозерського, подано цінні доповнення до біографій Ол. Волинського, М. Лободовського (звичайно, у конспективному, власне коментаторському викладі і з наголошенням зв’язків названих осіб із К. Білиловським). Джерельне забезпечення рецензованої праці, на мою думку, є зразковим. Дослідник вільно орієнтується у репертуарі маловідомих довідкових видань, звертається до десятків різномовних періодичних видань (включно з малознаними серед філологів медичними, статистичними і т. п.), рідкісних книжок з київських та львівських бібліотек. Дуже ґрунтовним є і архівний «фундамент» коментаря; у роботі використовуються численні неопубліковані матеріали з кількох архівосховищ Києва і Чернігова. Листи К. Білиловського і до К. Білиловського, окрім того, що вони залучаються безпосередньо для з’ясування його стосунків із тим чи іншим «персонажем» мемуарів, ретельно реєструються в повному обсязі — ці інформації, безсумнівно, служитимуть підказками не для одного з наступних дослідників. Рецензований коментар — це праця кумулятивного типу, значний за обсягом і цінністю — власне, найповніший на сьогодні — компендіум матеріалів про К. Білиловського (зокрема, й бібліографічного характеру), його оточення і, ширше, громадсько-політичний і власне літературний контексти його діяльності. Але, зазначу ще раз, ця праця аж ніяк не є самодостатньою демонстрацією інтелектуальних «м’язів» автора, «ерудитними накопиченнями» професора Комахи («Доктор Серафікус» В. Домонтовича), для якого текст існував лише як привід для призбирування приміток. Коментар С. Захаркіна — функціональний, він справді пояснює і уточнює спогади К. Білиловського. Разом з тим він становить інтерес не лише для того, хто серйозно зацікавиться спогадами К. Білиловського чи іншими аспектами його біографії і творчості. Коментуючи мемуари, С. Захаркін уперше запроваджує до наукового вжитку численні архівні матеріали з історії українського громадсько-літературного життя у Полтаві, Харкові, Відні, Петербурзі, з історії видавничого руху (альманах «Складка», цензура українських творів). Сумарно оцінюючи рецензоване дослідження, слід наголосити, що за рівнем виконання воно є, без перебільшення, дуже істотним внеском до української літературної науки, більше того — орієнтиром для авторів праць аналогічного типу. Вважаю, що студія С. Захаркіна заслуговує найвищої оцін-

168

Рецензія на магістерську дипломну роботу...

ки — «відмінно з відзнакою». Ця дипломна праця також є переконливою підставою (надто разом з іншими науковими публікаціями молодого дослідника, що з’явилися друком у журналах «Всесвіт», «Дивослово», «Київська старовина», «Сучасність», «Урок української» та ін.) для надання йому рекомендації для вступу до аспірантури.

169

Анотації

Віктор Дудко. Марко Вовчок і її літературне оточення у 1859–1861 роках: невідоме, забуте, дискусійне У центрі уваги автора — журнал «Основа» й колізії навколо нього. На підставі документів уточнено і доповнено наявні в науковому обігові відомості про Марка Вовчка і її участь у журналі. Окрема увага приділена рецепції першого українського часопису в російському літературному середовищі, зокрема проаналізовано зверхні й іронічні відгуки І. Тургенєва. Дослідник звертає увагу на контроверсійність цих фактів, які з ідеологічних міркувань радянські дослідники замовчували або трактували хибно. Ключові слова: «Основа», українсько-російські літературні взаємини.

Віктор Дудко. До біографії фундатора «Основи» Миколи Котеніна Автор уточнює дати життя і низку біографічних моментів одного з близьких друзів Т. Шевченка періоду після заслання. Ключові слова: біографія, петербурзьке оточення Т. Шевченка.

Віктор Дудко. Павло Чубинський — учасник літературного вечора в Петербурзі (січень 1861 року) Співставивши повідомлення у петербурзькій пресі й запис у щоденнику Олени Штакеншнейдер про літературний вечір за участю багатьох відомих літераторів, дослідник робить висновок про помилковість твердження, ніби таких вечорів було два: 11 і 15 січня 1861 р. Насправді, як він доводить, вечір відбувся лише 15 січня. Ключові слова: літературне життя Петербурга 1861 року, щоденник, періодика.

Віктор Дудко. Цензура як чинник українського літературного процесу в Росії (1876–1906 рр.). Проспект докторської дисертації Текст з архіву автора, на жаль,неповний, проте він демонструє намір надзвичайно глибоко висвітлити заявлену тему, досі цілісно не розроблену. У проспекті детально викладено схему планованого документального дослідження. В. Дудко ставив за мету розглянути дві взаємопов’язані проблеми: 1) формальний статус українського письменства в Росії у 1876–1906 рр.: ідеологія Емського указу та подальших коректив, конкретні механізми їх реалізації; 2) Емський указ як чинник українського літературного процесу в Росії: творча поведінка письменників, їхні видавничі стратегії та зв’язки з читачем. Книга як форма соціалізації літературного твору. Цензура як форма соціального контролю. У дослідженні планувалося поєднати джерелознавчий, соціологічний та книгознавчий методи аналізу. Автор виходив із того, що наукове опрацювання

587

Анотації цензурної проблематики засадничо виключає застосування моральних критеріїв до дій владних структур загалом і цензурних інституцій зосібна. Ключові слова: літературна комунікація, автор, редактор, цензор, видавець, книгопродавець, критик, читач.

Віктор Дудко. Рецензія на магістерську дипломну роботу С. А. Захаркіна «Науковий коментар до спогадів Кесаря Білиловського» Характеристика рецензованої праці як систематичного, ґрунтовно документованого реального коментаря до спогадів маловідомого українського письменника. Наголошується творчий підхід, багатство друкованих і архівних джерел, солідна філологічна підготовка автора. Зроблено висновок про зразковість рецензованої праці. Ключові слова: реальний коментар, мемуаристика, контекст, джерельна база.

Олесь Федорук. Структура роману Куліша «Чорна рада»: історія тексту У статті проаналізовано структуру роману Куліша «Чорна рада» (української та російської версій), як вона змінювалася впродовж усього часу написання твору. Простежено зв’язок структурних змін із текстуальними, які постали у процесі авторського опрацювання роману. Виявлено взаємозалежність змін в українській та російській версіях роману на рівні структури. Ключові слова: розділ, частина, редакція, варіант, творча історія.

Олександр Боронь. Про які «письма из-за границы» йдеться у Шевченкових повістях? У статті обґрунтовано витлумачення згадки про «письма из-за границы» у Шевченковій повісті «Художник» як «Писем русского путешественника» М. Карамзіна. Ключові слова: повість, епістолярний роман, автограф, коментар.

Євген Нахлік. Іван Франко і брати Сергій та Євгеній Деґени Уперше цілісно й систематично висвітлено весь комплекс особистих і творчих взаємин І. Франка з братами Сергієм і Євгенієм Деґенами — учасниками українського нелегального радикально-демократичного гуртка в Києві 1880-х рр., російськими та українськими літераторами: знайомство, зустрічі, кумівство, участь Франка у «справі С. Деґена і товаришів» 1889 р., взаємні відгуки в пресі, листування, російські переклади Франкових оповідань, зроблені С. Деґеном, франкознавчі публікації Є. Деґена, співпраця в «Літературно-науковому вістнику». Опрацьовано раніше не використовувані науковцями джерела: протоколи допитів С. Деґена та інші матеріали ЦДІАЛ України, маловідомі й малодоступні спогади С. Деґена (в газеті «Киевлянин») та А. Маршинського (в газеті «Киевское слово»), рецензія Є. Деґена в журналі «Мир божий» на російський переклад Франкової збірки «В поте лица». Ключові слова: біографія і листування І. Франка, українські радикали та соціалісти, українсько-російські літературні зв’язки, рецепція творчості І. Франка в Росії.

Ганна Гаджилова. Дворянська комедія-водевіль Семена Гулака-Артемовського. Уперше публікується п’єса «Ночь накануне Иванова дня», написана 1851 року, яка актуалізує водевільно-комедійну складову творчості Семена Гулака-Артемовського. У п’єсі яскраво виражені традиції європейської драматургії, водночас, простежується тісний зв’язок з українською культурною традицією.

588

Анотації Ключові слова: Санкт-Петербурзька державна Театральна бібліотека, бенефіс, водевіль, інтрига, комізм.

Олесь Федорук. Нездійснена передмова Куліша до роману «Чорна рада» Публікується передмова Куліша, яку він планував вмістити у виданні російської версії роману «Чорна рада». Текст міститься в рукописі роману, створеному наприкінці 1840‑х — на початку 1850-х рр. У супровідній статті простежено обставини й мотиви написання передмови, а також пояснено, чому автор, зрештою, відмовився від неї. Ключові слова: редакція, рукопис, автограф, Літопис Самовидця.

«Это стоило бы обществу дешевле грибов»: листування Павла Чубинського з Російським географічним товариством. Вступна стаття, підготовка текстів та примітки Антона Котенка Публікація представляє читачеві невідомі досі листи Павла Чубинського кореспондентам з Російського географічного товариства з 1869–1878 рр. У них Чубинський повідомляє новини з очолюваної ним етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край імперії Романових та обговорює видання її «Праць». До сьогодні експедиція серйозно не цікавила дослідників, які описували її переважно за передмовами Комісії з її спорядження та самого Чубинського до її «Праць», кількома листами Чубинського до Миколи Костомарова, виданими Гнатом Житецьким, та спогадами Федора Вовка. Представлене листування з Архіву РГТ та рукописного відділу Інституту російської літератури РАН не просто суттєво доповнює згадані публікації, але дозволяє інакше оцінити як саму експедицію та її «Праці», так і діяльність Чубинського та її петербурзьких організаторів. Експедиція, початково задумана для доведення непольськості західного прикордоння Російської імперії, була використана Чубинським та київськими українськими діячами для детальнішого визначення українського національного простору. Саме в результаті експедиції та наполегливості її керівника в 1870-х роках ментальна карта України 1860-х років «від Сяну до Дону» отримала наукову картографічну репрезентацію, яку в майбутньому можна було б використати для підтвердження українських прав на зображену територію. Ключові слова: етнографічно-статистична експедиція в Південно-Західний край, територіалізація, західне прикордоння імперії Романових, український національний простір.

Альбіна Шацька. До історії українського перекладу повісті Лева Котелянського «Чиншовики» та його видання Публікується текст перекладу Олени Пчілки і Михайла Cтарицького, який вважався втраченим. В основу сюжету повісті покладено реальні історичні події з життя українських селян-чиншовиків середини ХІХ століття на заході Російської імперії (Волинь, Поділля, Київщина). Драма розгортається навколо життєво важливого для сільського мешканця питання — земельної власності. Російський автор майстерно, з великою симпатією й співчуттям змалював образи знедоленого простолюду, що, очевидно, й зумовило увагу українських перекладачів до цього твору. Це одна з перших письменницьких проб Олени Пчілки. Переклад зроблено досить поспішно, чимало фрагментів потребують редагування. Проте він цікавий як виразна і своєрідна пам’ятка українського письменства кінця 1870-х років. У преамбулі публікатор простежила історію створення й подальшу долю рукопису. Ключові слова: історична повість, переклад, шлях до читача.

589

Анотації

Аліна Марченко. Микола Садовський: одна незіграна роль Уперше публікується єдина оригінальна п’єса М. Садовського «Краєвид з нашого віконця», написана 1924 року під час перебування митця в еміграції. У вступній статті на підставі біографічних даних М. Садовського та його листів до Софії Тобілевич реконструйовано історію написання п’єси. Ключові слова: оригінальна п’єса, українська еміграція у Чехословаччині, листування.

Остап Кінь. Володимир Свідзінський у спогадах Никифора Щербини: кілька тез про віднайдений рукопис 1947 року У спогаді Никифор Щербина, поет родом із Кубані, подає біографічно-критичний нарис про Володимира Свідзінського і водночас відтворює свій досвід спілкування з поетом у Харкові у 1920–1930-х роках. У спогаді наведено нові відомості про приватне життя і творчу діяльність Свідзінського, згадуються учасники тогочасного літературного процесу в Харкові, як-от Арон Копштейн, Василь Мисик, Петро Дорошко та ін. Частину спогаду вперше опубліковано в березні 1948 року в українській газеті «Наше життя», яка виходила у німецькому містечку Авгсбург. Пропонована публікація — перша повна версія статті-спогаду, подана за авторизованим машинописом, який зберігається в архівному фонді Щербини у Науковому товаристві ім. Шевченка в Америці. У вступній статті подано коротку біографічну довідку про Никифора Щербину та історію публікації спогаду. Читач має змогу порівняти кілька варіантів тексту: оригінальний машинопис, відредагований автором машинопис та зредаговану газетну публікацію спогаду. Ключові слова: спогад, біографія, літературний процес 1920–1930-х років.

Фрагмент епістолярного діалогу: Віктор Дудко — Микола Сиваченко. Підготовка текстів та примітки Галини Бурлаки Центральною темою двох листів є письменницька спадщина П. Грабовського й окремі епізоди його біографії. Пієтет молодого ще тоді дослідника до відомого й авторитетного науковця не перешкодив висловити низку суттєвих зауважень з приводу деяких аспектів теми, яка цікавила обох. Лист-відповідь М. Сиваченка свідчить про його прихильність і підтримку, схвальну оцінку досліджень В. Дудка. Водночас у листах присутня й наукова полеміка. Ключові слова: П. Грабовський, наукова біографія, історія тексту.

590

Аннотации

Виктор Дудко. Марко Вовчок и ее литературное окружение в 1859– 1861 годах: неизвестное, забытое, дискуссионное. В центре внимания автора — журнал «Основа» и коллизии вокруг него. На основании документов уточнены и дополнены имеющиеся в научном обиходе сведения о Марко Вовчок и ее участии в журнале. Отдельное внимание уделено рецепции первого украинского журнала в российской литературной среде, в частности проанализированы пренебрежительные и иронические отзывы И. Тургенева. Исследователь обращает внимание на противоречивость этих фактов, которые по идеологическим соображениям советские исследователи замалчивали или трактовали превратно. Ключевые слова: «Основа», украинско-русские литературные взаимосвязи.

Виктор Дудко. К биографии фундатора «Основы» Николая Котенина. Автор уточняет даты жизни и ряд биографических моментов одного из близких друзей Т. Шевченко периода после ссылки. Ключевые слова: биография, петербургское окружение Т. Шевченко.

Виктор Дудко. Павел Чубинський — участник литературного вечера в Петербурге (январь 1861 года). Сопоставив сообщения в петербургской печати и запись в дневнике Елены Штакеншнейдер о литературном вечере с участием многих известных литераторов, исследователь приходит к выводу об ошибочности утверждения, будто таких вечеров были два: 11 и 15 января 1861 г. В действительности, как он доказывает, вечер состоялся только 15 января. Ключевые слова: литературная жизнь Петербурга в 1861 году, дневник, периодика.

Виктор Дудко. Цензура как фактор украинского литературного процесса в России (1876-1906 гг.). Проспект докторской диссертации. Текст из архива автора, к сожалению, неполный, но он демонстрирует намерение чрезвычайно глубоко осветить заявленную тему, которая до сих пор целостно не разработана в науке. В проспекте подробно изложена схема планируемого документального исследования. В. Дудко ставил целью рассмотреть две взаимосвязанные проблемы: 1) формальный статус украинской литературы в России в 1876-1906 годах: идеология Эмского указа и дальнейших корректив, конкретные механизмы их реализации; 2) Эмский указ как фактор украинского литературного процесса в России: творческое поведение писателей, их издательские стратегии и связи с читателем. Книга как форма социализации литературного произведения. Цензура как форма социального кон-

591

Аннотации троля. В исследовании планировалось совместить источниковедческий, социологический и книговедческий методы анализа. Автор исходил из того, что научная обработка цензурной проблематики принципиально исключает применение нравственных критериев к действиям государственных структур в целом и цензурных институтов в частности. Ключевые слова: литературная коммуникация, автор, редактор, цензор, издатель, книготорговец, критик, читатель.

Виктор Дудко. Рецензия на магистерскую дипломную работу С. А. Захаркина «Научный комментарий к воспоминаниям Кесаря Билыловского». Характеристика рецензируемой работы как систематического, основательно документированного реального комментария воспоминаний малоизвестного украинского писателя. Отмечается творческий подход, богатство печатных и архивных источников, солидная филологическая подготовка автора. Сделан вывод об образцовости рецензируемой работы. Ключевые слова: реальный комментарий, мемуаристика, контекст, источниковедческая база.

Олесь Федорук. Структура романа Кулиша «Черная рада»: история текста. В статье представлен анализ структуры романа Кулиша «Черная рада» (украинской и российской версий), показано, как она изменялась на протяжении всего времени создания произведения. Изучается связь структурных изменений с текстуальными, возникшими в процессе обработки романа. Обнаружена взаимная зависимость структурных изменений в украинской и российской версиях романа. Ключевые слова: раздел, часть, редакция, вариант, творческая история.

Александр Боронь. О каких «письмах из-за границы» идет речь в повестях Т. Шевченко? В статье обосновано истолкование упоминания о «письмах из-за границы» в повести Т. Шевченко «Художник» как «Писем русского путешественника» Н. Карамзина. Ключевые слова: повесть, эпистолярный роман, автограф, комментарий.

Евгений Нахлик. Иван Франко и братья Сергей и Евгений Дегены Впервые целостно и систематически освещен весь комплекс личных и творческих взаимоотношений И. Франко с братьями Сергеем и Евгением Дегенами — участниками украинского нелегального радикально-демократического кружка в Киеве 1880-х гг., русскими и украинскими литераторами: знакомство, встречи, кумовство, участие Франко в «деле С. Дегена и товарищей» 1889 г., взаимные отклики в прессе, переписка, русские переводы рассказов Франко, осуществлённые С. Дегеном, франковедческие публикации Е. Дегена, сотрудничество во львовском журнале «Літературно-науковий вісник». Привлечены ранее не используемые исследователями источники: протоколы допросов С. Дегена и другие материалы ЦГИАЛ Украины, малоизвестные и малодоступные воспоминание С. Дегена (в газете «Киевлянин») и А. Маршинского (в газете «Киевское слово»), рецензия Е. Дегена в журнале «Мир божий» на русский перевод сборника Франко «В поте лица». Ключевые слова: биография и переписка И. Франко, украинские радикалы и социалисты, украинско-русские литературные связи, рецепция творчества И. Франко в России.

592

Аннотации

Анна Гаджилова. Дворянская «комедия-водевиль» Семена Гулака-Артемовского Впервые публикуется пьеса «Ночь накануне Иванова дня», написанная на русском языке в 1851 году, которая актуализирует водевильно-комедийную составляющую творчества Семена Гулака-Артемовского. В пьесе ярко выражены традиции европейской драматургии, вместе с тем, прослеживается тесная связь с украинской культурой и традициями. Ключевые слова: Санкт-Петербургская государственная Театральная библиотека, бенефис, водевиль, интрига, комизм, образы.

Олесь Федорук. Неосуществленное предисловие Кулиша к роману «Черная рада». В статье опубликовано предисловие Кулиша, которое он планировал поместить в русской версии романа «Черная рада». Предисловие находится в рукописи романа, созданной в конце 1840-х — в начале 1850-х гг. Ключевые слова: редакция, рукопись, автограф, Летопись Самовидца.

«Это стоило бы обществу дешевле грибов»: переписка Павла Чубинского с Русским географическим обществом. Вступительная статья, подготовка текстов и примечания Антона Котенко Публикация представляет собой неизвестные письма Павла Чубинского корреспондентам из Русского географического общества в 1869–1878 гг. В них Чубинский сообщает новости о возглавляемой им этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край империи Романовых и обсуждает издание её «Трудов». До нынешнего времени экспедиция серьёзно не интересовала учёных, которые описывали её преимущественно по предисловиям Комиссии по её снаряжению и самого Чубинского к её «Трудам», нескольким письмам Чубинского Николаю Костомарову, изданным Игнатом Житецким, и воспоминаниям Фёдора Вовка. Представленная переписка из Архива РГО и рукописного отдела Института русской литературы РАН не только существенно дополняет упомянутые публикации, но и позволяет иначе оценить как саму экспедицию и её «Труды», так и деятельность Чубинского и её петербургских организаторов. Экспедиция, изначально задуманная для доказательства непольскости западных окраин империи Романовых, была использована Чубинским и киевскими украинскими деятелями для более детального определения украинского национального пространства. Именно в результате экспедиции и настойчивости её руководителя в 1870-х гг. ментальная карта Украины 1860-х годов «от Сяна до Дона» получила научную картографическую репрезентацию, которую в будущем можно было бы использовать для доказательства украинских прав на изображённую территорию. Ключевые слова: этнографическо-статистическая экспедиция в Юго-Западный край, территориализация, западные окраины империи Романовых, украинское национальное пространство.

Альбина Шацкая. К истории украинского перевода повести Льва Котелянского «Чиншевики» и его издания Публикуется текст перевода Олены Пчилки и Михаила Cтарицкого, который считался утраченным. В основе сюжета повести — реальные исторические события из жизни украинских крестьян-чиншевиков средины ХІХ века на западе Русской империи (Во-

593

Аннотации лынь, Подолье, Киевщина). Драма разворачивается вокруг жизненно важного для сельского жителя вопроса — земельной собственности. Русский автор мастерски, с большой симпатией и сочувствием изобразил обездоленных простолюдинов, что, очевидно, и объясняет внимание украинских переводчиков к этому произведению. Это одна из первых писательских проб Олены Пчилки. Перевод сделан довольно поспешно, немало фрагментов нуждаются в редактировании. Однако он интересен как выразительное и своеобразное явление украинской словесности конца 1870-х годов. В преамбуле публикатор проследила историю создания перевода и последующую судьбу рукописи. Ключевые слова: историческая повесть, перевод, путь к читателю.

Алина Марченко. Николай Садовский: одна несыгранная роль. Впервые публикуется единственная оригинальная пьеса Н. Садовского «Вид с нашего окошка», которая была написана в 1924 году во время пребывания автора в эмиграции. Во вступительной статье на основании фактов из биографии Н. Садовского и его переписки с Софией Тобилевич реконструирована история написания пьесы. Ключевые слова: оригинальная пьеса, украинская эмиграция в Чехословакии, переписка.

Остап Кинь. Владимир Свидзинский в воспоминаниях Никифора Щербины: несколько тезисов о найденной рукописи 1947 года В воспоминаниях Никифор Щербина, поэт родом из Кубани, подает биографическикритический очерк о Владимире Свидзинском, где также описывается его опыт общения с поэтом в Харькове в 1920–1930-х годах. В воспоминаниях представлена новая информация о личной жизни и творческой деятельности Свидзинского, вспоминаются участники литературного процесса в Харькове того времени, среди прочих Арон Копштейн, Васыль Мысык, Петро Дорошко и др. Часть воспоминания впервые напечатана в марте 1948 года в украинской газете «Наша жизнь», выходившей в немецком городке Аугсбург. Предлагаемые воспоминания — первая полная версия воспоминания-статьи, печатается по авторизованной машинописи, которая хранится в фонде Щербины в Научном обществе им. Шевченко в Америке. Во вступительной части к мемуарам приводится краткая биографическая справка об авторе воспоминаний, Никифоре Щербине, а также история публикации текста. Читатель имеет возможность сравнить несколько вариантов рукописи: оригинальную машинопись, отредактированную автором машинопись и отредактированную газетную публикацию. Ключевые слова: воспоминания, биография, литературный процесс 1920–1930-х гг.

Фрагмент эпистолярного диалога: Виктор Дудко — Николай Сиваченко. Подготовка текстов и примечания Галины Бурлаки Центральной темой двух писем является писательское наследие П. Грабовского и отдельные эпизоды его биографии. Пиетет еще молодого тогда исследователя к известному и авторитетному ученому не помешал высказать ряд существенных замечаний по поводу некоторых аспектов темы, интересующей обоих. Письмо-ответ Н. Сиваченко свидетельствует о его доброжелательности и поддержке, положительной оценке исследований В. Дудко. В то же время в письмах присутствует и научная полемика. Ключевые слова: П. Грабовский, научная биография, история текста.

594

Summary

Victor Dudko. Marko Vovchok and her the literary surroundings in 18591861 years: unknown, forgotten, debatable. The author focuses on the Osnova (Basis) magazine and the collisions about it. Documents are used as a basis for specification and complementing information about Marko Vovchok and her participating in the magazine. Special attention is spared to the reception of the first Ukrainian magazine in the Russian literary environment, I. Turgenev’s scornful and ironical reviews are analysed in particular. The researcher highlights the controversy of these facts that were not mentioned or wrongly interpreted by Soviet scholars for ideological purposes. Keywords: Osnova (Basis), Ukrainian-Russian literary relations.

Victor Dudko. Facts to add to the biography of founder of Osnova (Basis) Mykola Kotenin. An author specifies the dates of life and some biographic moments of one of Тaras Shevchenko’s close friends from the period after exile. Keywords: biography, Тaras Shevchenko’s Petersburg surroundings.

Victor Dudko. Pavlo Chubynsky as a participant of a literary evening in Petersburg (January, 1861). Having compared a report in Petersburg press and a record in Elena Schtakenschneider’s diary about a literary evening with the participation of many known writers, the researcher proves false the statement that there were two such evenings: January 11 and 15, 1861. In fact, as he argues, the evening took place only on January, 15. Keywords: literary life of Petersburg in 1861, diary, periodicals.

Victor Dudko. Censorship as fa actor of the Ukrainian literary process in Russia (1876–1906). Prospect of doctoral paper. The text is from the author’s archive, unfortunately, it is incomplete, however it shows an intention to present the issue that hasn’t been researched properly yet in full detail. The paper contains a scheme of the planned documentary research. V. Dudko put an aim to consider two problems: 1) the formal status of the Ukrainian writers in Russia in 1876–1906: the ideology of Ems decree and further changes, concrete mechanisms of their realization; 2) Ems decree as a factor of the Ukrainian literary process in Russia: writers’ creative behavior, their publishing strategies and connections with the readers. Book as a form of socialization of literary work. Censorship as a form of social control. The survey was aimed at connecting sources, sociological and bibliology methods of analysis. The author based his owkr on

595

Summary the fact that scientific research of censorship issues automatically eliminates application of moral criteria to the actions of authorities on the whole and censorship institutes in particular. Keywords: literary communication, author, editor, censor, publisher, bookseller, critic, reader.

Victor Dudko. Review of master’s degree diploma work by Stepan А. Zakharkin the Scientific comment to Caesar Bilylovsky’s memoirs Characterization of the paper as a systematic, thoroughly documented comment to the memoirs of a little known Ukrainian writer. Creative approach, the abundance of printed and archived sources, solid philological preparation of the author are noted. A conclusion about the work being exemplary is drawn. Keywords: the real comment, memoirs, context, source base.

Oles’ Fedoruk. The Structure of Kulish’s Novel Chorna Rada (The Black Council): The Textual History. The article deals with the textual history of the structure of Kulish’s novel Chorna Rada (The Black Council) (the Ukrainian and the Russian versions). The connection between structural and textual changes of the novel is examined. Mutual dependence in the changes of structure of the Ukrainian and Russian texts of the novel is detected. Keywords: chapter, part, alteration, variant, composition history.

Oleksandr Boron’. What «letters from abroad» do the novels by Shevchenko deal with? The article presents an interpretation of «letters from abroad» mentioned in Shevchenko’s novel The Artist as Letters by Russian traveller by Nikolai Karamzin. Keywords: the story, epistolary novel, autograph, comment.

Yevhen Nakhlik. Ivan Franko and the brothers Serhiy and Yevheniy Degen This paper focuses on the comprehensive and systematic analysis of the whole complex of personal and creative relationship between I. Franko and brothers Serhii and Yevhenii Degen: the participants of Ukrainian illegal radical democratic group in Kyiv during 1880’s, Russian and Ukrainian writers. The acquaintance, appointments, relationship of godparents, Franko’s participation in «the case of S. Degen and comrades» (1889), mutual reviews in the press, correspondence, Russian translations of Franko’s stories by S. Degen as well as the Degen’s publications dedicated to Franko, their cooperation in the Literaturno-naukovyi vistnyk (Literary Scientific Herald) are under consideration. The author investigates previously unknown sources: protocols of S. Degen interrogation and other materials of the Central State Historical Archives in Lviv. The obscure and inaccessible memoirs of S. Degen (published in the newspaper Kievlianin) and A. Marshynskyi (printed in the newspaper Kievskoye Slovo), Y. Degen’s review (in the magazine Mir Bozhyi) of the Russian translation of Franko’s collection V potie litsa (In the Sweat of the Face) are considered in the article. Keywords: biography and correspondence of Ivan Franko, Ukrainian radicals and socialists, Ukrainian-Russian literary connections, reception of Franko’s works in Russia.

Hanna Gadzhylova. Noble comedy-vaudeville by Semen Hulak-Artemovsky It is the first time that the play Noch’ nakanune Ivanova dnya (Night on the eve of Ivan’s Day), written in Russian in 1851, is published, which brings Hulak-Artemovsky’s vaudeville-comedy

596

Summary pieces to light. The play shows the influence of European drama, as well as close bonds with Ukrainian folklore and national culture. Keywords: Saint Petersburg state theatre library, benefice, musical comedy, plot, comic, image.

Oles’ Fedoruk. Unpublished Introduction to Kulish’s Novel Chorna Rada (The Black Council). The article contains an introduction written by Kulish, which was planned to be published in the Russian version of the novel Chorna Rada (The Black Council). The preface is in the manuscript of the novel, created in late 1840s — early 1850s. Keywords: reading, version, manuscript, Samovydets Chronicle.

“This would cost the society less than mushrooms”: Pavlo Chubynsky’s correspondence with Russian Geographical Society: Preface, Text Preparation, and Commentary by Anton Kotenko This publication presents previously unknown letters from Pavlo Chubynsky to correspondents from the Russian Geographical Society in 1869–1878. He informs them about the ongoing ethnographic-statistical expedition into the South-Western Region of the Romanov Empire and discusses a publication of its Works. Until now the expedition was of little interest to scholars and was mostly described based on the introductions by the Commission for its organisation and Chubynsky himself in its Works, some letters from Chubynsky to Mykola Kostomarov, published by Hnat Zhytetsky, and memoirs of Fedir Vovk. The correspondence from the Archive of Russian Geographical Society and the Manuscript Division of Institute of Russian Literature of Russian Academy of Sciences not only substantially complements the above mentioned publications, but allows us have a different insight of not only the expedition and its Works” but also the activity of its leader, Chubynsky, and its organisers in St Petersburg. Initiated to substantiate the non-Polish character of the Western borderlands of the Romanov Empire, the expedition was used by Chubynsky and Kyiv Ukrainian activists to define the Ukrainian national space more accurately. It was precisely in the aftermath of the expedition and due to the persistence of its leader that in 1870s a mental map of Ukraine “from the Sian to the Don Rivers” of 1860s got its scientific cartographic representation, which could have been used to confirm the Ukrainian rights for the depicted territory in the future. Keywords: ethnographic-statistical expedition into the South-Western Region, territorialisation, Western borderlands of the Romanov Empire, Ukrainian national space.

Albina Shatska. The history of the Ukrainian translation of the novel by Lev Koteliansky Chynshovyky and its publication The text of the translation by Olena Pchilka and Mykhailo Starytsky that was believed to have been lost is published here. The plot of the story is based on real historical events from the life of Ukrainian peasants-chinshovyks in the mid-nineteenth century in the West of the Russian Empire (Volyn, Podillya, Kyiv region). The drama revolves around a vital issue for rural residents, the issue of land ownership. The Russian author masterfully, with great sympathy and compassion portrayed images of the destitute common people, which obviously caused the interest of Ukrainian translators in this work. This is one of the first literary attempts of Olena Pchilka. The translation was made rather hastily; a lot of fragments require editing. However, it is interesting as an expressive and unique souvenir of Ukrainian literature of the

597

Summary late 1870-ies. In the preface the publisher traces the history of the creation and the further destiny of the manuscript. Keywords: historical novel, translation, the path to the reader.

Alina Marchenko. Mykola Sadovsky: a role that was never played It is the first publication of M. Sadovsky’s original play The view from our window, which was written in 1924 during his stay in exile. The preface contains reconstruction of the history of writing of the play, based on the correspondence of M. Sadovski and Sofia Tobilevych. Keywords: original play, Ukrainian emigration in Czechoslovakia, correspondence.

Ostap Kin’. Volodymyr Svidzins’kyi in Nykyfor Shcherbyna’s Memoir: A Few Comments on the 1947 Typescript That Was Found In his memoir, Nykyfor Shcherbyna, a poet native of Kuban, presents biographical and critical account of Volodymyr Svidzins’kyi and reconstructs his experience of communication with the poet in Kharkiv in the 1920s and 1930s. The memoir also provides new information about private life and creative activity of Svidzins’kyi. Moreover, Shcherbyna mentions such participants of Kharkiv literary process of that time as Aron Kopshtein, Vasyl’ Mysyk, Petro Doroshko and others. Part of the memoir was published for the first time in March 1948 in the Ukrainian newspaper Nashe zhyttia (Our Life) that was printed in the German town of Augsburg. This publication is the first complete version of the memoir; it is published according to manuscript that is preserved in the Shcherbyna papers at the Shevchenko Scientific Society in America. The introduction to the memoir contains a brief biography of Nykyfor Shcherbyna and a story of publication of the memoir. Also, the memoir is published in a way that it is possible to compare several versions of the typescript: an original typescript, Shcherbyna’s edited variant, and an edited newspaper version featured in print. Key words: memoir, biography, literary process of the 1920s and 1930s.

A fragment of an epistolary dialogue: Viktor Dudko — Mykola Syvachenko: Text Preparation and Commentary by Halyna Burlaka The central theme of the two letters is the literary legacy of Pavlo Grabovskyi and certain episodes of his biography. The piety of the still young researcher to the renowned and respected scholar did not hinder in making some significant remarks about some of the aspects of the topic that interests both. A letter in response from M. Syvachenko shows his good opinion and support, a positive evaluation of the research made by V. Dudko. At the same time, the letters contain scientific discussion. Keywords: Pavlo Grabovskyi, scientific biography, history of the text.

598

Table of Contents

From the editors....................................................................................................... 9

Mem oir s Oles’ Fedoruk. Viktor Dudko’s “Hamburg Score”......................................................13 Oleksandr Dudko. A word about brother................................................................. 22 Mykhaylo Khromazyuk. Teacher’s Memoirs..............................................................27 Oksana Supronyuk. About Viktor: short life stories ................................................ 28 Volodymyr Kuz’menko. My friend Viktor Dudko in life and literary research.......... 58 Leonid Yakubenko. Cherished since young age........................................................ 63 Vasyl Neyizhmak. Memories about Friend............................................................... 66 Andrey Vandenko. Him in the presence of love and death....................................... 70 Aleksandra Toichkina. In memory of Viktor Dudko..................................................74 Svitlana Bohdan. “Let me state cautiosuly…”...........................................................76 Tetyana Lynnyk. V. I. Dudko. Sides of talent.............................................................79 Halyna Raybedyuk. Everything began with him…................................................... 82 Maryna Paliyenko, Ihor Sribnyak. Our encounters with Viktor Dudko..................... 84 Viktor Chumachenko. Journey to the Country of Geranium.................................... 86 Ivan Zabiyaka. Viktor Dudko’s scholar school......................................................... 95 Ihor Hyrych. Last perfectionist................................................................................ 96 Tetyana Tretyachenko. Abysmal overwhelming sadness.......................................... 98 Myroslava Hnatyuk. Bitter time of losses.............................................................. 100 Larysa Miroshnychenko. Compassion.....................................................................103 Natalka Lysenko. The last knight of Institute of Literature....................................104

599

Table of Contents

Halyna Burlaka. Magic of sincerity.........................................................................108 Eleonora Solovey. Bright and integral personality.................................................. 113 Dmytro Yesypenko. Teacher.....................................................................................117 Oleksandr Boron’. Colleague’s bright image...........................................................120 Vyacheslav Levytsky. Beyond the encyclopedia...................................................... 123 Inna Bulkina. «But, most grateful: they were».......................................................128 Viktor Dudko’s life thread. Compiled by Oksana Supronyuk...................................130

Article s Victor Dudko. Marko Vovchok and her the literary surroundings in 1859-1861 years: unknown, forgotten, debatable........................................................... 135 Victor Dudko. Facts to add to the biography of founder of Osnova (Basis) Mykola Kotenin.............................................................................................145 Victor Dudko. Pavlo Chubynsky as a participant of a literary evening in Petersburg (January, 1861).............................................................................149 Victor Dudko. Censorship as fa actor of the Ukrainian literary process in Russia (1876–1906). Prospect of doctoral paper............................................ 153 Victor Dudko. Review of master’s degree diploma work by Stepan А. Zakharkin the Scientific comment to Caesar Bilylovsky’s memoirs...166 Oles’ Fedoruk. The Structure of Kulish’s Novel Chorna Rada (The Black Council): The Textual History....................................................................... 170 Oleksandr Boron’. What «letters from abroad» do the novels by Shevchenko deal with?..................................................................................................... 203 Yevhen Nakhlik. Ivan Franko and the brothers Serhiy and Yevheniy Degen...........207

Pub licat i o ns Hanna Gadzhylova. Noble comedy-vaudeville by Semen Hulak-Artemovsky......... 237 Semen Hulak-Artemovsky. Night on the eve of Ivan’s Day: Text Preparation and Commentary by Hanna Gadzhylova...................................................... 240 Oles’ Fedoruk. Unpublished Introduction to Kulish’s Novel Chorna Rada (The Black Council).......................................................................................265 “This would cost the society less than mushrooms”: Pavlo Chubynsky’s correspondence with Russian Geographical Society: Preface, Text Preparation, and Commentary by Anton Kotenko........................................... 269

600

Table of Contents

Albina Shatska. The history of the Ukrainian translation of the novel by Lev Koteliansky Chynshovyky and its publication................................................347 Lev Koteliansky. Chynshovyky. Translated by Olena Pchilka and Mykhailo Starytsky: Text Preparation and Commentary by Albina Shatska.................355 Alina Marchenko. Mykola Sadovsky: a role that was never played.........................410 Mykola Sadovsky. The view from our window: Text Preparation and Commentary by Alina Marchenko.................................................................415 Ostap Kin’. Volodymyr Svidzins’kyi in Nykyfor Shcherbyna’s Memoir: A Few Comments on the 1947 Typescript That Was Found.......................... 439 Nykyfor Shcherbyna. Poet with insuperable spirit. (In memory of V. Ye. Svidzinsky): Text Preparation and Commentary by Ostap Kin’.......... 442 A fragment of an epistolary dialogue: Viktor Dudko — Mykola Syvachenko: Text Preparation and Commentary by Halyna Burlaka........................................ 464 Dedicatory inscriptions in Viktor Dudko’s library. Compiled by Oksana Supronyuk......................................................................472

B ibliograp hy Viktor Dudko’s works and literature about him. Compiled by Dmytro Yesypenko.................................................................. 509

I n dices Index of names. . .......................................................................... 546 Index of geographical names..................................................... 564 Index of periodical editions...................................................... 570 Index of institutions, unions..................................................... 575 List of abbreviations . . ................................................................ 583 About authors............................................................................ 585 Summary...................................................................................... 595

601

Наукове видання

Л і т е рат у р н е д ж е р е л о з н а в с т в о Т е кс т о л о г і я

Т ом X Пам’яті Віктора Дудка

Художник Верстка Відповідальний за випуск

Віталіна Лопухіна Денис Піорко Микола Климчук

Видавництво «Laurus». Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011. 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон/факс: 0 (44) 234-16-30 www.laurus.me. laurus.info@yahoo.com Livejournal: laurus_books Facebook: laurus. Інші книжки видавництва: http://issuu.com/laurus_press

Л і т е рат у р н е джерелознавство Т е кс т о л о г і я · То м Х ·

In memoriam Viktor Dudko

V i k t o r D u d ko