Спадщина. Том VIII

Національна академія наук України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

S ource St udi es i n L i t e r at u r e Textolog y

Kyi v L a ur us mmx i i i

Літерат урн е джере л оз н а в ст во Текстоло г і я

Київ L a urus mmxiii

УДК [:..] () ББК .( УКР) С  Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — К.: Laurus, 3. — Т. VIII. — 446 с.: іл. Засновник видання: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ № –Р Редакційна колегія: д. і. н. Сергій Білокінь; к. ф. н. Галина Бурлака (відповідальний редактор); к. ф. н. Сергій Гальченко; д. ф. н. Мирослава Гнатюк; к. ф. н. Віктор Дудко; д. ф. н., академік НАН України Микола Жулинський (голова); д. і. н. Надія Миронець; д. ф. н. Володимир Панченко; д. ф. н. Валерія Смілянська; д. ф. н. Елеонора Соловей; Богдан Цимбал (відповідальний секретар)

Видавництво «Laurus» входить до «Книгоспілки» www.libra.in.ua

Не бійтесь заглядати у словник ru.org.ua

R 2 U OR G UA

ISSN 1997-8618 ISBN 978-966-2449-65-5

Усі права застережено. © Інститут літератури НАН України, 3 © Видавництво «Laurus», 3

Статті Тетяна Третяченко. Історія одного портрета Михайла Драгоманова. . . . . . . . . . . 9 Лариса Мірошниченко. Про збереження фонетичної системи Лесі Українки у майбутніх публікаціях її творів.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Віктор Дудко. Сонет Жозе-Маріа де Ередіа «Aux montagnes divines» у перекладі Павла Грабовського: проблеми коментування. . . . . . . . . . . . . . . . 22 Ярина Цимбал. Перший розділ науки про Йогансена. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Микола Сулима, Богдан Цимбал. Примітки куці — ні к чому. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Сергій Білокінь. Два записи промови Андрія Малишка на похороні Володимира Сосюри. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101

Публікац і ї Невідомі листи Костянтини Малицької до Євгенії Ярошинської.. . . . . . . . . . . . . . 107 Вступна стаття, підготовка текстів та примітки Лідії Ковалець

Олена Леонтович. І повернення з забуття, і несподівана знахідка. . . . . . . . . . . . . 118 Володимир Леонтович. Несподіване. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 Підготовка тексту та примітки Олени Леонтович

Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» (1925–1934). . . . . . . 137 Вступна стаття, підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала

Тетяна Трофименко. «Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215 Іван Дніпровський. Марія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221 Підготовка тексту та примітки Тетяни Трофименко

5

Зміст

До 120-ліття з дня народження Миколи Хвильового (1893–2013) Ярина Цимбал. Що хвилювало Хвильового: листування письменника з киянами. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 228 Микола Хвильовий. Листи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247 Підготовка тексту та коментар Ярини Цимбал

Тетяна Пилипчук. Пролетарське мистецтво «Гарт» і Микола Хвильовий. . . . 274 Микола Хвильовий. Революція і мистецтво. Тези. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 281 Підготовка тексту та коментар Тетяни Пилипчук

Микола Хвильовий. Рецензії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 288 Підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала

Анотації фо нд і в Дмитро Нитченко. Алла Ріпенко.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297 Леонід Полтава. Дмитро Єсипенко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308 Микола Сиваченко. Альбіна Шацька. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342

Покажч и к и Іменний покажчик.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 383 Покажчик географічних назв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 410 Покажчик назв періодичних та продовжуваних видань . . . . . . . . . . 416 Покажчик назв установ, об’єднань, спілок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 420 Список ілюстрацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 428 Список скорочень.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429 Про авторів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 431 Анотації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 432 Аннотации . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 437 Summary.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 442

6

7

Історія одного портрета Михайла Драгоманова

Тетяна Третяченко Історія одного портрета Михайла Драгоманова

Один з часто репродукованих і в книжкових виданнях, і в музейних експозиціях фотопортрет Михайла Драгоманова — у костюмі й з темною краваткою-метеликом — досі не мав точної дати. Тим часом низка документів з архівів Олени Пчілки (ІЛ, ф. 28) та Лесі Українки (ІЛ, ф. 2) дають потрібні деталі. Переломним у житті М. П. Драгоманова став 1876 рік, коли він виїхав з Росії, власне з Києва, на еміграцію. Дванадцять років, сповнених титанічної політичної, літературної та наукової роботи, були прожиті у Женеві, а 1885–1888 роки у Швейцарії були фінансово найважчими для родини Драгоманових. «Лида уже в дождливую погоду не ходит на уроки, ибо “чобот нет”, а я скоро по безштанию перестану ходить в библиотеку, а мои книжки продадут с молотка, как самую ненужную часть хозяйства»1, — з гіркою іронією писав тоді Драгоманов. Для родини переміни на краще почались з 1889 року, коли Ліда вийшла заміж за молодого болгарського історика і дипломата Івана Шишманова. За його протекцією Михайла Петровича запрошують до Болгарії на професорську посаду для розбудови майбутнього Софійського університету. З 1889 р. він уже обіймає цю посаду у Вищому училищі, на основі якого пізніше університет і постав. «Мне Болгария платит 1000 фр. в месяц [...], — пише він. — Не могу себе и представить, что бы мы делали без этих болгарс­ ких денег». І продовжує: «Правда, эти деньги достаются не дешево. Работы у меня больше даже, чем я воображал. Уже одно то, что, не считая

1 Лист М. Драгоманова до О. Косач (Олени Пчілки) від 24 вересня 1885 р. // ІЛ. — Ф. 28. —

Од. зб. 673.

9

Тетяна Третяченко

Софія, 1891 рік

двух практических лекций, я должен дать студентам 4 лекции в неделю написанными [...], чего-нибудь да стоит»2. Він тепер мав змогу підтримати матеріально видання «Кобзаря», який готували до друку в Женеві, журнал «Народ», субсидувати «Літературно-наукову бібліотеку» Івана Франка, в якій публікувались і «Австро-руські спомини» самого М. Драгоманова; видати ряд праць, які увійшли в скарбницю його наукової й публіцистичної спадщини. Котрогось дня у Софії М. Драгоманов відвідує фотомайстерню і залишає нащадкам на спогад чи не останній свій фотопортрет (розміром 16 × 10 см). На звороті — друкована інформація про фотомайстерню: «Д. А. Карастояновъ. Медаль за наука и искусство. София. На стъкло... Месяцъ... Годъ 1890. Стъклото се съхранява повече година»3. Цей напис — відправна точка нашого пошуку свідчить, що конкретне фото зроблене 2 Лист М. Драгоманова до О. Косач (Олени Пчілки) від 1 (13)–3 (15) лютого 1890 р. // ІЛ. —

Ф. 28. — Од. зб. 683. — Арк. 1 зв.–2.

3 ІЛ. — Ф. 2. — Од. зб. 1654.

10

Історія одного портрета Михайла Драгоманова

Женева, 1881 рік

не раніше 1890 року. Отже, М. Драгоманов у Софії на портреті напередодні свого 50-ліття, у зеніті слави. Принагідно зауважимо, що Михайло Петрович і в раніші роки фотографувався до дня свого народження. Скажімо, у Женеві він сфотографувався і на звороті фотографії написав: «19 / 7 сентября 1881. М. Драгоманов» та надіслав це фото Олені Пчілці, додавши у листі: «Как тебе понравятся прилагаемые при сем портреты стариков? Свой я снимал 7 сентября ст. ст. на другой день после 40-летнего юбилея»4. Згодом цей портрет брата був поміщений Оленою Пчілкою у родинний фотоальбом5, також вона звернулася до іменитого київського фотографа В. Висоцького, який виготовив фотокопію цього портрета, 4 Недатований

лист (кінець 1881 р.) М. Драгоманова до О. Косач (Олени Пчілки) // ІЛ. — Ф. 28. — Од. зб. 700. Це фото помилково датувалося початком 1870-х років. Див., наприклад: Мороз, М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К., 1992. Вклейка фотоілюстрацій після с. 416.

5 ІЛ. — Ф. 28. — Од. зб. 2275.

11

Тетяна Третяченко

розміром 6 × 10 см6. Копіювання надісланих з еміграції фотопортретів М. Драгоманова стало зрозумілою традицією у родині Косачів, адже фотооригінал був один, а мати й інші близькі люди хотіли також бачити зображення такої дорогої їм і видатної людини. У квітні 1894 р. Михайло Петрович, листуючись з сестрою Лесі Українки Лілею, напише їй: «А карточку свою нову пришлю. Я тобі пришлю свою не дуже нову, ту фотографію, з котрої зняв Франко копію в «Ж[иті] і Cл[ові]»7, та вона, кажуть, подібна до мене одна. А з того часу я не знімався. Мені завше скучно фотографуватись, — зараз спати хочеться, як посадять. А тут ще зимою простудишся у фотографа, а літом ми виїздимо. В Парижі ж треба лізти у фотографа на цілий Монблан, — то так я і зводжу людей, уже три роки не даючи нової фотографії, котру в мене просять»8. Саме це зізнання переконує, що М. Драгоманов справді фотографувався у майстерні Д. А. Карастоянова 1891 року. А в Україні, в Колодяжному, ранньою весною 1892 р. Леся Українка писала М. Драгоманову: «Любий мій дядьку! Оце я отримала Вашого листа з портретом. Власне я отримала, бо мама тепер у Києві. Сподіваюся, що й мама і Ви мені вибачите моє самоуправство, але ж я, вгледівши Ваш почерк та намацавши фотографію, не в силі була згодитись чекати два тижні до маминого приїзду. А врешті, я чомусь добре знала, що там є мені лист. Спасибі Вам, що знайшли-сьте час мені написати, мені, бачте, хоч короткий лист, аби від Вас. Довгостю я вже сама надолужу!». Наприкінці листа: «А от власне моя просьба: дозвольте мені заграбувати Вашого тепер присланого портрета і забрати його собі в нову хату “на вічну обладу”, а то мама все збирається мені дати якого з Ваших портретів, “который получше”, а тим часом ще ніякого не дала. Скоріша буде справа, як я сама візьму. Чи згода? А ні, то приїду Вас грабувати!»9.

6 ІЛ. — Ф. 2. — Од. зб. 1653.

7 Йдеться

про першу книгу першого тому часопису «Житє і слово» (1894), де на окремій вклейці був уміщений «софійський» портрет М. Драгоманова, а на с. 148–152 друкувалася його біографія, написана І. Франком. У другій книзі «Житя і слова» на с. 288–281 М. Драгоманов подав свої поправки до цього тексту.

8 Лист

М. Драгоманова до О. П. Косач (племінниці, згодом — Косач-Кривинюк) від 14 (26) квітня 1894 р. // Леся Українка: доля, культура, епоха: Збірник статей і матеріалів. — Випуск другий. — Луцьк, 2012. — С. 12.

9 Лист Лесі Українки до

М. Драгоманова від 3 березня 1892 р. // Українка, Леся. Зібрання творів: У 12-ти томах. — К., 1978. — Т. 10: Листи (1876–1897). — С. 129, 131–132.

12

Історія одного портрета Михайла Драгоманова

Зрозуміло, що надісланий портрет М. Драгоманова, став добре відомим Олені Пчілці та й усій родині Косачів, а також матері Михайла Петровича Єлизаветі Іванівні Драгомановій. Косачі знову замовляють копію — на цей раз із софійської фотографії — іншому знаному київському фотографові Г. Лазовському («угол Крещатика и Прорезной, дом № 4»). Принагідно скажемо, що у Г. Лазовського виготовлялися й низка київських фотографій Лесі Українки. Тоді ж було зроблено дві фотографії Михайла Петровича: менша (6 × 9) і великий фотопортрет (17 × 23), наклеєний на паспарту, який висів у гадяцькому домі Драгоманових, а пізніше у Музеї М. Драгоманова у Гадячі. З численними матеріалами Косачів-Драгоманових цей більший фотопортрет був 1938 р. переданий до Інституту літератури і зберігається у фонді М. Драгоманова10. Таким чином, встановлена нами дата болгарського фотопортрета М. Драгоманова — 1891 рік — спростовує помилкове датування київської фотокопії цього портрета, зробленої у майстерні Г. Лазовського11. Софійський оригінал портрета М. Драгоманова і його менша київська фотокопія, як і копія женевської світлини, зберігалася у 20–40-х роках в родині Олени Пчілки у Києві у будинку по вул. Богоутівській (так писали Косачі, сучасне написання назви вулиці — Багговутівська), а з часом у Ізидори Петрівни Косач (штат Нью-Джерсі). Її дочка Ольга Юріївна Сергіїв у 1989 році передала до Інституту літератури велику іконографічну добірку з родини Косачів, у тому числі й фотопортрети, про які йдеться. Ця дорогоцінна іконографія збагатила фонд Лесі Українки у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури.

10 ІЛ. — Ф. 26. — Од. зб. 327.

11 Помилкове

датування світлини «середина 1870-их років» повторилося у кількох виданнях, востаннє — у кн.: Скрипка, Тамара. Родові гнізда Драгоманових-Косачів: їх устрій і культура. — К.: Темпора, 2013. — С. 442–443. Помилку в названому виданні спростовує також поміщена на звороті згаданої світлини здобута фотографом «Малая серебряная медаль» на «Всероссийской юбилейной фотографической выставке в Москве. 1889» (там само).

13

Два записи промови Андрія Малишка...

Сергій Білокінь Два записи промови Андрія Малишка на похороні Володимира Сосюри

У романі Ірини Жиленко «Homo feriens» про похорон Сосюри написано мало, бо вона на ньому не була: «11. 1. 65 р. Сьогодні ховали Сосюру. Я на похорони не пішла, бо застуджена. Гарний поет помер, і хоч помер він давно, а зараз вмерло тільки тіло, — дуже шкода. Його поховали на Байковому, там, де і Рильського. Хай їм мирно спиться! Уже там Сосюру не дістануть ні література, ні уряд, ні божевільня, ні горілка, ні аж занадто енергійна його дружина Марія»1. Нещодавно в діловодстві КДБ мені трапився запис промови Андрія Малишка. Її було виголошено на похороні біля відкритої могили. Хто був тоді присутній, пригадує багатолюдну громаду на головній алеї, і підвищення (старанно збите чи автомобіль), на якому стояли представники партійної й літературної номенклатури. Пригадую той страшний похорон, але лише тепер, за різними джерелами, стає відомо те, що насправді тоді відбулося. Наводжу текст, що побував у руках Першого секретаря ЦК КП(б)У Петра Шелеста, який лишив на ньому свій автограф: «Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати2, і як жаль, що і велику любов твою хотіли вирвати з твого серця і заслати в далекий Сибір. Скільки передчасних сивин впало тоді на твою голову, і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра: “Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!” Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з твоєю великою любов’ю до людей, 1 Жиленко 2 «Всім

Ірина. Homo feriens: Спогади. — К.: Смолоскип, 2011. — С. 510.

серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!»

101

Сергій Білокінь до слова, до поезії, до великої нашої матері — України. Камінь розпадеться, і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів в своєму вірші “Любіть Україну” [...] І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і ієзуїтів, які вкоротили твоє життя після написання цього вірша ... (2 сл.)3 ... їх згадає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не покалали на твоє серде червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи і гіркоти, а для нас вони зацвітатимуть вічно — від молодих і до старших, від покоління до покоління. Ми б хотіли поховати тебе так як годиться великому співцеві і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Що ж, кажуть, “не можна!” А як жаль, що і в цім ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу»4.

Шелест розписав це інформаційне повідомлення на Скабу, тож останній зафіксував поруч української мовою свою реакцію: «На президії про цю промову я доповідав зразу ж після похорон. Скаба». Правдоподібно, Шелест одержав розшифровку магнітофонного запису промови. Після похорону, свідомий її історичної ваги, Андрій Самійлович відтворив сказане у дещо відредагованому вигляді. І цей, виразніший і яскравіший текст можна знайти тепер у спогадах літературного критика і посадовця Спілки письменників, разом з тим дуже гарної людини Володимира Яковича П’янова. Мемуарист розповідав: «На машині — комісія з похорону. Жалобний мітинг відкриває схвильованим словом голова комісії — заступник голови Ради Міністрів республіки Петро Тимофійович Тронько. Хоча й закуте в тенета офіційної ідеології, його слово проміниться щирістю, любов’ю, сповнене болю за велику втрату, що її із відходом у вічність Володимира Сосюри понесла Україна»5.

3 Очевидячки, так 4 ГДА

позначався пропуск двох слів.

СБУ. — Ф. 16. — Оп. 3, 1965 р. — № 2. — Арк. 57–60.

5 П’янов,

Володимир. Визначні, відомі й «та інші»: Спогади, есеї, нариси. — К.: Український письменник, 2002. — С. 75.

102

Два записи промови Андрія Малишка...

І ось текст промови Андрія Малишка у відтворенні В. П’янова: «Дорогий друже, Володю. Ти волів би, щоб тебе на оцей цвинтар по останній твоїй земній дорозі везли не на катафалку, а, за давнім козацьким звичаєм, несли на плечах по устеленому житньою соломою шляху. Але тепер це не дозволено! Ти волів би, аби домовину твою, за давнім козацьким звичаєм, було покрито червоною китайкою. Але тепер це не дозволено! Ти волів би, аби, за нашим народним звичаєм, тобі на груди було покладено червону калину. Але тепер це не дозволено! (І тут же, наперекір всіляким заборонам, хтось таки поклав пучок калини до складених рук небіжчика). А натхненний промовець вів далі: — Дорогий брате! Ти полум’яно любив нашу дорогу, карооку, святу Україну, але твою любов розпинали, засилали в Сибір. І як тут не згадати слова великого Шекспіра: О как жестокий свет И столько преступлений! Прощальна промова Андрія Малишка, за словом Павла Тичини, була “як буря з громом”, але що він говорив далі, чули хіба що ті, хто стояв обіч нього на імпровізованій трибуні, — Скаба, Тронько, Кондуфор, інші члени комісії з похорону та, можливо, ті, що тіснилися коло домовини. Мікрофон було вимкнуто. Тиша, що запанувала над цвинтарем, гостро контрастувала з клекотом обурення, гніву, протесту проти сваволі компартійних чинуш, що у своєму шаленстві ошкірилися на поета-сурмача, який у прощальному слові над домовиною співця України відважився сказати краплину правди»6. І далі коментар П’янова: «[...] Зі слів Малишка знаємо, що відбулося потім. Як тільки зачинилися дверцята урядового авто, Скаба люто ошкірився: — Як ви, Андлію (він не вимовляв звука “р”) посміли зводити національні рахунки над розритою могилою?!

— А мені, — запально відповів поет-трибун, — більше ніде сказати про наболіле ...»7.

За кілька місяців настав новий історичний період. Восени були арештовані Іван Гель і Валентин Мороз, Богдан і Михайло Горині, Ігор Ґерета і Панас Заливаха8, за ними інші шістдесятники. Наведений вище епізод увійшов до історії літературно-громадського життя шістдесятих років.

6 Там

само. — С. 76.

7 Там

само. — С. 77.

8 Білокінь,

Сергій. Клуб творчої молоді «Сучасник» (1960–1965). — К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2012. — 63 с.

103

Тексти публікованих матеріалів подаємо в авторській редакції, пунктуація — за сучасними нормами. Редакторські кон’єктури подаються в квадратових дужках, непрочитані слова передаємо: <нрзб.>. Авторські підкреслення виділено курсивом, подвійні підкреслення — півжирним курсивом. Закреслені автором фрагменти тексту відтворюємо у посторінкових зносках. При публікації листів у редакторському заголовку подаємо порядковий номер листа, ім’я та прізвище адресата або адресанта (прямим напівжирним), місце написання і дату листа (курсивом). Авторська дата подається на тому місці, де вона стоїть у листі. Якщо дата встановлена упорядником, то вона береться у квадратові дужки.

«Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського

Тетяна Трофименко «Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського

Сьогодні Іван Дніпровський міг би з повним правом називатися феміністом. Увагою до «жіночої» проблематики позначено більшість його творів, у яких постають яскраві образи представниць прекрасної статі — від поміщиці Соф’ї Богданівни з «Яхти Софії» до незламної чекістки Анатеми. В листі до письменниці Наталі Романович-Ткаченко Дніпровський напівжартівливо звірявся: «Я проти долі, що кинула мене “на світ тотий” чоловіком. Я висловлюю рішуче бажання бути жінкою. Тепер уже неможливо добитись цього, та як буду рождатися вдруге, неодмінно прийду сюди жінкою. Я за жінку, і проти мужчини, а тим паче чоловіка. Яка це кара бути чоловіком!»1 За два роки перед тим у листі з санаторію в Бобровиці поблизу Чернігова Іван Данилович розповідав дружині Марії Пилинській про своє бажання створити «роман “Марія”. Це книга спеціального призначення: для жінок. В житті має женщина таку безодню мук, кожну хвилю вона терзає її, ображає, принижує, і женщина не знає, де їй шукать порятунку. Це, згідно з задумом, має бути книга радости женщини»2. Схоже, задум частково реалізовано в новелі під назвою «Марія радости» (1927)3. У фон 1 Лист Івана Дніпровського до Наталі Романович-Ткаченко від 15 січня 1929 р. // ХЛМ. —

РП–3506. — Арк. 1.

2 Лист

Івана Дніпровського до Марії Пилинської від 20 червня 1927 р. // З приватного епістолярію Івана Дніпровського та Марії Пилинської / Підготовка тексту, коментар Тетяни Трофименко // Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія. — К., 2012. — Т. VII. — С. 265.

3 Див.

першодрук: Дніпровський, Іван. Марія радости // Червоний шлях. — 1927. — № 12. — С. 19–50.

215

Тетяна Трофименко

дах Харківського літературного музею збереглася також обкладинка зошита, у якому Дніпровський планував робити нотатки для твору під назвою «Марія» (є й дата: Ялта, квітень 1927 р.). Однак первісним начерком майбутнього твору треба вважати рукопис «Марія», що його жанр автор означив як щоденник4. З одного боку, це текст виразно автобіографічний — одне з небагатьох джерел, із яких можна дізнатися про дитинство і юність Івана Дніпровського, а найбільше увагу дослідників привертала колізія, пов’язана з першим шлюбом письменника. З новелою «Марія радости» щоденник «Марія» не має жодних текстуальних зв’язків чи перегуків, тому логічно припустити, що він є частиною зовсім іншого творчого задуму. Мається на увазі передусім оповідання Дніпровського «Туман», надруковане в окремих збірках оповідань «Заради неї»5 та під назвою «Злочин без кари» в першому томі зібрання творів6. Текстуальний аналіз щоденника «Марія» засвідчує перевагу художності, а не точного фактажу, у способі викладу подій. Про це сигналізує вже початок тексту з традиційними для митців «червоного ренесансу» (модерністів, які мусили перекваліфіковуватися на оспівувачів пролетарського будівництва, вчорашніх фронтовиків, які сьогодні вже почувалися зайвими в по-міщанськи затишному й ідеологічно вивіреному побуті нової влади) мотивами суму, плач, «драматичної вин», злочину, мрії про самогубство, кохання, очищення тощо. «Я хотів скінчити самогубством. “Герой” мусів заплатити за свою драматичну вину. 5 день я тинявся по полях, гнилищах, вулицях і кричав, і плакав», — читаємо в «Марії». Порівняймо з листом Миколи Хвильового до Миколи Зерова: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема»7.

4 Див.:

Дніпровський, Іван. Марія. Щоденник // ЦДАМЛМ України. — Ф. 144. — Оп. 1. — Од. зб. 193. — 7 арк.

5 Див. Дніпровський, Іван. 1)

Туман // Дніпровський, Іван. Заради неї. — [Х.]: ДВУ, 1928. — С. 91–174; 2) Туман // Дніпровський, Іван. Заради неї. — 2-ге вид. — [Х.]: ДВУ, 1929. — С. 65–123.

6 Див.:

Дніпровський, Іван. Злочин без кари // Дніпровський, Іван. Твори. — Х.: Рух, 1933. — Т. 1. — С. 108–144.

7 Лист

Миколи Хвильового до Миколи Зерова від 12 листопада 1924 р. / Хвильовий, Микола // Твори: У 2 т. / Упор. Микола Жулинський і Петро Майдаченко. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 853.

216

«Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського

Дніпровський починає свій щоденник як символ нового життя, подолавши кров «диких, тваринних» предків, що штовхала його на злочин: «Сюди я буду вписувать кожний крок свого поступання, і звиви, й падіння в великій тяжкій дорозі». Як і багатьох людей, котрі вирішують почати нове життя, Івана Даниловича вистачає на 6 аркушів зі зворотом — далі записи «Марії» обриваються. Суттєві сумніви викликає також обіцянка бути «щирим, сам із собою» та «гнати що од мистецтва, яке неминуче простягне сюди свою лапу», адже навіть виклад власного життєпису більше нагадує фантазії за темою, аніж визнання об’єктивної реальності. Таким є опис материнської лінії, представленої «аристократами»: «Дєдушка — писар. В цій лінії один дядя — манах, другий — “дурний”, кузіна — музикантка. Так би мовити, мистецька лінія». Образ матері позначено суто романтичною ідеалізацією: «Красуня, безперечно. Жертва капіталу. Дочку небагатого “аристократа” писаря куплено за воли і землю». На жаль, уже в наступному реченні автор вимушений визнати нежиттєспроможність свого красивого сюжету: «Правда, ні він, ні вона їх не мали і вибились в люди власною працею, просто з нічого». Правдивішими видаються подробиці тяжкого дитинства: жорстокість батька, маргінальне оточення, рання смерть батьків. Дуже промовистий епізод, на який звернула увагу Наталя Кузякіна і присвятила йому окрему публікацію8. Ідеться про листи юного Вані до класика російської літератури Льва Толстого. Страждаючи від обставин свого життя, бажаючи вирватися в інший світ — світ культури й освіти, Ваня Шевченко надсилає Толстому свої вірші. Дослідниця влучно спостерегла різницю між спогадами в щоденнику «Марія» («Дитяче оточення: жорстоке. Драли горобців, били виделками в голову і жарили. Драли яйця пташині, провалювали голови») та «сусальною картиною протилежного змісту», створеною спеціально для «дедушки Льва Николаевича»: Раз во поле, Раз во поле Детишки гуляли Раз на воле, Раз на воле Птенчика поймали.

8 Див.:

Кузякіна, Наталя. Листи Івана Дніпровського до Льва Толстого // СіЧ. — 1991. — № 7. — С. 35–38.

217

Тетяна Трофименко Увидала матка-птичка Своего птенца И взмолилась: Отпустите вы мое дитя. Мигом дети все решили Птенчика пустить,

И пустили, а она их, улетая, начала благодарить9.

Прагнення втекти в інший, кращий світ та намагання створити цей світ силою власної фантазії не покидало Івана Дніпровського протягом усього його життя. Особливо яскраво воно проступає в описаній у «Марії» історії першого шлюбу (за авторовим зізнанням, «найголовніший розділ цього щоденника»), викладеній короткими штрихами, в характерному для письменника імпресіоністичному стилі. З відстані років Дніпровський і сам дещо іронічно ставиться до того «страшного і трагічного» кохання своєї юності. Образ дружини («провінціяльна одежа. Гарне личко. Два класи професійної школи. Романтична до краю») міняється, щойно починається подружнє життя: «Іконка Миколая Мірлікійського од матери і — шлюб. Я — в чужій одежі. Хміль на порозі, легенька закуска. Я хорую. Коли встаю, візник, що жив у дворі: “Скажіть вашій, хай не ...ує, коли має чоловіка. На неї складено протокола за безобразіє...” Перший біль». Дальша історія взаємин — зради, прощення, шантаж, скандали, словом, «кошмар спільного життя», у який владно втручається Перша світова війна. Усі ці події пізніше ляжуть в основу оповідання «Злочин без кари». Щоденник «Марія» завершується описом подій 1917–1918 рр. «Серпень 1917. Румунія. Ждемо газів. Вона з дитиною В той же день — назад. Грудень. Смерть війни. Їду додому. В Херсоні попередження: “Як не приїде додому...” Любов. Прощення. Сюди приходить з консисторії “розвод”. Червоні, просвіта, червоні, німці». За скупим переліком швидкої зміни влади криються реальні життєві події: демобілізувавшись, Іван Дніпровський справді повернувся на свою малу батьківщину, в Олешки (сучасний Цюрупинськ Херсонської області), став секретарем червоної гвардії і помічником повітового комісара. Подільський краєзнавець Василь Горбатюк розшукав документ Дніпровського автобіографічного характеру під заголовком «1919 рік. Конспект», з якого випливає, що письменник останні три-чотири місяці Гетьманату перебував у прикордонному міс 9 Там

само. — С. 36.

218

«Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського

течку Ямполі на Дністрі (тобто приблизно від вересня до грудня 1918 року). Коли вибухнуло повстання проти гетьмана, він став редактором місцевої повітової газети, а 10 січня 1919 року «попрощався з городомямою» і помчав до Кам’янця-Подільського, куди його кликали «великі газети, манив омріяний університет»10. Тож якби кількарічне протистояння з дружиною завершилося вбивством, як стверджує Наталя Кузякіна11 (саме такий фінал оповідання «Злочин без кари», що дало дослідникам підстави ототожнювати письменника з його персонажем), воно мало б статися вже на Поділлі, куди Дніпровський «тікає» разом із малою дочкою Валею. Малоймовірно, щоб кам’янецьке оточення письменника — від Григорія Костюка до родини майбутньої дружини Марії Пилинської — не знало про цей жахливий злочин. Сьогодні жодних фактичних доказів трагедії немає. Щоденник «Марія» Іван Дніпровський завершує обіцянкою «розписати» і «розшифрувати» трагедію, яка «поклала свій відбиток на сьогодня і простягне його над усім моїм життям». З одного боку, це може бути лише художній зворот, мета якого — показати, наскільки травматичним став для письменника невдалий досвід подружніх взаємин, з іншого боку — свідчення, що Дніпровський уже тоді почав обдумувати сюжет майбутнього оповідання. (Щоденник «Марія» датовано 15 серпня 1926 року, а першу відому редакцію «Злочину без кари», тоді ще під назвою «Найвища. Міра» — 16 листопада того самого року.) Водночас здається, що і сюжет убивства дружини («Злочин без кари»), й історія кохання колишнього капітана царської армії до жінки зі штабу червоноармійців («Марія радости») не настільки значущі, щоб відповідати масштабному задуму «книги особливого призначення» про віднаходження жінкою свого місця в суспільстві. Найімовірніше, ідею «феміністичної» книги так і не було втілено у великій епічній формі, як і більшість проектів великої прози Дніпровського. Можливо, дальші знахідки в архіві письменника повніше розкриють творчу історію «книги спеціального призначення», що її першою цеглиною є ця публікація.

10 Цит.

за: Горбатюк, Василь. Іван Дніпровський у спогадах і документах // Горбатюк, Василь. З-під трави забуття. Подільські шляхи українських письменників. — Хмельницький, 2011. — С. 67.

11 Див.:

Кузякіна, Наталя. Доля Миколи Куліша; «Ув’язнений за суворою ізоляцією...» З роздумів над долею Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 2010. — С. 22–276, 422–499.

219

Тетяна Трофименко

Щоденник «Марія» — також цінне джерело інформації про Івана Дніпровського, його оточення й історичну добу, у яку йому довелося жити. У цьому аспекті він теж заслуговує на уважне прочитання і порівняння з іншими документами й текстами, що дозволить нарешті укласти цілісну біографію письменника.

220

Тетяна Пилипчук

Тетяна Пилипчук Пролетарське мистецтво, «Гарт» і Микола Хвильовий

У січні 1923 року в Харкові виникла Спілка пролетарських письменників «Гарт», яку заснували чільні тогочасні українські письменники й критики. Під кінець місяця, 25 січня, худсектор Головполітосвіти Наркомосу УСРР затвердив статут спілки, після чого було обрано її президію: головою — Василя Еллана-Блакитного, а секретарем — Миколу Хвильового1. Проте видавати хоча б сякий-такий маніфест чи декларацію фундатори «Гарту» не поспішали — мистецьку платформу організації визначав її статут. Через рік, наприкінці лютого 1924-го, відбулися перші річні збори «Гарту», на яких було обрано керівний орган об’єднання — Центральне Бюро у складі семи осіб (Василь Еллан-Блакитний, Володимир Коряк, Микола Христовий, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Михайло Йогансен та Іван Дніпровський). Перше засідання новоствореного ЦБ припало на 29 лютого, адже 1924 рік був високосним. Результати переобрання президії, яке проходило на цьому засіданні, у розстановці сил нічого не змінили, хіба що додалася нова керівна посада. Отже, головою «Гарту» залишився Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий став його заступником, а секретарем обрали Гордія Коцюбу2. Тоді ж таки, після перших зборів Центрального Бюро, гартованці публічно пояснили відсутність у їхньої організації декларативних документів: «“Гарт” свідомо утримався від видання мистецької платформи, обмежившись кількома скупими словами у статуті про тотожність своїх

1 Див.:

Літературно-мистецька хроніка. Радянська Україна. Харків. Спілка пролетарських письменників «Гарт» // Червоний шлях. — 1923. — № 1. — С. 250.

2 Див.:

Річні збори «Гарт’у» // Література, наука, мистецтво. — 1924. — 2 берез. — С. 3.

274

Пролетарське мистецтво, «Гарт» і Микола Хвильовий

поглядів на завдання й роботу письменника з поглядами Комун[істичної] партії, проте по важніших спірних питаннях теорії мистецтва і методології роботи (“пролетарська література й культура”, “форма і зміст”, “сучасна роля і завдання м[истецт]ва” і т. и.) прийшов дослідчим шляхом, лабораторним методом і перевіркою в роботі серед мас до певних сталих положень, що їх лишається лише сформулювати в розвиток декларативної заяви в статуті ув окремій платформі, декларації, заяві чи просто програмовій статті, що найбільше личитиме Гартові, котрий уникає бучної реклами й пишних маніфестів»3. З цього самого звіту відомо, що доповіді, виголошені на річних зборах спілки, та думки, висловлені в ході їх обговорення, спеціально фіксувалися в протоколі: ідеї, міркування, пропозиції гартованців — від керманичів до рядових членів — мали лягти в основу декларації чи іншої офіційної заяви спілки. Взагалі, у «Гарті» активно практикувалося і навіть стало доброю традицією широке обговорення програмних засад організації. Наслідки цих дискусій і колективно погоджених висновків не забарилися: згодом після перших річних зборів спілки в альманасі «Гарт» поруч зі статутом організації було опубліковано програмну статтю Василя Еллана-Блакитного «Без маніфесту»4. Після появи цього програмного документа Спілка пролетарських письменників «Гарт» проіснувала ще півтора року. Навесні 1924-го, одночасно з альманахом «Гарт», з’явився альманах «Квартали» (1924), що його видала гартованська група «Урбіно», і Василь Еллан-Блакитний сприйняв це як зраду. А вже 14 жовтня 1925 року харківські літератори зібралися обговорити форму й засади майбутньої організації пролетарських письменників, і 20 листопада на організаційному засіданні колишніх гартованців і плужан було створено Вільну Академію Пролетарської Літератури. Восени 1925-го, попереджаючи появу ВАПЛІТЕ, Микола Хвильовий опублікував статтю «Новий організаційний шлях як резюме»5, у якій підкреслював наступництво між «Гартом» і майбутньою організацією. Для визначення цього нового шляху він використав «ті тези, які пророблено 3 Там

само.

4 Див.: Блакитний, Василь. Без маніфесту // Гарт. Альманах перший. — Х., 1924. — С. 157–

171; Статут спілки пролетарських письменників «Гарт» // Там само. — С. 172–175.

5 Див.: Хвильовий, Микола. Новий організаційний шлях як резюме // Культура і побут. —

1925. — 13 груд. Згодом стаття ввійшла до циклу памфлетів «Думки проти течії» (1926).

275

Тетяна Пилипчук

Микола Хвильовий. Революція й мистецтво (тези)

і внесено було від групи “гартованців” на одне із засідань ЦБ “Гарту” і які на цьому ж засіданні і цей же ЦБ був ухвалив»6. Є всі підстави припустити, що недавня знахідка — тези «Революція й мистецтво», писані рукою Миколи Хвильового, — це і є той документ, який група гартованців виносила на розгляд ЦБ «Гарту», який схвалило керівництво спілки і який прислужився Хвильовому для формулювання засад нової літературної організації. Автограф Хвильового виявлено серед архівних матеріалів Івана Дніпровського (1895–1934), ще одного гартованця і ваплітянина. Це 10 сторінок із зошита в клітинку розміром 22 × 17,7 см, списаних з одного боку чорним і синім чорнилом, з численними авторськими правками 6 Хвильовий,

Микола. Думки проти течії // Хвильовий, Микола. Твори: У 2 т. / Упор. М. Г. Жулинський, П. І. Майдаченко. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 483.

276

Пролетарське мистецтво, «Гарт» і Микола Хвильовий

Микола Хвильовий. Борис АнтоненкоДавидович (Богдан Вірний) «Запорошені силуети»

чорнилом та олівцем. Рукопис не закінчено і не датовано. Правки в тексті двох типів: частину зроблено в ході написання тексту, іншу частину автор вніс пізніше, очевидно, перечитуючи та обдумуючи написане. На берегах є позначки олівцем: галочки й одне слово, теж рукою Хвильового. Швидше за все, він не раз звертався до тексту і працював над ним більш-менш тривалий час. Хоча Хвильовий покликається на «групу гартованців», тези, безперечно, належать йому. Про це свідчить і характер правок, і ідейно-стилістичний аналіз тексту. Очевидно, письменник мав на увазі, що він враховував думку товаришів, із якими обговорював проблеми пролетарського мистецтва. Крім того, він і пізніше не раз писав статті від імені колективної множини — «ми», а про себе згадував як про третю особу. Текст постав не раніше січня 1925 року, коли в московській правді з’явилася стаття Дем’яна Бєдного зі знаменитим гаслом «пусть три сопливеньких,

277

Тетяна Пилипчук

но свои», що його згадує Хвильовий. На той час ситуація в «Гарті» загострилася, зокрема й через вихід альманаху «Квартали», виникло чимало незгод між членами спілки. Можливо, ці тези засвідчують спроби Хвильового якось вирішити ситуацію і накреслити «новий організаційний шлях», яким незабаром піде вже ВАПЛІТЕ. Тези «Революція і мистецтво» містять вісім пунктів. Це спроба осмислити тенденції розвитку пореволюційної української літератури, зокрема народження й становлення пролетарської літератури, та довести чільну позицію Спілки пролетарських письменників «Гарт» у формуванні «пропагандистсько-пролетарського мистецтва». Кілька принципових тез збігаються з окремими твердженнями, висловленими в статті Василя Блакитного «Без маніфесту», наприклад, коли йдеться про відсталість комуністичного мистецтва, спричинену низьким культурним рівнем пролетаріату, ідеологічну заангажованість нової пролетарської літератури і водночас її претензії на об’єктивність7. Обґрунтовуючи становлення й розвиток пролетлітератури, зокрема української, автор виділяє два послідовних періоди (ступені) розвитку пролетарського мистецтва — агітаційний (тенденційний) і пропагандистський, розмежовує пропагандистське і попутницьке мистецтво. Особливо цікаве твердження про те, що російська пролетарська література відстає порівняно з українською, яка має давні і міцні традиції визвольної боротьби. Чи не вперше Хвильовий заговорив про це в статті «Творчість “суріковців”» (1922)8. Оцінка російської літератури як «агітаційної», «плакатної» (на відміну від української «пропагандистської») особливо актуальна для літературного процесу 1923 року, коли навколо поняття «пролетарська культура» точилися гарячі дискусії. На початку 1917 року в Росії виник Пролеткульт — організація, яка розвивала плехановську ідею формування пролетарської культури яко класової. Незабаром, 1920 року, із Пролеткульту виділилася група «Кузница», що претендувала на гегемонію у творенні нової пролетарської культури і так само сповідувала примат класовості й пролетарського духу над письменницькою майстерністю. Та вже 1923 року, коли в Україні організувався «Гарт», в «Кузнице» стався розкол і лідерство поступово захопила група «Октябрь» (за назвою дру 7 Докладніше

про перегуки див. у коментарях до тез «Революція і мистецтво».

8 Див.:

Тростянецький М. [Хвильовий, Микола]. Творчість «суріковців» // Арена. — 1922. — № 1. — С. 8–10.

278

Пролетарське мистецтво, «Гарт» і Микола Хвильовий

кованого органу, журналу «На посту», учасників групи називали ще напостівцями). «Октябрь» теж категорично відкидав формальні експерименти й аполітичність літератури. У творчості представників «Кузницы» Хвильовий замість початків справжньої пролетарської літератури вбачав «зоологічний націоналізм», «повторення “скифовських” задів» і всю разом охарактеризував її як «міщанське буржуазне мистецтво» та «пролетарський націоналізм». «На нашу радість, — констатував він у кінці, — в центрі Радянської України пролетарські письменники стоять на инших шляхах. Про ці шляхи пролетарських поетів меншостей і українських пролетарських письменників ми будемо говорити в другий раз»9. Можливо, тези «Революція і мистецтво» і стали цим другим разом. Узагалі, Хвильовий невисоко цінував малохудожню російську пролетарську літературу і зневажливо називав її «“дем’янобєдновщина” та інша тарабарщина». У публікованих нині тезах він намагається сформулювати принципи української пролетарської літератури, відштовхуючись від російської: «Не те ми бачимо в укр[аїнській] пропаґандистській літературі. Тут в основі ставлення проблем робітничого класу, тут в художньому освітленні те, що ми читаємо в комуністичній пресі, над чим думає комсуспільство. Пропаґандистсько-пролетарська література бере на себе завдання освітлювати не стільки світлі сторони нашого життя (як це робить агітаційна), скільки його темний бік, ставити на цьому боці болючі питання, що їх розв’яз[а]но буде всіми силами пролетаріату». Ближче до заснування ВАПЛІТЕ він остаточно стверджує: «однині наше одне із чергових гасел не “дайош кількість — хто більш”, а “дайош якість”. Треба відтворити знищений художній критерій»10. Не забуваймо, що в назві «академії», яка піднесла на щит художність і формальну майстерність, теж фігурував засадничий для Хвильового термін — «академія пролетарської літератури». Так від статті «Творчість “суріковців”» (1922) через тези «Революція і мистецтво» (початок–середина 1925) до статті «Новий організаційний шлях як резюме» (кінець 1925) оприявнюється еволюція Хвильового як теоретика нового пролетарського мистецтва. У передмові до збірки памфлетів «Камо грядеши» (1925) Хвильовий визнав, що суперечки між двома літературно-революційними організа 9 Там

само. — С. 10.

10 Хвильовий,

Микола. Думки проти течії // Хвильовий, Микола. Твори: У 2 т. / Упор. М. Г. Жулинський, П. І. Майдаченко. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 487.

279

Тетяна Пилипчук

ціями в Україні — Спілкою пролетарських письменників «Гарт» і Спілкою селянських письменників «Плуг» — виникли внаслідок підтримки плужанами напостівської платформи на І Всесоюзній конференції пролетарських письменників у Москві 6–12 січня 1925 року (де Бєдний і виголосив знамениту промову про «сопливеньких, но своих» пролетписьменників). Ще 1921 року він сам, за його ж словами, «оголосив похід проти пролеткультизму», а 1925-го виступив у памфлетах проти «“октябрської” плятформи з українськими виправками»11. Хвильовий прагнув усіляко відмежувати українську пролетарську літературу від російської, яку представляли саме напостівці. Тези «Революція й мистецтво» містять цінний матеріал для аналізу еволюції літературно-критичних поглядів Хвильового. «Хвильовий розвивався дуже швидко. 1921 року він не той, що 1925, а 1925 не той, що 1930»12, — зауважив Юрій Шерех. Протягом 1921–1924 років письменник надрукував чимало рецензій на твори сучасників. Це все була критика, теоретичні ж його погляди того часу можна почасти відтворити на підставі колективних маніфестів. Агітаційний «Наш універсал», звернений «до робітництва і пролетарських митців українських», з’явився 1921 року13, програмна «Деклярація Всеукраїнської федерації пролетарських письменників і митців» — 1922-го14. З цих документів та зі згаданої статті «Творчість “суріковців”» можна уявити, як Хвильовий розумів пролетарську культуру і пролетарських митців. Тези «Революція і мистецтво» — це, по суті, його перша спроба цілісно осмислити складні культурологічні процеси в пореволюційній Україні, зокрема формування пролетарської культури, і накреслити шляхи розвитку української пролетарської літератури. Порівняння російської й української літератур незабаром стане однією з резонансних тем у дискусії 1925–1928 років.

11 Хвильовий, Микола. Камо

грядеши // Там само. — С. 407.

12 Шерех, Юрій. Літ Ікара

(Памфлети Миколи Хвильового) // Шерех, Юрій. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — К.: Дніпро, 1993. — С. 287.

13 Хвильовий

Микола, Сосюра Володимир, Йогансен Михайло. Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських // Жовтень: Збірник, присвячений роковинам великої пролетарської революції. — Х.: Всеукрлітком, 1921. — С. 1–2. Як свідчив Майк Йогансен, текст написав він сам, а Володимир Коряк його суттєво поправив і перемінив (див.: Йогансен, Майк. Автобіографія // Йогансен, Майк. Вибр. твори / Упор. Ростислав Мельників. — 2-ге вид., доп. — К.: Смолоскип, 2009. — С. 719–721.)

14 Деклярація

Всеукраїнської федерації пролетарських письменників і митців // Арена. — 1922. — № 1. — С. 3–4.

280

Про авторів

Про авторів Сергій Білокінь — доктор історичних наук, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України Віктор Дудко — літературознавець, кандидат філологічних наук Дмитро Єсипенко — молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Лідія Ковалець — доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Олена Леонтович (Вороніна) — письменниця, літературознавець, член Національної спілки письменників України. Лариса Мірошниченко — кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Тетяна Пилипчук — завідувачка науково-дослідним відділом Харківського літературного музею Алла Ріпенко — головний спеціаліст-філолог відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Микола Сулима — член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, завідувач відділу української давньої літератури, заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Тетяна Третяченко — кандидат філологічних наук, науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Тетяна Трофименко — кандидат філологічних наук, заступник директора з наукової роботи Харківського літературного музею Богдан Цимбал — науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Ярина Цимбал — кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Альбіна Шацька — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

431

Анотації

Анотації

Тетяна Третяченко. Історія одного портрета Михайла Драгоманова Авторка на підставі архівних матеріалів доводить справжню дату — 1891 рік — відомої світлини М. Драгоманова, яка досі в науковій літературі датувалася орієнтовно: «початок 1870-тих років». Принагідно дослідниця аргументовано пояснює, чому існує два варіанти цього портрета з різними прізвищами майстрів-фотографів. Ключові слова: оригінальний фотопортрет, датування, біографістика.

Лариса Мірошниченко. Про збереження фонетичної системи Лесі Українки у майбутніх публікаціях її творів. У статті розглянуто одну з характерних ознак фонетики Лесі Українки — розрізнення твердості–м’якості приголосного перед і. Її рукописи послідовно ілюструють цю важливу своєрідність української системи голосних, що здавна відрізняє її від російської, де приголосні м’якшаться перед і (в російському письмі и) автоматично. Нормами сучасної орфоепії шестифонемну систему української мови повністю зведено до п’ятифонемної російської. Ключові слова: особливості мови письменника, правопис, зібрання творів.

Віктор Дудко. Сонет Жозе-Маріа де Ередіа «Aux montagnes divines» у перекладі Павла Грабовського: проблеми коментування У статті з’ясовано, що Павло Грабовський переклав сонет Жозе-Маріа де Ередіа «Aux montagnes divines» не з оригіналу, а використав російський «посередник» — переклад Ольги Чюміної. Ключові слова: переклад, коментування.

Ярина Цимбал. Перший розділ науки про Йогансена Статтю присвячено питанням текстів Майка Йогансена як передумові для досліджень його творчості. Тут питання тексту охоплюють цілий комплекс текстологічних проблем у дослідницькому й едиційному аспектах: вибір основного і встановлення канонічного текстів, творча історія й історія текстів, доведення й заперечення авторства,

432

Анотації датування, едиційна практика і коментування, текстологія як джерелознавча база вивчення життя і творчості та підґрунтя для інтерпретаційних студій. У розділі «Літературознавча анекдота» описано випадки атрибуції й атетези — доведення і спростування авторства Йогансена, які мали місце в різний час. У розділі «Патент на пролетарського поета» йдеться про ранній період творчості письменника та про роль редактора, цензури й автоцензури у його ранніх публікаціях. На прикладі одного вірша продемонстровано, як друкарські помилки і спричинені ними різночитання породжують довільні і безпідставні дослідницькі інтерпретації. У розділі «Рукописи — горять чи не горять?» з’ясовано долю архіву Йогансена, зокрема двох десятків уцілілих автографів. У розділі «“Смачні слова” та “обсмоктані звуки”» на основі текстологічного аналізу віршів Йогансена розкрито звукосемантичну природу його поетики. Звукові зближення він уважав свідченням смислової подібності слів. Уважну роботу над виявленням звукосмислового потенціалу слів засвідчують чернетки поета. Так само на основі чернетки «Подорожі доктора Леонардо...» в розділі «Формалізм без формальдегіду» виявлено впливи формалізму у творчості Йогансена. Ця повість — спроба письменника використати фабулу як мотивацію пейзажу, тобто порушити традиційні причинно-наслідкові зв’язки у прозовому творі. У розділі «Ad fontes!» зібрано кілька цікавих випадків із текстологічних спостережень над доробком Йогансена. Це різні редакції і варіанти одного вірша, роль великої і малої літери у власних назвах, авторська воля і редакторська чи друкарська сваволя, алюзії й ремінісценції у віршах поета. Завершальний розділ «Лексикон прописних істин» накреслює напрямки для дальших текстологічних та інтерпретаційних досліджень творчості Йогансена. Серед них насамперед творча історія, дослідження редакцій і варіантів текстів, дослідження евристичного типу, коментування і пов’язана з ним інтертекстуальність, вивчення біографії письменника, мови, образності, сюжету й архітектоніки. Усе це разом становить перший розділ науки про Йогансена. Ключові слова: Майк Йогансен, текстологія, інтерпретація, творча історія, історія тексту, атетеза, поетика, формалізм, коментування.

Микола Сулима, Богдан Цимбал. Примітки куці — ні к чому Датування літературної пам’ятки незалежно від своїх завдань: чи то в процесі атрибуції анонімного твору, чи то з метою розташувати твори за хронологічним принципом, — завжди містить один дуже важливий і невилучний складник — ввести твір в історико-літературний контекст доби, розширити його смислову сферу. Помилкова дата тягне за собою неправильне/неповне розуміння творчості письменника, адже можлива причина чи адресат зникають з поля зору дослідника, просто відтинаються хибною хронологією. Автори статті наочно демонструють цю тезу на прикладі вірша Максима Рильського «Сонет» («Як легко й просто це, мій дорогий Андрію...»), який через хибне датування лишався вирваним із літературного контексту доби. Ключові слова: Максим Рильський, датування, коментування.

433

Анотації

Сергій Білокінь. Два записи промови Андрія Малишка на похороні Володимира Сосюри Виступ Андрія Малишка на траурному мітингу 1965 року був резонансною подією через його національний пафос, такий небажаний для партійної номенклатури в Україні того часу. На щастя, промовець не зазнав серйозних переслідувань після тієї події, але зміст промови і реакція на неї віщували посилення репресій проти українських патріотів. Сергій Білокінь подає два тексти, які доповнюють один одного: запис промови, виявлений ним у архіві СБУ, а також фрагмент зі спогадів Володимира П’янова про цю подію. Ключові слова: інокодумство, український патріотизм, конфлікт ідеологій, мемуари.

Невідомі листи Костянтини Малицької до Євгенії Ярошинської. Вступна стаття, підготовка текстів та примітки Лідії Ковалець Вперше публікуються дев’ять листів за 1902–1903 роки. Вони стосуються культурного життя Галичини й Буковини того часу. Зокрема, розмова йде про наповнення дитячого журналу «Дзвінок» літературними матеріалами, про видання оригінальних і перекладних творів Євгенії Ярошинської окремими книжками, про редакційну політику часопису. Зачіпаються також проблеми гендерної рівності, ідеологічних переслідувань К. Малицької через її активну патріотичну позицію. Також у листах є виразні штрихи до характеристики реалій тогочасного учительського побутування. Ключові слова: журнал «Дзвінок», дитяча література, народний учитель.

Олена Леонтович. І поверенння з забуття, і несподівана знахідка Оповідання Володимира Леонтовича «Несподіване» сам автор вважав утраченим. Твір друкувався в чотирьох числах маловідомої й недовговічної одеської газети «Нові шляхи» у 1919 р., й після того на довгий час був забутий. Зусиллями нащадків цієї непересічної людини й дослідників його творчості було відшукано в архіві унікальні примірники газети, хоч і частково пошкоджені. Публікація повертає в українську літературу оригінальний твір, який окрім художніх достоїнств має напрочуд актуальну головну ідею – патріотизму, жертовної праці для свого народу. Ключові слова: літературні твори Володимира Леонтовича, републікація.

Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція». Вступна стаття, підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала Уперше публікуються невідомі вірші Кесаря Андрійчука, Тамари Бутович, Сергія Воскрекасенка, Любомира Дмитерка, Аркадія Добровольського, Михайла Доленґа, Михайла Дубовика, Івана Калянника, Івана Капустянського, Мелетія Кічури, Сергія Кокота, Федора Малицького, Клима Поліщука, Миколи Сайка, Сидора Сакидона, Агати Турчинської, Маріанни Хмарки, Ничипора Щербини. Ключові слова: поезія 1920–1930-х рр., творча історія.

434

Анотації

Тетяна Трофименко. «Книга спеціального призначення» Івана Дніпровського Уперше публікується щоденник Івана Дніпровського «Марія» (1926) — цінне джерело інформації про письменника, його оточення й історичну добу, у яку йому довелося жити. У зіставленні з іншими документами й текстами щоденник дає можливість уточнити окремі аспекти біографії автора, а також простежити історію творчих задумів. Зокрема, серед проектів «великої прози», що так і не були реалізовані, чільне місце займає роман під назвою «Марія» — масштабний задум «книги спеціального призначення» про віднаходження жінкою свого місця в суспільстві. Ключові слова: щоденник, творча історія, біографія.

Ярина Цимбал. Що хвилювало Хвильового: листування письменника з киянами Уперше опубліковано і прокоментовано 16 листів Миколи Хвильового, адресованих Михайлу Могилянському, Миколі Зерові, Наталії Романович-Ткаченко і Наталії Ткаченко-Ходкевич. Листування з киянами почалося після візиту харківських письменників до Києва в кінці 1923 року, публікований нині корпус листів охоплює три наступних роки. Хвильовий багато пише про спільні проекти, як-от альманах «Квартали» (1924), публікації в журналі «Червоний шлях», у редакції якого він працював; про свої твори і книжки, що вже побачили світ і тільки готуються до друку; про події, які передували літературній дискусії і поступово переросли в неї, зокрема про виступ Бориса Пільняка в Харкові, про статті Михайла Могилянського і Миколи Зерова, книжку Валер’яна Поліщука, про партійну критику, висловлює в листах власну позицію. Письменник багато розмірковує про власну творчість, розповідає про нервову хворобу, звіряється адресатам у своїх сумнівах, ділиться розчаруваннями і водночас декларує непохитну віру у справу, яку він робить. Листи Хвильового до киян у супроводі історико-літературного коментаря — цінне джерело відомостей про самого письменника, про літературний процес 1920-х років, про його адресатів — Михайла Могилянського і Наталю Романович-Ткаченко, а також про «третіх осіб», серед яких Дмитро Тась, Павло Тичина та інші. Ключові слова: приватне листування, Микола Хвильовий, Михайло Могилянський, Наталя Романович-Ткаченко, український літературний процес 1920-х років.

Тетяна Пилипчук. Пролетарське мистецтво, «Гарт» і Микола Хвильовий Вперше публікуються тези Миколи Хвильового «Революція і мистецтво». Це найраніша спроба письменника цілісно осмислити культурологічні процеси в Україні після 1917 року та накреслити шляхи розвитку української пролетарської літератури. Тези містять цінний матеріал для аналізу еволюції літературно-критичних поглядів Хвильового і мають важливе значення для реконструкції процесів становлення українських літературних угруповань 1920-х років, зокрема Спілки пролетарських письменників «Гарт» і ВАПЛІТЕ, початку літературної дискусії 1925–1928 років. Ключові слова: тенденційність, мистецтво пролетарське, агітаційне, пропагандистське, попутники, Спілка пролетарських письменників «Гарт».

435

Анотації

Микола Хвильовий. Рецензії. Підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала Публіковані три рецензії Миколи Хвильового періоду його роботи у видавництві «Червоний шлях» ­— це не лише доповнення до творчого доробку та біографії письменника. Рецензії дозволяють уточнити видавничу історію рецензованих видань, редакторську роботу Хвильового. Ключові слова: Михайло Драй-Хмара, Борис Антоненко-Давидович, Сава Божко, видавництво «Червоний шлях», видавнича історія.

436

Аннотации

Аннотации

Татьяна Третяченко. История одного портрета Михаила Драгоманова На основании архивных разысканий автор статьи устанавливает настоящую дату — 1891 год — известной фотографии М. Драгоманова, которая в научной литературе до сих пор подавалась под ориентировочной датой: «начало 1870-х годов». Попутно исследовательница аргументированно разъясняет причины существования двух вариантов этого фотопортрета с разными фамилиями фотографов. Ключевые слова: оригинальный фотопортрет, датировка, биографистика.

Лариса Мирошниченко. О сохранении фонетической системы Леси Украинки в будущих изданиях ее произведений. В статье рассмотрено одну из характерных особенностей фонетики Леси Украинки — различие твердости–мягкости гласного перед «і». Ее рукописи последовательно иллюстрируют эту важную особенность системы гласных украинского языка, которая издревле отличает ее от русской, где согласные смягчаются перед «і» (в русском письме «и») автоматически. Согласно норм современной орфоэпии шестифонемную систему украинского языка полностью сведено к пятифонемной русской. Ключевые слова: особенности языка писателя, правописание, собрание сочинений.

Виктор Дудко. Сонет Жозе-Мариа де Эредиа «Aux montagnes divines» в переводе Павла Грабовского: проблемы комментирования Автор статьи убедительно обосновывает вывод о том, что Павло Грабовский, переводя сонет Жозе-Мариа де Эредиа «Aux montagnes divines», обращался не к его оригиналу, а к русскому «посреднику» – переводу Ольги Чюминой. Ключевые слова: перевод, комментирование

Ярина Цымбал. Первая глава науки о Йогансене Статья посвящена вопросам текстов Майка Йогансена как предпосылке для исследований его творчества. В данном случае вопросы текста включают целый комплекс

437

Аннотации текстологических проблем в исследовательском и эдиционном аспектах: выбор основного и установление канонического текстов, творческая история и история текстов, доказательство и опровержение авторства, датировка, эдиционная практика и комментирование, текстология как источниковедческая база изучения жизни и творчества и основание для интерпретационных студий. В главе «Литературоведческий анекдот» описаны случаи атрибуции и атетезы — доказательства и опровержения авторства Йогансена, которые имели место в разное время. В главе «Патент на пролетарского поэта» речь идет о раннем периоде творчества писателя и о роли редактора, цензуры и автоцензуры в его ранних публикациях. На примере одного стихотворения продемонстрировано, как опечатки и вызванные ими разночтения порождают произвольные и безосновательные исследовательские интерпретации. В разделе «Рукописи — горят или не горят?» рассказано о судьбе архива Йогансена, в частности о двух десятках уцелевших автографов. В главе «“Вкусные слова” и “обсосанные звуки”» на основе текстологического анализа стихов Йогансена раскрыта звукосемантическая природа его поэтики. Звуковые сближения он считал свидетельством смыслового сходства слов. Внимательная работа над проявлением звукосмыслового потенциала слов зафиксирована в черновиках поэта. Именно на основе черновика «Путешествия доктора Леонардо...» в главе «Формализм без формальдегида» определено влияние формализма в творчестве Йогансена. Эта повесть — попытка писателя использовать фабулу как мотивацию пейзажа, т. е. нарушить традиционные причинно-следственные связи в прозаическом произведении. В главе «Ad fontes!» собраны несколько интересных случаев из текстологических наблюдений за творчеством Йогансена. Это разные редакции и варианты одного стихотворения, роль прописной и строчной буквы в именах собственных, авторская воля и редакторский или печатнический произвол, аллюзии и реминисценции в стихах поэта. В заключительной главе «Лексикон прописных истин» намечены направления для дальнейших текстологических и интерпретационных исследований творчества Йогансена. Среди них прежде всего творческая история, изучение редакций и вариантов текстов, исследования эвристического типа, комментирование и связанная с ним интертекстуальность, изучение биографии писателя, языка, образности, сюжета и архитектоники. Все это вместе составляет первую главу науки о Йогансене. Ключевые слова: Майк Йогансен, текстология, интерпретация, творческая история, история текста, атетеза, поэтика, формализм, комментирование.

Мыкола Сулыма, Богдан Цымбал. Краткие примечания — ни к чему Датировка литературного памятника независимо от своих целей: или в результате атрибуции анонимного произведения, или с целью упорядочения произведений по хронологическому принципу, — всегда имеет одну очень важную составляющую — введение произведения в историко-литературный контекст эпохи, расширение его смыслового диапазона. Ошибочная датировка влечет за собой неправильное/неполное осмысление творчества писателя, ведь возможная причина или адресат исчеза-

438

Аннотации ют с поля зрения исследователя, просто отсекаются неверной датировкой. Этот тезис авторы статьи иллюстрируют на примере стихотворения Максима Рыльского «Сонет» («Как это легко и просто, мой дорогой Андрей...»), которое из-за ошибочной датировки оставался вырванным из литературного контекста эпохи. Ключевые слова: Максим Рыльский, датировка, комментирование

Сергей Билокинь. Две записи речи Андрея Малышко на похоронах Владимира Сосюры. Выступление А. Малышко на траурном митинге 1965 года был нашумевшим событием из-за его национального пафоса, так нежелательного для партийной номенклатуры в Украине того времени. К счастью, это не повлекло серьезных последствий для выступающего, но содержание речи и реакция на нее предвещали ужесточение репрессий против украинских патриотов. С. Билокинь представляет два взаимодополняющих текста: запись надгробной речи, выявленную им в архиве СБУ, а также фрагмент из воспоминаний Владимира Пьянова об этом событии. Ключевые слова: инакомыслие, украинский патриотизм, конфликт идеологий, мемуары.

Неизвестные письма Константины Малицкой к Евгении Ярошинской. Вступительная статья, подготовка текстов и примечания Лидии Ковалец Впервые печатаются девять писем за 1902–1903 гг., относящиеся к культурной жизни Галиции того времени. Кроме прочего, в письмах идет речь о наполнении детского журнала «Дзвинок» литературными материалами, об издании оригинальных и переводных произведений Е. Ярошинской отдельными книжками, о редакционной политике журнала. Также затрагиваются вопросы гендерного равенства, идеологических преследований К. Малицкой из-за ее активной патриотической позиции. Кроме того, в письмах присутствуют выразительные штрихи, характеризующие реалии учительского быта того времени. Ключевые слова: журнал «Дзвинок», детская литература, народный учитель.

Елена Леонтович. И возвращение с небытия, и неожиданная находка Рассказ Владимира Леонтовича «Неожиданное» сам автор считал утерянным. Произведение было напечатано в четырех номерах малоизвестной и недолговечной одесской газеты «Нові шляхи» («Новые пути») в 1919 г., и после того на долгое время было забыто. Усилиями потомков этого выдающегося человека и исследователей его творчества удалось разыскать уникальные, хоть и частично поврежденные, экземпляры газеты. Публикация возвращает в украинскую литературу оригинальное произведение, которое кроме собственно художественных качеств имеет на редкость актуальную нынче центральную идею — патриотизм, жертвенность работы для своего народа. Ключевые слова: литературные произведения Владимира Леонтовича, републикация.

439

Аннотации

Из редакционного портфеля журнала «Життя й революція» (1925– 1934). Вступительная статья, подготовка текста, комментарий Богдана Цымбала Впервые публикуются неизвестные стихотворения Кесаря Андрийчука, Тамары Бутович, Сергея Воскрекасенко, Любомира Дмитерко, Аркадия Добровольського, Михаила Доленго, Михаила Дубовика, Ивана Калянника, Ивана Капустянского, Мелетия Кичуры, Сергея Кокота, Федора Малицкого, Клима Полищука, Николая Сайко, Сидора Сакидона, Агаты Турчинской, Марианны Хмарки, Нычыпора Щербины. Ключевые слова: поэзия 1920–1930-х годов, творческая история.

Татьяна Трофименко. «Книга специального предназначения» Ивана Днипровского Впервые публикуется дневник Ивана Днипровского «Мария» (1926) — ценный источник информации о писателе, его окружении и исторической эпохе, в которой ему довелось жить. В сопоставлении с другими документами и текстами дневник позволяет уточнить отдельные аспекты биографии автора, а также проследить историю творческих замыслов. В частности, среди проектов «большой прозы», которые так и не были реализованы, главное место занимает роман под названием «Мария» — масштабный замысел «книги специального предназначения» о поиске женщиной своего места в обществе. Ключевые слова: дневник, творческая история, биография.

Ярина Цымбал. Что волновало Хвылевого: переписка писателя с киевлянами Впервые опубликовано и прокомментировано 16 писем Мыколы Хвылевого, адресованных Михаилу Могилянскому, Мыколе Зерову, Наталии Романович-Ткаченко и Наталии Ткаченко-Ходкевич. Переписка с киевлянами началось после визита харьковских писателей в Киев в конце 1923 года, опубликованный здесь корпус писем охватывает три последующих года. Хвылевой много пишет об общих проектах, в том числе об альманахе «Кварталы» (1924), публикациях в журнале «Червоний шлях», в редакции которого он работал; о своих произведениях и книжках, уже увидевших мир и только готовящихся к печати; о событиях, предшествовавших литературной дискуссии и постепенно переросших в нее, в частности о выступлении Бориса Пильняка в Харькове, о статьях Михаила Могилянского и Мыколы Зерова, книжке Валерьяна Полищука, о партийной критике, высказывает в письмах собственную позицию. Писатель много рассуждает о собственном творчестве, рассказывает о нервной болезни, доверяет адресатам свои сомнения, делится разочарованиями и вместе с тем декларирует непоколебимую веру в свое дело. Письма Хвылевого к киевлянам в сопровождении историко-литературного комментария — ценный источник сведений о самом писателе, о литературном процессе 1920-х годов, о его адресатах — Михаиле Могилянском и Наталии Романович-Ткаченко, а также о «третьих лицах», среди которых Дмитро Тась, Павло Тычина и другие. Ключевые слова: частная переписка, Мыкола Хвылевой, Михаил Могилянский, Наталия Романович-Ткаченко, украинский литературный процесс 1920-х годов.

440

Аннотации

Татьяна Пилипчук. Пролетарское искусство, «Гарт» и Мыкола Хвылевой Впервые публикуются тезисы Мыколы Хвылевого «Революция и искусство». Это ранняя попытка писателя комплексно осмыслить культурологические процессы в Украине после 1917 года и наметить пути развития украинской пролетарской литературы. Тезисы содержат ценный материал для анализа эволюции литературно-критических взглядов Хвылевого, а также имеют важное значение для реконструкции процессов становления первых украинских литературных организаций 1920-х годов, в частности Союза пролетарских писателей «Гарт» и ВАПЛИТЕ, и начала литературной дискуссии 1925–1928 годов. Ключевые слова: тенденциозность, искусство пролетарское, агитационное, пропагандистское, попутчики, Союз пролетарских писателей «Гарт».

Мыкола Хвыльовый. Рецензии. Подготовка текста и комментарий Богдана Цымбала Опубликованные три внутренние рецензии Мыколи Хвылевого периода его работы в издательстве «Червоный шлях» («Красный путь») — это не только дополнение к творческому наследию и биографии писателя. Рецензии также дают возможность уточнить издательскую историю рецензированных изданий, информируют о редакторской работе Хвылевого. Ключевые слова: Михаил Драй-Хмара, Борис Антоненко-Давидович, Сава Божко, издательство «Червоный шлях», издательская история.

441

Summary

Summary

Tetiana Tretiachenko. A story of a portrait of Mykhailo Drahomanov.

The author bases her research on archives and establishes the true date (1891) of the famous picture of Mykhailo Drahomanov, that up to now has been dated approximately: “early 1870s”. The scholar provides solid argumentation for the reason why there are 2 copies of this portrait, each with a different photographer’s name.

Key words: original photo portrait, dating, biographistics.

Larysa Miroshnychenko. On preserving of Lesia Ukraiinka’s phonetic system in future publications of her works.

The article deals with on of the most characteristic features of Lesia Ukraiinka’s phonetics, namely differentiation between soft and hard consonants before “i”. Her manuscripts illustrate this important feature of the system of Ukrainian vowels, that differs it from the Russian one, where consonants soften before “i” (in Russian alphabet “и”) automatically.

The modern orthoepic standards have made the Ukrainian 6-phoneme system identical to the Russian 5-phoneme system.

Key words: characteristic features of the writer’s language, spelling, set of works.

Viktor Dudko. Sonet “Aux montagnes divines” by Jose Maria de Heredia in Pavlo Hrabovs’ky’s translation: commenting issues.

The author probides solid proof that Pavlo Hrabovs’ky did not translate the sonet “Aux montagnes divines” by Jose Maria de Heredia using the original copy, but a Russian translation made by Olga Chumina.

Key words: translation, commenting.

Yaryna Tsymbal. The First Chapter of Yohansen Lore The paper covers various issues of Mayk Yohansen’s writings, which should be addressed prior to any serious inquiry into his work. The issues include a wide range of problems of textual criticism, which reverberate through research and publication of the writer’s work: selection of the main version of text and detection of the canonical one, history of creation

442

Summary and history of texts, proving and refutation of authorship, dating, editing practice and commenting, textual criticism as the basis for criticism of sources on life and work and as the foundation for interpretive studies.

The chapter on “A Literary Anecdote” deals with various cases of attribution and athetesis, that is confirmation and refutation of Yohansen’s authorship. The chapter on “A Patent on the Proletarian Poet” addresses the early period of his work and relative importance of editor, censorship, and self-censorship in his early publications. An example of a poem demonstrates how typos and ensuing variant readings produce arbitrary and unfounded interpretations. The chapter on “Manuscripts — burn or not?” traces the history of Yohansen’s archive, and that of a score of surviving autographs in particular. “‘Savory Words’ and ‘Gnawed Phones’” chapter starts from textual analysis of his poems to uncover the phone-semantic nature of his poetics. Yohansen treated phonetic convergence as indicative of semantic similarity of words. His drafts testify that he was painstakingly working to reveal phone-semantic potential of words. Another draft — that of the “Travels of Dr. Leonardo” — is examined in the chapter on “Formalism without Formaldehyde” to detect influences of Formalism on the work of Yohansen. In the novel the writer attempted to employ its plot as motivation for its scenery, thereby inversing conventional causal relationship of a prose work.

The “Ad fontes!” chapter presents several curiosities from textual criticism of Yohansen’s work. They include different versions and variants of a poem, importance of capital and small letter in proper nouns, author’s own will and editor or printer’s self-will, as well as allusions and reminiscences in the writer’s poems. The concluding chapter on “Lexicon of Common Truths” delineates lines of further inquiry of textual criticism and interpretation into the work of Mayk Yohansen. They include, above all, composition and publication history, study of editions and variants of texts, heuristic type studies, commenting and ensuing intertextuality, and studies of biography, language, imagery, plot, and architectonics.

Keywords: Mayk Yohansen, textual criticism, interpretation, composition and publication history, athetesis, poetics, formalism, commenting.

Mykola Sulyma, Bohdan Tsymbal. Scanty Notes — for no Use Dating of a literary work regardless of its objectives — whether to attribute an anonymous work or to order works in chronological sequence — is always accompanied by an important and inevitable intention of embedding the work into the historical and literary context of its age and thereby extending the range of its meaning. Incorrect dating results in incorrect and/or incomplete understanding of a writer’s works. In such a case the motive for or intended audience of the work are lost from the sight due to wrong chronology. The authors of the article illustrate this statement by Maksym Rylsky’s poem Sonnet (“How easy and simply it is, my dear Andriy…”), which had been uprooted from the context of its time because of incorrect dating.

Key words: Maksym Rylskyi, dating, commenting.

443

Summary

Serhii Bilokin’. Two records of Andrii Malyshko’s speech at Volodymyr Sosiura’s funeral Malyshko’s speech at the funeral in 1965 was a celebrated event because of its national pathos, that was not appreciated by the Party nomenclature in Ukraine in those times.

Fortunately, the event did not have serious consequences for the speechmaker, but its contents and the reaction to it predicted escalation of repressions against Ukrainian patriots.

S. Bilokin’ gives two texts that complement each other: the record of the speech found in the archives of SSSU (State Security Service of Ukraine) and an extract from Volodymyr Pianov’s memoirs about the event.

Key words: dissidence, Ukrainian patriotism, ideology conflict, memoirs.

Kostiantyna Malyts’ka’s unknown letters to Evheniia Iaroshyns’ka: Preface, Text Preparation, and Commentary by Lidia Kovalets’ 9 letters dated by 1902–1903 are published for the first time. They regard the cultural life of Galicia and Bukovyna of the era. The article deals with literary materials for the children’s magazine “Bell” (“Dzvinok”), publishing of books of Iaroshyns’ka’s works and translations, the journal’s policy. The letters also touch base about gender equality, ideological persecutions of Malyts’ka because of her active patriotic position. The letters help to illustrate a teacher’s life of that time.

Key words: “Bell” magazine, children’s literature, people’s teacher.

ery

Olena Leontovych. Coming back from oblivion and an unexpected discov-

The story “Unexpected” (“Nespodivane”) by Volodymyr Leontovych was believed to be lost by the author himself. The work was published in 4 issues of an unknown and short-living newspaper “New ways” (“Novi shliakhy”) in Odessa in 1919, and was forgotten for a long period of time. Thanks to the endeavours of the writer’s descendants and scholars studying his works the newspaper was found in archives, though somewhat damaged. The publication brings back Ukrainian literature the original work, that apart from its artistic value has a very up-to-date idea of patriotism, sacrificial work for one’s nation.

Key words: Volodymyr Leontovych’s literary works, re-publishing.

Selected Works from the Manuscript Backlog of Literary Journal Life and Revolution (Zhyttya i Revolyutsiya): Preface, Text Preparation, and Commentary by Bohdan Tsymbal This chapter contains unpublished poems of Kesar Andriychuk, Tamara Butovych, Serhiy Voskrekasenko, Lubomyr Dmyterko, Arkadiy Dobrovolskyi, Mykhaylo Dolengo, Mykhaylo Dubovyk, Ivan Kalyannyk, Inan Kapustyanskyi, Meletiy Kichura, Serhiy Kokot, Fedir Malytskyi, Klym Polischuk, Mykola Sayko, Sydir Sakydon, Agata Turchynska, Marianna Khmarka, Nychypir Scherbyna.

Key words: poetry of the 1920–1930s, composition and publication history.

444

Summary

Tetiana Trofymenko. “The Special Purpose Book” by Ivan Dniprovsky The diary “Maria” (1926) by Ivan Dniprovsky is an essential source of information about the writer’s environment at a certain historical period that has been published for the first time. Compared to other documents this diary provides an opportunity to specify certain aspects of the author’s biography and to trace the history of his creative ideas. In particular, among the «great fiction» projects that have not been implemented yet, “Maria” is a gorgeous project of “Special Purpose Books” series about a woman who finds her role in society.

Keywords: diary, composition and publication history, biography.

Yaryna Tsymbal. Unsettling sights on Khvyliovyi’s mind: the writer’s correspondence with Kyivans This publication contains sixteen Mykola Khvyliovyi’s letters addressed to Mykhaylo Mohylyanskyi, Mykola Zerov, Nataliya Romanovych-Tkachenko, and Nataliya TkachenkoKhodkevych, which are herein published and annotated for the first time. The correspondence with the Kyivans was initiated after the visit of Kharkiv writers to Kyiv in the late 1923.

The sixteen letters published herein cover three ensuing years. In these letters Khvyliovyi expatiates on joint projects, including the “Kvartaly” literary anthology (1924) and publications in the “Chervonyi Shlyakh” literary journal, which he edited as a member of editorial board; on his works and books, both already published and newly submitted; on events that preceded the literary discussion and gradually developed into it, particularly on Borys Pil’nyak’s speech in Kharkiv, on Mykhaylo Mohylyanskyi’s and Mykola Zerov’s articles, and on Valerian Polischuk’s book; on the party’s criticism and incidentally declares his own standpoint. He also discusses his own works in length, relates about his nervous disease, confides his doubts and disappointments, while stating his adamant faith in the cause he is devoted to. The annotated letters of Mykola Khvyliovyi to the Kyivans constitute a valuable source of information about the writer himself, about the literary process of the 1920s, about his correspondents (Mykhaylo Mohylyanskyi and Natalya Romanovych-Tkachenko), and about third parties, including Dmytro Tas’, Pavlo Tychyna and others.

Keywords: private correspondence, Mykola Khvyliovyi, Mykhaylo Mohylyanskyi, Natalya Romanovych-Tkachenko, Ukrainian literary process in the 1920s.

Tetiana Pylypchuk. Proletarian Art, the Association of Proletarian Writers Hart (Tempering) and Mykola Khvylovy Theses Revolution and Art by Mykola Khvylovy is published here for the first time. This is the earliest attempt by the writer to fully reflect cultural processes in Ukraine after 1917 and to outline ways for Ukrainian proletarian literature. The theses contain important materials for analysis of the evolution of Khvylovy’s literary criticism and allow to reconstruct the formation of Ukrainian literary groups of the 1920s, including the Association of Proletarian Writers Hart (Tempering) and VAPLITE, the beginning of the 1925–1928 Literary Discussion.

Keywords: tendentiousness, proletarian art, agitation art, propagandistic art, literary fellow travelers, the Association of Proletarian Writers Hart (Tempering).

445

Summary

Mykola Khvyliovyi. Reviews: Text Preparation, and Commentary by Bohdan Tsymbal Mykola Khvylovyiâ&#x20AC;&#x2122;s three reviews, which are published here, were written during his employment at the Chervonyi Shlyakh (The Red Way) publishing house. They do not only complement the understanding of his life and works, but also contain new information on the publishing history of the reviewed works and on his editorial activities.

Keywords: Mykhaylo Drai-Khmara, Borys Antonenko-Davydovych, Sava Bozhko, Chervonyi Shlyakh publishing house, publishing history.

446

Наукове видання

Л і т е рат у р н е д ж е р е л о з н а в с т в о Т е кс т о л о г і я

ТОМ VІІІ

Художник Верстка Покажчики Відповідальний за випуск

Віталіна Лопухіна Денис Піорко Богдана Цимбала Микола Климчук

Видавництво «Laurus». Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011.

04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон/факс: 0 (44) 234-16-30 www.laurus.me. laurus.info@yahoo.com Livejournal: laurus_books Facebook: laurus. Інші книжки видавництва: http://issuu.com/laurus_press