Серія «Золоті ворота» Випуск сьомий
Serhy Yekelchyk
Stalin’s Citizens Everyday Politics in the Wake of Total War
Oxford University Press 2014
Сергій Єкельчик
Повсякденний сталінізм Київ і кияни після Великої війни
Київ Laurus 2018
Зміст
Передмова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 Вступ. Політична обрядовість сталінізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Громадянські емоції. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Комунальний вимір політики сталінізму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Розділ 1. Ненависть як громадянський обов’язок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Ненависть і помста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .22 Пересічні ненависники. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27 Ненависть заради миру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 Внутрішній ворог і розв’язок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41 Розділ 2. Сталінізм як святкування. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Свято звільнення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .47 Радянські й українські святкування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .52 Відновлення символічного ладу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .61 Прославляння мертвих. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації. . . . . . . . . . . . . . . .81 Повернення Агітпропу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Примарний світ політичної освіти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91 Населення і влада: хто кого?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 Останнє «ура» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
5
Зміст Розділ 4. Громадянський обов’язок робітника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .116 Податок для патріота. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 Служити й відбудовувати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Герої в роботі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 Розділ 5. Товариш агітатор. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Нелегітимна радянська влада . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156 Добровольці на службі в держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160 Громадяни як виборці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 Перший кандидат. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177 Розділ 6. День виборів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193 Усі на вибори! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194 У черзі до виборчої дільниці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199 Останні кілька кроків до урни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204 99 %. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .213 Листи вождеві. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219 Дайте хліба! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223 Епілог. «Добрі» сталінські громадяни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 233
Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241 Перелік ілюстрацій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 293 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295 Предметний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 300
6
Моїм батькам Олені й Олександру Єкельчикам — ця книжка про місто їхньої юності
Повсякденний сталінізм
Передмова
Я виріс у Радянському Союзі, а отже, мій інтерес до щоденного політичного життя в соціалістичній державі не завжди був суто академічним. Політичні ритуали, які я аналізував у цій книжці, мені не чужі: я марширував на парадах, голосував за кандидатів від Комуністичної партії, працював агітатором, купував державні облігації і протестував проти американського імперіалізму. Щоправда, мій короткий досвід політичної залученості за соціалізму відбиває реалії пізнього Радянського Союзу з його цинізмом і фальшем. Та й держава на той час підходила до залучення громадян у політику формально, майже статистично. Натомість у цій книжці йдеться про період правління Сталіна, коли радянська система масових політичних ритуалів сягнула піку чи то пак коли її відновлювали після нацистської окупації. Я зацікавився першими повоєнними роками, бо на їхньому прикладі найкраще видно, як ритуалізовані форми витворюють простір, у якому населення може висловити свої тривоги, страхи й упередження, а також прагнення виглядати добрими громадянами. Отож наприкінці сталінської доби радянська держава і її громадяни виробили формальну рутину політичної залученості, яка проіснувала до самого розпаду Радянського Союзу. Була й інша, більш особиста причина, яка спонукала мене спробувати розібратися в щоденній політиці останнього десятиліття правління Сталіна. Саме тоді росли мої батьки — у місті, про яке я тут розповідаю. Вони намагалися (марно) знайти себе на фотографіях, використаних як ілюстрації, — у натовпі на параді, на прощанні зі Сталіним, серед глядачів. Вони живий зв’язок із добою пізнього сталінізму, що було для мене безцінною підмогою: я міг прояснити чимало загадкових деталей політичних ритуалів і робочих обов’язків, просто спитавши тата й маму. Їх веселило, що для мене 1948 рік — це вже «історія». Я присвячую цю книжку моїм батькам з удячністю за незмінну любов і підтримку, а також за те, що вони слугували свідками історії. 8
Я довго працював над цією книжкою. Мої дослідження уможливив трирічний Стандартний дослідницький грант Канадської дослідницької ради суспільних і гуманітарних наук (Social Sciences and Humanities Research Council of Canada) та однорічний внутрішній дослідницький грант Університету Вікторії. Я представляв проміжні результати на різних конференціях, зокрема на кількох з’їздах Асоціації слов’янських, східноєвропейських і євразійських студій (Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies), як запрошений лектор у Торонтському (двічі), Гарвардському, Львівському університетах, в Університеті Маямі в штаті Огайо, у Принстонському, Стенфордському й Мічиганському університетах, в Університетах Альберти і штату Вашингтон. Я вдячний за безцінні поради і підтримку моїм колегам, особливо Мартіну Дж. Блеквелу, Девіду Бранденбергеру, Майклу Девіду-Фоксу, Джону-Полу Химці, Пітеру Голквісту, Гіроакі Куромії, Лінн Вайолі й Аміру Вінеру. Я дуже ціную дружбу й підтримку моїх колег з Університету Вікторії — і з кафедри історії, і з кафедри німецьких та слов’янських студій. Також мушу згадати чудових студентів нашого університету, котрі надихали мене у викладанні і в моїх студіях. Мої дослідження були б неможливі без підтримки багатьох працівників українських архівів і бібліотек. Я особливо вдячний Раїсі Кугно й Ользі Бєлій з Державного архіву Київської області, Ларисі Батрак та Ірині Комаровій з Центрального державного архіву громадських організацій (колишній архів Компартії України), Людмилі Гутник з відділу мистецтв Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Моя англомовна редакторка з Монреаля Марта Олійник перевершила себе, знов і знов виправляючи мою англійську у вкрай стислі терміни. Джулі Рач, асистентка з досліджень при Університеті Вікторії, покращила оповідь у кількох розділах. Для мене великою честю було працювати зі С’юзен Фербер (видавництво Оксфордського університету) — моєю наставницею, гуру з роботи зі словом і незмінною натхненницею на пошуки теми для наступної книжки. Я також вдячний Петті Брехт за уважну коректуру остаточної версії книжки. Окремі розділи цієї книжки вже виходили друком в іншій формі. Їх передруковано тут з ласкавого дозволу видавців. Один розділ — це перероблена і розширена версія ранішої статті. Я працював над цією книжкою біля десяти років. За цей час у мене накопичилося чимало інтелектуальних і дружніх боргів, проте найбільше я зобов’язаний Ользі Пресіч, моїй колезі й подрузі життя, котра якийсь час навіть ділила зі мною офіс на другому поверсі будівлі ім. Клериг’ю, доки їй не виділили окремий кабінет по сусідству. Її допо9
Повсякденний сталінізм
мога в завершенні цього проекту неоціненна. Я певен, що моє рішення пересунути робочий стіл на кухню, де зазвичай розташовується вона зі своїм комп’ютером (і сімейне вогнище), спонукало до останнього ривка й завершення рукопису.
10
Вступ. Політична обрядовість сталінізму
В сту п
Політична обрядовість сталінізму
Шостого листопада 1943 року вихованці дитбудинку у Ворзелі під Києвом з тривогою чекали, чим же скінчаться бої за місто. Вони ще не знали, що німці побояться опинитися в облозі і не боротимуться за Київ до останнього, хоча це було найбільше окуповане ними радянське місто і, здавалося, вони мали намір його захищати. Діти все зрозуміли допіру тоді, коли останні німецькі солдати зникли в лісі, і на їхнє місце прийшли солдати в іншій формі. Поява нових дійових осіб породила плутанину: вони говорили російською, але солдати й офіцери носили погони, від яких Червона армія відмовилася на знак розриву з царською традицією. Можливо, це була антирадянська Російська визвольна армія генерала Андрія Власова? Вихованці й працівники дитбудинку не розуміли, що відбувається, доки одній нянечці не спала на думку блискуча ідея — спитати, котра година. «Двадцять два нуль-нуль за московським часом», — відповів офіцер, що розвіяло всі сумніви; німці і їхні колаборанти жили за іншим часом. Одразу почалося святкування. Нянечки накрили стіл з борщем і горілкою, діти співали радянських пісень. Якби Дмитро Малаков, майбутній відомий києвознавець та мемуарист, не був серед тих дітей, він відмахнувся б від цієї історії як радянської пропаганди, але «саме так усе й було». Наступного дня, в неділю 7 листопада, дитбудинок відзначив річницю Жовтневої революції: вперше за більше як два роки у Києві справляли радянське свято. Для Малакова і його брата, які святкували разом з іншими, навіть найбільш «трафаретні гасла радянської агітки здавалися тепер рідними, нашими»1. Цей епізод — промовисте свідчення про світ сталінських громадян з його постійною тривогою: як розпізнати радянську природу іншого? Що значить поводитися як радянський громадянин? Стосунки між сталінською державою і громадянами формували звичні політичні обряди святкування і подяки. Вони передбачали політичну свідомість і помітний емоційний відгук, що й визначає суть сталінської концепції гро11
Повсякденний сталінізм
мадянина. Саме тому ця сценка в дитбудинку досконало ілюструє центральну тему книжки — аналіз радянського громадянства крізь призму щоденних практик, які виражали радянську ідентичність у публічному просторі.
Громадянські емоції Раніше в громадянстві вбачали лише привілейований статус певної групи осіб-громадян (на відміну від не громадян), проте нинішні дослідники розуміють його як систему інституційно оформлених політичних, соціальних і культурних практик, які визначають статус особи в стосунках з державою2. Схоже, ідеологи доби сталінізму цілком погодилися б із таким визначенням. Інститут позбавлення громадянських прав у Радянському Союзі проіснував аж до 1936 року3, однак розвинений сталінізм не надто переймався тим, щоб з’ясовувати громадянський статус населення. Після війни в Радянському Союзі, зокрема у Києві, залишилося скількись іноземних громадян у непевному статусі, більшість із них намагалися отримати радянське громадянство, а з ним право на працю й навчання4. Та владу ця група не надто цікавила. Натомість офіційна пропаганда сталінської доби невпинно старалася обернути все радянське населення на добрих громадян, навчивши їх ототожнювати себе з державою і її символічним уособленням — великим вождем. Засобами такого ототожнення слугували ритуали залученості й демонстративний емоційний відгук. У редакційній передовиці в головній міській газеті «Київська правда» за лютий 1946 року сказано, що радянський народ здобув перемогу «сердечною єдністю в один великий громадський могучий організм, в центрі якого провідним розумом була людина, людина-титан, яка синтетично зібрала в собі всю велич нашого народу»5. Через чотири роки в іншій редакційній статті в тій самій газеті проголошувалося: «Найповнішим, найяскравішим виявом морально-політичної єдності радянського суспільства є всенародна любов до товариша Сталіна». Саме ця любов об’єднувала радянський народ як спільноту: «Історія людства не знає подібного прикладу єдності дій, поглядів, переконань, політичних цілей всього народу»6. Мало того, Сталін уважав народну любов до себе цілком заслуженою, заснованою на вдячності. Як написав перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович на чернетці листа з подяками Сталінові від українського народу з нагоди 30-річчя Жовтневої революції: «Слова про “беззавітну відданість” тов. Сталін не дуже любить. Там, де слова про “без12
Вступ. Політична обрядовість сталінізму
завітну відданість”, сказати і про вдячність». В остаточній версії листа український народ звертався до Сталіна з «гарячими почуттями любові та вдячності»7. Усі дії, що їх уважали вчинками радянського громадянина, розцінювалися як акт вдячності Сталіну й партії за «турботу», перемогу у війні і саме життя. Наприклад, голосуючи за офіційних кандидатів, виборці «виявляють свою відданість і любов до партії, до Сталіна»8. У цій книжці зроблено спробу продемонструвати, що для сталінської держави інститут громадянства був щоденною практикою, а участь у певних політичних ритуалах і публічні прояви певних «громадянських емоцій» правили за маркери залученості до політичного світу. Яку роль політичні обряди й громадянські почуття, наприклад, любов до Батьківщини й великого вождя, відігравали у зв’язку радянської держави і її громадян? У своєму важливому дослідженні сталінізму Стівен Коткін намагається подолати примітивну дихотомію держави і суспільства, доводячи, що влада реалізовувалася через мову. Пересічні громадяни приймали санкціоновану державою радянську ідентичність передусім у формі вживання «більшовицької мови», а розуміння правил «гри в ідентичність» було запорукою соціального просування та й, власне кажучи, виживання. Коткін навіть стверджує: не має значення, чи вірили носії більшовицької мови в те, що казали, — важило лише те, що вони знали, якою мовою слід говорити9. Молодші дослідники продовжили започаткований Коткіном напрям. Вони доводять, що навіть якщо держава визначала правила «більшовицької мови» й наполягала на її використанні, радянські громадяни її привласнювали й розглядали свої життя і навколишній світ крізь призму офіційної ідеології10. Однак історикам, як свого часу і радянським ідеологам, нелегко розрізнити щирі переконання й повсюдну імітацію, почасти тому, що джерела, які вони прочитують як демонстрацію «істинної радянської сутності» — наприклад, неминучі офіційні автобіографії чи навіть зізнання на допитах, — нечисленні й неоднозначні за своєю природою. Крім того, послідовники Коткіна не враховують незчисленних форм пасивного й активного спротиву в сталінському суспільстві11. Ба більше, приймаючи як даність припущення, наче маси інтерналізували радянську ідеологію, вони відмахуються від цікавого питання Коткіна: чому в той період переконання не мають значення? Інше продуктивне припущення висунув видатний дослідник сталінізму Гіроакі Куромія. Він стверджує, що «попри політичний фасад, насправді радянське політичне життя було деполітизоване, а населення — демобілізоване як політична сила»12. Ці парадокси засвідчують, що ми не розуміємо сталінізму до кінця, хай би скільки ми говорили про трансформативну силу радянської ідеології. 13
Повсякденний сталінізм
Ця книжка повертається до цього невирішеного питання і починає з важливої ролі держави як агента освіти й нагляду за політичною відданістю громадян. Більшовицька держава вважала, що її завдання полягає у створенні нової радянської людини, «внутрішньої радянської ідентичності». Проте керівництво могло лише відстежувати участь у санкціонованих державою політичних і суспільних практиках, які й мали свідчити про погляди та лояльності громадян13. Не можна сказати, що державу геть не обходили особисті погляди — бодай у теорії це було далеко не так, але поза публічною сферою їх важко було оцінити. Отже, держава зосередилася на масових політичних ритуалах і вимагала, щоб громадяни виступали на безкінечних зборах та засіданнях. Громадяни брали участь у парадах, підписували листи з подяками та публічно схвалювали політику партії, що начебто демонструвало щиру підтримку більшовицької ідеології. Утім, радянська держава могла лише гадати, що ті думали насправді. Бюрократи могли тільки підтвердити масову участь у політичних ритуалах14. Чиновники ідеологічної сфери однаково наполягали на певних формах залученості. Вони розраховували, що населення повністю інтерналізує офіційну ідеологію, і тому очікували емоційного відгуку на політичні події. Обов’язкові «громадянські емоції» доби сталінізму легко визначити за газетами. Передусім впадають у вічі любов і вдячність: любов до Сталіна і Вітчизни, вдячність Сталінові й радянській державі за «дар» життя й добробуту15. Важливе місце в радянській політичній обрядовості доби сталінізму займає й ненависть до зовнішнього та внутрішнього ворога16. Дослідники Радянського Союзу із запізненням відреагували на так званий емоційний поворот в історичних студіях. Коли такі дослідження почали нарешті з’являтися, вони часто відтворювали традиційну концепцію, наче індивідуальні емоції протиставлено раціональним політичним рішенням і офіційному дискурсу17. У цій книжці, навпаки, запропоновано поняття «громадянських емоцій» як механізму вивчення взаємодії між громадянами і державою18, яка зазвичай відбувалася в ритуалізованому політичному контексті. Антропологи й соціологи доводили, що навіть найформальніші політичні ритуали не бувають «порожніми» — вони допомагають формувати ідентичності й відтворювати культурні практики19. І справді, у цій книжці продемонстровано, що громадяни охоче брали участь у політичних ритуалах і навіть проводили громадські заходи. Однак вони часто приписували цим обрядам нові смисли, перетворюючи їх на народні гуляння, нагоду зібратися з друзями після роботи, вилазку за 14
Вступ. Політична обрядовість сталінізму
покупками, недоступними в інші дні, чи навіть просто привід випити. Люди також чітко розуміли, що такі політичні ритуали є моментом переговорів: громадяни, котрі виконали свій «громадянський обов’язок», розраховували, що держава віддячить їм, забезпечивши базові потреби й певний рівень життя. Слід наголосити, що привласнення ритуалів не перекреслювало віри в радянську систему. І ревні комуністи, і конформісти радо перетворювали сталінські обряди на події, які прямо стосувалися щоденного життя їх і їхніх рідних. Невелика кількість громадян чинила активний опір, прикидаючись на публіці лояльними, — вони голосували проти офіційних кандидатів і писали анонімні листи протесту. «Громадянські емоції» були маркером залученості до політичного світу, а не правдивим віддзеркаленням переконань.
Комунальний вимір політики сталінізму У цій книжці інститут громадянства доби сталінізму проаналізовано як форму активної залученості. Вивчення практик, а не політики, дозволяє привернути увагу до активної ролі громадян у владному полі, окресленому державою. Мало того, це дозволяє уникнути традиційної дихотомії індивіда і держави у нашому розумінні громадянства, бо під час виборчих кампаній, політагітації й інших масових політичних заходів державу найчастіше представляли добровольці-агітатори, котрі відігравали складну й неоднозначну роль: перед населенням вони виступали від імені держави, а перед державою — від імені населення. Завдяки їм політичний простір охоплював комуналки і заводські цехи, а владні стосунки набирали «суспільного» характеру. Агітаторів зазвичай вербували із звичайних громадян, співробітників і сусідів їхніх підзвітних, тож у виборців встановлювалися з ними зв’язки, які поєднували особисте й політичне та перетворювали політичну залученість на обов’язок перед спільнотою. Щоденне політичне життя доби сталінізму, громадську залученість, яка не зводилася до моделі держави як табору під надійною охороною, за аналогією з комунальною квартирою можна назвати «комунальним громадянством»20. У цій книжці висловлено припущення, що буденна взаємодія важила більше за формальні політичні заходи, результат яких було передбачено заздалегідь. Придбання державних облігацій, обіцянки перевиконати виробничий план і колективне читання промов Сталіна, схоже, — найголовніші складники політичної залученості на низовому рівні, де державна ідеологія переростала в щоденні, часто добросусід15
Повсякденний сталінізм
ські стосунки пересічних громадян і агітаторів. Вони впливали на різні сфери: за звітами агітаторів керівництво оцінювало реакцію загалу й визначало ймовірні джерела невдоволення, а пересічні громадяни через ідеологічну взаємодію з ними «актуалізували» свою радянську ідентичність. Агітатор мав вести серед виборців політичну агітацію, натомість відбувалися тонкі переговори про цілу низку проблем — від постачання продуктів найпершої потреби до політичних прав громадянина. Зрештою, така «комунальна» модель політичного життя доби сталінізму передбачала, що якщо виборець не приходив на вибори чи голосував проти офіційного кандидата, то він бунтував не проти абстрактної держави, а створював проблеми своєму агітаторові, з яким уже мав особистий зв’язок: агітатор не міг піти додому, доки всі голоси не буде підраховано, й отримував догану, якщо було забагато голосів «проти». Отже, на місцевому рівні велику політику впроваджували не лише силою і залякуванням, а й через тиск спільноти. Така інтерпретація радикально розбігається з поглядами тогочасних західних спостерігачів, які вважали, що особисті стосунки агітатора із підзвітними шкодять його політичним обов’язкам. Наприклад, у 1950 році Алекс Інклс писав: Обов’язки агітатора могли суперечити іншим ролям, які кожен відігравав у спільноті. Зокрема, вони могли заважати особистим зв’язкам агітатора з його побратимами-робітниками, адже він зацікавлений у цих неформальних стосунках. Ті, хто виступає «аудиторією» агітатора, коли він виконує свої політичні обов’язки, решту дня є його співробітниками: він їсть із ними в заводській їдальні, увечері їде з ними додому одним тролейбусом, а після роботи, можливо, з ними приятелює. У певних ситуаціях агітатор, можливо, підриває стосунки з іншими робітниками, виконуючи інструкції і зміцнюючи свою партійну позицію21. Навпаки, поєднання політичного й особистого в щоденному житті визначало саму суть інституту громадянства доби сталінізму. На щодень політика сталінізму трималася саме на цьому поєднанні, а не на повсюдному страху політичних утисків. У цій книжці зроблено також спробу прояснити суперечність, яка оприявнюється у нових працях російських дослідників сталінізму (наприклад, Єлєни Зубкової), котрі визнають, що політична агітація сталінської доби «спрацьовувала» і вибори проходили у святковій атмосфері, хоча населення загалом було аполітичне. Ця концептуальна проблема залишається для Зубкової невирішеною: ішлося про «позірний (ритуальний) політичний активізм» — чи сталінському режимові справді вдавалося «прищепити правильні суспільні настрої»22? Схожа 16
Вступ. Політична обрядовість сталінізму
проблема інтерпретацій постає і перед українськими істориками, які вивчають «народні настрої» в повоєнній Радянській Україні. Валерій Кононенко, котрий займається Вінничиною, пише, що в тоталітарній сталінській державі населення «за малим винятком, становило аполітичну масу»23. Водночас він підтверджує, що святкова атмосфера під час виборів «впливала на загальні настрої», а «шалена пропагандистська кампанія, робота агітаторів забезпечили державі потрібний результат»24. Віктор Крупина так само відзначає, що запропонована радянським урядом програма повоєнної відбудови здавалася населенню «справді привабливою», а критичні настрої «не стали масовими»25. Марина Герасимова доводить, що на Донбасі «існував міцний прошарок людей, які підтримували політику держави. Ще більше було тих, хто посідав конформістську позицію». «В умовах тоталітаризму, — продовжує дослідниця, — зовні лояльне ставлення до влади було зручнішим, ніж критична оцінка навколишньої дійсності, що таїла в собі загрозу репресивних переслідувань»26. Напрошується питання: пропаганда працювала? Чи це питання позбавлено сенсу, бо громадянам нічого не залишалося, крім як показово демонструвати лояльність? Що цікаво, на таке саме протиріччя натрапляємо і в спогадах тих, хто пережив сталінські часи, як-от Іван Дзюба, майбутній дисидент і міністр культури в незалежній Україні. Дзюба охоче визнає, що був активістом-комсомольцем і щиро вірив у комунізм, а ще був «божевільним агітатором, причому до цієї своєї функції ставився дуже серйозно». Водночас він стверджує, що більшість були просто конформістами: «Звичайно, невдоволення існувало й тоді, але його вміло приховували. А назовні демонстрували повну лояльність щодо влади. Тим більше, що ця влада прийшла “назавжди” [після німецької окупації]. Але в багатьох була і віра». Утім, попереду в тому самому інтерв’ю Дзюба змальовує цікаву панораму гармонійного конформізму, де питання поглядів не мало значення. Він розповідає: «Мені здається, що ніхто не відчував цього дисонансу між офіційним і щоденним життям. Вважалося природним, що між собою говорили одне, а в офіційній обстановці — інше»27. Через Дзюбину концепцію «офіційної обстановки» і зразки публічної поведінки в ній ми повертаємося до ідеї громадянських емоцій і громадянської моделі політики, у якій певні речі просто «сприймають як належне». Дзюба говорить про залученість у радянський політичний світ, участь у символічній взаємодії з державою, ритуали, які мали підтверджувати лояльність громадян. Для нього і його сучасників ця соціальна практика не залежала від політичних поглядів кожного 17
Повсякденний сталінізм
окремо взятого індивіда. Проте далі в цій книжці показано, що навіть ті радянські громадяни, які демонстрували лояльність до держави через усталені обряди, знаходили у суворих політичних ритуалах багато способів домовитися з державним апаратом чи підважити й висміяти його, а то й чинити йому спротив. У шести розділах розглянуто приклади з різних сфер щоденного життя — з комуналок, з вулиці, із заводських цехів, кімнат політосвіти й виборчих дільниць. Еволюцію щоденної політики доби сталінізму розглянуто через публічні прояви ненависті, офіційні святкування, ритуали політосвіти, демонстрацію патріотизму за місцем роботи, виборчі кампанії і чи не найчіткіше регламентовану подію в радянському політичному житті — день виборів. У цій книжці показано, що політичні заходи давали пересічному громадянинові змогу продемонструвати лояльність і при цьому висловити свої потреби, страхи та упередження. Наприкінці сталінської доби політичні ритуали законсервувалися, і це посилило пасивний опір обов’язковій участі. Ця книжка відгукується також на зростання інтересу до сталінської політосвіти і соціалізації молоді, які були не менш важливими підвалинами режиму, аніж контроль і репресії28. Суголосна вона й новітньому зацікавленню відбудовою міст та соціального ладу (і в певних випадках — культурним конструюванням національності) в радянських містах після Другої світової війни29. У цій книжці йдеться про столицю УРСР — Київ, тож до панорами політичного життя доби пізнього сталінізму додано дослідження важливого національного чинника. Утім, він не переважує інші проблеми міського політичного життя, як було б, коли б я досліджував західні області України, приєднані до СРСР 1939 року. На відміну від Львова, у лісах під Києвом не було націоналістичного підпілля, а місцеве населення жило під владою Сталіна вже не перший десяток років. Зафіксовані в Києві політичні й соціальні явища були властиві й іншим повоєнним радянським містам, проте в Києві чіткіше простежується механізм їхнього запровадження і втілення, бо з 18 вересня 1941 року до 6 листопада 1943 року місто перебувало під німецькою окупацією. Отже, радянська влада мусила відбудовувати сталінське політичне життя з нуля, що висвітлювало певні особливості й ідеологічні зміни, які відбулися за час війни. Останнім часом вийшло кілька важливих праць з радянської історії, де УРСР править за приклад, адже це дозволяє досліджувати і загальнорадянські моделі, і національну політику СРСР, а ще гарантує легкий доступ до архівів30. На матеріалі УРСР загалом і Києва, зокрема вивчали політику німецьких окупантів і радянський контроль над 18
Вступ. Політична обрядовість сталінізму
населенням після того, як Червона армія повернулася в місто31. У цій книжці на матеріалі Києва досліджено інститут громадянства доби пізнього сталінізму, що його визначено як символічну взаємодію громадян і держави в політичному просторі. Читач дещо дізнається про історію радянської повоєнної відбудови, про стиль керування Микити Хрущова його українського періоду, про щоденне життя звичайних людей, а також про площі, заводи і житлові райони великого радянського міста.
19
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
Ро зд іл 3
Радянськість: курси з підвищення кваліфікації Одного весняного вечора 1944 року професор Київського педагогічного інституту Карлов читав відкриту лекцію на тему «Про патріотизм радянського народу». Після лекції хтось зі студентів у темному коридорі гукнув йому вслід: «Он іде та сволота, що кричить за радянську владу»298. Тієї ж весни студенти Київського медінституту втягнули викладачку Кононенко, яка проводила лекцію про книжку Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», в дискусію про український націоналізм. Одна студентка висловила думку, що «націоналісти — бульбівці, бандерівці й інші — боролися за національні ідеали українського народу, і за це їх розстрілювали німці. Німці не мають національних ідеалів, вони не націоналісти, а ці — націоналісти в кращому розумінні, які ведуть боротьбу за національну свободу»299. Партійні пропагандисти пояснювали такі прояви антирадянських настроїв і небезпечних політичних відхилень (які в Києві справді були рідкістю) тим, що місто два роки жило під німецькою окупацією. На пленумі ЦК КП(б)У в червні 1944 року Хрущов озвучив офіційну лінію партії з цього питання: німці й українські націоналісти «намагалися впливати на ідеологію українського народу», але той «залишився вірним своїй батьківщині — великому Радянському Союзу»300. Партійні чиновники нижчого рівня вживали іншу, промовистішу метафору: нацистська пропаганда «отруювала свідомість нашого народу»301. Німці й українські націоналісти «брехали на Радянський Союз, перекручували історію українського народу», намагаючись «підірвати дружбу народів». Ще вони буцімто «намагалися розпалити приватновласницькі інстинкти міського населення», заохочуючи приватну торгівлю302. В опублікованих статтях і звітах партійні ідеологи стверджували, що ворожі пропагандисти зазнали поразки, але визнавали, що населення окупованих територій було «позбавлено радянської інформації» і відстало від «правдивої» інтерпретації недавніх подій303. Однак це прямо 81
Повсякденний сталінізм
суперечило вірі більшовиків у виховну силу політичної освіти. Якщо радянська пропаганда могла перетворити населення на радянський народ, то й пропаганда нацистів чи українських націоналістів могла так само впливати на ідентичність. Отож іще 1948 року у звітах київських фабрик про політінформацію інколи вказували приблизний відсоток робітників, які побували під німецькою окупацією. Якщо кількість таких робітників у цеху перевищувала 60–70 %, уважалося, що там треба активніше вести політичну агітацію304. Безперечно, випробувану в Києві риторику і політичні заходи слід розглядати в ширшому контексті. Восени 1944 року Кремль ухвалив низку ідеологічних постанов (т. зв. резолюцій ЦК) про недоліки ідеологічної роботи в Білорусі, Татарській автономній області РСФСР і в Західній Україні. У цих документах наголошували, що з націоналізмом, який у Західній Україні набрав форми дошкульного для радянської влади масового збройного спротиву, треба боротися політичною освітою305. Наприкінці війни і в перші повоєнні роки учасники різноманітних конференцій з пропаганди в УРСР зосереджувалися на націоналістичній загрозі в західних областях, які ввійшли до складу Радянського Союзу щойно 1939 року306. Ця риторика позначилася також у Києві й інших областях, бо породила атмосферу підозр у можливих проявах «українського буржуазного націоналізму». Пропагандисти вірили, що політична освіта — універсальна панацея307. Ці міркування стосувалися саме Української РСР, але вони вписувалися у занепокоєння радянської влади щодо загальніших питань, скажімо, ідеологічної індоктринації нових членів партії. Як і в решті регіонів Радянського Союзу, більшість у КП(б)У становили комуністи, які вступили в партію під час війни: у 1947 році їх було більше як дві третини з 580 000 членів партії. Як зазначено в редакційній статті в українському партійному журналі за 1945 рік, новачкам бракувало «ідеологічного гарту»308. Віра в те, що політичне виховання перетворює свідомість, взагалі властива радянському проекту. З перших днів звільнення Києва 1943 року до останніх днів правління Сталіна (та й далі) в архівних документах і газетних статтях невміле керівництво і брак завзяття в роботі раз у раз пояснюють недоліками політичного виховання. Якщо фабрика молочної продукції не виконувала норми виробництва, то винні в цьому, звісно, були фахівці з політичної освіти, які не впоралися зі своїм завданням. Виконав же товариш Ткаченко із заводу «Арсенал» норму на 150 %, долучившись до гуртка з вивчення біографій Леніна і Сталіна309! Як заявив Хрущов на республіканському зʼїзді партії 1949 року, «Чим вищою буде марксистсько-ленінська під82
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
готовка кадрів, тим успішніше ми здійснимо завдання побудови комунізму в нашій країні». У партійному журналі цю думку розвинули: «Агітаційна робота — одна з основних складових частин усієї партійної роботи, один з могутніх важелів піднесення політичної свідомості мас. Від росту політичної свідомості, від більшовицької ідейності трудящих залежать дальші успіхи комуністичного будівництва, темпи нашого просування вперед»310.
Повернення Агітпропу Пропагандистська робота з населенням міста відновилася майже одразу по тому, як Червона армія вступила в Київ 6 листопада 1943 року. За це одразу взялися бригади політпрацівників Першого Українського фронту, зокрема група під орудою підполковника Малишева. З 7 по 14 листопада вони провели 18 безкоштовних кіносеансів, які відвідало приблизно 16 000 осіб, 18 лекцій про 26-ту річницю Жовтневої революції (18 000 осіб) і виголосили 48 доповідей про становище на фронті (5 000 осіб)311. Цифри у звітах майже, напевно, завищено, адже восени німці наказали евакуювати місто, і жителі ще не встигли повернутися з навколишніх сіл. Надіслана відділом агітації і пропаганди ЦК мобільна група прибула в Київ 10 листопада, і її керівник Анатолій Лихолат скаржився: «Головний недолік у тому, що в місті мало населення. Населення майже немає. Збирають на бесіди 10−15 людей»312. Та коли кияни нарешті повернулися, влада знайшла способи до них достукатися: по-перше, коротку політінформацію проводили перед безкоштовними кіносеансами, по-друге, лекції читали по великих підприємствах, щоб робітники прийшли на них бодай по продуктові пайки. П’ятнадцятого листопада лекцію про війну і міжнародне становище на кондитерській фабриці ім. Карла Маркса відвідали близько 300 робітників. За звітами, до кінця листопада сотні таких заходів охопили в сумі майже 75 000 жителів міста313. Офіційні доповідні про перші пропагандистські заходи в Києві часто наголошують на емоційній реакції слухачів, що засвідчувала їхню «щирість», яку не можна було підтвердити самою відвідуваністю. Жителі міста, котрі пережили два роки брутальної нацистської окупації, скучили за радянськими ритуалами повсякдення. Скажімо, у звітах згадують, що учасники перших політичних мітингів на заводі «Арсенал» 8 листопада плакали. Від звертання «товариш» у багатьох на очах виступали сльози. На показах відомого радянського фільму про грома83
Повсякденний сталінізм
дянську війну «Чапаєв» (1934) аудиторія шалено аплодувала й кричала «Ура!». Короткий виступ про міжнародне становище перед показом іншого фільму перебивали вигуками «Ура!», «Хай живе Червона армія!» і «Хай живе великий Сталін!»314. Незалежно від щирості почуттів такі ситуації правили за ритуалізований спосіб висловити лояльність. З іншого боку, інколи у звітах згадують, що радянські плакати вночі зривали, а наприкінці 1943 року щонайменше у двох випадках з аудиторії на лектора шипіли «сволота» і «недобита сволота»315. Щоб повернутися до радянського життя, кияни мусили не лише засвідчити свою лояльність, а й пройти політичне перевиховання. Попит на газети підтверджує інформацію зі звітів: люди справді прагнули дізнатися про події останніх двох років і їхню правильну інтерпретацію. За тиждень після звільнення міста в Молотовському районі «в райкомі партії зʼявлялося населення і вимагало, просило хоч стару радянську газету, а особливо газету з доповіддю тов. Сталіна [з нагоди річниці Жовтневої революції 7 листопада 1943 року] перекупали один в одного». З 10 по 22 листопада в сорока кіосках Союздруку продали 36 111 примірників «Правди» й інших московських газет, 4000 штук «Радянської України», 24 300 екземплярів «Київської правди» і — цифра приголомшлива — 73 350 примірників брошури з промовами Сталіна часів вій ни «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу»316. Читачі готові були хапати будь-яке нове радянське видання. Газети були для киян незамінним путівником у радянському політичному світі та джерелом інформації про перебіг війни. Попит на них не спадав і в наступні місяці. Уже в січні 1944 року в партійних доповідних згадано випадки, коли працівники пошти крали газети, надіслані передплатникам, і перепродували їх на базарі. Навесні 1944 року судили продавця з Сінного базару Вронського, який спекулював газетами. Працюючи в кіоску преси, він протягом двох місяців скуповував усі газети в кіоску по 20 копійок і перепродував по 1–2 карбованці. Так він збув із вигодою біля 10 000 примірників. Під час арешту слідчі знайшли у нього вдома 1 800 штук газет; за їхніми оцінками, щомісячний виторг від таких махінацій складав десь 19 000 крб317! Місцева влада не могла підвищити щоденний наклад газет понад ті 35–40 тисяч, які виходили в середині 1944 року, через зрозумілий у воєнний час дефіцит і централізоване розповсюдження. Натомість по всьому місту поставили дошки, на які вивішували найновіші числа газет: у січні їхня кількість сягнула 335, а в червні 1944 року — 883318. Однак з ідеологічного погляду читачі газет і далі залишалися проб лемою. Чи справді громадянин, який купив газету, її прочитає, а якщо 84
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
так, то чи зрозуміє він офіційну лінію партії? З тих самих міркувань пропагандисти врешті-решт розчарувалися в гучномовцях, які транслювали на вулицях новини з Москви, та в одноканальних радіоприймачах, що їх близько 400 штук розвішали в житлових районах і на підприємствах, щойно радянські війська ввійшли в місто319. Щоб проконтролювати рецепцію ідеологічних повідомлень, влада наполягала на тривалій роботі в групах, яка уможливила б зворотний зв’язок. Тому вже наприкінці листопада 1943 року почали відновлювати мережу агітаторів як фундамент для масової пропагандистської роботи. Агітатори покликані були безкоштовно виступати за місцем роботи і проживання; теоретично вони мали би зголошуватися добровільно, та насправді їх призначали місцеві осередки партії. Перші згадки про агітаторів трапляються у звітах районного рівня за 20–23 листопада 1943 року: вони «читали» громадянам текст промови Сталіна до свята Жовтневої революції. На той час у Залізничному районі працювали 18 агітаторів при 12 організаціях, у Ленінському — 32, а в Петровському — 34; за десять днів їхні виступи заслухало лише півтори тисячі робітників. Чиновники Молотовського району стверджували, що в них є 50 агітаторів і їхні виступи почуло 4215 робітників320. У ранніх звітах слова «читачі» й «агітатори» уживаються як синоніми, що характеризує їхню функцію: вони мали читати офіційні тексти, пояснювати їх і відповідати на питання. Часом їх ще називають «учителями», це виказує чільну роль шкільних працівників у цій групі321. Мережа агітаторів стрімко розширилася, коли кияни повернулися в місто, а з тилу прибула цивільна адміністрація. За оцінками міського комітету партії, на початку грудня в місті працювало близько тисячі агітаторів, «головно комуністи, які прибули зі східних областей, а також інтелігенція — вчителі, комсомольці та ін.»322. У звітах кінця 1943 року ще підкреслювали значення членів партії з тилу, не заплямованих життям під окупацією, але вже 1944 року на це зважали менше, адже система лише тоді могла б розростатися пропорційно до збільшення населення, якби до неї входили місцеві, себто ті, хто не відступив з Червоною армією 1941 року. Усі вісім агітаторів заводу «Червоний екскаватор» і більшість зі 107 агітаторів Жовтневого району, які працювали навесні 1944 року, жили під окупацією. Із 223 агітаторів Ленінського району 89 залишалися на окупованих територіях і лише 134 були членами партії323. На 1 липня 1944 року в місті працювало 4163 агітатори, хоча далеко не всі з них мали належну освіту. У Сталінському районі 16 агітаторів закінчили виші, 70 — старші класи, а 58 — лише чотирирічку; у Петровському, Жовтневому і Кагановичському районах більшість 85
Повсякденний сталінізм
агітаторів мали тільки початкову освіту324. Тому секретар Київського міськкому партії з питань пропаганди Марія Підтиченко на конференції Агітпропу в січні 1944 року вимагала, щоб усі писали тексти своїх виступів заздалегідь і давали перевірити пропагандистам. Це зробило б просте читання головним інструментом пропаганди325. Що читали агітатори? По-перше, вони використовували щоденні повідомлення Інформбюро й офіційні зведення про ситуацію на фронті, що їх передавали з Москви і друкували на першій сторінці всіх радянських газет. Протягом війни газети доправляли в місто із запізненням, тож працівники райкомів партії нерідко мусили від руки конспектувати новини, які передавали по радіо. Ці записи потім розмножували під копірку, вставляючи в друкарську машину по 4–8 аркушів. У грудні 1943‑го секретарка в райкомі партії Петровського району (Поділ) щодня друкувала 30 примірників зведень; відділ Агітпропу Кіровського (Печерського) району в січні 1944‑го випускав щодня по 150 примірників. Парткоми передавали повідомлення Інформбюро на найбільші фабрики й організації, де їх знову копіювали (часом від руки) й зачитували робітникам під час обідньої перерви чи по закінченні зміни326. Однак звіти про становище на фронті — за означенням не найкращий матеріал для політичного виховання; тому й ефект від них бував зворотний. Скажімо, після звіту за 20 листопада, у якому повідомляли, що німці знову захопили Житомир, у місті ходили чутки, що Київ теж неминуче відвоюють. НКВС і місцеве керівництво фіксували суспільні настрої: хтось не з’являвся на роботу, хтось починав обходити радянські політичні заходи десятою дорогою, а хтось збирався вчинити самогубство, якщо німці повернуться327. Уже наприкінці листопада 1943 року київські партійні чиновники взялися шукати доречніший ідеологічний матеріал зі «стабільним» змістом і чітким повідомленням, який могли б читати агітатори. У хаосі перших тижнів після звільнення міста частина районів підхопила виступ Сталіна до річниці Жовтневої революції як останнє слово вождя, а частина — книжку Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу» як вичерпний компендіум радянських уявлень про війну328. Прикметна ситуація склалася в Петровському районі: наприкінці листопада всі агітатори почали читати книжку Сталіна. Потім надійшов наказ перемкнутися на промову. У середині грудня нова директива вказала, що агітатори повинні-таки зосередитися саме на книжці329. Хай там як, цю роботу вже не можна було описати словом «читання вголос»; за радянською концепцією політичного виховання, всі учасники мусили активно взаємодіяти з текстами, які вони читали і «вивча86
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
ли». У звіті за 20 грудня 1944 року сказано, що 40 000 киян «вивчають» Сталінову промову до річниці Жовтневої революції, хоча така цифра мусить охоплювати всіх, хто просто слухав читання цієї промови агітаторами330. Звіт від січня 1944‑го засвідчив важливу зміну, яка, втім, викликала певну плутанину: тепер 69 649 громадян відвідували «читання» Сталінової книжки, а ще 5152 «вивчали» її по різних гуртках331. Це заклало підвалини інституційного розділення політінформації для мас і системи політичної освіти для членів партії й активістів. Хоча поділ був непослідовний і постав не одразу. Спершу кияни жваво цікавилися лекціями й читаннями. То був не лише важливий ритуал взаємодії з державою, за допомогою якого громадяни могли продемонструвати свою лояльність, а й джерело політичної інформації, необхідної для виживання в радянському су спільстві. Ті, хто прожив два роки під нацистською окупацією, прагнули дізнатися про політичні зміни у їхній країні й за кордоном. Та насамперед киян — тих, хто залишалися під окупацією, і тих, хто повернувся з Червоною армією, — цікавив перебіг війни, шанси на перемогу і майбутні протистояння, адже це вплинуло б і на їхні життя, і на життя їхніх рідних, які служили в радянському війську. Тож не дивно, що при «обговоренні» виступу Сталіна з нагоди свята Жовтневої революції найчастіше згадували про капітуляцію Житомира й німецький контрнаступ на південний захід від Києва332. На початку «вивчення» книжки, до якої ввійшли накази, промови й інтерв’ю Сталіна часів війни, також не раз зринали незручні запитання про воєнні поразки радянської влади: «Колись товариш Ворошилов говорив, що будемо воювати на чужій території, а воюємо на своїй», «Чому наш уряд не підготувався до війни так ретельно, як німецький?», «Чому уряд не готувався до війни, хоча знав, що німці до неї готуються?». Пропагандисти подавали такі питання як прояви «політичної відсталості», а не зневіри в радянській військовій могутності333. Ще протягом перших тижнів після звільнення міста учасники зустрічей часто питали, як влада ставиться до громадян, котрі залишалися в Києві під окупацією. Судячи з того, як часто жителі міста повторювали це питання, вони боялися можливих репресій. Прикметно, як саме громадяни формулювали це питання і як його перефразовували місцеві чиновники у звітах керівництву. У звітах районного рівня подибуємо питання на зразок «Чи справді тих, хто залишався в Києві під час німецької окупації, розстріляють?» або «Як більшовики ставитимуться до тих, хто залишався під німцями?»334. Коли ж пропагандисти міського рівня звітували ЦК, вони заміняли згадки про страти і проти87
Повсякденний сталінізм
ставлення «більшовиків» і народу ширшими питаннями: «Як ставитимуться до тих, хто залишався на окупованих територіях?»335 Чутки, зафіксовані в питаннях про наміри радянської влади, породила нацистська військова пропаганда. Скажімо, громадяни цікавилися, чи справді Англія орендує Бакинський нафтовидобувний район і північне портове місто Мурманськ, чи справді дружина Молотова ви їхала до США з цілим золотовалютним запасом СРСР336. Києвом кружляли чутки про те, що партія знову може запровадити НЕП, під час якого у двадцятих роках процвітала незалежна торгівля; схоже, ці поголоси викликали жвавий відгук у населення й породжували багато питань. Дехто навіть цікавився, як отримати ліцензію на приватну торгівлю337. У Харкові — першому звільненому великому місті України — було ще більше запитань: у червні 1943‑го харків’яни розпитували партійних лекторів про голод, про те, чи справді в Сибіру й Казахстані відбулися антирадянські повстання, і чи можуть євреї служити в Червоній армії338. Інші питання свідчать, що кияни прагнули «оновити» свою радянську ідентичність. Для цього потрібно було розуміти політичні процеси, тому у лекторів часто цікавилися, чи проходили під час війни партійні з’їзди й конференції, які нові закони впроваджено, які зміни відбулися в СРСР за останні два роки339. Особливо слухачів хвилювали дві проблеми — розпуск Комінтерну та нова лінія партії щодо релігії. Німецька преса і радіо повідомляли про цей «великий відступ» від войовничого інтернаціоналізму, а тепер ці відомості підтвердили ще й радянські агітатори. На конференції Агітпропу 29 січня 1944 року секретар Київського міськкому партії з питань пропаганди Марія Підтиченко визнала, що кияни прийняли німецьке пояснення розпуску Комінтерну: «Стосовно Комінтерну люди роблять висновок, що більшовики відмовилися від своїх теорій»340. Те саме стосувалося зближення Кремля з православною церквою, яке почалося під час війни. У Києві кружляли чутки, нібито радянські війська завдячують перемогою силі молитов і тому факту, що «безбожники» вже не при владі. Освіченіші громадяни, як-от учителька Ярчевська, дійшли висновку, що довоєнна антирелігійна пропаганда була помилкою341. Про новую лінію партії у ставленні до релігії питали чи не найчастіше. Чиновники нижчого рівня теж не знали, як далеко сягає симбіоз православної церкви і держави. Про це свідчить інший приклад з виступу Підтиченко: вона розповідала, що в одному з районів Києва священик запропонував вести політінформацію: «Ви знаєте, дійшло до того, що секретар райкому і заввідділу пропаганди й агітації райкому 88
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
викликали до себе попа і почали перевіряти його тези доповіді. Вони вирішили, що позаяк тов. Сталін прийняв представників духовенства, вони теж повинні викликати до себе попа. Піп, звичайно, зʼявився в райком партії, і що ж, секретар райкому [дає] візу, і він іде читати доповідь»342. Підтиченко застерігала партійних активістів від такої спів праці, адже треба пам’ятати, що «ми залишаємось атеїстами». Ситуація на фронті — тема на позір надзвичайно важлива — привертала жвавий інтерес лише в перші місяці, до того як бої перемістилися на захід. Наприкінці 1943 року жителі Сталінського району почали спонтанно збиратися біля великої карти Європи, яку вивісили перед будівлею райкому. Солдати часто спинялися перед картою поділитися оповідками, і комітету довелося призначити агітаторів, які трималися б неподалік. Перехожі пересували прапорці на карті вночі, ще до того як про зміни на фронті оголошували офіційно. Хтось написав на карті «Війна завершиться восени [1944 року]»343. Проте влітку 1944‑го, коли бої точилися вже в Західній Україні, інспектори міськкому партії оголосили, що ця карта неактуальна, а дошки з картами в Ленінському і Сталінському районах просто познімали344. Так само швидко вивітрився інтерес до повідомлень Інформбюро. У травні 1944 року В. Герасютин, заввідділу Агітпропу райкому партії Петровського району, доповідав керівництву, що в травні, коли лінія фронту стабілізувалася, агітатори одразу перестали читати повідом лення Інформбюро. Їм наказали й далі читати щоденні зведення, навіть якщо там просто повідомляли, що на Східному фронті без змін. Населення ж на той час більше цікавилося іноземними новинами, аніж внутрішніми. Інтерес до читання зведень Інформбюро зменшився, зате зріс і надзвичайно попит на доповіді про міжнародне становище. З усіх колективів надходять тільки такі заявки, і коли ми пропонуємо інші теми, наприклад, про роботу радянського тилу, про міцність Радянської держави, то це не приваблює нікого. Цікавляться більше тим, як розуміти промову Черчилля про Туреччину і польський уряд, від чого затримується розгортання боротьби в Китаї. Навіть подіями в Італії менше цікавляться, ніж станом у Болгарії. Питання мирних пропозицій до Фінляндії цілком зрозуміле для трудящих району, але їх цікавить поведінка Америки. Узагалі, інтерес до питань міжнародного порядку дуже великий, він весь час зростає, дивного тут нічого немає, але нам доводиться в доповіді вміщати матеріали роботи тилу345.
89
Повсякденний сталінізм
Не дивно, що всі раптом зацікавилися зовнішніми справами, раз дражливі питання про нову радянську політику вважалися небезпечними. Натомість навіть позірно дрібні зміни в Європі й реакція на них США могли наблизити кінець війни чи, навпаки, її затягнути, а може, й розв’язати нову війну між союзниками. Кияни доскіпливо розпитували агітаторів про міжнародне становище вже в перші дні після звільнення міста. Найбільше їх цікавили стосунки СРСР зі США, Британією, Японією, Туреччиною, Китаєм, Італією й Фінляндією; імовірність відкриття другого фронту; можливі повоєнні зміни кордонів346. Інтерес до міжнародного становища підігріла звістка про Тегеранську конференцію «великої трійки» в листопаді 1943 року (з міркувань безпеки в СРСР про неї повідомили щойно на початку грудня). Громадяни ставили вдумливі запитання про ситуацію в Ірані, про те, чи тегеранські домовленості не спонукатимуть Туреччину вступити у війну на боці Німеччини. Ходили чутки, що союзники поділять Європу між собою і війна скоро скінчиться, про це свідчать питання на зразок «Це правда, що наша армія не піде далі за Буг?» (по Бугу після 1939 року пролягав польсько-радянський кордон)347. Судячи зі звіту агітпропу Ленінського району за січень 1944 року, найчастіше питали про Каїрську конференцію (де представники США, Британії і Китаю зібралися обговорити війну проти Японії), бомбардування столиці Болгарії Софії силами союзників, лінію Керзона (кордон між Польщею і Радянським Союзом, який 1920 року накреслили британці, хоча тоді його не прийняли) та чутки про те, що німці запропонували Британії сепаратний мир348. Висадка союзників на півночі Франції у червні 1944‑го так зацікавила киян, що, як випливає зі статей у «Київській правді», під газетними кіосками збиралися натовпи. На міській партійній конференції тоді ж таки у червні Підтиченко скаржилася, що «Київська правда» лише передруковує звіти Інформбюро й нехтує матеріалами з центральної преси про другий фронт: «Не дається нічого [про те], що робиться тепер у Західній Європі у звʼязку з висадкою десантів, і трудящі не мають можливості читати ці матеріали вчасно»349. Згодом міська партійна газета взялася краще висвітлювати дії союзників: зазвичай вона передруковувала актуальні матеріали з центральної преси, а раз на два тижні випускала докладний «огляд міжнародних справ», відвівши йому підвал другої сторінки350. А проте звістка про Ялтинську конференцію в лютому 1945‑го стала сенсацією. Як сказано у звітах, кияни товпилися довкола гучномовців на вулицях і біля газетних кіосків351. Натомість обговорення внутрішніх справ зводилося до ритуального «схвалення» рішень уряду та «подяки» Сталіну і партії за все — від по90
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
станови 1944 року, яка заохочувала створювати великі сім’ї, до зниження ціни на хліб чи регулярних наказів та виступів352. Водночас населення могло скористатися з цієї взаємодії з владою, щоб «питаннями» привернути увагу керівництва до актуальних проблем. Уже на перших політично-виховних зустрічах лунали питання на зразок «Коли роздадуть талони на хлібний пайок?» або «Коли відновлять електро- і водопостачання?». У 1944 році питання стали ще конкретнішими: робітникам не видавали інструменти, у заводській їдальні варили поганий борщ, в іншій їдальні не було солі, з квартир незаконно виселяли тощо353. Владі йшлося про те, щоб охопити політичним вихованням усі прошарки населення, а чого їх там навчатимуть — її не дуже обходило. Двадцять сьомого грудня 1943 року голова бригади лекторів ЦК Анатолій Лихолат повідомив, що за п’ятдесят днів після звільнення міста лише третина киян відвідала лекції чи доповіді. Він стверджував, що тривогу в місті породжує якраз незалученість населення до політичної роботи, а не успішний контрнаступ німців354. До середини 1944 року кількість киян, які відвідали 1578 лекцій і мітингів, проведених за той час, сягнула 329 218 осіб. У місті числилося також 4163 агітатори, але вони, звичайно, працювали без певного плану і без нагляду райкомів партії355. По суті, вони просто читали вголос газети і повідомлення Інформбюро. Отже, працевлаштованих киян пропагандою «охоплювали» за місцем роботи, а от неорганізоване населення і далі становило проблему. Міське керівництво почало надсилати агітаторів у житлові райони вже наприкінці 1943 року, але за ними ніхто не стежив. Звіти середини 1944 року засвідчують, що з жителями міста, котрі не працюють, ніхто й не починав ідеологічну роботу356.
Примарний світ політичної освіти Перші заходи з політичної освіти були принагідні й невпорядковані; кількість учасників важила більше, ніж структура зустрічей. Та вже наприкінці 1943 року влада взялася відновлювати систему політичної освіти, яка існувала в інших частинах Радянського Союзу. З перших же днів у місті пропагандисти створювали ілюзію систематичного масового «вивчення» документів партії, передусім невеличкої книжки Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу». У грудні 1943‑го міськком наказав райкомам організувати «навчальні гуртки», хоча частина районів виявила більшовицьку ініціативу й доповіла, що такі гуртки створено вже в листопаді357. 91
Повсякденний сталінізм
Статистичні дані, наведені в доповідних і звітах, вражають, але вони неоднозначні. Із них ми дізнаємося, що станом на червень 1944 року 13 тисяч киян входили до 558 навчальних гуртків; до кінця року 28 850 осіб вивчали Сталінову книжку в таких гуртках, а ще 3250 киян — самостійно358. На відміну від довоєнної системи політичного виховання, ці гуртки комплектували не виключно членами партії; відомо, наприклад, що влітку 1944 року до 134 «гуртків» Ленінського району входило 920 комуністів і 2737 безпартійних359. Не викликають довіри заяви, наче «всі робітники» «Ленінської кузні» чи 480 робітників (65 % особового складу) авіабудівного заводу № 473 входили до 15 гуртків, де вивчали книжку Сталіна360. Справді, перевірка на суднобудівному заводі ім. Сталіна влітку 1944 року засвідчила, що «найчастіше гуртками називають звичайні читки» книжки Сталіна. З десяти навчальних гуртків цього великого суднобудівного і судноремонтного підприємства лише той гурток, до якого входили комсомольські активісти, зустрічався, щоб обговорити прочитане. Решта просто читала книжку вголос по цехах, і на час перевірки їхні зустрічі вже добігли кінця361. Інспекція в липні 1944‑го виявила, що на заводі, де 65 % особового складу начебто записалися в навчальні гуртки, частина цехів ні разу не зібралася, щоб почитати книжку. У Ленінському районі, до якого належав цей завод, «більшість організацій не дочитали книжку товариша Сталіна», хоча цю брошуру на 123 сторінки читати почали начебто ще в грудні362. У Міністерстві комунального господарства всі навчальні гуртки «розпалися» ще до осені 1944‑го363. На конференції з пропаганди у червні 1944 року Марія Підтиченко пояснювала, що, дочитавши книжку Сталіна, «гуртки» мусили перейти до «Короткого курсу історії ВКП(б)» 1938 року — компендіуму сталінських ідеологічних та історичних догм364. Насправді ж до «Короткого курсу» дійшли лише в найбільших організаціях, де політичну роботу ретельно контролювали (скажімо, на заводі «Більшовик» гуртки взялися до «Короткого курсу» в травні-червні 1944 року)365. Деінде політичне виховання урвалося ще до осені, коли постанова ЦК КП(б)У від 7 жовтня 1944 року наголосила, що систематичне вивчення марксизму вирішить дедалі серйозніші проблеми в Західній Україні. Тоді керівництво мусило знову повернутися до старого366. Власне кажучи, нова система відтворювала довоєнну модель політичної освіти, хоча і з певними змінами. Вона ґрунтувалася на вихованні членів партії й кандидатів та меншої когорти позапартійних активістів і професіоналів через мережу вечірніх партійних шкіл. Кожен район мав створити «районну партійну школу» для партійних діячів 92
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
і управлінців та кілька «політичних шкіл» при більших організаціях для рядових членів партії й позапартійних фахівців. Політичні школи були новацією; влада створила їх з розрахунку на погано освічених нових членів партії, нездатних осилити «Короткий курс» ані самостійно, ані в гуртку367. Програма районних партійних шкіл, яку можна було прослухати за 8–10 місяців і розрахована на 160 годин, містила «Короткий курс» та найновіші партійні постанови. Програма політичних шкіл, розрахована на 3–4 місяці, ґрунтувалася на «Короткому курсі» й книжці Сталіна, хоча існували й коротші та простіші підручники з «політичної грамотності». В обох випадках розклад в ідеалі передбачав чотиригодинні вечірні зустрічі (один раз або двічі на тиждень у політичних школах, двічі на тиждень у партійних школах)368. Вечірні школи почали створювати в грудні 1944‑го. Станом на квітень 1945 року в місті нараховувалося 9 районних партійних шкіл, які відвідувало 388 осіб, і 49 політичних училищ на 1113 учнів369. Теоретично членів партії із вищою освітою звільняли від відвідування цих шкіл, але на практиці й вони нерідко мусили приходити на заняття, щоб збільшити кількість учасників370. На заняття відводили два вечори на тиждень, і відвідуваність стрімко падала після перших же кількох тижнів. У січні 1945 року в партшколу Сталінського району записалося 70 осіб, а через два тижні їх залишилося тільки 29. Регулярно на заняття приходили 9–12 осіб, та й то у звіті зазначено, що вони безперервно палять і не дуже слухають лекції. Тому вони погано засвоювали матеріал371. Керівництво Печерського району записало в партійну школу щонайменше 105 активістів, частина з яких закінчила лише початкові класи школи (12), а частина — навіть університет чи інститут (19). Насправді заняття відвідувало 20–40 осіб372. Схожа картина постає зі звітів інших районів; виняток становив Молотовський район, де і відвідуваність була бездоганною, і партійні кадри та управлінці швидко засвоювали історію партії під керівництвом Ніни Петрівни Кухарчук, дружини першого секретаря Хрущова373. «Навчальні гуртки» й надалі співіснували з партійною системою політичного виховання; ці гуртки включали більший відсоток безпартійних фахівців. Станом на 1 квітня 1946 року в місті діяло 9 районних партійних шкіл (354 учні), 33 політичні школи (782), 248 навчальних гуртків з історії партії та 243 гуртки, де читали книжку Сталіна (сумарна кількість учасників усіх гуртків — близько 5 тисяч осіб). Самостійно марксистську філософію вивчали 8015 членів партії і 2000 безпартійних фахівців та інтелігенції374. Судячи з усього, в перші повоєнні роки, які запам’яталися киянам нестачею харчів і відсутністю житла, та довгими робочими днями, 93
Повсякденний сталінізм
люди погоджувалися на політичне виховання як неминучий ритуал, але старалися приділяти йому якомога менше часу й зусиль — рівно стільки, щоб трохи орієнтуватися в політиці й не накликати гніву керівництва прогулами. Періодичні перевірки й доповідні низового рівня свідчать, що частина політичних шкіл і навчальних гуртків існували тільки на папері (наприклад, у київському локомотивному депо навесні 1945 року). Відзначення першої річниці звільнення України теж записували як заняття політичної школи чи навчального гуртка (як-от у Київській обласній бібліотеці в жовтні 1945‑го)375. Уже 1946 року організації в разі потреби називали одні й ті самі зустрічі або навчальним гуртком, або політичною школою, а часом то так, то так, незалежно від того, чи там насправді щось робилося. На мотоциклетному заводі перший гурток створили в січні 1946‑го; до нього записалося 30 осіб, але після першої ж зустрічі він спонтанно саморозпустився376. У грудні 1945 року робітники, які записалися в політшколу Київського заводу верстатів-автоматів ім. Максима Горького, мусили підписати документ, який підтверджував, що вони поінформовані про наступні зустрічі; та відвідуваність однаково не перевищувала 10–30 %377. Чиновники теж вирішили не гаяти часу на підтримання ілюзії політичного виховання. Ось, наприклад, про гурток при Народному комісаріаті рибної промисловості УРСР: «По закінченні війни політичне життя в організації майже припинилося. Немає партзборів, гуртки припинили роботу, агітатори не працюють». Коли комісії намагалися перевірити ідеологічну роботу в Міністерстві фінансів і Міністерстві м’ясомолочної промисловості, чиновники виправдовувалися «браком часу» і «завантаженістю»378. Управлінці нижчих рівнів на «Ленінській кузні» висловлювалися прямо: «Я не хочу вчитися» або «Наука не йде мені в голову»379. Навіть ті навчальні гуртки й вечірні школи, де зустрічі відбувалися більш-менш регулярно, потерпали від низької відвідуваності й великої плинності студентів, а також від невдалих методів навчання: більшість не могла опанувати програму за визначений час, бо інструктори просто «читали “Короткий курс” розділ за розділом»380. На показових відкритих заходах учасники могли й осоромитися. Скажімо, в лютому 1945 року райком партії запросив професорів кафедри основ марксизму-ленінізму Київського університету провести «теоретичну конференцію» про книжку Леніна «Що робити?» на «Ленінській кузні». Робітникам, очевидно, бракувало теоретичної підготовки, але вони знали, яку роль відіграє концепція «робітничого класу» в радянському 94
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
політичному дискурсі. Отож вони стали підважувати ленінську догму про те, що «робітничий клас не міг виробити в собі самостійно соціал-демократичну свідомість, що цю свідомість він отримав ззовні, від інтелігенції». Зав’язалася «велика дискусія»381. Такі конференції з марксистської теорії краще було б проводити на найвищому інституційному рівні політично-виховної системи, якот у вечірньому університеті марксизму-ленінізму, що його заснували в Києві в жовтні 1944 року. Керівництво радило партійним чиновникам, директорам підприємств і позапартійній інтелігенції з вищою освітою записатися до цього університету, щоб здобути додаткову марксистську освіту. Та навіть найвизначніші громадяни, яких таки переконали записатися, не готові були регулярно відвідувати заняття. Щоб вислужитися перед начальством, пропагандисти мусили на ходу змінювати кількість студентів. У перших звітах про створення університету фігурує їх 402, у пізніших записано вже 242. Це означає, що рівень відві дуваності був просто катастрофічний. Вісімнадцятого травня 1945 року Підтиченко нарахувала там 112 осіб і поскаржилася, що «скоро в університеті нікому буде слухати лекції». Та коли кількість студентів знизили до 242, це означало, що навіть така відвідуваність становила майже 50 %382. На 1945/1946 навчальний рік в університет прийняли 821 особу, але в червні 1946‑го у статті в «Київській правді» бідкалися, що на лекції ходять лише «220–240 із 500» студентів383. Як свідчать внутрішні доповідні, після першого курсу дворічної програми 1945 року відсіявся 61 %, а 1946 року — 62 %. Із 442 осіб, які почали навчання 1944 року, у 1946 році випустилися тільки 88, себто 19,8 %; із 821 охочих, які записалися 1945 року, у 1947 році випустилися 253 (30,8 %)384. Утім, цифрами й далі маніпулювали. Кількість осіб, які записалися в школи при райкомах, більш-менш усталилася: 1946 року до всіх 12 шкіл записалося 327 осіб, 1948 року — 350 (320 членів партії і 30 позапартійних чиновників). Водночас у звітах із гордістю зазначають, що інші щаблі партійного політвиховання суттєво розширилися. Мережа політшкіл зросла з 25 закладів на 556 учнів 1946 року до 218 закладів на 4073 учні (2333 члени партії і 1740 позапартійних) 1948 року. У 1949 році існувало вже 311 політшкіл, до яких записалося 9997 осіб. Вечірній університет марксизму-ленінізму сягнув рекордної цифри в 3950 студентів у 1947/1948 навчальному році. Та найшвидше зростала кількість людей, котрі вивчали партійні тексти «самостійно», — від 23 229 осіб 1946 року (удвічі більше, ніж попереднього року) до 30 802 у 1947 році385. У цій групі члени партії вже не становили більшість. Статистика за 1948 рік свідчить, що, наприклад, у Сталінському 95
Повсякденний сталінізм
районі кількість позапартійних (3367), які самостійно вивчали марксизм-ленінізм, перевищувала кількість членів партії (2935)386. Концепція політичного виховання через «самостійне вивчення» завжди була присутня в більшовицькій ідеології, яка поєднувала теоретичну віру в нову комуністичну людину з глибокою недовірою до реального населення. З одного боку, перший секретар Хрущов на пленумі ЦК КП(б)У у червні 1946‑го дозволяв собі ліричні відступи: «У партійної людини, тим більше у керівника, має бути органічна потреба читати політичну і художню літературу, і цю потребу слід розвивати». З іншого боку, на іншій партійній конференції у квітні 1947‑го він наполягав на важливості «повного охоплення марксистсько-ленінською освітою не лише нових членів партії, а всіх партійців, з особливою увагою до нових»387. Такі широкі суспільні прошарки вдалося б охопити, якби велика частина партійців почала «самостійно вивчати» відповідні тексти. Ба більше, поява 1938 року офіційного «Короткого курсу», здавалося б, знищила необхідність у широкій мережі навчальних гуртків, адже цей текст був порівняно доступним і добре пристосованим для самостійного вивчення. Центральна преса наголошувала на цьому одразу після його виходу388. Станом на осінь 1948 року десь половина членів партії в УРСР і 63 % київських членів партії самостійно вивчали марксизм389. Київські пропагандисти різних рівнів не раз наголошували у внутрішніх доповідних записках і неопублікованих доповідях, що ці цифри «вигадані» (1944); що «фактично жодної роботи з навчання немає» (1946); «парторганізації нас дурили стосовно самостійного вивчення» (1946); і «звичайно, по суті, більшість самостійним вивченням не займається» (1948)390. Інакше кажучи, то був світ політичних ілюзій, у якому одна сторона вдавала, що вчиться, а інша — що керує процесом; інспектори лише зрідка перевіряли, чи хоч хтось з’являється на заняття. Такі ілюзії не можна було підтримувати довго. Зрештою, існував підручник, а інспектори час від часу перевіряли, чи добре опановують засади марксизму учні в організованих групах і ті, хто студіюють їх самостійно. Як виявилося, середній радянський читач не ладен був упоратися з «Коротким курсом». У книжці «Пропагандистська держава в кризі» Девід Бранденберґер продемонстрував, що радянські пропагандисти виявили це вже наприкінці тридцятих років, одразу після виходу «Короткого курсу» (1938)391. У повоєнному Києві керівництво найчастіше закидало системі політосвіти те, що ні політшколи, ні гуртки, ні ті, хто вивчав марксизм самостійно, не здатні завершити «вивчення» «Короткого курсу». Перші три розділи «Курсу», присвячені іс96
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
торії революційних рухів у Російській імперії, були порівняно прозорі, хоча й складнуваті для неосвіченого читача. Нездоланною перешкодою ставав четвертий розділ, до якого входив філософський підрозділ «Про діалектичний і історичний матеріалізм». На ньому спотикалися навіть читачі з університетською освітою, проте його годі було оминути, адже ходили чутки (цілком слушні), що його написав сам Сталін. (Він також суттєво відредагував увесь текст книжки392). Газети навіть перебільшувати внесок Сталіна в «Короткий курс»: 1946 року «Київська правда» назвала цю книжку «класичною працею товариша Сталіна»393. Не дивно, що серйозне вивчення «Короткого курсу», як сказав один інструктор політшколи на нараді 1947 року, зазвичай зводилося до схеми: «починають “Короткий курс” з 1‑го розділу, дійдуть до 4‑го, потім новий навчальний рік — знову з 1‑го»394. Повідомлення про те, що більшість читачів не розуміє четвертий розділ (це називали «певними труднощами»), часом навіть просочувалися в місцеву пресу. У газетах пропонували запрошувати викладача філософії чи лектора пояснити цей розділ395, але на практиці політичне виховання на тому й уривалося. Станом на червень 1948 року лише 27 із 178 гуртків Сталінського району повністю пройшли «Короткий курс», а решта були ще тільки на дожовтневому періоді історії партії. У Подільському районі програму пройшли 7 із 74 гуртків, а 32 застрягли на дорадянському етапі396. Система політичного виховання і так пробуксовувала, аж тут постав новий виклик: 1946 року з’явилося багатотомне видання праць Сталіна. Редакційні статті рясніли заголовками на зразок «Сталіністське вчення надихає» або «Могутня ідеологічна зброя партії і народу» і закликами взятися до вивчення першого тому397. Тим часом праці в першому томі стосувалися спеціальних питань, як-от ідеологічні протистояння серед соціалістів Кавказу на зламі століть. Для ідеологічного виховання сяк-так надавалася хіба що стаття «Анархізм чи соціалізм?», але, на жаль, вона була теоретичною, що становило певну проблему для читачів. Отож у серпні 1946 року повідомили про створення «гуртків» для вивчення першого тому, та його зміст, а незабаром і другий том продемонстрували нежиттєздатність такого проекту. Третій том з’явився в листопаді 1946 року, а до кінця 1947‑го російською вийшло вже сім томів. Перший том українського видання вийшов друком у грудні 1946‑го398. Система політичної освіти мала якось відреагувати на ці книжки, навіть якщо вона за ними не встигала і їх годі було засвоїти. Зрештою, пропагандисти знайшли компроміс: про перший том прочитали низку відкритих лекцій, а на великих заводах і підприємствах викладачі філософії й історії провели без97
Повсякденний сталінізм
коштовні шефські зустрічі. Потім «Твори» Сталіна потрапили в план самостійного вивчення для інтелігенції, але в щоденній пропаганді їх здебільшого ігнорували399. Мало того, тисячі київських передплатників навіть не забрали свіжовидані «Твори» Сталіна і «Зібрані твори» Леніна. У 1952 році на міських складах назбиралося аж 88 тисяч розрізнених томів українського й російського видань400. Вихід знайшовся навесні 1947 року, коли з’явився новий і легший ідеологічний текст — «Йосиф Віссаріонович Сталін: Коротка біографія». Друге видання біографії Сталіна, яку написав цілий колектив авторів і відредагував сам вождь, охоплювало і воєнні роки; про нього в пресі писали набагато ширше, ніж про перше видання 1939 року401. У березні 1946‑го ЦК КП(б)У видав постанову про серйозні зміни в системі політичного виховання: тепер треба було вивчати і біографію Сталіна, і біографію Леніна (згадка про Леніна була формальністю, адже на той час не існувало його офіційної однотомної біографії). У Києві вмить створили сотні навчальних гуртків, а ті, хто займався самостійно, перемк нулися на «Коротку біографію»402. Принаймні так писано в офіційних звітах. Перевірки політосвіти в 1947–1949 роках засвідчують, що картина не змінилася: усі намагалися створити ілюзію бурхливої діяльності, майже нічого при цьому не роблячи. Звіти інспекторів ставали дедалі тривожнішими: в описах політосвіти, навіть при найбільших організаціях, раз по раз зринають слова «провал» або «розпад». На закритих партійних зборах на машинобудівельному заводі 1947 року такий собі товариш Лопата заявив: «Ми стоїмо перед фактом повного зриву політичної освіти комуністів». Тим часом «Київська правда» нарікала на «занепад» районної партшколи Сталінського району, де з тридцяти осіб, які записалися, зустрічі відвідувало не більше шести-восьми403. Ще за рік інспектори виявили, що лише вісім із тридцяти двох учнів партшколи Жовтневого району з’являються на заняття, в ресторані «Спорт» не ведуть жодної політично-виховної роботи, а половина членів партії, які працюють на заводі «Укркабель», узагалі не брали участі в жодному навчанні404. У листопаді 1947 року секретар парторганізації Міністерства місцевої промисловості товариш Ванчук пояснював відсутність політично-виховної роботи так: «Бачте, умови не дозволяли. Багатьом з нас треба було виїжджати на місця, щоб “витягувати” план. Тому за останні місяці взагалі довелося згорнути всю масово-політичну роботу». Працівники міністерства ухвалили, але не виконали рішення створити гурток для вивчення біографії Сталіна, а гурток з вивчення «Короткого курсу» припинив діяльність іще раніше405. Навіть при Київській обласній бі98
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
бліотеці гурток з порівняно освічених читачів не зміг 1951 року просунутися за другий розділ біографії Сталіна406. Байдуже, чи простий був текст і чи підготовлені були читачі, — самé створення гуртка символічно підтримувало зв’язок між державою і громадянами, а далі ні в кого руки не доходили цим займатися. Ще менший відсоток сумлінних учнів був серед тих, хто начебто вивчав марксизм самостійно. Станом на 1948 рік 5455 жителів Подільського району (з них 3762 — члени партії) нібито самотужки студіювали марксизм. Щоб допомогти їм (а на практиці хоч якось проконтролювати процес), районне керівництво роздало безкоштовних абонементів на цикл лекцій про теорію марксизму. За їхніми оцінками, кожну лекцію відвідало 200–300 слухачів. Однак перевірка 18 березня 1948 року (про яку районні пропагандисти мали знати заздалегідь) виявила, що на початок лекції професора Кононенка про брошуру Сталіна «Про основи ленінізму» (1924) з’явилося лише 130 осіб і з них тільки 64 повернулися після перерви407. Інспектори намагалися розпитати слухачів, щоб перевірити їхню політичну грамотність, і відповіді не раз змушували їх червоніти; наприклад, хтось сказав таке: «праці Леніна полягають у тому, що він описував життя селянства, а знати я їх не знаю»408. Ті, хто начебто читав перший том «Творів» Сталіна, стверджували, що там ідеться про більшовицьку революцію. Молоді робітники й комсомольські активісти мотоциклетного заводу іноді не могли назвати навіть дату народження чи ім’я й по батькові Сталіна409! Інспектори з ЦК запевняли, що навіть партійні діячі середньої ланки і київські управлінці, які сумлінно читали газети, «не вивчають теорію»410. Прикметно, що радянські чиновники уважно читали газети і нехтували теорією марксизму: якраз перше було необхідною умовою виживання і кар’єрного просування в політичному світі сталінізму. Цей наголос на щоденній політичній поінформованості помітний і на найнижчому рівні ідеологічної роботи — політінформації, яку тисячі агітаторів проводили на робочих місцях. У 1947 році киян добре забезпечили газетами: у місті було 64 тисячі передплатників загальносоюзних газет, 74 тисячі — українських і 18 тисяч — обласних. Ще 35 тисяч примірників щодня продавали газетні кіоски. Крім того, в місті було 57 582 радіоприймачі, які транслювали тільки один офіційний канал новин (згодом їх стало два)411. Ті, хто хотів стежити за новинами й змінами лінії партії, мали доступ до ЗМІ. Та держава однаково наполягала на продовженні «агітаційної роботи», що на практиці зводилося до того ж таки читання новин. 99
Повсякденний сталінізм
У кожному районі числилося тисячі агітаторів (1948 року їх було 19 500 на місто412). Вони не конче мали добру освіту, але для того, щоб читання газет відбувалося бодай час від часу (чи щоб хтось за потреби підтвердив, що такі читання справді були), їх мали поважати інші робітники. За звітами з Молотовського району, 1948 року із 3640 агітаторів 1945 осіб були партійцями, а 1150 — комсомольцями. За фахом серед них було також 385 учителів і 78 лікарів: це створювало ілюзію, ніби агітатори добре освічені, хоча у звіті не вказано, який відсоток із них закінчили школу чи університет. Скажімо, із 44 агітаторів при суднобудівному заводі ім. Сталіна 1948 року 21 людина закінчила тільки початкову школу, але в доповідній указано, що вони «мають авторитет» у колективі413. У міських звітах ідеалізовано дійсність, коли сказано, ніби агітатори провели тисячі «виступів». Скажімо, у самому тільки Кагановичському районі восени 1949 року відбулося 10 тисяч виступів про десяту річницю «возз’єднання» із західноукраїнськими землями414. Того ж таки 1949 року 127 агітаторів заводу «Арсенал» провели 1481 зустріч, 2031 читання газет і 573 лекції415. І тоді само інспекція на суднобудівному заводі ім. Сталіна виявила, що «вся масова агітаційна робота на заводі в кращому разі зводиться до читання випадкових газетних
Агітатор М. Б. Старік і робітники Першої взуттєвої фабрики читають передвиборчу промову Сталіна. Київ, лютий 1946 року
100
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
статей»; виходить, що в гіршому разі агітаційна робота існувала лише на папері. Приклад у тому самому звіті свідчить, що ефективність таких читань була мінімальною: 21 квітня [1949 року] в обідню перерву в деревообробному цеху агітатор тов. Тараненко, він же начальник цеху, почав читати щойно отриману газету з телеграмами з-за кордону, потім перескочив на 3-річний план розвитку тваринництва, але нічого розповісти не встиг, бо хтось увімкнув циркулярну пилку. Після вимкнення пилки почав читати передову статтю, причому сам попередньо з нею не ознайомився. У читанні плутався, в результаті все було зімʼято. У процесі такої читки три групи робітників грали в доміно й шашки, в азарті стукали костями й шашками, заважаючи читанню. Хтось спав, сидячи за столом, а половина робітників просто пішла з червоного кутка.
Схоже, така відкрита зневага до ритуалу «політінформації» була поширеною серед робітників. Звіти з інших районів міста повідомляють, що під час політінформації робітники спали, їли, навіть працювали416. Широка перевірка політичної роботи на «Ленінській кузні» 1947 року виявила, що хоча на 3800 робітників припадало 170 агітаторів, робітники були «не в курсі найважливіших рішень партії й уряду, питань міжнародного і внутрішнього становища СРСР»417. Керівництво на місцях намагалося підтримати ілюзію ідеологічного виховання протягом дня на роботі, але визнавало, що в нічну зміну і по гуртожитках, а також серед тієї частини населення, яка не працює, жодної виховної роботи не велося418. Особливо важка ситуація склалася в далеких передмістях (на Куренівці, Пріорці, Батиєвій горі, в Пущі-Водиці) та у великих селах біля Києва, звідки більшість населення їздила на роботу в столицю. Села, де зупинялася електричка, стали містечкамисателітами. Як приклад можна згадати Велику Димерку за 35 кілометрів від Києва: із 8 тисяч її жителів 724 особи працювали в столиці (велику їх частину становили залізничники, які користувалися безкоштовним проїздом). Як випливає зі звіту 1949 року, справжнім «центром масової роботи» у Великій Димерці була місцева церква, а комсомол не розвивався, бо «батьки забороняють, кажуть, скоро буде війна з американцями, американці прийдуть і знищуватимуть комуністів і комсомольців»419. Узагалі, історія відновлення масової політичної освіти в Києві, навіть у перші повоєнні роки, коли громадяни ще цікавилися новою лінією партії і поривалися демонструвати лояльність, підважує нещодавні теорії про «радянську суб’єктивність» і засвоєння громадянами більшовицької ідеології. Становище тільки погіршилося під кінець сталінського періоду. 101
Повсякденний сталінізм
Населення і влада: хто кого? З ідеологічних причин радянська влада не мала наміру толерувати вироблений на місцях консенсус щодо ілюзії політичного виховання. Кілька постанов 1947–1948 років закликали місцевих чиновників серйозніше взятися до ідеологічної роботи й налагодити систему політичного виховання. Листопадова постанова ЦК ВКП(б) про недоліки в агітаційній роботі в Сталінграді і постанова ЦК КП(б)У про стан масово-політичної роботи в Харківській області (травень 1948 року) засвідчують невдоволення висмоктаними з пальця цифрами відвідування вигаданих навчальних гуртків. Про те саме йшлося на місцевих нарадах з питань пропаганди420. Кремль окреслив ідеальну структуру кількащаблевої організації політичного виховання: політшкола, гуртки для вивчення біографій Леніна і Сталіна, гурток для вивчення «Короткого курсу», школа райкому, гурток для вивчення марксистської теорії, вечірній університет марксизму-ленінізму, самостійне вивчення421. На практиці в системі був безлад, як і раніше, тільки місцеві чиновники натиснули на тих, хто стверджував, що «вчиться самостійно», внаслідок чого їхня кількість скоротилася від 41 084 у 1947/1948 навчальному році до 19 300 у наступному. Стрімке зростання кількості записаних у політшколи в той самий час викликає підозру, що членів партії, які, за звітами, сягнули найвищого щабля марксистського виховання, просто переписали на найнижчий. У Києві число політшкіл зросло з 244 (на 5549 учнів, із яких 2990 становили члени партії) до 649 (на 11 984 зареєстрованих учнів, із яких 10 872 —партійці). Наступного року цей величезний клас перейшов на наступний щабель (гуртки з вивчення текстів), і кількість політшкіл різко скоротилася до 248 (і 3620 учнів)422. Певною мірою це засвідчує, що реформа 1948 року була одноразовою кампанією закручування гайок і не розширила мережі партійної політосвіти. У 1947–1948 роках влада намагалася також посилити масову агітацію. У зв’язку зі «сталінградською» постановою про агітмасову роботу від листопада 1947 року Кремль почав вимагати, щоб голови партосередків на всіх заводах і організаціях очолили «агітколективи» за місцем роботи. Якби було відомо, кого звинувачувати в невдачах, це зміцнило б дисципліну. Агітаторів зобов’язали власним коштом купувати пропагандистську літературу — це мало і зекономити державні гроші, і гарантувати, що на місцях таки будуть брошури з нещодавніми допові дями й урядовими постановами423. Водночас влада старалася зробити програму цікавішою для робітників і внесла до списку читання художні твори Льва Толстого, Ніколая Нєкрасова, Максіма Горького та популяр102
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
них радянських письменників Єлізара Мальцева, Вєри Панової і Васілія Ажаєва. Газети схвально писали про ці зміни й інші спроби урізноманітнити «агітпроп», як-от групове слухання радіопередач чи ретельне вивчення міжнародного становища424. Незабаром стало вважатися нормальним, коли гурток, який мав студіювати «Короткий курс», читав історичні романи штибу «Порт-Артур» Олександра Степанова чи «Тихий Дон» Михайла Шолохова, ходив на спектаклі за п’єсою «Загибель ескадри» чи навіть дивився радянські фільми про шпигунів на зразок «Секретної місії»425. Серед інших стратегій кінця сорокових слід згадати спроби передати масову політосвіту в інші руки. Можна було, скажімо, влаштовувати екскурсії в музей Леніна, де досвідчені екскурсоводи професійно читали лекції й відповідали на різноманітні запитання. Київську філію загальносоюзного музею Леніна знову відкрили 15 квітня 1945 року, і до кінця того року її відвідали 96 284 осіб. За документами, лише 41 534 з них були в складі організованих груп, насправді ж, імовірно, не було жодного індивідуального відвідувача поза групою. У 1947 році кількість відвідувачів зросла до 193 656; крім стандартних екскурсій, колектив музею почав пропонувати лекції й семінари про біографії Леніна й Сталіна, з історії партії та про актуальні політичні події426. У 1949 році відкрили ще одну філію музею: в музейному містечку в Києво-Печерській лаврі, найбільшому і найстарішому монастирі країни (заснований 1051 року), влаштували виставку «Про життя і діяльність Леніна і Сталіна». Під час війни невелика спільнота ченців повернулася в Дальні печери, що створило певні «труднощі» для пропагандистів. Присутність ченців нагадувала, що в лаврі зазвичай поклонялися іншим, не марксистським святим; а ще вони розповідали відвідувачам, що похований при вході до Ближніх печер архієпископ Антоній (Абашідзе) навчав Сталіна в Тифліській семінарії — і це була свята правда427. Лекції в музеї Леніна і, можливо, в лаврі були безкоштовними, але відвідувачі мусили мати абонемент, що їх продавали тільки організаціям. Скажімо, 1945 року Український лікеро‑горілчаний трест придбав для своїх працівників сім абонементів на цикл лекцій про основоположні праці марксизму, але організація не могла проконтролювати відвідуваність428. Цей метод задовольнив і пропагандистів, і місцевих партійних діячів. Залишалося тільки вигадати, як забезпечувати відвідуваність на випадок перевірки. У липні 1947 року було створено Товариство з поширення політичних і наукових знань, яке запропонувало цікавіший вихід. Перше таке товариство постало в Москві, а незабаром його відповідники з’явилися 103
Повсякденний сталінізм
в усіх союзних республіках (в Україні — у січні 1948 року). Ця організація давала змогу науковцям і інтелектуалам отримати невеликий гонорар за лекцію; організації могли їх оплатити банківським переказом іншій установі429. За перші п’ять місяців роботи в Києві товариство організувало 298 лекцій, із них «понад сотню» про внутрішні справи, решта головно про радянську історію, біографію Сталіна тощо. Лише одну лекцію було присвячено марксистсько-ленінській філософії, а дві — економічним питанням; ці царини стануть важливішими згодом. У «Київській правді» скаржилися ще на брак лекцій з природничих наук. Вартість кожної лекції становила 150–200 карбованців, і частина фабричних парторгів уважали, що це задорого430. До того ж лекції часто були або надто складні для аудиторії, або, навпаки, такі непрофесійні, що лише заплутували слухачів. Скажімо, 1949 року в П’ятому будівельному управлінні, яке займалося відбудовою Хрещатика, слухачам — переважно молодим дівчатам із села — прочитали лекцію про атомну енергетику з детальним описом структури атома. Того ж таки року заступник головного редактора «Київської правди» товариш Сторчак спробував підзаробити, виголосивши лекцію на тему «Боротьба з космополітизмом у літературі», але його слухачіробітники занепокоїлися, коли він повідомив їм: «Щоб збудувати комунізм, майбутні покоління повинні пройти через кров і трупи, щоб досягти своєї мети»431. Узагалі, наприкінці сорокових років населення цікавилося міжнародним становищем, і це була проблема для рядових агітаторів, які просто не могли відповісти на питання по темі. Це особливо чітко оприявнювалося в дражливих ситуаціях. Наприклад, восени 1947 року створили Комінформ, і радянських громадян турбувало, що компартії Китаю і Великобританії відмовилися в нього вступати432. Того року чутки про дедалі ближчу війну підігрівали інтерес до міжнародних відносин. Улітку кияни були певні, що війна вже почалася, просто її приховують, але в міські шпиталі потай звозять поранених433. Чутки розліталися особливо швидко у вересні 1947‑го, коли радянський представник в ООН Андрій Вишинський виголосив промову «За мир і дружбу між народами, проти паліїв нової війни». Коли її передали по радіо, багато хто вирішив, що це або оголошення війни, або сигнал, що вій на із США ось-ось почнеться. У Печерському районі довкола вуличних гучномовців збиралися натовпи: «можна було почути розмови, що тов. Вишинський відкрито каже, що нам доведеться воювати з Америкою. У них є атомні бомби, і ми будемо атакувати через Туреччину»434. Дехто (наприклад, листоноша в Сталінському районі Ніна Григірова) 104
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
припускали, що США спершу нападуть на Албанію, Болгарію і Юго славію, після чого СРСР вступить у війну. Така інтерпретація свідчить, що слухачі орієнтувалися в тогочасному міжнародному становищі. Радзумовський, шліфувальник з артілі робітників-інвалідів «Трудовик», теж, схоже, розумів баланс сил, хоча трохи перебільшив досягнення США, сказавши: «Америка збирає щороку 175 мільярдів тонн хліба і на додаток до цього може засипати кого завгодно атомними бомбами»435. У місті зароджувалася паніка: хтось уважав, що війна вже йде, хтось казав, що сам чув по радіо, як Сталін оголосив війну США. Кияни розмели сіль, хліб і масло з магазинів і базарів. Продавщиці на Володимирському ринку пліткували, що це й буде війна, обіцяна в Писанні: вона знищить усе і всіх і протриває рівно два місяці436. Парторг «Ленінської кузні» доповідав у міськком партії: «Промова тов. Вишинського викликала інтерес до газет. Газети розбираються миттєво по цехах, і їх не вистачає. Робітники вимагають у цехах доповідь про міжнародне становище»437. Дальші дебати в ООН у жовтні, що їх у радянській пресі описували з драматичною риторикою доби Холодної війни, викликали нову хвилю стурбованості, як перед тим створення Комінформу й особливо роз-
Робітники заводу «Більшовик» слухають радіо в червоному куточку — кімнаті, відведеній для заходів політосвіти. Київ, 1946 рік
105
Повсякденний сталінізм
рив Радянського Союзу з Югославією 1948 року, який породив багато питань і чергове очікування війни — не з Югославією, а зі США438. Під час Корейської війни на Хрещатику встановили велику карту, на якій позначали лінію фронту, влітку 1950 року газети писали, що довкола неї збираються кияни. На лекціях і політінформації найчастіше лунали питання про становище в Кореї та ймовірність того, що США скине там ядерну бомбу. Широкий загал тривожився, що в Азії може розгорнутися війна між США і СРСР: у звітах пишуть, що заводські робітники ставлять непрості питання про японські політичні партії, ситуацію в Тибеті, зміни в Індії та націоналізацію іранської нафтової промисловості439. Марксистська теорія при цьому інтересу не викликала жодного. Реформи кінця сорокових років не позначилися на системі політосвіти. У 1949/1950 навчальному році київські пропагандисти стверджували, що мережу шкіл уже «краще організовано»440, але 1952 року криза знову відчувається гостріше. Чиновники не мали повного контролю над політосвітою, тому намагалися реалізувати директиви згори, водночас поступаючись тиску знизу. На початку 1950-х по всьому СРСР намагалися збільшити відсоток населення, охопленого партійною системою політшкіл, — за словами секретаря ЦК КП(б)У з ідеології Івана Назаренка, «залучити більше позапартійних активістів»441. Статистика підтверджує цю тенденцію. Загальна кількість киян, які нібито вивчали історію партії й теорію марксизму, зростала: від 64 683 осіб (із яких 52 383 партійці) 1950 року до 77 000 (із них 54 864 партійці) 1951 року і 95 654 (із них 59 217 партійці) 1952 року442. Хоча ці позитивні зрушення — тільки ширма для вже знайомої нам стратегії: чиновники змирилися зі спротивом на місцях, і велику частину становили «ті, хто вивчали самостійно» (23 565 у 1950-му, 29 000 у 1951-му і 36 000 у 1952 році)443. Влада також прагнула збільшити кількість гуртків, де вивчали біографію Леніна і Сталіна, та запровадити дворівневу систему вивчення історії партії: за перший рік гуртки мали опанувати «Короткий курс», щоб наступного року перейти до класиків марксизму444. Утім, як раніше, багато змін існували тільки на папері. У 1950 році менше як половина гуртків і політшкіл Кагановичського, Молотовського і Печерського районів дожили до кінця навчального року хоча б на папері. Ті, які ще продовжували збиратися, безнадійно відстали від розкладу. Відвідуваність у вечірньому університеті марксизму-ленінізму й надалі ледве сягала 50 %, та й то, ймовірно, не без звичних маніпуляцій із цифрами445. Перевірки якщо й відбувалися, то засвідчували хіба повне незнання чи навіть відверту зневагу роздратованих робітників. Скажімо, під час перевірки в першому цеху заводу «Арсенал» 1951 року 106
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
робітник Сапак сказав, що СРСР створено 1937 року, а робітник Захарчук так охарактеризував статус етнічних меншин у Російській імперії: «Їм жилося погано, налітали негри й усе забирали»446. Траплялися випадки відвертого спротиву політосвіті, хоча й нечасто: легше було прийти на кілька лекцій, аніж заїдатися з керівництвом. Проте в кількох звітах зафіксовано пряму мову тих, хто опирався, якот інженера-механіка заводу «Укркабель» Ковальчука, котрий чотири роки поспіль відмовлявся записуватися у навчальні гуртки, і в 1951-му пояснював це так: Справа не в тому, що ви мені запишете догану чи тридцять доган. Я з партійним квитком пройшов усю Вітчизняну війну. У мене двоє дітей, і я мушу їх оздоровити цього року, і тому я підробляю. Я займався і займаюся, а на заняття я не можу ходити. Не розумію, чому ви вхопилися за Ковальчука. Мене було двічі контужено й мені важко мізками працювати. Догана — велике покарання, я їх не мав. Коли я приходжу на заняття, я там засинаю447.
Не зважаючи на його плутані пояснення, Ковальчуку винесли догану із записом у партійну облікову картку. Це було найсерйозніше покарання, як не рахувати виключення з партії і чіткий знак для інших: краще вдати, що ти береш участь у політосвіті. Інколи службовці доводили, що університетська освіта звільняє їх від участі у навчальних гуртках. Теоретично про це справді йшлося в директивах про агітроботу від 1938 року (у зв’язку з виходом «Короткого курсу»), але після війни на це здебільшого не вважали. Комуністів картали в парткомі і погрожували доганою, а то й гіршим448. Ті, хто відвідував гуртки, схоже, не надто цікавилися освітою. На місцевих ідеологічних нарадах інструктори політшкіл і гуртків скаржилися, що їм бракує дисциплінарних засобів, доступних хоча б шкільним учителям. Ось що 1951 року сказав товариш Злобінський із заводу сталевих кас: «Учитель у школі може поставити двійку, якщо учень погано поводиться, може попросити його вийти. Нас цієї можливості позбавлено»449. Пропагандисти нижчих рівнів у розпачі бралися читати в класі художні твори — наприклад, «антиімперіалістичні оповідання» Проспера Меріме — або в біографії Сталіна одразу переходили до розділу про війну, бо ця тема спонукала аудиторію ділитися власними спогадами450. На відміну від системи політосвіти, політіформація сягнула того щабля, де годі було намагатися зібрати надійні статистичні дані, безперечно, на радість усім учасникам процесу. Влада просто підраховувала кількість агітаторів у місті: 35 686 у 1951 році, з них 22 039 (54 %) станови107
Повсякденний сталінізм
ли члени партії, які здобували чи вже здобули вищу освіту451. Вони проводили стільки виступів, що неможливо оцінити їхні успіхи чи невдачі: протягом 1950 календарного року такі зустрічі відвідало 1,4 мільйона людей, а у вересні 1951‑го — 85 000452. На початку п’ятдесятих київські пропагандисти перестали підраховувати кількість таких виступів, як наприкінці сорокових кинули врешті-решт рахувати слухачів. Окремі організації могли вести власну статистику, але, схоже, їхні цифри приблизні й округлені. Скажімо, на заводі «Арсенал» 1950 року 200 агітаторів нібито провели 2000 виступів, 2500 читань газет і 590 лекцій453. Найімовірніше, відбувалися лише читання газет, та й то не так часто, як написано у звіті. Натомість Товариство з поширення політичних і наукових знань, яке проводило платні лекції, не могло задовольнити попит організацій міста, хоча на початку 1952 року пропонувало щомісяця понад 1300 лекцій454. На початку 1950-х років і агітатори, і їхні слухачі втомилися імітувати регулярну роботу. Партійні доповідні того періоду чесно фіксують, що агітація пожвавлювалася під час різних політичних кампаній (виборів, державних позик, підписання листів), та незабаром сходила нанівець455. У 1952 році партійне керівництво заводу «Більшовик» визнавало: у більшості цехів панує «атмосфера байдужості» до всього, що стосується масової політичної роботи; заплановані зустрічі часто не відбуваються, бо «народ не зібрався». У лютому 1953‑го в механічному цеху того самого заводу в обідню перерву робітники спали, їли і грали в шашки в червоному куточку замість читати там газети чи бодай слухати радіо (яке, до того ж, зламалося)456. Керівники, яких хвилювала відсутність ідеологічної роботи у їхніх організаціях, замовляли лекції Товариства з поширення політичних і наукових знань. Та навіть воно доповідало, що в січні 1952 року 17 лекцій довелося скасувати через неявку слухачів. Навесні і влітку того ж таки року в самому тільки літньому театрі в Маріїнському парку скасували біля тридцяти лекцій457. Навіть колись популярні теми про міжнародні відносини вже не цікавили широкий загал, коли не брати до уваги короткі періоди панічного очікування війни. У лютому 1951‑го лекція на 400 слухачів на заводі електровимірюваних приладів пройшла «з початку до кінця під неймовірний гамір та вигуки», бо керівництво організувало її як передвиборчий захід і перед початком у їдальні наливали спиртні напої458. Якщо політінформація набирала таких форм навіть на підприємствах і в організаціях, то в передмістях ситуація складалася ще гірше. У 1951 році один київський комуніст анонімно писав до ЦК в Москву: 108
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
Вам шлють звіти про кількість тисяч бесід, проведених колективом агітаторів. Насправді це брехня. Ніхто з агітаторів серед населення ніколи влітку не був. Вас просто дурять. Шановні товариші! Це в Києві, столиці УРСР. А на районах, по селах, там про центральну газету й думати забули459.
У відповіді московському начальству київське керівництво замовчує засяг агітроботи в передмістях, де серед населення виразно переважав робітничий клас, натомість спростовує інший закид, наче там майже немає газетних кіосків. Виявляється, 1951 року в Києві нараховувалося лише 57 газетних кіосків, 12 із яких саме в передмістях; вони щодня продавали близько 76 000 примірників газет, із яких 27 500 — центральні. Якщо врахувати ще й передплати, то до Києва щодня надходило 258 000 примірників газет, але це, звичайно, не «пропагандистська робота», тому авторам звіту залишалося тільки визнати існування «серйозних недоліків»460. Чиновники середньої ланки найбільше потерпали від кризи агітпропу. На XVII з’їзді КП(б)У у вересні 1952‑го товариш Шоханова, секретар з пропаганди Дніпропетровського міськкому, від безвиході навіть запропонувала, щоб за ухилення від політосвіти дозволити виганяти з партії. Зі стенограми засідання дізнаємося, що це викликало «пожвавленняя в залі», але іншого відгуку ця радикальна пропозиція не знайшла. На тому ж таки з’їзді Підтиченко запропонувала реорганізувати систему політосвіти — з вуст радянського посадовця це було пряме визнання поразки461.
Останнє «ура» За іронією долі, останні теоретичні праці самого Сталіна стали нездоланною перешкодою для радянської системи політосвіти. У червні 1950 року в газеті «Правда» з’явилася розлога мовознавча стаття вождя, у якій він назвав «фальшуванням марксизму» провідну теорію Ніколая Марра (1865–1934), чільного радянського фахівця з історичної лінгвістики. Сталін оминув Маррову плутану «яфетичну теорію» походження всіх індоєвропейських мов і зосередився на концепції «класової природи» мови. На його думку, попри революцію, мови й надалі визначали межі націй, а не класів. Відтак вождь стверджував, що включення мови в суспільну «надбудову», яка начебто міняється відповідно до перетворень «економічного базису», викривляє марксизм462. Статтю Сталіна «Марксизм 109
Повсякденний сталінізм
і питання мовознавства» одразу перевидали окремою брошурою колосальними накладами. Цю статтю написано простіше, ніж тексти самого Марра, але для пересічного читача й вона була абсолютно неприступною. Радянські пропагандисти це розуміли і тому внесли її тільки в програму політосвіти для науковців і студентів. Сталінові тези підсумувати було непросто, тому пояснення зарясніли розмитими народницькими формулами на зразок «це народ творить мову»463. Праця Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» 1952 року стала ще серйознішим викликом. Політекономія займала важливе місце в ідеології марксизму-ленінізму, отож пропагандисти мусили залучити найновіший твір вождя до системи політосвіти. Ба більше, у цьому нарисі, який постав із коментарів до підручника політекономії, Сталін розглядав засадничі питання радянського суспільствознавства. Скажімо, він підтвердив, що об’єктивні економічні закони (протиставлені державному регулюванню) продовжують існувати і при соціалізмі, але окреслив він їх як «запланований пропорційний розвиток» економіки, заснований на задоволенні суспільних потреб, а не на прагненні зиску. Сталін також підтвердив, що при соціалізмі й надалі існуватиме товарообіг. До його втручання радянські економісти розходилися в поглядах на ці питання464. Хай там як, пересічний читач у такому розібратися не міг. Пропагандистам пощастило: праця Сталіна вийшла друком на початку жовтня 1952 року, себто за якісь кілька днів до початку ХІХ з’їзду КПРС. Це був перший з’їзд за тринадцять років, і ця важлива політична подія відтіснила інші новини на задній план. Радянські громадяни почали «вивчати» матеріали з’їзду ще до того, як він закінчився, передусім виступ Маленкова і короткі завершальні зауваги Сталіна. Однак те, що в пресі називали «вивченням», на практиці зводилося до групового читання, як засвідчують низові звіти і навіть частина статей у газетах465. Стенограма першого пленуму ЦК КПУ після завершення з’їзду КПРС підтверджує, що очільники Компартії України пильно штудіювали риторику таких повідомлень. Переглядаючи чернетку звіту в Москву, перший секретар Мельников натрапив на таке речення: «Мільйони робітників беруть участь у колективному читанні цих історичних документів». Він наказав замінити «читання» на «вивчення», щоб не здалося, що «у нас неграмотні люди»466. Звісно, йшлося не лише про рівень освіти, а й про активне сприйняття: вивчення передбачає активні дії, а читання — пасивне слухання. Ідеологам важило на тому, щоб ці тексти викликали жвавий відгук у публіки, байдуже — «вивчали» їх, чули по радіо чи слухали у виконанні 110
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
агітаторів. У звітах з Ленінського району зазначено, що, заслухавши ці промови, жителі району і робітники «висловлювали відданість і любов до нашої партії, радянської держави і товариша Й. В. Сталіна». Робітники «Ленінської кузні» теж відчували «радість і гордість» за радянські досягнення й «одноголосно висловили сердечну вдячність Комуністичній партії і мудрому вождю Комуністичної партії і радянського народу, Йосифу Віссаріоновичу Сталіну». «Натхненні твором нашого дорогого вождя “Економічні проблеми соціалізму”» працівники лікеро‑горілчаного тресту встановили собі нові річні норми виробництва467. Згадка про «Економічні проблеми» свідчить, що якийсь місцевий чиновник, схоже, намагався вирішити проблему, об’єднавши «вивчення» трактату Сталіна з читанням матеріалів з’їзду. У річному звіті Дарницького району сказано, що населення активно «вивчало» матеріали з’їзду і твір Сталіна: відбулося 7000 «виступів і читань», що їх відвідали 80 000 осіб468. Утім, очільники республіки не підтримали цю ініціативу. У грудні 1952 року перший секретар Мельников пояснював членам ЦК КПУ: Не можна плутати розʼяснення рішень зʼїзду і праць товариша Сталіна. Праця товариша Сталіна вимагає наукового розʼяснення високо кваліфікованими лекторами. […] Не можна допустити, щоб ми могли найближчим часом у кожному селі читати лекції про працю товариша Сталіна. Лекторів ми не знайдемо, а спрощення допускати не можна469.
Так український партійний очільник викреслив книжку Сталіна зі списку найновіших політичних матеріалів, що їх мусили «вивчати» народні маси, ймовірно, за вказівкою головних пропагандистів у Москві. Книжку усунули з царини масової політінформації, яку влада більш чи менш відверто подавала як ритуал подяки. Натомість вона перейшла в систему політосвіти. Треба було підтримувати ілюзію «вивчення» твору, самостійно і в організованих групах. З 1 січня 1953 року система політосвіти офіційно перемкнулася зі звичайної програми на вивчення матеріалів з’їзду й економічного нарису Сталіна470. Та вже наприкінці січня газети зарясніли повідом леннями про проблеми з вивченням книжки Сталіна, поверховим і сповненим дурних помилок471. З архівних документів постає ще дош кульніша для радянських пропагандистів картина. Гуртки, які спеціалізувалися на політекономії, бралися за «Економічні проблеми соціалізму» на другому році навчання. У 1952/1953 році таких гуртків нараховувалося лише 50, себто вони становили малесенький відсоток міської системи політосвіти, до якої входило кілька тисяч гуртків, шкіл 111
Повсякденний сталінізм
і семінарів. Члени гуртків з політекономії (переважно інженери й економісти) мали присвятити вивченню Сталінового твору 34–52 години на рік. У 17 школах при райкомах пропагандисти виділили на цю книжку лише по 8 годин, а майже 600 політшкіл та інших закладів до неї і не бралися472. На практиці навіть голови семінарів — кузень рядових пропагандистів — не могли подужати твір Сталіна. У більшості організацій бракувало фахових економістів-теоретиків, вони запрошували лекторів з університетів або шкіл і зараховували відвідання лекцій як участь у вивченні «Економічних проблем». За звітами, з жовтня 1952‑го по лютий 1953 року міськком організував аж 2420 таких лекцій473. Та навіть фахові економісти й викладачі суспільствознавства пасували перед теоретичними питаннями радянської економіки. Міський звіт з ідеологічної роботи містить розповідь про прикру помилку замміністра фінансів товариша Попова, який на відкритій лекції заявив, що планування — головний економічний принцип соціалізму, хоча Сталін розлого спростував цю тезу у своїй книжці. (Сталін доводив, що голов ний принцип — спланований пропорційний розвиток, націлений на покращення добробуту радянського народу, а не на зиск474.) На лекції при управлінні Південно-Західної залізниці пропагандист Д. Агранат стверджував, що 130-відсоткове промислове зростання в соціалістичних державах-сателітах Східної Європи відбувається за рахунок «зубожіння трудящих мас»475. В іншому звіті задокументовано цікавий діалог робітників кондитерської фабрики ім. Карла Маркса з професором Кузнєцовим із сільськогосподарського інституту, який не міг дати раду їхнім запитанням: — Чи є в нас експлуатація [праці]? — Ні. — А як же бути з хатніми робітницями? — Так, хатні робітниці в нас ще експлуатуються. — Тоді всі відповідальні робітники в нас експлуататори? — Ну, в такому разі хатні робітниці [— це] не експлуатація476.
Ті, хто начебто «самостійно вивчав» тексти марксизму-ленінізму, побоялися заявити, що вони опрацювали «Економічні проблеми» й казали, що натомість вивчали матеріали з’їзду. У лютому 1953 року ЦК КПУ підсумував: навіть члени партії, які навчалися самостійно, «були неготові взятися до “Економічних проблем”»477. Відвідування виступів запрошених лекторів стали оптимальним виходом для тих, кого переконали записатися на самостійне вивчення книжки Сталіна478. Професори і вчителі, яких запрошували прочитати лекцію чи допомогти гурткам 112
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
при інших організаціях, отримували за це гонорар, хоча жодна сторона на цьому не наголошувала479. Те, що система політосвіти не впоралася з останньою теоретичною працею Сталіна, — лише одна з її численних поразок. Утім, влада не надто цим переймалася, адже, на її думку, політінформація і політосвіта — просто ритуал причетності, який позначав залученість особи в радянський політичний світ. Станом на 1953 рік ціла армія із 41 929 агітаторів (із них 24 399 мали чи здобували вищу освіту) була готова читати і пояснювати киянам нові постанови Кремля. Попереднього року вони провели близько мільйона «виступів», що їх відвідало близько 10 мільйонів громадян, — ця цифра вдесятеро перевищувала тогочасне населення міста480. «Агітатори» відповідали за політінформацію; 6118 «пропагандистів» опікувалися системою політосвіти, до якої у 1952/1953 навчальному році входило щонайменше 3363 гуртків, 597 політшкіл і 17 шкіл при райкомах, а також 676 теоретичних семінарів і 73 цикли лекцій для тих, хто вивчав марксизм-ленінізм самостійно. Того року кількість охоплених політосвітою сягнула 105 381 (із них 58 784 — кандидати і члени партії)481. На практиці це означало, що до системи політосвіти залучили «майже всіх комуністів, крім старих і немічних»482, та десятки тисяч позапартійних киян — соціально активних, амбітних робітників та службовців, яких цінувало керівництво. Добрий громадянин доби сталінізму мав записатися до якогось закладу політосвіти, але не конче мусив ходити на заняття чи взагалі щось учити. За якісь кілька днів до смерті Сталіна ЦК КПУ присвятив окреме пленарне засідання вадам пропагандистської роботи в Києві. На цій нараді 27–28 лютого 1953 року промовці зазначали, що відвіду ваність навчальних гуртків не перевищувала 50–60 %, навіть коли організацію заздалегідь попереджали про інспекцію. Гуртки постійно розпускали чи переформатовували; слухачі, схоже, і не намагалися вести конспект483. По великих заводах, як-от «Більшовик», лекції регулярно скасовували через «неявку слухачів»484, що вже казати про менші підприємства. У заводських гуртожитках, на будівництві, себто там, де збиралися наймобільніші молоді робітники, яким нічого було втрачати, зазвичай ніхто й не намагався підтримувати ілюзію політосвіти. Влада так само не старалася охопити безробітних жителів далеких передмість485. Партійні очільники повоєнного Києва вперше звернули увагу на гендерний дисбаланс у політосвіті, що, напевно, відбивав уявлення доби пізнього сталінізму про вторинну, допоміжну роль жінки в політичній сфері. Серед працевлаштованих киян нараховувалося 190 тисяч жінок, але партійні чиновники вважали, що «більшість із них не бере 113
Повсякденний сталінізм
участі в політроботі й не охоплена системою політосвіти». Серед жінок, які працювали у Києві, 1570 офіційно значилися як «неписьменні», а ще 3200 — як «малописьменні»486. Агітатори і пропагандисти теж не конче мали добру освіту: понад 3000 агітаторів і щось біля сотні пропагандистів закінчили тільки початкову школу487. Однак найбільше промовців турбувало те, що 31 193 киянина (з них 22 435 — члени партії), які зареєструвалися на самостійне навчання, «насправді взагалі не навчаються і демонструють нерозуміння теорії марксизму-ленінізму»488. Доповідаючи про це пленарне засідання Георгію Маленкову в Москві, перший секретар Мельников трохи змінив цю фразу: «Багато комуністів, які вчать теорію марксизму-ленінізму самостійно, насправді взагалі не вчаться»489. Хоча ні це відкриття, ні можливі розв’язки проблеми, запропоновані у звіті з Києва, Маленкова не зацікавили. Третього березня 1953 року, коли до нього надійшов цей звіт, Сталін уже лежав у комі на своїй підмосковній дачі, а Маленков мусив змагатися за владу з іншими заступниками вождя. Для суворої системи радянської політосвіти, доти зосередженої на особі Сталіна і його виступах, лібералізація і реструктуризація стали справжнім шоком. Уже влітку 1953 року статті в партійних часописах сигналізували активістам агітпропу кінець культу Сталіна. Це подавали як повернення до правильного марксистського розуміння ролі видатних особистостей і широкого загалу в історії, що підривало самі підвалини радянської політосвіти490. У вересні 1953 року ЦК КПРС піддався на тиск знизу і постановив, що участь у політосвіті має бути винятково добровільна. У Києві й деінде в СРСР цю постанову інтерпретували як дозвіл узагалі розпустити систему політосвіти. Щонайменше в трьох районах міста партійні чиновники вирішили позакривати вечірні партшколи. Багато організацій і підприємств у новому навчальному році не заснували жодного гуртка: позапартійних активістів звільнили від будь-яких зобов’язань, а члени партії вказали, що вивчатимуть тексти марксизму-ленінізму самостійно. Партбюро мотоциклетного заводу постановило, що самостійне вивчення — це «слухання радіо, читання газет і журналів»491. Секретар парторганізації Генпрокуратури УРСР Єфименко описав нову лінію партії в царині політосвіти словами відомої української народної пісні: «Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать»492. Система політінформації теж потерпала від масової неявки. Після смерті Сталіна на відкриті лекції з політичних тем стало приходити ще менше слухачів. Чи не найразючіші приклади зафіксовано на Київському авіаційному заводі (завод № 483)493. 114
Розділ 3. Радянськість: курси з підвищення кваліфікації
Унаслідок цього Кремль змушений був опублікувати пояснення: ніхто не збирався розпускати систему політосвіти494. Парторги і далі мали заламувати людям руки, щоб ті записувалися в гуртки, чи бодай фабрикувати відповідні цифри. Робітників знову почали заганяти на читання газет і відкриті лекції, хоча б тоді, коли очікували перевірок. Радянська влада вірила у виховну роль політичної освіти і прагнула охопити всіх киян різними формами політінформації чи політосвіти. Спершу населення щойно звільненого міста тішилося цій ініціативі, адже політінформація допомагала орієнтуватися в радянському політичному житті, а участь у гуртках засвідчувала лояльність. Проте інтерес незабаром згас і почалася боротьба за відвідуваність. Політосвіта перетворилася на черговий ритуал причетності і то чи не найменш популярний, адже на неї треба було постійно витрачати час. Майже повсюдний пасивний (а часом і активний) спротив обов’язковим заходам ставить під сумнів новітні теорії про масову інтерналізацію комуністичної ідеології і розвиток «радянської суб’єктивності». Непідйомна система політінформації і політосвіти, якою завідували «добровольці»агітатори і пропагандисти, насправді не могла перетравити складніші марксистські твори. Та з ідеологічних міркувань влада не могла визнати, що політосвіта стала просто черговим локусом символічної взаємодії громадян і держави, місцем, де можна було подякувати за офіційні виступи й виявити належний ентузіазм. Держава була постійно невдоволена агітпропом через розрив між декларованими завданнями (вивчення марксизму мало підносити рівень свідомості) і його реальною політичною функцією ритуалу причетності.
115
Іменний покажчик
Іменний покажчик
Агранат, Д., 112 Ажаєв, Василій, 103 Андріянцева, 32 Антоній, архієпископ, 103 Ахтирко, робітник, 29 Бабкін, Семен, 201 Бажан, Микола, 282 Бакевич, Марія, 201 Балачук, К. Ф., 36 Бандера, Степан, 81, 229, 290 Барков, І. В., 199 Бейзем, Ш. А., 238 Беляєва, громадянка, 208 Бенштейн, Хана, 201 Березкіна, Параска, 119 Берія, Лаврентій, 43, 44, 152, 178 Берлін, Ісайя, 234 Білошицький, Павло, 77 Білявський, громадянин, 208 Блідман, Абрам, 137, 138 Блох, закрійниця, 126 Богомолець, Олександр, 48, 184, 187, 189, 221, 274 Бранденберґер, Девід, 96 Бублик, громадянка, 124 Букреєв, Борис, 28 Булганін, Микола, 178 Бульба-Боровець, Тарас, 256 Бунакова, громадянка, 30 Вайнер, Амір, 54 Ванін, Григорій, 43 Ванчук, парторг, 98
Васильківський, громадянин, 237 Ватуля, Олексій, 202 Ватутін, Микола, 23, 48, 56, 73–75 Вдовін, підполковник, 204 Векслер, А. В., 174 Верьовка, Григорій, 40 Вишеславський, Леонід, 238 Вишинський, Андрій, 36, 104, 105 Вишня, Остап, 230, 283 Вільховий, П., 234 Виноградов, В. Н., 43 Вітер, родина, 198 Власов, Андрій, 11 Власов, Олександр, 139, 188, 189, 218 Волкова, партійний секретар, 147 Волошин, Захар, 200, 201 Ворошилов, Климент, 87, 178, 221 Вронський, продавець газет, 84 Врублевський, робітник, 170 Вучетич, Євген, 75, 293 Гайдамака, агітатор, 196 Гайдук, В., 180 Гальчинський, робітник, 29, 121 Герасименко, працівник заводу, 65, 66 Герасимова, Марина, 17 Герасютин, В., 89 Гикал, Михайло, 237 Гітлер, Адольф, 27, 29, 31, 32, 35, 37, 38, 230, 236 Гнатенко, Марина, 174 Головатий, Борис, 198 Головатий, Ферапонт, 119 Головцин, Василь, 41
295
Іменний покажчик Горбань, Борис, 61, 139 Горбатов, Борис, 37 Горохвацький, громадянин, 236 Горький, Максим, 94, 102 Гречко, Андрій, 69 Гречуха, Михайло, 69 Григірова, Ніна, 104 Григор’їв, робітник, 167 Григоржевський, громадянин, 119 Гриценко, робітник, 284 Гришко, Григорій, 237 Гудзівний, В. Т., 179 Гуриненко, Галина. 40 Гусятникова, Параска, 186–188, 217, 218 Гутман, С., 235 Гутченко, Л. Ф., 124 Гутченко, робітник, 28 Гущин, агітатор, 197 Ґілл, Ґрем, 44 Давиденко, Федот, 200 Давидов, Олексій, 174, 188 Данилов, робітник, 129 Дем’янчук, І. Т., 77 Демуріна, робітниця пошти, 29 Демченко, Марія, 167 Дербарімдікер, М. Л., 236 Джиджуленко, член партії, 153 Дзюба, Іван, 17, 76, 244, 255 Длинчук, громадянка, 211 Добіжа, Андрій,204 Долотенко, Зінаїда, 187 Доринченко, Ольга, 42 Дубина, Кузьма, 27, 246 Дубнер, парторг, 146 Дубовицька, Х. М., 178 Душко, Андрій, 188, 218 Ємельянов, парторг, 63 Єпіхіна, робітниця, 29 Єрофеєва, Євфросинія, 201 Єфименко, партійний секретар, 114 Жданов, Андрій, 38, 74,165, 178, 221, 255 Жук, робітник , 152
Жуков, Георгій, 20, 48, 221 Заболотний, Володимир, 158 Зайцев, Іван, 201 Закржевська, Марія, 201 Залевко, робітник, 126 Захарчук, робітник, 107, 263 Златоус, громадянин, 235 Злобінський, громадянин, 107 Зубкова, Єлена, 16 Іванов, Ю., 40 Іващенко, І., 29, 42 Іващенко, Ольга, 66 Іжеля, голова виконкому Залізничного району, 175 Іков, В., 124 Ільченко, начальник Облпромстрахкаси, 124 Інклс, Алекс, 16 Каганович, Лазар, 12, 67, 140, 181–184, 188, 190, 198, 200, 217, 218 Каганович, Леонід, 236 Калінін, Михайло, 74, 178 Калмикова, агітатор, 154 Калюк, робітник, 126 Кам’яненко, Олександра, 187 Кановський, зам директор, 64 Карлов, професор, 81 Карпенко, Н. С., 180 Карпенко-Карий, Іван, 54 Каспар, робітник, 202 Кауфман, агітатор, 176 Кац, Борис, 198 Каштан, агітатор, 194 Керенський, Олександр, 229 Кізей, агітатор, 174 Кізун, робітник, 235 Клочко, громадянка, 195 Коваленко, Микола, 236 Ковальський, Сергій, 77 Ковальчук, інженер, 107 Ковпак, Сидір, 64, 202 Коготюк, робітник, 128 Козакова, агітатор, 168
296
Іменний покажчик Колбасіна, Тамара, 40 Колос, Віктор, 137, 140 Комарницький, Микола, 210 Комарницький, працівник, 202 Комолова, Галина, 77 Конєв, Іван, 221 Кононенко, Валерій, 17 Кононенко, викладачка Київського медінституту, 81 Кононенко, профессор, 99 Конькова, агітатор, 167 Коптенко, робітник, 181 Корнійчук, Олександр, 25 Короптєва, Марія, 197 Коротчевський, інженер, 190 Коротченко, Дем’ян, 69, 148 Косіор, Станіслав, 169 Коткін, Стівен, 13 Котов, партійний секретар, 147 Кочубей, Михайло, 201 Кравченко, священик, 233 Крупина, Віктор, 17 Кубрик, Устина, 196 Кузнецов, Олексій, 182 Кузнецов, професор, 112 Куромія, Гіроакі, 9, 13 Куроптєєва, Марія, 207 Кухарчук, Ніна Петрівна, 93 Куценко, Марія, 222 Куценко, робітник, 199 Кушнарьов, партійний секретар, 143 Лавриненко, громадянин, 224 Лазебна, парторг, 70, 146 Лазоришин, Жанна, 76 Ленін, Володимир, 62, 67, 68, 71, 72, 78–80, 98, 102, 106, 142, 188, 227, 228, 255, «Зібрані Твори», 98 «Що робити?», 94 Лисенко, громадянин, 167 Литвин, Костянтин, 55, 72 Литвинов, робітник, 124, 200 Лихолат, Анатолій, 83, 91 Лойко, управдом, 122 Лондон, громадянка, 201
Луцький, ветеран, 202 Майборода, Онися, 22 Макаренко, Я., 22 Макаров, агітатор, 171 Малаков, Дмитро, 11 Маленков, Георгій, 68, 77–79, 110, 114, 178, 181, 184 Малишев, підполковник, 83 Малінін, робітник, 43 Мальцев, Елізар, 103 Мануїльський, Дмитро, 36, 52, 71 Марр, Ніколай, 109, 110, 262 Марчак, Микола, 169 Марченко, громадянка, 176 Марченко, Михайло, 238 Матвєєв, робітник, 126 Матушевич, Адріан, 133 Мацуй, Петро, 56, 64, 190, 220, 222 Медведєв, громадянин, 168 Мельник, Афанасія, 201 Мельников, Леонід, 43 Мельникова, Лідія, 178 Меріме, Проспер, 107 Мжаванадзе, Василь, 37 Мигаль, Тетяна, 119 Михайлевська, Неоніла, 119 Михайленко, партійний секретар, 213, 218 Міхніцький, робітник, 169 Мишеннікова, громадянка, 167 Мокієнко, Федір, 30, 35, 132, 134 Молотов, В’ячеслав, 56, 67, 68, 88, 178, 182, 183 Назаренко, Іван, 72, 106, 157, 160, 165 Нестерова, К. Д., 207 Нечаєва, громадянка, 207 Нєкрасов, Ніколай, 102 Новицький, О., 27 Новиченко, Леонід, 26 Носенко, О., 210 Огнєв, Л., 22 Олексієнко, робітник, 127 Олєйніков, О., 234
297
Іменний покажчик Оліфер, листоноша, 123 Орлов, Є. Г., 200 Орлова, Раїса, 43, 270 Орловська, Єлизавета, 206 Остапенко, Олександр, 204 Отроков, член партії, 36 Павловський, гвардії капітан, 202 Палладін, Олександр, 188, 189 Палочкіна, Анна, 208 Панова, Вєра, 103 Пашко, М., 133 Пашко, Яків, 37, 159 Пашкова, робітниця пошти, 29 Петриченко, Дуня, 133, 137, 138 Петриченко, Микола, 43 Петровська, Євгенія, 197 Петровська, робітниця, 29 Пєсков, Олександр, 186 Підтиченко, Марія, 24, 52, 86, 88, 95, 109, 137 Пісний, П., 201 Пйорко, Андрій, 129 Політава, Антоніна, 201 Полячек, Петро, 178 Пономаренко, П. К., 65 Попов, замміністра фінансів, 112 Прибора, закрійниця, 126 Прищепа, Варвара, 204 Прозорва, Євдокія, 43 Прокопенко, Феня, 29 Пряннікова, громадянка, 207 Радзумовський, шліфувальник, 105 Радченко, Олександр, 42 Раздуваєв, робітник, 38 Рвачева, громадянка, 176 Резут, робітник, 181 Рильський, Максим, 29, 49, 180 Різниченко, Костянтин, 176 Розенфельд, Євсей, 236 Рокоссовський, Костянтин, 221 Садовська, К. М., 178 Сапак, робітник, 107
Свергун, громадянин, 176 Свідерська, громадянка, 195 Світленко, Агафія, 209 Сердюк, З. Т., 30, 131 Синиця, Михайло, 181, 188, 211, 218, 223 Скляр, інженер, 42 Сковорода, Григорій, 54 Скоропостижний, отець, 233 Скороходова, агітаторка, 128 Скрипчук, громадянка, 176 Слониця, Олексій, 44 Слушна, громадянка, 168 Сосюра, Володимир, 280 Сталін, Йосиф, 8, 12, 21, 32, 44, 89, 97, 105, 110, 112, 181, 183, 186, 206, 209, 236 вибори в Києві, 59, 100, 159 відзначання дня народження, 57–59, 78, 116, 144 «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», 110–112 «Йосиф Віссаріонович Сталін: Коротка біографія», 98 «Марксизм і питання мовознавства», 109 Пам’ятники, 78 «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», 81, 84, 86, 91 «Про основи ленінізму», 99 смерть і похорон, 76–79, 114 «Твори», 98, 99 Старік, М. Б., 100 Степанов, М., 139 Степанов, Олександр, 103 Столяренко, Іван, 202 Стонаєв, Ф., 199 Сторчак, редактор газети, 104 Строментов, Петро, 139 Судакова, робітниця, 29 Суслов, Михайло, 182 Табакмахер, агітатор, 168 Тараненко, агітатор, 101 Терлецький, Іван, 200 Тимошенко, Семен, 221 Тичина, Павло, 179, 188, 189, 226, 229, 230
298
Іменний покажчик Черчилль, Вінстон, 89, 167 Чигір, громадянин, 176 Чуткий, Павло, 42
Тіто, Йосип Броз, 38, 74 Ткаченко, Павло, 82 Толстой, Лев, 102 Трипільський, директор ломбарду, 32 Трубило, робітник, 63 Трумен, Гаррі, 37 Турба, робітниця пошти, 29
Шаповалова, громадянка, 176 Шапошнікова, Аграфена, 202 Шварц-Фетісов, робітник, 127 Шевченко, Тарас, 26, 54 Шевчук, виборець, 173, 174 Шинкарук, Володимир, 184 Шкурляк, робітник, 125 Шмалько, прибиральниця, 122 Шолохов, Михайло, 103 Шолуденко, Никифор, 73, 74 Шоханова, партійний секретар, 109, 263
Українка, Леся, 54 Ухтовська, П. Д., 179 Федотова, парторг, 124 Феодорович, Сергій, 119 Філатова, громадянка, 207 Хмельницький, Богдан, 51 Ходаківська, громадянка, 176 Хоменко, інженер, 128 Хохол, Олена, 189 Хрущов, Микита, 19–22, 34, 48, 54, 61, 64, 73, 78, 82, 133, 154, 174, 178, 182, 223 «Секретна доповідь», 235 Худов, І., 202 Царик, Григорій, 188, 189, 225, Цвєтковський, військовий, 202 Чайковський, стахановець, 202 Чеботарьов, Федір, 188, 218 Чернецькі, подружжя, 208
Шрайман, Поліна, 202 Щербина, полковник, 237 Щорс, Микола, 56 Юркевич, А. В., 116 Юхимець, громадянин, 38 Яворський, Михайло, 202 Яновський, Юрій, 32 Ярмоленко, Марія, 186, 188, 209, 222 Ярчевська, вчителька, 88 Ятко, Микола, 26 Яценко, Палажка, 202
299
Предметний покажчик
Предметний покажчик
Агітатори, 15–17, 40, 65, 85–91, 94, 99–102, 104, 107–109, 111, 113, 114, 117, 128, 137, 154, 155, 157, 159–177, 189, 191, 194, 195, 198, 213, 219, 235 Агітпроп, 83, 86, 88, 89, 103, 109, 114 Албанія, 105 Англія, див. Велика Британія Антисемітизм, 23, 41, 42, 45, 170, 218, 227, 248 «Арсенал», завод (Київ), 47, 58, 82, 100, 106, 108, 129, 145, 147, 181, 188 Бабин Яр, 23–27, 33, 73 Батиєва гора (Київ), 101, 175 Берлін, 51 Бессарабія, 172 Білоруси, 27 Білорусь, 82 «Більшовик», завод (Київ), 65, 105, 108, 113 «Більшовик України», журнал, 35, 38, 76 Болгарія, 89, 90, 105 «Британський союзник», журнал, 161 Буг річка, 90 Будапешт, 39 Варшава, 39 Велика Британія, 38, 90, 168 Велика Димерка, село, 101 Верховна Рада УРСР, 56, 57, 59, 62, 69, 133, 154, 158, 177 «Вечірній Київ», газета, 41 Вечірній університет марксизму-ленінізму (Київ), 95
Вибори, 16, 59, 153, 159, 167, 170 Виборці, 16, 65, 154, 159 Виборчі дільниці, 18, 127, 177 Військові злочини, 21–30, 32, 33, 34, 40 Військовополонені, німецькі, 27, 31, 32, 138 Військовополонені, радянські, 25 Вінниця, 231 Віра, 15, 17, 49, 82, 96, 198, 208, 233 Воєнні позики, див. облігації Володимирський собор (Київ), 193, 200 Ворзель, 11 Вороги, 14, 21, 22, 24, 29, 30, 32, 34, 36, 39, 41, 43–45, 122, 129, 169, 171 Гестапо, 24, 29, 122 Голод, 22, 28, 88, 124, 174, 222, 224, 227 Голокост, 20 див. також Бабин Яр Голосування, 155, 162, 164, 175, 196, 197, 199, 205, 209, 213 «Голос Америки», радіостанція, 77 Греція, 171 Громадянство, 12, 13, 15, 16, 19 Громадянський обов’язок, 5, 15, 116, 132, 150, 197, 199, 212 Громадянські емоції, 12–15, 17, 44, 243 Дарницький район (Київ), 111, 199, 211, 212, 216, 220, 223, 231 «Дарниця», локомотивне депо (Київ), 190 Демонстрації (паради), 32, 50, 61–64, 68, 153, 186, 253
300
Предметний покажчик День виборів, 18, 159, 168, 186, 193, 198, 212, 233 День Перемоги, 51–54, 239 Дитодяг, фабрика (Київ), 163 Дніпро, річка, 131 Дніпропетровськ, 109 Донбас, 17, 244 Донецьк, 76 Друга світова війна, 21, 27, 34, 36, 73 Емоції, див. громадянські емоції Євреї, 20, 22–24, 27, 33, 41–44, 88, 170, 227, 229, 234, 248 Жалоба, 71, 72, 74, 76–80 Житомир, 86, 87, 116 Жовтневий район (Київ), 28, 85, 98, 167, 202 Завод імені Артема (Київ), 120, 146, 163, 169 Завод імені Івана Лепсе (Київ), 145 Закарпаття, 64 Залізничний район (Київ), 29, 62, 66, 85, 175, 207, 231 Запоріжжя, 213, 218 Західна Україна, 18, 34–36, 43, 82, 89, 92, 233 Ідеологія, 13–15, 27, 35, 38, 40, 43, 71, 81, 96, 101, 106, 110, 134, 146, 155, 172, 234 Індія, 106 Інститут землевпорядкування (Київ), 63 Іран, 90, 106, 241 Історичний музей (Київ), 24 Італія, 89, 90 Кагановичський район (Київ), 38, 85, 100, 106, 152, 162, 168, 178, 184, 199, 200, 207, 211 Каїрська конференція, 90 Канада, 39 Києво-Печерська лавра, 22, 103 Київ, 18, 28, 39, 74, 83, 86, 120, 170, 218, 220
нацистська окупація, 11, 24 повернення Червоною армією, 21, 23, 35, 46, 56, 116, як предмет політики Сталіна, 47, 48, 117 Київ-Петрівка, станція, 36, 77 Київська обласна центральна бібліотека, 64 Київська область, 24–26, 48, 117, 120, 187, 233, 250, 291 «Київська правда», газета, 12, 23, 24, 34, 53, 58–60, 67, 90, 95, 97, 98, 104, 135, 140, 144, 159 Київське локомотивне депо, 94 Київський військовий округ, 34, 37, 69 Київський машинобудівний завод, 40, 98 Київський медінститут, 81 Київський оперний театр, 20, 50, 54, 137, 184, 186, 211 Київський педагогічний інститут, 81 Київський політехнічний інститут, 174 Київський університет, 28, 41, 94 Китай, 89, 104 Кіровський район, див. Печерський район Козаки, 26 Комінтерн, 88 Комінформ, 104, 105 Комуністична Партія (більшовиків) України, КП(б)У Центральний комітет, 78, 50, 81, 87, 99, 127, 177, 183, 206 Політбюро, 62, 68, 69, 177, 179, 213 XVII з’їзд, 109 XVI з’їзд, 149 Кондитерська фабрика імені Карла Маркса (Київ), 43, 83, 112 Конституція, 48, 59, 61, 156, 163, 165, 169, 174, 206, 213, 228 Конференція прихильників миру, 39 Корейська війна, 39, 40, 106 Коростень, 77, 116 «Короткий курс» історії партії, 92–94, 96–98, 102, 106 Кримська війна, 200
301
Предметний покажчик Нюрнберг, див. Нюрнберзький процес Нюрнберзький процес, 33
Куренівка (Київ), 101 Леніна, вулиця (Київ), 20 Ленінград, 39, 149, 183 «Ленінська кузня», суднобудівний завод, 40, 42, 58, 77, 92, 94, 101, 105, 111, 112, 145, 147, 149, 179, 182 Ленінський район, 29, 62, 66, 85, 89, 90, 92, 111, 200–202, 208, 212, 226 Лікеро-горілчаний трест (Київ), 59, 70, 103, 111, 146, 147, 194, 211 Лінія Керзона, 90 «Літературна газета», 37 Лондон, 171 Львів, 18
Облігації, 8, 15, 28, 30, 119, 121–129, 153, 233, 234 ООН, Організація Об’єднаних Націй, 36, 72, 104, 105 Опір, 15, 18, 35, 48, 193 «Орловська битва», фільм, 47 Остарбайтер, 169
Маріїнський парк (Київ), 108 Масові страти під час нацистської окупації, 20, 22, 25, 27 Міста, 18, 20, 79, 118, 180, 224, 226 Мітинги, 23, 28, 34, 39,47–50, 52, 63, 64, 79, 83, 91, 121, 123–125, 128, 143, 146, 156, 184, 196, 219, 236 Молотовський район, 62, 84, 85, 93, 100, 106, 133, 162, 168, 194, 198, 200, 206–208, 212 Москва, 25, 30, 32, 33, 39, 43, 50, 52, 53, 58, 71, 73, 76, 79, 85, 86, 103, 108, 110, 111,114, 136, 140, 182, 189, 193, 198, 204, 217 Музей Леніна, 72 Мурманськ, 88 Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, 24 Нацисти, 20–30, 32–36, 48, 61, 72, 82, 118, 122, 125,132 Національність, 18, 33, 42, 187, 227 Ненависть у сталінській ідеології, 14, 21, 22, 26–32, 34, 36, 37, 39, 40, 44, 243 Німецька армія, 37 Німеччина, 22, 24, 26, 32, 38, 51, 90, 167, 169, 171 НКВС, 30, 32, 34, 35, 86, 122, 137, 140
Пам’ятник Леніну (Київ), 72, 256 Пам’ятник Невідомому солдату, 74 Паради, 8, 14, 50–57, 61–63, 65–70, 133, 140, 194, 234, 239, 240, 253 див. також демонстрації Парк Шевченка (Київ), 48, 185, 294 Перша взуттєва фабрика (Київ), 100, 120, 294 Перший Український фронт, 23, 31, 48, 73, 83 Петровський район (Київ) див. Подільський район (Київ) Петропавлівська Борщагівка (Київ), 233 Печерський район (Київ), 47, 62, 63, 86, 93, 104, 106, 119, 123, 126, 135, 147, 210, 212, 216, 224 Площа Калініна (Київ, нині Майдан Незалежності), 33, 73, 293 Площа Сталіна (Київ, нині Європейська площа), 73, 78, 79, 252, 256 Подільський район (Київ), 47, 97, 99, 131, 142, 147, 148, 169, 199, 204, 208, 211, 212, 225, 267 Політична освіта, 18, 38, 82, 87, 91, 92, 96–98, 101–103, 105–107, 109–111, 113–115, 155, 159–162, 166, 167, 170, 192, 233, 235, 238–240 Політичні ритуали, 4, 8, 12–18, 27, 28, 34, 44, 45, 50, 54, 57, 62, 70, 71, 74, 77, 78, 80, 101, 117, 191, 195–197, 231, 234, 239, 242 Польща, 38, 56, 90 «Правда України», газета, 147 «Правда», газета, 20, 22, 23, 41, 77, 84, 109, 117, 183
302
Предметний покажчик Православна церква, 88, 169, 208, 233, 234, 291 Прага, 39 Прикарпатський воєнний округ, 193 Пріорка (Київ), 101 Пуща-Водиця (Київ), 101 «Радянська Україна», газета, 26, 40, 84, 120 «Радянські суб’єктивності», 101, 115, 231 Революція, 11, 12, 22, 47, 50, 53–57, 64, 97, 99, 109, 144,149, 164, 188 Римо-католики, 234 Ритуали, див. політичні ритуали Річниця Жовтневої революції, 11, 47, 51, 53, 55, 61, 67, 69, 72, 83, 84, 86, 87, 144, 145, 165, 293 Робітники, 29, 38, 52, 62, 64–67, 79, 83, 92, 94, 99–101, 104–106, 108, 111, 113, 116, 121, 125–129, 137, 143, 144, 146, 149, 150, 152, 153, 169, 172, 173, 190, 195, 204, 210, 227, 236, 238 Російська визвольна армія, 11 Російський народ, 48, 56, 156, 238 Російсько-турецька війна (1877–1878), 200 Російсько-японська війна, 200 Росіяни, етнічні, 27, 41, 185, 227, 290 Русь, 21 «Секретна місія», фільм, 103 Свята, радянські, 11, 46, 47, 50, 51, 53–57, 59, 61, 63, 80, 144, 194, 202, 207, 212, 239 Святкування, 11, 18, 36, 46, 47, 50, 52, 54 Свято-Успенський собор (Київ), 22 Сіоністи, 38 «Слово Великому Сталіну від українського народу», 48 Слов’яни, 26 Сорбонна, 72 Соціалістичні змагання, 137, 143–150, 152, 153 Спілка письменників, 180, 237, 238 «Справа лікарів», 22, 44, 45 СС (елітні німецькі загони), 25
Сталінград, 39, 74, 102 Сталінський район (Київ), 47, 58, 63, 66, 85, 89, 97, 104, 123, 124, 132, 200–202, 207, 212–214 Станіслав, 58 Стахановці, 63, 66, 74, 77, 119, 133, 137, 146, 147, 149, 177, 179, 187, 188, 196, 202, 210 Стихійність, 46 Стокгольмська відозва, 39 Страта німецьких військових злочинців, 33, 34 «Стройдеталь», завод (Київ), 125 Суднобудівно-судноремонтний завод імені Сталіна(Київ), 235 Суспільний вимір політики, 15 США, Сполучені Штати Америки, 22, 34,37–39, 77, 88, 90, 104–106, 168, 171, 229 Тегеранська конференція, 90, 116 Терор, 22, 44, 45, 228, 229, 239 Тибет, 106 Тиф, 131, 132, 172, 176 Товариство з поширення політичних і наукових знань, 103, 108 «Точелектроприбор», завод (Київ), 64 «Транссигнал», завод (Київ), 126, 143, 150 Туреччина, 89, 90, 104, 171 Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР, 18, 55, 58, 82, 94, 96, 144, 157, 160, 189, 217, 234 Українська філармонія, 42 Український народ, 12, 21, 48, 49, 54–56, 58, 81, 117, 156, 160, 185, 229 Українські націоналісти, 22, 23, 34–36, 38, 48, 81, 82, 229, 290 Українці, етнічні, 27, 36, 41, 56, 57, 186–188, 227, 238 «Укркабель», завод (Київ), 98, 107, 119, 128, 129, 163, 166, 176, 186, 187, 238 Уолл-стріт, 40 УПА, Українська Повстанська Армія, 193, 256
303
Предметний покажчик Фабрика імені Боженка (Київ), 170 Фабрика імені Рози Люксембург (Київ), 148 «Фальсифікатори історії», книга, 38 Фінляндія, 89, 90 Фонд оборони, 24, 118–120, 233 Франція, 90 Харків, 88, 156, 217 Холодна війна, 22, 34, 36, 44, 105, 222 Хрещатик, вулиця (Київ), 4, 20, 22, 23, 25–27, 29, 31, 34, 43, 50, 51, 57, 66–69, 73, 78, 79, 104, 106, 132–142, 152, 154, 204
Центральний універмаг (Київ), 66 «Цирк», фільм, 212 «Чапаєв», фільм, 84 Червона армія, 11, 19, 21, 24, 26, 28, 35, 46, 48, 51, 83, 116, 117, 120, 132, 156, 167 «Червоний екскаватор», завод (Київ), 85, 146, 150 Чехословаччина, 64, 241 Чутки, 36, 86, 88, 90, 97, 104, 168, 170, 171 Югославія, 74, 105, 106, 241 Ялтинська конференція, 90 Японія, 52, 90
Центральний комітет, див. Комуністична Партія (більшовиків) України
304
Наукове видання
Єкельчик Сергій Олександрович
Повсякденний сталінізм Київ і кияни після Великої війни Серія «Золоті ворота». Випуск 7
Переклад з англійської Ярослави Стріхи
Літературний редактор Ярина Цимбал Коректор Ніна Яценко Обкладинка Катерини Корчагіної Верстальник Денис Піорко Відповідальна за випуск Галина Любчич На обкладинці використано фотографії з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного.
Підписано до друку 01.04.2018. Формат 60 × 90 1/16. Гарнітура PT Serif Pro, PT Sans Pro. Папір офсетний. Друк офсетний. Тираж 1000 прим. Видавництво LAURUS Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, буд. 28. Телефон: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф»». 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2715 від 07.12.2006.