Збіги зі свідченнями документів доби не є випадковими • Випадковими є розбіжності
Ольга Михайлова
ПЕРЕГЛ Я Д Спроба історичного моделювання
Київ Laurus 2019
М69 УДК 821.161.2-32
М69
Михайлова, Ольга.
ПЕРЕГЛЯД. Роман. К. : Laurus, 2019. — 348 c. Чи можна змінити історію? Як це можливо? Достатньо звернутись до тих поворотних моментів, які у 1918 році спричинили вибір майбутнього країни. Авторка втілює грандіозний задум, переграючи хід подій Української революції. Слід у слід шляхом діячів революції прямують герої книги, аж нарешті відчувають себе достеменно у їхній шкурі. І лише тою мірою виявляються здатними змінювати історію, якою мірою виявляють здатність змінювати себе. Крізь лабіринти проекцій та віддзеркалень 1918 та 2018 років, авторка досліджує історичну пам’ять, виявляє загадки мотивів, намірів і вчинків тих, кого вважають героями, а так само й тих, кого вважають антигероями канонізованої історії. Перетин уявної кінореальності й живої дійсності спричиняє непередбачуваний перехід подій на той рівень творення, де ламаються сценарії минулого, теперішнього і майбутнього, де вони зливаються в єдиний потік… Для широкого кола читачів.
ISBN 978-617-7313-32-7
© Видавництво «Laurus», 2019 © Ольга Михайлова, 2019
Зміст Передмова Марти ����������������������������������������������������� 7 І. Нотатки Коновальця. Р Е С П У Б Л І К А ���������������9 ІІ. Нотатки Скоропадського. Д Е Р Ж А В А ��������� 109 ІІІ. Нотатки Марти. Х У Н Т А ������������������������������� 249
Передмова Марти
Пам’ять не належить сама собі. Вона підневільна, закріпачена, підвладна. І найчастіше виявляє над собою владу інертності, загальноприйнятої суспільної думки, шкурних інтересів. Ми пам’ятаємо те, що належить пам’ятати людині свого кола і статусу, те, що товкмачиться повсякчас як варте пригадування; а що лежить поза тим — забуваємо надто легко. І не можемо пригадати, доки хтось не нагадає, доки ззовні не прийде дозвіл легалізувати якийсь заборонений доти спомин. Історики намагаються унезалежнити пам’ять від цього, але з тим, щоб поставити її в інші форми залежності. Передусім — від гуманітарної теорії та наукової рефлексії. Політики тим часом прагнуть підпорядкувати пам’ять інте ресам спільної перспективи. За право панування над пам’яттю і за право її перегляду точаться карколомні битви. Вони тривають між кланами політиків та істориків, а також всередині цих кланів. Та це лише хвилі на поверхні океану. Пам’ять лежить глибше, у непроникній темряві суспільної інерції, у товщі нашарувань колективного несвідомого. Інструменти історичного знання або політики лише дряпають поверхню, закидаючи свої гачки та спокушаючи логікою. Але пам’ять не спокусити раціональними аргументами. Їй байдуже і до фактів, і до інтересів. Вона пам’ятає собі на збиток, утримуючи увагу на небувалому та ігноруючи доведене. Бо пам’ять — це дзеркало уваги до реальності, але не дзеркало реальності. Ревізію пам’яті та її перегляд здатні здійснювати лише митці. Фахово копирсаючись у нетрях колективного несвідомого, вони 7
Передмова Марти
опановують магічні навички — здатність перехоплювати увагу та спрямовувати її. Тим самим заволодівають вони й цариною пам’яті — коли актуалізують призабуте, виопуклюють значуще, відновлюють порушені причинно-наслідкові ланцюжки. Інстинктивна недовіра до можливостей науки та політики спровокувала мене наважитися і підступитися до теми пам’яті. Заради цього я запустила цей творчий проект, звела докупи артистично-мистецьку потугу, роз’ятрила енергію пригадування і привласнення споминів. Жанр кіно для цього надавався якнайкраще. Мій досвід успішного кінопродюсера переконував: мені вдасться зняти такий історичний сюжет, в якому пам’ять оживе в нових образах. Я мріяла, щоб нова образність мого кіно спонукала до оживлення минулого. Думала, що зроблю якісний захопливий серіал, і мала всі підстави бути впевненою у своєму задумі. Та мимоволі розбурхала такі пристрасті та інтенції, які змінили первісний задум. Зрештою, так сталося, що я опинилась на вістрі процесу набагато складнішого, ніж зйомки серіалу. Ця книга — побічний продукт цього процесу, його щоденник, сповідь його учасників. Як головнокомандувач цього творчого процесу, я діяла за дороговказом генія Наполеона: «Головне — устрягнути в бійку, а далі буде видно». Свідчення щодо того, як ця бійка розгорталась, які трофеї вдалося здобути у цьому герці, які вершини вдалося підкорити — у трьох файлах авторства трьох різних людей. Останній з цих трьох — мого авторства. Настав час звести ці файли, чи пак нотатники, в одне.
8
•І• Нотатки Коновальця РЕ С ПУ Б Л І К А
Республіка
• І •Нотатки Коновальця
— Придивись до себе у дзеркалі. Може, впізнаєш у собі того, кого впізнаю я. Я був заінтригований, чого й прагнув досягти цими словами мій керівник курсу. Він переконував мене податися на одну з головних ролей у новому масштабному серіалі. Яка саме роль малася на увазі — він не сказав, але пообіцяв скинути посилання. Лише натякнув, що серіал із робочою назвою «1918» присвячений драмі Української революції. А ще сказав, що гроші туди вбухано чималенькі, бо продюсує серіал якась німкеня пані Марта. Ця Марта береться тільки за проекти космічного масштабу, а головне — вона доводить їх до кінця. Відтак фінансування і резонанс її проекту забезпечені. Подивившись у дзеркало, побачив довгий ніс на довгастому обличчі шатена. Зовнішність, через яку мені пропонували здебільшого ролі характерних зануд, у найкращому разі — поліцейських/міліціонерів. Я дійсно був заінтригований, на що могла знадобитись така зовнішність у зйомках фільму «про драму Української революції». Хтозна, що там жінка-продюсер намірилася творити під лейблом «драма». Може, мелодраматичну історію про розділену родину, де червоні, білі і жовто-блакитні брати воювали між собою. Переконливе фінансування й «мило» перетворить на цукерку. Я точно не схожий на лідерів Української революції — Петлюру чи Винниченка. Та й набагато молодший від них, не кажучи вже про Грушевського чи Скоропадського. Зрештою, тут мої неглибокі знання історії Української революції вичерпувались, дякувати школі. А тим більше закінчувались можливості візуалізації: навіть відомих мені діячів я міг уявити собі дуже приблизно і непевно. 11
• І •Нотатки Коновальця
Та головне — серед видатних діячів революції мені не вдавалось пригадати людей мого віку. Щоб у двадцять сім — і видатний діяч? Отож. Про Коновальця в контексті революції я навіть не думав. Він асоціювався лише з міжвоєнним періодом. Звісно, я пам’ятав про його роль в організації ОУН і про підступне його вбивство агентом радянських спецслужб. Але з пам’яті якось випав той факт, що він уславився ще в перших визвольних змаганнях. У надісланому посиланні йшлося про пошук актора саме на цю роль. Я підходив і за віком, і за акторським кейсом, і за вимогами до фактури. Швидко пройшов необхідні попередні процедури і був запрошений на проби. Отримав текст, який я мав відтворити уже перед камерою, в гримі та костюмі. Текст був невеличкий і не дуже виразний, як на мене. Таким не вразити, не зачарувати. У призначений час чи навіть трохи раніше я з’явився у студії, де мали відбуватися проби. Мені почепили маленькі вусики й увиразнили брови. Також зробили на голові прямий проділ, закріпивши його блискучим лаком. Я начепив на себе френч захисного кольору з косо посадженими кишенями і якимись відзнаками на комірі. Може, він був трохи завеликий. Але то навіть було доречно в обставинах початку 1918 року: Перша світова не закінчена, і мій герой нещодавно як з російського полону. Принаймні так можна було зрозуміти із запропонованого мені кавалка тексту. Отже, надмірного шику й не мало бути. Режисером виявилась жінка, доволі гарна, на ім’я Марія. Її неслухняне чорне волосся вибивалось із зачіски, що у поєднанні з гострим поглядом чорних очей додавало їй якогось відьмацького вигляду. Що доволі дивно — я досі не бачив її на знімальних майданчиках та навіть не чув про неї. А в нас, коли ми навчалися, засвітилися, здається, усі персони Києва, дотичні до шляхетного фаху режисури. Звідки ж вона, оця невідома Марія, з’явилась у такому масштабному, грошовитому проекті? Та для пошуку відповідей на подібні питання був не найбільш слушний момент. Мене спитали, чи все зрозуміло, чи можемо починати. Звісно, розпочали. 12
Республіка
Я піднявся зі свого місця за столом. Текстом передбачалося, що я звертаюсь до присутніх високопосадовців. Це, на мою думку, треба робити офіційно, стоячи. — Ми вітаємо Генерального секретаря військових справ УНР, командувача Київської військової округи та всіх учасників зборів. Минуло кілька місяців відтоді, як січові стрільці, присутні у цій залі, вирішили об’єднатися у Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Ми зібралися, щоб служити Україні, становленню її державного життя. Пройшовши російський полон, ми знаємо один одного з тих часів чи навіть раніше. Коли постало питання, куди ж нам пристало вертатися з війни, з того полону, — чи до Австрії? — ми обрали Київ. Як окремий військовий підрозділ ми маємо завдячувати своєю появою Симону Петлюрі, який донедавна керував військовими справами. Це він підтримав намір січових стрільців стати підрозділом для захисту народної української влади. Від імені старшинства куреня маю заявити, що в цьому статусі ми прагнемо лишатися й надалі. На порядку денному у нас стоїть питання щодо назви нашого Куреня. Бо назва визначає, хто ми є, які наші перспективи і орієнтири. Досі ми називалися Галицько-Буковинським куренем. Оцей поділ українських земель — на Галичину, Буковину тощо, — він існує об’єктивно, і він відбитий у нашій назві. Але це не мусить бути нашим орієнтиром. Нашим орієнтиром мусить бути єдність українців. Тому я пропоную відмовитись від старої назви і називатися відтепер «Перший Курінь січових стрільців». Я переводив погляд з ближчої перспективи, де мали сидіти високопосадовці, на віддалену перспективу, де мала бути решта учасників сцени. Тримав військову виправку, адже на момент січня 1918 року мій герой вже кілька років перебував у статусі військового. Звідси ж — командні нотки, специфічний «метал» у голосі. Проте, інтонуванням не зловживав, говорив сухувато. По закінченні свого невеликого монологу сів на місце за стіл. І вже знав, що маю дещо договорити від себе. Режисерка Марія подякувала мені і з натренованою інтонацією повідомила, що зі мною зв’яжуться найближчими днями. Я не підвівся з місця, але, подякувавши у відповідь, зважився: — Дозвольте мені висловити свою думку щодо змісту цієї промови. — Будь ласка, слухаю вас. 13
• І •Нотатки Коновальця
— Мій персонаж є претендентом на лідерство — так за сюжетом. Але у цьому тексті озвучена така позиція, яка, на мою думку, ставить під сумнів його лідерський чи політичний талант. Якщо персонаж звертається до високопосадовця, від якого залежить доля його військової частини, думаю, він мав би бути підкреслено лояльним. А він натомість заявляє лояльність попередньому керівництву — Симону Петлюрі. Це найперше мало би відштовхнути, викликати недовіру. Міністри про попередників не зносять доброго слова й у нас. У час революції ці ревнощі, думаю, були ще більше загострені. Ідучи сюди, я не планував нічого такого. Та коли перед камерою звернувся до абстрактних слухачів з пропонованими словами, я відчув, що вони звучать непереконливо. Це був суто спонтанний порух. Я зрозумів тоді ж, що це мені не подарують. До вуха режисерки схилився науковий консультант — їх завжди можна впізнати по академічному вигляду. Він щось настирливо нашіптував режисерці і невдоволено хитав головою. Зрозуміло ж, йому мій випад не мав шансу сподобатись. А він — персона впливовіша за мене! Та Марія лише зиркнула на нього своїми темними очима і рішучим жестом зупинила його бурмотіння. А мені сказала: — Що ж, дуже дякую за вашу заувагу! Ми над усім цим будемо думати. З цього я зрозумів, що тепер вже точно маю йти. А тим часом консультант перейшов із регістру нашіптування у регістр виразних вимог, якими впевнено і методично доводив режисерці безпідставність мого втручання в текст. Вона гаряче відповідала йому щось вкрай невдоволеним тоном. Я чув, що до суперечки підключилися й інші члени групи. Виходячи зі студії, я побачив ще двох високих шатенів, що очікували своєї черги під дверима гримерної. Конкуренції не уникнути! І не факт, що моя принциповість виявиться аргументом на мою користь — швидше навпаки. За кілька днів мені зателефонували та сповістили, що мене попередньо затверджено на роль Євгена Коновальця у серіалі з робочою назвою «1918». Але остаточне рішення щодо виконавців «великої п’ятірки» ухвалює продюсер, пані Марта. Отже, маю зустрітися з нею. 14
Республіка
Я перепитав, що таке «велика п’ятірка», бо видавалося, що йдеться про великих тварин Африки. Виявилось, до цієї п’ятірки, крім мене, входили виконавці ролей Грушевського, Винниченка, Петлюри, Скоропадського. Хоча це ще не привід мені заноситися надміру. У домовлений час я був за потрібною адресою — перед великим жовтим триповерховим будинком на Воздвиженці. Як і навколишні будинки, він являв собою підробку під старовину. Тут був розташований офіс чи, радше, штаб зйомок серіалу. Перед будинком якраз розвантажувалися якісь буси з апаратурою. Вони привносили нетипову метушню у цей тихий, майже не замешканий район міста. Я задзвонив у двері і дочекався, коли швейцар (чи секретар?) відчинить їх і запросить мене до почекальні. В холі на декоративних пуфах сиділо декілька незнайомих чи напівзнайомих мені людей. Вони також, дивлячись по всьому, чекали. Я налаштувався на довге очікування і почав роздивлятися приміщення. Воно було декороване дорого, але прагматично. Однак майже одразу мене запросили пройти до кабінету продюсерки. Цей кабінет мені запам’ятався, бо таких кабінетів я досі не бачив. Шпалери в дрібну смужку, антикварні меблі, світильники — все відтворювало старовинну атмосферу. Схоже, це й була атмосфера доби Революції. Але найцікавішою деталлю інтер’єру була світлина в брунатній рамі, що висіла на стіні, на чільному місці. На старому чорно-білому фото я впізнав такий самий кабінет. По всьому, це був той оригінал, за зразком якого оздоблювалось оце приміщення на Воздвиженці. Фото притягувало погляд. Оскільки навколо було майже те саме, що й там, я відчув себе трошки дивно, ніби присутній водночас і тут, і там, за брунатною рамою. Привітавшись, пані Марта запросила мене сідати. Старша пані, добряче за п’ятдесят; вона виглядала сучасно, дотримуючись в імідж і спортивної манери німецьких бабусь. Німкеню, якщо не за кров’ю, то за громадянством, видавав її акцент. Але він не був надто жорстким. — Ви знаєте, що йдеться про створення серіалу, художньої епопеї. Сюжет історичний. Ми співпрацюємо з науковцями і намагаємось дотриматись історичної правди, за змогою. Тема — Українська революція. Але ми не беремося відображати весь її перебіг, 15
• І •Нотатки Коновальця
від початку до кінця. Ми зосередимось на переламних подіях — подіях 1918 року. Робоча назва фільму «1918», але прошу вас це не розголошувати і не повідомляти журналістам. Вона говорила ці слова, очевидно, не вперше. Увага її була зосереджена не так на мені, як на паперах теки, що її вона гортала та роздивлялась. Нарешті вона відклала папери і подивилась на мене вже уважніше. — Чи не помиляюся я в тому, що ви самі маєте бути з Галичини? Ваш акцент того не показує. Тоді вже у відповідь я забалакав питомо галицькою говіркою. Відповідав так, як це би мав робити типовий мешканець нашого містечка. Розказав, що відтоді, як побував школярем уперше в Києві, зрозумів, що маю перейти на мову класичну, літературну. Розказав, як відчув тоді, що відмова від говірки на користь олітературненої мови — це спосіб жити загальноукраїнським виміром, шукати в ньому своє місце рівного серед рівних. А ще заприсягся, що за потреби відтворити інтонування галичанина для мене не проблема. Це дійсно було колись питання амбіцій. Тоді школярем я відчув, що не хочу, аби в мені вбачали локальний казус, екзотичного аборигена, вуйка з полонини. Я відслідковував слова, які були у користуванні лише у нашому регіоні, і намагався їх уникати. Натомість залучав у свою мову відповідники з класичного словника. З тих моїх намагань батьки і сусіди потроху посміювались на початку. Коли ж я розповів про намір їхати поступати до Києва, то моя мовна робота стала їм зрозумілою і навіть вартою заохочення. Це ж була професійна вимога. Та насправді за нею стояла не так установка на акторську кар’єру, як дещо інше. Продюсерці моя історія сподобалась. Вона сказала, що саме такого Коновальця їй і треба. І її не лякає, що це моя перша велика роль. Заскочений виром нової перспективи, нового життя — я усвідомлював, що справою честі для мене тепер буде виправдати цей аванс довіри. А для цього, як мінімум, доведеться впоратися із гордощами. Що б я там про себе не думав, ближчим часом мав абстрагуватись від себе, такого, яким я є. Нехай робота поглине мене цілковито, з головою — я не проти! Мені належало стати відображенням, відбитком свого героя — так само, як оцей кабінет був відображенням старої світлини. 16
Республіка
Я знов задивився на фото у брунатній рамці. Мені стало так дивно, аж взяли дрижаки, бо я раптом відчув щось таке, наче холодний протяг, який подув з того боку рамки. З цим резонували таємничі слова, сказані пані Мартою: — Не забуваймо, що актори — то не зовсім люди. Актор не має за собою лише своєї історії. В ньому лишається досвід всіх тих, кого він зображав, — отже, його особиста історія більша, ніж історія звичайної людини. І актор не має навіть своєї історії. Бо ця історія змушена кожної миті буття у ролі відступати перед переживанням досвіду свого героя. Отже, особиста історія актора важить менше, ніж історія звичайної людини. Через актора історія стає пластичною, піддатливою. Не тому, що актор має право на брехню. Але тому, що він не має права уникнути інтерпретації. Інтерпретація для вас означає, що треба проявити таку силу переконливості мотивів, аби не лишилось сумнівів, що ця сила здатна рухати історією. Адже нема історії поза мотивами її героїв. Отака інтерпретація — це і є ваша робота. Здатність до цієї роботи ви проявили на пробах своїми заувагами. До речі, їх враховано. Тоді ж пані Марта виставила мені доволі специфічну умову — нотувати усі враження, переживання і відчуття, пережиті «в образі». Для цього попросила вести записник-щоденник. Я погодився. Прийшов додому й одразу завів окремий нотатник. В ньому розпочав свої записи пригадуванням тих вражень, які передували розмові з пані Мартою, але були вже пов’язані із проектом. Та це було ще не все. Продюсерка під час нашої першої зустрічі одразу ж вирішила представити мене режисерці — як актора, від цього моменту затвердженого на роль. Все розгорталось швидко, але, дійсно, а нащо зволікати? Перед тим, як режисерка Марія увійшла, пані Марта встигла сказати про неї кілька слів. Сказала, що відволікла її від напруженої і цікавої роботи на англійському телеканалі ITV-1. Там ця режисерка, хоч за походженням з Одеси, працювала багато років і набула досвіду як режисер драматичних серіалів. Так ось чому її обличчя мені було геть невідоме! Напевно, давно поїхала з України. Та й знов поїде, коли проект буде реалізовано. Вони удвох складали доволі екзотичне керівництво — такий собі творчий дует напівукраїнок. Обидві, виходить, були не дужето пов’язані долею з Україною. А попри те намірилися знімати 17
• І •Нотатки Коновальця
серіалпро її історію, та ще й про чоловічу історію. Адже революція — це завжди справа чоловіків. Амбітний, але сумнівний задум! Лишалося сподіватися хіба на репутацію пані Марти — як продюсера, що завжди доводить розпочаті проекти до кінця. Новина щодо мого затвердження на роль прозвучала знову — тепер вже для Марії. Вона привітала мене, але одразу жорстко взяла ініціативу у свої руки. Дарма що була старша за мене, може, на якихось кілька років — але це було стерво неперевершене. Не зволікаючи окреслила рамки своїх очікувань: — Без перебільшення і зайвої екзальтації прошу вас прийняти тверде правило: на час зйомок забути своє справжнє ім’я і відгукуватись на ім’я того персонажа, якого втілюєте. І так завжди, коли опиняєтеся на знімальному майданчику. Бо відтепер ви на знімальному майданчику творите не кіно, а історію — в тому сенсі, в якому її творили ваші герої. Не меншою мірою. Отак себе й почувайте. Ви спитаєте, як вжитися в шкуру свого героя. По-перше, не слід створювати уявлення про нього за іншими фільмами чи п’єсами, якщо ви навіть такі знайдете. Не раджу читати наукові книжки, навіть хороші. Книжки віддзеркалюють своїх авторів, але не тих, про кого написані. До того ж ці книги, на щастя, написані занудно. Вони дають купу дріб’язкових фактів, а це лише відволікає від розуміння процесів і особистостей. Щоб отримати бодай щось у цих джерелах, потрібен психоаналіз. Чи шизоаналіз. Чи півлітра віскі. Єдине, до чого можна вдатися — до текстів, писаних безпосередньо Вашим героєм. Як відшукаєте мемуари, листування, щоденники — будь ласка, це не завадить. Можете питати про такі матеріали в нашого наукового консультанта Тараса Ілліча. Але гострої потреби у цьому, на мій погляд, нема. Вдача і місія героя мають бути зрозумілі з тексту ролі і загального сценарію. Якщо вони незрозумілі вам, вони не будуть зрозумілі й глядачеві. Зйомки мали розпочатися наступного тижня. Подробиці мав повідомити секретар. У кадрі У залі загальних зборів набилося повно стрілецтва — кілька сотень, може, п’ять, а може, й шість. Від одночасного бурмотіння присутніх у залі було майже нічого не чутно. До того ж через дим 18
Республіка
від самокруток віддалені кутки зали було погано видно. Не надто яскраві лампи давали змогу роздивитись хіба окремі групки присутніх. Пара з вуст виказувала, що надворі зима, а приміщення погано опалюється чи зовсім не опалюється — як воно і має бути в революційний час. Майже всі учасники віча були вдягнені у типові для російської армії сірі шинелі. Однак ці шинелі були оздоблені синіми накутниками з монограмами «СС». Це означало «січові стрільці», тобто маркувало приналежність козаків до Куреня. Шеврони з означенням посад прикрашали шинелі деяких старшин. Більшість присутніх мали на головах кашкети-«керенки» з упізнаваним м’яким дашком і заломом спереду. На невеличкому підвищенні помістили стіл, захований під зеленим сукном. На столі було розкладено мапу та окремі приладдя для письма й креслення. Тут, за столом, розмістились поважні гості. Секретар військових справ УНР Микола Порш, інтелігентний з вигляду чоловік з борідкою, років сорока, тримався погордливо. Він вирізнявся з-поміж усіх присутніх цивільним одягом і краваткою під білим комірцем. Його супроводжував командувач Київської військової округи Микола Шинкар, молодший за віком, одягнений у військову форму. З ними також були кілька делегатів рад військових депутатів. Поруч із ними був і я, призначений головувати на цьому віче Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Рядовики тісно розмістилися на лавах, а решта так і стояли попід стінами. Старшини скупчилися в одному з кутків приміщення, де тихенько перемовлялись між собою. В центрі кола був Андрій Мельник, ставний спокійний військовик з виразними бровами на вилицюватому обличчі. Інший осередок сформувався біля Романа Дашкевича, вусаня із темними очима і жвавою мімікою. Обидва вони були приблизно моїми ровесниками. Ми обмінялися з ними кількома поглядами. Уважному спостерігачеві цього було би достатньо, аби зрозуміти, що між нами були укладені певні домовленості щодо проведення цього віче. Очікуючи нововведень без ентузіазму, січовики тихо перемовлялись між собою, доки останні з них шукали, де стати чи сісти. Цей рух міг тривати вічно, з огляду на велику кількість присутніх. Нарешті двері зачинилися, я постукав олівцем, закликаючи до тиші. Вступне слово на цьому зібранні належало виголосити мені: 19
• І •Нотатки Коновальця
— Ми вітаємо Генерального секретаря військових справ УНР, командувача Київської військової округи та всіх учасників зборів. Минуло кілька місяців відтоді, як січові стрільці, присутні у цій залі, вирішили об’єднатися у Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Ми зібралися, щоб служити Україні, становленню її державного життя. Ми разом пройшли російський полон і знаємо один одного з тих часів чи навіть раніше. Коли постало питання, куди ж нам пристало вертатися з війни, з того полону, — чи до Австрії? — ми обрали Київ. Я глянув на присутніх високопосадовців і побачив, що вони мене фактично не слухають. Тому перейшов до питань порядку денного: — На порядку денному у нас стоїть питання щодо назви нашого Куреня. Бо назва визначає, хто ми є, які наші перспективи і орієнтири. Досі ми називалися Галицько-Буковинським куренем. Оцей поділ українських земель — на Галичину, Буковину тощо, — існує об’єктивно, і він відбитий у нашій назві. Але це не мусить бути нашим орієнтиром. Нашим орієнтиром мусить бути єдність українців. Тому я пропоную відмовитись від старої назви і називатися відтепер «Перший курінь січових стрільців». По якійсь невиразній паузі слово взяв Микола Порш. Але не для того, щоб якось відреагувати. Він мав на меті просування власного порядку денного. — Вітання Генерального секретаріату шановним галицьким і буковинським нашим товаришам-українцям! — бадьоро почав він своє звернення. — Напевно, вам добре відомо, як ми, народна українська влада, ставимось до імперського мілітаризму. Ясність у це питання вносить нова постанова Центральної Ради про демобілізацію армії і створення натомість народної міліції. Європейські імперії для використання у цій війні вибудовували собі армії відповідно до власних уявлень. Вони впроваджували такі ганебні речі, як жорстка ієрархія чинів, система покарань, неволя і аполітичність солдат. І головне — вони плекали у військових неусвідомлення завдань класової боротьби! В змаганнях за волю України ми маємо відійти від цих принципів, бо вони тепер у революційних умовах не працюють, та й не мають працювати. Вихід ми бачимо в тому, щоб здійснити перехід до народної міліції. А попервах хоча би запровадити по частинах військові ради. Ми ж оце зараз і звер20
Літературне видання
Ольга Михайлова
Перегляд Спроба історичного моделювання
Редактор Інна Корнелюк Коректор Анастасія Гулько Верстка та обкладинка Катерини Корчагіної Відповідальна за випуск Поліна Лаврова
Текст подано в авторській редакції Підписано до друку 19. 04. 2019. Формат 60х90/16. Ґарнітури PT Serif Pro та Zluka. Папір офсетний. Друк офсетний. Наклад 1000 прим., Зам. № 19-058 Видавництво «Laurus» Свідоцтво ДК № 4240 від 23. 12. 2011 www.laurus.ua laurus.info@yahoo.com Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» ДК No 2715 від 07.12.2006. 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45