Гідон Кремер. Присвята українському народу by Laurus Press

Part One J . S . B ac h (1685–1750) The Art of the Fugue (1742–1749, 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.

BWV 1080)

Contrapunctus 1 alla Quinta Contrapunctus 9 alla Duodecima Contrapunctus 10 alla Decima Contrapunctus 11 alla Quinta Fugue per organo d-moll (BWV 538) Contrapunctus 12 rectus Contrapunctus 12 inversus Canon 2 all’Ottavo Contrapunctus 15 (inperfectus) Air from Orchestral Suite No. 3 D-dur (BWV 1068) Orchestral soloists: Valeriya Balakhovs’ka (organ), Oleksiy Kolesnyk (violin), Artem Poludennyi (cello)

Part Two M i k l ó s R ó z s a (1907–1995) Tema con variazioni (1966, op. 29a) For violin and cello and orchestra G i ya K a n c h e l i ( b o r n 1935) Angels of Sorrow for violin, cello, children’s choir and orchestra (2013)

The dramatic events in Ukraine should not leave anyone indifferent. I am a musician. I am not a politician taking sides. We need to ask questions and seek the truth. It is important for me to spread goodness and harmony through sound. As a human being and an artist, I rebel against lies and injustice because they are an obvious evil that no one should accept. I cannot and will not take on a mood of those of my friends and colleagues who are prone to becoming “zombified.” It gives me great joy to know that among those who share my values are Giya Kancheli and Roman Kofman, two great master artists with whom I have been connected for decades. That is why today’s concert is a celebration. It is wonderful that the choir “Shchedryk” is also part of it. Children will always remember this event, and music is the best healer of the trauma of recent times. Our performance of Giya Kancheli’s “Angels of Sorrow” is dedicated to the aspirations of Ukrainians, as well as to all innocent victims of tragic events. May God grant you an air of freedom and national unity, values that are worthy of every people. Gidon Kremer November 17, 2014

Драматичні події в Україні нікого не лишають байдужим. Я музикант, а не політик, який мусить займати чиюсь сторону. Нам треба ставити питання і шукати правду. Мені важливо звуками сіяти Добро і Гармонію. Як людина і артист, я повстаю проти будьякої брехні і несправедливості. Вони є явне зло, з яким не можна миритися. Ніяк не хочу і просто не можу прийняти настрій тих моїх колег і друзів, які схільні піддаватися «зомбуванню». Я щасливий, що серед моїх однодумців є прекрасні майстри культури, як-от Гія Канчелі і Роман Кофман, художники, з якими мене пов’язують багато десятиліть. Тому сьогоднішній концерт — свято. Прекрасно, що в ньому бере участь і хор «Щедрик». Діти запам’ятають цю подію назавжди, а Музика — найкращий еліксир від усіх травм останнього часу. Ми присвячуємо виконання «Янголів печалі» Гії Канчелі надіям українців і всім неповинним жертвам трагічний подій. Дай вам Бог повітря свободи і національної єдності — цінностей, що їх вартий кожен народ». Гідон Кремер, 17 листопада 2014 року

Гідон Кремер Скрипка

Життєвий шлях Гідона Кремера, одного з найвідоміших скрипалів світу, незвичайний. Він народився 1947 року в Ризі. У чотирирічному віці почав учитися у батька й діда, професійних скрипалів. 1969 року закінчив Московську консерваторію (клас Давида Ойстраха), гастролює з середини шістдесятих років. 1969-го Кремер здобув першу премію на міжнародному конкурсі скрипалів ім. Паганіні, а 1970-го переміг серед скрипалів у конкурсі ім. Чайковського. 1980 року Кремер емігрував із СРСР , а 1981-го заснував фестиваль камерної музики в австрійському місті Локенхауз. 1997-го маестро заснував камерний оркестр «Кремерата Балтика», у складі якого грають молоді виконавці з Латвії, Литви й Естонії. За довгу кар’єру виконавця і диригента Кремер виступав на всіх великих сценах світу з найвідомішими оркестрами і солістами. Кремер зажив репутації одного з найоригінальніших і найцікавіших митців свого покоління. Його репертуар надзвичайно широкий, охоплює всі традиційні класичні й романтичні твори для скрипки, а також музику композиторів двадцятого і двадцять першого століть. Гідон Кремер популяризує творчість сучасних східноєвропейських авторів і грає багато нової музики. Виконував твори Альфреда Шнітке, Арво Пярта, Гії Канчелі, Софії Губайдуліної, Валентина Сильвестрова, Луїджі Ноно, Аріберта Раймана, Петеріса

Васкса, Джона Адамса, Віктора Кісіна, Майкла Наймана, Філіпа Гласа, Леоніда Десятникова, Астора П’яццолли. Не буде перебільшенням сказати, що жоден соліст такого масштабу не зробив стільки для сучасних композиторів. Кремер активно записується і випустив близько ста двадцяти дисків, здобувши багато престижних між народних нагород. Лише їх пере лік займе добру сторінку. 2011 року Кремеру присуджено нагороду Una Vita Nella Musica — Artur Rubin stein, яку вважають аналогом Нобелівської премії в музиці. Співпрацює з фірмами грамзапису Teldec, Nonesuch, DGG та ECM . У лютому 2002 року Кремер з «Кремератою Балтикою» здобув «Греммі» в номінації Classical Music: Best Small Ensemble Performance за альбом After Mozart. Цей диск отримав також нагороду Echo в Німеччині. 2013-го вийшла нова книжка маестро «Признания миражиста» — спогади про сучасників, роздуми про мистецтво і ремесло музики.

Гідон Кремер грає на скрипці кремонського майстра Ніколо Аматі (1596–1684), створеній 1641 року

Г і е др е Д і рванаускайт е Віолончель

Гіедре Дірванаускайте наро дилася у Каунасі в родині му зикантів. 1995 року закінчила вільнюську Гімназію мистецтв імені М. К. Чюрльоніса по класу віолончелі у Романаса Армонаса. Випускниця Литовської академії музики і театру (по класу Сильвії Сондецкіне). Лауреатка кількох національ них конкурсів, учасниця майстер-класів Мстислава Ростроповича, Гідона Кремера, Давида Герінгаса, Хатто Беєрле, Тетяни Грінденко. Гіедре Дірванаускайте грає на інструменті неаполітанського майстра Алессандро Гальяно (працював між 1665 і 1725 роками), виготовленому 1709 року

Як солістка виступала з багатьма камерними й симфонічними оркестрами Європи, Азії та Близького Сходу, зокрема з «Вільнюським квартетом». Виконувала твори Віктора Кісіна, Гії Канчелі, Артурса Маскатса, Вікторії Польової. Виступала на фестивалях камерної музики в Локенхаузі (Австрія), Ґштааді і Базелі (Швейцарія), Беппу (Японія), Гориші (Німеччина), «Декабрьских вечерах»

(Росія). Її партнерами по сцені були такі виконавці, як Валерій Афанасьєв, Марта Аргеріх, Юрій Башмет, Мате Бекавач, Са Чен, Владімір Мендельсон, Лукас Хаген, Хайнц Холлігер, Мішель Порталь, Андрюс Злабіс. 2005 року відзначена нагородою вільнюської мерії за популяризацію міста за кордоном. Останніми роками Гіедре Дірванаускайте активно гастролювала з багатьма камерними колективами. Учасниця камерного оркестру «Кремерата Балтика» з 1997 року. Від 2009-го постійно виступає у тріо зі скрипалем Гідоном Кремером та піаністкою Хатею Буніатішвілі. Останній альбом ансамблю Kissine / Tchaikovsky: Piano Trios (ECM , 2011) отримав престижну нагороду німецької музичної критики за виняткову виконавську майстерність і відзначений світовою музичною пресою як один із найкращих в історії записів творів Петра Чайковського. Інші платівки з сольними партіями Гіедре Дірванаускайте: Hymns and Prayers (ECM , 2008), Between the Waves (ECM , 2013), Mieczyslaw Weinberg (ECM , 2014).

К и ївс ь к и й кам е рн и й о рк е стр

Київський камерний оркестр, заснований 1963 року видатним музикантом Антоном Шароєвим, посідає помітне місце серед камерних оркестрів світу. Артисти колективу — це блискучі музиканти, які володіють найвищою виконавською майстерністю. У минулому ним керували такі визначні музиканти, як Антон Шароєв, Ігор Блажков, Аркадій Винокуров. З 1990 року головний диригент — народний артист України Роман Кофман. Із Київським камерним оркестром виступали видатні майстри музичного олімпу: Наталія Гутман, Володимир Крайнєв, Гідон Кремер, Ліана Ісакадзе, Ерик Курмангалієв, Маквала Касрашвілі, Олексій Любимов, Сергій Стадлер, Наум Штаркман, Борис Пергаменщиков,

Протягом одного сезону 2009–2010 років колектив під керівництвом Романа Кофмана виконав усі симфонії Моцарта, більшість із них — вперше в Україні

Лев Маркіз, Валентин Жук, Даниїл Райскін, Дмитро Ситковецький, Лючія Аліберті та інші. Оркестр активно пропагує в Україні і світі музику українських композиторів. У його репертуарі — твори Валентина Бібіка, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Льва Колодуба, Вікторії Польової, Володимира Рунчака, Юрія Ланюка, Олександра Щетинського, Леоніда Грабовського й інших. Протягом 2009–2010 років оркестр здійснив авторський проект Романа Кофмана «Український авангард», де нарівні з творами відомих і визнаних вітчизняних композиторів прозвучала музика молодих українських митців.

Р о ман К о фман Диригент

Британська газета The Telegraph назвала Кофмана одним із найвидатніших диригентів сучасності, а німецька Suddeutsche Zeitung поставила поряд із легендарним Євгенієм Мравінським. Роман Кофман гідний такого вшанування. Він перший і єдиний українець, який керував західноєвропейським оперним театром: у 2003–2008 роках Кофман пра цю вав художнім керівником Боннської опери і Боннського симфонічного оркестру ім. Бетховена. З ним диригент отримав престижну міжнародну премію Echo Klassik за запис ораторії Ференца Ліста «Христос». Протягом своєї кар’єри Кофман устиг попрацювати з вісімдесятьма оркестрами. Вітчизняні шанувальники класичної музики знають Кофмана як незмінного керівника Київського камерного оркестру Національної філармонії України. Він працює головним диригентом цього колективу майже чверть століття, з 1990 року. Роман Кофман невтомно оновлює репертуар оркестру, відкриває українцям музику найталановитіших співвітчизників-сучасників (зокрема Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Євгена Станковича) та маловідомі твори західних класиків. 2009 року він першим у світі виконав зі своїм оркестром усі симфонії Моцарта за один концертний сезон. З 2012 року Кофман є також головним диригентом Академічного симфонічного оркестру НФУ .

2015 року у київському видавництві «Лаурус» вийде нова книжка маестро «Хвала работодателям» — роздуми і спогади про класичних і сучасних композиторів

Роман Кофман популярний і як літератор — автор кількох книжок поезії («Нюансы», «Лицо земли») і прози («Книга небытия», «Пасторальная симфония, или Как я жил при немцах», «100 ненужных советов молодым дирижерам», «Так будет всегда»).

Хо р « Щ е др и к »

Дитячий хор «Щедрик» заснувала в Києві 1971 року видатний вітчизняний хормейстер Іраїда Сабліна.

З 2004 року художній керівник і головний диригент колективу — заслужений діяч мистецтв України Маріанна Сабліна

Нині у хорі займається понад 150 дітей різного віку, близько 55 найкращих виконавців — у концертному складі. В репертуарі «Щедрика» — музика Ренесансу, бароко, класична музика, обробки українських пісень і пісень народів світу, твори сучасних композиторів. Із початку сімдесятих років минулого століття хор гастролював по всьому Радянському Союзу. У дев’яності «Щедрик» підкорив багато закордонних сцен і здобув гран-прі міжнародних хорових конкурсів у Пауел-Рівер (Канада), Де-Мойні (США ), Мендзиздроє (Польща), Римі. Гастролі колективу з успіхом проходили у п’ятнадцяти американських штатах, багатьох містах Канади, Німеччини, Польщі, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, Австрії, Франції та Італії. Хор брав участь

у музичних фестивалях у Локенхаузі, Ризі, Зальцбурзі, Кракові, Бонні, Кронберзі та Берліні. «Щед рик» мав честь співати у спільних концертах із видатними музикантами світу Володимиром Крайнєвим, Гідоном Кремером, Романом Кофманом, Гією Канчелі, Іваном Монігетті, Даніелем Баренбоймом та іншими. Три перші записи «Щедрика» вийшли на вінілі у фірмі «Мелодія». Репертуар хору представлено на п’яти компакт-дисках, записаних в Україні, а Deutsche Welle випустила Різдвяний концерт «Щедрика» в Бонні. Почесне місце у дискографії хору займають «Три маленькі літургії» Олівʼє Мессіана, записані спільно з оркестром «Кремерата Балтика» під диригуванням Романа Кофмана. «Щедрик» уперше виконав твори багатьох сучасних українських композиторів, зокрема Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Лесі Дичко.

Б ах Из новой книги Романа Кофмана «Хвала работодателям» (издательство «Лаурус», 2015)

Журналисты массовых газет и глянцевых журналов любят задавать вопрос: «Кто ваш любимый композитор?» Обычно отвечаю: «Люблю того композитора, чью партитуру в данный момент разучиваю с оркестром». Как правило, вечно спешащие работники пера переходят к следующим вопросам. Некоторые, правда, продолжают: «И все-таки, в каком порядке вы расположили бы композиторов в воображаемом рейтинговом перечне?» Чтобы закрыть тему, отвечаю: «Иоганн Себастьян Бах и другие». Тут газетчики обычно переходят к вопросам вроде «Читаете ли вы нашу газету?» или «Как вы проводите свободное время?» Но корреспонденты более серьезных изданий не успокаиваются. Им интересно (иногда искренне), в чем дело, почему на вершине — Бах? Мой краткий ответ их озадачивает. «Нет композитора с более богатой фантазией!» — «Позвольте, а, скажем, Рихард Штраус?» В благодарность за пытливость я пытаюсь объясниться. «Безудержная фантазия Баха отрезает нас от любых прогнозов; мы никогда не знаем, к чему приведет разматывающаяся лента его бесконечных прогулок по нотному стану; но непостижимая гениальность молчаливого органиста обеспечивает уникальный результат: продукт фантазийных самодвижущихся преобразований всегда рождается сразу в безупречной форме; а при пристальном

вглядывании в весь путь, по которому движутся все голоса многослойного материала, обнаруживаешь, что их ведет не только фантазия, но и, одновременно, неоспоримая логика». В этом абсолютном слиянии двух разнополюсных стимулов — загадка Баха. Одна из загадок. Весь Бах — неразгаданный и, боюсь, неразгадываемый кроссворд. Из школьного детства мы вынесли постный привкус от созерцания благостного портрета важной персоны в стандартном парике и дорогом камзоле, а также вызывавший слабое доверие рассказ о том, как Бах ходил пешком в неблизкий город, чтобы послушать органиста с забавной фамилией Букстехуде. Больше ничем с нами не делились. Да нас ничего и не интересовало — мы ждали встречи с Майкапаром, Чайковским и «Песней индийского гостя» Римского-Корсакова. Уже гораздо позже сквозь накопленные музыкальные впечатления начал прорастать интерес к заслоненной от нас стеной столетий фигуре композитора, имя которому — UNIVERSO . Не знаю, как мои коллеги, но я заполнил в  огромном кроссворде только пару клеточек. Знаю, что музыка Баха расправляет морщины, снижает пульс, улучшает зрение и отодвигает горизонт. Пока мне этого достаточно.

Б ах З нової книжки Романа Кофмана «Хвала работодателям» (видавництво «Лаурус», 2015)

Журналісти масових газет і глянцевих журналів люблять питати: «Хто ваш улюблений композитор?» Зазвичай відповідаю: «Люблю того композитора, чию партитуру зараз розбираю з оркестром». Як правило, поспішні й нетерплячі працівники пера переходять до наступних питань. Дехто, щоправда, продовжує: «І все-таки, у якому порядку ви розташували б композиторів у своєму уявному рейтингу?» Щоб закрити тему, відповідаю: «Йоганн Себастьян Бах і решта». Далі газетярі переходять до питань на зразок «А ви читаєте нашу газету?» або «Що ви робите на дозвіллі?» Проте кореспонденти серйозніших видань не заспокоюються. Їм цікаво (іноді щиро), у чому річ, чому на вершині — Бах? Моя коротка відповідь їх спантеличує. «Немає композитора з багатшою фантазією!» — «Перепрошую, а, скажімо, Ріхард Штраус?» У подяку за допитливість я намагаюся пояснити. «Нестримна фантазія Баха відрізає нас від будь-яких прогнозів; ми ніколи не знаємо, куди приведе розмотана стрічка його нескінченних прогулянок по нотному стану; але незбагненна геніальність мовчазного органіста забезпечує унікальний результат — продукт фантазійних саморухомих перетворень завжди народжується одразу в бездоганній формі; а уважно придивившись до цілого шляху, яким рухаються всі голоси багатошарового матеріалу, виявляєш, що їх веде не лише фантазія, а й водночас незаперечна логіка.

У цьому абсолютному злитті двох різнополюсних стимулів — загадка Баха. Одна з загадок. Увесь Бах нерозгаданий і, боюся, нерозгадуваний кросворд». Зі шкільного дитинства ми винесли пісний присмак від споглядання благодушного портрета поважної персони в стандартній перуці і дорогому камзолі та малоймовірну історію про те, як Бах пішки ходив у неблизьке містечко послухати органіста з кумедним прізвищем Букстехуде. Більше з нами нічим не ділилися. Та нас нічого й не цікавило — ми чекали на зустріч із Майкапаром, Чайковським і «Піснею індійського гостя» РимськогоКорсакова. Уже набагато пізніше крізь накопичені музичні враження почав проростати інтерес до затуленої від нас стіною століть фігури композитора, ім’я якому — UNIVERSO . Не знаю, як мої колеги, але я заповнив у величезному кросворді лише пару клітинок. Знаю, що музика Баха розгладжує зморшки, знижує пульс, покращує зір і відсуває горизонт. Поки що мені цього досить. Переклад з російської Ярини Цимбал

М і кл о ш Р Ожа Miklós Rózsa

Міклош Рóжа народився в Будапешті 1907 року. У п’ять років почав навчатися гри на скрипці у Лайоша Берковіца (учня Єньо Губаї), згодом опановував альт і фортепіано. У вісім він уже виступав на публіці і пробував писати музику. Проте батько Міклоша, заможний землевласник і підприємець-ліберал, був проти захоплення сина музикою і наполіг на «ґрунтовнішій» освіті. Після гімназії юнак поїхав до Лейпцига вивчати хімію, але врешті-решт опинився у консерваторії: Герман Грабнер переконав Рожу-старшого в музичному таланті сина. 1932 року Міклош переїхав до Парижа і познайомився з провідними європейськими композиторами. У 1937 і 1938 роках він двічі поспіль здобував Будапештську премію імені Франца-Йозефа — найвищу музичну відзнаку країни. З початком війни Рожа перебрався до США і оселився в Голлівуді. 1943 року він уперше в історії записав комерційний саундтрек до фільму — сюїту «Книга джунглів» для читця й оркестру. 1945 року отримав перший «Оскар» за музику до фільму Альфреда Хічкока «Заворожений». Фільм «Подвійне життя» (1947) приніс йому другий «Оскар», а «Бен-Гур» (1959) — третій. 1945-го він дістав посаду професора кіномузики в Університеті Південної Каліфорнії, яку обіймав до 1965 року. 1947-го композитор купив великий будинок на Голлівудських пагорбах і забрав до США матір і сестру (батько

помер під час війни). Життя в Голлівуді, де працювало багато видатних музикантів і митців, сприяло талантам Міклоша Рожі. Там-таки він один-єдиний раз зустрівся з Белою Бартоком. Зазвичай літо Міклош Рожа проводив у Лігурії, а зиму в Голлівуді. Попри виснажливий кінографік він зробив вагомий внесок у «серйозну» музику. Рожа любив диригувати і сам представляв свої твори. 1974-го він уперше виступив у рідному Будапешті, а 1977-го здобув французьку премію «Сезар» за музику до фільму Алена Рене «Провидіння». Рожа підсумував свій шлях у спогадах «Подвійне життя» (1982). Інсульт і погіршення зору поклали край активній роботі композитора. Міклош Рожа помер 27 липня 1995 року і похований у Голлівуді.

«Барток і Кодай почали відкривати автентичну угорську народну музику приблизно тоді, як я народився. Я виріс на псевдо-угорській “оциганеній” музиці рапсодій Ліста (їх грала мені мати), “Угорських танцях” Брамса й ілюзорному націоналізмі Еркеля, Мошоні, Губаї та інших» Фото Яноша Шебештєна Текст: www.miklosrozsa.org Переклад з англійської Ірини Шепети

К анч е л и Из новой книги Романа Кофмана «Хвала работодателям» (издательство «Лаурус», 2015)

В сентябре 2015 года Гие Канчели исполнится восемьдесят лет. Это кажется противоестественным. Нет, Гие очень идет быть пожилым, седоватым, важным, молчаливым, загадочным — но восемьдесят? Впрочем, в небесной канцелярии дело знают. А сколько было Гие, когда мы познакомились? Минутку... Восьмидесятый год, я готовлю студенческий симфонический оркестр к республиканскому конкурсу. В условиях — «пьеса советского композитора», остальное на усмотрение дирижера. «Остальное» было подобрано быстро, а «советская пьеса»... В долгих поисках я набрел на некий сборник, где среди пьес известных, не очень известных и совсем неизвестных авторов я обнаружил Largo грузинского композитора с мягкой и покачивающейся, как садовые качели, фамилией. Он был известен мне, и не только мне, лишь как автор песенки «Чит-та, дрит-та...» из кинофильма «Мимино». В этом Largo меня привлекло малое количество нот и крайне медленный темп — студентам будет нетрудно разучить этот несложный опус (забегая вперед, скажу, что я очень ошибался). Как-то, выйдя после репетиции на улицу Карла Маркса, я увидел знакомого актера (театр им. Ивана Франко — рядом с консерваторией). С ним молодой человек кавказской, как теперь говорят, наружности. «Познакомься, это актер Тбилисского

театра им. Руставели, они у нас на гастролях». — «Очень приятно. А я как раз учу с оркестром пьесу вашего Гии Канчели...» — «Гии? Он сейчас в Киеве! Они с Робертом Стуруа работают над новым спектаклем». Надо ли говорить, что в тот же день я позвонил в гостиницу «Москва» (ныне, естественно, «Україна») и спросил, не сможет ли уважаемый Гия Александрович посетить завтра нашу репетицию. Я слабо надеялся, что композитор снизойдет до визита к студентам. Однако он пришел, и не один, а с группой артистов руставелиевского театра. Когда отзвучал последний аккорд, я повернулся в зал. Гия — он слушал из последнего ряда — медленно двинулся к сцене. Уже тогда, сорокапятилетний, он превращал движение к оркестру в ритуальное шествие. Подойдя к контрабасам, он остановился и очень тихо, но внятно произнес: «Замечательно играете, но надо играть медленнее». Я сыграл несколько начальных тактов. «Так?» — «Надо еще медленнее». Мы попробовали замедлить темп до предела, мои руки просто зависали в воздухе. — «Еще медленнее. Надо, чтобы ничего никуда не двигалось». Этот вердикт долго не давал мне покоя. «Ведь музыка — это процесс, — думал я, — как она может дышать, обездвиженная?».

Лишь позднее, когда я узнал Гию поближе и понял, что мыслит он парадоксами, а изъясняется афоризмами, каждый из которых достоин быть высеченным на скале; а главное — во время работы над его крупными сочинениями мне стало ясно, что категория движения мыслится им не всегда стандартно, как непрерывное развитие дробных частиц материала. В опусах Канчели сооружаются и сталкиваются огромные пласты разноплановой, часто противоположной материи, каждый из которых содержит, казалось бы, исчерпывающий набор самодостаточности, но чередование этих гигантских глыб создает особый, необычный, но захватывающий тип движения. Так бывает в небе: висит неподвижно громадная группа тяжелых облаков, не обнаруживая никаких признаков движения; глянешь вверх через полчаса — они уже на другом краю небосвода. Таков Канчели. Его музыка гипнотизирует и публику, и исполнителей. Я воочию убедился в этом в Ленинграде, работая над Шестой симфонией Канчели с оркестром Мравинского. Оркестранты, не занятые в этой симфонии, в ожидании следующего отрезка репетиции не уходили в закулисье играть в шахматы, в домино или обсуждать вчерашний футбольный матч, а спускались в зал и с блестящими от любопытства глазами, не двигаясь, вслушивались в движение облаков на небе Канчели.

После первой встречи с Гией у нас установился прочный и благотворный для меня контакт. Первым делом я подготовил и осуществил в Киеве авторский концерт Канчели, после которого Гия признался: «Это мой первый авторский...» — «Не может быть, — удивился я. — Почему?» — «У меня такая скучная музыка... Не хочу мучить публику». Не знающий Гию назовет это кокетством; я верю в сокрушительную правдивость всего, что он говорит. Даже если его слова поначалу озадачивают. Перед одним из концертов мы сидели в киевском ресторане «Дніпро». Сидели долго, ожидая, когда кто-нибудь из официантов, скучавших в пу-

Роман Кофман и Гия Канчели. Фото Сергея Мамина

стом зале, подойдет принять заказ. Ждали напрасно. Служивые лениво переговаривались, смотрели в окна — мимо нас. Гия поднялся: «Сейчас приду» — и отправился в свой гостиничный номер. Вернувшись, он сказал: «Прости. Надо было взять антихамин». Я подвинул ближе к Гие стакан с водой — неизвестное мне лекарство, наверное, надо будет запить. Но Гия показал глазами на лацкан своего темно-синего блейзера. Оказывается, он ходил в номер, чтобы нацепить в положенное место значок депутата Верховного Совета. Лекарство, как вы правильно догадались, подействовало мгновенно. Официанты засуетились: один принимал заказ, другой смахивал со стола оранжевой салфеткой невидимые крошки — работа закипела. Теперь Гия живет в Антверпене. Очень хочу видеть его в Киеве — пусть с антихамином на модном пиджаке.

К анч е л і З нової книжки Романа Кофмана «Хвала работодателям» (видавництво «Лаурус», 2015)

У вересні 2015-го Гії Канчелі виповниться вісімдесят років. Це здається протиприродним. Ні, Гії дуже пасує бути літнім, сивуватим, важливим, мовчазним, загадковим — але вісімдесят? Утім, у небесній канцелярії свою справу знають. А скільки було Гії, коли ми познайомилися? Хвилинку... Вісімдесятий рік, я готую студент ський симфонічний оркестр до республіканського конкурсу. В умовах — «п’єса радянського композитора», решта на розсуд диригента. «Решту» підібрали швидко, а от «радянську п’єсу»... У довгих пошуках мені трапився якийсь збірник, де серед п’єс відомих, не дуже відомих і зовсім невідомих авторів я виявив Largo грузинського композитора з м’яким і гойдким, як садова гойдалка, прізвищем. Я знав його, і не тільки я, лише як автора пісеньки «Чит-та, дріт-та...» з кінофільму «Міміно». У цьому Largo мене привабила мала кількість нот і вкрай повільний темп — студентам неважко буде розучити цей нескладний опус (забігаючи наперед, скажу, що я дуже помилявся). Якось після репетиції я вийшов на вулицю Карла Маркса і побачив знайомого актора (поруч із консерваторією — театр ім. Івана Франка). З ним молодий чоловік кавказької, як тепер кажуть, зовнішності. «Знайомся, це актор Тбіліського театру ім. Шота Руставелі, вони у нас на гастролях». — «Дуже приємно. А я якраз розучую з оркестром п’єсу вашого Гії Канчелі...» — «Гії? Він зараз

у Києві! Вони з Робертом Стуруа працюють над новим спектаклем». Чи треба казати, що того самого дня я зателефонував до готелю «Москва» (нині «Україна») і запитав, чи може шановний Гія Олександрович відвідати завтра нашу репетицію. Я слабо вірив, що композитор зізволить прийти до студентів. Проте він прийшов, і не один, а з групою артистів руставелівського театру. Коли пролунав останній акорд, я повернувся в  зал. Гія — він слухав з останнього ряду — повільно рушив до сцени. Уже тоді, сорокап’ятирічний, він перетворював рух до оркестру на ритуальну ходу. Підійшов до контрабасів, зупинився і дуже тихо, але виразно промовив: «Чудово граєте, однак грати треба повільніше». Я зіграв кілька перших тактів: «Так?» — «Треба ще повільніше». Ми спробували сповільнити темп до краю, мої руки просто зависали в повітрі. — «Ще повільніше. Треба, щоб нічого нікуди не рухалося». Цей вердикт довго не давав мені спокою. «Адже музика — це процес, — думав я, — як вона може дихати, знерухомлена?» Лише згодом, коли я взнав Гію ближче і зрозумів, що мислить він парадоксами, а висловлюється афоризмами, кожен із яких варто викарбувати в камені, а головне — під час роботи над його великими творами, — мені стало

ясно, що категорію руху він мислить не завжди стандартно, як безперервний розвиток дрібних частинок матеріалу. В опусах Канчелі виникають і зіштовхуються величезні пласти різнопланової, часто протилежної матерії, кожен з яких містить, здавалося б, вичерпний набір самодостатності, але чергування цих гігантських брил створює особливий, незвичайний і захопливий тип руху. Так буває в небі: висить непорушно величезна громада важких хмар і не проявляє жодних ознак руху; глянеш угору за півгодини — вони вже на іншому кінці небокраю. Такий Канчелі. Його музика гіпнотизує і пуб ліку, і виконавців. Я навіч переконався в цьому в Ленінграді, коли працював над Шостою симфонією Канчелі з оркестром Мравінського. Оркестранти, не зайняті в цій симфонії, чекаючи наступного відрізка репетиції, не йшли за лаштунки грати в шахи, доміно чи обговорювати вчорашній футбол, а спускалися в зал і з блискучими від цікавості очима, не ворушачись, прислухалися до руху хмар на небі Канчелі. Після першої зустрічі з Гією у нас склався міцний і благотворний для мене контакт. Передусім я підготував і здійснив у Києві авторський концерт Канчелі, після якого Гія зізнався: «Це мій перший авторський...» — «Не може бути, — здивувався я, — чому?» — «У мене така нудна музика... Не хочу

мучити публіку». Хто не знає Гію, той назве це кокетством; але я вірю в нищівну правдивість усього, що він говорить. Навіть якщо його слова попервах бентежать. Якось перед концертом ми сиділи в київському ресторані «Дніпро». Сиділи довго, чекали, доки хтось з офіціантів, які нудилися в порожньому залі, підійде прийняти замовлення. Чекали марно. Служиві ліниво перемовлялися, дивилися у  вікна — повз нас. Гія встав: «Зараз буду» — і  пішов у свій готельний номер. Повернувшись, він сказав: «Пробач. Треба було взяти антихамін». Я посунув ближче до Гії склянку з водою — невідомі мені ліки, напевно, треба буде запити, але Гія показав очима на лацкан свого темно-синього блейзера. Виявляється, він ходив у номер, щоб начепити на відповідне місце значок депутата Верховної Ради. Ліки, як ви правильно здогадалися, подіяли миттєво. Офіціанти заметушилися, один приймав замовлення, інший помаранчевою серветкою змахував зі столу невидимі крихти — робота закипіла. Тепер Гія живе в Антверпені. Дуже хочу бачити його в Києві — хай і з антихаміном на модному піджаку. Переклад з російської Ярини Цимбал