Â
ВІ Т РИ
Катерина Волошина
ВІ Т РИ поезія
Художник Аліна Гаєва
L AU RU S 2017
УДК 821.161.2 ББК 84 (4Укр) В 68
Волошина, К. В. В-68
ВІ Т Р И . Поезія. — К.: Laurus, 2017. — 140 с.: іл. ISBN 978-617-7313-04-4
Катерина Волошина народилася 17 серпня 1982 року в Житомирі. Закінчила інститут іноземної філології КНУ імені Тараса Шевченка. За освітою — філолог, за фахом — викладач, перекладач. Автор поетичних збірок «Я бачу тільки сонце» (2006), «Біжу у сни» (2009), «Місяць уповні» (2013), «Театр в сиреневом раю» (2015). Збірка «Вітри» розділена на три потоки: перемінливі мусони накриває бора — холодний сильний вітер, який заспокоюється теплим легким бризом. Книга поєднала в собі вибрані твори автора з творчого доробку 2013—2016 років та графічні епізоди відомої художниці Аліни Гаєвої. УДК 821.161.2 ББК 84 (4 Укр)
2017 © Катерина Волошина, автор 2017 © Аліна Гаєва, макет та художнє оформлення 2017 © Видавництво Laurus
ЗМ ІС Т
М УС ОН И Вітри Помовчи зі мною про цей невдалий стрибок Мовчиш? Мовчи. І я затишусь Плетуть брояниці ченці Не зійшла та зірка, в небі загубилася Я цілую вітер, що летить до твоїх берегів Розбери мене на частини Чую, серце, ти кажеш мені: «біжи…» Всі навколо сканують рухи твої і погляди Я катастрофічно не вмію тебе відпускати Це був єдиний раз, коли вони не попрощалися назавжди Твій голос летить із моїх грудей стрілою Зав’яжи мені очі і музикою крізь день Закрий мене в серці і не відпускай ніколи Я, звичайно, могла б від себе тікати Кохати Одинокість не змінює координати глибин Дірки у моїх легенях затягнуться якось, не метушись Закидав серпень грудою крихких побачень Розбиратись у тому немає жодного сенсу Ти десь далеко, дівчинко моя Вішай у вуха кульчики Вона врочить, весна Паркани залізно-дерев’яні Плáчу усім, крім сліз
9 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 31 32 33 34 36 37
5
6
Іди, ти кажеш собі. іди Десь у всесвіті вихопи той стан Де записані мною тексти дощу осіннього, в сутінках, там Тисячі кілометрів, стерті мешти Якось між деревами, між листям Вона кладе долоню тобі на спину Не перебільшуй. я для тебе — ніхто Вона каже: «Я йду». Одягає пальто Як ти підеш за нею, якщо руки її — віти? Через сім життів починаєш потрохи проступати З твого балкону видно лише дахи Ми — миті Ми порівняно стиглі уже для таких розмов Немає тебе, немає мене Те, що відштовхуєш, — липне до твоїх рук Чи ми чесні перед собою Одне одному кажем «прости»
38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 54 55
Б ОРА
57
Погляд долі не бачить ніхто Якщо захочеш мене зустріти Я тобою мертва. Я тобою Від голосної до голосної Тут, здається, немає слів немає тем Не затягнуті лямки Бережи себе собою. Бережи Проникненням дізнаєшся, де відповідь Цей день останній на землі Залишіть мене саму Ти не казав, що коли горизонт сонце з’їсть Ніби дивитись у ракетку для гри в бадмінтон Занадто затемнені скельця твоїх окулярів Безнадійною колотнечею метушаться людські тіла Це постійна реприза в егоцентричному танго Копаю глибше і глибше
59 60 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 74 75 76
Вона знає: очі — це пастка, і дивиться так Не скажу тобі «так». Навіть і не питай Той, хто безвісти зник, не вважається мертвим Бракує себе. Себе бракує. Не стає Дзвонила Принаймні зникнути на кілька років Нас підривають іще й іще раз За барикадами розтоплених снігів Без опадів. Вітер південний Закарбована в серці твоєму печаткою долі Схибила Десь за дощем, забутою парасолькою Літаю дахами дитсадка Вона каже малому: «тихо будь, не кричи» Пам’ятай, завжди може бути якось інакше Господи, прости нас! Не зайве сказати іще раз «прости», але… Біжать дерева в дзеркалі автівки Битий екран. Шрамами луснуте скло Господь втомився слухать балачки Дім сонця горить у пустелі приречених слів Замикаються стіни. Від мене — лише епітелій Театр мовчить. він забув, як це — дихати Підійди тихо так, нечутно, непомітно Я загубила твою постать у світах
77 78 79 80 81 82 83 84 86 87 88 89 90 92 93 94 96 97 98 99 100 101 102 103 104
БРИЗ
107
Ти просто дихай Нагадай собі, як то — сипатись снігом і танути на долоні Повертайся до себе. те, що тобою створене навколо Мить — вічність Перетворись на ліхтар Я переграю цей біль, мій хід буде першим Скибкою кавуна пахне захід серпневого жару Хто ти є насправді?
109 110 111 112 113 114 115 116
7
Прости мене Було Море співало їй: пірнай і залишайся в мені Заколисує хвилями лисими Нас господь калатає у чаші гір Ми одне одному — і спрага, і колодязь Заборони мені ходити босоніж Вони в пофарбованих синіх панелях брудних Туди Розкислі калюжі хапають дерева слиною Пігментація міста каштанами Це непотрібне «завтра» настає Ще до стиглих слив місяців зо два Літом і баба сердита на піч Сирникові візерунки на чарі Карамельний годинник! Від тебе шматок відкушу Коли кохання приповзає до тебе помирати
119 120 121 122 123 124 125 126 128 130 131 132 133 135 136 137 138
М УСОН И
вітри лише тобі на користь мої три скупесенькі хвилини відпочинку лише для тебе я роблю зупинку лише тобою у моєму небі злітає думка крилами омани тумани не озирайся бо там знову я лише мою печаль ти п’єш ковтками роками лише моїми повними річками твоя твердюча живиться земля ніхто не вилікує ті болючі рани лише вітри ія
11
Помовчи зі мною про цей невдалий стрибок, Про занадто високі мури країни мрій. Помовчи про ядучий червоно-білий смог, Що виїв мої слизові до кінчиків вій. Помовчи про крапки, які густі-густі І твердо стоять поміж правдами із неправд. Помовчи про авто, що тепер пусті-пусті Колишаться густо лініями автострад. Помовчи зі мною про рими і ритми снів, Що не стануться. Такти уже не лічи. Помовчи так, як гарно казати вмів. Глибоко і дбайливо так помовчи.
12
Мовчиш? Мовчи. І я затишусь. Закритими дверима сотні літ стоятиму. Запискою залишусь нечитаною на твоїм столі. Затертими платівками і фото, яскравою листівкою з котами лежатиму, гладенькою на дотик, тобою не відкритою, роками. Кольким смарагдовим алое зсохнуся всмерть на підвіконні. Старим і не поміченим тобою наївним меседжем у телефоні. Дорогою, роздертою на клапті, забутим номером, загубленим ключем. Тим відчуттям, коли розмоклі капці тебе ледь-ледь несуть попід дощем. Мовчиш? Мовчи. І я затишусь. Просто ловитиму твій погляд, який мене кохає лише, яким лиш я — усе, що поряд, який нестерпний і пекучий. «Ну хоч би щось прошепочи!» — я не скажу. Це неминуче. Мовчиш? Мовчи.
13
плетуть брояниці ченці між хмар, на дерев’яній лаві. тридцять три вузлика в руці, і кожен — піснею в оправі. один за одним сім хрестів вигадуються оберегом, а дощ колотить на лиці гори затягуюче регі. і ти повзеш уверх-уверх, чіпляючись за сиплий вітер, за кущ дріад, за стать смерек, за мохом викручені віти. допоки там, де неба синь, де не існує сил тяжіння, ти скажеш: «господи єси». і крізь запечене каміння, крізь білий пух й рожевий цвіт, крізь зелень стиглу й повсебічну тобі відкриється цей світ любов’ю й щирістю. навічно.
14
Не зійшла та зірка, в небі загубилася. Ти чекаєш її даремно. Вже усі, що врятовані, дивись, заіскрилися, а її порожнє місце — лише протяг і темрява. Мимоволі зойкнеш і застигнеш подивом. Думав, що довіку з нею дружно й свято? Небо розлетілось морем попелу. І її за тебе розіп’ято. Ти тепер не правосудний, не всевидячий. Рани не затягнуться від погляду. Й ті тіла твої, що міддю вилиті, вже не змінюють поетики світогляду. А вона — маленька світла блискавка, станута іскринкою у всесвіті. І без неї люті вже не стримати. І не народитись, й не воскреснути.
15
я цілую вітер, що летить до твоїх берегів розкисаю у хвилях прозоро-солоного світла я одна із мільйона відунок — чаклунок — богів чию карму морем глибоким начисто змито я не дихаю ні серед риб, ані серед людей моє тіло травою і мулом зліплено-зшито там, де сонце цілує дзеркальную воду, де його тінню небо блідо-рожевим залите мої очі білими перлами світять ніч і слизькою медузою зв’язані густі коси то мене у місячнім сяйві на дні віч-на-віч обіймають солодким бажанням затонулі матроси то моєю білою піною лиже каміння коли шторму гуляє стрімка велетенська сила лише ти пустив в серці-мушлі цупке коріння лиш тебе тихо-тихо так відпустила
16
розбери мене на частини візьми своє поки я іще є поки я — джерело не людина почни з того, до чого торкатись можна ну ж бо, мерщій до чого не потрібні паролі й ключі коли знаєш, як цим гратись далі — складніше далі — далеке нутро в ньому зло і добро гляди, вибирай чіткіше дивись уважно пильнуй я — сила-силенна енергій солодка і запах мій терпкий із мене півсотні вогняних струй іскриться розкинься тихенько торкнися мізинця налитої жаром руки з тобою тепер навіки мене у тобі по вінця
17
Коли кохання приповзає до тебе помирати, ти кажеш йому: «Пішли прогуляємось, походимо вулицями, околицями, крамницями з усілякими сукнями-спідницями, поїмо в ресторації смажені гарбузові квіточки, такі жовті та хрусткі, поділимося таємницями, поки ти є, поки є з ким ділитися, поки іще разом ми. Поміж п’яницями та репетливими дітьми, поміж зелених вільних дерев і сірих колючих дротів тюрми, поза літом і поза оскомою зими, поки ти іще живе, зніми з мене цей дошкульний біль, прошу, зніми. Ти було у мені роками, а я маю тебе відпустити. Без тебе чогось хотіти, летіти, вирішувати, тремтіти від холоду, від самотності, від неістотності всього, що навкруги, від жаху, що ми тепер по різні береги однієї ріки. Востаннє тобою умитись. Мені не шкода, я готова прощатись, готова в усі тяжкіє пуститись без тебе. Буде те саме чисте небо, ані хмарки. Ходімо поміж арки у той двір, де дитячий майданчик, де з тобою кидали м’ячик, відбивали воланчик, і де бабуся кричала: «мій зайчику». І ми плелися нехотя додому, не відчуваючи втоми, і по яєчку крутому з огірочком, а у найкращі хвилини — морозиво в стаканчику хрусткому. Ходімо до ріки, де пірнали і дуріли у воді, чисті й незаймані тоді. 138
Ходімо… Ти не чуєш мене уже… Ти байдуже... Чуже...» А я народжуюся знову, Поки на могилі твоїй вітер траву стриже.
Літературно-художнє видання
ВОЛОШ И Н А Катерина Володимирівна
ВІ Т РИ поезія
Коректор Наталія Потеряйко Макет та ілюстрації Аліни Гаєвої Верстка Катерини Корчагіної
Підписано до друку 21.03.2017 Формат 70 x 100 1/ 32 Гарнітура PT Serif. Папір офс. Друк офс. Зам.№ 17-053. Тираж 500 прим. Видавництво Laurus ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон 0 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Віддруковано в друкарні «Бізнесполіграф» ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45
Â