Марк Блок. Апологія історії by Laurus Press

МАРК БЛОК

АПОЛОГІЯ ІСТОРІЇ

M A RC BLOCH

A POLOGIE POUR

l’HISTIOIRE ou M é TIER D’HISTORIEN

МАРК БЛОК

А ПОЛОГІЯ ІСТОРІЇ або РЕМЕСЛО ІСТОРИК А

в перекладі МАРИНИ МАРЧЕНКО LAURUS 2018

ББК 63.3 УДК 93 Б 70 Блок, Марк. Апологія історії або ремесло історика. — К.: Laurus, 2018. — 144 с. ISBN 978-966-2449-95-2

Це видання було здійснене за підтримки Програми сприян ня видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні / Французького інституту в Україні та видавничих програм Французького інституту.

ISBN 978-966-2449-95-2

ЗМІСТ

ЛЮСЬЄНОВІ ФЕВРУ.........................................................................7 ВСТУП................................................................................................9 РОЗДІ Л І. ІСТОРІЯ, Л ЮДИ ТА ЧАС..........................................21 1. Вибір історика ...................................................................................21 2. Історія та люди..................................................................................23 3. Історичний час.................................................................................25 4. Ідол витоків......................................................................................26 5. Минуле і « теперішнє»......................................................................30 РОЗДІ Л ІІ. ІСТОРИЧНЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯ......................41 1. Зага льні характеристики історичного спостереження..............41 2. Свідчення..........................................................................................48 3. Передавання свідчень....................................................................54 РОЗДІ Л ІІІ. КРИТИК А.................................................................61 1. Н ачерк з історії критичного методу................................................61 2. Викриття брехні та помилки...........................................................68 3. Н арис з логіки критичного методу................................................80 РОЗДІ Л І V. ІСТОРИЧНИЙ А Н А ІЗ...........................................99 1. Судити чи зрозуміти........................................................................99 2. Від різноманіття людських фактів до єдності свідомості .........103 3. Термінологія...................................................................................111 4.........................................................................................................123 РОЗДІ Л V.........................................................................................133 ДОД АТКИ...................................................................................141

IN MEMORIAM MATRIS AMICÆ

ЛЮСЬЄНОВІ ФЕВРУ За присвяту Якщо цій книзі судилося одного дня вийти друком; якщо вона з простої протиотрути, в якій я, серед найгірших болів і тривог, особистих і суспільних, шукаю сьогодні трохи душевної рівноваги, перетвориться колись на справжню книгу, книгу для читання: тоді, любий друже, інше, не ваше ім’я, напишуть під обкладинкою. Ви розумієте, воно мало бути тут, це ім’я: єдина дозволена згадка про ніжність, таку глибоку і таку священну, що навіть вимовити боляче. Тож як мені змиритися з тим, що ваше ім’я з’являється лише в кількох посиланнях (яких мало б бути значно більше)? Тривалий час ми разом із вами боролися за ширшу й людянішу історію. Тепер, поки я пишу ці рядки, нашій спільній меті загрожує велика небезпека. Не з нашої провини. Ми з вами тимчасово переможені несправедливою долею. Прийде час, я в цьому певен, коли ми зможемо по-справжньому повернутися до нашої співпраці, публічної, як колись, і, як колись, вільної. Тим часом я, зі свого боку, продовжу її на цих сторінках, сповнених вашої присутності. Я збережу притаманний їй ритм глибокої злагодженості, пожвавлений ззовні плідною грою наших приязних сперечань. Декотрі з ідей, що я маю намір обстоювати, прийшли мені, поза сумнівом, просто від вас. Щодо багатьох інших, щиро кажучи, мені було б важко визначити, від вас вони прийшли, від мене, чи від нас обох. Тішуся надією, що у більшості випадків ви їх схвалите. У деяких — сваритимете мене. І все це ще дужче пов’яже нас. Фужер (Крез). 10 травня 1941 року

ВСТУП

«Тату, поясни ж мені, для чого потрібна історія». Так один хлопчина, мій близький родич, розпитував декілька років тому свого батька-історика. Про цю книгу я хотів би мати право сказати, що це моя відповідь. Бо я не уявляю кращої похвали письменникові, ніж уміння говорити однією мовою як зі школярем, так і з науковцем. Але така висока простота до снаги лише небагатьом обранцям. Принаймні це запитання дитини, спрагу знань якої я тоді, мабуть, не надто добре вдовольнив, я радо візьму собі тут за епіграф. Декому, звісно, таке формулювання видасться наївним. Мені ж, навпаки, воно здається надзвичайно доречним. Проблема, яку воно ставить з бентежною прямотою цього безкомпромісного віку, це ні більш, ні менш, як проблема леґітимності історії 1.

Отож, історика покликано до відповіді. Приступить він до неї з певним внутрішнім тремтінням: хто ж із ремісників, постарівшись у своєму ремеслі, не запитував себе зі щемом у серці, чи не змарнував він отак життя? Але дебати виходять далеко за межі докорів вузькоцехової моралі. Вся наша західна цивілізація потребує відповіді. Бо, на відміну від інших типів культур, вона завжди багато чого сподівалася від своєї пам’яті. Усе її до того спонукало: і християнська, й антична спадщина. Греки й латини, наші перші вчителі, були народами-історіографами. Християнство — релігія істориків. Інші релігійні системи могли спиратися у своїх ритуалах та віруваннях на міфологію, яка була майже за межами людського виміру часу. Та в християн за священні писання — історичні книги, а їхні богослужіння, разом з епізодами земного життя Бога, згадують літописи Церкви та життєписи святих. Історичність християнства проявляється ще в інший, можливо, глибший спосіб: увесь шлях людства між Гріхопадінням і Судом являє в очах християн тривалу пригоду, а кожна особиста історія, кожна окрема «проща», своєю чергою, її віддзеркалення. Саме в часі, а отже, в історії, розгортається велика драма Гріха і Спокути — центральна вісь усієї християнської медитації. Наше мистецтво, наші літературні пам’ятки сповнені відлунь минулого; наші діячі невпинно посилаються на його уроки, справжні чи вигадані. Звісно, варто враховувати чималу відмінність у психології різних груп. Курно (Cournot) давно помітив, що французи, завжди схильні до перелаштовування світу відповідно до здорового глузду, в основному значно менш схильні до переживання колективних спогадів, ніж, наприклад, німці. Немає сумнівів і в тому, що цивілізації здатні змінюватися. Цілком імовірно, що наша одного дня відвернеться від історії. Історикам варто було б це обміркувати. Неусвідомлена історія може, якщо не остерегтися, підірвати довіру до краще осмисленої історії. Та раптом таке колись станеться, то лиш ціною глибокого розриву з нашими найстійкішими інтелектуальними традиціями. Нині ми в цьому питанні лише на етапі іспиту сумління. Щоразу, коли наші сумовиті суспільства в стані постійної кризи зростання починають сумніватися в собі, вони ставлять запитання, чи варто було шукати відповіді в минулому і чи добре вони шукали. Почитайте, що писали перед війною, те саме мо-

жуть писати й сьогодні: ви майже завжди почуєте, як до хору турбот сьогодення домішує свій голос і це занепокоєння. Мені довелося, зовсім випадково, почути його відлуння в розпалі драми. Це було в червні 1940 року, саме того дня, якщо я добре пам’ятаю, коли німці увійшли до Парижа. У нормандському садку, де наш генеральний штаб, позбавлений військ, нудився в неробстві, ми пережовували причини катастрофи: «Виходить, історія нас обманула?» — промурмотів один із нас. Отак сповнена гіркоти туга дорослого чоловіка перегукнулася зі звичайною цікавістю недолітка. Треба відповісти одному й другому. Утім, слід іще зрозуміти, що означає слово «потрібна».

Один аргумент, безперечно, залишився б на користь історії, хоч би й довелося її визнати нездатною ні на що інше — вона дає розвагу. Або, якщо точніше — бо кожен шукає розваги там, де хоче, — вона, без сумніву, видається такою багатьом людям 2. Мене особисто, скільки себе пам’ятаю, вона завжди дуже розважала. Як усіх істориків, гадаю. А інакше, чому б вони вибрали цю професію? Усі науки цікаві, треба бути безнадійним дурнем, щоб цього не бачити. Та кожен науковець знаходить тільки одну, якою втішно займатися. Знайти таку, щоб присвятити їй себе, — саме це й називають покликанням. До речі, ця беззаперечна принадність історії сама собою вже заслуговує на роздуми. Як зачаток і як спонука, ця її роль була і залишається ключовою. Прагненню до знань передує просте вподобання; інстинкт передує свідомій науковій праці та скеровує її: еволюція нашої інтелектуальної поведінки рясніє такими ланцюжками. Навіть перші кроки фізики чимало зобов’язані старим «кабінетам курйозів». Ми також бачили, як з маленьких радощів барахольника починалося чимало досліджень, які поступово повертали на серйозне. Саме так виникла археологія, та, ближче до нас, фольклор. Читачі Александра Дюма — це, ймовірно, потенційні історики, яким бракує тільки вміння діставати чистіше, та, на мій смак, гострішого задоволення, задоволення справжності. З іншого боку, те, що ця принадність зовсім не згасає, коли починається методичний пошук, з його неодмінним аскетизмом; і навпаки — всі справжні історики можуть це засвідчити —

набирає жвавості та повноти: усе це справедливо для будь-якої розумової праці. Та все ж, не підлягає сумніву, що історія має свої власні естетичні насолоди, яких немає в інших сферах знань. Бо ж театр людської діяльності, який становить предмет її вивчення, понад усе здатний захопити уяву людей. Особливо, коли завдяки віддаленості в часі чи просторі, він прикрашений вишуканими спокусами дивини. Сам великий Ляйбніц признався нам у цьому: коли від абстрактних умовиводів математики чи теодицеї він переходив до розгадування старовинних грамот чи давніх хронік імперської Германії, то відчував, точно як ми, цю «насолоду пізнавання рідкісних речей». Не варто позбавляти нашу науку цього елемента поезії. Тим більше, не варто, як я помітив у декого, соромитися цього. Було б дивним глупством вважати, що потужна емоційна принадність історії позбавляє її здатності задовольнити також і наш розум. Однак, коли б історія не мала інших виправдань для свого існування, крім принадності, що майже всі ми відчуваємо, якби вона була, зрештою, тільки приємним дозвіллям, як бридж чи риболовля, чи вартувала б вона тих трудів, які ми докладаємо, щоб писати її? Щоб писати, я хочу сказати, чесно, правдиво і дошукуючись, наскільки це можливо, прихованих рушіїв, а отже, — важко. Гра, — написав Андре Жід, — сьогодні нам уже не дозволена; і додав: хоч би й гра розуму. Це було сказано 1938 року. 1942-го, коли я це пишу, своєю чергою, скільки ваги додалося до цієї сентенції! Без сумніву, у світі, який приступився до хімії атома і тільки починає досліджувати таємницю зоряних просторів, у нашому бідному світі, який, справедливо пишаючись своєю наукою, нездатний водночас створити собі трохи щастя, копітка ретельність історичної науки, цілком здатної проковтнути все життя, заслуговувала б на засудження, як безглузде, ба й злочинне, марнування сил, якби не мала іншої мети, ніж злегка прикрасити правдою одну з наших розваг. Або історія доведе свою чесність як сфера наукового знання, або ж доведеться відраджувати від заняття історією всі уми, придатні до кращого застосування деінде. Але тут постає нове запитання: а що насправді леґітимізує розумові зусилля? Гадаю, ніхто сьогодні не наважиться повторювати за ортодоксальними позитивістами, що цінність дослідження вимірюється тільки й винятково його практичним застосуванням.

Досвід навчив нас не лише того, що неможливо знати наперед, а що й найабстрактніші, на перший погляд, умовиводи можуть одного дня дивовижно надатися до практики. Забрати в людства право прагнути, поза всіма клопотами про добробут, задовольнити ще й свій інтелектуальний голод, означало б нав’язати йому якесь дивне каліцтво. Навіть якби історія залишалася вічно байдужою до справ homo faber або politicus, їй вистачило б, на свій захист, визнання її необхідності для повноцінного розвитку homo sapiens. Проте навіть із такими обмеженнями питання не можна вважати вирішеним. Бо природа нашого мислення така, що бажання зрозуміти в нас значно переважає бажання знати. Звідки випливає, що воно визнає справжніми тільки ті науки, які здатні встановити між явищами пояснювальні зв’язки. Решта, за виразом Мальбранша, лише «всезнайство». А всезнайство може бути розвагою чи манією, але сьогодні так само, як і за Мальбранша, його не вдасться видати за справжню роботу розуму. Отож, незалежно навіть від імовірності практичного застосування, історія матиме право претендувати на місце поміж знань, насправді вартих зусиль, лише тоді, коли, замість простого перелічування, без зв’язків і майже без обмежень, вона запропонує нам раціональну класифікацію та послідовне пояснення. Однак не можна заперечувати, що наука, яка не може, рано чи пізно, допомогти нам поліпшити життя, завжди здаватиметься нам дещо неповною. І як же не відчувати це з особливою силою щодо історії, тим більше призначеної, здавалося б, працювати на користь людини, якщо сама людина з її діями становлять предмет дослідження? Справді, давня звичка, закріплена, принаймні, на рівні інстинкту, спонукає нас вимагати від неї настанов для керування діями; а тоді обурюватися, подібно до переможеного солдата, якого я згадував, коли вона раптом видається нам неспроможною їх надати. Питання корисності історії у вузькому, «прагматичному» сенсі слова «користь» не збігається з проблемою її суто інтелектуальної легітимності. Про користь, до речі, можна говорити тільки в другу чергу: бо щоб діяти розсудливо, чи ж не слід спочатку зрозуміти? Але й проблему корисності не можна оминути без ризику залишити без відповіді частину найнагальніших питань здорового глузду.

Деякі наші порадники або ті, що силкуються ними бути, вже відповіли на ці запитання. Щоб поховати наші надії. Найпоблажливіші сказали, що історія непрактична й неоднозначна. Інші, чия суворість не обмежується півзаходами, що вона згубна. «Найнебезпечніший з продуктів, вироблених хімією інтелекту», — оголосив не останній з них. Ці вироки мають небезпечну принаду: вони наперед виправдовують невігластво. На щастя, вони, ймовірно, не остаточні, тож маємо шанс зберегти допитливість розуму. Та коли вже відновлювати дискусію, важливо, щоб вона ґрунтувалася на переконливіших даних. Бо є одна пересторога, про яку пересічні огудники історії, схоже, не здогадуються. Їхнім словам не бракує ні красномовності, ні дотепності. Та більшість із них не подбали розібратися в тому, про що вони говорять. Їхнє уявлення про наші дослідження не пов’язане з реальним досвідом. Воно відгонить радше проповідництвом і академізмом, ніж робочим кабінетом. Воно ще й віджиле. Отож дуже скидається на те, що стільки запалу, зрештою, покладено на боротьбу з оманою. Наш підхід має бути зовсім іншим. Ми спробуємо оцінити, наскільки дієві методи, що справді застосовуються під час дослід ження — аж до найдрібніших та найделікатніших деталей. Нас цікавлять саме ті проблеми, які перед істориком щоденно ставить його предмет. Одним словом, ми б хотіли, насамперед, розповісти, як і чому історик робить свою справу. Далі вже читачу вирішувати, чи варта вона того, щоб її робити. Однак, будьмо уважними. Це завдання, навіть отак зрозуміле й обумовлене, тільки зовні видається простим. Воно може й було б таким, якби йшлося про одне з цих ужиткових мистецтв, які можна добре пояснити, перелічивши одну за одною випробувані часом операції. Але історик — не годинникар і не столяр. Історія — це намагання краще знати: а отже, річ у русі. Обмежитися в описі науки тим, яка вона є, завжди означає дещо викривити її. Ще важливіше сказати, якою вона прагне поступово стати. А це неминуче вимагає від аналітика чималої дози особистого вибору. Справді, всяка наука на кожному етапі свого розвитку постійно переживає розбіжні тенденції, між якими майже неможливо зробити вибір, не зазирнувши, так би мовити, в майбутнє. Ми не плануємо тут ухилятися від цієї потреби. В інтелектуальній сфері, так само,

як і в будь-якій іншій, не варто боятися відповідальності. Водночас, треба чесно попередити читача. Також труднощі, на які неминуче наражається будь-яке вивчення методів, дуже різняться залежно від того, якої точки на кривій свого розвитку — завжди трохи стрибкуватій — досягла в цей момент кожна наукова галузь. Гадаю, п’ятдесят років тому, коли ще неподільно панував Ньютон, було значно легше, ніж сьогодні, викласти цілісну картину механіки з точністю креслення. Але історія й досі перебуває у фазі розвитку, яка не сприяє певності. Бо історія — не тільки наука в розвитку, вона також у дитячому віці: як усі науки, що вивчають людський розум, історія припізнилася в царину раціональних знань. Або, краще сказати, вона стара в зародковій формі оповідання, тривалий час захаращеній вигадками, ще довше прив’язаній до найбільш очевидних подій, але як спроба раціонального аналізу — ще зовсім молода. Вона силкується пробитися нарешті крізь поверхневі факти; відкинути, слідом за спокусами легенд чи риторики, ще небезпечніші сьогодні отрути наукової рутини та емпіризму в машкарі здорового глузду. У кількох ключових проблемах своєї методи вона робить тільки перші кроки. Ось чому Фюстель де Куланж, а ще перед ним, Бейль, без сумніву, мали рацію, називаючи її «найважчою з усіх наук 3» . Проте, може, це омана? Мені здається, що хоч якою непевною у багатьох аспектах лишається наша путь, нині ми в кращій позиції, ніж наші найближчі попередники, щоб бачити дещо ясніше. Покоління наших найближчих попередників в останні десятиріччя ХІХ століття і до перших років ХХ-го жили наче під гіпнозом дуже жорсткого, справді контівського уявлення про науки фізичного світу. Поширюючи цю чудесну схему на всю сукупність надбань розуму, вони вважали, що кожне справжнє знання має дійти, шляхом неспростовних свідчень, до переконань, сформульованих на рівні універсальних наказових законів. Така була майже одностайна думка. Та стосовно до історичних розвідок вона дала початок, залежно від темпераменту, двом протилежним течіям. Одні справді вірили в можливість науки про еволюцію людини відповідно до цього, сказати б, паннаукового ідеалу, і зробили все, щоб її створити. Їм довелося для цього залиши-

ти, зрештою, поза межами досяжності такого знання про людей багато дуже людських реалій, які здавалися їм відчайдушно непіддатними раціональному обліку. До цієї решти належало те, що вони презирливо називали трапунок, а також знач на частина глибоко особистого життя людини. Такою була, в підсумку, позиція соціологічної школи, заснованої Дюркгеймом. Принаймні, якщо не брати до уваги те пом’якшення початкової твердості принципів, що, як ми бачили, потроху привносили люди, надто розумні, щоб не зважати, хоч би й всупереч собі самим, на тиск фактів. Наші дослідження багато чим завдячують цій великій праці. Вона навчила нас аналізувати глибше, ретельніше досліджувати проблеми, думати, наважуся сказати, менш дріб’язково. Ми згадуватимемо тут про неї не інакше, як з безмежною вдячністю та повагою. Якщо сьогодні вона здається застарілою, це рано чи пізно чекає на всі інтелектуальні рухи як розплата за їхню плідність. Однак інші дослідники в той самий час застосували інший підхід. Не зумівши вбгати історію в рамки наукової правовірності фізичного світу, вони до того ж дуже потерпали (внаслідок особливостей фахової освіти) через труднощі, сумніви, часті повернення до критичного аналізу документів. З цього вони винесли, насамперед, урок зневіреної покірності. Предмет, якому вони присвятили свій талант, видався їм, зрештою, непридатним ні до упевнених висновків сьогодні, ні до значного прогресу в майбутньому. Вони схилилися до того, щоб замість справді наукових знань, вважати історію чимось на кшталт естетичної гри або принаймні гігієнічної вправи, корисної для здоров’я розуму. Їх називали іноді «історики-оповідачі»: лайливе прізвисько для нашого цеху, бо воно, здається, визначає суть історії через заперечення її можливостей. Зі свого боку, я б із радістю знайшов для них у тому періоді французької думки, що їх і пов’язує, виразнішу групову ознаку. Люб’язний і потайний Сільвестр Боннар, якщо вірити датам його діяльності, прописаним у книжці 4, — анахронізм. Так само, як ті античні святі, яких середньовічні письменники наївно фарбували в кольори свого часу. «Справжній» Сільвестр Боннар (коли на мить уявити во плоті цей вигаданий образ), народжений за Першої імперії, ще вписався б у покоління великих істориків-романтиків: він розділив би їхній зворушливий і плідний ентузіазм і трохи наївну віру в майбутнє «філософії»

історії. Облишмо епоху, до якої він начебто належав, і віддаймо його тій, за якої писалося його уявне життя: він вартий посісти місце заступника, корпоративного святого всієї групи істориків, більш-менш інтелектуальних сучасників його біографа: глибоко чесні трудівники, але трохи слабкуваті, наче діти батьків, які забагато розважалися, вони несуть у кістках утому великих історичних оргій романтизму; звиклі ніяковіти перед колегами-науковцями; охочіші радити нам обачність, ніж поривання. Гадаю, їхнім гаслом цілком можна вважати фразу, що вирвалася якось, хоч як дивно, в такої розумної людини, як мій дорогий учитель Шарль Сеньобос: «Дуже корисно ставити собі запитання, але дуже небезпечно на них відповідати». Хвалько так не говорить, це правда. Та коли б фізики не були завзятими сміливцями, де була б зараз фізика? Однак наша інтелектуальна атмосфера вже інакша. Кінетична теорія газів, механіка Ейнштейна та квантова теорія докорінно змінили вчорашнє уявлення про науку. Вони його не послабили. Зате зробили гнучкішим. Певність вони в багатьох випадках замінили на нескінченні ймовірності; точно вимірюване — поняттям вічної відносності міри. Їхній вплив відчули на собі навіть ті незліченні уми — мушу, на жаль, зарахувати до їхніх лав і себе, — яким слабкість мислення або виховання дозволяють спостерігати цю велику метаморфозу тільки дуже здалека, сказати б, за відблиском. Відтак ми значно краще підготовлені прийняти той факт, що знання, яке не надається до евклідівських доказів чи до непохитних законів повторюваності, може претендувати на звання наукового. Ми значно легше згоджуємося з тим, що вірогідність та універсалізм — це питання ступеня. Ми вже не відчуваємо потреби нав’язувати всім предметам знань єдину інтелектуальну модель, запозичену в наук про фізичний світ; бо навіть і щодо них це лекало вже не скрізь надається. Нам іще невідомо, напевно, що буде одного дня з науками про людину. Та ми знаємо, що їм не доведеться заради того, щоб існувати, — само собою, відповідно до фундаментальних правил мислення, — ні відмовлятися від своєї самобутності, ні соромитися її. Я б хотів, щоби фахові історики, передусім молоді, привчалися розмірковувати над цими сумнівами, цими вічними «каяттями» нашої професії. Це буде для них найкращий спосіб підготувати себе через зважений вибір до розсудливої праці.

Понад усе я б хотів, щоб вони приходили, дедалі численніші, до цієї історії, водночас ширшої та глибшої, обриси якої саме ми, яких щодня більшає, творимо нині. Якщо моя книжка зможе їм у цьому прислужитись, я вважатиму, що вона була не зовсім марною. Визнаю, що частково вона є програм(н)ою. Але я пишу її не тільки, і навіть не насамперед, для внутрішньоцехового користування. І від просто цікавих, я вважаю, також зовсім не треба приховувати вагання нашої науки. Вони — наше вибачення. Навіть краще: вони відсвіжують наші дослідження. Ми не тільки маємо право клопотатися про поблажливість до історії, належну до всіх починань. Незавершене, коли воно вічно прагне себе перевершити, вабить усяку, хоч трохи завзяту натуру не менше за найдовершеніший успіх. Справжній хлібороб, казав Пеґі (принаймні, близько до того), любить оранку й сівбу не менше за жнива. Слід закінчити ці кілька вступних слів особистим признанням. Кожна окремо взята наука — тільки фрагмент універсального руху до знань. Я вже мав нагоду навести вище відповідний приклад: щоб добре зрозуміти та оцінити її методи дослідження, хоч якими специфічними вони здаються, необхідно вміти побачити їхній зв’язок з усіма тенденціями, що проявляються в цей самий момент в інших групах дисциплін. Таке вивчення методів як таких і собі становить спеціалізацію, фахівці якої називають себе філософами. Я не маю права претендувати на це звання. Через таку лакуну в моїй базовій освіті цей нарис, без сумніву, багато втратить як у точності мови, так і в широті світогляду. Я можу представити його тільки тим, чим він є: нотатками ремісника, який завжди любив розмірковувати про свою щоденну турботу, записником підмайстра, який довго вправлявся з метром і ватерпасом, не вважаючи себе математиком.

РОЗДІЛ І Історія, люди та час

1. Вибір історика Слово «історія» дуже старе, таке старе, що іноді втомлює. Нечасто, щоправда, доходило аж до того, щоб його хотіли зовсім викреслити зі словника. Навіть соціологи доби Дюркгейма залишають для нього місце. Та лише для того, щоб відсунути в далекий закуток наук про людину: щось на кшталт комірчини, куди вони, залишивши для соціології все, що їм видається придатним до раціонального аналізу, скидають людські діяння, оцінені як найповерховіші та найнепередбачуваніші. Ми ж, навпаки, збережемо тут це слово в його найширшому значенні. Воно наперед не забороняє жодного напрямку

дослідження, хоч як скерованого: переважно на особистість чи на суспільство, на вивчення скороминущих криз чи триваліших явищ; воно не таїть у собі жодного кредо; не спонукає ні до чого іншого, крім «дослідження», відповідно до своєї первинної етимології. Певна річ, відтоді, як це слово з’явилося на вустах у людей, вже понад два тисячоліття тому, зміст його дуже змінився. У мові таке відбувається з усіма справді живими термінами. Коли б науки мусили з кожним здобутком шукати собі нових назв — скільки б то було хрестин в королівстві академій, скільки часу втрачено! Сумирно зберігаючи вірність своєму славетному еллінському найменню, наша історія, проте, буде схожою на ту, що писав Гекатей Мілетський, не більше, ніж фізика лорда Кельвіна чи Ланжевена на фізику Аристотеля. То яка ж вона? На початку цієї книжки, в центрі уваги якої реальні проб леми дослідження, немає жодної потреби формулювати довге і негнучке визначення. Який серйозний трудівник колись зв’язував себе такими догматами? Їхня педантична точність не просто не лишає місця для інтелектуального пориву, вона не допускає навіть замаху на порив до не зовсім визначеного знання, здатності до розширення. Найбільша їхня небезпека в тому, що вся ретельність визначення слугує тільки для того, щоб краще відмежуватися. «Ця тема, — каже бог Термін, страж богів-кордонів 6, — або такий підхід до неї, без сумніву, може спокусити. Та стережися, о ефебе: це не Історія». Чи ж ми вдаватимемо з себе цехового старшину давніх часів, щоб визначати роботи, дозволені певному стану? А склавши список, допускати до їх виконання тільки патентованих майстрів? Фізики та хіміки мудріші, бо ніхто, як мені відомо, не бачив, щоб вони сварилися через відповідні права фізики, хімії, фізичної хімії та, якщо припустити, що цей термін існує, хімічної фізики. Утім, правда також і те, що перед величезною та заплутаною дійсністю історик приходить до потреби виокремити з неї ділянку, до якої застосувати свої інструменти; отож, зробити вибір, який, цілком очевидно, буде не таким, як, наприклад, у біолога; він буде вибором саме історика. Це характерна проблема практичної діяльності. Вона супроводжуватиме нас упродовж усієї нашої розвідки.

2. Історія та люди Іноді кажуть: «Історія — це наука про минуле». Як на мене, це неправильно. Передусім, абсурдна вже думка про те, що минуле, як таке, може бути об’єктом науки. Явища, які не мають нічого спільного, крім того, що не належать до сучасності, як можна, без попереднього відсіювання, робити з них предмет раціональних знань? Чи можна уявити собі, аналогічно, одну науку про весь сьогоднішній Усесвіт загалом? Звичайно, давні літописці біля витоків історіографії не переймалися такими тонкощами. Вони впереміш розповідали про події, єдиним зв’язком між якими було те, що вони сталися приблизно одночасно: затемнення, випадання граду, поява дивних метеорів під час битв, угоди, смерть королів і героїв. Але аналітичні зусилля виробили помалу в цій початковій пам’яті людства, плутаній, мов сприйняття малої дитини, необхідну класифікацію. Правда, глибоко традиціоналістський лексикон звично зберігає слово «історія» для кожного дослідження зміни в часі. Ця звичка безпечна, бо вона нікого не обманює. У цьому сенсі говорять про історію сонячної системи, бо небесні тіла, з яких вона складається, не завжди були такими, як ми їх бачимо. Це парафія астрономії. Є історія виверження вулканів, яка, я в цьому певен, надзвичайно цікавить геофізиків. І не належить до історії істориків. Або, принаймні, належить лиш тією мірою, що її спостереження можуть якимись шляхами перетнутися зі специфічними інтересами нашої історії. Як же на практиці визначається розподіл завдань? Приклад, без сумніву, покаже це краще за слова. У Х столітті нашої ери у фламандський берег врізалася глибока протока, Звін. Пізніше вона замулилася. Якій царині знань належить вивчати це явище? З першого погляду, всякий вкаже на геологію. Механізм накопичення алювію, роль морських течій, можливо, зміни рівня океанів: хіба не для вивчення усього цього її створили й випустили в світ? Безперечно. Та коли придивитися, не все так просто. По-перше, з’ясування причин трансформації. І от уже нашому геологові доводиться ставити собі запитання, що не зовсім належать до його компетенції. Бо замулювання, без сумніву, щонайменше прискорили також і спорудження

Немає сумнівів у тому, що на цій дискримінації базується плідний принцип досліджень. Для чого, насправді, розводитися про універсальні чинники? Вони спільні для стількох явищ, що не варті фігурувати в генеалогії жодного з них окремо. Я чудово знаю наперед, що коли б у повітрі не було кисню, пожежі не сталося б; та мене цікавить і виправдовує мої пошуки, чому загорілося. Закони траєкторій снарядів чинні хоч для поразки, хоч для перемоги; вони пояснюють їх обох; отож у них немає користі для пояснення тільки однієї чи другої. Але небезпечно доводити до абсолюту ієрархічну класифікацію, яка насправді є тільки прийомом мислення. Дійсність подає нам майже безкінечну кількість силових ліній, і всі вони сходяться до того самого явища. Вибір, який ми робимо поміж них, цілком може базуватися на ознаках, які на практиці дуже варті уваги; та це завжди вибір. Особливо багато довільного в ідеї однієї справжньої причини проти простих «передумов». Сам Сім�ян, який так любив точність, і намагався спочатку (марно, гадаю) дати точніші визначення, схоже змушений був визнати цілком відносний характер цього розрізнення. «Для лікаря, — пише він, — причиною епідемії буде розмноження мікробів, а передумовою — бруд і поганий стан здоров’я, породжені зубожінням; для соціолога і філантропа зубожіння буде причиною, а біологічні фактори — передумовою». Це чесне визнання підпорядкованості перспективи напрямку розвідки. Остережімося, до речі: пристрасть до єдиної причини в історії — часто тільки прихована форма пошуків відповідального: а, отже, шлях до оціночного судження. «Чия провина чи заслуга?» — каже суддя. Науковець задовольняється запитанням «чому?» і погоджується з тим, що відповідь не буде простою. Хоч що його породжує, забобони здорового глузду, постулати логіка чи одержимість слідчого, причинний монізм для історичного пояснення — тільки перешкода. Воно шукає потоків причинних хвиль і не лякається, побачивши, як їх багато, бо саме так їх подає життя. Історичні факти, по суті, факти психологічні. Тому їхні рушійні сили зазвичай полягають в інших психологічних фактах. Безперечно, людські життя вписані у фізичний світ і зазнають його впливу. Та навіть там, де вторгнення цих зов-

135

нішніх сил здається найбрутальнішим, їхня дія завжди спрямована тільки людиною та її розумом. Бацила чорної чуми стала першою причиною знелюднення Європи. Але епідемія поширювалася так швидко тільки завдяки особливим соціальним — а, отже, за глибинною природою, ментальним умовам — і її моральні наслідки пояснюються тільки особливою попередньою схильністю колективного сприйняття. Однак психологія вивчає не тільки ясну свідомість. Коли почитати деякі книжки з історії, то можна подумати, що люди завжди чинили тільки відповідно до законів логіки, і причини їхніх дій не становили для них жодної таємниці. З огляду на сучасний рівень досліджень психічного світу людини та його темних глибин, це ще один доказ того, як важко завжди наукам не відставати одна від одної. Це також повторення, ще й поглиблення, відомої помилки старої економічної теорії, хоч і багато разів спростованої. Її «гомо економікус» був порожньою тінню не тільки тому, що він, вважалося, був зайнятий лише своїми інтересами: найбільша ілюзія полягала в уявленні, що він міг так чітко розуміти свої інтереси. «Немає нічого рідкіснішого за план», — казав Наполеон. Важка моральна атмосфера, в якій ми зараз живемо, вважатимемо, що вона впливає тільки на людину поміркованих рішень у нас? Ми серйозно перекрутили б проблему причин в історії, якби зменшували її завжди і скрізь до проблеми мотивів. Яка цікава антиномія, до слова, в послідовному ставленні стількох істориків! Треба переконатися, що якесь людське діяння насправді відбулося? Немає меж їхній ретельності в дослідженні. Йдеться про причини цього діяння? Їх задовольняє найменша позірність, базована зазвичай на одному з цих афоризмів банальної психології, ні більш, ні менш правдивих, ніж суперечні їм. Два критики з філософською освітою, Георг Зіммель в Німеччині та Франсуа Сім�ян у Франції, розважилися, викриваючи кілька з цих логічних помилок. Ебертисти, — пише один німецький історик, — спочатку чудово ладнали з Робесп’єром, бо він виконував усі їхні бажання; потім вони віддалилися від нього, бо вирішили, що він став надто могутнім. З цього, — підсумовує Зіммель, — маємо такі два умовиводи: добро спричиняє вдячність; люди не люблять, коли ними командують. І ці два судження зовсім не обов’язково помилкові, без сумніву. Але й не обов’язко-

136

во правильні також. Бо можна стверджувати з однаковою ймовірністю, що надто догідливе ставлення до бажань якоїсь сторони викликає в неї більше презирства до такої слабкості, ніж вдячності; а з іншого боку, немає нічого незвичайного в тому, що диктатор, через страх, який навіює його влада, придушує найменший натяк на опір. Один схоласт говорив про владу, що в неї «ніс зроблений з воску, і згинається хоч ліворуч, хоч праворуч». Отак і удавані психологічні істини здорового глузду. Це помилка, по суті, аналогічна тій, що надихала географічний псевдодетермінізм, сьогодні остаточно спростований. Хоч про що йдеться — про явище фізичного світу чи про соціальний факт, людські реакції далекі від годинникового механізму, який запускається завжди в одному напрямку. Пустеля, хоч би що казав Ренан, не конче «монотеїстська», бо народи, що її населяють, бачать її видовища різними очима. Брак водних джерел мав би завжди наслідком згрупування сільських поселень, а їх достаток — розпорошення, тільки за умови, що супроти всіх інших турбот, селяни віддавали перевагу саме чиннику близькості джерел, колодязів або водоймищ. В дійсності ж виходить, що вони зосереджуються переважно, дбаючи про безпеку чи взаємодопомогу, тобто підкоряючись простому відчуттю стадності, навіть там, де на кожному клаптику землі б’є своє джерельце. Або навпаки (як у деяких районах Сардинії), оселяючись, кожен у центрі свого маленького маєтку, вони готові платити за це дороге їхньому серцю відокремлення вимушеними довгими походами до поодиноких джерел води. Людина в природі, чи не є вона, насамперед, великою змінною величиною? Проте, не поспішаймо з висновками: в таких випадках помилка не в самому поясненні. Вся її хиба в апріорності. Цілком імовірно, хоч досі нам траплялось небагато таких прикладів, що за певних соціальних умов, саме розподіл водних ресурсів більше за будь-яку іншу причину визначав вибір місця поселення. Але напевно те, що він не конче його визначав. Немає нічого неможливого в тому, що ебертисти керувалися саме тими мотивами, які їм приписував історик. Помилкою було наперед вважати цю гіпотезу правильною. Слід було довести її. А навівши докази — ми не маємо права вважати це наперед неможливим — лишалося ще поглибити

137

ДОДАТКИ

1. Тут я від самого початку, не прагнучи того, заходжу в суперечку зі «Введенням до вивчення історії» Ланглуа і Сеньобоса. Я давно написав був попередній абзац, коли на очі мені потрапив список «непотрібних запитань» у передмові до їхнього твору (сторінка XII). У ньому я бачу, дослівно, таке: «Для чого потрібна історія?» Без сумніву, з цією проблемою відбувається те саме, що й з усіма іншими, які стосуються сенсу наших дій і думок: тим, хто за своєю натурою лишаються до них байдужими — або ж свідомо вирішують такими стати — завжди важко зрозуміти, що інші знаходять у них предмет для захопливих роздумів. Утім, коли мені вже трапилась така нагода, варто, гадаю, одразу окреслити мою позицію щодо справедливо визнаної книжки, яку моя, до слова, побудована дещо в інший спосіб, і в деяких частинах значно менш розгорнута, зовсім не прагне замінити. Я був учнем цих двох авторів, зокрема пана Сеньобоса. Обидва вони виказували мені дорогоцінні знаки своєї прихильності. Базовою історичною освітою я великою мірою завдячую їхній науці та їхнім працям. Але вони обидва вчили нас не тільки тому, що першим обов’язком історика є чесність, але й не приховували, що самий поступ наших досліджень твориться через неминучу суперечність між поколіннями трудівників. Отож, я залишуся вірним їхнім настановам і там, де вважатиму за доцільне, критикуватиму їх цілком вільно, так само, як одного дня, сподіваюся, мої учні, своєю чергою, критикуватимуть мене. 2. Передмова до «Accessiones Historicae» (1700): Opera, éd. Dutens, t. IV-2, p.55: «Tria sunt quae expetimus in Historia: primum, voluptatem noscendi res singulares; deinde, utilia in primis vitae praecepta; ac denique origines pracsentium a praeteritis repetitas, cum omnia optime ex causis noscantur».

141

3. Фюстеля де Куланжа цитує Поль Ґіро; Бейль «Словник», стаття «Рено»: «Історія, кажучи в цілому, найважча з усіх творів, до яких може взятися автор, або одна з найважчих». 4. Сільвестр Боннар — герой роману Анатоля Франса «Злочин Сільвестра Боннара». (Прим. перекл.) 5. Мабуть, не зайвим буде ще перепросити. Нинішні обставини мого життя, недоступність зараз для мене жодної великої бібліотеки, втрата власних книг змушують мене покладатися великою мірою на свої записи та пам’ять. Додаткове вивчення літератури, звіряння, зумовлені самими законами ремесла, практики якого я маю намір описати, часто неможливі. Чи матиму я колись можливість заповнити прогалини? Боюся, що повною мірою ніколи. Тож усе, що я можу — просити не надто суворого суду — я би «визнав себе винним», якби це не означало взяти на себе, без достатніх підстав, відповідальність за прогріхи долі. 6. Страж богів-кордонів — давні римляни обожествляли межі між полями і називали їх — боги-кордони. (Прим. перекл.) 7. Фюстель де Куланж, Вступна лекція 1862 року, в журналі «Revue de Synthèse historique», том. II, 1901, с. 243; Мішле, курс лекцій в Педагогічному інституті, 1829 року, цитовано за Ґ. Моно, «La Vie et la Pensée de Jules Michelet», том I, с. 127: «Ми займаємося водночас вивченням індивідуальної людини, і це буде філософія, і вивченням людини соціальної — і це буде історія». Слід додати, що це визначення — тільки коментар до пізнішого формулювання Фюстеля, точнішого і повнішого: «Історія — не нагромадження різнорідних подій, що відбулися в минулому. Це наука про людські суспільства». Та це, мабуть, означає применшити роль особистості в історії; людина в суспільстві та суспільства не зовсім еквівалентні поняття. 8. В юності я чув, як один знаменитий науковець, директор Школи хартій, казав: «Я впевнено датую манеру письма рукопису з точністю до двадцяти років». Він не подумав тільки про одну річ: багато людей, зокрема й писарі, живуть понад сорок років, і коли їхній почерк і змінюється з віком, то не для того, щоб пристосуватися до нової поширеної манери написання.

142

То ж близько 1200 року могли бути шістдесятилітні писарі, що писали так, як їх навчили цього близько 1150 року. Насправді, історія письма на диво відстає від історії мови. Вона ще очікує свого Діца чи свого Мейє. 9. За умови, що шанси померти кожного дня року однакові. Що не зовсім так (є річна крива смертності); але тут цілком можна припустити. 10. Від смерті Джованні Коломбіні до наших днів 65 пап ставали на чолі Церкви (включно з подвійною і потрійною серією доби Великого розколу); від смерті Ігнатія їх змінилося 38. Перший список дає 55 омонімів з другим, де ті ж самі імена повторюються точно 38 разів (папи, як ми знаємо, мають звичай перебирати вже шановані імена попередників). Отож імовірність того, що єзуатів заборонить один з цих однойменних пап, було 55/65 або 11/13; для єзуїтів вона сягала 38/38 або 1; іншими словами, стала певністю. Комбінована імовірність дорівнює 11/13 х 1 або 11/13. Нарешті 1/3652 або 1/133,225 х 11/13 дає 11/1731,925 або трохи більше за 1/157,447. Щоб бути зовсім точними, слід було б узяти до уваги відповідну тривалість понтифікатів. Але, гадаю, що природа цієї математичної забавки, єдиною метою якої було показати порядок величин, дозволяє спростити розрахунки. 11. Дід Чутка — алегорія з роману Ф. Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель», укр. перекл. А. Перепаді. (Прим. перекл.) 12. Франсуа Сім�ян повстав недавно… — див. F. Simiand, «Statistique et Expérience, remarques de méthode». (Прим. перекл.) 13. Роман Ч. Діккенса «Тяжкі часи». (Прим. перекл.) 14. Центр синтезу — Міжнародний центр синтезу (Centre international de synthèse), створений 1925 року. (Прим. перекл.).

143

Наукове видання

М А РК БЛОК

А ПОЛОГ ІЯ ІСТОРІЇ або

ремесло історика Переклад Марини Марченко Редактор Інна Корнелюк Коректор Ніна Яценко Верстка, дизайн, художнє оформлення Марія Кукіль Відповідальна за випуск Поліна Лаврова

Підписано до друку 24.05.2018. Формат 84 x 108/32. Гарнітура Baskerville. Друк офсетний. Папір офсетний.

Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК No 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua