"Український театр" №4 2014 скорочена версія by Національне газетно-журнальне видавництво

4/2014

№

Г О Г О твій Л квиток Ь Євген Нищук. Театральна реформа на F и Театральні реалії Литви та Угорщин E S Інвестуй у майбу тнє! Фестиваль м олодої режисури T Херсон: театральний нетворкінг

Сюзанна – Ніна Хижна. «Зірки» А. Гіллінґ театру «Вінора». Фото Якуба Матушевського

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua А також: КИЇВ – Музичний кіоск при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – Книгарня при Києво-Могилянській академії (вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21); – Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6); ЛЬВІВ – Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (проспект Шевченка, 8); ОДЕСА – «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77); Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

4/2014

№

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Роман РАТУШНИЙ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Ірина ЧУЖИНОВА Художній редактор Наталія КОВАЛЬ, Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Іван ЛУБЯНКО Видавнича рада Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ, Людмила ЧОВНЮК. Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (098) 335-99-94 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15; e-mail: ofﬁce@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці cвітлина Вальдемара Клюзка

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Журнал, який читають не тільки в антракті

«ЧАС РУЙНУВАТИ І ЧАС БУДУВАТИ...»

ірким осадом, щемом у серці відлунює АТО на Сході – локальна війна, де вже нині тисячі поранених і загиблих (не лише військових, а й цивільного населення). Суголосно їй лунають історії театральних митців про те, як звільняли з полону, як вибиралися із захоплених терористами міст. Уважно слідкуємо за тривожними новинами – чи вціліють приміщення мистецьких закладів у Донецькій та Луганській областях, чи з постраждалих лишиться тільки цирк і філармонія у Луганську (про пошкодження цих будівель вже, на жаль, достеменно відомо). І випробування тривають – один за одним відійшли у небуття дві знакові для українського театру постаті, символи його минулого і сьогодення: театрознавець Ніна Новоселицька і актор Віталій Лінецький... ...Але незабаром початок нового театрального сезону. Завершується спекотний час підготовки, останньої ретуші – скоро знову відкривати двері для спраглих мистецьких вражень глядачів. Деякі театри, і в столиці, і в областях, починають цей сезон незвично рано. Здається, що не встигли ані відпочити, ані набратися снаги, а на порозі вже новий театральний рік. Є колективи, які готуються до старту з новими керівниками. Є ті, хто у приємних клопотах з підготовки до сезонів ювілейних – їх цьогоріч на нас чекає одразу кілька. Євромайдан, зміна влади, збройний конфлікт на Сході країни кардинально змінюють оптику і кут погляду на мистецтво взагалі, на театральну галузь зокрема, формують нові запити, актуалізують давні потреби. Немовби впала якась заслона, і ми, озираючись довкола, починаємо усві-

домлювати, скільки всього потребує нагального втручання. Від банального ремонту, який не проводився десятиліттями у більшості театральних приміщень, до серйозної реформи галузі. Знову даються взнаки невирішувані десятиріччями проблеми: потреба нових кадрів, безперебійного фінансового стимулювання (останнє, на жаль, видається цілковито нереальним). Тож укотре покладатися доводиться на благодійників і волонтерів... У номері ми зосередили увагу на тих питаннях, що нині вийшли на перший план. Випробування театру ремонтом – думаю, тут своїм часто прикрим досвідом може поділитися буквально кожен керівник. Аспекти змін, що готуються до внесення до Закону «Про культуру» – інтерв’ю з міністром культури Євгеном Нищуком. Міжнародний досвід реформування театральної галузі, до якого апелюють Аудроніс Люґа. Також «УТ» долучається до театральної громадськості у вітаннях з ювілеєм режисера Віталія Малахова та урочистих святкуваннях 160-ліття видатної української актриси Марії Заньковецької. А ще у вересні у Києві очікуємо одразу на дві вагомі події: мультидисциплінарний фестиваль «ГОГОЛЬFEST» та ІІІ Фестиваль молодої української режисури імені Леся Курбаса. Життя триває... Надія СОКОЛЕНКО, головний редактор

зміс т форум

авансцена

36 ТИХО, ТРИВАЄ РЕПЕТИЦІЯМОНТ!

4 RHINOПАТІ

Надія СОКОЛЕНКО

Ірина ЧУЖИНОВА,Ольга КОВАЛЕНКО

6 ЗІРКОВИЙ ЧАС

фестивалі

Маргарита КОРНЮЩЕНКО

40 «VASARA» – ЦЕ МАЛЕНЬКЕ ЖИТТЯ

8 ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

Алла ПІДЛУЖНА

Аделіна ЄФІМЕНКО

42 ПРОСТІР МОЖЛИВОСТЕЙ

12 КОД ЕТНОСУ

Надія СОКОЛЕНКО

Юлія КОВАЛЕНКО

дійові особи

14 ЄВГЕН НИЩУК: МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ ЗАРАЗ РУБАТИ З ПЛЕЧА

Надія СОКОЛЕНКО

18 ШОК МАЙБУТНЬОГО

46 ІНВЕСТУЙ У МАЙБУТНЄ! Ірина РОМАНЧЕНКО

persona grata

48 МАЛЕНЬКА ХАЗЯЙКА ВЕЛИКОЇ ДОЛІ Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА

in memoriam

Станіслав МОЙСЕЄВ, Надія СОКОЛЕНКО

20 АУДРОНІС ЛЮГА: ТЕАТР НІКОЛИ НЕ БУДЕ ПРОСТО ТРИБУНОЮ Ірина ЧУЖИНОВА

24 ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ: МЕНЕ НЕ ЦІКАВИТЬ ТЕАТР ВУЛЬГАРНОЇ АКТУАЛЬНОСТІ

Надія СОКОЛЕНКО

52 Віталій ЛІНЕЦЬКИЙ 54 Ніна НОВОСЕЛИЦЬКА 56 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

28 ДОСВІД НА ЕКСПОРТ Ірина ЧУЖИНОВА

32 ХЕРСОН: ВІД ПЛАТФОРМИ НОВОЇ ДРАМИ ДО ТЕАТРАЛЬНОГО НЕТВОРКІНГУ Юлія МАНУКЯН

ексклюзив РОЗМОВА З МІНІСТРОМ КУЛЬТУРИ ЄВГЕНОМ НИЩУКОМ

стор.

авансцена

Текст: Надія Соколенко Фото: Єва Зеленські, Валерія Ландар

RHINOПАТІ У нашому неспокійному, непевному світі справжньою розрадою стають речі-сигнали певної сталості, незмінності. Наприклад, обов’язкова ранкова філіжанка кави, мамина колискова на ніч для дитини, один і той самий жебрак у тому самому переході упродовж останнього десятиліття або ж недобудований корпус театрального, який сиротливо зяє чорними пустками вікон усе моє життя...

Комічна трагедія на 2 дії «Носороги» Ежена Йонеско Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Режисер – заслужений діяч мистецтв України Андрій Приходько Прем’єра – 16.07.2014

український театр

№4/2014

кщо ж говорити про одного з провідних українських режисерів, талановитого учня Петра Фоменка, то такою обнадійливою константою, що свідчить про цільність і вмотивованість світобудови, видається його особлива прихильність до тварин... на сцені. Згадайте його різнорозмірних зелених у червоні яблука слонів, які привільно паслися на сцені Київського академічного Молодого театру в «Шельменкові 2» за Григорієм КвіткоюОснов’яненком. За потреби вони перетворювалися на сад в обійсті поміщика Скворцова, але основна їхня функція, як і їхніх порцелянових побратимів-родичів з російських сервантів минулого-позаминулого сторіч, сигналізувати – тут живуть сірі, вузьколобі міщани, тікайте звідси якнайшвидше. Пригадуються також і ожилі картини Марії Примаченко в «Шякунталі» Калідаси – міфічні тварини, божі створіння, що ховалися між кущів східного Раю... Уявіть собі ті очікування, коли вперше пішов розголос, що Андрій Приходько узявся до абсурдистських «Носорогів» Ежена Йонеско. Я була переконана, що це буде особливе, ні на що не схоже «Rhinoпаті» – святкова вечірка імені цих славних, таких величних, таких грубошкірих, таких, ...словом, таких носорогів. І яке ж було щастя, що ці очікування справдилися. Носороги в однойменній виставі з’являються не лише тінями на інтермедійній завісі, не лише простують сценою і заявляють про свою присутність неймовірним риком і гуркотом у звукозапису. Ці тварючки шпацирують глядачевою залою, немовби це одне з невеличких африканських озерець, куди вони десятиліттями традиційно приходять на водопій. Така акцентована увага до тварин стала можливою, напевно, через те що всі людські подобизни у «Носорогах» Андрія Приходька апріорі нікчемні. Їхня майбутня трансформація у цих грубошкірих реліктових велетнів наперед очевидна. Саме в цьому аспекті режисер спільно з акторами не лишає глядачеві жодного моменту вагання. Чи піддасться та чи інша людина, той чи інший мешканець провінційного містечка – дурнуватий, задерикуватий, зарозумілий (але точно провінційна посередність) – спокусі стати носорогом, перемалюватися на той новий, популярний у цьому сезоні колір. У жодному, окрім хіба що головного героя Беранже (Дмитро Завадський), немає й натяку на якусь там особисту позицію, на хоч би внутрішній протест проти тези «бути, як усі». Але і це зрозуміло, оскільки від початку Беранже – ізгой у цій пристойній спільноті. При цьому можна безкінечно довго (поки триває вистава) насолоджуватися, слідом за режисером і акторами, створеними ними персонажами-масками, обрядженими у чудові костюми (художник костюмів – Богдан Поліщук), на тлі сценографічного оформлення, придума-

Поштовий індекс

74501

Ви читаєте скорочену версію журналу «Український театр» №4/2014. Повністю матеріали можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

можна у будь-якому поштовому відділенні України Вартість передплати на рік— 136,50 грн. (за 6 номерів) Вартість передплати на півроку — 68,85 грн. (за 3 номери) З питань придбання чи передплати окремих номерів минулих років чи 2014 року звертайтеся до ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» за тел. +38-044-498-23-64 поштова адреса відділу розповсюдження: nvu.kultura.sale@gmail.com Електронну версію видання можна придбати на сайті http://presspoint.ua

авансцена Текст: Маргарита Корнющенко Фото: Якуб Матушевський

ЗІРКОВИЙ ЧАС Етап державо- та націєтворення, що ми переживаємо зараз, має своєрідний «побічний ефект»: нашу країну тепер ідентифікують у світі, нашою культурою цікавляться. Наприклад, стало можливим започаткування у Кракові фестивалю українського театру за фінансової та адміністративної підтримки польських державних установ. Що, власне, і реалізували Надія Мороз-Ольшанська та Марія Макаренко. Проект «Схід-Захід» охопив різні майданчики (від затишних сцен підземних арт-кафе до професійно обладнаних театральних залів) та формати (від дитячих аматорських виступів до експериментальних постановок мовою сучасного театру). Безумовним хедлайнером фестивалю став Харківський театр-студія «Вінора» І мертвим, і живим... а пошану найвидатнішого українського поета організатори сформували у рамках «Сходу-Заходу» окрему програму з вистав-композицій за творами Тараса Шевченка. Харківський режисер Олександр Ковшун, обравши до постановки поему «І мертвим, і живим...», здійснив вдалу спробу здмухнути з біблії національної літератури – «Кобзаря» – шар академічного пилу, що дало змогу наново відкрити для себе, здавалося б, давно знайомі і вже звичні Шевченкові тексти. Разом із глядачами це робить і алегоричне українське суспільство в мініатюрі: Господар (Юрій Аллахвердов) та його «підопічні» – Корова (Ольга Мельник), Віслюк (Богдан Шапкін), Коза (Надія Шевченко), Півень (Олександр Олешко), Кури (Ніна Хижна та Юлія

український театр

Комарова). Ми застаємо немовби останній цикл круговороту звичного життя: персонажі підкреслено натуралістично хропуть – жеруть – дивляться телевізор – дають молоко – несуть яйця – кукурікають – рохкають – пукають і знову хропуть – жеруть – дивляться телевізор... І над цим апокаліптичним простором звисає «Кобзар», об який герої мало не б’ються головами, але не помічають. Аж доки однієї ночі не починається гроза, і книга не падає їм просто на голови, а Корова з переляку... напуджує ще декілька примірників. Тож хоч би як ми намагалися сховатися від усього в побутових справах, доженуть нас пророчі Тарасові рядки про «Оглухли, не чують; / Кайданами міняються, / Правдою торгують, / І Господа зневажають». Хай у дивний чи навіть неприємний спосіб. №4/2014

А тваринки тим часом зі здивуванням та осторогою, мало не як інопланетний корабель, роздивляються книжки. У першого ж, хто наважується наблизитися до «Кобзаря» (цим сміливцем виявляється Півень), ніби вселяється дух його автора. Олександр Олешко створює образ поета-Батька, який прагне достукатися до сердець та голів своїх нерозумних дітей. Для цього він під час виконання поеми раз по раз ніби змінює своє ставлення до твору: то пафосно й піднесено декламує його, то промовляє текст сміючись, майже блазнюючи, то викрикує його немовби в істериці, то просто й по-свійськи звертається до героїв. Постановка О. Ковшуна має happy end – Кобзаря таки почули. Не одразу. Але після подолання етапів переляку, недовіри й глузування персонажі відмовляються від тваринних шкурок (звичайного повсякденного одягу) та ритуально перевдягаються у вишиванки; виконавці змінюють природу існування з побутової на метафізичну; вистава перетворюється з кітчу на ритуал. Й у світлі останніх подій з життя нашого суспільства такий розвиток подій, на щастя, не сприймається утопічним. У своїй концепції режисер не вдається до відвертих паралелей із нинішньою політичною ситуацією (воно й справедливо: не варто перетворювати мистецтво на агітку), проте саме

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Аделіна Єфіменко Фото надані Баварською державною оперою

ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ Програма літнього фестивалю Баварської державної опери 2014 збагатилася альтернативним проектом у галузі сучасного театру – Оперний фестиваль у Манежі (Opernfestspiele in der Reithalle)

«Приплив» Бориса Блахера, Лібрето Гайнца фон Крамера Баварська державна опера Диригент – Оксана Лунів, Режисер, сценограф, відео – Ернаут Мік Прем’єра – 09.07.2014

український театр

№4/2014

аралельно з традиційними фестивальними виставами Національного театру і Театру Принца-регента (Prinzregententheater) у приміщенні колишнього манежу з успіхом відбулися прем’єри чотирьох спектаклів за участі молодих режисерів чи виконавців. Зокрема, це «Варшавське кабаре» Кшиштофа Варліковського, «Приплив» Бориса Блахера і Ернаута Міка, «Іов Цейсля» Эріха Цейсля і Яна Душинського, «Юність міста» Арпада Шиллінга. Події нових вистав оригінально вписалися в інтер’єр просторого холу колишньої школи верхової їзди, зручної для сценічних експериментів сучасних театральних митців. Перша прем’єра – гастрольна вистава польського «Нового театру» Кшиштофа Варліковського «Варшавське кабаре», судячи з відгуків преси, переконала театральним експериментом порівняння двох великих катастроф: Німеччини (падіння Веймарської республіки) і Америки (теракт у НьюЙорку 11.09.2001). У наступних спектаклях «Приплив» і «Іов Цейсля» заінтригували просторові варіації з відкритим топосом манежу. Для мюнхенської прем’єри камерної опери «Приплив» російсько-німецького композитора Бориса Блахера (1903–1975) була спеціально виготовлена пересувна сцена, що повільно рухалася з одного кінця зали в інший, немовби пором річною гладінню припливу. Глядачі, здивовані відсутністю в холі звичних для оперного залу крісел, зупиняли увагу на фрагментах відеосюжетів нідерландського режисера і дизайнера Ернаута Міка. На екранах повторювалися одні й ті самі картини: митний контроль в аеропорту, отари овець, що рятуються від повені, молодіжний перформанс на пленері, біржові маклери під час торгів, метушня лікарів швидкої допомоги... Очевидно, що режисер не планував пов’язувати зміст фрагментів відеоряду з сюжетом опери. Відеопроекція розглядалася як суто сценографічний елемент, а дія вистави час від часу оживлялася статистами, які бігали серед глядачів, стрибали, лягали на підлогу, а в критичний момент раптово починали імітувати сцену вбивства. «Приплив» Бориса Блахера написано в компромісному жанрі радіоопери, поява якого пов’язана з інтересом композиторів 20-х років до відкриття нової техніки радіомовлення. У 1929 році жанр радіоопери привернув увагу Пауля Гіндеміта і Курта Вайля (Lindbergh-Flug на тексти Бертольда Брехта). У 50-ті роки імпульсом до відродження жанру і розширення його художньо-звукового діапазону стали також і трагічні наслідки Другої світової війни, адже безліч театральних будівель Європи стояло в руїнах. Радіоопера (нарівні з радіоп’єсою і кіномузикою) була для слухачів альтернативою відвідинам театру. Інтенсивний розвиток жанру спричинений експериментами у галузі акустики, техніки звукового монтажу, можливостями створення засобами музики ілюзії сценічної реальності. Оригінальний квазітеатральний жанр привертав

Юлія Марія Дан

увагу не одного покоління композиторів. Серед них Ганс Вернер Генце, Ґерман Ройтер, Ільдебрандо Піцетті, Вернер Егк, а також і Борис Блахер. Сюжет новели Гі де Мопассана, насичений соціальною, по-брехтівськи гострою критикою буржуазного суспільства, зацікавив Блахера актуальною в усі часи темою влади грошей і їхнього знецінення в умовах війни, соціальних катастроф, атмосферних катаклізмів. Не випадково Блахер, видатний прихильник жанру радіоопери, звернув увагу на відсутність у сюжеті місця і часу дії, що дозволило композитору дати повний хід музичній фантазії. Опера «Приплив» уперше прозвучала по Лейпцизькому радіо (1946) у німецькій версії Гайнца фон Крамера, учня Блахера, радіорежисера, романіста і автора радіоп’єс. Ідею сценічної постановки

радіоопери було втілено пізніше в Дрездені (1947). У контексті постапокаліпсису Другої світової війни музика опери резонувала з нервовим пульсом післявоєнної Німеччини 40-х років, що досягла точки відліку «час нуль». Дотримуючись жанрового канону новели, композитор обрав наративний шлях. Драматичні події коментуються з дистанції колективного розповідача, роль якого доручена хору, майже як у давньогрецькій трагедії. У лаконічній мюнхенській постановці адекватно відобразилася квазісюжетна конкретність інтонаційної мови Блахера – ритмічна пружність, мотивна формульність, рафінована прозорість камерних тембрів, єдність композиційної ідеї. Пізніше вони переросли у винахід Блахером авторської серіальної системи «варіабельних метрів» (Variablen Metren).

журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Юлія Коваленко Фото надані Одеським академічним театром музичної комедії імені Михайла Водяного

В Одеському академічному театрі музичної комедії імені Михайла Водяного – прем’єра за мюзиклом Джеррі Бока «Скрипаль на даху» в постановці головного режисера Володимира Подгородинського. Випущена у перший місяць весни вистава однозначно влучила в «десятку». Адже у творі ШоломАлейхема «Тев’є-молочар» та в нашій дійсності – разюче багато спільного...

КОД ЕТНОСУ

Цейтл – Ірина Ковальська, Тев’є – Володимир Фролов

«С

крипаль на даху. Дивно, так? Але в містечку Анатовці кожен з нас, – можна сказати, – скрипаль на даху. Всі ми намагаємося проспівати просту і чисту мелодію та не вивернути при цьому шиї» – іронізує у пролозі до вистави Тев’є-Володимир Фролов. Із цим одвічним скрипалем (Вадим Гельман, Олександр Анісімов) у молочаря точиться безперервна екзистенційна балачка. Соло на скрипці – це й іронічно-глузливий підголосок думок Тев’є, і водночас наче сам іудейський Бог через мелодію вступає в діалог зі своїм ученим сином. Матеріалізуючи Бога у скрипалі режисер тлумачить конфлікт постановки як метафізичний. Колись у цьому театрі вже йшов «Скрипаль на даху» – з ініціативи Михайла Водяного, який зіграв у детально психологічній постановці Едуарда Митницького свою останню в житті роль. Повернувшись з тріумфальних гастролей у столичному Жовтневому палаці, дуже скоро Водяний раптово помер, так і лишивши образ свого Тев’є однією з легенд одеської «музкомедії». У тогочасній постановці образи Годл та Цейтл створили молоді акторки Тамара Тищенко та Вікторія Фролова (тепер вони по черзі грають дружину Тев’є Голду), Микола Завгородній був Мотлом-Кравчиком (а став Лейзером Волфом), а провідний танцпростак трупи Володимир Фролов з тодішнього революціонера Перчика вийшов у нинішнього Тев’є! Його шлях до головного героя пролягав

Мюзикл у 2-х діях «Скрипаль на даху» Дж. Бока П’єса Дж. Стайна за оповіданнями Шолом-Алейхема Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного Режисер – Володимир Подгородинський Прем’єра – 15.03.2014

український театр

через сумніви та зрозумілий острах перед легендарною роллю Водяного. Втім Володимир ще з дитинства пам’ятав «маленьку людину» Тев’є у виконанні Івана Твердохліба в Одеському українському театрі... Цікавився трактовкою Соломона Міхоелса... І от яким виявився його власний герой: високий та дужий, людина запальна, добра та іронічна, а інколи інколи – трохи сенти сентиментальна, Тев’є – геть не «маленька людина». Міць М відчувається в його пластиці так само, як обертонами обе життя виграють єврейські рулади, покликані пок передати емоції, що вже не в змозі виразит виразити слова. «Був би я багатим» – грає актор відому ар арію, перетворюючи звичайний візок молочаря то на кафедру ребе, то на сходи свого уявного палацу, палац а бідони з молоком – на ударну установку, у за якою Тев’є а азартно відстукує пере№4/2014

можну мелодію своєї мрії. У провінційному молочарі вирує артистизм. Засоби виразності мюзиклу дозволяють акторові червоною лінією провести думку: душа Тев’є живе у танці, у співі, хоча тягар повсякденних турбот і змушує, згорбившись, тягнути віз та зрідка відпочивати, звісивши стомлені руки. Але саме завдяки артистизму душі молочар може піти навіть на гешефт із Богом, розігравши цілу містифікацію з привидами, аби тільки схилити норовливу дружину на бік щастя дітей. А опісля примружитися й азартно прошепотіти Богові у «зорі» колосників: «Дякую»! У мюзиклі, на відміну від прозового першоджерела, виразно прописані три з п’ятьох дочoк Тев’є. Загалом вірно, хоча й доволі банально, подає свою сумлінну, люблячу і найстаршу в родині Цейтл Ірина Ковальська. Особливої розмови варта Годл у

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото: Віола Соколан, Юрій Шкода, та з архіву КАМТМ «Сузір’я»

Наша зустріч з Міністром культури України Євгеном Нищуком відбулася напередодні його візиту до Единбурга, де саме проходив Міжнародний саміт культури під гаслом «Культура – одиниця довіри». За винятком Литви, Україна стала єдиною державою країноюпредставницею Східного партнерства з пострадянського простору, яка була запрошена на захід. Так само, вже після нашої зустрічі на сайті Міністерства культури України було опубліковано відкритого листа міністра культури з приводу запропонованої Міністерством фінансів 6 серпня 2014 року на засіданні уряду редакції проекту закону України «Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України». Тож зокрема про загрозу децентралізації для національних колективів і підготовку до театральної реформи читайте у розмові з п. Євгеном Нищуком

ЄВГЕН НИЩУК: МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ ЗАРАЗ РУБАТИ З ПЛЕЧА

останні дні травня на нараді директорів театрів України в рамках Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» в Херсоні вашим заступником Олександром Журавчаком було проанонсовано і винесено на публічне обговорення зміни до Закону України «Про культуру», які передбачають запровадження контрактної форми в театрі, а також введення конкурсної системи на заміщення посад художнього та артистичного складу закладів культури, зокрема й театрів. На той момент зміни, які в театральному середовищі назвали черговою «театральною

український театр

реформою», опрацьовувалися і було зарано говорити про строки їх запровадження і суть цієї реформи. Що змінилося за ці два місяці? Цим питанням я переймаюся не лише з огляду на свої чиновницькі повноваження. Я сам у тій шкурі, і питання театральної реформи мені особливо близькі. Ми не можемо дозволити собі зараз рубати з плеча, адже ці зміни передусім стосуються доль митців, конкретних людей, які присвятили своє життя театру. І тому ми особливо уважно працюємо над цими змінами, і це потребує часу. Пропозиції щодо змін до закону, які були висловлені на нараді директорів під час «Мельпомени Таврії», тобто переважно №4/2014

представників державного сектору театральної галузі, ще перебувають на опрацюванні. Водночас я вже неодноразово підкреслював, що мені важливо врахувати і думки тих театральних діячів, які працюють у недержавних театрах. Їхня думка, як на мене, є авторитетною і важливою, тож я б не хотів відсторонювати їх від театрального життя держави. Адже, хоч як це парадоксально, певною мірою, саме вони представляють обличчя України, її театральної школи і мистецького життя на різних міжнародних театральних фестивалях. Це може викликати конфлікт державного і недержавного секторів? Ні, я б хотів збалансувати як потреби державних театрів, так і підтримати розвиток приватної

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Станіслав Мойсеєв, Надія Соколенко Фото: Віола Соколан

ШОК МАЙБУТНЬОГО

Проекти змін до Закону України «Про культуру» та до інших законодавчих актів у той чи інший спосіб стосуються всіх учасників театрального процесу Україну. Чи на часі театральна реформа і якою вона має бути? Редакція журналу «Український театр» планує присвятити цьому питанню низку матеріалів. Нині пропонуємо вашій увазі розмову з художнім керівником Національного театру імені Івана Франка народним артистом України Станіславом Мойсеєвим

и брали участь у нараді директорів театрів України, яка Які з аспектів, винесених на обговорення в Херсоні, випроводилася Міністерством культури під час фестива- кликають ваше заперечення? лю «Мельпомена Таврії» в Херсоні наприкінці травня. Наприклад, якщо брати до уваги принципи призначення керівників Яка ваша думка стосовно запропонованих змін до Закону театрів, то під час наради директорів в Херсоні було запропоновано за«Про культуру»? провадити процедуру обрання колективом на такі посади. Особисто я виЧесно кажучи, всі спроби провести театральступаю категорично проти. ну реформу в Україні або принаймні озвучити ці У чому причина? На сьогодні й досі не прагнення виглядають дещо наївними. Це немов Безперечно, призначення керівників театрів існує ясного бачення, як черговий винахід велосипеда. має відбуватися винятково на конкурсній основі. саме і навіщо потрібно На сьогодні й досі не існує ясного бачення, як Але виборність не має жодного стосунку до спрареформувати театрально- ви. Є театри, що зайшли в такий глухий кут у своєсаме і навіщо потрібно реформувати театральновидовищні заклади видовищні заклади державної форми власносму існуванні, що потребують керівників, які могли державної форми власності б кардинально змінити ситуацію. І якщо ми проті. Видається, що для основних фігурантів цього процесу, тобто театрів, ця річ непотрібна і припонуємо колективу, який суцільно деградував, мусово спускається зверху. Багато людей із тремобирати собі керівника, то як ви думаєте, якого тінням в голосі переконують, що не треба нічого чіпати, бо все стане ще очільника вони виберуть? Безумовно того, який буде для них зручний. гірше. І найкраще – лишити все, як воно є. Чесно кажучи, я не знаю, що Свого часу, коли я перебував на посаді головного режисера Закарпатможе бути гірше. Хіба що закриття театрів і розформування труп. При цьо- ського обласного українського муздрамтеатру, я пройшов процедуру обму, мушу визнати, що в багатьох випадках переформатування тих чи інших рання колективом художнього керівника. У той час вводилися нові форми колективів пішло б на користь загальній справі. господарювання в театрі, тож було випробувано і цю систему. Мене виЗнаєте, з одного боку, реформи потрібні, а з іншого – ми брав весь колектив, включно із прибиральницями. На той час це здаваодразу переходимо до питання про долю митців, які втратять лося вельми демократичним методом, вільним волевиявленням народу. роботу. За умови, що ваше припущення буде реалізоване. Мені це також подобалося. Але ці часи давно минули. Ми весь час говоримо про те, що ми хочемо жити краще, ефективніше Зауважте, сьогодні призначений керівник бере на себе відповідальність працювати, хочемо бути першими. Але при цьому нічого не хочемо зміню- за весь стан справ в інституції, є підзвітним не лише органу, який його привати. Будь-які зміни – це обов’язково втрати, це постраждалі, і навіть без- значив, а й трудовому колективу. Адже закону про трудові колективи ніхвинно постраждалі. Інакше не буває. Це може торкнутися будь-кого, навіть то не відміняв. Якщо міністерство чи обласне управління культури зробисвященних корів. Однак ми повинні зробити це заради майбутнього, зара- ло помилку і призначило людину, яка не може обіймати цю посаду, то існує ди тієї мистецької молоді, яка зараз починає свою професійну діяльність. низка важелів для того, щоб достроково розірвати контракт, на підставі не

український театр

№4/2014

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Ірина Чужинова Фото: Христина Хоменко, Д. Матвеєв, facebook.com/Teatras.lt

АУДРОНІС ЛЮҐА: ТЕАТР НІКОЛИ НЕ БУДЕ ПРОСТО ТРИБУНОЮ

Посеред літа на кілька днів до Києва завітав Аудроніс Люґа – художній керівник Литовського національного театру. Упродовж кількох десятиліть пан Аудроніс залишається вельми впливовим гравцем на театральному полі сусідньої держави. За освітою – театрознавець, він займався і продюсуванням, і менеджментом. Наприкінці 1990-х організував і очолив Інформаційний та освітній центр театру та кіно, створив у Вільнюсі міжнародний театральний фестиваль «Акція нової драми» (New Drama Action). У рамках цього фестивалю литовські глядачі мали змогу побачити найкращих європейських режисерів – Арпада Шиллінґа і Кристіана Смедса, Ґжеґожа Яжину і Йохана Симонса, Андрія Моґучєго і Арміна Петраса, драматургів – Роланда Шиммельпфенніга, Марка Равенхіла, Яна Фоссе, Ґреґорі Берка, Дороту Масловську та інших. Для трьох десятків слухачів з різних міст України Аудроніс Люґа провів семінар «Інформаційні стратегії театру у ІІІ тисячолітті. Створення репрезентативної медіаісторії театральної інституції» (за підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні й особисто аташе з питань культури Дайви Дапшене та громадської організації «Театральна платформа»). Протягом семінару регулярно лунали питання не «по темі», засвідчуючи, наскільки актуальними є зараз для України практика Литви з розбудови театральної галузі і погляд професіоналів на місце сучасного театру в глобалізованому світі. Ми вирішили зустрітися із литовським гостем окремо та поговорити на різні теми, зокрема про роль та місце національного театру у своїй країні, про нові покоління литовських митців, про реформи в галузі культури...

український театр

№4/2014

же четвертий рік ви очолюєте Національний театр Литви, і відомо, що починали ви непросто – на вашу адресу лунали численні критичні зауваження. Якою була ситуація напочатку? Насправді статус національного театр у Литві отримав недавно, лише якихось 6-7 років тому. До цього моменту це був академічний вільнюський театр, який, до речі, цьогоріч святкує 75-літній ювілей. Цей театр зараз найбільша сцена країни – 660 місць. До мене його очолював режисер, який перетворив національний театр на майданчик для показу комерційних вистав, комедій рівня телесеріалів. Таке поєднання назви і змісту, як на мене, було просто блюзнірським. Власне, я був одним із непримиренних опонентів такої репертуарної стратегії. І дійсно, мій прихід до театру був пов’язаний зі скандалом, хоча я пройшов за конкурсом, надавши відповідну програму розвитку цього театру. Однак мій попередник ніяк не хотів погодитися зі своїм звільненням, не міг розлучитися із насидженим місцем, налагодженими корупційними схемами тощо. Коли я прийшов до театру – половина трупи існувала поза його інтересами, вони жили телесеріалами. Акторів влаштовувало, що вони значилися у театрі, отримували платню і соцпакет, а працювали вкрай рідко, оскільки театр випускав 2-3 прем’єри за сезон. Дві з них були комерційно-розважальні, а одна – малобюджетна на малій сцені... З чого ви розпочинали зміни? Щойно прийшовши до театру, я сформулював для себе два важливих питання. Перше – якщо національний театр це перша сцена країни, чому на ній не працюють найкращі литовські режисери? Як це співвіднести і як виправити ситуацію? І друге питання, яке було для мене принципово важливим, що таке національний театр? Нащо він сьогодні? Що він має собою являти? Про що він сьогодні повинен розмовляти із суспільством? Власне, для мене це друге питання виникло абсолютно закономірно, адже я зростав у той час, коли литовський театр мав дуже сильне суспільне значення. У своїх проявах: іменах, виставах, концепціях – цей театр був різний. Спільним було те, що театральні висловлювання завжди мали потужний суспільний резонанс, театр торкався питань, які тоді хвилювали людей... Чи можливо сьогодні повернути театру ці позиції? Я думаю, на це питання важко відповісти, не спробувавши пояснити, що ж таке національний театр?

Так, якщо сказати дуже коротко і звести до якоїсь однієї формули, мені не хотілося, щоб це прозвучало занадто пафосно, але національний театр – це місце, де населення країни стає її громадянами. Ця теза, на мою думку, включає в себе два основні вектори. Перший – той, який мені видається важливим зараз, це патріотизм. Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли, йдеться не про радикальні настрої, про націоналізм. А що таке патріотизм? Це передусім відчуття причетності до цінностей, які для твоєї країни, для її історії, для тебе самого є тим фундаментом, на якому все збудовано і на якому ти стоїш сам. Другий вектор – це бажання і потреба дивитися в горизонт, тобто не дивитися виключно собі під ноги. Цей стан – це і допитливість, і необхідність зрозуміти, що відбувається за кордоном. Це причетність до глобальних питань того світу, в якому ти живеш. Ось ці два вектори, що є важливими, на мою думку, для національного театру, охоплюють вертикаль і горизонталь. Адже які, за великим рахунком, вимоги до театру? Наскільки я можу судити, це не просто створювати якийсь черговий «ху-

Театральні вистави у Литві завжди мали потужний суспільний резонанс, театр торкався питань, які тоді хвилювали людей... Чи можливо сьогодні повернути театру ці позиції? дожній твір», але ось за цими двома напрямками транслювати для своїх глядачів запитання. Тому що найбільше, що може той чи інший спектакль зробити – це ставити запитання. Адже переживання людини на ментальному чи емоціональному рівні, спровоковані театром, і є проекцією цих питань, з якими людина зрештою лишається сам на сам і які прагне пізнати до кінця. Але з іншого боку – театр за визначенням живе мистецтво. Національний театр не виняток. І сьогодні, як на мене, гостро стоїть проблема, як це живе мистецтво може співвідносити себе із тим життям, в якому воно існує? І це справді вельми складне питання. На нього немає простої відповіді, на кшталт: давайте будемо зображувати життя на сцені таким, яким воно є насправді. Тому що неможливо зобразити буквально те життя, яке вирує за вікном. Ось, скажімо, ті події, які нині відбуваються у вашій країні... Але Литва також пережила трагічні події на початку 1990-х, відстоюючи незалежність... Так, і в цей час у нас ця проблема мови і форми спектаклю стояла дуже гостро. Театр раптом почав здаватися фальшивим, адже на якийсь момент втратив здатність розмовляти із людьми і життям. Ось саме у цей час і народився театр Оскараса Коршуноваса, який відшукав нову форму діалогу, скориставшись для цього текстами ОБЕРІУТів. І через гротескний сміх, яким були просякнуті тексти і спектаклі, він зумів багато сказати про тогочасне життя і той новий стан, у якому ми всі опинилися. Така неспокійна доба, як зараз в Україні, це завжди виклик для тих людей, які творять театр. Як зробити так, щоби глядач упізнавав себе, свій час, свій світ, але не обов’язково через форми реальності, в якій він існує? Все ж таки художній бік вистави принципово важливий. Навіть у соціальних проектах, які на цю мету нібито від початку

журнал, який читають не тільки в антракті

дійові особи Текст: Ірина Чужинова Фото надані Театром імені Мора Йокая (м. Бекешчаба, Угорщина)

ДОСВІД НА ЕКСПОРТ В середині літа для українських театральних діячів був улаштований презентаційний тур в Угорщину. Організатор поїздки – енергійний і вельми харизматичний керівник театру імені Йокая в містечку Бекешчабі Петер Фекете запропонував зсередини ознайомитися з театральною системою своєї країни, зазирнути за куліси кількох театрів різних міст, а головне у неформальній обстановці розповісти всі секрети і пояснити нюанси життєдіяльності театру в його країні. Після кількаденної подорожі і довгих розмов про особливості театрального менеджменту Угорщини, у підсумку залишився висновок, як багато насправді важить приватна ініціатива того чи іншого керівника і що не така вже й прірва між нашими системами. Зрозуміло, фінансування галузі в нашій країні і країні-сусідці не до порівняння, проте щоденні виробничі й організаційні проблеми, з якими стикається кожний театр – напрочуд схожі... Ось що розповів Петер Фекете із досвіду керування театром: Мій театр – це незалежна інституція, але бу динок належить державі, при цьому це, сказа-

Будівля Театру імені Йокая

ти б, фонд державного майна, але він на утриманні (керуванні) місцевої влади. На початку кожного року я подаю детальний  план роботи – кількість вистав, кількість зайнятих працівників, прем’єри і т.д. для того, щоб отримати свій бюджет. Річний бюджет театру складається з кількох  частин – підтримки місцевої влади, підтримки із державного бюджету і тої частини, яку я заробляю від продажу квитків, оренд і т.д. Перші дві частини – близько 2 мільйонів євро. В Угорщині є ще така можливість, як залучен ня коштів підприємців. Схема виглядає так: якщо ви успішна компанія, у вас гарний прибуток і ви сплачуєте в повному обсязі податки, то ви маєте право частину цих податків скерувати не просто у загальний бюджет, а надати адресно, наприклад, моєму театру. Я зі свого боку, звичайно, суттєво зацікавлений у залученні таких інвестицій (за законом вони не мають перевищувати 80% від доходів театру від продажу квитків, оренд).

український театр

№4/2014

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Юлія Манукян Фото надані ЦМІ «Тотем»

ХЕРСОН: ВІД ПЛАТФОРМИ НОВОЇ ДРАМИ ДО ТЕАТРАЛЬНОГО НЕТВОРКІНГУ

Херсон звикли вважати театральним містом. До 2008 року «монополія» на театральне мистецтво належала Херсонському обласному академічному музично-драматичному театру імені Миколи Куліша. Але саме того року групою однодумців було створено Херсонський центр імені Всеволода Мейєрхольда

авдання Центр ставив масштабні: створення творчих лабораторій у галузях драматургії, режисури, сценографії, музики; вихід за межі замкненого сценічного простору; розвиток техніки вербатім в Україні. Щодо останнього, тут «мейєрхольдівці» мають значний досвід: їхні вербатіми «Молодість і старість», «Космозок», «Гойдалка», «Я бачив Леніна» та інші були належно оцінені прихильниками «нової драми». Протягом 2008–2011 років Центр узяв участь у всіх знакових подіях театрального «андеграунду»: це фестивалі «Курбалесія» (Харків), «Трипільске коло» (Ржищів), «Terra-futura» (Херсон), «Драма.UA» та «Драбина» (Львів), «Форт.Місія» (с. Поповичі, Львівська обл.), «Дім Химер» (Київ), «Слідами Зінгера» (Польща), низка міжнародних проектів, у межах яких були показані вистави та перформанси в Києві, Одесі, Шаргороді, Херсоні, Житомирі, Черкасах, Львові. Центр імені Всеволода Мейєрхольда також і сам створив фестиваль «Лютий/Февраль» (місяць народження і загибелі Мейєрхольда), що позиціонував себе як майданчик для режисерських і драматургічних дебютів. Заявлений напочатку формат виявився надто вузьким вже на другий рік проведення. Тому прем’єрні покази почали проходити у ширшому діапазоні – вистави, сценічні читання, фільми, лекції, виставки, концерти, презентації нових проектів тощо. Третій фестиваль отримав статус міжнародного (2011 рік) – свої роботи показали молоді режисери з Росії, Литви, Киргизстану та Азербайджану. У програму четвертого ввійшли дебютні роботи випускників режисерської магістратури московського Центру імені Всеволода Мейєрхольда та Школи-студії МХАТ імені Антона Чехова. Останній, шостий за ліком фестиваль, що пройшов наприкінці лютого 2014 року, позначився виразною рефлексією на події Майдану – саме тут уперше пролунали «Щоденники Майдану» Наталі Ворожбит та Андрія Мая.

український театр

Постійними партнерами фестивалю є Центр «Текст» (Київ), драматургічний фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» (Київ), Міжнародний театральний фестиваль «Документ» (Київ), Центр імені Всеволода Мейєрхольда (Москва), Театр.doc (Москва), Інститут Гете в Україні, Центр молодіжних ініціатив «Тотем» (Херсон). З 2012 року документальною драмою зацікавилося Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України, очолюване драматургом і науковим співробітником Миколою Гоманюком. Одним з останніх заходів, що був спрямований на її популяризацію в Херсоні і набув широкого розголосу, став театральний семінар «Вербатім і суспільство». У ньому взяли участь драматурги і режисери з Києва, Херсона, Харкова, Львова, Сімферополя та інших міст України. Лекції читали керівники московського Театру.doc Михайло Угаров та Олена Грєміна. На завершення роботи семінару було здійснено постановку бліцвистави «Стокгольмський синдром» (більшість матеріалів для п’єси зібрали на вулицях Херсона). №4/2014

Спектакль «Стокгольмський синдром» було змонтовано за принципом «рідкого телебачення». Глядач, що знаходився у залі, ніби натискав кнопки на пульті, а в цей час на сцені змінювали один одного сюжети. У квітні глядачі побачили першу частину вистави, що складалася з п’яти одноактівок – «Американська посмішка», «Шпаківня», «Геймер», «Цихлазома» та «ГЕ Херсон». Режисером-редактором п’єс, написаних Наталією Блок, Оленою Астасьєвою, Олександром Зиряновим, Миколою Гоманюком, Тетяною Багацькою, Діаною Блбулян, Євгеном Марковським та Дмитром Меньшовим, виступив Максим Афанасьєв. Частина текстів була створена на основі реальних діалогів/монологів херсонців. Між показами п’єс «монтувальники сцени» заводили розмову з глядачами, яка продовжувала тему попередньої п’єси. Грамотний інтерактив, подібно як і структура вистави, спровокували сильний «фідбек», що, втім, не дивно – історії, що пролунали зі сцени, траплялися в житті кожного. Один з цікавих ефектів спектаклю – привернення уваги до лю-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи ральній коробці», а в невеличкому приватному будиночку Жуковських, яких там живе аж шестеро: Жуковський, дружина Жуковського, троє їхніх дітей, теж Жуковських, і брат Жуковського, теж, природно Жуковський. Актори (екскурсовод, мистецтвознавець і музейна доглядачка) знайомили глядачів із творчістю Олександра Жуковського і побутом родини Жуковських. Одеколон «Саша», улюблена куртка Олександра, зламаний пилосос, будинкова книга, грубка з написом «Перш ніж запалити вогонь, необхідно перехрестити піч», кістяк «копійки» в гаражі і картини, картини, картини, і скульптури, скульптури, скульптури стали музейними експонатами, навколо яких розгорілася драма. Текст п’єси був повністю змонтований із

фрагментів інтерв’ю з Олександром Жуковським, а декорації взяті з реального життя Жуковських, і не тільки херсонських. Глядачі спектаклю паралельно грали в масовці – зображували відвідувачів Будинку-музею Олександра Жуковського, тобто самих себе. Грали щиро, іноді включалися в інтерактив, співпереживали. Хтось навіть намагався купити картину Жуковського, але вона виявилася йому не по кишені. Спектакль «Будинок-музей Олександра Жуковського» відтоді перетворився на практично репертуарний і грається в сезоні 2013/14 по заявці групи з не менше десяти осіб. Одна з найбільш дискусійних робіт альтернативного театрального руху в Херсоні – театральне розслідування «Товариш Горх Фок» (режи-

сер Максим Афанасьєв, текст Миколи Гоманюка, Стелли Крістофоліні). Це вистава про долю навчального вітрильника «Товариш», який з 1952 до 1995 року вірою і правдою служив країні і флоту і за цей час встиг стати візитівкою Херсона, але який Україна так бездарно втратила на початку 2000-х. Корабель у Херсоні вже почали забувати, як забувати і людей, які прославили і вітрильник, і місто-порт приписки – капітанів С. Чорного, В. Васильєва, В. Антипова і, звичайно, О. Ванденка, який до останнього бився за український прапор на «Товаришу». Робота над текстом вистави йшла за принципом театрального розслідування. Збиралися документи, бралися інтерв’ю – причому і в Україні,

Розумітися на відтінках Про «найновішу історію» херсонського театрального руху ми запитали в Миколи Гоманюка – драматурга, соціолога, куратора театральних проектів Центру молодіжних ініціатив «Тотем»

Коли і як усе почалося? Альтернативний театральний рух у Херсоні розпочався 2008 року – з експериментів із документальним театром. Тоді у нас, як і взагалі в Україні, документальний театр був зосереджений навколо парадигми «ортодоксального» вербатіму. Інтерес до нього протримався у нас досить довго – роки зо три. За цей час у Херсоні спільними зусиллями Центру «Тотем», Центру імені Всеволода Мейєрхольда, Херсонського відділення Соціологічної асоціації України було створено (написано п’єси і головне поставлено) навіть не згадаю скільки – близько 15 вистав. Але відхід від чистого вербатіма був питанням часу, тому що мати унікальне обличчя в цій парадигмі досить складно, настільки жорстка це форма.

український театр

№4/2014

Вона тільки для вас вичерпалася чи для глядача теж? Вона перестала бути цікавою для всіх. Принаймні у нашій театральній «тусовці». Те, що ми робимо сьогодні в «Тотемі», це, швидше, парадокументальний театр, а це ширше «пуристичної» документалістики – і з огляду на інструментарій, і з огляду на драматургію, режисуру й акторські техніки. Я поясню на прикладі роботи з актором. У вербатіма є дві принципово різні позиції: актор повинен бути або мегапрофі, здатним максимально привласнювати текст, або це аматор чи просто людина, яка вперше потрапила на сцену. У першому випадку ми маємо справу зі своєрідним «передвижництвом» у театрі – зображення носіїв тексту гранично фотографічно (аж до міміки і дефектів мовлення). Враховуючи, що у нас акторів після «Щуки» немає, ми намагаємося поєднати натуральну фактуру актора і художню обробку. Ми прийшли до цього мимоволі і, водночас, в очікуванні більш цікавого, «живого» товару. Пішовши у цьому напрямку, ми «докотилися» і до театру свідків. У широкому сенсі – це коли на сцені присутні не актори, а свідки тієї чи іншої події. У нашій останній роботі – виставі «Дріб’язок», створеній у рамках проекту «Демократія дослівно», ми ввели в загальну сюжетну канву монолог звичайної людини, яка без репетицій розповідає свою історію (про цькування в шкільні роки). Подібна «фішка» на кілька ступенів збільшує ефект причетності до того, про що говорять актори на сцені. Як ви підтримуєте тонус своєї творчої групи? Ми щороку проводимо міжнародні майстерні, на які запрошуємо режисерів і драматургів. Ми принципово дотримуємося цього формату оскільки на виході завжди отримуємо продукт. Майстер-класи, семінари – хороші, але там багато теорії і мало практики. Окрім участі у створенні підсумкового спектаклю, що дають майстерні своїм учасникам? Говоритимемо про те, що відбулося останнім часом. Команду «Тотема» запросили на дві резиденції – до Славутича на Фестиваль кіно й урбаністики «86» і до Герцеґовини на фестиваль «Корзо». У Славутичі ми разом зі студією «Драмарт» вже створили і показали спектакль про місто, а в Герцеґовині це планується зробити вже у вересні. Роботи наших херсонських авторів – Євгена Марковського, Наталії Блок і Олени Астасьєвої були відзначені на фестивалі «Любімовка-2014». Наталя Блок зі своєю п’єсою «Опариші» потрапила до шорт-листа. Та й це не головне. Головне, що у нас постійно є театральний рух. У розвитку місцевого альтернативного театру є одна суттєва проблема – його дискретність. Як ви це долаєте?

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

форум Текст: Ірина Чужинова, Ольга Коваленко Фото надані театрами

ТИХО, ТРИВАЄ РЕПЕТИЦІЯМОНТ!

Пафосна сентенція «театр – це не стіни!», яку так люблять повторювати українські митці, безперечно, істинна. Звичайно, театр – це не стіни, а передусім планшет сцени, звукова та світлова апаратура, закулісна механіка. Театр – це стильні і комфортні місця для глядачів, ошатні й просторі фойє, охайні та надійні сантехнічні кімнати. Театр – це ще й опалення взимку, кондиціювання влітку, це невидимий сторонньому оку водогін та каналізація, електрична проводка і вентиляція. Словом, вельми складний «живий механізм» із безліччю специфічних нюансів, в яких розбирається вузьке коло фахівців. Коли це «неспокійне господарство» знаходиться у гарному робочому стані, працює безперебійно і, бажано, безшумно, милує око білизною кахлів чи насиченим кольором дорогих оксамитів, зачаровує стильним дизайнерським інтер’єром чи дбайливою реставрацією-реконструкцією, здається, що по-іншому й бути не може. Адже це театр – «мистецький заклад», який захопливі естетичні враження та позитивні емоції своїх глядачів має викликати одним своїм виглядом – лаконічного конструктивізму, урочистого свята чи декадентського андеґраунду... Однак, щастя не може тривати довго. Рано чи пізно в житті кожного театру починається ремонт

український театр

№4/2014

певнені, що в глосарії театральних директорів слово «ремонт» вписано десь поміж стихійним лихом і банкрутством, з якими, власне, і асоціюється. У чиновників, зрозуміло, інший погляд – для них ремонт передусім ідеальна «чорна діра», куди легко списуються і вміщуються великі кошти, щоправда, не такі великі, як, скажімо, на оновлення автошляхів, тож деякі театри в Україні виглядають ще гірше, ніж наші дороги. Ось дві доволі промовисті історії у жанрі українського ремонтного хоррору, сподіваємось, із хепі-ендом... Івано-Франківський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Івана Франка вже півтора року закритий «на капітальний ремонт». Розпочалася ця історія минулоріч навесні, коли місцева влада у директивному порядку змусила театр закрити сезон 1 квітня і приготуватися до нечуваної радості – повного оновлення глядної зали, а головне – заміни, як пишуть у канцеляріях, «морально застарілого» обладнання сцени. Вишенькою на обіцяному «торті» мала стати своя котельня! Що й казати – цього планового ремонту театр чекав, мабуть, останні років 20, адже якість софітів інколи змушувала згадувати епоху, коли в театрі

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

фес тивалі Текст: Алла Підлужна Фото: Маня Зизак

«VASARA» – ЦЕ МАЛЕНЬКЕ ЖИТТЯ Міжнародний театральний фестиваль «Vasara» («Літо»), що цьогоріч вдруге проходив у живописному литовському курорті Друскінінкай, має статус унікального, як мовиться, в кубі. По-перше, він триває цілий місяць, по-друге, цей форум є дивовижним прикладом максимального наближення театрального мистецтва до глядачів і, по-третє, він освячений талантом культового режисера сучасності, президента фестивалю Римаса Тумінаса

«Пісок із урн» П. Целана. Україна-Австрія

вторитетне журі на чолі з доктором мистецтвознавства Олексієм Бартошевичем спостерігало за неспішним перебігом фестивалю. На афіші – вистави з Австрії і України, Білорусі, Ізраїлю, Литви, Польщі та Росії. Організатори фестивалю – Фонд підтримки фестивалю «Vasara» на чолі із Олегом Єфремовим та фундація «Літній театральний фестиваль» (директор Едгарас Бредіс) цьогорічний форум об’єднали темою: «Театр – далеке і близьке». І найголовніше, до чого прагнули, це забути про кордони, що ділять держави, про непорозуміння, які виникають. На «Vasara»-2014 на чільне місце поставили мистецтво і говорили тут однією мовою – мовою театру. Програма фестивалю не обмежувалася виключно показом вистав, а передбачала також проведення творчих вечорів «Театр інакше» та показ блоку режисерських театральних дебютів, представлених переважно литовськими митцями. Вільнюський Малий театр привіз дві вистави, для маленьких глядачів – «Дорогий дядя з парку атракціонів» і виставу «Дядьки та тітки» у постановці дочки Тумінаса Габріели Тумінайте.

український театр

№4/2014

Римас Тумінас

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

фес тивалі Текст: Надія Соколенко Фото: Вальдемар Клюзко

П Р О С Т І Р М О Ж Л И В О С Т Е Й 10 серпня на території колишнього заводу металоконструкцій на Видубичах, який останні кілька років більше відомий як місце проведення «ГОГОЛЬFESTу», офіційно оголосили про початок роботи Школи мистецьких резиденцій. Зустріч із митцями, готовими взяти участь у сьомому «ГОГОЛЬFESTі», розпочав Влад Троїцький

а Школу резиденцій, за задумом Влада Троїцького, припаде 70-80 відсотків арт-продукту, представленого під час фестивалю, що розпочнеться 11 вересня. Завдання Школи резиденцій – створення мультидисциплінарних груп, які б під окремі проекти об’єднали митців різних галузей, різних спрямувань – архітекторів і музикантів, акторів і художників, перформерів і дизайнерів, танцівників і арт-менеджерів... Мета таких команд – робота в синергії, співпраця із заходженням на чужу, раніше незнану територію. Принцип роботи Школи резиденцій і створення арт-продукту Влад Троїцький уподібнив до «квітки життя». За концепці-

український театр

єю вченого і езотерика Друнвало Мельхіседека, ця геометрична фігура уособлює окремих людей і візуалізує простір їхніх знань, можливостей, досвіду, а також їхнє примноження у поєднанні з подібними ж якостями і набутками інших. Для проектів, створених у рамках Школи резиденцій та презентованих на «ГОГОЛЬFESTі», директор фестивалю, засновник і керівник Центру сучасного мистецтва «Дах», музичних гуртів «ДахаБраха» та «Dakh Daughters» передбачає велике майбутнє, закликає їх планувати як довготривалі. Адже випробувавши їх у рамках фестивалю, далі є можливість за підтримки бренда «ГОГОЛЬFEST» і його репутації трендсеттера подаватися на міжнародні гранти, шукати підтримки та співпраці за кордоном. Вже кілька років поспіль Влад Троїцький створює фестиваль, широко застосовуючи методи краудсорсінгу, коли на одній території об’єднуються різні люди і митці, роблять те, що їм до душі, а на виході ми отримуємо майже цілісний і готовий арт-продукт. З одного боку, такий підхід до організації форуму вимушений, адже підтримка і фінансування мистецьких і культурних проектів в Україні знаходиться на дуже низькому рівні, меценатів та інвесторів, го№4/2014

тових вкладати гроші у фестиваль, недостатньо, аби підняти і зрушити з місця машинерію хоч би одного великого мультидисциплінарного фесту європейського рівня. А на значну фінансову підтримку держави, як показує досвід, так само годі чекати. З іншого боку, переваги такого низового об’єднання і співпраці людей, сформованих за принципом горизонталі, а не вертикалі, який ми вже спостерігали на «ГОГОЛЬFESTі» в минулі роки, несподіваним чином проявилися під час Майдану і нині – в умовах АТО на Сході України. Самоорганізація людей, готових підтримувати армію і добровольців, волонтери, підтримка фінансова, продовольча, допомога у порятунку із зони АТО тощо... Людський ресурс, виявляється, практично необмежений. Цей потенціал Влад Троїцький готовий розвивати і надалі, даючи можливість хорошого старту для всіх людей, які прагнуть займатися мистецтвом, робити проекти. Цього року, щоправда, до методу краудсорсінгу додається ще й обов’язкова громадянська позиція. Власне, проекти для «ГОГОЛЬFESTу» розглядаються передусім як мистецькі кроки до створення нового іміджу України у світі, а також формування сприйняття національної ідентичності та загаль-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

фес тивалі Текст: Ірина Романченко Фото з архівів театрів

«Vій 2.0» Н. Ворожбит. Bilyts Art Center

ІНВЕСТУЙ У МАЙБУТНЄ! З 26 вересня до 2 жовтня на різних майданчиках Києва проходитиме ІІІ Фестиваль молодої української режисури імені Леся Курбаса за фінансової підтримки благодійного фонду «Розвиток України» (програма і3 [ідея-імпульс-інновація]) та партнерської підтримки Київського академічного Молодого театру і особисто Андрія Білоуса

український театр

«Потрібні брехуни» І. Жаміака. Київський академічний Молодий театр

№4/2014

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

persona grata

МАЛЕНЬКА ХАЗЯЙКА ВЕЛИКОЇ ДОЛІ

Текст: Ганна Веселовська Фото з фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

4 серпня виповнилося 160 років від дня народження Марії Заньковецької – української актриси, першої Народної артистки України

Марія Заньковецька

Про життя і творчість канонізованої чи то пак визнаної найвидатнішою українською артисткою Марії Заньковецької існує чимало «апокрифів». З-поміж них найтаємничіші ті, що стосуються її шляху на сцену. Розповідають, вона ще зовсім маленькою дівчинкою так вправно прикидалася, що всі бачили в ній майбутню артистку. У цих же легендах, як годиться, посилаються на пророцтва наставників про її тріумфальну сценічну кар’єру та як прикмету її майбутньої величі згадують гру Марії в любительських постановках, яка просто-таки зачаровувала глядачів

український театр

№4/2014

нші апокрифи, нині вельми популярні й широковідомі, оповідають про запрошення Марії Костянтинівні вступити на російську імператорську сцену, про її категоричну відмову, що засвідчила вірність українському театрові й неабияку витримку перед спокусою великими грошима та столичною славою. Чимало свідчень самовидців існує також про її надзвичайну природну переконливість у ролях українських селянок Катрі, Олени, Харитини, і, власне, про те, що це вона змусила публіку Російської імперії поважати українську культуру, а «мову чабанів» зробила мовою мистецтва. Словом, за «офіційною версією» виключно обдарована Марія Адасовська була, сказати б, приречена вищими силами стати видатною українською актрисою Марією Заньковецькою, і, за покликанням вступивши на шлях служіння вітчизняній сцені, залишилась їй вірною на все життя. До цієї пафосної історії про свідомий доленосний вибір Марії Адасовської останніми роками практично безроздільно додалася іще одна, мелодраматична. Якщо слідувати за нею, то український театр появою видатної акторки має завдячувати насамперед нестямному захопленню на той час вже заміжньої Адасовської (за чоловіком Хлистової) вусатим красенем Миколою Тобілевичем. Її втеча від нелюбого чоловіка та вступ на сцену – передусім можливість з’єднатися з коханим у творчості. Звичайно, вкупі всі ці історії, що вже стали матеріалом для кількох п’єс, важать насправді на чималий серіал, сповнений бурхливих пристрастей, зрад і розлук, прощення і любощів, театральних анекдотів і захопливих пригод під час численних гастрольних переїздів і виступів перед завороженою артистичною магією Заньковецької публікою Воронежа, Таганрога, Слов’янська, Севастополя, Одеси, Києва, Харкова, Москви, Петербурга та багатьох інших міст. Між тим, у випадку з іншими зірками європейської сцени другої половини ХІХ століття, перекази про «народжену, щоб грати» чи «свідомий вибір служіння національному кону» виглядали б не надто переконливо. Важко уявити, аби такі захмарно-високі причини спонукали француженку Сару Бернар, італійку Елеонору Дузе, полячку Гелену Моджеєвську, не кажучи вже про росіянок Віру Комісаржевську чи Марію Савіну, ставати акторками. Адже дівчата позаминулого сторіччя линули на сцену, немов «чайка» Ніна Зарєчна, утікаючи від нудьги й рутини буденності, вважаючи театр останнім притулком для високих душевних поривань, рятуючись від бідності та чоловічого свавілля, шукаючи блискоту богемного життя, і навряд чи думали про роль свідомої місіонерки – провідної актриси нації.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

in memoriam

ВІТАЛІЙ ЛІНЕЦЬКИЙ 22.10.1971 – 16.07.2014

вістка про смерть актора театру драми і комедії Віталія Лінецького облетіла увесь мистецький Київ за кілька годин – більшість довго відмовлялися вірити, перепитували і надзвонювали знайомим, аби впевнитися, що це не чийсь бездушний жарт... Усе швидко підтвердилося. Тікати від реальності вже не було куди. На додачу з’явилися подробиці: нещасний випадок, несумісна із життям травма голови, падіння (з висоти?) на сходи у нічному переході... Хтось у фейсбуці не витримав і писав про вбивство і підводив якісь нісенітні політичні мотиви. Продовження ці «версії» не мали. Окрім, хіба що висновків: ми по-різному реагуємо на смерть і, звичайно ж, одразу починаємо шукати хоч якийсь натяк на закономірність чи вмотивованість, бодай якусь зачіпку чи закид на здогад, чому можна піти з життя на піку кар’єри у 42 роки? ...Сценічні персонажі Лінецького ніколи не були «героями» – в сенсі ідеальними істотами без страху і докорів. Він переважно грав людей у важко вловимих пограничних станах, які стоять на краю безодні і з цікавістю трирічного малюка зазирають у суцільний морок. Страху перед цією темрявою ще нема, є лише бажання відкрити нове, незвідане, можливо, заборонене, але від того тільки привабливіше. І ці його «присмеркові створіння» були на диво симпатичні. Лінецький увесь час транслював: людину важко любити, знаючи про її сутність усю правду, але іншого виходу просто не існує... З неперевершеною легкістю та іронією він утілив на сцені маніякасоціопата Роберто Зукко з однойменного твору Б.-М. Кольтеса. Один із кри-

український театр

№4/2014

тиків дуже точно назвав героя Лінецького янголом смерті, який діє за лише йому відомими правилами. Його Роберто Зукко увесь пломенів від світлого осяяння, усвідомлюючи свою страшну незвідану силу. Мабуть, так здатна тішитися тільки дитина, несподівано знаходячи коштовний подарунок і передчуваючи шалену гру, сповнену небезпек і ризику. Власне, Зукко– Лінецький лише грав із навколишнім простором, з обставинами, із дивними персонажами-зомбі, які з невідомих для нього причин були не раді, що стали учасниками його забавки. Його напівбожевільний Свідригайлов зі спектаклю «Голубчики мої!..» за текстами О. Володіна та Ф. Достоєвського був сповнений суму від непорозуміння з оточуючими, від неможливості поділитися з кимось важливими відкриттями. Про те, як влаштоване це життя, що увесь світоустрій – лиш умовність, придумана людиною, аби відмежуватися від вічності. Свідригайлов-Лінецький був гранично наляканий невідворотністю смерті, можливо, для нього ближчої, ніж для інших. Він грав саме про це передчуття, від якого пече під грудьми і хочеться кудись бігти, і він рятувався як умів – хоча насправді і не вмів, але страшенно хотів. Свідригайлов ховався за сарказмом, філософією, нещасливим коханням, словом, усім тим, що сам і заперечував. Ноах Грінвальд – центральний персонаж «Море... Ніч... Свічки...» Й. БарЙосефа, праведник і святенник, який раз спробувавши смак грішного «плоду», вже не міг зупинитися. Лінецький грав про слабкість людини, про

in memoriam

Ніна НОВОСЕЛИЦЬКА 15.11.1926 – 01.08.2014

е стало Ніни Миронівни Новоселицької. Радіоледі, української Ранєвської, Людини-епохи. Аби вшанувати пам’ять Ніни Миронівни, ми звернулися до тих, хто її знав і любив, з ким вона працювала, співтворила. І так, по крихтах, вимальовується портрет людини виняткової, натхненного митця. Значущість її внеску в розвиток українського театру, радіотеатру безсумнівна. 39 років Ніна Миронівна працювала на Національному радіо України, очолювала редакцію театру і радіопостановок. Найважливіші серед численних передач – авторські програми «Театральні обрії» та «Про тих, кого пам’ятаю і люблю». За її безпосередньої участі записано і зберігається у фондах близько 100 театральних вистав і радіовистав. Переповідають також і про те, як писалися московські й ленінградські гастрольні спектаклі – вночі, після вечірньої вистави актори йшли не відпочивати, а до студії, працювати над радіоверсією. Ніна Миронівна також автор понад 300 статей у періодичній пресі, присвячених переважно театральній тематиці, монографії «Ольга Кусенко», «Поворот ключем», книги спогадів про Юрія Лаврова. Від редакції

Ніна Миронівна увійшла в моє життя, тількино я починала свою професійну діяльність. Якось одразу вона помітила мене і запросила до співпраці. У театрі я не зіграла і десятої частки того, над чим ми з Ніною Миронівною працювали на радіо... Ось ти ставав перед мікрофоном і на цю мить мав перетворитися на еталон – вимови, розуміння того, що ти робиш, виразності. І всього цього перед мікрофоном не можна було досягти без її професійної уваги, дисциплінованості, зосередженості. Вона немов метелик крильцями торкалася того, що і як ти мав зараз сказати. І ніякої фальші. Ось тільки подумаєш сфальшивити, а вона вже цього не дозволяла. І це була велика школа. Моя акторська професійна школа. Я її проходила з Ніною Миронівною Новоселицькою. У мене була паралізована мама, Костик був хворий, двоє діток, доводилося грати по 2628 вистав на місяць у театрі і шукати підробітки дубляжами на стороні. Я крутилася, як проклята. І вона все це знала. Але ніколи жодної поблажливості в роботі не було. Я завжди відчувала, що вона розуміє, в якому я стані, що вона розуміє мою втому, але їй не хочеться відмовлятися від мене у цій роботі, тож я мушу її зробити. І вона дуже-дуже допомагала. У мене в професії

український театр

було не так багато зустрічей із митцями, які прискіпливо і з великою ніжністю і любов’ю ставилися до того, що я роблю. Такими були Варпаховський – мій великий учитель, Романов, Лавров, Халатов, Віктюк, Митницький... Мене не треба любити, до мене не треба залицятися абощо, а в роботі ось ця спорідненість душ була дуже важливою. Якось Наталя Ужвій, яка почула по радіо нашу з Ніною Миронівною роботу, сказала: – У нас у театрі немає української мови (це ще до Ступки було), то підіть повчіться до Адочки в російську драму. І якщо в мене є справжня літературна українська мова, то вона зроблена Ніною Миронівною. Тому що там, у студії, не можна було схибити нічим, навіть подихом. Вона була дуже талановитою людиною. Вона чула, напевно, кожен поштовх твого серця. Вона вчила відчуттю простору. Якось вона написала про мене в одному журналі, що в мене «розумні кроки». І це були її розумні кроки на радіо. Я завжди пам’ятала Ніну Миронівну і завжди пам’ятатиму. Ада РОГОВЦЕВА, народна артистка УРСР, народна артистка СРСР, Герой України

№4/2014

Ніна Миронівна на вигляд нагадувала когось із мумі-тролів – істот поважних, округлих і самозаглиблених. Але в усій країні мумі-тролів важко було б знайти когось із таким скептичноуїдливим характером. Вона б, між іншим, це слово виправила б: «Не характером, а вдачею, колєго». Якщо про когось кажуть, що він з’являвся на горизонті, то це саме про неї. Вона виникала на обрії вашого погляду, як хмарка – нібито не грозова, але у вас раптом з’являлося тривожне відчуття, що ви забули вдома парасольку. А хмарка тим часом до вас невблаганно наближається. Ось вона уже зависає над вами. І ви потрапите під холодний дощ, передбачуваний, але все одно несподіваний. І цей дощ учитиме вас жити. Бо Ніна Миронівна дивилася на всіх, як на учасників своєї радіовистави, а якщо ви не учасник – то що ви взагалі тут робите? Віталій ЖЕЖЕРА, заслужений журналіст України

книжкова полиця У ГОНИТВІ ЗА ЧАСОМ Гринишина М. Театральна культура рубежу ХІХ–ХХ століть: Реалізм. Дискурс / Марина Гринишина; Національна академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. – К.: Фенікс, 2013. – 340 с.

Текст: Леся Тихменєва

Театрознавець, доктор мистецтвознавства Марина Гринишина видала чергову монографію. Нагадаємо, в її доробку вже є два фундаментальні дослідження – «Театр української драматургії» (2006) та рецепція чеховської театральної спадщини «Містові й світові» (2010). Третя книга «Театральна культура рубежу ХІХ–ХХ століть: Реалізм. Дискурс» є адаптованим для читача варіантом докторської дисертації, саме цим пояснюється наявність ґрунтовного теоретико-методологічного вступу, розлогого іменного покажчика, солідного списку літератури та окремо винесеного переліку згадуваних у тексті спектаклів. Загалом, усі ці атрибути є вже усталеним стилем для наукових видань Інституту проблем сучасного мистецтва. Принцип побудови театрознавчої розвідки М. Гринишиної – широка історична і географічна ретроспекція. Демонструючи неабияку ерудованість та бажаючи зафіксувати процес у стрімкості його жанрово-стильових метаморфоз, авторка починає шлях до обраної теми з огляду європейського та російського кону зазначеного періоду. Феномен норвезької «нової» драми Г. Ібсена, англійський театр та рецепція ідей «нової» драми в творах Б. Шоу, Дж. Ґолсуорсі, Ш. О’Кейсі, А. Пінеро, режисерські пошуки Е. Ґ. Креґа; французький театр та літературна творчість Е. Золя, Вільний театр А. Антуана, творча зу-

стріч А. Аппіа та Е. Жак-Далькроза, п’єси М. Метерлінка та А. Жаррі; німецький театр та Вільна сцена О. Брама, знакові прочитання М. Рейнгардтом М. Горького та В. Шекспіра; проникнення на російський кін творів Г. Ібсена, Ґ. Гауптмана, А. Стріндберґа, Г. фон Гофмансталя та багатьох інших. У другому розділі, зберігаючи вектор руху із заходу на схід, М. Гринишина розповідає про драматургічні штудії І. Франка, І. Карпенка-Карого, С. Васильченка, Л. Яновської, Л. Старицької-Черняхівської, В. Винниченка, Лесі Українки та ін. У третьому розділі – змінюється «одиниця поділу» і дослідниця концентрує увагу на двох потужних колективах – Театрі М. Садовського та «Молодому театрі» Л. Курбаса та їхніх репертуарних афішах. У монографії театральний процес підпорядкований розвитку драматургії, що дещо ускладнює сприйняття саме видозмін на кону, хоча у висновках М. Гринишина і зазначає важливість нової для того часу персони – режисера як автономного від драматурга «організатора персоніфікованої сценічної оповіді». Дослідження, безперечно, розширює контекст українського театрознавства, провокуючи передусім конструктивну полеміку з приводу тих чи інших висновків. А також дає чудову підставу для перевірки власних професійних позицій чи принаймні фактологічних знань.

УРОКИ КОМПОЗИЦІЇ Надія Кукуруза. Літературна композиція: від задуму до сценічного втілення. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2013.

Текст: Алла Підлужна

Надія Кукуруза, яка вже багато років викладає сценічну мову на кафедрі театрального і хореографічного мистецтва університету імені Василя Стефаника, систематизувала свій досвід у книзі «Літературна композиція: від задуму до сценічного втілення». Вона адресована у першу чергу студентам, а також акторам, режисерам, майстрам художнього слова. Автор поставила собі за мету допомогти творчій особистості віднайти певний алгоритм у професійній роботі над створенням сценічної композиції у процесі перетворення її з літературного твору у сценічне дійство. Праця Надії Кукурузи – це передусім добрий посібник у галузі методології і теорії художнього читання. Окремий розділ викладач присвятила жанрам, у яких поєднується живе слово з театральною грою, хореографією, візуальним і музичним мистецтвом. Ідеться про творчість львівського «Театру у кошику», харківського театру «P.S.», молодіжного театрустудії «Вінора» та інших, а також окремих знаних виконавців моновистав Ларису Кадирову, Петра Миронова, Євгена Нищука, Галину Стефанову, Лідію Кушкову.

український театр

№4/2014

Після такої докладної теоретичної частини Надія Кукуруза переходить до практичних рекомендацій для створення літературної композиції. Від задуму композиції, від добору матеріалу, співзвучного із акторською індивідуальністю, до розробки літературної першооснови, прийомів побудови композиції... Знайомлячись із практичними рекомендаціями Н. Кукурузи для створення літературної композиції, молодий митець дізнається про дійовий аналіз сценічного твору, що має у своїй основі літературну композицію, навчиться вибудовувати етапи роботи, визначати логічні центри композиції, методи її виконання, користуватися основними виражальними засобами сценічного втілення для створення власного переконливого образу. Добре засвоївши теоретичний і практичний виклад праці Н. Кукурузи, зацікавлений читач зможе перевірити себе, адже наприкінці книжки автор запропонувала запитання для самоконтролю та текстові завдання, виконання яких має закріпити знання. Це можна зробити, використавши тексти представлених літературних композицій, що є готовим матеріалом для творчості.

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 4 місяці П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

775,95 грн

91,95 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

46,75 грн

48,95 грн

46,75 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

90269 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

38,55 грн

60969 58,55 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (098) 335-99-94

Фото Вальдемара Клюзка

ISSN 0207-7159 Український театр. – 2014. – №4. – С. 1–56 Індекс 74501