"Український театр" №3 2014 скорочена версія by Національне газетно-журнальне видавництво

3/2014

№

Небезпечне перехрестя

«Мельпомена таврії»

«Specific»

ПРОЕКТ НОВОГО СВІТУ

РЕАЛЬНІСТЬ МРІЙ Час випробування

Не стріляйте! «Проклятим буде зрадник вітчизни!» «Сніданок з ворогом» «Сімейні сцени» «Підступність і кохання» «Сліпий»

Вже сьогодні журнал можна придбати: – У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua

Пантєлєєвна – Леся Самаєва, Автор –Віталій Лінецький у виставі «ВЕСЕЛЬЕ СЕРДЕЧНОЕ, или КЕПКА С КАРАСЯМИ» Ю. Коваля Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото Олесі Моргунець-Ісаєнко

А також: Київ – Музичний кіоск при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – Книгарня при Києво-Могилянській академії (вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21); – Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6); Львів – Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (проспект Шевченка, 8); Одеса – «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77); Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

3/2014

№

Журнал, який читають не тільки в антракті

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Роман РАТУШНИЙ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Ірина ЧУЖИНОВА Художній редактор Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Оксана ЖЕНЖЕРА Видавнича рада Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Віктор ПАСАК, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Людмила ЧОВНЮК. Оновлення видавничої ради триває. Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці: сцена з вистави «Сліпий» за Т. Шевченком Донецького національного українського музично-драматичного театру Фото В’ячеслава Пащука

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Активна фаза

а сьогоднішніх політичних і соціальних обставин усі ми чекаємо від театру певної реакції. Хтось – розради, тихого свята, здатного затамувати біль від реальності, допомогти потрапити у світ «наркотичних» ілюзій. Інший вимагає від театру говорити про все на повний голос, не ховаючись за евфемізмами й натяками, навіть якщо цей досвід додає сивини. Головне – і ті, й інші навряд чи пробачать театрові позицію байдужого спостерігача. Нині в кожного з нас наново вимальовується картина світу, змінюється коло друзів і ворогів. І добре, коли ці пристрасті киплять лишень у френд-стрічках соціальних мереж. На сході України для більшості категорії «друг» і «ворог» набули інших, значно серйозніших смислів, поставили перед необхідністю життєво важливого вибору – вагомішого і складнішого, ніж вибори Президента. Перед очима мерехтять слайди новин із кількістю вбитих і поранених, полонених і безвісти зниклих. Небесна сотня Майдану чи не щодня отримує поповнення – найкращих, найсміливіших, тих, хто в усі часи їдуть на фронт у перших ешелонах... Тож де в цій веремії місце театру? І що буде потім, коли «активна фаза» скінчиться, і всім доведеться знову вчитися довіряти друзям і прощати ворогів? Відповіді на ці запитання ми шукали у спектаклях з Україні й... зі Словенії, однієї з балканських країн, у якій не з чуток знають, як важко буває оговтатися після війни. Цього разу багато уваги ми присвятили Авансцені – прем’єрам Ки-

єва, Харкова, Херсона, Дніпропетровська. Ці спектаклі маркують передусім настрої і позиції їхніх авторів. Останні місяці відзначилися й особливою увагою до української сучасної драматургії – проект «Театр сучасного драматурга» у Львові, фестиваль-презентація української драматургії Specific у Брно (Чехія), читка «Maidan: Voices from the Uprising» за «Щоденниками Майдану» Наталі Ворожбит та Андрія Мая у Лондонському театрі «Royal Court». У рубриці «Фестивалі» – репортажі про один із наймасштабніших українських фестивалів «Мельпомена Таврії» (Херсон) і про камерний фестиваль аматорських і студентських театрів «МрійДім» (Прилуки). За ці два місяці, що минули від попереднього випуску «УТ», ми всі вже звикли до звороту «театр воєн них дій». Сподіваємось, у майбутньому ці слова більше ніколи не стоятимуть поруч. Саме тому для назви теми номера ми обрали заклик до миру – «Не стріляйте!». Надія Соколенко, головний редактор

зміс т

наша драма

34 ГОЛОСИ ПРОТЕСТУ авансцена

4 КИШЕНЬКОВА ОДІССЕЯ Віталій ЖЕЖЕРА

6 ВЕНЕЦІЙСЬКИЙ СУВЕНІР

Наталя ВОРОЖБИТ, Надія СОКОЛЕНКО

36 ПРОЕКТ НОВОГО СВІТУ Вікторія ШВИДКО

40 СПЕЦИФІЧНО Й ТРОШКИ БІЛЬШЕ Тетяна Киценко

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА

10 «ДВОЄ» У НАЙВИЩОМУ СТУПЕНІ Майя ГАРБУЗЮК

14 НЕБЕЗПЕЧНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ Алла ПІДЛУЖНА

16 ДВІ ХАРКІВСЬКІ ДОЛІ «НАЗАРА СТОДОЛІ»

фестивалі

44 ЧАС ВИПРОБУВАННЯ Галина ЦИМБАЛ

48 РЕАЛЬНІСТЬ МРІЙ Ольга ДОРОФЄЄВА

persona grata

Дарія ДРОБОТОВА

18 МАНДРІВНІ ЗІРКИ Ірина ЗУБЧЕНКО

50 МАТІНКА БОРИСОГЛІБСЬКА ТА ЇЇ ДІТИ Валерій ГАЙДАБУРА

20 ЛЮБОВ ЗА ҐРАТАМИ Валентина ГРИЦУК

22 ЕКСПЕДИЦІЯ У ПОТОЙБІЧЧЯ Леся ТИХМЕНЄВА

52 ЛАГІДНИЙ УРАГАН Ірина МЕЛЕШКІНА

54 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

тема номера // не стріляйте!

24 МИСТЕЦТВО ПРОТИДІЇ Ірина ЧУЖИНОВА

28 УРШУЛА ЦЕТИНСЬКА: «ІСНУВАННЯ ТЕАТРУ, ЩО НЕ РЕАГУЄ НА ЧАС, ВТРАЧАЄ СЕНС»

Віктор СОБІЯНСЬКИЙ

32 ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ! Надія СОКОЛЕНКО

УРШУЛА ЦЕТИНСЬКА: «ІСНУВАННЯ ТЕАТРУ, ЩО НЕ РЕАГУЄ НА ЧАС, ВТРАЧАЄ СЕНС» 22–29 травня у Любляні проходив VIII Міжнародний театральний фестиваль «Переліт», на якому особливо гостро пролунала вистава, присвячена темі балканського конфлікту – «Проклятим буде зрадник вітчизни!» Олівера Фрліча Словенського Молодіжного театру. Про ситуацію в театрах Балканських країн читайте в інтерв’ю з художнім керівником театру.

56 ТЕАТРАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР

ексклюзив

стор.

Поштовий індекс

74501

Ви читаєте скорочену версію. Повністю матеріали можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Український театр» № 3 за 2014 рік

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

можна у будь-якому поштовому відділенні України Вартість передплати на рік— 136,50 грн. (за 6 номерів) Вартість передплати на півроку — 68,85 грн. (за 3 номери) З питань придбання чи передплати окремих номерів минулих років чи 2014 року звертайтеся до ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» за тел. +38-044-498-23-64, +38-050-310-56-63, поштова адреса відділу розповсюдження: nvu.kultura.sale@gmail.com Електронну версію видання можна придбати на сайті http://presspoint.ua

авансцена Текст: Віталій Жежера Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко

Кишенькова Одіссея

Тридцять років тому, коли Богомазов робив на лівому березі свою дебютну «Чарівницю» («Безталанну») Івана Карпенка-Карого, він заявив в інтерв’ю «УТ», що не знає життя села і в п’єсі його цікавлять передусім жорсткі ситуації. Та й пізніше, коли брався за твори Василя Стефаника чи Івана Франка, це теж було «не про село». І от раптом ця вистава – не просто про село, а навіть про дєрєвню. І саме про смак тамтешнього життя (останнє слово підкреслимо). Здається, це єдиний спектакль Богомазова, у якому він сам чи будь-хто з нас міг би жити. Всі інші його вистави, як парк Юрського періоду: страшенно спокусливо побувати там, але жити – незатишно. А тут – хочеться

Ц Кумедь «Веселье сердечное или Кепка с карасями» Інсценізація та постановка Дмитра Богомазова за оповіданнями Юрія Коваля Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра Художник – Петро Богомазов. Музичне вирішення Олександра Курія. Хореограф – Сусанна Карпенко. У виставі звучить музика гуртів «Кука та Банда», «Switch on the Light» Прем’єра – 27.02.2014

український театр

е невловимий спектакль. Я його двічі бачив, а сказати, про що він – не беруся, бо не буває «про щось» відчуття спокою, радості й гармонії. Це дивний спектакль, про нього писати незручно й навіть трохи соромно, як про інтимне знання – коли ти щось таке підгледів, якусь таємну чужу радість, але ж не будеш про це говорити вголос, та й усе одно не зумів би розказати це так само гарно, як воно є. Бо що там відбувається? От з’являється Автор. Іде він нібито лісовою доріжкою і потрапляє у Світлий Дор, це посеред лісу, як острів, така дєрєвня. З-за куліс виникають її мешканці, і кожен з них це ніби ізба, усі вони разом утворюють вулицю, і автор залишається там жити на цілий рік і стає свідком різних чудес. От вони з дядечком Зуєм

№3/2014

їдять картоплю, і дядечко повідомляє, що «В картошкє много смислу». Далі Пантєлєєвна оповідає казку, де вовк проковтнув дідове хазяйство (бабу, кицьку, собаку, корову), і ми опиняємось всередині того вовка й зустрічаємося з тими, кого він проковтнув. Ще згодом усі ділять між собою довезену в крамницю клейонку. А потім Автор з дядечком Зуєм ідуть до Кума і той дає їм кепку з карасями. А ще там є історія про вчительку і Ванечку, які вчилися писати літери ногами на мокрій глині. Отака канва. Зрештою, такий вигляд часто має хороша проза, коли опиняється на сцені. У чім трудність інсценування прози? Їй заважає фізична присутність актора. Бо жива проза і живий актор – речі несумісні, вони створені з різних матерій. І навіть буває, що чим кращий актор, тим гірше. Тут актори якраз хороші: Автор – Віталій Лінецький, дядечко Зуй – Володимир Горянський, Пантєлєєвна – Леся Самаєва, Кум – Михайло Кукуюк. Кого не згадую – також хороші. А головне – їм якось не заважає чудова проза Юрія Коваля. У своєму житті Богомазов чимало й успішно інсценував: Ернста Теодора Амадея Гофмана, Томаса Манна. А тут, здається, – вершина його інсценізаторської фантазії. Секрет, можливо, в тім, що він не переповідає прозу, а перетворює її. Він виводить прозу з музики. Кожен персонаж виникає

Поштовий індекс

74501

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Український театр» № 3 за 2014 рік

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Ганна Веселовська Фото: Анатолій Федорців

Венеційський сувенір

Кількість театральних творів, події яких так чи інакше пов’язані з Венецією, мабуть, перевищує сотні. Карнавал, гондоли, маски, шитий золотом одяг, розкішні палаццо – все це обрамляє чимало веселих і сумних історій, за фасадами яких криється містичне місто стоячої води, політичних інтриг і мистецьких шедеврів. І дивно було б, якби Національна оперета в особі її художнього керівника Богдана Струтинського, беручись за постановку твору за п’єсою видатного венеційця Карло Гольдоні «Слуга двох панів», не скористалася вже достоту сформованими уявленнями про казкову Венецію, а запропонувала щось відмінне Мюзикл «Труффальдіно з Бергамо» за мотивами п’єси Карло Гольдоні «Слуга двох панів» Національний академічний театр оперети Музика – Олександр Колкер Режисер – Богдан Струтинський Прем’єра – 13.06.2014

український театр

№3/2014

ажання та очікування глядача відтак стовідсотково справджуються: у виставі він побачить залиту золотавим світлом міську площу, на якій метушаться Арлекіни і П’єро, місток над намальованим каналом і гондолу, що поважно просувається ним. Така, немовби з листівки, класична картинка стала тлом для розігрування мюзиклу сучасного композитора Олександра Колкера «Труффальдіно із Бергамо» і зайвий раз нагадала, що ми в театрі оперети, чиї вистави мають бути ошатними, веселими і дохідливими. Поза тим, придумана Гольдоні майже три століття тому історія з божевільними пристрастями, перевдяганнями, чужими таємницями і плутаниною листів про заміжжя венеціанки Кларіче настільки хитромудро закручена, що не надається для короткого переказу. Нитки клубка непорозумінь цієї комедії, яка починається з убивства, тягнуться одразу з двох кінців: Беатріче, аби якнайшвидше отримати сто дукатів і відшукати свого нареченого, видає себе за брата, вбитого на дуелі, а пройдисвіт Труффальдіно одночасно пристає на службу до двох хазяїв. Однак розбиратися у цих сюжетних подробицях не має сенсу: у музично-театральному варіанті дивні вчинки героїв Гольдоні, які живуть винятково імпульсами, жодних пояснень не вимагають – за них все говорить музика. Чудовий мелодист, чиї пісні наспівувало не одне покоління, композитор Олександр Колкер помістив пристрасті героїв у чіткі звукові схеми-характеристики і музикою лише кристалізував лінію їхньої поведінки. Виклично і бадьоро лунають духові у марші Труффальдіно, арфа, як годиться, передає душевні муки Кларіче, а бешкетна любовна гра Смеральдіни і Труффальдіно відбувається під легке джазування оркестру. Націлений на передачу примхливої поведінки персонажів Гольдоні, мюзикл Олександра Колкера, разом з тим, не надто багатий на італійські мотиви. Мабуть, це і спонукало авторів вистави, а саме диригента-постановника Дмитра Морозова збагатити музичну фактуру спектаклю фрагментами з оперети Йоганна Штрауса «Ніч у Венеції». Майстерний керівник оркестру Дмитро Морозов виявився ще й напрочуд вправним кравцем, оскільки всі стики між струнними мереживами віденця і парчею фанфар Колкера залишилися непомітними. Звучання Штраусової тарантели, що перебрала на себе функцію танцювальних антрактів і код, додало музичному простору вистави непідробного італійського колориту, а спектаклю в цілому задерикуватості й жартівливості. Більше того, представлені як безупинні танці строкато вбраних містян, веселощі на площі від балетмейстера Вадима Прокопенка, з яких починається і якими завершується вистава Богдана Струтинського, тут втратили природу вставних номерів, а стали основою, тілом спектаклю. Дивертисментами ж, навпаки, виявилися розмовні, а інколи й вокальні сцени, які рухливістю не поступаються хореографічним епізодам. Втім, розкішну легковажність, стрімке та винахідливе компонування мізансцен і граничну емоційну піднесеність цій виставі забезпечують передусім артисти. І ключових ролей, без майстерного виконання яких вистава просідатиме і гальмуватиме, у «Труффальдіно із Бергамо» аж десять, рівно стільки, скільки зазначено у програмці: дві пари закоханих героїв, троє слуг, двоє поважних старих і невтомний Капітан-Жах. Цей перелік – класична обсада італійської комедії дель арте, у якій артист роками несе відповідальність за свій характер. Але для оперети і навіть для мюзиклу такий перелік співочих ролей-характерів надто нестандартний та ризикований. Адже у ролі псевдогероя Труффальдіно, який повсякчас хитрує, має виступати універсальний лицедій (і танцівник, і вокаліст) – чарівний, меткий і непосидючий, подібно як знаменитий Джин Келлі, «що співає під дощем». А головну інтригу мусить вести вольова і елегантна жінка в чоловічому вбранні – Беатріче із Туріна. Більше того, від збереження рівноваги між цими двома персонажами залежать головні акценти вистави. Обрання ж Богданом Струтинським однією з виконавиць ролі Беатріче Тамари Ходакової, відомої своїми яскравими виступами у спектаклях журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Майя Гарбузюк Фото: Олег Кожура

Журі ХХІІ театрального фестивалю на найвищу театральну премію Придніпров’я «Січеславна–2014», увівши виставу «Двоє» в номінацію «найкраща драматична вистава», відзначило її творців та виконавців низкою дипломів. Балетмейстер, автор пластичного вирішення вистави Олена Ряпулова перемогла у номінації «Найкраща пластика у виставі». У конкурсній програмі для театральної молоді «Надія Січеславни–2014» переможцями стали Надія Петренко («Найкраща жіноча роль») та Олександр Корниленко («Найкраща чоловіча роль ІІ плану»)

«Д

воє» у Дніпропетровському молодіжному театрі «Віримо!» – несподіване поєднання двох одноактівок «О-Куні та Гохей» Дзюньїтіро Танідзакі та «Омлет з гірчицею» П’єра Руді у спільному сценічному просторі. Художній керівник проекту – очільник цього ж театру Володимир Петренко – об’єднав під одним дахом роботи молодих професійних режисерів Вікторії Чернової та Варвари Вороніної (вони ж автори музичного оформлення своїх вистав). Перша з названих п’єс вже мала сценічне життя як окремий антрепризний проект В. Чернової з акторами Дніпропетровського драматичного театру імені Максима Горького. Тепер, у сценічній версії молодіжного театру, ця вистава склала першу частину диптиху.

«Двоє» у найвищому ступені На невеликому майданчику камерної сцени – три екрани-портали та прокладена просто до нас білою смугою дорога. Симетрія, функціональність, аскетизм – основні риси сценографії та костюмів Марії Ткаченко. Дві постаті – жіноча й чоловіча – виникають у глибині сцени і прямують до нас. Упізнавані обриси японських строїв. Традиційні конуси бамбукових капелюхів. Щойно з-під них виринають очі, вони одразу приковують нашу увагу – напружено-пронизливий погляд з-під красивих жіночих брів-дуг, стоїчний, самозречений – чоловічий. Сенс розмови, що розпочинається поміж ними, неважливий – інтонаційно та ритмічно це знак безкінечно довгої розмови у нескінченно довгій дорозі, якою ідуть ці двоє. Очі співрозмовників напруДиптих «Двоє» за п’єсами жено утримують одну спільну точку «О-Куні та Гохей» десь над нашими головами, й уже Дзуньїтьїро Танідзакі та «Омлет з гірчицею» П’єра Руді в перших коротких фразах неДніпропетровський прямого – через зал – діалогу молодіжний театр «Віримо!» наче матеріалізується увесь Режисери – Вікторія Чернова та Варвара Вороніна попередній шлях, що його Художній керівник проекту – долають чоловік Володимир Петренко Прем’єра – 01.05.2014

український театр

№3/2014

і жінка, несучи із собою спільний тягар утоми та неспокою. Стилізованопластичний ієрогліф ходи (пластичне вирішення вистави – Олена Ряпулова), з якого народилися у просторі вистави ці герої, поступово, з наближенням до нас перетворюється на майже (!) звичайний фізичний рух. Аж ось зупинка. Перепочинок. Можливість розглянути героїв зблизька. О-Куні (Надія Петренко) та Гохей (Олексій Хільський) – красива аристократка та не менш красивий юнак-самурай. Пані та її відданий слуга. Ієрогліфічно виразні й скупі грими, що підкреслюють характери, особливо – чоловічий. Стриманість жестів і почуттів. Графіка ракурсів: анфас, профіль, анфас... Вражає абсолютною переконливістю винесений на сцену обома акторами позасценічний шлейф життя їхніх персонажів, в якому вібрує багатоплановість стосунків. На самісінькій поверхні, ближче до тексту – одна на двох тривога та спільна мета будь-що знайти та вбити того, хто убив чоловіка О-Куні. Але понад текстом, понад мізансценами, понад поглядами героїв незмінно присутня ще якась таємниця. Вона захована у мовчазній злютованості цих двох, у непроявленій, але інтуїтивно відчутній на відстані тотальній взаємній довірі, єдиній тональності спілкування: чи про минуле, чи про майбутнє. Ми розуміємо – десь там, у глибинах їхніх доль, існує щось вагоміше, що об’єднує цих двох. І ця загадка становить не меншу інтригу, аніж історія пошуку вбивці.

Свідомо чи підсвідомо концепція вистави «О-Куні та Гохей» наближається до засад японського методу моногатарі

Томонодзьо – Іван Уличний, О-Куні – Надія Петренко, Гохей – Олексій Хільський

У сцені перепочинку скупо й точно підкреслено ієрархію стосунків: мізансценічно (О-Куні-Петренко залишається в центрі, Гохей-Хільський – праворуч збоку); мікромізансценічно (О-Куні продовжує дивитись прямо перед собою, Гохей же майже не зводить з неї очей); пластично (жінка поводиться неспішно, чоловік неквапливо, звично, але водночас спритно й самовіддано облаштовує все для її зручного відпочинку). Вражає достовірність деталей предметного світу та спосіб роботи з реквізитом: звичним, але від цього не менш ритуальним рухом Гохей знімає з себе зброю, дістає зі свого заплічного кошика бамбуковий пенал з набором інструментів, розгортає його, з червоної смужки паперу складає оригамі. Далі – все у зворотному порядку, але так само незворушно-поважно. Наше споглядання за діями акторів тут і далі впродовж усієї вистави – своєрідна колективна медитація, в якій заворожує бездоганна чистота та вивіреність руху, значущість, простота й осмисленість кожної миті сценічного існування. Звучить флейта, червоним кольором залито лівий «портал», і в його світлі виникає тінь монаха. Того, що час від часу траплявся їм на дорозі. Того, що інколи грав під їхніми вікнами на флейті. Того, присутність якого раптом вони усвідомлюють як таку бажану і загрозливу водночас зустріч із ворогом. Це він, Томонодзьо (Іван Уличний) – убивця, котрий від першої миті таємно, під виглядом ченця супроводжував пару в дорозі. Його образ – наче дерево-покруч посеред високого стрункого лісу. Слабкодухий боягуз, який боїться смерті, він понад усе любить красуню О-Куні. Іван Уличний послідовно розкриває цю постать «маленької людини», котра здатна лише на два вчинки: визнавати свої слабкості і продовжувати до нестями любити чужу жінку. Томонодзьо І. Уличного – «темний» чоловічок, згорблений, у чернечому безформному вбранні. Його пластика дрібніша, а інтонації – куди менш благородні й чисті, ніж обох його суперників. Його прихід

О-Куні – Надія Петренко, Гохей – Олексій Хільський

журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Алла Підлужна Фото: Денис Максимов

п е р Небезпечне е х р е с т я

Історію кохання в «Ідзанамі» (тему якої навіяв роман «Шовк» Алесандро Барікко) драматург Тетяна Іващенко зіставила із божественною силою. П’єса розпочинається легендою про любов бога Ідзанагі та богині Ідзанамі, в якій вчувається паралель із біблійними Адамом і Євою. Так автор стверджує, що чоловік і жінка в любові уподібнюються богам. Ближче до фіналу розумієш і інше: люди шукають своє щастя десь далеко, не помічаючи, що воно поруч

Мелодрама «Ідзанамі» Тетяни Іващенко Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша Режисер – Сергій Павлюк Прем’єра – 22.04.2014

український театр

ростір «Сцени під дахом» Херсонського театру імені Миколи Куліша на виставі «Ідзанамі» Т. Іващенко відразу занурює глядачів в екзотичну атмосферу Країни Вранішнього Сонця. Співіснування загадкового світу Японії і вишуканого шарму Франції, місць, де розгортатимуться події, вирішене сценографом і художником костюмів Ольгою Гоноболіною через рознесені обабіч кону білі ширми:

№3/2014

традиційна японська, з розсувними дверима – праворуч, європейська пересувна – зліва. Своєрідним містком, що єднає дві країни, стає розміщена по центру споруда, вигляд якої нагадує Торії – вхід до синтоїстського храму у вигляді літери «п» з двома поперечинами. Візуальною кульмінацією цієї конструкції стає величезний конус стилізованого японського головного убору. Симетрично обіч бантини пагоди підвішені клітки для птахів. Насправді в них ув’язнені бамбукові палички-дзвіночки, в мелодії яких чується пісня вітру. А між клітками «літає» й насолоджується свободою паперова пташка-оригамі... Окрім того, режисер вистави Сергій Павлюк головну ідею спектаклю підсилює образом японського саду каменів – місця не лише для відпочинку чи насолоди природою, а, перед усім, для роздумів про світобудову, про своє призначення на землі. Пісок саду, на якому японці можуть писати окремі слова чи цілі послання, – вічний, він здатен донести сенс написаного, а може й назавжди поховати, миттєво знищити крихкі лінії. Жива рухливість піску подібна до мінливості почуттів: ось вони є, реальні та, здається, відчутні на дотик, аж раптом – подих вітру, і від хитросплетінь пристрасті, як

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Дарія Дроботова Фото: В олодимир Владимиров, Аркадій Шатраєвський

Дві харківські долі «Назара Стодолі» У театральному житті Харкова 200-та річниця від народження Тараса Шевченка була відзначена появою кількох вистав за його творами. Дві прем’єри за віршами поета підготував Степан Пасічник: «І мертвим і живим...» у недержавному театрі «Post Scriptum» та «Мені однаково, чи буду...» в Харківському державному академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Звичайно, не залишилася без уваги і драматургія письменника

дина п’єса Тараса Шевченка, що дійшла до нас у повному обсязі, це «Назар Стодоля» – твір, сильний своєю емоційністю та гострий за тематикою. Щоб його не заборонили, авторові довелося дещо пом’якшити окремі епізоди. Перероблений варіант має певні недоліки, через які п’єса стала менш сценічною та життєвою. Що не завадило багатьом постановникам звертатися до цього матеріалу. Одразу два театральні колективи Харкова вирішили зробити нові сценічні прочитання «Назара Стодолі». Театр для дітей та юнацтва і постановник Анд рій Лебідь аргументували свій вибір високими драматургічними вартостями п’єси. У Національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського присвятили Шевченковій річниці виставу акторів 3 курсу кафедри драматичного театру і кіно (режисер Леонід Садовський). Обидві постановки містять спроби оновити та переосмислити п’єсу. Тож їхня порівняльна характеристика не буде недоречною. Перше, що споріднює нові сценічні версії твору – особливості оформлення сценічного простору. Обидва художника, використо«Назар Стодоля» вуючи християнську атриТ. Шевченка бутику, зробили акцент 1. Харківський театр для дітей на темі віри. У постата юнацтва. Режисер Андрій Лебідь новці Театру для дітей та Прем’єра – 06.03.2014 юнацтва (сценограф Ар2. Харківський національний кадій Чадов) на глядача сувоуніверситет мистецтв імені Івана Котляревського, 3-й курс кафедри ро дивиться оточене тернадраматичного театру і кіно ми величезне обличчя Режисер – Леонід Садовський Прем’єра – 09.03.2014 Божої Мате-

український театр

№3/2014

рі, а сценічні портали наче перетворюються на різьблену рамку для цієї ікони. Сцена в університетській виставі (сценограф – Леонід Садовський, художник – Оксана Єременко) нагадує вівтар: на авансцені та під нею горять величезні стилізовані свічки, на заднику та просто зі стелі звішуються ікони. Хоча контраст святвечора та темної справи, що коїться водночас, закладено самим Шевченком, в обох виставах цю тему розвинуто. Різний підхід у постановників до музичного оформлення. У студентській виставі віддається перевага фольклорним мотивам (композиторка Вероніка Ібрямова) – декілька різдвяних хорових пісень виконуються колядниками акапельно. Актор Театру для дітей та юнацтва Микола Сараєв, котрий з’явився перед глядачами в ролі Хоми, виступив і як автор музичного оформлення, створивши певний мікс: варіації мелодії «Щедрик», церковні хорали у запису поєднуГаля – Анна Дровліненко, Стеха – Марія Бессчетнікова

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Ірина Зубченко Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко

26 квітня у клубі «Sentrum» відбувся єдиний показ вистави «У подорожі» у постановці французького режисера Стефана Рікорделя, ім’я якого знайоме київським глядачам за спектаклем «сТАНЦІя» з минулорічного ГОГОЛЬFESTа. «У подорожі» була представлена на закритті фестивалю «Французька весна». До своєї нової роботи режисер запросив відомого французького актора Дені Лавана та українського актора, до недавнього часу прописаного у «ДАХу», Дмитра Ярошенка, з яким співпрацював у «сТАНЦІї»

Театралізовані читання «У подорожі» Дені Лавана Театральний проект, Франція-Україна Режисер – Стефан Рікордель Прем’єра – 26.04.2014

український театр

Мандрівні зірки

анр вистави «У подорожі» режисер визначив як театралізовані читання. Драматургічною канвою спектаклю стали нотатки Дені Лавана, зроблені під час його подорожі Росією. Враження від російської дійсності уява Лавана трансформувала в образи славетних літературних героїв з творів Мішеля де Гельдероде, Вільяма Шекспіра, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, Коффі Куаюле, що їхні тексти стали приводом для гри на двох... Вистава «У подорожі» стала своєрідною одою акторству та грі як такій, що народжується з життя, грі, що є сутністю людини, тим паче, якщо ця людина – актор. Вистава починається уривком з п’єси «Ескоріал» Мішеля де Гельдероде, де Лаван-король каже Ярошенку-блазню: «У мене самого душа блазня, особливо сьогодні ввечері! А якщо нам зіграти? Це легко, бо тепер ми обоє стали просто людьми. Щоби стати чимось іншим, достатньо буде декількох аксесуарів. Дві людини, подумай лише. Я не король, ти не потвора, ми з тобою просто дві людини!». Наче на підтвердження цих слів на сцені мінімум речей, лишень стільці, мікрофони, пюпітр та валіза, звідки актори дістають необхідний реквізит. І в цьому очищеному від зайвого просторі – дві людини, які насолоджуються грою, ніби нагадуючи, що магія театру народжується переду№3/2014

сім зі здатності актора заповнити собою порожнечу. Француз та українець гратимуть різних героїв, змінюючи на очах глядачів лише деталі та елементи одягу. Актори, як діти, з будь-якого предмета зроблять собі реквізит для гри: парасолька у руках короля – це скіпетр, звичайний дерев’яний стілець – трон, бутафорська корона на голові – одразу змінює поставу, змушує людину здійняти підборіддя гордовито угору, а блазнівський ковпак навпаки, ніби робить людину дрібнішою: плечі горбляться, а на обличчя наповзає улеслива посмішка. І раптом постає наївна інфантильна, проте нездоланна віра, що дерев’яний прутик у твоїх руках – чарівна паличка, а простирадло – шлейф королівської мантії. Дені Лаван, рецитуючи свої враження від випадкових зустрічей на вокзалі, у потягах, літаках, в одній зі сцен влучно зауважив, що у подорожі є «трохи часу для вивчення собі подібних». Але ж театр – це також подорож. Вояж душі, де твоїм провідником у пізнанні не тільки собі подібних, але й себе самого стає актор. Звісно, у театрі, як і будьде, тебе можуть обдурити або вразити правдою, з тобою можуть розмовляти на хвилюючі теми або абсолютно байдуже ставитись до твоїх інтересів. Проте вже з першого уривку «Ескоріалу» стає очевидним, що Лаван сповідує театр, який миттєво відгукується на суспільні й політичні проблеми.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Валентина Грицук Фото: Віола Соколан

Любов за ґратами

Самосвідомість, самовизначення націй, формування державності пов’язані з таким явищем, як романтизм, тож зазвичай і письменники, які презентують націю, відносяться саме до цього напрямку. Просвітник чи романтик Йоганн Крістоф Фрідріх Шіллер, народжений в сім’ї бідного військового фельдшера в Марбаху-наНеккарі у Швабії? І той, і інший

кохання. Але Шіллер, хоча й був у захваті від творчості Шекспіра як предтечі європейського романтизму, вклав у п’єсу й інше. І про це інше її поставив Андрій Білоус... Просторове вирішення вистави у Молодому театрі (художник Борис Орлов) якнайкраще відкриває режисерське трактування твору Шіллера. Шляхетно-пірамідальна дерев’яна конструкція імітує мансарду, горище, де мешкає бідна сім’я музики Міллера, і водночас нагадує клітку, в’язницю і для міщанки Луїзи, і для наложниці вельможі леді Мільфорд... Але кохання у клітях не живе, в неволі воно не співає, це не та квітка, що в оранжереї розкриває пелюстки. Приреченість кохання заявлена авторами спектаклю одразу ж. Вистава починається сценою метання ножів. Дерев’яна конструкція слугує щитом, що в нього Фердинанд вчить кохану цілити. Від початку перевага надається танатосу, а не еросу в їх любові?.. Так, за п’єсою, ми всі знаємо, у фіналі Фердинанд отруїть себе та Луїзу, але від цього емоційно не легше. Чи не доречніше було б на початку згадати про готичну висоту любові, з якої вона впаде у глибочінь пекла, як це й відбувається у творі Шіллера. Одна з найвеличніших міщанських трагедій ХVІІІ століття насправді про підступність не тільки політико-соціальної системи, що в агресивному наступі знищує почуття, а й неусвідомлену підступність самого кохання. Якщо в еталонно романтичних творах закохані виступають єдиним цілим, проти якого повстає увесь світ, то у Шіллера все не так просто. Образ Луїзи Міллер – благодатний матеріал для психоаналізу. Луїза фактично впродовж усієї п’єси психологічно «зраджує» коханому з власним батьком. Фердинанд готовий рішуче знехтувати умовностями класової ієрархії, готовий вирушити вниз соціальною драбиною (вона для нього взагалі неважлива), щоб з’єднатися з Луїзою душею і тілом. Але та вибирає порядність, тобто ряд і свій рід, а не виняток з ряду. Кохання егоїстичне, всепоглинаюче. Воно лякає Луї зу. Інколи це не трагічно, а навіть комічно, наприклад, коли Фердинанд говорить: «Якщо ці дві руки будуть роз’єднані – порветься зв’язок між мною

літературознавчих талмудах пояснюється, що риси радикального просвітництва були висловлені Шіллером у трьох юнацьких сентиментально-романтичних прозових п’єсах: «Розбійники», «Змова Фієско в Генуї» та «Підступність і кохання». За свідченнями іншого німецького генія Йоганна Вольфганга фон Гете, Шіллеру дуже не подобалася «Емілія Ґалотті» Ґотгольда Ефраіма Лессінґа. Хоча насправді «Луїза Міллер» (перша назва «Підступності і коханВистава ня») за сюжетом, персонажами, увагою для дорослих «Підступність і кохання» до колориту та обставин тогочасного Ф. Шіллера побуту дуже схожа на шедевр ЛессінПереклад – Андрій Білоус Київський академічний ґа. До того ж обидві ці п’єси заведено Молодий театр порівнювати з «Ромео і Джульєттою» ВіРежисер – Андрій Білоус Прем’єра – 12.04.2014 льяма Шекспіра. Так, назагал усі три твори про трагічне

український театр

№3/2014

Містер фон Вальтер – Валерій Легін

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Леся Тихменєва Фото надані Bilyts Art Centre

В театральному центрі «Пасіка» при Національному університеті Києво-Могилянська академія за півроку відбулися три прем’єри за сучасною драматургією. Ігор Білиць поставив «Казку про вівцю» Ігоря Колосова, Олена Роман – «Буну» Віри Маковій, а Максим Голенко зрежисував «Vій 2.0» Наталі Ворожбит. З усіх саме останній спектакль засвідчив, що актуальним мистецтво робить не тема, а погляд на неї. Драматург і режисер пропонують поглянути на нашу рідну країну очима іноземців, які, не розуміючи ані мови, ані специфіки національних взаємин, тим не менш, можуть доволі точно діагностувати генетичні особливості розвитку нації на прикладі окремо взятого села…

Експедиція у потойбіччя

«Vій 2.0» Наталі Ворожбит, Bilyts Art Centre / Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка» Режисер – Максим Голенко Прем’єра – 27 квітня 2014 року.

український театр

аталя Ворожбит написала свого «Вія» кілька років тому на замовлення ЦСМ «ДАХ» в особі його керівника Влада Троїцького. Ідея була безпрограшна – під Євро2012 зробити таку собі самопрезентацію нашої країни через театр, що, як відомо, для спілкування із глядачами різних країн не потребує перекладача. До того ж і матеріал вельми сприятливий – інтернаціональний письменник Микола Гоголь і його повість «Вій», у якій автор вигадливо оповідає для публіки імперського Санкт-Петербургу екзотичні побрехенькі про українські чудасії. Однак, щось не склалось у творчому дуеті Троїцький – Ворожбит, зрештою автором сценарію для вистави на сцені швейцарського театру «Віді-Лозанна» (Thеаtre VidyLausanne) був запрошений КLІМ. Тим не менш, п’єса української драматургині почала жити своїм автономним життям. «Вій» уже йде на сценах Могильовського драматичного театру

№3/2014

(Білорусь), Ярославського театру імені Федора Волкова та Красноярського драматичного театру імені Олександра Пушкіна (обидва – Росія). У Харкові її поставили в театрі «Котєлок», і ось нарешті дійшла черга і до Києва, де сучасній драмі не так легко вторувати собі шлях на сцену національних і академічних колективів. Однак, може, воно й на краще, адже незаангажований театральний центр «Пасіка», хоча й не може підтримати виставу фінансово, проте надає куди ціннішу послугу – свободу творчого висловлювання. Можна сказати, що режисер Максим Голенко такою можливістю зумів скористатися спов на. Передусім, постановник і художник Федір Александрович видозмінили звичну диспозицію візаві «сцена – глядач» і розмістили публіку з чотирьох боків навколо помосту у формі хреста, над яким зупинилося «сонце» – шина, протк нута арматурою, із тьмяною лампоч-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

тема номера // не с тріляйте! Текст: Ірина Чужинова Фото: В’ячеслав Пащук

Мистецтво протидії Коли восени 2013 року Донецький національний академічний український музично-драматичний театр виграв грант Міністерства культури для молодих режисерів і обрав для реалізації поему Тараса Шевченка «Сліпий» у драматургічному переказі Марка Кропивницького, навряд чи хтось здогадувався, в який історичний і політичний контекст впише доля цю виставу... Репетиції тривали паралельно з подіями на Майданах країни. Прем’єра відбулася на шевченківські свята – а в місті вже вирували мітинги на підтримку народного губернатора й референдуму про автономію. Пізніше мирні зібрання не без допомоги провокаторів перейшли у криваві сутички. Нині ж через антитерористичну операцію, яка з екранів телевізорів виглядає ще зловіснішою і затьмарює художні фантазії голлівудських кіноопусів про війну, життя у місті притихло. Театр був змушений дочасно закрити сезон. «Сліпого» встигли зіграти лише кілька разів...

український театр

№3/2014

онецький театр, як і переважна більшість театрів в Україні, розташований у центрі міста. Саме такі елітні координати забезпечують цьому театру, як і, знову ж таки, багатьом іншим, сусідство із центральною площею, на якій височіє гранітна скульптура Леніна, в донецькому варіанті увічненого в образі супер-пролетаря: пом’ята кепочка, пальто і піджак нарозхрист, вульгарна поза з лівою рукою у кишені, під костюмом-трійкою вгадується постава легіня. Словом, повний соцреалізм. Під цим сірогранітним монументом збираються із червоними (чи якими завгодно) прапорами «ідейні активісти», наочно доводячи, що люмпени у масі своїй мало змінилися: вони все ще вірять прокламаціям, надрукованим на низькоякісному папері, та прагнуть возз’єднання із такими самими, як і вони, але з інших країн. Впевнена, що цей фанклуб вождя усіх знедолених до театру не ходить. У них є інші видовища – скажімо, захват ОДА чи міської прокуратури. Коли зривають український прапор і герб, вони у захваті аплодують, навіть не замислюючись, що перед ними проплачені «аніматори» у брутальній виставі... Виправдовуючи закон збереження енергії, саме в такому розбурханому сепаратистськими ідеями Донецьку з’явилася вистава «Сліпий». Режисер Ігор Матіїв і художник Андрій Романченко, відчуваючи цей матеріал в унісон, пропонують глядачам побачити у творі Шевченка–Кропивницького величний український епос. Власне, ще літературознавці зауважили, що в поемі Кобзаря час твору коректніше визначати не як історичний, а радше як міфологічний. Простіше кажучи, не сприймати поему «Сліпий» як біографічну, адже описані у творі у вельми сконцентрованому вигляді події навряд чи могли

б відбуватися протягом життя однієї людини. Щоправда, Марко Кропивницький, слідуючи законам драми, вибудовує дію в хронологічному порядку і дописує сцени, які в Шевченка згадуються лише побіжно. Тож у п’єсі «Невольник» головний герой Степан (Максим Селіванов) в один день дізнається, що батько його названий, сам він сирота, до того ж настав час дорослішати – себто вирушати на Січ, аби стати справжнім чоловіком. В одному з походів Степан опиняється у турецькому полоні, за спробу втечі його осліпляють. Дивом він повертається із кобзою у руках в Україну, де його чекає вірна кохана дівчина Ярина (Анна Якубовська-Васіна) та старий батько (Сергій Лупільцев)... «Сліпий» – один із У виставі «Сліпий» режисер Ігор позитивних прикладів, Матіїв, беручи за основу п’єсу коли патетика, скерована М. Кропивницького, повертає їй усі у правильний бік, починає принади громадянсько-філософрезонувати із життєвими ської лірики Шевченка: за індивідуреаліями альним таланом героїв прозирає доля нації. Сценічний світ, створений Андрієм Романченком, постає передусім як цілісна гармонійна структура, в якій людина як така виходить на перший план. Планшет сцени піднятий і нахилений до глядача. Здиблений край ар’єрсцени акцентує лінію горизонту, лінію, що відділяє життя від смерті (доречно згадати ідіоматичне «іти за край»). Над цією межею інша площина – небо, що міниться барвами і настроями, то затягнеться грозовими хмарами, то почорніє від диму і попелу, то спалахне полум’ям битви, то знов стане блакитно-прозорим, умитим і усміхненим над рідною домівкою. Цей в усіх сенсах

журнал, який читають не тільки в антракті

не с тріляйте! Текст: Віктор Собіянський Фото надані Словенським Молодіжним театром Переклад з англійської: Надія Соколенко

Уршула Цетинська: «Існування театру, що не реагує на час, втрачає сенс» 22–29 травня в Любляні проходив VIII Міжнародний театральний фестиваль «Переліт» (Overflight), який проводиться спільно Словенським Молодіжним театром (Slovensko mladinsko gledališče) та театром «Глядач» (Glej). Цього разу в рамках фестивалю відбувалася також зустріч учасників Східноєвропейської платформи виконавського мистецтва (ЕЕРАР). Одне з найбільш шокуючих вражень викликала вистава Молодіжного театру, присвячена темі балканського конфлікту – «Проклятим буде зрадник вітчизни!». Саме про цю виставу, а також про театр Балканських країн та його рефлексію на події війни ми поговорили із художнім керівником Молодіжного театру Уршулою Цетинською – театрознавцем за освітою, театральним менеджером і фестивальним куратором. До речі, у 2012 році пані Уршула побувала в Україні в рамках освітньої програми ЕЕРАР «Десант» – вона була одним з лекторів на Літній школі театральних кураторів

український театр

истава «Проклятим буде зрадник віт чизни!» (Preklet naj bo izdajalec svoje domovine!), автором і постановни ком якої є Олівер Фрліч (Oliver Frljić), роз починала фестиваль. Її тема справді шокує. Як виникла ідея її поставити, а головне – як реагували глядачі? Для нас було дуже важливо, аби ця вистава з’явилася в нашому театрі. За чотири роки, що вона існує в репертуарі, ми зіграли її вже у 27 містах по всьому світові, не лише в Європі. Спектакль здобув величезний міжнародний успіх. Його створено за принципом так званого «Devised Theatre» – текст розроблявся протягом репетицій у процесі імпровізацій. Це була перша постановка Олівера Фрліча в Молодіжному театрі в Любляні. Він запропонував спершу провести кастинг, а в результаті всі актори, які прийшли на співбесіду, були запрошені до участі у виставі. Фрліч прийшов із чітким уявленням, про що має бути вистава, але при цьому лишився вільний простір для акторських імпровізацій. Олівер Фрліч народився в Боснії у змішаній сербохорватській родині. Коли почалася війна і лишатися у Боснії було небезпечно, його батьки й сестра емігрували до США. Втім сам Олівер продовжив у цей час навчання у театральній академії в Загребі. Тож він має свій власний досвід війни на початку свого мистецького життя. І я думаю, що війна – одна з найважливіших тем для його творчості, ба навіть – його життя. Якось він розповів мені, що кожного ранку, як проки-

№3/2014

дається, перше, про що він думає, це війна. Вона лишила незагойний слід в його житті, ввійшла в його особистий інтимний простір, у його творчість. «Проклятим буде зрадник вітчизни!» – передусім про війну в колишній Югославії. Але також про людські стосунки, про взаємовідносини акторів нашого театру. Їхні приватні, особисті історії, частково є справжніми, документальним, а частково – вигаданими. Але зараз уже тяжко відрізнити правду від вигадки, та це вже й не важливо. Ця вистава напевно про те, що стосунки між людьми в одному театрі, в одній країні є вельми складними, небезпечними, і треба звертати увагу на те, що ми говоримо про інших людей, що ми про них думаємо. Іноді нам здається, що це не важливо, що ми можемо робити, що нам заманеться, але насправді це не так. Наші слова, наше ставлення до інших людей чинять вплив і мають значення і для решти спільноти, для всього суспільства. Десь посеред вистави є один монолог, у Словенії його грає Прімож Безак (Primož Bezjak), на його написання надихнув твір Петера Гандке «Наруга над публікою». Актор, який грає сербського націоналіста, знаходиться серед глядачів. І ось коли вистава йде у Словенії, він починає говорити, що всі словенці «прибацані», що саме вони винні у розпалюванні війни в колишній Югославії, що вони продалися Путіну і тому подібне. Але цей текст написано спеціально для Словенії.

Сцени з вистави «Проклятим буде зрадник вітчизни!» Олівера Фрліча

Цей монолог змінюється відповідно до країни, в якій грають виставу. І щоразу ми готуємо цю промову відповідно до реалій тієї чи іншої країни, звертаючись до найболючіших їхніх проблем. Наприклад, коли цю виставу ми грали на фестивалі молодіжних театрів в Омську, то говорилося передусім про корупцію, забруднення довкілля, позицію мера Омська. Глядачі були дуже здивовані, а деякі – просто шоковані, оскільки не були готові до зустрічі з таким різновидом реальності на сцені. У підсумку ми отримали нагороду за «Відвагу у створенні політичного театру».

А от якби ви грали цю виставу в Україні, і вам довелося б готувати актуальний моно лог про українські реалії? Звичайно. Спершу ми, за вже напрацьованою методикою, влаштували б дебати з українцями, провели дослідження і скористалися порадами українських експертів в опрацюванні цього монологу. Ця вистава була одним з найбільших сюр призів для мене. У Любляні мені здавалося, що вона буде цікавою лише для країн колишньої Югославії. Що тільки ці люди зрозуміють її меседж.

Уявіть собі моє здивування, коли, граючи вже в інших країнах, ми відкрили для себе, що й інші люди глибоко розуміють виставу, в якій ідеться передусім про відносини між хорватами та словенцями. Тут спрацьовують аналогії. У Гельсінкі, приміром, одразу згадували про стосунки між фінами, шведами та росіянами. У Канаді вистава викликала асоціації з проблемою взаємовідносин англо- та франкомовного населення. У Бельгії (а ми грали в Брюсселі) на згадку приходило протистояння фламандців та валлонів. Щоразу ця вистава перетворюється на своєрідний «кулак» для суспільства. Іноді нам здається,

журнал, який читають не тільки в антракті

не с тріляйте! Текст: Надія Соколенко Фото: Петро Богомазов, Євген Чекалін та з архіву Черкаського театру імені Тараса Шевченка

Прощавай, зброє!

Уявіть собі сцену. Заходите ви до зали, на кожному стільці лежить квіточкаоригамі. Ви зручно вмощуєтеся, обережно тримаєте цю квіточку у руках – адже паперова, і... десь посередині вистави з’ясовується, що це не просто квіточка, це знак, що десь застрелено ще одного бійця. Незручно якось... Що робити, коли цей невинний папір починає раптово пекти руки? Аж тут літній дядечко з вусами, який так спокійно сидів поруч, не витримує. Кидає квітку на сцену, немов це якась гадюка до його рук причепилася. Вириває в своєї доньки і також кидає. А потім до кінця вистави плаче. Котяться по щоках сльози, він їм підшморгує... І всім у залі стискається серце. Жіночими сльозами нікого не здивуєш, дитини – розчулять, але як бути, коли плаче чоловік?

український театр

№3/2014

ю сцену я підгледіла на прем’єрі «Сніданку з ворогом» за «Пікніком» Фернандо Аррабаля в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Молодий режисер Антон Романов, який отримав тимчасову «прописку» у Черкасах, поновив з місцевими акторами – артисти балету Сергій Коваленко та Дмитро Потапчук, заслужені артисти України Олександр Кузьмин та Світлана Москаленко, а також Наталія Панекіна та Анна Куриленко – свою виставу, що нею він місяць перед тим попрощався зі своїм театром у Сімферополі. Змушений був виїхати. Перед початком вистави Антон Романов розповів, що дуже поспішав із репетиціями, аби якнайскоріше випустити виставу – на жаль, саме зараз вона на часі. Реакція глядачів це підтверджує. Режисер присвятив виставу Павлу Юрову, який і досі знаходиться в полоні у Слов’янську. «Пікнік» Фернандо Арабаля – комедія абсурду. Про війну. Комічного там насправді мало, а от абсурду – хоч відбавляй. Автор змушує сумніватися нас у, здавалося б, найпростішому та найбільш

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

наша драма Текст: Наталя Ворожбит, Надія Соколенко Фото: Катерина Горностай та facebook.com/natalia.vorozhbyt

22–24 травня у столиці Великої Британії було презентовано п’єсу Наталі Ворожбит, написану у співавторстві з Андрієм Маєм – «Maidan: Voices from the Uprising» – переклад англійською «Щоденників Майдану». Сценічні читання відбувалися за підтримки Британської ради в Україні та проекту «Міжнародна драматургія» Фундації Genesis у вже добре відомому українським драматургам театрі Royal Court, адже саме він вже півстоліття спеціалізується на світовій сучасній драматургії. Режисером сценічного читання виступила художній керівник театру Вікі Фезерстоун

ГОЛОСИ ПРОТЕСТУ

ай би там як, а документальна п’єса «Maidan: Voices from the Uprising» стала ще одним успішним етапом в інформаційній війні вже не проти, а в ім’я України. Її створено на основі свідчень безпосередніх учасників Революції Гідності, які записувалися взимку безпосередньо на Майдані Незалежності. Зібраний матеріал потім було розшифровано волонтерами, учасниками проекту «Українська нова драма» – зібралося більше 300 сторінок тексту. До п’єси увійшли, звичайно, не всі свідчення. Але навіть у такому сконцентрованому і доопрацьованому драматургом вигляді це вже могутня зброя у боротьбі за правду. У попередньому числі журналу вже було опубліковано матеріал про проведення читок «Щоденників Майдану» в Херсоні, Києві, Москві та Гданську. Причому факт читання п’єси в Москві – взагалі унікальний, адже це

український театр

№3/2014

відбувалося в рамках програми сучасної драматургії фестивалю «Золота Маска». А от вже на початку червня керівництво Центрального будинку художника, де мав проходити Московський міжнародний відкритий книжковий фестиваль, вимагало вилучити з програми об’єднання «Меморіал» читання цієї документальної п’єси Наталії Ворожбит. Утім переконана, що згадані вище презентації документальних свідчень з Майдану – не останні читання цієї п’єси, і ми дочекаємося, коли її не тільки читатимуть, але й поставлять – в Україні або за кордоном. Нині хочемо вам запропонувати розмову з українським драматургом Наталею Ворожбит про те, як саме сприймали британці п’єсу про Майдан. Весною ви разом із Андрієм Маєм та ще групою акторів і драма тургів презентували «Щоденники Майдану» в Росії, Україні, Поль щі. А наприкінці травня – у Великій Британії. У якому форматі відбувалася презентація в театрі Royal Court? Це були також сценічні читання, які проходили три вечори поспіль. На них продавалися квитки. То ж усе було більше схоже на ескіз вистави. Як проходило опрацювання матеріалу британськи ми акторами? Якщо у процесі підготовки читань брав участь автор, то які запитання й уточнення лунали з боку виконавців? Актори вперше отримали текст на репетиції, на якій я також була присутня. Тому я бачила їхню живу реакцію, вона була приблизно така: «Ой, а ми й не знали»... Звісно було багато для них незрозумілого, багато питань до мене і до перекладача. Хто такі тітушки, Беркут, з чого все почалося, чому?.. Я відчувала себе вчителем на уроці політінформації. Але це допомогло самій собі реконструювати і пояснити всі події. Ми з Андрієм Маєм роз’яснювали незрозумілі реалії, коригували переклад разом із перекладачем Сашею Даґдейл.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

наша драма Текст: Вікторія Швидко Фото надані Львівським академічним театром імені Леся Курбаса

Проект нового світу Проект «Театр сучасного драматурга» за підтримки програми і3 (ідеяімпульс-інновація) благодійного фонду «Розвиток України» Ріната Ахметова стартував у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса у квітні цього року. Як сформулювали творці, основним його завданням було «повернути драматурга назад до театру». Такий рідкий гість, як драматург, стає дедалі популярнішим завдяки читанням, але поки що не надто бажаним в українських театрах. Однак, ніде правди діти, інколи «сучасним» драматург є виключно за фактом свого народження, але аж ніяк не у своїй творчості. Проте все частіше трапляється і таке, що доба й наше життя починають відлунювати в текстах того чи іншого автора. Важливо вчасно розгледіти, хто є хто... Для того, аби нагадати про важливу місію драматурга у театрі, команда проекту звернулася до творчості чотирьох українських драматургів різних поколінь: Павла Ар’є, Сашка Брами, КLІМа та Юрія Яремка

український театр

№3/2014

м’я Павла Ар’є вже доволі відоме в українських театрах. І хоча він більшість часу проводить за межами України, адже працює у Німеччині, проте є учасником багатьох вітчизняних проектів. У контексті «Театру сучасного драматурга» його тексти виділялися їх чіткою прив’язкою до історії України. «Слава героям» – п’єса, написана позаминулого року, однак звучала ніби завершена за кілька годин до початку презентації. Двоє ветеранів з різних армій – колишній упівець Остап (Олег Стефан) та герой ВВВ Андрій (Андрій Козак) – потрапляють в одну лікарню з ідентичними серцевими захворюваннями (між іншим, початкова назва п’єси «Війна сердець»). У тексті розгортаються одразу кілька сюжетних ліній: корупційні махінації головної лікарки, яка вирішила підзаробити на операції Остапа; перші самостійні вчинки його тридцятирічної онуки Ганни (Мирослава Рачинська), котра так любить діда, що не пам’ятає про себе... Фінал, як то часто буває у житті, сумний – обидва герої помирають. А драматург підводить нас до підготованого усіма попередніми перипетіями висновку: лиш смерть примиряє запеклих ворогів, адже перед лицем вічності виявляється не надто важливим, форму якого кольору ти носив і гімн якої країни співав зі сльозами на очах.

Олег Стефан та Андрій Козак. «Слава героям»

Мені видається, «Слава героям» Павла Ар’є прекрасно пасувала б багатьом українським сценам. Текст сповнений комічних сварок між героями, які, прикуті до ліжок та обмежені численними лікарняними правилами, все одно продовжують боротьбу, щоправда, тільки словесну. До того ж і досі дражлива тема опору комуністичній владі на західноукраїнських землях має дати гарний привід для дискусії серед глядачів. А нафантазовані автором у ремарках «спецефекти»-марення і поява на якусь мить таких одіозних історичних персонажів, як Гітлер та Сталін, лише розширює контекст та дає зрозуміти, хто насправді створив ілюзію ворожнечі між українцями різних регіонів, хто витворив та відправив у мандри фантом ненависті, який і досі продовжує лякати людей. «Слава героям» – це гідна спроба автора серйозно й від-

Лідія Данильчук. «Свиняча печінка»

повідально розкрити цю тему на території театру і нарешті відверто поговорити про наші затяжні фобії та зацементовані стереотипи. «Баба Пріся» – останній на сьогодні текст Павла Ар’є знову актуалізує тему українських трагедій, досі незагоєних ран. Місце дії – зона відчуження. Сьогодення. Родина божевільних, бо вірних своєму дому і способу життя попри всі застереження і навіть погрози, продовжує жити в своїй хаті поблизу Чорнобиля. В родині панує суворий матріархат. На чолі сім’ї – баба Пріся (Лідія Данильчук). Колоритний персонаж, в якому автор зумів об’єднати архетип усесильної Матері роду та образ Мавки-чаклунки (звісно, якби та могла б стати бабою). Спілкуючись зі стихіями та лісовими жителями (має за провідник до них жменю галюциногенних грибів), вона забезпечує всім необхідним свою родину. У баби Прісі є донька Слава (Тетяна Каспрук) та 30-річний розумово відсталий онук Володя (Ярослав Федорчук), яких покинув тато. Вони вимушені чітко дотримуватися встановлених правил життя, а їхні доволі час-

Тетяна Каспрук, Лідія Данильчук, Ярослав Федорчук. «Баба Пріся»

ті протести миттєво й безжально придушуються деспотичною бабою. Зрозуміло, що все у цій драмі обертається навколо баби Прісі, всі інші персонажі є лише супутниками на її орбіті. Але навіть найсильніші колись помирають. Через зовнішні обставини – світ, що катастрофічно змінюється, людей, котрі ніколи не позбудуться своєї жорстокості – все завершується смертю родини. Щоправда, їхній перехід у небуття вирішений драматургом у фантасмагоричному ключі: у фіналі всі персонажі зустрічаються у секретному метро, що за сімейною легендою проходить прямісінько під їхньою хатою, і їдуть кудись. На відміну від «Слави героям», у цій п’єсі Павло Ар’є заглибився в, сказати б, магічний реалізм. Він поєднує мертву, зруйновану індустріальну чорнобильську зону з відьмацькими примовами і рецептами від імпотенції на основі чорнобильських трав журнал, який читають не тільки в антракті

фес тивалі Текст: Тетяна Киценко Фото: Тетяна Киценко, Мартін Копачек

С п е ц и ф і ч н о

й трошки більше

Фестиваль Specific відбувається в чеському Брно вже вчетверте. Цей захід присвячений виключно театралізованим читанням п’єс зарубіжних авторів: у столиці Моравії вже презентували сучасну білоруську, африканську драматургію та п’єси держав колишньої Югославії – Хорватії, Словенії, Чорногорії, Сербії та Боснії і Герцеговини

ьогоріч команда організаторів – режисер Їржі Гонзірек (Jiří Honzírek), драматург Отто Кауппінен (Otto Kauppinen), театральний менеджер Мартіна Добровольна (Martina Dobrovolná) і старший координатор фесту Штепанка Сихрова (Štěpánka Sychrová) – влаштували оглядини Україні. У програму нинішнього фестивалю увійшли шість п’єс п’яти сучасних українських драматургів. Все було б, як зазвичай, якби не специфіка фестивалю Specific: читання відбуваються на, здавалося б, найвіддаленіших від сценічних майданчиках на кшталт занедбаної фабрики, екзотичної

український театр

пивниці, мальовничого горища, мрячного підвалу, гамірного вокзалу і далі фантазія авторів фесту рухається у тому ж напрямку. Як правило, подія привертає увагу не лише глядачів, а й випадкових перехожих чи представників органів правопорядку. Що, до речі, і трапилося під час читки «Кімнати абсолютної тиші» (драматург – Тетяна Киценко, режисер – Маріка Смрекова (Marika Smreková) на занедбаній залізничній станції. Десь посередині дії з’явилися двійко поліціянтів, пройшли імпровізованою сценою до колії і почали її охороняти, як пояснили: «Аби ніхто не кинувся під потяг». Хвилювання правоохоронців були даремними: за сюжетом нічого подібного не передбачалося. З головним героєм, перкусіоністом Сергієм, трапляються халепи іншого характеру – син хронічно відстає у школі, жінка невтомно «пиляє», коханка, як-то кажуть, «залетіла», додайте сюди творчу кризу і купу нагальних важливих життєвих рішень, які просто-таки множаться у геометричній прогресії. При цьому єдине, чого він справді хоче, – потрапити в кімнату абсолютної тиші. Його бажання зрештою здійсниться, хоча у дещо спотворений спосіб – він втратить слух. №3/2014

Цю сімейну драму режисер розгорнула на довгих витих сходах, посеред яких, на прогоні, розмістили глядачів. При цьому родинне гніздечко Сергія розташували на горі, а от помешкання коханки – внизу, примушуючи головного героя, сповненого нерішучості, бігати поміж ними. Періодично повз місце дії проїжджали потяги, тоді актори замовкали, а Сергій (із надчутливим від природи слуховим апаратом), затикав вуха. До речі, головну роль зіграв представник місцевої богеми Банан із дредами на півголови. Його сина Дениса зображав чарівливий юнак, який приїхав на інвалідному візку. Бабусею у родині був дідусь-бомж, який колись працював на будівництві заводу в Кіровограді (розповідав це після вистави вже російською). Ремарки, а також репліки Телевізора і Радіо лунали то з даху, то з перил сходів, їх озвучував актор із мегафоном на голові. Щоб завершити читку до заходу сонця, п’єсу жорстко скоротили, що, однак, не завадило глядачам вхопити суть. І в потрібний момент, коли Сергій запропонував проголосувати, яку з жінок йому обрати, усі без коливань узяли на себе відповідальність за продовження дії.

Фестиваль Specific–2014, 20–23 травня, Брно (Чехія)

На читання п’єси Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів» (режисер Ондржей Елбел (Ondřej Elbel)) поїхали за місто: вийшли на станції Адамов. Поруч відшукали кав’ярню із символічною назвою Na jevisti – тобто «на сцені». П’єсу про виселенців з Чорнобильської зони, які повернулися в рідні місця, актори читали у поліетиленовому вбранні. Для орієнтування глядачів у просторі розмітили територію а-ля «Догвіль» Ларса фон Трієра – крейдою на асфальті позначивши Чорнобиль, ріку Прип’ять. Утім навколишній пейзаж, що нагадував чи то пейзажі зі «Сталкера» Андрія Тарковського, чи то автентичну зону відчуження, був значно переконливішим й важливішим, принаймні для створення відповідної атмосфери. «Кімната абсолютної тиші»

Глядачів розмістили біля огорожі кав’ярні, дія відбувалася внизу, просто на проїжджій частині. Тому мимоволі в епізодичних ролях з’являлися й місцеві мешканці, які проходили чи проїжджали повз. Читка п’єси «Мінливе щастя моє» Яни і Дена Гуменних була єдиною, де актори обійшлися без роздрукованого тексту. Глядачі їхали в приміській електричці, впереміш зі звичайними пасажирами, і через радіонавушники слухали записаний текст: про жінку, яка пережила Другу світову, але загинула від руки терористки в аеропорту Домодєдово. Як живу ілюстрацію режисер Їржі Гонзірек використав актрису, яка легкою феєю бігала по вагону то у військовій формі, то у красивій білій сукні, то влаштовувала медичний огляд присутнім, то їх цілувала. При цьому незадоволеною виявилася тільки контролер, яка, переконана, могла переграти не лише одну актрису, а й цілий театр. Кульмінація припала на ту мить, коли всі поспіхом вистрибували з поїзда, евакуюючи спільними зусиллями ще й «фестивальний кейтеринг», для чого довелося кілька разів зривати «стопкран». Хай би там що, але читання успішно завершилося на пероні невеличкої станції Славков-уБрна (колись Аустерліц). Де, як відомо, у 1805-му відбулася знаменита «битва трьох імператорів», яку значно пізніше увічнив у літературному «граніті» Лев Толстой. Продовжуючи вокзально-залізничну тему, читку «Партії» Євгена Марковського режисер Ґабріе ла Кречмерова (Gabriela Krečmerová) провела на станції Кралове Поле в залі очікування, використавши вокзальні лавки як місця для глядачів. Читати п’єсу про херсонські політичні колізії «натверезо» виявилося вочевидь занадто складно, тож як видатковий реквізит використовували водоспади пива: його пили, збовтували, лили, журнал, який читають не тільки в антракті

фес тивалі Текст: Галина Цимбал Фото надані фестивалем

ЧАС ВИПРОБУВАННЯ Здавалося б, який сьогодні театральний фестиваль? Але з дирекції Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» в Херсоні постійно надходила одна інформація – «Готуємося!»

же після закінчення форуму його президент Олександр Книга зізнався: «Сумніви гризли мене до останнього – робити чи ні. З різних боків, навіть від моїх колег, лунали прохання не проводити, наприклад, вуличний карнавал-відкриття. Та я відчував, що людям уже вкрай потрібний позитив. І вирішив – будемо робити, хай би там що. А гасло дав сам час – “За Єдину Україну”». Безумовно, розмах XVI «Мельпомени Таврії» був меншим, ніж традиційно. Рік тому в ювілейній «Мельпомені» брали участь 32 вистави з 16 країн, нині – 16 вистав із 5. Та по суті показ цих вистав і спілкування театральних митців удалися. «ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ВИСТАВА ЧІПЛЯЄ...» Фестиваль представив галерею вистав у різних жанрах: окрім драматичного – пластичний, ляльковий, монотеатр. Традиційно багато класики: Тарас Шевченко, Микола Гоголь,

український театр

№3/2014

Іван Кочерга, Михайло Булгаков. Із зарубіжної – від Генріка Ібсена та Теннессі Вільямса до Еріка-Емманюеля Шмітта та Джеффрі Хетчера. Одразу впадає в око як, зрештою, час і ситуація впливають на мистецтво, зокрема театральне. Більшість представлених спектаклів – драматичні або трагедійні: «Земля», «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Пер Ґюнт», «Понтій Пілат», «Свіччине весілля». Практично немає комедій і мелодрам. Мабуть, ще не прийшов той час, коли до загальної атмосфери можна додавати іншу, не мінорну тональність. Утім саме мистецтво повинно першим «рятувати світ». У цьому сенсі хотілося б відзначити ностальгійно-світлу моновиставу «Політ» театру «Observatorija» (Рига, Латвія), співавтором (разом із KLIMом) та виконавцем якої є Андріс Буліс. За період уявного польоту в літаку з Риги до Києва він згадує моменти дитинства – своєрідні фотоспалахи, зафіксовані його емоційною пам’яттю, що налаштовують на інший, несьогоднішній час. Повертаючись до теми класики, варто згадати два нових «хіти» самих хазяїв фестивалю – Херсонського театру імені Миколи Куліша: «Свіччине весілля» Івана Кочерги та «Понтія Пілата» за Михайлом Булгаковим. Історія створення першої досить драматична і водночас показова.

XVI Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Херсон, 24–31 травня 2014

Режисер Влада Бєлозоренко: – Моє власне «кіно» постановки склалося ще в серпні-вересні. Але час здачі вистави припав на листопад, коли почали відбуватися усім відомі події, і я боялася, що в спектаклі шукатимуть тільки аналогії та паралелі до ситуації у країні. Чим геніальний Кочерга? Адже цю п’єсу написано років 80 тому про XVI століття (!). Починаючи з 29 березня, одразу після прем’єри, мені й досі телефонують люди – виявляється, їх вистава чіпляє. Коли на прем’єрі у фіналі Свічка запалював одну свічу, глядачі в залі почали піднімати телефони, як ліхтарики. Адже «Свіччине весілля» – про справедливість як таку і про чесноти українців у всі часи. Заклик головного героя п’єси Свічки у фіналі «до помсти, до борні» я читала по-своєму. Не встати і вбивати брата чи навіть ворога, а змінювати світ навколо, починаючи із себе, через любов, самовдосконалення. Я знаю, що така молодь є, я виросла серед неї. І я вірю в те, що ми своїм розумом, сповнені справжньої любові до своєї країни, можемо щось змінити. «Малюнок Пікассо»

«ТЕАТР НЕ ВЛАШТОВУЄ РЕВОЛЮЦІЙ, АЛЕ РОБИТЬ ЛЮДЕЙ КРАЩИМИ» Запрошувати режисерів з інших театрів і міст на постановки – в Україні вже стало традицією. Так, приміром, учинили в Миколаївському театрі драми та музичної комедії. На «Мельпомену» колектив привіз виставу «Мертві душі», поставлену знаним київським режисером Ігорем Славінським за інсценізацією поеми Миколи Гоголя, здійсненою Михайлом Булгаковим. І це позначилося на спектаклі – у поєднанні з чорно-білим візуальним рядом вистави, твір Гоголя перетворився на гостру осучаснену сатиру на межі циркового шоу. Однак практика запрошення до співпраці над виставою та до участі у репертуарному спектаклі митців з інших країн у нашому вітчизняному театрі складається з поодиноких прикладів. Так, білоруський театральний та кіноактор Ігор Сігов не лише виступив режисером з пластики у «романі в романі» херсонців «Понтій Пілат» за «Майстром і Маргаритою» М. Булгакова (по-

«Політ»

становка та інсценізація Сергія Павлюка), а й ось уже майже рік виконує у виставі головну роль прокуратора Іудеї. Спеціально до фестивалю виставу було перенесено з основної сцени театру імені Миколи Куліша на пленер – на спеціально збудований сценічний майданчик у сосновому лісі бази зеленого туризму «Чумацька криниця» під Херсоном. Кульмінацією принципу співпраці митців різних країн над проектами, представленими на XVI «Мельпомені», стала вистава із Португалії «Малюнок Пікассо». У головній ролі – Руй Мадейра, режисер і актор, більш відомий у своїй країні як актор ТБ і серіалів, адже театр у Португалії не дуже популярний. Руй за освітою – інженер, але «захворів» театром ще в студентські роки. Пізніше створив власну трупу в місті Евора. Пройшов стажування у Страсбурзі (до 1974 року, коли у Португалії відбулася «революція гвоздик», у країні не було жодного театрального навчального закладу). А 35 років тому разом із відомою португальською актрисою Анною Бусдорфф він створив спочатку у Порту, а потім у Бразі (третьому за значенням центрі Португалії , що знаходиться на півночі країни) театр СТВ (Companhіa de Teatro de Braga). Тут ставляться класичні португальські автори – перший драматург Жіль Вісенте (XIV ст.), трагедія «Лукреція» за твором засновника португальського романтизму XIX ст. Алмейди Гаррета. Також іде і російська класика – «Чайка» Антона Чехова і «Фальшива монета» – маловідома п’єса Максима Горького. Нещодавно Мадейра на Сардинії поставив італійською мовою виставу за «Божественною комедією» Данте, осучаснивши цей класично-філософський матеріал. Серед сучасних авторів у репертуарі – колись севастопольсько-московський, а тепер авангардний німецький драматург Олексій Шипенко. Про свої творчі принципи Руй так розказав українсько-португальській журналістці Валентині Биковій: «Я не шукаю нові форми заради форм. Мене хвилює, що робиться в головах людей. Дуже важко примусити людину сісти і замислитись над тим, хто вона. Театр повинен цим займатися. Театр не влаштовує революцій, але робить людей кращими. І позиція нашого театру – ставити більш складні завдання, хоча насправді публіка краще сприймає прості».

журнал, який читають не тільки в антракті

фес тивалі Текст: Ольга Дорофєєва Фото надані фестивалем

Реальність мрій У травні в маленькому містечку Прилуки на Чернігівщині втретє пройшов театральний фестиваль «Мрій-Дім», якому найкраще пасувало б визначення «фестиваль українських театральних шкіл». Адже для форуму традиційним є створення специфічно театрального конгломерату з фахівців різних міст, передусім Львова, Києва, Харкова, де функціонують мистецькі виші. У програмі фестивалю не тільки покази вистав, а й конкурс для майбутніх акторів, власне тих, хто лише збирається вступати у профільний виш, робітні для молодих режисерів і театрознавців. Словом, фестивальний розклад сплановано таким чином, аби стимулювати співпрацю між усіма учасниками, а це стає чудовою підставою для навчання і спілкування

рамках конкурсу фестивалю «Мрій-Дім» були показані три вистави молодих режисерів абсолютно відмінних естетик і стилів. Вистава для дітей «Казка джунглів» за відомим твором Редьярда Кіплінга – учбова робота студентів Київського національного університету культури і мистецтв. Уся вистава вибудувана на етюдних напрацюваннях акторів, котрі копіюють пластику і характери тварин, вправляються у звуконаслідуванні та й просто тренують м’язи у складних фізкультурно-акробатичних номерах. Щоправда, режисер Олександр Мамон, перео-

український театр

цінюючи здатність юних глядачів до сприйняття сценічної дії, надмірно насичує спектакль різностильовим музичним матеріалом, множить масові сцени, в яких губиться і сюжет, і головний герой. Зрештою «Казка джунглів» перетворюється на кольорове синкретичне шоу, в якому форма відверто превалює над змістом. Однак враховуючи те, що і режисер, і актори навчаються лише на другому курсі та роблять свої перші кроки у професії, результат заслуговує на увагу. Режисер Сергій Корнієнко, який недавно закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, показав на фестивалі виставу «Олімпійські метелики» («Зірки на ранковому небі») Олександра Галіна Київського театру-школи «Образ». Ця п’єса, що порушує гостросоціальні проблеми доби краху ідеалів радянської ери, користувалася великою популярністю в театрах за часів перебудови. Та й досі, якщо поглянути на афіші країни-сусідки, твір не забуто, але в сучасних реаліях постановнику важко наповнити таку драматургію справжньою живою напругою та болем. Проте головна принада цього спектаклю – акторський ансамбль, інколи навіть забуваєш, що на сцені непрофесіональні актори, настільки органічні декотрі з виконавців. Сценічні взаємини героїв режисер будує за законами реалістично-психологічного театру, намагаючись розкрити особисту драму кожного з них. Зрештою, якщо відкинути складнощі адаптації пізньорадянської драматургії для нашого часу і відповідно не до кінця роз’яснені режисером певні смисли, то вистава цілком могла б скласти конкуренцію «продукції» титулованих колективів. У відмінному від традиційної вистави форматі постала робота Ганни Агаджанової зі Львова. Разом з Катериною Тягло вона створила перформанс «Кожного разу... – ...чорне», присвячений по№3/2014

лоненому в Слов’янську режисеру Павлу Юрову. Авторки твору використовують різні засоби впливу на глядача – циклічно повторювану відеопроекцію, нав’язливу музику та монотонне читання власних текстів. Провокативна сутність перформансу дозволяє художнику самому встановлювати закони розвитку дії, де зовнішня лаконічність підтримується чіткою внутрішньою позицією та силою відвертості. Власне, тут громадянська позиція і трансльовані смисли виходять на перший план. Цей перформанс за типом художньої мови в рамках фестивалю виглядав екзотичною подією, яка, безперечно, розширила діапазон «МрійДому». У позаконкурсній програмі було репрезентовано кілька вистав, кінострічок, соціальних проектів. З останніх, зокрема, вельми важливий «Лікарклоун» для хворих дітей, що лежать у стаціонарі й украй потребують позитивних емоцій. У числі театральних вистав можна було побачити зов сім різні як за професійним рівнем, так і за форматом постановки. Серед них і легендарний «Швейк» Ярослава Гашека театральної компанії «Бенюк&Хостікоєв», що заслужено користується глядацькою прихильністю вже майже два десятиліття. Були на фестивалі і вистави, створені в студіях для дітей та юнацтва. Одна з них – «Поховайте мене за плінтусом» Київської студії «Чорний квад ратик» вразила жорстокістю, несмаком і повним нерозумінням особливостей дитячої психіки. На матеріалі популярної повісті Павла Санаєва постановник вибудовує істерично-афективну чорну комедію, заглиблюючи молодих акторів у патологічні взаємини героїв... Прилуцька дитяча театральна студія «Казкар» під керівництвом Артема Аніщенка, який є і директором «Мрій-Дому», продемонструвала ви-

Робота режисерки Ганни Агаджанової

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

persona grata Текст: Валерій Гайдабура Фото з архіву Валентини Калин-Магмет та архіву НТШ в Нью-Йорку

Матінка Борисоглібська та її діти

Старша дочка Софія, дружина Володимира Калина, мати Валентини Калин

Брехт закінчив працю над п’єсою «Матінка Кураж та її діти» 1938 року. Ганна Іванівна Борисоглібська пішла з життя через рік, на восьмому десятку. Скинути б літ тридцять – яка б це була на сцені матінка Кураж – маркітантка Анна Фірлінг! Адже актриса, як і брехтівська героїня, самозречено тягла свій «фургон» приниження, терпіння і втрат... На першій сторінці німецької «хроніки з часів Тридцятилітньої війни» Фельдфебель формулює: «Тільки війна може навести лад. Мирного часу людство переводиться нінащо». Наслідки такої філософії: війна перетинає горло родині матінки Кураж. Наприкінці життя Ганні Борисоглібській випали на долю криваві часи сталінського тоталітаризму – справжньої жорстокої війни проти народу, закамуфльованої під турботу про його щастя...

родині Ганни Борисоглібської не було митців: батько працював по акцизу, мати – акушеркою. Тож її належиться віднести до категорії артистів, яким шлях до сцени прокладав інстинкт вродженого таланту. Її сценічний дар помітив і випестував видатний Марко Кропивницький. Служіння українській сцені вона протягом усього життя вважала виключно високою місією і була жертовною в усьому, що стосується примхливої професії. Життя і творчість Борисоглібської вписана у дві енергетично потужні й трагічні епохи – від 1888 до 1939 року, тобто від піку царату до піку радянського тоталітаризму. Ганну Борисоглібську часто порівнюють з іншою володаркою українського кону Ганною Петрівною Затиркевич-Карпинською. Миколі Садовському належить точне, проте не вичерпне порівняння: «Родом творчості артистичної вони немов би рідні сестри українського мистецтва в галузі комічних і характерних баб. Правда, єсть невеличка різниця в їх виконанні однієї і тієї ж ролі.

український театр

№3/2014

Молодша дочка Олена Голіцинська

Онука Валя Калин

У Ганни Петрівни Затиркевич у виконанні почувається одна натура, як Трандалів каже: “точная копія” з форми, у Ганни Йванівни у виконанні є нахил до підкреслювання деяких рис з твореної ролі, але по суті вони однорідні». Однак від 1925 року репертуар Ганни Борисоглібської кардинально змінився, розширився, за велінням часу включаючи теми й жанри, яких за життя не могла знати Ганна Затиркевич-Карпинська. Але незмінною лишилася ота прикмета: сценічні образи Борисоглібської ніколи не клішувалися з чужих зразків. В сумі своїй ці персонажі з авангардного театру нагадували «Капричос» Франциска Гойї – граничне підкреслення характерності, гриму, пластики («по конструкціях треба лазити» – вираз актриси) у поєднанні з шокуючими уяву костюмами... І на контрасті із цим вже на світанку соцреалізму – зовні спокійно монолітний, але внутрішньо багатий гострими психологічними варіаціями епіко-драматичний портрет матері Платона Кречета, портрет жінки перехідної доби... І мало хто й донині знає про життєві негаразди, складні проблеми родинного існування Ганни Борисоглібської, що, зрозуміло, не могли не позначитися на емоційно-афективній збудливості її темпераменту... У спогадах про актрису зустрічаємо й донині нерозшифрований натяк на негаразди її шлюбу. На жаль, зла доля перейшла у спадок до дітей. У актриси їх було троє. Старший син Олександр у зрілому віці покінчив життя самогубством. Як пагінці таланту матері розвиваються біографії двох її дочок-актрис – Софії Горст і Олени Голіцинської. Вони обидві пізнали вишкіл Молодого театру Леся Курбаса. Онука Валентина Калин, народжена Софією у шлюбі з одним із найкращих березільських акторів Володимиром Калином, також обрала сцену. Красуня Валентина на теренах повоєнної української діаспори в США виявила себе талановитою драматичною актрисою і вправною естрадною вокалісткою. Приватне життя Ганни Борисоглібської скидалося на балансування над прірвою буття: після самогубства сина Олександра – рання смерть доньки Софії (у рік народження Валентини). По тому у розквіті таланту на 27 році

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

persona grata Текст: Ірина Мелешкіна Фото з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Лагідний ураган на ім’я Володимир Данченко На весну нинішнього року припала знаменна подія – 21 квітня (8-го – за старим стилем) виповнилося 100 років від дня народження видатного актора Володимира Данченка. Володимира Андрійовича українська театральна спільнота знає, у першу чергу, як батька легендарного режисера Сергія Данченка. Проте народний артист України, провідний актор Львівського театру імені Марії Заньковецької Володимир Данченко лишив і свою власну, яскраву і натхненну, сторінку в історії українського мистецтва. 100-річний ювілей видається слушною нагодою, щоб згадати цю визначну особистість

олодимир Андрійович Данченко народився в Маріуполі, у робітничій сім’ї. Ще підлітком він пробує свої сили в аматорських виставах. 1931 року, коли в сусідньому Запоріжжі отримує постійну прописку театр імені Марії Заньковецької, талановитий юнак вступає на професійну сцену. Слід зазначити, що запорізький період роботи цього театрального колективу, історія якого розпочалася у Києві 1917 року, був позначений стабільністю та творчим поступом. Незабаром у роботі молодого митця стає відчутним брак фахової освіти, яку В. Данченко здобуває у Київському театральному інституті протягом 1933–37 років. По завершенні навчання Володимир Данченко повертається до Запоріжжя та продовжує роботу в театрі імені Марії Заньковецької. Ефектна зовнішність, запальний темперамент сприяють тому, що Володимир вже у перших сценічних роботах заявляє про себе як про актора героїко-романтичного плану. З-поміж ролей означеного періоду до безсумнівних успіхів молодого митця належить вико-

український театр

У ролі Улдіса. «Вій, вітерець!» Я. Райніса

нання ним ролі Нєзнамова у виставі «Без вини винуваті» О. Островського (режисер Віктор Івченко, 1940). В. Данченко зі зворушливістю та юнацькою безпосередністю втілив мелодраматичний образ провінційного артиста – безбатченка Григорія Нєзнамова та виявився гідним партнером Варвари Любарт, виконавиці ролі Кручиніної, однієї з фундаторок та найдосвідченіших актрис театру. Під час Великої Вітчизняної війни Запорізький театр був вивезений до Середньої Азії як і більшість українських колективів. А вже з 1944-го діяльність театру імені Марії Заньковецької тісно пов’язана зі Львовом, куди він був реевакуйований. У короткий термін театральний колектив з Наддніпрянської України стає лідером театрального процесу на Галичині. Завдяки таланту та неабияким акторським даним Володимир Данченко швидко стає улюб ленцем львівської публіки. Ще в перших ролях молодого актора на галицькій сцені критики відзначали наявність у нього того внутрішнього вогню, який зігрівав і партнерів, і глядачів. Таким №3/2014

«горінням» було позначене виконання ролі барона Тузенбаха, яку Данченко зіграв у чеховській виставі «Три сестри» (режисер Борис Романицький, 1946). Цікавою та переконливою роботою Володимира Данченка стала роль офіцера американської армії молодого негра Бретта Чарльза у виставі «Глибоке коріння» Д. Гоу та А. Д’Юссо (режисер Віктор Івченко, 1947). Тут лунає болюча тема расизму – під час війни з Німеччиною афроамериканець міг стати офіцером, проявити героїзм та бути нагородженим медалями, але у мирний час навіть натяк на роман з білою дівчиною загрожує йому «судом Лінча». Після повернення Бретта з війни між ним і Дженеврою (Надія Доценко), молодшою дочкою сенатора Ленгдона, у родині якого він змалку виховувався, спалахнули романтичні почуття. Критики відзначали, що Володимир Данченко створив образ, водночас привабливий і трагічний. З першої хвилини його перебування на сцені, всупереч зовнішній зібраності, скупості жестів актора, глядач розуміє, що в

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

театральний календар Л и пе н ь – С е рп е н ь 2 0 1 4 Програми

«ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ» До 15 липня 2014 року триває прийом заявок на участь у конкурсі культурно-мистецьких проектів програми Міністерства культури України «Взаєморозуміння». Метою програми є реалізація сучасних соціа льно орієнтованих культурно-мистецьких та освітніх ініціатив за державної фінансової підтримки. Саме культурі проекти можуть надати публічний майданчик для осмислення та обговорення важливих соціальних та політичних проблем, з якими сьогодні зіштовхнулось українське суспільство. Розгляд та визначення проектів із залученням експертів буде проводитися за такими видами: фестиваль, конкурс, концерт, конференція, семінар, культурно-мистецька акція. Детальні умови участі та проведення конкурсу розміщено на сайті Міністерства культури України http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/ publish/article/361761 ПРОГРАМА РЕЗИДЕНЦІЙ ТА ІНТЕРНАТУРИ EEPAP 2014 Зважаючи на критичну політичну ситуацію в Україні, цього року Східноєвропейська платформа виконавського мистецтва вирішила відкрити свою програму резиденцій та інтернатури виключно для акторів, кураторів, продюсерів, менеджерів, викладачів театральної сфери та театральних критиків, які живуть і працюють в Україні. До 16 липня триває прийом заявок на участь в одному із запропонованих заходів, які проводитимуться у вересні-листопаді партнерами ЕЕРАР у Польщі та Румунії: 1. TEMPS D’ IMAGES FESTIVAL (Клюй, Румунія) – 3–17 листопада 2014. 2. Міжнародний фестиваль «Konfrontacje Teatralne» (Люблін, Польща; www.konfrontacje.pl) – 5–20 жовтня 2014. 3. Інтернатура в Театральному інституті імені Збіґнєва Рашевського (Варшава, Польща; www. instytut-teatralny.pl) – три тижні у листопаді 2014.

український театр

4. Інтернатура у проекті «Wielkopolska: Revolutions» (Познань, Яроцін, Роздражев, Польща; www.wielkopolska-rewolucje.pl) – 8–16 вересня 2014 Детальну інформацію можна знайти на сайті ЕЕРАР (www.eepap.org) або звернувшись до Єви Молік та Йоанни Віховської (molik.ewa@ gmail.com with a cc copy to: emolik@eepap.org and jowichow@hotmail.com). Окрім цього Програма резиденцій та інтернатури ЕЕРАР 2014 передбачає також окрему програму резиденцій, до участі в якій куратори ЕЕРАР будуть запрошувати українських митців згідно з рекомендаціями та домовленостями із партнерськими організаціями Пам’ятні дати 5 липня 125 років від дня народження Жана КОКТО (1889–1963), французького письменника, художника, театрального діяча, кіносценариста і кінорежисера

8 серпня 180 років від дня народження Юрія Адальбертовича ФЕДЬКОВИЧА [справж. – Осип-Домінік Гординський де Федькович (1834–1888)], українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача, громадського діяча 25 серпня 90 років від дня народження Павла Архиповича ЗАГРЕБЕЛЬНОГО (1924–2009), українського письменника 26 серпня 100 років від дня народження Хуліо КОРТАСАРА (1914–1984), аргентинського письменника Виставки 12 червня – 30 липня

18 липня 130 років від дня народження Климентини Дем’янівни КОХАНЕНКО [справж. – Рубчак] (1884–1929), української актриси 31 липня 100 років від дня народження Луї де ФЮНЕСА (1914–1983), французького кіноактора 4 серпня

«ТЕАТР НА ВАЛІЗАХ» – експонування теат ральних робіт художника, сценографа Андрія Романченка. Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України ФЕСТИВАЛІ 4 липня – 27 липня Авіньйонський театральний фестиваль (м. Авіньйон, Франція)

Марія Заньковецька

160 років від дня народження Марії Костянтинівни ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ (1854–1934), української актриси і театральної діячки №3/2014

29 серпня – 7 вересня «Тиждень актуального мистецтва» (м. Львів, галерея «Дзиґа», «Фабрика Повидла»). У рамках форуму передбачені цікаві перформанси, інсталяції, нове медійне мистецтво, eкспериментальна електронна музика, кінопокази, лекції, диcкусії тa майстер-класи

ISSN 0207-7159 Український театр. – 2014. – №3. – С. 1–56 Індекс 74501 Дені Лаван та Дмитро Ярошенко у виставі «У подорожі» Д. Лавана. Фото Олесі Моргунець-Ісаєнко