Український театр №5 2014 скорочено by Національне газетно-журнальне видавництво

5/2014

№

Євген Нищук. ок театру д а п и в й и м е р реформа азов. Ок мТеатральна

Дмитро Бого

Лаша Бугадзе: «Ми – покоління війни» пекло.у майбутнє! сФестиваль Інвестуй молодої режисури » ію о Експортоване р о в о Н «Казка про і в о р Ю о л в а П Театральні реалії Литви та Угорщини

Відкриття першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA»

Біженка – Лариса Руснак. «Глибинні мрії» за С. Жаданом. Мистецька група «Яра». Режисер – Вірляна Ткач. Фото – агенція repor.to

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua А також: КИЇВ – Музичний кіоск при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – Книгарня при Києво-Могилянській академії (вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21); – Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6); ЛЬВІВ – Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (проспект Шевченка, 8); ОДЕСА – «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77); Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

5/2014

№

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Роман РАТУШНИЙ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Ірина ЧУЖИНОВА Художній редактор Наталія КОВАЛЬ

Видавнича рада Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ. Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (044) 498-23-65 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15; e-mail: ofﬁce@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 700 Ціна договірна Обкладинка – дизайн Наталії Коваль. Використано світлину з вистави «Підірвані» Сари Кейн (Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA»).

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Журнал, який читають не тільки в антракті

ВІДГОМІН ВІЙНИ ...Моторошна до істеричних спазмів сміху телекартинка: костюмований ведмідь і «баришні-крестьянкі» хвацько витанцьовують якусь «калінку» на сцені Національного академічного українського музичнодраматичного театру. У так званій ДНР – свято інавгурації... А буквально півроку тому цією сценою ходили герої Тараса Шевченка і Миколи Куліша. Контраст вражаючий. І, що казати, промовистий: «маші» та ведмідь у макабричному танці просто-таки символ подій останніх місяців – ні розумом осягнути, ні словом описати. Але в нової воєнної історії України є й інший прояв: поки не голосний, але чіткий відгомін у театральному житті країни. Мабуть, найголовнішою подією цього року можна вважати відкриття у Львові Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA». Молоді й рішучі львів’яни назвали свій перший сезон просто і приголомшливо «Війна» і розпочали його «Підірваними» Сари Кейн. Це коротке слово «війна», яке не можуть вимовити політики, спокійно, стримано, усвідомлено вимовляє театр... Початок осені – традиційна фестивальна пора. «Прем’єри сезону», ГОГОЛЬFEST, Третій фестиваль молодої української режисури імені Леся Курбаса, далі «Марія», «Золотий лев», «Homo ludens», «Курбалесія», і ще, і ще, і ще... Цьогоріч українці були представлені на Тбіліському міжнародному театральному фестивалі, і на «Конфронтаціях театральних» у Любліні. Окремою українською програмою – виставою за «Щоденниками Майдану» Наталі Ворожбит та сценічним читанням «Донбас, повстань! Казки про Новоросію» Павла Юрова та Анастасії Касілової – відкрив сезон варшавський Театр Повшехни. І наскрізним лейтмотивом більшості подій є відгомін війни. Підсумковий круглий стіл фестивалю молодої режисури переконує, що

нова генерація вчиться розмовляти з глядачами на незручні теми. Ось, приміром, як експериментує із простором та матеріалом студійний колектив Bilyts Art Center у спектаклі за «Гайдамаками» Шевченка... Розмова з провідним грузинським драматургом Лашею Бугадзе весь час повертається до болісної теми російсько-грузинської війни та її мистецького відлуння в грузинському театрі і драматургії. А в бесіді з українським режисером Павлом Юровим про створення театрального тексту «Казка про Новоросію» неможливо оминути його власний досвід перебування в заручниках у Слов’янську. «УТ» також не залишив без належної уваги і знакові мистецькі події останніх місяців. Зокрема, постановку Георгія Ковтуна «Вій» українського композитора Віталія Губаренка в Одеській опері, дебют головного режисера харківського ТЮГу Олександра Ковшуна на лялькарській сцені в Чернігові, ювілей знаного українського драматурга Тетяни Іващенко, чиї п’єси широко йдуть в Україні. У цьому числі «Українського театру» статтею-лекцією Дмитра Богомазова «Окремий випадок театру» ми розпочинаємо нову рубрику – «Майстер-клас», де професійними таємницями із нашими любими читачами ділитимуться режисери, критики, драматурги, сценографи... Надія СОКОЛЕНКО, головний редактор

зміст майстер-клас

авансцена

22 ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ТЕАТРУ

4 ОДЕСЬКЕ КРЕЙДЯНЕ КОЛО Марія ГУДИМА

Дмитро БОГОМАЗОВ

6 ГАЙДАМАКИ XXI СТОРІЧЧЯ

фестивалі

Ден ГУМЕННИЙ

28 ПАСІОНАРІЇ ВІД МИСТЕЦТВА

8 ПЕРШІ РІШУЧІ

Анастасія ГОЛОВНЕНКО, Маргарита КОРНЮЩЕНКО, Надія СОКОЛЕНКО

Любов КУЙБІДА

10 ВІД НУЛЯ ДО БЕЗКІНЕЧНОСТІ

32 УКРАЇНСЬКА МОЛОДА РЕЖИСУРА: ОРІЄНТАЦІЯ

Маргарита КОРНЮЩЕНКО

НА МІСЦЕВОСТІ

дійові особи

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, Майя ГАРБУЗЮК, Наталя ЄРМАКОВА, Яна ПАРТОЛА

12 ТАЇНА ДРАМАТУРГІЇ

38 РОДОМ З «ПІДВАЛУ»

16 ПАВЛО ЮРОВ. ЕКСПОРТОВАНЕ ПЕКЛО

42 ЛЮБЛІНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА

18 ЛАША БУГАДЗЕ: «МИ – ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ»

46 СВЯТО ВРОЖАЮ

Надія СОКОЛЕНКО

Алла ПІДЛУЖНА

Надія СОКОЛЕНКО

Надія СОКОЛЕНКО, Ірина ЧУЖИНОВА

Надія СОКОЛЕНКО

Христина ХОМЕНКО

48 ТОТАЛЬНА UNIMAЦІЯ Юлія КОВАЛЕНКО

ексклюзив стор.

persona grata

50 ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Я ЇДУ НА ПЕРЕДОВУ... Валерій ГАЙДАБУРА

52 ЦІ ДВІ ЗАГАДКОВІ СВІТЛИНИ Валерій ГАЙДАБУРА

in memoriam

52 РОСТИСЛАВ ПИЛИПЧУК

56 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

СТАТТЯ-ЛЕКЦІЯ ДМИТРА БОГОМАЗОВА «ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ТЕАТРУ» РОЗПОЧИНАЄМО НОВУ РУБРИКУ – «МАЙСТЕР-КЛАС» 2

стор.

32 журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Марія Гудима Фото: Вальдемар Клюзко

Одеське крейдяне коло ОПЕРА-БАЛЕТ «ВІЙ» за повістю М. Гоголя композитор – Віталій ГУБАРЕНКО лібрето – Марина ЧЕРКАШИНАГУБАРЕНКО режисер – Георгій КОВТУН диригент – Олександр САМОЇЛЕ художник – Злата СТОГА прем’єра – 20.09.2014

Одеський національний академічний театр опери та балету знову звернувся до опери-балету уславленого українського композитора Віталія Губаренка «Вій», прем’єра якої відбулася на цій самій сцені у вісімдесятих роках минулого століття. Свого часу театр плідно співпрацював з цим автором: з 1967 до 1979 року йшла опера Віталія Губаренка «Загибель ескадри», з 1978 до 1987-го – моноопера «Листи кохання», а починаючи з 1985 року три сезони у репертуарі театру був балет «Комуніст»... 4

ридцять років тому, 19 серпня 1984 року перше прочитання «Вія» в Одеському театрі опери та балету здійснили диригент Борис Афанасьєв, режисер Артур Почиковський, балетмейстер Віктор Смирнов-Голованов та художник Євген Лисик. У грудні 1987 року «Вій» став подією у Мінську на закритті фестивалю «Театр і час», у квітні 1989 року був показаний у кремлівському Палаці з’їздів. Вистава протрималася в репертуарі до початку буремних 90-х, останній раз «Вія» грали у 1992 році... Чи треба дивуватися, що до 80-річчя Віталія Губаренка театр обрав саме «Вія», напевно, пригадавши, що перша вистава в прямому сенсі зачарувала глядачів. У тієї вистави було надзвичайно ефектне оформлення, що легко трансформувалося – з копиць сіна виростали стріхи, котрі натомість перетворювалися на склепіння храму, де Хома відспівує Панночку-відьму. Власне, «Вія» намагалися повернути до Одеси ще з 2009 року. Та ось вам і містика: видавалися накази, змінювалися склади театральної команди, проте до прем’єри справа так і не дійшла. Хоча про рішучість намірів поновити оперу свідчить, скажімо, такий факт: за очільництва

український театр

№5/2014

в.о. директора Миколи Криворучка були виготовлені декорації на 800 тисяч гривень... Утім нині вони не знадобилися. Мабуть, самою долею судилося, аби постановка дісталася народному артистові Республіки Татарстан, заслуженому діячу мистецтв Російської Федерації режисерові Георгію Ковтуну. Разом із ним до театру прийшла і сценограф Злата Стога, яка придумала нові декорації та костюми. Вона створила живописне тло для подій: кладовище, село, ярмарок, зловісну церкву, в якій насправді панує нечисть. Спеціально для «Вія» полагодили механізми для сценічних польотів, що не використовувалися аж 35 років. Як згадує авторка лібрето, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України Марина Черкашина-Губаренко, свого часу в київському оперному театрі злякалися надто містичного, як на радянські часи, твору. Саме тому партитура потрапила до Одеси. Лібрето нового одеського «Вія» змінено постановником, який поєднав однойменні оперу-балет та хореографічні сцени. Цікаве з огляду на мовні характеристики персонажів (скажімо, Хома Брут сполучає живу народну мову із архаїчними церковними

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Український театр» № 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

авансцена Текст: Ден Гуменний Фото: Катерина Горностай

ГАЙДАМАКИ XXI СТОРІЧЧЯ

«ГАЙДАМАКИ» Storytelling Тараса Шевченка Автори вистави – Олексій ДОРИЧЕВСЬКИЙ, Аліна СКОРИК, Ігор БІЛИЦЬ. Bilyts Art Center прем’єра – 14.06.2014

український театр

Тарасові Шевченку було 27, коли він написав історико-героїчну поему «Гайдамаки». Магія цифр: народився у 1814, а поему написав у 1841. Змінився лише порядок цифр, але змінився назавжди контекст української культури... Нещодавно відбулася прем’єра «Гайдамаків». Це сайтспецифік вистава київської студії «Bilyts Art Center» у рідкісному для нас жанрі «storytelling» (оповідання історій). Але це не просто переказ хрестоматійного твору. «Гайдамаки» – пошук відповіді на марудні питання «хто ми є?», «що з нами трапилося?», «куди ми прямуємо?»

№5/2014

нутрішнє подвір’я Києво-Могилянської академії. Нечисленна публіка сидить на незручних лавках, що їх постягали сюди з усіх закапелків академічного скверу. Ті, хто трошки запізнився, сідають на турботливо розстелені просто-таки на асфальті килимки. Оповідачі-актори-автори Ігор Білиць, Аліна Скорик та Олексій Доричевський неформально спілкуються з глядачами. Власне, вистава починається задовго до того моменту, коли урочисто оголошують про її початок... Сцена – майданчик із баками для сміття із відповідним амбре. Що це? Символ «смітника історії»? Натяк на «із грязі в князі»? Чи такий собі елемент епатажу? Правильна відповідь: просто сподобався простір, саме ця локація. Адже грати вистави можна будь-де. І кожного разу спектакль звучатиме по-новому, адаптуючись до місця, часу та глядачів. Важливо зауважити, що «Гайдамаки» від «Bilyts Art Center» – це не просто переказ поеми, як це відбувається у школі, коли перевіряють знання тексту. Радше це історія колективного читацького досвіду авторів. Вони з нами чесні: «Ми прочитали вступ і нічого не зрозуміли, почали читати далі, щоб розібратися». Актори не просто декламують текст Шевченка, своїми словами описують колізії, вони щиро розповідають про самих себе. Історія про народне повстання 1768 року, відоме як Коліївщина, проти національного, релігійного та соціального утисків, стає маніфестом боротьби зі штампами та замшілим академізмом у сучасному українському театрі. І смітник, такий собі антонім до парадного входу, – місце, куди молоді митці самі себе відправляють (ніби випереджаючи події!). Чи потрібна реформа театральної системи? Без сумніву. Але автори спектаклю просять не забувати, що будь-які авангардні форми з часом застарівають. І місце їм, так, на сміттєзвалищі. Але навіть якщо не замислюватися про символічне значення того, що відбувається, «Гайдамаки» дарують чудовий глядацький досвід. У переказ змісту час від часу вклинюються коротенькі особисті історії акторів, іронічні коментарі з приводу тексту і один одного. І все це перемежовується інтерактивом із глядачами. Не буду оповідати усіх вигадок, напишу лише про те, що довелося відчути на власній шкурі.

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

авансцена Текст: Любов Куйбіда Фото надані Першою сценою сучасної драматургії «Драма.UA»

ПЕРШІ РІШУЧІ Ескіз вистави «ПІДІРВАНІ» Сари Кейн Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» (Львів) режисер – Павло Ар’є прем’єра – 09.10.2014

Чоловік і жінка в готельному номері. Він виходить з ванної, закутаний у рушник. Наливає собі чогось міцного, запалює. Вона сидить і загадково посміхається... Рідко коли голлівудський фільм про кохання обходиться без подібних сцен. Кімната в готелі – ідеальне місце, де коханці можуть побути наодинці без страху бути викритими, убезпечити себе на деякий час від зовнішнього світу. У цьому ізольованому просторі можна кохатися, говорити, мовчати. Важко уявити собі обставини, здатні порушити цей старий як світ порядок речей. Хіба станеться якась масштабна катастрофа – цунамі, землетрус... Чи, скажімо, війна... 8

український театр

жовтня цього року у Львові відкрили Першу сцену сучасної драматургії «Драма.UA». Нова театральна інституція розмістилася на малій сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки і стала органічним продовженням однойменного фестивалю сучасної драматургії. В анонсованій програмі новоутвореної сцени: постановки сучасної світової драматургії, покази актуальних українських п’єс, кінопокази, а також лекції, семінари, майстер-класи, резиденції і концерти. Симптоматично, що перший театральний сезон назвали «Війна». І розпочався він із презентації ескізу вистави «Підірвані» Сари Кейн. Зауважмо, що раніше ця п’єса вже звучала у Львові – влітку 2010 під гаслом «Врятуй драму!» стартував І фестиваль сучасної драматургії «Драма.UA». Сценічне читання організували в одному з приміщень занедбаної і від того чарівномальовничої Фабрики повидла. Минуло чотири роки експериментів і пошуків, відбулися чотири повноцінні фестивалі-конкурси сучасної української драматургії, придумані й організовані львівською громадською організацією «Драбина». Тепер з’явився ще й стаціонарний майданчик «Драма.UA», який, за словами організаторів, орієнтований виключно на вимогливого глядача. Правду кажучи, Перша сцена потребує ще багато роботи. І фінансів. Адже інтер’єри допоки більше нагадують ту ж саму напівзруйновану Фабрику повидла і аж ніяк не схожі на стильні європейські експериментальні сцени, які, швид-

№5/2014

ше за все, і стали прообразом для львівської. Але загартований національний оптимізм підказує: навіть це – добрий знак. У такому недовершеному просторі гостро відчувається свобода і таїна. Мабуть, так само пронизливо, але затишно було в печерах перших християн – побутові умови не впливають на справжню віру. Сценічне читання Сари Кейн, що наближалося за формою до вистави, можна назвати справжньою перевіркою львівської публіки на готовність стати неофітами нового театру і нової п’єси. В умовах війни легко розділити світ на чорне і біле, а людей на добрих і злих, своїх і чужих. Драма «Підірвані» перешкоджає такому спрощенню, спонукає до глибшого прочитання. Ян (Олег Стефан) і Кейт (Анастасія Перець) у готельному номері. Він виходить з ванної, закутаний у рушник. Наливає собі чогось міцного, запалює. Вона си-

Олег Стефан та Оксана Дудко

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

авансцена Текст: Маргарита Корнющенко Фото з архіву театру

ВІД НУЛЯ ДО БЕЗКІНЕЧНОСТІ

«РІКА ЖИТТЯ» Наталі Сікачини Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра Довженка режисер – Олександр Ковшун сценограф – Ольга Філончук прем’єра – 14.10.2014

У вересні виповнилося 120 років від дня народження Олександра Довженка. На честь цього творчий десант з різних куточків України у складі харківського драматурга Наталі Сікачини, постановника Олександра Ковшуна та київського художника Ольги Філончук «злетівся» на рідну для видатного кінорежисера Чернігівщину, аби створити в обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка (що символічно) виставу «Ріка життя» за творами та сторінками біографії митця 10

український театр

ровідний харківський режисер, завсідник театральних фестивалів та порушник спокою консервативної публіки Олександр Ковшун цього разу здійснив експеримент над собою, ступивши на доти незвідану територію театру ляльок. Чи точніше, театру анімації (саме так коректніше буде визначити вимір, в якому існує «Ріка життя», адже спектр використаних прийомів значно ширший за арсенал звичайної лялькової вистави). Хоча звернення постановника до подібної естетики виглядає закономірним. Передусім у його рідному Харкові, де працює знана далеко за межами України режисер-«лялькар» Оксана Дмитрієва та де провів життя відомий театрознавець, фахівець з театру анімації (власне, автор терміна) Євгеній Русабров, висока культура цього виду театрального мистецтва. По-друге, типовому постмодерністу О. Ковшуну, який орієнтований на досвід хедлайнерів сучасної режисури та тяжіє до постановок з яскравим візуально-пластичним малюнком, засоби виразності театру анімації дають додаткові можливості для втілення його бурхливих творчих фантазій. На жаль, у цьому випадку знайшовся і чинник, що стримував їх – це, м’яко кажучи, скромні технічні можливості Чернігівського театру ляльок. І хоча постановник зміг «вичавити» з них макси-

№5/2014

мум, основну увагу все ж довелося сконцентрувати на роботі з акторами. Трупа на чолі з художнім керівником Віталієм Гольцовим стоїть лише на початку шляху до розширення вікової категорії своїх глядачів (тобто формування повноцінного репертуару для дорослих), модернізації візуальних і акторських засобів виразності, осучаснення загальної естетики вистав, оновлення іміджу театру як такого. В цьому контексті запрошення до співпраці режисера з прогресивними творчими поглядами та потужною енергетикою є точним рішенням. З іншого боку, певний ризик являла собою недосвідченість Олександра Ковшуна у сфері театру ляльок, але, за фактом, це мало свою користь. Заручившись підтримкою один одного, постановник з виконавцями азартно засвоювали кожен свою територію «zero» та в результаті створили «продукт» належної мистецької якості. Ювілей культового діяча національного мистецтва Олександра Довженка, мабуть, не випадково збігся з переломним роком новітньої історії України. Глибину його патріотизму нині може взяти за приклад кожен українець. При цьому складна доля О. Довженка – ніби історія, що триває у часі й просторі, але більшість нічому не вчить. Нація має завжди боротися за свою ідентичність, інакше тирани з’являтимуться зно-

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

дійові особи Текст: Алла Підлужна Фото: Марія Мосеєва, Анастасія Канарська надані театрами

Цьогорічна ювілярка відомий український драматург Тетяна Іващенко у просторі національного театру вже двадцять років. У творчому доробку 15 п’єс. За ці роки здійснено двадцять сім постановок за її творами на сценах театрів Києва, Львова, Дрогобича, ІваноФранківська, Житомира, Луцька, Ніжина, Луганська, Коломиї, Херсона, Вінниці...

к зізнається Тетяна Іващенко, з любов’ю до театру вона народилась. У її дитинстві не було характерних для дівчаток віршиків чи сльозливих повістей, Тетяна відразу визначила для себе – тільки драматургія! Придумувала діалоги для гри з однолітками, вигадувала вистави для домашнього театру і робила це залюбки – розмови наче звучали в голові і так, з фантазії, народжувалися справжні театральні персонажі. В юності Тетяна здивувалася, коли тато, який мав надзвичайну інтуїцію, сказав, що колись він дивитиметься в театрі її виставу. – Я там гратиму чи поставлю? – Ти не будеш актрисою чи режисером, але я бачитиму твою виставу. Хоча перша п’єса «Шукаю себе» була нею написана ще в 14 років, Тетяні навіть у найпотаємніших мріях важко було уявити щастя втілення своєї п’єси на театральній сцені. Минули роки, Тетяна Іващенко не один раз виходила на сцену після прем’єр своїх вистав у багатьох театрах і щоразу для неї це – момент найвищої вдячності єдиній любові – театру. А те, що театри звертаються до драматургії Тетяни Іващенко, свідчить про її беззаперечний талант, підкріплений досконалим знанням законів театру й розумінням його високого духовного сенсу.

український театр

ТАЇНА ДРАМАТУРГІЇ Дивно, пані Тетяно, що ще в молодості ви вирішили звернутися саме до жанру драматургії. Чому? В юності я мріяла стати психологом, лікарем, як Чехов, потім учителем не меншого масштабу, аніж Макаренко, для того, щоб поділитися тими істинами, які тоді, зі своїм юнацьким максималізмом, я гадала, що осягнула. Мені хотілося бути і актрисою, і режисером, як Довженко... У якийсь момент я зрозуміла, що всі мої бажання збігаються в одній професії – драматург. Тут, як мовиться, ти єдиний у багатьох іпостасях. №5/2014

Чи пробували ви після такого самовизначення отримати профільну освіту, навчитися професійно писати на сценарних курсах чи в літінституті? Мені здається, що навчити писати людину неможливо, це вміння або є, або ні. Де вчилися писати Чехов або Островський? Кажу, звісно, без зіставлень, але переконана – навчитися можна лише у самого життя, пізнаючи його, спостерігаючи за подіями, порівнюючи, аналізуючи, спілкуючись із якомога ширшим колом людей, дізнаючись, що важливо для них. А з того вже робити

Сцена з вистави «Втеча з реальності». Перший український театр для дітей та юнацтва. м. Львів

висновки, щоб згодом найправдивіше відобразити у п’єсі те, що хвилює людей. Звісно, освіта також дала багато, після інституту я працювала в бібліотеці київського Театрального інституту, а це, зокрема, давало величезні можливості знайомитися зі світовою літературою. Я дуже багато читала. І все ж, думки і висновки у моїх п’єсах – це лише мій власний досвід. Після першої п’єси яку тематику ви визначили актуальною для наступних? У п’єсі «Місто на ймення радість», своєрідному творі-утопії, втілилися мої мрії про те, якими мають бути люди, як їм треба жити, що необхідно допомагати одне одному і яким ідеальним може стати життя у випадку такої злагоди. Це ваш рецепт досягнення загальної гармонії? Думаю, це сенс моєї творчості та життя взагалі. У моєму власному варіанті заповідь «Полюби ближнього, як самого себе» звучить як «Співчувай ближньому, як самому собі». Вважаю, співчуття – основна якість людини. Стався до іншого так, як хочеш, щоб він ставився до тебе, а собі людина завжди бажає добра. Тоді, може, і з’явиться місто на ймення Радість. Згадайте відому казку «Золотий ключик». Все, чому Мальвіна навчала Буратіно, було найпростішими істинами – бути охайним, чистити зуби... Всі згодні з тим, що для людини важлива гігієна тіла, але ми зовсім забули про гігієну душі. Душа повинна бути кришталево чистою, тоді з’являється здатність співчувати. До речі, про співчуття у вищому сенсі йдеться й у моїй останній п’єсі «Лицар храму». Якщо людина має співчуття, вона, незважаючи на наказ, вбивати не

буде. Мій герой розуміє, що стріляючи в іншого, у свого брата, він стріляє в самого себе. Мені хочеться донести думку, що всі люди, які живуть на землі, – брати і сестри, тож і вбивство іншого може розцінюватися як вбивство самого себе. Незважаючи на національності, всі ми зв’язані кров’ю і плоттю. І коли розуміння цього прийде, війна зникне як явище.

Момент співчуття повинен стати засадничим. У ХХІ сторіччі в людства є по-справжньому глобальні завдання – врятувати землю, природні ресурси, знайти ліки від хвороб, рухати прогрес. А от ділити планету за принципом власної переваги – вчорашній день, просто-таки печерне мислення. Те, що ми зараз спостерігаємо у нашому суспільному житті, лише підтверджує мої думки. Людей врятує тільки співчуття один до одного. Переконана, в майбутньому настане такий час, коли для людства найвищим завданням і радістю стане необхідність «підтягнути» тих, хто морально, духовно не доріс до розуміння постулатів добра і людяності, на це спрямовуватимуться сили і ресурси людства, адже це шлях до досконалості. Як би ви визначили загальну тему вашої драматургії? Мої п’єси об’єднує, радше, не тема, а ідея. Людина не просто приходить у цей світ, вона повинна отримати якийсь свій урок. Сенс життя – пізнати себе, пізнати Творця, осягнути суть нашого існування на землі. Головними для мене є категорії добра, вічних істин, любові, благородства, дружби. Мені хочеться, щоб у майбутньому дізнались, як ми жили, що нас хвилювало. Тому я добираю сучасний матеріал для п’єс, так би мовити, художньо відтворюю сьогодення. Література, будь-який її жанр, дає можливість узагальнити тенденції сучасного життя, аби можна було Сцена з вистави «Елегія СТИКС». Львівський обласний музичнодраматичний театр імені Юрія Дрогобича. м. Дрогобич

журнал, який читають не тільки в антракті

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото: Наталка Довга

ПАВЛО ЮРОВ. ЕКСПОРТОВАНЕ ПЕКЛО

Вже тричі Павло Юров презентував закордоном – у Кельні, Любліні та Варшаві документальний текст «Донбас, повстань! Казка про Новоросію», створений спільно з Анастасією Касіловою. Щоразу він виступав також і режисером сценічних читань. На обговоренні в Любліні слово взяв художній керівник Центру Культури, очільник фестивалю «Театральні конфронтації», режисер Януш Опринський. Він відзначив шляхетність використаних театральних прийомів у читанні, принцип творення гуманістичного діалогу персонажів, навіть тих, хто, здавалося б, цілковито позбавлений людського, представлення двох сторін конфлікту. Наостанок додав: «У своїй творчості мені також доводиться немовби зазирати до пекла. І це завжди питання – як про нього говорити. Польський письменник, в’язень сталінських таборів Ґустав ГерлінгҐрудзіньський стверджував, що ретельний опис дня за днем без надавання особистих оцінок – це саме один із способів, як можна розповісти про пекло, уникнувши при цьому впадання у гіперемоційний кітч». Про сам текст «Казки...», історію його створення, про документальний театр і про власний досвід перебування у заручниках читайте у розмові з режисером Павлом Юровим

український театр

№5/2014

Якоюсь мірою ви пройшли крізь, як зауважив пан Опринський, пекло. У «Казці про Новоросію» з вуст однієї героїні пролунала згадка про те, скільки разів за один тільки день вона прощалася з життям. Чи думали про подібне прощання ви? Що допомогло вам це все пережити? Для мене особисто найважчим періодом був перший тиждень, оскільки ми з моїм товаришем Денисом Грищуком не розуміли до кінця, що відбувається. Не мали інформації ззовні, не знали, чи відомо комусь, що ми зникли, чи роблять щось для того, аби нас визволити, чи ми самі можемо звідти вийти? Я не думаю, що хтось рахував, скільки разів він прощався з життям. Такої патетики не було. Коли минув перший шок, мені стало дуже цікаво з художньої, взагалі з людської точки зору спостерігати за іншими заручниками, дізнаватися їхні історії, причини ув’язнення, дивитися, як вони себе поводять... І жах для мене був у тому, що я не мав змоги занотувати ці враження. Я намагався їх запам’ятати, і найстрашнішою для мене була думка, що я ніколи не зможу про це розповісти. Що нам допомагало? Коли нас спершу трошки били і обіцяли розстріляти, то наказували також молитися. Немов це відбувається в якомусь фільмі. І ми молилися. Пізніше, коли нас з Денисом перевели до ізолятора, попросили дати нам «Новий заповіт» (а в них стояв цих книжок цілий стенд), прочитали увесь і довго його обговорювали. Для мене це була найцінніша духовна підтримка у той період. У «Казці про Новоросію» ви надали слово іншим, а собі за завдання поставили представити певну об’єктивну історію, зберегти баланс поміж проукраїнськими героями та їхніми супротивниками? З яких джерел ви брали ці інтерв’ю? Я сам інтерв’ю не брав. У первісній ширшій версії було використано інтерв’ю зі мною та Денисом, потім довелося його скоротити. Для мене важливим було відбирати ті тексти, які не мали відеозапису, тобто розмова відбувалася віч-на-віч, без камер. У такому випадку, як на мене, людина поводиться більш безпосередньо. У театральному тексті відповідно можна створити природніших персонажів, які згодом ігрово розробити з акторами так, аби за текстом з’являлися люди, а не просто відбувався обмін репліками. Одна з робочих назв цього тексту – «Новоросія: теорія і практика». Мені було цікаво дослідити, якою мірою задекларовані представниками «Новоросії» тексти відповідають тому, що насправді відбувається на Донбасі, як на це реагують місцеві. І це не так просто, оскільки в процесі відбору тих матеріалів я зрозумів, що там є три сторони – є проукраїнський, проросійський і продонбаський Донбас. І, власне, продонбаський Донбас постійно знаходиться у стані перемикання між українською та російською сторонами. Хоча особисто я вважаю, що у продонбаського Донбасу більше шансів зберегти чи розвинути власну ідентичність з Україною, аніж з Росією. Чи ця п’єса буде представлена в Україні? Я хочу зробити читання в Києві, а також поїхати на Донбас і прочитати для цієї аудиторії. Хочу почути їхню думку про цей текст. Як сприймали «Казку...» у Німеччині? Добре. Єдине, що в Кельні половину аудиторії складали українці чи їхні товариші. Одна німецька журналістка сказала, що їй ця історія була

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

дійові особи Текст: Надія Соколенко, Ірина Чужинова Фото з інтернет-джерел

ЛАША БУГАДЗЕ: «МИ – ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ»

Приблизно 60% вистав у театрах Грузії здійснені за сучасною національною драматургією. Лаша Бугадзе – один із найбільш популярних (також і за кордоном) грузинських драматургів. Українці вже мали можливість з ним познайомитися – його п’єси читали і на «Тижні актуальної п’єси» у Києві, і на «Драма.UA» у Львові. Революція гідності, а потім і війна з Росією змусила шукати також і паралелі із мистецтвом інших країн, які побували в подібних ситуаціях. Можливо саме тепер ми зможемо краще зрозуміти сучасний грузинський театр, що його турбує, куди він прямує у своєму розвитку. Про це і про драматургію ми й говорили із Лашею Бугадзе цієї осені в Тбілісі

український театр

№5/2014

Те, що сьогодні відбувається на Сході України, нагадує події, які Грузія пережила кілька років тому... Насправді в нашій країні було 3, чи навіть 4 війни. В 90-х відбувалися збройні конфлікти в Абхазії та Осетії, потім громадянська війна, а вже потім та страшна війна 2008 року, яка була квінтесенцією усіх попередніх сутичок з Росією. Ми – покоління війни. Інколи ця війна була абстрактна, як, скажімо, в Абхазії. Ми завжди вважали її нашою землею, але все одно Сухумі десь далеко, це ж не Тбілісі. Під час першого конфлікту мені було років 12-13 і в моїй свідомості ця війна вписалася у контекст того загального хаосу, пов’язаного із розвалом Радянського Союзу, із втратою багатьма посади чи навіть сфери діяльності. Ми тоді не до кінця розуміли, хто з ким воює, хто чого домагається, що взагалі відбувається, з чого все це почалося? Загальний сумбур – це картина перших років незалежності Грузії. І я добре пам’ятаю, що в цей час робили мої дідусь і бабуся – вони днями дивилися мексиканські серіали... Сцена з вистави «Солдат, кохання, охоронець і... президент». Тбіліський театр імені Шота Руставелі

Потім був конфлікт в Осетії. Його ми вже зустрічали із якимись дуже поганими і пафосними віршами. Із лозунгами на кшталт «Треба пам’ятати біль Абхазії!». На цій хвилі з’явилося дуже багато макулатури, сурогат риторики витіснив реальний біль і реальну трагедію. Скрізь висіли плакати: «Треба пам’ятати: Абхазія – це Грузія!» і ми з цим жили. Тільки ж воно не допомогло... А ось у 2008 році нашій незалежності вже було 17 років. Після правління Шеварднадзе ми почали самі себе сприймати як країну, як націю. Контекст кардинально змінився. Тож для нас та війна вже була справжня. Це не була жодним чином абстракція, це була абсолютна реальність. Ми чітко знали, чого хочемо ми, чого хоче путінська Росія. Ми вже все розуміли ясно і вичерпно. Звичайно, у нас до цього були проблеми з нашим урядом, з його мілітаристською риторикою. Але ми вже усвідомлювали, що більше не хочемо повертатися у Радянський Союз, а якась сила нас будь-що хоче туди затягти, ось як зараз Україну. Те, що я знаю про ваш конфлікт, за сценарієм просто один в один повторює історію в Грузії. Тоді на російських каналах показували, як нібито грузини бомблять осетинське Цхінвалі. Але ж ми точно знали, що ми одна сім’я, такого бути не може за визначенням, до того ж люди із Цхінвалі тікали від снарядів саме до Тбілісі! А Росія розповідала, що у нас конфлікт із Осетією. І таких історій було вигадано сотні. А 10 серпня 2008 року був, мабуть, найдраматичніший момент, коли нам показували, що російські танки вже перетнули Кавказький хребет. Це був справжній шок. Ми бачили російські танки, які йшли на Тбілісі. Ми не знали, що потрібно робити. Були впевнені, що з дня на день на вулицях міста розпочнуться бої. Звичайно, більшість перелякалася, виїхала з Тбілісі, тому що всі знали: жодна сила їх не зупинить. До Тбілісі ці танки не дійшли. Та в нашій свідомості вони дісталися до міста, адже ми пережили цей страх і шок. І це не просто слова. Ми дійсно дивилися і бачили, як смерть, якась страшна, абсолютно інша, незнана сила, суне на нас. І це назавжди лишилося всередині. Ми можемо про це не говорити, чимось виміщаємо, сміємося, але все-таки ця війна все ще сидить у нас – у психіці, в емоціях, у снах... І в драматургії? Звичайно! І не тільки в мене, взагалі в грузинському мистецтві, зокрема в літературі, дуже багато поствоєнних рефлексій. Наприклад, у нас була така акція – писали п’єси про війну, потім через рік після початку конфлікту були сценічні читання, після цього кілька драм поставили. Це власне і були історії усіх цих грузинських воєн. У Театрі імені Шота Руставелі робили спектаклі за документальними п’єсами, створеними у техніці вербатім. Я після війни 2008 року написав п’єсу «Президент приходить у гості», вам вона має бути відома, адже її читання були і на «Драмі.UA» у Львові, і на «Тижні актуальної п’єси» у Києві, також цей текст ставили у вигляді сценічних читань у лондонському The Royal Court Theatre. Насправді це текст про серпневу війну, але деякі чомусь неадекватно її сприйняли і досі вважають, що це про Саакашвілі. Звичайно, якийсь відсоток і про Саакашвілі, про президента, який уночі тиняється вулицями Тбілісі як король, у якого нічого вже не лишилося, але він номінально лишається головою держави. Це такий собі новий Лір. І мені як авторові було, наприклад, складно пояс-

журнал, який читають не тільки в антракті

майстер-клас Текст: Дмитро Богомазов Фото: Петро Богомазов, Євген Чекалін та з архіву Д. Богомазова

Про концепції вистав можна сперечатися. А з актором все одно потрібно працювати. Щодня. Чи є в режисурі універсальні методи? Чи є готові рішення для різних завдань? Впевнені, у кожного режисера є свої секрети. Під час ІІІ Фестивалю молодої української режисури відбулася зустріч з українським театральним режисером Дмитром Богомазовим. Побувавши на ній, ми вирішили, що це буде цікаво і нашим читачам

український театр

№5/2014

У Р Т А Е Т К О Д А П И В Й И ОКРЕМ

еатру як суми знань, на мою думку, не існує. Усі найкращі книжки про театр – це розповідь про якийсь процес або ж авторський опис власного досвіду у часі. Адже будь-який театр завжди має характер окремого випадку, приватної історії. Так підказує мій досвід. І власне все, чим я можу поділитися з вами – це мій особистий досвід. З кожним роком досвід і знання зростають. І ось я приходжу до якогось театру, зустрічаюся з акторами і неодмінно з’ясовується, що у них також є свої знання і свій досвід. І теоретично, що більші досвід і знання, то краще. Хоча інколи буває тільки гірше, адже ти починаєш боротися з чужим досвідом, насаджувати свій... Саме тому я давно не сприймаю театр як суму знань. Розпочинаючи репетиції наступної постановки, – і це б я радив робити всім молодим режисерам, якщо ви хочете, щоб вам було цікаво займатися театром і через 20-30 років, – я розглядаю черговий спектакль як перший, як особливий, унікальний випадок. Я давно випрацював таку технологію – кожна зустріч і кожна вистава абсолютно неповторна. Тому особисто для мене найболючіше в театрі – це призначення двох акторів на одну роль. Я взагалі не розумію, як

таке може бути. Не вмію в такому режимі працювати. Мені здається, що, зустрічаючись з актором, ти все одно зустрічаєшся з людиною. Одна людина резонує так, друга – інакше. Тому уніфікувати і роботу, і цей досвід неможливо. Цьогоріч у КНУ театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого я вже вдруге набрав акторський курс. Так ось, розпочинаючи навчальний процес, я також усвідомлюю, що кожний із студентів унікальний і з кожним з них своя розмова. Тому, коли молодь проситься прийти до мене в аудиторію (на репетиції чи семінари), я, як правило, відмовляю. Зрідка погоджуюсь, якщо хтось вже надто наполегливий: думаю, добре, дам йому можливість розчаруватися, щоб надалі він не захоплювався. Чому так? Тому що я знаю що саме сьогодні сказати конкретно цьому акторові. А вони слухатимуть і будуть думати, що це якась об’єктивна ситуація. І сприйматимуть її саме об’єктивно, а це ж неправда. Ось така преамбула. Про те, що розмова про актора практично неможлива. Як неможливий і сам театр. Щоразу, коли починаєш робити виставу, в якийсь момент розумієш, що це взагалі неможливо. Як це? Кожен художник – автор, у нього є об’єкт, з яким він має справу. А що робити з театром, в якому об’єкт – це

журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі

ПАСІОНАРІЇ ВІД МИСТЕЦТВА

Текст: Анастасія Головненко, Маргарита Корнющенко, Надія Соколенко Фото агенції repor.to

ГОГОЛЬFEST, звичайно, можна не любити, не ходити на нього, або ж, навпаки, із нетерпінням чекати цього вересневого форуму... І загадувати – чи й цього разу осінь не зглянеться над відвідувачами й учасниками і вечорами буде так само пекельно холодно і дощитиме, як на першому фестивалі у тоді ще не відреставрованому приміщенні Арсеналу. Осінь зглянулася, прорвалася дощем лише в останній день

«Тут і зараз»

ирування життя на території колишнього Електромеханічного заводу, розташованого у промзоні неподалік станції метро Видубичі, немов у мурашнику, не припинялося і на мить не лише протягом 11 днів фестивалю, а й загалом упродовж цілого місяця до його початку. Хоча офіційна програма розпочиналася десь опівдні, але ж окрім цього були й підготовка сценічних просторів, перебудова конструкцій, створення все нових і нових артоб’єктів та інсталяцій, були й місячні літні школи: Кіношкола, перформансу та окремо для арт-менеджерів. ГОГОЛЬFEST і його очільник Влад Троїцький і цього року замірився на велике – дві театральні сцени, три музичних, фудкорт, еко-простір, маркет, літературний простір, дитячий простір, кінотеатр... У багатьох мистецьких напрямках ГОГОЛЬFEST об’єднався з іншими вже добре знаними фестивалями та організаціями: вечір музики від Jazz Koktebel, окрема арт-програма донецької ІЗОЛЯЦІЇ, присутність архітектурного фестивалю CANactions, кінопрограми DOCUDAYS.UA та CINEMAHALL... Складається враження, що на ГОГОЛЬFESTі можливо все – ось ти разом із дітлахами під керівництвом художника і фотографа Вальдемара Клюзка вчишся робити витинанки, або ж під проводом інших митців валяти слоненят, будувати з макаронів, робити пінхол-камеру, а ось – знайомишся із основами 3D-друку, слухаєш лекції з арт-менеджменту, із заздрістю спостерігаєш за учасниками Кіношколи, з’їдаєш свій вегетаріанський бургер чи смачнючий шашлик у фудкорті, вивчаєш палітру саморобних наливок, валяєшся на сіні в еко-просторі, вчишся власноруч ремонтувати велосипед під час Велодня, танцюєш бугі-вугі із переможцями світових конкурсів... А далі облагороджуєш внутрішній світ завдяки театральній, музичній та кінопрограмі. І справді, легко можна повірити, що ГОГОЛЬFEST – це простір можливостей. Це словосполучення – простір можливостей – спершу винесене у назву візуальної програми (куратор – Дарія Кольцова), з легкої руки Влада Троїцького перетворилося на слоган усього фесту. І ці можливості більшою мірою фінансово не підкріплені. Проводити фестиваль і досі доводиться на свій власний страх і ризик. Розвиток ГОГОЛЬFESTу із заявленого сім років тому видимий покроково – дещо розширюється програма, що далі, то більше тут кожний може знайти щось на свій смак. Показ моди від Полі-

український театр

№5/2014

ни Веллер, цікава програма перформансів Крістіни Шишкарьової, шикарні програми відкриття та закриття фестивалю – перформанси «Тут і зараз» і «Dreams of the Lost Road» за участі Dakh Daughters, Dakha Brakha, Tenpoint Vjs, Orkestronika (Франція), поставлені Владом Троїцьким. Презентація його ж проекту «Нова музика» і ескіз опери «Коріолан» за В. Шекспіром. На академічній музичній сцені, наприклад, можна було почути хор «Київ», Мирославу Которович, Ensemble Nostri Temporis, Діну Писаренко та сестер Тельнюк... На камерній театральній сцені – від іспанського кабаре-театру Che-y-Moche, Мистецької групи Яра з Нью-Йорка, до Чернігівського молодіжного театру, незалежних театральних об’єднань Харкова «De Facto» та «Публіцист» і вже звичного на ГОГОЛЬFESTі Нового театру на Печерську. Тим часом у ГОГОЛЬFESTа з’являються нові члени команди... Та все одно левова частка роботи з організації і мистецького наповнення форуму лежить на плечах учасників ЦСМ «ДАХ», художнім керівником якого також є Влад Троїцький. І ось простір їхніх можливостей, здається, і справді безконечний. Ось якийсь чоловік зварює залізяччя, потім ти дізнаєшся, що це – Євген Баль – автор людських силуетів із дроту – інсталяція «Люди», а ось знову ж він виходить на сцену у ДАХівській виставі «Собача будка. Вигляд зверху, вигляд знизу» (що нею театр поновив свою роботу весною цього року). У тій самій виставі – директор фестивалю Максим Демський, чи не в повному складі фрік-кабаре Dakh Daughters Band (які разом із гуртом Даха-Браха буди хедлайнерами фестивалю і мало не щовечора виходили на сцену), а ще Андрій Палатний і Вишня, які так само старанно допомагали іншим учасникам у реалізації їхніх проектів. «Собача будка...» – про те, що бути вільним складніше, аніж рабом, поставлена за творами KLIMа, Василя Барки та Софокла. Про виставу можна прочитати в № 2 журналу «Український театр» за 2014 рік, однак, побачивши її ще раз на ГОГОЛЬFESTі, розумієш, що навіть з огляду на війну на Сході, її актуальність і соціальний меседж стають тільки гострішими. Влад Троїцький використовує по максимуму можливості свої і своєї команди, немовби власним прикладом заохочуючи так чинити й інших. Особливо в сучасних умовах: не розслаблятися, не впадати у відчай, а брати й робити все – все, що вважаєш за потрібне, все, що хочеш, можеш і мусиш.

«Dreams of the Lost Road»

«ГЛИБИННІ МРІЇ» за поезією Сергія Жадана Вистава Мистецької групи «Яра» (Нью-Йорк, США) за підтримки платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ та НЦТМ імені Леся Курбаса

У рамках театральної програми ГОГОЛЬFESTу можна було побачити виставу «Глибинні мрії» Мистецької групи Яра, здійсненої за підтримки платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ. Ця постановка – один із хедлайнерів фесту: тексти Сергія Жадана, спів Dakh Daughters, серед виконавців: Лариса Руснак, Артем Мануйлов, Микола Шкарабан, бандурист Юліян Китастий та учасник ГИЧ-Оркестру Остап Костюк, а в хорі виступили справжні біженки з Донецька. Вистава була про Донбас – його минуле і майбутнє, його сучасні мрії. Її почали робити ще в жовтні минулого року в Донецьку на території заводу ізоляційних матеріалів, де й розташовувалася ІЗОЛЯЦІЯ. Тепер там утримують заручників, а територію заводу використовують також як військовий полігон. Режисер і засновник Яри Вірляна Ткач, Сергій Жадан разом із постановчою групою зустрічалися з молодими донеччанами, розпитували про місто, про мрії. З усього цього народилися «Глибинні мрії». У ній є біженці, є бойовик, є заробітчанин, тут використано чимало документальних свідчень, власного досвіду і спостережень. І дивитися цю виставу виявилося непросто – надто болісною, надто актуальною вона виявляється тепер, коли всі наші серця, наші думки

прив’язані до цього клаптика української землі, який так щедро поливається кров’ю. До зображення цих глибинних мрій Вірляна Ткач виходить через окремі людські історії. Бойовика-дезертира, якого наздоганяють спогади про вчинені жахіття. Біженки, для якої ключі (вже без помешкання) стають запорукою коли-небудь можливого помешкання. Заробітчанина із західної України, який тепер у телевізійних новинах у спалених рештках пізнає колись ним власноруч зведені будівлі готелів, рекреаційних центрів; пізнає по єдиній вцілілій капличці при дорозі – чомусь вогонь її обійшов. Від цих таких сучасних історій вистава розкручується навспак по часовій спіралі. Міс-

то було назване Донецьком лише в 1961 році, до цього воно називалося Сталіним, а ще раніше – Юзівкою. А ще раніше, за часів Київської Русі, тут жили половці, переможені київськими князями... І ще раніше тут просто росли дерева, якісь древні пальми, відбитки стовбурів і листя яких збереглися на уламках каміння й вугілля, видобутого із донецьких шахт. Такі зразки можна було побачити в Донецькому краєзнавчому музеї – тому, що його розбомбили ще влітку. Десь маємо поставити крапку. І знову завести механізм часу, і сказати: «Я повертаюсь». І точно повернутись.

Артем Мануйлов і Лариса Руснак

журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Ганна Веселовська, Майя Гарбузюк, Наталя Єрмакова, Яна Партола Фото: Христина Хоменко

УКРАЇНСЬКА МОЛОДА РЕЖИСУРА:

ОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ

український театр

№5/2014

З 26 вересня до 2 жовтня у столиці відбувся ІІІ Фестиваль молодої української режисури імені Леся Курбаса, який за фінансової підтримки благодійного фонду «Розвиток України» проводила громадська організація «Театральна платформа». В рамках форуму було показано дванадцять вистав з Києва, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Львова та Черкас. Після кожної вистави відбувалося обговорення з фахівцями і глядачами, а у фіналі учасники зібралися на підсумковий круглий стіл, аби спробувати узагальнити свої враження. На жаль, ми не маємо змоги подати тексти усіх, хто брав участь у круглому столі. Виступи друкуються зі скороченнями Ганна Веселовська (театрознавець, Київ) – Спробую об’єктивізувати свої враження, хоча мені досить важко це зробити – я весь час знаходилася десь глибоко всередині фестивалю... Однак хочу говорити про фестиваль і про те, що сталося на цьому фестивалі в більш широкому контексті – української режисури, мистецтва, взагалі нашого життя... Як на мене, все, що було прописано в буклеті як передмова чи, радше, концепція фестивалю, – реалізовано. Було поставлене завдання репрезентувати молоду українську режисуру. Зроблено. Більше того, завданням було репрезентувати її з усієї України. І це теж виконано – ми побачили спектр від Заходу до Сходу. Але не тільки в географії справа. Ми побачили також і спектр естетичних підходів, стилів. Виокремити якісь тенденції у такому випадку – складне завдання. Особисто для мене, з усього побаченого жодної тенденції не складається, і я б не брала на себе сміливість її виокремити, окрім хіба що єдиної узагальнюючої констатації – молода українська режисура є. Переглядаючи вистави, ми весь час сперечалися про категорії жанру, стилю, еклектики, естетичної цілісності чи її відсутності. І це не випадково, тому що сучасна режисура, на превелике щастя, не дотримується жодного канону, для неї не існує за великим рахунком ні Маркса, ні Енгельса, ні Ста«Потрібні брехуни». Режисер – Стас Жирков

ніславського, ні Товстоногова... Молоді режисери йдуть своїм шляхом, роблять, що хочуть. І за моїми відчуттями, важливо, що ці молоді режисери на відміну від більшості старших колег, гранично щиро ставляться до того, що вони роблять. Їм насправді болять ті теми, які вони втілюють на сцені. Їх це зачіпає, по-справжньому турбує. І навіть якщо щось не складається у фінальній реалізації, ти все одно відчуваєш оцю інтенцію особистого болю постановника. І в багатьох виставах прочитується чи біль, чи ніяковіння перед ситуацією, чи відчай, чи настороженість. Власне, ось так і відбувається діагностування суспільства. Можливо, комусь хотілося б іншої швидкості реакції на ті чи інші події, немов у газетах чи теленовинах, іншого рівня реалістичності, як це спостерігаємо в сучасному кіно. Але за своєю природою театр подібний радше на гомеопата, який малими дозами намагається цю отруту із лікувальними властивостями вливати у глядача, у соціум. Поволі намацує больові точки, проблемні зони, пробує на них тиснути. Молоді режисери йдуть саме цим шляхом, спостерігаючи, як глядачі реагують на ці дражливі теми, як вони їх сприймають? На щастя, глядач це сприймає. журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Надія Соколенко Фото надані організаторами фестивалю

РОДОМ З «ПІДВАЛУ» Дивно, що за двадцять з лишком років ми так швидко встигли розгубити колишні міцні культурні зв’язки. Наприклад, із Грузією. Знання про те, чим живе і дихає сучасний грузинський театр, стало справою обраних. Почасти такий розрив, очевидно, відчувають і в Грузії, задля чого в рамках Тбіліського міжнародного театрального фестивалю регулярно проводять шоукейс вітчизняного театру, запрошують представників ЗМІ і кураторів зарубіжних театральних форумів – знайомлять із кращими здобутками поточного театрального процесу

ором зізнаватися, що сучасний грузинський театр довгий час залишався для мене terra incognita, як і його історія... Поза такими постатями як Роберт Стуруа, Темур Чхаїдзе, Софіко Чіаурелі... І поза тим, що ми дізнавалися з історії театру українського – грузинський режисер Коте Марджанішвілі (він же Костянтин Марджанов) у часи Першої світової і революції працював у Києві, або ж товаришування театральними трупами Леся Курбаса і Сандро Ахметелі... Звичайно, одного разу мені пощастило. Коли в нашому Національному театрі імені Івана Франка Роберт Стуруа ставив «Царя Едипа» Софокла із неперевершеним Богданом Ступкою, я відвідувала репетиції. Завдяки Східноєвропейській платформі перформативного мистецтва (ЕЕРАР) цієї осені з’явилася можливість компенсувати таку прогалину. У рамках Тбіліського міжнародного театрального фестивалю (він проходив з 20 вересня до 8 жовтня вже ушосте) була організована зустріч учасників платформи для обговорення низки важливих питань з інституціональної критики. Адже головне, що об’єднує театр Польщі, Румунії, Грузії, Вірменії, України, Росії тощо, – це

український театр

успадкована від Радянського Союзу система репертуарних театрів. Що з нею робити? Це питання хвилює не лише наше Міністерство культури. Кожна країна на свій страх і ризик шукає способів і варіантів вирішення цієї проблеми, нового значення і форми існування і функціонування театральної системи, особливо якщо вона дотується державою. Чесно кажучи, зустріч перетворилася радше на спробу пожалітися на власні театральні проблеми. Питання фандрейзингу та менеджменту для театральних проектів, фестивалів, установ, особливості існування недержавних театрів, професійної освіти... Напевно, головним здобутком цієї зустрічі стала можливість познайомитися з грузинським театром в усіх його проявах у вітчизняних декораціях під час Тбіліського фестивалю. Грузинський шоукейс склав левову частку загальної кількості вистав форуму. На 12 спектаклів-учасників міжнародної програми припало щонайменше 48 грузинських постановок. Тут були представлені спектаклі і державних театрів, і приватних, і копродукції різних грузинських театрів, міжнародні вистави та соціальні проекти громадських організацій. Не лише мистецьке життя, а й історії наших країн останнього століття дуже подібні. Російська імперія, Радянський Союз (до речі, в Тбілісі функціонує Музей Радянської окупації). Незалежність далася Грузії значно більшими зусиллями і втратами, аніж нам. І 1990-ті для них – стрілянина на вулицях Тбілісі під час громадянської війни, економічна й енергетична криза, коли у помешканнях не було ні світла, ні опалення, війна в Абхазії та Південній Осетії. А в 2008 році у Грузію ввійшли російські війська. Природним у цьому випадку було б питання не як розвивався грузинський театр останні 20 років, а як він виживав, як вдалося зберегти мистецтво, театри, акторів? В оглядових статтях на доступних мені мовах не раз натрапляла на згадки, що в найтяжчі моменти всі йшли саме до театрів. У Тбілісі стріляють, а в театрах аншлаги, іде війна – а натомість випускають нові прем’єри і, здається, і через №5/2014

«Макбет»

театральне мистецтво йшла певна сублімація реального пекельного досвіду. Немає світла – сцену підсвічують ліхтариками і таки продовжують грати. Певну слабину театр дав хіба що наприкінці 90-х, коли, аби зберегти театри, подібно як в Україні, почали ставити відчайдушно легкі комедії. Наприкінці 2000-х від цього почали також відходити. З’явилася молода генерація, якій цікаво шукати відповідей на питання, в якому світі вона живе, аніж забуватися у вирі смішних до болю в щелепі сценок, що змінюють одна одну. Якщо говорити про матеріальну сторону, то Тбілісі і Грузія останнє десятиліття старанно відбудовуються. Звична картина – поруч зі недобудованою свічкою якогось люксусового готелю туляться напіврозвалені невисокі будиночки із тріщинами у стінах, але й там десь у глибині горить світло, а балкон прикрашає супутникова тарілка. Зараз у Тбілісі більшість театрів виглядають, мов лялечки: відремонтовані і відреставровані. Це і Театр імені Шота Руставелі, Національна опера, Театр імені Коте Марджанішвілі. Практично з нуля відновили Театр маріонеток Резо Габріадзе, прибудувавши до нього невеличку вежу, подібно як у театрі Образцова у Москві. За інформацією, усе це завдяки бізнесмену і політику Бедзіні Іванішвілі. Якщо ж повернутися до мистецького боку театральної справи у Грузії, то сьогодні тут мирно співіснують представники різних режисерських генерацій, багатьох з них об’єднує ім’я вчителя – Михайла Туманішвілі. Це

Роберт Стуруа

«Харіра»

і Роберт Стуруа, і Леван Цуладзе. А, наприклад, Тбіліським російським театром імені Олександра Грибоєдова керує давній учень самого Стуруа – Автанділ Варсімашвілі. З доробком саме цього театру, як і приватного Свободного театру, заснованого Варсімашвілі у 2001, у Києві вже досить добре знайомі. Безумовно, Роберт Стуруа по праву лишається патріархом сучасного грузинського театру – неперевершений постановник античних трагедій, Шекспіра та Брехта. Роберт Робертович один із найяскравіших представників театру метафоричного, його вистави так само щедро насичені метафоричною образністю, як грузинське застілля різноманітними наїдками. Такий його підхід до прочитання класичних п’єс багато в чому став еталоном для наступних генерацій. Кожна секунда дії щільно насичується соковитими мета-

форами й алюзіями, аж іноді перегляд вистави перетворюється на розшифровування ребусів. У цьому мали можливість переконатися, подивившись «Макбет» В. Шекспіра Кутаїського театру імені Ладо Месхішвілі, поставленого 34-річним режисером Іоане Хуцішвілі. Через «Макбета» він пробує дослідити сучасну історію Грузії і брехливу необов’язковість політиків, які призвичаїлися до годування свого електорату обіцянками. Якось один з київських театральних критиків сказав, що все, що б не ставив Роберт Стуруа, він ставить про грузинський народ. Можливо, саме тому хор навіть у київській постановці «Царя Едипа» виглядав як натовп біженців. Роберт Стуруа очолював Тбіліський театр імені Шота Руставелі з 1980 року, з невеликою перервою – у серпні 2011 року його звільнив тодішній міністр культури Ніка Руруа за нібито ксенофобські висловлювання (згадав в одному з інтерв’ю, що Саакашвілі – вірменин). Акції протесту об’єднали увесь театральний світ Тбілісі, а замість Стуруа біля входу до театру протестувала його лялька. За рік режисера було поновлено, на його вимогу також об’єднали посади художнього керівника і директора.

Під час шоукейсу мені не пощастило побачити нових вистав самого Стуруа. Театр імені Шота Руставелі був представлений копродукцією із Фондом розвитку сучасної хореографії у Грузії імені Георгія Алексідзе – поетичною танцювальною виставою доньки Г. Алексідзе молодого хореографа і режисера Маріам Алексідзе «Харіра» за 21 піснею Джансуга Кахідзе – одного з найвидатніших композиторів, диригентів і співаків Грузії ХХ століття. У цій постановці окрім акторів контемпорарі танцю беруть участь також і драматичні актори. Ще одним патріархом грузинського театрального світу є художник, режисер, письменник,

Резо Габріадзе

«Сталінград»

«Рамона» журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Надія Соколенко Фото: Мацєк Рукаш

ЛЮБЛІНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА На ХІХ міжнародному фестивалі «Театральні конфронтації» у Любліні (Польща) представили увазі глядачів «Повний місяць» українського драматурга Павла Ар’є, а український режисер Павло Юров поставив сценічне читання документального тексту за матеріалами ЗМІ «Донбас, повстань! Казка про Новоросію», створеного ним спільно з Анастасією Касіловою. Утім, це лише частина об’ємної програми фестивалю – у 12 днів пройшло 40 подій: вистав, читань, концертів, кінопоказів, дискусій, зустрічей-презентацій книг, виставок, зустрічей з артистами

ьогоріч куратори фестивалю – Ґжеґож Реске та Марта Кайль – вирішили відмовитися від визначення однієї особливої теми-мотто, яке б визначило програму усього фестивалю. Обстоюючи ідею театру, як місця дискусії, як збудника суспільного неспокою, усі події форуму вони об’єднали у три блоки: колектив, Румунія, ідентичність. І кожний елемент програми, чи це вистава, чи виставка, чи просто зустріч з акторами – це був викликзапрошення до дискусії, до роздумів, до визначення власної позиції з приводу того чи іншого питання. «Театральні конфронтації» виникли, якщо можна так сказати, у перерві між двома іншими знаковими польськими театральними фестивалями – «Контактом» (Торунь) і «Діалогом» (Вроцлав). Два останніх створені театральним режисером Кристиною Майснер і їхньою метою було відновлення та налагодження контактів театру вже незалежної Польщі передусім із західним світом. У «Театральних конфронтацій» завдання дещо інше. Близькість Любліна до кордону з Білорусією та Україною, статус міста, де колись розташовувався російський гарнізон (ще за часів Російської імперії), зумовило спершу зацікавленість фестивалю у мистецтві країн Центральної та Східної Європи. А згодом рамки фестивалю розширилися, охопивши будь-яку безвідносно

український театр

до географії театральну альтернативу. Тут не зустріти масштабних вистав хедлайнерів європейського театру, на кшталт Крістофа Марталера, Алана Плателя чи Ромео Кастелуччі. Але часто в цих камерних виставах іноді ще не добре знайомих польській театральній спільноті постатей відкривається справжній всесвіт театру живого, що має особливий гуманістичний вимір і апелює до чогось такого по-справжньому людяного в кожному глядачі. Цьогоріч до Любліна приїхали театральні колективи з Німеччини і Великої Британії (She She Pop, Gob Squad), США (Pig Iron) та Бельгії (Grupa Berlin). Окрема програма, здійснена спільно з румунським театральним куратором Юлією Поповічі, представила румунську сучасну незалежну сцену: «Паралель», «Квартет перед мікрофоном», «Великі літери», новий епізод «Історії румунського танцю», а також концерт Влаіцу Голцеа. На початку фестивалю знаний румунський візуальний митець Дан Пержовскі розмалював вікна і скляні двері першого поверху Центру культури в Любліні. Минулоріч він робив таку акцію в рамках фестивалю Руртрієнале. Нині у своїх політичних і соціальних малюнкахкарикатурах-написах Дан Пержовскі не обійшов увагою Майдан, Путіна, військову агресію Росії проти України. Як завжди він був лаконічний і дуже точний у своїх образах. №5/2014

Румунська програма – вистави, концерти, перформанси, кінофільми – так чи інакше торкалася й інших тем цьогорічної «Театральної конфронтації». Адже теми і колективу, і ідентичності надзвичайно широкі. Від колективу того чи іншого театру і до колективного несвідомого окремої нації чи всього людства. А ідентичність – це і національна ідентичність і, наприклад, гендерна чи квір-ідентичність. У рамках румунської програми нам вдалося познайомитися із роботою одного із провідних сучасних хореографів Румунії Вавою Стефанеску. Ситуація із сучасним танцем у Румунії така, що, не маючи вишу, який би надавав професійну освіту, ним переважно займаються люди з різних професій – від стоматолога до артиста балету, у процесі вистав набуваючи потрібної кваліфікації. У «Квартеті для мікрофона» в обмеженому закритому просторі, подібному до ліфта чи телефонної будки, імпровізують три актори під супровід дуже цікавого румунського музиканта Влаіцу Голцеа (Vlaicu Golcea). Ця будка поволі заповнюється парою, скло стін тьмяніє, а актори намагаються один по одному видряпатися якомога вище у пошуках свіжого повітря... Молодий режисер Джаніна Карбунаріу вже кілька років досліджує сучасну історію Румунії, починаючи із часів диктаторського правління Ніколаї Чаушеску і до наших днів. Зі своєю театральною компанією «dramAcum» вона робить документальні вистави про добування газу, про роботу Секурітате і трагічні історії пересічних румунів, які потрапляли в лещата цієї спецслужби. «Великі літери» присвячені історії одного підлітка, який, наслухавшись забороненого радіо «Європа», почав писати великими літерами крейдою заклики про свободу румунському народу і організацію руху, подібного до польської Солідарності. Герої вистави – 17-річний Мугур Калінеску, його розведені батьки, два співробітники спецслужб, два однокласники головного героя. Після тиску і розмов зі співробітниками Секурітате, Мугур став переконаним комуністом, почав добре вчитися, але за три роки помер від білокрів’я. Прикро, що вдаючись іноді до мови документів і розповідаючи історію тридцятирічної давнини, Джаніна Карбунаріу подає персонажів дещо плакатно, не намагаючись розвинути характери, показати розвиток самої історії... Найприємнішою виставою став 30-хвилинний перформанс «Історія румунського танцю» Мануеля Палмуса. Ті, хто займався в Румунії контемпорарі танцем, для того, аби заявити про себе, влаштовували провокації наприкінці звичайних вистав у їхній Національній опері – прориваючись на сцену під час поклону і танцюючи перед публікою. Наступним кроком був випуск книги Історія румунського танцю, цього разу на про-

«Паралель»

«Історія румунського танцю»

журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Христина Хоменко

СВЯТО ВРОЖАЮ

З 22 до 29 листопада у Києві пройде V фестиваль-конкурс сучасної драми «Тиждень актуальної п’єси». Це авторитетний всеукраїнський форум молодих драматургів, режисерів, акторів, критиків, людей, які цікавляться сучасним театром. Програма фестивалю традиційно складається з вранішніх лекцій від провідних зарубіжних фахівців, денних майстеркласів і лабораторій з написання п’єс та співпраці драматурга з театром, а також вечірніх сценічних читань п’єспереможниць у конкурсі

український театр

№5/2014

а час життя фестивалю вже виник рух «Українська нова драма». Ось що з цього приводу говорить куратор фестивалю, режисер Андрій Май: «Для розвитку українського театру я бачу два шляхи: перший – це гігантська пасіонарна робота, як у Влада Троїцького, а другий – це створення професійного співтовариства певного напрямку “українська нова драма”, де драматурги виступають як рушійна сила. Однак в Україні поняття “професійний драматург” відсутнє, бо цьому ніде не вчать». Зіткнувшись з проблемою драматургічної освіти в широкому розумінні цього слова, адже «корочка» з університету проблеми не вирішує, організатори вже вкотре складають програму, насичену великою кількістю майстер-класів, що спрямовані передусім на створення нових п’єс. Програма минулорічного фестивалю починалась об одинадцятій годині ранку і закінчувалася близько одинадцятої вечора. Тож якщо ти запланував відвідати всі заходи фестивалю, навіть не встигаєш випити каву – пригадують учасники. На це організатори зауважують, що щільний графік – нормальна європейська фестивальна практика і знову вирішують, на що цього разу виділити годину часу: на обідню перерву або на щоденний круглий стіл. «Кожного року ми спостерігаємо, як сюжети, озвучені на семінарах чи майстер-класах фестивалю, повертаються до нас наступного року вже у вигляді п’єс» – зауважує куратор фестивалю, драматург Ден Гуменний. Драматурги, які ще кілька років тому писали свої перші п’єси, нині є постійними учасниками міжнародної лабораторії в The Royal Court Theatre (Великобританія), білоруської виїзної драматургічної лабораторії. До того ж вісім творів драматургів, яких відкрив «Тиждень», цього року потрапили у шорт-листи різних номінацій одного з найпрестижніших фестивалів нової драми «Любімовка» (Росія). Тож результат діяльності фестивалю, як-то кажуть, помітний без окулярів. За кілька років склалася своєрідна тенденція: на лекціях керівника московської «Школи театрального лідера», критика Єлени Ковальської щоразу маємо повний зал. У 2012 році вона багато розповідала про досвід створення документальних вистав в обласних театрах. Торік акцент у лекціях був зроблений на вибудовуванні театром комунікації зі своїм глядачем. Зустрічі з Єленою Ковальською завжди вельми пізнавальні. По-перше, вона насправді володіє широким спектром знань зі світової практики театру, по-друге, приязно ділиться власним досвідом роботи в російських пострадянських реаліях. Тому фестиваль з приємністю анонсує, що й цьогоріч цикл лекцій Єлени Ковальської буде продовжено. Також на V фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» учасники майстеркласів матимуть змогу продовжити спілкування у форматі семінарів із Максимом Курочкіним, відомим українським драматургом, що мешкає у Москві. Характерною принадою зустрічей з ним завжди був діалог, що будувався не навколо прагматичних завдань на кшталт «як написати гарну, цікаву п’єсу», а навпаки – відривав від буденності і заводив у високі емпіреї, змушував замислитись, як створити щось унікальне, неповторне, своє. «Зараз відбувається переорієнтація в напрямку до Європи. Це важливо для мене, для руху української нової драми, і для прогресу в цілому, тому що це завжди знайомство з тим, чого ти не знаєш, не розумієш, або воно тобі не подобається, але це важливо для процесу» – коментує програму фестивалю Андрій Май.

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

фестивалі «ВінВонаЖиття»

«Принцеса на горошині» Текст: Юлія Коваленко Фото надані організаторами фестивалю

З 11 до 14 вересня в Києві тривав IV Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок «Прем’єри сезону» (організаторами виступили Український центр «UNІMА» в особі Леоніда Попова та директор фестивалю, керівник Київського приватного театру ляльок Юрій Тітаров). Вже на церемонії відкриття було задано головну ідею форуму: попри війну, зібрати в столиці великої європейської держави представників усіх її регіонів. На чорній ширмі юні лялькарі майстерно вигаптували стрічкою контури України, а далі так само лаконічно та символічно позначили міста–учасники фестивалю: вітрильник-Одеса змінювався на княжого Лева, а той поступався місцем профілю Миколи Гоголя...

кщо на відкритті в символічному етюді Сергія Забродіна студенти КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого, бавлячись, об’єднали Україну від Стрия до Ворскли, то програма фестивалю довела, наскільки ж неоднорідною є наша країна і у світоглядному, і в суто естетичному прояві. Лялькові «Оскари» від членів міжнародного журі Рімантаса Дрієзіса (Вільнюс), Івана Согеля (Кошице) та Ганни Веселовської (Київ) дісталися киянам та полтавчанам, яких представляв один режисер – Марина Назаренко. Втім, абстрагуючись від лауреатств: заради чого збирались? Чи не за тим, щоб влаштувати Україні побачення віч-на-віч із собою у часи, коли в країні так багато конфронтації реальної та фальшивої? Важливо, що саме IV «Прем’єри сезону» вперше відійшли від віртуального огляду для справжньої фахової толоки десятків учасників. Почну із сумного. І я навіть не про смерть корифея української лялькарської сцени Шарля Фоерберга – а він пішов з життя зненацька, ще в передостанній день форуму ми бачилися в його рідному муніципальному театрі! Я сумую з приводу того, що, як з’ясувалося, на мапі України ще лишилися заповідники «радянських» за всіма прийомами театрів. Шкода було півгодини, проведених «на аудієнції» у Миколаївського приватного театру «ІстАрт»: троє акторів показали виставу «За щучим велінням», у якій режисер та художник Андрій Солоняк навіть не намагався розкрити ідею казки. Та й вистава Херсонського обласного театру ляльок «Яструбок» (режисер Борис

український театр

№5/2014

ТОТАЛЬНА UNIMAЦІЯ

Чуприна) вразила засобами виразності з урочистих концертів до чергового партз’їзду півсторічної давнини. Недоладним тут було все: і псевдопатріотична п’єса, і провінційний надрив акторів… Про те, наскільки ця вистава випала з часу і простору аудиторії, засвідчив вигук із зали на черговий архаїчний заклик: «Ніколи ми не будемо братами»! Несподівано невиразно пролунав на форумі начебто найкращий у Львові в цьому жанрі театр «Люди і ляльки». Вистава «Лелеченя і опудало» (режисер Євген Гімельфарб), не зважаючи навіть на сумлінну відшліфовану гру акторів, приспала глядачів з перших хвилин. Боротися з нудьгою довелося і на архітрадиційній виставі київського муніципального театру ляльок «Сонячний промінь» (режисер Михайло Урицький). А от спектакль художнього керівника цього столичного театру Сергія Єфремова «Півтори жмені», поставлений у Чернівцях, продемонстрував омріяний зразок живого театру і, водночас, того етнографічного українського театру ляльок, без якого не обходиться жоден форум. І в ляльках Віри Задорожньої, і в гармонійному ансамблі і, зокрема, у дійсно дотепному конферансі бойківського Вівчара (Тарас Козловський) проявилися очікувані від театру рівень культури та вікова адресність. Тож в Україні є достатньо театрів, здатних протиставити актуальні пошуки «вчорашньому дню». На запитання, чи є в театрі ляльок «нова хвиля» режисури, відповідаю ствердно. Приміром, робота Ігоря Федірка «Іванкова сопілка» з Миколаїв-

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

persona grata Текст: Валерій Гайдабура Фото і лист з фондів Центрального державного архіву літератури і мистецтва України

ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Я ЇДУ НА ПЕРЕДОВУ...

Ольга Кусенко і Наталя Ужвій на шефському концерті у Сімферополі (1950-ті роки)

верніть увагу на дату написання Ольгою Кусенко листа до Ташкента, де разом із колективом франківців Наталя Ужвій працювала в евакуації, – це серпень 1943 року. А 17 жовтня цього ж року Н. Ужвій бідкалася в листі до актриси Єлизавети Хуторної: «Як ми із Женею (Євгеном Пономаренком – чоловіком Н. Ужвій. – В. Г.) не доказували, що теж мусимо поїхати з бригадою на фронт, нас не відпустили, бо немає ким замінити в репертуарі... Єдине, чим я, може, буду компенсована, це коли моя праця в “Райдузі” дійсно буде високомистецькою і дійде до сердець і свідомості глядача»... У січні 1944 року тріумфально відбулася прем’єра кінофільму «Райдуга». Серця мільйонів кіноглядачів як власний відчули пекучий біль серця приреченої на смерть партизанки Олени Костюк. Притиснувши до грудей мертву дитину, босоніж по снігу, по льоду, вона бігла, падала і піднімалася. Здавалося, її підносить над землею духовна сила мучеництва... ...По війні у колективі франківців Ольга Кусенко на очах у Наталі Михайлівні виросла на першокласного майстра. Вони товаришували, часто були поруч і збоку могло здатися, що це – моложава шляхетна мати та її чарівна дочка. Обидві були громадськими діячами. По-особливому дорогими для Ольги Яківни були ролі, котрі раніше теж на франківській сцені грала її старша колега: Беатріче у шекспірівській комедії «Багато галасу даремно», Анна в драмі «Украдене щастя» І. Франка, Маруся в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького... Перегук театральних часів і сміливе, чесне змагання сценічних талантів... Отже, лист Ольги Кусенко...

український театр

№5/2014

Лист Ольги Кусенко, що була на Сталінградському фронті, до Наталії Ужвій – на той час вже зірки № 1 українського радянського театру і кіно, з яким через 70 років після його написання журнал знайомить широкий загал шанувальників театру, вражає передусім чистою та життєствердною нотою патріотизму й громадянськості, тобто тим, без чого не існує справжній митець. А для мистецтва сучасного українського кону ця проблема належить до першорядних

3 серпня 1943 р. Здрастуйте, дорога, люба моя Наталя Михайлівна! Прошу не дивуватися моєму листу, я знаю – він для Вас неочікуваний. Я, Ольга Кусенко, студентка Київського театрального інституту. 1941 року в умовах війни я складала державний іспит разом із моїми товаришами. Інститут було закінчено, диплом одержано – що ж тепер? Я стала медичною сестрою і добровільно пішла в армію. Рік роботи на фронті навчив мене дуже багатому, багато довелося пережити, загинув батько і втрачена мати з братами і сестрами. Ой, як тяжко! Ось уже рік я працюю на фронті за спеціальністю, я фронтова артистка, я щаслива своєю долею. Вчора на урочистому засіданні мені вручили медаль «За оборону Сталінграда». Сталінград, дорога Наталю Михайлівно, це наш прапор. На мою долю випало щастя весь час бути тут. Часто мені доводилося своє гаряче слово і пісню заміняти на санітарну сумку. Під вогнем ворожих батарей ми пробирались у шанці до бійців із віршем та піснею. Бійці радісно, із сльозами на очах, зустрічали нас. І потім нам здавалося, що частину свого серця ми залишаємо в цьому маленькому бліндажі, такими безкінечно дорогими були нам бійці. Люба Наталю Михайлівно, я не смію затримувати Вашу дорогу увагу. Я Вас дуже, дуже прошу допомогти моїй подрузі Ользі Галицькій. Вона працює медичною сестрою в Ташкентському евакогоспіталі № 1262. Ми разом закінчили театральний інститут, вона була у нас найталановитішою, найкращою, одержала диплом з відзнакою. Але їй не поталанило з влаштуванням на роботу в театрі. Тому, Наталю Михайлівно, прошу допомогти їй влаштуватися або у фронтову бригаду або, якщо це тільки можливо, у театр. Ми все життя будемо Вам вдячні! Через годину я їду на передову, чекаємо на машину. До побачення! Вірю, що буду в дорогому Києві і там матиму щастя бачити Вас у нашому театрі. Міцно тисну Вашу руку. Мій фронтовий привіт усім товаришам! Ваша Ольга Кусенко

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

persona grata Текст: Валерій Гайдабура Фото з архіву Національного театру імені Івана Франка та Державного кінофотофоноархіву

ЦІ ДВІ ЗАГАДКОВІ СВІТЛИНИ Вони – з нашого театрального архіву, надзвичайно колоритні і споріднені тим, що їх не легко розшифрувати – де і за яких обставин відбулося те, що на них відображено? На першій – поруч стоять усміхнені Гнат Юра і Франческа Гааль, на другій – костюмована трійця акторів – посередині Гнат Юра в образі Копистки з вистави «97» Миколи Куліша, а ліворуч і праворуч від нього – в костюмах героїв з вистави московського Госету «Подорож Веніаміна Третього» актори Соломон Міхоелс і Веніамін Зускін...

віт, що собою уособлювала угорська кінозірка Франческа Гааль, був такою ж мірою відмежований від життя українського радянського мистецтва, якою, як уявлялося, і Гнат Петрович не вписувався в коло зацікавленості цієї чарівної кіно-діви... Однак на фотознімку їхні обличчя випромінюють непідробну радість і щастя – ну, просто засватана парочка... або герої популярної телевізійної передачі, де близькі люди нарешті знаходять одне одного... Не пам’ятав чогось подібного з життя свого батька його син Юрій Гнатович Юра, хоча ця світлина до театру потрапила саме з домашнього архіву Гната Петровича. Орієнтир дав напис, зроблений рукою Г. Юри: 22/ IХ.1945 р. Далі – вдамося до журналістського штампу – пошук покликав у дорогу... На щастя, той шлях не видався довгим, – «заговорили» київські газети зазначеного часу та фонди Державного кінофотофоноархіву... Отже, про фото № 1. Точилася Друга світова війна. Німців вже гнали через Європу до їхнього лігва. Дорогою (рефлекс убивць!) вони відшуковували і знищували комуністів, циган, євреїв. Франческа Гааль належала до третього розряду «уподобань» нелюдів і тому переховувалася в підвалі садиби своїх приятелів у передмісті Будапешта. Якось, почувши з подвір’я голоси радянських солдатів, вона стрімко вибігла з підвалу і що є сили кілька разів закричала: «Я – Петер!» Воїни, що оточили її, пізнали чарівну і веселу кіноактрису – на той час комедія «Петер» вже близько десяти років жила на світовому екрані. Після тієї будапештської зустрічі, що врятувала Франческу Гааль від переслідування фашистами, вона мріяла побувати на землі визволителів... ...Ленінград, Москва, Київ – цей маршрут у вересні 1945 року їй подарувало радянське товариство культурних зв’язків із закордоном. «Франческа Гааль в Києві» – під цим заголовком «Київська правда» 22 вересня 1945 року починає друкувати інформацію РАТАУ про перебування зірки екрану в столиці України. «20 вересня Франческа Гааль оглядала місто, знайомилась з його визначними місцями – побувала в Києво-Печерській Лаврі, а ввечері була присутня на спектаклі “Багато галасу даремно” у Театрі імені Івана Франка; 21 вересня відвідала Київську студію художніх фільмів, де з великим інтересом переглянула нові фільми “Нескорені” та “Українські мелодії”. Ввечері в

22 вересня 1945 р. Гнат Юра і Франческа Гааль під час перебування кінозірки в Києві

український театр

№5/2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

in memoriam

РОСТИСЛАВ ПИЛИПЧУК 10.07.1936 – 26.08.2014 ФАНАТ ФАКТІВ Таке рідко буває, але ще за життя Ростислав Ярославович Пилипчук став людиноюлегендою. Про його ерудицію, ретельність, прискіпливість, а також надмірні перестороги й обережність ходили перекази і серед колег-театрознавців, і в широких наукових колах. На загальному тлі наукоподібної приблизності надто багатьох він шокував тим, що примушував і молодих, і досвідчених дослідників по кілька разів переписувати статті, аспірантів доводив мало не до нервового зриву, примушуючи дошукуватися детальних підтверджень фактів у архівах, а доктору наук міг відмовити у публікації, якщо не вважав його концепцію достатньо обґрунтованою. Дивував він колег і своїми науковими зацікавленнями. Його дослідницькі інтереси наче навмисне розтікалися в географії та часі, що він сам, застерігаючи інших, називав розпорошенням. При цьому питання чому він переймається «театральною мізерією», а не пише грубезну книжку, Пилипчук випереджав розповіддю про академіка Олександра Білецького, який не написав жодної цілісної книжки, але мав багатотомне зібрання праць. Багатолітній дослідник українського театру на Галичині свої опубліковані на сторінках львівського театрознавчого журналу «Просценіум» статті про театр товариства «Руська бесіда» міг би скласти під одну палітурку у найкоротший термін. Але Ростислав Пилипчук уперто не робив цього і все блукав «берегами» історії вітчизняного театру, відкриваючи маловідомих українських драматургів ХІХ ст., описуючи захоплення юного Івана Франка оперетою чи друкуючи розвідки про Марка Черемшину і Ольгу Кобилянську як потенційних драматургів. Відтак локальні явища вітчизняної театральної історії ставали для нього пріоритетними, оскільки про них він писав найбільше і найдокладніше, натомість усе, що стосувалося театру українських корифеїв, поставало з-під його пера, переважно, у вигляді передмов, приміток, рецензій. Уявлення про різнобічність і всеохопність театрознавчих розвідок Ростислава Ярославовича Пилипчука було б неповним, якщо не

український театр

згадати, що це були виключно глибокі джерелознавчі праці, базовані на ретельно опрацьованих архівних матеріалах. Так, він відкрив дату появи першої вертепної скриньки в Україні, описав маловідомій твір шкільного театру «Просфоніма», висвітлив так званий «дощепкінський» період харківського театрального життя, уточнив дату народження театру імені Марії Заньковецької. І кожна з цих статей світилася його винятковою ерудицією, знанням історичного процесу і театральних деталей. Разом ці розпорошені тексти утворювали своєрідний театральний континент, визначали контур історії вітчизняного театру, на якому він ретельно позначав те, що ніхто крім нього не міг зробити. Задумана колись Р. Пилипчуком дисертація про вітчизняний театр першої половини ХІХ століття в його дослідницькій уяві з роками розрослася до масштабів величезного багатотомного видання про так званий класичний доавангардний період українського театру. І, вочевидь, саме в цій справі він, друкуючи в академічній «Історії української культури» оглядові меганариси, намагався встигнути розставити всі крапки над «і», позначити та встановити всі важливі дати та знакові прізвища. Останніми роками до праці над прокресленням контурів вітчизняної історії Ростислав Ярославович залучав все нових і нових науковців. Власне, вже залишивши поважну адміністративну посаду ректора Київського національного університету театру кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, з початку 2000-х він не адміністративним керунком, а авторитетом театрознавця-україніста № 1 починає упорядковувати і редагувати фундаментальні наукові видання Записок Театрознавчої комісії НТШ, а згодом Науковий вісник КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого, у яких з’являються сотні доведених ним до друку публікацій з усієї України. День за днем, працюючи як археолог і детектив, Р. Я. Пилипчук уточнював і вишукував факти, сприймаючи написане іншими навмання і приблизно не просто із роздратуванням, а з гнівом. Визначені ним дати й назви, історичні подробиці інколи навіть поглинали мистецьку картину, і театр здавався вторинним порів-

№5/2014

няно із тим, про що він хотів сказати. Мабуть, у цьому і був парадокс видатного вченогомистецтвознавця Р. Пилипчука, для якого театр залишався першим студентським коханням, а факт – реальною потребою особистісного виживання. Адже в обставинах радянського облудливого існування, де йому, номенклатурному науковцю, доводилося повсякчас манкірувати і прилаштовуватися, доведений науковий факт він абсолютизував як єдине свідчення правди. Його науково-дослідницький максималізм, його постійне заохочення до театрознавчої праці інших, його втішання гідними науковими кроками молодих таки перетворило знання про вітчизняний театр на справжню науку. З кожним днем під його рукою і завдяки зусиллям багатьох все точніше промальовувалася карта українського театру від Луганська до Ужгорода, від скоморохів до постмодерну. Одержимий ідеєю розбудови вітчизняної науки про театр, своєю працею він переміг обставини та час. А своїх численних учнів наче зобов’язав не сидіти без діла, а довести розпочату ним справу до кінця. Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА (Київ)

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

книжкова полиця ПОРТАТИВНИЙ АРХІВ Гайдабура В., Терлецький Й. «Заграва»: український театр Канади. – Торонто, 2013. – 439 с.

Текст: Леся Тихменєва

Об’ємистий том видано до 60-річного ювілею українського драматичного театру «Заграва» силами цього ж колективу. Під обкладинкою із дбайливою педантичністю зібрані численні документи з історії цього театру. Афіші, програмки, рецензії, світлини, викладені в хронологічному порядку у примхливий візерунок, за яким проступає доля діаспорного театру. Один із упорядників книги та автор вступної статті Валерій Гайдабура, який вже багато років досліджує український театр в еміграції, наголошує, що наразі «Заграва» – останній діючий український театр на Американському континенті. Історія «останнього з Могікан» починалася в повоєнні роки. Біля витоків театру «Заграва» стояли Юрій Бельський, Володимир Довганюк та Володимир Ільків. Пізніше театр очолив Йосип Терлецький, який донині опікується цим колективом, продовжує справу своїх учителів. Варто зауважити, що спадкоємність, інколи навіть символічна – одна із суттєвих характеристик «театру у вигнанні». Власне і «Заграва» – це передусім продовження і подовження пам’яті про україн-

ський національний театр 1920–1930-х років. Ю. Бельський – учень славетних акторів-курбасівців з Театрустудії під керівництвом Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської. У репертуарній історії торонтської «Заграви» є знакові для української культури і театру твори: «Адвокат Мартіан», «Бояриня», «У пущі», «Кассандра» Лесі Українки, «Украдене щастя» Івана Франка, «Суєта» Івана Тобілевича, «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Є і п’єси драматурга Анатолія Крима «Нелегалка» та «Євангеліє від Івана», що недвозначно свідчить про тісний зв’язок цього колективу із мистецьким процесом сучасної України. Книжка спонукає до подальших рефлексій та розвідок, адже містить лиш архівні джерела і не пропонує жодних аналітичних матеріалів, які б вводили феномен театру «Заграва» у широкий культурний контекст українського діаспорного театру. Таке дослідження – справа майбутнього. А це видання – справжній портативний архів для домашнього вжитку – прискорить його появу.

ДРАМАТУРГІЯ ДЛЯ ІНШИХ Монастырь для своих: [сборник пьес и инсценизаций] / сост. Г. Касьянов [и др.]; вст. ст. А. Пушкиной. – Чернигов, 2014. – 431 с.

Текст: Людмила Пархоменко

У Чернігівського молодіжного театру, як у порядній родині, чимало вишуканих традицій, власних секретів, спільних спогадів, які рік за роком складаються в історію цього колективу. Нині, до ювілейного 30-го сезону, молодіжники підготували для глядачів і театралів усієї країни черговий сюрприз – книжку. Хоча випускати книжку на ювілей вже увійшло у звичай театру. Перше театральне видання з’явилося 10 років тому під назвою «Зібрання квітів» (саме так з давньогрецької перекладається «антологія»). У цій оранжерейній колекції були зібрані статті й мемуари про акторів і вистави Чернігівського молодіжного театру. Друга книжка називається «Монастир для своїх». Художній керівник театру й упорядник видання Геннадій Касьянов уподобав назву статті київського театрознавця Анни Липківської, яка ще на початку 90-х так зворушливо охрестила колектив затятих самовідданих молодих людей із напрочуд натхненими обличчями. За ці роки мало що змінилося. Поруч із юними колегами засновники легендарної «Молодіжки» й до цього часу виходять на сцену, хвилюючись ніби вперше, і на відстані витягнутої руки у малесенькому затишному залі розмовляють щовечора з глядачами. Щиро. Відверто. Схвильовано. Розмовляють про найважливіше.

український театр

№5/2014

І так було ще наприкінці 80-х, коли до Чернігівського молодіжного театру вирушали, як на прощу, аби побачити спектаклі, що мужньо протистояли офіційному радянському дистильованому мистецтву. Ті, хто бачив, і досі зі щемливою ностальгією згадують вистави «Одинадцять сторінок воєнної прози» за творами Бориса Васильєва, «Ювенільне море» Андрія Платонова, «Лоліта», п’єса Едварда Олбі за романом Володимира Набокова, «Над прірвою у житі», п’єса Юрка Іздрика за романом Джерома Селінджера, «Вишневий сад» Антона Чехова у перекладі Петра Панча, «Декамерон 1/20» Джованні Боккаччо, «Український вертеп» за редакцією Олексія Кисіля, «Мій бідний Марат» Олексія Арбузова у перекладі автора цих рядків... У книзі «Монастир для своїх» зібрані тексти всіх цих вистав. Деякі з них – бібліографічні раритети, деякі – авторські інсценізації, а разом – унікальна колекція, що, впевнена, стане в нагоді не одному режисерові чи театрові, адже література ця актуальна завжди. А на згадку про Молодіжний театр – численні фотографії, обсади, навіть жартівливі схеми стосунків героїв п’єс. Книга виглядає сучасно й вишукано, немов стильна пані на прем’єрі – в цьому неабияка заслуга київського дизайнера Андрія Чумаченка.

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році Вартість передплати на рік П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2248,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

143,10 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269 111,90 грн

177,18 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (044) 498-23-65

ISSN 0207-7159 Український театр. – 2014. – №5. – С. 1–56 Індекс 74501

Ескіз Петра Богомазова афіші до вистави «Сімейні сцени» Ганни Яблонської Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Режисер – Дмитро Весельський. Художній керівник театру – Едуард Митницький