журнал "Українська культура" №5 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 5 (1025) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Шлях здорових відчуттів Ерделі

Де бродить привид соцреалізму

Приборкання монстрів за Ковачем

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 5 (1025), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 +38 (093) 712-29-57 ukr.cult@ukr.net www.facebook.com/UkrCulture Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Видавнича рада: Олесь Журавчак, Наталія Коваль, Лариса Нікіфоренко, Віктор Пасак, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Людмила Човнюк (остаточний склад ради у процесі формування) В. о. головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук Редакція «УК» висловлює подяку начальнику управління культури Закарпатської ОДА Юрію Глебі за допомогу в роботі над проектом «Ми – Україна: Закарпаття» Автори: Василь Бедзір, Росана Бісьмак, Михайло Бейреш, Михайло Бриних, Віктор Вечерський, Оксана Головчук, Лариса Гончаренко, Сергій Грабовський, Катря Кот, Кристина Лісовська, Ніна Малишка, Володимир Мишанич, Марія Мурадханян, Руслан Онопрієнко, Вероніка Станчак, Віктор Теличко, Марина Щербенко Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 2 червня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

убиться у стрімкому інформаційному потоці людина, втрачає орієнтири у щільному пропагандистському тумані частина суспільства. Потрібен поводир? А, може, — активність мозку? Життя за рефлекторним, інстинктивним, ментальним, логічним чи почуттєвим принципом? Кожен із них окремо — перекіс, спотворення дійсності та зациклення особистості, подеколи аж до її повної деградації. Намагання поєднати та узгодити усі ці принципи — велика робота. Шкала виміру подібної працеспроможності у відношенні самого себе широченна: від неосяжного піднесення і натхнення до невпинної деструкції та занепаду. І як ми бачимо вже протягом тривалого періоду, така робота не під силу дуже багатьом у нашому суспільстві. А ще є ті, хто цими процесами або вже давно керує, або намагається управляти. Якщо мозок членів суспільства активований, керувати ним значно важче — можна впливати. Що, власне, робиться через ЗМІ, телебачення, продукуючи серії новітніх міфів як в ідеології, так і в культурі, та безсоромно маніпулюючи свідомістю мас. Якщо маса воліє поводирів, вони спливають — ми це спостерігаємо у ситуації на Сході України. Сплило те, що мало би бути змите і продезінфіковане у будь-якому цивілізованому суспільстві. Але його, як виявилося, надто багато, воно копичилося, культивувалося на місцях, підгодовувалося ззовні, а тепер неконтрольованою лавиною підминає та змітає усе у процесі свого падіння у прірву. Страждають усі: і маса, і думаючі. Як активувати здатність частини суспільства до роботи — у професії, у вихованні своїх дітей, у побуті, у своїй голові? Деструкція — це ще не повна руйнація. Хоча б інстинкт самозбереження має спрацювати. Отже, надія є. Що робити? Певно, спілкуватися, розповідати, слухати, їхати туди, запрошувати сюди, роз’яснювати. Що можемо робити ми, культурологічний журнал? Пояснювати і показувати, що людина народжується для радості і щастя. Що вона спроможна продукувати добро та красу і сприймати їх через мистецтво, і роздемонізовувати історичні, ідеологічні, культурні міфи, і розкривати один одному себе. Тому «УК» нині говорить саме про це — «міфи культури». Тому придумали об’єднуючий проект «Ми — Україна». Сьогодні відкриваємо для нас усіх Закарпаття.

95220 Обкладинка: А. Ерделі. Кафедральний собор в Ужгороді. 1930 р.р. П., о.

Щиро, редакція журналу «Українська культура»

4- 9

36-39

59-63

Віктор Вечерський Пам’ятки Срібної землі

Руслан Онопрієнко Фотограф прямої дії

Василь Бедзір Закарпатці веcеляться … серйозно

10-13

64-67

Галерея ILKO Gallery: культурний центр Закарпаття

14-17

40-41

Оксана Головчук, Михайло Бейреш Vivat, Театр!

Віктор Теличко Закарпатська музична Шевченкіана

18-21 Вероніка Станчак Срібний Татош

22-27 Архітектура Замки Закарпаття

Володимир Мишанич Шлях здорових відчуттів

46-49 Ніна Малишка Тридцять три сезони закарпатських лялькарів

Катря Кот Як приборкати монстра?

Лариса Гончаренко Томаш Деяк: поза трендами

31-35 Томаш Деяк Колискова Кусто (з майбутньої збірки)

Марина Щербенко Поп-арт. Українські послідовники

42-45

50-53 28-30

68-70

54-57 Кристина Лісовська Василь Козар: Головне, тільки б не байдужість

58 Цікавинки Закарпатського краю

71-73 Михайло Бриних Карфаген Загребельного, Троя Гончара

74-75 Сергій Грабовський Фальшива історична пам’ять як загроза національному буттю

76-79 Марія Мурадханян У кіно – дві функції: відображати навколишню реальність та створювати нову. Зігфрід Кракауер

Всеукраїнський культурологічний проект «Ми – Україна», започаткований журналом «Українська культура», прямує на захід. Представляємо культурологічний портрет наймолодшої області України, що розташована на крайньому її заході і має територію у 12,8 тис. кв. км., — Закарпатської. Це багатонаціональний край із населенням у 1,2 млн. чоловік, серед яких 78,4% складають українці — основне і корінне населення. Проживають тут також угорці, росіяни, румуни, словаки, цигани — усього понад 30 національностей. Це єдина з областей України, яка межує з чотирма зарубіжними країнами — Угорщиною, Польщею, Румунією і Словакією. 70 відсотків її території складають гірські та передгірські зони. Закарпатська область — це одна з найпрестижніших рекреаційних зон нашої країни з великою кількістю можливостей для лікування та відпочинку. Це древній край з унікальними пам’ятками, з колоритними традиціями, які бережуть, передають із покоління у покоління та з радістю, невичерпною гостинністю демонструють працьовиті, талановиті, привітні й мудрі люди — закарпатці. Отже, рушаймо у чарівний куточок смарагдових лісів та гірських потоків — Закарпаття.

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

Пам’ятки Срібної землі

— писав про Закарпаття у вірші «Срібна земля» український поет Празької школи Іван Ірлявський (1919-1942). Він народився на Закарпатті у селі Ірлява, а загинув у Києві, в Бабиному яру, разом з Оленою Телігою як член культурної референтури ОУН. Саме це покоління борців за українську незалежність і українське Закарпаття спопуляризувало поетичну назву краю — Срібна земля

Обкладинка збірки поезій Івана Ірлявського «Голос Срібної землі». Прага, 1938 р.

кось непомітно у березні цього року минуло 75-річчя фактичного початку для українців Другої світової війни, а саме — збройного загарбання Угорщиною Карпатської України — з дозволу Адольфа Гітлера і з мовчазної згоди Сталіна (той категорично не бажав появи «ґудзика» — незалежної, хоч і маленької держави, в назві якої було б присутнє слово «Україна»; бо, мовляв, потім «до того ґудзика захочуть пришити шинель — усю Україну»). Тоді в боях з угорським військом і від розв’язаного угорцями терору загинуло від 2 до 6,5 тисяч захисників Закарпаття. Зрозуміло, що шансів виграти в цьому зіткненні не було, але, як сказав начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський, «коли вже немає

розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь». Про це бойовище нагадує по-українськи скромний монумент на Красному полі — занадто скромний як для такої історичної події. Загалом Закарпаття надзвичайно багате на найрізноманітніші пам’ятки — не кажучи про замки, тут є і справжня європейська готика, і палаци в різноманітних європейських стилях, й унікальні дерев’яні церкви, кожна з яких з часом набуває значення раритету загальноєвропейського рівня. Нижче подаємо лише кілька найцікавіших пам’яток цього найближчого до справжньої Європи регіону України.

Меморіальна таблиця на Красному полі. Текст слушно акцентує, що захисники Закарпаття боролися не за якісь регіональні інтереси, а за Українську самостійну соборну державу

Меморіал на Красному полі. Тут 15–17 березня 1939 року в ході Україно-угорської війни відбувся найбільший бій, де на погано оснащених (лише стрілецькою зброєю) бійців Карпатської Січі напала озброєна танками, артилерією та авіацією армія Угорщини. Угорська католицька церква тоді проповідувала: «Викорінити і залізом випалити український дух у наших історичних Карпатах!» При цьому брати-слов’яни, замість допомоги, кепкували: так, на зустрічі Президента тоді вже незалежної Словаччини з Кабінетом Міністрів один із міністрів сказав: «А тепер Волошин (Президент Карпатської України) може понести свою Україну в рюкзаці». Підла реакція нації, яка сама скаржиться, що «1000 років перебувала під угорським пануванням»!

Територія Срібної землі у прадавні часи входила до складу Великої Моравії — слов’янського князівства, в якому розпочали свою проповідницьку діяльність учителі слов’ян — солунські брати святі рівноапостольні Кирило і Мефодій, творці слов’янської азбуки, а з 1980 року — покровителі Європи. Про це нагадує сучасний пам’ятник у центрі Мукачевого

В інтер’єрі костелу св. Єлизавети у вівтарі частково збереглися середньовічні фрески з зображеннями лицарів

Зразком місцевої готики є костел св. Єлизавети XIV ст. у Хусті. Завершення вежі нагадує так звану Трансильванську готику

Меморіальна таблиця на честь князя Бетлена Габора на фасаді його палацу. Ця історична постать дуже важлива для української історії. Князь неодноразово мав справу з запорозькими козаками, добре їх знав (як і українців загалом, яких називав «козацьким народом») і ставився без тих упереджень, які були властиві полякам. Тож 1628 роком датується знамените пророцтво Бетлена Габора, яке справдиться рівно через 20 років: «Козацький народ може відокремитися від Польщі й збудувати власну республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора». Так він передбачив появу гетьмана Богдана Хмельницького і Гетьманщини як «республіки козацького народу»

Берегове. Скромний палац трансильванського князя Бетлена Габора початку XVII століття — дуже рідкісна для наших країв пам’ятка. Цікава ще й тим, що тут неодноразово бував і 1705 року видав заклик до антигабсбурзького повстання князь Ференц Ракоці ІІ — вождь боротьби за незалежність Угорщини

Ікона «Святий Миколай» у Миколаївській церкві у Сваляві

Миколаївська церква у селі Колодному на Тячівщині. Спершу її збудували 1470 року в урочищі Одарів, а через кілька років її було перенесено на теперішнє місце. У XVI столітті храм перебудували: надбудовано основний об’єм, з’явився другий ярус над навою. У 1770-х роках прибудували галерею, вежу перенесли на бабинець, надавши їй барокове завершення. У 1970-1971 роках було здійснено наукову реставрацію пам’ятки. Це — одна з найстародавніших дерев’яних будівель не тільки України, а й Європи

Миколаївська дерев’яна церква у Сваляві. Вона стоїть у селищі поблизу Сваляви, що колись називалося присілок Бистрий (зараз ця місцевість знаходиться в межах міста). Церква побудована з дубових брусів за два будівельні етапи. Від першого етапу (1588 року) збереглися зруби бабинця і нави. Сучасного вигляду церква набула після перебудови 1759 року. Ця визначна пам’ятка цілком заслуговувала бути занесеною у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Проте цього не сталося, і причина — майже анекдотична: міжнародна група експертів, яка оглядала дерев’яні храми Карпат і відбирала кандидатів для занесення у список ЮНЕСКО, через організаційні неузгодженості просто… не доїхала до Сваляви

Хрещате віконечко у вівтарі Миколаївської церкви в Колодному

Мисливський палац графа Шенборна, збудований у 1890–1895 роках за проектом архітектора З. Грессерсона поблизу Чинадієва — архітектурний шедевр доби історизму. Архітектура замку подає у закодованому вигляді календарну символіку, за основу якої взятий астрономічний рік: кількість вікон (365) — відповідає кількості днів у році, 52 кімнати — кількості тижнів, 12 входів — кількості місяців

Побачивши в центрі Мукачевого колоритних музик — індіанців з Південної Америки, одразу подумалося: мабуть, це місцеві цигани, загримовані під індіанців. Насправді ж індіанці виявилися автентичними: вони довго мандрували Центральною Європою і через Угорщину дісталися Закарпаття

Мукачівська ратуша — чудернацький взірець романтичної архітектури, наснаженої пошуками національної ідентичності в далекому минулому. Така стилістика була дуже популярною в будівлях місцевого самоврядування на території Австро-Угорщини наприкінці ХІХ– на початку ХХ століть

Пам’ятник сажотрусові на центральному бульварі в Мукачевому Угорський народний розпис: стеля реформатського костелу в Тячеві

Фотографії надані автором УК. 9

Росана БІСЬМАК

ILKO Gallery: 16 березня минулого року відбулася надзвичайна подія для культурного життя Ужгорода — відкриття «Галереї Ілько». Хоча тоді це було важко оцінити, як слід. Але пройшов рік, і сьогодні з упевненістю можна констатувати, що галерея стала центром культурного життя міста та області

Двоповерхова велика споруда на вулиці Кошицькій, 28 — простір із найкращими у краї умовами для експозицій, відкритих лекцій, зустрічей, поетичних читань, музичних заходів. Засновниками мистецького центру є заслужений художник України Іван Ілько та його син Михайло, відомий дизайнер та популяризатор мистецтва.

культурний центр Закарпаття

перше ідея відкриття галереї промайнула у мене ще на початку 90-х. Але реалізувалося усе лише за останні чотири роки. Зараз нам дуже подобається те, що ми робимо. Сьогоднішнє мистецтво — це як золото і порода: вивалюють тонни, збирають грами. Важко зрозуміти, що із сучасного мистецтва є мистецтвом, а що ні — занадто близька дистанція. Вихід із цього простий: його має бути багато, його потрібно показувати, дивитися, намагатися зрозуміти. Сьогодні у людей часто мистецтво викликає відторгнення. Я думаю, що толерантність і споглядання із часом розставили б свої акценти. Михайло Ілько

ДОВІДКА Іван Ілько — живописець. Народився 4 березня 1938 року у Тячівському районі. У 1957 — закінчив відділення декоративного розпису Ужгородського училища прикладного мистецтва. Вчителі з фаху: Бокшай Й. Й., Ерделі А. М., Кашшай А. М., Манайло Ф. Ф. Член Національної Спілки художників України (1968). Заслужений художник України (1994). Михайло Ілько — художник. Закінчив Київський державний художній інститут. Директор креативної студії «Stairsfor» та член правління благодійного фонду «Мистецький арсенал».

Центр є новою можливістю представити свої роботи ужгородським митцям. Лише у проекті «Insomnia» взяли участь більше 20 художників та фотографів. Серед них: Вадим Харабарук, Беата Корн, Владислав Габда, Іван Небесник, Руслан Тремба, Михайло Палінчак, Володимир Павлишин, Марина Бабич, Макc Бондаренко та Микола Романовський.

Органічно з проектом була поєднана й виставка від Наталії Тарнай. Її спецпроект «TURBO TARNAY» — це серія примхливо-фігурних об’єктів — авторський варіант ілюстрацій реальності, в якій, попри все, найціннішим залишається мить життя автора. Проблеми, пригоди, бажання, події викладено в дещо гумористичній формі, з вкрапленнями власної символіки. Тому кожен фрагмент картини є окремою важливою частинкою, без якої, здається, сенс буде втрачено.

Виставкою «Великий Перевіз. Резиденція» організатори представили пізнавальну сторінку сучасного українського живопису. 40 майстрів з усієї України — номінантів визначних конкурсів та учасників провідних аукціонів, відомі імена в арт-просторі останнього десятиліття, представили свої роботи, зокрема: Віктор Покиданець, Влада Ралко, Тиберій Сільваші, Анатолій Криволап. Проведення виставки творів угорського митця Віктора Вазарелі стало можливим завдяки Генеральному консульству Угорщини у м. Ужгород. Виставлені твори мистецтва є власністю Чепеі Тібора. Вазарелі був найяскравішим представником оп-арту завдяки як розмаху своєї творчості, так і логічній завершеності свого методу. Він досліджував дію цього мистецтва і його застосування в архітектурі й дизайні, що привело до розквіту оп-арту в рекламі й дизайні. Завдяки програмі шостого міжнародного джазового фестивалю «ArtJazzCooperation» в Ужгороді відбувся концерт справжнього зібрання зірок естонського джазу — «TANEL RUBEN Quintet». Сьогоднішній склад гурту: Танел Рубен, Кадрі Вууранд, Крістіан Рандалу, Тааво Реммеле, Райво Тафенау. Гучною подією в житті галереї став концерт одного з найкращих американських джазових вокалістів Дуайта Трайбла. Він виступив разом з двічі номінованим на Греммі піаністом Джоелем Холмсом. Компанію музикантам зі США склали вітчизняні джазмени — барабанщик Ігор Гнидин, гітарист Євген Пугачов та контрабасист Андрій Арнаутов. Лише за останні кілька місяців у галереї, окрім виставок, виступили київські електронщики Tape Flakes, учасниця «Нової Хвилі» від України Ольга Діброва, відбувся АртФест «Березневі коти», публічна лекція «Крим — це Україна». 24-26 квітня 2014 р. в галереї пройшов фест Відгуки міжнародного фестивалю документального кіно «Їглава», який організував Чеський центр у Києві та Генеральне консульство Чеської Республіки у Львові. Це було справжнє свято авторського документального кіно і найбільша подія у цій галузі в Центральній і Східній Європі. У рамках події ужгородці переглянули фільми «Про Їглаву», «Свобода для Сметани», «Повернення до Адріапорту» чеською мовою, «Труба» — російською з чеськими субтитрами, «Україна — як поема» — українською з чеськими субтитрами та «Випадок Церванової» — словацькою, чеською, англійською, французькою та українською.

Звісно, це не усе, що побачили відвідувачі мистецького центру. Минув рік, відбулося чимало важливих подій як у житті галереї, так і в країні. Багато на що погляди змінилися, дещо переосмислилося. Ми поспілкувалися з Михайлом Ільком і розпитали у нього про те, які найголовніші висновки щодо життя і функціонування галереї він зробив. УК. Чи успішним був цей рік для Галереї Ілько? Я думаю, що перший рік існування галереї був успішним. Якщо, звісно, взагалі щось може ще бути сьогодні успішним у цій галузі. За рік її відвідало близько 10 тисяч людей. Це доволі пристойна цифра для Ужгорода. Ми згуртували навколо себе біля 700 родин, які цікавляться тим, що відбувається у центрі. Це при тому, що у нас майже немає централізованої реклами. Лише запрошення через електронні скриньки та інші контакти наших відвідувачів. УК. Які концерти вважаєте найрезо-

нанснішими? Приблизно 80% з усього того, що ми робили, співпадає з нашим баченням і відчуттями. Мені, наприклад, подобаються дитячі концерти. Їх у нас було кілька. Вони роблять місто і містян якимись більш соціальними, громадськими. Також ми вигадали формат streetin — «вуличний концерт всередині». Музиканти просто приходять пограти, а слухачі — послухати. Перші не отримують гонорару, другі — купують лише вхідний квиток у галерею. Мені завжди хотілося чогось подібного. Зробити не тільки галерею, а місце, де можна було б добре провести час. Хочеться, аби люди не боялися користуватися мистецтвом. Думаю, що певні успіхи в цьому у нас були.

УК. Які б виставки Ви б відзначили як найцікавіші? Першою експозицією була виставка робіт мого батька Івана Ілька — цікава і масштабна. На ній було представлено близько 100 робіт, створених протягом майже 60 років. Сподобалося, що ми швидко зробили виставку присвячену творчості Павла Бедзіра. Вийшов цікавий експромт. Ми її підготували з Тарасом Табакою (художник, куратор з Ужгорода. — Авт.) за два тижні. У ній головна ідея — поєднати те, що ми робимо тепер і зараз, з тим, що зробив Бедзір. На першому поверсі експонувалися роботи сучасних художників, присв’ячені творчості Павла Бедзіра,

а на другому вже особисто його твори. Мені імпонує такий підхід. Цікаво й те, що це не були музейні роботи, а з приватних осель. Люди щиро відгукнулися, за суттю, стали співкураторами експозиції. Такий вияв громадської співпраці. Вдала остання виставка «Резиденція. Перевіз» (подяка Тамарі та Олександру Бабаку, Юрію Осламовському), вона поєднувалася з експозицією творів Олекси Новаківського з приватної колекції Миколи Мушинки. Успішний проект — виставка творів Віктора Вазарелі. Його ми підготували спільно з угорським консульством в м. Ужгороді. УК. Коли ми спілкувалися з Вами попереднього разу (рік тому), Ви сказали, що не певні того, що столичним галереям буде цікава співпраця з «Галереєю Ілько». Утім за цей рік кілька проектів усе ж відбулося. Розкажіть трохи про цю співпрацю. Так, справді, у нас було кілька таких проектів. Але це не поставлено поки на якийсь системний рівень. Швидше — усе на особистому дружньому спілкуванню. УК. Які недоліки роботи за цей рік Ви б виокремили? При тому, що ми самі займаємося дизайном та рекламою, ані повноцінної презентації, ані сайту галереї у нас досі немає. Також мені здається, що рекламу ми робимо недостатньо широкою. УК. Які стратегічні плани ставите перед собою на найближчий рік? Ми, звісно, знали, яка ситуація в нашій країні з контентом, але, напевно, не уявляли цього до кінця. Коли відкривали галерею, думали, що співвідношення образотворчого мистецтва і музики буде 80/20. У підсумку вийшло 50/50. Як на мене, то ті джазові концерти, які у нас відбувалися, були дуже якісні. І ще потрібно пошукати місце, в якому було б краще сприйняття музики, ніж в галереї. Це, власне, синтез образотворчого мистецтва і музики. Був чудовий концерт одного з кращих джазменів США Дуайта Трайбла, Андрія Арнаутова, естонського колективу «TANEL RUBEN Quintet», гурту ShokolaD, скрипковому квартету «Volosi» з Польщі, а також фортепіанні вечори ужгородки Етелли Чуприк, Йожефа Ерминя. Це були дуже якісні події. Хочеться рухатися приблизно у такому ж напрямку і далі.

Галерея Ілько: з найцікавішого

Відкриття Галереї Ілько в Ужгороді

Спецпроект від Наталії Тарнай TURBO TARNAY

Перші відвідувачі Галереї Ілько

Проект Insomnia за участі місцевих авторів

Hudaki Village Band

Гурт «Volosi» з Польщі

Джазовий виконавець Дуайт Трайбл

Концерт Дуайта Трайбла в просторі галереї

Музична імпреза від гурту «Volosi»

Оп-арт Віктора Вазарелі

Виступ київських електронщиків Tape Flakes

Виставка творів Віктора Вазарелі привертає увагу

Експозиція українських художників «Великий Перевіз. Резиденція»

Публіка фестивалю документального кіно «Їглава»

TANEL RUBEN Quintet як зібрання зірок естонського джазу

Виступ гурту ShokolaD

Післямова до фестивалю «Їглава»

Емоції у виконанні солістки TANEL RUBEN Quintet

УК. 13

Оксана ГОЛОВЧУК, Михайло БЕЙРЕШ

Vivat, Театр!

11-17 травня 2014 року на сцені Закарпатського обласного державного російського драматичного театру у Мукачевому проходив 15-й ювілейний міжнародний театральний фестиваль«Етно-Діа-Сфера»

іжнародний фестиваль етнічних театрів національних меншин України, країн СНД та Єврорегіону «Етно-Діа-Сфера» вже вп’ятнадцяте проходить у Мукачевому і є подією, на яку чекають не лише закарпатці. Аншлаг засвідчує високе реноме цього театрального форуму, а також зростаючу зацікавленість глядача до творчості різних за напрямками роботи та естетики втілення на сцені театральних колективів, до сучасних духовних пошуків театрів різних етносів. Безперечно, Міжнародний театральний фестиваль національних меншин «Етно-Діа-Сфера», автором ідеї та ініціатором проведення якого на базі Закарпатського обласного державного російського драматичного театру є директор і художній керівник театру Юрій Шутюк, є грандіозним святом театрального мистецтва. За масштабність театрального форуму та стабільність проведення цього унікального фестивалю театр нагороджено дипломом Всеукраїнського свята «Сузір’я дружби», відзнакою Міністер-

ства культури України у номінації «Професійний художній колектив, який пропагує мистецтво національних меншин України».

естиваль повністю виконує своє призначення і вкотре підтверджує наш девіз: «Мова театру об’єднує всі національні мови». Юрій Шутюк, заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Росії

Цього року в рамках фестивалю шанувальники театрального мистецтва мали змогу подивитися вісім унікальних робіт відомих театрів України, серед яких зокрема: Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької, Львів-

ський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича, Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. Івана Озаркевича і навіть Кримськотатарський академічний музично-драматичний театр. Кожен театральний колектив показав на сцені свій неповторний національний колорит. Зустрілися однодумці, об’єднані загальною справою. Щира подяка тим людям, завдяки яким стало можливим проведення фестивалю, а саме: Управлінню культури Закарпатської облдержадміністрації в особі заслуженого працівника культури України Ю.Ф. Глеби, мерії Мукачевого в особі міського голови З.З. Ленд’єла, чисельним меценатам та, звичайно, відданим глядачам.

естиваль — це можливість поспілкуватися, відволіктися від тих подій, що відбуваються у країні, адже це зараз дуже потрібно людям. Євген Тищук, головний режисер театру, лауреата обласної театральної премії імені братів Євгена та Августина-Юрія Шерегіїв

Так починався театр у Мукачевому Довгих 12 років, при двох міських головах — Яноші Мерені й Лайоші Чеху, мукачівці збирали гроші, щоб побудувати свій театр. На цю справу вносили пожертви і бідні, і багаті. 19 липня 1896 р. був закладений фундамент під храм Мельпомени, а уже 28 жовтня 1899 р. відбулося відкриття. Початок постійному театральному колективу в Мукачевому поклав щасливий випадок. 5 травня 1946 р. міський чоловічий хор «Метеор» під керівництвом А.Скиби прибув у Київ для участі в мистецькій олімпіаді. На концерті мукачівців були присутні представники уряду УРСР і перший секретар ЦК КП (б) М.С. Хрущов. Він подякував метеорівцям за прекрасний виступ, поцікавився, чи є у співаків приміщення для репетицій. А.Скиба відповів, що виступати мають де, бо в Мукачевому є приміщення театру, ось тільки власної театральної трупи в ньому ніколи не було… Невдовзі вийшла Постанова «Про заходи по розвитку народного господарства Закарпатської області», у якій зазначалося: «Зобов’язати Комітет у справах мистецтв організувати в 1946 р. драматичний театр в м. Мукачеві». Окремим розпорядженням Білгород-Дністровський російський драматичний театральний колектив був переведений на постійну роботу в Мукачеве. Сьогодення театру Закарпатський обласний державний російський драматичний театр сьогодні — живий, цікавий, такий, що зберігає свої найкращі традиції, відмінну акторську школу, вірність високій літературі і, головне — прагнення говорити про світ та людину, про те, що змушує нас думати та відчувати, радіти та

Будівля театру за часів Габсбургів

страждати. Колектив не боїться експериментувати зі сценічною формою. Так головним режисером Євгеном Тищуком на базі театру створена акторська група, яка посилено займається синтезуванням системи Станіславського з розробленим Всеволодом Мейєрхольдом методом біомеханіки, який викликає величезну зацікавленість у міжнародного театрального бомонду. Вартість будь-якого театру завжди визначається наявністю в ньому яскравих особистостей. Сьогодні тут працюють: народна артистка України Л.Пирогова; заслужені артисти України В.Куниця, Г.Кутасевич, В.Фурдь; артисти, лауреати престижної обласної театральної премії імені братів Євгена та АвгустинаЮрія Шерегіїв — Р. Аітов, В. Добряк, Л. Лайкова, Р. Ланьо, С. Матл, К. Мочані, С. Овдєєнко, В. Тищук, артисти, провідні майстри сцени — П. Коваленко, С. Малінський, артисти вищої категорії Т. Курта, Л. Приходько, артисти В. Блажчук, Я. Дешко, К. Дунай, О. Добра, О. Новаковська, Я. Паук, В. Тищук (молодша), В. Тютюнник. Їх акторські роботи привернули до себе увагу тисяч глядачів звідусіль. Безумовно важлива і творча складова помічників режисера В. Кулішової, В. Поляк та О. Чермяніної. Приємним відкриттям режисерського таланту стали постановки В. Тищук й Т. Курти та сценографії і костюми художника-постановника Т. Глухової. Більше 40 років плідно працює на посаді головного бухгалтера А. Тинта. За роки роботи у театрі, дякуючи наполегливості Анни Федорівни та її колег по відділу В.Тарасової та Б. Валтер, значно зміцнилася матеріально-технічна база театру. Значний внесок у роботу театру роблять завідуюча відділом кадрів Л. Панасенко та керівник господарчої служби В. Курта. Із повною віддачею і великою відповідальністю працюють керівники основних напрямків діяльності театру заступники директора Т. Порохнавець та М. Чобан. У майстернях театру сьогодні, під керівництвом завідуючого художньо-постановочної частини О. Шеффера, трудяться високо професійні фахівці, які присвятили своє життя театру, це справжні ентузіасти, закохані у свою справу. Серед них: Д. Бартош, В. Бурч, Ф. Буришин, В. Васлик, Ю. Волошинець, М. Глеба, М. Гузинець, В. Дідур, І. Драчан, Г. Дюрак, М. Ключівська, Р. Курцеба, Т. Лушнікова, В. Манчік, О. Мациборка Ю. Олексик, О. Оприч, О. Петльована, О. Пелипенко, С. Первунинська, Ю. Пиняшко, П. Рімек, В. Роман, П. Рошкович, О. Сарафанов, О. Тарлавіна, А. Трусенко, Є. Чобан, К. Феньвеші, М. Шиляєва, О. Штеля, В. Шушкевіч, В. Яковенко, та багато інших.

ашому театру незабаром 67! Але всі ми — велика мукачівська театральна родина — молоді та повні енергії, бажання служити театральній справі. Усі ми актори в Божому театрі, і як хочеться кожному з нас встигнути зробити якомога більше за відведений нам час. Юрій Шутюк

Учасники 15-го ювілейного міжнародного театрального фестивалю етнічних театрів «Етно-Діа-Сфера» Нагода відкривати 15-й міжнародний театральний фестиваль «Етно-Діа-Сфера» випала колективу Львівського обласного академічного музичного драматичного театру ім. Юрія Дрогобича, який очолює заслужений діяч мистецтв України М. Гнатенко. Цей відомий і дружній закарпатцям колектив поставив нову виставу — трагікомедію на дві дії за п’єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів єврейського письменника і драматурга Шолом-Алейхема під назвою «Тев’є-Тевель». Режисером-постановником вистави став головний режисер театру О. Король. Кілька десятків акторів, участь у виставі професійного оркестру та танцювальної групи, відмінне декорування та естетичне оформлення сцени, неповторний колорит мистецького дійства, філософська глибина усього сказаного та побаченого — все у той травневий м’який вечір театральної весни 2014-го сприяло утвердженню святкової та піднесеної фестивальної атмосфери.

них, яким чином, чому вибрав членство у клубі самогубців, головне завдання якого — допомогти накласти на себе руки. Звісно, не потрібно думати про криваву драму. На сцені гротеск — багатий на веселощі, які компонуються з піснями у супроводі живої музики. Другого вечора на мукачівській сцені грали драму за поемою Т.Г. Шевченка «Мати наймичка», режисуру, інсценізацію та музичне оформлення якої забезпечив Сергій Кузик. Цю складну й насичену життєвими істинами виставу привіз на фестиваль Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. Івана Озаркевича, художнім керівником-директором якого є Дмитро Чиборак. Вистава поставлена до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Її актуальність нині вражає.

Сцена із вистави «Тев’є-Тевель»

Наступного дня глядачі зустрічали Закарпатський обласний угорський драматичний театр ім. Дьюли Ійєша з головним режисером Атіллою Віднянським на чолі. Гості з м. Берегове ставили гротеск із піснями — виставу «Клуб самогубців», автором та режисером-постановником якої є Томаш Олт, пластика — Петер Фехерварі. Вистава, незвична за своєю конструкцією та за вибором теми, побудована за відомою кіношною технікою «флешбеків», за допомоги якої ми маємо можливість зануритись у минуле членів клубу. Хто з

Третього фестивального дня у Мукачеве прибув Закарпатський український обласний музично-драматичний театр ім. А.Ю. та Є. братів Шерегіїв, головний режисер — Анатолій Феліпов. Глядачі побачили комедію Андрія Курейчика «Обережно — жінки», поставлену режисером-постановником Олександром Саркісьянцем. Яскрава, несподівана сценографія та костюми — робота Емми Зайцевої, заслуженого діяча мистецтв України. Під час вистави глядач потрапляє у світ почуттів, що іноді нагадує справжній лабіринт…

Сцена із вистави «Мати наймичка»

Сцена з постановки «Обережно — жінки»

Сцена зі спектаклю «Клуб самогубців»

У день закриття фестивалю сцена Закарпатського обласного державного російського драматичного театру належала господарям. Після багатого театрального меню, яке пропонувалося впродовж цілого тижня, мукачівці запропонували глядачеві скуштувати оригінальний фестивальний десерт — так звану народну комедію Й. Нестроя, одного з творців австрійського національного театру, якого навіть називають австрійським Мольєром. Вистава «Оце халепа», поставлена Олегом Мельничуком, — сатиричний фарс, нашпигований тонкою іронією, пікантними деталями та солодкими гуморесками. …«Ми вже від сьогоднішнього вечора чекаємо театральної весни-2015 та відкриття наступного фестивалю! — жартувала публіка у фойє театру після закриття 15-го міжнародного театрального фестивалю «Етно-Діа-Сфера»... Сподіваємось, далі буде! Кримськотатарський театр під час роботи фестивалю

P. S.

На запитання, як виникла ідея фестивалю, Юрій Шутюк відповідає:

моїй родині, в колі рідних я нарахував 11 національностей. Багатонаціональний і колектив театру, наше місто, Закарпаття загалом. Тому ми і задумали такий фестиваль. Ціль його — відродження і популяризація етнонаціонального театрального мистецтва, підвищення авторитету і духовного розвитку національних меншин України.

Сцена із вистави «Оце халепа»

Публіка готова до дійства

Вигуки «Браво» лунали під час перегляду творчої роботи багатого на таланти мистецького колективу з Криму — єдиного в світі Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру, художнім керівником якого є заслужений діяч мистецтв України Білял Білялов. Бурхливі оплески і схвальні вигуки після найпопулярнішої оперети Узеїра Гаджибекова «Аршин МалАлан», поставленої Р. Бекташевим, тривали дуже довго. Незвичну за формою, але напрочуд цікаву виставу показав Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької, художнім керівником якого є народний артист України Федір Стригун. Сюжет вистави «Карта любові», режисеромпостановником якої є народний артист України Григорій Шумейко, пов’язаний із романтичним коханням Івана Франка. Автором п’єси є Роман Горак. Дійові особи — дві іпостасі однієї й цієї ж постаті — першої нареченої письменника — Ольги Рошкевич. Діалог молодості та старості, втрачені надії та ілюзії, романтика та дійсність. УК. 17

Вероніка СТАНЧАК

Срібний ТАТОШ

Ще в XIV столітті у чарівній місцині на Закарпатті було збудовано величний замок Сент-Міколош. Протягом багатьох років фортеця переходила то до рук княгині Ілони Зріні, то до її сина Ференца Ракоці, то до графів Шенборнів. Під час Другої світової війни тут була німецька в’язниця. А в 2001 році замком почав опікуватися Йосип Бартош (відомий закарпатський художник), який разом зі своєю дружиною взявся рятувати замок від руйнації. Саме за Бартошів Сент-Міколош став частинкою сучасного світу, адже вже третій рік поспіль тут проводиться один із найбільших фестивалів історичної реконструкції в Україні — «Срібний Татош»

Танці під середньовічну музику

Відкриття фестивалю. Парад учасників з усієї України та Словаччини

Виступ гурту середньовічної музики «Kings and Beggars» (м. Львів)

ьогорічний «Татош», як і попередні, також вразив своєю величністю. Щоправда, протягом майже всього фестивалю була сильна злива, та навіть вона не змогла зіпсувати святкового настрою. Загалом, історична реконструкція — це відтворення матеріальної і духовної культури тої чи іншої епохи. Тобто, люди перевдягаються у середньовічний одяг, який потрібно виготовити вручну з натуральних тканин і за певними викрійками. Щоб відчути дух середньовіччя, я вирішила пошити сукню, яка називається «бліо». Таку носили в Італії приблизно в XIII-XIVст. Для цього я взяла лляну тканину і… старі штори (вони виглядали досить автентично). Також треба було пошити спідню білизну, яка називається «каміза». Її я зробила зі старого бавовняного простирадла. Цей образ довершила плетеним шкіряним пояском. Пошити одяг власноруч можуть як дівчата, так і хлопці. Правда, для них цей процес набагато важчий, адже складових одягу більше. Щодо об ладунків, то вони коштують досить дорого, до того ж важкі. Сучасні обладунки робляться з титану і мають масу приблизно 25-30 кг, на відміну від сталевих, які важать зо 50 кг. Програма першого дня була дуже різноманітною: із різних куточків країни, а також із сусідньої Словаччини, на «Татош» приїхало багато чудових колективів. Так, наприклад, львівський КІР «Пантера» радував відвідувачів не тільки майстерно виконаними середньовічними та шотландськими танцями, а ще й проведенням веселих майстер-класів танців: норвезька кругова, кінський бранль, гороховий бранль тощо. Театр історичного танцю «A l’entrada», що навідався на фестиваль зі столиці, представив номери за слов’янськими мотивами — «Неймовірні пригоди Івана-дурника та скоморошної ватаги» і «Ніч на Лисій горі». Коли ж пішов сильний дощ, колективи «Пантери» і місцевого клубу «Меч Оріона» усіляко намагалися розважити відвідувачів під гру волинкаря. Неможливо не відзначити і музичні колективи! До прикладу, дуже вразив львівський гурт «Kings&Beggars», у виконанні якого звучали виключно середньовічні мелодії на середньовічних інструментах. Музиканти настільки розворушили учасників і гостей, що ті

танцювали, незважаючи на зливу. Під дощем довелосяся танцювати і під драйвовий етногурт із Києва, родзинкою якого є електроволинка. Музичну програму першого дня завершив ще один київський гурт під назвою «Shamrocks». Останніми виступили фаєрники. Наприкінці дійства усім бажаючим роздали палаючі факели, і відбулося урочисте спалення символу «Срібного Татоша» — коника, зробленого з сіна. Варто згадати і про чудові екскурсії замком, які проводилися безкоштовно для всіх відвідувачів, а також про середньовічний ярмарок, де можна було купити найрізноманітніші речі, стилізовані під середньовіччя. Щодо найголовнішої програми фестивалю (лицарських боїв), то відразу ж після відкриття розпочався масовий бугурт (дійство, в якому всі лицарі змагаються один проти одного, допоки не залишиться найстійкіший). Тут переміг альянс «ДЗХ» (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків). Мене цікавили враження гостей фестивалю, тому вже першого дня вирушила на прогулянку територією у пошуках когось незвичного. І я їх таки знайшла. Спершу мою увагу привернула дивна парочка — дівчина з рожевим волоссям і хлопець з ірокезом. Як виявилося пізніше, вони завітали на фестиваль із далекого Дніпропетровська, не боячись несприятливих політичних умов. Причому на фестиваль потрапили зовсім випадково — побачили афішу й вирішили, що варто розбити свою палатку поблизу Чинадіївського замку. Відразу після спілкування з дніпропетровськими гостями я випадково натрапила на дівчину, яка майже не розмовляла українською, тому довелося розпитувати її англійською. УК. Як Вас звати і звідки ви до нас за-

вітали? Мене звати Хевангелі, і приїхала я сюди з Греції. Щоправда, зараз навчаюся в Чехії.

УК. Що ж привело Вас на «Срібний

Татош» з таких далеких країв? Чесно кажучи, один з організаторів мій хороший знайомий, тож він привіз мене сюди на кілька днів. Маю зізнатися, що я вперше потрапила на фестиваль такого типу і мені справді дуже цікаво! Ніколи не бачила нічого настільки захоплюючого! Особливо мені подобаються гарні середньовічні сукні. Аж не віриться, що дівчата шиють усе це своїми руками.

Масові лицарські бої на фестивалі «Срібний Татош»

УК. А як щодо лицарів? О, лицарі, безперечно, варті уваги! Мені, як дівчині, було трохи лячно дивитися на бої, але я не можу не оцінити, що за всім цим важка і кропітка робота.

Другий день фестивалю почався з параду учасників, після якого відбулося театралізоване дійство «Ґавазі — єгипетські цигани» від театру історичного танцю «Al’entrada». Саме завдяки цьому історичному театру жоден відвідувач не сумував навіть під час зливи, адже запальні дівчата танцювали не тільки на сцені, а й поміж людей. Можна було замовити келих гарячого глінтвейну і, сховавшись у сухому місці, насолоджуватися музикою. Більшість відвідувачів приїхало саме з метою подивитися на лицарські бої. Зранку під мурами фортеці прово-

дилися бугурти й одиночні бої. Цього року бійці виявили неабияку майстерність. У двобої переміг Борис Башкатов з альянсу «АКРА». Про особливості цьогорічних боїв я вирішила розпитати Всеволода з альянсу «ДЗХ». УК. Як давно Ви займаєтеся професійними боями і що робите для того, аби вдосконалити свою майстерність? Уперше я вийшов на ринг минулого року саме на фестивалі «Срібний Татош». Готувався до цього близько п’яти років, адже раніше виходити немає сенсу — противники дуже сильні. Хотілося б відзначити, що саме «ДЗХ» наразі є чемпіонами Європи, тож мені є з кого брати приклад. Я займаюся з мечем 2-3 рази на тиждень. Все залежить від роботи, адже не завжди виходить поєднати таке незвичне хобі з роботою.

Вогняне шоу на фестивалі від театру вогню і світла «Dragonﬂy» (м. Ужгород)

УК. Я чула, що минулого року фести-

валь закінчився для тебе травмою. Як це сталося? Ще раз мушу наголосити на тому, що це був мій перший професійний бій, а також перший вихід на бугурт. Ми не граємо на полі бою. Ми дійсно б’ємося, тому й можна отримати списом по шиї, як це сталося зі мною. Але, на щастя, усе закінчилося добре, я знову тут.

УК. Чому ж ти знову повернувся на

«Татош», якщо минулий рік закінчився для тебе не так уже й весело? Насправді «Срібний Татош» завжди буде моїм найулюбленішим фестивалем. Я живу в Дніпропетровську, та, незважаючи на далеку відстань, буду повертатися сюди знов і знов. Адже тут я розпочав нову сходинку свого життя, що робить мене сильнішим. А цього року я приїхав ще й з метою відсвяткувати свій день народження в колі друзівреконструкторів за келихом чудового закарпатського вина.

Макет коня, спаленого під вогняного шоу

Злива так і не вщухала… Я вирішила розпитати місцевих, як вони ставляться до проведення фестивалю. На ці питання мені відповідала Олена з міста Мукачевого. УК. Ви живете так близько, то як

часто відвідуєте «Срібний Татош»? Це мій перший фестиваль, і то я змогла потрапити лише на другий день. Але мені тут дуже подобається. Я не раз бувала в Чинадіївському замку у різні пори року, та саме на «Татоші» присутній справжній дух середньовіччя. Замкові не вистачає того життя, яким живе цей фестиваль.

УК. Відвідаєте «Татош» і наступного

Показові середньовічні танці від КІР «Пантера» (м. Львів)

року? Звісно! Тут така чудова атмосфера. Я ніколи не думала, що казки з мого дитинства знаходяться так близько… УК. 21

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фотографії автора

Замки Закарпаття

Замок в Мукачевому. Гравюра Нікола де Фера. 1692

Сучасна Закарпатська область охоплює найзахідніші терени України на південнозахідних схилах Карпат і прилеглу низовину в басейні р. Тиси. Це територія так званої Підкарпатської Русі або колишньої «Угорської Русi» — єдина частина України, розташована за головним Карпатським хребтом у так званому Паннонському басейні, що поєднує українську територію з рештою Центральної Європи. Таке географічне розташування призвело до того, що протягом багатьох століть край входив до складу державного організму, який посів центральне ядро Паннонії — Угорщини. Назва «Русь» за цим краєм закріпилася з часів великого князя київського Володимира Святославича, тобто з кінця Х ст. Після смерті князя угорський король Іштван (Стефан) І прилучив Закарпаття до своєї держави, а його син Імре (Еммеріх) отримав титул «князя русинів». До речі, закарпатці дотепер зберегли цю самоназву — русини. Пізніше, у ХІІІ ст., тут князювали руські князі Ростислав Михайлович чернігівський та Лев Данилович галицький, а на початку XIV ст. — Федір Коріатович (Корятович). В історико-культурному відношенні Закарпаття найбільше пов’язане з Галичиною та Угорщиною. Відтак архiтектурно-мiстобудiвна спадщина краю представлена найкраще збереженими середньовiчними замками колишнього Угорського королівства. Тут історія зіграла злий жарт з угорцями, бо австрійські Габсбурги, підкоривши угорські етнічні терени, зруйнували більшість тамтешніх замків — боялися, що вони стануть осередками збройного спротиву. А в Закарпатті могутні замки були необхідні Віденському уряду в його боротьбі проти Османської імперії, тому вони й уціліли 22

Замок в Ужгороді. Головний корпус

Брама головного в’їзду в Ужгородський замок. Видно бійниці та отвори для ланцюгів, що піднімали звідний міст

Чотири дрозди — родовий герб Другетів над брамою в’їзду в Ужгородський замок

айкраще збережений ренесансний замок можна відвідати в столиці краю Ужгороді (давня угорська назва Унгвар). Архітектурно-археологічні дослідження 2-ї пол. ХХ ст. з’ясували, що мурований замок заснований у серед. ХІІІ ст. на місці давньоруського городища IX ст. Згідно з давньою легендою городище в Ужгороді було резиденцією князя Лаборця. Воно не змогло встояти під натиском угрів, котрі на зламі ІХ-Х ст. ішли через Закарпаття на Дунай у Паннонію. У 1322 р. угорський король Карл І Роберт Анжуйський віддав Ужгородський замок у власність воєводі Другету. Цей рід володів замком до 1691 р. Протягом цього часу муровані фортифікації замку було розширено й укріплено, відповідно до потр еб протистояти вогнепальній зброї, що постійно удосконалювалася. Протягом XVI–XVIII ст. замок витримав багато облог і неодноразово руйнувався. Наприкінці XVI ст. замок докорінно перебудували італійські майстри, запрошені Віденським урядом з метою запобігти турецькій загрозі. При реконструкції були використані новітні досягнення європейського фортифікаційного мистецтва. У ті часи склалася та ренесансна за характером регулярна розпланувальна система бастіонних замкових укріплень, яка дійшла до наших днів.

З Ужгородським замком пов’язані важливі події угорської визвольної війни 1703–1711 рр. під проводом князя Ференца Ракоці ІІ. Його війська (їх називали «куруци») довго облягали замок, аж поки австрійська залога сама не здалася. А в травні 1711 р., після поразки куруців і втечі Ференца Ракоці ІІ за кордон гарнізон замку капітулював перед австріяками. Уряд відібрав замок у власника Міклоша Берчені й він став державним, а в 1775 р. його передали мукачівському греко-католицькому єпископу. Нині тут краєзнавчий музей. Неподалік від Ужгорода на високій горі над р. Уж височать руїни одного з найромантичніших замків — Невицького. Така стратегічна позиція дозволяла власникам замку контролювати долину р. Уж та міжнародний торговельний шлях, який ішов з Угорщини долиною річки і далі через Ужоцький перевал у Карпатах на Галичину та Польщу. Власники замку Другети розбудовували його у два основні етапи: кін. XIV – поч. XV ст. та кін. XV – поч. XVІ ст., пристосовуючи до змін тактики оборони й штурму укріплень, зумовлених розвитком вогнепальної зброї. Із середини XV ст. до початку XVІІ ст. споруда мала систему водопостачання по дерев’яних трубах із сусідньої гори. У 1644 році Невицький замок захопив і зруйнував трансільванський князь Дьєрдь Ракоці ІІ, після чого замок запустів. У селі Середньому, на півдорозі між Ужгородом і Мукачевом, зберігся чи не єдиний у Закарпатті замок рівнинного розташування. За своїм типом (регулярний, типу кастель, з найбільшою баштою-донжоном у центрі замкового двору) він належить до рідкісних в Україні ранньосередньовічних мурованих замків романської доби. Замок збудували у ХІІ ст. тамплієри — члени найвідомішого в Європі військово-чернечого ордену. На західних землях Русі тамплієри здобули право торгувати сіллю з солотвинських соляних промислів. А Середнянський замок збудований для захисту торговельного шляху, яким тамплієри доставляли сіль у Західну Європу. Орден заснували на Святій Землі (у Палестині) французькі лицарі у 1119 р. після Першого хрестового походу для захисту пілігримів та Гробу Господнього в Єрусалимі й назвали орденом Храму Гроба Господня. Відтак його членів називали храмовниками або тамплієрами. Цей орден володів 18 замками у Святій Землі на середземноморському узбережжі, контролював міжнародну торгівлю і був найбагатшим серед католицьких військово-чернечих орденів. У 1291 р. мусульмани збройно вигнали тамплієрів разом з іншими хрестоносцями зі Святої землі. Тамплієри перебралися до Франції та інших європейських королівств, де їх, як занадто впливових і заможних конкурентів, у 1307–1314 рр. знищили французький король Філіп Красивий і римський папа Климент V, загарбавши собі багатства ордену. Після розгрому тамплієрів Середнянським замком від 1312 року володів чернецький орден паулінів, згодом — родини магнатів Другетів, Палочі, Добо. Після антигабсбурзького повстання

Невицький замок

Артилерійська бійниця в Невицькому замку

Донжон (головна башта) замку тамплієрів у Середньому

Башта Невицького замку над долиною річки Уж

Печатка з гербом ордену тамплієрів, ХІІІ ст.

Замкова гора в Хусті

Руїни замкової башти в Хусті

Замок «Паланок» у Мукачевому

Ференца Ракоці ІІ 1703–1711 рр. він утратив своє стратегічне значення, спорожнів і поступово перетворився на ті руїни, які ми бачимо сьогодні. Від знаменитого колись Хустського замку збереглися жалюгідні руїни на неприступній горі. Збудований у 1090-1191 рр., він слугував для захисту соляних копалень, розташованих за 50 км від нього, та шляхів транспортування солі. Угорські королі надавали великого значення Хустському замкові як важливій прикордонній фортеці, за якою починалася «terra nullius» — нічия земля, як називали тоді літописці Карпатські гори. Після 1526 року за Хустський замок боролися імператори Священної Римської імперії та трансільванські князі, котрі були васалами Османської імперії. Замок неодноразово переходив із рук в руки, і кожна сторона намагалася якнайкраще його укріпити. Внаслідок цього на поч. XVІІ ст. Хустський замок перетворився на неприступну твердиню, яку не наважилася штурмувати жодна армія. На початку XVІІІ ст. Хуст стає одним із центрів угорського повстання під проводом Ференца Ракоці ІІ проти Габсбурзької імперії: 1703 року повстанці здобули замок, а 1706 року тут зібралася шляхта Трансільванії, яка проголосила незалежність князівства, чим наперед визначила рішення Угорського сейму 1707 р., яким Габсбургів було позбавлено угорської корони. Після поразки повстання Ференца Ракоці ІІ замок частково зруйнували, але вже в 1711 р. у ньому розмістився австрійський гарнізон. Знищили замок… сили небесні: у ніч на 3 липня 1766 р. під час грози блискавка влучила у замковий пороховий льох, викликавши вибух величезної сили. 1798 року гроза зруйнувала уцілілу південно-східну башту, після чого залишки замку розібрали на будівельний матеріал.

Мукачівський замок «Паланок» — найвідоміший і найкраще збережений не лише в Закарпатті і в Україні, а й у цілій Центрально-Східній Європі. Замкова гора, 68 м заввишки, панує в довколишньому ландшафті, її добре видно звідусіль. Природне розташування замку настільки неприступне, що його ніколи й нікому не вдавалося здобути штурмом. У IX–Х ст. на замковій горі було невелике слов’янське укріплення, побудоване для охорони кордонів Київської Русі і давнього торгового шляху, що пролягає від долини р. Латориці через Верецький перевал у Карпатах. Угорський король Ласло (Владислав, правив у 1077–1095 рр.) збудував тут кам’яні мури. Це укріплення витримало половецьку облогу в 1086 р. Його навіть не намагалися штурмувати монголо-татари в 1241 р. Значна роль в історії замку належить подільському князеві Федору Корятовичу, котрий після втрати своїх володінь на Поділлі отримав Мукачівську домінію в 1396 році від угорського короля Сігізмунда Люксембурга й перетворив Мукачівську фортецю на свій замок. При ньому була влаштована замкова криниця, 85 м завглибшки, яка функціонувала до 1897 року. Для доби Середньовіччя це була настільки складна інженерна споруда, що в Закарпатті виникла легенда, нібито цю криницю для князя Федора Корятовича видовбав у скелі сам диявол. 1633 року власником Мукачівського замку став трансільванський князь Дьєрдь (Георгій) Ракоці І. Він наказав укріпити замок і насипати на скелястих терасах шар родючого ґрунту. Відтоді

Середній двір і споруди Верхнього двору Мукачівського замку «Паланок»

Пам’ятник Ілоні Зріні і Ференцу Ракоці ІІ, відкритий у 2006 р. на бастіоні замку «Паланок» Верхній двір замку «Паланок»: бронзова постать князя Федора Коріатовича і бюст Шандора Петефі

Галереї Верхнього двору замку «Паланок»

Чинадіївський замок збудований у XIVст. бароном Перені як приватна резиденція. Зазнав воєнних руйнувань і перебудов протягом XVII ст., а також реконструкцій у XVIII та XIX ст. При цьому майже стерлися оборонні риси споруди. Радянська влада довела цю пам’ятку національного значення до повної руїни. У 2001 році замок узяв у концесію місцевий художник Йосип Бартош і відтоді реставрує та утримує його власним ентузіазмом. Написати «власним коштом» не виходить, бо які можуть бути кошти у художника в Чинадійово?

Фрагмент дивом збереженого ренесансного декору на фасаді замку

Інтер’єр першого поверху замку

на Закарпатті побутують дві легенди, пов’язані з Мукачівським замком. Одна з них стверджує, що замкову гору насипали вручну селяни — князівські піддані. Інша легенда стверджує, що назва Мукачевого походить від слова «мУка» — бо селяни дуже змучилися, насипаючи таку високу гору. На відзнаку перебудови замку князь Ракоці наказав зробити на мурі східного бастіона нижнього замку такий напис: «Якщо військове мистецтво, природа і Бог на моєму боці, то мені й гармати не страшні, а за сприятливого розташування зірок — століття переживу». У цьому замку князь Дьєрдь Ракоці ІІ двічі — у 1648 та 1649 рр. вів переговори з послами гетьмана Богдана Хмельницького щодо союзу з Військом Запорозьким. Згодом Мукачівський замок став головним центром антигабсбурзьких рухів у цьому регіоні. У 1685–1686 рр. він витримав семимісячну австрійську облогу. Після того у 1687–1688 рр. його понад рік (27 місяців) знову тримали в облозі імператорські війська Габсбургів. Обороною замку керувала… жінка — княгиня Ілона Зріні. Тут разом з нею був її малий син — майбутній трансільванський князь Ференц Ракоці ІІ, вождь останнього антигабсбурзького повстанння в Угорщині на початку XVIII ст. 15 січня 1688 року, повіривши сфальсифікованому листу нібито від свого чоловіка графа Імре Текелі, Ілона Зріні підписала капітуляцію… Після захоплення пошкодженого під час облоги замку за наказом імператора Леопольда І у 1691 році під керівництвом генерала Кайзера його перебудували за бастіонною системою. Відтак Мукачеве отримало наймогутнішу фортецю в східних землях імперії Габсбургів. Тож не випадково повстанцям Ференца Ракоці ІІ, котрі захопили місто Мукачеве в 1703 році, протягом 8 місяців не вдавалося здобути замок, аж доки його австрійський гарнізон сам не капітулював. У 1705 р. князь Ракоці влаштував у Мукачівському замку свій монетний двір, що діяв до 1713 р. На монетах, що чеканилися тут, був девіз Ракоці «Pro libertate» («За свободу») та монограма «СМ», що означала «Castrum Munkacs», тобто «Замок Мункач» (Мункач — угорська назва Мукачевого). Наприкінці XVIII ст., коли кордони Габсбурзької монархії посунулися далеко на схід, замок остаточно втратив військову роль, озброєння з нього вивезли в Белград і перетворили на тюрму. Тут, зокрема, у 1809 році утримувався посол Наполеона Бонапарта Каміл Турно, у 1821–1823 рр. був ув’язнений вождь грецького національно-визвольного руху князь Олександр Іпсіланті, у 1851 — російський анархіст Михайло Бакунін. Ця тюрма справила гнітюче враження на великого угорського поета Шандора Петефі, котрий відвідав замок 1847 року. Усього за 100 років функціонування тюрми в Мукачівському замку утримувалося 19 700 в’язнів. Нині тут триває реставрація і діє Мукачівський історичний музей. УК. 27

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Томаш Деяк: поза трендами Український літературний процес сучасного етапу, а особливо його поетичне втілення, пістряве та рясне, як циганська рольтя*. Тут тобі й постмодерністські поклади руйнування будь-яких систем, і регулярні протуберанцеві спалахи самоідентифікації на межі із самовознесенням, і безкінечна череда алюзійності аж до опівнічного сліпого блукання у пошуках прихованих сенсів і ще багато чого. Та істина, як завжди поряд: хто блукає, той шукає, чи то пак, знайде. Про те, що знайшов у пошуках себе молодий хустсько-ужгородський поет та музикант Томаш Деяк, «УК» питала конкретно УК. Томаше, трохи більше року тому ти напи-

сав для мукачівського сайту Varosh, можна сказати, «методологічно-навчальний текст» «Поезія на Закарпатті — міф чи реальність?», де аналізуєш-радиш щодо поетичної творчості своїх земляків та даєш настанови початкуючим авторам. Яка була реакція? Що нині змінив би в тому тексті? Персоналії не змінилися зовсім. Але, як усвідомилося з часом, більшості з названих людей навряд чи вдасться вибратися за рамки літпроцесу області. Настанови ж, які там озвучені, не змінилися зовсім. А реакція нечисленних)) читачів була різною, проте переважно негативною. Так склалося, що зараз мало хто сприймає поезію як регулярну і ретельну працю над собою, навіть серед тих, хто нині вважається літературним бомондом України. За рідкісними виключеннями у «топах» лідирують поштовхово-емоційні тексти без натяку на вміння оперувати формою, але з надміром оперування змістами й алюзіями. Тут є дві крайнощі: по-перше такі собі багатошарові головоломки для ерудитів (які часто достеменно не розуміють і самі автори), по-друге

ванільні інтимні тексти з абсолютно різним рівнем майстерності, але зі стабільною схожістю. Зараз у тренді тексти про богемність та всякі «няшки». Дев’ять із десяти авторів пишуть про аромати спецій, зітхання над блокнотиками, наркотики, алкоголь та інші «романтичні» на сьогодні речі. Ще є значний прошарок «напівбожественної» поезії, яка доволі невдало намагається копіювати тексти Богдани Матіяш у їх основній суті. І якщо у Богдани виходить діалог із Богом, то в її епігонів — тільки кривляння перед читачами і намагання створити неіснуючий образ. До чого я все це? Просто мейнстрім, який «заточений» на сприйняття у рамках, описаних вище, не може сприймати цю статтю за щось фахове. Тому більшість коментарів було про заздрість мою в адресу тим авторам, яких я не згадав, або які не відповідають означеним мною критеріям якісних текстів і не бажають проходити шлях самовдосконалення і розвитку. Таких, на жаль, більшість. Хоча, Роман Скиба слушно каже, що чим більше графоманів, тим більше геніїв, але інколи це морально важко. Утім мої судження вельми суб’єктивні і не претендують на істинність.

Обкладинка першої збірки Томаша Деяка

УК. Ти пишеш вірші вже досить давно — з

2004 року — можеш охарактеризувати свій поступ за ці 10 років? З чого починав і до чого прийшов? Про «починав» здебільшого навіть не хочеться… Але все не так погано, з моєї ранньої творчості залишилося кілька «текстів-проривів», які можна почитати, не кривлячись і тепер. На декотрі є пісні в гурту. Якщо зовсім коротко і по суті, то став показувати людям набагато менше, ніж пишу. Тобто десь 2/3 текстів назавжди впокоюються у кошику зі сміттям на робочому столі лептопа. І це головна і принципова різниця для мене. Ще варто додати, що я постійно шукаю нову мелодику, ритміку і, здається, досить просунувся за десяток років у цьому. Хочу, щоб тексти виходили фактурними, на такому, майже тактильному рівні. Аби їх можна було «помацати» і перекочувати під язиком. Не знаю, чи вже виходить, але я до того намагаюся йти.

УК. 2011 року вийшла твоя перша і поки що

єдина збірка «Гра з (лю)циферблатами». Як ти сам на сьогодні її оцінюєш? На сьогодні з цієї збірки я б залишив кілька текстів: 2-4 українською і 2-4 російською. Не більше. Але перша збірка була важливою, її концепція значно випередила зміст і назавжди прищепила жагу до концептуалізації творчих потоків. Моя оцінка збірки зрозуміла хоча б з того, що вона вже не продається, бо інтернет-чи-

Томаш Деяк і гурт Точка Кипіння (Ужгород)

тачі знають мене за значно сильнішими текстами. Але на регіональному рівні вона була відзначена, і це, я вважаю, її максимум. УК. Теми твоїх попередніх творчих пошуків: час, простір, людина, що шукає себе в них, і море… Ти старшаєш. Вже майже готова нова збірка, яку ти назвав «Колискова Кусто». Чому така назва? Які нові мотиви з’являться там? Це навіть не пошуки, а усвідомлення змін, що відбуваються у тобі. Світ навколо й алгоритми його взаємодії змінюються надто повільно, змінюєшся лише ти сам, і не стільки ти, як твоє сприйняття навколишнього. Що більше автор усвідомлює, то сильніші у нього тексти (за умови такого самого прогресу у технічній частині). Колискова Кусто — це переріз неперервного процесу пірнання у себе. Заглиблення у власний внутрішній океан. Так що назва збірки — це не тільки данина пам’яті Жак-Іву Кусто (легендарному досліднику морів та океанів), а ще й запрошення до подорожі у глиб своєї свідомості. Збірка буде умовно розділена на три розділи: «глибини» — здебільшого про самопізнання, «відстані» — тут буде інтимна і соціальна лірика, про ті речі, що розділяють та об’єднують людей, та «вершини» — переважно якісь абстрактні, покручені та сумні багатошарові тексти про все-все… На загал збірка планується не тільки текстуальною, але і музичною. До виходу збірки гурт має закінчити демо-альбом із такою самою

назвою «Колискова Кусто». Якщо наш майбутній видавець зможе забезпечити бодай друк обкладинок на диски до альбому, то цілком можна сформувати такий собі «подарунковий комплект»: диск + книга. УК. Українська поезія сьогодні щільно підсіла

Що це означає у твоєму випадку?

Томаш Деяк

слова і музики, музики слова та слова музики (отакий каламбурчик . Коли ти прийшов у музику? Розкажи трохи про свій гурт «Точка Кипіння». Я починав товаришувати зі словами у музиці з «російського року», але згодом цей стиль для мене вичерпався і лишилися тільки два гурти, що ніколи повністю до цієї течії не належали і зуміли не злитися з нею — це «АукцЫон» та «Сплин». Перші відображають одне з моїх прагнень фактурності у повному обсязі, а другі чіпляють глибинами і смисловими нашаруваннями у текстах та потужністю звучання (особливо починаючи з 2007 року). Отже ці гурти колись заклали моє розуміння і бажання робити музику, а підкріпили це бажання вже англійські та американські Radiohead, Portishead, R.E.M та інші. Десь якраз років із 10 тому я вперше взяв до рук гітару, а далі вже закрутилось — аж незчувся…

УК. То коли нам чекати на творчий «симбіо-

вибух», детонований Деяком? Коли знайдеться видавець, котрий буде готовий ризикнути вкласти грошенят у нового автора, що пише поза трендами . :)

УК. Ти називаєш себе концептуалістом.

УК. У тобі приємним чином сплелося відчуття

на верлібр. Ти пишеш римовану поезію. І як воно тобі ведеться на «чужому» полі? Та я на це поле зовсім не вхожий… Мене там не чекали, і, навряд, чекатимуть. Не скажу, що представники верлібрового тренду у країні погані поголовно, мені подобається багато чого з того, що є у сучукрліті. Але переважна більшість «неримовників» просто не мають уявлення про те, що таке вірш. І це стало трендом, на превеликий жаль. Хоча, он є прекрасний автор, Дмитро Лазуткін, він пише верлібри рідко, і нормально себе почуває у тому середовищі, його цінують, люблять — причому він того вартий, так само, як Павло Коробчук. Обабіч усієї цієї верлібро-істерії існують такі яскраві, хоча маловідомі широкому загалу пересічних читачів, Ірина Шувалова, Юлія Мусаковська, для того, щоб захоплюватися їхніми творами, потрібно мати неабияку початкову ерудицію, певно, це і є перешкодою. Є ще і більш відомі та досвідчені Маріанна Кіяновська й Оксана Луцишина, які пишуть переважно на сакрально-філософські теми. Тобто, якщо постаратися, то у трендовому просторі можна знайти таких крутих авторів переважно римованих текстів. А стосовно самого тренду на верлібр, то він для мене дуже суперечливий. Бо я сприймаю верлібр тільки як найвищу ступінь поетичної свободи для автора. Тобто, це такий концентрат, до котрого автор змушений вдаватися, коли жодна з форм і жодна з мелодик (якими він володіє), не дозволяють намалювати для читача потрібну картину. У таких випадках автор вдається до верлібру. І тут не просто неримований і немелодійний текст, тут ще має бути максимальна лаконічність і раціональність, і концепція. Простіше кажучи, забравши з тексту канонічні ознаки вірша — потрібно ввести у нього якісь інші ознаки, що зроблять його віршем. Інша справа, що 90% сучасних «трендових» авторів не володіють жодною (крім найпримітивніших) форм, силабо-тонік, мелодик. Отже не можна сказати, що їх «верлібри» є вимушеними у прагненні того самого вищого щаблю поетичної свободи. Не можна цього сказати, бо вони не усвідомлюють можливостей форми і мелодики, аби сказати, що вони стоять їм на заваді до доброго тексту. Вірш — це одне вікно у один світ, необов’язково він має бути римованим, чи навіть ритмічним, якщо автор намалював картину і вона має зміст — то це вірш, у цьому порівнянні вірш — картина, або світлина, а проза — фільм. Проте і це розуміння часто недоступне представникам тренду, судячи з текстів.

Я завжди вишукую взаємозв’язки між несумісними на перший погляд речами. Це напрочуд захоплююче заняття, як виявилося. Просто можна написати 70–90 поезій і видати їх під однією назвою збірки, а можна уявити собі цілісну концепцію і намагатися писати «під неї». Причому для мене це — невимушений процес, тобто мені зовсім не важко триматися концепту, це виходить органічно. Звісно тексти пишуться і поза концептом, але вони у збірку не увійдуть.

ГЛОСАРІЙ: *Рольтя — широка циганська спідниця особливого крою, найчастіше — з яскравим квітковим принтом, шириною близько 5 метрів. Якщо циганка не має такого святкового одягу, не може йти на весілля — не пустять. УК.

«УК» відкриває нові імена і пропонує до уваги своїх читачів добірку віршів молодого закарпатського автора, який, шукаючи слова, знайшов музику і себе. Тепер шліфує…

К Томаш ДЕЯК

у с т о

олискова (з майбутньої збірки)

колискова Кусто спи дитино, за скойками вікон зимно сині кити пропливають у склопакеті складним візерунком інею… слово вимов і їх громади покинуть очей тенета… …а ти відчуєш румбу на пучках пальців вязкий пост-рок у пульсуючій жилці скроні вологість плавців, резонанси усіх вібрацій хребти Атлантиди, напружені і солоні щемку причетність до нерву всього океану що зріс у тобі і виріс із тебе раптом спи дитино, бо нам прокидатись рано заплющуй очі і відкривай зябра

надобраніч іще хвилина, а по тому лічець впаде не склавши ліку прошитий шпичаками втоми у сні забудеться глевкому склепивши зболені повіки іще секунда і за комір сповзуть і обрії, і зорі і стерті риси твого дому і білий рис, і кожен спомин і плес вікна ледь-ледь прозорий іще… уже, цієї миті переховались у шпарини будення звуки недопиті і крук на чистому івриті мовчить. А місяця перлина тікає із вікна. Ночіє і гострий час уже не ранить лягає втомлений месія на тепле ліжко до Марії і шепче тихо: «надобраніч»…

дизертир там де дороги сплітаються василісками блимаючи очиськами ліхтарів на перехрестях він з’являвся з наплічником, геть невиспаний у черевиках армійських, неголений, нетверезий йому не було куди повертатись, куди вдивлятися усі узбіччя зливались у звичні відбитки сліпої долі, сфінкса з серцем роз’ятреним чужими загадками, на які не існує відповідей за ним плелися примари психічно хворих і руки їх, за спинами в гамівних сорочках, тремтіли, коли йому відкривались води прозорих річок, що втікали у голу осінь за ним летіли душі загиблих від гострої нестачі кольору в буднях і снах бентежних стрибали слідом чиїсь облуплені милиці наче втікаючи від лісової пожежі до нього тягнулись гілки дерев придорожніх він пірнав у листя наче ловець за перлами допоки у темряві ночі не розчинявся зовсім з умовно живими і безумовно померлими їв зелені яблука тверді, мов радянські цукерки такі кислі, що зводили щелепи ще до надкушування і нервово, на грані зриву, хитались верби у такт завиванням Йорка в його навушниках …обрій зжирав майбутнє, а рештки минулого вкидав у калюжі обабіч його маршрутів і він засівав поля простроченими пігулками мов драконячими зубами, вимоченими в отруті ступав у землю, теплу, ще не осмислену, жовтневими зливами запліднену та омиту, а небо падало йому до ніг і тіні світлішали поступово перетворюючись на світло

Маргарита день скінчився напрочуд швидко відболів, розпорошив світло і ніхто не їде нізвідки і не слідно уже, не слідно і не тепло, та все ж не зимно рибам сняться мости і повінь лейтмотивом луна первинним гуркіт потягу Київ — Ковель кажани вганяються в темінь вислизають із неї і знову розливають бентежний лемент на зірок мерехтку полову і повітря вогке й солоне затопило легені, сниться як долоня твоя холоне на повідді у колісниці як твердіє твоя долоня і спрямовує лет у безвість де ідуть сліпі перегони у тенетах нічних мережив в лабіринтах своїх ілюзій путівцями нервових зривів ти триваєш і небо змусить хмари луснути шротом зливи шрами блискавок вкриють морок і розлого гримітиме гучно пляшку випито, кришиться корок Зевс стріляє, він майже влучив Курт стріляє, він влучив точно Маяковський та Хем так само Маргарито лети як схочеш над проспектами і вокзалом над проваллями моїх вікон над вершинами моїх віршів я з тобою сліпий шуліка я поранений твій Крішна я не бачу тебе та знаю там вгорі де бракує кисню ти оголена пролітаєш отже снися мені! снися!

**** виходячи на берег озирнись сліди розчинить місячна стежина у смужці молока. зберуться тіні навколо тебе й падатимуть вниз і ти впадеш у платину трави такий великий і такий незграбний вологий від роси, а звук заслабне і ти його благатимеш «живи!» і ніч впаде, безмежна та лунка накриє передмістя й передсердя вода в ріці зупиниться й затвердне і каменем тремтітиме в руках

керлінг ліжко сьогодні тверде мов спина вояки місто учора загнало останнього вовка кісткою в горлі вулиць гарчить собака в ночі лахміттях цівки ліхтарні мокнуть віскі не стане підняти цілини пекла рало впадає у сплячку, у ґрунті грузне вершник без голови — головний дотепник в п’єсі на півгодини і сім конфузів очі крізь шибку шкребе пергідрольний ранок випити чаю, чи в зашморг встромити шию? мій генератор раптових цитат таранить тишу в’язку, що у склепі квартири скніє шоста нуль-нуль: зомбі з’їли моїх сусідів цар в голові не обрався на другий термін finita родео, п’яний кобвой не всидів вихопив щітку і кинувся грати в керлінг

**** знаєш є люди з якими самотньо й порожньо у найгаласливішій, найзалюднілій кімнаті і хочеться битись у стіни і спамити космоси сигналами лиха. «Морзянкою» координати диктуючи всім, що застрягли у всесвіті душами й подібно тобі балансують на дійсності ковзанці бо ж раптом знайдуться такі, що тишу не рушачи заповнять ущерть найтривалішу твою мовчанку

Nemo (епітафія) …а далі не було нічого, дірявий човен поволі вростав в зеленіючу шкіру хвилі і першими жовтими кулями мітив жовтень пінисті згини байдужих солоних вилиць всієї води, що згортала усі барикади всієї землі, що байдуже дивилась у обрій, де щогла зникала у відблисках тліючих згарищ, а згарища вили вовками на місяць повний. Вагітний усіма зорями цього неба місяць вагітне вітрами всього узбережжя небо риби на березі, чайки, що в хмарах квилять і блискавки-змії, що цілять в старі дерева… … поволі усе поринало у вогку темінь не стало ні птаства, ні моря, ні решток щогли усе почорніло, а згодом назовсім щезло лиш хвилі лизали пісок і пірнали у нього…

**** забувалося — не збуло́ся порепалось і потерпло і звуки багатоголоссям стерті давись і дивись за обрієм тамуються першопричини за о́бразом і подобою із глини Адамова кістко, вкарбована у тіла бронежилет як жити запрограмованим на смерть?…

Кожному… і кожній крижині — місце серед крижин… лещатами губ зачепившись за нерви пісні щоб кожному серцю — своя, персональна вічність, і кілька секунд, щоб кинутись навздогін за потягом літа що викрав твоє обличчя і кожному цвяху — бути серед цвяхів залізу не місце в зап’ястях з плоті та крові і кожному принцу — планету чи астероїд щоб бачити щогодинно, як день зомлів пірнувши яєчним жовтком у молочність моря і кожному яблуку — свій Ісаак Ньютон кожному храму — юродиві й Герострати тишу — словам, Сальвадорам — м’які циферблати цезарям — Брутів, провідникам — вагон останнє бажання — приреченому до страти кожному подиху — пара своїх легень сценам театрів — свої, неповторні, дійства злети, падіння. Перлам — свої намиста. кожній людині — місце серед людей і вічного спокою тим, хто не знайде місця…

УК. 35

Руслан ОНОПРІЄНКО

Фотограф прямої дії Михайла Палінчакамолодшого в середовищі професійних фотографів завжди вирізняв прискіпливий погляд на речі, що, здавалося, не потребували особливої уваги. А, між тим, саме таке ставлення до реальності, в якій перебуває митець, народжує купу ідей, котрі потім знаходять своє втілення у тих чи інших роботах. У цьому «молодший» Палінчак мало чим відрізняється від «старшого». А от про характерні ознаки стилістики майстра розмову із ним вела «Українська культура»

УК. Ваше дитинство пройшло в Ужгороді, в

родині відомого фотохудожника. Я знаю, що в 13 років батько подарував Вам першу фотокамеру. Як це позначилося на Вашому житті? Нині багато людей згадують у своїй автобіографії загальні речі: батько був фотолюбителем, друкував фотографії у ванній кімнаті тощо. У мене все було трохи не так. Більше запам’яталося інше. Мені на той час було 5 чи 6 років, а батько зазвичай влаштовував такі собі «квартирники». І от приходили його знайомі, розкладали фотографії на підлозі, просто дивилися на них та обговорювали. Можливо, це якось на підсвідомому рівні вплинуло на бажання займатися фотографією. Батько намагався прищепити мені любов до фотографування і дійсно в 13 років подарував камеру. Я відзняв дві чи три плівки. Вони, напевно, і досі зберігаються десь на горищі (смі-

Фотограф Михайло Палінчак-молодший

ється). Та я не став в цей період фотографом, хоча камера постійно була поруч. А вже починаючи із 2007 року, ситуація змінилася. Тоді батько знову на день народження подарував камеру. Це була цифрова мильниця, якою я фотографував все підряд — квіточки, комах, машини тощо. Однак вплив батька, насамперед, полягав

не зовсім моє, і поступово, працюючи, налагоджуючи зв’язки з іншими фотографами, я натрапив на іншу спілку — УФА — цікаве об’єднання в плані наповнення фотографії змістом. І це справді є альтернативою тому, що відбувається у цій сфері в Україні. Це нетипова фотографія, і не тільки для нашого контексту.

ДОВІДКА Українська Фотографічна Альтернатива (УФА) — це неформальне творче об’єднання фотографів, метою якого є сприяння розвитку сучасної української фотографії.

УК. Тобто, можна говорити, що це такий собі «неформат» в українській фотографії? Так і є. Це «неформат» з точки зору попси. У світі це розповсюджене явище, а в Україні таким займається певна кількість фотографів. Хтось більше занурюється в арт, хтось розвиває концептуальне мистецтво, хтось — документальну фотографію, але всіх нас об’єднує те, що ми прагнемо розвитку. Можна сперечатися про напрямок розвитку, але експерименти і пошуки приводять до підвищення рівня фотографії. Якраз цим і займається УФА.

у тому, що він мене постійно критикував. Оце в смітник, і оце в смітник, і оці тисяча світлин теж у смітник (сміється). Тобто, він радив, наставляв, розказував, що варто розвивати в собі, на що, у першу чергу, звернути увагу, де сильні сторони, де слабкі. УК. В який момент Ви полишили заняття еко-

номікою і прийшли у фотографію? Це йшло паралельно. Я вчився, працював і паралельно фотографував. Фотографія — це спосіб пізнавати світ, спосіб пізнавати себе, своє місце у цьому світі. Якщо в тебе є такий інструмент, то він рано чи пізно з’являється в руках. Один великий фотограф якось сказав: «Якщо ти можеш не фотографувати — не фотографуй». Я зараз вже не можу не фотографувати. Як приходять до цього? Не знаю. Малювати не вмію, писати так само — у мене досі з цим проблеми. Придумувати назви до власних фотографій — для мене це просто жах якийсь (сміється).

УК. Ви багато приділяли уваги саме абстрактній фотографії. Чому? Абстракція в фотографії — це скоріше виклик. Адже там вона в принципі неможлива. Фотографія так чи інакше має справу з матеріальним, з тим, що ми бачимо та знаємо. Абстракція навпаки, вона — безпредметна. Тому абстракція у фотографії — це вершина, до якої ти йдеш, ідеш і не можеш її досягти. Це лінія, де фотографія закінчилася і почалася абстракція. І десь на цьому шляху я намагався і досі намагаюся знайти свою світлину.

УК. Ви є членом об’єднання Українська фотог-

рафічна альтернатива (УФА). Що змусило Вас долучитися до об’єднання такого типу? За 4 роки до УФА я став членом Національної спілки фотохудожників України. Але то були часи кризи, власне, і зараз Спілка переживає кризу. Нема фінансування, нема спеціалістів, нема взагалі ніякого руху. Група людей, що належить до Спілки, кожен рік робить виставки. Але це стандартна фотографія, що існує вже близько 20 років. Вона просто із часом стала кольоровою. Вже тоді, коли вступив у Cпілку, розумів, що це

Взагалі до таких пошуків я прийшов із напрямку метафізичної фотографії, що стала у нас досить популярною. Саме в той момент — момент відкриття явища метафізичної фотографії — я по суті і став займатися фотографією професійно, усвідомленно. Зрозумів, що саме треба робити і для чого. Це був ключовий момент для мене, як для фотографа. Метафізична фотографія — це зображення буденних речей, які на знімку розкривають себе по-новому. Буденні речі не втрачають свого первинного значення, але з’являється інший рівень, і глядач, окрім тих предметів, що бачить на фотографії, бачить ще щось інше, глибший шар; там, за емульсією.

БАЧУ МІСТО У НОВОМУ ОБРАЗІ, ЦЕ МОЖУТЬ БУТИ ЯКІСЬ ДРІБНИЧКИ, АЛЕ ЇХ ЦІЛКОМ ДОСТАТНЬО ДЛЯ ФОТОГРАФІЇ

УК. Ви зараз проживаєте в Києві. Як часто по-

вертаєтеся до Ужгорода? Ужгород — це моя батьківщина. Я намагаюся бути там якомога частіше, особливо з огляду на те, що мені там краще «фотографується». Київ у цьому плані менш цікавий. Тут стало все знайомим, ба навіть, банальним для очей. А Ужгород розкривається із кожним моїм приїздом. Поки мене немає у місті, щось змінюється, але не радикально, і я помічаю ці зміни. Бачу місто у новому образі, це можуть бути якісь дрібнички, але їх цілком достатньо для фотографії.

УК. Це вулична фотографія?

Так. Я займаюся тільки вуличною фотографією. Намагаючись взагалі не втручатися у те, що відбувається. Я не питаю у людей дозволу на вулиці, не прошу їх позувати, не перекладаю речі з місця на місце. Як побачив, так і фотографую. Єдине, що можу почекати якогось моменту, якщо середовище дозволяє. Напевно, саме через такі фотографії і проступає життя. УК. Як складаються Ваші стосунки з Ужгоро-

дом у плані виставкової діяльності?

В Ужгороді існує такий майданчик, як Ілько галерея. Вона нещодавно відкрилася, а до цього були інші приміщення, що не дуже підходили для таких заходів. У місті на честь ювілею Спілки відбувалися виставки місцевих майстрів із Закарпаття. Там було 10 моїх робіт. Це різні світлини, але всі вони належать до некласичного мистецтва — чи то портрет, чи якийсь пейзаж. Сучасне мистецтво представлено на місцевому рівні, інша річ, що, можливо, сама публіка не до кінця готова до такого мистецтва, до таких змін у культурній свідомості. Людей це не дуже цікавить. Життя в Україні не спонукає до відвідування виставок, особливо тепер. Телевізор, радіо і навіть інтернет дуже впливають на культурні запити людей — неозброєним оком помітні стереотипність мислення та попсовість.

УК. Яким чином ця попсовість виявляє себе у

ставленні до фотографії? Люди жваво реагують на гарну пташку, на рослинку або захід сонця, а глибокі речі залишають поза увагою. Насправді більшість в Україні бачить лише те, що лежить назовні. Масова культура не спонукає мислити. У результаті люди відмовляються не тільки відповідати на запитання, що їх задає культура, вони проти самого факту питань — відсутня потреба в них. Тому ставлення до сучасного мистецтва отаке, яке ми бачимо. УК. Чи немає у Вас такого відчуття, що су-

часна фотографія десь на периферії? Сучасне мистецтво на периферії, а фотографія ще далі?

документальний фотограф. Я хотів фотографувати, бо все було дуже колоритно, фактурно, надзвичайна енергетика, відкриті люди. Все спонукало до того, щоб фотографувати. Я не знав, навіщо я там фотографую, але відчував у собі необхідність підтримати Майдан. Там кожен робив те, що він вміє. Я вмів фотографувати. І як розвивався у часі Майдан, так і розвивався мій

ТЕЛЕВІЗОР, РАДІО, І НАВІТЬ ІНТЕРНЕТ ДУЖЕ ВПЛИВАЮТЬ НА КУЛЬТУРНІ ЗАПИТИ ЛЮДЕЙ — НЕОЗБРОЄНИМ ОКОМ ПОМІТНІ СТЕРЕОТИПНІСТЬ МИСЛЕННЯ ТА ПОПСОВІСТЬ проект фіксування життя. Це були різні об’єкти: КМДА, Жовтневий палац, Український дім, Профспілки. Я дивився на людей, які там знаходилися, навіть розмовляв із ними (сміється), і поступово зрозумів, що це є саме документальним проектом про Майдан, про ці історичні моменти для України. Коли почалися жахливі події на Грушевського, потім на Інститутській — звідти у мене більше репортажної фотографії. Я фіксував сніг, попіл, вогні. Візуал за природою, я був не в змозі не знімати подібні речі. Одним словом, Майдан став гарною школою репортажної фотографії. І, повірте, це безцінний досвід. УК. Ви якось сказали, що 21-го лютого укра-

В Україні фотографія взагалі на узбіччі. Звичайно, є розвиток, але він дуже повільний. До нас приїздить дуже мало фотографів, проводиться дуже мало виставок, ще менше у нас галерей, що займаються просуванням саме фотографії. Ще менше кураторів, які справді розуміються на фотографії. Це і не дивно. В усьому світі існують серйозні інституції, школи, факультети, а у нас цього нема. Саме тому більшість наших фотографів намагаються реалізувати себе за кордоном. Ти вступаєш у школу, ти навчаєшся, налагоджуєш контакти, прогресуєш. У нас такого нема. Особливо, якщо ти займаєшся мистецькою фотографією, а не весільною чи іншою.

їнське суспільство пережило кінець світу. Що далі? Відбувся злам свідомості. Закінчився період, коли люди мирилися із тим, що за них вирішують їхню долю. За це було заплачено сотнями життів. І ми повинні пам’ятати про це. Жити і працювати чесно.

УК. Ви брали активну участь у подіях на Майдані як фотограф. Як цей досвід позначився на стилістиці Ваших світлин? Майдан я починав фотографувати із перших днів. Вийшов туди саме як вуличний фотограф, а через три місяці повернувся, як репортажний, УК. 39

Віктор ТЕЛИЧКО

Закарпатська музична Шевченкіана

Учасники виконання вокального циклу Романа Меденці «Поезії Кобзаря» в Будапешті

еликий ювілей нашого Кобзаря у вирі нинішніх глобальних катаклізмів і жорсткого випробовування української державності не тільки «не загубився», але й набрав чи не містичної сили та вирішального значення. Наше суспільство зрозуміло і відчуло — або ми, вчитавшись у мудрі рядки Провісника, знайдемо потрібний шлях (з кризи), або… Низько вклонитися Тарасу, вшанувати пам’ять його, наблизитися до геніальної шевченкової спадщини відчувають гостру потребу всі — інтелігенція, політики, бізнесмени, студенти, школярі… У Закарпатті завжди глибоко шанували і шанують творчість Шевченка, і нескінченний ряд культурно-мистецьких подій за ініціативи багатьох закладів та організацій вже відбувся і продовжує відбуватися. Закарпатський обласний музичнодраматичний театр, Мукачівський російський драматичний театр, Закарпатський обласний театр ляльок, Ужгородський ко-

ледж культури, Закарпатська обласна філармонія, Ужгородське державне музичне училище імені Д. Є. Задора, школи області підготували різноманітні концертні програми, вистави, лекції, присвячені 200-літньому ювілею Тараса Шевченка. Повсюдно відбулись виставки київських, закарпатських художників, шевченківські читання. У рамках всеукраїнського проекту «Світ Шевченка», який ініціювали телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці», на першу інтерактивну карту Закарпатської області було нанесено інформацію про 18 пам’ятників Кобзареві та шевченківських місць. Слід зазначити, що управління культури та Закарпатські обласна рада і облдержадміністрація активно допомагають у проведенні на належному рівні шевченківських заходів. У цьому напрямку — ми єдині. Отже, ми можемо і повинні бути єдині…

20 травня, у продовження 200-літнього ювілею та напередодні 153-ї річниці перепоховання Кобзаря з Санкт-Петербурга до Канева, за ініціативи Закарпатської організації Національної спілки композиторів України відбувся великий святковий різножанровий концерт «Повернення Кобзаря», в якому взяли участь більше 150 (!) учасників — хор студентів Ужгородського державного музичного училища ім. Д. Є. Задора (керівник та диригент — Олексій Тулюк), заслужений академічний Закарпатський народний хор (художній керівник і диригент — заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук), симфонічний оркестр Закарпатської філармонії (художній керівник і диригент — Вікторія Свалявчик-Цанько), а також солісти філармонії — народні артисти України Марія Зубанич, Петро Матій, заслужена артистка України Оксана Ільницька-Хархаліс, Михайло Подкопаєв, викладачі УжДМУ

Хор студентів Ужгородського державного музичного училища (УжДМУ) ім. Д. Є. Задора

ім. Д. Є. Задора Ганна Данканич, Марія Негер, Катерина Гажо, заслужені діячі мистецтв України Василь Гайдук, Віктор Теличко, викладач Мукачівського державного університету Беата Ровжа, викладач Ужгородської ДМШ ім. П. Чайковського Інга Боговська, композитор і співак, лауреат премії ім. Д. Задора Роман Меденці (Угорщина). Закарпатські композитори цього року відзначають також 20-річчя створення Закарпатської організації НСКУ, і не випадково перший концерт вони склали з творів, написаних на поезії Шевченка і присвячених Кобзарю. Лауреат всеукраїнських конкурсів «Духовні псалми третього тисячоліття», «Хорові асамблеї Миколи Леонтовича», премії ім. Д. Задора, відомий закарпатський композитор, заслужений діяч мистецтв України Василь Гайдук створив масштабну драматичну кантатупоему «Минають дні» для солістів, хору та симфонічного оркестру, голова закарпатської організації НСКУ, заслужений діяч мистецтв України Віктор Теличко — лірико-героїчну пісню-

поему на слова закарпатського поета Василя Вовчка «Наш Тарас» для солістів, хору та симфонічного оркестру (до річниці перепоховання Шевченка з СанктПетербурга до Канева, яка вже багато років звучить на всеукраїнському радіо, виконувалась і в Каневі), закарпатські композитори різних поколінь Іштван Мартон, Віктор Теличко, Василь Гайдук, Володимир Волонтир — численні хорові обробки а капела та із супроводом відомих шевченкових пісень. Молодий композитор і співак Роман Меденці представив слухачам оригінальний вокальний цикл на найвідоміші поезії Т. Шевченка для 4-х солістів у супроводі фортепіано, який уперше виконувався 9 березня цього року в Будапешті і справив глибоке враження і на угорських, і на закарпатських слухачів. І завершила концерт пісня-поема «Наш Тарас» Віктора Теличко на слова прекрасного закарпатського поета Василя Вовчка, яка власне і була написана саме до 5-ї річниці відродження в Україні відзначення перепоховання Великого Кобзаря.

Уперше ця пісня прозвучала 22 травня 1994 року біля готелю «Ужгород», де планувалося зведення пам’ятника Тарасу Шевченку. Відтоді вона неодноразово звучала в Каневі, на всеукраїнському, закарпатському радіо, на концертах, включена в репертуар декількох українських професійних колективів. «Тарасе любий, Батьку наш! Мого народу щастя й мука! Моя судьба, мій Отче наш, Моя відвага і порука!», — так влучно написав Василь Вовчок. З огляду на концерт 20 травня доробок закарпатських композиторів на Шевченкову поезію виявився вагомим та різноманітним, а виконання солістів і музичних колективів — натхненним і професійним. У загальну канву концерту органічно ввійшла українська музична класика — твори М. Лисенка, П. Майбороди, Б. Лятошинського. Слухачі тепло вітали кожний номер, особливо прем’єри. І закінчився концерт овацією. УК. 41

Володимир МИШАНИЧ

Шлях здорових відчуттів 25 травня минуло 123 роки від народження Адальберта Ерделі, видатного живописця, одного з засновників закарпатської художньої школи

ворча спадщина Адальберта Ерделі, без перебільшення, є надбанням не тільки європейської, але й світової культури. Живописні полотна Ерделі зберігаються у державних галереях та приватних колекціях Чехії, Німеччини, Італії, Угорщини, Франції, Швейцарії та інших країнах. Йому випало на долю жити й творчо працювати в багатьох країнах Європи. Зокрема, на початку своєї творчої біографії кілька років він жив у Німеччині, пізніше — у Франції. Там вивчав європейське мистецтво і багато творив. З-під його пензля вийшли сотні живописних полотен, частина яких увійшла до мистецького фонду Закарпатського краю. А ще — він автор кількох автобіографічних літературних творів, що увійшли до книжки «IMEN», яка 2012 року вийшла у світ у «Видавництві Олександри Гаркуші». У своїх творах художник розкривається як людина і митець. А. Ерделі був високоосвіченою, ерудованою людиною, вільно володів кількома європейськими мовами: угорською, німецькою, французькою, українською, російською; добре знав історію світового мистецтва, філософію. Був великим гуманістом, людиною планетарного масштабу з європейським світоглядом, справжнім громадянином Європи. Саме цього йому ніяк не могли вибачити «совєти», охрестивши «безпаспортним космополітом», «декадентом».

Сучасники згадують, що Ерделі був доброю, щедрою і глибоко віруючою людиною. Жив за Божими заповідями. Маестро був толерантним, ніколи нікому не нав’язував своєї думки, поважав своїх колег та учнів, завжди був готовий захистити слабшого, скривдженого. Внутрішній аристократизм Адальберта Ерделі, його артистизм у житті та мистецтві, широта та глибина світогляду вражали. Жінки божеволіли від нього, та й він не був байдужим до них… Навіть тепер старше покоління інтелігентів пам’ятає багато цікавих історій з його життя. Ім’я митця донині оповито легендою, попри сотні мистецтвознавчих публікацій про його творчість. Величезний внесок зробив А. Ерделі в організацію і формування закарпатської художньої школи, становлення якої почалося у 20-х роках ХХ століття. Тоді він був уже зрілим визнаним майстром. Залишилося у минулому навчання в Будапештській академії мистецтв, яку закінчив з відзнакою, робота під керівництвом відомих угорських художників-реалістів Тиводара Земплені (1864–1917) та Кароля Ференці (1862–

Адальберт Михайлович Ерделі (нар. Гриць) 1950 р.

1917), вплив котрих на молодого митця був найзначнішим. Уже від 1916 року Ерделі розпочинає свою педагогічну діяльність. Він викладає рисунок у Мукачівській реальній гімназії. Але жадоба до пізнання світу, до нових знань, вічний неспокій митця штовхає його до рішучих кроків. У 1922 році він вирушає до Мюнхена, в один із найбільших художніх центрів Європи, де прожив чотири роки. Спочатку було важко — траплялося, обідав не частіше, ніж раз на три дні. Але поступово завойовує популярність талановитого портретиста. Уже1923 року в Мюнхені відбулася персональна виставка А. Ерделі, яка пройшла з великим успіхом. Після Мюнхена Ерделі багато подорожує країнами Західної Європи. На батьківщину художник повертається лише у 1925 році і влаштовується працювати в Ужгородську учительську семінарію викладачем рисунка. Розуміючи, що годин на викладання рисунка у семінарії занадто мало для підготовки професійного художника , Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай відкрили в Ужгороді у 1927 році приватну публічну школу. Рисунок і живопис тут вивчали за програмами академічних художніх навчальних закладів. До найталановитіших учнів цієї школи належали А. Коцка, А. Добош, Е. Контратович, А. Борецький, З. Шолтес. Саме вони стають основою закарпатської художньої школи. У 1925–1929 роках Адальберт Ерделі впевнено завоював звання провідного портретиста, відомого далеко за межами рідного краю («Портрет батька» (1926), «Юна художниця» (1928), «Цигани» (1928)). Художник бере активну участь у виставках у Брно (1928), потім була персональна виставка 1929 року у Празі, експонована також в Ужгороді. Позитивні відгуки на цю виставку публікувалися в чеських, німецьких, українських газетах. Але, незважаючи на успіх, А.Ерделі вирішує їхати до

У родинному колі: А. Ерделі (нижній ряд, справа), Йосип Бокшай (перший зліва)

1930-і рр.

У власному будинку серед картин

Парижа. Він рушає туди з метою зрозуміти ідеї і принципи, на яких базується мистецтво Європи того часу. Там близько знайомиться із творчістю П. Пікассо, А. Матісса, Ф. Леже. Ерделі напружено працює і навчається в художній колонії Гаржілес, що знаходиться в центральній частині Франції. Уже 1930 року він бере участь у виставках разом із французькими художниками. Серед багатьох художніх напрямів Парижа, Ерделі притягують колористичні шукання А. Матісса, А. Дерена, але найбільше — конструктивність, чистота кольору та монументальність П. Сезанна. Саме вплив останнього на творчість Ерделі був переважаючим. Це неважко помітити, глянувши на роботи художника, створені у 30-х роках. Роки творчої роботи у Парижі не минули безслідно. Змінюється колорит його картин — стає насиченішим і світлішим, а форма — спрощенішою, узагальненішою і декоративнішою. Вплив Сезанна відчувається в активній ролі чистого кольору, сміливому, вільному підході до натури, дещо декоративній конструкції картин. Водночас А. Ерделі вкладає у картину свою емоційність, свій неповторний національний колорит. З другого боку Ернест Контратович, учень і друг А.Ерделі, згадує, що Париж розчарував художника. Він чекав більшого. Його вразила велика кількість бездарних художників, поширеність дилетантизму, який цілком задовольняв естетичні смаки міщан. У своєму щоденнику Ерделі пише: «Не вірю, що серед тридцяти тисяч малярів, що живуть тут, знайдуться чотири митці! Ні. Є багато модних, та вони зникнуть; ще більше — химерних, та їх не стане, величезна кількість слабоумних — їх змете вітер часу... Я розчарувався. Не в Парижі. Не в самому собі — у своїй епосі, але це не зупинить мене. Хоча в Парижі багато хворих, я все ще можу йти шляхом здорових відчуттів, даних мені Богом». Незважаючи на освіченність, широту поглядів Ерделі не був готовий сприймати ультрасучасне мистецтво Франції, де зародилося багато нових мистецьких напрямків і течій, що донині мають своїх послідовників. Він побачив, що ні в чому не гірший за багатьох академіків живопису,

Натюрморт з червоною чашкою. 1940 рр. П., о.

а часто навіть кращий. Можливо, саме тоді у нього з’являється мрія заснувати академію мистецтв удома, в Ужгороді. 1931 року А. Ерделі повертається до Ужгорода. Цього ж року разом із Йосипом Бокшаєм організовують Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі. У складі Товариства було багато представників різних національностей, проте критики відзначали в ньому «руське ядро» у складі А. Коцки, А. Борецького, Е. Контратовича, А. Добоша, З. Шолтеса та ін. Адальберта Ерделі обрали головою Товариства, секретарем — А. Коцку. Одним із завдань Товариства А. Ерделі вважав необхідність боротьби за справжнє мистецтво на противагу міщанству, яке пропагували дилетанти. Тому виставки Товариства в Ужгороді, Мукачеві, Кошицях, Братиславі та Празі знаходять у професійних колах живий і по-

зитивний відгук, витримують тверду конкуренцію професійності на тогочасній, дуже багатій царині образотворчого мистецтва Чехословаччини. Відтоді критика відзначає народження нової закарпатської школи живопису, для якої характерне, перш за все, гостре відчуття рідного краю, відкриття його краси і своєрідності. Практично немає такої сторінки з життя краю, яка не знайшла б свого відображення на полотнах художників закарпатської школи 20–40-х років. Зусилля А. Ерделі, спрямовані на відкриття спеціального художнього навчального закладу не були даремними. 1946 року в Ужгороді відкрито Державне художньо-промислове училище, першим директором якого став А. Ерделі. Але вже у 1947 році його усунули від керівництва, призначивши замість нього І. Гарапка. Від 1947 року почалося переслідування митця, він опинився в

Квартет. Друга пол. 1930-х рр. П., о.

Село біля річки. Кінець 1940-х рр. П., о.

Скиртування. (Молотьба). 1952. П., о.

Верховинки. 1940. П., о.

Околиця Рахова. 1940. П., о.

Братки садові. Поч. 1940-х рр. П., о.

ролі головного об’єкта критики. У газеті «Закарпатская Украина» з’являються розгромні статті, де його звинувачують у тому, що він не звільнився від «вантажу західного декадентського ставлення до мистецтва», у «формалізмі» і «космополітизмі» (М.Тевелев, «Закарпатская Украина», 27.11.1947). На сторінках газети «Закарпатська правда» від 23 березня 1949 року

Літній краєвид. Середина 1930–х рр.

у статті «Розгромити охвістя космополітів у Закарпатті» Ерделі названо формалістом і буржуазним естетом в образотворчому мистецтві. Усе це, за спогадами Е. Контратовича, «Ерделі дуже важко переживав, дуже розчарувався в усіх, нікому не довіряв». Мистецтвознавець Г. Островський так описує душевний стан митця: «Він не міг зрозуміти, чому повинен писати на виставку не так і не те, до чого лежить душа, а так і те, що вважає начальство; чому він, художник європейського рангу, повинен заробляти на хліб насущний не творчістю, а копіюванням жахливих портретів «людини з вусами». Незважаючи на критику і намагання влади уніфікувати творчу манеру всіх художників, Адальберт Ерделі не зрадив свого таланту, зберіг творче обличчя. Переслідування та безпідставне звинувачення Ерделі звели його передчасно в могилу. 19 вересня 1955 року він помер.

ДОВІДКА Творчість Адальберта Михайловича Ерделі (нар. Гриць) завжди знаходила живий відгук у мистецтвознавчих колах. Найбільший внесок у вивчення його спадщини зробили мистецтвознавці Закарпатського краю , серед яких: Надія Знаменська, Олена ЧернегаБалла, Галина Рижова, Олена Приходько, Михайло Приймич та десятки інших, перу яких належать сотні публікацій. Особливе місце в цьому переліку посідають Павло Балла, Михайло Сирохман, Іван Небесник — їхня багаторічна праця завершилась виходом у світ моногафії про Ерделі та виданням книжки «IMEN», куди увійшли літературні твори, щоденники, думки видатного митця. Вони також започаткували проведення щорічних «Ерделівських читань», котрі переросли вже у міжнародні наукові конференції. Також необхідно відзначити талановитого митця, викладача Закарпатського художнього інституту Антона Ковача, який підготував чудову репрезентабельну книжку-альбом: Адальберт Ерделі: Альбом/Авт.-упоряд. А.М. Ковач. — Ужгород: «Видавництво Олександри Гаркуші», 2007. — 380 с.: іл. Бібліогр.: С. 337–345. — Текст на укр. та англ. «УК» щиро дякує видавцю Олександрі Гаркуші за надані для цієї публікації ексклюзивні ілюстраційні матеріали УК. 45

Ніна МАЛИШКА

Тридцять три сезони закарпатських лялькарів Тридцять три театральних сезони Закарпатський академічний обласний театр ляльок відкриває свою завісу перед глядачами. А ще театр має неофіційну назву — «Бавка». З нею ужгородський колектив лялькарів вже декілька років виходить до глядача. Як і маленькі театрали, так і колеги з усіх країв полюбили цю звучну та містку назву...

Сучасний вигляд будівлі Закарпатського театру ляльок

ДОВІДКА «Бавкою» у верховинських селах називали будь-яке театральне видовище, представлене приїжджими лицедіями або самотужки. Також до складу традиційного для краю старовинного лялькового театру «вертеп», окрім музикантів і співаків, входив «бавіля» — той, хто працював з ляльками — бавками. Назва театру «Бавка» символічна. Вона підкреслює давню традицію театрального лялькового мистецтва, притаманного Закарпаттю, а також те, що театр протягом років творчої праці намагався створити своє, неповторне обличчя шляхом поєднання сучасного театрального лялькового мистецтва з культурною спадщиною краю. У самому центрі старовинної частини Ужгорода, біля пішохідного мосту, на площі Театральній, де традиційно відбуваються різні масові заходи, стоїть театральна споруда, спроектована за рішенням влади міста у 1900 році будапештськими архітекторами. У тогочасній Австро-Угорщині ужгородці вирішили збудувати міський театр для гастролюючих антрепренерських труп та видовищ типу «вар’єте». У 20-х роках ХХ століття, вже за Чехословацької Республіки будинок став дахом для пер-

Колишній директор театру, засновник фестивалю «Інтерлялька», нині директор фестивалю заслужений працівник культури України Олександр Туряниця та директор театру Мирослав Петій

Сцена з вистави «Недотепа із Вертепа». Арт. Микола Карпенко та Наталія Орєшнікова

шого в краї українського театру «Руський театр «Просвіта», яким певний час керував славетний корифей сцени — Микола Карпович Садовський. У 1946 році, після Другої світової війни, приміщення театру було передано новоствореному Закарпатському обласному державному українському музично-драматичному театрові, а вже з 1988 року воно належить лялькарям, лялькам і дітям. З історії театру Закарпатський театр ляльок був створений 31 жовтня 1980 року, очолив його директор Володимир Ліхтей. Колектив відбирали у важких умовах: не було стаціонару, жодного професіонала в той час, коли сучасне мистецтво театру ляльок вимагало майстерності драматичного актора й володіння різноманітними системами ляльок — від простої рукавичної ляльки до складної маріонетки. Наступного року артистична трупа поповнилася випускниками найвідоміших театральних та мистецьких навчальних закладів України, а також самодіяльними акторами, які згодом здобули професійну освіту. Дебютну виставу «Хоробре жабенятко», прем’єра якої відбулася 6 жовтня 1981 року на сцені колишнього

Сцена з вистави «Недотепа із Вертепа»

Колектив Закарпатського академічного обласного театру ляльок

Сцена з вистави «Коняги». Арт. Наталія Орєшнікова та Микола Карпенко

Сцена зі спектаклю «Лісова пісня». Арт. Андрій Опіок, Дмитро Малий, Наталія Орєшнікова

Будинку офіцерів, поставив перший головний режисер театру Микола Волошин. Для більшості акторів це була перша професійна робота. Цікаві постановки здійснювала і режисер Людмила Кребс. А першим завлітом театру став відомий письменник Фелікс Кривін. З часом молоді актори — Ірина Ендріксон, Алла Задесенець, Ірина Михайлівська, Світлана Кобзиста, Тетяна Сударєва, Елла і Юрій Григор’єви, Марина Белоус, Давид Бурман, Ілля Юрковецький та інші — виросли у справжніх професіоналів.

Завдяки мобільності колектив діставався у найвіддаленіші куточки гірських районів, де ніколи не бували театральні колективи, і робив свою благородну справу у вихованні дітей, даруючи їм радість спілкування з театральним ляльковим мистецтвом. У 1988 році театр нарешті отримав стаціонарне приміщення у центрі Ужгорода. Символічною стала назва першої постановки в стаціонарному приміщенні — «Теремок». Колектив очолили директор Олександр Туряниця та головний режисер Олександр Куцик.

До першого акторського складу приєдналися молоді таланти — Наталія Орєшнікова, Лариса Кривчик, Олена Пишка, Андрій Опіок, Микола Карпенко. Сьогодні переважна більшість талановитих акторів — уродженці Закарпаття, виховані на кращих театральних традиціях краю. Упевнено працюють врівень із провідними акторами ті, хто прийшов пізніше: Світлана Котик, Юлія Чеховська, Павло Проданюк, Дмитро Малий, Олександр Беліков. Вони, у свою чергу, разом із майстрами передають досвід молодшій генерації акторів — Ярославі Яник, Миколі Ігнатишину, Світлані Кривді. У 2003 році директором театру було призначено Василя Чайковича, а головним режисером — заслужену артистку України Наталію Орєшнікову. У квітні 2012 р. творчий колектив Закарпатського обласного театру ляльок отримав урядове визнання — йому було надано статус академічного. Із 2013 року директор театру — Мирослав Петій — досвідчений режисер та адміністратор, а художній керівник — Марина Белоус.

В’ячеслав Осавальчук, Паола Полуденна, Ірина Осокіна, звукорежисери Василь Джуган, Андрій Біляк та інші складають основу високоякісного театрального продукту, адже в ляльковому мистецтві візуальний ряд, поряд з майстерністю акторів, грає першорядне значення.

Сцена з постановки «По щучому велінню» М.Кропивницького. (реж. з. а. України Олександр Куцик, художник — Тетяна Улинець). Арт. (зліва направо) Павло Проданюк, Олена Пишка, Лариса Кривчик

Закарпатський «Маленький принц» — Митрик, головний персонаж вистави «Недотепа із Вертепа»

Сцена з вистави «Коняги». Арт. Олена Пишка

Успішна Бавка Уже із середини 80-х років театр відзначався дипломами і грамотами Міністерства культури, про нього заговорила не лише місцева, а й центральна преса. Так, навіть побіжно оглядаючи чисельні поїздки на різноманітні Міжнародні фестивалі, можна пересвідчитись, що виступи закарпатського театру не лишаються непоміченими. Лише Гранпрі та перших нагород (і це не враховуючи окремі номінації) набереться близько двадцяти! Це нагороди, отримані на фестивалях у Луцьку (Україна, 1989, 2011), Будапешті (Угорщина, 1993), Жешуві (Польща, 2001), Егері (Угорщина, 2002), безпосередньо в Ужгороді (2004), Суботиці (Сербія-Чорногорія, 2005), Харкові (Україна, 2006), у Катовице (Польща, 2007), БекешЧобо, (Угорщина, 2009), Галасі ( Румунія, 2011), Празі (Чехія, 2011) та ін.

Із останніх значущих перемог — Диплом «Краща актриса» був вручений Наталії Орєшнікової на ІІ Всесвітньому карнавалі ляльок (Алмати, Казахстан, 2012) та два дипломами переможців в огляді-конкурсі вистав театрів ляльок «Прем’єри сезону» Українського центру Міжнародної спілки діячів театру ляльок (УНІМА-Україна) — за кращу постановку у номінації «Вистава для дітей за віком від 11 до 14 років» та «Кращу жіночу роль» сезону 2012-2013 рр. У середньому протягом театрального сезону колектив бере участь у восьми-десяти Міжнародних фестивалях. Одним із факторів успішності закарпатських лялькарів є ретельно укомплектовані кадрами художньо-виробничі цехи, чим похвалитися може далеко не кожний колектив. Художники Віра Турицька, Тетяна Улинець,

Найцікавіше зі сцени Враховуючи географічне положення Закарпатської області, її багатонаціональний склад, особлива увага приділяється формуванню репертуару. В діючому репертуарі театру більше сорока вистав. У більшості із них відбувається освоєння багатих фольклорних традицій Закарпатського краю, його казок, балад, пісень. Для обслуговування дітей із національних меншин,у репертуар включені казки народів карпатського єврорегіону, казки народів світу. У 2004 році на сцені театру вперше було показано виставу закарпатського драматурга Дмитра Кешелі «Недотепа із Вертепа», яка стала справжньою візитівкою колективу і приваблює чудовими акторськими роботами (арт. Наталія Орєшнікова та Микола Карпенко), вдалим режисерським та сценографічним рішенням (реж. Олександр Куцик, худ. Ярослав Данилів). «Недотепа із Вертепа» і сьогодні здобуває все нові й нові перемоги на численних фестивалях і за межами України. У 2007 році колектив театру вразив глядачів новою роботою — шоу-мюзиклом «Енеїда» за мотивами твору І. Котляревського (реж.-пост. — Наталія Орєшнікова, худ. — Тетяна Улинець). Досить амбіційна, як за змістом твору, так і за ідеєю сценічної реалізації вистава потребувала наполегливої праці, адже поєднувала і музичні номери, і хореографію, й акторські роботи живого плану з великими яскравими ляльками. Прем’єра вистави відбулася на змонтованій під відкритим небом в Ужгородському замку сцені. Колектив запрошує до співпраці режисерів та художників з інших театрів, зокрема, у 2009 році відомий білоруський режисер Олег Жюгжда по-новому відчув і передав закарпатському глядачеві усіма знаний твір Лесі Українки «Лісова пісня». Поставлена ним вистава, розрахована на молодь і дорослих, викликала неабиякий резонанс серед глядачів. У виставі, де артисти працюють у «живому плані», а ляльки несуть філософське символічне навантаження, по-новому розкрилися обдарування закарпатських акторів Наталії Орєшнікової (Мавка), Дмитра Малого (Лукаш),

Світлани Кобзистої, Елли Григорєвої, Миколи Карпенко, Андрія Опіока, Павла Проданюка. Сподобалася вимогливому глядачеві і постановка київським режисером Михайлом Яремчуком та художницею Лесею Лучко вистави «Коняги» за п’єсою Ради Москови «Куди ти, лоша?», прем’єра якої відбулася восени 2010 року. З останніх постановок треба назвати інтерактивну виставу «Як їжак і дітвора рятували гусеня» Н. Гернет і Т. Гуревич, яку в 2013 році втілила актриса театру Лариса Кривчик. До 200річчя з дня народження Т. Г. Шевченка провідним актором театру Миколою Карпенком здійснено постановку «Сторінки щоденника поета» за мотивами п’єс Олександра Гавроша. Для найменших діточок підготували інтерактивну виставу «Раз хатинка, два хатинка» (реж. Наталія Орєшнікова, худ. Паола Полуденна) та ін. Весна 2014-го була для колективу насичено гастрольною: у березні — кількаденні гастролі західними обласними центрами України — містами Рівне, Хмельницький, Тернопіль. Квітень колектив присвятив обслуговуванню дітей Закарпаття, об’їздив із гастролями віддалені райони області. А вже у травні театр взяв участь у двох міжнародних фестивалях: V фестиваль театрів анімаційних форм «Маскарад» (Польща) та Міжнародний фестиваль театрів ляльок у Мінську (Білорусь).

Фестиваль «Інтерлялька» У 1990 році театр зініціював проведення Міжнародного фестивалю театрів для дітей «Інтерлялька». Його натхненником став заслужений працівник культури України Олександр Туряниця. Нині це — найстарший фестиваль театрів ляльок в Україні, який було проведено вже чотирнадцять разів. Яскрава, колоритна «Інтерлялька» об’єднала лялькарів із багатьох країн, насамперед карпатського єврорегіону. Багаторічний досвід спілкування з колегами із різних країн та міст і сьогодні збагачує закарпатців як у професійному відношенні, так і в творчих стосунках.

Марічка та Іванко — символи фестивалю «Інтерлялька –2013»

Відкриття 14 фестивалю «Інтерлялька–2013»

УК. 49

Катря КОТ

Як приборкати монстра? Про: новий проект «Анатомія абсурду», старезний мозок людини, масову війну, російські бороди і барокові перуки, химери розуму і серце Європи, а також Арджуну, якому таки довелося почути Крішну і передати людству найважливіший урок… Хто: Павло Ковач — художник-анатом із Закарпаття. Якщо звернутися до грецької мови, то вийде щось про «верх» і «різати», утім він ріже вглиб і розкроює врізнобіч. Розмовляти із ним — як знімати пелюстки з безкінечної квітки — і йти, і йти, і йти до гірчичного зерняти. І знаходити там щось «немилозвучне» — бо якщо звернутися до латинської мови, то саме так розшифровується слово «абсурд» Павло Ковач-старший та гість виставки, його земляк танцюрист Василь Козар (Об’єкт «Шкатулка-Книга», 2014)

Мені цікава присутність художника в його роботі і дослідження не лише навколишнього середовища, а передусім, самого себе. Як написано на Дельфійському храмі: «Пізнай самого себе». Не Бога, не людину, а себе. Бо хіба можливо пізнати щось, коли ти не знаєш про себе, хто ти є?

Творчість художника чи взагалі людини для мене визначається за такими трьома станами. Це фокусник, факір і йог. Фокусник постійно створює ілюзію, його завдання — обманути людину. Факір більше працює над собою — він уміє управляти своїм тілом і можливостями. Йог — найвища форма. Тому що людина засвоїла не тільки фізичний рівень, а й ментальний і духовний. Він може все те, що й фокусник і факір, але не робить цього. Тому що його мета — дотримуватися законів Всесвіту. Він співпрацює з вищими енергіями і не маніпулює ними, тому що цим може лише зашкодити. Для мене категорія йога є співвідносною з художником, який відповідає за все, чим займається. Тому що свобода — це відповідальність. Якщо її немає — виникає анархія, руйнування. При чому не лише себе, а й того, хто долучається до споглядання твоїх творів — він теж руйнується, тому що енергії у такому творі інші, аніж, скажімо, ті, що випромінює художник-йог.

Експозиція виставки «Анатомія абсурду»

Кожна людина носить у собі людство. І не тільки. Я певний, що навіть не одну культуру й не одну цивілізацію. Візьмімо мозок людини: він як структура був сформований 40-50 тисяч років тому — і з того часу не змінився жодною звивиною. Виявляється, що наші пра-прапращури мали наш мозок. І якимось чином вони жили в печерах, полювали на мамонтів… Це досить дивно. Юнг вказав на те, що поєднує нас із неандерталцем — страхи життєвих колізій. Ми є дуже складною духовною і ментальною архітектурою. Складною настільки, що не можемо пізнати себе своїм розумом, бо він сам себе у цьому напрямку блокує. Він блокує ці знання. Як і комп’ютер не може сам себе пізнавати чи сканувати — лише накопичувати інформацію у файлах. В «Анатомії абсурду» я також звертаюся до юнгіанських архетипів. На гравюрі XVII століття у небі з’являється святий із шаблею — і для барокової людини це виглядає нормально. Як і для мене, людини сучасної, буде виглядати природним, якщо там з’явиться не святий, а НЛО. Ми втратили святих у небі, втратили гармонію, яка пов’язувала нас із пращурами XVII століття: через мистецтво, барокову форму, музику. Ми відійшли від цього. Але «святе місце пусто не буває», воно заповнюється дуже швидко. І прийшли нові образи.

І ось він — «Чорний квадрат». Але чому він чорний? Чому хоча б не синій? Дуже гарно сказав один мистецтвознавець: це картина «богооставленості». У ній просто немає Бога. Це ікона ХХ століття. Виходить, що богобоязливий народ тієї нібито «Святой Руси» сказився — і почав ламати церкви, зривати ікони — поки зрештою не зруйнував усе настільки, що видобув нову форму ікони — «Чорний квадрат», який ставили в кут, якому молилися, співали гімни. Сам гімн був руйнівним: «Мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы новый мир построим…» Агресія цього тексту говорить про ненормальний психічний стан. Після «Чорного квадрату» почали малювати літаки, парашутистів зі зброєю в руках — які зайняли небо. Як тільки гармонія була зруйнована, те небо, де янголи літали, і святі, і прості люди, які у «підвішеному» стані спілкувалися з Богом, — святе місце не буває пустим — заселила усіляка нечисть. Бо щойно людина позбавляється певних стереотипів, як мозок одразу формує нові. У китайському тексті говориться: бачу не очима, а розумом; чую не вухами, а розумом; розмовляю не ротом, а розумом. І той виховав свій розум, хто зробив його пустим. Тому що пустий розум — як дзеркало, і реальність відображатиметься в ньому такою, як вона є. На жаль, «Чорний квадрат» — це найнижча форма дзеркала. Це тартарари, це ад кромешний, все, що може бути безпросвітне — відображається в «Чорному квадраті». Нещодавно дивився програму, що наче десь в Америці піймали дикого кабана розміром до трьох метрів. Як таке можливо? Чи це допотопна яка тварина? Чи що? Виявляється, все набагато простіше. З однієї ферми втік кабан. І буквально за рік у лісі він здичавів. Він не лише покрився грубою шерстю, у нього навіть ікла виросли до 20 сантиметрів. Ось феномен: людина може впасти до рівня 40-50-тисячної давності. З тим самим мозком вона може впасти так глибоко назад. Тому що ми не володіємо собою, ми не знаємо, хто ми є. І коли стадні інстинкти вмикаються, ми одразу втрачаємо свою особистість і стаємо масою. І ця маса є страшнішою за масову війну.

Ми не змінюємося. Все повторюється напливами, хвилями. Бароко витворила інтелігенція, його витворили художники. Бароко — це наш Сковорода. Він оспівав красу мислі. І цю красу філософствування, диспути у могилянській, краківській чи австрійській академії — творили філософи. Художники ж працювали над картинами і вибудовували їх так, щоб усе в роботі переходило через ритми, через колір — красиво, бароково. А музика? Це ж була єдність, яка проникала, переходила з одного в інше. І цим була обділена наша «братня» Росія. Вона перебувала в стані ілюзії отого «Третього Риму». Жорстокість лику замучених, висушених апостолів, які чомусь страждали з голоду в пустелях… І вони прийшли і мучили народ, щоб і той відчув те ж саме. І сьогодні ми бачимо наслідки такого давнього непорозуміння. Адже московське православ’я не вважає бароко за сакральне. Ми ж усі — аполонери. Ми поклоняємося Аполону, богу гармонії. Подивіться на барокове мистецтво — воно сяє, світиться. Воно не з темряви виходить, а з’являється на фоні світла. І тому проект, який я зробив, використовує це за основу. Я просто накладаю на час, на цю основу сучасну сутність. Звичайно, я шукав тієї барокової гармонії. Але як вже вийшло…

Використано ілюстрації XVII ст. до поеми «Echoglosu wolajecego na puszczy» («Відлуння голосу волаючого в пустелі») 1. Місяць на небі. 2. Тріумф Марса. 3. Парад небесних світил. 4. Плавання німф. 5. Приборкання монстра. 6. Орел.

Усе російське мистецтво XVIII століття насправді перейнято Петром І від європейської культури. І показово, що саме він знищив Мазепу, який був правонаступником і провідником бароко. Петро не лише вкрав назву «Русь», а й саму сутність, духовність із неї зірвав. І тому російський народ не прийняв бароко, він просто не зміг: змінити бороди на перуки — ну як з таким миритися? Вони відчували, що над ними знущаються. І те, що відбувається зараз в Україні, — це друге, нове бароко. Як тільки Україна почала відроджуватися 2004 року, і зараз, уже 10 років потому, потихеньку йде підпільна, а сьогодні уже й виразна боротьба.

Мені здається, ми могли б повернутися до класичної форми, до гармонії, як у бароко. А чому б ні? Якщо епоха Відродження повернулася до Античності, чому б конкретно нам не повернутися до бароко? Тим більше, що ми цим знову говоримо: Україна — не Росія. І хоча інтелігенція Росії дуже полюбляє «барокко», адже всі їхні шлягери є ніщо інше, як барокова попса, у нас воно йде від душі, а в них — від голови. А ми знаємо, хто породжує химери, — розум. Душа ж породжує гармонію. І це вже не химери, а образи. Гармонійні, створені для того, щоби людина надихалася і продовжувала пізнавати себе і світ.

Палімпсест «Вторгнення», 2014 Використана гравюра «Панегірична конклюзія, призначена для вручення регентшіцарівні Софії Олексіївні року 1688 в Москві»

Мусимо визнати, що Європа, на жаль, — стара. Вона кохається, як нарцис, у своєму відображенні і боїться відступитися від своєї зовнішності. Або навіть од мислі про свою зовнішність. Тому вони сьогодні у стані великого очікування: а що ж буде? І якщо сучасний філософ Франції сказав на Майдані: «Ось, де серце Європи», — це треба сприймати не як алегорію, а як реальний сухий факт, документ. І в першу чергу не ми це маємо зрозуміти, а вони. Це він до них звернувся.

Поп-арт спаплюжив ідею краси. Він почав її використовувати як рекламу. Слід згадати і те, що навіть 2000 років тому, коли Христос проповідував свою істину, він, помітьте, досить агресивно ставився до торгівлі в храмі. Згадайте, як він вигнав торговців із храму. По суті, є різні інтерпретації цієї історії, але насправді він просто вигнав поп-художників із храму мистецтва. Їм там не місце. Тому що богові боже, а кесарю кесареве. І, насправді, поп-арт є неприроднім для нас. Нас, європейців. Хоча й виник у Європі.

Об’єкт «Словолит», 2014

Я думаю про Китай, той романтичний Китай, у якому прекрасні діви літають в небі зі своїми фазанами, а поет п’є вино і очеретяною паличкою пише поезію про гори, про воду, про дощ — як Бо Цзюй-і чи Лі Бо. Я здавна кохаюся в китайській поезії. А китайські художники — це неймовірно! І коли сьогодні намагаються говорити не про такий Китай, мене це страшенно ображає. Я навіть спробував розмовляти з китайцями — і вони не зрозуміли. Бо крім Мао Цзедуна нічого не знають. Як і ми про себе. Але ми маємо перемогти це зло, подолати цю прірву. І це всюдисущно. Об’єкт «Хвиля», 2014 (Те, що природа залишає незавершеним, довершує мистецтво)

Візьмімо біблійського Іону. Диявол був певний, що змусить чоловіка одвернутися від Бога. І Бог дозволив провести такий експеримент, лиш з однією умовою: «Тільки душу його не чіпай,» — сказав Бог. І коли Іона втратив усе, і навіть друзі від нього відвернулися, чоловік сказав: «Якщо Ти створив цей світ, і мене створив, не можу ж я від Тебе піти». Після цього Бог заборонив дияволу чіпати Іону. Диявол програв. А Бог повернув чоловікові все. Це про те, що переживаємо зараз ми. Великий закон неспротиву злу насильством — якраз і є важливим. Бо коли ми починаємо наступати на зло й боротися з ним, воно нас поглинає. Такий закон Всесвіту. Ми маємо право захищатися, воно нам дано від Бога. Є, звісно, й такі, що кажуть, ніби від Бога їм дано право нападати. Я слухав священників на Майдані, вони говорили саме про те, що церква стоїть із тим, хто захищається. Московський же патріархат благословляє тих, хто нападає — хоча це протибожественна дія. Людина з людиною завжди може домовитися. Але як же важко говорити з тим, хто на боці зброї і тримає її в руках! З ним розмови немає, він просто діє. З чого починається «Бгаґавад-ґіта»? Арджуна розпочав війну між родами двох братів і перед боєм покликав Крішну. Крішна приїхав на колісниці, став на полі бою і каже: «Арджуна, ти покликав мене і я прийшов. Давай вести війну разом». Побачивши Крішну, Арджуна прозрів і сказав: «Як я можу вести війну, коли родичі у мене по обидві сторони?» На що Крішна відповів: «Тому я й тут. Але ти вже не дивися на них, як на живих, тому що вони у своїй злобі давно уже померли. Вони знищили те божественне, що я їм давав. Перед тобою просто тіні. Тому дай їм можливість простромити один одного, бо вони давно уже по інший бік. І вони відійдуть. А я тут для того, аби надати тобі настанови, і ти їх записав, щоби наступні покоління читали ці тексти, як науку, і розуміли її». Бо тільки через розуміння ми можемо приймати рішення, воювати з братом чи ні. Все людство — брати. І це урок для всього людства. УК. 53

Кристина ЛІСОВСЬКА

Василь КОЗАР:

Головне, тільки б не байдужість

Наша редакція зацікавилася молодим натхненним танцюристом Василем Козарем, що пройшов шлях від простого хлопця із Мукачевого до переможця у найпрестижнішому та найвидовищнішому телешоу України «Танцюють всі – 4». Нині — це відомий танцюрист, засновник Київської студії «KOZAR DANCE THEATRE», режисер постановки «НіК». Як та заради чого Василь Козар доклав стільки зусиль — в інтерв’ю для «УК»

УК. Як виник задум постановки і які ідеї стали її основою? Чому виступ спочатку був у Києві, а тоді вдома, на Закарпатті? Задум здійснити постановку в якості хореографа виник ще на проекті. Усе почалось із квітів, мене вабило до них, до образів, паралелей із квітками: дівчата — як троянди, нарциси та подібне.

Коли образ втілився в цілісну форму, задум сформувався. Усе до того вело, і в певний момент у мені стався вибух. Я сказав: «Друзі, давайте поставимо спектакль, вже настав час. Я не можу далі тримати в собі стільки інформації, не втіливши її. Не можу далі розвиватися без цього, нічим не можу займатися, доки не реалізую цей задум». І ми почали.

Спочатку зробили номер для фестивалю «Open Look» в Росії, за умовами якого необхідно було зняти на одну камеру свій спектакль та надіслати. Тоді організатори дають відповідь — проходиш ти чи ні. Якщо так — приїздиш, тобі все оплачують. Чомусь із початку готувався саме до цього фестивалю, принаймні до березня. Та згодом нас знайшов Олексій

Бусько, танцюрист-хореограф Київ Модерн-Балету, він запропонував організувати фестиваль хореографії, знайти кілька колективів, які будуть його втілювати та на відкритті покажуть свої спектаклі. Олексій запропонував нам стати хедлайнерами, а ще запросив Litso Dance Company та інші. За два дні фестивалю ми, за задумом, показуємо свої роботи — у перший день великі, наступного — маленькі. Тож ми почали готуватися вже для цієї події. Проект був для нас некомерційним, більш творчим. Складалося враження, що світ допомагає: сам знайшовся і майданчик, і всі умови та можливість показати виставу в Києві. Саме через це спочатку «НіК» показано в Києві, а потім уже вдома — зважаючи на те, що Київ — це столиця, центр нашої країни, хочеться, аби від нього все розходилося далі. люди більше розумітимуть, що це таке, радо реагуватимуть, і ми зможемо зробити кращу рекламу тощо. Як і цю, наступні постановки хочу привозити додому. Тепер я розумію купу нюансів, наприклад, розмір сцени для танцювального простору чи правильні реквізити, тож на майбутнє створюватиму комфортабельніші умови. УК. Куди далі плануєте повезти «НіК»? Зараз плануємо провести тур Україною, йдуть перемовини з цього приводу в Одесі, Миколаєві, Рівному, Луцьку…

Прем’єра пройшла на «Ура!», я не сподівався на такий аншлаг. Люди навіть стояли, аби побачити виступ. Наразі вже є нові напрацювання, та в наступних показах буде довершене виконання. Після прем’єри я подумав, що треба повезти виставу додому в Мукачеве. Ми самі шукали спонсорів, місце та умови. Допомогла мерія міста та деякі наші знайомі. Врешті-решт все склалося. Тоді ж вирішили привезти спектакль ще й в Ужгород. Там також знайшлись люди, які допомогли влаштувати виставу, наприклад, Олена Камінська займалася організацією. Я дуже боявся реакції Мукачевого та Ужгорода, тому що це для мене рідне. Як люди сприймуть щось таке — нове? Виявилося, що всім сподобалося, було багато коментарів, статей. Хоча люди

очікували на щось у форматі шоу «Танцюють всі», вони не сподівалися, що прийдуть на повноцінну історію, яку варто пережити, співвідчути. Дуже багато людей потім вийшли та трактували все саме так, як я хотів це показати. І це було найголовніше. Мене зрозуміли правильно — це було дуже приємно. УК. Ви казали, що для проведення

вистави на батьківщині, шукали людей та організації, аби все влаштувати. Чи була допомога та зацікавленість на місці? Це ми шукали та пропонували. Я, моя мама, котра допомагала мені та є більш досвідченою в цьому. Вона знайшла людей, запропонувала їм цю ідею, котра всім сподобалась, і все вийшло. Я думаю, надалі

УК. Чому для втілення Ваших ідей була вибрана саме така стилістика? Що стало поштовхом для цього? Це поєднання. Я не знаю, як це пояснити точно. Є хореографи, що виконують лише contemporary чи тільки модерн, чи виключно хіп-хоп. Вони займаються цим і мають якісь свої «фішки». Мені ж подобається займатись і contemporary, і модерном, і хіп-хопом, і всім чим тільки можна. Я не можу розділяти, моя хореографія — це досвід усіх цих стилів разом і, надодачу, формується свій «почерк». Щось мені подобається більше, щось «вистрілює». Це те саме, як спитати в Артура Конан Дойла, чому він саме так пише? Бо він так бачить. Для мене все це — пластика людини, пластика моя, мого тіла. Неподільна пластика, якій я хочу навчити інших людей. Почуття та відчуття, які я беру всюди і в своїй голові утворюю єдиність. Поєднання всього, із акцентом на contemporary, бо ним я володію найкраще.

можу. Моє тіло наказує рухатися, мені здається, що я вгасаю, коли не танцюю. Думаю, що в якості постановника доведеться лише тикати пальцем — і все. Це буде не те, чого я прагну. Але й режисурою займатися хочу, багато читаю на цю тему. А на це потрібен час. Буду поєднувати — одне для тіла, інше — для розуму. До того ж в мене є студія танцю, якою керую, в ній теж багато роботи, є що розвивати. Студії вже рік, а постановка ось тільки зараз відбулася. Зранку ми працюємо з театром, увечері — студія. Наразі в мене виходить розподіляти час рівнозначно між студією, танцем та режисурою. Сподіваюся, так буде й надалі. УК. Чи Ви зараз збираєтеся зануритися в режисерську діяльність чи зробити акцент на, власне, творчості танцюриста? Це проблема, коли ти ставиш спектакль та одночасно в ньому береш участь. Ти не бачиш загальної картини, адже сам у ній. Хочеться глянути зі сторони, оцінити, аби щось вдосконалити. Постійно відволікаєшся. Я дуже хочу танцювати, розвиватися в цьому плані. Але безпосередньо зараз в мене період режисури, постановок. Щоправда зіткнувся із ще однією проУК. У своєму першому спектаклі Ви

використовували цей особливий стиль. Чи надалі продовжуватимете в такому ж руслі? Чи бажаєте впроваджувати своїми виставами цей стиль? Це мій спосіб життя, спосіб висловлення. Тож я не зможу від нього відмовитися. Я на ньому базую все. Іноді варіюю, адже бачу, що ось тут потрібно більше поп-культури, тож роблю саме так. Коли є певні завдання, як треба виразити ту чи іншу сцену, наповнюю її відповідно. Значення має і музика, й оздоблення.

УК. Які ідеї щодо наступного спек-

таклю? Є багато ідей, ми вже зараз робимо нову виставу з Євгеном Карякіним, після їдемо в Німеччину, ще я хочу поставити спектакль виключно чоловічий, де виступатимуть лише хлопці. На всі задуми просто немає часу, але згодом буде все.

УК. Чи плануєте брати участь у поста-

новках інших режисерів? Я не виключаю того, що буду танцювати у когось ще, у Костянтина Томіль-

ченка, наприклад. Він постійно пропонує зробити щось нове, цікаве. Із радістю погоджуюся, бо мені іноді не вистачає такої можливості самовираження саме в якості танцюриста. Я наче в один момент поставив на собі хрест: «все, я буду постановником, більше не танцюю». А згодом зрозумів, що так не

блемою: у постановках дуже мало чоловіків. Я знаю, як все має виглядати на сцені, сам можу подати приклад хлопцям. Я хочу вести цю лінію, навчити. Грати у власній виставі було важко. Хоч я й знімав на відео, дивився, виправляв, але до останнього не хотів

грати сам. Лише постановка, режисура. Можливо, треба просто звикнути раз і назавжди, або ж реально робити такі проекти, де тільки ставиш. З іншого боку, дуже хочеться переживати на сцені власним тілом — за цим сумуєш. Є певні почуття, котрі я хочу викликати своїми роботами, а є відчуття, які хочу проживати сам. Їх не можна змішувати. УК. Чи можливі якісь спільні проекти

із Вашими колишніми конкурентами по шоу «Танцюють всі – 4»? Половина учасників працює в мене у студії. Вони є вчителями різних напрямків танцю. Я давно хотів створити щось таке — у кожного ж свої амбіції. Кожен хотів зробити щось велике, але не всім вдається. Я почав, тому й веду це. Ми працюємо разом, людям подобається. Я запропонував після шоу: «Ви хочете щось створити? Я хочу це розвивати», — і вони сказали «так». Створював студію не заради грошей. Наразі цей проект не дуже й комерційний. Я формував собі умови для творчості: місце та простір для театру, для людей із певним досвідом, рівнем майстерності, котрих ми будемо розвивати. Таких людей ми будемо возити на фестивалі, популяризувати їх та підносити цю ідею. Для розвитку потрібні спонсори, і якби цей вид мистецтва став поширенішим, його б спонсорували краще. Одна річ — глобальні великі проекти, інша — наші камерні, свої. Хочеться зробити щось масштабне. Наприклад, як шоу «Барон Мюнхаузен», у якому я брав участь. Це було для душі. Якби

більше людей могли це відчути, прожити, то більше б цікавилися театром, мюзиклами, а отже й танцювальним жанром. Зараз він не поширений, це й заважає знайти спонсорів. Це наче й спектакль, і ніби шоу. Я не хочу, аби його сприймали як зовсім концептуальне мистецтво, коли головне — створити хоч якусь емоцію. Чи буде це огида, чи усмішка — не важливо, головне, тільки б не байдужість. Для мене важливо, аби люди розуміли про що це, хочу цікаво проявляти глядачеві свої думки і викликати співпереживання. Якщо робити щось лише для себе, це егоїзм. Мені ж важливо, щоб люди були на одній хвилі зі мною. Хочу, аби більше людей навчилися співчувати, згадали, як це — почуття.

УК. Свого роду патріотичне бажан-

ня — втілити цю ідею в Україні… Так, я хочу, щоб люди говорили про Україну — «там реально цікаво, там є такі нові штуки, для душі». Було дуже багато пропозицій поїхати в Європу вчитися, але я чомусь постійно відмовлявся від цієї ідеї. Багато де побував: в Америці, Європі, але мене тягне робити все тут. Я хочу вдома відродити цю тенденцію до оживання. Ось ми зробили цей спектакль і люди танцювальної сфери заворушились, ожили, активізувались, і ця «мобілізація», в хорошому сенсі слова, тішить. Хочеться, аби наш глядач став підготовленим до цього.

УК. 57

Поблизу селища Ділове Закарпатської області знаходиться географічний центр Європи. Про це говорить привертаючий увагу кам’яний стовпчик із відповідним інформаційним написом

Найбільш високогірне місто в Україні — Рахів. Воно розташоване на висоті 820 метрів над рівнем моря. Рахову належить ще один рекорд — найбільший перепад висоти між вулицями — 600 м : від найнижчої (400 м) до найвищої (1000 м) над рівнем моря

Село Велика Копаня, що у Виноградівському районі Закарпаття, є столицею близнюків. У цьому селі налічується більше шести десятків пар близнюків, хоча населення села складає менше 4 тисяч жителів

Найбільш сніжний населений пункт — с. Руська Мокра на Закарпатті — стійкий сніговий покрив лежить тут в середньому 110 днів на рік. Це обумовлено специфікою розташуванням села серед гірських хребтів, які суттєво затіняють територію від прямих сонячних променів

«Долина нарцисів», що біля села Кіреші Хустського району, єдине місце в Україні, де в природних умовах ростуть білосніжні нарциси вузьколисті. Мальовнича долина площею 80 га вкрита суцільним килимом квітів і є пам’яткою природи

Тячівський район Закарпаття є найбільшим районом України за чисельністю населення. Його населення складає близько 165 тисяч чоловік

Найдовший залізничний тунель в Україні був побудований і розташований на відрізку Скотарське – Бескид. Його довжина становить 1747 м. Цей тунель був споруджений ще в далекому 1887 році і неодноразово реконструйований

Найбільш високогірний залізничний вокзал України — станція «Бескид». Знаходиться неподалік села Верхній Студений Міжгірського району. Вокзал збудований на висоті 790 м над рівнем моря

Найбільше гірське озеро в Україні — Синевир. Воно розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря і знаходиться у Міжгірському районі. У народі й легендах його ще називають «синім оком»

Липова (ще її називають Сакурова) алея в Ужгороді має довжину 2200 метрів і є найдовшою не тільки в Україні, а й в усій Європі. Простягнулася вона вздовж берега ріки Уж, на Православній та Київській набережних. Під час цвітіння сакури в Ужгороді відбувається Міжнародний музично-творчий фестиваль «Сакура Фест»

Василь БЕДЗІР

Закарпатці веcеляться … серйозно Понад 160 свят на всі смаки, понад півмільйона туристів за рік Закарпаття фестивальне — окремий материк, який можна відкривати для себе десятиліттями, і все одно на ньому ще залишатимуться «білі плями». Цей материк немає географічних меж, зате має виразну особливість — відображає самобутню культуру, звичаї і обряди етносів, для яких земля за Карпатами завжди була і залишається рідною. До середини минулого століття свята, що їх у краї за Карпатами відзначали громадою, мали або господарську складову (вигін тварин на полонини), або — релігійний характер (храмові празники). Період входження до СРСР, коли славили радянський спосіб життя, стверджували дружбу між народами, теж не минув безслідно. Дні добросусідства на українськословацькому кордоні, а також фестиваль «Дружба без кордонів» у Береговому залишилися нам із тих часів, і тепер увиразнюють фестивальну палітру. Самі громади нині є й організаторами, і розпорядниками свят. Прагнуть зробити своє дійство самобутнім, несхожим на сусідське... У зиму — з бринзою! Якщо верховинець припас на зиму бринзу, то голодним аж ніяк не залишиться. Цей овечий продукт століттями годував закарпатців, і сьогодні він у великій пошані. Упродовж 18 років проводиться фестиваль «Гуцульська бринза» — наймасовіший серед гастрономічних, один із найстаріших за нової доби в Закарпатті. Колишній очільник агентства з регіонального розвитку Рахівщини Василь Хома виступив з ініціативою підбивати підсумки вівчарського сезону всім світом. Уперше дійство відбулося в сусідньому з Раховом селі Кваси, і основним фрагментом стало вручення місцевим господарям коней, призначених для поширення гуцульської породи, яких придбали за грантові кошти. У подальші роки постійним місцем проведення «Бринзи» стало урочище Буркут у райцентрі.

Посланці всіх громад Рахівщини, у традиційному вбранні та з атрибутикою власного населеного пункту, з центру міста під мелодії троїстих музик, марші духових оркестрів підіймаються догори. Там — заздалегідь підготовлені «оази», на яких влаштовані виставки вишивки і ткацтва, різьби і дерев’яної пластики, показ і дегустування страв з цього села чи селища. Гудаки награють мелодії, дівчата і хлопці співають коломийки, беруться за руки і танцюють «нашого». На сцені амфітеатру — художні колективи з району та з-за його меж. Тим часом під шатрами-укриттями, за декоративними загорожами йде частування: центральною «дійовою особою» є бринза. Цей продукт пропонують у найрізноманітніших готових стравах, починаючи від кулеші й токану (мамалиги), закінчуючи консервованим для тривалого зберігання. Веселяться допізна, а наступного дня міська рада, зазвичай, пропонує відзначати День Рахова. Тоді в Буркуті продовжуються гуляння. Останніми роками в Рахівському районі добра слава шириться і про інші гастрономічні фести — «Берлибаський банош» у Костилівці, «Гуцульська ріпа» у Лазещині, «Бичківські голубці» у Великому Бичкові.

Кухня угорських пастухів Доглядачі худоби, які здавна випасали тварин на неозорих просторах Потисся та Придунав’я, розумілися на кулінарії. Їхні традиційні страви, гуляш і бограч, нині є обов’язковими в меню їдалень і ресторанів. Спільним для цих страв є наявність у них кількох різновидів м’яса, розмаїття овочів. Все це повільно тушкується у казані на відкритому вогні — 4-5 годин.

Делегація с. Кваси

Кращих кухарів визначає фестиваль «Золотий гуляш», який цьогоріч відбудеться вже втретє. Берегівська районна спілка сприяння сільському зеленому туризму разом із громадою села Мужієве виявляють секрети приготування давніх страв. У змаганнях беруть участь близько двадцяти команд, у тому числі й закордонних. Протягом дня споживають понад дві тисячі порцій гуляшу та бограчу, запиваючи їх келихом домашнього

вина або чарочкою паленки. На столах завжди є і ковбаски та гурки, метані галушки й голубці. На десерт — рогалики й пиріжки (по-місцевому — кіфлики й фанки), сливове повидло (леквар). Змагання кухарів супроводжують місцеві аматори співу й танцю. А майстри виготовлення бочок — боднарі з села Шаланки — демонструють процес виготовлення величезних дубових діжок, починаючи від заготівок.

Колочава — це поблизу Синевира… Серед найстаріших етнографічних фестивалів — «Колочавське відлуння Тереблянської долини». Його назва містить ще один почесний додаток — українсько-словацько-чеської дружби. Цікавість до фесту посилюється добре збереженими в Колочаві, що на Міжгірщині, фольклорними та обрядовими традиціями закарпатських верховинців. Тут і сьогодні на весіллях та інших святах залюбки грають народні музиканти з гуслями (скрипкою), бубном і баяном або гармошкою. Діти змалечку грають на дримбі, сопілці. На кожне «Відлуння» приїздять дипломати — представники чеського та словацького посольств або консульств в Україні. Їхні країни завжди долучаються до організації фесту, який, з ініціативи місцевої жительки Наталі Тумарець, цього року відбудеться вдев’ятнадцяте. Педагог, вона одночасно є і директором Музею Івана Ольбрахта, заснованого у далекі 80-і її батьком. Окрім того, пані Наталя є співвласником пенсіону «Жандармська станиця», оформленого в стилі «чеської Колочави». Саме в ту епоху тут жив і творив Ольбрахт — класик чеської літератури. На фестиваль до закарпатського високогір’я приїздять сотні туристів із Чехії та Словаччини, яких вабить сюди і незаймана природа, і непідробний верховинський діалект, і сторінки історії неіснуючої держави Чехословаччини. Після тривалих виступів фольклорних і естрадних гуртів, театралізованих сценок про минуле, розпочинається огляд колочавських музеїв. Їх у цьому селі нараховується більше десяти. Найвідоміші — «Церква Святого Духа», «Старе село», «Чеська школа»,

«Радянська школа», «Бункер Штаєра», «Лінія Арпада», «Колочавська вузькоколійка». Усі створені завдяки старанням ентузіастів. Встановлені тут і пам’ятники Вчительці, Вівчареві, колочавським заробітчанам тощо. Колочава відома й галереєю пам’ятників у центрі села — Шевченкові, Духновичеві, Ольбрахту... Туристи охоче відвідують мінеральне джерело, а також «садибні музеї» — птахопарк Василя Макара, лікувальну пасіку Шимоні. За кільканадцять кілометрів вище, за течією Тереблі знаходиться одне з «чудес України» — Синевирське озеро. До того ж територія села є невід’ємною складовою національного природного парку «Синевир». Останніми двома роками всередині червня у Колочаві проводиться й Фестиваль ріплянки — улюбленої страви верховинців, що готується з кукурудзяного борошна та картоплі.

Наталя Тумарець, педагог, директор Музею Івана Ольбрахта

Клас чеської школи

Вхід до музею «Старе село»

Чеські туристи

Дзвенять молоти на «Гаморі» Як показати традиційні для Закарпаття ремесла, щоб було і доступно, і привабливо? Теж за допомогою фестивалів. Показовими у цьому сенсі є «Квасівський ліжник», що проводиться у Квасах на Рахівщині, та «Гамора» у селі Лисичове Іршавського району. Особливо велику аудиторію збирає другий із них, бо проводиться на базі давньої кузні, яка працює на воді. Вона є унікальною і, стверджують туризмознавці, однією з трьох діючих у Європі. Вогонь, вода, метал, гори дають таку енергетику, що з року в рік до Лисичового тягнуться сотні гостей. Робота всередині і на подвір’ї «туристичної» кузні розпочинається задовго до сходу сонця. По наковальні б’є 150-кілограмовий молот, що його приводить в дію водяне дерев’яне колесо. З ним перегукуються, будячи всіх довкола, малі молотки. Ковалі, яких приїжджає близько двадцяти на кілька днів, демонструють уміння творити з гарячого металу, й у глядачів є можливість побачити древнє ремесло в ділі. Довкола — групи цікавих. Через якийсь час з-під молотів з’являються підкови, мотики та сувеніри, викувані ковалями на «Гаморі». Їх можна придбати за помірну ціну. Зі сцени на подвір’ї «Гамори» звучать коломийки троїстих музик, виступи самодіяльних художніх колективів й окремих виконавців. Хоча були серед гостей і професійні групи, у тому числі — «Океан Ельзи». Щоразу ковалі отримують «тематичні завдання». Наприклад, виготовити деталь для колективної символічної

борони — уособлення достатку й урожайності. Усі можуть долучитися до створення символу, об’єднати свої зусилля довкола нього. У майбутньому в Лисичові хочуть створити музей ковальського мистецтва, в якому зберігатимуться всі тематичні фестивальні роботи. Кажуть, що «Гамора» має власну «душу», дихає автентикою, давниною. Саме цим вона й цікава. Поряд із дивовижами водяної кузні, гості фестивалю мають змогу побачити музей-куточок старовинного народного одягу й предметів побуту в Лисичові, ознайомитися з туристичними родзинками Іршавщини — вузькоколійкою, пам’ятником всесвітньо відомому закарпатському силачу Кротону (Іванові Силі) в селі Білки, побувати в націо-

Водяне дерев’яне колесо кузні

нальному природному парку «Зачарований край», здійнятися на скелі урочища Смерековий камінь, оглянути районний краєзнавчий музей.

«Береґфест» — піввікова історія Згадуваний на початку «Береґфест», маючи понад піввікову традицію проведення, нині позбувся ідеологічної шкарлупи, і це пішло на користь. До фесту долучаються всі без винятку населені пункти Берегівщини. Поліетнічність регіону, в якому угорці не поступаються кількісно українцям, дозволило святу мати обличчя, яке не сплутаєш з жодним іншим. На початку через усе місто прямують колони: хто пішки, а хто на бричках і підводах. Усі як один — в традиційному, для своїх сіл і селищ, вбранні. Попереду в «фірмових» туніках крокують винороби і виноградарі — лицарі з товариства «Орден святого Венцела». Основна прикмета фесту — демонстрування багатств, що збирають на фініші сільськогосподарського року землероби. В оформленні торгових павільйонів, яток використовуються овочі та фрукти, які народжуються на фруктових і овочевих плантаціях, у садах і на виноградниках. Від буяння фантазії дизайнерів, якими виступають педагоги і держслужбовці, захоплює подих… Першими чавити грона у велетенських діжках повинні не хто-небудь, а цнотливі дівчата. Цим обов’язком охоче користуються ті юнки, які не проти продемонструвати стрункість своїх ніг. Велику аудиторію фізкультурників збирають змагання з різних видів

спорту. Обов’язково — дегустування страв і напоїв. Минулоріч на фесті, який зберіг за собою і початкову назву «Дружба без кордонів», обладнали ціле ремісниче містечко. Охочі ознайомлювалися з виготовленням автентичних виробів. Півтора десятка народних умільців приїхали з Угорщини у рамках проекту, покликаного відновити народні традиції. Крім гончарства, різьбярства, були представлені й незвичні ремесла — різьба на кістці, сувеніри зі шкіри.

Велосипедисти під час свята поєднали вогнем дружби дві країни — Україну й Угорщину, між якими перед тим проклали велодоріжку. Вона пролягла цікавими місцями спільного прикордоння. Родзинкою свята був символ фес ту — Чігабіга — втілений у пряникові. Виріб кондитерів роздавали гостям безкоштовно. Без тих яскравих дійств, якими є більшість закарпатських фестів, нинішнє Закарпаття важко уявити. Фото автора

Кожне село відрядило на фест своїх найпарадніших дівчат та хлопців

Береговим ідуть лицарі Ордену святого Венцела — виноградарі та винороби

ік закарпатським фестивалям сягнув за 160. Етнографічні, фольклорні, музичні, літературні, народних майстрів, гастрономічні, винні… На них приїжджає щороку близько півмільйона туристів. Дуже популярні, наприклад, «Парад наречених», «Фестиваль голубців» у Четфолво і «Сливовий леквар» у Гечі на Берегівщині, «Фест кукурудзи» у Тисобикені та «Ягідний» у Дюлі на Виноградівщині, «Селиська співанка» у Нижньому Селищі на Хустщині, «Свято меду» у Мукачевому. У цьому ж місті «Червоне вино» вийшло на міжнародний рівень; наближається до цього «Біле вино» у Береговому, а в Ужгороді — «Сонячний напій». На низовині після завершення збирання врожаю влаштовують свята лози. І дівчата в національному вбранні босими ніжками топчуть виноград… А ще ж згадаймо про «Свято бурчака». Це — «закарпатське божоле», яке відзначають на сьомий день бродіння вина. Серед інших найбільш відомих фестів — Парад Миколаїв і Миколайчиків в Ужгороді, різників на Берегівщині, румунської культури «Мерцішор» у рахівській Білій Церкві, середньовічної культури «Срібний Татош» у Чинадійовому на Мукачівщині, мінеральної води в Уклині на Свалявщині, чорниці «Верховинська яфина». Добре відомі й «Ужгородська регата», «Купальський» в урочищі Воєводино на Перечинщині, «На Синевир трембіти кличуть». На жаль, від січня до середини травня цього року через складну суспільно-політичну ситуацію вже скасовано 44 фестивалі. У цьому є і певний позитив, адже не відбулися, насамперед, ті свята, які покладалися на бюджетне фінансування. А от самоокупні і такі, що базуються на ініціативі громад, продовжують існувати. Федір Шандор, завідувач кафедри туризму Ужгородського національного університету УК. 63

Фестиваль гончарства VI тиждень Національного гончарного руху «Здвиг– 2014» буде проходити в с. Опішне на Полтавщині з 23 до 29 червня 2014 року. Це науково-мистецька акція, спрямована на пізнання традицій і досягнень гончарної культури, розвиток сучасного гончарства, популяризацію мистецтва кераміки в Україні. Учасники та гості фестивалю зможуть взяти участь у майстер-класах та творчих конкурсах гончарів і малювальниць, ковалів; гончарських вікторинах; виставках-продажах літератури з проблематики українського і світового гончарства; романтичній нічній екскурсії до Національної галереї монументальної кераміки в Опішному; мандрівках гончарною столицею на кінному возі та ін. Детальну інформацію щодо програми «Здвигу–2014» можна дізнатися на офіційному сайті фестивалю: www.opishne-museum.gov.ua. Також організатори закликають усіх відвідувачів приходити у вишиванках.

VII Міжнародний еко-культурний фестиваль «Трипільське коло»

26–29 червня у місті Ржищеві, що на Київщині, вже всьоме пройде Міжнародний еко-культурний фестиваль «Трипільське коло». Цьогорічна подія присвячена стихії Земля, що цілком відповідає теперішньому часу, про це говорить і гасло фестивалю: «Збережемо землю — збережемо рід». Саме збереження землі, на якій ми народилися та живемо, чистоти та краси нашої планети, усвідомлення люди-

ною своєї ролі в глобальних процесах та особистої відповідальності на своєму місці — найактуальніші питання сьогодення, на які всі ми та кожен з нас маємо знайти відповідь. Організатори обіцяють кожному відвідувачеві «Трипільського кола 2014. Земля» яскраві емоції, особливу атмосферу, можливість змістовного пізнання та спілкування у поєднанні з красою літніх дніпровських краєвидів та чистим повітрям.

Щербенко Арт Центр. «Холодне сяйво» Олексія Оліна Із 12 червня Щербенко Арт Центр представляє персональний проект Олексія Оліна «Холодне Сяйво». Художник уперше покаже свою повноцінну серію картин «Холодне Сяйво» відомій київській галереї. У своїх роботах автор відображає глибинні переживання, властиві людині: тривога, відчай, байдужість, гордовитість, зарозумілість. За допомогою картин Олексій передає людські емоції, викликані чимось містичним і ще невідомим, відчуттям пізнання таємниць світобудови. Внутрішні переживання, пошук відповідей і переосмислення життєвих моментів. Одна з робіт серії «Холодне Сяйво» раніше вже виставлялася на французькому фестивалі «Festival International et Grand Prix de Peinture de la Ferte BernArt», де картина була удостоєна номінації YOUTH AWARD. Виставка «Холодне Сяйво» Олексія Оліна в просторі Щербенко Арт Центру буде відкрита для відвідувачів до 28 червня.

Із 11 червня до 10 липня 2014 року Боттега Галерея представляє персональний проект Володимира Буднікова «Мій Крим — наш Крим». Відкриття виставки відбудеться 11 червня о 19:00. Автор представить малюнки, які були зроблені в Ялті взимку та ранньою весною 2013 року, тобто якраз за рік до анексії Криму. «Із теперішньої дистанції я з болем спостерігаю, як ці малюнки наповнилися новими смислами. «Примарність» олівця на папері перетворила реальні пейзажі у фантоми. Парадоксальним чином чергове наближення і вдивляння в пейзаж не додало малюнкам матеріальності, а навпаки потоншило цей пейзаж, перетворило на привид, на туман. Частиною зображеного, крім самого пейзажу, стала дистанція, перетворивши реальний простір в напівстертий спогад. Сталося ніби віднімання реальності. Залишилися малюнки», — говорить Володимир Будніков.

Alfa Jazz Fest. 12–15 червня 2014 року Упродовж чотирьох днів на трьох сценах фестивалю у Львові виступлять понад 100 музикантів із 13 країн світу: США, Великобританії, Бразилії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Франції, Ізраїлю, Індії, Данії, України, Грузії та Росії. Серед хедлайнерів — неодноразові номінанти премії Grammy, інструменталісти й вокалісти: Ді Ді Бріджуотер, Чарльз Ллойд, Еліана Еліаш, Дейв Філдс, Лакі Пітерсон, Ніколас Пейтон у складі Miles Electric Band, Григорій Немировський. Ларрі Карлтон — американський джазовий, фьюжн, попта рок-гітарист, співак, окрім концерту, дасть безкоштовний майстер-клас, тим самим продовживши традицію Alfa Jazz Fest. На двох відкритих майданчиках, Сцена на площі Ринок і Сцена на площі біля палацу Потоцьких, перед гостями фестивалю виступатимуть колективи із США, Франції, Німеччини, Австрії, Угорщини, Грузії, Великої Британії, Росії і, звісно ж, України.

Літературний Салон. Щовівторка Літературний Салон спільно зі Щербенко Арт Центр вирішили говорити про літературу. Жодне мистецтво не є відокремленим. Ми завжди перебуваємо на перетині, в потоці. Образи й слова — всюди. Вони оточують нас, формують, заповнюють. Скільки ж тоді в нас самих від нас самих? Як залишатися відкритим і одночасно вільним? Що і чому читають художники? Наскільки пов’язані мистецтво візуальне з мистецтвом слова? Чим вони наповнюють реципієнта, як взаємовпливають один на одного? Про що думають, говорять, творять мистці й письменники? Відомі українські художники розкажуть про улюблені художні твори й авторів. Поділяться досвідом читання, «образу», творчості. І, звісно, ми будемо говорити про свободу. Автор і ведуча Літературного Салону — Катря Кот. Місце — Дім освіти і культури «Майстер Клас».

Арт-проект «Резиденти Добра» У червні 2014-го стартує Міжнародний арт-проект «Резиденти Добра» (живопис, відео-арт, інсталяція та перформанс), містами України, Нагорного Карабаху — Осетії — Абхазії — Придністров’я. Мета очевидна — спроба об’єднання. Що можуть митці протиставити силам Зла? Власне осмислення подій сьогодення та критичний погляд в майбутнє. Бо так велить їм Вища сила, так велить Добро, а митці, дійсно, є його резидентами! Художники, які волею долі живуть та реалізовують себе в Україні, народилися в різних куточках колись великої імперії. Василь Цаголов — Осетія. Расим Сейдімов — Азербайджан. Тімо Свірелі — Грузія. Олег Харч і Таїсія Мельник — Україна. Мисткиня-українка, Таїсія Мельник, представляє досить новий напрямок мистецтва, перформанс та відео-арт, який вперше був показаний у Києві на персональній виставці «Вічно жива» за подіями Майдану та у Празі в рамках проекту «KRYSTALIZACE». Слідкуйте за анонсами.

Німі Ночі. Одеса Ювілейний, 5 Фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» пройде на причалі яхт-клубу Морвокзалу з 27 до 29 червня 20 14 року. Цьогорічна програма — найекзотичніша й найстрокатіша в усій історії фестивалю і має відчутний східний акцент. Зокрема, буде представлено спеціальний перформанс-присвяту до 70-х роковин депортації кримських татар на знак солідарності організаторів з корінним народом

Криму в їхній боротьбі за свободу. Це стрічка Георгія Тасіна «Алім» (УРСР, 1926 р.) у музичному супроводі українського кримськотатарського гітариста-віртуоза і композитора Енвера Ізмайлова. Протягом трьох днів будуть демонструватися фільми з Німеччини, Японії, Франції, США та УРСР під живий супровід музикантів із Чехії, Японії, США, України. А поруч плескатиметься море, непідкорене, стихійне, вільне.

Літня школа Культурного проекту Цього року Культурний Проект започатковує Літню школу — інтенсивну освітню програму, яка поєднує теоретичні знання з історії мистецтва, практичні навички та вміння сприймати мистецтво. Літня школа — це унікальна можливість долучитися до мистецького середовища, здобути новий досвід та знання, зануритися в атмосферу провідних музеїв світу, аби відчути інший смак спілкування з мистецтвом. Навчання відбуватиметься у форматі тижневих програм: протягом кожного із шести тижнів студенти Літньої школи вивчатимуть основи історії та теорії світового класичного мистецтва, вчитимуться по-справжньому бачити і розуміти художні твори, розрізняти види мистецьких медіа, познайомляться з різними художніми техніками та спробують їх на практиці. Літня школа — це унікальна можливість отримати інтегровані знання про культуру від найкращих теоретиків

та практиків. Серед лекторів проекту — провідні українські мистецтвознавці, викладачі, експерти, художники та скульптори, зокрема: Тетяна Горюшина, Марія Куликівська, Наталія Романова, Олена Боримська, Зоя Звиняцківська, Ольга Собкович. Протягом навчання студенти Літньої школи працюватимуть у виставкових та музейних просторах, відвідають низку арт-центрів, художніх майстерень, матимуть нагоду побачити провідних сучасних українських художників за роботою. Стартує Літня школа 23 червня. Заняття триватимуть з 10:00 до 18:00 з перервою на обід. Набір до Літньої школи відбувається лише за попередньою оплатою. Кількість місць у кожній групі обмежена. Сторінка Літньої школи на сайті Культурного Проекту: h t t p : / / w w w. c u l t u r a l p r o j e c t . o r g / c o u r s e s / l i t n y a shkola/#.U3yPsNJ_v3w УК. 67

Так, тема поп-арту до певної міри попсова. І сходу викликає безліч суперечливих думок. Сприяння рекламі, маркетингу, масовому танцю накопичування, заковтування, обсмоктування і непрожованого, неперетравленого випльовування? А паралельно на думку спадають колажі Параджанова і роботи Тоніно Гуери — самотужки і з Фелліні, й останнього — без будь-кого. Їхні твори мають мало спільного з поп-артом, але дещо все ж мають. І втім результат — інший. Чи, може, художня мотивація, завдання були іншими? Для форми поп-арт зробив чимало. Для змісту ж — чи не забагато. З одного боку, манки й образи сучасності, цими ж образами захаращеної, художник використовує як матеріал, що спонукає до думання, ідентифікування, вибору, діалогу. З іншого — це як лити воду на млин пана. Додаткова популяризація, маніпуляція, до того ж продажі, епатаж, мода. Авторські причини можуть бути різними: творити власні теми, розчищати простір навколо й всередині людини, доводити себе, твір і реципієнта до квінтесенції, до пустоти, вглиб. Чи — вражати, дивувати, завантажувати? І перше й друге сягає певних ефектів, і якщо твір дійсно художній, то ефект досягає мети. Кожному, певно, своє. І, як написала в соцмережі чудова українська художниця: слухай всіх, думай сам. Слухай всіх. Думай сам. Слухай всіх. Думай сам. Слухай всіх. Думай сам

Марина ЩЕРБЕНКО

П О П А Р Т 68

Українські послідовники Поп-арт (популярне мистецтво) як напрямок виник після Першої світової війни, у 50-60-і роки XX століття, на противагу абстрактному експресіонізму — високому мистецтву, комерційно успішному і водночас трагічному. І справді, його яскраві представники проживали свою трагедію не тільки на полотнах: Полок загинув в автокатастрофі, Ротко покінчив із життям самогубством. У той час, коли в поп-арті художник може бути щасливим і справжнім, позбавленим глянцю, робити народне (поп - популярне) мистецтво, малювати картини із сюжетів коміксів і реклами кока-коли, сигарет та супу, тобто бути демократичним і реальним, доступним для всіх, як кока-кола, що має однакові смак і ціну як для багатого, так і для бідного. Мистецтво мало би бути популярним, поп-арт повертає його до повсякдення. Термін «поп-арт» виник у Великобританії як рефлексія на масову культуру, на поп-культурні образи, зокрема, на культуру США як феномен, пов’язаний з Америкою та її продукцією: голлівудські фільми, комікси, нав’язлива миготлива реклама, масовий вжиток. Поп-арт одразу сприйнявся як мистецтво радісне, позбавлене драматизму, створене з любов’ю до простих речей. Першою роботою, яка отримала статус ікони поп-арту, став колаж Річарда Гамільтона «Так що ж робить наші сьогоднішні будинки такими різними, такими привабливими?». Уже тут художник використовує та переосмислює символи і

Степан Рябченко. The blessing hand

знаки масової культури й рекламної продукції, що особливо характерно для поп-арту. Серед представників поп-арту — Енді Воргол, Роберт Раушенберг, Рой Ліхтенштейн, Пітер Блейк, Клас Ольденбург, Том Вассельман, Джаспер Джонс та багато інших художників. В Україні цей напрямок не проявився настільки потужно, для цього так і не склалася сприятлива соціальна основа. Але потрібно визнати, що багато українських художників звертаються

Іван Семесюк заснував новий в українському мистецтві напрямок — жлоб-арт, який із жорсткою іронією висміює значний пласт українського суспільства, котрий відзначається низьким рівнем культури, часто неочікувано реагує на новинки, що з’являються в Україні в умовах сучасної реальності та всезагальної глобалізації. Варто звернути увагу на його проекти «Традиції. Ребрендинг» та «Українські сни-мрії», у яких йдеться про самоідентифікацію українця в реальності, яка швидко змінюється, про переплетення старих і нових символів, національних традицій та сучасних течій. Обидва проекти — це своєрідна рефлексія, використання деяких прийомів і технік поп-арту. до прийомів поп-арту, використовуючи поетичну мову ярлика і реклами. Це реакція на зміну життя українського суспільства після розпаду Союзу, на очевидний вияв соціальної нерівності. Поп-арт демонструє, що сьогодні наша реальність — це яскрава реклама, нестримне споживання, використання нових інформаційних технологій. Яскравий представник послідовників попарту в Україні Вінні Реунов також працює у своїй творчості з проблемою споживання, використовуючи прийоми напрямку: хаотично наносячи на площину полотна логотипи телеекранів і брендів, обличчя людей, усілякі предмети та уривки різношерстої реальності мегаполіса. Боляче дивитися на його полотна — обкладинки неіснуючих видань. Усі жахіття реального світу, переплутаного із площиною рекламного щита, звалюються на нас із робіт Вінні Реунова.

Степан Рябченко. Нова ера

Іван Семесюк. Українські сни-мрії

Вінні Реунов

У проекті «Традиції. Ребрендинг» представлено кілька полотен, на яких художник малює традиційний український вишитий рушник, «вишиваючи» на нім дерево життя з характерними, давніми обрядовими символами й органічно вводячи у візерунок логотипи сучасних популярних марок та брендів, таких як Аdidas, Dolce & Gabbana, Nike, BMW... Таким чином, митець звертає нашу увагу на те, як непомітно мультикультурна сучасність та глобалізація проникають у наш побут і впливають на зміщення наших споживчих орієнтирів. У проекті «Українські сни-мрії» художник, звертаючись до історичних контекстів, продовжує досліджувати, що мотивує українця на здійснення того чи іншого вчинку. Автор прагне розкрити проблематику, яка його цікавить, ви-

Іван Семесюк. Українські сни-мрії

користовуючи традиційні українські символи та символіку політичних рухів, а людські черепи, пофарбовані у червоний колір, доповнюють загальну композицію простору проекту. Для художників важливо малювати вічне: символи, логотипи, ярлики, черепи і т.ін., завдяки чому втілюється відчуття тлінності, жалюгідності, того, що речі з часом зникають. У творчості Енді Воргола є цілий період, коли в його роботах з’являється череп, як варіація класичних натюрмортів епохи бароко, які називались vanitas. На них череп зображали разом із монетами, манускриптами, книгами, квітами, що також символізували тлінність і плинність життя. Його послідовник Деміан Хьорст по-своєму переживає відчуття скороминущості часу, інкрустуючи череп діамантами чи зображуючи його в абстрактному просторі полотна. До символів поп-арту звертається у своїй творчості Жанна Кадирова. Особливо цікавий у цьому контексті її проект «Діаманти» — це серія об’єктів різних розмірів (до півметра у діаметрі), у формі діамантів, обкладених керамічним

кахлем. Художниця часто використовує цей матеріал, він приваблює її своєю доступністю, вираженою соціальною приналежністю. Кахлі різних кольорів, із глянцевим блиском, можуть декорувати санвузли у квартирах, що належать різним за соціальним статусом господарям. А діаманти, котрі є символами багатства і розкоші, у кахляному виконанні та в збільшених розмірах стають доступнішими, ближчими людям. Джефф Кунс свого часу створив величезний виблискуючий діамант, але цей красивий об’єкт не здатен так розчулити українського глядача, який жив із простацькою красою кахляних зупинок, лавок, ванних кімнат і т.д. Збільшена, зім’ята пачка цигарок, виконана у традиційній для Кадирової техніці, відсилає наші думки до блюзнірського жесту над пустою пачкою: усі сигарети викурено, все вже сказано. Сітілайт із бетону, з ілюзією карти із тріщин нібито розбитої поверхні, викладеної кахлем.

Жанна Кадирова. Діаманти

Це місце для реклами, однак самої реклами ми не бачимо, замість неї — карта невідомої території. Робота повертає нас до тієї ж теми тлінності, про котру вже так багато сказано і написано. Мову поп-арту вдало і часто використовують у своїх роботах такі українські художники, як Степан Рябченко, Ілля Чичкан, Маша Шубіна, Марина Талютто, Ксенія Гнилицька, Віктор Мельничук та ін. Писати про послідовників поп-арту — справа безнадійна, оскільки майже кожен художник, який працює у ніші концептуального, соціальнокритичного мистецтва, час від часу звертається до набутків поп-арту, цього феномена XX століття, не менш потужного, ніж мистецтво високе.

Іван Семесюк. Українські сни-мрії

Марина Щербенко, куратор, засновниця Bottega Gallery і Щербенко Арт Центру

УК. 70

Михайло БРИНИХ

л е б гре

а З н е г а ф р а р Ка а ч н о Г я Тро Соціалістичний реалізм — нещасливе словосполучення, щось на кшталт «ніжок Буша»: з такою ж паскудною, хоч і не уповні заслуженою, репутацією й без жодних шансів на реабілітацію. Хоч і не соцреалізмом єдиним відгодовувала свою індустріальноколгоспну естетику країна рад, йому і тільки йому випала почесна роль цапа-відбувайла, винного перед мистецтвом, людьми та історією культури. Саме проти соцреалізму піднялося найбільше повстання в українській літературі 90-х. Сучасний критик залюбки припечатає цим лайливим слівцем початківця чи графомана. Єдине підворіття, де привид соцреалізму ще досі світить підбитим оком — це стихія провінційного офіціозу, тривожного чиновницького світу, в якому сторожові пси режиму носять нарядні шкури домашніх тварин чи покірної худоби, залежно від обставин

, о г ьно

радянському мистецтві не лише реалізм, але й експресіонізм чи футуризм були соціалістичні, як кукурудза Хрущова. Й навіть буржуазний анамнез не міг зашкодити науковій фантастиці чи утопії квітнути та марширувати під червоними знаменами. Ба навіть модернізм, цей відвертий агент-шкідник заходу, міг трохи пострибати ховрашком по рясних нивах — інкогніто, звісно.

Іван Шадр. «Дівчина з веслом». 1936

Соцреалізм однак існував над усіма мистецькими жанрами і напрямами, як своєрідний знак «партійності літератури», як символ віри кожного потенційного інженера людських душ, як грандіозний медяник із запеченими в ньому канчуками та арматурою. В ньому не було ані добра, ані зла, — одна лише сферична всеохопність. Відтак у цій казковій рукавичці поміщалися й писучі партійці, чия безталанність

урівноважувалась високими званнями й посадами, й скромні сурмачі-кочегари, бранці газетно-журнальної круговерті, й істинні майстри — і в слові, і в пристосуванстві. Це неймовірно строката компанія. Фахівець із особливих партійних доручень, джура Сталіна й поводир радянської Вкраїни Олександр Корнійчук — людина і станція київського метрополітену (одна з перших, що була згодом перейменована). Червоний комісар, шизоїд, нещасний убивця Андрій Головко, чиїм «Бур’яном» ретельно засівалися обрії пролетарської літератури, поки феномен українського відродження стрімко приростав свіжими могилами. Фронтовики Олесь Гончар і Павло Загребельний, які навчилися добувати трояндову олію з граніту, бетонного пилу й заводських димів. Єдиний нині живий класик радянської літератури Юрій Мушкетик, який наче й не жив на тій планеті, де у таборах гноїли Василя Стуса, де Григір Тютюнник затягував зашморг на своїй шиї. Михайло Стельмах, гросмейстер компромісу, який примудрився в одному й тому ж таки творі спершу прославити вождя народів, а трохи згодом, після незначної правки, — успішно розвінчати. Інваліди Ростислав Самбук і Володимир Забаштанський, яким система цинічно запропонувала улюблену гру диявола, зі славою та визнанням на кону. А також тисячі безіменних, забутих ще за життя «інвалідів творчості», давніх пасажирів Спілки письменників і тамтешнього кабака, від якого теж практично нічого не залишилося. Що їх усіх об’єднує, крім кармічних травм і почуття паскудної родини? Невже існує така мірка, що годиться й для харчових відходів, і для шрапнелі? Невже соцреалізм — й справді аж такий міфологічний монстр, що без розбору пожирає і своїх дітей, і естетичних ворогів, і навіть випадкових громадян, які бездумно скористалися кнопкою виклику? Якщо вірити магістральним літературознавчим вердиктам, озвученим під кінець ХХ-го століття, то так воно і є. «Карфаген має бути зруйнований!», — любили цитувати Катона Старшого вітчизняні автори-вісімдесятники. З тією лише різницею, що для Катона і його сучасників існування Карфагена було аж ніяк не естетичною чи ідейною халепою, а суто економічною проблемою. Сьогодні вже й не добереш відповіді на запитання, чим став для першого покоління вільних од комуністичних обмежень письменників «злочинний спадок соцреалізму»: ідолом, якого належало кинути у річку заради символічного очищення? Рубіконом? Небезпечним захворюванням мистецтва, яке терміново потребувало хірургічного втручання? Мабуть, найточнішу відповідь варто шукати в античності, десь недалеко від Карфагена. Адже вічних сюжетів у світовій літературі обмаль, тож новим історіям зазвичай доводиться доношувати старі лахи. Фактично це ще одна варіація на тему захоплення та поруйнування Трої. В українських декораціях роль Єлени виконувала, власне,

література, яка добровільно (внаслідок фатальної пристрасті чи запаморочення — то вже не так важливо) зрадила всі високі ідеї 20-х років (національне відродження, футуризм, психологічна Європа тощо) і віддалася клятому троянцю-соцреалізму. Визволення Єлени (яка на той час вже й сама прозріла) відбувалося за допомогою дерев’яного коня — цілковито постмодерністської ідеї. На цю роль у нас кандидатів — хоч греблю гати, від «Бу-Ба-Бу» до Жадана. Після війни Єлена вертається додому, до психологічної Європи та іншого ренесансу купно з солодощами морально-етичної деградації, бо ж двадцяті роки не застигли в бурштині, й теперішня психологічна Європа трохи не така, як мріялося Хвильовому. Що цікаво, в гомерівській «Одісеї» Єлена якось не дуже й кається, наче й не вона свого часу спричинила епічну битву народів. Українська література — так само. Соцреалістичне минуле не дуже пече їй п’яти. Ба навіть банальний переоблік цінностей відбувається мляво та фальшиво, наче приборкання шкільної програми з літератури. Почасти винна, звісно, сама Єлена. Тільки от у чім її вина?

Гріхи соцреалізму

Троя соцреалізму, якщо абстрагуватися від душевної трагедії Єлени та пов’язаної з нею війни, не була найгіршим місцем на землі. Просто література зазнала в нових умовах настільки ґрунтовної метаморфози, що говорити про панівний (і, по суті, єдиний легальний) стиль соцреалізму як «оселю зла» — неприпустимо. Функціональні завдання літератури (пропаганда, виховання) значно перевершували естетичні, тож на них менше звертали увагу. Відтак мистецькі якості соцреалістичного твору сміливо могли кульгати на обидві ноги — аби тільки з внутрішніми органами (і в прямому, і в переносних смислах) порядок був. Звідси родом інші, суто художні, мілини соцреалізму: тема важливіша, ніж оригінальність її інтерпретації; чільна ідея залишається незмінною, як і характеристики героїв. Зображувати «окремі недоліки» можна, але неодмінно в координатах здорового, щасливого суспільства, яке крокує від перемоги до перемоги, успішно долає перешкоди на своєму шляху, прагне нових звершень. Навіть у революційному та крамольному романі Олеся Гончара «Собор», де автор порушує «неходові» в радянській літературі теми (замовчування екологічних проблемам, необхідність збереження давніх традицій, плекання «соборів наших душ» та іншої небезпечної козаччини), безкінечним робітничим щастям і тріумфом волі світиться Зачіплянка, цей індустріально-пасторальний рай, де живуть люди-напівбоги, що їм навіть металургійний чад не шкодить. Гончар вправно використовує високий регістр у своїй оповіді, бо ж ніякі собори не можуть, не мають права перекричати металургійне чудовисько з його піснями про велич соціалістичного будівництва.

Нова випічка

Єлена не могла уникнути чи то полону, чи то курортного роману з Парісом, бо в античному світі навіть над божистими істотами має владу доля. Що стосується соцреалістичного періоду вкраїнської літератури, то він також був спричинений не лише партійним примусом, але й традицією побутописання, остаточно сформованою в другій половині 19-го століття. Радянська критика недаремно записувала письменників-побутовиків на чолі з Нечуєм та Мирним до числа передтеч соцреалізму, хоч як важко уявити менш революційних письменників (набагато більше борців за соціальну справедливість було серед модерністів). Відтак пришестя постмодерної ідеології пролилося критичним окропом не тільки на червоних, але і на дожовтневих класиків, а разом із соціалістичними водами на помийницю історії полетіло й неповинне дитя реалізму. Відтак протягом 90-х років великі прозові форми практично пощезли з простору актуальної літератури, а дискусії про те, куди подівся й де шукати «великий роман» в Україні, точаться й дотепер. Найпомітніші прозові твори 90-х — це невеликі за обсягом

повісті «Рекреації» Юрія Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, роман «Сталінка» Олеся Ульяненка та, як кульмінація постмодерного десятиліття, мініроман В’ячеслава Медвідя «Льох» (зо два десятки сторінок завбільшки). Інший бік цієї медалі — втрата читача. Хоч яка б нікчемна та карикатурна була соцреалістична традиція брежнєвських часів, але вона посідала важливе місце у радянському виробництві, це була потужна індустрія, що її сьогодні неможливо ані відновити, ані наслідувати. Так, література соцреалізму цілковито належала до сфери обслуговування. Але свобода стала для неї не винагородою, а випробуванням.

ПРИШЕСТЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ІДЕОЛОГІЇ ПРОЛИЛОСЯ КРИТИЧНИМ ОКРОПОМ НЕ ТІЛЬКИ НА ЧЕРВОНИХ, АЛЕ І НА ДОЖОВТНЕВИХ КЛАСИКІВ, А РАЗОМ ІЗ СОЦІАЛІСТИЧНИМИ ВОДАМИ НА ПОМИЙНИЦЮ ІСТОРІЇ ПОЛЕТІЛО Й НЕПОВИННЕ ДИТЯ РЕАЛІЗМУ

Небезпека повернення

У сучасній літературі визріває — навіть на стилістичному рівні — ностальгія за реалізмом; так само діячі контемпорарі дедалі частіше переглядають свої взаємини з академічним живописом. Геній може ігнорувати всі «шкільні» закони творчості, але на біса суспільству легіон геніїв — треба ж і на стінку в кухні щось повісити, і під вазон з геранню щось підкласти. Зрозуміло, що експериментальна словесність не має великої фабричної цінності, — в цьому переконалося вже не одне покоління «сучукрписів», які невтомно плодять щоденникові книжки про власні пубертатні відкриття, секс-наркотики-і-що-там-заразслухають. Сповідальницька одноманітність, бажання ділитися персональним досвідом, у якому немає нічого унікального, а головне — невміння вибудовувати зі своєї щирості, сміливості та енергії звичайні прозові структури, — прикметні ознаки літератури «нульових». Водночас попит на жанрову літературу з кожним роком відчутніший, — ба навіть професія письменника-ремісника повернулася з небуття. Звісно, видавцям доводиться тільки мріяти про нового Загребельного, й кастинги на цю роль ніколи не припиняться, але основні літературні масиви творяться не зірками, а бригадами «зважених та щасливих» літераторів середньої ланки, й саме перед ними соцреалізм знову демонструє свою античну сексуальність, і хтозна, чи Єлена втримається від чергового повторення класичного сюжету — хоч і відомо наперед, чим він завершиться. УК. 73

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Одним із головних «стовпів», на яких досі тримається «совок», тобто і «совєтська людина» як така, і певна спільнота таких людей, є соціальна міфологія. У тому числі — й історична міфологія як система квазіфактів й оповідей про значущі події минулого. Звісно, деякий елемент міфологізації завжди присутній у людському осягненні історії, особливо — на рівні масової свідомості. Але тут ідеться про свідомо створену у сталінські часи й підкріплену всією державною могутністю (у тому числі й репресивною машиною) систему ідеолого-політичних міфологем, що з часом перетворилися на певні стереотипи розуміння історії і втілилися у фальшиву історичну пам’ять не лише пересічного люду, а й значного числа претендентів на роль суспільної еліти

Така фальшива історична пам’ять передається з покоління в покоління та постійно коригується за допомогою російських масмедіа і значного числа ЗМІ України. Ба більше: підживлення цієї соціально-міфологічної «пам’яті» нерідко здійснюють ті, хто цього суб’єктивно не прагне: вчителі, викладачі вищої школи, журналісти, політики з демократичного табору. Чільна причина цього — панування до сьогодні багатьох міфологем, створених і вживлених у масову свідомість ще за сталінських часів, а то й раніше. Отож у значної частини українців міф — не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність. А неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою (у більш м’якому варіанті — доповнює) реальну історію, і не тільки її — а й реальне сьогодення. Яскравим утіленням цього стало палке прагнення приблизно третини кримчан приєднати півострів до Росії. Ясна річ, бажання це було запрограмоване не знанням про реальне російське життя і не раціональними політичними міркуваннями, а, передусім, міфами про «російську унікальність», «російську велич»

і «російську перемогу у війні», витвореними сучасною московською пропагандою й опертими на глибинні соціокультурні настанови «совка», на необхідність цілеспрямованого витіснення й заміщення яких українськими та європейськими звертали увагу хіба що поодинокі інтелектуали; і що цікаво — тих, хто наполягав на необхідності світоглядної та соціокультурної десовєтизації, їхні колеги-постмодерністи звали «адептами новітнього тоталітаризму». Мовляв, саме зникне, саме розсмокчеться… Крим, а вслід і Донбас засвідчили — так не буває. Не розсмоктуються спонтанно соціально-міфологічні настанови, навпаки вони підпорядковують собі нові покоління. Якби по Другій світовій війні знані німецькі інтелектуали цілеспрямовано не руйнували нацистську соціально-історичну міфологію, то де була би зараз Німеччина? «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, а хто контролює сучасність, той всевладний над минувшиною». Ці слова Джорджа Орвела раз у раз доводять свою точність і, на жаль, непроминущу актуальність. Саме тому в нинішній Росії влада так ретельно опікується проблемою формування (чи, точніше, деформування) масової історичної свідомості. Саме для цього Володимир Путін у свою минулу президентську

каденцію щомісяця зустрічався з директором Інституту російської історії, академіком Андрієм Сахаровим (тезкою, але не родичем знаного дисидента; навпаки, у минулому — каґебешником, сексотом). Як воно зараз, не знаю, але, найімовірніше, зустрічі такого роду тривають; їхнім результатом за 14 років стали численні книги, фільми, газетні статті, масові акції, покликані змусити пересічного росіянина «правильно» дивитися на історичні процеси, особливо — ХХ століття. А оскільки мільйони й мільйони українців за «совковою» звичкою досі дивляться до рота «центральним» мас-медіа й орієнтуються на Москву, — то і для багатьох українських громадян директиви Путіна стають феноменами їхнього внутрішнього світу, їхнього міфологізованого — на ґрунті російсько-неосовєтського модусу — буття. Здається, всі відомі науці визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати єдину (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи інші події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять національна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять — це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це — досвід усього твого народу, що перейшов до тебе, як кажуть філософи, в об’єктивованих формах. Отож, перефразуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка у цієї нації історична пам’ять, наскільки вона глибока (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні. А яка ж пам’ять про минуле в українців? Можна сказати — різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоча факти твердять, що Жуков був кривавий м’ясник зі здібностями та вміннями на рівні командира стрілецької дивізії, а бардак за Йосифа Віссаріоновича простотаки зашкалював: сталінські ж наркоми обдурили вождя всіх народів під час війни на 10 тис. танків, відзвітувавши про випуск того, чого не було і за що війська на фронті, які цих

паперових танків не одержали, щедро розплатилися кров’ю. Але що факти — люди «пам’ятають»: порядок був залізний, усе робилося чітко, ми перемогли у війні, хоча де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах, чітко пояснити ніхто зі сталіністів («твердих» чи «м’яких») не здатен. А річ у тому, що впродовж усього совєтського періоду історична пам’ять цілеспрямовано заміщалася спеціально напрацьованими міфами. Скажімо, Нестор Махно ще за його життя був виведений кінорежисером Перестіані у стрічці «Червоні дияволята» дрібним бандюжкою, у підпорядкуванні якого були кільканадцять полохливих бандюків. Цього квазіМахна доблесні червоні бійці захопили в полон на якомусь млині й посадили в мішок — і не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ твердо знав, що це — дрібний бандюжка, і край! Чи подолана совєтська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять? Видається, що ні, оскільки лише 55–60% українців (за даними різних опитувань) згідні з тим, що Голодомор був геноцидом стосовно їхніх же дідів та батьків. Інші ж або заперечують це або не знають,

ХТО КОНТРОЛЮЄ МИНУЛЕ, ТОЙ КОНТРОЛЮЄ МАЙБУТНЄ, А ХТО КОНТРОЛЮЄ СУЧАСНІСТЬ, ТОЙ ВСЕВЛАДНИЙ НАД МИНУВШИНОЮ що сказати. Чи можлива така ситуація у поляків — щодо знання про гітлерівський «новий порядок» й оцінки його чи у євреїв — стосовно Голокосту? Однозначно — ні. Та й про Катинь знав (навіть за часів комуністичного панування!) кожен поляк. І про Бабин Яр знали всі євреї, хоча офіційно там загинули «совєтські громадяни». А от в українців із Биківнею справи куди складніші. І зі знанням про те, скільки українців — офіцерів Війська Польського полягло в Катині, також. Ба, навіть професійні історики цим не дуже цікавляться… А чи життєздатна нація, яка не пам’ятає про саму себе головного, яка неспроможна виробити спільне бачення основних моментів свого минулого? І який ефективний проект спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе крізь щербаті окуляри неосовєтського соціально-історичного міфу? УК. 75

Марія МУРАДХАНЯН

У кіно – дві функції: відображати навколишню реальність та створювати нову. Зігфрід Кракауер

Кінематограф у кінці ХІХ століття переможно увірвався на люм’єрівському потязі у культурний простір, створивши новий світ відчуттів та переживань. Поєднавши у собі елементи майже всіх видів мистецтв, кінематограф, будучи наймолодшим із них, тонко маніпулює своїми інструментами для відображення цього світу, змінюючи його…

к частина культури будь-якого суспільства, кіномистецтво спирається на соціальні процеси, перетворення, реагуючи на них, при цьому самим своїм існуванням провокує ці перетворення. Звичайно, війни та революції трансформували кінематограф, але й кіно було причиною не однієї революції. Феномен впливу кіномистецтва на свідомість можна розглядати на трьох рівнях: естетичному або культурному, соціальному та психологічному. Це свого роду об’ємна модель кінематографа, яка поєднує в собі зовнішню форму, естетику фільму, його зміст та його сутність. Ці три елементи дають потужний поштовх культурним, соціальним та психологічним змінам у суспільстві. Розглянемо кожний із цих елементів окремо.

Естетичний або ікультурний рівень Що є мовою кінематографа? Кіно є перш за все поєднанням літератури, живопису та театру. Це зображення та звук у рухомому просторі. Саме рух багато дослідників визначають як головну відмінність кінематографа. Але рухомі зображення були відомі людству задовго до появи кіно. Окрім запозичених з інших видів мистецтв художніх засобів, кінематограф володіє власними, специфічними тільки для нього, що й створюють особливий простір кінофільму. Це, перш за все, монтаж, зміна планів та зміна ракурсу. Умовно можна визначити, що ці засоби були відомі ще у літературі, але свого повного

Роберт Віне. Кадр із фільму «Кабінет доктора Калігарі»

розкриття вони досягли вже у кінематографі. Саме завдяки цим художнім засобам, вміло поєднаним, створюється особливий простір кіномистецтва як паралельної реальності, яку ми проживаємо разом з усім людством. Але про досвід колективного переживання трохи згодом. Пошуки власне кінематографічних художніх засобів та нових шляхів виразності були завжди актуальними для режисерів, які намагалися розширити кордони кіномистецтва. 20-ті роки ХХ століття є початком потужної хвилі експериментального кінематографа, яка повністю охопила Францію, Німеччину і частково США. Перш за все, у Франції та Німеччині утворюються напрямки, які за стилем наближалися до рухомого живопису, наслідуючи вже відомі напрямки образотворчого мистецтва. Так, у Франції з’являється кіноімпресіонізм, як його назвав відомий історик кіно Жорж Садуль, на чолі з Луі Делюком. У той же час хвилю авангарду підхопила Німеччина, де утворюється «великий та жахливий» німецький експресіонізм. Точно передає мистецтво цього напрямку фраза Германа Варма, художника найвідомішого фільму цього напрямку «Кабінет доктора Калігарі»: «Фільм повинен стати малюнком, що ожив». До кінематографа починають долучатися відомі художники у пошуках нових мистецьких форм. Це Ман Рэй, представник авангардної течії дадаїзму у французькому кінематографі, Сальвадор Далі та німецький представник дадаїзму Ганс Ріхтер, який своїми абстрактними фільмами («ритмами») шукав кіно «чистих форм» або «абсолютний» кінематограф. Це хід розвитку естетики кінематографа у поєднанні з живописом на одному маленькому клаптику періоду історії. Щодо взаємовпливу кіно та театрального мистецтва, історію потрібно починати від довоєнного періоду німецького кінематографа (до 1914 року) та продовжувати на прикладах робіт Пітера Грінуея, Лукіно Вісконті та Райнера Вернера Фасбіндера. Отже, естетика кінематографа завжди розвивалася під впливом інших видів мистецтв, розширюючи як свої можливості, так і надихаючи образотворче мистецтво, літературу і театр на пошуки нових засобів виразності, розширення своїх кордонів. Цей взаємовплив можна назвати своєрідною глобалізацією у світі мистецтва, що допомагає глядачеві необхідними засобами виразності пережити особливий досвід, що лежить у сферах сюжетного змісту та сутності твору.

Лені Ріфеншталь. Кадр із фільму «Тріумф волі»

Біллі Вайлдер. Кадр із фільму «Подвійна страховка»

виступав як форма протесту проти всепоглинаючої комерційної системи кіновиробництва. Тобто, в основі напрямку був саме соціальний протест. На початку свого розвитку кінематограф існував тільки як форма фіксації дійсності, адже перші стрічки були документальними. Але через свою незвичність для суспільства кіно сприймалося як захоплюючий атракціон, який збирав натовп радісної публіки. Поступово, розвиваючи власні художні засоби, кіномистецтво починає закладати у свій зміст певні посилання, реагуючи на історичні процеси та формуючи при цьому відношення у суспільстві до певних подій. Якщо узагальнити вищесказане, то кінематограф не тільки реагує на соціальні процеси та відображає їх, але й змінює хід історії, трансформуючи свідомість глядачів, змінюючи їх ставлення до певних соціальних процесів та явищ.

Соціальний рівень Цей рівень починається зі змістовної наповненості фільму, відображення соціальної дійсності, ролей та моделей поведінки. Важливим є розгляд соціального та історичного контексту кінострічки. Про історичні події нічого не було сказано раніше, але, наприклад, авангардний кінематограф із самого початку свого існування

Розуміння кінематографа як потужного механізму трансформації свідомості прийшло з Першою світовою війною. Саме в цей час кіно починає виконувати не тільки розважальні функції, але й суспільно-політичні. У багатьох країнах стає розповсюдженою хроніка бойових дій, яка слугувала важливим інформаційним ресурсом для населення. Також для підтримки бойового духу почали знімати патріотичні художні стрічки та інсценування певних військових подій (псевдодокументальні стрічки). Так розпочалася історія формування пропагандиського, політично заангажованого кінематографа. Свого розквіту цей напрямок досягає у період нацистської Німеччини та Радянського союзу. Недарма Лєнін казав, що кінематограф є найважливішим видом мистецтва. Тоталітарні режими швидко вловили феномен впливу кінематографа як альтернативної реальності, яка сприймається безумовно і формує уявлення про навколишню дійсність. Класичними прикладами прославляння режиму та відвертої пропаганди можна вважати роботи видатного режисера і актриси Лені Рифеншталь, найбільш відомими серед яких є її «Тріумф волі» та «Олімпія». Таким чином, кінематографічними методами дуже легко не тільки відобразити історичний контекст, але й трансформувати його під власні потреби, при цьому залишаючись «достовірним» і «чесним». На жаль, ідеї кінематографічної пропаганди не вичерпали себе і до сьогодні. Пропагандиське кіно, як і війна, мало й позитивний вплив на розвиток кіномистецтва, як би це дивно не звучало. Саме у післявоєнний період, у контексті важкої економічної ситуації з’являється визначний напрямок кінематографа — італійський неореалізм, який стає підґрунтям для розвитку соціального кіно як напрямку, що покликаний висвітлювати актуальні соціальні проблеми суспільства. Основні теми цих післявоєнних фільмів — життя робочого класу, міських низів, які залишилися зовсім беззахисними перед лицем драматичної дійсності. Основна ідея італійського неореалізму, як і соціального кіно загалом — актуалізувати у свідомості людей необхідність та невідкладність соціальних змін. Подібні напрямки з’являлися потім у багатьох країнах. Серед найбільш потужних із них можна визначити: англійську групу «Вільне кіно» на чолі з Ліндсеєм Андерсоном, Тоні Річардсоном, Карелом Рейшом, що продовжувала літературні традиції «сердитих молодих людей»; Німецька нова хвиля 1970-х, найбільш відомі представники якої, Райнер Фернер Фасбіндер та Вернер Херцог, були відомими поетами маргінальності, та бразильська хвиля «сінема ново». До речі, критичний(або соціальний) реалізм англійського кінематографа кінця 1950-х років дав поштовх для появи такого феномену в кіно 1970-х років, як «реалізм кухонної раковини» на чолі з Кеном Лоучем та Майклом Лі. Подібні напрямки перегукуються з критичним

кінематографом України, що поступово починає розвиватися. Навіть назву він отримав подібну до англійської — «українські злі». Отже, соціальний та історичний контекст кінострічки визначає її змістовну форму, засоби виразності чи ракурс погляду, що прямо чи опосередковано відображають соціальну дійсність і в яких закладена перспектива зміни суспільства.

Психологічний рівень За соціальними процесами та позасюжетною основою знаходяться невидимі соціальні зв’язки, що здійснюють найбільший вплив на глядача, залишаючись у більшості випадків несвідомими. Мова йде про третій рівень нашого аналізу кінематографа — психологічний. Ця умовна назва покликана відображати сферу прихованого змісту, що знаходиться за рамками репрезентації. Це свого роду сутність кінофільму, яка при цьому не може бути сутністю індивідуальною, сприйматися як власне надбання. Це є рівень колективного або масового простору. Сам термін «масовий» тут використаний через типовість його використання у зв’язці «масовий кінематограф», як ознака доступності, зрозумілості фільму для глядача та широкої розповсюдженості кінострічки. Тому, на мій погляд, масовість є основною ознакою кінематографа як мистецтва, адже будь-які переживання, емоції, викликані фільмом, глядач все одно розділяє з режисером та іншими людьми. Кінострічка розповідає про окрему людину і в той же час вона є відображенням суспільства, людства загалом. Таким чином, створюється простір колективної комунікації. Це відчуття єдності є поверхневим з точки зору спільного досвіду. Глибшим є рівень

Емір Кустуріца. Кадр із фільму «Час циган»

колективних переживань. Так, відчуття ізольованості, розчарованості, тривоги, що охопили німецьке населення у міжвоєнний період, відобразились у кінематографі німецького експресіонізму, що вже був раніше згаданий. А, наприклад, песимістичні, депресивні настрої американського суспільства вплинули на появу та розвиток напрямку нуару («чорного

фільму»), що стилістично продовжував німецькі традиції. У зазначених стрічках ці колективні переживання не знаходять свого відображення у сюжетній лінії, але є певними наскрізними елементами, що сприймаються на нераціональному рівні відчуттів. Колективні переживання тісно пов’язані з історичною пам’яттю, які також відображають культуру певної нації, її досвід та історичний шлях. Найглибшим у кінематографі є пласт міфів та архетипів, що лежать в основі кіномистецтва та є його наскрізними нитками, які формують образи та загальні сюжетні лінії фільмів. Міфологеми є фундаментальною основною кінострічки, адже вони є універсальними в незалежності від історичного проміжку часу, культури чи розвитку суспільства. На героїчних міфах, міфах про кінець світу та боротьбу добра зі злом будується більшість фільмів, бо вони є універсальними та вічно хвилюючими людство. Саме поняття архетипу та феномен колективного несвідомого відкрив у ХХ столітті відомий психолог Карл Густав Юнг. Його вчитель, батько психоаналізу Зігмунд Фрейд у своїй роботі «Тлумачення сновидінь» пояснював значення різних символів, що також проходять крізь кінематографічні сюжети, безпосередньо сприймаються глядачем та не потребують тлумачення. Такими фільмами-сновидіннями, класичними для пси-

Луіс Бунюель, Сальвадор Далі. Кадр із фільму «Андалузький пес»

Сергій Параджанов. Кадр із фільму «Тіні забутих предків»

хоаналізу, були роботи американського режисера, уродженки Києва, Майї Дерен, чи, наприклад, стрічка «Андалузький пес» Сальвадора Далі та Луіса Бунюеля. Повертаючись до історичної пам’яті як відчуття культури, історичного шляху певної нації, неможливо оминути увагою такого співця югославських народів, як Емір Кустуріца. Незалежно від сюжетної наповненості, на чуттєвому рівні глядач стає частиною сербської культури, відчуваючи біль і трагедії, які спіткали народ за довгий період його становлення та розвитку. Окрім трагічності, несвідома історична пам’ять своїми загадковими каналами передає саму природу нації, її внутрішній код, який є відчутним і майже невловимим. У вітчизняному кінематографі ідея національної пам’яті та відчуття власної культури відображалися в напрямку українського поетичного кіно. Історична пам’ять народу, низка трагічних подій, що трансформували свідомість особистості, були покладені на незвичну, неприйнятну для того часу, але виразну й чуттєву сюжетну основу. Нерідко сюжетною основою фільмів слугували твори класиків національної літератури з відчутним містичним присмаком. Такими великим співцями українського народу були Олександр Довженко, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук та Сергій Параджанов. Сучасний український кінематограф, хоч і став на шлях соціальної критичності, все ж залишається далеким від культурної основи та пам’яті українського народу. Але завдяки драматичним революційним подіям останнього часу, кінематограф знов повернувся до пошуків сутності української людини, відчуття національної ідентичності та колективних переживань, що залишаються незмінними протягом століть.

УК. 79

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.

А. Ерделі. Хатки біля річки. Кінець 1930-х рр. П., о.

А. Ерделі. Купальниці. Кінець 1930-х рр. П., о.

А. Ерделі. Дівчинка в червоному. Друга пол. 1930-х рр. П., о.

А. Ерделі. Осінь. Краєвид із річкою. 1930-і рр. П., о.