"Пам'ятки України" №9 2014 скорочена версія by Національне газетно-журнальне видавництво

№9

ВЕРЕСЕНЬ 2014

Межигір’я

 Спасо-Преображенський монастир: археологія, історія, книгозбірня  Межигірські фаянсова фабрика і технікум

Києво-Межигірський монастир. Поштівка. Початок ХХ ст.

Будівлі Межигірського монастиря. Світлина 1930-х рр.

На обкладинці: Т. Шевченко. Києво-Межигірський монастир. 1843 р.

2014, ВЕРЕСЕНЬ

№ 9 (207)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА АКЦЕНТ 4

ЗАСНОВНИК Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

Києво-Межигірський монастир в історії України Неля ГЕРАСИМЕНКО

АРХЕОЛОГІЯ 18

Пам’ятки Межигір’я у світлі археологічних досліджень Всеволод ІВАКІН, Віталій КОЗЮБА

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко, Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов, Ліліана Фесенко, Антон Філатов, Людмила Човнюк

Будівлі Межигір’я Олена БРЕЯК

ІКОНОСТАСИ 34

Іконостас Спасо-Преображенського собору Світлана ОЛЯНІНА

КНИГОЗБІРНІ 42

Бібліотека Межигірського монастиря XVII–XVIII ст. Олексій КУЗЬМУК, Наталія СІНКЕВИЧ

РЕДАКЦІЯ

ПРОМИСЛИ

Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ

Києво-Межигірська фаянсова фабрика Ольга ШКОЛЬНА

Межигірський художньо-керамічний технікум-інститут Ольга ШКОЛЬНА

Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

КНИГОПИС Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Історик, його стиль і тексти: нова книга з української історіографії Ярослав ФЕДОРУК

Святість Межигір’я: сучасний погляд Валерій ЛАСТОВСЬКИЙ

Радянський Київ Ігоря Однопозова Віталій БАКАНОВ

ВІД РЕДАКЦІЇ Ігор ГИРИЧ

МЕЖИГІРСЬКИЙ СПАС – погляд у майбутнє

ежигір’я асоціюється у пересічного читача з урядовими компартійними дачами, останнім мешканцем яких був колишній президент Віктор Янукович. Межигірський монастир спадає на гадку лише знавцям поезій Тараса Шевченка, який в сюжетах, присвячених Межигірському Спасу, обіграв відому легенду про перебування в монастирі фастівського полковника Семена Палія. Про цю святиню нагадує в Києві вулиця, яка йде від Контрактового будинку на Подолі у бік Петрівки. Мало хто знає, що названа вона так за подвір’ям Межигірського монастиря з церквою, яке знаходилося в районі Контрактової площі з початків ХVІІІ століття і зникло після пожежі 1811 року, коли вже самого притулку ченців не існувало. Києво-Межигірський монастир – багатостраждальна обитель. Не збереглося жодної його споруди. Що навряд чи можна вважати випадковістю. Він повторив долю київських Братського і Пустинно-Микільського монастирів. Останні втратили свої собори, але збереглися Академічний корпус, трапезна і Святодухівська церква, будинки архимандрита та келії від Братського, церква Миколи на Аскольдовій могилі – від Пустинно-Микільського монастирів. Від Межигірського не лишилося нічого. Усі ці обителі були зоровим нагадуванням про добу козацької держави середини ХVІІ – другої половини ХVІІІ століття, про славну Хмельниччину і добу Мазепи, коли й церква українська мала фактичний незалежний статус. Сама собою постає аналогія вандальськоблюзнірської політики комуністичної держави у 1930-ті з часами Катерини ІІ. Перші лукаво піклувалися про пам’ятки історії і культури, бо нищили найзнаковіші споруди, пов’язані з українською духовністю, друга – затирала саму пам’ять про Запорозьку Січ та її духовного патрона – Межигірського Спаса. Щоправда, у цариці не піднялася рука на монастирські будівлі, у комуністів рука не здригнулася. Межигірський монастир – особлива київська обитель. Вона належала до першого класу таких святинь, мала ставропігію Константинопольського і Московського патріархів. Конкурувала

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІД РЕДАКЦІЇ

за славою і духовним значенням з Києво-Печерською лаврою, Софійським, Михайлівським Золотоверхим, Пустинно-Микільським та Братським монастирями. Проте кожний із названих київських осердь чернечого життя мав, так би мовити, свою спеціалізацію. Софія була митрополичим осідком; Михайлівський у часах унії теж був одного часу кафедральним; Братський став училищним монастирем, відповідав за всеукраїнську освіту, Пустинно-Микільський був щаблем на шляху до ігуменства в Печерській лаврі, а згодом до митрополичого сану для українських ієрархів козацької епохи. Межигірський у ХVІІ–ХVІІІ століттях виглядав окремішньо в цьому ряду. Він славився ревним християнським життям, давав зразки православного благочестя. І в цій іпостасі перебував на одному рівні з Києво-Печерським монастирем, нічим не поступаючись в очах простого народу. Не випадково Межигірський був лідером у місіонерській діяльності. Саме ченці цієї обителі заснували більшість найвідоміших монастирських громад на Лівобережжі, в сучасних Чернігівській і Полтавській областях. Назвемо для прикладу лише знаменитий Густинський монастир. Якщо лавра намагалася завжди шукати консенсус із Московським патріархом і церквою, Межигір’я частіше, перебувало в глухій конфронтації до російської церковної влади і саме це вирішило його долю в часах затвердження нових церковних штатів для українських монастирів у 1786 році. У ХІХ столітті Межигірський намагалися відновити як тривіальний монастир офіційного російського православ’я. Але великого успіху в цьому напрямі не досягли ні знаний Іона – засновник Троїцької обителі на київському Звіринці, ні Олександра Федорівна – фундаторка Покровського монастиря на Лук’янівці. Сьогодні, коли Межигір’я хочуть зробити музеєм пострадянської корупції в сумнозвісній Хонці, чомусь слабко лунають голоси на підтримку ідеї відновлення там монастиря, як центру українського православ’я. І справа ця не мала б викликати жодних заперечень чи проблем. Є можливість відбудови знищених споруд на підставі планів і фотозображень, щоб відновити монастирське служіння. Є підстави заснування в Межигір’ї історико-культурного заповідника, до якого б мали бути включені усі пам’ятки археології, залишки печер, Дзвонкова криниця та відновлені монастирські будівлі як пам’ятки славного історичного минулого цієї місцевості з відповідними музейними експозиціями. Уже постали з попелу Успенський Печерський і Михайлівський Золотоверхий собори. Настав час, щоб відродилися Спасо-Преображенська і Петропавлівська церкви Межигірського монастиря, Богоявленський і Велико-Микільський собори мазепинського бароко у Києві. У цьому числі «Пам’яток України» ми спробували подати історію Межигірського монастиря та його споруд. Розповіли про Межигірську фаянсову фабрику – один із центрів українського керамічного мистецтва ХІХ століття. Сподіваємося, що цим започаткували шлях до духовного і культурного відродження цієї незвичайної – вельми намоленої місцевості.

№ 9 (207) / вересень 2014

АКЦЕНТ Неля ГЕРАСИМЕНКО

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКИЙ МОНАСТИР в історії України

Фото Лесі БОГОСЛОВ

Урочище Хутір. Нині це вертолітний майданчик, спорудження якого знищило частину археологічного культурного шару

сторія Києво-Межигірського монастиря, найімовірніше, розпочинається у ХІІ столітті, коли у Межигір’ї була зведена каплиця. За літописними даними за 1161 рік за Вишгородом знаходилася божниця (каплиця), а їх ставили там, де не було церков1. Документальних свідчень про існування Києво-Ме жигірського монастиря у ХІІІ столітті, за часів монгольської навали, немає. Відомо, що 6 грудня 1240 року було захоплено й зруйновано Київ. Тоді ж, за переказами, було зруйновано і монастир, ченці якого сховалися від татарських орд у межигірських лісах. Святиню відновлено, ймовірно, у ХІІІ столітті київським князем Михайлом Всеволодовичем, який після завоювання Русі та інших країн монголами і по-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Археологічні знахідки на території Межигір’я

На цьому місці знайдено уламки кераміки часів Середньовіччя та Нового часу. Зараз це поле для гольфу

Фото Лесі БОГОСЛОВ

вернення їх у Золоту Орду побудував для ченців дерев’яну церкву св. Миколи. При ній стали влаштовувати монастир2. Монгольське нашестя та наступне приєднання Межигір’я у складі частини українських земель до Великого князівства Литовського не сприяли розбудові монастиря. Особливо болючим для Київщини був напад, здійснений ордою хана Менглі-Гірея в 1482 році. Поряд з іншими київськими монастирями був розорений і КиєвоМежигірський. Ченці знайшли притулок у сусідньому селі Петрівцях. Ігуменами монастиря наприкінці XV – на початку XVI століть, як зазначено у межигірських синодиках, були: Адріан, Нифонт, Воніфатій, Автоном і Сильвестр3. Відбудова святині у Межигір’ї почалася у XVI столітті. 12 березня 1523 року на прохання ігумена Мисаїла Щербини було видано королівську грамоту на відновлення обителі та організацію монастирської громади у Межигір’ї. У грамоті зазначено межі його земельних володінь 4. За описом Київського замку 1552 року, монастир знаходився у с. Петрівці й отримував незначні прибутки від його селян – 8 відерець медової данини. 1555 року його переведено до Межигір’я. У ньому були відновлені й діяли три церкви: Спаська, Микільська та Петропавлівська. Біля монастиря, на Пекарницькій горі, закладено печерну церкву5. У цих умовах занепадали монастирські традиції і майже не лишалося надії на відродження. До того ж чимало представників української шляхти були патронами православних храмів, розташованих у їхніх володіннях, і вважали їх власністю. З переходом у католицизм і протестантизм православні шляхтичі міняли й конфесійну приналежність.

№ 9 (207) / вересень 2014

АРХЕОЛОГІЯ Всеволод ІВАКІН, Віталій КОЗЮБА

ПАМ’ЯТКИ МЕЖИГІР’Я

у світлі археологічних досліджень

Територія Межигірського монастиря на мапі 1798 р.

ежигір’я – один із наймальовничіших куточків правого берега Дніпра на північ од Вишгорода. З ним пов’язана історія відомого Межигірського СпасоПреображенського монастиря, який, за джерелами, функціонував від початку ХVІ до кінця ХVІІІ століття. У ХІХ столітті на місці монастиря розташовувалась Межигірська фаянсова фабрика. На великій, близько 140 га, території, яка охоплює як прибережні тераси, так і миси та ділянки плато київських гір, є багато зручних у топографічному відношенні місць, які могли бути заселені в різні історичні епохи. Перші дослідження археологічних пам’яток Межигір’я відбулися ще в середині ХІХ століття. У 1844 році професор Київського університету св. Володимира О. Ставровський розкопав найбільший серед вишгородських курганів – Хрещатий, заввишки 8 м. Тоді ж у Межигір’ї, як писав дослідник, він «открыл случайно пещеру, прочистил отчасти даже вход в нее, но вода в пещере остановила меня при начале изследования». Наступного року за підтримки київського військового генерал-губернатора Д. Бібікова О. Ставровському вдалося завершити обстеження, в результаті якого «открыта близь фабрики в горе называемой Пекарницкою пещера и в ней келия вроде церкви». Свідчення про цю підземну споруду доповнив Л. Похилевич у своїй відомій праці 1864 року. Він згадує про споруду, розташовану праворуч від дороги, що вела з Києва до монастиря, мала підземну церкву і взагалі була значних розмірів. Місцями вона була обкладена цеглою і «плитами красного камня из местечка Славечны, по видимому, для погребения братии». Дослідник наводить дату – 1700 рік, яку було прокреслено на стіні печери. З цього повідомлення дізнаємося, що печерний комплекс Межигірського монастиря активно функціонував у ХVІІ–ХVІІІ століттях, а для його ходів використовувались плити із пірофілітового сланцю (шиферу). Спираючись на цю інформацію, стислу звістку про наявність печери в Межигір’ї подав у своїй археологічній карті В. Антонович. Нові дослідження печер Межигірського монастиря були проведені О. Хребтовим у 1904 році. На горі Пекарницькій на висоті близько 60 м було відкрито підземний хід Г-подібної форми довжиною близько 40 м. Він брав початок од берега Дніпра і йшов углиб гори зі сходу на захід. Дослідник наводить свідчення, що у 80-х роках ХІХ століття при обвалі було знайдено частину колишнього престолу підземної церкви та срібний напрестольний хрест, який, судячи з напису на ньому, було зроблено для печерної церкви преподобного Онуфрія в 1723 році. Є звістка, що межигірські печери вивчались ВУАК у 1924 році під керівництвом П. Курінного, але результати цих робіт невідомі. У 1892 році в цій місцевості під час видобування глини було знайдено унікальний скарб прикрас, який придбав І. Хойновський і який

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

опинився в археологічному музеї у Варшаві. Скарб містив два десятка предметів, серед яких фібули, ланцюг, ажурна лунниця, обручі, шийні гривни, підвіски. Частина виробів прикрашена червоною та зеленою емаллю. Цей скарб, що за місцем знахідки отримав назву «Межигірський», датується першою половиною ІІІ століття. Наступний етап вивчення археологічних пам’яток Межигір’я пов’язаний з роботою Вишгородської археологічної експедиції Інституту історії матеріальної культури (ІІМК)1934 року. Розвідки цієї території було здійснено в перший день роботи експедиції 12 липня. Дослідники Ф. Козубовський (керівник, директор ІІМК), М. Мушкет, Н. Байорис, М. Ткач (аспіранти-асистенти), М. Макаревич (фотограф) зафіксували п’ять пам’яток археології, згадки про які та схеми їх розташування збереглися в щоденнику Ф. Козубовського: давнє укріплення (?) в урочищі Пекарницька гора. На перешийку мису на схемах Ф. Козубовського позначено залишки валу, довжина якого становила, за записником дослідника, 26 м; поселення в урочищі Хутір. На картопляному полі було знайдено багато кераміки ХІ–ХІІІ століть, а також фрагменти «орнаментованих на шифері та пісковцеві виробів, пласка великокнязівська цегла, кахлі пізніших часів»; поселення в урочищі Виноградна гора, на якому знайдено кераміку давньоруського та пізньосередньовічного часу, фрагменти «черепиці орнаментованої», кремінь; пізньосередньовічне земляне багатокутне укріплення – «батарея» ХVІІІ століття на краю Виноградної гори; печера південніше від монастиря, біля пристані. Ф. Козубовський наголошує на необхідності створення на цій території заповідника: «На попередній нараді ухвалено взяти під захист і охорону увесь комплекс споруд Межигір’я, та надалі окремі ділянки його зробити заповідними». Оскільки 13 квітня 1935 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про передачу Межигір’я під будівництво урядових дач, його на багато десятиліть було закрито для публічного відвідування. Тільки завдяки перебудові та широкому розголосу проблеми пошуку «бібліотеки Ярослава Мудрого» на межі 80–90-х років ХХ століття вдалося провести перші археологічні дослідження безпосередньо на місці Межигірського монастиря. Експедиція Інституту археології під керівництвом В. Харламова (до її складу увійшли М. Курочкін, В. Гончар, Г. Трофіменко) у 1990 році провела шурфування та розкопки на площі близько 300 кв. м на глибину 0,5–2 м. Під час цих робіт було знайдено рештки стін, фундаментів та підвалів архітектурних споруд ХVІІ–ХХ століть, монастирський цвинтар. Обстеження 1992 року обмежились шурфуванням та закладанням траншей на Виноградній горі та південніше будинку урядової дачі (зараз не існує). В останньому з названих місць була виявлена кераміка ХVІІІ століття. Крім цього, дослідники зафіксували вхід до печери, який було простежено на довжину 2 м. Попри згадані знахідки та потужний інтерес наукової громадськості до вивчення території Спасо-Преображенського монастиря, унікальна археологічна місцевість і надалі залишалася закритою для дослідників межигірської старовини. Новий виток зацікавленості до старожитностей Межигір’я пов’язаний із подіями Помаранчевої революції. Листи щодо необхідності збереження залишків козацького монастиря були надіслані наприкінці 2004 року Голові Верховної Ради України В. Литвину, до Кабінету Міністрів України, депутатам Верховної Ради України В. Ющенку, Л. Танюку, П. Мовчану, В. Яворівському, голові Українського товариства охорони пам’яток П. Толочку, голові Українського комітету ІКОМОС В. Абазову. Листом попереджена Вишгородська районна адміністрація. Необхідні матеріали направлені до Державної служби з питань національної культурної спадщини.

№ 9 (207) / вересень 2014

Ф. Солнцев. Краєвиди Межигірського СпасоПреображенського монастиря. 1843 р.

8 липня 2005 року відбулося засідання міжвідомчої комісії з питання історії Межигірського монастиря при Київській облдержадміністрації, де було вирішено провести комплексне археологічне дослідження території Межигір’я. Листом за № 97/1-614 від 06.11.2007 до Президента України звернулися директор Інституту археології НАН України П. Толочко, директор Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського О. Онищенко та заступник директора з наукової роботи Інституту газу НАН України В. Жовтянський з метою привернути увагу до проблеми загальнонаціональної ваги – обов’язкового проведення археологічних досліджень на території Межигір’я. Міністерство культури і туризму України, своєю чергою, в листі за № 106/22/10-08 від 28.01.2008 наполягало (до розгляду питання щодо утворення Національного заповідника на

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Олена БРЕЯК

БУДІВЛІ МЕЖИГІР’Я

Будівлі Межигірського монастиря на малюнку Абрагама ван Вестерфельда 1651 р.

За

20 кілометрів північніше Києва, між мальовничими схилами Дніпра, на території, де сьогодні розміщена колишня президентська резиденція, знаходився у давнину славетний козацький Межигірський СпасоПреображенський монастир. Зважаючи на можливі майбутні археологічні дослідження території пам’ятки, важливо знати якомога більше про будівлі, що існували тут протягом віків. За легендами, монастир заснували у часи Київської Русі. Одна з них розповідає про створення його грецькими монахами у 886 році, що прийшли на Русь проповідувати християнство. За іншою – монастир було закладено в 1161 році Андрієм Боголюбським як компенсацію за вивезену з Вишгорода майбутню святиню – ікону Володимирської Божої Матері. Документальна історія Межигір’я починається з 1520 року. Саме тоді козацька старшина звернулася до Литви, під протекторатом якої

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

була Україна, з проханням дати згоду на відбудову монастиря. У 1523 році Сигізмунд І надав грамоту київському воєводі Андрію Яковичу (Якубовичу) Немировичу (Немировському), за якою ігумену Мисаїлу Щербині було дозволено відновити занепалий монастир і його общину1. Із напису на Євангелії, подарованій монастирю Андрієм Полозом у 1546 році, відомо, що 1555 року в Межигір’ї існувало три храми: св. Спаса, св. Миколи та св. Апостолів Петра і Павла, а також закладена печерна церква на горі Пекарницькій2 . Важко було відбудовувати монастир: і через 20 років він був ще дуже бідний. Розквіт його пов’язаний з ім’ям Афанасія, якого називали Межигірським. У пом’янику Межигірського монастиря про нього написано: «Приснопамятный во иеромонасех Афанасий родом с Москвы, рода славна же и велика, и еще детищ был с пленом приведен бысть в землю Малой России. В ней же и воспитан при благочестивом князе Василии Острозком в добром наказании книжном... Тож доспев в совершенный возраст, облечен в иноческий образ от преподобного Варсонофия иеросхимонаха... прииде ко Киеву в лето 1599-е месяца генваря в 25»3. Афанасій вів у монастирі велике будівництво: в 1604 році побудував надбрамну церкву св. апостолів Петра і Павла, 1608 – трапезну св. Миколая, 1611 – соборну Спасо-Преображенську. Всі три храми були дерев’яні4. Вигляд монастирських будівель початку ХVІІ століття залишився для нащадків завдяки копії малюнка монастиря Абрагама ван Вестерфельда, голландського художника, який служив при дворі литовського гетьмана Януша Радзивілла. У 1651 році, під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти, Київ захопило військо Радзивілла. Серед свити полководця було багато польських шляхтичів, зброєносців, слуг. Був серед челяді і Вестерфельд. Від нього вимагалось відображати всі найвидатніші події війни, пов’язані з Радзивіллом. У 1904 році дослідник київських старожитностей Я. Смирнов серед паперів польського короля Станіслава-Августа розшукав альбом

№ 9 (207) / вересень 2014

копій ХVІІІ століття малюнків Києва, зроблених Абрагамом ван Вестерфельдом. Серед них було і зображення Межигірського монастиря. Якщо Радзивілл возив із собою Вестерфельда для того, щоб художник відображав його подвиги в картинах і гравюрах, то малюнки церков з’явилися, на думку Я. Смирнова, завдяки другій жінці князя Януша. Дочка молдавського господаря Василя Лупули, домна Марія, була ревною християнкою, опікувала монастирі, дбала про подарунки для них. Можливо, вона хотіла мати зображення давньоруських християнських святинь5. Малюнок Межигірського монастиря мав розміри 33,5 х 21,5 см. Існують документальні згадки про військо Радзивілла, яке проходило біля монастиря. З листа від 12 вересня 1651 року Федора Лук’яковича Бариша-Полченка, міщанина київського, до боярина і білгородського князя Бориса Рєпніна: «... И во всех монастырях и в Межигорском и у Николы Пустинного и у Михайла Златоверхого и Святого Кирила монастырь и святого Михайла Выдубицкого до конца разорили и запустошили й казну поимали...» 6 . На малюнку Вестерфельд зобразив і себе. Художник сидить на горі, а в долині, між млином і другою горою, розташований великий і багатий монастир. Він обнесений з боку гір, півдня

Промальовка будівель Межигірського монастиря з малюнка 1651 р.

ІКОНОСТАСИ Світлана ОЛЯНІНА

ІКОНОСТАС СПАСОПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО СОБОРУ

Іл. 1. Центральна частина іконостаса Спасо-Преображенського собору Межигірського монастиря

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНОСТАСИ

середини ХІХ століття історія Межигірського монастиря постійно привертає увагу дослідників старовини і мистецтва. Його визначна роль за доби Гетьманщини як релігійного центру козацтва, періоди розквіту і слави під патронатом гетьманів, а пізніше – трагічного занепаду надавали йому романтичного образу втраченої «Запорозької лаври»1. Архітектурною перлиною монастиря був величний Спасо-Преображенський собор, зведений у 1676–1690 роках коштом Іоакима Савелова, патріарха Московського2 . Тоді ж у храмі спорудили монументальний багатоярусний іконостас 3 . До початку ХХ століття монастир пережив дві спустошливих пожежі – 1717 і 1787 років. В обох пожежах собор встояв, хоч і зазнав пошкоджень, дивом тоді вцілів і його іконостас. Незважаючи на постійну увагу до Межигір’я в описових або дослідницьких працях ХІХ – першої третини ХХ століття, мистецька спадщина монастиря спеціально не вивчалася. Це повною мірою відноситься до іконостаса Спасо-Преображенського собору. Науковці здебільшого зазначали багатство декоративного оздоблення і велич цього монументального твору, але не давали навіть його побіжних описів. Скупі відомості про пам’ятку залишилися у кількох свідченнях очевидців. Так, у 1902 році Межигірський монастир відвідав М. Істомін, оглянув і сфотографував інтер’єр собору. Його стислий звіт про цю подорож опублікований наступного року4. На жаль, фотоматеріали з цієї експедиції не були видані і невідомо, чи збереглися вони. Єдине відоме зображення іконостаса надруковане в історичній розвідці Н. Стрижевського5. Однак на цій світлині зафіксована лише центральна частина іконостаса, завершення і крила лишилися за кадром. І хоч би яким мізерним здавався цей візуальний матеріал, він дає уявлення про образ цієї непересічної пам’ятки XVII століття, що була втрачена недослідженою у 1931 році6 . Сьогодні інтерес до неї зумовлений тим, що іконостаси XVII століття на території Центральної і Лівобережної України майже не збереглися (єдиний іконостас кінця XVII століття знаходиться у СпасоПреображенському соборі в Путивлі). Не написаною дотепер є й історія українських іконостасів доби Гетьманщини. Тому відомості про кожну таку пам’ятку надзвичайно важливі для подальшого вивчення цього культурно-мистецького явища. З огляду на це, наявний фотоматеріал потребує осмислення та інтерпретації з мистецтвознавчого погляду. Тож у цій роботі буде зроблено спробу дати первинну стилістичну оцінку композиції і декору іконостаса СпасоПреображенського собору Межигірського монастиря. Ми свідомо полишаємо за межами дослідження ікони, оскільки проводити аналіз їх на підставі зображень не надто високої якості ризиковано, до того ж не виключена ймовірність поновлення образів у процесі ремонтів, що за світлиною визначити неможливо, тому зосередимо увагу лише на архітектурно-пластичному образі іконостаса. За свідченнями М. Істоміна, іконостас Спасо-Преображенського собору мав п’ять ярусів ікон і увінчувався композицією «Розп’яття з предстоячими», до якої, окрім обов’язкових образів Богородиці та Іоанна Богослова, були додані постаті Йосипа Арімафейського з плащаницею та Никодима зі жбаном у руках. Також дослідник згадує про вміщене в іконостасі величезне зображення Онуфрія Великого, щоправда, не уточнюючи, де саме воно знаходилося. Загалом же, характеризуючи іконостас Спасо-Преображенського собору, М. Істомін указує на деякі його спільні риси з іконостасом Микільського військового собору в Києві. Так, обидва містили різьблене зображення «Творящої Десниці», а також образи на тему страсного циклу7. Окрім того, він зазначає майстерне виконання царських врат межигірського іконостаса, однак ікони намісного ярусу, на його думку, поступалися художніми якостями намісних образів у Микільському соборі.

№ 9 (207) / вересень 2014

На жаль, на відомій світлині межигірського іконостаса жодного із зазначених М. Істоміним образів не зафіксовано, водночас із цілковитою упевненістю можна виділити шість ярусів ікон: цокольний, намісний, празниковий, апостольський, над ним, імовірно, – частина пророчого (в деяких медальйонах можна розібрати контури поясних зображень), а також фрагмент ще одного ярусу невідомих ікон у горішній частині південного крила іконостаса. Навіть побіжний погляд на цей монументальний іконостас дає уявлення про його динамічну композицію, побудовану за принципом тріумфальної арки (іл. 1). Тут концентричними дугами, вище царських врат, розміщені багаторазово ламані й вигнуті карнизи. Ряди ікон не всюди повторюють їхні примхливі заломи і створюють власний ритм горизонтальних членувань. Водночас вертикальні членування не акцентовані: різномасштабні колони у намісному, а також півколони в апостольському ярусі, що майже зливаються з обрамленням ікон, – не виявляють закономірності основних тектонічних членувань. Здається, відведена їм роль – навпаки, умисне порушення ордерної структури. Привертає увагу і специфічна організація празникового ярусу ікон, який не вмонтований в площину іконостаса, як це було зазвичай. Натомість кожна ікона в обрамленні встановлена на окрему ніжку-підставку, поставлену на карниз. У цілому ж, нагромадження ламаних ліній карнизів, недостатня виразність вертикальних членувань вкупі з розмаїттям форм і розмірів ікон викликає відчуття перенасичення та надмірності, надає приземкуватості видимій частині конструкції. Диспропорція, а також нетиповий для XVII століття спосіб пластичної організації фасаду цілком очевидно вказує, що іконостас зазнав перебудови і на початку ХХ століття був конгломератом різночасових елементів. Спробуємо виявити первісні частини пам’ятки й пізніші вставки, дослідивши спочатку композиційну структуру іконостаса, а потім різьблене оздоблення. Почнемо з долішніх ярусів іконостаса – цокольного і намісного. На жаль, скласти повне уявлення про їхній устрій важко через розставлене перед ними церковне начиння. Зокрема, майже повністю перекриті межі іконостаса: частково видно лише два її фрагменти під намісними образами Богородиці і Спаса. Там можна розгледіти ікони у формі трохи витягнутого за горизонталлю октаедра в пластичному різьбленому обрамленні. Невеликі декоративні вставки вміщені також на тумбах порогів. Утім за конструкцією і способом оздоблення ця частина іконостаса виглядає цілком типовою для пам’яток другої половини XVII – першої половини XVIIІ століття. Намісний ярус, навпаки, надзвичайно складний за своєю композицією і аналогів серед

КНИГОЗБІРНІ Олексій КУЗЬМУК, Наталія СІНКЕВИЧ

БІБЛІОТЕКА

Межигірського монастиря XVII – XVIII ст.

«Меч духовний» Лазаря Барановича. 1667 р.

к відомо, монастирі традиційно були центрами книжної ученості. Розмір і тематика книжкових колекцій залежали від ролі монастиря в церковному житті, його популярності, економічної спроможності. Зазвичай найвідоміші та найбагатші обителі мали й більші книгозбірні1. Отже, бібліотека може не тільки свідчити про інтелектуальні та духовні потреби ченців, а й слугувати своєрідним індикатором статусу монастиря. На відміну від інших монастирських бібліотек Києва, межигірська книгозбірня зажила широкої слави завдяки «новітній» легенді про закопану на території обителі бібліотеку князя Ярослава Мудрого. В газетних публікаціях та мережі Internet можна знайти розповіді про те, що «княгиня Ольга запалила тут першу свічу християнської віри», і саме тут покоїться прах обезголовленого печенігами князя Святослава; в Межигір’ї писалося «Слово о полку Ігоревім» і було освячене Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі тощо. Але що можна сказати про реальну бібліотеку? З певною часткою іронії зазначимо, що слава козацького монастиря затьмарила практично всі інші сторони життя обителі. Відтак бібліотека практично не привертала уваги дослідників. Частина книг з Межигір’я потрапила на Кубань, відповідно до історії межигірської книгозбірні зверталися кубанські історики2 . Варто зазначити, що частина цих рукописних книг зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України. Дослідниці О. Іванова, В. Лось виявили та описали 33 рукописні книги та збірники: 8 книг XVI століття, 16 – XVII ст. і 9 книг XVIII століття3. Проте досі лишаються нез’ясованими ані повний книжковий фонд межигірської бібліотеки, ані особливості її функціонування в монастирі. Водночас вивчення процесу формування монастирських бібліотек, тематичного наповнення та «історії читання» книжок є дуже важливим питанням для дослідження духовних та інтелектуальних процесів, що мали місце в суспільстві в конкретний історичний період.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОЗБІРНІ

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України зберігається опис Межигірського монастиря, складений у 1777 році за наказом архимандрита Гавриїла Гуляницького, який містить список монастирської книгозбірні за абеткою 4. Згодом, приблизно у 1786 році, був створений опис межигірської ризниці, де кириличні книги були поділені на друковані «церковной печатью» та «гражданской печатью», проте з каталогу зникли рукописні книги5. Отже, у монастирській бібліотеці за описами 1777 року й 1786 року зазначено 395 позицій книг (841 том), з них 53 рукописні (80 томів), 124 друковані «церковной печатью» (443 томи), 46 «гражданской печатью» (71 том), 114 латиною (176 томів), 54 польською. У монастирі не було окремого приміщення для бібліотеки, книжки зберігалися у ризниці. Згідно з реєстрами братії усі межигірські ченці до постригу «учились руской грамоте», проте лише приблизно кожний десятий навчався у Києво-Могилянській академії. Наразі перед нами стоїть завдання реконструювати склад бібліотеки. Ця реконструкція допоможе окреслити потенційне інтелектуальне середовище межигірської братії. КИРИЛИЧНІ КНИГИ Географія книжок «церковной печати» наступна: київського (печерського) друку – 33 позиції (159 томів), московського друку – 46 позицій (165 томів), чернігівського – 15 позицій (26 томів), острозького – 5 позицій (6 томів), віленського – 7 позицій (13 томів), кутеїнського – 3 позиції (6 томів), могилівського – 2 позиції (2 томи), почаївського – 1 позиція (3 томи), львівського – 10 позицій (17 томів), рохманівського – 1 позиція (2 томи), петербурзького – 3 позиції (4 томи), «вежського» – 1 позиція (1 том), невідомих – 12 позицій (39 томів). Книжки «гражданской печати» майже усі походили з СанктПетербурга – 40 позицій (67 томів), Москви – 3 позиції (3 томи), невідомих – 3 позиції (3 томи). Значну частину кириличних книжок складають богослужбові: Акафісти, Апостоли, Тріоді, Мінеї, Служебники, Требники, Трифолої, Псалтирі, Євангелії. У книгозбірні вони представлені в друкованому та рукописному вигляді. Досить широко у кириличній бібліотеці подано твори Отців Церкви, з них багато в рукописах: Афанасія та Григорія Синаїтів, Іоанна Золотоустого, Ісака Сиріна, Григорія Богослова, Феодора Студита; друкованих – Василія Великого, Іоанна Золотоустого, Марка Аврелія. Серед творів догматичної і полемічної літератури рукопис «Артикули проти латинян», «Меч духовний» Лазаря Барановича, «Месія правдивий» і «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського, «Камінь віри» Стефана Яворського. Також у зібранні представлені друковані проповіді Сильвестра Кулябки і Феофана Прокоповича, рукописні Димитрія Ростовського. Для перекладів – «Лексикон» Памва Беринди та Словено-греколатинський лексикон. Треба думати, що в комплексі з латиничними творами в Межигір’ї склалася досить представницька збірка патристичної та полемічної літератури. Проте зі стін монастиря не вийшло жодного теологічного або полемічного твору, що може свідчити про невикористання бібліотеки для самостійної творчості і ставлення до неї як до майна, яке зберігається в ризниці. Репертуар друкованих світських видань XVIII століття, які привозили з Санкт-Петербурга, доволі строкатий. Проте можна виділити історичні твори, наприклад, «Древняя история об египтянах о карфагенянах об ассирианах о вавилонянах о мидянах, персах о македонянах и о греках» Ш. Роллена, «История о разорении последнем святаго града Иерусалима» та «История о разорении Трои столичнаго

№ 9 (207) / вересень 2014

«Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського. 1659 р.

ПРОМИСЛИ Ольга ШКОЛЬНА

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКА ФАЯНСОВА ФАБРИКА

ошуки рецептури власного фарфору та фаянсу тривали в межах Києва з останньої чверті ХVІІІ століття1. Майсенські зразки порцеляни та англійська кам’яна маса на той час були широковідомі у світі і прославляли корони Німеччини та Британії. Катерина ІІ, монархиня російська, брала дієву участь у створенні Імператорської фабрики тонкої кераміки в історичній місцевості Межигір’я на околицях Києва. Після заснування у середині ХVІІІ століття творчої лабораторії порцеляни у Петербурзі, на підвалинах якої було утворено Імператорський порцеляновий завод, цариця виношувала ідеї щодо закладення нової фаянсової фабрики поблизу Києва. Продукція виробництва планувалася як аналог веджвудському фаянсу, надзвичайно популярного на той час. Імператорська порцеляново-фаянсова фабрика була закладена

у 1790-х роках поблизу родовищ глин у Межигір’ї, на відстані 25 км від Києва. Бувалі та старі козаки, у тому числі характерники, навчали тут молодь духовних практик, бойових мистецтв, стратегії і тактики ведення бою та військової справи загалом. Цілюще повітря навколишніх предковічних лісів, вода Дзвонкової криниці з лікувальними властивостями, що гоїла рани, сприяли піднесенню духу козацтва. До 1775 року монастир лишався козацьким. Йому належали 2 хутори, від 8 до понад 50 населених пунктів, 7 млинів, 39 риболовних озер, гути, шинки, подвір’я у Києві та інших містах 2 . Аби придушити будь-які спроби зародження нового осередку свідомого українства, російський уряд знайшов привід для руйнації устоїв монастиря. З собору Преображення збили ліпнину зі стін, зняли фронтони. Спочатку тут планувалося відкрити притулок для поранених і скалічених офіцерів, але раптово монастир згорів. До келійного корпусу було прибудовано мансарду, змінено вигляд Петропавлівської церкви та дзвіниці – домінантних споруд ансамблю3. Для заснування фабрики, на думку виконавців, обов’язково потрібно було знести і старовинні козацькі цвинтарі у межах монастиря, які

Схема розташування археологічних пам’яток Межигір’я. Розроблена 2014 р. колективом археологів на чолі з Всеволодом Івакіним та Оленою Бреяк. Ф – територія колишньої Межигірської обителі, фаянсової фабрики і у подальшому – Межигірського художньо-керамічного технікуму – інституту

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПРОМИСЛИ

Фабрика в цей час займала територію надзаплавної тераси зі створеними на ній штучними ставками, обмеженої з південного сходу струмками, з півночі – Виноградною горою та з півдня – Пекарницькою горою з пізньосередньовічною печерною церквою. До пожежі 1810 року на схід від Спасо-Преображенського собору було розбудовано дерев’яний одноповерховий корпус з печами для випалу, будівля якого відмежовувала монастирське подвір’я від узбережжя Дніпра. Впритул до Петропавлівської церкви знаходився корпус так званої «кінної машини», в якому розташовувалися млини для змелення маси. На східному напрямку, перпендикулярно до цієї споруди, стояв довгий дерев’яний «промивочний» корпус для маси з басейном, влаштований над течією струмка. Ці старі й новозведені на півночі ділянки колишнього монастиря будівлі помешкань майстрів утворювали навколо собору замкнене трапецієподібне подвір’я. З іншого боку струмка розташовувався цегельний завод з дерев’яними бараками. До 1810 року на фабриці працювало лише 4 майстри – три з Корця та один іноземець, котрий приїхав з Петербурга. Основною рушійною силою виробництва планувався водяний млин, воду для якого мали збирати у горах на відстані кількох сажнів від фабрики. Для реалізації проекту у 1800-х роках був запрошений француз Генріх СенЛежер, про діяння якого йтиметься далі. З метою зведення водяної машини для змелення жорстких матеріалів, механізм якої необхідно було встановити на греблі, йому з казенних коштів було виділено 10 000 крб. За спогадами П. Свіньїна, цей майстер на оглядинах начальства з Києва «забив товкачі, й зі страшенним стукотом завертілося на гвинтах каміння, і всі були тим вельми задоволені». Однак «коли потрібно було застосувати машину в дії, каміння й товкачі спинилися, й лише тоді побачили шарлатанство француза, котрий після того в Києві займався випіканням смачних паштетів»7. Для виконання 12-годинної роботи воду в ставку необхідно було збирати 6 діб. Головною рушійною силою механізмів фабрики протягом усієї її історії лишалися кінські тяги, хоча постійно точилися розмови про необхідність закупівлі парової машини. Після пожежі 1810 року, у 1815-му, було зведено випалювальний мурований корпус. Тогоріч закладено й 1816 року побудовано також муровану одноповерхову будівлю у класицистичному стилі для формувальних верстатів, загальна кількість яких, за даними хроністів, на першу половину 1810 року дорівнювала 82, а за кресленнями 1812 року – 84 (імовірно, два утримувалися як запасні). Загалом на фабриці в цей час працювало 22 майстри, 40 робітників і 80 учнів. Пізніше, у 1830-х роках, кількість верстатів сягала 96.

Ікона «Вознесіння» (часто згадується і як «Воскресіння»). КМФФ. 1845 р. НМУНДМ

По від’їзді першого модельника, саксонця Тобіаса-Ваха, виписаного з Німеччини, якого не влаштовували умови проживання та несвоєчасні виплати зарплати, головними лишилися три фахівці з Корця, що прибули на запрошення київського магістрату 1799 року. Серед них найграмотнішим вважався точильник, шляхтич Григорій Новицький, який на попередньому місці роботи обіймав посаду майстра. Він працював включно до ремонту печей 1806 року. Відомим і цінним фахівцем був також модельник Ілля Самбірський, автор великої кількості гарних форм на Корецькій порцеляно-фаянсовій мануфактурі. Третім співробітником, потрібним у циклі технології фабрикації виробів, був формувальник Петро Турчановський. Працювали всі ці майстри на казенній фабриці щонайменше до 1803 року. Прибули вони до Межигір’я після пожежі в Корці в ніч з 1 на 2 січня 1787 року, що призвела до повної зупинки виробництва і спричинила розбудову нового заводу (менших розмірів) на іншому місці. У КиєвоМежигір’ї ці досвідчені майстри виготовляли інструменти для роботи, а також навчали дванадцятеро учнів. З часом перелічені висококваліфіковані фахівці виробили лінію розвитку

Білі, блакитні, бузково-блакитні, малахітові і вироби теракотового кольору. КМФФ. 1810-ті – 1850-ті рр. Приватна збірка

№ 9 (207) / вересень 2014

ПРОМИСЛИ Ольга ШКОЛЬНА

МЕЖИГІРСЬКИЙ ХУДОЖНЬО-КЕРАМІЧНИЙ ТЕХНІКУМ-ІНСТИТУТ

П. Іванченко. Посудина (Плесканець). Межигірський художньо-керамічний технікум (МХКТ). 1922 р. Національний музей українського народного декоративного мистецтва (НМУНДМ)

березні 1919 року на Третьому всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято постанову про відкриття у Межигір’ї школимайстерні кераміки1. Невдовзі прийшли діти з навколишніх сіл, а трохи згодом і працівники Будянського фаянсового заводу на Харківщині. Так було покладено початок заснуванню вищого навчального закладу з керамічної освіти. Через 44 роки після закриття Києво-Межигірської фаянсової фабрики, 1920-го, на підвалинах старої академічної школи «високої» порцеляни, фаянсу та напівпорцеляни ентузіастами молодшого покоління була організована нова школа, перед якою ставилося завдання відродження національного варіанта мистецької тонкої професійної кераміки. Земля, що перебувала у власності монахинь, відчужувалась безоплатно. У приміщеннях монастиря було розміщено художньо-керамічну школу, дитячий притулок, шпиталь, де лікували місцевих жителів, та інші установи2 . Ще навіть у 1920-х роках ящики зі зразками скульптури, яка від 1850-х років становила славу Межигір’я, та невипаленого посуду зберігалися у приміщеннях мурованого «опасання» (галереї) старого СпасоПреображенського храму, зведеного у 1676–1690 роках. Усередині Петропавлівської надбрамної церкви був облаштований музей виробів технікуму. Серед інших зберігалися найбільш ранні вироби пластики малих форм, виконані у бісквіті 1852 року, – «Зима» (чоловічий образ) та вишукана за пропорціями і граціозна за позою «Дівчина з виноградом», створені досвідченим майстром, а також портретні бюсти Катерини ІІ та поета Жуковського.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПРОМИСЛИ

«Гіпюровий» посуд, збережений у великій кількості, за спогадами Пантелеймона Никифоровича Мусієнка, який навчався в закладі в ті роки, правив студентам Нового Межигір’я за зразки форм і натурні взірці оформлення посуду друком, різьбленням, розписом3. Крім того, школа-майстерня отримала у спадок від монастиря велику бібліотеку. До початку ХХ століття виховане на культурі елітарної кераміки населення навколишніх сіл, яке в кількох поколіннях студіювало мистецтво посуду і скульптури на кращих зразках з альбомів гравюр, живопису, рисунку фарфоро-фаянсових виробництв Росії та Європи, мало знання з формотворення, розпису, гравіювання, друку. Можливо тому законсервовані залишки фабрики одразу після більшовицької революції стали об’єктом пильної уваги фахівців нової формації. За постановою Народного комісаріату освіти УСРР від 8 вересня 1920 року до Межигір’я було переведено Глинську художньо-керамічну школу та створено державну художньовиробничу керамічну майстерню Всеукраїнського комітету мистецтв, яка мала матеріально підтримувати студентів і давати їм змогу заробляти на навчання. У 1920-х роках на цих землях було створено раднаргосп, до якого увійшли також близько 80 колишніх черниць і послушниць. Вони вживали заходів, аби утримати землю за собою, навіть погоджувалися організувати комуністичну трудову артіль.

№ 9 (207) / вересень 2014

Д. Головко. Куманець. МХКТ. 1920-ті рр. НМУНДМ Декоративний таріль. МХКТ. 1920-ті рр. Національний музейзаповідник «Битва за Київ у 1943 році» Миска глибока декоративна з дівчиною в українському костюмі. МХКТ. 1922 р. НМУНДМ Декоративна тарілка з портретом Т. Шевченка та написом «Вставайте, кайдани порвіте!». МХКТ. 1922 р. НМУНДМ П. Іванченко(?) Декоративна тарілка з фігурою дівчини. МХКТ. 1922 р. НМУНДМ Плесканець з портретом Т. Шевченка. МХКТ. 1920-ті рр. Зб. Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році»

КНИГОПИС Ярослав ФЕДОРУК

ІСТОРИК, ЙОГО СТИЛЬ І ТЕКСТИ:

нова книга з української історіографії Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ – 80-ті роки ХХ ст.) У 2 ч. – К., 2014. – Ч. 1. – 588 с.; Ч. 2. – 652 с.

продовж останніх двох десятиліть українська наука збагатилася кількома дослідженнями з української історіографії. Сьогодні широковідомими є історіографічні праці Леоніда Зашкільняка, Володимира Кравченка, Степана Величенка та багатьох інших. Багатолітній науковий доробок Олексія Яся в цьому переліку займає особливе місце. Розглянемо найновішу монографію дослідника, що вийшла друком в Інституті історії України НАН України у двох частинах. Найголовніша особливість монографії О. Яся, що найперше спадає на думку, це оригінальний авторський підхід до вивчення історіографії. Річ у тім, що ми не маємо тут справу з класично-традиційним систематичним оглядом її окресленого періоду від початку ХІХ до 80-х років ХХ століть. Усю концепцію цієї монографії автор виводить від філософії історії, в чому виявляється водночас і велика ерудиція дослідника, і знання історіографічного процесу в Україні у ХІХ–ХХ століттях. Перед нами швидше постає дослідження історико-культурних епох на прикладі порівняльного аналізу найяскравіших представників українського історіописання окресленого періоду, де провідною проблематикою є історик, його стиль і тексти. Автор намагається не лише оцінити науковий доробок істориків, вмістивши їхню творчість у контекст сучасних їм епох, а й проникнути в творчу лабораторію, індивідуальність чи особливість кожного з них, що найкраще виражалися, за висловом Федора Шевченка, через їхні праці. Науковці, які багато років стежать за статтями автора, навряд чи були дуже здивовані такими нестандартними підходами, на які натрапляємо у цій монографії. По-перше, О. Ясь давно вже визначив свої головні історіографічні зацікавлення тим періодом, який окреслено у назві книжки1. Нижня хронологічна межа, коли історіописання доби романтизму приходило на зміну пізньому просвітництву, тут цілком природна й випливає з історіографічних процесів не лише на теренах України, а й Європи в цілому. Саме в цей період зароджувалася та епоха, яку історіографи згодом назвуть «академічною до-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС

бою» з огляду на нові тенденції у методології досліджень, пов’язані насамперед з критичним ставленням до історичних джерел. Верхня межа охоплює період кінця 1980-х років, коли завершувалася епоха української радянської історіографії і національне історіописання набирало нових якостей. Принципи такого нестандартного, самобутнього й оригінального підходу до вивчення історіографії, які застосовані у рецензованій книжці, автор окреслив у передмові до монографії. Тут визначено ті фігури з-поміж українських істориків, які б найкраще відповідали філософським та історіографічним завданням у вивченні проблематики «історик і стиль». Хоч автор застосовує такий невдячний, на перший погляд, метод (адже йому не уникнути, мабуть, критики щодо відбору порівняльної характеристики текстів різних істориків), проте завдяки своїй непересічній ерудиції дослідник знаходить вихід з цієї складної ситуації й окреслює головні завдання монографії. Від першої до останньої сторінки цієї книжки О. Ясь крок за кроком іде до їхнього розв’язання. «... Вкрай складною й гострою проблемою виявився добір істориків та їхніх текстів, оскільки постійно примушував зважувати на уявних шальках терезів безліч аргументів pro et contra щодо можливих осіб і сюжетів. Тому провідною настановою, покладеною до засад цього відбору, стала ідея представлення найширшої стильової мозаїки, котру творили різні дослідницькі практики й тексти... (курсив наш. – Я. Ф.)» (с. 7). Цю програму, що її автор чітко окреслює, можна, без сумніву, сприймати як надзавдання у монографії. Адже в читача мимоволі виникає головне запитання: як узагалі можливо реалізувати таку дослідницьку мету? Як можливо з величезної кількості знакових фігур в українській історіографії відібрати для вивчення лише тих учених, які найкраще, найґрунтовніше, найпереконливіше окреслюють заявлену проблематику «історик і стиль»? Вихід з такого, здавалося б, глухого кута автор вбачає в історикофілософських категоріях, і можна з певністю твердити, що дослідник упорався з поставленою метою на дуже високому рівні. Цю думку чи не найкраще унаочнює перший розділ «Стиль мислення – метафора та поняття», в якому автор простежує теорії «стилів мислення» від часів Французької революції до пострадянської доби, а також їхнє походження, поняття та інші інструменти. Для епохи кінця XVIII – початку ХІХ століть, наприклад, дослідник виділяв конфронтацію «...раціоналістично-просвітницьких уявлень із динамікою та нещадною післяреволюційною реальністю...» (с. 57). У зв’язку з цим при розгляді цієї переломної епохи між просвітництвом і романтизмом О. Ясь широко послуговується творами, присвяченими саме філософії історії, Йогана-Крістофа-Фрідріха Шиллера, Іммануїла Канта, філософів-неокантіанців та багатьох інших. Дослідник занурюється у вивчення самого поняття «стиль мислення» й подає читачеві погляди багатьох філософів на цю тему, як-от Вілена Горського, Олексія Лосєва, Людмили Мікешиної та ін. З такими дослідницькими підходами, коли історичні оцінки досить часто ставляться на межу філософських категорій, О. Ясь сміливо торує новий шлях у вивченні української історіографії, залучаючи до науки величезний масив матеріалу. Оця сміливість у розробленні такої складної концепції рецензованої книжки випливає з усього попереднього багатолітнього (майже чвертьвікового!) досвіду автора в історіографічних дослідженнях. Можна дискутувати й сперечатися, чи дослідник для свого аналізу зробив добірку текстів саме тих істориків, які своєю науковою і громадською працею дійсно зробили ключовий внесок в українську історіографію, навіть під оглядом вивчення проблематики їхніх стилів, текстів, впливів на їхніх сучасників або на наступні покоління тощо. Проте не забуваймо, що це право автора зробити такий вибір і подати читачеві власну візію історіографічного процесу, застосу-

№ 9 (207) / вересень 2014

вавши при цьому метод порівняльного аналізу. У доборі істориків для аналізу їхнього наукового доробку дослідник базується насамперед на своїх наукових зацікавленнях, що вироблялися упродовж двох десятиліть. Навіть побіжно кинувши оком на попередній доробок О. Яся, ми побачимо низку ґрунтовних статей, які сьогодні вже стали окрасою досліджень з історіографії та методики історичного дослідження2. Саме ідеї, викладені у цих та багатьох інших працях, стали основою рецензованого двотомника, в якому у восьми з дев’яти розділів натрапляємо на ґрунтовну характеристику в історичній та порівняльно-філософській перспективі наукового доробку Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова (цілком несподівано, однак, як окреслює автор, «на культурних теренах “першого” позитивізму»!), Михайла Грушевського та «Історії УкраїниРуси» як окремого етапу в історіографії на межі «критичного» позитивізму і соціологічних, неокантіанських та віталістичних ревізій найвидатнішого історика України, Степана Томашівського і В’ячеслава Липинського, Михайла Грушевського, Михайла Слабченка, Матвія Яворського та Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького і, врешті, Федора Шевченка та Олену Компан. Задаймося, наприклад, питанням, де тут окремі нариси про Осипа Бодянського, Олександра Лазаревського, Івана Каманіна, Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Андрія Яковліва, Наталію Полонську-Василенко та ін.? Де ціла плеяда українських радянських істориків, без яких взагалі неможливо уявити сучасної історичної науки: Микола Петровський, Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Іван Бутич та ін.? Мені здається, що, з одного боку, авторові годі було б заперечити, що всі ці та багато інших знакових істориків підпадають під ті концептуальні принципи, що були заявлені як головні тематичні сюжети у висвітленні проблематики «історик і стиль». Проте, з іншого, – читач мав би погодитися, що якби автор з усією властивою для нього прискіпливістю, ретельністю й відповідальністю поставив собі за мету здійснити порівняльне дослідження усіх цих видатних фігур, то ми б узагалі не побачили друком завершення цієї фундаментальної монографії. Ба більше, О. Ясь свідомо, як видається, окреслює перспективи для своєї дальшої праці у цьому самому річищі й наочно демонструє читачеві, що вивчати цю тематику можна ще детальніше й глибше. Візьмімо, наприклад, можливість порівняльних студій між Іваном Крип’якевачем і Дмитром Дорошенком, які, зокрема, були авторами найкращих на 30-ті роки узагальнюючих нарисів з історії України. Таких прикладів можна навести ще добрий десяток, і тут авторові важливо було підвести

КНИГОПИС Валерій ЛАСТОВСЬКИЙ

СВЯТІСТЬ МЕЖИГІР’Я:

сучасний погляд

Кузьмук О. Межигірська старовина: нариси з історії Межигірського в ім’я Преображення Господнього чоловічого монастиря в XVI–XVIIІ століттях. – К.: ФОП «Видавець Олег Філюк», 2014. – 624 с.

сторія релігійних організацій як тема наукових досліджень в українській історичній науці вже у 1990-х роках перестала бути вузькоспеціальною, спрямованою лише на вивчення конкретної конфесії, історії структур її, біографій діячів тощо. Глибинний характер взаємовідносин церковних і суспільних та державних інститутів, особистості і церкви як організації був покладений у центр уваги розгляду багатьох праць. І це уможливило значно поглибити розуміння дослідниками тих національно-релігійних процесів, що протікали на теренах України з найдавніших часів. І тут одне з центральних місць завжди належало осередкам, навколо яких розквітала народна святість. Одним із них у ХVI–ХVIII століттях став Києво-Межигірський монастир, відомий своїми зв’язками з українським козацтвом. Праця Олексія Кузьмука присвячена одному з непростих періодів в історіях одночасно і Києво-Межигірського монастиря, і всієї України, що характеризується цілим рядом соціальних, політичних і державотворчих процесів. Зрозуміло, що в центрі уваги автора опинилися непрості обставини життєдіяльності православного чернецтва, зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. В наративній частині ґрунтовно, застосовуючи і традиційні, і оригінальні методи комплексного використання джерел, автором усебічно досліджено історію Києво-Межигірського монастиря загалом, його суспільно-політичне значення, зв’язки з різними прошарками українського населення (передовсім – козацтва).

№ 9 (207) / вересень 2014

Вивчення участі й активної діяльності окремого українського монастиря у різних сферах життя посідає досить вагоме місце у розумінні функціонування як усієї православної церкви, так і окремих її структур на території України. Зважаючи на це, розглянуті в монографії О. Кузьмука проблеми зумовлюють актуальність та наукову значимість обраної теми. Автор, спираючись на малодосліджені матеріали, ґрунтовно поглиблює і розширює деякі важливі питання, пов’язані зі специфікою Києво-Межигірської обителі. Перед читачем постає достатньо широке історичне полотно. Тут ми побачимо і перебіг певних політичних подій, і діяльність окремих церковних діячів, і формування архітектурного ландшафту монастиря. Безумовно, заслуговують на увагу портрети його ігуменів, начальників і архимандритів – зокрема Варнави Лебедевича, Феодосія Васьковського, Феодорита Рудкевича, Володимира Сокальського… Намагаючись реконструювати їх життя і діяльність, історик водночас відкриває і сторінки, раніше невідомі в історичній науці, показує людську сторону особистості. Це добре простежується у спробі описати стосунки між Володимиром Сокальським та останнім кошовим Січі Петром Калнишевським. Автор намагається (і це йому блискуче вдається) розібратися із такими складними питаннями, як статус обителі, система його управління, стосунки із Військом Запорозьким, взаємовідносини із січовими церквами та місцевими монастирями. Він уважає, що призначення сюди архимандритом вже саме по собі було «привіле-

єм» і ставало основою для продовження церковної кар’єри. Важливим моментом у монографії стала спроба автора розібратися у тій матеріальній частині минулого монастиря – будівлях, некрополі, бібліотеці, яка вже на сьогодні є фактично втраченою і яку важко реконструювати. Дослідник вважає, що археологічні дослідження його території можуть дати несподівані і приємні результати. Значний інформаційний матеріал надають додатки, де наводяться імена ігуменів та архимандритів монастиря, його чисельний склад, кількість посполитих, що йому належали. Книга також ілюстрована планами, кресленнями, світлинами від кінця ХVIII і до початку ХХ ст. Особливо слід наголосити на важливості введення в науковий обіг цілого комплексу нових матеріалів, виявлених автором. Він публікує в книзі 51 документ, хронологічно охоплюючи період від 1735 до 1903 років. Серед них і матеріали економічного характеру, листи духовенства, описові справи, звіти, рапорти, висновок професора Миколи Петрова про огляд ним території обителі тощо. За останні місяці політичного життя України, впродовж 2013–2014 рр., про Межигір’я писали багато, чимало різноманітної інформації було оприлюднено. Але видана книга О. Кузьмука розвертає цей процес в іншому напрямі – від політичного життя до святості. Не випадково автор виніс в епіграф вже відомі слова великого Михайла Максимовича у далекому 1864 році, висловлені ним на захист цього «завітного місця».

КНИГОПИС Віталій БАКАНОВ

Радянський Київ

ІГОРЯ ОДНОПОЗОВА

агато хто вважає києвознавця Ігоря Однопозова архітектором – у своїх дослідженнях він надто значну увагу приділяє архітектурі. Насправді він за освітою і фахом – журналіст, редактор. А от його батько, Семен Однопозов – архітектор, автор інтер’єрів популярних серед киян магазинів «Дитячий світ» і «Каштан» на Хрещатику, кафе «Пінгвін» на Куренівці, гастроному «Зоряний» на Лук’янівці. Мабуть, в атмосфері батьківської творчості й виникло сприйняття молодшим Однопозовим Києва як архітектурного явища. Причому місто у книгах Ігоря Семеновича постає відразу на тлі двох епох – радянської і нинішньої. Сам автор пояснює це образно: уламки колишнього дзеркала, склеєні та вставлені в сучасну раму. Хоча починав він, як і більшість києвознавців, із вивчення дореволюційного періоду. На початку 1980-х досліджував київські храми, монументи, міську топоніміку. В 1990 р. в «андеграундній» газеті «Ранковий Київ» було вперше опубліковано його матеріали з такої тематики: зруйновані пам’ятники і церкви, перейменування вулиць. Коли ж дореволюційні часи стали превалюючими у творчості дослідників, Ігор покинув цю справу. Нецікаво йому займатися тим, чим займаються усі. Повернення І. Однопозова до архітектури Києва відбулося лише в середині 2000-х. Перший авторський альбом, що вийшов друком у 2007 році, присвячено київському конструктивізму. За словами Ігоря Семеновича, він узявся за цю роботу виключно тому, що була відсутня будь-яка спеціальна література. Цілий рік пішов на пошуки споруд, зведених у 1920–1930-х роках. У підсумку його книжка стала унікальним каталогом, що вмістила півтори сотні житлових, громадських і промислових об’єктів міста. Альбом оцінили фахівці Київського національного університету будівництва і архітектури як посібник для студентів при вивченні епохи конструктивізму. Наступна книга І. Однопозова, що побачила світ того ж 2007 року, стосувалась житлової архітектури повоєнного періоду. Було зібрано багатий матеріал з типових серій житлових будинків, а також «готельок», гуртожитків, радянських «хмарочосів», об’ємно-блочного і суцільномонолітного домобудівництва, монументально-декоративного мистецтва в архітектурі. Ця книга стала настільною для київських спеціалістів з нерухомості (сам автор віддав цій справі півтора десятка років), а деякі ріелтори з інших міст України наслідували цей приклад. У 2012–2013 роках вийшли друком два видання ґрунтовного дослідження громадських споруд доби УРСР – «Забытый советский Киев». І знову Ігор узявся за ліквідацію існуючих білих плям, дослідивши історію кінотеатрів, літніх естрад, клубів, критих ринків, готелів, ресторанів, універмагів, будинків побуту, партійно-адміністративних споруд, радянських недобудов. Видання вміщувало близько 500 знімків, серед яких було чимало архівних. Власне з цієї книги і почалося знайомство широкого кола читачів із творчістю І. Однопозова.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

2014 № 9 (207)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ПРО АВТОРІВ Віталій Баканов – письменник-києвознавець, голова клубу «Кияни» Олена Бреяк – завідувач відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управління культури і туризму Київської облдержадміністрації Всеволод Івакін – старший науковий співробітник Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Віталій Козюба – молодший науковий співробітник відділу археології Києва Інституту археології НАН України Олексій Кузьмук – старший науковий співробітник ЦДІАК України, кандидат історичних наук

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Валерій Ластовський – професор кафедри міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв, доктор історичних наук Наталія Сінкевич – провідний науковий співробітник Києво-Печерського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук Ярослав Федорук – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, доктор історичних наук

ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2014 РІК

1 місяць 23,35 грн

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

2 місяці 46,80 грн

3 місяці 69,15 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 3 місяці

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

557,15 грн

69,15 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

24,20 грн

36,90 грн

24,20 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269 29,10 грн

44,10 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 9 – С. 1–72.

Індекс 74401