Пам'ятки України №8 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

№8

СЕРПЕНЬ 2014

Полтава від столиці Малоросії до центру українського Лівобережжя

 Храми національної долі  Ансамбль Олександрівського (Круглого) майдану  Полтавська духовна семінарія та Український клуб

Садиба І.П. Котляревського. Відер. 1969 р.

Будинок Бахмуцького. 1906 р. Нині – житловий будинок

2014, СЕРПЕНЬ

№ 8 (206)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА АКЦЕНТ 2

ЗАСНОВНИК

Полтава: плин історії, культури та мистецтва Віталій ХАНКО

Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ЦЕРКВИ

ВИДАВЕЦЬ

8 Храми національної долі: козацькі муровані церкви Олег ПЕРЕЦЬ

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Леся Ганжа, Валерій Гриценко, Віктор фон Ерцен, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Людмила Човнюк Оновлення видавничої ради триває РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 18

Ансамбль Олександрівського (Круглого) майдану Олександр БІЛОУСЬКО

МУЗЕЙНА СПАДЩИНА 40

Етнологічна складова Полтавського краєзнавчого музею Галина ГАЛЯН

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ 46

Хата Великого Полтавця Віталій ХАНКО

Полтавська духовна семінарія та її визначні учні та викладачі Тарас ПУСТОВІТ

Український клуб у Полтаві Тарас ПУСТОВІТ

Обробка ілюстрацій Оксана ЖЕНЖЕРА Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

АКЦЕНТ Віталій ХАНКО

ПОЛТАВА:

плин історії, культури та мистецтва

Біла альтанка на Соборному майдані

олтава – визначний осередок науки, культури, мистецтва, народної творчості і ремесел центральної частини Лівобережної України. Розташована на підвищеному правому березі Ворскли – лівої притоки Дніпра, за 333 км на схід від Києва. У центрі – плато на західному напрямку (колишня Старополтавська, згодом Соборна, нинішня Іванова гора), відоме визначними пам’ятками і місцями: Білою альтанкою, хатою І. Котляревського і кафедральним собором; обабіч – гора з Хрестовоздвиженським монастирем та Інститутський пагорб. Початкове поселення датується неолітичною добою (ІV тис. до н. е.), згодом на терені нинішнього міста мешкали кочові племена. Воно входило до Переяславського князівства, Золотої Орди (1242–1362 рр.), Великого князівства Литовського (1363–1569 рр.), Речі Посполитої. З 1648 до 1775 року – полкове місто козацької держави, від 1802-го – центр Полтавської губернії, з 1937 року – Полтавської області. Полтава вперше згадується в Іпатіївському літописі під назвою Лтава в 1174 році, а як Полтава – 1430 року у грамоті великого князя литовського Вітовта. 1608 року засновано фортецю на березі Ворскли із земляними валами, ровом, дубовим парканом із шістьма брамами: Самсонівською, Подільською, Київською, Курилівською, Спаською і Мазурівською; в 1640-х роках до фортеці з цитаделлю включили передмістя із Мазурівським яром. У фортеці розміщувалися ратуша, полкова канцелярія, адміністративні споруди, собор і церкви, оселі козацьких старшин, козаків, міщан. У 1708–1709 роках Полтава витримала облогу шведського війська, влітку 1709 року неподалік міста відбулася відома Полтавська баталія. На відміну від західноєвропейської фортифікаційної школи Полтава, як і інші поселення Гетьманщини, мала свої оригінальні засоби спорудження міських укріплень. Вони були характерними зразками козацької фортифікації. Український історик архітектури В. Вечерський пише про містобудівну ситуацію козацького міста: «Церкви, дзвіниці і магістрат підносилися над морем садибної одноповерхової забудови, формуючи ритмічно упорядкований силует. Ці домінанти зберігали своє композиційне значення і в подальші періоди. Навіть після перепланування Полтави на початку ХІХ століття, після зведення визначних класицистичних споруд, після забудови вулиць середмістя багатоповерховими прибутковими будинками на початку ХХ ст., саме споруди ХVІІІ століття продовжували визначати образ Полтави». Вчений підсумовує, що «результатом розбудови Полтави у добу Гетьманщини стало формування повноцінного архітектурного середовища, якому були притаманні національна визначеність, семантична повнота, композиційна довершеність, естетична багатоманітність»1. З-поміж пам’яток архітектури міста найдавніші Хрестовоздвиженський монастир із мурованим собором (1689–1709 рр., прямокутний у плані, всередині – тринефний із шістьма стовпами, вивершується сімома банями, три портали з напівколонами, фронтонами та орнаментацією,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

іконостас роботи В. Реклинського) і дзвіниця (1786 р., колони на трьох ярусах, четвертий – з годинником і банею); дерев’яна Спаська церква (1705, частина розібраного храму, чотиридільний, мурований футляр із придавленою грушоподібною банею – 1845 р., архітектор К. Тон), Успенський кафедральний собор базилікального типу (1748–1770 рр., архітектор С. Стобенський, іконостас роботи майстерні сницаря С. Шалматова, знищено 1934 р., відновлено 2005 р.), парафіяльні церкви Воскресіння (1770–1780) і Стрітення (1782–1787), обидві у стилі українського бароко – хрещаті, з п’ятьма верхами (зруйновані в 1930-х рр.); чотириярусна дзвіниця з іонічним ордером перед собором Успіння (1801) у стилістиці українського ампіру. Про місто та ментальність його мешканців, можливо, найкраще висловився вчений М. Рудинський, автор видання 1919 року «Архітектурне обличчя Полтави». Він зазначав, що «Полтава лишалася глухим закутком, маленькою провінціальною осадою, окремою маленькою точкою країни козаків і старосвітських поміщиків-хліборобів». У наступних рядках дослідник підсумовує: «По катастрофі 1709 року Полтава – якраз в силу своєї провінціальності – дуже скоро не тільки замирюється з російським режимом, а навіть пишається своєю славою, славою міста перемоги Росії і смерті української незалежності, славою, що так досадно в’яжеться з нею в затасканій римі поетів»2. У місті чимало пам’ятників і пам’ятних знаків, пов’язаних із Полтавською битвою, що мають більше історико-документальне і мілітарне значення, ніж мистецьке. До останніх належить тріумфальна колона у центрі міста на честь перемоги Росії над шведами й українськими військами, вірними гетьманові І. Мазепі. З проголошенням 1802 року Полтави губернською столицею її забудова набуває імперського вигляду. В західному напрямку від козацької фортеці постає ансамбль споруд Круглої площі у стилістиці ампіру (губернський і повітовий будинки «присутствєнних мєст», генералгубернатора, віце-губернатора, губернатора, поштамту, дворянського зібрання 1806–1811 рр., за типовими проектами А. Захарова, за участі М. Амвросимова; знищені 1943-го і відновлені 1959 р.). В західному сегменті площі знаходиться споруда кадетського корпусу (триповерховий, Ш-подібний у плані, на чоловому фасаді – восьмиколонний тосканський портик, 1832–1840 рр., архітектор М. Бонч-Бруєвич, відновлено 1957 р.). Просторове рішення ансамблю пов’язане з міськими кварталами завдяки восьми радіальним вулицям, передусім головної вісі – центральної вулиці. На перетині їх підноситься тріумфальна тосканська колона на високому п’єдесталі (1805–1811 рр., первісний проект М. Амвросимова, остаточне вирішення французького архітектора Тома де Томона, скульптор Ф. Щедрін; чавун, бронза, граніт). На жаль, ансамбль мав суттєвий недолік – невідповідність масштабу будинків щодо розмірів площі, яка спочатку призначалася для ярмарків, ерзерсисів і парадів кадетів, а пізніше її перетворили на міський парк. До пам’яток українського ампіру і пізнього класицизму можна віднести житловий будинок із портиком поблизу пам’ятника козакам на Панянському бульварі (початок ХІХ ст.), будинки пожежної команди (1811 р., нині – Музей авіації та космонавтики), Інституту шляхетних панянок (1832 р., архітектор Л. Шарлемань; нині – Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка) тощо. У місті за «зразковими» проектами були зведені одноманітні будинки казенного й партикулярного типу, культові споруди, розроблені губернською креслярнею. За генеральним планом 1804 р. містобудівна структура Полтави набула регулярного характеру, типової для імперської архітектури першої половини ХІХ століття. З розвитком капіталізму на вулицях міста замість колишніх елегантних палаців, своєрідних і пристойних зразків народного і міщанського житла дедалі частіше зводять цегляні прибуткові будинки з крамничками і крамницями, кравецькими і шевськими ательє, аптеками. У подальшому споруджува-

№ 8 (206) / серпень 2014

План фортеці козацького міста Полтави. 1709 р.

лися маловартісні будівлі з використанням напрямів історизму, неокласицизму, неоренесансу, еклектики, псевдоросійського стилю. Забудова Полтави другої чверті ХІХ – початку ХХ століття не вирізнялася естетичною виразністю, панували несмак і уподобання банкіра, корчмаря-лихваря і купця. Дещо змінилося із поширенням стилю модерн. З’являються оригінальні споруди. 1908 року постав шедевр української модерної архітектури – будинок Полтавського губернського земства (первісний проект архітектора О. Ширшова, перероблений і удосконалений проект В. Кричевського, орнаментування вхідних та внутрішніх дверей різьбяра П. Юхименка, мальовання на плитках гончаря І. Гладиревського, у центральній залі – великі станкові картини С. Васильківського й М. Самокиша), в якому використані традиції народної, культової та фортечної архітектури, щедро вживана орнаментика. Архітектура будинку мала вагомий вплив на розвиток українського мистецтва першої половини ХХ століття. Магдебурзьке право Полтава отримала доволі пізно, 1752 року, і відтоді діяв магістрат. У 1766 році функціонувало 7 цехів (кравецький, шевський, різницький, ткацький, ковальський, бондарний і гончарський), на початку ХІХ століття – 10. У ХVІІІ – першій половині ХІХ століття інтенсивно розвивалися різні види народної творчості та ремесел, зокрема перебірне ткацтво, виготовлення декоративної вибійки, гончарського посуду, деревообробництва і дерев’яної скульптури. На початку ХVІІІ століття налічувалося 300 ремісників, на кінець цього століття у місті проживало 34 ткачі, 11 гончарів, 4 малювальники образів, 4 золотарі, 22 ковалі, 3 майстри вибійки. На середину ХІХ століття діяло два кахлевих

ЦЕРКВИ Олег ПЕРЕЦЬ

ХРАМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДОЛІ:

козацькі муровані церкви

изначальною рисою національної спільноти є її здатність підтримувати власну сталість та довголіття. Формуючи середовище свого існування, нація, певним чином, створює власну долю, визначаючи ставлення до оточуючого світу, порівнюючи його з власними потребами та ідеальними моделями, які вона приймає. Вимір долі спільноти завжди був тісно пов’язаний з ідеалами, які вкоренилися й набули великої поширеності, ставши життєво важливим культурним ресурсом національної ідентичності. Створюючи обряди, ритуали, церемонії, монументальні мистецькі твори, спільнота об’єднує ідеї релігійного і національного відродження в культах, які покликані постійно оновлювати відчуття національної єдності. Ментально організовуючи оточення, ці ритуальні форми стають такими собі стовпами нації, що підтримують чуття національної ідентичності в критичні періоди. Чим розвиненіші та поширеніші ці культурні ресурси, тим сильнішим і тривкішим є чуття національної тотожності1. В монументальних архітектурно-художніх формах культурні ресурси національної ідентичності наочно уречевлюються, втілюючись у матеріальних об’єктах, які здатні органічно поєднувати матеріальну й духовну, утилітарну, естетичну й художню цінності. Монументальні твори стають мистецьким віддзеркаленням процесів еволюції спільноти, яка, ствердившись як нація в певних (випробувальних) історичних обставинах, розпочинає всебічне художньо-естетичне перетворення довкілля, позбувшись дискримінаційного тиску, прагне на якісно вищому рівні втілити духовні здобутки національного зростання в матеріальних свідченнях, збагатити та передати національний спадок наступним поколінням. Доленосні події української національної революції 1648–1676 років та розбудова Гетьманської держави зумовили формування Полтавського полку – адміністративної та найпотужнішої військової одиниці Лівобережжя, яка мала найтісніші контакти в усіх сферах із Низовим військом Запорозьким 2 . Набувши значення козацького адміністративно-полкового центру, Полтава як міська система розвивається протягом усієї доби Гетьманщини, демонструючи своєрідні риси місцевого будівництва. На ворсклянських схилах складається повноцінне архітектурне середовище, «якому була притаманна національна визначеність, семантична повнота, композиційна довершеність, естетична багатоманітність»3. У суспільно-політичних обставинах, коли православ’я стало вагомим фактором ідентичності української козацької нації, храми, які зазвичай будувалися за рішенням та на кошти місцевої громади, були осереддям релігійного, громадського, культурного життя поселення. В ієрархії архітектурних складових міста другої половини XVІI століття церковні споруди посіли чільне місце. Будівля храму вивищувалася над масивом міської забудови. Величні сакральні обсяги контрастували з формами рядового садибного будівництва. В цьому виявлялася принципова просторово-тектонічна основа архітектурного витвору, його архітектурна ідея, яка розвивалася та підтримувалася системою архітектурних тем, серед яких:

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1689–1709 рр.). Вигляд з північного заходу

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Олександр БІЛОУСЬКО

АНСАМБЛЬ

Олександрівського (Круглого) майдану

останній третині XVIII століття в архітектурі краю декоративна пишність українського бароко поступилася суворій чіткості й простоті класицистичного стилю, який наслідував лаконічні й виразні форми античних Греції та Риму. Обриси споруд стали монументальними й суворо величними, а пластична мова – небагатослівною і витриманою. Старі традиції збереглися лише в народній архітектурі, частково в культових спорудах і декоративному оздобленні світських будівель1. Класицистичні принципи в архітектурі виявилися надзвичайно стійкими, а їх тривання – довгим. Останній «великий стиль», класицизм, зародившись у 1760-х роках, пережив свій розквіт на межі XVIII–ХІХ століть і згас у 1830-х роках, але його тінь витала над вітчизня-

Полтава. Ансамбль Олександрівського майдану. Гравюра К. Черського за картиною Ф. Алексєєва. 1809 р.

ним мистецтвом аж до середини ХІХ століття, а окремі елементи зберігали свою актуальність до початку ХХ століття й відродилися в «сталінському неокласицизмі» 1930–1950-х років2. Сучасна наука заперечує єдність архітектури кінця XVIII століття і перших десятиріч ХІХ. Вважається, що на початку ХІХ століття класицизм логічно перейшов у стиль ампір, причому явища обох стилів мають суттєві відмінності у просторовому мисленні й архітектурній мові3. Нашим завданням не є вичерпне тлумачення обох фаз у розвитку класицизму. Подвійне найменування вживатиметься до всього означеного періоду. Важливо, що і класицизм, і ампір ґрунтувалися на абсолютистських принципах державного устрою і мали значення офіційних стилів, за допомогою яких імперський режим Росії прагнув продемонструвати непохитність і велич своєї влади. Основною ідеєю класицистичного мистецтва було підпорядкування особи державі. Трагедія України полягала в тому, що це була чужа держава4.

Утвердження класицистичного стилю збіглося у часі із втратою Україною решток козацької автономії. Тому класицизм Україні був нав’язаний у гіршому російському варіанті: панування узагальненого, однаковість до дрібниць, казармений порядок. Після адміністративно-територіальних переділів, проведених з метою пристосування місцевого устрою до загальноросійського, уряд змінював і зовнішній вигляд населених пунктів України-Малоросії. Згідно з концепцією класицизму розпланувальні композиції населених місць мали визначатися суворою геометричністю, яка створювала видимість непорушності. Упорядковані й досконалі просторові осередки повинні були нагадувати про порядок у державі і гармонію в суспільстві. Все, що заважало зовнішній впорядкованості, мало бути знищене. На це був спрямований указ Катерини ІІ 1763 року «Про виконання всіма містами, їхнім будівлям і вулицям спеціальних планів по кожній губернії окремо». На Лівобережжі здійснення указу з

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

причин зовнішньополітичного характеру (війни з Туреччиною) затрималося майже на 20 років. Перепланування міст тут розпочали лише в середині 1780-х років5. На Полтавщині важливе значення мала розбудова (з 1783 р.) Костянтинограда (нині – Красноград Харківської обл.) з прямокутною мережею кварталів, а особливо – Кременчука, який за проектами 1774, 1787, 1795 рр. набув компактності й прямокутно-сітчастої системи вулиць. На протилежному березі Дніпра розмістився Крюків (нині – частина Кременчука), також розчленований мережею вулиць 6 . На зміну попередній ландшафтній системі прийшов принцип регулярності й централізації. Забудова вже не підпорядковувалася домінантам – головна увага приділялася просторам площ і вулиць. З’явилася периметральна забудова кварталів, збільшився масштаб будівель. Виникло багато нових типів споруд: адміністративних, громадських, навчальних, медичних, які утворювали просторово розвинені ансамблі нових міських центрів. Обриси будівель визначала рівна стінова маса, посилена ордерними елементами й скульптурною пластикою. У спорудах підкреслювалася кубічність, стереометричність. Кожен елемент підпорядковувався математичній логіці симетрії 7. Визначальну роль відігравали громадські центри, якими виступали майдани та групи їх, зв’язані проспектами, бульварами чи вулицями. Майдани й вулиці забудовувалися репрезентативними спорудами, вирішеними в парадних ордерних формах. Ці монументальні будівлі відтепер визначали силует і панораму міста і ніби втілювали його політичну й соціально-економічну значущість. Житлові будинки та споруди виробничого призначення були скромнішими, проте зберігали ясність об’ємів і чіткість ордерних членувань. Завдяки регулярному розплануванню та витриманій в єдиному ключі забудові почав формуватися просторово цілісний і пластично виразний вигляд більшості полтавських міст 8 . Задля поширення ампірних форм державі підпорядкували архітектурну діяльність. Плани понад 300 міст Російської імперії, складені в Комісії кам’яного будівництва С.-Петербурга

№ 8 (206) / серпень 2014

і Москви (діяла в 1762–1796 рр.), мали силу законів. З 1810 року плануванням, благоустроєм і приватною забудовою міст займався Виконавчий комітет Міністерства поліції, а будівництвом казенних і церковних споруд відав Департамент державного господарства і публічних будівель Міністерства внутрішніх справ. Урядовим указом від 15 травня 1810 року «О непроизведении нигде строений без плана» обов’язки, пов’язані з плануванням міст, покладалися на архітектора шотландського походження Вільяма Гесте, який по суті очолив містобудівну справу в імперії. Усі плани губернських і повітових міст передавалися для розгляду В. Гесте, який мав право переробляти їх на свій розсуд. Проекти фасадів усіх без винятку споруд затверджував сам імператор9. Виховання кадрів містобудівників здійснювалось у столицях імперії, водночас на службу запрошували закордонних фахівців. На місцях уводилися посади губернських і міських архітекторів та інспекторів будівельних робіт, створювалися будівельні комітети та комісії на чолі з чиновниками. У будівництві запроваджувалася офіційна регламентація. 1803 року в Україні заборонено будувати традиційні дерев’яні церкви, чим виявлено зневагу до народного мистецтва. Заради уніфікації забудови у плануванні застосовувалися типові так звані «зразкові» проекти казенних будівель – губернаторських будинків,

План забудови Полтави. 1780 р.

губернських і повітових присутствених місць, винних і соляних магазинів, тюремних замків (1803), фасадів житлових будинків (1809–1812), воріт і огорож, а також у розплануванні кварталів (1811), станційних будинків (1819), церков (1824), тюремних споруд, присутствених місць і будинків віце-губернаторів (1828)10. «Високий стиль» виродився в набір заздалегідь визначених форм і мотивів, які застосовувалися бездумно й шаблонно. Обов’язковий портик з колонами і фронтоном став ніби символом «фасадної імперії»11. Інколи регламентація сусідила з абсурдом. Так, в одній із архітектурних настанов вказувалося, що «на столбах должна лежать действительно какая ни есть тяжесть, иначе будут они излишними украшениями. У окошек отнимают они вид и делают покои темными»12 . У таких умовах розраховувати на шедеври не доводилося. І все ж національна своєрідність української архітектури проступала крізь покров накинутих форм, а ті майстри, котрі хоча б у мінімальних масштабах прагнули врахувати місцеві традиції й особливості ландшафту, створили пам’ятки, варті уваги.

Будинок акцизного управління в Полтаві. Кінець ХІХ ст. Нині – житловий будинок Земська бібліотека. 1901 р. Нині – Державний архів Полтавської області

Дворянський й Селянський банк. 1906–1909 рр. Нині – управління СБУ в Полтавській області Полтавська духовна семінарія. Архітектори Б. Михайловський та С. Григораш. 1877 р. Нині – навчальний корпус Полтавської державної аграрної академії

МУЗЕЙНА СПАДЩИНА Галина ГАЛЯН

ЕТНОЛОГІЧНА СКЛАДОВА

Полтавського краєзнавчого музею

Стара Полтава з будинком губернського земства. 1910–1920 рр.

сторію музею Полтавського гу-

бернського земства (нині – Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського), пов’язаного з доброчинністю, меценатством, подвижницьким служінням – інколи з драматичною долею колекцій, збірок, виставок та експозицій, розпочато у 1891 році. Неперевершеною дарувальницею закладу і організаторкою музейництва на Полтавщині залишається меценатка з Лубенщини Катерина Скаржинська з 20-ма тисячами одиниць зберігання, чотирма тисячами книг та унікальним архівом. За рахунок цих надходжень 1906 року етнографічний фонд разом із зібранням земського музею значно збільшився і був задіяний у дивовижній експозиції, яка вражала кількістю, мистецькою досконалістю, художнім рішенням1. Розмістилися колекції з етнографії у просвітньому будинку ім. М. Гоголя (зараз будинок Держархіву Полтавської області) на тлі типового пейзажу Полтавщини. У цьому залі на стіні, щільно завішаній килимами з

рослинним орнаментом, композиційний центр тримав килим гобеленового типу XVIII століття – найяскравіший зразок цієї групи виробів з розкішним пейзажем, на тлі якого в певному русі були зображені звірі та птахи2 . Другим планом були представлені керамічні вироби, чудове полтавське різьблення, частини прядок, різновиди рубелів, веретена, пряникові дошки і штампи для вибійки, металеві вироби з фігурного заліза: дверні шпуги, клямки, дверні баранці, підкладки під них. У вітринах із висувними скриньками – колекція писанок, що становила окрему галузь української народної творчості. В центрі головного залу демонструвалися крупномасштабні експонати: сволоки, столи, стільці, скрині, чумацькі вози, макети вітряків тощо. Надходили народознавчі колекції з Китаю, Японії, Індії та предмети давньоєгипетського мистецтва від симпатика музею полковника Павла Бобровського, інших жертводавців, а головним чином, від простого люду, який сумлінно, протягом понад 120-літньої історії збільшував скарби унікальної кам’яниці, модернової споруди Василя Кричевського, що була й залишилася квінтесенцією національного духу в архітектурі, а також найліпшим вмістилищем в Україні для експонування історичних, етнографічних та мистецьких зібрань. Колишній земський дім, освячений на Покрову 1908 року, став не лише палацом місцевого самоврядування, а й перетворився на скарбницю пам’яток, набув значення храму тисячолітньої історії народу, де зматеріалізувалися і слава, і трагічна доля України. На його створенні сконцентрували свої зусилля видатні діячі культури Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Микола Самокиш і насамперед творець споруди, майстер з ласки Божої Василь Кричевський.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЙНА СПАДЩИНА

Етноекспозиція у просвітньому будинку ім. М. Гоголя. 1920-ті рр.

Ця багатофункціональна будівля продовжує вражати своїм художнім образом, розкритим і в екстер’єрі, і в інтер’єрі. «Дім, як грім», – сказав колись про нього Сергій Васильківський3. Сім об’ємів становлять його чоло. Бічні, висунуті вперед частини – ризаліти, утримують центральний виступ, підсилений двома вежами. Квіткова орнаментація стін зовні та всередині наче проголошує: «Щоб ви і ми щасливі були!» Герби міст Полтавщини на фасаді свідчать про державну гідність України, на обороні якої стояли козачі полки – Полтавський, Прилуцький, Переяславський, Миргородський, Лубенський. Шестикутний вхід з дубовими дверима, на яких «дерево життя» – символ безперервності роду, вводить у світлий вестибюль, що зустрічає гостя вишитими рушниками. Далі – хол, звідки мармурові сходи ведуть на другий поверх. Там, немов почесна варта, стоять чотиригранні колони з «квітами життя» на площинах, а над ними схрестились мережані візерунками балки-сволоки і сяє скляний плафон. З нього ллється світло: ясно-зелені, білі, жовто-блакитні та сині кольори створюють оптимістичну картину любові, злагоди і чистоти. Оточує сходи і галереї другого поверху балюстрада з білими куманцями, в яких колоски. Урочиста композиція парадних приміщень другого поверху завершується купольним залом, у ньому кульмінація архітектурного рішення. Він має хрещатий план4. Орна-

№ 8 (206) / серпень 2014

ментальні стіни й уквітчане склепіння створюють величне обрамлення для трьох живописних панно з історії України («Вручення клейнодів», «Чумацький Ромоданівський шлях», «Козак Голота»). Отже, архітектурно-художній образ будинку Полтавського земства став видатним досягненням українського мистецтва початку ХХ століття, а історики, етнологи, культурологи долучилися до його етнографічної орієнтації. У 1920 році площа етнографічних експозицій значно збільшилася внаслідок повної передачі музею земської будівлі, де розмістився історико-етнографічний відділ з підвідділами: історичним, славетних полтавців, українського селянського та панського побуту, народознавства, промислового мистецтва, фольклору й мови, музично-хорового, а також ткацтва з майстернею. А у 1924 році підвідділ українського народного мистецтва (етномузей) з просвітнього будинку ім. М. Гоголя був перенесений до головного музейного будинку Василя Кричевського. Найбільшу роботу у проведенні етнографічних обстежень, зібрань, створенні нових етновиставок і експозицій, складанні каталогів, виданні альбомів з метою відродження промислів здійснив маловідомий, але визначний діяч української культури художник-архітектор Кость Мощенко (1876–1963), постійним товаришем і наставником якого був Микола Біляшівський (1867–1926). У грудні 1906 року в

листі до К. Мощенка він писав: «Від щирого серця поздоровляю Вас. Тримайтеся міцно, Ви знайшли таке діло, що може захопити на все життя – се ж діло для рідної країни»5. Слова вчителя виявилися пророчими. Близько двадцяти років життя К. Мощенко віддав Музею Полтавського губернського земства, роботі головою в Комітеті охорони пам’яток. Також він виконував експертизи речей культу, вилучених з ризниць Полтавщини. Авторитетне судження вченого було вирішальним при визначенні шляхів збереження Покровської церкви, збудованої коштом П. Калнишевського у Ромнах, перенесеної до Полтави в 1908 році6. Впорядковані ним до 1920 року музейні збірки настільки збагатилися, що їх, без сумніву, можна було вважати одними з найбільших в Україні. У 1930 році К. Мощенко зазнав репресій, у 1933–1937 рр. перебував на засланні. 1944 року емігрував до Німеччини, вивіз частину етнографічних збірок Полтавського краєзнавчого музею (традиційні плахти, зразки вишивання і різьблення доби Гетьманщини і пізнішого часу, збірку писанок і колекцію з 4-х тисяч замальовок орнаментування), що стала основою Музею при церкві св. Андрія Первозваного в Бавнд-Бруці (США)7. Протягом десяти років завідував археологічним відділом музею Полтавського земства (1912–1922) славетний український археолог, етнолог, історик мистецтва Вадим Щербаківський (1876– 1957), який проводив археологічні розкопки, збирав етнографічні та мистецькі експонати, був членом Полтавського церковно-археологічного комітету, очолював Український народний університет і Комітет охорони пам’яток Полтавщини, заснував Наукове товариство дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва в Полтавському регіоні8. Народномистецькі збірки К. Мощенка і В. Щербаківського в межах Полтавської

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ Віталій ХАНКО

ХАТА ВЕЛИКОГО ПОЛТАВЦЯ

ро Полтаву як один із центрів українства, позначеній національною автентичністю, ще 1934 року доказово писав класик української мистецтвознавчої науки Володимир Січинський1. Місто на Ворсклі пов’язане з уславленими постатями, має визначні культурні, мистецькі, у тому числі архітектурні, здобутки. Серед них і класична для полтавського будівництва початку XVIII століття хата, що від 1751 року належала роду Котляревських. Місцеві краєзнавці й історики не обходили своєю увагою цю давню архітектурну пам’ятку, як і самого Івана Котляревського, найбільш шановану людину в Полтаві, власне, символ міста. Тому завдяки численним відвідувачам, мандрівникам і поціновувачам його таланту, зокрема приятелеві і першому біографові поета С. Стеблін-Камінському, літераторові М. Сементовському, філологові-славістові І. Срезневському, письменникові Г. Данилевському, етнографові В. Пассеку, археологові й літераторові О. Терещенку, який зібрав папери й документи знаменитого полтавця, Тарасові Шевченкові, який полишив опис поетової оселі у повісті «Близнецы» і блискуче виконану акварель, у загальних рисах добре відомо про полтавську святиню. Першим, хто визначив поетову хату серед найбільш характерних взірців тодішнього народного будівництва Полтави, був краєзнавець-енциклопедист Микола Арандаренко2. 1846 року, подаючи перелік найвизначніших житлових споруд козацької фортеці, що сягають кінця XVII – початку XVIII століття, він назвав і хату, в якій мешкали принаймні три покоління роду Котляревських.

Шевченко Т. Хата І.П. Котляревського в Полтаві. 1845 р. Акварель

Основу тодішньої забудови в Полтаві творило житло, тип якого традиційний для України, – хата. Зведені з міцного дуба оселі, орієнтовані чолом на південь, мали трикамерну будову. У центрі – сіни, з яких праворуч двері вели до хати, або великої кімнати, ліворуч – до хатини чи комори. Всередині хати були «миті», тобто укладені поземно з товстих виструганих дубових дощок, зовні стіни білилися крейдою. Архітектура екстер’єру «виявляла» інтер’єр, зокрема, конструкція частин балок чітко фіксувала внутрішні стіни, всі балки лежали на сволоку, який, як і вони, мав закінчення у вигляді коників. Саме такий усталений тип житла був характерний для Полтави кінця XVII століття і впродовж XVIII, ХІХ і навіть першої половини ХХ століття. Хати з дубового дерева належали козацькому старшині Магденкові, козакові Марченку, священикові Світловському, дідичеві Сушкові і жителеві Роменку. Їх М. Арандаренко визначає як зразки «давнійшої старовини»3. За плановопросторовим рішенням вони типові для кінця XVII – початку XVIII століття. Шість чи чотири вікна на чільній стіні були орієнтовані на південь і по можливості виходили на вулицю. Чотирисхилий дах із заломом і слуховими вікнами вкрито дранками. За внутрішнім розподілом у центрі були сіни, за ними – комірчина, обабіч сіней – по одній чи по дві кімнати. Найбільше за розмірами житло спорудив Магденко. Хата мала два ґанки із фронтонами і вхідними дверима, всередині – три кімнати, добудовані кухню і лазню, високий дах увінчувався двома димарями. Такою зображена хата на гравюрі Г. Стадлера початку ХІХ століття. Її розібрали 1804 року і перевезли до села Григорівка, за 20 верст від Полтави. Хата місцевого мешканця Роменка за обсягом була меншою, але типологічно зберігала принципи класичного українського житла – на дві половини. Вона постала у літні місяці 1705 року4, а через 46 років її придбав диякон Успенської соборної дерев’яної церкви І. Котляревський, дід поета5. Містилася вона за церквою, на валу козацької фортеці, над Микільським яром, що переходив у Мазурівський, котрий прямував до Подолу. У цій хаті автор знаменитих «Енеїди» та «Наталки Полтавки» народився, жив і відійшов на вічний спочинок. Завдяки заслуженій добрій славі поетова оселя функціонувала ще довго, із неодноразово перебудованої й поруйнованої господи зберігся удекорований староукраїнськими літерами сволок із датою. Історія її побутування така. У полтавця Федора Кучеренка 26 липня 1751 року «двор с хоромним строением» купив Іоанн Котляревський за 27 крб. 50 коп 6. Садиба стояла «поблизу Соборной церкви, край магазейнов, на горе». 87 років нею володіли Котляревські7. 1765 року в подвірному перепису названа вдова диякона Агафія Котляревська, тобто бабуся поета. В опису зазначено, що у хаті «покоев

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ

жилых для хозяев два, людских два»8, на подвір’ї – комора і хлів. З цього випливає, що обабіч сіней було по дві кімнати. Вірогідно, 1823 року, коли був проведений ремонт, зліва дві кімнати було пристосовано під кабінет, а вітальня праворуч, мабуть, була перегороджена подовжньою стіною. Після смерті матері, Параскеви Леонтіївни, менша кімната служила спальнею для економки. У великій світлиці Іван Петрович приймав гостей. На стінах висіли портрети самого господаря, царя Олександра І, князів Рєпніна, Кочубея, дві картини фламандської школи, копія картини австрійця Лампі «Марія Магдалина». З меблів – ломберні столики, крісла й шафи. Зі світлиці двері вели на критий ґанок, звідки І. Котляревський любив спостерігати за мальовничими околицями, річкою Ворсклою, подорожніми, що волами чи кіньми їхали Мазурівським яром. У святкові дні на ґанку збиралися приятелі поета й гості. Опис хати зокола й усередині полишили нам шанувальники поетового слова. Так, 1837 року, за рік до смерті І. Котляревського, І. Срезневський з Харкова писав, що він пішов «ледь протоптаною стежкою через подвір’я, маленьке і чистеньке, як садок, а перед ним був і садок, відгороджений парканчиком, і ліворуч у нього заглиблювався старенький маленький будиночок з химерним високим дахом, з ґанком на півтора східця, з крихітними віконцями… Якась жінка років тридцяти запросила мене зайти, повела за собою по сінях, відчинила двері праворуч і ввела у довгу кімнату, темну й дивну, можливо, темну й дивну від шпалерів, на яких попелясто-вохристими барвами були розмальовані різноманітні портрети і ще щось…»9. У своїх спогадах С. Стеблін-Камінський згадував, що «жив Котляревський у невеликому батьківському будиночку, перебудованому ним на свій смак; будиночок цей стояв на самому видному місці, біля собору, на підмурку колишніх укріплень, над крутим урвищем, обгороджений з одного боку звичайним парканом, а з другого (на урвищі) частоколом з грубих слупів. З одкритої місцини мальовничі околиці Полтави видно було за річкою, як на долоні; в будинку було не більше п’яти кімнат разом з кухнею, з невеличкого передпокою ліворуч вели двері в ще менший кабінет, він і спальня; на сволоці цієї кімнати зберігся напис, вирізаний церковними буквами: “Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святаго Духа, аминь, року 1705, августа 1”. З передпокою прямо вели двері до вітальні, порівняно просторої і світлої кімнати, з якої вихід на ґаночок з балюстрадою…»10. Наведені описи засвідчують усталений тип української класичної хати в старосвітській Полтаві, що зазнала змін лише всередині. У відновленій від 1969 року хаті численні відвідувачі й пошановувачі класика українського письменства Івана Котляревського можуть збагнути таємниці національного житла, давність якого простежується вглиб віків. Житло Котляревського виявляє тип, спільний для всієї етнографічної України. Зокола воно зберегло свою первісну конструктивну основу, незважаючи на внутрішні просторові зміни, що були продиктовані життям його мешканців. Класичний трикамерний характер чітко визначається передусім у плані й загальній просторовій побудові. Житлова споруда, в якій мешкали Роменки, рід Котляревського та інші полтавці, подається краєзнавцем М. Арандаренком серед подібних характерних для давньої доби. Вона належить до того еволюційного ряду народного житла, який так класич-

№ 8 (206) / серпень 2014

Гравер Меллін за малюнком невідомого графіка. Хата І. Котляревського. 1855 р.

но простежив великий український етнограф і антрополог Хведір Вовк. Він трактував, що хати, подібні до тієї, в якій мешкав Іван Котляревський, шляхом «правильної еволюції» становили «найбільш розповсюджений на Україні тип домів духовенства, міщан та „підпанків”»11. На початку 1920-х років молодий історик народного будівництва С. Таранушенко на прикладі старих хат Харкова також виявив закономірність еволюції, яку визначив Хв. Вовк. За ними наші провідні та європейськи знані вчені, такі як В. Щербаківський, В. Січинський, а також П. Юрченко і менш відомі, наприклад, дослідник народного будівництва полтавець Г. Коваленко також вивчали особливості української хати у зв’язку з національним стилем. Всі вони визначили давність нашого народного житла, його автентичність, поєднання функціональних, конструктивних і естетичних засад. ПРИМІТКИ 1 Січинський В. Полтава // Життя і знання. – Львів, 1934. – Чис. 7-8. – С. 195. 2 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка составленные в 1846 году: В 3-х частях. – Полтава: Типография губернского правления, 1852. – Часть ІІІ. – С. 45. 3 Там же. – С. 44. 4 Ротач П. Біля гнізда соловейка: Літературно-краєзнавчі статті. – Полтава: ОДГВ «Полтавський літератор», 1993. – С. 4. 5 Павловский И.Ф. Полтава: Исторический очерк ее, как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами (1802– 1856): По архивным данным, с 80 рис. и планом города. – Полтава: Электрическая типо-литография товарищества бывшего «И. А. Дохмана», 1910. – С. 250. 6 Полтаві 800 років. 1174–1974: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1974. – С. 37. 7 Ротач П. Біля гнізда соловейка… – С. 5. 8 Полтаві 800 років... – С. 36. 9 Срезневський І.І. Знайомство з І.П. Котляревським // Іван Котляревський: У документах, спогадах, дослідженнях. – К.: Дніпро, 1969. – С. 82–83. 10 Стеблін-Камінський С.П. Спогади про І. П. Котляревського // Там само. – С. 93–94. 11 Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – С. 112.

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ Тарас ПУСТОВІТ

ПОЛТАВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

та її визначні учні й викладачі

Полтавська духовна семінарія. Листівка. Початок ХХ ст.

ро минуле цього навчального закладу збереглося порівняно небагато джерел, незначною є й кількість краєзнавчих досліджень та повідомлень1. Можливо, це пояснюється тим, що до 1919 року вся поточна інформація про діяльність семінарії друкувалася в місцевих періодичних виданнях і її легко було виявити у разі потреби, а за радянської системи публікації про такі заклади (особливо релігійного напряму) не заохочувалися, й тому багато що було втрачено. Проте за кількістю славетних випускників Переяславсько-Полтавська (Полтавська) духовна семінарія може скласти гідну конкуренцію іншим відомим навчальним закладами губернії – Полтавській чоловічій гімназії, Полтавському кадетському корпусу тощо, а на зламі ХІХ–ХХ століть саме цей духовний навчальний заклад був

одним із осередків (а можливо, навіть і центром) відродження національного життя губернії. Тож користуючись нагодою, на підставі доступних нам джерел, спробуємо представити загалові Полтавську духовну семінарію та її випускників в останній період існування (1862–1919). Історію цього навчального закладу умовно можна поділити на кілька етапів, проте основними є переяславський та полтавський, за місцем розташування закладу. Останній полтавський період її діяльності пов'язаний із адміністративно-територіальними змінами, що відбулися у 1802 році зі створенням Полтавської губернії, а наступного року – ПолтавськоПереяславської єпархії. Відтак 1803 року семінарія була перейменована на Полтавську і введена у штат єпархії з виділенням на її утримання 6500 руб. на рік 2 . Однак через відсутність відповідних приміщень до Полтави духовна семінарія була переведена лише у вересні 1862 року (у Переяславі залишилося духовне училище). Останній 1861/62 навчальний рік у Переяславі становив першу половину ХХІІІ курсу, закінчення якого відбулося вже в Полтаві у червні 1863 року. Деякий час окремі класи Полтавської духовної семінарії розміщувалися на розі Протопопівського бульвару (сучасна вул. Котляревського, 20/8) і Мало-Петровської вул. (сучасна вул. Леніна), а всі основні споруди – з другої половини 1870-х – на вул. Колонійській, 32 (сучасна вул. Сковороди, 1/3, нині навчальний корпус Полтавської державної аграрної академії). Поступово семінарія розбудовувалася. 1872 року почав діяти під-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ

готовчий клас. У 1875–1877 роках на вул. Колонійській, 32 споруджено гуртожиток для семінаристів (станом на 1880 р. там проживало 187 учнів; плата за місце в гуртожитку становила 115 руб. на рік 3), інші господарські будівлі – лазню, сараї, льох, лідник; придбано ґрунт Вишневського з будівлями та ін. При семінарії 19 жовтня 1886 року була відкрита зразкова церковнопарафіяльна школа для практичних занять вихованців V та VI класів. Лише за офіційними відомостями на будівництво приміщень семінарії Святійшим синодом було асигновано 290 600 руб.4 (сама ж закладка будинку відбулася 2 травня 1875 р.). 16 жовтня 1877 року в Полтавській духовній семінарії відбулося освячення домового храму на честь Святої Живоначальної Трійці (Троїцька) та нових приміщень навчального корпусу5. Відтак у закладі крім навчальних класів почали працювати бібліотека, фізичний кабінет, гімнастичний зал, їдальня; сюди ж переїхала й редакція часопису «Полтавские епархиальные ведомости». Окрасою семінарії вважалася винятково багата бібліотека (4022 назви, 6733 книги). Серед раритетів книгозбірні – Пересопницьке євангеліє 1556–1561, подароване 1701 року гетьманом І.С. Мазепою Переяславському єпископському престолу. Про це свідчив такий напис: «Сие Евангелие прислано и дано есть от Ясне Велможнаго Его Милости Пана Иоанна Мазепы. Войск его Царскаго Пресветлаго Величества Запорожских обох сторон Днепра Гетмана и славного чина Святого Апостола Андрея кавалера от престола Переяславскаго Епископскаго, который есть его ж ктиторской Милости создан, отновлен и драгоценными утвари украшен при Приосвященном Епископе Захаріи Корниловиче. Року 1701, Апреля 16 дня». Згодом євангеліє потрапило до архіву бібліотеки Переяславської семінарії, де 1837 року його виявив і дослідив О.М. Бодянський. З переведенням семінарії із Переяслава до Полтави рукопис ще довго зберігався в її архіві, а на початку ХХ століття Пересопницьке євангеліє надійшло до фондів єпархіального архіву6 . Загалом на вул. Колонійській у другій половині ХІХ століття розмістився фактично весь духовний навчальний комплекс: Полтавська духовна семі-

№ 8 (206) / серпень 2014

нарія, Полтавське духовне училище (1876) та Полтавське жіноче єпархіальне училище (1868). Навчальний процес полтавського періоду існування семінарії мав свою точку відліку – 2 жовтня 1862 року. Саме цього дня розпочалися перші заняття. До складу правління навчального закладу в цей період входили ректор, інспектор, економ і секретар. Останній уважався навіть формальним «вершителем дел» у семінарії, оскільки ректор та інспектор не завжди були в курсі усіх поточних справ. Двічі впродовж навчального року для семінаристів проводилися іспити – в грудні та перед літніми вакаціями, за результатами яких і складалися розрядні списки. Викладання навчальних дисциплін відбувалося у відповідності зі статутом, а нагляд за навчальним процесом здійснював безпосередньо сам ректор.

Полтавське духовне училище Полтавське жіноче єпархіальне училище Листівки. Початок ХХ ст.

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ Тарас ПУСТОВІТ

УКРАЇНСЬКИЙ КЛУБ У ПОЛТАВІ

Віктор Андрієвський – член правління Українського клубу

продовж останніх років з’явилося чимало цікавих досліджень, в яких відображена діяльність перших українських громад, товариств, інституцій, зокрема й на Полтавщині. Більшість цих розвідок присвячено Українській революції 1917–1921 рр., що цілком природно з погляду знаковості цього періоду. Проте минуле низки українських інституцій, передусім провінційних, що зародилися і діяли до 1917 року, ще й досі залишається маловідомим не тільки для загалу, а й для науковців. Тож мета нашого дослідження – заповнити одну з існуючих прогалин і на підставі доступних нам джерел охарактеризувати культурнопросвітницьку діяльність Українського клубу в Полтаві (1913–1919). За висловом сучасників, біля цього, чи не єдиного вогнища українського життя Полтави, «мав змогу тоді купчитись невеликий гурток свідомих українців, які мов Божого спасіння чекали вільного подиху весни, теплого сонечка – політичної волі України»1. Проте вони не просто чекали, а й цілком легально виступали чільними провідниками українського життя у зросійщеному губерніальному місті. Крім того, потреба такого дослідження стрімко зростає для громадськості, що цікавиться славетними постатями нашого минулого, оскільки приміщення клубу на колишній вулиці Стрітенській, 37 (нині вул. Комсомольська, 37) свого часу відвідали Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Леонід Жебуньов, Борис Мартос, Андрій Ніковський, Хведір Вовк, Дмитро Багалій, Стефан Таранушенко, Володимир Жаботинський та ін. А жодної ґрунтовної наукової публікації до недавнього часу так і не було зроблено. Короткі історичні відомості про існування Клубу належать до початку ХХ століття. І якщо перша з них (1905 р.), яку наводить письменник Микола Лазорський у своїй праці «Професор В. Щепотьєв»2, викликає певний сумнів щодо датування, то друга згадка (1910 р.) вже близька до достовірності, бо походить з архівних джерел. Привертає вона увагу і своїм змістом, адже крім чіткої дати в документі вказано місце зібрання, зазначено конкретних осіб. Так, у своєму звіті до Полтавського жандармського управління агент «Князєв» повідомляє, що 11 квітня 1910 року в помешканні присяжного повіреного Євгена Сіяльського (вул. Шевченківська, власний будинок) відбулося зібрання місцевої національної інтелігенції, яка обрала собі за мету створити у Полтаві так званий Український клуб. На зібранні того вечора, крім господаря, були присутні Григорій Ротмістров, Георгій Панченко, Павло Панченко, Іван Панченко, Григорій Коваленко, Іван Різенко, удова Дмитрієва, Лев Падалка, Кость Шаревський, Панас

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ

Мирний, Кохановський... 3 Як бачимо, у наведеному реєстрі майже всі люди відомі своїми чіткими політичними поглядами, до того ж далеко не останні і в місті. Однак минуло ще довгих три роки, перш ніж представникам місцевої інтелігенції вдалося реалізувати свій задум. 18 травня 1913 року відбулася офіційна реєстрація Українського клубу, тоді ж було затверджено і склад старшин: Є.І. Сіяльський (голова), П.І. Чижевський, Г.І. Маркевич, Г.Г. Ротмістров, В.М. Щербаківський, В.Н. Андрієвський, Д.С. Своєхотов, І.М. Хоменко, П.П. Макаренко, П.П. Ганько, Орел4. Згодом у цьому складі хоч і були деякі зміни, але незначні. Вибір голови клубу декому з дослідників здається трохи дивним. Проте жодної випадковості тут немає. Адже політичну ситуацію, що складалася у великих містах, аж ніяк не можна було порівняти з «провінційною задухою» невеликих міст зросійщеного Лівобережжя, де всі, навіть потаємно-конспіративні заходи українофілів відбувалися під пильним наглядом поліції і де за кожним неблагонадійним стежили ще й добровільні донощики. У таких умовах доводилося діяти вкрай обережно, постійно охороняючи від владної опіки діячів із виразно національною орієнтацією. Такої ж думки дотримується у своїх мемуарах і відомий діяч Микола Ковалевський, який у другому десятиріччі ХХ століття працював у Полтаві, а відтак знав політичну ситуацію, так би мовити, зсередини. Він зокрема пише, що «в такому невеликому порівняно місті, як Полтава, виявлення себе українцем потягало більші репресії з боку російської влади, як у Києві, де серед мільйонового населення окремі одиниці губилися для ока російської влади... [крім того] влада не хотіла допустити, щоб український клуб став дійсним осередком культурного життя полтавських українців»5. Тому ситуацію щодо керівництва вважаємо достатньо продуманою: аби не викликати великих застережень з боку офіційної влади, головою клубу було обрано відомого адвоката, одного із лідерів місцевих кадетів Є.І. Сіяльського (ця постать, а також прізвища затятих клубменів Н.С. Андрієвського, Л.Л. Боровиковського, І.М. Хоменка, В.П. Храпка до певного часу справді дещо заспокоювали поліцію). Насправді провідниками всіх головних національно-просвітницьких заходів у Полтаві, як і раніше, були П.І. Чижевський, В.Н. Андрієвський, Г.Г. Ротмістров, Г.О. Коваленко, В.М. Щербаківський (з 1912 р.) та ін.

№ 8 (206) / серпень 2014

Володимир Шемет

Будинок колишнього Українського клубу в Полтаві (вул. Комсомольська, 37)

2014 № 8 (206)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ПРО АВТОРІВ Олександр Білоусько – заслужений учитель України, директор Центру дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної державної адміністрації, краєзнавець Галина Галян – науковий працівник Полтавського краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського Олег Перець – старший викладач Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка, член Національної спілки художників України Тарас Пустовіт – заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Віталій Ханко – мистецтвознавець, заслужений працівник культури України, член Міжнародної асоціації критиків мистецтва (АІСА) в Парижі при ЮНЕСКО, член Національної спілки художників України

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2014 РІК

1 місяць 23,35 грн

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

3 місяці 69,15 грн

4 місяців 91,95 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 4 місяці

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

775,95 грн

91,95 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

46,75 грн

48,95 грн

46,75 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

58,55 грн

38,55 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 8 – С. 1–64.

Індекс 74401