Пам'ятки України №5 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

Київ

 Дореволюційний і радянський Хрещатик  Колона Магдебурзького права  Київська топонімія

№5

ТРАВЕНЬ 2014

Початок Хрещатика – Царська (нині Європейська) площа. Листівка кінця ХІХ ст.

2014, ТРАВЕНЬ

№ 5 (203)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

МИНУЛЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ 2

Дореволюційний Хрещатик і його домовласники Аркадій ТРЕТЬЯКОВ

Повоєнний Хрещатик: маловідомі факти з архівів Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Віктор Пасак, Оксана Гайдук, Ольга Голинська, Людмила Олтаржевська, Надія Соколенко Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Людмила Чумакова, Михайло Швед

АКЦЕНТ 42

Пам’ятник Магдебурзькому праву Марія КАДОМСЬКА

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ 54

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Олена Мокроусова Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Будинок Київського Кредитного товариства: погляд крізь об’єктив фотокамери Олена МОКРОУСОВА

ТОПОНІМІКА 62

Топонімія Києва як відбиття історичної пам’яті Ігор ГИРИЧ

ВТРАЧЕНЕ 72

Руйнація громадських споруд повоєнного Києва Ігор ОДНОПОЗОВ

КНИГОПИС 74

«Чий се город?» Віталій ПОНОМАРЬОВ

Ex libris… Якова Бердичевського Віра КАРПЕНКО

МИНУЛЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ Аркадій ТРЕТЬЯКОВ

ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ХРЕЩАТИК

План Хрещатика. 1912 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИНУЛЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ

І ЙОГО ДОМОВЛАСНИКИ

путівнику по Києву за 1901 рік зазначено: «Кияни люблять свій Хрещатик, пишаються ним, але цю любов і гордість треба віднести до розряду доволі незрозумілих “психозів”. Як вулиця, Хрещатик ні за своєю замкнутістю, що не відкриває ніяких красивих перспектив, ні за архітектурою своїх споруд не являє нічого цікавого. На Хрещатику ви не знайдете по суті майже жодного гарного будинку, і вам мимоволі доведеться милуватися “художністю” вивісок, що вкривають фронтальні стіни будинків зверху донизу, і виставками у велетенських вітринах магазинів, але й вивіски не являють собою нічого оригінального та самобутнього. Тому спеціально оглядати Хрещатик, щиро кажучи, немає потреби»1. Це – думка сучасника, що відображає погляд на Хрещатик від початку ХХ століття. Але саме з цього часу і починаються зміни в архітектурному й організаційно-побутовому оформленні Хрещатика. Багато цікавих і навіть унікальних для того часу будинків з’являється на Хрещатику вже в першому десятилітті нового віку. Неординарними були і власники та мешканці будинків головної вулиці Києва, багато хто з них вписані в історію науки, промисловості, торговельної справи, медицини тощо. Ми розпочнемо нашу подорож старим Хрещатиком від перших номерів будинків і дійдемо до останнього. Перші гасові ліхтарі було встановлено у Києві 1869 року. Хрещатик та суміжні вулиці від 1872го вже освітлювалися газовими ліхтарями. Для цього інженер А. Струве збудував два газових заводи. А 1893 року з’явилося електричне освітлення вулиць. На місці готелю «Дніпро», у колишній садибі купця 1-ї гільдії, цукрозаводчика Йони Мордковича Зайцева (1825–1907) у 1891–1897 роках за проектом архітектора М. Казанського було збудовано чотириповерховий «будинок Слов’янського» у формах староруського зодчества. Будинок належав популярному співакові, хоровому диригенту, збирачеві народних пісень Д. Агренєву-Слов’янському2 . У 1891 році в Києві Слов’янський розпочав спорудження будинку, в якому передбачав розмістити дві концертні зали: на 5 тис. місць (найбільша у Європі) та на

№ 5 (203) / травень 2014

МИНУЛЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

ПОВОЄННИЙ ХРЕЩАТИК: маловідомі факти з архівів

рещатик вдало поєднав як офіційний і репрезентативний центр громадського життя, так і улюблене місце відпочинку киян і гостей столиці. Неабияка заслуга в цьому належить колективу архітекторів-проектувальників. Вони створили справжні архітектурні перлини, що вже близько півстоліття є взірцем тогочасного архітектурного стилю, прикладом застосування новітніх інженерних технологій і будівельних матеріалів. Не випадково проект забудови Хрещатика 1950-х років передано на постійне державне зберігання до Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України), що спеціалізується на формуванні Національного архівного фонду науково-технічною документацією, яку розробляють провідні науково-дослідні й проектно-конструкторські інститути України. У його фондах налічується понад півмільйона одиниць зберігання, що розкривають історію розвитку вітчизняної науки й техніки ХХ століття. Проекти цивільного будівництва, що зберігаються в ЦДНТА, містять інформацію про близько 300 архітектурних об’єктів. Більшість із них мають державні відзнаки й нагороди. «Проект забудови вул. Хрещатик у м. Києві» заслуговує на особливу увагу. Він є неви-

черпним джерелом для досліджень з історії розвитку української архітектури й містобудування. Це великий комплекс документів (майже 3000 архівних одиниць зберігання), розроблених працівниками Київських державних архітектурних майстерень (від 1951 р. – Інститут «Київпроект». – Авт.)1. Він містить проектну документацію 30 будівель різного призначення (житлових, адміністративних будинків, будівель науково-дослідних та проектних установ, концертних залів, готелів тощо), розташованих на Хрещатику та прилеглих до нього вулицях. Серед творців проекту такі славетні українські архітектори, як академік архітектури О.В. Власов, засновник та президент Академії архітектури України В.Г. Заболотний, заслужені архітектори УРСР В.Д. Єлізаров та В.І. Гопкало, народний архітектор УРСР О.І. Заваров, тричі кавалер ордена Червоного Прапора О.О. Осмер, двічі лауреат Сталінської премії в галузі архітектури

А.В. Добровольський та багато інших талановитих зодчих. Архівні документи проекту забудови Хрещатика активно використовуються в наукових дослідженнях з історії науки й техніки, під час реконструкції та реставрації окремих будівель. Копії деяких з них оприлюднювалися на виставках у Харкові та Києві2, публікувалися в ЗМІ. Проте значна частина документної інформації, що дає змогу оглянути процес створення архітектурних перлин Хрещатика під новим ракурсом, продовжує залишатися поза увагою наукової громадськості. Автори статті ставлять за мету ознайомити читачів з інформаційним потенціалом документів ЦДНТА України, окреслити коло питань, пов’язаних з історією забудови вул. Хрещатик у другій половині ХХ століття, які можуть бути розкриті або деталізовані за допомогою

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИНУЛЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ

цих документів. Провідним напрямом досліджень, важливим джерелом яких може слугувати проектна документація, що зберігається у ЦДНТА України, є, звичайно, вивчення історії української архітектури та містобудування. Зокрема, більшість проектів будівель на Хрещатику виконано в стилістиці так званого сталінського ампіру – стилю, що панував від кінця 1930-х до середини 1950-х років та значною мірою визначив вигляд центральних вулиць багатьох міст країни. Основні риси цього стилю знайшли своє відображення в проектах будівель Хрещатика та, у висліді, в архівних документах. Для стилістики цього часу характерна ансамблева забудова, що знайшло свій відбиток у плануванні головної вулиці Києва, яка, яв-

№ 5 (203) / травень 2014

Вул. Хрещатик, 6. Житловий будинок. Розгортка. Кресленик. 1951 р. (ЦДНТА України, ф. Р-6, к. 1-45, оп. 3, од. зб. 2, арк. 3)

Вул. Хрещатик, 6. Житловий будинок. Генплан. Кресленик. 1951 р. (ЦДНТА України, ф. Р-6, к. 1-45, оп. 3, од. зб. 2, арк. 1)

АКЦЕНТ Марія КАДОМСЬКА

Малюнок-заставка до плану Києва 1803 р.

ПАМ’ЯТНИК МАГДЕБУРЗЬКОМУ ПРАВУ

ивчаючи упродовж кількох десятиріч історію забудови Києва, я дедалі більше переконуюсь, як мало ми знаємо навіть про відомі (і навіть дуже відомі) споруди. Однією з таких, на мій погляд, є пам’ятник Магдебурзькому праву – найстаріший з усіх існуючих на сьогодні київський монумент. Споруджений на початку ХІХ століття у глибокій балці, що здавна зветься Хрещатиком, або Хрещатицьким яром, цей пам’ятник, як візитівка міста у ХІХ, ХХ і ХХІ століттях, має значну іконографію. Його зображення ми знаходимо на численних малюнках, гравюрах, листівках і фотографіях, у популярних і спеціальних виданнях з історії міста, в альбомах з краєвидами Києва з музейних і приватних колекцій. Однак, незважаючи на особливе значення цього пам’ятника в історії Києва та його силуету у Дніпрових панорамах, спеціального, науково обґрунтованого дослідження про пам’ятник дотепер не підготовлено. Інформація про нього,

Цей матеріал у скороченому вигляді був опублікований у збірнику тез і доповідей учасників науково-практичної конференції, що відбулася у Музеї історії Києва: Київ і кияни. – К.: Кий, 2012. – С. 25–43.

хоча й чимала за кількістю джерел, доволі однотипна, має, в основному, загальноісторичний характер і з часів М. Закревського відомостей не набагато побільшало. Не підтверджується документально і загальноприйняте за усталеною традицією авторство А. Меленського, який з 1799 року обіймав посаду міського архітектора Києва. Готуючи у 1980 році історичну довідку, що передувала розробці проектної документації для реставрації колони, мені пощастило у Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (зараз Російський державний історичний архів у Санкт-Петербурзі) виявити оригінал фасаду і плану пам’ятника, підписаний архітектором А.І. Меленським. На цьому недатованому кресленику з колекції графіки Головного управління шляхів сполучення і публічних споруд Росії є заголовний напис (цитати тут і далі надаються мовою оригіналу): «План и фасад нововыстроенному каменному памятнику св. князю Владимиру из суммы общества киевских граждан, состоящий в 3-й части города в овраге на Крещатике»1. Отож, то був не проектний, а фіксаційний кресленик, і підпис на ньому А.Меленського ще не свідчить про саме його авторство. Варто згадати, що Ф. Ернст свого часу висловив гіпотезу, що автором проекту колони міг бути Олексій Ельдезін2. До речі, цей вельми обізнаний вчений ще 1923 року вперше припустив, що О. Ельдезін міг бути автором проекту першого Контрактового будинку на Подолі (вул. Покровська, 4)3. Сміливий здогад був підтверджений тільки через кілька десятиріч, завдяки незаперечній знахідці в архіві Київської області4. Натомість щодо пам’ятника на Дніпровому схилі, то, допоки у науковому обігу відсутні проектні матеріали або інші достовірні документи, ми можемо лише окреслювати варіанти авторства. О. Ельдезін – відставний військовий інженер, з 1788 року – київський

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

губернський механік, з 1798-го (замінивши Тихона Курбатова) – київський губернський архітектор. Перебуваючи на цій посаді, він плідно працював у Києві5 до прикрого нещасного випадку восени 1804 року: звинувачений у ненавмисному вбивстві, О. Ельдезін був висланий до Східного Сибіру, у м. Нерчинськ6 . Мистецький доробок і життєвий шлях О. Ельдезіна ще чекають на своїх дослідників, відтак його можна розглядати з-поміж імовірних авторів проекту знакового пам’ятника, що зведений 1802 року, тобто, коли архітектор ще жив у Києві. Принагідно зазначимо, що у 1803 році О. Ельдезін отримав ділянку під забудову на парному боці тільки-но запроектованої вулиці – на Хрещатику7. На заставці до посадибного плану Верхнього міста і Подолу 1803 року, складеного в керованій А. Меленським губернській креслярні, фасад колони розміщений разом із зображенням Андріївської церкви – як двох найвизначніших місць тогочасного Києва. В експлікації до плану колона позначена як пам’ятник святого Володимира 8 . Аналіз наявних графічних зображень і світлин, вивчення бібліографії і виявлення раніше неопублікованих архівних документів дає змогу відтворити первісний вигляд ампірної споруди, простежити її історію та основні перебудови9. Глибока балка у міжгір’ї, що густо поросла деревами і чагарником, сьогодні здається невідповідним місцем для встановлення монумента, який проглядається лише від Дніпра. Однак місце на прадавньому Старокиївському плато обрано не випадково, воно є надзвичайно значущим для православ’я: чимало дослідників дотримуються думки, що саме звідси бере початок християнство в Русі. Тобто вважається, що саме у цій місцині, де у давнину протікало Хрещатицьке джерело, впадаючи у Почайну, відбувався в 988 році урочистий обряд хрещення 12 синів князя Володимира й усіх киян. Існує також припущення, що на місці нинішньої колони стояла Турова божниця10, можливо, – перша церква, споруджена у Києві князем Володимиром Святославичем. Отож, неабиякий інтерес взагалі для окремого дослідження являє історія цієї місцини. Фактом є те, що Хрещатицький яр, де зараз височіє колона, з найдавніших часів називався «Святим місцем», і за традицією ця назва зберігалася пізніше. У 1684 році до джерела був прокладений міст і встановлена над криницею невелика дерев’яна каплиця (яка зображена на плані Києва 1695 року). Над колодязем, на місці колишньої каплиці і був споруджений у 1802 році пам’ятник з потрійним меморіальним значенням: на честь святого Володимира і Водохрещення, а також на честь Магдебурзького права, яким київські городяни були наділені ще з часів Великого князівства Литовського. Запровадження магдебурзького самоуправління у Києві дослідники відносять до початку чи кінця ХV ст., а найдавніша грамота («привілей») на це право, що дійшла до наших часів, датується 26 травня 1494 року11. Проте питання щодо впровадження магдебурзького права у Києві досі залишається дискусійним і для сучасних історіографів12. Існують різні думки щодо оцінки ролі магдебурзького права у розвитку Києва, але нема сумнівів, що укорінення привілеїв та цехового устрою в українських землях були невід’ємною ланкою в системі загальноєвропейських соціально-економічних і культурних процесів, які не поширювались далі на схід – на територію Московської держави13. 20 жовтня 1775 року Катерина II видала указ «О присоединении Киева к Малороссии», що позбавляв Київ автономного самоврядування і віддавав місто під руку малоросійського генерал-губернатора. Попередній устрій Києву було формально повернуто указами Павла I від 30 листопада 1796 року і 16 вересня 1797 року14. То є останні документи щодо самоврядування Києва, які дійшли до наших часів.

№ 5 (203) / травень 2014

Кресленик початку XIX століття. Підпис А.Меленського

Жалувана грамота Олександра I про підтвердження Києву Магдебурзького права, що її кияни сприйняли з великим ентузіазмом, не значиться у Зводі законів Російської імперії. Історик В. Щербина у своїй ґрунтовній розвідці «Боротьба Києва за автономію» висловив цікаве судження, що Микола I, за наказом якого складалося «Полное собрание законов Российской империи», вважав невідповідним занести до нього документальне підтвердження прав, які він саме і скасував15. З усіх реліквій самоврядування, що наводив у своєму переліку Д. Щербаківський16, пам’ятник Магдебурзькому праву єдиний, що зберігся до сьогодні. У літературі існують свідчення про освячення джерела під колоною 15 вересня 1802 року. Відомо, що імператор Олександр не був обізнаний щодо спорудження пам’ятника. Довідавшись про це через два місяці після освячення, він висловив своє невдоволення тодішньому київському військовому губернатору А.С. Феншу і видав спеціальний указ, що забороняв будувати пам’ятники без затвердження державними установами і особисто – імператором: «Сколько

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ Олена МОКРОУСОВА

БУДИНОК КИЇВСЬКОГО КРЕДИТНОГО ТОВАРИСТВА:

погляд крізь об’єктив фотокамери

Портрет В. Ніколаєва – учасника ІІІ з’їзду архітекторів у Санкт-Петербурзі. 1903 р.

ворчість академіка архітектури Володимира Миколайовича Ніколаєва непогано висвітлена в сучасних джерелах1. За кількістю проектів його, мабуть, не перевершив жоден інший київський митець. Найповніший на сьогодні біографічний довідник про архітекторів і будівельників України дореволюційного періоду «Зодчі Києва» біографії архітектора присвятив чотири сторінки, перелік його робіт включає майже сотню об’єктів – виконаних самостійно й у співавторстві, або лише на рівні керівництва будівництвом2. Кілька десятків з них набули статусу пам’яток архітектури. Зауважимо, що наявність широкого кола публікацій, звичайно, не означає, що у спадщині Володимира Ніколаєва не залишилося «білих плям» – про кожний з його об’єктів можна написати статтю чи навіть цілу книгу. Втім ставлення до його творчості серед києвознавців та істориків архітектури неоднозначне, тим більше що і характер його проектів також дуже різний – проектував і церкви, і громадські споруди, і шикарні особняки, і рядові скромні будинки. Він працював у відмінних стильових напрямках відповідно до жанру й типу конкретного замовлення, чітко розділяючи масове й унікальне. Однак сама кількість побудованого Ніколаєвим у Києві за 40 років будівельної практики змушує інколи дивитися на нього як на творця пересічного, більше того, посереднього – шедеври сотнями не з’являються. Але, здається, найоб’єктивнішу його характеристику знаходимо в сучасного дослідника

М. Кальницького, який присвятив вивченню творчості Ніколаєва кілька десятків років. «Володимир Ніколаєв не намагався перевершити себе, принципово волів горобця в руці ніж лелеку в небі. В архітектурі він був прозаїком, а не поетом. До того ж не відмовлявся від будь-яких робіт; дуже багато будував, наприклад, для благодійних установ, де дешевина була природньою і необхідною умовою. Але коли виникала реальна можливість, він розкрилювався як непересічний майстер ефектних фасадів, блискуче оформлених інтер’єрів [...] До того ж деякі гарні споруди Ніколаєва дійшли до кінця XX століття у спотвореному вигляді... Природно, із сотень його будівель далеко не всі претендували на унікальність: безглуздо порівнювати палаццо і нічліжку. Але про рівень таланту слід судити не за “середнім арифметичним”, а саме за найкращими, класними роботами. Їх у Володимира Ніколаєва достатньо»3. Про одну з таких робіт і йтиметься у нашій невеликій розвідці. Поштовхом для неї стала чергова випадкова знахідка з-поміж тих, що нерідко трапляються у наших архівах і бібліотеках. Працюючи вже не один рік з фондом архітектора Павла Альошина в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України та з матеріалами його особистої бібліотеки, що також зберігається в цьому архіві, автор натрапила на чудовий фотоальбом «Снимки Киевского городского кредитного общества». Альбом досить великого формату, але не грубий – містить лише шість фотографій. Утім знім-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ

Вигляд вул. Інститутської від Думської площі. Фрагмент фото 1860-х рр. План садиби на вул. Інститутській, 6. 1892 р. Літерою «Г» позначений запланований будинок Київського Кредитного товариства. Публікується вперше

ки ці є унікальними – фіксують не тільки фасади, а й інтер’єри. Для Києва це явище рідкісне – стара іконографія київських інтер'єрів надзвичайно обмежена. Серед тисяч київських будинків ХІХ – початку ХХ століття в об’єктиви фотографів-сучасників потрапила меншість, а зображень їх інтер’єрів узагалі можна полічити по пальцях4. Згаданий фотоальбом – видання не друковане, а зроблене вочевидь у невеликій кількості примірників для замовників будівництва та його авторів. На внутрішньому боці обкладинки зберігся дарчий напис: «Глубокоуважаемому Владимиру Николаевичу Николаеву от Л. Гинзбурга. 1895 г.». Зрозуміло, що Лев Борисович Гінзбург, відомий, чи навіть найвідоміший київський будівельний підрядчик, подарував альбом архітекторові, авторові проекту. Знадобилося небагато часу, на з’ясування місцезнаходження будинку – вул. Інститутська, № 6 за тодішньою нумерацією. Перевірка за київськими адресними книгами підтвердила, що садиба за цією адресою належала Кредитному товариству (до її купівлі у грудні 1892 р. за 23 000 рублів перебувала у приватній власності колезького асесора А.К. Крижанівського5). Місце на одній з головних у Києві вулиць було обрано не випадково. З одного боку, – поруч з Хрещатиком, а з іншого – вже трохи осторонь гомінкого центру торговельної і фінансової справи. Ще в останній третині ХІХ століття парний бік Інститутської від Хрещатика

№ 5 (203) / травень 2014

ТОПОНІМІКА Ігор ГИРИЧ

ТОПОНІМІЯ КИЄВА

як відбиття історичної пам’яті

Фрагмент плану міста Києва. 1871–1873 рр.

іська топонімія – одне з найважливіших інструментів формування колективної пам’яті народу. Її формуванням займається державна влада, а також еліта, яка перебуває або в опозиції до влади – і тоді має можливість давати свою альтернативну ціннісну шкалу історичних персонажів, гідних увічнення вулиць і площ міста, або під цілковитим впливом влади, ідеологічно підтримує політичний режим – і тоді діє в унісон з побажаннями останньої. Топонімія міст служить меті виховання міських жителів і загалом громадян країни в дусі певної ідеології, визначеної парадигми «героїв» і «негативних персонажів» національної історії. Через назви вулиць державна влада легітимізує ті події і постаті історичного минулого, які привели її до панування на цій території. Зі зміною державної влади, ідеологію якої вона представляє, відбувається і зміна топонімічної ситуації в місті. Топонімія міських вулиць є певним маркером національної пам’яті. Якщо не враховувати історикогеографічну топонімію, міська антропонімія є свідченням духовно-історичних та ідеологічних орієнтирів, які накидалися владою людності для формування відповідним чином суспільно-політично зорієнтованого громадянина. Назви вулиць вибудовували певну систему цінностей суспільства, протягували нитку державної тяглості від минулого через сучасне у майбутнє. Антропонімія українських міст українська влада почала формувати лише після 1991 року. До того часу все міське назовництво мало виразний колоніальний характер. У часи середньовіччя не було сталих назв вулиць, вони були частиною людської пам’яті, яка відрізняла одну вулицю від іншої за характерними топографічними ознаками. Назви домодерної доби не вирізнялися ідеологічним забарвленням. Вулиці або називалися іменами географічних урочищ (Кожем’яцька, Дігтярна, Гончарна, Кловська, Глибочицька, Почайнинська, Хрещатик, Козиноболотна), або іменувалися за напрямками сусідніх міст (Львівська, Вишгородська, Межигірська, Великі і Малі Жи-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ТОПОНІМІКА

томирська та Васильківська), або їх визначали головні об’єкти міста: церкви, монастирі, ринки, військові укріплення (Золотоворітська, Микільська, Софійська, Михайлівська, Покровська, Костельна, Житньоторзька, Контрактова, Велика Підвальна, Прорізна, Кріпосний пров. та ін.)1 Ідеологічні назви – данина нового часу. Вони з’явилися в Києві лише на початку ХІХ століття. До цього старі мапи майже не фіксують назв вулиць. Фактично найменування вулиць на картах почалося від затвердження першого реального генерального плану Києва 1837 року, хоча затверджені на державному рівні назви у місті (вул. Олександрівська) з’явилися ще на початку ХІХ століття за київського військового губернатора М. Милорадовича2. Наприкінці 1830-х – на початку 1840-х років розпочалося регулярне розпланування нової мережі вулиць, яких з’явилося у місті багато, виникла проблема їхньої кодифікації, а отже й планомірного міського назовництва. Звісно, одержали право на життя традиційні назви вулиць «присвійного» характеру, але виникла потреба й у назві центральних магістралей, що лучили в одне ціле різні міські квартали і райони. Тоді виникла Володимирська вулиця, яка нагадувала про знакову постать – великого київського князя Володимира Святого. Згодом усі головніші князі одержали свою прописку на мапі міста. Для цього обрали Поділ, де виникли Ігорівська, Олегівська, Ярославська; Святославська з’явилася вже на Новій Забудові. Князівські імена сьогоднішнього Києва не суперечать нашим уявленням про минуле. Ми його сприймаємо як час-

№ 5 (203) / травень 2014

Карта Києва. 1894 р.

тину україно-руського князівського періоду історії – першого державного періоду історії України. Хоча в часи дореволюційні ці назви обслуговували імперську державну ідею про триєдиний «руський народ» та три періоди імперії Романових: Русь Київську, Русь Московську і Русь Петровську (Петербурзьку). Виходячи з цієї удаваної спільності влада міста, що вже у ХІХ столітті не була місцевою «магдебурзькою», а представляла російський правлячий клас (військовиків, купців і чиновництво), відповідним чином оформлювала назви нових вулиць та перейменовувала старі. З одного боку, розвивалася стара традиція – шанування історичних реалій Києва. І в середині позаминулого століття на карті Києва фіксувалися й Брест-Литовський проспект, Предславинська, Володимиро-Либідська, Липська, Шовковична, Виноградна (три останні як згадка про найбільші гаї Липок). Але нова влада, вже вшанувавши старокиївських князів, почала увічнювати й імена всіх царів династії Романових ХVІІІ–ХІХ століть. Центральні вулиці Києва одержали імена Єлизавети Петрівни, Катерини ІІ, Олександра І, Миколи І і Миколи ІІ. Крім цього, розпочалося перше в нашій історії перейменування з ідеологічною метою. Старі, визнані киянами назви, замінили на інші, які містили імена київських, подільських і волинських генерал-губернаторів. Шов-

ВТРАЧЕНЕ Ігор ОДНОПОЗОВ

РУЙНАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ СПОРУД

повоєнного Києва

Кінотеатр ім. О.П. Довженка на Шулявці Кінотеатр «Аврора» на Воскресенці Кінотеатр «Слава» на Печерську Будинок побуту «Оболонь» на Оболонському проспекті

адянську архітектуру повоєнного часу прийнято вважати типовою, а отже й нецікавою, малоцінною. Ставлення до неї переважно відповідне – від презирства до байдужості. І якщо з житловими будівлями періоду індустріального домобудівництва доводиться миритися, з громадськими спорудами особливо не «цяцькаються». На пропозицію забудовника знести радянську «коробку» місцева влада завжди ставиться «із розумінням». Відтак щороку втрачаються риси півстолітньої епохи, її своєрідний стиль. Та одночасно зі спорудами зникає важлива культурно-побутова складова міського середовища. Те, що безпосередньо стосувалося практично кожного містянина – кінотеатр, універмаг, будинок побуту, басейн, естрада, ресторан...1 Минуле століття в СРСР позначилося непримиренною боротьбою на «архітектурному фронті»: в тридцятих – з церквами і конструктивізмом, в п’ятдесятих – з надмірностями та архаїзмами, у шістдесятих – знову з церквами, у сімдесятих – з малоповерховою забудовою. Наслідки цієї боротьби особливо помітні в Києві, де процес нищення всього «зайвого» набув системних ознак. Серед громадських споруд відчутно постраждали кінотеатри (про це докладніше у книзі І. Однопозова «Забытый советский Киев»2). «Першою ластівкою» став «Ударник» поблизу пл. Перемоги, розібраний у 1958 році. Через 11 років його долю спіткав кінотеатр ім. Кірова на Чоколівці. А далі справа стала на потік – протягом 1975–1987 років знищили «Комунар» на Лук’янівці, «Іскру» на Солом’янці, «Ракету» на вул. Саксаганського, «Вимпел» на Братській Борщагівці, «Авангард» на Печерську, «Буревісник» на Подолі, «Космос» на Микільській Слобідці, клуб КВРЗ біля залізничного вокзалу. Заради справедливості зазначимо, що на місці зруйнованих споруд (переважно дореволюційних) відразу зводили сучасні культурні заклади. Ще за радянських часів було «ліквідовано» й більшість літніх кінотеатрів міста. Кілька з них згоріли («Пуща-Водиця», «Зміна» і «Колос»), а решту просто розібрали: «Весну» в Совках, «Відпочинок» на Першотравневому масиві, «Пушкінський Парк» на Шулявці, «Березовий Гай» і «Райдугу» на Пріорці, «Світанок» і «Екран» на Татарці, «Чайку» на Подолі, «Володимирську Гірку», «Спорт», ім. Чехова та ім. Чкалова в центральних районах міста. Серед причин – зношення дерев’яних конструкцій та їх висока пожежонебезпека, а також збитковість сезонних закладів. З цих самих міркувань у 1969 році було розібрано ресторани «Рів’єру» і «Кукушку» на Петровській алеї, «Поплавок» на набережній, а трохи згодом і кілька популярних серед киян літніх естрад і танцмайданчиків. Наприкінці сімдесятих знесли ресторан «Кавказ» на пл. Л. Толстого, а також дово-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВТРАЧЕНЕ

єнний Палац фізкультури і спорту з критим плавальним басейном на вул Червоноармійській. Масштаб руйнувань дійсно вражає, але не менших втрат громадські споруди Києва зазнали у новітні часи. Це не лише матеріальні й містобудівні, а й історичні, культурні та психологічні втрати. Висока вартість земельних ділянок, на яких розташовані ці об’єкти, перекреслила всі інші цінності. Прагнення до надприбутків нових власників переважило нагальні потреби та комфорт мешканців столиці, перетворивши місто на суцільний торговельно-розважальний майданчик, оточений спальними районами. Це спустошення збіглося в часі із початком дев’яностих. Ще до «великої приватизації» комунальні культурно-побутові заклади почали докорінно змінювати своє первісне призначення. Наприклад, у кінотеатрах у той час влаштовували казино (ім. О.П. Довженка), продуктові ринки (ім. Гагаріна), танцювальні клуби («Зірка»), біржі («Прогрес»), меблеві магазини («Загреб»), ресторани (ім. Ватутіна). Таке неподобство мало назву «оренда», але від цього не легше. А частина цих «вогнищ культури» відтоді стоять порожніми, поступово руйнуючись: «Маяк» на Багриновій горі, «Барвінок» у Пущі-Водиці, «Молодіжний» у Новобіличах, «Диск» у Корчуватому. Вже на початку двотисячних до них приєдналися «Тампере» на Відрадному, «Нивки» на вул. Щербакова, ім. Гагаріна на Сирці. Деякі споруди після реконструкції просто не впізнати: з «Дніпра» постав Театр ляльок, з «Будівельника» – хоспис, зі «Слави» – Палац ветеранів. У вкрай занедбаному стані перебувають і колишні літні кінотеатри столиці – «Берізка» на Чоколівці, «Осокорки» (єдиний подібний заклад на Лівому березі Дніпра), «Кристал» на Борщагівці, «Зелений» на Нивках, «Голосіївський» у парку ім. М. Рильського. Поряд з останнім розміщено ще один радянський «артефакт» – танцювальний павільйон «Молодіжний» (1968 р.), дах якого вже завалився. До переліку споруд, що перебувають у жалюгідному стані, слід віднести плавальний басейн «Чайка» на Сирці (1968 р.), ресторани «Літо» на Виставці (1958 р.) та «Відпочинок» на Трухановому острові (1957 р.), «Зелений театр» у Гідропарку. На 1996 рік припадає і перша втрата – колишній клуб залізничників, а згодом кінотеатр «Вогник» на Батиєвій горі (1958 р.). На ділянці, яку займав «Вогник», побудовано приватний котедж. У 2001 році знесено кінотеатр «Юність» на вул. Т. Строкача (1970 р.). На його залишках зведено недільну школу євангельських християн-баптистів. У 2005 році зруйновано кінотеатр «Аврора» на Воскресенці (1966 р.) з величезним мозаїчним панно на фасаді (про це докладніше у фотоальбомі І. Однопозова «Радянське монументальне мистецтво в архітектурі Києва»). Замість «Аврори» споруджено торгово-розважальний комплекс «Квадрат». У 2010 році зрівняли із землею кінотеатр ім. Довженка на пр. Перемоги (1962 р.). Відтоді минуло чотири роки, а заплановане на цьому місці будівництво ТРК так і не почалося. Руйнують не лише кінотеатри. Протягом 2000–2013 років знищено «Зелений театр» на Виставці (1958 р.), Центральний («Сінний») ринок на вул. Воровського (1958 р.), ресторани «Столичний» на Хрещатику (1959 р.), «Курортний» у Пущі-Водиці, «Наталка» на Бориспільському шосе та «Мисливець» у Гідропарку (1967 р.), Дарницький універмаг на Ленінградській площі (1965 р.), відкритий плавальний басейн «Динамо» на вул. Грушевського (1967 р.), лижний трамплін, криті тенісні корти і каток «Крижинка» на Центральному стадіоні (1967 р.), будинок побуту «Оболонь» на Оболонському проспекті (1983 р.). Заради спорудження чергових хмарочосів зруйновано робітничі клуби тресту «Київміськбуд» № 1 на Сирці, річкового порту та управління водоканалу на Подолі, молокозаводу № 1 на вул. Жилянській. І цей сумний перелік поповнюється щороку. Отже, триває справжня війна з радянським минулим. Вона не має ознак ідеологічної чи національної – це битва за столичну землю, а отже за гроші. Але за формою ця боротьба дуже нагадує руйнування храмів

№ 5 (203) / травень 2014

Ресторан «Столичний» на Хрещатику Ресторан «Наталка» на Бориспільському шосе Криті тенісні корти біля Олімпійського стадіону

у тридцятих-шістдесятих. Тоді більшість релігійних споруд теж не вважали визначними з погляду архітектури та історії. Але часи змінилися, а з ними і ставлення. От тільки повертати втрачене завжди складніше, ніж зберігати наявне. Допоки не все поруйновано, варто б над цим замислитись... ПРИМІТКИ 1 Київ. Киев. Kiev. – К.: Мистецтво, 1965; Наш дом. – К.: Реклама, 1989; Монументальное и декоративное искусство в архитектуре Украины. – К.: Будівельник, 1975; Голосіївський парк. – К.: Мистецтво, 1979; Ресторани і кафе Києва. – К.: Реклама, 1969; Уренев В.П. Архитектура предприятий общественного питания. – К.: Будівельник, 1981. 2 Однопозов И.С. Забытый советский Киев. – К., 2013; Його ж. Радянське монументальне мистецтво в архітектурі Києва. – К., 2013.

КНИГОПИС Віталій ПОНОМАРЬОВ

«ЧИЙ СЕ ГОРОД?» Ігор Гирич. Київ ХІХ–ХХІ. Путівник. – Київ: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво», 2013. Ольга Друг. Вулицями старого Києва. – Львів: Видавництво «Світ», 2013.

а твердженням «чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського» Нестора, першими, хто запитав про Київ: «Чий се город?», – були варяги Аскольд і Дір. Відтоді не бракувало охочих повторити це запитання, проте власне екзистенційного виміру воно набуло рівно через тисячу років, коли київські інтелектуали заходилися на основі досвіду осілості мешканців земель від Сяну до Дону творити українську модерну, тобто національну, ідентичність. При цьому вони цілком слушно розглядали Київ як сакральне, історичне, культурне та політичне осердя українського світу, оскільки, як зауважує Ольга Друг, «поняття “Київ” завжди асоціювалося з поняттям “Україна”».

Щоправда, претензії творців української ідентичності на це Вічне Місто дещо підважувались їхніми уявленнями про українців як селянський народ, а деякі з них навіть убачали у цьому його перевагу над «історичними», «державними», «аристократичними» сусідами. Однак логіка модернізації вимагає перетворення селян у націю, а конструювання етнографами, істориками та поетами національної тотожності та наступне щеплення її просвітниками та політиками тим самим селянам конче потребують міського повітря (у Києві, дивувався Сергій Єфремов, звідкись береться українськість – «чи то з води, чи з повітря»). Саме ця особливість київського повітря та дніпровської води спонукала і спонукає українських інтелектуалів до символічного привласнення і перепривласнення тутешніх місць пам’яті, і нові книги Ігоря Гирича та Ольги Друг засвідчують тривання цієї традиції. Для символічного опанування міським простором тодішнім київським будителям довелося значно розширити обрій історичної пам’яті української людності, водночас зробивши його чіткішим. Їхніми зусиллями український Київ укорінився на княжій Горі та на маґдебурзькому Подолі, у Києво-Печерському монастирі та у Латинському кварталі поруч із Університетом. Там, на Паньківщині, на зламі ХІХ–ХХ століть мешкали українські поети, художники та актори, «своєкоштні» студенти та професори Університету, науковці, видавці та благодійники, там також містилися редакції кількох українських часописів, так що тамтешню Маріїнсько-Благовіщенську вулицю (нині – Панаса Саксаганського) кияни неофіційно називали Українською. І не випадково, нагадує Ігор Гирич, «всі три етапи національного руху – романтичний (етнографічний), українофільський (науковий) та український (політичний) – були безпосередньо пов’язані з Київським університетом, його науковцями-викладачами, студентами й випускниками». Достатньо згадати хоч би творця національного міфу Тараса Шевченка, класика української історіографії Михайла Грушевського та автора модерної програми української незалежності «Самостійна Україна» Миколу Міхновського. Саме на Паньківщині київські українофіли вдалися до перших, тоді ще напівлегальних, дій із символічного опанування міським простором. Скориставшись упорядкуванням Міською думою київської топонімії, вони домоглися надання трьом вулицям у трикутнику Латинського кварталу офіційних назв Тарасівська, Паньківська та Микільсько-Ботанічна. Сприйняті разом, зазначає Ігор Гирич, ці назви відсилали обізнаного перехожого до постатей Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова, які для російської влади були державними злочинцями. Звісно, Київ як центр краєвиду колективної пам’яті українців був неабияким викликом імперській політиці обрусения инородцев, у річищі якої санкт-петербурзька, а потім і московська влада ретель-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС

но маркувала міський простір знаками своєї присутності – в унісон замовлянням кіевлянина Віталія Шульгіна: «Этот край русский, русский, русский». Про те, чиє це місто, у Києві у ХХ столітті нагадували пам’ятники російським імператорам, а потім і партійним вождям, храми у синодальному стилі, прибуткові будинки-тереми та назви багатьох центральних вулиць: Миколаївська/Маркса, Олександрівська / Кірова–Жданова, Фундуклеївська/Леніна, Столипінська/Чкалова, Безаківська/Комінтерна, Васильчикова/Свердлова, Левашовська/ Лібкнехта, дві Москворецькі та Московська (а пізніше ще і Московський проспект, Московська площа, Московський район, Московський міст, Московський універмаг і готель «Москва»). І хоча деякі з тих знаків радянська влада врешті-решт прибрала (погруддя Карла Маркса на вулиці Вацлава Воровського, меморіальну дошку Леонідові Брежнєву на площі Брежнєва), а деякі замінила іншими (як-от пам’ятник Олександрові ІІ на Царській площі – фанерним червоноармійцем, а червоноармійця – монументом Йосифа Сталіна; велетенську голову Володимира Леніна над площею Михайла Калініна – кубом із серпом і молотом, а куб – пілоном зі статуями Леніна, матроса, робітниці, робітника та селянина), але то було просто оновлення символів колоніальної залежності. Ці символи перебувають поза українським світом, і більшість із них перевизначенню не підлягають – як-от обидві меморіальні дошки на честь Григорія Котовського на вулиці Котовського, пам’ятник Олександрові Суворову на бульварі Лесі Українки чи бюст Андрія Іванова на розі вулиць Іванова та Суворова. Такі мітки імперії рано чи пізно відторгаються містом – як статуя Столипіна на Хрещатику, що її учасники Свята свободи повісили на «столипінській краватці» у березні 1917 року, або статуя Леніна на бульварі Шевченка, яку учасники Революції гідності скинули з постаменту у грудні 2013-го. А наймонументальніші неоколоніальні символи кияни піддали веселій деконструкції, внаслідок якої, наприклад, величезну арку-веселку «дружби народів» («ярмо») у Хрещатому парку можна сприймати як дугу «злуки», а стометрову «батьківщину-мати» («бабу») над Наводницьким яром – як захисницю Києва від навали зі Сходу. Пов’язати київський простір із українським часом було найпростіше через переозначення певних місць та окремих будинків. Саме таким чином вулиця Євгенії Бош перетворилася на вулицю Катерини Білокур, вулиця Чекістів – на вулицю Пилипа Орлика, музей Леніна на площі Ленінського комсомолу – на Український дім на Європейській площі, а готель «Москва» над площею Жовтневої революції – на готель «Україна» над Майданом Незалежності. А найвиразніше логіка символічного освоєння Києва українською спільнотою проявилась у перепривласненні нею деяких знаків присутності влади імперії у місті. Зокрема, пам’ятник гетьманові Богданові Хмельницькому (скульптор Михайло Микешин, архітектор Володимир Ніколаєв), установлений на Софійському майдані 1888 року, за первісним задумом мав прославляти «возз’єднання» України з Московським царством, про що свідчили написи на постаменті «Волим под царя восточного, православного» та «Богдану Хмельницкому единая, недѣлимая Россія». Проте у ХХ столітті дошки із цими написами були зняті, а сам гетьман переосмислений як засновник Козацької держави та вельми суперечлива постать – водночас і «вольності отче» (за Григорієм Сковородою), і «нерозумний сину» (за Тарасом Шевченком). Подібним чином героєм українського пантеону став князь Володимир Великий, а пам’ятник йому роботи Петра Клодта і Василя Демут-Малиновського, що постав на Володимирській гірці 1853 року, сьогодні сприймається як один із вузлів історичної пам’яті українців. Так само змінилось і сприйняття пам’ятника княгині Ользі, апостолові Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу та Мефо-

№ 5 (203) / травень 2014

дію на Михайлівській площі (скульптор Іван Кавалерідзе, архітектор Валеріян Риков). Він був установлений 1911 року з ініціативи Київського відділення Імператорського російського військово-історичного товариства як перший монумент на алеї «Історичний шлях Росії», згодом його зруйнували більшовики, а 1996 року відновила київська влада вже як пам’ятник діячам України-Руси. І так само як місця пам’яті українців були відбудовані Михайлівський Золотоверхий собор, церква Богородиці Пирогощої на Подолі та Успенський собор КиєвоПечерської лаври. Київські точки згущення історичної пам’яті утворюють щільну мережу постатей, сюжетів та ідей, так що, приміром, на горі Щекавиці пригадується не лише легенда про смерть тут князя Олега, а і спроби козаків Данила Виговського у спілці з кримськими татарами 1658 року вибити з міста московську залогу. А особняк Симиренків на Десятинній вулиці нагадує і про його будівничого Володимира Ніколаєва, і про «цукровара» Василя Симиренка, який витрачав десяту частину своїх прибутків на українську справу, і про Платона Симиренка, чиїм коштом був виданий «Кобзар», і про Олену Телігу, що очолювала розміщену тут Спілку українських письменників. Тож книги Ігоря Гирича та Ольги Друг дають змогу кожному розширити свій приватний київський простір і врешті-решт відповісти на запитання, чиє це місто. Так, як це колись зробив випускник Київського університету, білоруський поет і письменник Уладзімір Караткевіч: «Мой. Мой се градок!».

КНИГОПИС Віра КАРПЕНКО

EX LIBRIS… ЯКОВА БЕРДИЧЕВСЬКОГО

В. Масютин. 1930-ті рр. Книжные знаки В.Н. Масютина и Н.В. Пузыревского. На обкладинці: В. Ле Кампіон. Гравюра. 1935 р.

М. Бутович. 1935 р.

М. Бутович. 1931 р.

ід такою назвою існують кілька десятків книжкових знаків видатного бібліофіла і колекціонера екслібрисів Якова Бердичевського. Це й не дивно, бо в його книжковому зібранні крім «Пушкініани», з якої постав музей поета у Києві, зберігалися книжки з музеє-, літературо- та книгознавства, історії, україніки, юдаїстики, мистецтва, довідково-бібліографічні видання тощо. Екслібриси Я. Бердичевського різьбили знані художники колишнього Союзу – С. Гебус-Баранецька, І. Кіріакіді, К. Козловський, Ч. Контримас, А. Пугачевський, В. Розенталь, Є. Синілов та інші. Та наразі мова про деякі «…з книжок», виданих Яковом Ісаковичем про мистецтво книжкового знака. У стандартний конвертик уміщується кожна з перлинок дивовижної низки альбомів-каталогів, які з’явилися протягом 2002–2013 років у різних видавничих установах Європи – «Астериск», Амстердам; Center der russichen Kultur «WEIT-MIR e.V.», Берлін, «Издательство Сергея Бродовича», Київ-Берлін. Невеликий формат видань покликаний розміром власне екслібриса – маленького твору графічного мистецтва, що не потребує сусідів на аркуші паперу. Екслібрисами рясно проілюстровані всі книжечки, вони ж прикрашають першу й четверту сторінку обкладинки (світло-сірого кольору з ледь-ледь перламутровим полиском), написи ж переважно винесено на корінець. Лише одна з цих книжок, присвячена пам’яті збирачів і дослідників книжкового знака, які відчули пекло блокади, або загинули в ньому, вирізняється зовнішнім оформленням (у червоночорно-білих тонах, художник Г. Пугачевський). Сім з десяти виданих альбомів являють собою серію «Книжкові знаки майстрів графіки», кожен випуск (1–8) якої включає розлогі статті, що знайомлять читача з художником та його творчим доробком, каталоги-списки екслібрисів із зазначенням джерел, у яких вони описані чи згадані, їхні розміри у міліметрах (висота помножена на ширину) та роки створення. З певних причин не

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС

всі перелічені у списку-каталозі твори включено до складу ілюстрацій. Науковий апарат кожного з видань містить обов’язкові примітки (посилання) до джерел, списки умовних скорочень та безліч додаткових матеріалів, як-то переліків виставок, на яких експонувалися твори художників, бібліофільських видань, проілюстрованих ними, публікацій дотичних матеріалів (статей тощо), відтворень обкладинок та титульних аркушів деяких рідкісних видань (хоча майже всі вони раритетні з огляду на наклади: 5–20 примірників!). Ілюстрації переважно чорно-білі; по кілька кольорових екслібрисів вклеєно в альбоми, присвячені творчості С. Гебус-Баранецької, Павла Ковжуна та Миколи Бутовича; колір як тло активно використовував у своїй графіці Фелікс Кідер, а також Євгеній Синілов та Веніамін Бєлкін. Останній, як і С. Гебус-Баранецька, іноді розфарбовував чорно-білі екслібриси. Випуск 1 серії «Книжкові знаки майстрів графіки» знайомить із творчістю Василя Масютина (1884–1955) та його учня Миколи Пузиревського (1895–1957) (Берлін, 2003, 134 с.). Василь Масютин у 30-х роках співпрацював з Українським науковим інститутом у Берліні, згодом у Львові награвіював портрети Петлюри, Хмельницько-

М. Нечитайло-Андрієнко. 1915 р.

Сергей Сильванский – исследователь книжного знака. Книжные знаки Феликса Кидера. На обкладинці: Ф. Кідер. 2001 р.

М. НечитайлоАндрієнко. 1914, текст 1928–1929 рр.

П. Ковжун

П. Ковжун. 1924 р.

Книжные знаки Павла Ковжуна и Миколы Бутовича. Обкладинка

П. Ковжун. 1926 р.

№ 5 (203) / травень 2014

П. Ковжун. 1925 р.

П. Ковжун. 1934 р.

2014 № 5 (203)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ПРО АВТОРІВ

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65

Анна Алєксєєнко – начальник відділу використання інформації документів Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України) Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Ольга Дождьова – провідний спеціаліст відділу використання інформації документів Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України)

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Марія Кадомська – головний мистецтвознавець НДІпроектреконструкції Віра Карпенко – бібліограф Олена Мокроусова – історик-мистецтвознавець, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій Ігор Однопозов – архітектор, києвознавець Віталій Пономарьов – журналіст, києвознавець Аркадій Третьяков – києвознавець

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2014 РІК

1 місяць 23,35 грн

3 місяці 69,15 грн

6 місяців 136,65 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 6 місяців

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

1112,65 грн

136,65 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

68,85 грн

48,95 грн

68,85 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

86,55 грн

56,55 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 5. – С. 1–80.

Індекс 74401