Українська культура №7-8 by Національне газетно-журнальне видавництво

№7-8 ‘14

Відродження культури – ознака становлення нації Стрімко змінюються часи, тож іншим стає й журнал «Українська культура». Уже стала крилатою фраза, що економія влади на культурі змусила державу витрачатися на бронежилети й озброєння. Відчуття всього українського як меншовартісного відгукнулося сьогоднішнім сепаратизмом, пострілами гармат і втраченими життями найкращих українців. Ми двадцять років дозволяли Росії сприймати нас культурною провінцією. Ми дозволяли «старшому братові» переписувати нашу історію і ганьбити наших героїв. Тож сьогодні, позбувшись усіх комплексів і пересторог, з особливою ретельністю переглядаємо сторінки вітчизняної історії та культури, змиваємо з них брехню та відновлюємо правду. Шукаємо код нації та ті основи, на яких виростав наш європейский світогляд та самобутнє мистецтво. Тож у нових номерах журналу ми будемо знайомити читачів з найвідомишими вітчизняними митцями, розповідати про найцікавіші проекти, шанувати забутих геніїв української культури. У цьому номері журналу всесвітньовідомий танцівник із Києва Денис Матвієнко розповість, який фільм надихнув його на створення балету і чому він ніколи не відмовиться від України. Колишня киянка Аліна Панова, яка стала продюсером у Голлівуді, повідомила про настрої щодо нашої держави в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку і згадала бесіди з Анджеліною Джолі і Бредом Піттом. Наші журналісти також розшукали людей, які спонукали Папу Римського Іоанна Павла II зійти на українську Голгофу. Розгадали таємницю НЛО над Одесою і секрет братньої любові сучасного кіно. В цьому номері ви також зможете побачити унікальні фотознімки відомих акторів, зняті майстром світового рівня Віктором Марущенком, а з інтерв’ю народної артистки Людмили Смородіної – довідатися про муки й радощі театральних акторів. І варто посперечатися з художником Олегом Тістолом про причини непопулярності сучасного українського живопису у світі та дізнатися про ринкові ціни на живописні полотна. Редакція журналу «Українська культура»

№7-8 ‘14

У цьому номері: 

Рік заснування – 1921 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65

Олег Тістол: Кров не дає права на халтуру

Папа Римський та Українська Голгофа

Буша, кам’яна душа

Гуру неіснуючого мистецтва

Плекати плакати

Віталій Манський: «Життя – це форма хвороби»

«Ніколи ми не будемо братами…»

Щеплення свободи Андрія Загданського

Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ



Куратор номера Руслан ОНОПРІЄНКО Над номером працювали Руслан ОНОПРІЄНКО, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ Видавнича рада:

Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Олесь Журавчак, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія Коваль, Андрій КУРКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: nvu.kultura@gmail.com

Обкладинка:

народна артистка України Людмила Смородина

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994.

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

Дизайн і верстка Валерій ГРИЦЕНКО



Друкарня

ТОВ «МЕГА-Поліграф», м. Київ, 04073, вул. Марка Вовчка, 12/14; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: oﬃce@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1500 прим. Ціна договірна

Людмила Смородина: «Ми тепер купуємо зброю і бронежилети, бо колись жаліли грошей на культуру»

Фільми-міни уповільненої дії

НЛО у просторі Одеси

Денис Матвієнко: «Проблема українського балету – у відсутності наступної сходинки»

Модерна нетутешність

Станіславський феномен: звіт шпигуна

Ігор Абрамович: «Українське мистецтво скуповують оптом»

102 Зародки вітчизняного арт‑ринку

епохи 106 Людина Виродження

108 Вінстон Мальборо

Прилуки

112 Американська мрія київської художниці

Курков: 124 Андрій «Ніхто в Європі

не плаче, що культура гине»

крупний план

Олег Тістол: Кров не дає права на халтуру

атники, свобода творчості, художник і війна, зрілість українського культурного простору… Усі ці та інші теми стали простором для смислової еквілібристики одного з найпотужніших митців України. сьогодення] Наразі проходить війна цивілізації з варварами. Цивілізація має підтверджувати свій культурний рівень, тому культура в ній – це одне з визначальних. Робити щось сьогодні у відриві від поточної культурної ситуації – неможливо.

[

У квітні цього року ми везли у Харків виставку «Свої». На трасі нас зупинив спочатку якийсь ще не добитий «Беркут», а потім – «Правий сектор», і ми опинилися посеред бійки між ними. Та все ж доїхали й відкрили виставку, яка, звісно, шокувала місцевих ватників. Максимум, що вони були здатні зробити у відповідь, – написати обурений відгук. Тому я теж певною мірою беру участь у війні. І роблю це таким способом. Якщо б мені зараз було 30 – я б можливо і пішов з автоматом на передову. Один із моїх улюблених художників Анрі Матісс під час Першої

і Другої світових воєн малював красиві оптимістичні полотна. Це такий собі внутрішній протест проти того, що відбувається. У 2005 році був красивий Майдан. Але коли він пройшов, то міністром культури стала Оксана Білозір, на Венеціанське бієнале відвезли страшну сільську халтуру, а на Євробаченні виступило посміховисько «Гринджоли». І почалася культурна деградація, котра призвела до влади Януковича. Гімном України став «Владимирский централ», а з цим боротися треба було вже зі зброєю в руках. Мій брат, старший за мене, відвоював три місяці на Майдані. А УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

Олег Тістол – один із головних ньюз-мейкерів українського арт-простору. Його роботи найчастіше потрапляли на торги найпрестижніших аукціонів Christie’s, Sotheby’s та Phillips. Зустрівшись із митцем у його майстерні, ми поговорили про його спільний з Андрієм Зелінським проект «Фейс-контроль».

я тут сидів, у майстерні, та порівняно з ним наче якоюсь фігнею займався. Але я розумів, що коли війна мине, треба буде підтвердити – за що ми воювали. І тоді має з’явитися культурний спецназ. І саме він підтвердить, що всі ці події були не імітацією євроінтеграції. Тобто художники мають пред’явити якийсь культурний продукт – а не так, як у 2005 році. У нас потихеньку починає народжуватися велика культура. Розумна і красива молодь бере владу в свої руки. Проте у справжню тенденцію це переросте за кілька років. Культурна ситуація в країні буде змінюватися не очевидно і не одразу. Кров не дає право на халтуру. Наприклад, вже Art Kyiv Contemporary VIII, що пройшов у листопаді, напередодні Майдану, за якістю презентованих робіт був набагато вищим, аніж два попередніх. Тобто художники вже тоді відчули, що досить халтури. А митці завжди передчувають зміни. У нашої країни було 20 років, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається. А тепер треба вливатися у світовий культурний простір. Це боляче і тяжко, проте варіантів уже немає. Україна – це не тільки чорноземи та копанки. Наш народ дає проУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

дукт світового рівня. Наприклад, у нас кращі айтішники... А взяти митців кінця 80-х – початку 90-х років? Досі наша держава існувала у стані пост совка – це була лише імітація держави. Такою самою була її судова система і міліція… Ще рік тому в нас була безнадійно погана армія. Та як тільки почалася війна – виявилося, що одна з кращих армій Європи. Та ж ситуація і з художниками. Адже у нас дуже багато митців, які добре розуміють світовий контекст. Просто вони живуть самі по собі. Раніше і вони не бачили сенсу працювати на великий культурний простір. Останні років 20 художники просто виживали, адже нашим мистецтвом всерйоз ніхто не займався. Однак тепер артінфраструктура має стати системною. У 90-х було дуже важливо розповісти на всю країну, що брати Кличко отримали, скажімо, $2 млн за те, що перемогли у черговому турнірі. Це підтверджувало їхню легітимність у світовому процесі. А зараз це не потрібно – вони себе вже проявили. Те ж стосується і митців, адже судити про їхній рівень треба саме за роботами та справами. Ми перейшли на нову шкалу цінностей.

Зараз триває революція і війна, а у мене протягом усього цього часу продавалися картини. Хоч і за значно нижчими цінами – проте продавалися. Брати Константиновські – мільйонери, які купили низку моїх робіт, – на передовій. Коли я про це дізнався, то зрозумів: зараз у нас відбувається насправді культурна революція. Цивілізованість суспільства виміряється тим, як воно може оцінити своїх героїв та геніїв. Наприклад, Архипенко у 1908 році поїхав з України. Його твори тут розуміли, напевне, лише ті, з ким він сам спілкувався. А для світового мистецтва він був одним із найважливіших митців. Через кілька років, можливо, колекція Архипенка приїде в Україну – тоді й можна буде сказати, що наше суспільство доросло до того, щоб розуміти його. Знесення пам’ятника Леніну на Бессарабці – це дуже здорове культурне явище, котре відбулося в результаті варварства. І варвари не ті, хто його скинув, а ті, хто 20 років не давав його зняти. Це радикальний хід, що відбувся варварським способом. Тому що варвари дістали так, що з ними вже треба було боротися саме таким чином.

Зараз я тільки радію, що ці монументи зносять по всій країні. Якщо б вони справді були комусь потрібні – їх би перенесли кудись та законсервували. Мені абсолютно зрозуміло, що на місці пам’ятника Леніну на Бессарабці має стояти «Пам’ятник пам’ятнику» Жанни Кадирової. Це геніальний проект. Якщо він там з’явиться, то ми будемо говорити, що живемо в супер-державі. Якщо на те, щоб це зрозуміти, піде кілька років – не страшно. Усі розумні люди за часів нашої колоніальної історії та незалежності не намагалися потрапити до влади, тому що це западло. При владі так багато негідників, що серед них просто неможливо знаходитися. А тепер владу у свої руки беруть розумні люди, тому що вони розуміють небезпеку того, до чого може призвести та ситуація, яка була останніми роками.

[

ватники] Російська культура – досить імітаторське явище. Наприклад видатні майстри, які справді вплинули на світове мистецтво свого часу, – Архипенко, Малевич, Богомазов, Родченко, Кандинський, Екстер. Проте в контексті

крупний план російської культури їх розчавили або змусили поїхати. Булгаков – це ватник. Він замиловано писав про те, як білі офіцери на Андріївському узвозі збиралися на звані вечори й співали романси. А поруч із ними бігали недоумкуваті жлобкуваті хохли. Насправді ж у той час у кількох кварталах від дому Турбіних відкрилася Академія мистецтв, у якій викладали брати Кричевські, найбільший графік тієї епохи Нарбут, Бойчук, що створив свою школу в Парижі, і десь там уже бродив Олександр Архипенко – головний скульптор Америки ХХ століття. Але про них Булгаков не розповідає – на першому місці у нього якісь ватники. В Україні їх немає взагалі. У нас є жлоби. Ватник – це по суті раб. А жлоб – це провінційна вільна людина, яка трохи недорозвинута. Раб не здатен до культурного серйозного процесу і до конкуренції. Домовлятися з ним неможливо – він розуміє лише силу. За що воюють ватники? За кріпосне право. Інакше вони просто не вміють жити.

Коли ти виходиш на вулицю у Львові, то опиняєшся у світі, який зберіг років 800 історії. А якщо ти пройдешся по Алчевську, то тобі доведеться докласти великих зусиль, щоб уявити світ поза цією промзоною. Наприклад у пересічного заправника в Італії світогляд ширший, адже він чи не щодня вступає в контакт зі спадщиною Античності, Середньовіччя, епохи Відродження і т. ін. Власне, завдання культури і полягає в тому, щоб зберігати все найкраще від попередніх епох. Якщо ж людина протягом усього життя недоотримує, то в результаті виростає ватник, для якого найбільш комфортні умови життя – це табір суворого режиму. Українці постійно все перевіряють і шукають доказів того, що вже було доведено попередніми поколіннями. А ватники вірять у догми і не перевіряють те, що їм хтось зверху встановив як правило. Європейці ж вірять один одному. Що ж, ми поступово доростемо до європейців.

Російським митцям характерно орієнтуватися на вічність. Вони дуже хочуть стати в один ряд із класиками і тому часто воліють зробити шедевр, який би підніс їхнє ім’я до висот. При цьому, однак, вони не до кінця розуміють, у чому, власне, полягає суть їхнього шедевра. Це руський каргакульт, який призвів до того, що вони імітують державу, парламент, царя... Чому ватники бояться геїв? Тому що для них це не у європейському сенсі люди з нетрадиційною орієнтацією, котрі вирядяться і потанцюють на гей-параді. Це реально небезпечні люди, які можуть «опустити». Ватники сприймають геїв по-зеківському. Я не знаю, що мене змусило намалювати цих ватників. Я обговорював події в країні, це було ще до Майдану, і тут мене потягнуло зобразити Сергія Шойгу. Але як тільки когось намалюєш – обов’язково з ним щось трапляється. Олександр ІІІ і Микола ІІ схожі, тому що всі ватники схожі.

У «Джоконді» закладений величезний потенціал міцності самої картини. Інша справа, що дуже важко втримати публіку від того, щоб не опошлити той чи інший твір... Про що сьогодні розмовляють ватники: «Заборонили їм пармезан чи ні?» «Що робити з хохлами?» А ми? У нас війна в країні – а ми про «Джоконду» розмовляємо. Ми зараз займаємося культурним процесом – це дуже важливо. Адже те, що ми виженемо ватників, – це зрозуміло, а от що потім робити з «Джокондою» – це питання. На щастя, суспільство займається у нас саме цими питаннями.

[

творчість] Ми не провінціали. У 13– 14 років я писав картинки під впливом Сезанна. Так само під його впливом малювали мої однолітки десь у Британії. І не має різниці – живеш ти у Лондоні, чи під Миколаєвом, звідки я родом. Кожен серйозний митець вписує себе у світовий контекст.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план Найбільш комфортні умови для роботи – це осмисленість процесу роботи. Коли ти впевнений, що знайдеш хоча б кілька людей, котрі зрозуміють, що ти зробив. У цьому, власне, і полягає сенс культури, адже це спосіб взаємодії між людьми на високому духов-

ному рівні. Це пошук своїх. Усі ми ідентифікуємося за якимись культурними ознаками. Культура обов’язково породжує здорове, конкурентне середовище. Якщо воно є – то це щастя. А робиш ти це у підвалі чи в пентхаусі – то є особистий вибір кожного.

У 16 років я працював на культуру радянського андеграунду, адже було дуже кайфово боротися з великою монструозною системою. А коли мені було 30 і цей монстр розвалився – це взагалі був клас. Наразі ж мені хочеться стабільного культурного процесу.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план Микола Маценко говорив: «Художники роблять „консерви“, а в театрах випускаються „гарячі пиріжки“. Якщо робота актора обмежується виходом на сцену, то роботу художника можна презентувати роками. Чим довше стоїть картина – тим вона цінніша».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Митець має бути сміливим, щоб «піти туди, не знаю куди», адже він ніколи не може знати, куди його заведе чергова робота. При цьому він може й не до кінця розуміти, чи потрібна вона. Західна культура заточена на якість. Адже зробити щось гір-

ше, ніж це робили до тебе – халтура. Не довести до кінця те, що почав – також халтура. Я 20 років чекав, поки з’явиться професіонал, який би презентував мої роботи за кордоном. Я сам ніколи не бився у зачинені двері. Сором’язливість моя не має меж – я жодно-

го разу себе нікому не запропонував. Були періоди, коли довго не купляли. Десь із 1995-го до 2000-го я жив виключно в борг. Ситуація була гнила, і сьогодні навіть не згадаю, як я виживав. Були різні спроби займатися чимось для заробітку, але зрозумів, що краще почекати та все ж

крупний план займатися мистецтвом. У 30 років я здобув високі оцінки на світовому рівні, тому розумів, що треба потерпіти років 10... Так чи інакше це окупиться. Крапку в творі можна ставити, коли ти можеш без сумнівів сказати, що абсолютно все у цій роботі доведено до кінця. Кожен твій твір – це шедевр усього твого життя до цього моменту. Якщо сам для себе не можеш усвідомити – закінчена робота чи ні – який же ти після цього професіонал? Є погані приклади, як великий художник Олександр Іванов з «Явленням Христа народу». Він працював над нею років 20, і в ході підготовки написав абсолютно геніальні етюди, в яких передбачив імпресіонізм. І все це він зробив лише для того, щоб у результаті створити абсолютно невиразну академічну роботу. Він не зрозумів до кінця, що насправді зробив. Тобто виявився ватником. Заняття мистецтвом – штука набагато більш небезпечна, ніж наркоторгівля. Необхідно бути готовим до спротиву навколишнього середовища. Ситуація з Ван Гогом і Гогеном дещо інша, аніж її зображували Ірвін Стоун та інші письменники і режисери, що переспівували біографії цих митців. Адже обидва вони створили свої шедеври, тому що свого часу мали підтримку. Вони, безумовно, зустрічали тих, хто розумів те, що вони робили, – вони не були відкинутими і забутими. Ніхто з них не жив у повній культурній ізоляції. Як казав Микола Маценко: «Художники – це ті, хто займається розробкою таблиці Менделєєва. А ринок – це ті, хто займається продажем прального порошку». У дитинстві мене виручала короткозорість. Адже дітям важко побачити образ у загальних рисах. А я просто знімав окуляри і бачив плямами, що дуже важливо для живописця. (Показує нову роботу) Я дещо змінив композицію та розташування речей на цьому полотні. Праворуч має бути магазин adidas, але замість нього я зобразив от таке кладовище. Цей мотив завжди був дещо тривожним – чітко вишикува-

ні пальми, як на цвинтарі. На фресках у церквах зображують пальми, щоб показати рай. І коли я бачив пальми в Криму, то ніяк не міг для себе пов’язати ці дві речі – закоренілий совок і райські дерева. У 30 років мені довелося вивчити англійську. У 1988 році я поїхав у Москву, бо розумів, що тут, в Україні, я дуже швидко почну деградувати. У багатьох, хто залишився тут, життя завмерло. Адже вони не вийшли на велике конкурентне поле. А вже у 1992-му я зрозумів, що осісти в Москві – безперспективно, адже почав варитися у цьому російсько-московському котлі. Тоді я поїхав у Швейцарію, а вже пізніше – повернувся в Київ. Важливо розуміти, що на своєму містечковому рівні не виживеш. Хоч-не-хоч, а на Заході треба з’явитися, адже там проходиш світову експертизу. У будь-якій країні це відбувається. Радикалізм у мистецтві завжди виправданий. Наприклад, у Сикстинській капелі Мікеланджело створив абсолютно антикатолицьку маніфестацію. Священикам досі доводиться молитися на оголених богів попереднього культу. І фрески в капелі у стократ радикальніші, аніж сучасний радикалізм. Без такого драйву в мистецтві нічого не відбувається. Вважаю, що один із найпотужніших радикалів нашого часу – це Юра Пікуль, котрий зараз почав писати абсолютно класичні пейзажі. Якщо б він робив це в Лондоні, то відразу став би мільйонером, адже всі б зрозуміли, навіщо він це робить. Юра вже років на 50 випередив усіх, хто пише такі пейзажі, але фігово. А той, хто сьогодні почне розливати кетчуп на манекенах, – то це взагалі імітатор радикалізму. Найпотужніший радикал нашого часу – це Арсен Савадов. Дуже люблю стріт-арт. З останніх мені сподобалися твори Сергія Захарова, який входить до групи «Мурзилка». Побачив у новинах його роботу зі Стрілковим, який приставив до скроні пістолет і напис знизу «just do it». Я кайфую від прямого вторгнення мистецтва в навколиш-

нє середовище. Графіті мають переходити в музейний простір. Інша справа, що куратори та мистецтвознавці мають уміти добре подавати у музейному просторі роботи, що перенесені з вулиці. Щоб не губився контекст твору.

[

світогляд ] Я розділяю світ на вербалів та візуалів. Наразі світ все більше відходить від слів у бік візуальних образів. Тому за допомогою усіх цих фотоапаратів, комп’ютерів та інших гаджетів, люди все більше і більше стають художниками. Наприклад японців вчать малювати змалку. У результаті вони – найменш безпомічна нація у світі. Постмодернізм мертвий. Це було тимчасове явище. Є художники художниковичі, а є діячі культури. Так ось я – більше діяч культури. Мистецтво для мене – це певною мірою спосіб репрезентації своїх світоглядних позицій. Як людина віруюча, вважаю, що митець поза богом неможливий. Мистецтво саме по собі – елемент дива. Справжній художник це розуміє. Ти не завжди осягаєш, як вдалося зробити саме так, як ти зробив. Тому митець поступово приходить до свого першого містичного досвіду. Наразі відбувається певне культурно-етичне зависання. Щось таке було в 60-х роках, коли почалася нова хвиля в музиці (з’явився рок-н-рол), мистецтві (поп-арт тощо) та інших сферах. Тоді відчувався розрив між поколіннями. З одного боку, був сталінський совок, а з іншого – хіпі. А сьогодні розрив між мною та поколінням моїх дітей не настільки сильний. Слово «справедливість», як і слово «свобода», – це аксіома. Перш за все, вони означають самостійність прийняття рішень. Вище досягнення цивілізації – це бути вільною людиною, яка поважає волю іншої людини. Руслан ОНОПРІЄНКО та Антон ФІЛАТОВ Фотографії Михайла ПАЛІНЧАКА

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

Члени Київського «Меморіалу» зустрічають Папу Римського Івана Павла ІІ в Биківні 24 червня 2001 року

Папа Римський та українська Голгофа

«У Cтрічка з кошика квітів, покладених Папою Іваном Павлом ІІ до братської могили у Биківні

країнський слід» діяльності Папи насамперед пов’язаний із його приїздом до місця масового знищення десятків тисяч невинних людей у період сталінських репресій. Мова йде про «Биківнянські могили», заради яких навіть було змінено офіційний протокол візиту. Ми поспілкувалися з людиною, яка 2001 року спромоглася організувати цей візит до української Голгофи, – з Романом Круциком, головою Київського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.

– Як виник задум запросити Його Святість до Биківнянського лісу? – Тоді у пресі з’явилася інформація, що Папа Іван Павло ІІ збирається з візитом в Україну. І виникла ідея: спробуймо зробити так, аби Папа відвідав Биківню. Це ж таке скорботне місце. І член нашого «Меморіалу» Артур Луковський, який проживав у Чикаго, почав збирати підписи в діаспорі з проханням до Папи. Усе, що зібрав, відіслав до Ватикану. А ми трьома цінними листами доправили «свої» підписи. Я ще заручився підтримкою єпископа Софрона Мудрого, тому що колись був головою

комітету із захисту греко-католицької церкви у себе в області. Порозмовляв із ним, і за тиждень до приїзду Папи він посилає телеграму, щоб змінити протокол і включити в програму відвідування Биківні. – Чи були спроби все організувати через офіційні установи? – Я спробував залучити офіційну владу, і чиновники не мали куди подітися, адже Папа дав згоду. Однак за 4 години до події Броварська траса була перекрита. Тодішня влада робила все, щоб якомога менше людей було на тих заходах. Але я дізнався про цю ситуацію, і ми напереУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

Канон зазвичай не викликає особливого трепету. Канон обмежує розуміння процесу або явища і призводить до інтелектуальних комплексів. У випадку з Іваном Павлом ІІ канонізація – справа благородна. Річниця цієї події викликала хвилю спогадів і рефлексій

Член «Меморіалу» Артур Луковський Голова Київського товариства «Меморіал» Роман Круцик

додні ввечері обдзвонили всіх членів Товариства, взяли наш прапор і ще до перекриття траси були на станції метро «Лісова». Коли приїхали у Биківню, я показав своє депутатське посвідчення, і ми пройшли до центральної могили, де чекали на Папу. Саме у цей час там було близько 30 журналістів з усього світу. А потім приїхав Папа Римський, і єпископи, які були з ним, мали поставити кошик із квітами до хреста. Але, певно, сама Биківня і сосни з табличками на нього справили таке сильне враження, що він вийшов з авто, підійшов до хреста і сам прочитав молитву. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

– Тож фактично, крім Папи, духовенства і представників «Меморіалу», – жодних офіційних осіб? – Там у кущах все ж були кадебісти, охорона. Та оскільки ця подія вважалася офіційним візитом (Ватикан – окрім іншого, ще й держава), були якісь представники міністерств, але аж ніяк не перші особи. Через рік Ющенко прийшов, Омельченко, увесь Кабмін, а потім вже і Кучма почав їздити. – Папа прочитав молитву, а спілкування якесь відбулося? – Якось не вийшло, але було привернуто увагу до більш важливих речей. Іван Павло ІІ бачив

нашу невеличку групку. А ми передали подяку листом. – Коли надсилали першого листа до Ватикану, сподівалися на відповідь чи думали, що він загубиться десь у канцелярії? – Лист ми посилали з повідомленням і незабаром дізналися, що він таки дійшов до адресата. Крім того, ми були підбадьорені домовленостями з особами, що мали вплив на цей процес. Той же Софрон Мудрий довгі роки працював у канцелярії Папи. І коли він, зателефонувавши у Ватикан, переговорив з Іваном Павлом ІІ, то пізніше мені сказав: «Романе,

крупний план

Після візиту Івана Павла ІІ в Україну про історію Биківні писала вся світова преса. Про українську Голгофу дізнався весь світ

Папа дав згоду і збирається попередити телеграмою про зміну протоколу». – Особисті контакти зіграли головну роль? – Саме так. Тому, власне, нам і вдалося все організувати. Взагалі я вважаю великою заслугою «Меморіалу» появу у Биківні Папи Римського. І коли він приїхав і прочитав молитву, ми всі в один голос (а нас було близько 50-ти осіб) закричали: «Дякуємо за відвідування Биківні!» А Папа у відповідь помахав нам рукою. Досить сильний жест. Після візиту Івана Павла ІІ в Україну про історію Биківні писала вся світова преса. Ця тема була піднята на високий інформаційний рівень. – Однак після того влада все одно не надала Биківні державного статусу? – Ні, хоча тоді я ініціював відповідну постанову. І тільки за часів Ющенка Биківню оголосили Державним заповідником, а потім і Національним. Але це було значно пізніше. Зрозуміло, що візит Папи у Биківню зробив велику справу для популяризації цього місця. І коли сьогодні в газетах друкують матеріали з приводу річниці канонізації і про те, як Іван Павло ІІ перебував в Україні, мені просто боляче, що

цей факт ніде не згадують. А це важлива історична подія. Одна справа, коли Папа десь там дорогою проїхав і зайшов до якоїсь церкви. А тут – відвідування, як-то кажуть, української Голгофи. – Скільки було телефонних дзвінків до Меморіалу після цієї події? – Дуже багато, а телеграм ще більше. Мене якось запитали американські журналісти: «Що б Ви хотіли, аби ми написали про Биківню?» Я відповів, що хочу бачити статтю з таким приблизно заголовком: «Папа Римський показав Президентові Кучмі, де знаходиться Биківня». І от вони надсилають мені газету. Як виявилося, такі важливі теми викликають більшу цікавість у поважних гостей із-за кордону, ніж у своїх державців. – Іноземні гості самі до вас їдуть, чи Ви їх запрошуєте? – У третю неділю травня ми по лінії «Меморіалу» запрошуємо до Биківні представників посольств, і цього року вже були й різні посольства, і відгуки всюди. Але, по суті, Папа Іван Павло ІІ відкрив ворота. Руслан ОНОПРІЄНКО Фото надані Романом Круциком

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

На стор. 14: Повідомлення, надіслане Ватиканом, про отримання підписів, зібраних київським «Меморіалом» Блаженний Папа Іван Павло ІІ на Биківнянських могилах УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Буша, кам’яна душа

деться про село Бушу, що на Вінниччині (Ямпільський район). Щороку, починаючи з 1986-го, тут проходить скульптурний пленер «Подільський оберіг». Після чергового творчого форуму, що за традицією відбувся у серпні, кількість пам’ятників у селі перевищила кількість його мешканців. Протягом кількох тижнів на одній сонячній галявині Буші стояла хмара пилюки від каменю. Озброївшись молотками, зубилами та болгарками з дюжиною кружків по каменю, скульптори з ранку до ночі пра-

цювали над новими витворами. Серед ентузіастів були як досвідчені професіонали, так і митці, котрим просто цікаво було спробувати себе у новому жанрі – скульптурі. «Я сім років вивчав монументальний живопис, і всі мої знання про скульптуру обмежуються лише тим, що кілька разів тримав у руках пластилін. А в Буші дали камінь і підказали, що і як робити. Тож поступово освоюю нову професію... Живопис для мене – це магія, адже під час написання картини ти змішуєш фарби, наче стародавній чарівник, який варить якесь зілля. А скульпту-

ра – це філософія, адже працюєш із вічними матеріалами і точніше відчувається матеріалізація думки», – розповідає Олександр, аспірант Київської академії мистецтв, що завітав цього року на «Подільський оберіг». Камінь для роботи організатори форуму дали не лише Олександру. Глибу на свій смак може обрати кожен учасник, адже Ямпільщина багата на піщаник. «Завдяки тому, що митці під час цього пленеру дають майстер-класи всім охочим, ця подія викликала любов до творчості у місцевих жителів. Наші діти їдуть вступати до Академій УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Є в Україні село, яке за кількістю пам’ятників дасть фору будь-якому великому місту. Щороку в ньому з’являється до десяти нових монументів, а загальна їхня кількість перевалює далеко за дві сотні. Для роботи над цими пам’ятниками скульптори з’їжджаються з різних куточків світу

мистецтв у Львові та Києві. За час проведення пленеру в нашому селі виросло вже два покоління скульпторів», – говорить співзасновник пленеру Надія Пірняк. Однак це не означає, що зав’язь майстрів по каменю з’явилася на Вінниччині саме завдяки цим пленерам. Форум лише відродив втрачену за радянських часів традицію, адже Поділля споконвіку славилося своїми майстрами з оброблення каменю. З того самого піщаника, який сьогодні став матеріалом для пам’ятників, свого часу вирізали жорна, циліндричні кільця для колодязів, УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

прикраси для інтер’єру, надгробки, елементи декору, а також обереги. Власне, на останні й натякає назва цього пленеру – «Подільський оберіг». Більшість пам’ятників зібрано в скульптурному парку, що знаходиться у самому центрі села. Проте близько півсотні монументів розкидані по всьому селищу. Тож ідучи якоюсь стежиною, можна натрапити на камінне зображення козака чи стародавнього бога, навколо яких бігатимуть щасливі життям гуси, індики, а також ростимуть чорнобривці чи кукурудза. Вхід до парку скульптури «охороняє» дует символічних

скульптур Кобзаря та Мадонни. Саме цим двом образам у різних варіаціях присвячено найбільше робіт вітчизняного образотворчого мистецтва. У парку монументи розкидані, немов шахові фігури в розпал динамічної партії. Попід деревами, на схилах, у рівному рядку вздовж доріжки, біля входу в стародавню вежу або просто серед лугу… Ця несистемність паркової експозиції вкотре підкреслює стихійність скульптурних пленерів. Це не Версаль чи Петергоф, де композиція самого парку важить більше, аніж цінність пам’ятників, з яких вона формується. Бушанський

скульптурний простір – це космос мандрівної творчості, який за своєю природою системним бути просто не може. За тієї ж причини майже всі скульптури тут не підписані. Взагалі-то традиція українського образотворчого мистецтва багата на цілі цикли безіменних робіт. Автори стародавніх ікон та церковних розписів, живописці, які наслідували стиль Бойчука, та кінематографісти, що працюють над проектом «Вавилон 13» – лише поодинокі приклади митців, які не підписують свої твори. Цю безіменність культурологи пояснюють відданістю творців

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

своїй справі, згадуючи один із канонів язичництва: «Людина – лише інструмент у руках Божих. Тож привласнювати собі те, що ти зробив – це не чесно стосовно Всевишнього». Незважаючи на брак табличок із підписами, більшість бушанських скульптур легко ідентифікувати, адже вони підіймають хрестоматійні мотиви козаччини, шевченківських та гоголівських сюжетів, ілюструють Біблію та старослов’янські Веди. Не обмежується експозиція й одним стилем: поруч із абстрактною чи кубістичною скульптурою може стояти реалістичний монумент або пам’ятник, виконаний у лубковому чи народницькому стилі. Сам парк розташовано на узвишші, що плавно розтягується на всі боки. Тож, блукаючи поміж скульптурами, складається враження, що перебуваєш у мікросвіті, який закінчується за цією горою і цими скульптурами. Та довго під нищівним серпневим сонцем не походиш… Виходячи з парку, я наткнувся на двійко жінок, які прибирали ділянку перед огорожею. «Добридень! Ми не тільки граблями вміємо махати, але й екскурсії проводимо! Не бажаєте?» – прокричали вони мені здалеку. Однак голосистого колориту цих жіночок мені вистачило УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

вже й у самому зверненні і смакувати його ще й протягом півгодинної екскурсії не хотілося. Тож дещо театралізовано поклонившись, аби моя відмова була зрозуміла на відстані, я пішов далі. Звичайно, прогулятися ще раз поміж скульптурами я б не відмовився, проте цікаво було ще й завітати до стародавньої церкви, яку в V ст. язичники видовбали у скелі. Не оминути увагою й модерно-трипільську хатинку, у вікнах якої можна роздивитися стародавній фундамент; башту козацьких часів, яка протягом останніх років переживає капітальну реставрацію; козацький цвинтар XVII ст. з величезними кам’яними хрестами, вкритими кривими написами імен, яких сьогодні не почуєш. І, звичайно ж, природний заказник «Гайдамацький яр», який із роками може зрівнятися за своїм масштабом із Тростянцем, Качанівкою та Софіївкою. Словом, Буша – це не тільки скульптурна столиця України, але й унікальне роздоріжжя, на якому перетинаються трипільська, язичницька, козацька, а тепер і модерна українська культури. Купріян ПЛІВКА Фото автора

галерея

Віталій Малахов друга половина 70-х років

Гуру неіснуючого мистецтва

кар`єрі Віктора Марущенка – участь у 70 міжнародних виставках, серед яких бієнале у Венеції і Сан-Пауло. Фотограф працював із президентами України, був серед засновників інформагентства Укрпрес та галереї Фото Ностра. Роботи майстра увійшли в антологію світової фотографії видавництва Images із колекції Musee de l`Elysee. А в Україні його називають провідним вітчизняним фотоекспертом і філософом сучасного мистецтва. – Вікторе, сьогодні майже у кожного є фотоапарат, теле-

фон із камерою або інші гаджети, які дозволяють зробити фото. Чи залишиться професія фотографа актуальною й надалі? – Але ж і ручка є в кожного, а письменниками стають одиниці. Я не розумію поняття «професійний фотограф». Хіба ми говоримо «професійний стоматолог»? Це такі кліше, які заважають розуміти суть професії. Чи, може, професійний фотограф – це той, хто стоїть на майдані з голубами? І зважте: цій спеціальності ніде не вчать. – Тому Ви вирішили заснувати авторську школу фотографії?

– На початку ми хотіли зробити лише курси підвищення кваліфікації для фотожурналістів. Випустили чимало фахівців, які сьогодні працюють у пресі. Але дуже скоро зрозуміли, що плодимо безробітних. Тому перейшли на фотомистецтво. У нас культурологічні заняття. – Поширюєте комерційне фотомистецтво? – У нас не існує художньої чи комерційної фотографії, хоча кількість людей із фотоапаратами зростає. Бо ця фотографія пов’язана з дуже дорогим «продакшн», який в Україні тепер ніхто не в змозі робити. Потрібні великі рекламні кампанії, студії УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Віктор Марущенко – патріарх українського фотомистецтва. Утім, він вважає, що такого в Україні поки що немає. Тому заснував власну школу фотографії, аби навчити учнів візуальному мисленню. Майстер упевнений, що сучаний фотохудожник – це не камера, а мозок, який продукує нові ідеї і образи

Режисер Сергій Проскурня 90-ті роки УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

і техніка шаленої вартості. Зараз поширена лише медійна фотографія. А ті, хто займається рекламною фотопродукцією, – це кустарі-одинаки, які підлаштовуються під замовника. Бо навіть fashion-журнали запрошують провідних фахівців із-за кордону. У Європі й Америці до фотографії ставляться, як до мистецтва з усіма наслідками. Найдорожча фотографія у світі оцінена в $4,3 млн. Це «Рейн II» Андреаса Гурського. Ціни встановлюються на торгах Sotheby's i Christie's. Але ми в них участі не беремо. – Як визначається вартість фотознімка? – Це дуже складно – безліч факторів. Я був учасником двох бієнале – Венеціанського і Сан-Пауло. І це не дозволяє мені продавати фотографії нижче певного рівня. До того ж, тираж в арт-фотографії дуже обмежений. Деякі галереї навіть вимагають знищення негативу. Клієнт, який, приміром, купує фото за півмільйона, знає, що у нього єдиний екземпляр. Також характеристикою артпростору є вінтаж: екземпляр бажаний зі старих часів. Усі фотографи, які працюють у цій галузі, можуть мати не більше 5 надрукованих знімків. Це як у графіці.

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

На стор. 22–23: «Елеватор» Черкаська область 80-ті роки «Молоді хлібороби» Полтавська область 80-ті роки Віктор Марущенко Фотопортрет Олени Божко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

«Хрест» Київ початок 90-х років

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Архітектор Йосип Каракіс 80-ті роки

– То Ви вважаєте, що професія фотографа скоро перестане в Україні існувати? – Ні, як ремесло вона затребувана. Але ми говоримо про ту фотографію, яку цінують в усьому світі, – про мистецтво. У XX столітті світлини були здебільшого документальними. Та коли з`явилася цифрова фотографія, то камери в руки взяли художники. Вони поставилися до техніки як до художнього пензля. Раніше фотографія була фіксацією навколишнього світу, тепер автор сидить у майстерні і придумує, як йому візуалізувати на папері реальні образи. А це вже виходить за межі документальності. Тому мистецтвознавці розподілили фотографію на емоційну і концептуальну. Фотографування, до якого ми усі звикли, залишається. Адже ми насолоджуємося знімками своїх близьких, відомих людей, пейзажів... Але як вид мистецтва фотографія в Україні відсутня. Хоча на Заході вона представлена в музеях сучасного мистецтва.

– А Ви вже бачите майбутніх майстів арт-простору серед ваших учнів? – Ми у школі надаємо фундаментальні знання. А ще кілька разів на рік возимо учнів нашої школи в Берлін на виставки фотографії. Нещодавно повернулися з бієнале сучасного мистецтва. Після цих відвідин вони пережили культурний шок, бо у нас не має нічого подібного. Усе це мистецтво фінансується спеціальними інституціями, грантами, стипендіями. Адже це не комерція, а лабораторія, яка генерує сучасну творчість. Нині художник працює не з образами, а з ідеями. А у нас все зупинилося. Утім, країни можна умовно поділити на фотографічні і ні. На жаль, ми в другому списку. Я був у Канаді. Так там теж дуже мало фотогалерей. У Калгарі знайшов взагалі тільки одну. Та коли переїжджаєш у США, то там бачиш виставок та майстрів. І що цікаво: репортажна фотографія, до якої ми

звикли, зараз до експозицій не доходить – друкується лише в книгах. Щоправда, мас-медіа можуть влаштовувати покази робіт своїх фотографів. Але це журналістика, не мистецтво. У нас цим займається газета «День». Однак сучасна фотографія багатогранна. Тож ми її структуруємо і вивчаємо. А що вивчати у репортажному фото? З цим в Україні все гаразд – наші фоторепортери конкурентноспроможні. Іноземні агентства успішно користуються їхніми послугами, не залучаючи власних спеціалістів. Хлопці професійно виросли на роботі, і не закінчували спеціальних вишів. А от комерційні вітчизняні фотографи не вписуються у світовий контекст. Бо всі експерименти у фотографії призводять до загального мистецького руху, впливають на дизайн, музику, архітектуру. Фотограф – це не об`єктив, а мозок! І з цим поки що у нас не складається. Валерія ПОЛІЩУК УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Композитор Володимир Губа 80-ті роки «Благословіння» Київ 90-ті роки Актриса Наталя Сумська 80-ті роки На стор. 30: Сценограф Данило Лідер 90-ті роки На стор. 31: «Перебудова» Київ 90-ті роки

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Плекати плакати

Микола Коваленко (Україна)

ід час Майдану дизайнер Євген Семененко створив низку плакатів на підтримку демократії та гідності в Україні. Після цього він різними способами закликав своїх колег у всьому світі підтримати нашу державу в критичний момент її історії. Минуло всього десять днів, і Євген уже відкрив експозицію, яка налічувала близько півтори сотні постерів, створених у різних країнах. Нині ж кількість плакатів перевалила за тисячу. З того часу колекція постерів

поповнюється все новими й новими роботами. Наразі географія плакатної акції «THE VOICE OF PEACE» («Голос миру») налічує 45 країн. За словами організаторів, найактивніше проект підтримують дизайнери з тих держав, які самі відносно нещодавно пережили подібні події, – Іраку, Ірану, Сербії, Еквадору, Польщі тощо. Колекція плакатів активно експонується: за п’ять місяців відбулося вже шість виставок «THE VOICE OF PEACE». Перша з них відбулася просто неба на Хрещатику – на огорожі ЦУМу.

Люди зривали постери зі стін, щоб забрати з собою як майданний трофей. Сьогодні ж проект експонується на Венеційському бієнале. Низку робіт організатори проекту роздрукували у форматі листівок та відправили у Москву особисто Володимиру Путіну. Не відомо, чи вплинули ці роботи на хід конфлікту на Сході України. Проте на відродження нині забутого виду мистецтва антивоєнного плаката ця акція, безумовно, вплинула. Ми відібрали кращі твори учасників цієї акції з усього світу.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Під час Майдану дизайнер Євген Семененко створив низку плакатів на підтримку демократії та гідності в Україні. Після цього він різними способами закликав своїх колег у всьому світі підтримати нашу державу в критичний момент її історії

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея На стор. 33: Андрій Торлін (Україна) Марія Дарій (Україна) На стор. 34: Ольга Новожилова (Україна) На стор. 35: Надія Россохіна (Росія) Габріель Бендерскі (Уругвай) Мегді Мусаві (Іран) Кирило Виноградов (Україна)

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

галерея

Лілія Дем’яненко (Україна) Кей Сато (Японія) Кирило Виноградов (Україна) Хав’єр Джаррін (Еквадор) Ілюстрації надано молодіжним об’єднанням «ВАРТО»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

Віталій Манський: «Життя – це форма хвороби»

ін щойно закінчив зйомки нової картини у Північній Кореї і почав роботу над черговим фільмом в Україні. Про те, чим наразі дихає сучасна документалістика, як живеться вільнодумному режисеру-українофілу в Росії та чи можна показувати у кіно реальний секс і реальну смерть, розповідає Віталій Манський. – Слава Україні! – Я маю відповісти «Героям Слава», чи це назва вашого журналу? – Це спосіб життя. – Ага... Звісно, Героям Слава. Але, знаєте, якщо би був жур-

нал із такою назвою, було б непогано... – Напевне, так... – Я народився у Львові. І там була газета «Вільна Україна». То ми жартували: «Як це радянська влада випускає газету з такою назвою?» – Саме під час Майдану українці добре зрозуміли, наскільки важливим є громадське телебачення з он-лайн трансляціями із самої гущі подій. Скажіть, як цей жанр телебачення вплинув на кінодокументалістику? – У принципі, це пов’язано не стільки з політичною, скільки з технологічною революці-

єю у кінематографі. І щоразу, коли технології давали документалістиці нові мож ливості визволитися від самої себе, виникали нові напрями документального кіна. Це і «сінемавар’єте», і «реальне кіно»... Сьогодні ж гіперцифрові технології дають можливість онлайн трансляцій із місця подій за допомогою, умовно кажучи, мобільного телефона. І це провокує створення нового виду аудіовізуального мистецтва, який відкриє нові можливості у документальному кіно. Взагалі-то термін «документальне кіно» останнім часом залишається не до кінця точ-

ним і повним для розуміння предмету розмови. Я швидше залишуся у ролі такого собі консерватора і прибічника старих традицій. Проте я впевнений, що застану появу нового стилю документалістики. З початку популяризації цифрових технологій Ларс фон Трієр виступив із маніфестом «Догма» (1995 рік. – Авт.), у якому він вимагав від документалістів безперервності зйомки, відмови від накладання музики та озвучування, використання освітлювальних приборів тощо. Я теж на початку 2000-х років виступав із маніфестом «РеальУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

Російський режисер Віталій Манський очолював журі Національної конкурсної програми Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ-2014). Майстер працює у жанрі провокаційної та соціальної документалістики

ного кіно»... Тобто ці ідеї літали у повітрі. Адже, коли ти отримуєш настільки потужний інструмент, який надає цифрова технологія, ти закономірно замислюєшся над тим, як його використати. – Зараз набирає все більшої ваги громадське телебачення... – Це у вас, українців, громадське телебачення стає вагомим, а в Росії – ні. У нас з’явилося одне таке, але краще б воно не з’являлося... (усміхаючись. – Авт.) – Скажіть, чи відкриється простір громадського телебачення для високоякісного документального кіно? – На кінофестивалі «АртДокФест» ми демонструємо кращі документальні фільми, зняті російською мовою. Щороку в нашій програмі щонайменше половина стрічок – з-за кордону. І ці картини зазвичай показуються по телебаченню не тільки там, де створювалися, але й у Європі. Хоча у своїх країнах вони дещо чужорідні – в них звучить інша мова. Героями цих фільмів можуть бути просто одинаки, які говорять російською мовою, перебуваючи у соціумі, де російської взагаУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

лі не почуєш. І все одно ці картини крутять по телебаченню в Європі, а в самій Росії їх не показують. Для того, щоб зрозуміти чому, варто просто увімкнути будь-який російський телеканал у будь-який час. І всі питання зникнуть. – Наразі Ви працюєте над стрічкою, в якій ітиметься про жителів України. Могли б Ви детальніше розповісти про цю картину? – Через те, що я знімаю документальне кіно, пов’язане з реальними людьми, я б не хотів поки що детально розповідати про цю картину. Адже це може нашкодити чи стати перешкодою у просуванні в певних ситуаціях або спілкуванні зі своїми потенційними героями. Єдине, що можу сказати: коли почалася війна між Росією та Україною, для мене було важливим почати знімати цей фільм. Бо я відчуваю свою персональну відповідальність і провину за те, що відбувається. Я громадянин Росії, і я патріот своєї країни. Але при цьому я народився у Львові, й саме це місто зробило мене таким, яким я є зараз. Дуже важливе завдання для мене – пошук взаєморозуміння між людьми, які

живуть у різних куточках України, а також із тими, хто живе у Росії. Російська Федерація в обличчі Міністерства культури жорстко заявила, що не буде підтримувати проект, який знімається на території ворожої України. Цим самим вона насміхається над думкою експертів, які цей проект підтримали. Російська влада не прислухалася ні до суспільної думки, ні до офіційних листів чи позицій професійної спільноти. Це абсолютний діагноз гуманітарної катастрофи, яку сьогодні переживає моя вітчизна. Тут просто сторопіння бере. – Якщо б під час роботи над фільмом «Труба» Вам хтось сказав, що Росія почне війну проти України, Ви б у це повірили? – Так. Правда, у 2012 році я не міг би спрогнозувати, що конфлікт розпочнеться саме у 2014му. Проте я розумів, що найближчим часом це неодмінно станеться. Адже неприродні речі приречені на крах. Якщо, наприклад, взяти двох антагоністів і скувати їх наручниками, то абсолютно зрозуміло, що протягом найближчого часу ці дві людини або вб’ють одна одну,

або між ними встановиться взаєморозуміння, і вони почнуть жити у зв’язці. По-іншому бути не може. Тож я усвідомив, що відбудеться або одне, або інше. Власне, саме це наразі й коїться: хтось намагається один одного вбити, а хтось – зрозуміти. І тут важливо, який із цих векторів виявиться потужнішим. – Чи виникає бажання відкинути камеру і втрутитися у ситуацію, а не лишатися пасивним свідком? Так і починається справжнє документальне кіно? – Я щиро впевнений, що допомагаю людині, коли не відкидаю камеру. І це багаторазово підтверджувалося практикою. Вважаю, що хірург, який вимушений робити екстрену операцію, суто по-людськи в цей момент хотів би взяти пацієнта за руку і просто дивитися йому у вічі й гладити по голові. Однак цим він пацієнта не вилікує. Коротка втіха, яку отримає в цей момент хворий, не переможе недугу. Власне, життя – це форма хвороби. І я сприймаю себе як хірурга, який втручається у неї. І тут украй важливо, щоб рука не тремтіла. – У Вас є табу? Ціла низка документалістів не знімає реальний секс і реальну смерть.

кіно

На фотознімках Віталій Манський під час зйомок документального фільму про Північну Корею Фотоілюстрації із особистого архіву Віталія Манського

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно – Такого табу в мене немає. Однак якщо я стану свідком таких подій у рамках роботи над фільмом – не думаю, що це змусить мене вимкнути камеру. Взагаліто у маніфесті «Реального кіно» у мене є пункт: під час зйомок фільму не має бути жодних обмежень, окрім тих, які описані в кримінальному кодексі. До того ж, усі ухвалені рішення мають бути перенесені у монтажний період. Адже ти знімаєш документальну картину, а це означає, що ти не знаєш кінця історії. І, насправді, не знаєш, позитивним чи негативним є твій герой. Він у процесі. А вже коли ти зможеш сказати собі, що цей про-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

цес завершено, – можна буде щось вирішувати і підбивати підсумки. Я є автором фільму «Дикий, дикий пляж», у якому був реальний секс. Проте я не знімав саме той епізод – його зафільмував режисер Росторгуєв. І цей статевий акт зробив ще більш зрозумілим ставлення глядача до героїв стрічки. Той епізод був дуже важливим для картини. – Ви переглядаєте колосальну кількість фільмів. Які стрічки вплинули на Вас найсильніше? – Щоразу, коли я приїжджаю на будь-який кінофестиваль,

я сподіваюся побачити фільм, який би перевернув мою свідомість. Ще до того, як я усвідомив, що моє життя буде пов’язане з кінематографом, я згадую, що на мене дуже сильне враження справила «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова. Цю стрічку я вперше побачив у 1973 році в контексті організованої радянської документалістики. І тут такий імпресіоністичний, вільний, фонтануючий фільм! Коли я вже був студентом ВДІКу, то мій погляд на кіно дуже змінився після перегляду стрічок Годфрі Реджіо «Койяаніскаци» (1983) та Герца Франка «На десять хвилин ста-

ріший» (1978). Пригадую, як уперше побачив «Андрія Рубльова» Тарковського. Після цього протягом року переглянув цю картину разів тридцять. Я просто відчував фізичну необхідність знаходитися в контакті з цією стрічкою. І щоразу, коли приїжджаю на будь-який кінофестиваль, незалежно від його масштабу, я дуже сподіваюся побачити саме таке кіно. Звичайно, часто вже на першій хвилині перегляду настає розчарування. Однак це не забирає віру в те, що я побачу відмінну стрічку. Антон ФІЛАТОВ

кіно

Кадр із фільму «Брати. Остання сповідь»

«Ніколи ми не будемо братами…»

Постер фільму «Брати. Остання сповідь»

ільм Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» вже показувався у конкурсних програмах кінофестивалів класу «А» в Гоа та Москві. Після цього стрічка об’їхала ще з десяток країн і в жовтні добереться до Києва, де боротиметься за призи кінофестивалю «Молодість». Насичена фестивальна біографія картини підтверджує той факт, що після її перегляду виходиш із думкою: «„Братів...“ треба порадити своїм знайомим». Безумовно, це одна з кращих українських стрічок останнього десятиліття. Останнє твердження справедливе не тільки тому, що в Україні знімається коло-

сальна кількість поганих фільмів, на тлі яких кожна більшменш середня картина відразу виділяється. Головне те, що цей фільм – справді самодостатнє і сильне кіно. Стрічка знята за мотивами оповідання «Джмелиний мед» відомого скандинавського письменника Торгні Ліндгрена. Свого часу він номінувався на Нобелівську премію і його твори неодноразово екранізувалися. Щоправда, жодну іншу його екранізацію, окрім «Братів...», назвати вдалою не можна. Скандинавський сюжет режисер фільму Трофименко адаптувала до карпатських реалій. Стрічка створювалася протягом довгих чотирьох років. На

етапі написання сценарію в режисера не було жодних гарантій, що він буде знятий, бо вітчизняна кіноіндустрія тоді, п’ять років тому, відверто, була в коматозному стані. Але поліпшення справ у цій сфері у 2011 році дало надію багатьом молодим кінематографістам не тільки мріяти про зйомки власного кіно, але і безпосередньо втілювати свої мрії. На щастя, однією із таких і стала авторка цієї картини. У стрічці точно відтворена автентика Карпат. Починаючи від розписів у дерев’яній церкві Дрогобича і до дрібниць побуту півстолітньої давнини. А говірка та кухня карпатських ґазд продемонстровані в цій ігровій УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

Вікторія Трофименко у перший день зйомок Кадр із фільму «Брати. Остання сповідь» На знімальному майданчику фільму «Брати. Остання сповідь»

картині точніше, ніж навіть в окремих документальних фільмах. Автентика тут не зашкалює до «шароварщини», але й не лишається всього лише екзотичним антуражем. Усе це показується на екрані настільки точно, що не залишить шансів позловтішатися навіть найбільш в’їдливим історикам. Незважаючи на те, що у стрічці зроблено ставку на автентику, спроби наслідувати українське поетичне кіно тут не прослідковуються. Як і для самого режисера, для багатьох інших учасників знімальної групи ця картина стала дебютною. Наприклад, уперше у великому кіні з’являється виконавиця головної жіночої ролі Вероніка Шостак, якій під час зйомок виповнилося 17 років. «Через неї деякі відверті сцени довелося зняти стриманіше. Але це пішло лише на користь фільму», – коментує Вікторія Трофименко. Як для першої стрічки – це дуже сильна робота. Та все ж в окремих сценах і режисерських УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

прийомах відчувається невпевнена рука молодого фільммейкера. Так, наприклад, стики між багатьма флешбеками і подіями в реальному часі не завжди природно переходять з одного в інший. Та й історія зі святим Христофором виглядає не до кінця виправданою. Якщо над цим фільмом стояв прапорець хоча б Росії чи Польщі, не кажучи вже про високорозвинену в кінематографічному плані Францію чи Канаду, то ми б сміливо могли говорити про те, що разом із «Братами ...» народився новий перспективний режисер. Після настільки сильної дебютної картини вона б отримала цілу низку нових пропозицій і вже почала б працювати над новими роботами. Натомість подальша творча доля Вікторії Трофименко позначена «чорної міткою» української кіноіндустрії. Тож поки вона не починала працювати над наступним фільмом. Та й навіть якщо нові ідеї вже проростають у її непередбачуваній творчій свідомості – ніяких га-

рантій, що вони втіляться у життя, немає. Наша кіноіндустрія, що тількино вийшла з багаторічного коматозу, певною мірою не заслужила настільки хорошого фільму. Сьогодення українського кіна сумне й неоптимістичне. Воно тримається не просто на людях, котрі добре володіють кінопрофесією і яким є що сказати у своїх картинах. Цього недостатньо. Наш кінематограф будують перш за все ті, хто має витримку подолати купу негараздів і труднощів, аби таки довести свій фільм до широких екранів. Наприкінці минулого року ця картина демонструвалася в конкурсі кінофестивалю класу «А» в Індії, після чого об’їхала ще низку далекосхідних кінофорумів. А в червні вона отримала приз кінокритики на Московському кінофестивалі. Як нашіптують у кулуарах, прийнявши «Братів» у конкурс Московського кінофесту, російські кінематографісти зробили реверанс Україні. Адже на цей кінофорум не беруться стрічки, які раніше десь вже показувалися. Тож «Брати» стали свого роду винятком здорового глузду в країні, зомбованій масовою неприязню до України. Наповнене загостреними політичними, соціальними та культурними конфліктами сьогодення змушує чи не в кожному новому творі вітчизняного мистецтва прослідковувати прояви актуальних подій. Тож у контексті війни між Росією та Україною сюжет про двох братів, що живуть по сусідству і тихо ненави-

дять один одного, набуває нового значення. Контрастнішим стає національний контекст і в інших українських прем’єрах цього року. Наприклад, у «Поводирі» Олеся Саніна йдеться про розстріли кобзарів у 30-х роках ХХ ст., а дивишся на ці трагічні події як на телерепортаж із Євромайдану. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького розповідає історію глухонімого хлопця, який не може мовчати, потрапивши у спільноту глухих. А сприймається це як символ нашої нації, у якої вперше за 23 роки незалежності прорізався свій голос. Ще буквально п’ять років тому українські кінематографісти виглядали поряд із російськими колегами такими собі «бідними родичами», що приїжджають до них на заробітки. Це тільки сприяло вульгарному просторіччю «молодші брати», яке доводилося чути нашим співвітчизникам. Поява фільмів такого рівня, як «Брати», «Плем’я» або «Поводир», свідчать про те, що вітчизняна кіноіндустрія поступово виходить з багаторічного коматозу. А нове українське кіно майже дозріло до стану, коли може називатися унікальним явищем у світовому кінопроцесі. Підтверджують це і нагороди, які здобувають наші фільми на міжнародних кінофорумах. І поки росіяни відучуються називати нас «молодшими» – ми відучилися називати їх «братами»... Ананій ДОЛГОРУКИЙ

кіно

Фільми‑ міни уповільненої дії

ині по всій Україні почалася хвиля виставок, на яких представлені картини, створені в Криму. Усі вони певною мірою – відповідь на претензію жителів півострова про те, що протягом усіх років незалежності наша країна була недостатньо уважною до них та їхньої культури. Але крім тисяч цих картин, написаних у Криму, вітчизняними митцями також були випущені цілі бібліотеки романів, оповідань та віршів, зняті терабайти фотографій та зіграні тисячі годин музичних композицій.

Вітчизняна кіноіндустрія випускає вкрай мало фільмів, не встигаючи відображати найголовніші аспекти нашого життя. Та незважаючи на це, за часів незалежності було знято дві ігрові повнометражні картини про кримських татар. Пророчою у певному розумінні стала українська повнометражна стрічка Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма», яку було представлено широкій аудиторії торік. Картина нагадує про трагічну дату в історії кримськотатарського народу – 18 травня 1944 року, коли за вказівкою Сталіна відбулася депортація кримських та-

тар. Схожий за політичним та соціальним масштабом злам відбувся менш ніж за рік після прем’єри цієї стрічки. Одна з ключових рис кожного митця, знакового для свого часу, – вміння пророкувати. Наприклад, у травні 2010 року відбулася прем’єра стрічки Рашиба Бушареба «Поза законом», що розгортає перед глядачем панораму життя ліберально налаштованих жителів арабських країн. А вже в грудні того ж року в Тунісі почалися заворушення, що переросли в масштабну революційну хвилю «Арабської весни». Тонка організація мистецької свідомості дає змогу завчасно

відчути найменші віяння в навколишньому світі, які лишаються непомітними для звичайних обивателів. У центрі сюжету «Хайтарми» – льотчик Амет-Хан Султан, що був двічі нагороджений зіркою «Героя Радянського Союзу». Після боїв за звільнення Севастополя в травні 1944 року він отримує відпустку, під час якої їде в рідну Алупку. Саме тоді на його очах і починається масова депортація. «Хайтарма» стала першою кримськотатарською стрічкою, адже робота над нею була профінансована представниками цього народу. Проте це не перУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

ший ігровий повнометражний фільм, присвячений кримським татарам. Першопрохідником на цьому поприщі став режисер Олександр Муратов, який у 2004 році випустив картину «Татарський триптих». Цікаво, що режисер «Хайтарми» Ахтем Сеітаблаєв свого часу виступив у «Татарському триптиху» як актор. Прем’єру стрічки Муратова називали «подією» та «досягненням». Однак у той час, коли в Україні знімали два-три повнометражних ігрових фільми на рік, – кожен із них можна було назвати в певному сенсі «подією». В основу картини покладено три новели Михайла Коцюбинського: «Пути шайтана», «На камені» та «Під мінаретом», написані у 1905 році. Сюжети всіх трьох новел об’єднує бажання головних героїв пронести своє кохання через жорсткі реалії навколишнього світу. У стрічці відчувається ніжне ставлення режисера до цього народу. Персонажі картини розмовляють кримськотатарською мовою. Ритуали та звичаї кримських татар демонструються на екрані в усіх деталях. А етнографічна правда в окремих епізодах просто вражає. Зйомки картини проходили в Бахчисараї, Балаклаві, під Судаком та на Карадазі. І «Хайтарма», і «Татарський триптих» лишилися маргінальними як за своєю тематикою, так і за дистрибуцією. Вони не отримали належного кінотеатрального прокату і не показувалися широко по телебаченню. Обидві прозвучали лише у вузьких колах кінематографістів, отримавши нечисленні демонстрації для широкої аудиторії. Прикро... Адже вони підіймають теми, які не зустрінеш у жодному іншому ігровому фільмі. Та якщо розцінювати їх із точки зору художньої якості – це здається справедливим. У цих картинах кидається у вічі телевізійна (в найгіршому сенсі цього слова) естетика. Обидві вони не претендують на те, щоб УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

прозвучати на весь світ. Адже їхній художній рівень дуже далекий від ідеалу. Картина Сеітаблаєва знята в естетиці радянського шлягеру «У бій йдуть одні старики». Відчувається недосвідченість знімальної групи. А в картині Муратова – навпаки – «втомлена рука» літнього режисера. Ще в січні цього року, перед тим, як над Верховною Радою Криму замайорів російський прапор, Ахтем Сеітаблаєв заявив про підготовку до роботи над новим фільмом про кримських татар. За словами режисера, стрічка задумується як костюмована історична драма про Аліма Айдамака, кримськотатарського Робін Гуда. Зйомки він планував розпочати вже менше ніж за рік. Однак невідомо, як позначилися на планах фільммейкера останні події. Що ж, у задумі майбутньої картини Сеітаблаєва відчувається натяк на сумне майбуття кримськотатарського народу. Адже не випадково саме сьогодні фільммейкер вирішив нагадати середньовічну легенду про сміливого воїна, який грабував багатих і роздавав награбоване бідним, відновлюючи цим справедливість серед звичайних людей, які зазнали утисків імперії... І «Хайтарма», і «Татарський триптих» – картини, що на відміну від гучних блокбастерів чи фестивальних прем’єр, не збиратимуть ані величезні каси в кінотеатрах, ані претендуватимуть на статус культових. Це стрічки, що не відійдуть у минуле під натиском нових прем’єр. Обидві ці картини – носії культурної пам’яті, своєрідне ДНК кримськотатарського народу. Їхні покази проходять безсистемно – як партизанська війна. Та ефект після їхнього перегляду нагадує контузію від вибуху. І поки умовні кордони кримських татар захищені такими «кінематографічними мінами» – культурній пам’яті цього народу ніщо не загрожує. Купріян ПЛІВКА

кіно

Режисер Андрій Загданський

Щеплення свободи Андрія Загданського

а початку цього року він приїхав у своє рідне місто, аби продовжити роботу над новою картиною «Вагрич та чорний квадрат», уривки з якої було презентовано на Одеському кінофестивалі. У творчості Андрія Загданського можна умовно визначити два чітких полюси: свобода особистості та несвобода суспільства. Між ними циркулюють усі шість його режисерських робіт. У своїй дебютній картині «Тлумачення сновидінь» (1990) Загданський провів своєрідний сеанс психоаналізу

з вітчизняною історією. А в «Помаранчевій зимі» (2007) показав панораму карнавалу, який панував на Майдані у 2004 році. Ці дві стрічки ніби відкривають перед глядачем лаштунки масової свідомості, в якій несвобода суспільства тяжіє над особистістю. Інші його фільми дають глядачеві змогу відчути звеселяючий газ особистої свободи. Картини «Вася» (2002) та «Костя і Миша» (2006) стирають грані між зухвалістю та інстинктом самозбереження. У цю саму систему моральних координат обіцяє поцілити і меседж його стрічки «Вагрич та чорний квадрат».

– Із чого почалася робота над стрічкою про художника Вагрича Бахчаняна? – Одного дня він сам запросив мене і сказав: «Знаєш, у мене є речі, я розлучуся з ними, вони підуть колекціонерам, може ти їх знімеш…» Це було 2003 року, і тоді я зробив дуже багато матеріалу, адже Вагричу хотілося відкритися і показати увесь свій світ. – У кожній своїй стрічці Ви сміливо експериментуєте з формою. Картину про Вагрича також знято нестандартним способом? – Улюблений жанр самого Вагрича – колаж. Тож я й вирішив УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

Коли йдеться про сучасну українську документалістику, на думку спадають, насамперед, три імені: Сергій Буковський, Олександр Балагура та Валентин Васянович. При цьому мало хто згадує про режисера Андрія Загданського, який хоч і живе у США, проте народився, здобув освіту і зняв перші стрічки саме в Києві

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

зробити фільм-колаж. У ньому буде анімація, картинки художника, трохи театральних інсценувань, сам Вагрич і люди, що його згадують. Це не буде біографічна стрічка у традиційному розумінні цього слова. Проте уявлення про світ і роботи цього художника глядач отримає. Розумієте, світ Вагрича – це як анестезія свободою. Щеплення свободи, щеплення таланту. Це імунітет від банального та нецікавого. Вагрич був самим мистецтвом і нічого, окрім самого мистецтва, його не цікавило. – Де проходять зйомки фільму? – У Вірменії, де відбулася його перша персональна виставка. У Харкові, де ми відвідали школу, в якій він навчався, і дім, де він жив і зблизився з Єрмиловим, який у результаті став його кумиром. – Ваша стрічка «Вася» (2002) була присвячена художнику Василеві Ситнікову. Після цього, 2006-го, був фільм «Костя і Миша» про поета-авангар-

диста Костянтина Кузьминського. У 2010-му – картина «Мій батько Євген», присвячена вашому батьку. А зараз Ви працюєте над картиною про Вагрича Бахчаняна, яка називатиметься «Вагрич і чорний квадрат». Скажіть, за яким принципом Ви обираєте особистостей, щоб «написати» такі кінопортрети? – Якщо в цьому є якась логіка, то вона мені не відома. Кожен фільм з’являється сам собою через якісь свої обставини. Є речі, які просто на тебе звалюються. І ти починаєш про це думати, а потім розумієш, що вже хочеш це зробити. Виникає бажання поділитися своїми переживаннями та думками з кимось іще. Я не вишиковую всі ці стрічки в якусь одну логіку. Чому я взагалі хочу зняти цей фільм? Чому він вартий сил, часу, пристрасті й грошей? Тому що це, певною мірою, особисте визволення. Визволення, яке є нагородою за зроблене. І коли хтось бачить результат вашої праці, то також відчуває якесь

визволення. Я не можу сказати напевне – від чого саме це визволення. Однак вважаю, що саме світ Вагрича може дати глядачеві можливість відчути цю свободу. Інтенсивне відчуття особистої свободи притаманне всім, про кого я робив документальні фільми-портрети. – 2007 року Ви зняли стрічку «Помаранчева зима», в якій вибудовується паралель між подіями в Києві 2004-го та оперою «Борис Годунов». Якщо мова йшла б про Євромайдан 2013–2014 років – з чим Ви провели би паралель? – У «Помаранчевій зимі» фігурують дві опери. У тій ситуації мене цікавила паралельна реальність. Якісь речі вона проясняла, якісь – ні. Коли я знімав цей фільм, то події 2004 року мені врешті-решт вбачалися як перемога карнавалу над злою зимою і поганими силами. Сьогоднішні події нічого спільного з тим не мають. Зараз у нас трагедія, і будь-які паралелі в такому випадку просто недоречні. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно – Чи є у Вашій творчості якісь табу? – У своїй видатній книзі «Кіно як бунт» Амос Фогель писав, що в кіно є два табу: реальний секс і реальна смерть. Кіно постійно наближається до імітації як одного, так і іншого, однак воно не має переходити межу дозволеного. Наприклад, у стрічці Майкла Уінтерботтома «9 пісень» демонструється реальний секс – було дуже нудно дивитися цю стрічку. Учора я бачив, як по телевізору показували кадри, на яких помирають люди. Я неодноразово використовував у своїх фільмах кадри з мертвими людьми. Але тут дуже важливо відчувати такт і не перетворити це на вуаєризм. У 2006 році Ерік Стіл зняв стрічку «Міст». Картина знімалася у Сан-Франциско, де є сумнозвісний міст, з якого доволі часто стрибають самогубці. Далеко від мосту режисер поставив операторів, камери яких були обладнані оптикою.

В кіно є два табу: реальний секс і реальна смерть. Кіно постійно наближається до імітації як одного, так і іншого, однак воно не має переходити межу дозволеного УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіно

Як казав Годар, коли ви знімаєте ігрову стрічку – вона стає документальною, і навпаки, коли ви фільмуєте документальну картину – вона стає ігровою

Вони спостерігали за мостом і знімали самогубства. І зняли доволі багато людей. Крім цих зйомок, у картині ще є невеличкі інтерв’ю з родичами та друзями загиблих. Коли я переглядав цю стрічку – зненавидів те, що він зробив. Адже це і є вуаєризм – глядач тут бачить те, що він не мав би бачити. Це і є своєрідна порнографія смерті. Це дуже схоже на експлуатацію. – Хто посадив зернину, з якої проросла Ваша любов до кіна? – Ви знаєте, я навіть не мав вибору, бо батько був кінематографістом. Я дуже любив приходити на студію, і, напевне, цей вірус проникнув у мене ще в дитинстві. Хоча мій батько зробив все можливе, аби я не вступав до театрального інституту. Він дуже хотів, щоб у мене була якась справжня професія. Тож після школи під пресингом я вступив до Київського політехнічного інституту. Однак дуже швидко зрозумів, що не можу там навчатися. Тоді я вкотре переконався, що маю займатися кінематографом. Тож через рік вступив до театрального вишу. – А чому Ви зайнялися саме документальним кіно? – Напевне, якщо б я займався ігровим, – ви б мене спитали, УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

«а чому ви займаєтесь ігровим». Загалом, не бозна-яка різниця між ігровим та документальним кіно. Документальне дає мені можливість говорити і проектувати те, що я відчуваю. Коли в мене виникає задум, він зазвичай виражається у формі документального кіно. Те, що я роблю – знаходиться десь на межі документального і постановочного. Як казав Годар, коли ви знімаєте ігрову стрічку – вона стає документальною, і навпаки, коли ви фільмуєте документальну картину – вона стає ігровою. Існує кінематограф із різним ступенем контролю. В ігровому він вищий, а в документальному – нижчий. У цьому плані абсолютно чудова картина «П’ять перешкод» Ларса фон Трієра. Це такий собі маніфест контрольованого і неконтрольованого кіно. Я знайшов для себе якісь свої правила такого кіно. – «Перебудова», розпад СРСР, переїзд у США… У Вашому житті було багато подій, які аж ніяк не сприяють творчій діяльності. Що Ви робили під час затяжних творчих пауз? – Я рішуче не погоджуюся, що бувають моменти, які не сприяють творчості. Певні твори мистецтва виникають не завдяки, а всупереч. Є різний ступінь

кіно

Світ Вагрича – це як анестезія свободою. Це імунітет від банального та нецікавого

труднощів, проте таких речей, що перешкоджають, просто не існує. Люди писали книги в найжахливіших умовах, про які нам і думати не доводиться. Найдовшою перервою у творчості була та, коли я займався у США чимось, що дуже віддалено стосувалося кіно. Це був досить болісний період. Тоді я опинився у Нью-Йорку і був вимушений починати життя заново. Однак це мені дало змогу сформувати новий погляд на світ. Адже НьюЙорк – дуже стимулююче місто. Тільки у 2000 році я почав знімати фільм «Вася» і закінчив його лише у 2002-му. Після цього я був абсолютно щасливий, адже енергія, яка акумулювалася в мені, вирвалася назовні. – Про які фільми, що Ви переглянули за останній рік, могли би сказати: «Ця стрічка залишиться в історії»? – Мені дуже сподобалася стрічка «Левіафан» (2012) американських режисерів Люсьєна Кастена-Тейлора і Верини Паравел. «Сенна» (2010) англійця Азіфа Кападіа – це чудова картина. Ще «Людина на дроті» (2007) Джеймса Марша, «Час і місто» (2008) Теренса Девіса, «Річки і приливи» (2001) Томаса Реідельшеймера, «Піна» (2011) Віма Вендерса, «Воєнний кореспондент» (2001) Кристіана Фрея. Ці стрічки в усіх сенсах примітні. – Після названої Вами «Піни», знайшлося багато таких, хто говорив, що документальне кіно поступово буде освоювати 3D-простір? – Скоріше за все, ця тенденція не особливо реалізується, адже

3D – дорога технологія. А для кінематографіста зібрати гроші на фільм – ціла історія. Тож лише в обраних режисерів є такі можливості, як у Віма Вендерса, котрий робив фільм про Піну Бауш – національне надбання Німеччини. Тож найближчим часом 3D не стане нормою в документальному кіно. І загалом – у стереозображенні більше трюків і атракціонів, аніж мистецтва. Унікальність «Піни» в тому, що Вім Вендерс зміг подолати ма-

терію цієї технології й органічно вписати її в тканину своєї стрічки. Наприклад, Вернеру Херцогу в картині «Печера забутих снів» (2010) це не вдалося. Через 3D фільм розпався, адже печери у стереозображенні були абсолютно вражаючі, а все інше виглядало дуже і дуже сумнівно. – А які останні тенденції в документальному кінематографі? – Технічно постійно відкриваються все нові й нові мож-

ливості. Люди роблять абсолютно персональні фільми, не маючи при цьому ніякої кінематографічної підготовки. Є чудові стрічки, в яких поєднуються ігрові та неігрові прийоми. Я люблю документальне кіно, тому що в ньому високі можливості для експерименту, а також можливості поєднання різних речей та естетик. Веніамін КІНЧУК УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

У жовтні в столичному Палаці культури «Україна» відбудеться прем’єра українського балету «Великий Гетсбі», над яким усе літо працювало безпрецедентне тріо авторів. Вистава має всі шанси стати найбільшою культурною подією року, адже поставити культовий роман Фіцджеральда на пуанти досі не спромоглися в жодному театрі світу

Денис Матвієнко: «Проблема українського балету – у відсутності наступної сходинки» УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

узику до балету пише Костянтин Меладзе, хореографію створює всесвітньо відомий Дуайт Роден, а головну партію Гетсбі танцюватиме зірка світового балету Денис Матвієнко. Зважаючи на те, що всі виконавці надзвичайно зайняті люди, час яких розписаний на роки вперед, зустрітися з ними для розмови було надзвичайно складно. Однак Денис Матвієнко знайшов змогу розповісти читачам журналу «Українська культура» історію появи його амбіційного проекту, а також підняти завісу залаштункового життя артистів балетного мистецтва. – Денисе, чим Вас так зачепив «Великий Гетсбі»? Що в цьому творі є актуальним для нашого часу? – Сьогодні вже складно сказати, як і кому прийшла думка взяти за основу балету саме цю історію, але ми влучили в ціль (усміхається). Я думаю, що саме тому зараз дуже легко і комфортно просувається наша робота. «Великий Гетсбі» ідеальний для балету, бо це класика з точки зору драми. Роздумуючи над актуальністю твору, ми, перш за все, вивчаємо героїв, їхні душевні муки. Адже пориви і терзання персонажів вистави близькі людям у всьому світі в усі часи. Нині багато людей упевнені, що нові твори України та їхня тематика мають бути національними. Але це нерозумно. Невже прославляти нашу державу можна тільки в шароварах? Ми хочемо показати дуже сучасний і конкурентоспроможний продукт, який не потребує довгих пояснень. Глядач у будь-якій країні повинен легко вловити ідею твору.

– Чому обрали для написання музики саме Костянтина Меладзе, адже він ніколи раніше не створював музику для балетів? – Ви самі відповіли на своє запитання (усміхається). Костянтин Меладзе приголомшливий композитор, який здатний створювати не тільки трихвилинні хіти, а й складні твори. Насправді ідея створення цього балету почалася саме з нього. На той час у нас ще не було ні теми нового балету, ні хореографа. Лише з’явилася думка створити балет разом із Меладзе. Ідея здалася дуже амбітною і навіть кумедною. Але, як бачите, вона розвинулася в такий масштабний проект. І коли ви почуєте музику, написану Костянтином, одразу зрозумієте, чому саме він мав це робити. Упевнений, що для багатьох його талант серйозного композитора стане чудовим відкриттям. – Хореографом «Гетсбі» став західний майстер. А чи є зараз гідні постановники у нас? – Як я вже говорив, спочатку в цій історії з’явився композитор, потім тема, а тільки після цього вже хореограф. Для нас було очевидно, що ставити «Гетсбі» повинен не просто американець, – це має бути саме Дуайт Роден. Він неперевершений хореограф, який заслужено вважається сьогодні одним із найкращих у світі. До того ж, поставити «Гетсбі» – давня мрія Дуайта. Просто так стали зірки (усміхається). – Чи будуть у Вашому «Великому Гетсбі» задіяні українські артисти балету? – Так, у балеті буде багато українських танцівників, а також артисти з трупи Complexoins Contemporary Ballet і артисти з

Росії. Усього до складу виконавців увійде 28 осіб. Мені, як художньому керівникові проекту, байдуже, звідки родом артисти, мені важливо, щоб вони були професіоналами. Я дуже хотів би бачити серед учасників якомога більше артистів з Національної опери України, але на сьогодні до складу «Гетсбі» входить тільки три представники першої сцени держави. Решта просто боїться брати участь у проекті. Для них це ризик втратити роботу. Я можу їм поспівчувати, але не розумію, чого вони чекають і на що сподіваються. Якщо самотужки не змінити ситуацію, то нічого й не покращиться. Не можна ж нескінченно скаржитися і плакатися в гримерках. Балетний вік занадто короткий, щоб дозволити собі працювати в тому театрі, який не дає тобі професійного росту, не забезпечує цікавою роботою. Без удаваної скромності я можу сказати, що наш проект буде величезним проривом для багатьох його учасників. Більшість із них ми набрали на відкритому кастингу, який у липні провели в Києві. До нас долучилися артисти з різним досвідом. Багато хто й не мріяв танцювати в балеті такого рівня! Шанс потрапити на проект мав будьякий танцівник із будь-якої країни. Ми не обмежуємо свою ініціативу якимись рамками. Цей принцип для нас єдиний на всіх етапах роботи. – Які плани з просування спектаклю в Росії й Україні з огляду на сучасну ситуацію? – У нас заплановано дві вистави в Росії в листопаді: 10-го – в Пітерському БКЗ й 11-го – у Кремлівському палаці в Москві. У Росії є промоутери, які дуже зацікавлені в прокаті балету в

різних містах. Ми нічого не маємо проти, але прогнозувати щось сьогодні складно. – Чи може сучасна хореографія передати всю красу й елегантність балету? Чи в неї інші завдання? Чим вас так приваблює contemporary в балеті? – Звичайно, може! Балет – це той вид мистецтва, який постійно розвивається. Те, що ви сьогодні називаєте класикою, у 20ті роки вважалося модерном. Ми не можемо нині поставити новий класичний балет. Лише час покаже: чи увійде цей балет в історію, чи ні. Але я впевнений, що ми повинні створювати той продукт, який відповідає духові часу. Той балет, який би люди з різним рівнем підготовки захотіли додивитися до кінця. Саме тому в THE GREAT GATSBY ми використовуємо всі найсучасніші технології. Але є й традиційні речі, від яких ми не відмовляємося. Наприклад, симфонічний оркестр. Для багатьох глядачів важливо, щоб звучала жива музика. У нас передбачається оркестр, що складається з 72 осіб. У цьому сенсі все більше ніж класично (посміхається). Якщо говорити про хореографію Дуайта... Складно пояснити це словами (задумується). У його хореографії неймовірно органічно поєднуються різні стилі. Наприклад, в одній виставі дівчата можуть танцювати і на пуантах, і на підборах, і босоніж. При цьому глядач точно розуміє, що він дивиться саме балет, а не танцювальне шоу. Для мене, як для танцівника, сучасний балет – це можливість імпровізувати і відсутність меж. У класичному балеті все обмежено: там є набір позицій і строгі рамки. Ти можеш виконати партію краще, ніж УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

Кадри з відеокліпа Поліни Гагаріної і Деніса Матвієнко «Immortal»

хтось інший: стрибнути вище чи емоційніше зіграти, але не більше того. – Чи існує зараз власна українська балетна школа, або ж вона перебуває на орбіті розвитку російської? – Безумовно, існує. І завжди була, інакше б Україна не постачала артистів балету в усі найкращі театри світу. Проблема в тому, що рівень її з кожним роком все нижчий і нижчий. Майстри йдуть, а педагоги такого ж рівня замість них не приходять. Але головна проблема полягає в тому, що відсутня наступна сходинка для кар’єри. Значна частина перспективних і талановитих артистів одразу після училища їде далі навчатися в інші країни, або ж кілька років випускники працюють у Національній опері, і все одно після цього виїжджають за кордон. Власного поля для реалізації у них немає. – Які майстри танцю справили на Вас найбільше враження, сформували характер танцівника? – Я думаю, що мій характер сформувався без участі якихось майстрів. Хоча все залежить від того, що ви маєте на увазі. Багато в чому мій характер сформувався після того, як я посправжньому полюбив балет. А ця любов з’явилася одночасно з моїми першими успіхами, коли я почав виділятися серед однолітків і отримувати компліменти від педагогів. З того часу я полюбив і балет, і себе в балеті. Гадаю, що саме тоді й почався мій розвиток як танцівника. – Як можете оцінити нинішню балетну школу Росії: чи досі «попереду планети всієї»? А може спадщина Дягілєва і його трупи все ж мала вплив на розвиток західного балету? УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

– Якщо говорити про класику, то краще танцювати, ніж це роблять представники російської школи, не може ніхто. У Росії є одна важлива і незаперечна перевага: там у балет вкладають гроші. Для Кремля балет – це частина іміджу країни, важлива складова бренду. Тому існує багато грантів та серйозне фінансування провідних театрів. Але в Росії, як і в Україні, не вчать сучасної хореографії. Тому в цій царині краще представлені танцівники США та Європи. Однак перевага сильної класичної бази в тому, що класичний артист завжди зможе навчитися сучасної пластики, а навпаки – це вже проблема. Так само, як і в музиці. Якщо ти дуже хороший класичний музикант, то зможеш стати хорошим джазменом, але не навпаки. – Чи зберіг сучасний Великий театр той рівень майстерності і творчої віддачі артистів, який був за радянських часів? Кого із сучасних танцівників можна назвати рівними Лієпі, Владимирову, Плісецькій, Максимовій? – Великий театр був, є і буде висококласним театром, куди неможливо дістати квиток. Повсякчас на горизонті з’являються такі самородки, як ви назвали. Вони завжди є і завжди будуть. – Чим Маріїнський балетний стиль відрізняється від Великого? Чому Ви обрали саме цей театр для формування своєї творчості? – Мою творчість формував не лише російський театр, а й західні школи! Маріїнський і Великий театри дуже різні, але кожен геніальний по-своєму. Стилі, безумовно, відрізняються, та словами це вкрай складно описати.

Коли ти вибираєш театр, то разом із ним обираєш і трупу, і місто, в якому будеш жити. Нам із дружиною Настею дуже подобається Пітер. Для мене він такий же рідний, як і Київ. Це й вплинуло на наш вибір. – Чи є шанс у Національної опери України піднятися до рівня світових оперних театрів? – Звичайно, є! Тут усе просто: потрібно повністю звільнити адміністрацію театру і найняти абсолютно нових людей. Сьогодні це називається модним словом «люстрація». Це єдиний шлях. У театр повинні прийти досвідчені менеджери, які будуть розвивати театр, а не використовувати його для своїх цілей і присвоювати бюджет. Потрібно кардинально змінити підхід. Не можна, щоб у театрі й надалі була відвідуваність тридцять відсотків! Неприпустимо, щоб талановиті артисти масово покидали театр! За півтора року роботи в Національній опері я не тільки підвищив загальний рівень трупи, а й посприяв тому, що відвідуваність театру досягла рекордних цифр. Я кажу це не для того, щоб похвалитися, а щоб предметно показати: це реально зробити! І цього я домігся без реорганізації структури і без будь-якої підтримки театру, використовуючи тільки ресурси свого фонду. Про це можна говорити дуже багато, і я дуже багато вже говорив. Та сьогодні не час для розмов. Настав час рішучих дій. Інакше через рік уже не буде предмета для розмови, бо Національна опера України може перетворитися лише на пам’ятку архітектури.

– Яка доля Ваших постановок у Національній опері, чи є у Вас права на них? – Права на балети Radio and Juliet, Quatro і «Клас-Концерт» залишилися у продюсерського центру «Софіт», яким керує моя сестра Альона. Ці балети оперний театр створив у партнерстві з «Софітом», при цьому центр профінансував усі витрати на постановку. Театр надавав лише артистів і майданчик. Але я впевнений: якби ці постановки ми навіть подарували, вони все одно б не йшли на сцені. Адже директор театру ясно дав зрозуміти, що ці прем’єри – «ганьба» для театру. Права на «Баядерку», яку поставила Наталя Макарова, належать театру, але цей балет теж зник зі сцени. І це при його аншлаговості. Чому? Для мене це велике запитання. – Як Вам вдалося познайомитися з Наталею Макаровою і зацікавити її у співпраці? – Ми познайомилися у 2005 році на конкурсі артистів балету в Москві. Між нами одразу почалися прекрасні робочі стосунки, які згодом переросли в дружні. З’ясувалося, що у нас багато спільного, зокрема ми волелюбні і не терпимо лицемірства. Гадаю, що саме наша дружба спонукала Наталю приїхати до Києва задля постановки «Баядерки». Це був її перший візит в Україну. До цього вона навіть не знала, що у нас є оперний театр, тому мала сумніви, що в Києві працюють артисти гідного рівня. Але завдяки нашій дружбі Макарова таки зважилася на постановку. Хоча вже тоді було зрозуміло, що мене хочуть «прибрати» з театру, тож цю прем’єру всіляко намагалися саботувати. Для Наталі це стало шоком, адже вона багато років живе в США і давно не стикалася з такими методами

театр

Активні обговорення «Великого Гетсбі» з сестрою Оленою Матвієнко та хореографом Роденом Дуайтом

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

роботи. Коли ж таки стався скандал, пов’язаний із моїм звільненням, вона хотіла навіть розірвати контракт. Бо для Макарової важливо, щоб її постановка не втрачала первісного високого рівня. Адже нині в театрі його просто нікому контролювати. – У Вас балетна сім’я. Як це позначилося на Вашому дитинстві? Чим займався маленький Денис у той час, як однокласники грали у футбол? – Звичайно, грав у футбол і навіть робив великі успіхи (усміхається). Я з дитинства любив успіх, мені подобалося виступати перед глядачами. Любив залаштункове життя. Мене заворожував театр, тому я з легкістю зважився на вступ до хореографічного училища. Звичайно, тоді я не розумів, із чим мені доведеться зіткнутися. Але сьогодні я абсолютно впевнений у тому, що зробив найправильніший вибір у житті. – Чому найголовнішому Вас навчили батьки – теж артисти балету? – Напевно, науці виживання (сміється)! Усе своє дитинство я подорожував разом із батьками. Ми часто змінювали не тільки квартири, а й міста. Жили і в Дніпропетровську, і в Сочі, і в Криму. Тому ми з сестрою повинні були навчитися спілкуван-

ню з різними людьми, швидко заводити друзів і бути легкими на підйом. Насправді родина мене дуже багато чому навчила. Хоча деякі речі усвідомлюєш тільки тоді, коли сам стаєш батьком. – Ваша сестра Альона віддана і балету, і вам. А чи були в дитинстві у вас такі ж дружні стосунки? – Вона моя улюблена сестричка і з самого народження була моєю найближчою людиною! – Раніше вважалося, що балерини приречені на бездітність і служіння самій сцені. Чим зараз керуються артистки балету, народжуючи дітей? Як Ваша дружина Анастасія поєднує сцену і сім’ю? – Раніше справді побутувала думка, що балерини не можуть дозволити собі сім’ю, і дуже мало хто з них народжував дітей. Вважалося, що поява дитини – це фінал кар’єри. Сьогодні балерини народжують малюків і вже через кілька місяців виходять на сцену. Цікаво, що в той час, коли Настя пішла в декрет, у Маріїнському театрі був справжній бебі-бум. Одночасно завагітніли ще п’ять провідних балерин. Це викликало в театрі певні проблеми, але всі дівчата дуже швидко повернулися у форму. Сьогодні навпаки: вважається, що після народження дити-

ни балерина краще танцює. І справа не тільки у фізіології, а насамперед у тому, що в танцівниць починається справжній робочий голод. Адже балерина, яка досягла рівня солістки Маріїнського театру, за все життя майже не відпочивала, а тут у неї випадає кілька місяців без роботи. Звичайно, вагітність та догляд за дитиною не можна назвати відпусткою, але це час без звичних тренувань. До того ж, статус мами свідчить про її цілеспрямованість і працездатність. У Насті після декрету відбувся величезний професійний стрибок. За той сезон вона станцювала стільки прем’єр, скільки багато хто не осилить і за все життя. Звичайно, це дуже важко фізично. Думаю, що будь-якій працюючій жінці не дуже просто поєднувати сім’ю і кар’єру, але мами-балерини – це взагалі – супергерої (сміється). Враховуючи досвід Вашої родини, можна очікувати, що Ви віддасте доньку в балетну школу? Адже здібності у неї закладені генетично. Це її життя і її вибір. Якщо вона захоче, то ми не будемо її відмовляти. – Як Ваші колеги в Маріїнці ставляться до подій в Україні? – Знаєте, балетний світ дуже маленький і дуже змішаний. У

трупі одного театру обов’язково будуть представники різних країн. Тому в балеті заведено не обговорювати політику. До того ж, коли ти цілий день перебуваєш у репетиційній залі без доступу до Інтернету і телебачення, то просто не встигаєш стежити за всіма подіями. – Чи залишилася образа на Батьківщину за те, як із Вами вчинили в Національній опері України? – Не буду приховувати: це був важкий етап у моєму житті. Коли ти щиро віриш у те, що робиш, і живеш цим, а потім отримуєш підступний удар... це змушує замислитися. Однак я поділяю поняття «Батьківщина» і «Національна опера України». Я не можу берегти образу на Батьківщину за те, що зробило керівництво театру. Тим більше, що це керівництво уособлює швидше СРСР, а не нову Україну. А те, що я так сильно заважав дирекції, свідчить лише про те, що я все зробив правильно. І надалі я буду дуже серйозно ставитися до підписання детального контракту. Думаю, що над цим документом працюватимуть уже кілька юристів (усміхається). Аліса МАЛИЦЬКА Фото надані прес-службою Дениса Матвієнко

Репетиційний процес триває

Українські піруети «Великого Гетсбі»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

Людмила Смородина: «Ми тепер купуємо зброю і бронежилети, бо колись жаліли грошей на культуру» 62

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

Прима Національного театру імені Івана Франка Людмила Смородина служить першій сцені нашої держави вже 35 років. Актриса виходила на кін з легендарними франківцями. А тепер уже і її вважають корифеєм вітчизняного театру

мородина прожила разом із колективом найбуремніші роки в житті України, відчула на собі усі перипетії творчої долі артиста. І тепер вона з тривогою вглядається в майбутнє. Адже її театр завжди був на передовій нашої національної культури і свідомості. Але нинішні культурні реформи не завжди дбають про митця і не цілком сприяють мистецтву. – Зараз активно обговорюється введення контрактної системи для працевлаштування театральних акторів. Чи спростить це життя творчим людям? – Будь-який контракт сьогодні – це акторські трагедії. У мирний час, коли в акторів є багато варіантів заробітку, контракти можливі. Але сьогодні, коли таке безробіття, кіно немає, а театрам обрізають фонд заробітної плати, ця система призведе до повної незахищеності в нашій професії. Театральних артистів у часи незайнятості на сцені завжди рятувало від безнадії кіно, воно й фінансово нас підтримувало. Але вже на моїй пам’яті, після 90-х років,

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

кіномистецтво згорнуло свій розвиток. І що таке у великому театрі контрактна система? Це дуже болісна тема. Усе залежить від стосунків окремих особистостей. От приходить режисер і не бачить нікого в трупі, окрім Васєчкіна і Пєтічкіна. А ти, хоч у сто разів талановитіший і розумніший, йому не подобаєшся. І що робити акторам, які до цього працювали у театрі, віддали йому все своє життя і душу? – То актор залежний від будьякого навіженства режисера? – Так. У мене бували часи, коли режисери мене просто не бачили. Мені тоді просто не продовжили би контракт. До того ж жіночих ролей у театрі дуже мало. А у моєму нинішньому статусі і віці їх узагалі обмаль. – Виходить, що контракти вигідні лише керівництву? – Та й керівництву це не дуже вигідно, бо це людські долі. Колись у нас у театрі вирішили відправити на пенсію всіх корифеїв, бо для них не залишилося ролей в театрі. І всі вони один за одним пішли на той світ – не пережили такої наруги. І це лягло тягарем на совість керівництва.

Безумовно, в театрі є актори, які майже не виходять на сцену, і не хочуть виходити. Звикли бути нахлібниками і задарма отримувати гроші. Із цими, безумовно, потрібно прощатися. Але більшість незайнятих акторів – це ті, хто від цього страждає і чекає свого часу. І це дуже непросте питання, бо незатребуваність іноді триває по тричотири роки. – А у Вас були роки простою? – Так, за часів моєї юності. Мене одразу після інституту взяли в трупу театру, призначили ролі, але я жодного разу не вийшла на сцену. Пам’ятаю, як режисер Володимир Оглоблін запропонував мені грати Рашелі у «Вассі Железновій». Я вивчила роль, але у спектаклі так і не з’явилася. Якби тоді була контрактна система, то мене б одразу попросили з театру. Ніхто ж не буде розбиратися, чому ти не задіяна в репертуарі, і хто винен. І ніхто не питатиме режисера, чому він не дає працювати актрисі, хоча вона призначена на роль. Актори абсолютно не захищені від свавілля режисерів – ні званнями, ні талантом, ні зв’язками. Тут головне тільки індивідуальне режисерське бачення.

– У всіх акторів бувають скрутні часи, чи є щасливчики? – Не думаю. Навіть у Богдана Ступки були дуже хворобливі репетиції, які він болісно переживав із режисером Володимиром Оглобліним. І при контрактній системі навіть Богдан Сильвестрович міг би мати проблеми. Ніхто від цього не застрахований. А той режисер, що мучив Ступку, за талантом і здібностями, може, й не був його вартий. Це потім Богдана Сильвестровича мріяв бачити у своїх спектаклях кожен режисер. Наталя Сумська теж у якийсь час не мала гідних ролей. І як пережити такий період? Має бути захист акторів. Але сумніваюся, що контрактна система це передбачає. У нас не існує ні агенцій, ні профспілок, ні корпорацій, де б акторів забезпечували роботою, захищали в періоди простою. – Богдан Ступка колись говорив про введення контрактної системи в театрі? – Ні, він завжди боронив акторів. Говорив, що є такі театри, як, наприклад, Комеді Франсез у Парижі, де трупи культувуються роками, де бережуть традиції. Це такі священні корови

театр

Сцена із спектаклю «Дами і гусари»

національної культури. І такий театр має бути в Україні. Театр імені Франка – це перша сцена держави. І до акторів, які тут працюють, має бути шанобливе ставлення. Бо якщо вони працюють у такому колективі – це уже визнання. Чому потрібно перетворювати національний театр на забігайлівку, де перекрутився два-три роки, а потім побіг шукати інший контракт? Богдан Сильвестрович постійно наголошував, що в нашому театрі працюють найкращі митці, їхню селекцію проводив ще Володимир Данченко. Подивіться, які у нас імена: такого сузір’я немає в жодному театрі Україні. Тому вони мають бути захищені. – Як театр змінився після смерті Богдана Ступки? – Наш театр двічі пережив величезну втрату. Бо коли помер Сергій Данченко, то наче сон-

це закотилося. Ми впали в таку прірву, що не вірили в майбутнє. Але Богдан Сильвестрович так любив театр, так ретельно ним займався, що зміг подолати кризу. Кожний актор міг до нього зайти поплакатися, порадитися, попросити допомогу. Нині у нас інший театр. Я весь час, коли проходжу біля вікон Богдана Ступки, дивлюся, чи вони світяться. Я ще не звикла, що його більше немає. Але ті вікна пусті та німі, і моє серце щоразу стискається. Зруйнувати легко, а от відродити... Не можна за віянням часу руйнувати те, що створювалося поколіннями. – А що Ви думаєте з приводу ідеї передачі національних колективів під юрисдикцію міста? – Якщо це станеться, ото п’ятак ціна усім, хто нині прийшов до влади в Україні. Які б не були

часи, чому потрібно економити насамперед на культурі? Ми вже доекономилися, що купуємо зброю та бронежилети, бо колись жаліли коштів на власне кіно, театр, літературу, музику. І цю нішу зайняла російська пропаганда, яка підносила усе своє і принижувала українське. Добре, що у нас є ще гідний театр, який збирає повні зали, і формує національну свідомість. То ще й це маємо втратити? Навіть у найстрашніші часи Майдану, коли летіли коктейлі Молотова, звучали постріли, і люди, які там стояли, не знали, чи переживуть ніч, спектаклі у нашому театрі не відмінялися. А на польській виставі «Дами і гусари», коли персонажі кричали: «Слава Польщі! Слава Франції!», «Слава Україні», глядачі в залі вигукували: «Героям слава!» Бо

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр мистецтво потрібне нації так само, як хліб. Людей не можна заганяти до одного лише телевізора, де звучить суцільна брехня. Жоден серіал не замінить живий театр, коли глядач бачить емоції акторів, їхній блиск в очах. А тепер потрібно все це знищити, щоб витрусити трохи грошей. Ті мізерні кошти, що витрачаються на культуру, нікого не врятують. Але їхня відсутність може вбити те, що з таким болем ми берегли. Театр не проти допомагати грішми. Ми відкриваємо театральний сезон благодійною виставою «Назар Стодоля», кошти з якого будуть перераховані бійцям АТО. А під час Майдану ми грали благодійний спектакль «Кайдашева сім’я». – Театр Франка часто їздив на гастролі у міста, які сьогодні в зоні АТО?

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

– Так, ми були у Донецьку. Але гастролі театру – це складна адміністративна робота. Потрібно все прорахувати – чи буде на виставах глядач, чи є попит на театр. Ми ж не можемо самі по собі приїжджати, без запрошення місцевої влади. А в Луганську я взагалі ніколи не була. Я так розумію, що це не дуже театральне місто, і нас там не потребували. Там була інша мета – засіяти в районах російську культуру. Жителям насаджувалася ідеологія, що все російське – це добре, а українське – погане. – Ваш театр першим за часів незалежної України почав їздити на гастролі в Севастополь. Як Вас приймали? – Прекрасно. Були повні зали. Гастролі в Севастополі відбувалися з ініціативи Богдана Ступки. Він завжди розумів, що це

наша культурна місія, що театр несе в Севастополь українське слово. Адже всі вистави йшли українською, і глядачі сприймали їх на «ура». У мене там є безліч фанатів, ми досі спілкуємося. І вони не приховують свого розчарування, що театр за цих обставин не гастролюватиме в Криму. – А були у Вас там зустрічі з моряками? – Так. Спочатку нас запрошували навіть на кораблі російського флоту. Нас прекрасно приймали. Потім чекали тільки на кораблях українського флоту. А в останні роки моряки вже нас у себе не чекали, приходили тільки на вистави. Останні гастролі (вже без Богдана Ступки) взагалі були дивними. Наші актори грали уже не в Театрі імені Луначарського, а в якомусь клубі. І це вже були дзвіночки, що

не все там гаразд щодо українського. – Театр Франка завжди називали театром високого стилю. Чи залишився цей рівень сьогодні? – Аякже. Усі ми були виховані Сергієм Данченком, тому й несемо цей високий стиль. Сергій Володимирович ретельно займався акторами. – Важко, мабуть, було потрапити у таку трупу? – Так. До цього в театр Франка молодь не брали кілька років. Тому це була подія для всіх франківців. Зі мною в 1978 році на службу поступили Поліна Лазова, Ірина Дорошенко, Олександр Логінов. Ціла обойма випускників театрального інституту! І тоді ж таки прийшов художнім керівником Сергій Данченко. Він привіз із собою Богдана Ступку і Віталія Роз-

театр

Цією виставою за єдиною п’єсою Тараса Шевченка франківці відкрили новий театральний сезон. Всі гроші, виручені від продажу квитків, колектив передав на потреби бійців у зоні АТО

Назар Стодоля УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр стального. Тому ми, молодь, дуже переживали: чи сподобаємося йому. Але Сергій Володимирович дуже приязно до нас поставився. Пам’ятаю своє перше враження: Данченко видався мені дуже красивим. Він тримався природно, не потеатральному. Уже потім, коли я дізналася, що він за фахом геолог, то зрозуміла, звідки ця природність. А ще він мені часто допомагав вибирати прикраси з дорогоціннім камінням. Якось приходжу до Сергія Володимировича із запитанням, чи моя золота каблучка справді з аметистом. А він сміється: «Та це ж скло! Наступного разу перед купівлею покажи камінь мені, і я тобі скажу, скільки він насправді коштує». До Данченка можна було прийти і пожалітися, порадитися. А ще він ніколи акторів не хвалив. І це було дуже мудро. Адже не можна нас захвалювати і кричати: «Ти геній!», як це часто відбувається в театрі. – Чому? – Бо актор починає в це вірити і перестає професійно рости. Артисти наче діти: перегодуєш цукерками – розвивається діатез. У нас такий фах, що кожного дня потрібно доводити свою майстерність. Із кожною новою роллю усе відбувається заново: розуміння характеру, вживання в образ, репетиції, пошуки. І тут потрібно постійно вчитися. Я бачила, що стається з артистами, коли їх хвалять... Данченко це знав. Найбільше, що він міг сказати: «Може бути...» І це була найвища похвала. Щоправда, своєю поведінкою він давав акторові зрозуміти, що той рухається в правильному напрямку. Але це було видно тільки йому, і не викликало заздрощів у колег. – Тож одразу після інститутуту здійснилася Ваша мрія – стати франків’янкою? – Я мріяла після отримання диплома поїхати в Москву чи Ленінград – вважалося, що там більше можливостей для акторів. Я вже розповідала історію, як я врешті досягла свого і приїхала до Товстоногова в БДТ. Але раптом втратила голос. І тут я зрозуміла, що це знак долі. Повернувшись до Києва, я отримала усі найкращі ролі, на які тільки могла сподівати-

ся: Інгельгерду у фільмі «Ярослав Мудрий», Олену Андріївну в спектаклі «Дядя Ваня», Гермію в експериментальній виставі «Сон у літню ніч». Провидіння мені показало, де моє місце, і що я маю робити. – Як складалася Ваша доля в театрі? – Нині розумію, що мені не має на що скаржитися. Данченко забезпечував мене серйозними ролями. Я зіграла Ваніну в «Житейському морі» Карпенка-Карого. А згодом у мене з’явилися й драматичні героїні – Гонерілья

ка. Безумовно, у Богдана Сильвестровича була своя школа, він привів у театр власний акторський курс, який навчався на наших спектаклях. І сьогодні найкращі з них працюють із нами на одній сцені. – А який театр сьогодні? – Нині всі в очікуванні – куди попливе наш корабель? У Тихий океан, гарненьке озерце чи взагалі опиниться на мілині. І це хвилює всіх, бо ніколи раніше актори так активно не відвідували прем’єри. Адже нові вистави – це свідчення нової лінії розвитку театру.

в «Королі Лірі». Під час репетицій спектаклю Данченко підізвав і сказав: «Не шукай нюансів, малюй героїню широкими мазками». І ці кілька слів одразу вказали, як мені створювати цей шекспірівський характер. А ще Данченко був чудовим вихователем. Коли в акторів починалися фанаберії, то він одразу ставив їх на місце. У нього провідний артист після головної ролі міг отримати епізод чи навіть постояти у масовці. Єдиного разу я отримала від Данченка комплімент – за роль королеви Аквітанської в «Генріху IV». – А яким був театр Ступки? – Це було природне продовження театру Сергія Данчен-

– Вас часто запрошували зніматися в російських серіалах. Яке було ставлення до українських акторів із боку російських продюсерів? – Хороше, бо якщо запросили, то вже оцінили. В одному з фільмів я грала разом із Сергієм Маковецьким, і він в кінці подякував продюсерам, що вони запросили мене як головну його партнерку. А в «Єфросинії» Валерій Золотухін жартома постійно дорікав продюсерам, що я не граю його дружину, і вимагав, щоб переробили сценарій, і навіть придумав для нас обох сюжет (сміється). З іншими акторами теж складалися гарні стосунки. Ми по-

тім листувалися в соцмережі, але наші оцінки сучасних подій дуже різнилися. Тому я їм написала: «Я не хочу вас втрачати. Я розумію, що ви не можете повірити в зло, що коїться у вашій країні, вважаєте себе патріотами. То чому ж не дозволяєте мені бути патріотом України? Тож давайте просто не чіпати ці теми. Ми актори, колеги. І це головне». І вони перестали постити ненависть до України. А це означає, що вони поважають мою позицію, і мені це приємно. Але були й такі, яких я «повикидала з друзів». – Чи правда, що оплата роботи українських акторів у серіалах була в кілька разів менша, ніж російських? – Так. І з цим просто неможливо було боротися. Якщо тільки починаєш розмову, що твій статус народної артистки України набагато вищий, ніж юної виконавиці з Підмосков’я, то ніхто з цим не сперечається, але потім за сценарієм тебе або вб’ють, або відправлять назавжди за кордон: приберуть твою роль із серіалу. – Яке хобі вам дозволяє відволікатися від акторських проблем? – Я збираю картини. Почалося це несподівано. Ще в 90-ті я познайомилася з китайською художницею Мао Мао, яка приїхала до нашої країни в рамках культурної програми Китаю. Близько тисячі молодих людей з Піднебесної влада відправила працювати в різні країни світу, щоб вони розповідали про китайську культуру і філософію життя. Мао Мао вибрала Україну, бо вважала, що тут живуть надзвичайні люди. Нас познайомили в майстерні. Я закохалася в її графіку з дивними образами та ієрогліфами. Мао мені розповіла, що вони означають, і я її купила. Нині цієї художниці немає серед живих, але саме вона поклала початок моєї колекції. Я почала активно відвідувати виставки, і мені все хотілося мати вдома. Так я потроху поповнювала колекцію – купувала в художників вроздріб, торгувалася, щось і дарували. Живопис для мене – найбільша втіха. Ліліана ФЕСЕНКО Фотознімки Валентина Ландара, Валерії Ландар УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

театр Виставу «Фредерік» драматург Ерік-Еммануїл Шмітт створив спеціально для французького актора Жана-Поля Бельмондо. Прем’єра відбулася в паризькому театрі «Комеді Франсез»

Роль Мадемуазель Жорж стоїть особняком в творчості Людмили Смородиної. Вона зіграла стару потворну жінку, яка колись була відомою акторкою. Актриса любить цю роль, бо вона дозволяє їй перевтілитися в абсолютно інший образ

театр

Фредерік або Бульвар злочинів

театр

Дами

і гусари

Творчий дует цих двох акторів триває понад 30 років. На часі нові проекти за їх участі

театр Цей водевіль за п’єсою польського драматурга Олександра Фредо режисер Юрій Одинокий поставив як бенефіс народного артиста Леся Задніпровського. Людмила Смородина вкотре вийшла на сцену його партнеркою

театр

театр Цю виставу режисер Ігор Афанасьєв поставив по власній п’єсі у 2012 році. В ній їдеться про мораль акторської еліти

Небо і земля Прообразом героїні Смородиної стала Джулія Робертс. Акторка достовірно втілила примхливий характер героїні. Вистава недовго перебувала у репертуарі. Однак повністю розкрила можливості прими театру

театр

Піаф

Прем’єра спектаклю «Піаф» відбулася у 2008 році. Його створив поет Юрій Рябчинський на музику актриси Вікторії Васалатій, яка зіграла Едіт Піаф. Автори вистави спеціально відвідали Париж аби передати атмосферу міста

театр Людмила Смородина отримала роль Смерті. Цей інфернальний персонаж автори придумали для того, щоб показати мужність і безстрашність Едіт Піаф. Втілення образу акторкою було відзначено увагою критиків

література

НЛО у просторі Одеси УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література В 2010 році Одеса збагатилася новим літературним об’єднанням, а місцевий колорит додав свіжості процесу витинання слів. Завдання угруповання, за словами самих учасників, — зробити політ НЛО цікавим, таємничим, захоплюючим та неординарним

накова постать цього угрупування поет Олекса Губський зробив своє дітище відомим у літературному середовищі України. А от «що то було», і як воно «по небу пливло», журнал «Українська культура» дізнавався у беспосередньо у Олекси Губського. – Що змусило вас переїхати з Харкова до Одеси, і яким чином ви стали одним із фундаторів такого явища, як НЛО? – До Одеси був стольний Київ, де я проживав протягом п’яти років. Займався громадськополітичною діяльністю, й Одеса стала продовженням цього шляху. До того ж, місто мені близьке та дороге – моя дружина з цих країв. Головне те, що в Одесі багато патріотів, яскравих творчих особистостей. Та й саме місто сповнене колориту та неповторного шарму. Ініціатором створення НЛО став відомий громадсько-політичний діяч Андрій Юсов. Корінний одесит, який не на словах, а на ділі доводить свою відданість українській справі. Тому ідея створення НЛО належить саме йому. Крім того, Андрій виступив і меценатом цього проекту, знаходячи ресурси для втілення наших творчих планів. Для мене ж стало несподіванкою, що Південна Пальміра на той час не мала жодного україномовного літературного УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

об’єднання. Постало завдання – виправити ситуацію. Як показує досвід, ставка, зроблена на освіту та культуру (у цьому випадку на літературу), завжди є виграшною. Уже за місяць пошуків у нас було достатньо людей, щоб проводити повноцінні літературно-музичні вечори, акції, перформанси. А за чотири місяці ми вже брали участь у літературних фестивалях, зокрема поїхали на Літературну сцену фестивалю «Країна мрій», де гідно виступили. – НЛО – це спроба подолати стереотипи про Одесу, яка у масовій свідомості асоціюється з російськомовною літературою? – Українська російськомовна література – по-своєму унікальна, і має в Одесі значне поширення та багато гучних імен. Але ми не збираємося з ними конкурувати. У нас своя парафія. Серед жителів більш ніж мільйонного міста є багато таких, які щось пишуть. Пишуть різними мовами: російською, українською або кількома. Завданням було знайти в цьому місті насамперед україномовних цікавих авторів і запропонувати їм оригінальний майданчик для самовираження, спілкування, обміну досвідом. У творчої особистості з’являється стимул творити тоді, коли вона знайшла своє середовище, уважного слухача-

читача, відчула смак визнання та слави. Ганна Костенко, Анатолій Хромов, Діана Попкова, Олександра Григор’єва-Горст, Юрій Власішен та інші – одесити, які вже здобули свої літературні перемоги, видали власні книжки, заявили про себе на всеукраїнському рівні. Мені завжди приємно перебувати в їхньому товаристві, радіти їхнім творчим успіхам. – Наскільки «комфортно» існувати українському поету в іншомовному середовищі? – Це питання не стосується фаху чи соціального походження. Це більше стосується громадянської позиції окремо взятого індивіда. Я свій вибір зробив ще на початку 90-х, коли навчався в Харкові й відколи почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Для мене питання мови тоді стояло дуже гостро та принципово. І в російськомовному середовищі часто виникали побутові та ідеологічні конфлікти. Зараз ситуація змінилася на краще. На наших очах формується українська політична нація. На одеському Євромайдані питання мови не стояло. Люди вільно спілкувалися так, як зручною для них, зайвий раз демонструючи, що мовне питання роздмухується нашими ворогами, аби нас посварити та поділити. Біля пам’ятника Дюку де Рішельє стояла одеська творча інтелігенція. Саме ці люди були

література

Нова література Одеси (НЛО) – літературно-мистецьке угруповання, до якого входять молоді одеські поети, письменники, музиканти, а також усі ті, кому цікава сучасна українська література

Кобзарювання Майстер-клас від Олекси Губського

найактивнішими під час проведення різних революційних акцій. Нам, як організаторам одеського Майдану, вдавалося без особливих зусиль перетворювати черговий мітинг на музично-поетичний вечір. Причому багато «новоявлених революціонерів» почали писати українською. Що ж стосується літературного процесу, причетні до НЛО творять українською та російською, дехто намагається білоруською та іншими мовами. Інколи, на творчих вечорах, ми виступаємо спільно з авторами із російськомовної тусовки, змагаємось у форматі слему. І тут на перше місце стає не мова, а якість твору, харизма автора й артистичність. – Як виникла ідея читання поетичних текстів на балконі? «Остання барикада» провокує на нестандартні ходи? – Не для того створювалося НЛО, щоб заганяти себе в тісні тенета академічних зал.

Ми – мешканці дахів та парків, водночас для нас є рідними підвали нічних клубів та легендарні одеські катакомби. Тому ідея почитати на балконі не є для нас чимось неординарним. Найголовніше, що ця акція була проведена на дуже високому рівні, про неї почула вся Україна. «Патріотичний балкон» одеситки Вікторії Сибір вже давно став однією з візитівок української Одеси, зокрема символом боротьби та непокори. Переконаний, що такі акції всеукраїнського масштабу в Одесі стануть регулярними. І, звичайно, «Остання барикада» – на висоті! – Ви відомі не тільки як поет, вас знають і як майстра кобзарського співу. Звідки така серйозна увага до традиції? – Моє рідне місто Харків ще на початку ХХ ст. вважалося столицею кобзарства. Вчені-етнографи, які вивчали це унікальне явище, виявили, що саме в Харкові на той час кобзарювала найбільша кількість незрячих співців-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Олекса Губський під час виступу

бандуристів. Потім історія має трагічну розв’язку: носії давніх співочих традицій нашого народу були безжально винищені в 30-х рр. безбожною радянською репресивною машиною. Одним із осередків українського патріотичного руху в Харкові початку 90-х років була родина Черемських. Коли я після школи долучився до українського патріотичного руху, то познайомився з Костем Черемським, який грав на старосвітській традиційній бандурі, ретельно досліджував цю традицію й організовував у Харкові чисельні конференції та кобзарські фестивалі. Саме він став засновником Харківського кобзарського цеху на додачу до Київського, який вже існував давно. Під його керівництвом я почав виготовляти кобзу. Потім вже в Києві, під керівництвом майстра Сергія Перехожука, я завершив виготовлення інструмента. Згідно з давнім кобзарським звичаєм на свято Трійці освятив кобзу в храмі. Почав опановувати давній репертуар. А коли потрапив до Одеси, УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

то познайомився з Максимом Трубніковим – поетом, музикантом, фронтменом одеського фолк–рокового гурту «Друже Музико», який став моїм побратимом та однодумцем. Він теж цим загорівся і невдовзі власноруч зробив собі кобзу. Ось так у сучасній Одесі ми започаткували (відродили) кобзарство. При нагоді кобзарюємо просто неба, виступаємо в навчальних закладах, у засобах масової інформації. Така просвітницька робота для цього міста конче необхідна. Люди дізнаються про своє минуле, осягають глибини нашої традиції. – Яка доля кобзарського цеху, заснування якого ви свого часу планували? – Згідно з давнім кобзарським звичаєм, який існує і серед сучасного кобзарського товариства, – для того, щоб називатися кобзарем та мати змогу заснувати територіальний цех, треба скласти іспит перед цеховою старшиною – так звану «одклінщину». Для цього ще треба багато працювати над репертуаром, опановувати інструмент.

Поки що наш одеський тандем ми назвали (суто формально) «Одеською кобзарською майстернею». Врешті, ці формальності – хто як називається – не є важливими. Наприклад, Київський кобзарський цех, попри те, що існує більш ніж 40 років, як громадське об’єднання, досі не є офіційно зареєстрованим. Але це не заважає товариству плідно працювати й виконувати свою священну місію: зберегти кобзарсько-лірницьку традицію в автентичному вигляді й передати цей скарб нащадкам. – Що чекає на поета Олексу Губського з огляду на сучасні тенденції в літературному процесі? – На жаль, ніколи не переймався цим питанням. Для мене поезія і надалі залишається не більш ніж хобі, цікавою вправою зі словотворення в часи натхнення. Значно цікавішим є організовувати літературний процес, відкривати нові імена і... кобзарювати. Руслан ОНОПРІЄНКО

література Поет Олекса Губський представляє на сторінках «УК» власну добірку римованих текстів

Олекса Губський Вибране

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література Аеродром «Коротич» Між хмар, де пасуться метелики та цепеліни, І пальчики гоють, обпечені жаром комет, Там слизиста сохне і юні серця цепеніють, Відірвані вперше від ґрунту на кілька «кеме». Стаєш невагомим, бо прірва пащеку відкрила, Яскріють зіниці, і хвора душа ожива. Нас виблює з черева дивний дракон ґвинтокрилий, Щоб зграйку пухнастих кульбабок ловила трава. Дурієш від дози потужної адреналіну... Та купол розкрито. Хай Бозя тебе береже! І виснеш на стропах, неначе павук в павутинні, І зириш на землю, немов на яйце Фаберже. Крізь лінзи сльозин обсервуєш ретельно це чудо. Снують поміж берців нужденні твої земляки, Що в справах щоденних не бачать сердеги й не чують: «Коротич – forever! На многії дні і роки!» Цей люд метушливий ще прагне пришестя Месії, Ця твердь пошрамована спрагло очікує злив. Ти любиш цю землю, як люблять кроти й гречкосії, Ти любиш це небо, як Карлсон, напевно, любив! На те воно й небо – як очі коханої – синє, На те й терпеливе, щоб втерпіти витрішки ці... Що ж, нене-землице, вітай свого блудного сина Ударом по ребрах і ляпасом трав по щоці!

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Початок Народженому в дні Майдану «Нація – це безліч нулів, на чолі яких стоять одиниці» Д. Донцов Немов на полюванні пильний лис, Твій тато під «пологовим» на чатах. Майдан, Великий Луг та Чорний Ліс На тебе вже втомилися чекати. Вготовано для тебе сто доріг – Шляхи забур’янілі, захаращені... Було знамення – пишний, дивний сніг, Такий, яких на світі не бувало ще. Запорошив цей високосний рік, Обпік сльоту оранжевими цятками. Цей перший сніг – як сина перший крик, Як перша кров – всього лише початком є. Його хода – потужна й молода, Його стезя дороговказом стане, Щоб син знайшов по снігових слідах Братів по крові, зброї та повстанню. Він, однозначно, стане бунтарем. Наосліп, врукопаш, притьмом повз тата! Він, неодмінно, там, де бою рев. Прийде пора – повстане, щоб повстати. Настане мить, і вовчиком прудким На волю, в степ гайне за сіроманцями… Він – радість, сум, тривога для батьків, І одиниця бойова для Nації.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Жменя парамілітарних сонетів із циклу «Кримський анабазис»

Бахчисарай Це слайдів різнобарвний вінегрет, Це вічних сфінксів непорушний спокій, Це дві змії зчепилися жорстоко, Це смайлик, що вінчає мінарет. Це ханський бездоганний реманент, Це слізки полонянок яснооких Спалахують в фонтанах та потоках, Це любощів невизбираний мед. Це сад закамуфльованих бажань. Гостинно пригощають тут, хоча В поході споживати не годиться, Та попри те, що не велить звичай, Нащадки буйночубих розбишак П’ють мирову з нащадками ординців.

Серпень. Зорепад В прицілах провідних обсерваторій, На просторі від Сяну до Кубані, Ширяють зорельоти дзуськи п’яні, Валандаються юрби інфузорій, Ангелики шикуються бадьоро, Мов спалахи очей Урус-Шайтана, Серця заброд шрапнель небесна ранить. Це діток губить Всесвіт неозорий. І стійкових залишивши на чатах, Підстрелений загін лягає спати. Та варта просинається щоразу, Коли, згубивши галактичну трасу, Урвавши свій космічний маршкидок, Дурна зоря влучає в казанок.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Аю-Даг (Ведмідь-гора) Аж ось вона – благословенна мить, Коли важкі військові черевики, Бравурно буцнувши божву багатолику, Бруднять брутально байкову блакить. І пофіг їм, що кам’яний сусід Цю воду хлебче й час від часу рика, П’яниця, волоцюга превеликий,

Ангарський перевал – Чатир-Даг Коли нога ковзне за перевал, Небесна синь з’єднається з морською. Цілющою живицею напоїть Мандрівників потомлений кагал Стихії життєдайної хорал. Там в шурхоті примарного прибою Валторни, тулумбаси та гобої Лабають маршів переможний шквал. І ти легкий, дзвінкий як «мессершмідт», Котрий вдихнув цей драйв на повні крила, Обмацуєш прицілом краєвид. Бо звідси, мов з письмового стола, Здається, можна плюнути — й поцілиш В підсмажені на березі тіла.

Ведмідь, то він і в Африці Ведмідь. Гамує вічну спрагу з бодуна, Не помічає зовсім, що рідня Краплистим смутком розписала небо. Ведмедиця Велика й Ведмежа, Суміжних зір роздмухуючи жар, З тайги небес зовуть його до себе.

Алушта Дорогоцінним бурштином дівчат Оздобив килим пляжу бог Ярило. Й на кожен персик зніженого тіла Випліскує гарячий шоколад. Звабливою морзянкою цикад Пульсує Всесвіт. Й хтиво пестять хвилі Дівочі стегна й перса обважнілі І нам дано торкнутись цих принад! І ми накуштувались цих плодів, Та любощі втомили козаків, Бо знову ваблять гори звіддаля. Облиш ґвалтовність поз відвертих Й хрестоматійний контур корабля, Котрий вже тиждень нудиться на рейді.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література Штиль Керманичу, протри свої баньки! Поглянь, як хлопці киснуть без роботи. Бо військо без війни — гниле на дотик, Паскудне, як з кефіром огірки. Це зграя мародерів-гопняків, Що здатна нажиратись до блювоти, Ґвалтовно мордувати пішоходів Й паплюжити культурні пам’ятки. Оно, дивися — установи владні Кубло сепаратизму та гордині, Розпочнемо локальні дії нині! Вони зазнають глуму й плюндрування, А зганьблене ганчір’я триколорне Нам шкарбани онучами огорне.

Муравським шляхом Муравським шляхом, суходолом скутим, Берцища, зголоднілі від ходи, Вертаються, щоб знову одягти Ядучих буднів одностайні пута? Твою звитягу годі осягнути. Крізь гамір станцій, мов крізь блокпости До тихих вод спромігся донести Трофеї, здобич праведно здобуту, Скарби сакральні, щирі та ясні: Чумацьку стежку солі на спині, В кишені жменю гальки та піску. Засмагу, ніби орден «За заслуги» Й війни худий, довготелесий «люгер», Що борсається хижо в речмішку…

Сарана Із диму вийшла сарана на землю, і дано було їй силу, яку мають земні скорпіони. І сказано було їй, щоб не робила шкоди траві земній й ніякій зелені, і ніякому дереву, а тільки одним людям, які не мають печаті Божої на чолах своїх. Об’явлення Св. Іоанна Богослова Крізь дим проклять, струнким сталевим клином, Під зойк сурми, зі спритністю хорта, З пітьми на людство вирушить орда — Нашестя грізне, пошесть невмолима. Жорстока та жорстка її хода. Вжахнеться хижо вжалена Людина. І люта мука грішників поглине, І серце туга гризтиме крута. Лише обранці вдячністю та миром Зустрінуть цей вогнепекельний вирій. Для праведних та Богобоязливих, Чий дух сягнув висот, а тіло — дна, Їм ці комахи стануть як пожива. Й благословенна буде САРАНА! УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Ілюстрації Нанамі Кудроу

література

Модерна нетутешність

е більше стосується, наприклад, одного з помітних МУРівців, письменника і перекладача Ігоря Костецького, чиї твори сумлінно публікує чи не єдиний живий нині український літературний часопис «Кур’єр Кривбасу». Неоднозначною (а на загал, просто малознаною) лишається постать та творча спадщина мовознавця й літературного критика, ключової фігури діаспорного гуманітарного простору, Юрія Шереха-Шевельова. Непрочитана (й навіть належно не видана) спадщина одного з

найглибших авторів української еміграції всіх часів – Василя Барки. Чи дочекаються ці землі «відкриття», чи так і залишаться картографічними легендами? Юрій Тарнавський у передмові до віртуальної антології НьюЙоркської групи цитує малознаного емігрантського поета Леоніда Лимана: Однакова романтика портів Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти... Повсюди та ж неумолимість слів: «Коли від’їхати – це трохи вмерти».

Юрій Тарнавський у передмові до віртуальної антології НьюЙоркської групи цитує малознаного емігрантського поета Леоніда Лимана: Мабуть, це найпопулярніша візія відторгнення емігранта, якому на все життя залишається нехитрий вибір між різновидами страждань, спричинених розлукою. Насправді ж це типова рукотворна пастка, в яку більшість вигнанців потрапляє добровільно, й де зароджується відповідний мученицький солодкоспів. У літературі його чути якнайкраще. Попри відстань, ідеологічні шуми та упереджен-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Знайомство з літературою української діаспори триває й досі; деякі автори виявилися навіть для буремних 90-х настільки «неїстівними», що тільки в новому столітті наша культурна спільнота зачинає довкола них кволі ритуальні танці

ня до блудних синів, які навіть не збираються повертатися. В Україні з емігрантською (діаспорною) літературою становище особливе. Класична патерналістська схема у нашому випадку геть не працює: ніяких звичних взаємин між метрополією та колоніями. Вигнання, залежність і культурна бездомність – давні приятелі українського всесвіту. Можна навіть обґрунтувати теорію, що українська література в своїх вершинних проявах завжди була емігрантською – ще з часів Феофана Прокоповича, коли вкраїнські письменники здебільшого писали польською або латиною. Зрештою, а як ще могла функціонувати література бездержавної нації? Відтак можна вважати закономірністю, що і Шевченко, і Гоголь більшу частину свого життя були типовими діаспорянами.

[

oстаннє повернення] Початок 90-х років. Журнал «Сучасність», культове літературно-суспільне видання, засноване 1961 року в Мюнхені, перебирається в Україну. У мистецьких колах набуває чималої популярності щоквартальник УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

«Світо-Вид». Обидва проекти мають діаспорне походження і знайомлять «материкового читача» з літературними феноменами, про які в радянській Україні знали небагато. Насамперед йдеться про так звану Нью-Йоркську групу, яка значною мірою визначала модерну естетику тодішньої «Сучасності», а «Світо-Виду» стосувалася як один із співзасновників. Саме ці видання почали «підтягувати» здебільшого київських та львівських авторів-вісімдесятників, які вже встигли заявити про себе й в «офіційній» літперіодиці, й у цілком нових літературних форматах: якраз у цей час засновувалися фестивалі, літгурти, регіональні «феномени» та навіть альтернативні до НСПУ письменницькі організації на кшталт «Нової літератури» та АУП. Саме в цих виданнях відбувалися прем’єрні публікації майбутніх «неокласиків», тих авторів, які сьогодні визначають обличчя сучасної української літератури. Але модерний канон, виявлений ще на зламі 50-60-х років поетами-діаспорянами, в Україні набув більшого розголосу, значення та впливу на подальші літпокоління, ніж його

заокеанські творці, з якими він чомусь асоціювався в останню чергу. Парадокс, але модерний вектор молодої «материкової» літератури аж ніяк не збігався з основними напрямами творчих пошуків письменників-емігрантів, які поколіннєво все ж таки належали до такого нелюбого їм підрадянського шістдесятництва. Представників діаспорної літератури в Україні ніхто не чекав. Їхніми журналами – новими й по-справжньому вільними форумами – охоче скористалися, але вже через десятиліття стало зрозуміло, що дякувати ніхто не збирається. «Сучасність» одомашнилася, пустила коріння й поступово здобувала в діаспорі щораз гіршу репутацію після скандальних публікацій Андруховича та Ульяненка. «Світо-Вид», у кожному числі якого домінувала словесна мікстура-бовтанка з далеких «колоній», так і не зумів протягом 90-х років прилаштувати творчість українських нью-йоркців у нечуваній і незбагненній метрополії (бодай у вигляді імплантанта), тож видання припинило своє існування ще на порозі нового століття.

Замість того, щоб здобутися на чуття єдиної родини, діаспорці знову залишилися у резервації. Вітчизняна критика вперто недобачала масштабу й мистецької цінності їхньої експериментальної словесності. По суті для ортодоксального українського читача діаспорна література завершилася поколінням ідеологічних вигнанців (Багряний, Самчук, Барка), письменників-правдорубів істинних патріотів, які повстали проти системи й вбачали своє покликання у тому, щоб розповісти на весь світ про згущений морок радянської України. Настав час – і їхні твори повернулися, наче в суху землю. Відтак ще більшим було розчарування поколінням модерністів, які вже не вважали своїм першочерговим завданням побиття комуністичної гідри. Сьогодні неможливо дослідити, чи існували які-небудь лінійні зв’язки між двома українськими модернізмами – емігрантським і місцевим, постшістдесятницьким. Хронологічну першість нью-йоркців важко заперечити – книжки Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука, Емми Андієвської,

література

Ілюстрація Юрія Соловія до збірки «Нью-Йоркська група»

Богдана Рубчака з’явилися ще наприкінці 50-х років. Інша річ, що для «материкових» шістдесятників цього явища або не існувало, або ж воно викликало надмірний скепсис. Важливо, що йдеться не так про ідеологічно зумовлену ігнорацію, як про цілком щире, суто естетичне несприйняття. Навіть у так званій Київській школі – єдиній неформальній літературній течії, що сповідувала ті ж таки мистецькі принципи, що й нью-йоркські поетимодерністи, – стався ідейний розкол, внаслідок якого виокремилася група поетів (Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Іван Семененко тощо), які засадничо не сприймали космополітичних ідей та заперечення традиції. Валерій Ілля у першій половині 90-х навіть видав кілька чисел «відродженого» журналу «Основа», в якому вари-

лася оригінальна концепція хуторянського модернізму; це була відчайдушна й по-своєму переконлива спроба підкреслити «нетутешність», а відтак приреченість модерної діаспорної літератури. Для всієї емігрантської літератури Нью-Йоркська група – це своєрідна точка роси. А також момент істини, останній поворот до пункту неповернення. Вони стали першою літературною генерацією, яка здолала шлях відчуження від літературного патерну до кінця. Їхні попередники – діаспорні письменники МУРу та об’єднання «Слово» – й близько не ставили перед собою настільки радикальних завдань. Ба навіть про новаторство таких авторів, як Василь Барка чи Улас Самчук, можна говорити винятково в тематичній площині. На рівні ж стилю та естетики вони

залишалися, як і найкращі з їхніх підрадянських сучасників, «нацреалістами» (Юрій Тарнавський «припечатав» цим терміном і все шістдесятництво).

[

чому їм не вдалося] Щоб бути по-справжньому вільним, модерним письменником, мало бути антикомуністом та критикувати всуціль брехливі засади соцреалізму. І для цього зовсім не обов’язково бути українцем. «Вони виїхали з України 8–10-літніми дітьми. Гімназію й університет вони мали вже чужі й на чужині. Але важливим є те, що вони їх справді мали і мають, на відміну від своїх менш щасливих і на десяток літ старших попередників – „народжених у війні“. Вони володіють чужими мовами, як своєю, а своєю, як чужими. Світова література є для них своя». Так писав знаний емі-

грантський критик Юрій Лавріненко у статті «Повстання проти змори» (Українська Літературна Газета, вересень, 1956). Йшлося в ній про поетичний дебют нової літературної генерації, яка вже за кілька років стала називати себе Нью-Йоркською групою. Серед її переваг найперша – це все ж таки свідомий вибір мистецької позиції, яку ідеолог групи Юрій Тарнавський назвав «акваріумом в океані». Добровільно відгороджені від американського літературного процесу склом української мови, вони прекрасно розуміли, що втрачають. Із решти концептуальних засад і особливостей Нью-Йоркської групи варто виокремити: • заперечення силабо-тонічної поетичної традиції; • модерна поетика, невластива тогочасним «материковим» авторам (здебільшого вільний УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Для ортодоксального українського читача діаспорна література завершилася поколінням ідеологічних вигнанців (Багряний, Самчук, Барка), письменників-правдорубів

Видання Нью-Йоркської групи поетів різних років

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література вірш, акцентована метафора, симпатія до екзистенціалізму та сюрреалізму); • знання мов і культур, а звідси – відкритість до найрізноманітніших впливів; • відсутність організаційного формалізму, вертикалі, ієрархії. Водночас очевидними недоліками групи були й залишаються: • дивні взаємини з українським літературним процесом. Якщо попередні покоління письменників-емігрантів однозначно вважали себе його частиною, то НЙГ рішуче відмежовувалася од нього й водночас обурювалася, коли це почуття виявилося взаємним. Те ж таки і щодо американської літерату-

ри: жодних точок перетину ані з «втраченим поколінням», ані з поколінням бітників, хоча «скло мови» аж ніяк не було фатальною перепоною: провідні митці НЙГ писали та публікувалися не лише українською; • хронічний брак уваги: малі тиражі, незацікавленість діаспори суто експериментальною творчістю, а тому – фактична відсутність резонансу; • маніакальна творча ревнивість (особливо на ґрунті повної поразки у заочному змаганні з шістдесятниками – й поразки надзвичайно болючої, бо очевидної для еміграції). Звідси родом і відчайдушні спроби зберегти за собою хоч якусь першість, «битва» за Київ-

ську школу, приписування собі чужих заслуг («це ж ми змусили вас полюбити модернізм!») тощо. Почасти поети НЙГ самі для себе створили всі умови для невизнання. Це і конфліктність зі «своїми», і недовіра (чи невміння?) здобутися на щось серед «чужих». На прикладі Патриції Килини, єдиної поетки Нью-Йоркської групи, яка не була українкою за походженням, Тарнавський демонструє, що досконале знання мови – не обов’язкова умова для того, щоб творити сильну поезію. На жаль, це була не просто ілюзія, а найкоротший шлях до безплідних земель і статусу картографічної помилки. Шлях

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література до планетарної безвісти – єдиного світового контексту, до якого може потрапити література, що остаточно втрачає зв’язок з батьківщиною. Безрадісна доля діаспорної літератури другої половини ХХ століття, чиї ексцентричні представники (попри поважний вік) і досі не можуть змиритися з поразкою, завершує великий розділ в історії національної літератури. З іншого боку, не треба бути песимістом, щоб констатувати відверто «діаспорний» статус української літератури (й культури загалом) у сучасній Україні. А отже, все ж таки, вважати цей розділ недописаним. Михайло БРИНИХ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Жодних точок перетину ані з «втраченим поколінням», ані з поколінням бітників

Юрій Соловій. «Нью-Йоркська група». Віра Вовк, Богдан Рубчак, Ґеня Васильківська, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Юрій Соловій, Богдан Бойчук

література

Станіславський феномен: звіт шпигуна

тати «станіславським резидентом» чи то «феноменом» (як подоброму називають переможців) у мене вийшло з третьої спроби. Якщо першого і другого разу я довго думав і намагався згадати всі свої літературні досягнення, то на третій набір, втративши всі надії, я просто направив попередню анкету, нічого не додаючи. За іронією долі саме вона і стала моїм квитком до Франківська. Як би ми не допитувалися у журі, яке нас обрало, тобто Тараса Прохаська, Василя Карп’юка та Вілю Чупака, про те, чому, власне, саме нас, – вони

мовчали, наче риби. Але попереду був казковий липень, і ми з головою пірнули в атмосферу Франківська. Одним із найголовніших питань для мене був другий резидент. Із цією людиною я мав прожити цілий місяць у незнайомому місті, тому, зрозуміло, якщо між нами будуть якісь конфлікти, це зведе весь позитив від можливостей резиденції на нуль. Але організатори напрочуд вдало підібрали наш своєрідний дует. Другим резидентом стала криворіжанка Ірина Роік, активний і комунікабельний прозаїк, з якою ми знайшли спільну мову вже з перших хви-

лин знайомства. Володимир Єшкілєв, один із представників Станіславського феномена як літературного явища, сказав, що з усіх трьох наборів у резиденцію ми з Ірою найбільш гармонійно виглядали, доповнювали одне одного. Багато чого у нас виявилося спільного: ми обоє – журналісти і не можемо всидіти довго на одному місці (щоправда, мушу визнати, що в цьому Іра є більш непосидючою і ласою до мандрівок). Тож за весь місяць у нас не те, що не виникло жодного конфлікту, а й навіть найменшого натяку на нього. Не знаю, яким чином Прохасько-Кар-

п’юк-Чупак обирали резидентів, але вони точно володіють якимось мольфарським мистецтвом передчуття. Уже першого дня ми вечеряли у Тараса Прохаська. Прозаїк виявився талановитим кухарем, і ми із задоволенням смакували рибою та рисом від Тараса Богдановича. А перед тим цей представник «феномена» зробив нам екскурсію Станіславовом, розповідаючи історію його будинків і людей. Сказати, що було цікаво – не сказати нічого. Ми – ті, які орієнтувалися в цьому місті трішки краще за сліпих кошенят, – помаленьку вивчали назви вулиць і дізнавалиУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

література

Для того, щоб написати цей матеріал і розповісти читачам журналу «Українська культура» про резиденцію для молодих україномовних письменників, мені довелося туди потрапити. Не буду брехати – це було вкрай важко і на виконання цього завдання у мене пішов рік

ся про тих людей, іменами яких вони названі. Десь у той момент, коли ми прогулювалися, я зрозумів, що, безумовно, закохаюся у це тепле і затишне місто з історією, літературою і франківчанами. У кожного з представників «феномена» ми розпитували про його версію, як це все виникало на початку 90-х у Франику. І кожен із них розповідав про власне бачення цього явища, що вже стало історією літератури, напівобростаючи легендами і міфами. Не знаю, чи не буде це частково богохульством, але мені це видалося чимось схожим на те, як четверо УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

апостолів-євангелістів описували свої спогади про життя Ісуса. Тільки трохи в меншому масштабі. Наприкінці зустрічі Тарас Богданович подарував нам номер легендарного «Четверга» за 1993 рік. Саме в цьому випуску вийшли вперше «Листи в Україну» Юрія Андруховича, і саме довкола цього журналу зібралося ціле мистецьке середовище, що і стало «феноменальним». Такий подарунок вже не купиш за гроші, бо вкрай рідко де нині знайдеш. Другим письменником, з яким ми зустрілися, був Володимир Єшкілєв. Він запросив

нас на доволі незвичний квартирник. Для нас захід із такою назвою – це зазвичай поетичні читання десь на квартирі, можливо, з музичними паузами. Але тут виявилося все зовсім інакше. Жодних віршів. Учасники збираються раз на місяць, обов’язково в перший четвер. Наперед вони визначають цікаву філософську тему і доручають одному з учасників підготувати доповідь. Далі по колу ставлять запитання, а потім знову по колу розповідають про висновки чи про те, що нового для себе довідалися. Незвично, що відкрився цей «філософський клуб» ку-

штуванням абсенту і м’ятної карамелі. Ними ж і закінчився. А тема того разу – філософія Ошо (про яку нам розповідав кришнаїт). Опісля філософії Володимир Львович запросив нас до себе. Ми очікували, що проведемо там кілька хвилин, Іра позичить для себе книжок – і все. Але не так швидко. Єшкілєв (разом із деякими учасницями філософських студій) захопив нас розповідями про літературу, магічний світ Карпат, про відьом і мольфарів, і про все те, що для них, франківчан, видавалося само собою зрозумілим і звичним, а для нас, полтавця і криво-

література ріжанки – було відкриттям нового і зовсім незнайомого світу. Ці розповіді і допомогли мені написати перше з обов’язкових есе, які потрібно було створювати щотижня протягом життя у резиденції. Варто окремо сказати про ці есе. Для нас обох як журналістів написання текстів до дедлайну – природне явище. Тому вимога 4 текстів об’ємом 3–5 тисяч знаків для нас виглядала дитячою забавкою. Звісно, що писали ми набагато більше – я встигав давати колонки і пост у блог на полтавські видання, робити репортажі щодо певних наших мандрівок, пробувати себе у художній прозі. Іра за цей час написала кілька оповідань. Те, що ми різні, проявлялося і в нашому підході до написання текстів. Я прихильник норми слів, яку потрібно видавати щодня і поступово нарощувати разом із майстерністю. Іра ж, навпаки, може не писати кілька днів, формулюючи у голові повний сюжет, а потім, відмовляючись навіть виходити з хостелу, де ми проживали, на сніданок, писати все за один раз, не відволікаючись ні на що. Кожен підхід має право на життя, і мені страшенно подобалася оця різниця у методах роботи. Далі ми зустрічалися з Юрком Іздриком, творцем того самого «Четверга», про який я розповідав вище. Із розмови з ним запам’яталися його досвід про перебування на стипендіях, намагання розпитувати нас у відповідь на допити, які ми влаштували йому, і дискусія про те, чи існує Віктор Пєлєвін. Зрештою, ми таки погодилися з ним: він існує. Принаймні Іздрику і нам було спокійніше, якщо він є. Хостел, де ми проживали на резиденції, вартий окремої згадки. Іноді здавалося, що це помешкання – міні-модель нашої планети. Бразилія, Швейцарія, Велика Британія, Білорусь, Польща, Фінляндія – це лише кілька країн, з представниками яких нам вдалося познайомитися в хостелі. Кожен із них заслуговував би на невеличку розповідь про себе, але історії тоді й цікаві, коли їх не розкриваєш до кінця. Проте варто окремо сказати про Міхала, студента-поляка, який приїхав у Франківськ на стажування у міськраді. Він приї-

хав з Любліна, щоб налагоджувати українсько-польські зв’язки і допомагати у співпраці. Завдяки йому ми за цей місяць прекрасно засвоїли польську і частково навіть могли спілкуватися з ним його мовою. Міхал приїхав через три дні після нашого прибуття і прожив із нами поруч увесь липень. Тож заочно його теж можна вважати «станіславським резидентом», тільки з міжнародних відносин.

ми мали двогодинну розмову з Юрієм Ігоревичем. Що здивувало, то це його увага та інтерес. Визнаний письменник, один із лідерів свого літературного покоління, уважно слухає початківців і до того ж розпитує, цікавиться. Звісно, що допитувалися і ми: про «Станіславський феномен» із його точки зору і про роботу зі світовими медіа (а нам, журналістам, це було вкрай цікаво), і просто про веселі історії

Т’яґо Лазар-Коломбо – ще один цікавезний юнак, який теж нам зустрівся цілком випадково. Бразилець, який навчався у Фінляндії, стажувався у Чехії, рік жив у Росії, а наразі подорожує Україною – доволі рідкісний коктейль. Зовсім випадково Т’яго почув, що його сусіди по хостелу, себто ми, їдемо на Артполе в Уніж – і ми вирушили втрьох. Саме Артполе запам’яталося Андруховичем. «Патріарх Бу-баБу» презентував там нову програму разом з гуртом «Карбідо». За кілька годин до виступу

з письменницького життя. Андрухович розповідав про усе, що нас цікавило, і ті дві години минули справді нечутно. Увечері Юрій Ігоревич дав дивовижний концерт. І як тільки ведуча зі сцени оголосила закінчення дійства – пішов дощ. Не інакше, як магія? А далі було ще півмісяця казки – подорожі до Брустурів (світової столиці сирних коників), Космача, Павлівки, Яворіва, Бабиного – карпатських сіл, які не можуть не вражати. Свої місцеві особливості, діалекти, мистец-

тва і ремесла – все це надовго збережеться у пам’яті й буде поволі впливати на нас. Бути байдужим до цих місць неможливо. Напевно, на сьомий день Господь відпочивав саме в якомусь карпатському селі. А скількох ще людей я не назвав, кожен із них вартий уваги: Галина Петросаняк, яка провела нам цікавезну екскурсію Фраником, один за одним знімаючи історичні нашарування поколінь; Ростислав Шпук, який відчуває шикарні кадри для фотозйомки наче шкірою; Олег «Мох» Гнатів, легенда музичного андеграунду Франківська; Євген Філатов, невтомний арт-директор книгарні «Є», який спонсорував нас хорошою україномовною літературою; і багато-багато інших хороших і талановитих людей. Якщо говорити про користь від такої резиденції (на жаль, поки що доводиться писати в однині, бо вона лиш одна така на всю Україну), то вона, безперечно, є. Її учасники, по-перше, звільняються від своїх рутин і їдуть в незнайоме місто відкривати для себе купу всього нового. Це розвиває і дає мозку нові враження. По-друге, спілкування зі своїми старшими колегами дозволяє зрозуміти, що це звичайні люди, які все ж працюють над собою, дисциплінують себе і ставлять високі вимоги до своїх текстів. Такі приклади дають натхнення рухатися далі. По-третє, культурні обміни між письменниками з різних областей є бетоном, який скріплює українську культуру. І ще купа всього позитивного. Мені б хотілося побажати молодим письменникам не боятися і сміливо подавати свої заявки на наступну резиденцію, яка відбудеться вже скоро, у жовтні. Відкидайте геть усі страхи, подавайтесь і наближайтесь до реалізації Ваших мрій. Місто «Станіславського феномену», його вулиці, будинки, історія і люди привітно зустрінуть Вас. І де б Ви потім не перебували, частинка Франківська буде залишатися у душі. Хочеш стати «феноменом»? Тоді вперед! Франківськ вже чекає на нових резидентів. Роман ПОВЗИК УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

л а н р у ж й е ц е т є а т чи

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74310

РЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА: НА РІК - 120 ГРН НА ПІВРОКУ - 70 ГРН Кур’єрська доставка по Києву, Львову, Дніпропетровську, Одесі

в і р е м о 6 ннотні сюрпризи на рік + й е т і д х и ш а В я дл music.uaculture.com Довідки: +38(098) 335-99-94 +38(044) 498-23-65

арт‑простір

ро те, як змінилося ставлення до творів наших художників розповідає один із найвпливовіших людей у нашому артпросторі – дилер Ігор Абрамович. Зокрема він розповів, як отримати девіденти, вклавши гроші в сучасне вітчизняне мистецтво, хто з українських художників не встигає писати картини, щоб задовольнити попит шанувальників, та наскільки твори наших митців залишаються недооціненими.

– Як Майдан та війна в Україні вплинули на цікавість до сучасного вітчизняного мистецтва на зарубіжних аукціонах? – Про Україну більше дізналися. Наприклад, куратори Аліса Ложкіна та Костянтин Акінша у віденській інституції Künstlerhaus створили проект «Я крапля в океані». Якщо б у нашій країні не було таких подій, то подібну виставку влаштувати було б важко. Помітно, що багато хто з її відвідувачів підтримує нашу країну і переживає за нас.

А от із боку колекціонерів інтерес до нашого мистецтва суттєво не виріс. Натомість останнім часом на зарубіжних аукціонах почали з’являтися молоді вітчизняні митці: Назар Білик, Оксана Гнілицька, Олексій Сай, Роман Мінін. Колекціонери поки що не проявляють велику зацікавленість до їхніх робіт, однак ця тенденція помітна. – У Лондоні 9 червня 2009 року пройшли торги на аукціоні Sotheby’s, де сучасне вітчизняне мистецтво було вперше представлено в окре-

Ігор Абрамович: «Українське мистецтво скуповують оптом»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

Те, що протягом останнього півріччя Україна стала трендом, відобразилося вже на всіх жанрах мистецтва. Показовим у цьому плані є інтерес до сучасного вітчизняного живопису та скульптури на престижних аукціонах Sotheby’s, Christie’s та Phillips

мій «українській секції». Як із того часу твори наших художників були презентовані на аукціонах такого рівня? – Інтерес до українського мистецтва зростає. Загалом і в Лондоні, і в Нью-Йорку пройшло близько десяти торгів, на яких були представлені роботи наших митців. Найголовніше, що Україну почали ідентифікувати на світовій карті мистецтва. Більшість європейських колекціонерів вже купує саме українське мистецтво. Приблизно 30–40 % покупців приходять із Заходу за роботами наших сучасних художників. Раніше їх частка була значно меншою.

– Останніми роками українське мистецтво на аукціонах представляють як окремий блок чи як секцію у російському чи східноєвропейському мистецтві? – На Phillips, наприклад, не існує розподілу на східноєвропейське чи саме українське мистецтво. Там продаються твори з усього світу. А на Sotheby’s такий поділ є. Наприклад, там було започатковано секцію Contemporary East, у якій представляються східноєвропейські майстри. На Christie’s були торги повоєнного мистецтва різних країн. Серед останніх були й українські твори. Головне, що

тих самих Олега Тістола й Анатолія Криволапа сьогодні вже ідентифікують як українських художників. А десь до листопада 2011 року їх знали як російських митців. – Для іміджу нашого мистецтва за кордоном дуже важливо, щоб великі українські колекціонери показували свої колекції в інших країнах. Цей процес відбувається? – Торік свою колекцію показував Firtash Foundation у лондонській галереї Saatchi. Це, звичайно, великий внесок в імідж вітчизняного мистецтва. Виставка «Я крапля в океані», яка була у музеї Künstlerhaus, по-

тім переїхала у Краків. До того ж, наші твори виставила й одна латвійська компанія Arts Trend company. Сьогоднішній інтерес до українського мистецтва зрозумілий, адже воно лишається недооціненим при своїй високій якості. – Наші художники все ще лишаються прикладом для закордонних митців за рівнем малюнка та мастерністю? – Наші митці не розпещені. Вони не перейшли на принти, як це роблять на Заході, а працюють на якість. Наприклад, Роман Мінін сьогодні найзатребуваніший художник України. Попит на його роботи наздвичайно

«Вечір» Анатолій Криволап «Нагорода за мовчання» Роман Мінін УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір Останніми роками сучасні художники представлені на великих аукціонах більше, ніж Микола Глущенко, Тетяна Яблонська та інші старі майстри

високий: він не встигає їх створювати в тій кількості, щоб задовольнити всіх покупців... Вперше за історію незалежності з’явився художник, попит на роботи якого випереджає пропозицію. І це тільки за рік. Ціни у нього невисокі. Але й підвищувати вартість – не має сенсу. – Раніше сучасне українське мистецтво було представлене на авторитетних аукціонах виключно живописом.

І приблизно тільки рік тому на торги почали просуватися наші скульптори. Як цей жанр українського мистецтва представлений сьогодні? – Наразі інтерес до української скульптури з боку закордонних аукціонів тільки починає формуватися. Наприклад, невдовзі на Sotheby’s буде представлена пластика Олексія Золотарьова. – Який жанр образотворчого мистецтва України потра-

«Коктейль Молотова» Василь Цаголов Ігор Абрамович

На стор. 101: «Лабораторія Орфея» Арсен Савадов «Сад для пані М.» Павло Маков

100

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір пить на аукціони слідом за скульптурою? – Фотографія. Незважаючи на те, що про Олену та Віталія Васильєвих пишуть розгромні статті й обливають їх брудом, ринковий інтерес до їхніх робіт високий. Ці автори на піднесенні. До них привертається все більша й більша увага. Також є велика зацікавленість до світлин Бориса Михайлова і Сергія Браткова. – Змоделюємо ситуацію, коли б хтось із успішних українських художників був французьким митцем. Наскільки б дорожче продавалися його роботи в цьому випадку? – Якщо б він жив там і тамтешня галерейна інституція займалася його розкруткою, то ціни на його роботи починалися б із суми $100–200 тис.

– Інтерес до вітчизняного мистецтва з боку Європи поступово розвивається. А чи знають про наших художників на Сході та в Америці? – У США наше мистецтво знають не гірше, ніж у Європі. Там хотіли придбати твори Мініна, Криволапа, Сидоренка, Цаголова, Білика і Тістола. Але щоб просувати вітчизняні твори в Азію – поки не вистачає ані сил, ані часу. Наступного року їду на Hong Kong Art. Сподіваюся цим і відкрити ринок. – А як представлені на аукціонах старі українські майстри? – Час від часу я бачу там твори Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської та інших. Але останУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

німи роками сучасні художники представлені на таких заходах більше, ніж старі майстри. Нещодавно в Zimmerli Art Museum ми відкривали виставку, на якій був представлений Український одеський нонконформізм. Адже цей мистецький напрям сформувався саме в Україні. А москвичі лише підхопили його. Проте в усіх книжках пишуть, що він належить саме їм. Тож цей проект у музеї Zimmel був покликаний підкреслити згаданий факт. Куратор Олена Мартинюк готувала цю виставку три роки. – В українських академіях образотворчого мистецтва вчать класичному малюнку, традиційним композиціям… Випускники дуже добре володіють ремеслом. Тож їхні штудії створені на базі суво-

рого академізму. Чи зацікавлять ці твори закордонних колекціонерів? – Академічна освіта дуже важлива, та головне – це ідеї. Візьмемо того ж Мініна. Його роботи успішні тому, що він показує звичні речі по-іншому, в нього оригінальна візуалізація. Важливо не тільки володіти ремеслом, але й уміти якось посвоєму показати речі. А для цього потрібна вже не тільки школа за плечима, але й сміливість, щоб зробити крок уперед. – Під час політичних чи економічних криз заможні люди шукають альтернативні об’єкти для інвестицій. Традиційні банківські депозити чи цінні папери відступають перед

надійнішими для вкладів дорогоцінними металами чи коштовним камінням, а також творами мистецтва. Чи зріс інтерес до сучасного вітчизняного мистецтва в Україні через останні події? – Попит, звичайно, виріс. Буває, що інвестори хочуть купити цілу колекцію сучасних робіт за $200–300 тис. Раніше таке траплялося не часто. Однак через оптові закупки колекціонери починають торгуватися. – На який прибуток може розраховувати арт-інвестор, який вклав гроші у роботу сучасного українського художника? – Тут не можна вивести якийсь один універсальний відсоток. Проте можу з упевненістю сказати: жодного разу не бачив, щоб колекціонер через певний час продавав картину, і не отримав свої гроші назад у повному обсязі. А дехто отримує і якийсь мінімальний прибуток. Наприклад, нещодавно у Європі купували картину Криволапа, створену в 90-ті роки. Це була одна з перших його абстракцій. У середині 90-х вона коштувала близько $5 тис. А сьогодні її продали вже за $45 тис. Загалом ті, хто купував роботи наших художників до 2000 року, сьогодні отримують шалені прибутки. Нещодавно я продавав роботу Василя Цаголова. У 2003 році вона була куплена приблизно за $15 тис. А сьогодні діс-

талася новому своєму власнику за $45 тис. – Для розвитку українського арт-ринку необхідно залучити комплекс заходів. Що має бути пріоритетним? – Найголовніше – це підтримка державою проектів, які б представляли вітчизняне мистецтво за кордоном. А потім усе інше: галереї, фонди, інфраструктура, пільги для меценатів... – А хіба держава не підтримує просування вітчизняного мистецтва на закордонних арт-ринках? – Та ні... Ви ж бачите, що відбувається у країні. Проте вважаю, що новий уряд сприятиме проведенню серйозних артпроектів. Знаю, що Петро Порошенко часто відвідував художні виставки. Взагалі-то він людина дуже багатогранна, тож є надія, що до сучасного мистецтва наш новий уряд ставитиметься поіншому. Однак сьогодні в Україні є важливіші проблеми... Ми разом із художниками Криволапом, Цаголовом, Тістолом, Сидоренко та Мініним збирали гроші для наших військових. Ці кошти пішли на закупівлю бронежилетів та спорядження. До того ж, ці митці виставляли свої твори на благодійний аукціон, кошти з якого також були передані українській армії. Антон ФІЛАТОВ

101

арт‑простір

«Арлекін у Криму» Арсен Савадов. Продана на Sotheby’s (Лондон) за $13 160

Зародки вітчизняного арт‑ринку

днак теперішня ситуація в Україні внесла свої суттєві корективи. Звичайно, до $ 30 млн він не наблизиться, та не все так погано. У певному сенсі останні події в нашій державі посприяли покращенню справ у цій сфері. Найчастіше арт-ринок відображає стан справ в економіці країни. Його зростання стає свідченням поліпшення справ у цілому в усій державі. Зокрема це правило стосується й розвинених країн, в яких артринок обріс необхідною інфраструктурою, а кількість колекціонерів, які регулярно купують

102

мистецтво, обчислюється десятками тисяч. В Україні ж він продовжує розвиватися стихійно, а не в унісон із вітчизняною економікою. За даними інвестиційної групи «Сократ», у період із 2006 до 2008 року творів мистецтва в Україні було продано на загальну суму $ 14,5 млн. У післякризовий 2009-й цей показник знизився до $ 4,8 млн. Однак до 2013 року він зріс до $ 8 млн. А за підсумками 2014-го обсяг нашого арт-ринку має наблизитися майже до $ 10 млн. Обчислювати цю статистику можна лише на основі відкритих аукціонних торгів. Натомість

вони складають тільки близько 10 % від загального обороту вітчизняного арт-ринку, який безнадійно засів у тіні. За оцінками різних експертів, загальний обсяг нашого артринку розтягується від $ 100 до $ 200 млн. Левову частку в ньому складають продажі антикваріату. Потенційно ж він може бути у 10–15 разів більшим. Та для цього необхідно вирішити три основні проблеми: – занадто низькі ціни на твори українських художників; – брак колекціонерів мистецтва; – відсутність інфраструктури арт-ринку.

[

недооцінений український арт-ринок] «У порівнянні із західними – українські ціни на мистецтво до смішного низькі. Цим вдалим моментом для старту варто скористатися тим, хто задумується про колекціонування...», – каже куратор Вікторія Бурлака. Ще кілька років тому роботу відомого вітчизняного художника можна було купити всього за $ 2–10 тис. Лише у виняткових випадках ціни на сучасне українське мистецтво досягали $ 30–50 тис.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

Фото: money-art.net

До початку цьогорічної економічної кризи аналітики прогнозували, що вітчизняний арт-ринок до 2016 року виросте більш ніж у п’ять разів. Якщо в 2012 році його масштаб не перевищував $ 5 млн, то через два роки – мав сягнути $ 28 млн

Тепер, разом із появою регулярних аукціонів, виставок сучасного мистецтва та антикваріату, вітчизняні художники та арт-дилери сміливіше піднімають ціни на українські твори мистецтва. За оцінками арт-дилерів, сьогодні середня вартість роботи відомого сучасного українського художника коливається в межах $ 10–20 тис. Посприяло підвищенню цін на наше мистецтво і його присутність на знаних зарубіжних аукціонах. Роботи українських майстрів почали регулярно з’являтися на найпрестижніших торгах лише в останні чотирип’ять років. Ціни на них значно вищі, ніж в Україні. Наприклад, аукціонний дім Sotheby’s раніше виставляв український живопис на торги УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

не дорожче, ніж за $ 15 тис. А тепер підняв ціни на наших художників у два-три рази. У жовтні 2011 року на аукціоні Phillips de Pury & Co в Лондоні була виставлена картина «Кінь. Ніч» Анатолія Криволапа. Із молотка вона пішла за $ 124 343, закріпивши за митцем звання найдорожчого сучасного художника України. А в червні 2013 року йому вдалося побити власний рекорд. Тоді на торгах Contemporary Art Day Phillips його полотно «Кінь. Вечір» було продано за $186 200. Поки що цей рекорд не зміг побити жоден інший український художник. Однак якщо порівнювати рекорд Криволапа з розцінками на твори іменитих європейських чи американських митців, то це – копійки. Наприклад,

рекордна ціна картини найдорожчого сучасного живописця Герхарда Рихтера сьогодні становить $ 37,1 млн. Називається цей твір «Domplatz, Mailand». Враховуючи те, наскільки повільно зростають ціни на вітчизняне мистецтво – таких висот наші художники досягнуть не скоро. Ціни на твори відомого західного художника зростають у середньому 10 % на рік. Але про роботи наших майстрів такого сказати не можна. Вітчизняний ринок ще занадто молодий. Хоча зростання цін на наше мистецтво може прискоритися за двох причин. По-перше, західні куратори та колекціонери останнім часом все більше увагу звертають на мистецтво країн, що розвиваються. По-друге, через останні події зацікавле-

ність до вітчизняного мистецтва, а разом з тим і ціни на нього – зростають. Якщо у жовтні минулого року на аукціоні Phillips вітчизняне мистецтво зібрало $ 115 тис., то вже через місяць на торгах Sotheby’s – $ 172 тис. Якщо ця тенденція збережеться, то протягом найближчих років зарубіжні колекціонери викладатимуть за твори наших художників значно більші суми.

[

Хто купляє українське мистецтво?] Коло людей, які регулярно купують мистецтво в Україні, поступово розширюється. Заможні люди, які можуть собі дозволити викласти від десяти тисяч доларів за той чи інший твір художника, бачать у колекціонуванні насам-

103

арт‑простір перед капіталізацію власного іміджу. А згадка про нещодавне придбання нової картини стала б чи не обов’язковою частиною розмов світського прайду. На думку арт-дилерів, портрет сучасного українського колекціонера виглядає приблизно так: 25–45 років, західна освіта, власний бізнес, європейські цінності. Це вже не старомодний неосвічений нувориш, який був чи не єдиним покупцем мистецтва в 90-ті роки. Відповідно і попитом тоді користувався кітч і лубок. Тому в ті «круті» роки вітчизняні художники в пошуках справжніх поціновувачів мистецтва намагалися масово виїхати з країни. Сьогодні художники теж їдуть. Але вже не тому, щоб «залишитися там», а для того, щоб «продати і повернутися». Адже рівень освіченості українських колекціонерів помітно виріс. І все ж в Україні не набереться й сотні колекціонерів, які регулярно купують твори мистецтва. Наприклад, у Великобританії кількість поціновувачів мистецтва перевалює за 10 тис. Близько 3,5 тис. із них щорічно купують роботи більше п’ятдесяти художників. Зокрема британці кажуть, що якби у них було близько тисячі колекціонерів, то повноцінного артринку в них не було б. У розвинених країнах ціни на того чи іншого художника формує передусім внутрішній ринок, а потім вже – іноземні галереї та аукціони. Так, завдяки

104

тому, що суперзаможні китайські промисловці довгий час вкладали гроші в твори саме вітчизняних художників, ціни на останні істотно виросли і на міжнародному ринку. В Україні ж зворотна тенденція. Через те, що вітчизняних колекціонерів не багато, наші художники змушені формувати ціни на свої роботи, спираючись передусім на міжнародний ринок. Засвітитися українському майстрові в європейській чи американській галереї, аукціоні, на Венеціанському бієнале, або, скажімо, Женевському арт-парку – необхідна умова для того, щоб можна було підняти ціни на свою творчість. Наприклад, як тільки робота Оксани Мась «Вівтар Націй» була представлена на Венеціанському бієнале, ціни на роботи художниці відразу ж злетіли вгору. Трохи за іншою логікою формуються ціни на антикваріат. Зі свого досвіду арт-дилери говорять, що старожитні твори мистецтва дорожчають на 3–5 % на рік. Якщо ж ідеться про дуже якісний твір, то дохід інвестора може вирости й на 10–15 %. Та щоб отримати такий прибуток, інвестору доведеться почекати років п’ять. «Пришвидшити здорожчання творів мистецтва можуть віяння моди. Із 2002 до 2008 року ціни на живописців початку ХХ ст. Миколу Глущенка, Сергія Шишко та Адальберта Ертелі дійшли до сотень тисяч доларів. Та з початком кризи ціни на них знизи-

лися в три-чотири рази», – розповідає директор антикварного салону «Стара колекція» Руслан Шапіро.

[

зародження арт-інвестування] Ще один важливий фактор розвитку арт-ринку – формування мережі інвестиційних фондів і банків, які займаються арт-банкінгом (інвестуванням у твори мистецтва). Клієнти таких компаній можуть сформувати інвестиційно привабливу колекцію творів мистецтва. Через 5–10 років вона може принести більше, ніж навіть найприбутковіші цінні папери. У європейських банках артінвестуванням займаються цілі підрозділи банків. Працюють у них як досвідчені інвестори, так і арт-консультанти з хорошими зв’язками. Останні примудряються відшукати і купити для свого клієнта необхідний твір мистецтва навіть тоді, коли він знаходиться в чиїйсь приватній колекції. В Україні ж арт-інвестування зводиться найчастіше до того, що клієнту просто радять якогось галериста, який допоможе сформувати колекцію. Й арт-інвестування, й український арт-ринок загалом наразі знаходяться в зародковому стані. І все ж деякі українці звертаються в банки з проханням сформувати колекції мистецтва. Наприклад, в УкрСиббанку кажуть, що клієнти купують ро-

боти сучасних художників невеликими серіями з метою їхнього подальшого перепродажу. І якщо сьогодні за кожну з робіт вони викладають до $ 500, то за кілька років зможуть отримати за неї $ 1,5–5 тис. Передчуваючи, що незабаром українці вже дозріють для арт-інвестування, банки почали формувати свої колекції мистецтва. Роботи сучасних вітчизняних майстрів збирають, наприклад, Альфа-Банк, Дельта Банк, Перший Український Міжнародний Банк та інші фінустанови. Незважаючи на те, що ця спеціалізація залишається для банків заняттям іміджевим – непорушність цього самого іміджу вона зовсім не підтверджує. У 90-ті роки твори сучасних українських художників збирав і сумнозвісний «Градобанк». У його колекції зібралося близько 800 експонатів, які в 1999-му оцінювалися в $ 5 152 тис. Коли банк луснув, ці активи віддали за борги. За словами окремих мистецтвознавців, потенціал українського арт-ринку сягає $ 1 млрд. А щорічні обсяги продажів – кількох сотень мільйонів доларів. Тому цьогорічний прогноз його обсягу в майже $10 млн. – лише крапля в морі. А теперішній підвищений інтерес до нашого мистецтва за великим рахунком не змінив його безнадійно-літургійне положення. Наразі наш арт-ринок продовжує лише формувати свої базові структури. Андрій КІЦЕНКО

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

На стор. 104: «Втрачений рай» Павло Маков. Продана на Sotheby’s (Лондон) за $13160 «Китаєць ІІІ» Олег Тістол. Продана на Sotheby’s (Лондон) за $ 36 450 Із циклу «Левітація» Віктор Сидоренко. Продана на Sotheby’s (Лондон) за $ 26 300 «Сфера» Оксана Мась. Продана на аукціоні «Art for Life» (Лондон) за $25 тис. Фото: art-news.com.ua

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

105

арт‑простір

Кадр із фільму «Las Meninas»

Людина епохи Виродження

воріння художника і кінорежисера Ігоря Подольчака – ягідки того ж дерева, яке в свій час породило вірші Бодлера і д’Анунціо, полотна Далі й братів Чепмен, фільми Паоло Пазоліні й Гаспара Ное... Це дерево росте на випадковому виступі глибокої прірви, із дна якої піднімається сірчаний дим пекла. Прірви, яка знаменує межу культури людства. Кінематограф – своєрідна кульмінація творчості Подольчака. До цього він широко прославився своїми фотографіями, офортами, кар-

106

тинами, перформансами, маніфестами і кураторськими проектами. Його роботи виставлялися на Венеціанському бієнале, а також у багатьох авторитетних музеях і галереях інших країн. А в 1993 році він став першим в історії художником, який влаштував виставку в космосі: два його офорти були виставлені на космічній станції «Мир». Дебютний повнометражний фільм Подольчака «Las Meninas» вийшов у 2008 році. Широке коло глядачів і вузька тусовка критиків сприйняли стрічку з подивом. Перші пережили шок, другі – захват.

У 2013 році фестивальна публіка подивилася його другий повнометражний фільм «Delirium». Ця картина затвердила Подольчака у званні одного з найсамобутніших режисерів СНД. Нині режисер розпочав роботу над третьою картиною «Domino». Про неї відомо лише, що основою сюжету став роман Андрія Білого «Петербург», тож зйомки проходитимуть у Петербурзі та Венеції. У майбутньому ці картини стануть триптихом, хоча за стилем будуть радикально відрізнятися. Принципова відмінність між фільмами очевидна вже у

перших двох частинах цього триптиху. «Las Meninas» перенасичений музикою, а його кольорова гама нерідко зашкалює. А от «Delirium» аскетично позбавлений музики, а його візуальний ряд тоне в сутінках. Ці дві картини – немов два діагнози, що були поставлені різними лікарями одному і тому самому пацієнтові: сьогоденню. Скрупульозно продуманий ритм фільмів Подольчака змушує глядача відчути себе немов у батискафі, що опускається на дно океану. Із кожним кадром систематично наростає атмосферний тиск. Кіноекран стає ілюмінатором, який УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

Картина «0-227-97» Картина «FO-47-1995» Кадр із фільму «Delirium»

відкриває світ, що діє за іншими законами фізики, естетики та логіки. Законами, що просто неможливі тут – на межі здорового глузду. Фільми Подольчака дають змогу поглянути на Атлантиду, що відійшла в минуле естетики. Його стрічки переповнені ретро-меблями, тростинами, мундштуками, вінтажними костюмами й візками, запряженими кіньми... Усе це відсилає до минулих часів, коли естетичність речей була вищою за їхню функціональність. Адже речі, породжені сьогоденням, навпаки, спочатку функціональні, а вже потім – красиві. Від колишньої естетики в сьогоднішньому світі залишилося лише хриплувате відлуння. І причина цього не в тому, що стандарти краси не пройшли випробування часом. А в тому, що каламутна атмосфера дня нинішнього спотворює принади колишнього. Занурення в естетизований побут минулого сприймається в наш час якщо не піжонством, то маренням. Галюцинацією, в атУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

мосфері якої і розгортається дія картин Подольчака. Підлаштовуючись під галоп конвеєрів епохи споживання, сучасна людина переповнює свій світ речами. Бажаючи зробити особистий простір максимально комфортним, людина – як це не абсурдно, не залишила в ньому місця для себе самої. Це в епоху Відродження особистість була мірою всіх речей і їй складали гімни. Тепер же – в епоху Виродження – людина знаходиться не в центрі культурної матриці, а є лише її пікселем, будівельним матеріалом, з якого створюються «істинні» цінності нашого часу. Загострене відчуття реальності та вміння діагностувати сучасність – риси, що вирізняють великих художників. Наприклад, у фільмах Фелліні відчувається усмішка великого режисера, що розквітає над апокаліптичною дійсністю, немов сонце, яке сходить над морем, вкритим плівкою розлитої нафти. Агонізуюча поетика Пазоліні змушує відчути контузію від того, що відбувається нав-

коло. Хоча б кількох стрічок цих двох режисерів буде достатньо, щоб сформувати точне уявлення, яким був європеєць у 60–70-х. Чи можна сказати так і про фільми Подольчака? Не зовсім... Атмосфера поганого сновидіння, якими пройняті його стрічки, змушує виходити з кінозалу в холодному поту. Немов під час гарячки або якоїнебудь хвороби свідомості. Хвороби, до якої сучасні люди звикли настільки, що перестали її помічати. Його картини зосереджені на граничних, а місцями і позамежних, станах свідомості. Тож у них продемонстрований не стільки портрет сучасника, скільки діагноз його свідомості. Епоха Виродження – це коли все рідше починає використовуватися термін «душевна хвороба», і все частіше – «хвороба свідомості». Можливо тому, що душевна недуга стає не більше, ніж частиною хвороби свідомості. А можливо тому, що сама по собі душа – вже не в тренді. Епоха Виродження стирає кордони між мистецтвознавцем, психоаналітиком і патологоанатомом. Адже розібратися в сучасному мистецтві стає майже неможливо. Виродження дає право завалити музейний зал трупами та сміттям, після чого написати про це розлогу критичну статтю, переповнену абсурдним поєднанням філософських термінів, і назвати це мистецтвом. Виродження – це чи не щоденна маніфестація нового стилю або жанру в мистецтві. Але якщо уважніше придивитися до цього хаосу в contemporary art,

то стає зрозуміло: насправді це застій. Такий броунівський рух в арт-світі нагадує стихійне розкрадання експонатів художнього музею. Адже більшість із тих, хто називає себе першопрохідцями, насправді – не більше ніж злодюжки, котрі брехливо привласнили собі винахід забутого колись жанру, стилю або напряму. Виродження починається там, де закінчується культура людства. На тій самій прірві, де росте дерево, що розродилося фільмами Подольчака, картинами Далі, братів Чепмен тощо. Там, де мораль втрачає сенс, а естетика втрачає свої цінності. Творіння Подольчака кишать торжеством патології над красою. Здихаючою поетикою збитковості над ситою прозою повноцінності. Фонтануючою дисгармонією над розміреною природністю. Це демонізм. Та чи не цього, власне, й вимагає мистецтво епохи занепаду? Спілкуючись із Подольчаком, відчуваючи на собі його гострий погляд, подумки готуєшся до лоботомії. Своїм різким голосом він, немов фрезою, розчленовує плоть думок. Він мало з ким спілкується і рідко виходить зі свого житла. Його сімейні переконання доведуть турботливих матусь до непритомності, а кінематографічні уподобання заженуть критика в глухий кут. Поруч із фотографіями у нього вдома висять батоги. «Я не приховую те, що я – мазохіст», – коментує він, помічаючи здивовані погляди... Ось така вона – Людина епохи Виродження... Веніамін КІНЧУК

107

арт‑простір

Вінстон Мальборо Прилуки

удожник Ігор Гусєв у різні періоди своєї діяльності завжди дотримувався цього «правила». Можливо, саме тому його персона залишається актуальною для сучасної культури. А ще йому притаманні здоровий «пофігізм», почуття гумору, рефлексія і багато чого ще... Отже – монолог для «УК» і насолоди від Ігоря Гусєва Часи були, безумовно, чудові – початок 90-х... У рік, коли я закінчив художнє училище, відбувся розпад СРСР. Країна занурилася в хаос. Природно, про мистецтво тоді мало

108

хто думав, піпл намагався вижити. Із фарб можна було купити тільки розкішний бурячний заміс, «краплак» називається. Полотна для нас панки крали. Дякувати, комуністична агітація була на кожному розі. Малювали в бомбосховищі. Там був сквот, у якому репетирували альтернативні команди. Називався «Підвал у пальця». Ну, а якщо ближче до культурної складової, то Нова хвиля закінчилася. Я встиг потрапити на виставку «Штиль» куратора Сашка Соловйова. А далі живопис знову помер. На щастя, до початку 2000-х. Мені здається, глядач 90-х був більш підготовлений. Як пра-

вило, читав Барта – Даріду. Дивився Джармуша – Грінуея. Сучасне мистецтво було клубом для обраних. Сьогодні епоха споживання поставила мистецтво в ряд усіляких розваг, і далеко не на перше місце. Та й будь-який хіпстер прочитає вам про нього цілу лекцію, хай і поверхневу. У мистецтві кожен має пройти свій шлях. Мені інколи цікаво спостерігати за художниками. Такі різні люди, що ж у них може бути спільного! А ні! Є! Одного разу ми відпочивали разом з Олегом Куликом на Кінбурнській косі. Він дуже яскраво розповідав, як почав практику УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

У кодексі японських самураїв один із коанів є цікавою настановою: «Якщо не знаєш, що робити, – роби крок уперед». На тебе чекає «місце сили», у якому відкриваються нові можливості

людини-собаки. Як став радикальним й епатажним художником. Як в одній зі своїх акцій, де, за сценарієм, він кілька місяців був ізольований від суспільства, пересувався рачки і харчувався винятково з собачої миски. На якийсь момент під цим екзистенціальним пресом світовідчуття змінилося, і він почав ставитися до всього, що відбувається, більш пофілософському. До своєї поетичної творчості я ставлюся досить скептично. Є таке формулювання – вірші художника. Мені здається, воно ідеально підходить до того, що я роблю. У 90-х мені подобалося естетизувати життя спальних районів. Сьогодні – це хоку. Спосіб нетривіально описати те, що відбувається, крізь призму соцмережі. Перший час отримував багато закидів щодо злободенності. Доводилося пояснювати, що таке «тут і зараз» в епоху онлайн. Потім усі якось звикли. А щодо книги, це ж ілюстрації доведеться робити. Навіть не знаю... УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

*** Будто прирос к монитору Чайные листья остыли Сердце мое на Майдане *** Cкажи мне водитель трамвая С какой стороны баррикады Сегодня я стану героем? *** Спящей красавицей призван На выходных не проснется Маленький добрый титушка *** Даже морозною ночью звездочки Евросоюза благоволите влюбленным!

*** Снова в метро засыпаю Снится мне сон необычный Шапку украл император Якщо по секрету, то вже «культовий» «Вінстон Мальборо Прилуки» – це текст пісні. На початку Міленіуму я записав електронний альбом. Але оскільки він вийшов занадто неформатним – і за звуком, і за текстами – то так і залишився в андеграунді. А почитати іноді люблю. Найголовніше, аби компанія зібралася підходяща. Ну, і драйв. Куди ж без нього.

Винстон, Мальборо, Прилуки, Честерфильд, Родопи, Кент, Магна, Дойна, Пэл-Мэл, Бруклин, Астра, Прима, Президент. Монте-Карло, Монтекристо, Кемел, Ялта, Галуаз, Лаки-Страйк, Труссарди, Шипка, Стюардесса, Портогас. Бриллиант, Парламент, Салем, Ватра, Ява, Кептен Блэк, Флуераш, Сенатор, Сальве, Беломорканал, Казбек. Мультифильтр, Астор, Морэ, Вог, Собрание, Экспресс, Бонд, Опал, Лигейрос, Роял, Филипп-Морис, ДжиПиЭс.

109

арт‑простір «Емі. Клуб 27», 2011 Полотно, олія «Лицарі Революції № 6», 2014 Полотно, олія «Планета Борщ», 2011 Полотно, олія «Збирач Всесвіту», 2014 Полотно, олія «Ортодокси», 2011 Полотно, олія

На стор. 103: «Під натиском», 2011 Полотно, олія

110

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

арт‑простір

Одеса. Спекотне літо 2007го. Музеї мертві, інституції дискредитовані, галереї буржуазні. Останнім острівцем життя залишається барахолка. Саме тут, у серці Молдаванки, на Старокінному ринку і відроджується старий добрий акціонізм. Суть акцій дуже проста. Художники скуповують на певну суму (нехай це буде 99 грн.) старі й не дуже речі, тобто непотріб, і перетворюють їх на об’єкти та інсталяції, які на місці й виставляють. У кожної наступної акції змінюється куратор, концепція і, якщо хочете, Маніфест. На наших художників звернули увагу після першого

українського Сотбіc. Він розділив українське мистецтво на «до» і «після». На тих, хто туди потрапив, і тих, хто – ні. Чесно кажучи, для мене він став приємною новиною. А стратегії гранично прості. Нікому не відоме китайське мистецтво за кілька років стало світовим трендом. І знаєте чому? Тому, що в нього вкладала гроші Компартія Китаю. В Америці його підтримували китайські емігранти, у яких не атрофувалося почуття патріотизму. Ми тільки на початку шляху. Думаю, що рано чи пізно роботи українських художників додадуть у вартості пару-трійку нулів.

Манифест (мовою оригіналу) – Захват рынка и его освоение. – Анализ блошиных рынков и барахолок для возможной передислокации. – Реанимация культурного тела Молдованки. – Спекулятивный стрит-арт. – Право на ручной труд. Неокустарность. – Решительный отказ от всякого рода посредников-галеристов и прочих. – Переосмысление акционизма как средства общественной и в особенности внутренней коммуникации. – Неманипулятивные техники воздействия. – Хаос и порядок. Свободный апгрейд кураторского состава. Ніколи не був у «шкурі» західного художника. Але знаю, що для того, аби чогось досягти, найталановитіші з них можуть чекати своєї черги роками. Знаю, що там все вкрай структуровано і музеєфіковано. Багато приватних музеїв та фондів. Ну, і звичайно арт-менеджмент, якого у нас, чесно кажучи, немає. Там ціла індустрія. Та й суспільство більш розкуте. Люди живуть, насолоджуючись життям, і тому ні тобі претензій до художника, ні соціального замовлення на «духовку» і «нетлінку». Ця роль

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

давно відведена дизайну і державному TV. Куратором довелося стати мимоволі. У середині 2000-х поступово виникла ностальгія за мистецьким життям. Так з’явилися «Арт-рейдери». Акції тривали кілька років. Потім була галерея «Норма» і багато чого іншого. А щодо продовження кураторської діяльності, то думаю, найвірогідніше – життя змусить :) Найактуальнішим зараз для мене є «горизонт» без «Граду» і «Бука». Горизонт з українським прапором. Решта додасться. Руслан ОНОПРІЄНКО

111

Україна і світ

Аліна Панова з чоловіком Желько Марасовичем

Американська мрія київської художниці

епер Аліна Панова зайнята новим театральним проектом – мультимедійною виставою «Душі не вмирають» за «Божественною комедією» Данте. Прем’єра відбудеться у First Congregational соборі ЛосАнджелеса, де встановлений найбільший у світі орган. Аліна також стала українським віртуальним послом доброї волі в Америці, бо на своїй сторінці у Фейсбуці розповідає громадянам США правду про Майдан та організовує й підтримує американських волонтерів у допомозі постраждалим бійцям АТО.

112

– Аліно, як у Голлівуді сприймають події в Україні? – Частина американців розуміє, що відбувається, і намагається досконало вивчити ситуацію. Але дехто ще не дуже розрізняє Україну та Росію і вважає, що там точиться громадянська війна. І лише після збиття нідерландського «Боїнга» настав поворотний момент, коли всі раптом усвідомили справжню небезпеку конфлікту. Навіть висвітлення Майдану в американській пресі було спочатку не зовсім адекватним. І лише згодом – після втечі Януковича в Росію – ситуація трохи прояснилася. Однак із початком

війни на Сході навіть провідні канали США висвітлювали бої як протистояння Заходу і Сходу України. Бо американці не отримували достатньої інформації саме звідти. Проте після збиття «Боїнга» вони зрозуміли, що це не внутрішній державний конфлікт, а агресія Росії щодо України. Тож тепер мене почали запитувати про українські події, співчувати. І можу з упевненістю сказати: симпатії американців на боці України. Мало хто із зірок Голлівуду висловлюється про це публічно, бо вони залежні від кіноринків та прокату в Росії їхніх фільмів, УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ

Аліна Панова – колишня киянка, яка виїхала у США ще в 70-ті, але постійно підтримує зв’язки з Батьківщиною. Аліна – відомий художник по костюмах у Голлівуді. У її біографії також більше 10 років праці в Американському балетному театрі та на Бродвеї. Як продюсер вона створила в Україні фільм «ORANGELOVE» на основі подій Помаранчевої революції

Танцівники в костюмах Аліни Панової. Балет «Теми і варіації Баланчіна» Амнериканського Балетного театру

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

113

Україна і світ

Аліна з чоловіком Желько Марасовичем, композитором із Хорватії

114

але у приватних розмовах всі симпатії на боці Києва. – У соцмережах поширювалися висловлювання про підтримку України Джорджем Клуні, Джулією Робертс та іншими акторами Голлівуду. Наскільки це правдива інформація? – Відверто підтримує Україну Арнольд Шварценеггер, Джордж Клуні, Шон Пен та Джаред Лєто. Ці актори активно цікавляться політикою, тож добре розуміють, що відбувається. Вони не побоялися оприлюднити свою позицію. Промова Джареда Лєто про підтримку України на врученні Оскара була дуже важливою, бо до актора й музиканта прислухаються усі його багатомільйонні прихильники. А от фотознімки зірок Голлівуду у футболках з написами «ПТН ПНХ» – це фейк. – Невже є ті, хто співчуває агресивній політиці Росії? – Росія витрачає на свою пропаганду в Америці та Західній Європі великі кошти, і тому інформація про події надходить

саме з цього джерела. А от Україна в цьому сенсі відстає. Нині вам просто необхідно поширювати правдиву інформацію по всьому світі англійською мовою: в Інтернеті, на телебаченні, у пресі, щоб люди знали й про інший бік ситуації. Тільки в останні тижні щось почало робитися у цьому напрямку. А це ж так важливо! – Президент Барак Обама відповів на Ваш лист, у якому Ви писали про події в Україні. Глава держави часто листується з пересічними американцями? – Я сама була шокована, мої рідні також. Ніхто такого не чекав. Але це свідчить про те, що комунікація з органами влади потрібна. Бо навіть коли ми не чекаємо, що нас почують, прочитають, зрозуміють, це все одно стається. Тому потрібно обов’язково цінувати свій голос і свою думку, адже саме вони можуть вплинути на результат. – Хто з акторів гуляє по Голлівуду у вишиванках? – Та весь Лос-Анджелес у них ходить! Я і сама їх ношу, і мої

друзі теж. Ми навіть бачили кількох хіпстерів, які під піджаки одягли традиційні українські вишиванки. А дівчата ще й прикрашають голови вінками. У нових колекціях бутиків також є вишиті сукні, сорочки, туніки. Тож це вже масове явище. Нещодавно в Парижі я зустрічалася з моєю приятелькою – французьким фахівцем моди (тrend forecaster), яка пророкує модні тенденції. Вона розповіла, що тепер Україна в тренді світової моди. Усі тенденції народного костюма будуть використовуватися у нових колекціях провідних будинків моди. А от мода на російське минула після розгону Болотної. Світова fashion-індустрія дуже тонко реагує на політичні процеси, особливо коли вони стосуються прав людини. – А яку позицію висловлює подружжя Джолі і Пітта? Адже Анджеліна уже передавала українцям своє послання: вона не хоче, аби їй довелося знімати фільм про наші події, як про Югославію «В країні меду і крові». УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ – Я їх давно не бачила. Але мій чоловік – композитор Желько Марасович – хорват. Він із колишньої Югославії. Наша родина товаришує з актором Раде Шербеджия (Rade Šerbedžija). А от уже він їхній близький друг та має тісні контакти з Анджеліною і Бредом. Вони навіть у раді директорів його театру на хорватському острові Бріуні. Саме Раде привіз Анджеліну в Боснію, після чого вона вирішила знімати свою картину «В країні меду і крові». Шербеджия розповідав, що Анджеліна ретельно стежить за подіями в Україні й усією душею підтримує український народ. – У 2004 році Ви приїжджали в Україну, щоб зняти картину «ORANGELOVE». Як цей фільм вплинув на Вашу долю? – Насамперед я знайшла в Києві багато друзів, зв’язок із якими не перериваю. На щастя, нині є багацько засобів комунікації. І наша стрічка виявилася пророчою. Тепер, коли я її переглядаю, вона сприймається зовсім інакше, ніж 2004-го. Адже у нас головні герої – російський хлопець і українська дівчина. І фінал у фільмі не визначений: чи залишаться вони разом, зважаючи на те, що їхня свідомість

змінилася через соціальні проблеми? Коли ми знімали «ORANGELOVE», то були дуже захоплені ідеалами Помаранчевої революції. Але потім настало розчарування в її наслідках. Через це і картина втратила актуальність. Та тепер знову все змінилося, і події фільму знову набули значущості. Мистецтво завжди пов’язане із життям. Ми про це нещодавно говорили з режисером картини Аланом Бадоєвим. Нещодавно він кілька днів провів у Лос-Анджелесі. Приїжджав у справах. Я запросила його на вечерю до нашого будинку, де ми чудово поспілкувалися. Я дуже люблю Алана, шаную його творчість і вважаю, що він має усі якості, щоб стати одним із найкращих режисерів сучасності. – Згадували «ORANGELOVE» чи обговорювали нові проекти? – Так, наш фільм ми з теплотою згадуємо. Але нині вже народжуються нові плани, адже Майдан – це надзвичайна подія. Документальні фільми, що були зняті про революцію, приголомшливі, а людські історії вражають монументальністю. Тому

Костюм, створений для балерини Наталії Макарової Улюблене місце відпочинку в Хорватії

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

115

Україна і світ

Замальовки з натури. Олександр Годунов, Рудольф Нурієв

є багато матеріалу для творчого натхнення, але все потрібно осмислити. Гадаю, що в Алана вже з’явилася ідея щодо картини, і ми теж думаємо над проектом. – Інвесторами картини «ORANGELOVE» були брати Константиновські. Ви досі підтримуєте стосунки? – Так, адже це друзі моєї юності. В’ячеслав і Олександр тоді зовсім безкорисливо надали кошти на зйомки картини. А тепер вони допомагають українській армії. Ми активно спілкуємося. Вони чудові люди і справжні патріоти України. Я завжди знала, що багаті і бідні люди відрізняються тільки рахунком у банку. А суть залишається та ж сама. Брати Константиновські надавали серйозну підтримку Майдану 2004 року і навіть мали через це проблеми. Але й нещодавно вони допомагали людям, що стояли на площі під час Революції гідності: при-

116

возили продукти, теплі речі. І все це попри те, що Майдан 2004-го їх, як і багатьох, розчарував. Брати мені говорили, що нині потрібно все зробити так, щоб не повторилися помилки минулої революції. Тож хлопці не втратили свого романтичного світогляду і надії на краще. Це як і в коханні: розумієш, що можеш розбити собі серце, однак усе одно закохуєшся знову. – У пресі писали, що брати Константиновські продали «Ролс Ройс» і віддали гроші на потреби армії. – На початку воєнних дій вони надали велику грошову допомогу армії: перерахували кошти на рахунок міністерства. А коли укомплектувався батальйон «Київ-1», то вирішили: один із братів – В’ячеслав – піде на війну, а інший у цей час наглядатиме за бізнесом. Тепер кожний свій день я починаю з Фейсбука: дізнаюся новини з фронту. Коли побачиУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ ла послання Слави з передової, почала ридати: ще ніхто з моїх близьких друзів чи знайомих не був так близько до лінії вогню. У мене текли сльози і переживання, і гордості одночасно. – Як Ви сьогодні розцінюєте свою еміграцію у США? Це був правильний крок? – Я переїхала в Америку з СРСР, коли мені було 18 років. Навіть змусила батьків емігрувати. Тож це було свідоме бажання почати нове життя усією родиною. У мене дуже свободолюбний характер, тож не хотіла залежати від дозволу держави подорожувати світом, від впливу політики Компартії на мій спосіб життя. Я навчалася у Київській художній школі, яка завжди відрізнялася вільнодумством. На той час моє рішення було цілком виправданим. – Чи реалізували Ви свою американську мрію? – Так, але американська мрія характеризується ще й тим, що з часом постійно змінюється. Америка сьогодні зовсім інша, ніж та, в якій ми жили 30 років тому. Не ті лідери, трохи інші ідеали. Багато речей сприймається інакше. Але незмінними є американські моральні цінності. США завжди допомагають іншим народам світу. Навіть у нинішній ситуації, вважаю, Україна поводиться так рішуче, бо відчуває моральну підтримку справжнього друга. Хоча США роблять для України набагато менше, ніж я би хотіла. Але нас поєднують такі сильні зв’язки, що київська ситуація впливає на світобачення американців. Ми стали ще більшими патріотами своєї держави і друзями України. – Ви підтримуєте зв’язки з українською діаспорою? – Останні 15 років я тісно співпрацювала з діаспорою. А до цього – ні, бо українці під час моєї еміграції більше виїжджали в Канаду: там діаспора сильніша. У мене є українські друзі, але я відразу прагнула інтегруватися в американське суспільство, а не бути частиною діаспори. Я вступила до художнього коледжу Cooper Union у НьюЙорку. Там був великий конкурс, але освіта безкоштовна. Меценат, який заснував цей заклад, Пітер Купер, заклав фонд, який дозволяв навчати талановитих УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Замальовки з натури. Михайло Баришніков. Наталя Макарова

Вбрання для церемонії Оскару

117

Україна і світ

Ескізи косюмів головних героїв балету «Теми і варіації»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ студентів, незалежно від їхнього статку. – Як Вам вдалося стати художником по костюмах в Американському балетному театрі? – Під час навчання в коледжі я почала працювати асистентом у художника по костюмах Теоні Олдрідж (Theoni Aldredge). Вона здобула Оскар, тож вважалася найкращим фахівцем у цій галузі мистецтва. Завдяки їй я познайомилася з багатьма митцями і згодом почала самостійно створювати костюми для спектаклів Американського балетного театру (American Ballet Theatre), а також San Francisco Ballet, Elliot Feld Company, Spoletto Festival... Мені пощастило працювати з багатьма зірками світового рівня: Михайлом Баришниковим, Наталією Макаровою, Рудольфом Нурієвим, Олександром Годуновим. Перші спектаклі, над якими я працювала, були за участю Баришникова і Макарової. Я також встигла попрацювати і з Нурієвим – до того, як він став директором Паризької опери. – Яким він був? – Нурієв відрізнявся прямолінійністю, запросто міг сказати різке слово. Та коли людині довіряв, то проблем не було. Просто в балеті досить жорсткі взаємини, там точиться своя міжусобна війна. – А як склалася на сьогодні доля Михайла Баришникова? – У нього є власний культурний центр на Мангеттені, де він створює вражаючі речі. Баришников вийшов на пенсію у прекрасному фізичному стані, хоча міг би ще 10–15 років чудово виступати в класичному балеті. Але він сказав: «Коли тобі 40–50 років, а ти все ще танцюєш у трико, то це якось непристойно». У Баришникова дуже оригінальний розум, він висловлює надзвичайно цікаві думки. Нині його цікавить сучасна хореографія. Авангардні режисери ставлять у його культурному центрі спектаклі, і Михайло чудово в них виступає. – Чи відчувалася в ті часи ностальгія у майстрів балету з Росії? – Не думаю. Коли я почала працювати в театрі, Нью-Йорк був осередком справжнього мистецького буму. Як і Париж на УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Під час перерви Аліна могла підіграти навіть Нурієву Костюми до опери «Відьми Венеції» Філіппа Гласса Афіша мюзиклу «Шахи», над яким Панова працювала в театрі на Бродвеї

119

Україна і світ

Костюм для Наталії Макарової З легендою Голівуду акторкою Фей Деневей Михайло Баришніков у балеті «Теми і варіації» Джорджа Баланчина

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ

НУРІЄВ ЗАВЖДИ ХОТІВ БАЧИТИ СЕБЕ В ЦЕНТРІ УВАГИ...

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ На прийомі з режисером фільму «Залізна людина» Джоном Фавром З легендарним коміком Паулем Рубенсом, відомим, як Pee-Wee Herman

початку XX століття. У місті зібралося багато відомих митців: коли втік із СРСР Баришников, в Америці вже був Ростропович, Бродський, інші емігранти. Усі вони спілкувалися між собою, товаришували. Тому в інтелектуальному плані не було ізоляції. А якщо починалася ностальгія за російською кухнею, то йшли в ресторан «Російський самовар» (сміється). Я ніколи не чула від артистів чи письменників бажання повернутися. Та коли Баришников постарів і в нього з’явилися діти, він сам захотів показати їм країну, де народився, їздив з ними в Ригу. – А як складалися Ваші стосунки з Годуновим? – Ми з ним жили в одному будинку біля Лінкольн-центру. Я часто малювала Годунова, тож у мене збереглося багато його портретів. Я фіксувала рухи Олександра під час репетицій, іноді він мені позував. У нас були приятельські стосунки. Годунов був неймовірно талановитим і привабливим. Але він

122

З давнім другом – британським актором Рупертом Еверетом

так не зміг пережити відрив від Батьківщини. У мене збереглися малюнки, де в репетиційному класі біля станка стоять одразу Михайло Баришников, Рудольф Нурієв і Олександр Годунов. Вони разом приходили на заняття до зірки балету Моріса Бежара – Роберта Денверса. Тож було цікаво спостерігати за цією дивовижною компанією: постарілий Нурієв, Баришников на піку своєї форми і красень Годунов. Усі вони робили однакові рухи, але було чітко видно різницю між ними. Нурієву важко давалися тренування, однак він «виїжджав» на силі волі та внутрішньому вогні. Михайло мав ідеальну фізичну форму, робив усе з неймовірною легкістю, і здавалося, що він може все це повторювати до нескінченності. Годунов був серед них найвищим, мав зовнішність рок-зірки, тому виглядав найпривабливішим, хоча й поступався в майстерності. – Чому ж тоді Годунов не зумів зробити таку ж кар’єру, як Баришников і Нурієв? – Олександр був хорошим артистом і танцівником. Однак мав суттєву ваду, яку не прощають у США: він не міг самостійно дотримуватися суворої дисципліни. Пропускав репетиції, запізнювався на заняття. З Михайлом Баришниковим вони товаришували ще з Ризької школи балету. Та коли Баришников почав керувати Американським балетним театром, то мав стежити за дисципліною підлеглих. Але Годунов не розумів, що в США можуть запросто вигнати з роботи, незважаючи на давні стосунки. Тут такі правила. Годунова звільнили за прогули, і це було початком краху. У нього тоді розпочалися тривалі романтичні стосунки з актрисою Жаклін Біссет. Я з ними часто перетиналася в компаніях. Вони мали дуже щасливий вигляд. Жаклін посприяла тому, аби Годунов почав зніматися в УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ

кіно, але дисципліни йому постійно бракувало. Він частенько зривався і міг навіть піти в запій. А коли Жаклін через це його покинула, Олександр просто втратив життєвий стрижень. Останнього разу я бачила Годунова за два місяці до смерті. Його було не впізнати: не виглядав так розкішно, як раніше, опустився. Це дуже сумна історія, бо Олександр мав яскравий талант, був дуже доброю людиною, однак йому не вистачило твердого характеру для життя у США. – Повернімося до театру. Чим відрізнялася Ваша робота в балетному театрі від Бродвею? – На Бродвеї я почала працювала паралельно з балетом, і ця співпраця тривала близько 12 років. Перший спектакль, на який мене запросив режисер Майкл Беннет, не мав успіху. Але вже другий проект «Шахи» виявився вдалим. Музику до нього написали Бені Андерсон і Бьорн Ульвеус із групи «АББА», а слова – Тім Райс (автор лібрето до рок-опери «Ісус Христос – суперзірка»). Це була надзвичайно успішна комерційна справа. Атмосфера створення бродвейського спектаклю – це дружна величезна команда, де кожний прислухається до думки колег. Тут і сваряться, і миряться, як у родині. Але все це потім перетворюється у прибуткові шоу. – А що змусило Вас покинути Нью-Йорк заради ЛосАнджелеса? – На Бродвеї розпочався великий страйк, і працювати стало складно. Спектаклі майже не ставилися. Тож у цей час я почала працювати художником по костюмах у Голлівуді. Я не прагнула переїжджати в Каліфорнію. Та поступово життя саме змусило мене зробити цей вибір. Роботи на Бродвеї вже не було, а після цілого року перельотів тудисюди мені набридло таке невизначене існування. Але тепер мені так подобається каліфорнійський стиль життя, що я вже УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

їжджу в Нью-Йорк тільки до батьків, хоча й дуже люблю подорожувати. – Часто папараці ловлять голлівудських акторів у непривабливому вигляді на вулицях міста. Хіба останні не хвилюються з приводу зіркового вигляду? – Абсолютно ні! У Голлівуді можна піти на каву в майці і шортах, без макіяжу. Часи, коли зірки переймалися шикарністю свого вбрання, давно минули. Вони нормальні люди, живуть просто. Спеціальні «луки» призначені тільки для вечірніх заходів. Нашими сусідами були Антоніо Бандерас і Мелані Гріффіт. Я не раз бачила, як Мелані виходила в місто кепці й окулярах, зовсім не нафарбована. Ніхто б не сказав, що це знаменитість. Акторам важко перебувати в постійній бойовій готовності. Обличчя теж має відпочивати. – Чи існує дружба в Голлівуді? – Звичайно! У мене багато старих добрих друзів: режисерів, продюсерів, операторів, дизайнерів. Але із зірками-акторами це дуже важко, бо біля них є цілий штат людей, які займаються їхньою кар’єрою. Під час роботи над фільмами робочі стосунки, як правило, дуже близькі, проте вони закінчуються з останнім кадром. Але на іншому проекті все повторюється знову. Життя акторів, особливо відомих, дуже інтенсивне. Вони багато роз’їжджають, працюють по всьому світові, тому їм дуже важко підтримувати справжні дружні стосунки з багатьма людьми. – А російсько- й україномовні кінематографісти якось консолідуються? – Загалом так, але через події в Україні сьогодні друзі та сім’ї здебільшого пересварилися. Навіть тут точиться війна поглядів. Багато вихідців із Москви несуть сюди ідеї «русского мира». З ними я намагаюся не вступати в марну полеміку.

Доньки Панової – Лея та Ісса З продюсером Кеном Кварісом

Ліліана ФЕСЕНКО

123

Україна і світ

Андрій Курков: «Ніхто в Європі не плаче, що культура гине»

авдяки його публікаціям у газетах і журналах європейський читач також дізнавався про останні події на Майдані та Донбасі. Курков багато подорожує з промотурами своїх книжок, однак знайшов час для спілкування із газетою «Культура і життя».

Психологія більшості українців тепер зміниться»

– Класик сказав: «Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язаний».

124

Наскільки ця істина важлива для Вас? – Дуже важлива. Нинішня ситуація надважка для держави, однак вона позитивно вплинула на консолідацію нації. Я завжди був пацифістом і космополітом. Але останні події перетворили мене на патріота нашої держави. Я також активно цікавлюся і підтримую дії української армії. Щоденно думаю про долю нашої країни, а не про свій новий роман. Вважаю, після всіх цих подій психологія більшості українців зміниться. А це означає – зміниться розуміння того, чим було наше спільне минуле з Росією.

– Ви багато їздите Європою і Америкою. Вами нині цікавляться як людиною, що пройшла Майдан, чи традиційно – як письменником? – Я підтверджую свою репутацію українського письменника і водначас став коментатором усього того, що відбувається в нашій країні. Тому ніхто не дивується, коли я з’являюся на політичних конференціях або читаю лекції про ситуацію в нашій країні. Однак я людина культури, тому завжди виникає питання про роль митців у часи Майдану. – Чому Ваша книга «Щоденники Майдану» нещодавно УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ

Андрій Курков – найвідоміший у світі український письменник. Його романи потрапили у топ-10 новодруків Європи, а в Америці та Японії мають великий попит читачів. Події усіх його творів відбуваються в Україні, тому автор пишається, що прописав Київ на літературній карті світу

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

125

Україна і світ

Після прес-конференції Національного газетножурнального видавництва директор видавництва «Мамине сонечко» Вадим Дорошенко, заступник міністра культури України Олександр Журавчак і Андрій Курков Фото на стор. 119: Літературний перфоманс

вийшла ексклюзивно для Європи, але не для українців? – Це мій особистий щоденник про події у столиці, що охоплюють період від 21 листопада 2013 року до 24 квітня цього року. У нотатках відображена хроніка протистояння. Увійдуть в книгу і мої статті, написані для зарубіжної преси під час Майдану. Видання для Європи насичене поясненнями для іноземного читача, яких не потребують українці. У нас ця книга теж вийде, але без пояснень. – Як європейські країни сприймають нашу нинішню ситуацію? – Ситуація мінлива. Якщо під час Майдану більшість пересічних європейців цікавилася ситуацією в Україні, то з початком воєнних дій інтерес зник, а політики почали обережніше коментувати події. Та подекуди навпаки – підтримка стала активнішою. Наприклад, у Норвегії під час Майдану люди були дуже застережні щодо України, а потім активно почали нас підтримувати. У Німеччині одразу стали солідарні з Майданом і новою владою, вважаючи, що це бік правди. А ось у Франції були різні погляди. Утім, відомі газети не дозволяли собі поширювати російську точ-

126

ку зору на події. Із настанням літа всі європейці переймаються відпустками і відпочинком. А через те, що Україна була на перших шпальтах газет із минулої осені, від нас банально стомилися. А от проросійські видання в Європі з початком літа активізувалися. Знову придумують конференції і семінари, щоб поговорити про український фашизм. Але вони теж усім починають набридати. – Але хтось підтримує Росію? – Греція, яка вважає себе православною країною на кшталт Росії. Там лунають висловлювання, що правда за Кремлем, а в Україні влада належить фашистам. Та це не офіційна позиція, а лише думка інтелектуальної еліти.

Попит на електронну книгу існує лише у США»

– Ваші романи постійно виходять друком за кордоном. Там так затребувана паперова книга? – Так. Німеччина стоїть на першому місці в Європі за кількістю видань на душу населення. Там більше 3 тисяч книжкових магазинів. У Франції також пріоритет за паперовою книгою. Попит на електрону книжку існує лише в

США. А в Європі це 1–2 відсотки від друкованих видань. – Може це тому, що літературу читають лише люди старшого віку? – Ні. Третину книжок одразу купують із бажанням прочитати, а потім передати другові. Це інша культура читання. Там ніхто не женеться за гаджетами, як у нас, у Китаї чи США. – Ваші поїздки в Європу схожі на акторські промотури. Хто винайшов цей формат для піару новодруків? – Такі тури були й у нас. Андрій Кокотюха мандрував Україною з літературними бригадами ще на початку 90-х років. І в СРСР письменники приїздили в колгоспи й на заводи – побачитися зі своїми читачами. У Європі мої зустрічі з публікою організовують видавництва. Це зазвичай два тижні виступів – кожний день у новому містечку. – Як проходить зустріч із читачами? – Традиційно це читання уривків із творів, відповіді на запитання, контакти з пресою. А потім підписування книжок. Такі промотури Європою постійно влаштовують для 30–40 найпопулярніших письменників. Я з ними постійно перетинаюся в наших поїздках.

– Скільки читачів приходять на такі акції? – Коли я починав, 15 років тому, то набиралося 15–30 осіб. А тепер приходить десь 100–150. У Швейцарії на мене навіть квитки в театр продавали за 25 франків. – Наче моноспектакль! – Так, це і є своєрідна вистава, що становить частину літературної діяльності. Безперечно, її не можна порівнювати із шоубізнесом, який збирає стадіони. Але це активна популяризація власної творчості та країни, звідки приїхав автор.

У Європі найбільше люблять читати пенсіонери»

– У нас постійно нарікають, що висока культура гине, а на її місце приходить низькопробний маскульт. А яка ситуація нині в Європі? – Ніхто тут не плаче, що культура гине. Наприклад, ніхто за межами Прибалтики не знає литовське чи естонське мистецтво. Ніхто не підозрює, що є албанська література. Просто приходить час, коли культура країни стає цікавою світові. І якщо цей шанс використовується, то держава вливається в європейУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

Україна і світ ський культурний простір. Україна, скажімо, тепер модна серед німецьких студентів. Твори Жадана, Прохаська, Дереша читають і обговорюють. Але потрібно розуміти, що захопити масового читача дуже важко. У Європі найбільше люблять читати пенсіонери. Вони намагаються встигнути те, що пропустили за життя. Студенти теж вдячна публіка, але вони не купують книжки, отже не впливають на ринок. – Чи є шанс в української культури стати національно затребуваною? Бо ще півроку тому вона була на периферії російської. – Шанс є, якщо просуванням культури буде займатися команда тямущих людей. Не треба забувати, що існує маніпуляція суспільною думкою в царині культури. Креативний менеджмент створює образ того, що прагне отримати. Для мене українська культура існує, бо не цікавить маскульт. Але нам потрібно активніше популяризувати її, щоб маловідомі нині імена митців стали надбанням широкого загалу. – Нині на часі питання євроінтеграції української культури. Ви були присутні на зборах із затвердження кандидатури заступника міністра культури з цих питань. Чи потрібні такі спеціальні структури? – Якщо буде єдина концепція інтеграції України в європейську культуру і її будуть підтримувати в Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів і у Верховній Раді, то може бути гарний результат. Бо зараз у нас є дуже вагомий привід – підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ратифікація цієї угоди є шансом репрезентувати себе як асоційованого члена. Якщо все це обдумати, то наслідки будуть позитивні. Але потрібно розуміти: одноразові акції не несуть користі. Повинна бути програма, що розрахована на 5–7 років і включає постійні культурні й ділові контакти з європейцями. – Радикально налаштовані митці останнім часом виступають за знищення Міністерства культури. Чи є такі установи в Європі? – У США Міністерства культури немає. А от у Франції та Італії є потужні міністерства з великиУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

ми бюджетом і можливостями. У Німеччині Міністерство культури існує на рівні кожної федеральної землі. Усе залежить від того, як організована робота. Якщо немає можливості її створити, тоді потрібно розформуватися і перетворити установу в окремі департаменти. Але тоді знадобляться фірми, які за окрему плату виконуватимуть функції Міністерства культури. У нас Мінкультури довгі роки було бухгалтерією, через яку надходили гроші у різні театри, бібіліотеки, народні колективи, концертні зали. Зараз треба розумні реформи. Чи можна відрізати театри від державного фінансування? Ні, бо у нас немає ні меценатів, ні можливості для самоокупності закладів культури. Тому це завдання міністерства. Але йому потрібно тепер навчитися шукати гроші на стороні, об’єднувати їх із державними і підтримувати сучасне мистецтво до того часу, поки з’являться нові закони, які б допомагали благодійництву і меценатству. – А також лобіювати ці закони? – Для цього при міністерстві повинна існувати спеціальна законотворча група. Утім, закони із книговидавництва в нас просуває Асоціація книговидавців і розпо-

всюджувачів під керівництвом Олександра Афоніна. Закон про кіно розробляла Спілка кінематографістів. Тобто професійні спілки можуть це робити. А от міністерство – це виконавчий орган, тому не його одного це справа.

В Україні катастрофічно не вистачає власної літератури»

– Ви постійний учасник світових книжкових виставок. Чим Львівський книжковий форум відрізняється від європейських? – Він ближчий до Лейпцигської книжкової ярмарки. Тобто це виставка для ознайомлення читачів із новинками літератури, а не для того, щоб видавці могли продати права на друкування книжок. Львівський форум дозволяє розвивати книговидання в Україні. У Німеччині теж тільки один такий читацький захід. Але там книжки читають цілий рік, а у нас – від форуму до форуму. В Україні катастрофічно не вистачає власної літератури. Однак можна знайти в книгарнях примірники 90-х років, що досі не продалися. Тому нині мало хто з митців може собі дозво-

лити жити тільки літературною творчістю. На пристойне життя сучасних письменницьких гонорарів не вистачить. – То радянським письменникам було краще, бо існувало державне замовлення... – Справді, письменники СРСР отримували аванс на заявлений твір і писали його, не голодуючи. Однак цю систему не можна вважати гідною наслідування, бо від радянських часів не залишилося геніальних творів. За 70 років максимум три десятки цікавих романів! Це крапля в морі. – То чи повинна тоді держава підтримувати письменників? – Так. Наприклад, Міністерство культури і Міністерство освіти можуть створити сучасну об’єднану програму, за якою б письменники їздили по школах і університетах України, проводили там майстер-класи, розказували про літературу, читали лекції. І так би популяризували літературу і свою творчість, одночасно підвищуючи культурний рівень учнів і студентів. За рахунок гонорарів від таких поїздок живе половина німецьких письменників. Також місцева влада може організовувати літні літературні табори та регіональні фестивалі. Такі вже відбулися в Полтаві та Карпатах і мали великий резонанс.

127

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році Вартість передплати на рік

ПЕРЕДПЛАТНИЙ

ІНДЕКС

95220

74401

248,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ

ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

143,10 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269 111,90 грн

177,18 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

Індекс 95220

ISSN 0868-9644. Українська культура. – 2014. – №7–8. – С. 1–128