Журнал "Соціалістична культура". - 1990. - № 10 by Національне газетно-журнальне видавництво

и л: ^

Ь 5 т ш

і_а

-с

а и

Ч И Т В О Ї Л І Т И говорять моею о к. о а:

со 14 С5 ч

мовою ?

Шановна

3 X о »о 1-і

редакціє!

Пропоную сценарій свята української мови «О рідне слово, що без тебе я?!» Наскільки він придатний за якістю — судити Вам, але я впевнений, що потреба в такому матеріалі величезна. Був оце на Волині, Вінниччині — люди з рук рвуть. Тим паче, що цей сценарій випробуваний 12 травня ц. р. на обласному святі мови, після чого з ним виступала мистецька бригада в ряді сіл та містечок області. З пошанівком

Б.

СТЕПАНИШИН,

голова Рівненського обласного відділення Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, ректор народного університету культури

«О РІДНЕ СЛОВО, ЩО БЕЗ ТЕБЕ Я?!» Сценарій свята української мови Перед початком притишено звучать у запису українські народні пісні й твори на слова українських поетів про рідну мову, батьківщину. Сцена прикрашена квітами, рушниками. В центрі — портрет Т. Г. Шевченка На столі, що стоїть ліворуч, на вишиваній скатертині — хліб, кетяг калини. За столом два стільці для ведучих. На стінах — плакати з висловлюваннями відомих людей про батьківщину, про українську мову. Серед них: «МОВА — О Д Е Ж А Н А Ш О Г О ДУХУ; ВОНА Т А К А Ж Ж И В А ІСТОТА, ЯК 1 НАРОД, ЩО її ВИТВОРИВ» (П. М И Р Н И Й )

« М У Ж А Й , П Р Е К Р А С Н А НАША МОВО, С Е Р Е Д П Р Е К Р А С Н И Х Б Р А Т Н І Х МОВ». (М. Р И Л Ь С Ь К И Й ) . «ВИВЧАЙТЕ, Л Ю Б І Т Ь СВОЮ МОВУ, ЯК СВІТЛУ В І Т Ч И З Н У Л Ю Б І Т Ь » . (В. С О С Ю Р А ) . « М А Т Е Р И Н С Ь К Е СЛОВО Р О З Ш И Р Ю Є Г Р У Д И ОЗОНОМ Л Ю Д С Ь К О Ї ГІДНОСТІ». (І. Д Р А Ч ) .

Закінчення на стор. 33.

сситеїичт

Пролетар/ всіх країн, єднайтеся!

БЛАГОПОЛУЧЧЯ ВАМ, ОЛЕНО ІВАНІВНО!

Б Л И Ж Ч Е ДО СІЛ Адресую цей лист безпосередньо до «Читацької пошти» нашого журналу. Хочеться поміркувати ось над чим. Цього року мені випала нагода побувати в Миколаївському культурно-освітньому училищі на розподілі. І ось що неприємно вразило. Багато випускників прагнуть працювати де завгодно, аби тільки не в сільських клубах і будинках культури. Ще більше подивувало повідомлення, що абітурієнтам із села більш не надаватиметься перевага при зарахуванні на навчання. Отже, із сільської місцевості майже ніхто не вступить до училища? Майже всі СПТУ, які готують спеціалістів для сільського господарства, розміщені в районних центрах, селищах — ближче до села, місця майбутньої роботи. То, може, і культосвітні училища перевести з міст до районів? Адже вони готують фахівців переважно для сільських закладів культури. Тоді випускники неодмінно поїдуть до села. Ну, а міським абітурієнтам дорога до училищ, звісно завжди буде відкрита. Вважаю, Міністерству культури варто прислухатися до пропозиції: середні спеціальні навчальні заклади культури ближче до сіл! А як думаєте ви, шановні колеги? М. ТОВЦЕВА, завідуюча Арбузинським клубом Арбузинського району Миколаївської області.

Нещодавно громадськість Харкова відзначила 98-річчя з дня народження талановитого педагога і організатора дитячого музичного виховання, першого директора найстарішої у Ленінському районі міста музичної школи № 3 Олени Іванівни Кандиби. Це про неї у п'ятому томі «Музыкальной энциклопедии» (Москва, 1981) написано: «Організатором перших музичних шкіл і великим методистом дитячого музичного виховання є найстаріший музично-громадський діяч міста Харкова О. І. Кандиба». У місті ще й тепер численні конкурси-огляди, олімпіади проходять при безпосередній участі Олени Іванівни. Бажаємо старійшині дитячого музичного виховання здоров'я і благополуччя! В. ГАЛКІН, музикознавець.

культура

Ж О В Т Е Н Ь № 10 (814) ВИХОДИТЬ З ч е р в н я 1921 р.

Масовий громадсько-політичний щомісячник теорії і практики культурного будівництва О Р Г А Н МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ У К Р А Ї Н С Ь К О Ї PCP УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ РАДИ ПРОФСПІЛОК

Видавництво «Радянська Україна»

Ч И 7 А И Т І : ІЗ Н О М Е Р І :

Д Е К Л А Р А Ц І Я про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року

К У Р С — ОНОВЛЕННЯ, ПЕРЕБУДОВА

НОВІ ЕКСПОНАТИ Народний музей В. І. Леніна, що в Стриї Львівської області, добре знаний не лише у Радянському Союзі. Тут представлена добірка творів Ілліча і книг про нього, виданих більш як 80 мовами народів нашої країни і шістдесятьма іноземними. Заклад поповнився новими експонатами. Цінні матеріали, в тому числі фотографії В. І. Леніна, зроблені з негативів оригіналів, грамзаписи промови «Що таке Радянська влада?» і спогади Н. К. Крупської надіслав В. Д. Ульянов — племінник Володимира Ілліча.

працівник

Р. ЗБОРІВСЬКИЙ, краєзнавчого музею.

Шлях до незалежності і культура. Інтерв'ю з народним депутатом M. М. Горинем

ЧЕРЕХ І. Не міг перемовчати... З хроніки протистояння Юрія Бадзя — публіциста, громадського діяча

СКАРБИ МУЗЕЙНІ ПЕТРЕНКО М. «У рай — батогами!..» ставляємо виставку «Реквієм»

Пред-

Д У Б А С М. Немов пунктири долі. Про альманах колишніх політв'язнів

ДРОФАНЬ Л. Лебедина пісня Олени Пчілки. Орлове гніздо (уривки з непублікованої поеми)

У К Р А Ї Н А І СВІТ

А Н Т О Л О Г І Я ПАМ'ЯТІ 1932-1933. Голодомор. Свідчать документи. На допомогу музейникам, краєзнавцям

СЛОВНИК ЛОГІЇ

Плакат

художника

ТКАЧ М„ роз'їдає

ОБК/ЖИНЦІ Івана

Балдухи

«Великомучениця

Гласність»

ДОСВІД.

УКРАЇНСЬКОЇ ДАНИЛЕВСЬКА

Н.

ПРАКТИКА.

МІФО-

Сумнів

душу

МЕТОДИКА

Проект тимчасового Положення про клубні заклади системи Міністерства культури УРСР С

12 14

К Р А С О В С Ь К И Й І. Лемки є русини

М А Й Б А ТІ. Ковток волі і краси. До 100-річчя української еміграції

Н Ш І Й

Л Ю Д И І РОКИ

ЗОЛОТІ КЛЮЧІ

НК

«Соціалістична культура», 1990

вЕКЛвРвШЯ про державний суверенітет України Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року

В е р х о в н а Рада У к р а ї н с ь к о ї P C P , виражаючи волю народу України, прагнучи створити д е м о к р а т и ч н е суспільство, в и х о д я ч и з п о т р е б в с е б і ч н о г о з а б е з п е ч е н н я прав і свобод людини, ш а н у ю ч и національні п р а в а всіх н а р о д і в , д б а ю ч и про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, в и з н а ю ч и необхідність п о б у д о в и п р а в о в о ї д е р ж а в и , м а ю ч и на меті утвердити суверенітет і с а м о в р я д у в а н н я народу України,

проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, п о в н о т у і н е п о д і л ь н і с т ь в л а д и р е с п у б л і к и в м е ж а х її т е р и т о р і ї та н е з а л е ж н і с т ь і р і в н о п р а в н і с т ь у зовнішніх зносинах.

І. САМОВИЗНАЧЕННЯ У К Р А Ї Н С Ь К О Ї НАЦІЇ Українська розвивається українською визначення. Українська державності

PCP як с у в е р е н н а національна д е р ж а в а в і с н у ю ч и х к о р д о н а х на о с н о в і з д і й с н е н н я н а ц і є ю с в о г о н е в і д ' є м н о г о права н а с а м о P C P з д і й с н ю є захист і о х о р о н у н а ц і о н а л ь н о ї українського народу.

Будь-які н а с и л ь н и ц ь к і дії п р о т и н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в ності У к р а ї н и з б о к у політичних партій, г р о м а д с ь к и х огранізацій, інших у г р у п о в а н ь ч и о к р е м и х о с і б п е р е с л і дуються за законом.

II.

НАРОДОВЛАДДЯ

Г р о м а д я н и р е с п у б л і к и всіх н а ц і о н а л ь н о с т е й с т а н о в л я т ь народ України. Народ України є єдиним д ж е р е л о м д е р ж а в н о ї влади в республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі К о н с т и т у ц і ї р е с п у б л і к и я к б е з п о с е р е д н ь о , так і ч е р е з народних д е п у т а т і в , о б р а н и х до В е р х о в н о ї і м і с ц е в и х Рад Української PCP. Від і м е н і в с ь о г о н а р о д у м о ж е в и с т у п а т и в и к л ю ч н о В е р х о в н а Рада У к р а ї н с ь к о ї P C P . Ж о д н а п о л і т и ч н а партія, громадська організація, інше угруповання чи о к р е м а о с о б а н е м о ж у т ь виступати від і м е н і в с ь о г о н а р о д у України.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА Українська P C P самостійна у вирішенні будь-яких питань с в о г о д е р ж а в н о г о ж и т т я . Українська PCP забезпечує верховенство Конституції та з а к о н і в р е с п у б л і к и на с в о ї й т е р и т о р і ї . Д е р ж а в н а влада в р е с п у б л і ц і з д і й с н ю є т ь с я за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Н а й в и щ и й нагляд з а т о ч н и м і о д н а к о в и м в и к о н а н н я м законів здійснюється Генеральним прокурором Укр а ї н с ь к о ї P C P , який п р и з н а ч а є т ь с я В е р х о в н о ю Р а д о ю Української PCP, відповідальний перед н е ю і тільки їй підзвітний.

IV.

Г Р О М А Д Я Н С Т В О У К Р А Ї Н С Ь К О Ї PCP

Українська PCP має кожному громадянину дянства С Р С Р .

с в о є г р о м а д я н с т в о і гарантує п р а в о н а з б е р е ж е н н я грома-

Підстави набуття і втрати громадянства Української P C P в и з н а ч а ю т ь с я З а к о н о м У к р а ї н с ь к о ї P C P п р о громадянство. В с і м г р о м а д я н а м У к р а ї н с ь к о ї P C P г а р а н т у ю т ь с я права і с в о б о д и , які п е р е д б а ч е н і К о н с т и т у ц і є ю У к р а ї н с ь к о ї P C P і н о р м а м и м і ж н а р о д н о г о права, в и з н а н и м и У к р а ї н с ь к о ю PCP. У к р а ї н с ь к а P C P з а б е з п е ч у є рівність п е р е д з а к о н о м усіх г р о м а д я н р е с п у б л і к и н е з а л е ж н о від п о х о д ж е н н я , соц і а л ь н о г о і м а й н о в о г о стану, р а с о в о ї та н а ц і о н а л ь н о ї п р и н а л е ж н о с т і , статі, освіти, м о в и , політичних поглядів, релігійних п е р е к о н а н ь , р о д у і х а р а к т е р у з а н я т ь , м і с ц я п р о ж и в а н н я та інших о б с т а в и н . Українська PCP регулює імміграційні процеси. У к р а ї н с ь к а P C P в и я в л я є т у р б о т у і в ж и в а є заходів щ о д о охорони і захисту інтересів г р о м а д я н У к р а ї н с ь к о ї PCP, які п е р е б у в а ю т ь з а м е ж а м и р е с п у б л і к и .

V . ТЕРИТОРІАЛЬНЕ

ВЕРХОВЕНСТВО

У к р а ї н с ь к а P C P з д і й с н ю є в е р х о в е н с т в о н а всій с в о ї й території. Територія Української PCP в існуючих кордонах є н е д о т о р к а н о ю і не м о ж е б у т и з м і н е н а та в и к о р и с т а н а б е з ї ї згоди. Українська P C P самостійно визначає адміністративнотериторіальний устрій республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

VI. ЕКОНОМІЧНА

САМОСТІЙНІСТЬ

У к р а ї н с ь к а P C P самостійно визначає свій е к о н о м і ч н и й с т а т у с і з а к р і п л ю є його в законах. Народ України має в и к л ю ч н е право на володіння, користування і р о з п о р я д ж е н н я національним багатством України. З е м л я , ї ї надра, п о в і т р я н и й п р о с т і р , в о д н і т а інші п р и р о д н і р е с у р с и , які з н а х о д я т ь с я в м е ж а х т е р и т о р і ї Української PCP, природні ресурси її континентального ш е л ь ф у т а в и к л ю ч н о ї ( м о р с ь к о ї ) е к о н о м і ч н о ї зони, в е с ь е к о н о м і ч н и й і науково-технічний п о т е н ц і а л , що с т в о р е ний на т е р и т о р і ї У к р а ї н и , є в л а с н і с т ю її н а р о д у , м а т е р і а л ь н о ю о с н о в о ю с у в е р е н і т е т у р е с п у б л і к и і вико-

ристовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних п о т р е б її г р о м а д я н . У к р а ї н с ь к а P C P м а є п р а в о на с в о ю ч а с т к у в загальнос о ю з н о м у багатстві, з о к р е м а в з а г а л ь н о с о ю з н и х а л м а з н о м у та в а л ю т н о м у ф о н д а х і з о л о т о м у запасі, я к а с т в о р е на завдяки з у с и л л я м народу республіки. В и р і ш е н н я питань з а г а л ь н о с о ю з н о ї власності ( с п і л ь н о ї власності всіх р е с п у б л і к ) з д і й с н ю є т ь с я на д о г о в і р н і й основі м і ж р е с п у б л і к а м и — с у б ' є к т а м и цієї в л а с н о с т і . П і д п р и є м с т в а , у с т а н о в и , о р г а н і з а ц і ї та о б ' є к т и інших д е р ж а в і їхніх громадян, міжнародних організацій м о ж у т ь розміщуватись на території Української PCP та в и к о р и с т о в у в а т и п р и р о д н і р е с у р с и У к р а ї н и з г і д н о з законами У к р а ї н с ь к о ї P C P . Українська PCP самостійно створює банкову ( в к л ю ч а ю ч и з о в н і ш н ь о е к о н о м і ч н и й б а н к ) , цінову, фінансову, митну, податкову системи, ф о р м у є державний б ю д ж е т , а при н е о б х і д н о с т і в п р о в а д ж у є с в о ю г р о ш о в у одиницю. В и щ о ю к р е д и т н о ю у с т а н о в о ю У к р а ї н с ь к о ї P C P є національний б а н к У к р а ї н и , п і д з в і т н и й В е р х о в н і й Раді Української PCP. Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці, р о з т а ш о в а н і н а т е р и т о р і ї У к р а ї н с ь к о ї P C P , в н о с я т ь плату з а в и к о р и с т а н н я з е м л і , інших п р и р о д н и х і т р у д о в и х р е с у р с і в , в і д р а х у в а н н я від в а л ю т н и х надходжень, а також сплачують податки до місцевих б ю д ж е т і в . У к р а ї н с ь к а P C P з а б е з п е ч у є захист всіх ф о р м власності.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА У к р а ї н с ь к а P C P с а м о с т і й н о в с т а н о в л ю є п о р я д о к організації о х о р о н и п р и р о д и на т е р и т о р і ї р е с п у б л і к и та порядок використання природних ресурсів. У к р а ї н с ь к а P C P м а є с в о ю н а ц і о н а л ь н у к о м і с і ю радіаційного захисту н а с е л е н н я . Українська PCP має право заборонити будівництво та припинити ф у н к ц і о н у в а н н я б у д ь - я к и х п і д п р и є м с т в , установ, організацій та інших о б ' є к т і в , які с п р и ч и н я ю т ь загрозу екологічній безпеці. У к р а ї н с ь к а P C P д б а є про е к о л о г і ч н у б е з п е к у г р о м а д я н , п р о г е н о ф о н д н а р о д у , його м о л о д о г о п о к о л і н н я . Українська P C P має право на відшкодування збитків, заподіяних е к о л о г і ї У к р а ї н и д і я м и с о ю з н и х органів.

V I I I . КУЛЬТУРНИИ Р О З В И Т О К У к р а ї н с ь к а P C P с а м о с т і й н а у в и р і ш е н н і питань науки, освіти, к у л ь т у р н о г о і д у х о в н о г о р о з в и т к у у к р а ї н с ь к о ї нації, гарантує в с і м н а ц і о н а л ь н о с т я м , щ о п р о ж и в а ю т ь н а т е р и т о р і ї р е с п у б л і к и , п р а в о їх в і л ь н о г о національнокультурного розвитку. Українська PCP забезпечує національно-культурне з і д р о д ж е н н я у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у , його і с т о р и ч н о ї свідом о с т і і традицій, н а ц і о н а л ь н о - е т н о г р а ф і ч н и х о с о б л и в о с тей, ф у н к ц і о н у в а н н я у к р а ї н с ь к о ї м о в и у всіх с ф е р а х суспільного ж и т т я . Українська PCP виявляє піклування про задоволення

н а ц і о н а л ь н о - к у л ь т у р н и х , духовних і м о в н и х п о т р е б українців, що п р о ж и в а ю т ь за м е ж а м и республіки. Н а ц і о н а л ь н і , к у л ь т у р н і та і с т о р и ч н і цінності на території У к р а ї н с ь к о ї P C P є виключно власністю народу республіки. У к р а ї н с ь к а P C P м а є п р а в о на п о в е р н е н н я у власність н а р о д у У к р а ї н и національних, к у л ь т у р н и х т а історичних цінностей, що знаходяться за м е ж а м и У к р а ї н с ь к о ї PCP.

IX. З О В Н І Ш Н Я І В Н У Т Р І Ш Н Я Б Е З П Е К А У к р а ї н с ь к а P C P м а є п р а в о н а власні З б р о й н і С и л и . У к р а ї н с ь к а P C P м а є власні в н у т р і ш н і війська т а органи д е р ж а в н о ї б е з п е к и , п і д п о р я д к о в а н і В е р х о в н і й Раді Української PCP. У к р а ї н с ь к а P C P в и з н а ч а є п о р я д о к п р о х о д ж е н н я військової служби громадянами республіки. Г р о м а д я н и У к р а ї н с ь к о ї P C P п р о х о д я т ь дійсну військову с л у ж б у , як п р а в и л о , на т е р и т о р і ї р е с п у б л і к и \ не мож у т ь в и к о р и с т о в у в а т и с ь у в і й с ь к о в и х цілях з а ї ї м е ж а м и б е з згоди Верховної Ради У к р а ї н с ь к о ї PCP. У к р а ї н с ь к а P C P у р о ч и с т о п р о г о л о ш у є п р о свій н а м і р стати в м а й б у т н ь о м у п о с т і й н о н е й т р а л ь н о ю д е р ж а в о ю , яка не б е р е у ч а с т і у в і й с ь к о в и х б л о к а х і д о т р и м у є т ь с я трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати я д е р н о ї з б р о ї .

X. М І Ж Н А Р О Д Н І ВІДНОСИНИ Українська PCP як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, о б м і н ю є т ь с я дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, б е р е участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, н е о б х і д н о м у д л я е ф е к т и в н о г о з а б е з п е ч е н н я національних і н т е р е с і в р е с п у б л і к и у політичній, е к о н о м і ч н і й , е к о л о г і ч н і й , і н ф о р м а ц і й н і й , н а у к о в і й , технічній, к у л ь т у р ній і с п о р т и в н і й с ф е р а х . Українська P C P виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, акитивно сприяє зміцненню загального м и р у і м і ж н а р о д н о ї безпеки, б е з п о с е р е д н ь о б е р е у ч а с т ь у з а г а л ь н о є в р о п е й с ь к о м у п р о ц е с і та європейських структурах. У к р а ї н с ь к а P C P визнає п е р е в а г у з а г а л ь н о л ю д с ь к и х ц і н н о с т е й над к л а с о в и м и , п р і о р и т е т з а г а л ь н о в и з н а н и х н о р м м і ж н а р о д н о г о права п е р е д н о р м а м и внутрішн ь о д е р ж а в н о г о права.

Відносини Української PCP з іншими радянськими р е с п у б л і к а м и б у д у ю т ь с я на основі договорів, укладених на принципах р і в н о п р а в н о с т і , в з а є м о п о в а г и і н е в т р у ч а н н я у внутрішні справи. Д е к л а р а ц і я є основою для нової Конституції, законів У к р а ї н и і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання Союзного договору.

Цікаво, що думають з приводу національно-державної символіки працівники культури, читачі нашого журналу! Запрошуємо взяти участь у своєрідному читацькому референдумі, висловити свої думки і пропозиції. Листи надсилайте з позначкою на конверті — «Референдум».

< о_ >

о X с* 3

-О

с; > Народний депутат М. Горинь на майдані перед Верховною Радою УРСР.

ГОРИНЬ Михайло Миколайович. Депутат Верховної Ради України, голова Секретаріату Народного Руху України за перебудову. Правозахисник - демократ з тридцятилітнім стажем опозиції до Радянської влади. Член Української Республіканської партії. Народився 1930 року на Львівщині. Закінчив Львівський держуніверситет імені І. Я. Франка. За політичні переконання був двічі позбавлений волі, про«« дванадцять літ у брежнсвських концтаборах. Інтерв'ю у нього взяв спец кореспондент «СК» Іван МАЛЮТА.

— Пане Михайле! Ви — один з авторитетних лідерів Руху, котрі у нелегкій боротьбі здобули мандат депутата Верховної Ради УРСР. Отож логічно почати нашу розмову саме з цього факту. Поцінування перших альтернативних виборів до парламенту України: Демократичний блок на даному етапі може задовольнитися й порівняно скромними результатами! Чи не припускаєте, що такої унікальної можливості для демократизації республіки може більше не виявитися! — Якби це питання Ви задали рік тому, я, мабуть, не виключав би можливості повернення до диктатури КПРС чи появи радянського Піночета. Але за останній рік наш народ пережив цілу епоху громадянського змужніння та національного відродження, зазнав змін репресивний апарат, різко впав авторитет комуністів. Громадяни різного віку, соціального стану звинувачують партію у масових злочинах 20-50-х років, зокрема штучно викликаному голоді, винищенні українського селянства, інтелігенції, хижацькому використанні природних багатств, спотворенні нашої землі штучними морями. Чорнобильська катастрофа виявила і моральну деградацію керівної верхівки. Наш народ перестає поклонятися чужим богам і повертається обличчям до власної історії, припадає до своїх джерел і з них черпає силу для морального й національного відродження. І. Мазепа, М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко ще недавно шельмувалися як зрадники, а нині — визнані вожді України. Про С. Бандеру пишуть не тільки західноукраїнські, але й московські газети. Народ потягнувся до релігії, історичної пам'яті. Наш національний прапор став постійним атрибутом на зібраннях, він замайорів на державних установах не лише Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Рівного, але й Житомира та Києва.

Фото

В.

СЄДАЧОВА.

Робітничий рух Донбасу політизувався і ввійшов у контакти з силами національного відродження України. У кількох областях, ряді міст влада перейшла до рук демократичних Рад. Там КПРС опинилася в опозиції. Підприємства, установи звільняються від парткомів. Відбуваються політичні зміни з далекосяжними наслідками.

Ідея незалежної Української держави опановує все нові регіони республіки. Заявив про себе і жіночий рух. Звичайно, це оптимістична картина політичних змін на Україні. Я не відкидаю спроб консервативних сил використати відцентрові настрої певних груп населення в Криму та інших регіонах для нанесення удару по ідеї незалежності України, її соборності. Але тенденції до консолідації пошматованого терором на окремі частини народного організму не зупинити. В такій політичній атмосфері я вірю у чехо-словацький варіант побудови Української держави. І тому наш невеликий успіх на виборах я не назвав би унікальним, це перший крок на шляху до мети. — Ваш брат Богдан мас таке ж посвідчення депутата, як і Ви. Ще один брат — Микола зайняв посаду заступника голови Львівської обласної Ради народних депутатів. Випадок унікальний. Чи може це закономірність для сім'ї Горинів! — Подібне я почув від одного глядача під час телепередачі зі Львова напередодні виборів. Я радив тоді уважно приглянутися до сімейної трійці і зробити правильний вибір. Дав би Бог, аби вони не помилилися. Ми опинилися у вирі політичних подій завдяки довір'ю сотень тисяч виборців. Щодо родини Горинів, то певна закономірність проглядається. Протягом трьох поколінь її представники завжди зринали на хвилі революційного піднесення. Мого діда Михайла селяни обрали у 1918 році першим головою сільської Управи.

А батько, мабуть, тижнів зо два очолював сільськогосподарський відділ у волості на Львівщині після спроб відновити українську державність ЗО червня 1941 року, до того часу тричі був ув'язнений польською владою. Отже, ми пішли второваною дорогою. І заслуг тут немає ніяких, хіба що не стали жертвами тотальної сталінсько-брежнєвської пропаганди й відстояли себе. — Ваше враження від дискусій на першій сесії парламенту про суверенітет України. Яким Ви бачите культурний суверенітет поряд з політичним та економічним! — Боротьба була запеклою. Двічі переривалося пленарне засідання. В комісіях велися гострі суперечки. І тому результати голосування з огляду на розстановку сил для нас виявилися справжньою несподіванкою. А д ж е проти — всього чотири голоси. Культура — складне плетиво національного і загальнолюдського досвіду. І для мене культурний суверенітет — це, в першу чергу, право на повернення до її народних джерел. Суверенним я назвав би такий розвиток, коли загальнолюдське пропускається крізь призму національного, надаючи йому специфічного відтінку. Всі без винятку імперські режими прагнули зруйнувати цю призму, змістити кут 'проекції, розчинити національне у фальшивій імперській фразеології. Такий суверенітет передбачає забезпечення народові права на розвиток культури в руслі національної специфіки, користування її надбаннями без насильного привнесення чужих елементів. В'їлося в шию ярмо неволі для культури, коли імперське чиновництво вчило нас, як і наскільки можна любити Україну, який відсоток її кольорів і мелодій вводити у мистецтво, кого в історії шанувати, якому патріарху підносити дари, Які свята відзначати, яку сорочку одягати, як складати концертні програми тощо. — Пане Михайле, Вас характеризують як стриманого, толерантного у ставленні до позиції опонентів. До речі, це відзначали Ваші однодумці в рухівській «Народній газеті». Так от, чи були такі надто драматичні моменти в роботі названої сесії, коли здавалося, що витримка зраджує Вам! — Були, авжеж. Особливо в перші дні сесії, коли партійна більшість відмовлялася прийняти ухвалу про телетрансляцію, озвучення площі перед приміщенням Верховної Ради. — Держава з високим рівнем культури, власною національною символікою -і- ось та Українська держава, яка повинна зайняти почесне місце серед інших суверенних країн. Це, даруйте за можливу неточність, з Вашого програмного виступу на сесії, як одного з претендентів на папаху голови Верховної Ради України. І взагалі Ви — один з небагатьох депутатів, хто нагадував про значення культури у боротьбі проти ерозії моралі. В чому конкретно бачите вихід з духовної кризи суспільства! — У поверненні до джерел. їх цілюща вода оздоровить наш національний організм. — Ви увійшли до найбільш рішучої групи Народної Ради, яка вирішила домагатися... розпуску Верховної Ради. Яким чином спробуєте добитися цього — нарощувати опозицію! — Я проти розпуску парламенту за будь-яких обставин. Прийняття Декларації про суверенітет, ухвали про службу наших дітей в армії на території України схиляють до думки, що і цей склад парламенту м о ж е приймати прогресивні закони. При всенародній підтримці і вимогах до депутатів можливі значні зміни у політичній розстановці сил. Але якщо більшість парламенту намагатиметься торпедувати реалізацію Декларації, поспішить взяти участь у переговорах з приводу нового союзного договору, не перетворивши республіку в незалежну державу з усіма атрибутами суверенності (громадянство, економічна самостійність, власні фінансова система, армія, дипломатичний корпус і т. п.), я допускаю можливість розпуску парламенту. А д ж е Україна на грані катастрофи й зволікання з вирішенням основного питання м о ж е завдати їй смертельного удару. — Серед численних запитань, поставлених Вам на сесії після програмного виступу, лише одне, останнє, стосувалося духовності народу. Йшлося про імовірність відшкодування збитків, завданих національному фонду культури. До того ж, хвилювало це фахівця — ученого зі Львова. Як Ви розцінюєте таке співвідношення не на користь турбот про моральне здоров'я нації! — Як один з проявів нашого колоніального стану і наслідок впливу сумнівної з наукової точки зору концепції про універсальну роль економічного фактора у житті народу та нехтування іншими. — Демократичний блок висунув аж кількох своїх представників на посаду голови парламенту. Хоча передбачав імовірні наслідки голосування. Тоді що це було — репетиція!.. — Ні, це була спроба ознайомити нашу громадськість з шельмованими протягом існування Радянської влади ідеями незалежності України та її захисниками. 2 «Соціалістична культура»

№

— До Руху вельми прихильна молодь, але в його лавах зовсім мало сільських хлопців та дівчат. Вони остерігаються, а чи рухівці не дійшли до села! — Так, слід визнати, що представники села масово не увійшли до рухівської структури. І це зрозуміло. А д ж е Рух, так би мовити, немовля з пелюшок. І дотягнутися до села у всіх регіонах він не міг. Проте залучення сільської молоді до нього триває. Офіційна антирухівська пропаганда останнім часом малоефективна. — Грані можливого співробітництва членів Руху з працівниками сфери культури. Що вони можуть запропонувати, наприклад, на запрошення виступити у сільському клубі чи районному Будинку культури східного регіону України, де менш схильні до розуміння національних проблем! Не крутитимуть же відеофільми. — Наш досвід показує, що сільську молодь східних областей цікавить весь спектр політичних, філософських, економічних проблем, які Рух декларує у своїй Програмі, ухвалах, зверненнях. Не так давно Секретаріат Руху допоміг відкрити у Білій Церкві на Київщині Центр культури. На цій оказії, окрім мене, була народний депутат Верховної Ради УРСР Лариса Скорик. Кілька годин ми відповідали на запитання. І принципової різниці між зустрічами у Білій Церкві й Самборі я не бачу. Звісно, вона є. Але не в такій гострій формі, як про це пишуть деякі Ваші колеги. Процес національного відродження охопив по суті всю Україну. І Полтава відзначає річницю Симона Петлюри, як Львів — день народження митрополита Андрія Шептицького... — Рух відверто протистоїть великодержавним імперським амбіціям, хижацьким планам союзних міністерств і відомств. Чи не бачите десь тут можливості для взаємодії з профспілками! Цікавимося цим хоча б тому, що профспілки у багатьох випадках є, так би мовити, і спонсорами, И організаторами культурного дозвілля населення. — Рухівці мають контакти з вільними профспілками, порозумілися з шахтарями Донбасу, спостерігають за метаморфозами офіційних профспілок, які раніше запопадливо слугували КПРС. Якщо останні включаться у боротьбу за побудову 'уверенно! Української держави, національне відродження нашого народу, то співпраця можлива і навіть необхідна. — Останнім часом у пресі з'являються прогнози: у політиці Руху наростає криза. При цьому посилаються на той факт, що його мітинги збирають нібито все м е н ш е учасників. Ви поділяєте такі передбачення! Не виключаєте розкол! — Криза Руху? Малочисельні мітинги? А щонайменше 50-60-тисячне зібрання киян під час підняття національного прапора біля міської Ради, організоване Рухом? Та й участь десятків тисяч рухівців у святі Козацької Слави спростовує версію таких журналістів. — При підготовці до других всеукраїнських зборів Руху, що мають відбутися восени. Велика Рада запропонувала його осередкам скоригувати програмну мету організації: боротися за відновлення державної незалежності України, створення демократичної парламентської республіки. Можна висловити припущення, що Рух виконає свою місію, коли остаточно визначаться й наберуть сили опозиційні політичні партії справді демократичного спрямування, які здатні протистояти імперській ідеології. Чи не так! — На мою думку, відбудеться перерозподіл функцій МІЖ партіями і Рухом. Сподіваюся, він залишиться консолідуючою надпартійною силою, котра працюватиме на піднесення свідомості нашого народу, його національного відродження. Завжди знайдеться значний прошарок громадян, який віддасть перевагу не жорсткому партійному статутові, а більш демократичному Рухові. Досвід західноукраїнського суспільнополітичного життя 20-30-х років показує, що розмаїття партій не виключало існування «Просвіти». І Рух у майбутньому м о ж е перебрати на себе роль політико-освітянської організації, не відмовляючись від участі у різноманітних громадських акціях та конструктивній державотворчій діяльності. — Дякую, пане Михайле, за відвертість.

Іван

Не МІГ перемовчати

ЧЕРЕХ

З хроніки протистояння Юрія Бадзя

Чверть віку тому молодий учений замість наукової кар'єри став на шлях виснажливої політичної боротьби за демократизацію суспільства. Сміливо виступаючи за права людини, вів політичні діалоги з представниками влади про гострі проблеми, зокрема звертав увагу високих інстанцій на катастрофічний стан української культури. І нині Юрія Васильовича Бадзя — пристрасного публіциста, недавнього в'язня сумління — по праву можна назвати одним із тих, хто наближав перебудову.

Із судового вироку Київського міського суду 21 грудня 1979 р о к у : « П і д с у д н и й з в о д и в н а к л е п н и ц ь к і вигадки, нібито в К р а ї н і Рад існує у т и с к у к р а ї н с ь к о ї т в о р ч о ї інтелігенції, у к р а ї н с ь к а л і т е р а т у р а п е р е т в о р ю є т ь с я нач е б т о на л і т е р а т у р у п р о в і н ц і й н у , а у к р а ї н с ь к е т е а т р а л ь н е й кіномистецтво немов занепали». В інших пунктах з в и н у в а ч е н н я — п р о з б е р і г а н н я с а м в и даву, т в е р д ж е н н я , « н і б и т о ф а л ь с и ф і к у є т ь с я і с т о р и ч н е м и н у л е У к р а ї н и , з о к р е м а н а ч е б т о н е п р а в и л ь н о висвітлюється процес і мета возз'єднання України з Росією у 1654 році».

Та чи не н а й б і л ь ш е п е р е п а л о п і д с у д н о м у за в л а с н и й рукопис «Право жити» — науково-критичне дослідження в и к р и в а л ь н о г о з м і с т у . В т і м , л і п ш е в д а т и с я д о витягів і з судової справи: «...твердить, що Велика Жовтнева соціалістична р е в о л ю ц і я є н і б и т о « б і л ь ш о в и ц ь к и м перев о р о т о м » , який н е м о в б и « л і к в і д у в а в навіть б у р ж у а з н і с в о б о д и » , в і д к и н у в ш и к р а ї н у назад, д о ф е о д а л ь н и х відносин... Інтелігенція є начебто « с л у г о ю партії»... Громадські організації, з о к р е м а профспілки, провокаційн о називає « т е х н і ч н и м к о м і т е т о м п а р т і ї , в і ж к а м и д л я к е р у в а н н я н а р о д о м » . П е р е к р у ч у ю ч и к о н с т и т у ц і й н е закріплення керівної ролі К П Р С у р а д я н с ь к о м у суспільстві,

в к а з у є , щ о п а р т і я н і б и т о с а м о ч и н н о п р и в л а с н и л а с о б і цей статус... З а й о г о с л о в а м и , в н а ш і й к р а ї н і м а ю т ь м і с ц е факти «бюрократизації суспільної влади» і «згортання с о ц і а л і с т и ч н о ї д е м о к р а т і ї » , з а г о с т р е н н я антагоністичних с у п е р е ч н о с т е й радянського суспільства...» С у д д я м слід б у л о б констатувати, що обвинувачений в е д е а н т и п а р т і й н у п р о п а г а н д у , з а х и щ а ю ч и в л а д у Рад від узурпації комуністами. А л е я к р а з у ц ь о м у і полягає парадокс юриспруденції унітарної держави. О с ь яке мотивування д л я вироку: «Навіть якщо зробити висновок, щ о він а н т и р а д я н с ь к о ю д і я л ь н і с т ю н е з а й м а в с я , а т і л ь к и заперечував провідну, керівну і с п р я м о в у ю ч у роль К П Р С у р а д я н с ь к о м у с у с п і л ь с т в і , то і в т а к о м у разі в його діях наявний склад інкримінованого злочину». Н е д и в н о , щ о твір б у л о « п о ц і н о в а н о » досить в и с о к о : а в т о р а з а с у д ж е н о д о д в а н а д ц я т и р о к і в неволі — с і м літ к о н ц т а б о р і в с у в о р о г о р е ж и м у й п'ять з а с л а н н я . В і д о м о , щ о п р о в і с н и к и в і д ч у в а ю т ь , к о л и м а ю т ь приити посланці Пілата. О ч е в и д н о , п е р е д б а ч а в т а к е і Б а д з ь о , б о чітко с ф о р м у л ю в а в суть свого д о с л і д ж е н н я і тим заздалегідь полегшив роботу слідчого: «Принципово с т о я ч и на п о з и ц і ї с о ц і а л і з м у та д е м о к р а т і ї , я м о ж у визнати наявність л и ш е однієї « к р а м о л и » в м о є м у с в і т о г л я д і , в м о є м у творі... я дійсно п р о г о л о с и в антипартійну к о н ц е п ц і ю , р і з к о к р и т и к у ю і д е о л о г і ч н у п о л і т и к у п а р т і ї , з а п е р е ч у ю її і д е о л о г і ч н и й і п о л і т и ч н и й абс о л ю т и з м , ідеологічне та політичне самодержавство». Р о з у м і ю ч и , щ о наша к р а ї н а п о с т а н е п е р е д п о т р е б о ю революційного оновлення, опальний публіцист (він ж е . . . — в а н т а ж н и к ) виступає п р о т и о б о ж н ю в а н н я компартії як а н о м а л ь н о г о я в и щ а в с у с п і л ь н і й а т м о с ф е р і ц и в і л і з о в а н о г о світу. Н а т е р е н і р і д н о ї з е м л і він п о к а з у є , до чого призводить неосталінізм: «Сучасне життя у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у — це ж и т т я в у м о в а х і д е о л о г і ч н о г о е т н о ц и д у , п о л і т и ч н о ї б е з п р а в н о с т і , к у л ь т у р н о ї вторинності, д у х о в н о ї н е з а б е з п е ч е н о с т і » . П р о я в а м и п о д в і й н о ї м о р а л і о ф і ц і й н о ї пропаганди, р е н е г а т і в - і д е о л о г і в с т а л и б е з з а п е р е ч н і ф а к т и : тих, хто сповідує щиру синівську л ю б о в до України, звинувачують

у б у р ж у а з н о м у націоналізмі. О т о ж автор рукопису р о б и т ь логічний в и с н о в о к , щ о « п а р т і й н о - д е р ж а в н а ідео л о г і я та політика в і д б и р а ю т ь в у к р а ї н с ь к о ї нації, як і в р е ш т и н е р о с і й с ь к и х н а р о д і в С о ю з у P C P , її о с н о в н е й вирішальне право — право жити». Так писав Ю р і й Б а д з ь о щ е 1979 р о к у , п і с л я м а с о в и х політичних а р е ш т і в , коли саме слово «плюралізм» с м а к у в а л и хіба щ о с т у д е н т и , с т у д і ю ю ч и о с н о в и ф і л о с о ф і ї , — настільки в о н о б у л о н е п р и й н я т н е д л я д е р ж а в и казарменого соціалізму. З а з н а ч у , щ о цитати н а в е д е н о н е з а т е к с т о м н а з в а н о г о трактату, п о з а я к р у к о п и с і д о с і з н а х о д и т ь с я д е с ь у с е й ф а х К Д Б , а з а « В і д к р и т и м л и с т о м » д о р а д я н с ь к о г о керівництва з в и к л а д о м о с н о в н и х і д е й т в о р у . До р е ч і , той лист писаний у ж е п і с л я о б ш у к у н е з а д о в г о д о а р е ш т у . Певно, читачам б у д е цікаво бодай к о р о т к о простежити шлях політичної б о р о т ь б и Бадзя. Н а р о д и в с я він 1936 р о к у в с е л і К о п и н і в ц і на З а к а р п а т т і . З а к і н ч и в ш к о л у із з о л о т о ю м е д а л л ю , у н і в е р с и т е т з відз н а к о ю . В ч и т е л ю в а в . П р а ц ю ю ч и в Інституті л і т е р а т у р и , писав статті на с у с п і л ь н о - п о л і т и ч н і т е м и . В і д о м и й як ч л е н Ради к л у б у т в о р ч о ї м о л о д і — н е ф о р м а л і в 60-х р о к і в , активний у ч а с н и к г р о м а д с ь к и х д и с к у с і й . 1965 р і к — п о ч а т о к п о л і т и ч н о ї б і о г р а ф і ї . П р о т е с т у є проти а р е ш т і в і н а к о д у м а ю ч и х на У к р а ї н і , г о с т р о критикує політику К П Р С . З в і л ь н е н н я з р о б о т и н е о х о л о д и л о його запал. Так, у листі д о V I з ' ї з д у п и с ь м е н н и к і в У к р а ї н и з в е р т а є увагу н а ж а л ю г і д н е с т а н о в и щ е у к р а ї н с ь к о ї літератури в умовах тоталітарного р е ж и м у , у посланнях на а д р е с и р е д а к ц і й ц е н т р а л ь н о ї п р е с и в и с л о в л ю є незад о в о л е н н я а н т и д е м о к р а т и ч н о ю б р е ж н є в с ь к о ю конституцією. У цей ж е час з а к і н ч у є ч о т и р и р о з д і л и р у к о п и с у «Право жити» — про антинародний характер «реального с о ц і а л і з м у » . В д о с л і д ж е н н і п р о г о л о ш у є , по суті, п р о в і д н і ідеї с ь о г о д н і ш н ь о г о п р о ц е с у д е м о к р а т и з а ц і ї к р а ї н и . М о ж н а л и ш е з д о г а д у в а т и с я , з я к о ю м е т о ю тоді ж викрад е н о з к в а р т и р и цю п р а ц ю , п е р ш и й , п ' я т и й і ч а с т к о в о другий р о з д і л и я к о ї б у л о н е в д о в з і п о н о в л е н о .

До 1986 року — в'язень табору для політичних у М о р д о в і ї , п о т і м в і д б у в а є з а с л а н н я в Я к у т і ї . Як і побратими, о г о л о ш у є с т р а й к и , г о л о д і в к и п р о т е с т у т о щ о . П о р у ш у є з а г а л ь н о с у с п і л ь н і політичні п р о б л е м и в листах, заявах та з в е р н е н н я х д о різних інстанцій, адресатів. Основні м о т и в и — в и м о г а д е м о к р а т и ч н и х з м і н у к р а ї н і . У відповідь — к а р ц е р и , п о з б а в л е н н я п о б а ч е н ь з д р у ж и н о ю та д і т ь м и , в и с н а ж л и в і етапи на « п е р е в и х о в а н н я » . О д и н з п р и к л а д і в « д о н к і х о т с т в а » Б а д з я — лист до В е р х о в н о ї Ради У Р С Р : з нагоди 50-річчя г о л о д о м о р у на Україні відзначити Д е н ь національної скорботи, спорудити меморіальний комплекс, взяти «відповідальність перед у к р а ї н с ь к и м н а р о д о м за його історичну пам'ять...» Р е а к ц і я в л а д и не з а б а р и л а с я , ц ь о г о р а з у — як у сталінські часи: ш а н т а ж р о д и н и п о т е л е ф о н у , б р е х л и в а стаття у « В е ч і р н ь о м у К и є в і » ; с и н о в і - с т у д е н т у к о м і т е т к о м с о м о л у настійно р е к о м е н д у є в і д м о в и т и с я о д б а т ь к і в , о б і ц я ю ч и н а в з а м і н надати м і с ц е в г у р т о ж и т к у . В січні 1987 р о к у п о л і т в ' я з н я м п р о п о н у ю т ь написати з а я в и з п р о х а н н я м п р о з в і л ь н е н н я й о б і ц я н к о ю « н а д а л і не порушувати радянських законів». До Бадзя прибув у в і д р я д ж е н н я працівник К о м і т е т у д е р ж б е з п е к и У Р С Р : — К и ї в у ж е вільний від р а д і а ц і ї , час п о в е р т а т и с я додому. — У К и є в і с и л ь н а інша р а д і а ц і я — п о л і т и ч н о г о к о н с е р в а т и з м у , — відповів п о л і т з а с л а н е ц ь Ю . В . Б а д з ь о , прибир а л ь н и к гаражів. — Ну от, в к л ю ч а й т е с ь у п е р е б у д о в у . — А я з неї не в и к л ю ч а в с я . Я к щ о г о в о р и т и п р о с ь о г о д н і ш н і й с у с п і л ь н и й Процес, то він іде в т о м у н а п р я м і , п р о я к и й я писав щ е п ' я т н а д ц я т ь р о к і в т о м у . Він к а т е г о р и ч н о в і д м о в и в с я писати з а я в у . Н і , ц е б у л а не примха, а ідейна п р и н ц и п о в і с т ь , акт г р о м а д я н с ь к о ї гідності. « С у т ь п о д і ї : хто к о г о р е а б і л і т у є ? С у д д і нас, в'язнів, чи навпаки? — писав до з н а й о м о ї у М о с к в у . — Визнає влада с в о є в ч о р а ш н є с т а в л е н н я д о нас п о р у ш е н -

н я м принципів д е м о к р а т і ї і навіть власних з а к о н і в , ч и м и з а п л ю щ и м о о ч і на те...» З а с в о ю непоступливість Ю р і й Васильович заплатив щ е д в о м а р о к а м и неволі. Л и ш е у д р у г і й п о л о в и н і 1988-го під т и с к о м м і ж н а р о д ної громадськості розформовано табір особливого р е ж и м у , в я к о м у п р о т я г о м трьох років загинули четверо в і д о м и х у к р а ї н с ь к и х п о л і т в ' я з н і в : О л е к с а Тихий, В а л е р і й М а р ч е н к о , Ю р і й Л и т в и н , В а с и л ь С т у с . О с т а н н і м и виходять Ю р і й Бадзьо і Л е в к о Лук'яненко. їх звільнено без будь-яких у м о в . І це була ще одна п е р е м о г а мучеників за справжню демократію. Д е с я т о г о с і ч н я 1989 р о к у Ю р і й В а с и л ь о в и ч п р и б у в а є д о К и є в а , того ж д н я в и ї з д и т ь д о м а т е р і . В о н а щ е впізнає сина, а л е в ж е не в силі п р и в і т а т и його б о д а й о д н и м словом... Щ о х а р а к т е р н о д л я останніх виступів Б а д з я ? В л а с н е , б і л ь ш п р а в и л ь н о ставити питання п р о його п у б л і ц и с т и к у . Ще в Якутії, н е з в а ж а ю ч и на вкрай несприятливі умови, в и с н а ж л и в у ф і з и ч н у п р а ц ю , він б а г а т о п и ш е , в і д г у к у є т ь с я на о с н о в н і події с у с п і л ь н о - п о л і т и ч н о г о ж и т т я . І м і т а ц і ю п е р е б у д о в и на У к р а ї н і під о р у д о ю В. В. Щ е р б и ц ь к о г о — о д н о г о з « б а т ь к і в » з а с т о ю — в и к р и в а є в нарисі « І д е о л о гічна твань у ц е н т р і Є в р о п и » (1987 р.); у статті « Т р и в о ж н е співзвуччя» критикує виступи на X I X партконференції Ю. Бондарева і Є. Лигачова; р а з о м з д р у ж и н о ю — С в і т л а н о ю Т и х о н і в н о ю К и р и ч е н к о , яка б у л а з н и м у в е с ь час на засланні, стає на захист к р и м с ь к и х татар... С х и л ь н и й д о м а с ш т а б н о г о о с м и с л е н н я подій, Б а д з ь о н а о д н і й з акцій « М е м о р і а л у » (1989 р.) г о в о р и т ь п р о н а с л і д к и п с и х о л о г і ч н о г о ш о к у від т р и в а л о г о т е р о р у : « С т р а х п е р е д п р а в д о ю , п о т ь м а р е н н я р о з у м у від випарів ідеологічних догм, дегуманізація суспільства, в і д ч у ж е н н я д е р ж а в и від н а р о д у , н а ц і о н а л ь н и й н і г і л і з м — у с е це р е п р е с і ї , у с е це — від н е с в о б о д и » . О ч е в и д н о , з таких м і р к у в а н ь він з а п е р е ч у є р о л ь к о м у н і с т і в у п е р е б у д о в і я к р у ш і й н о ї сили. А хто ж тоді? « Ц е з д о б у т к и г о с т р о ї п о л і т и ч н о ї б о р о т ь б и о п о з и ц і й н и х с и л » , — ч а с т к о в о прос т е ж у є т ь с я в і д п о в і д ь у М а н і ф е с т і Д е м о к р а т и ч н о ї партії України, текст я к о г о написав Юрій Васильович за д о р у ч е н н я м ініціативної групи. Ч и м а л о р я д к і в п р и с в я ч е но тут і н а ц і о н а л ь н о - к у л ь т у р н о м у в і д р о д ж е н н ю Укр а ї н и — в а ж л и в і й с к л а д о в і й не л и ш е д у х о в н о г о , а й політичного та е к о н о м і ч н о г о о з д о р о в л е н н я народу. А л е повна м о б і л і з а ц і я м а т е р і а л ь н и х і духовних с и л м о ж л и в а , як з а з н а ч е н о у М а н і ф е с т і , л и ш е в у м о в а х н е з а л е ж н о ї української держави. Добиватися ідеологічного, політичного та культурного п л ю р а л і з м у — ц ю д у м к у Б а д з ь о о б с т о ю є у всіх с в о ї х т е о р е т и ч н и х п р а ц я х та у виступах на мітингах як ч л е н к и ї в с ь к о ї Ради Р у х у . П р о н и з у в а л а в о н а і його п е р е д в и борну програму. Ю р і й В а с и л ь о в и ч , як і к о ж е н з нас, не р а з поставав п е р е д м о р а л ь н и м в и б о р о м . А л е він, н а в і д м і н у о д багатьох, іде п о лінії н а й б і л ь ш о г о о п о р у . П р и ц ь о м у , з а з а к о н а м и ф і з и к и , з б і л ь ш у є т ь с я напруга п р о т и с т о я н н я , а значить,— і небезпека... Щ о б так діяти, т р е б а м а т и о с о б л и в у м у ж н і с т ь — м у ж н і с т ь п е р е к о н а н н я . І воістину ч и с т е с у м л і н н я — те, щ о н е д о з в о л и л о й о м у п е р е м о в ч а т и с к р у т н і часи, н а р у г у над п р а в а м и л ю д и н и . С а м е т о м у міг б и с к а з а т и , я к О . П . Д о в ж е н к о , щ о він « з а с т у п и в с я з а н а р о д свій». А щ е міг б и Б а д з ь о нині д е с ь у С Ш А ч и К а н а д і с п о к і й н о писати, скажімо, спогади про дисидентів. А ні — віддатися в и к л ю ч н о науковій роботі. Влітку минулого р о к у , під час т р и в а л о г о п е р е б у в а н н я у З а х і д н і й Є в р о п і , й о м у п р о п о н у в а л и м і с ц е на к а ф е д р і в у н і в е р с и т е т і — ч е м н о в і д м о в и в с я . П е р е р в а в п о ї з д к у н а інші к о н т и н е н т и й п о в е р н у в с я до К и є в а , у в и р політичних п р и с т р а с т е й . Він з р о б и в с в і й в и б і р давно. С к а з а н о : хто п р а г н е л и ш е хліба — м о ж е втратити в о л ю , хто в и б и р а є ш л я х с в о б о д и — м а т и м е і хліб. Най к о ж е н спитає с а м с е б е , с в о є с у м л і н н я . м. Київ.

Микола ПЕТРЕНКО письменник,

в'язень

гітлерівських і сталінських концтаборів

я виставка розповісти про яку ширшим колам громадськості я вважаю своїм обов'язком, уже мала попередницю. Більш як за півроку до її відкриття проходила установча конференція «Меморіалу». І ось там, у приміщенні обласного відділення Спілки архітекторів України на імпровізованих стендах колишні в'язні сталінських концтаборів розвішували матеріали про злочини жорстокої системи карального царства. Ме^і запам'яталися фотографії засніженого північного кладовища, вірші Орисі Матешук, різдвяні подарунки — малюнки, невибагливі вишиванки на клаптиках полотна разом із свідченнями в'язня брежнєвського часу Ольги Мацелюх, саморобна, далеко неповна ще карта-схема беріївських таборів, фотографії сотень розстріляних у перші дні війни в тюрмах Львова, Золочева, Стрия, інших міст... Виставка «Реквієм», яка вже тривалий час діє у просторому залі львівського Арсеналу, готувалася стараннями великої групи членів «Меморіалу». Наперед скажу: вона далеко неповна. Неповна, бо ще не все знаємо про ті страшні часи, ще не відкрили своїх інквізиторських таємниць архіви КДБ... Напевно, мали рацію організатори виставки, розпочавши її експозицію ма-

н и о Б сх з

БА"

«У Р А И

теріалом про січових стрільців. Справді, їх без найменшого сумніву можна поставити в один ряд з тими, хто на порозі революційної доби поклав своє життя на вівтар визволення України, виборення омріяної віками державності. Представлені й фотографії відомих січовиків, зразки небуденного сплеску їхньої пісенної творчості, розповіді про бої і походи. Шкода лишень, що нема дослідження, адже практично всіх цих лицарів, які перейшли на бік Радянської влади, було репресовано ще до 1937 року. Відомо, що з когорти січових стрільців вийшли Мирослав Ірчан, Василь Кулик, Юрій Шкрумеляк, багато інших літераторів. Мені ж здається доцільним торкнутися дещо ширше долі одного з них поета-комуніста Василя Бобинського. По закінченні громадянської війни він повертається до Львова. Пише закличні вірші, редагує прокомуністичні видання. Кілька разів ув'язнювався польською дефензивою за творчу і видавничу діяльність. У тюрмі написав знамениту поему «Смерть Франка». 1930 року переїздить цо Харкова — тодішньої столиці України, де вступає до організації молодих літераторів «Західна Україна». Але невдовзі, після самогубства Миколи Скрипника, це об'єднання на вимогу Лазаря Кагановича було розгромлене. Розстріляні брати

Крушельницькі — Іван і Тарас, інших погнали до північних таборів. А Василя Бобинського доля заводить на будівництво каналу «Москва — Волга», де й загубився його слід після 1937 року; молода дружина потрапляє до табору, син Борис — до дитбудинку. Великий розділ експозиції охоплює період з вересня 1939 року до початку війни з гітлерівською Німеччиною. Хлібом і сіллю зустрічали галичани визволителів. А вже через два місяці потяглися заґратовані вагони в Сибір, на Північ. І першими знову були представники найсвідоміших кіл громадськості, борці за суверенітет українського народу. Серед них — колишні члени КПЗУ, «зачарована на схід» молода інтелігенція. Заключний, може, найжахливіший акорд тогочасних репресій пролунав напередодні відходу червоних військ з населених пунктів Західної України. За спеціальним наказом всі ув'язнені — а до них прилучено ще й сотні «потенційних ворогів» — були замордовані, розстріляні. Приклад — долі Кирила Студинського й Петра Франка, сина Великого Каменяра. За цими визначними ученими прибула

Петро стрільців.

Франко,

Л Ш організатор

чекістам прибула спеціальна мотодивізія з-під Москви. Масштаби акції були страхітливі — під репресії потрапила десята частина населення. Окремо слід сказати про альтернативну версію убивства Ярослава Галана: чи не за наказом Берії розправилися з письменником? На підтвердження цього наводяться дані: звільняють з посади кореспондента «Радянської України» як людину пронаціоналістичних поглядів, відмовляють поставити на сцені його п'єсу «Під золотим орлом», не приймають до партії, відбирають виданий для самооборони пістолет... Можливо, це просто трагічний збіг обставин. Але одне неспростовно: після загибелі Галана по Львівщині прокотилася шалена хвиля репресій, насамперед проти української інтелігенції. Лише з письменницької організації було засуджено Тараса Мигаля, Марію Хоросницьку, Юрія Шкрумеляка, Івана Гнатюка та інших. Запроторили до концтаборів художників Ярослава Музику, Петра Обаля, Романа Турина, композитора Василя Баовінського.

центрі

виставки — Стіна

пошуку.

ОГАМИ!..»

«...Врятуй кісточкою

мене із риби.

неволі».

Вишито

машина з працівниками держбезпеки нібито з метою евакуації. Вивезли їх до шепетівських лісів, де обидва, напевно, закатовані. Окупанти розумілися на пропаганді. Спішно запрошена на їхню настійну вимогу бригада Червоного хреста із Швейцарії оповістила про звірства підрозділів НКВС увесь світ, спеціальні випуски кінохроніки вражали людей... Безумовно, досвід двох передвоєнних років змусив представників львівської інтелігенції шукати порятунку в еміграції, а багатьох штовхнув на шлях збройної боротьби з Радянською владою тоді, коли було проголошено курс на колективізацію, індустріалізацію, злиття націй. Це про те насильство зринули колись у мене гіркі рядки поезії: Прямо в рай — і ніяких проблем! Хто ж не хоче — того батогами!.. Мені випало у той час працювати в редакції районної газети на Львівщині. Можу засвідчити: колективізація була примусовою, із застосуванням різних репресивних заходів. Пригадую масове вивезення на схід невпокорених восени 1947 року, коли на допомогу місцевим

По-варварськи обійшлися із пам'ятками культури. Зокрема, з М у з е ю українського мистецтва було вилучено і знищено їх понад кілька тисяч. Окремий розділ в історії сталінськобрежнєвських репресій — це доля в'язнів сумління,тих, хто прозрівав, протестував, повіривши курсу XX з'їзду партії на вивільнення суспільства з-під страхітливого культівського скіпетра. Несподівані арешти у серпні 1965 року торкнулися саме таких сміливців. Потім ще ряд наче непримітних процесів. А за тим — інквізиторський епізод у січні 1972 року, коли творча молодь регіону зібралася на передноворічний традиційний семінар в одному з будинків відпочинку Брюховичів. Під ранок були ув'язнені літератори Ігор та Ірина Калинці, художниця Стефанія Шабатура, деякі інші митці. На стендах — численні матеріали тих років, свідчення про задушливу атмосферу таборів. Варто сказати, що в таборах проблема збереження людської гідності стояла досить актуально. В'язні зберігали, як святиню, Шевченків «Кобзар», читали напам'ять полум'яні заклики до боротьби навіть під загрозою карцера, позбавлення права листування, продовження строків ув'язення. В експозиції представлені рукописні й мальовані листівки-поздоровлення, вишивки (голок не дозволялось тримати, вишивали кісточками з риби), сувеніри з дерева, металу, пластмаси. Вимушує задуматися й карта Батьківщини, густо всіяна хрестами — позначками страшних таборів. Не забудьмо ж мільйони тих, хто загинув у зонах... Віддамо належне і тим, хто пройшов те пекло й тепер живе поряд з нами, часто по сусідству з колишніми катами, хіба що у значно гірших умовах. Зробимо все, щоб часи кривавого режиму ніколи не повторилися в нашій історії. м. Львів.

Микола

ДУБАС

НЕМОВ ПУНКТИРИ ДОЛІ Про

Вони збираються щоп'ятниці увечері. За вітражами домівки письменницької організації у Львові. Це переважно лікарі, музиканти, художники, інженери, робітники, селяни, вчителі, домогосподарки... Всі поважного віку, дехто не може добратися сюди без сторонньої допомоги. Трапляються й пенсіонери без пенсії, хоча «горбатили» в житті чимало. Що ж кличе на спільний вогник таких, здавалося б, різних людей? Що об'єднує, збирає їх до одного гурту? Відповідь — у самій назві цієї громади: клуб репресованих. Визначився він і діє в рамках львівської регіональної організації «Меморіал». Очолює клуб Орися Матешук. Вона, як і всі його члени, колишня каторжанка сталінсько-беріївських таборів, згодом бібліотечний працівник. Тут можна зустріти однотабірника, однокамерника, довідатись про долю близького, дорогого друга, що згубився на життєвих дорогах. В особливій атмосфері довіри й відвертості діляться своїми болями, журою, знаходять розуміння, співчуття, пораду, моральну підтримку, а інколи — й символічну матеріальну допомогу. В клубі завжди можна дізнатися про події у культурно-громадському житті: мистецькі та краєзнавчі справи, історико-пізнавальні виставки, гастролі, концерти, а то й придбати квиток на їх відвідання.

Заглядають сюди й молоді історики, щоб записати свідчення очевидців про те, що замовчувалося. Не відмовляються виступити учасники художньої самодіяльності. Проводяться також літературні читання, а то й експромт-концерти силами членів клубу. Тоді звучать мелодії пісень гіркої юності, вірші табірних поетів, серед них — О. А. Матешук. Ось на таких вечорах і виник задум створити рукописний альманах творчості репресованих. І саме в клубі були зібрані основні матеріали для нього. Насамперед прислужилися альбоми-записники, в які дівчата-каторжанки занотовували або до-

альманах колишніх політв'язнів

кі^рїйбн^гсігдогягї]

ивддаииийрамивк! ^І^рірЯфШІЯЕ'ГИЩ

І\І7

ямне»

И В Д

ШИГОгайГ^ійЕганківігрюиіЯ гяіяіїїкігагадагаигїікгагі] У Е Е К І Я і

віряли вписувати своїм друзям віршовані рядки. Це стало можливим, зокрема, у період деякого послаблення режиму в зонах ГУЛАГу — десь після 1954 року, коли зав'язалося спілкування навіть між в'язнями чоловічих та жіночих таборів. Ні, то не звичайні дівочі альбоми — у них набагато більше болю, аніж любовної лірики. Нарешті, були відтворені призабуті вірші, пісні, важливі події тощо. За кілька місяців переглянуто, відібрано й відредаговано наявний матеріал. І ось — машинопис першого випуску альманаху. З його обкладинки—своєрідної візитної картки, виконаної відомим львівським художником-графіком Богданом Сорокою у техніці лінориту, в обрамленні безлічі змучених облич привертає погляд рубаним шрифтом невигадлива назва «БІЛЬ». К л ю ч е м до цілісного сприймання альманаху стали два вірші: «І знов обвугленими сірниками...» Михайла Драй-Хмари та «На колимськім морозі калина...» Василя Стуса. Вони дали й зачин для передмови: «Від Михайла Драй-Хмари до Василя Стуса життя багатьох в'язнів позначене обвугленими сірниками на тюремних стінах. Вели цими позначками рахубу скорботних днів своїх і жерці ідеї, і лицарі честі, й жертви сваволі, а серед них — мужні й слабкі, відомі й незнані. Такі дні сповнені надією і розпукою, любов'ю і ненавистю — усім, що постало з великого болю. Одні переливали той біль у молитовний шепіт, другі — у викрики проклять, треті — у слова для прийдешніх. Останнім було чи не найважче.

Там, на цвинтарях мовчань, залишилися найкращі...». За первісним задумом передбачалося відібрати до збірника аматорські віршовані та прозові спроби, складені в табірних зонах або під впливом пережитого. Проте знайшлися і рядки справжньої поезії, писані такими відомими поетами, як Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Іван Савич... Знахідки наштовхнули на думку доповнити альманах творами інших письменників — колишніх в'язнів ГУЛАГу, фрагментами свідчень про свавілля і репресії, опублікованих останнім часом в українських періодичних виданнях. Отож на сторінках збірника — крихти створеного майстрами пера, написаного аматорами й розказаного тими, хто захотів поділитися пережитим у тюремних катівнях, табірних зонах і сибірських засланнях. Імена авторів, яких у ж е немає, і тих, кому пощастило дочека-

тися пори гласності, незалежно від обдарувань та літературних рангів поставлено поруч, в один ряд. Як перед долею, що водила їх дорогами болю. Кожен з п'яти розділів починається малюнком-заставкою графіка-аматора Надії Мудрої, колишньої «колимчанки». Перший з них — «Сув'язь слів, дротів і ґрат». Тут представлено 22 автори. Відкривається розділ фрагментом оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Драконів закон». Решта матеріалів — вірші, різні за ступенем досконалості, але всі без винятку сповнені непідробної щирості. Окремо вміщено спогади про конкретні події та в'язнів. Тринадцять поезій належать чотирьом невідомим авторам (упорядникові не

-Q

ЧОГО Щ Е Ж Д А Т И . . .

Обмолотили, як сніп... А зерно ж недолуге, раннє. І прийде залізний піп Висповідати востаннє.

ю X

< вдалося встановити їх імена). Кожен з цих віршів — немов пунктири долі. Так, про одного невідомого можна здогадуватися (це видно із змісту поетичних рядків), що йому довелося побувати у гітлерівських і сталінських концтаборах. «Тюремні графіті» — так називається невеличкий розділ, який буде доповнено в наступному випуску. Тут зібрано написи, залишені на тюремних і барачних стінах та інших «аксесуарах» ГУЛАГІвського побуту. Разом з лаконічними коментарями вони стали промовистими ілюстраціями до того жорстокого, кривавого часу. В останньому розділі — тексти дев'яти пісень, що були популярні у тюрмах і таборах 40—50-х років. На жаль, подані вони без нотного супроводу. Завершує альманах аналітична стаття члена клубу репресованих, письменника й літературознавця Михайла Осадчого «БІЛЬ» — біль на право бути в літературі». Безумовно, далеко не все у збірнику має художньо-мистецьку вартість. Але сьогоднішній читач, хоча й не відчуває браку публікацій на ГУЛАГІвську тему, не залишиться байдужим до такого неординарного видання. Тож є потреба якомога швидше тиражувати його. Сподіваємося на читацьку прихильність і пропозиції видавців. м. Львів. ВІД РЕДАКЦІЇ. Микола Васильович Дубае народився 1932 року на Тернопільщині. Інженер з автоматизації технологічних процесів, автор кількох винаходів і статей у науково-технічній періодиці. Колишній неповнолітній в'язень сталінського ГУЛАГу з 1949 по 1934 рік (каторжні номери Ж-349 у мордовських і Н-999 в омських таборах). Член клубу репресованих. Упорядник названого альманаху.

Борис

л РО

БОБИНСЬКИЙ

«Не знаєш за що?.. — спита. — Тепер вже й не будеш знати...» А потім подасть хреста Поцілувати... м. Караганда.

Орися

МАТЕШУК

Під дулом нас гнали в тюремні вагони І везли на Північ, де вічні сніги. Ми йшли нумеровані, биті, голодні, В снігах залишали криваві сліди. Пісні непокори ми дружно співали, I «contra spem spero!» — нас поклик проймав. Злобливо конвої наосліп стріляли, Луною здригалася Північ німа. м. Львів.

Зінаїда

ШУЛЬЖУК

Обрізали у нас дівочі коси, Ім'я своє наказано забуть. Будили нас сирени стоголосі... Ті спогади й понині серце рвуть. В бараках подруги щотижня умирали, Ходила смерть за кожною із нас. Ми від зорі до ночі працювали, Та вірили, що прийде волі час. м. Воркута.

ГРАФІТІ ОСУЖДЕН ПРАВИЛЬНО — КАССАЦИИ НЕ ПОДЛЕЖИТ Напис-відповідь на заяві «зека» з проханням повідомити адресу дружини й дітей. Виконання: штемпель гумовий, паста чорно-коричнева МАМО, ПРОБАЧ...

ВІРШІ н ш д о

АВТОРІ

Напис 1952 року на дерев'яних кругляках карцерної камери у мордовському таборі п / я 385/7. Виконання: палець, кров із вен. Ж-349 Напис на спині, лівому борті бушлата і куртки, лівій штанині й шапці «зека» мордовських таборів. Виконання: трафарет, шрифт гротеск, хлорний розчин Т Р Е Б А Д И В И Т И С Я С М Е Р Т І У ВІЧІ, Д Л Я Т Е Б Е Б Е З С И Л А ВОНА. ЦЕ Б О Я Г У З П О М И Р А Т И М Е ДВІЧІ, ПРО СМЕРТЬ ТІЛЬКИ ДУМКА СТРАШНА.

Напис прочитано в омському таборі п/я 121 на форзаці «Кобзаря», що належав київському мовознавцеві Лутковському. Виконання: перо.

Любов

літературознавець

ДРОФАНЬ,

Дещо про історичну основу твору. Герой його, Петро Дорошенко, був неординарною постаттю в історії України. Він щиро вболівав за долю свого народу, прагнув визволити його з іноземного ярма. Дорошенко оголосив себе гетьманом задніпровської України після того, як гетьман Врюховецький наприкінці 1665 року поїхав до Москви, прийняв там титул боярина й одружився з княжною Долгоруковою. Перебуваючи в Московщині, Врюховецький запропонував для України ряд реформ, за якими у її головні міста вводилися царські воєводи, котрі мали право втручатися в адміністративне й фінансове управління.

Пропонуємо увазі читачів історичну поему Олени Пчілки «Орлове гніздо», присвячену гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку. Цей твір ніде не друкувався і зберігся лише в чорновому варіанті у відділі рукописів Інституту літератури АН УРСР. Поема була написана приблизно в 1892 році. У листах Олени Пчілки до редакторів львівських періодичних видань, де зазначена ця дата, згадується «Орлове гніздо» як твір, завеликий для часопису «Зоря». Отже, письменниця планувала опублікувати його в іншому виданні. Чистовий варіант був на той час у Львові. Олена Пчілка писала в листі: «Поему мою, «Орлове гніздо», хотя не в цілому змісті, можна здобути-таки — у Львові вона у небіжчика п. Гладиловича, а по смерті його перейшла до п. Гром(н)іцкого. Так писав мені п. Полодим Шухевич (від котрого можете допитатися докладніше, наколи би я помилилася в імені п. Гром(н)іцкого)». Твір був гордістю письменниці.«...В сій поемі вся моя душа! Кращого я в ж е нічого не напишу»,— зізнавалась вона у листі. Чернетки, що дійшли до нас, є найкращим підтвердженням цієї авторської сповіді. Хоча подекуди відчуваються недовершеність оповіді, що

Олена

пояснюється відсутністю остаточної письменницької обробки, яка притаманна була, очевидно, втраченому чистовому варіанту поеми.

ПЧІЛКА

ОРЛОВЕ ГНІЗДО Поема (Уривки) День Тройці святої. У церкві одправа, І люд чигиринський набожно стоїть У божому домі. Старе і малеє Прийшло милосердного бога хвалить. Попереду всіх в златоглавих коштовних Сам ясновельможний, Петро Дорошенко. Усе товариство його урядове Згромадилось побіч його хорошенько... Прибув із Лубенщини сотник у гості І мовить, якая настала пора ^ Лихая для всеї Вкраїни по той бік, ^ У Гадяч коли із Москви повернув Гетьман тогобічний, Іван Врюховецький, Яке безголов'є він краю добув. Московська оруда усюди вступає, І станам усім завдає вона мук. Наїхали всюди в містах воєводи,

Колишній черкаський полковник Петро Дорошенко був людиною патріотичних переконань, ставив їх вище особистих інтересів. Він прагнув припинити чвари на рідній землі, бажав політичної самостійності для України. А д ж е на неї, з її багатими землями та могутньою військовою силою — козацтвом, зазіхали московський цар, польский король, турецький султан і кримський хан. Ставши гетьманом Правобережної України, Дорошенко уклав договір із турецьким султаном, фактично підпорядкував батьківщину його владі. Він вважав, що лише таким чином можна зберегти суверенітет України. А д ж е від Польщі

Всі справи в містах забирають до рук. У справи військові мішаються нагло. Усяк воєвода — дозорця він, бач! Царевеє око! — і честі, й розкошів Собі потребує московський драпач!.. Чув ти сьогодні, як «друг» нам єдиний Простягнену руку стуляє в кулак, «Спільна» Москва та лихе замишляє, Щоб стався московським холопом козак! — Сього не діжде! — старий промовляє, І очі блеснули суворим огнем. Гетьман же далі розмову провадить, Словами руба як мечем: — Набік же спілку отих «одновірних» І всіх християнських братів,— Гірше для нас вони всіх бусурманів! Ба, що ж! бусурманів візьмем за другів! — Знаю, панотче! все знаю, що мислиш! Не мало гадав я і сам... Прикра нам, вірним, з невірними спілка, Та ради нема більше нам! Отже, гріха нам не буде, бо віри Не мислим своєї ламать, Спільники рівні ми з турчином будем, Нас турчин не має під себе топтать. Та вже ж військо Дорошенка На берег ступає,

чекати допомоги марно, а московіти, маючи з нашим народом подібну мову й одну віру, розчинять у собі рештки державності України. Відмінність же турецької мови й віри буде запорукою збереження самостійності. 7 червня 1668 року Брюховецького взяли в полон, і самі ж козаки його розтерзали. Дорошенко повернувся до своєї резиденції — у Чигирин. У цей час з'явився ще один претендент на гетьманство — Петро Суховій, колишній писар Запорозького Війська, а згод о м — і Михайло Ханенко. У 1670 році Ханенко проголосив себе гетьманом Правобережної України на противагу Дорошенку і визнав владу польського короля. Непросто складалися стосунки Дорошенка і з Сірком, який переконував його стати на бік московського царя і спільно діяти проти татарів і турків. Водночас польський король Ян I I I Собеський хотів прихилити до себе Сірка. Цареві Олексію не подобалося, що Дорошенко не схиляє перед ним голову, і проти гетьмана вирушило об'єднане московське й козацьке військо під проводом Самойловича. Після недовгого вагання Дорошенко здався їм, відкривши Чигирин. Отож Москва закріпила за собою завойовану землю, а колишнього

Його ліва гетьманщина Шляхи вистилає. Всіх з'єднала одна думка: Москаля прогнати, За права свої і вільність Одностайно стати. Москва мислить затоптати Заміри зрадецькі, Але взявся не на жарти Гетьман Врюховецький. Він зібрав прибічне військо, В поле виступає — З Рамидиловського військом Битися він має. Але перш ніж Ромодани, Стрів він на роздолі Дорошенка з військом сильним В опошнянськім полі. Під Диканькою зустрілись Обидва гетьмана! Ой зрадила щасна доля Гетьмана Івана! Зеленіло чисте поле, Та вже почорніло. Послухало Йвана військо, Тепер гомоніло. «Чого маєм за такого Битися гетьмана, 4 « С о ц і а л і с т и ч н а к у л ь т у р а » N9 10

гетьмана зробила своїм підданим і звеліла йому жити в Ярополці поблизу Москви. Цікаво, що тема поеми «Орлове гніздо» перегукується з драмою Лесі Українки «Бояриня», та й доля цих творів майже однакова: лише нині, в добу національного відродження, український читач має змогу ознайомитися з ними. «Бояриня» засвідчує підступність московських царів, котрі хотіли знищити козацтво як небезпечну для них силу, розсадник вільнодумства. Донька Олени Пчілки відобразила хронологічно пізніший час, коли відбувалося омосковщення найбільш передових і впливових козаків через задобрювання їх оманливими подарунками. У драмі повідано про тяжкі поневіряння козаків на чужині, їхнє моральне спустошення і загибель. Повертаючись до постаті Петра Дорошенка, слід визнати його мудрим політиком, який хоч не уникнув прикрих помилок, але щиро прагнув волі України. Наприкінці поеми Олена Пчілка устами свого героя висловлює жаль з приводу втрачених надій на щастя рідної землі. Весь твір є пересторогою письменниці, зверненою в майбутнє.

Зробив з себе московського Боярина-пана. До Москви чого він їздив? Воєвод просити? Ой для чого було треба З Москвою дружити! Тепер, либонь, побачив, Що надто солодка її ласка, І його вона, як колодка, Придушила. Схаменувся, Та трохи запізно! К бісу! Нам таких не треба!» Кричить юрба грізно. Прокотилась тяжка чутка: Ромодан з гетьманом' Самойловичем рушають Знову, щоб із паном Чигиринським, Дорошенком, Покінчити справу, Чигирин узять напевне, Знищить його славу, Там на полі чигиринськім Запорожці стали, Із клейнодами гетьмана Вони дожидали. ...І почав

Слово те мовляти, Мов сльозами свої жалі Словом виливати: — Перевелебне товариство! Запорожці-браття! Стережете ви у Січі Вкраїни багаття, Нашу честь, і славу, й волю! Січ — то наша мати. Хочу ж їй свої клейноди Гетьманські віддати. Бачить бог, що Україні Щастя я гадав, Що за вольність її ревне Перед всіх стояв. Хай же діється господня Воленька свята, Хай Москва та православна Край наш підгорта! Що з того для нас постане, Бачим на очах,— Має ліва Україна Камінь на плечах... Поки сили в мене малось, Доти я змагавсь,— Та не може той боротись, Хто один зоставсь! Прощавайте, чесне браття! Я більш не гетьман, Чигиринському козацтву Більш не отаман. Я козак Петро зостався! Що ж! Козак з дідів! Хай живе козацька слава На віки віків! І слава чигиринська, Богданова, душу Мені надихнула величним огнем, І сміливі думи мені навійнула, О, думка летіла крилатим конем До слави, величності,— думка облудна! Ні я, ані ти, мій Чигрине святий, При їй не зостався, тій славі величній Не жаль би було, коли б я лиш такий Бездольний на світ уродився, Чигрине! А то б і тебе узяли, як мене, В неволю і гордеє чоло розбили.

Іван

КРАСОВСЬКИЙ,

краєзнавець

Не даме вас, не Гори ви наші, Бо вас дати не Гей, наші діди, З

народної

даме вас, Бескиди. казали прадіди...

лемківської

пісні

Карпати — чудовий гірський край. Тут одвічно живуть працелюбні, життєрадісні, загартовані у складних природних умовах гуцули і бойки, далі на захід — лемки. Останнім присвячена моя розповідь. Територія, на якій проживали лемки до 1945 року, займала понад 10 тисяч квадратних кілометрів. Умовно ділимо Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (галицьку). Після виселення у 1944—1946 роках частини лемків на Україну, а решти — на західнопольські землі північна межа змінилася. Усіх лемків налічується один мільйон. За неповними даними, майже половина з них проживає на Україні, по 150 тисяч — у Польщі й Ч С Ф Р . Назва «лемки» локальна, етнографічна, імовірно, походить від прислівника «лем», вживаного тут замість лише, тільки. У літературі вона поширена з середини XIX століття, хоча в окремих джерелах трапляється раніше. За лемками збереглися також давні назви «руський», «русин», «руснак», що відповідають значенням «український», «українець». Вони остаточно утвердилися тут після приєднання західних Карпат у 992 році до Київської Русі. Більша частина території сучасної Лемківщини входила колись до складу Галицького та Галицько-Волинського князівств. Це сприяло її економічному і культурному розвитку; виростали нові оселі, містечка. До збільшення населення спричинилася також татарська навала на Русь — чимало втікачів знайшли тут надійне сховище. У середині X I X століття землі Лемківщини захопили Польща та Угорщина. Розпочалася довготривала колонізація Прикарпаття. Русинів відтісняли у глибину гір, насильно ополячували, переводили в римсько-католицьку віру. Введення панщини значно погіршило становище селянства. Для узаконення гніту, здирання натуральних повинностей польській шляхті потрібна була відповідна правова платформа. Руське право, як і німецьке, виявилося застарілим. Вимогам ситуації, що склалася, найкраще відповідало волоське (румунське) право, а тому в X V — X V I століттях за ним у Прикарпатті було проведено локалізацію сіл. Лемки не раз піднімалися на боротьбу за своє соціальне і національне визволення та об'єднання з Україною. В умовах феодальної Польщі це яскраво проявилося у збійництві (опришківстві). Найбільшого розмаху боротьба набула у період

М. Орисик «Лемко». 1936 визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Популярний збійницький ватажок Андрій Савка (1619—1654 р р ) читав лемкам відозви гетьмана, кликав селянство до зброї. Діяв спільно із Косткою Наперським, який очолив польських повстанців. 1772 року Галичина з Лемківщиною потрапили в залежність від Австрії. У результатіреволюцій 1846— 1848 рр. скасовано панщину, але економічне становище селян залишалося дуже тяжким. Це призвело у другій половині XIX століття до масової еміграції в С Ш А і Канаду. Поява «Руської Трійці»— прогресивного літературного угруповання дала поштовх зростанню національної свідомості, розвитку освіти й культури. На Лемківщині плідно працювали В. Хиляк, О. Торонський, інші діячі літератури і мистецтва. Високого рівня досягла художня обробка дерева (центрами різьбярства стали села Вільна і Балутянка), досить відоме каменярство (село Боршне). Розвивалися також інші промисли. Прославився цей край і чудовими піснями. Зростання національно-культурного потенціалу лемків лякало поневолювачів. Це дало привід окремим польським діячам (А. Стадницький, Е. Длугопольський, К. Добровольський) створити антинаукову теорію «волоської колонізації західних Карпат у X V — X V I I століттях». За нею лемки нібито не українці і не

із р.

скульптурою

Громадська діячка учителька Фучила, внучка письменника В. 1936 р.

Ольга Хиляка.

Кгссно 'Л Сянік.

' ДОСТОМВА

ТЕРНОПІЛЬ

Дгогепп ТУРКА

Волей» & \ . А~ )

««ПОЮЦ

Я МОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ —

Я§

МЕЖІ

ОБЛАСТЕЙ »ЧЕРНІВЦІ

/ІЕМКИ М Е Х І ЕТНОГМФІЧИХ РАЙОНІВ

деркаші КОРДОНИ

ність до українського матірного пня...» Після розпаду (1918 р.) Австро-Угорщини визвольна хвиля охопила й Лемківщину. Тут проголошено створення Східнолемківської Республіки з осередком у Команчі, яка приєдналася до ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) і Руської Лемківської Республіки. Обидві були ліквідовані польськими легіонерами. Невдовзі у Польщі розгорнулася кампанія за приєднання лемків, мовляв, їхній діалект є польським, відтак самі вони — етнографічна група польського народу. На захист національної гідності людей свого краю виступили талановитий поет Богдан-Ігор Антонич (1909—1937 рр.), прозаїк Григорій Гануляк (1883— 1945 рр.) та інші.

Деталь жіночого Лемківщина.

одягу

(лейбик).

Східна

автохтони в Карпатах, а недавні пришельці з Волощини (Румунії). Але ж тут немає жодних видимих слідів волоської культури, за винятком кількох географічних назв, які могли принести мігранти із Закарпаття. Згодом Лемківщиною зацікавилися українські дослідники. Першою вийшла монографія І. Верхратського «Про говір галицьких лемків» (1902 р.). По тому в цьому краї працювала етнографічна експедиція наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка під керівництвом професора Хв. Вовка. Кілька томів фольклорно-етнографічних записок видав В. Гнатюк. Тричі побував тут і відомий учений Ф. Колесса, котрий записав тексти і мелодії більше тисячі народних пісень. У передмові до збірника «Народні пісні з галицької Лемківщини» (Львів, 1929 р.) він зазначив, що цей «музичний діалект виявляє... безсумнівну приналеж4*

Тяжко пережили лемки німецьку окупацію. Багато хто з них боровся проти фашистів у партизанських загонах, Червоній Армії, Русі Опору, Війську Польському та чехословацькій армії. У січні 1945 року Лемківщина була визволена. Але довгоочікуваний мир не настав. Підпільні формування, заохочувані урядовими колами, вирішили використати непевний час для розправи з лемками на території Польщі. Вони нападали на села, тероризували людей, спалювали господарства. Близько 200 тисяч лемків вимушені були переселитися на Україну. Ті, хто залишився, 1947 року насильно і поспішно виселені на західні землі Польщі за заздалегідь розробленим планом: не більше десяти родин на село з метою швидкої асиміляції. Проте лемки не зреклися рідної мови, культури. Згодом домоглися відкриття кількох .храмів, навчання у школі рідною мовою. Був створений хоровий ансамбль «Лемковина», а 1956 року — Українське суспільно-культурне товариство з тижневиком «Наше слово», в якому постійно друкується лемківська сторінка. Багато учасників художньої самодіяльності збирає щороку фестиваль «Ватра». Проблеми історії та культури лемків почали цікавити польських письменників, журналістів. З'явилися наукові розробки, які заслуговують схвалення. Але вада у них та сама: автори знову витягнули на світ божий теорію «волоської колонізації

Карпат», не завжди правильно трактують національну приналежність лемків. Приємний, одначе, той факт, що друзів серед поляків-сусідів стає дедалі більше. Хочеться, щоб уряд, громадськість Польщі хоч неповною мірою спокутували свої провини за вчинені лемкам кривди. На Україні лемків розселено у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях і частково у містах — Львові, Самборі, Калуші, Теребовлі, Бережанах. Нове середовище негативно вплинуло на розвиток їхньої самобутньої культури. Вийшов з ужитку чудовий народний одяг. Жінки перестали носити спідниці-фартухи, запаски, гарсети, кожушки, сердаки, гуньки, на чоловіках не видно нагавок, лейбиків, чуганей. Відмерли деякі народні промисли, немає довгих хиж з мальованими вінцями зрубу, забувається лемківська говірка. Водночас україномовне оточення сприяло швидкому росту лемківської інтелігенції. Значного розвитку набуло мистецтво різьби по дереву. Народні оізьбярі Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Іван Мердак закінчили художні студії і стали провідними скульпторами. Серед кращих народних умільців — Андрій Сухорський, брати Андрій і Степан Орисики, Василь та Іван Бенчі, витвори яких демонструються в музеях Києва, Львова, Тернополя та інших міст республіки. Знають на Україні численні лемківські хори, зокрема досить популярна львівська «Лемковина». П'ять хорів діють на Тернопільщині. Відомі співачки — сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко — стали народними артистками України. Небувалий досі поступ здійснили лемки на науковій ниві. їх репрезентують імена члена-кореспондента АН УРСР професора В. Кітика (1923—1984 рр.), доктора медичних наук професора А. Гнатишака, доцента Львівського медінституту В. Масляка та багатьох інших. Влітку 1988 року у Львові створено товариство «Лемківщина». У його планах — відкриття М у з е ю історії та культури лемків, наукові конференції, публікація книжки «Хто ми, лемки?». м. Львів.

1932—1933.

ГОЛОДОМОР Свідчать документи

Архівні матеріали малюють трагічні картини масової смертності від голоду, називають головних його винуватців: Сталіна та його найближче оточення (Молотов, Каганович), а також тодішнє керівництво республіки (Косіор, Чубар). Слово — найоб'єктивнішим свідкам історії — документам. Лист колгоспників с. Горби Глобинського району на Кременчуччині до ЦК ВКП(б) й. В. Сталіну (квітень 1932 року). Шановний тов. Сталін. Чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо в ж е з 1 /1—32 р. в своєму колгоспі ні фунта хліба. І зараз не тільки Горби, а взяти треба Глобинський і Семенівський райони, де поголовний голод серед народу. Ми, колгоспники, і вирішили спитати — що буде далі? Постає питання. Як ми м о ж е м о будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці. Питаємо: за що ми билися на фронтах, за те, щоб сидіть голодними, щоб бачить, як вмирають діти в корчах голоду? З листа білоруських робітників Петрова, Савіна, Кудука до ЦК КП(б)У. ЦК КП(б) України, ЦК ВКП(б) і газеті «Правда». Коли це було, щоб Україну Білорусія годувала. Були гірші роки, але Україна годувала Білорусію, а тепер навпаки. Білорусія не проти допомогти українським колгоспам і трудящим селянам організованим порядком, а не таким, як тепер відбувається, що по Білорусії через українців не можна ні пройти, ні проїхати, як на півдорозі, так і на дорогах. Всюди безліч голодних, обірваних українців, які валяються на вулицях містечок Білорусії... ...А в газетах пишуть, усе добре. З листа Секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора Секретарю ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну (26 квітня 1932 року). У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, однак це тільки результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо щодо колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути. Та серйозна допомога, яка Україні була подана, дає нам можливість усі такі вогнища ліквідувати. У степових районах гострі настрої вже ліквідовано (Зінов'євський, Ново-Празький, Каховський та ін. райони). Правда, мені доводилось ще зустрічати також окремі випадки (колгоспи, села), але й це буде безумовно ліквідовано... З листа члена Л К С М У Г. І. Ткаченка Секретарю ЦК КП(б)У C . B . Косіору (18 червня 1932 року). Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині, с. інш.? Великі площі незасіяної землі, а врожайність посіяного не більше 25—ЗО процентів відносно тієї, що була 1925—28 pp. В колгоспах, в яких було коней 100—150, зараз тільки 40—50, та й ті такі, що падають. Людство страшенно голодає. Я просто не розумію, і коли б мені хто авторитетно доводив, хоч як десь в 1927—28 pp., про те, що при радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно. Ну, а що ж ми маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька день знаходять його аж провонявшим, і так його без жалю, наче це цілком природно, заривають в яму — і квит. А на другий день цього ж, що заривав попереднього, находять труп — мруть з голоду. Тепер, шановний Станіслав Вікентійович, скажіть, хіба це шляхи до соціалізму — це шляхи до гнойні і згубств, хіба так можна будувати соціалізм? Хіба в нас буде здорове покоління — воно буде хворе, кволе й безсиле, та й того залишиться 50 процентів. Витяг з протоколу засідання Політбюро ЦК КП(б)У за участю Л. М. Кагановича і В. М. Молотова (6 липня 1932 року). ...2. Про план хлібозаготівель.

Визнати правильним встановлений ЦК В К П ( б ) план хлібозаготівель по селянському сектору в розмірі 356 мільйонів пудів і прийняти його до безумовного виконання. З Постанови Політбюро ЦК КП(б)У про необхідність подолання відставання України у виконанні плану хлібозаготівель (2S жовтня 1932 року). ...ЦК ще раз закликає всі партійні огранізації до посилення бойової більшовицької мобілізованості на фронті боротьби за хліб, за рішуче наростання темпів, що забезпечують негайний перелом, необхідний для якнайшвидшого виконання планів хлібозаготівель. Тільки нещадно придушуючи всі спроби класового ворога і його агентури, спрямовані до зриву хлібозаготівель; тільки при розгортанні непримиренної боротьби з прямим саботажем хлібозаготівель, так і з елементами відсталості, розгубленості, дрібнобуржуазної розпущеності, дезертирського ласування перед труднощами; тільки широко розгорнувши масово-організаторську роботу по мобілізації мас колгоспників і трудящих одноосібників на виконання плану хлібозаготівель, посиливши на ділі свою мобілізованість і напруживши всі сили партійних і радянських організацій на селі, більшовики України у вирішальному місяці хлібозаготівель зуміють подолати і ліквідувати наше ганебне відставання в боротьбі за хліб і вийти в число передових Республік СРСР.

З Постанови Політбюро ЦК КП(б)У про посилення допомоги у проведенні хлібозаготівель з боку органів юстиції (S листопада 1932 року). 1. Зобов'язати судові органи поза чергою розглядати справи по хлібозаготівлях, як правило, виїзними сесіями на місцях із застосуванням суворих репресій, забезпечуючи диференційований при цьому підхід до окремих соціальних груп, застосовуючи особливо суворі заходи до спекулянтів, перекупників хліба. 2. Організувати в кожній області не менш як 5—10 додаткових роз'їзних судових сесій нарсуду для роз'їздів по районах. З Постанови Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі (6 грудня 1932 року). Щодо цих сіл провести такі заходи: 1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів. 2. Повну заборону колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників. 3. Припинити всілякого роду кредитування, проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань. 4. Перевірку і очищення органами РСІ кооперативних і державних апаратів від усякого роду чужих і ворожих елементів. 5. Перевірку і очищення колгоспів цих сіл, з вилученням контрреволюційних елементів, організаторів зриву хлібозаготівлі. Телеграма ЦК ВКП(б) Центральному Комітету КП(б)У (1 січня 1933 року). Повідомляється Постанова ЦК від 1-го січня 1933 p.: «Запропонувати ЦК КП(б)У і РНК УСРР широко оповістити через сільради, колгоспи колгопників і трудящих одноосібників, що: а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований хліб, не зазнаватимуть репресій; б) щодо колгоспників, колгоспів і одноосібників, які вперто продовжують укривати розкрадений і прихований від обліку хліб, вживатимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7-го серпня 1932 р. (про охорону

майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності). Секретар ЦК ВКП(б) Й. СТАЛІН З Постанови Політбюро ЦК КП(б)У про випадки голодування в селах і невеликих містах і заходи щодо подання невідкладної допомоги (8 лютого 1933 року). З огляду на випадки голодування, що є в окремих невеликих містах, і окремих сімей колгоспників, запропонувати Областкомам і Облвиконкомам не залишати жодного такого випадку без вжиття негайних заходів до локалізації, звернувши при цьому особливу увагу на перевірку того, чи немає в тому або іншому випадку симуляції або провокації. З доповідної записки Дніпропетровського обласного відділу ДПУ Голові ДПУ УСРР (S березня 1933 року). Рядом спеціальних повідомлень ми сигналізували про зростаючі випадки опухання і смерті на грунті голоду, перевірені і документально підтверджені лікарськими оглядами, які були організовані райапаратом ДПУ під виглядом виявлення епідемічних захворювань. Смерть від голоду підтверджується, в окремих випадках, актами медичного розтину трупів, причому акти констатують, крім виснаження і опухання, ще повну відсутність їжі і навіть рідини у шлунку, тонких кишках і сечовому міхурі, але в основному смерть від голоду підтверджується свідченням свідків і оглядом членів сім'ї, що залишилися в живих і перебувають у тяжкому стані. ...У зв'язку з нестачею хліба як масове явище відмічається вживання в їжу різних сурогатів, у тому числі шкідливих 1 небезпечних для життя. Поряд з сурогатами в масовому порядку відмічається вживання в їжу м'яса кішок, собак, а також дохлих коней, яке в одних випадках розтаскується відразу після падежу, а в інших,— викопується із скотомогильників. У Ново-Васильківському районі відмічається торгівля трупами кішок, собак і м'ясом дохлих коней... Продажна ціна собаки в середньому 12 крб., м'ясо дохлого коня — 1 кг. 6—8 крб. Розплата, в більшості випадків, робиться речами (килимами, одягом та ін.). Нарешті, у Високопільському і Мелітопольському районах відмічені 2 випадки людоїдства, а в Ново-Празькому районі 2 випадки вбивства людей і торгівля м'ясом убитих... Довідка ДПУ УСРР про продовольчі утруднення і ураження голодуванням районів України (12 березня 1933 року). Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру. Голодуючі сім'ї вживають у їжу різні сурогати (кукурудзяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо). Зареєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих коней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня... У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства. У районах, де відмічені факти голоду, створено спеціальні комісії для мобілізації коштів і подання негайної допомоги. Обласними організаціями виділено продовольчі фонди для районів, що найбільш уражені продутрудненнями. Із записок Наркома землеробства УСРР О. В. Одинцова до ЦК КП(б)У (12 березня 1933 року). Політбюро дозволило мені строком на десять днів поїздку по Україні в зв'язку з підготовкою до весняної посівної кампанії. Я виїхав на Одещину, як район ранньої сівби, а звідти заїхав в Уманський, Шполянський, Білоцерківський райони Київщини. Становище в цих селах, а також і деяких інших сіл (за матеріалами РПК і ДПУ) ...не тільки тяжке, а й нестерпне і ганебне — голодування, велика смертність, факти людоїдства. Крім сіл, у містах Умань, Шпола, Біла Церква значна кількість населення (кустарі, робітники, службовці, студенти) також голодує. ...До розгляду питання в цілому необхідно негайно направити в голодуючі місця серйозну продовольчу, а також і медичну допомогу. Вважаю, що треба відпустити Правобережжю поки що приблизно 1 мільйон пудів хліба на продовольство; дієтпродукти для відновлення здоров'я найбільш виснажених дітей... ...Людоїди, яких бачив і розмовляв,— бідняки, середняки, колгоспники... Всі вони справляють враження звіриноголодних людей, у яких немає ніяких бажань, крім одного бажання — що завгодно і якою завгодно ціною їсти. 14 березня 1933 року. У містах масове жебрацтво і безпритульність. По Києву на вулицях підібрано трупів: січень — 400, лютий — 518, за 10 днів березня — 248. В останні дні батьки підкидають дітей в середньому по 100 чоловік. 5 «Соціалістична

культура»

№

Становище тут дуже серйозне, і потрібні нагайні заходи. З доповідної записки ЦК КП|б)У Центральному Комітету ВКП(б) (15 березня 1933 року). 1. Продовольче становище. Якщо минулого року замовчували про тяжке становище у районах, то цього року навпаки — всіляко намагаються підкреслити найбільш тяжкі випадки, зібрати й узагальнити цифри. У дуже багатьох повідомленнях простежується цільове призначення інформації — дістати допомогу із ЦК. Само по собі це було б правильно, якби цим вимогам областей і районів передували або хоч супроводжували власна енергійна робота по мобілізації місцевих ресурсів для організації допомоги. Але цього, як правило, немає. Наявні в ЦК КП(б)У відомості від обкомів, так і по лінії ДПУ про розміри голодувань дуже суперечливі. Це пояснюється тим, що досить серйозної і тверезої оцінки становища, без замовчування і замазування, так само як і без перебільшення й паніки в областях, як правило, ще немає. ...Основна причина голоду — погане господарювання і недопустиме ставлення до громадського добра (втрати, крадіжки і розтрата хліба) — цього року перед масами виступає більш випукло і різко.

Мал.

В.

ДОРОЖИНСЬКОГО.

...Чому голодують у Київській області... був весною великий недосів, була велика загибель озимих, а те, що зібрали,— проїли на громадському харчуванні, хто скільки хотів, а також розтягли ті, хто не працював. ...Товариші, які були на місцях, розповідають, що тепер про те, що «хліб забрали», на Київщині майже зовсім не говорять, а звинувачують себе за погану роботу, за те, що не зберегли хліба, дали його розтягти. Проте це розуміють далеко ще не всюди і далеко не всі колгоспники. Залишення села, незважаючи на перешкоди, які чиняться, набуло великих розмірів. Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби саме в найбільш неблагополучних районах.

Підготував В. СЕВЕРИН. В І Д Р Е Д А К Ц І Ї : Наступом соціалізму по всьому фронту помпезно називали сталінські «кишенькові» літописці ті найганебніші, найжахливіші роки нашої історії. Тільки тепер, крізь намулення брехні, доходить до нас правда про диявольський експеримент над людьми; повертаються добрі імена мільйонів безвинних жертв-хліборобів з діда-прадіда... Подану вище добірку таємних донедавна архівних матеріалів адресуємо культпрацівникам — організаторам вечорів пам'яті жертв голодомору, читацьких конференцій, краєзнавцям, школярам-пошуковцям, численним сільським музеям для підготовки експозицій на цю тему. Напишіть нам, будь ласка, чи використали ви ці документи, і в якій формі, на вашу думку, журналові надалі висвітлювати це питання.

Ліна спецкор

МАЙ БА, «Соціалістичної

культури»

Рясні дощики в маю — отже, бути врожаю. Народна

прикмета.

Полонити уяву львів'ян нелегко, бо вже стільки нового, сміливого і дерзновенного з'явилося на видноколі їхньої культури. Відродження старовинного вертепу, створення українського політичного року, перший сатирично-гумористичний фестиваль «Вивих-90»... «Роде наш красний». Так називалася показана 12—13 травня понад тригодинна театралізована програма, приурочена до 100-річчя української еміграції. Вона стала, думаю, теж несподіваним відкриттям. І не тільки для гостей з Канади, Аргентіни, Бразілії, С Ш А , Югославії, Франції, Люксембургу, а, певно, і для тих львівських прихильників мистецтва, котрих не зупинили ні дощ, ні крутизна пішого підходу до стадіону «Україна» — місця проведення свята, ні вартість квитків. Принаймні для нас, киян, уже була незвичною навіть скромно видрукувана програмка із зверненням до глядача «Шановне панство!» та епіграфом: ...Молимось, Боже єдиний. Нам Україну храни. Всі свої ласки, щедроти, Ти на люд наш зверни... А далі сповіщалося, що перед початком «відбудеться служба Божа за українську діаспору»... Художнє оформлення — преамбула будь-якої мистецької акції — запалює уяву, настроює на хвилю сприйняття чи несприйняття того, що нам пропонують. Цим «камертоном» часто нехтують. Тут навпаки — подбали про нього з особливою любов'ю. І коли, зручно вмостившись на трибуні, побачила, як продумано і зі смаком прикрашене поле,— то вже чекала не менш як на диво. На зеленому тлі трави вбирав очі квітковий вінок із жовто-блакитними стрічками, простягненими в бік яскравобарвного кола з прапорів тих країн, де живуть українці. А в центрі того кола вільно й високо возвеличувався, майорів під вітром синьо-жовтий стяг.

На поле вийшли чотири священики — в білих і чорних ризах. Розпочалася служба Божа, молебень за всіх українців, котрі розсіяні по світу, за кожного з нас у цей нелегкий час. Напрочуд гармонійно злилися різні голоси на трибунах в єдиний хор: Христос воскрес — І смертію смерть подолав... І в унісон молитві заряснів благодатний. Співає солістка гурту «Мандри» Олена Сербіна.

очищаючий дощ. Ніхто не зрушив з місця, до святих отців підійшли юнаки і розкрили над ними парасолі, з'явилися вони й над глядачами. Дощ падав усе густіше, умивав весняну землю, кропив травичку, дерева навкруги. І від нього, і від того співу люди відчули себе легко й радісно, ніби звільнялися від гріхів, ніби ставали єдиною родиною, згуртованою й доброзичПопулярний ківський бард дар.

о_о

00 сц ^ о о ^ ^ СО —

Розпочався молебень... На передньому плані — отець Преображенської церкви Богдан Смук.

івано-фран Левко Бон

ливою. Інтелігентність, духовність сяяли на обличчях. Навіть позаздрила — київська стадіонна публіка зовсім інша. Господи, помилуй! — линув малиновий дзвін голосів, а небо, наче почувши їх, розродилося цілими потоками: одні сприйняли їх як ридання од болю роз'єднання нашої нації, другі — як надію, віщування чогось гарного й терпляче чекали... На поле вийшли ведучі програми народні артисти УРСР театру імені Марії Заньковецької Таїсія Литвиненко і Федір Стригун. Звучали слова, присвячені роду нашому красному, представники якого осіли в далеких землях, але не цураються, зберігають свою культуру, народні пісні. На імпровізованій сцені — юна солістка, маленька Соломійка Гредель, в репертуарі якої вже понад 150 пісень, більшості з них навчила бабуся. Сильний, красивий голос звертався до серця кожного з присутніх, бажав щастя й долі рідній Україні, палко запевняв, що тільки «в єдності сила народу». Дівчинка виконала ще й нову гумористичну пісню «Добре тому в Гамериці», створену до 100-річчя української діаспори. І — як чародійство! — зненацька вщух дощ, розпогодилося, усміхнулося небо. Оновилася природа. «Дівча співом розігнало хмари»,— говорили люди. Може, у Львові народилася друга Соломія Крушельницька, подумалось. Побажаймо ж їй слави Великої Соломії, але талану — ліпшого. І сподіваймося — не все втрачено, якщо прилучаються до народних традицій діти. Потяг до минулого, спрагу людей на історичну правду блискуче відбила програма свята. Це була живописна театралізація, пов'язана єдиним сюжетом, без шаблону й дешевизни... Такого ошатного вбрання, високої культури виконання, як в учасників ансамблю «Зоря» з колгоспумільйонера, що на Ровенщині, не часто побачиш і в професіональних колективах. Артисти-хлібороби дарували нам козацькі пісні й танці; хлопці з оголеними шаблями йшли на війну захищати ненькуУкраїну, а дівчата в червоних хустинах їх проводжали; плакали-тужили за бранцями. Вслід за цією чудовою вокальнохореографічною композицією виступив віртуозний дует «Чотири шкельця». Я. Мука та Р. Біль завзята виконали стрілецькі пісні, зокрема, ще співаний в 1903 році і актуальний донині твір, рефренні слова якого Будем боротись і працювати, Щоби добитися волі,— підспівував увесь стадіон. А коли зазвучав старовинний національний гімн, з небувалим піднесенням, стоячи, його виконали глядачі разом з артистами: А пора, а пора, а пора — Для Вкраїни жити! «Монолог козака, Невмираки» майстерно прочитав Ф. Стригун. Його герой прилинув на нинішню Україну, що «колись, як мак, цвіла», подивитися чи вона ще жива, чи не вмерли її голос й пісня. Ні, таки не вмерла і не вмре! І «щоб наша слава не пропала», закликав Невмирака: «Піднесем свободи стяг», а чи «ляжем головами». Нагадаю, ці концерти відбулися за два місяці до вікопомного 16 липня — дня прийняття «Декларації про державний суверенітет України». Мене тоді глибоко вразив гостросоціальний зміст усієї театралізованої програми і політична підготовленість публіки. Глядачі у дійства.

захваті

від

театралізованого

Абсолютно кожний номер, присвяче-

ний історії, своїм змістом і суттю був звернений у нелегкий наш день: звучав пересторогою, закликав до єдності, вільного розвою і збереження духовних скарбів. З минулого природно перекидалися містки до сучасності. Але все це робилося тонко, високохудожньо, артисти ніде не збочили до декларативності, спекулятивного соц-арту і не відійшли від образності. Ще недавно вважалося неможливим поєднання жанру політичної сатири та українського року. Але ряд наших відомих естрадних виконавців довів протилежне — і в нас, і в Канаді. А тепер у Львові це ще раз блискуче підтвердили івано-франківські барди Левко Бондар і Стас Тризубий. Перший за фахом художник-графік, викладає в дитячій художній школі, другий — Станіслав Щербатих, росіянин, родом з Алтайського краю, працює художником-мультиплікатором у міському клубі кінолюбителів. У них спільне захоплення — складний і невдячний (чи навпаки!?) сценічний жанр. Під обстрілами їхньої нещадної сатири сучасні злободенні проблеми — підтасовки під час виборів у народні депутати, несправедливі привілеї, невлаштованість соціального побуту, порожні прилавки магазинів... Пильні погляди хлопців помічають найбільш абсурдні ситуації в нашому житті. У веселій шлягерній формі звучать під гітару сатиричні куплети, в них — їдка іронія і парадокс, дотепи і гротеск. Це — нове слово на естраді, а воно справді-бо приходить із самих народних надр. Виступи солістів доповнювали естрадні гурти «Жайвір», «Мандри», «Мальви», «Джерело», «Чумацький шлях», «Дністряни», «Приспів», «Свято», «Водограй» — самі тільки назви вже звучать так милозвучно! Вони грали, співали, звеселяли людей. А ще солісти, ансамблі і глядачі разом виконували народні перлини «Ой з-за гори, з-за гори», «Ой на горі та й женці жнуть», «Ой там, на горі», «Наливайте, браття!»... Спостерігала, раділа: під всеочищаючою силою музики, слова, сміху люди відводили душу, обличчя ставали відкритішими, привітнішими, веселішими і добрішими. І раптом майже уся молодь зірвалася з місць, вибігла на доріжки стадіону, взялася за руки і з артистами закружляла в «Аркані», а старші стояли на трибунах і підспівували в ритм мелодії. Такої прекрасної миті, мабуть, не доводилося переживати багатьом. А на закінчення програми виступили київські гості — гурт «Гроно» і Тарас Петриненко. Після виконання «Чорнобильської зони» і «Голодомору 33-го року» стадіон найбурхливіше вибухнув оплесками, які продовжила розкішна барвограйна фейєрія, створена руками піротехніків. Хто ж подарував нам це мистецьке диво? З'ясувалрсь, студія-театр «Фестиваль» і її директор Едуард Верблянський. Вона народилась рік тому, а вже організувала та провела немало гарних акцій і стала спонсором ряду культурних заходів у Львові. Молоді й обдаровані студійці ще без свого приміщення, тулилися в Будинку офіцерів, а тепер — Будинку культури «Будівельник» (повідомляємо телефон 74-10-07). Коли ж будуть умови для нормальної роботи? Але хлопці не журяться і не втрачають запалу, вони мають у серцях те, що не згасає. Плідного мистецького засіву їм і золотих урожаїв!

Душа нації - в її культурі Дві останні монографії («Влада творчості» та «Художнє завбачення майбутнього») доктора філософських наук, провідного наукового працівника інституту філософії АН УРСР К. П. Шудрі порушують нагальну проблему прогностичного потенціалу мистецтва, його соціальної зрілості, тенденцій розвитку культури й виховання людини. Водночас дослідниця прагне не тільки поглянути на перспективи художньої творчості, а й з'ясувати невідкладні завдання життєдіяльності суспільства в наш перебудовчий час, розкрити значущість для народу національної культури — цієї предковічної криниці живої мудрості й краси. Злободенні проблеми і стали квінтесенцією діалогу кореспондента журналу з філософом.

— Я з покоління тих, кому доморощені «пророки» обіцяли комуністичний рай. Живу ж у період торжества загального дефіциту — матеріального і морального. Ще недавно, здавалось, міцні, мов єгипетські піраміди, ідеали розсипаються нині на порох. Цікаво, в які далі спрямовують тепер свої погляди науковці, котрі займаються передбаченням! — Ми пережили добу, винятково насичену утопізмом. За умов жорсткого тоталітаризму нас настійливо переконували в стрімкому наближенні «світлого майбуття»— комунізму, якнайповнішому задоволенні нагальних людських потреб. Проте довготривалі закличні намагання перескочити через щаблі історії лише поглиблювали розрив між словом і ділом, прискорюючи руйнацію суспільства і культури. Звідси — витоки не тільки трагедії ошуканих сподівань, а й загального соціального занепаду, кризи духовності. Самі ідеали, що вступили у суперечність із дійсністю, поволі перетворювалися на ідоли та фантоми, зростала суспільна міфотворчість. Нагромаджувалась, як писав Шевченко, «великих слів велика сила, та й більш нічого...». І, отже, рішуче заперечення вже віджилих еталонів у перебудовчий час — явище неминуче й цілком закономірне. Люди втомились од пустопорожніх закликів, од життя у світі славослів'я, а не справ. А втім, слушно відкидаючи міфологеми тоталітарного суспільства, хотілося б застерегти й від крайнощів нерозважливого нехтування ідеалами, їх ритуального розвінчування, що стало нині модою. Гуманістичні ідеали — не химери, до яких можна ставитись із збайдужілою зверхністю та зневагою; в них віддзеркалюються неминущі духовні потреби, мрії, сподівання. Втрата ідеалів Добра, Справедливості, Краси — це згуба духу. Народ знищують, коли починають руйнувати його родовід, його святині. Що ж стосується нових поглядів науковців на майбутнє, то я поділяю і Вашу іронію, і занепокоєння станом справ. У створенні довільних проектів та соціальних марев неабияк завинили й суспільні науки. Зараз, хоча і з великим запізненням, переглядаються бюрократичні утопії, прожектерські версії, нежиттєспроможні моделі суспільного розвитку. Настав час, коли треба усвідомити, що історія — не стрімка гоголівська «тройка», яка мчить навперейми вітру бозна-куди... — Виходячи з нинішньої суспільної апатії, важко погодитись із висловленою свого часу Вами думкою про «безпрецедентне зацікавлення майбутнім». Натомість буквально кипить інтерес до проблем сьогодення: народ України їсть найнуклідніші, найнітратніші продукти, дихає найбруднішим повітрям... — Не бачу підстав для спростування у ж е усталених суджень. Хіба ці «виклики сучасності» здатні перекреслити чи відкинути неспростовні факти? Відомо ж, що саме в другій половині XX століття виник так званий «футурологічний бум». Про майбутнє заговорили філософи і соціологи, політологи і культурологи, журналісти й теологи. Праці американських учених Даніела Белла, Олвіна Тоффлера, Чарлза Рейча, присвячені вйвченню перспектив соціального буття, стали бестселерами. Утвердила свої права наука про майбутнє — футурологія. І досі, незважаючи на інфляцію «прогнозів-сирен», що знадливо закликали в суспільство «всезагального благоденства» на Заході не зупиняється потік футурологічних розвідок. Продуктивно діють,

наприклад, всесвітньовідомий Римський клуб, Гудзонівський інститут проблем майбутнього, Центр перспективних досліджень імені Б у р ж е у Франції, М ; ж н а р с д н е футурологічне товариство тощо. Не випадково XX сюліття часто називають віком прогнозів. І що цікаво: майбутнє — не лише предмет академічних дисциплін, його досить поглиблено вивчають у коледжах, вищих навчальних закладах. Примітна також діяльність громадського руху «Майбутнє — в наших руках», який очолюють відомі вчені Т. Хейєрдал, Д. Медоуз, Е. Дамманн. У програмі руху чимало спільного із стратегією широко розповсюдженої на Заході теорії «соціального футуризму», прихильники котрої мають на меті не тільки зняти шок від зіткнення з майбутнім, а й озброїти маси навиками прогностичного мислення, відчуття іновацій, футуротворчості. Напередодні третього тисячоліття сучасна культура прагне здійснити поворот од ретроспективного світобачення до проспективного, осягнути мудрість і мистецтво одного з найважчих людських задумів — передбачення прийдешності. Прогноз на завтра — це передовсім відкриття пекучих проблем. Та й, власне, щоб наслідки не були сумніші за прогнози, потрібно позбутися заземленої короткозорості, навчитися бачити далекосяжно, а діяти — з випередженням. Врешті, маючи схильність до презентизму (жити одним днем), легко опинитися в полоні застою. Хоча, безперечно, оголений футуроцентризм — жертовна любов до примарного майбуття — також прирікає на обмеженість, а часом і пустопорожні ілюзії. — Маємо штатних оракулів, а більшість проблем буквально падає, мов сніг на голову. Так і хочеться згадати класичне визначення: «Готовність до несподіванок — ознака культури; для варварства все робиться зненацька». — Ви зачепили пекучу проблему. Справді, мудра завбачливість і пересторога — протидія варварству. Недарма вже у Стародавній Греції існувала розгалужена мережа «провісницьких організацій». Згадаймо хоча б дельфійського оракула, передвіщення сивіл, до яких так жадібно прислухався, за оповіддю Вергілія, троянський герой Еней. Ж о д е н похід чи відповідальна суспільна дія не розпочиналися в ті часи без звернення до оракулів — провидців долі. Прагнення почути голос «пророчої душі», поради мудреця було незрушним законом культури. А як сьогодні зазирають у завтра? Чи навчилися ми завчасно протистояти руйнівній силі варварства? Кажуть, що для астрологів, хіромантів та провісників знову настала «зоряна година». Вони, як і в сиву давнину, намагаються сягнути в царину непередбачуваного наукою. А вчені тим часом удосконалюють методологію прогностики, сподіваючись віднайти якнайоптимальніші шляхи для прочинення вікна в прийдешнє. На жаль, ми явно відстаємо від цивілізованих країн у фахово-прогностичній діяльності, зокрема в галузі політики, освіти, культури. Нині, скажімо, коли двадцяте століття закінчується, в усьому світі пожвавлюється цікавість до того, що очікує людство на зламі віків, чи пощастить нам відвернути природні й суспільні катаклізми. У С Ш А серед багатьох інших футурологічних видань — праця «2000 рік: прогноз» Джоджа Геллапа-молодшого та Уїльяма Проктора, де робиться спроба передбачити подолання труднощів, з якими зіткнулась сучасна Америка. Привертає увагу проблемною загостреністю й книжка Річарда Мерелмена «Осягнення самих себе. Про культуру і політику в С Ш А » . Автор, порівнюючи культуру з картою доріг, намагається з'ясувати першопричини вибуху індивідуалізму в американському суспільстві, простежити тенденції все зростаючого «культурного розбрату», розпорошення соціальних та естетичних орієнтирів. А ми поки що хоча й маємо нагальну потребу і в «осягненні самих себе», і в передбаченні завтрашнього дня нашої культури, але ніяк не візьмемося за налагодження фахової прогностики на серйозному рівні. В нашому інституті у 1984 році вдалося «пробити» створення невеликої наукової групи, що мала б згодом працювати над прогностичним дослідженням розвитку культури. Та не минуло й року, як дирекція її розформувала за «браком коштів», скоротивши співробітників. А мріялось не тільки професіонально осмислити можливості й межі прогностичних розвідок у такій складній царині, як художня культура, а й спробувати окреслити напрями її поступу, порушити найпекучіші культурологічні проблеми. Втрачені надії, згаяний

о Еа « я а ь

г- —

методу, новопридбаний досвід історичної і класової пильності. Небезпідставні сумніви породжує і нав'язливе доктринерство щодо вторинності культури, її цілковитої залежності від ідеологічних настанов та політичної авторитарності. Не випадково концепції соціалістичної культури, що донедавна підносилися, не витримали випробування часом. Сучасна культурологія виявилась не підготовленою до інтерпретації складних культурних явищ радянського тоталітаризму. Потрактована в схоластичному ключі, соціалістична культура сприймається як щось еклектичне, позбавлене неповторності у відтворенні національного образу світу, способу життя. До того ж у полоні кривих ідеологічних дзеркал «наша культура» набула лише цупких наростів ізоляціонізму, втративши в широкому культурному діянні й експериментальну відвагу, і відкриту діалогічність. Культура в суті своїй — поле творчості; у великому історичному масштабі їй належить діяти подібно до живого організму, збагачуючи суспільні цінності людини, нації, людства. Через взаємодію культур відкриваються шляхи до пізнання людської цивілізації. — Істину кажете: духовність — це набуток людської культури. Та чи будете заперечувати, що культура в нашому суспільстві фактично була служанкою! — Культура як здобуток духовної творчості — невичерпне джерело культивування людського духу. Та суть справи — не в узвичаєній констатації. Тут важливо усвідомити, наскільки життєдайний цей дух, які цінності культура створює, до чого спонукає. Гадаю, що й сьогодні не втратив своєї актуальності заклик «З ким ви, майстри культури?» Можна ж слугувати Вітчизні, запалюючи досвітні вогні або з рабською догідливістю потураючи вкоріненню тоталітарної ідеології й імперського мислення. І тоді як наслідок — «розкультурення» мас, невідшкодовні втрати культури, її деградація. , Щ о б діяти з цілковитою духовною віддачею, сама культура має розвиватися культурно, тобто вільно, не наштовхуючись на кожному кроці на попереджуючі або заборонні знаки. Не годиться, як це ведеться й досі, зводити культурну політику до політичного управління культурою. Слід розібратися, що принципово не піддається управлінню згори, поважати право творців на самовизначення і самореалізацію. Інакше м о ж е бути розчавлена, а то й зовсім убита, жива плоть культури, її власний ДУХ.

час, незаймана наукова цілина... Тепер доведеться надолужувати. Власне, без усвідомлення нагальності піднесення культури передбачень годі розраховувати й на попередження спалахів варварства. — Якщо взяти розробки українських філософів, істориків, естетиків двох останніх десятиліть і зіставити їх з фактами, ідеями, висловленими на велелюдних мітингах у республіці, то всілякі наукові «трактати» буквально затінить життєва реальність. Отже, учені мужі працювали не на майбутнє, а на виправдання існуючих реалій! — Що й казати, наука застійної доби не завжди відчувала пульс часу, а іноді й зумисне відгороджувалась од дійсності, кризових ситуацій у суспільстві. Процвітав інтелектуальний конформізм. І, зрозуміло, кожну чесну людину-науковця й сьогодні непокоїть питання, як подолати вимуштрувану роками кон'юнктурну запобігливість, позбутися баласту догматичної апологетики. Втім, не можна забувати й про численні ідеологічні кампанії проти інакомислячих на Україні, про ідейні розправи різного роду маланчуків з мужніми, непоступливими у своїх принципах ученими, які прагнули захистити істину, критично осмислити найгостріші проблеми. Хіба ж дали вчасно сказати науково виважене слово Івану Дзюбі, Михайлові Брайчевському, Іванові Світличному, Михайлині Коцюбинській, Євгенові Сверстюку?.. Наукове подвижництво було не в шанобі. А там, де стираються критерії істинності, зайве очікувати випереджаючої теоретичної думки. Передбачальна сила ідей зростає лише на грунті фахової компетентності, осяжної й самобутньої культури мислення. — Не могли б Ви, Катерино Петрівно, конкретизувати поняття «соціалістична культура»! В чому її особливість і чим вона відмінна од загальновживаного розуміння культури! — Напевне, соцкультура — це передовсім те, що стало колом зацікавлень вашого журналу. Та коли говорити серйозно, то дати стислу і вичерпну відповідь на це запитання нелегко. Бо нині, коли принципово осмислюються визначальні соціалістичні чинники, кардинально змінюються і дотичні до них поняття. Гострі суперечки точаться, скажімо, про соцреалізм, соціалістичне мистецтво. Цілком справедливо відкидаються догматичні уявлення про ідейно-естетичні переваги офіційно санкціонованого

— Ми так довго і дружно лаяли буржуазне суспільство за споживацький підхід до життя, що не помітили, як самі скотилися до ідеалу першочергових прагматичних інтересів. Характерний тут приклад з нашою молоддю, яка, до речі, посідає 42 (!) місце в світі за коефіцієнтом інтелектуальності. — Автор проекту Декларації незалежності С Ш А Томас Джефферсон свого часу застерігав американців: «Якщо нація сподівається бути вільною і водночас залишатись неосвіченою, прагнення її ніколи не збудуться». Чи не можуть ці слова стати пересторогою і для нас? Це надто небезпечна тенденція — орієнтація на споживацький ідеал, тим паче тоді, коли країна перебуває в кризовому стані. Бо важко щось оновити й відродити, коли не викрешує «іскри вогню великого» робота духу, нидіє інтелект, процвітає морок невігластва. Дедалі глибше відчувається потреба в ініціативних, творчих людях. Та де їх узяти? Роками виховували запопадливих пристосуванців. От і маємо змізерніння інтелектуального набутку нації, наступ войовничого провінціалізму, що не зважає ні на велич розуму, ні на пристрасть розкутого духу. До того ж треба пам'ятати, що криза інтелекту — це й занепад культури мислення, витіснення традиційного менталітету, неодмінні деформації в самому способі життя. Адже, знецінюючи інтелектуальний пошук істини, ми породжуємо в школах розмовну та культурну імітацію, ритуальну гру, зовнішнє наслідування зразків поведінки. — Написано гори монографій, досліджень про «небувалий розквіт культури». Але більшості українців тільки нещодавно стало відомо, скажімо, про існування на рідній землі Острозької академії, яка діяла задовго до появи всесвітньовідомої КиєвоМогилянської академії. Чи можна взагалі говорити про культуру нації, якщо в неї обрубане історичне коріння! — Рівень культури народу, як і окремої людини, згідно з висловом О. С. Пушкіна, визначається ставленням до минулого. До того ж у кожного народу свій шлях до цивілізації, і, щоб здолати важкодоступні щаблі культурного сходження, доконче необхідне прилучення до духовних надбань людства. Душа нації — в її культурі. Народ, який втрачає свою культуру, приречений на зубожіння, історичне вимирання. Саме тому наш перебудовчий час — час започаткування нового відродження української національної культури. Грубі перекручення національної політики в культівські часи згубно позначились і на суспільному резонансі. Від національного дерева були відчахнуті найквітучіші гілки: знищені не лише численні пам'ятки культури, а й безліч самобутніх талантів.

Фальсифікації зазнали історія і філософія нації, її духовнопатріотичні ідеали та орієнтації. Та найважливіше тут — руйнація генетичної пам'яті народу, формування маргіналів. Ми зіткнулися нині з розпадом етнічної цілісності, лихоманкою національного нігілізму, зневажанням рідної мови і культури. Отож для піднесення престижу культури треба відновити саме її середовище, що зазнало таких жахливих збитків і спотворень. Тому цим питанням необхідно відвести чільне місце в роботі культурно-освітніх рухів, товариств та Фонду культури. Тільки поступове зростання національної свідомості життєдайно позначиться на пізнанні своєї історії і традицій. У ж е зараз ми бачимо, як люди припадають до спадщини минулого, цікавляться пошуками власних коренів. Культурне самовизначення спрямовує на пізнання: хто ми є, звідки походимо, куди прямуємо. — Один із принципів еволюції людини — постійна потреба розвитку. Нині ж склалася ситуація, за якої ніби й не існує необхідності у самовдосконаленні. Без попиту лишається інтелігентність, надто низько опущено планку моральних вимог, загальної культури. Як, з погляду філософа, таке становище може позначитися на формуванні «нової людини», «комуністичної особистості», з приводу чого так бадьоро нещодавно фантазували Ваші колеги! — Поняття «нової людини», «комуністичного типу особистості» досить міцно прижилися в нашому «фундаментальному лексиконі», який зберігав досі усталені пропагандистські стереотипи та приписи. Чи не цим пояснюється насторожене ставлення до них, намагання відкинути й спростувати їх? Тепер коли відкрилися всі страхіття культурного вандалізму й духовного зубожіння за тоталітарного режиму, цілком зрозуміле бажання звільнитись од нормативних еталонів і пустопорожніх слів, сповнених демагогічного змісту. Проте хотілося б застерегти й від безоглядного нігілізму, нерозважливої дискредитації ідеалів та цінностей, які впродовж століть плекалися в надрах народу. Часом наші поквапливість і запальність у вирі перебудови не знають меж. Ніби розпочинаємо історію з чистої сторінки і водночас бездумно нехтуємо набутим досвідом, не враховуємо належним чином потребу в спадкоємності гуманістичних надбань. Невже ж утратив сьогодні свою принадність ідеал гармонійної, цілісної особистості а чи відпала необхідність у гуманістичній самореалізації людини, в її вдосконаленні? Хоча, звісна річ, саме на часі позбутися гаслової нормативності й фетишу тотальності, що мала на меті виховання всіх «на одне лице». Євген Замятін у романі «Ми» ще в двадцяті роки передбачав сумний кінець довершеної «єдиної держави», де у світі одноманітності й обмежень кожен «прикутий до щастя ланцюгом». Навіть досягнута одностайність та гармонійна злагодженість втрачають свій сенс, якщо самостійність особистості зведена до мінімуму, а право власного вибору стратегії життєдіяння не реалізується. Взагалі ж сучасна теорія суспільного виховання не м о ж е грунтуватися на спрощеній установці на уніфікацію, уподібнення еталонам, скроєним за єдиним зразком. Мистецтво виховання полягає в пробудженні потреби у самовдосконаленні, безперервному культурному зростанні. Готових переконань не візьмеш «напрокат», та й інтелігента, як відомо, неможливо вдати із себе. До всього слід дійти самотужки, все життя рухаючись шляхом поглибленої самоосвіти та самовдосконалення. — Одна з Ваших книжок, Катерино Петрівно, називається «Художнє завбачення майбутнього». Сягаючи філософським поглядом у прийдешнє, Ви пам'ятали про минуле! Скажімо, яку роль у дослідженнях відіграла невичерпна криниця народної творчості! — Задля з'ясування своєрідності художніх завбачень та способів їх мистецького відтворення довелося вивчати й особливий прогностичний досвід у царині народного життя. А д ж е самобутність культури живиться з народних джерел, самого буття нації. Однак, як на мене, бажано поглибити наукові розвідки в цьому напрямі. Ми ще мало обізнані з тим, як відбиті різного роду передвістя в наших міфах, легендах, казках, у народній пісні й думі, музичному та образотворчому мистецтві. Завбачальна мудрість народу — це неабиякий показник його проникливого хисту й духовного незламу. Р о з м о в у вів М .

РУБАН.

У коридорі Будинку профспілок Донецької облпрофради нещодавно з'явилась табличка «Кіновідеоцентр». Тут розпочав діяльність перший госпрозрахунковий культзаклад обласної профорганізації. Він у ж е відомий за межами області, встановив зарубіжні зв'язки. Про те, що передувало створенню відеоцентру, принципи його роботи, плани розповідає директор М. В. Ш А Т О Х І Н . — Хороше діло госпрозрахунок, самоокупність, але саме з переходом на нові форми господарювання різко скоротились відрахунки підприємств на розвиток культури. Вона й так ледь жевріє, а тут... Профспілкам же області належать 436 клубів і будинків культури, 600 кіноустановок, 200 відеозалів, спортивні комплекси... Тривають відомчі суперечки, амбіції, а дерево культури засихає. Дещо прибирають до рук кооператори і закликають до залів обіцянками «сексуального видовища», відеопрограмами з жорстокими бійками, походеньками повій. Такий орієнтир — дорога до духовного й національного вигибання. — Вважаєте, Михайле Володимировичу, що в цій ситуації кіно стане для культзакладів профспілок своєрідною панацеєю! — Роль кіно і відео в житті суспільства величезна. Правда, інтерес до кіно падає. Але чому? Через те, що фільми низькопробні, апаратура застаріла, робота з глядачем запущена. Бідами кіно спритно почали жонглювати різні ділки. Нажива буквально заслала їм очі. Ми проаналізували ситуацію і жахнулись: з екрана практично витіснено вітчизняну кінокласику, шедеври світового кінематографа, історичні стрічки, натомість повновладно панує чорна відеоеротика. Кого можна виховати подібним мистецтвом, розшифровувати, думаю, не треба. Отож обком профспілки і прийняв рішення про переорієнтацію роботи кіновідеозалів. Програми почали формувати за рекомендаціями кінознавців, диференційованим став підхід до роботи з глядачем. — На вирішення яких проблем спрямовуєте головну увагу! — Найперше наше завдання — ліквідація репертуарного голоду профспілкових палаців культури, клубів. Всіляко прагнемо позбутися репутації, так би мовити, репертуарної периферії. Цікаві нові стрічки — всюди по області, а не лише в обласному центрі — наш орієнтир. З цією м е т о ю закуповуємо на кіноаукціонах те, що рекомендують наші кінознавці, готуємо тематичні диспути, дискусії, розгортаємо роботу по залу-

ченню глядача до переглядів. Активно іикористовуємо при цьому радіо, пресу. З метою поповнення відеофондІЕ закупили для клубів три тисячі відеокасет. Більше двадцяти палаців культури почали користуватись нашими інформаційним і музичним абонементом (нові музичні записи для дискотек, огляди вітчизняної та світової преси з питань молодіжної музики, каталог нормативних документів).

Нещодавно уклали договір з одним із підприємств радіоелектронної промисловості на поставку нам новітніх відеопроекторів для демонстрування відеофільмів на зовнішньому екрані. Розмір такого екрана по діагоналі — близько двох метрів. Домовлено, що вся експериментальна партія, яку підприємство випустить до кінця року, надійде виключно в наші БК і клуби. Великою справою вважаю створення ефективної служби ремонту та обслуговування кіновідеоапаратури. Облпрофрада виділила приміщення, автотранспорт, допомогла укомплектувати штати кваліфікованими спеціалістами. В свою чергу в бюджет профспілок області ми відраховуємо близько тринадцяти відсотків од прибутку. — Центр — госпрозрахунковий. Чи не створить це певні труднощі для культзакладів! І як поєднати госпрозрахунок з відстоюванням профспілками права трудящих на якнайширший доступ до надбань культури, користування ними! — Ми — за зближення, а не протиставлення економічних інтересів. Зазначу, що наші розцінки на квитки значно нижчі навіть від тих, які встановлює, скажімо, молодіжне госпрозрахункове об'єднання. До речі, культзаклади держмережі нині активно створюють різні асоціації, прагнуть за рахунок високих — так званих «договірних» — цін на квитки поліпшити свої невеселі справи. Ми просто змушені конкурувати. Зрештою, це закономірне явище, але орієнтуємось при цьому на нові, ефективні форми роботи, розширення послуг, а не підвищення цін на заходи, які проводимо. Про успіхи ми судимо за якістю наданих послуг, відгуками людей, зростанням числа відвідувачів, а не прибутком у касі. Працюємо, звичайно, так, щоб не збанкрутувати. Доходи ж пускаємо на розширення культосвітньої сфери, нові форми роботи. — Чи є на Україні центри, подібні до вашого! — Наскільки мені відомо, ми першопроходці в країні. Наш принцип діяльності зацікавив колег із багатьох міст. Секретів не тримаємо, охоче ділимось досвідом. Останнім часом встановили дружні зв'язки з відеоцентром Шеффілда (Великобританія). Вестимемо обмін любительськими фільмами, відеозаписами, методичними матеріалами. Бажання працювати маємо величезне. Дещо стримує реалізацію наших творчих задумів недостатня технічна оснащеність закладів культури. Велику надію покладаємо на появу вітчизняних відеомагнітофонів «ВМ-18» з фронтальним завантаженням касет, блоком дистанційного управління, поліпшеними технічними характеристиками. Інтерв'ю взяв Л.

м. Донецьк.

ШИЯН,

викладач естетичного виховання профтехучилища № 40.

РУКИ МАЙСТРИНІ

В о н и в с е м о ж у т ь — р у к и з а к о х а н о ї в р о б о т у л ю д и н и . Такої, я к Галина Ф е д о р і в н а К о в т у н , ж и т е л ь к а с е л а С а х н і в к и К о р с у н ь - Ш е в ч е н ківського району на Черкащині. Тяжка хвороба призвела до інвалідності, о б м е ж и л а у ч а с т ь у г р о м а д с ь к и х справах. В і д т о д і в е ч о р и і дні п р и с в я ч у є в и ш и в а н н ю , л ю б о в д о я к о г о п е р е й н я л а від м а т е р і . Роботи майстрині е к с п о н у ю т ь с я в м у з е ї школи, де вчилася колись, і д а р у ю т ь р а д і с т ь у с і м , хто цінує і л ю б и т ь н а р о д н е м и с т е ц т в о . В листі д о р е д а к ц і ї , у я к о м у Г . Ф . К о в т у н р о з п о в і д а л а п р о с в о є ж и т т я - б у т т я , б у л о к і л ь к а с л а й д і в , знятих з ї ї в и ш и в о к В . К р и м ч а к о м . Д в а з них — « П о р т р е т Т. Г. Ш е в ч е н к а » та « К в і т к о в а к о м п о з и ц і я » — в м і щ у є м о на цій с т о р і н ц і .

СЛОВНИК

УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

Антипко. Микола Надія

Покрова.

ТКАЧ, ДАНИЛЕВСЬКА

ЇГ

СУМНІВ ДУШУ РОЗ'ЇДАЄ*

Древо

Сумнів. АНТИПКО, ПРОЯВА, ХОВАНЕЦЬ — персонаж українського фольклору, що уособлює залишковий наслідок (прояв) дії основного імпульсного потоку в точці прикладання супротивних сил. Має взаємозворотний напрямок. У системі світобудови — це різні явища впливу астероїдів та супутників планет на загальний характер календарних змін. У навколишньому середовищі — відлунки світла після заходу сонця; явище реверберації, рефакції; бульки на воді під час дощу; відростання трави (отави) після покосу; приморозки тощо. У побуті — відкат гармати, відбій гвинтівки після пострілу; принцип дії сильця, капкана; п'ятники у воротях, дверях і інш. У людині Антипко проявляється в підгречуванні, жартах, бешкетництві, різних атавістичних ознаках, рудиментах. За переказами, Антипко (Хованець) виклювався з курячого зноска. Як зазначає К. Сосенко, Антипко — дух-домовик. Через свою необережність він стратив п'ятку, упхавшись під двері, коли хату запирали. Загалом Антипка вважають за незлого духа, але, коли він заволодіє всією господою — господарство занепадає. В казках зустрічається також образ жабки-проявки. У розмовній мові широко побутують однокорінні та синонімічні означення його. — Антик — стародавній; залишок старовини. — Антипка, антибка — вишня дика, запашна; черешня турецька. (Етимологічний словник української мови, т. 1, с. 76). * Продовження. Початок у № 1, 6-9 ц. р.

( І 4 Ш .

ІІТуч^

(

Навія.

— Антуон — неміцна горілка, яку одержують в кінці перегонки; залишкова. (П. С. Лисенко. Словник поліських говорів, с. 26). — Якого антипка кричиш? — Антабка — залізна скоба (лапка) для скріплення. — Антаба — ручка, лапка. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 1, с. 7, 8). — Котячі лапки — назва рослини. — Такий лапун — усе з дівчатами лапається. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 2, с. 344). Лупнутий — ударений, прибитий. (П. С. Лисенко. Словник поліських говорів, с. 113).

пізнання.

— Проява — дивна людина, бешкетник. — Хоча б шанував піч та лаву, та себе прояву. — І ходить мій Охрім, неначе та проява. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. З, с. 422). — Хованець — домовик; людина, що ховається; невихований, проява, бешкетник; дитина, взята на виховання. (За СУМ під редакцією Б. Грінченка, т. 4, та розмовної мови різних регіонів України). ДРЕВО П І З Н А Н Н Я — варіант світового дерева, що зустрічається в усіх міфологіях і фольклорі. Древо пізнання виступає як образ Добра і Зла, уособлюючи в собі умовні осьові лінії, меридіани та вузли, що поєднують і розділяють супротивні силові поля та взаємопотоки. У системі світобудови та навколишньому середовищі Древо пізнання — це часовий колобіг: зміна циклів, пір року, дня і ночі тощо. У людині — це втрата одних цінностей і набуття інших: морального і матеріального, молодості і мудрості, наслідки творчих мук і наслідки бездіяльності, інше. За давнім розумінням, гармонійне поєднання Добра і Зла — основа Буття. — Один труд в обоих сих — познать себе и уразумъть бога, познать и уразумъть точнаго человъка; весь труд и обман от его тъни, на которой всъ останавливаемся. А ведь истинный человък и бог есть тожде...

— Разве чаешь сыскать рай внъ бога, а бога внъ души твоей?.. (Г. Сковорода).

НАВІЯ — персонаж слов'янської міфології, що уособлює проникаючу дію руйнівних сил. У системі світобудови це — різноманітні торпедуючі імпульси, які, проникаючи в середину ядра її, спричиняють руйнування цілого. В суспільно-державній системі в образах Навії виступають диверсанти, провокатори тоЩо. В середовищі живої природи Навія виявляється засобом негативного впливу сторонніх біополів, що послаблюють, розладнують, а то й руйнують центральну нервову систему організму. За переказами, Навія — міфічна потвора, яка несе людям божевілля. Вона — одна з тринадцяти доньок Мари. (С. Плачинда,«Київські фрески»). Образ Навії та її однокорінні означення зустрічаються як у фольклорі, так і в розмовній мові. — Навій день — день поминок. — Нав — втілення Смерті. (Мифы народов мира). — Навка — Мавка. — Це чоловік навітній, він здалека відкіль. — Що Бог навіне, того ніхто не мине. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 2, с. 470, 471). — Що то за Навія до тебе, Петре, приходила? — Не людина, а якась Навія. (З розмовної мови). — Вій — міфічна істота з віями до землі. — Мабуть назнав десь повію всесвітню та й віється. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 1, с. 236, 244) — Навьт — сатана, зрада, брань диявола. — Навьтованніє — ошукування підступне. (П. Беринда, с. 68).

П О К Р О В А — образ українського фольклору, що уособлює захисне середовище окремого силового поля, або інші силові поля, вплив яких сприяє нормальному функціонуванню даного середовища. У навколишній природі — це атмосферні шари земної кулі, силові поля сонячної системи і галактики; сніговий покрив, опале листя і т. ін. У людському суспільстві образ Покрови уособлюється в різних громадських та державних інституціях, окремих особах. У людині — це різні захисні функції організму: психічні, фізичні, фізіологічні. Образ Покрови зустрічається в розмовній мові та фольклорі. — Покрова — календарне народне свято. — Покрова накриває траву листям, землю — снігом, воду — льодом, а дівч а т — шлюбним вінцем. (Народний календар). — Сподівайся, дівчинонько, мене ік Покрові. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. З, с. 279). — Не китайкою покрились козацькії очі. — Та покритка попід тином з байстрям шкандибає. (Т. Шевченко).

— Свої ж — крали, а голова покрив. (З розмовної мови). — Прийди, прийди, мій миленький, покрий мою славу. (Укр. нар. пісня). — Хто мене буде покривать, хто мене буде заступать? — Я ж не буду, козаченько, коси накривать. — Мені хустиноньку в руках не носити,— задля слави козацької сідельце покрити. — Дай, матінко, покритенько на своє дитятонько. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. З, с. 277, 278). С У М Н І В — образ, що уособлює силу додаткового внутрішнього опору на шляху енергетичного потоку чи імпульсу. Виникає спонтанно і часом призводить до порушення усталеної рівноваги, а то й руйнації системи. У природі Сумніви — це загати та перепони, бездоріжжя, корозії тощо. Всередині землі це приводить до утворення нових шляхів, а часом і до руйнації. У людині Сумнів виникає на грунті непевності, недовіри, неконкретності, відсутності твердих аргументів, високого сумління тощо. Дія Сумніву має як негативні, так і позитивні наслідки. Він уповільнює чи гальмує розвиток подій, але часом допомагає людині розібратись у складній ситуації. Його не люблять, але беруть до уваги. Коли Сумнів гальмує

розвиток подій, він породжує явище суму та сум'яття. Образ Сумніву найчастіше трапляється в розмовній мові. — В. Левицький, що привіз ці звістки з Відня, аж обурився, коли я виявив сумнів. (В. Винниченко, із щоденника). — О, то сумнівна репутація. — М о ж е ш не сумніватися, все буде гаразд. — Щодо Петра є сумнів. За нього я не ручаюся. — Сумнів душу роз'їдає. (З розмовної мови). — Чом ви стали на папері сумними рядами.

(т

Шевченко).

— Ми не сумнились, що за сим первим і найважливішим фактом... постануть уже інші факти. — Що так сумно, невесело? Не питай ти мої сумності, веселості. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 4, с. 229). — Не губи ти мою віру. Не наводь сум'яття на душу. (З розмовної мови). — Сумлива невістка, сумлива. — Старшиною треба покласти чоловіка сумлінного. ( С У М під редакцією Б. Грінченка, т. 4, с. 228). — Сомнюся — не смію, здуміваюся, вонтплю. — Совість — сумніньє, розум. — Сумнюся — вонтплю. (П. Беринда, с. 119, 125).

Василь

кандидат

ХИТРУК,

філологічних

наук

НАШІ ІМЕНА

Богдан і Богдана Це одне з найдревніших, доіндоєвропейських імен складене з двох частин: Бог і Дан (Дана). Окремо означає БогаТворця, другу літеру Букваря — Б (Бог), а також наймення центральної ріки України — Бог (Південний Буг). Другий пракорінь — Дан (Дана) поширений з пізнього палеоліту і означав буквально «трисвітла Ана» — «покровителька рік». Від нього пішли назви річок: Дон, Дунай, Дніпро, Дністер, Донець, Дснчик та ін. У перекладі на латинську мову Бог — Теос ( Ф е о с ) , отже, похідні від цього імені — Теодосій (Феодосій), Теодосія (Феодосія). Ім'я, що його ми розглядаємо, первісно символізувало єднання божественного вогню, світла, енергії та води. Античні історики такими епітетами нагороджува-

ли «святі» народи — «божественних» пелазгів і сарматів, «святих» фракійців (тракійців-лелегів трипільського кореня), «священних» скіфів. У середовищі цих етносів і народилось ім'я Богдан, Богдана та похідні — Богданко, Богодар, Богуслав, Данко, Данка, Данюся, Богумир, Богомил, Богун, Боян. Останнє означає: той, хто ходить під захистом Бога, співець, поет. Бог-Отець (Творець) і Богиня ДанаДіва, Праматір усього сущого, Покрова всього живого — ці дві деміургічні сили сплелися в імені Богдан, Богдана. Але

•

Анатолій

КОНДРАТЮК,

професор, завідуючий Київського державного культури імені О. Є.

Ізраїль

РАНІШ,

кандидат ф і л о с о ф с ь к и х доцент

кафедрою інституту Корнійчука

У полоні ентропії

наук,

Нині стало очевидним, що жодні успіхи в економіці неможливі, поки культура перебуватиме в ролі пасинка, поки вона не буде пріоритетом у суспільному розвитку. В духовному збагаченні людей, розвитку культури багато залежить від діяльності культзакладів. Але сповна реалізувати своє призначення Тм заважають численні проблеми, серед яких найгострішими і найголовнішими є, поперше, забезпечення вогнищ культури кваліфікованими кадрами і, по-друге, приведення якості підготовки спеціалістів цього профілю у відповідність із сучасними культурологічними процесами, вимогами оновлення культурномасової роботи і розвитку самодіяльної художньої творчості. Неодноразово проголошувалось, що двадцять шість культурно-освітніх училищ і три інститути культури республіки здатні задовольнити потреби в кадрах протягом півтори-двох п'ятирічок за умови, що три чверті їх випускників будуть закріплюватися на місцях призначення. Однак минув не один рік після подібних заяв, а забезпеченість культосвітніх закладів спеціалістами досі лишається низькою. Так, із 39,5 тисячі клубних працівників системи Міністерства культури УРСР тільки 3,6 тисячі, або 9,2 процента, мають вищу і 20,4 тисячі, або 51,7 процента,— середню спеціальну освіту. А в таких областях, як Волинська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Сумська, Чернігівська, кількість працівників з вищою освітою ще менша. Більшість із них тут навіть не мають середньої спеціальної. Високою залишається плинність кадрів. Невідповідність між зростаючими культурними запитами населення, з одного боку, і слабкою матеріальною базою закладів культури та відсутністю в небесної пари має бути аналогія на Землі. Мова йде перш за все про наймення, котрі носять річки. Згадаймо Данапр-Словутицю та канонічні рядки: «З нащада світа було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Отже, річки Бог-Слово і Дана-Слово мають свої подоби як на Землі, так і поза нею — в далекій галактиці, сузір'ї ДівиПасіки, Артеміди, якій поклонялися герули Таврії і Криму; святилища і храми знаходились у Зеленому Клинові — природному трикутникові, утвореному Словутичем-Данапром і Богом. До речі, первісні назви Південного Бугу — Ганг (бл. V — I V тис. до н. е.), Гіганіс або Гіпаніс (V ст. до н. е. — часи Геродота). Святилища Діви відомі також на Дністрі, у Карпатах та Криму. Ось які виявляються глибинні зв'язки топонімів, гідронімів та етнонімів з іменем Богдан, Богдана, коли використовувати у дослідженні всю суму знань про наших пращурів та космоісторію. Факти, логіка і аналогія — все це потрібне для комплексного підходу до явищ Логоса. В даних іменах закладена також перед-

Професія культпрацівника очима студентів та в роздумах викладачів

спеціалістів — з іншого, вносить немало складностей в організацію культурномасової роботи, дозвілля, розвиток культури взагалі. До об'єктивних причин такого становища можна віднести специфіку цієї спеціальності й незадовільні умови праці та побуту більшості культпрацівників, особливо на селі (низький престиж професії, слабка допомога з боку місцевого керівництва і т. п.). До суб'єктивних — недостатню кваліфікацію, невідповідність професійної і психологічної підготовки працівників реальному змістові роботи і вимогам, які стоять перед ними. З метою глибшого вивчення й аналізу сучасних кадрових проблем в культурноосвітній роботі автори цієї статті провели соціологічні дослідження, анкетне опитування, контрольні роботи серед студентів Київського державного інституту культури імені О. Є. Корнійчука. Основним було запитання: як випускники інституту — майбутні організатори-методисти —бачать, відчувають свою професію. Найвиразніше бачиться палке прагнення завтрашніх культпрацівників висловитись і бути почутим. У запропонованих їм контрольних роботах відчувається серйозна занепокоєність своєю професійною долею. Викликають інтерес міркування студентки П. Вона, зокрема, пише: «Треба запалювати й постійно підтримувати з першого і до останнього курсу «вогник» зацікавленості до нашої професії. На превеликий жаль, цей «вогник» чомусь невпинно згасає в міру наближення до випускного курсу, перетворюється для

ня малюнку: Артеміда Таврійська і жриця Іфігенія. Ольвія, V ст. до н. е.

багатьох вихованців на «свічку», яка ледьледь жевріє». Можна, звичайно, полемізувати з випускницею стосовно гіперболізованого образу, але вона, безперечно, зафіксувала існуючу тенденцію, котра нас, вихователів, непокоїть. Під час опитування студенти відверто говорили про недоліки в організації навчально-виховного процесу, свою надмірну завантаженість, незабезпеченість підручниками, посібниками, технічними засобами навчання, музичними інструментами, про відсутність належних умов для індивідуальних занять і самостійної роботи, слабку матеріально-технічну базу інституту... А ось уривок із контрольної роботи випускниці С. Вона пише: «В нашій професії широке коло діяльності, але з чого починати й чим закінчувати, збагнути часто дуже важко». Це щире зізнання симптоматичне, тривожне. Мабуть, ми не так, як треба, вчимо. Студент на порозі закінчення вузу потрапив у полон розпачу й розчарування. В науці є таке поняття — ентропія (невизначеність). Саме це слово, на нашу думку, рельєфно передає психологічний стан нашої випускниці, яка на фініші свого «навчального марафону» розмірковує про суть обраної професії.

Звідки ж ця ентропія? Мабуть, основна її причина — в тлумаченні поняття «культурно-освітній працівник». Сталося так, що поняття «культпрацівник» ми, по суті, звузили до художньої і клубознавчої спеціалізації. Відтак, наші випускники на практичній роботі часто виявляють безпорадність, що особливо стало помітним останнім часом. Студент-випускник все менше відчуває себе фахівцем сфери культури. Студентка А. констатує: «Прийшов час, коли традиційне клубознавство не в змозі розв'язати завдання нашої професії. А тим часом кожна навчальна дисципліна у нас «пасеться» виключно на своїй «ділянці». Ступити ж бодай крок до нашої професії не може. Хіба це нормально?» Істину говорить дівчина: не історія племен і народів Медіатерра — «серединної землі», Землі Медії, званої так в часи Александра Македонського. Буквально: земля, що дає мед, понад те — народів, які під захистом ДівиПасіки. Чи не тут захована космоісторія вселенства і бере початок нова наука — космоніміка?.. Ми дозріли до того, щоб дошукуватися, хто наші пращури. Справді, хто ми, люди? Звідки пішли, з якої зорі, з якого сузір'я? Земляни — це пришельці з галактики чи вони походять від мавпи? їх створила «еволюція» бездушної теорії видів чи Бог-Творець Святим Духом? Іще завважу, що античні автори вважали наших далеких предків з країни Скіфії — середньої Наддніпрянщини, Побожжя, Карпат і Криму — не лише найбільшим народом на землі, а з первовіку «першим божим». Так, у Плінія скіфи — Воспігес, у Птоломея — Воеспае, у Гуго Колонтая — «боги». Таким чином, ім'я Богдан, Богдана має не тільки місцевий, але й відетнічний характер.

можна оволодіти складними проблемами культурно-масової роботи, йдучи, так би мовити, шляхами однієї навчальної дисципліни. Нині необхідні не монодисциплінарні, а міждисциплінарні підходи. Взяти, наприклад, поширене явище з сучасного клубного життя — напівпорожні зали. Як його пояснити? Монодисциплінарний підхід тут не спрацьовує. Клубознавчі міркування про співвідношення реальної та потенційної аудиторії дають лише часткову відповідь. Потрібна допомога інших наукових дисциплін — соціології, соціальної психології, педагогіки, логіки і навіть юриспруденції. Відтак, неважко зробити висновок: аби навчання майбутніх спеціалістів було ефективним, необхідне застосування міждисциплінарних підходів. Це дасть змогу наблизитись до світових стандартів. Інакше то буде псевдонавчання, про яке жартують: викладач робить вигляд, що навчає, а студент — що вчиться. В цьому контексті доцільно наголосити на якісній оцінці діючої системи взаємозв'язку спеціальних, загальнонаукових і суспільних дисциплін. Тут, на наш погляд, чимало прикрих упущень, які заважають перебудові навчально-виховного процесу. На превеликий жаль, ще діє «відомча ізоляція», коли кожна кафедра стурбована лише «своїми» інтересами. Донині, наприклад, існує такий парадокс: суспільні кафедри відокремлені од спеціальних навіть організаційно. Щ о б розкрити до кінця основні причини ентропії, не можна не зупинитися й на проблемі відбору абітурієнтів, здатних опанувати нашу специфічну професію. Скажемо щиро: не завжди молоді люди потрапляють до нас за покликанням. Діють ще (і з кожним роком зростають) так звані «плани цільових наборів». Це характеризуючи їх, справедливо кажуть: «На тобі, небоже, що мені негоже». Не рідкість і випадкові люди (помилились, як жартують, дверима вузу), котрі вчаться без найменшої зацікавленості. Переконані: настав час поламати ці порядки. Відомо, що формування спеціаліста не закінчується у вузі — воно триває в трудовому колективі. Однак на місцях культосвітян усе ще продовжують вважати працівниками «другого сорту», не створюють їм належних умов для праці й життя. Наші, фахівці — найнижчеоплачувана категорія порівняно з іншими галузями народного господарства. Ось студент Д. схвильовано пише: «Знаю з розповідей, що на місцях здебільшого торжествує зневага до нашої професії. Інформація, яка доходить, зрозуміло, не м о ж е нас стимулювати, відчутно знижує бажання вчитись...» Подібні настрої в багатьох студентів. Чи не тому чимало з них і вчаться «так собі», аби одержати диплом? Подібна психологія дається взнаки: рік у рік зростають лави так званих «посередніх» спеціалістів, значну частину випускників вузів культури можна зустріти де завгодно, тільки не в клубних закладах та бібліотеках. Звичайно, перелічені проблеми не можна вирішити тільки засобами педагогіки. На наш погляд, значну частину вини має взяти на себе Міністерство культури УРСР, яке повинно гнучко звіряти свою діяльність з процесами, що відбуваються в реальному житті, адекватно перебудовувати свої методи управління, створюючи при цьому дійові механізми соціальної захищеності культосвітніх кадрів.

Нема потреби доводити, що перебудова навчально-виховного процесу залежить насамперед від колективу вузу, факультету, кафедри. Все це так. Але ж відомо, що донедавна ми працювали за навчальними планами і програмами, які спускали нам «зверху». Та що там «донедавна» — ця практика продовжує торжествувати й сьогодні. Багато років точиться полеміка: що краще — дипломна робота чи екзамен? І знов-таки перемагає то «дипломна» точка зору, то «екзаменаційна». Але ж істина не в «чи — чи», а в «і — і»: і диплом, і екзамен. На порядку денному вже владно постає питання індивідуалізації підготовки фахівців, так би мовити, «поштучного» навчання. А д ж е не дилетанти нам потрібні, а професіонали. Ми вважаємо, що написання та захист дипломної роботи — важливий показник готовності вихованця до самостійної діяльності, індикатор кваліфікаційної зрілості. Диплом свідчить не просто про одержані знання (це показує й екзамен), а насамперед про творчу спроможність випускника. Причому рівень його фахової підготовки має визначатись на основі експертних оцінок диплома і, так би мовити, банку набутих знань і практичних навиків.

Заслуговують на увагу пропозиції про «прив'язку» дипломних робіт до конкретних практичних завдань. Певне, починати це треба з першого курсу, передбачаючи при цьому окремий план курсових розробок. І, зрозуміло, свою роль тут мають відіграти всі види виробничої практики. Саме звідси, на нашу думку, йдуть всілякі емоційні імпульси як по лінії мобілізації студентом своїх інтелектуальних зусиль на опанування професії, так і, якщо дозволено буде так сказати, по лінії їх демобілізації. Сказане, звичайно, не вичерпує всіх аспектів проблеми. Поки ж навчальні плани змінюються майже щороку. Чи можна вважати нормальним явищем, коли, наприклад, на факультеті культурно-освітньої роботи інституту навчання ведеться за п'ятьма планами на стаціонарі і трьома — на заочному? Хіба можуть у цій ситуації деканати, кафедри, навчальна частина здійснювати належний контроль за ходом навчання? Неважко побачити в цій практиці серйозний методологічний прорахунок. Хоча ради справедливості слід зазначити, що нині вузам надана «самостійність» у розробці й коригуванні навчальних планів. У зв'язку з цим бажано було б, щоб Міністерство культури ефективніше координувало діяльність вищих і середніх спеціальних навчальних закладів щодо планування навчального процесу, вивчення, узагальнення і впровадження кращого досвіду підготовки кадрів. Варто було б, на наш погляд, створити з провідних викладачів, спеціалістів, практиків раду або комісію при Мінкультури з цих питань. Настав час уточнити й навіть переосмислити суть професії культпрацівника і розробити модель спеціаліста недалекогсг майбутнього. Саме формулювання «культурно-освітній працівник» надто загальне, не охоплює нині всієї різноманітності функцій працівника клубного закладу чи науково-методичного центру, «випинає» лише освітній напрям його діяльності, який на сьогодні є другорядним. Усі ці обставини висувають настійні потреби глибокого вивчення тенденцій

сучасного культурного життя, проблему підготовки нового спеціаліста, здатного працювати в умовах демократизації, бурхливого зростання суспільно-політичної активності мас, впровадження нових методів діяльності в сфері культури. Серйозно, на наш погляд, необхідно подумати над підготовкою спеціаліста широкого профілю. Він повинен добре знати історію і теорію культури, мистецтва, вміти орієнтуватись у процесах, які відбуваються в культурному будівництві. Тобто це мас бути культуролог, соціолог культури, організатор і педагог дозвілля, менеджер. Треба також мати на увазі, що останнім часом істотно розширюється обсяг та ускладнюється структура діяльності закладів культури, в тому числі на госпрозрахунковій основі і, отже, зростає питома вага не тільки змістовно-методичного, а й економічного забезпечення їх функціонування. Тому, зрозуміло, потрібні фахівці, які добре орієнтуються в цій специфічній діяльності — не економісти взагалі, а економісти — знавці конкретних галузей культури. Принагідно зауважимо, що не можна розробляти і впроваджувати госпрозрахункові засади, спираючись лише на економістів у відриві од практиків, клубознавців, соціологів та інших спеціалістів. Тут ми наголошуємо на необхідності підготовки фахівців з питань управління та економіки соціально-культурної сфери. Спеціалістів такого профілю не готують у жодному вузі країни. В нашому інституті відкривається нова спеціалізація — «Економіст-організатор соціальнокультурної сфери». Крім суспільних і загальнонаукових, тут передбачається вивчення циклів: теорія соціального управління, планування економічного і соціального розвитку, правові основи діяльності закладів і центрів культури, соціологія і психологія праці, методологія соціологічних досліджень у сфері культури; економіка невиробничої сфери, бухгалтерський облік, аналіз господарської діяльності, фінанси і кредит; математичних — прикладна математика, економічна інформатика та обчислювальна техніка, економіко-математичні методи й моделі, статистика тощо. Навчальний план спеціалізації буде постійно переглядатися, доповнюватись, включаючи в себе низку спецкурсів, спецсемінарів і факультативів, підказаних життям та вимогами замовників. Тому вважаємо надзвичайно важливим передбачити певні кроки щодо організації соціологічної служби, яка даватиме інформацію для поглиблення й уточнення «моделі» спеціаліста. Є сенс у проведенні регулярних зустрічей-диспутів студентів, стажистів, практиків на тему: «Розмова про нашу професію: плюси й мінуси». Це дасть змогу відчувати пульс процесів, які відбуваються на ниві культури. Відтак матимемо чудову можливість для корекції навчальних програм, наближення їх до практики. У реалізації наміченого маємо тверду надію на допомогу Мінкульту. Без неї розраховувати на успіх важко. Хотілося б, щоб на сторінках журналу висловились керівники органів і центрів культури, спеціалісти, науковці, практики, студенти з приводу дальшого вдосконалення підготовки спеціалістів для культзакладів республіки. А д ж е лише поєднавши зусилля, м о ж е м о знайти шлях виходу з глухого кута ентропії.

Як у hux і е)1к у кас У численних листах до редакцїі бібліотекарі просять розповісти про цікавий досвід роботи, який придався б у майбутній праці, сприяв Ті поліпшенню та вдосконаленню. Кілька місяців тому група працівників Державноі республіканської бібліотеки для дітей У PCP імені Ленінського комсомолу побувала в Ч ехо-Словаччині, а точніше, на словацькій землі й ознайомилася з досвідом роботи тамтешніх книгозбірень, котрі обслуговують наймолодших читачів. Наш кореспондент зустрівся з директором ДРБ Надією Степанівною КОБЗАРЕНКО та завідуючою науковометодичним відділом Тетяною Іванівною ПИЛИПЕНКО. Пропонуємо вашій увазі виклад змісту цієі розмови.

Н. К О Б З А Р Е Н К О : Нині ми плідно співпрацюємо з бібліотекарями різних зарубіжних країн. Маємо чим обмінятися в плані досвіду, зокрема естетичного виховання. Договір про творчу співдружність уклали з болгарськими колегами, а нині — з Кошіцькою народною бібліотекою Чехо-Словаччини. До речі, для інформації, нас здивував той факт, що в Чехії немає жодної бібліотеки для дітей, а в Словаччині їх чимало. Крайова словацька бібліотека для дітей і молоді — так називається головна з них. КОР.: А чим це пояснити? Н. К.: Кошіце територіально розташоване поряд із Закарпатською областю України. І крайова бібліотека також уклала договір про творчу співдружність з нашими колегами й земляками. Контакти з закарпатцями тривають ще з 50-х років, і словаки запозичили з них поділ на дорослі й дитячі заклади, або, як їх називають, молодіжні, хоч вікова категорія читачів практично відповідає нашій — з першого по дев'ятий класи. Т. ПИЛИПЕНКО. Принцип побудови мережі бібліотек схожий із нашим. КОР.: Що ж Вас зацікавило, кинулося у вічі? Н. К.: Фактично,у них немає боржників і розкрадання книг, або, висловлюючись професійною термінологією, недостачі літератури. У чому ж справа? Читач записується до бібліотеки у своєму обводі (районі) за місцем проживання. За це батьки платять гроші (за дитсадківця З крони, за школяра — 5). Наголошую, що це плата за запис, а не за користування літературою. Дитині видається читацький квиток, наявність якого дає їй право брати безплатно книги в будь-якій бібліотеці району. Т. П.: І так триває протягом року, а потім при перереєстрації платять знову. Н. К.: Читач має право тримати книжку протягом ЗО днів. Якщо вона йому ще потрібна, він, ані на день не запізнившись, повинен зателефонувати до бібліотеки і продовжити термін користуван-

ня. Це можна робити двічі. Коли ж абонент не зателефонує або не прийде для перереєстрації, то за кожні десять діб затримки його штрафують на одну крону. Батькам про це добре відомо, бо вони ознайомлені з правилами користування бібліотекою і гарантують, що їхні діти вчасно повертатимуть книги. Трапляється, накопичується чимала сума штрафів. Вона використовується для купівлі нової літератури. КОР.: А які ще прибутки мають їхні бібліотеки? Т. П.: Державні утримує і фінансує держава. А от у школах є так звані інтегровані дитячі бібліотеки. Вже три роки в Словаччині проводиться експеримент. Його суть в тому, що ЗО відсотків коштів на поповнення літератури виділяє Міністерство народної освіти на основі договору, 70 — державна бібліотека, а приміщення й обладнання надає школа. Є чимало бібліотек на громадських засадах. КОР.: Напевне, це свідчення високого престижу бібліотечної професії, коли є люди, котрі мають бажання цим займатися? Н. К.: Звичайно. В цій же школі, яку ми відвідали, є книгозбірня для педагогів. Там на громадських засадах видає літературу один з учителів. У селах, де немає державної бібліотеки, виділяють приміщення для такого закладу, людину, яка має спеціальну освіту. Ця взаємодія шкіл і державних бібліотек могла б цілком бути запроваджена і в нас, тільки б знайти прийнятні підходи. Інше питання — дуже висока культура читання у дітей, ставлення до бібліотечного фонду, його збереження, Ці речі взаємопов'язані. Кожна книжка для наймолодших проходить в бібліотеці допоміжну обробку. її одразу обгортають в поліетиленову плівку, приблизно в таку, якою в нас обгортають учнівські зошити. Якщо протягом року яка-небудь книжка не мала читацького попиту, її вилучають з бібліотеки. Вся невикористана література відбирається і виставляється на продаж, на аукціон. Обумовлено, що такі видання продаються не дорожче, ніж на тридцять відсотків їхньої вартості. Ця знижка робиться з огляду на те, що книжка не користується попитом. Таку літературу фіксує соціологічна служба, й це позитивно впливає на подальше комплектування літератури. Т. П.: Таким чином фонд не засмічуєть ся непотрібом. Н. К.: Крім того, обробка літератури більш спрощена, ніж у нас, і наближена до розуміння і сприймання дітей. Як відомо, ми ставимо на книжці позначки, шифри, цифрові індекси, які бувають навіть з дробами, не всі діти їх запам'ятовують, це ускладнює роботу. А ось як у них. Всі корінці книжок при обробці бібліотекар розмальовує, скажімо, червоним фломастером — це для молодшого шкільного віку, зеленим — для середнього, чорним — для старшого. Крім

того, шифр, який і ми ставимо, у них теж є, але також набирається цими кольорами. Т. П.: Все чітко класифіковано. Кожній тематиці відповідає певний малюнок, і його теж наклеюють на корінець книжки. Відповідно і в каталогах спостерігаємо цю гру кольорів. Ними забарвлюють картки, що значно полегшує дітям орієнтацію. Всі картки розташовано в одному ящичку, одному ряду. Це теж зручно бібліотекарю. Не треба створювати окремі каталоги для одного віку, другого, третього.

КОР.: Справді, зручно. І, напевне, є рація таку систему й у нас запровадити і використовувати, розробивши, скажімо, загальнореспубліканську бібліографічну класифікацію... Н. К.: Так, безумовно. Цікаві також їхні методи пропаганди літератури. Цей процес дуже оперативний і не громіздкий. Знову ж таки, якщо ми укладаємо бібліографічний покажчик, то беремо літературу хоч би за останні п'ять років. Сам покажчик ми ще готуємо близько двох років, стільки ж часу витрачається у видавництві, от і виходить, що це не сьогоденна література, а ретро, бо ж вона п'ятирічної давності. У наших зарубіжних колег мова йде про те, щоб саме сьогоденні твори знайшли відображення в покажчиках. Коли надходить нова книжка, її дають дітям, як у нас кажуть, активістам, щоб вони прочитали і зробили малюнок на тему твору. Потім розпитують школяра, чи сподобалась йому книга, якщо так, то чим. Дитина ділиться враженнями, а бібліотекар з розповіді вихоплює якусь цікаву думку, якщо така, звісно, трапляється, і також використовує її в анотації. І ось виходить вона у вигляді такої картки невеликого формату чи закладки, її віддруковують протягом одного-двох місяців і роздають дітям. Там є дитячий малюнок про книжку, нижче — назва книжки й прізвище автора, оригінальна думка дитини про твір і повідомлення про те, в якій бібліотеці він знаходиться. Може бути й цитата з самої книжки. Отож у пропаганді дитячої літератури беруть участь самі діти. Т. П.: Ці форми подачі інформації і нам не завадили б. КОР.: Справді, ніби дрібниця, але наскільки такі речі полегшують роботу... Н. К.: І ще нам сподобалась невимушеність дітей у бібліотеці, і поведінка бібліотекаря, який заохочує таку розкутість. Дитина не закомплексована. Пригадую, прибігли діти зграйкою і одразу майнули до книжкового фонду. їм не треба підказки, бо вони з отих кольорових корінців знають, які книги призначені для їхнього віку. Вибирають собі літературу, а тоді підходять до бібліотекаря і так собі вільно обмінюються думками з приводу прочитаного, це нас дуже вразило і дуже нам сподобалося. Згадайте, у нас приходить дитина, ми її питаємо: а що ти хочеш почитати? А чи не хочеш

Лсгіпо

Що тоге 1>'Па1о а 2а

Хі:і;<и

- ї ї : , : — " ^«пи І аП йу

ге

^ Ьсі.

ОО Ціг е рс-іиа ;;;: :

Єо

^ »0 <за4Іеапа

Хартії лі"іа\\*ік ОЬі .і.'к1' Л'" -' КПііі.'. ІігаїМа-а, М'-аЛ' Ма 19»». Г;іг чіі'.', р::г.чу а і р!;го8иаі;і, і.. ґ • Ч'Г ро^ґа іаіа' Ха-'аЬи кгку. піЬіа тгку-тгку а (ік'УЇаі > Сі па с< і - кЮ5І, к:о іо гусЫо .-пракиіе а }а2ук ?! пероіатс? ХакгмШ Катії Аісгаї (13 г.). СіїаюІ Кпігпісс ріс т1а(1е2 тсзіа Ко'іс 1ЮТ: о КМК — ОК ХУМК і. 1/1990.

Ось вони — малі форми бібліографії словацьких бібліотекарів — з використанням дитячої творчості. Поряд з малюнком — назва твору, прізвище автора, анотація й інформація про те, в якій книгозбірні є цей твір.

оцю книжку? Здебільшого ми примушуємо маленького читача, нав'язуємо йому літературу і свої смаки. КОР.: А ще раніше те ж саме ми робимо в сім'ї: кричимо, забороняємо і таким чином формуємо своєрідні комплекси—скутість в розмові й поведінці... Н. К.: Так, так. Скажімо, ми просимо читача взяти ту чи іншу книжку. Він, буває, і не хоче, але бере, бо соромиться відмовити, потім, не прочитавши, приносить. І це наша біда. Тому й припала до душі вільність, незалежність у мисленні маленьких громадян Чехо-Словаччини.

КОР.: Мабуть, там і загальна культура вище, ніж у нас, хоч як це не прикро. Н. К.: Так, безумовно, це ми мусимо визнати. І в розвиток нашої розмови скажу, що читач має рівноправний діалог з бібліотекарем. КОР.: І в чому конкретно це виявляється?

Н. К.: Скажімо, бібліотекар пропонує прочитати ту чи іншу книжку. А дитина вже чула про неї від товаришів чи однокласників, що її не варто читати з таких і таких-то міркувань. І він про це прямо каже працівникові книгозбірні. Або, наприклад, після прочитання твору може заявити, що таку книжку взагалі не варто тримати в бібліотеці, бо звідти нічого цікавого, корисного для себе не почерпнеш. І це кажуть п'яти-, шестикласники, я вже мовчу про старших. Діти здебільшого аргументовано доводять і відстоюють свою думку. Більшість наших читачів такого ж віку ще не може так вільно висловлюватись. Є, звичайно, винятки, але основна маса уникає, або й не може прямо й відверто •висловитись про прочитане. Т. П.: Це той демократичний стиль спілкування, який нам слід у себе запроваджувати. Справді високий рівень культури.

КОР.: Як писав Володимир Леві, «не мешайте ребенку быть самим собой», тобто природно поводитися... Т. П.: І виховувати ось таку безпосередність, самостійне мислення починають там іще з дитинства, з дошкільного віку. Діти, наприклад, легко можуть підійти до незнайомої людини й розпитати про те, що їх цікавить, а наші діти часто бояться наважитись це зробити. Н. К.: І, звичайно, гарно те, що словацькі колеги широко послуговуються засобами театралізації в роботі. Там дуже багато ляльок, м'яких іграшок, які стають живими персонажами, коли їх використовують для відтворення сюжету тієї чи іншої книжки, казки, скажімо. Є, як і у нас, ляльковий театр. З дітьми розмовляють їхньою мовою дуже предметно й конкретно. Наприклад, ми були присутні в той момент, коли в Кошіцькій крайовій бібліотеці дітям читали казку про рибака і рибку спеціально для нас, гостей з Радянського Союзу. У казці згадується про будинок, де жили дід з бабою, і розбите корито. Поруч, у залі стоїть планшет, зафарбований у темний колір. Тут же лежать іграшки. Дитина знаходить хатку під стріхою, кладе її на цей металевий планшет і за допомогою магнітика, який є на цій хатці, прикріплює її до планшета. Потім — розбите корито й інші атрибути героїв казки, і коли закінчують її читати, виходить ніби закінчений малюнок на задану тему. Поперше, це естетично гарно виглядає, подруге, це вже художнє оформлення театру, і, по-третє, юні читачі, хто не знайомий зі змістом, розуміють краще і запам'ятовують його. Т. П.: І це вже ніби кодується у зоровій пам'яті. Інші діти хвилюються, якщо хтось помилився, взяв не той предмет, підказують. Словом, діти живуть у своєму світі, своїм життям і на нас, дорослих, навіть не звертають уваги, настільки це ї м цікаво. Тут теж є Е И Я В отого вільного спілкування, бо діти часто самі вибирають гру чи казку, які їм подобаються. Є в цих іграх й елементи імпровізації, коли школярі вигадують свої сюжети казок, ігор чи додумують задані сюжети. Бібліотекар лише ненав'язливо допомагає їм у цьому, спрямовує. До послуг наймолодших у книгозбірнях — комп'ютери, і це для них така ж реальність, як у нас, скажімо, телефон, бо вони є в усіх закладах. Є в достатній кількості відеосистеми, за бажанням дітей їм демонструють мультфільми про ту чи іншу казку, скажімо. Притому, все це знаходиться тут же, на абонементі, немає окремого приміщення, як у нас, з окремим штатом чи обслуговуючим персоналом. Самі бібліотекарі чудово справляються. За допомогою комп'ютерів діти мають змогу вивчати іноземні мови, навіть деякі дорослі приходять до бібліотеки задля цього. КОР.: Що ж, ми можемо тільки пошкодувати, що у нас технічне оснащення не на належному рівні. В інакшій ситуації, гадаю, ми могли б організувати цю справу незгірш. Ну а, цікаво, які критерії оцінки роботи словацьких бібліотекарів, чи мають вони якісь нормативи, плани? Н. К.: Звичайно, у них також є свої навантаження, і здійснюється контроль за їхньою працею, у крайовій кошіцькій бібліотеці є головні спеціалісти, які раз у півріччя виїздять у обводові книгозбірні і перевіряють, як працював кожен заклад і кожен працівник зокрема. За

продуктивну працю — кількість читачів, яких працівник обслужив, проведені масові заходи — бібліотекарям встановлюються чи даються надбавки від десяти до тридцяти відсотків до основної заробітної плати. Продуктивність ця визначається здебільшого з бесіди з кожною конкретною людиною і вважається, що ці надвишки відчутно впливають на підвищення продуктивності праці. КОР.: І скільки ж в середньому заробляють тамтешні бібліотекарі? Т. П.: Нове керівництво Словаччини, типу нашого демократичного блоку в Верховній Раді України, вважає, що труд працівників книгозбірень має прирівнюватися до роботи інженерно-технічної інтелігенції, чия професія має там високий престиж. Якщо перевести на карбованці, то в середньому сума місячної зарплати бібліотекаря становитиме 250-350 карбованців, плюс згадані надбавки і премії. Отож, на прожиття, при їхніх цінах, і кращому забезпеченні товарами, цілком вистачає. Н. К.: їхній уряд матеріально стимулює дітонародження. Й оскільки й там основний контингент бібліотекарів становлять жінки, то природно, що мають декретні відпустки, які надаються на три роки й оплачуються повністю, а не так як у нас, лише один рік за повну ставку, наступні півроку — за 50 відсотків, а далі — на власні заощадження. За народження першої дитини матері додають до зарплати ЗО карбованців, другої — 60, третьої — 90, і на кожну наступну — знову по 30. КОР.: Справді, навіть з очікуваним підвищенням зарплати наші працівники книгозбірень не матимуть і половини тих грошей. Отже, підводячи підсумки нашої розмови, можна сказати, що поїздка була продуктивною... Н. К.: Безумовно. Повернувшись додому, ми ознайомили з досвідом словацьких колег колектив, обмінялися думками, і тепер дещо змінимо, скажімо, інформаційно-бібліографічне обслуговування читачів. Перейдемо на оперативні малі форми бібліографії. Напевне, використаємо й оті кольори на корінцях книг для різних вікових категорій читачів, дитяче мислення й творчість для пропаганди літератури. Також хочемо запровадити збереження книжкового фонду — обгортати виданння й вилучати з фонду літературу, яка не користується попитом і продавати її. Сподіваємось, що ця публікація стане в пригоді нашим колегам. Інтерв'ював

Ярослав

ЧОРНОГУЗ.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Думається, розмова була корисною. Але наскільки одержана інформація прислужилася вам, шановні читачі, хотілося б дізнатися з ваших листів.

Марія

ГОЛОВАЩУК, член

жюрі.

ПЕРЕМОЖЦІВ НАЗВАНО Ось і завершився республіканський конкурс на створення сценаріїв патріотичного та інтернаціонального спрямування, організований Міністерством культури УРСР і Спілкою письменників України. Які ж зажинки цього творчого змагання, котре тривало з жовтня 1989 по травень 1990 року? Передусім конкурс закликав працівників культури до творчості, пробудив їхню соціальну активність, бажання висвітлити з погляду сьогодення дорогі усім нам теми — ленінську, 45-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 —1945 років, дружби народів нашої країни; торкнутись таких наболілих питань, як екологія, голод на Україні 1932—1933 років, проблеми малого села; стати причетними до відродження народних традицій, свят, обрядів, напитись цілющої води з вічно живого джерела рідної мови. На заключний етап конкурсу було надіслано 26 сценаріїв (24 автори) з 13 областей республіки та від окремих осіб. Особливо плідно попрацювали на Львівщині, Кіровоградщині, Сумщині, Херсонщині. І водночас виявилась помітна розгубленість автури у таких областях, як Донецька, Харківська, Чернігівська, звідки на минулі конкурси надходило найбільше хороших творів. Не просто зорієнтуватись у наш швидкоплинний час, знайти спосіб відображення в художній формі тієї чи іншої проблеми, уникнувши при цьому всеосяжності, примітивізму в побудові фабули, відмовившись од вироблених роками стереотипів мислення, піднесеності стилю, славослів'я і разом з тим не впавши у критиканство, правильно розставивши акценти. Тож із вказаних, та й ряду інших областей жюрі після ознайомлення з конкурсними сценаріями не змогло відібрати жодного, який би міг претендувати на призове місце. Авторами сценаріїв виступили насамперед працівники науково-методичних центрів, викладачі вищих і середніх спеціальних навчальних закладів мистецтва і культури, вчителі, журналісти. Принагідно зауважимо, що неабияку активність проявили письменники (правда, як судді доробку самодіяльних авторів, а не як учасники конкурсу). Можливо, тут позначилась безініціативність республіканської Спілки, що обмежилась надсиланням умов конкурсу в обласні організації, які, в свою чергу, пустили корисну справу на самоплив. Тож і виникає запитання: чи доцільно проводити такі «спільні» заходи, котрі насправді, як правило, односторонні? Адже для нашого духовного відродження потрібні зусилля всіх, хто причетний до творення національної культури. А тому чи не пора письменницькій — і композиторській, до речі — республіканським організаціям

перейти від багатослів'я до конкретних справ, наблизитись до народу, повернутись нарешті лицем і до художньої самодіяльності, яка може бути прекрасним популяризатором і пропагандистом творчості професіональних авторів?.. Отже, попри всі знегоди, переможцями у нашому конкурсі самодіяльності — для самодіяльності! — в результаті гострої полеміки, ретельного обговорення й відкритого голосування членів жюрі (його очолював заслужений працівник культури УРСР поет Василь Юхимович) стали: журналіст, головний режисер Сумського облтелерадіокомітету Євген Заболотний (сценарій «Думи мої...») та викладач Олександрійського культурноосвітнього училища Василь Баннік (сценарій «У пам'яті натомленій сплива святої правди голос наш») — друга премія (першої, з огляду на не дуже високий художній рівень представлених творів, було вирішено не присуджувати). Третьої премії удостоєні: журналіст Анатолій Житник (сценарій «Квітни барвінково, моя чарівна мово!»), викладач Рівненського інституту культури Ярослава Підцерковна (сценарій «Б'є на сполох білий птах»), молодий поет Володимир Нагорняк з Херсона (сценарій «Самосели») та директор Будинку культури села Вузлового на Львівщині Стефа Лепех (сценарій «Слава хліборобським рукам»). Заохочувальними преміями відзначені: бібліотекар з Луцька Оксана Чирук (сценарій «З любов'ю до рідної природи»), аспірантка І М Ф Е імені М. Рильського Марина Гримич (сценарій «Українські вечорниці»), старший методист Житомирського ОНМЦ Зінаїда Матвійчук (сценарій «Наша мова калинова») й художній керівник Будинку культури села Черкащани на Полтавщині Надія Рожко (сценарій «Свято доріг»). Уважне ознайомлення з конкурсними творами дає змогу зробити такі узагальнення: цікаві задуми переважно не мають оригінальної реалізації; сценарії традиційні або ж кальковані за художньою формою, збіднені чи, навпаки, перевантажені художньо-виражальними засобами; часто-густо автори безпорадні у питаннях як структурної побудови, так і режисури; культура їхньої мови дуже низька. Останнє, на жаль, стосується і викладачів навчальних закладів культури, котрі покликані забезпечувати якісну підготовку кадрів культурно-освітніх працівників рідною мовою. Потребують доробки й відзначені преміями твори. Після їх доопрацювання згідно з пропозиціями жюрі, викладеними у рецензіях, ці сценарії тиражуватимуться репертуарно-редакційною колегією і, без сумніву, сприятимуть розширенню репертуарної палітри закладів культури нашої республіки. Тож вітаємо переможців конкурсу і зичимо їм творчих успіхів!

ГАЛЛЬСЬКИЙ ГОРОСКОП* ГОРОБИНА

(4 — 13.10) та |1 — 10.4) Незважаючи на делікатність, тендітність, Горобина — рідкісно стійка людина! Вона чарівна, мила, за легкою ходою її можна впізнати навіть здалеку. На її обличчі виграє посмішка, та справа тут, мабуть, не в лагідній вдачі, а в постійному контролі над собою. Горобина вміє себе подати з кращого боку, добре одягається, вирізняється тонким смаком. Легко пристосовується до нових умов. Любить робити радість ближнім, навіть якщо при цьому їй самій доводиться від чогось відмовлятись. Вона аж ніяк не егоїстка, швидше її можна звинуватити в індивідуалізмі. Самостійна, не любить потрапляти у залежність. Жити завжди хоче по-своєму. У Горобини своєрідний комплекс провин, бо за все, що б не трапилось, вона відчуває себе відповідальною і винною. Стосунки з людьми бувають складними, тому що горобині інколи бракує простоти. Вона дуже вразлива, її нездоланно вабить мистецтво. Порядна, стійка, на неї можна покластись. Іноді буває дещо наївною і дозволяє себе експлуатувати. Що стосується кохання, то тут Горобина — суцільна таємниця. Вона багато віддає, але багато і вимагає. Знову і знову перевіряє свої почуття. Розчаровувати її не можна, Горобина цього не вибачає. її спокійне життя дуже багате. Вона завжди пам'ятає про завтрашній день, звідси її схильність до комерції та господарських справ — риси, які привертають до неї увагу кандидатів на одруження. Горобина відрізняється неабияким розумом, часто навіть блискучим. Незва-

П р о д о в ж е н н я . П о ч а т о к див у № №

Без

6—9.

слів

жаючи на це, їй рідко вдається здійснити всі свої плани та наміри. Риси людей, що народились під знаком Горобини: вразливість, розум, вміння передбачати події, інтуїція, фантазія. Під цим знаком народились: Й. Гайдн, М. Гоголь, С. Рахманінов, О. Коллонтай, Г.-К. Андерсен, Е. Золя, Д. Дідро, Ле Корбюз'є, Дж. Верді, О. Гончар, К. СенСанс, К. Тімірязєв, С. Олійник, П. Осипенко, Е. Потьє.

КЛЕН

(14 — 23.10) та (11 — 20.4) Клен акуратний, стежить за своєю зовнішністю, інколи не позбавлений кокетства. Його вабить цікаве товариство, особливо модне та елегантне. Натура непересічна. Енергійний, живий, він справляє враження людини, яка не знає втоми. Кажуть, що Клену все до снаги. Егоїст і в чомусь навіть егоцентрик, Клен за своєю природою стриманий і дещо несміливий, однак здатний приймати сміливі рішення. При цьому він керується не стільки матеріальними міркуваннями, скільки прагненням пізнати нове, цікаве. Клен любить заводити нові знайомства, здатен викликати людей на відвертість. Не бійтесь довіритись йому, він не має звички когось осуджувати і ніколи не розголошує чужих таємниць. Клен сповнений ідей, часто незвичних, інколи — екстравагантних. Йому до смаку всілякі новинки, і він з ентузіазмом захищає будь-які сміливі ідеї, хоч сам рідко реалізує свої проекти. Але це аж ніяк не заважає йому пишатися широтою власних горизонтів. У коханні складний. Вибирає найдивніші і непередбачені шляхи. Однак, якщо знайде партнера з такими ж, як у нього, смаками і схожим способом мислення, то, мабуть, зможе знайти з ним щастя. Клен наділений ясним і пропорційним розумом. Хоч його підхід до проблем відрізняється раціоналізмом, він не позбавлений фантазії та інтуїції. Словом, це всебічно розвинена особистість. Характерні риси: живий характер, розвинута уява, почуття гумору, аналітичний розум. Під цим знаком народились: Леонардо да Вінчі, А. Франс, Ч.-С. Чаппін, Б. Олійник, О. Уайльд, Д. Бєдний,

— А скільки частин у — Можете порахувати

фільмі? самі.

О. Островський, Д. Фонвізін, М. Хрущов, М. Лєрмонтов, Ф. Ніцше.

ГОРІХ

(24.10 — 2.11 та 21 — 30.04) Стильний, вишуканий, з хорошими манерами, він часто здається зверхнім, не вміючи та й не бажаючи бути безпосереднім (не вважає безпосередність достоїнством). Насправді ж усе дуже просто — Горіх вкрай сором'язливий і внутрішньо суперечливий. Його вважають капризним, запальним і егоїстичним, але водночас він гостинний і щедрий, повний сміливих ідей. Лояльність уживається в ньому із капризністю, вірність з непостійністю, тож ніколи не відомо, як себе з ним поводити. У дружбі і коханні він може бути.то безмежно холодним, то раптом ласкавим і чарівним. Інколи сам не проти постраждати, а заодно помучити й інших. Словом, майстер ускладнювати життя. Горіх претендує на виняткову увагу, він ревнивий і ніжний, а тому й не відзначається особливою душевною врівноваженістю. Його близькі і знайомі живуть у постійному очікуванні сюрпризів. Ви можете зблизитись із ним, якщо відчуєте, що він не візьме над вами гору. Горіх наділений стратегічними здібностями, вміє оцінити наслідки своїх дій, інколи навіть вдається до інтриги, залишаючись байдужим до докорів сумління. Часто він вражає оточуючих неабияким почуттям гумору, але трапляються і Горіхи-мовчуни. Він прагне жити не за трафаретом, полюбляє ризик, не прагне сподобатись, не йде на компроміси, уникає торованих стежок. У нього багато друзів і стільки ж ворогів, але він вважає, що покладатись можна тільки на самого себе. Горіх зберігає свою незалежність і свободу, і тому його, як правило, не можна не помічати, із ним не можна не рахуватись. Найхарактерніші риси Горіха: рішучість, реалізм, спостережливість, організаторські здібності. Під цим знаком народились: І. Кант, В. Шекспір, Ж. Бізе, Н. Паганіні, X. Колумб, С. Айні, О. Гаврилюк, С. Прокоф'єв, М. Трублаїні, Г. М. Тютюнник, І. Мічурін, Д. Яворницький.

Мал.

А.

АРУТЮНЯНЦА.

[ГРІ!

Віталій

ДУСЯЦЬКИЙ

Геопатогенні зони Нагадаємо: до них належать тектонічні структури, що випромінюють негативну енергію. Під ІТ впливом руйнується біопольова структура — так звана «аура» людини. За даними вченого А. Мартинова, здорове біополе має вигляд яйцеподібного кокона, який охоплює все наше тіло від голови до куприка. Аура складається з трьох оболонок: ЗО—60 см; 3—5 м; кілька десятків метрів. Спереду вздовж вертикальної осі тулуба розташовані сім головних енергетичних центрів — чакр: тім'я, міжбрів'я, основа горла, ділянка серця, сонячне сплетіння, лобок, проміжність. Кожен центр зв'язаний з певними органами, і руйнування енергетики в районі чакр м о ж е викликати захворювання. Біополе хворого стає нерівним, стоншується, з'являються бугри і западини. Внаслідок цього послаблюються захисні властивості організму. Можна виділити групу захворювань, які найчастіше виникають, під дією негативної біоенергетики. Це — головні болі, невроз, бронхіальна астма, поліартрит, гіпертонія, інфаркт, інсульт, рак. Захворювання виникають у тих випадках, коли в межі патогенної зони потрапляють ліжка, крісла, інші предмети й місця жилих приміщень, де людина знаходиться тривалий час. Екстрасенс В. Стеценко вважає, що негативний вплив патогенної зони починається після трьох годин перебування в ній. Ширина патогенних зон, як правило,— 1—3 м. Напрямки їх різні, хоча переважають північно-західні та північно-східні. Трапляються і дуже широкі геопатогенні зони. Іноді вони захоплюють цілі будинки (так звані «ракові будинки»), в яких люди завчасно вмирають протягом кількох поколінь, незалежно од віку й спадкових нахилів. Характеризуючи геопатогенні зони, не можна не сказати і про «лінії Хартмана», названі так за прізвищем відомого західнонімецького лозохідця доктора Е. Хартмана. У нашій пресі відомості про ці структури вперше з'явилися в інформації «Плюс і мінус» болгарського екстрасенса І. Йотова (газета «Правда» від 14 липня 1989 р.). За його даними, вся наша планета, ніби меридіанами й паралелями, розбита м е р е ж е ю геобіологічних ліній розміром 2 м з півночі на південь і 2,5 м — із заходу на схід. На перехресті цих ліній у шаховому порядку можна поставити «плюси» — там, де індикаторна рамка обер-

* П р о д о в ж е н н я . П о ч а т о к див. у №

9 ц.р.

тається за годинниковою стрілкою, і «мінуси» — в місцях обертання рамки проти годинникової стрілки. Наше здоров'я прямо залежить від того, де ми спимо і працюємо — відносно цієї геобіологічної мережі. Іван Йотов обстежив житла понад десяти тисяч людей, шість тисяч із котрих були онкологічно хворими. З'ясувалося: абсолютно (!) всі хворі спали над «плюсами». Такий точний збіг з погляду математики є вже законом. Це відкриття мене вразило і спонукало зайнятися вивченням біоенергетики Землі. А як впливають на здоров'я перехрестя зі знаком «мінус»? Вони викликають серцево-судинні захворювання, порушення обміну речовин тощо. І самі геобіологічні лінії шкідливі — вони «гарантують» людям головні болі, неврози... Де ж нам слід знаходитися серед цього підступного геобіологічного павутиння? І. Йотов вважає: спати треба вздовж силових ліній Землі головою на північ і обов'язково всередині чарунки, утвореної геобілогічними лініями. А що робити, коли квартира мала і неможливо переставити меблі? Є способи екранування негативного біополя, але про це поговоримо нижче. Як же виникли шахові структури Землі, котрі випромінюють до того ж негативну біоенергетику? Можна лише висувати гіпотези... Вчений-геофізик К. Тяпкін вважає, що суворо орієнтовані м е р е ж і тектонічних структур утворюються внаслідок зміни ротаційного (обертаючого) режиму З е м л і при зміні положення осі її обертання. При цьому в протилежних по діагоналі (північній і південній) половинах півкулі, у бік яких зміщується земна вісь, виникає режим тектонічного стиснення, а в інших, відповідно,— розтягнення. Крім того, дуже важливо, на якій мікрохвильовій частоті працює той чи інший екстрасенс і чи співпадають вони з частотою гамма-квантового випромінення геопатогенних зон. На цьому ми і зупинимося пізніше. А д ж е при колосальному тектонічному стисненні руйнуються кристалічні решітки мінералів і виникає високоенергетична плазма — квантова енергія. Чому ж тектонічні чарунки мають розмір 2 , 5 X 2 м, а не якийсь інший? Я провів розрахунок: довжину земного екватора (40 075 704 м) розділив на 2,5 м, тобто на довжину тектонічної чарунки. Одержав цифру 16 030 281 (4:2,5=1,6). А це ж у принципі «золота пропорція»! Інакше кажучи, кількість тектонічних чарунок по екватору знаходиться в «золотій пропорції» до його довжини (нагадаємо, «золота пропорція» дорівнює відношенням (5/3, 8/5, 13/8 і т.п.). Цей принцип, як відомо, покладений

в основу структуювання матерії у Всесвіті і визначає гармонійність її розвитку. Це стосується і побудови тектонічних структур, що породжують квантову біоенергетику Землі.

З історії Шкідливі для здоров'я місця на Землі люди помічали здавна. Приміром, під Києвом є Лиса гора, на якій погано ростуть дерева і кущі (звідси й назва), не живуть птахи, тварини. За народною прикметою, там шабашували відьми. Цікавий випадок розповів мені екстрасенс В. Стеценко. Якось його запросили до військової частини, де з невідомих причин нерідко відбувалися бійки, дезертирства, навіть самогубства. Коли Василь Савич рамкою перевіряв місцевість, то відчув таке сильне негативне поле, що йому судомою звело руку! На початку 80-х років у Латвії звернули увагу на те, що в деяких місцях у корів різко знизилися удої. Вони хворіли на мастит і лейкоз. Запросили екстрасенсів, і ті з'ясували: корівники розташовані в геопатогенних зонах. Матеріали обстеження були представлені на засіданні Всесоюзного науково-технічного товариства радіотехніки, електроніки і зв'язку імені О. С. Попова. Воно проводить велику роботу з координації біолокації в геології. Дослідники доповіли: в тих стійлах, які знаходилися в межах біоаномалій, хворіли на мастит 78 відсотків корів із 35 тисяч голів; на лейкоз — 85 процентів із 25 тисяч; щороку господарства втрачали 80 тисяч тонн молока. На цьому ж засіданні були наведені випадки шкідливої дії геопатогенних зон на людей.

У С Ш А є спеціальний журнал «Американський лозоходець», де публікуються результати багатьох досліджень і статистичні дані по патогенних зонах. Повідомлення про ці зони з'явилися також у нашій пресі в 1989 році (журнал «Охрана труда и социальное страхование» № 3; «Крестьянка», № 11). Розповімо про деякі повідомлення у зарубіжних і вітчизняних виданнях. К. Бехлер із Зальцбурга провела опитування майже 11 тисяч чоловік, обстежила три тисячі квартир та будинків у 14 країнах і дійшла до однозначного висновку: всі без винятку ракові хворі

ДОВІДКА — ТЕЛЕФОНОМ 441-88-73

Працівник централізованої бібліотечної системи м. Арциза Одеської області Л. Ч Е Р Н И Ш О В А цікавилась, які місячні посадові оклади встановлено для редакторів бібліотек з переходом на нові умови оплати праці культосвітніх працівників. Додатком N° 18 до постанови Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 5 січня 1990 року № 5/1—2 визначено такі місячні посадові оклади для редакторів культосвітніх закладів: I категорії — 180—200 карбованців; II категорії — 160—200 карбованців; решти категорій — 130—160 карбованців. Завідуючий Бобровицьким районним відділом культури Чернігівської області тов. М. ТКАЧ хотів дізнатися, за яких умов можна реорганізувати сільський клуб в сільський будинок культури. Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 липня 1967 року № 468 встановлено, що сільські клуби можуть реорганізуватися у сільські будинки культури за рішенням виконкомів обласних Рад народних депутатів по одному на сільську Раду при наявності приміщення з залом для глядачів на 250 і більше посадочних місць.

спали над джерелами негативного земного випромінювання. Діти в цих зонах гірше розвиваються; артрит, ревматизм, склероз і астма стають хронічними захворюваннями. Американець Г. Дуглас двадцять років вивчав місця, де жили хворі люди, і дав сотні порад щодо розташування меблів у будинках, які стояли в шкідливих зонах. Е. Хартман ( Ф Р Н ) дослідив «ракові будинки», природу негативних біополів. Він провів експеримент: тихенько підкочував коляску з дитиною до патогенної зони. Немовля починало кричати. Коли ж коляску вивозили на нейтральне місце,— замовкало. Це був «плач самозахисту», відчуття якого в людей з роками притупляється. А от у тварин воно розвинуте дуже сильно. Собаки, приміром, проситимуться спати надворі в будь-яку погоду, тільки б не знаходитися у приміщенні, хай навіть і теплому, розташованому в геопатогенній зоні. Свиня виносить новонароджених поросят з «неблагонадійного» свинарника. Миші в небезпечних місцях дають вдвоє менше потомства. Голова Всесоюзного товариства «Біоелектроніка» Н. Сочеванов навів дані про вплив геопатогенних зон на виникнення дорожньо-транспортних пригод. У цих зонах водії без видимих причин на деякий час втрачають здатність управляти машиною, що призводить до аварій. Тому в Австрії на дорогах у біоаномальних місцях встановлюють спеціальні знаки. І, нарешті, ще один приклад. Якийсь Плант з американського міста Беннінгтона багато років хворів на артрит. Дізнавшись, що спить у геопатогенній зоні, він без найменшого вагання переставив ліжко дружини в свою кімнату, а сам перебрався на її місце. Через два роки чоловік змінив інвалідне крісло на милиці, потім їх — на палицю, а незабаром розпрощався і з нею. А бідну жінку розбив артрит. Цей сумний випадок показує, наскільки небезпечно, коли потрапляє знання законів природи в нечисті руки. Недарма у стародавні часи мудреці ділилися досвідом лише з учнями-обранцями і часто не залишали ніяких записів.

(Закінчення буде).

Д. П А Н А С Ю К з м. Житомира звернувся за роз'ясненням зарахування до педагогічного стажу працівника часу роботи на посаді лаборанта середнього спеціального навчального закладу, якщо він виконує в тому ж навчальному закладі викладацьку роботу. Лаборантам, бібліотекарям та іншим працівникам спеціальних навчальних закладів з числа навчально-допоміжного та адміністративно-господарського персоналу, чия робота не зараховується до педагогічного стажу, при виконанні у тому ж навчальному закладі педагогічної роботи на умовах погодинної оплати до педагогічного стажу зараховується весь навчальний рік. Це поширюється і на період відпустки, яка надається переліченим вище працівникам за педагогічну роботу, за умови виконання навчального навантаження в обсязі не менше 180 годин у навчальному році. В. К У Д Р Я В Ц Е В з м. Умані Черкаської області просив відповісти, чи має право молодий спеціаліст на одержання після закінчення навчального закладу оплачуваної відпустки і якої тривалості.

Всі молоді спеціалісти, які закінчили спеціальні навчальні заклади з відривом од виробництва, користуються правом на одержання місячної відпустки. Вона надається незалежно від того, коли вони мали останні канікули. За час відпустки молодим спеціалістам, які одержали безпосередньо перед закінченням навчального закладу стипендію, виплачується допомога за відпустку в розмірі місячної стипендії. Відпускна допомога виплачується навчальними закладами, які закінчують молоді спеціалісти, за рахунок коштів підприємств, організацій, установ, на роботу в які направляються випускники спеціальних навчальних закладів. Молодим спеціалістам, що не одержували на час закінчення навчального закладу стипендії, допомога за час відпустки не виплачується. Не виплачується вона і тим, котрі одержали право на вільне працевлаштування.

Чекаємо на ваші дзвінки останнього четверга кожного місяця з 14.00 до 17.00. Чергові сеанси «Довідки — телефоном» — 25 жовтня, 29 листопада.

ОЙ, у луз'1 ЧЕрССНА КАЛИНА Слова

С.

Двічі

Двічі Двічі

Музика

ЧАРНЕЦЬКОГО

(

( ( і X

Ой, у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо! Машерують наші добровольці у кривавий тан Визволяти наших українців з ворожих кайдан. А ми наших братів-українців визволимо, А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо! Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан. Розпочали стрільці українські з ворогами тан. А ми тую ярую пшеничку ізберемо, а ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо! Як повіє буйнесенький вітер з широких степів, То прославить по всій Україні січових стрільців. А ми тую стрілецькую славу збережемо, А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!

0м,У ЛУ-ЗІ

ЧО-ГОСЬ НА-ША Ьц

ш > А

народна

МИ ТУ-Н)

А МИ НА-ШУ

ЧЕРВОНА

КА ЛМ-НА ПО-ХН-ЛИ-ЛА - СР

СЛАВНА У-НРА-Ї-НА Э А Ж У Р И - Л А - С Я [ІЗ/, В - - р

В *Р

«І

ЧЕРВО-НУ КА-ЛИ-ИУ

І»

«Г*3

ПІ-ДІІІ-МЕ - МО

СЛАВНУ У нРАЇ НУ ГЕЙ ГЕМ РОЗВЕ-СЕ-ЛН-МО!

«О РІДНЕ СЛОВО, ЩО БЕЗ

ТЕБЕ Я?!»

«НУ ЩО Б, З Д А В А Л О С Я , СЛОВА. СЛОВА ТА Г О Л О С — БІЛЬШ НІЧОГО. А С Е Р Ц Е Б'ЄТЬСЯ, ОЖИВА, ЯК ЇХ ПОЧУЄ»

Д і а м а н т дорогий на дорозі л е ж а в , — Т и м великим ш л я х о м люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того. Й ш л о б а г а т о людей і топтало його, Але раз тим ш л я х о м хтось чудовний ішов, І в пилу на ш л я х у д і а м а н т він найшов. К а м і н е ц ь дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. С т а л о с ь диво тоді: камінець засіяв, І промінням я с н и м всіх людей здивував, І палючим огнем кольористо блищить, І проміння його усім очі сліпить. Т а к в пилу на ш л я х у наша мова була, І мислива рука її з пилу в з я л а . Полюбила її, обробила її, П о л о ж и л а на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище х м а р піднесла. І на злість ворогам з а с і я л а вона, Як а л м а з дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І л и х и м ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Н а ш а ж мова сія щогодини ясніш! Х а й коштовним добром вона буде у нас, Щ о б і с а м здивувавсь у могилі Тарас,

(Т. Ш Е В Ч Е Н К О ) .

Починається свято. П р о ж е к т о р и я с к р а в о освітлюють сцену. В запису лине пісня «Звучи, рідна мово» (сл. А. Д е м и д е н к а , муз. О. Семенова) у виконанні народної артистки Української P C P Раїси Кириченко. (Див. ж у р н а л «Соціалістична культура» № 6 за Ц. p . ) .

На сцену виходить П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й і задумливо повторює останній куплет пісні: Мово рідна, живи в ріднім домі. К р і з ь зболений час і духовні руїни Вертайсь, рідна мово, У серце народу, У душу Вкраїни... Катована, гнана, упосліджена, рідна мова вертається в рідний дім... Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . «Найбільше і найдорожче добро в к о ж н о го народу — це його мова, ота б а г а т а с к а р б н и ц я , в яку народ складає і своє давнє ж и т т я , і свої сподіванки, розум, досвід, почування». (П. М И Р Н И Й ) . П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й читає вірш Володимира Самійленка «Українська мова», присвячений п а м ' я т і Т. Г. Шевченка.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

Министерство связи СССР »Союзпечать»

ф. СП-І

А Б О Н Е М Е Н Т На

7 4 —

журнал

ндекс и з д а н и я ) У К Р А Ї Н С Ь К А К У Л Ь Т У Р Количество (наименование и з д а н и я ) комплектов

З початку наступного року наш журнал виходитиме під новою назвою — «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА». Виданню буде нелегко, бо й нас не оминула стихія «вільного ринку». Ціна номера зросте на 10 копійок. Річна вартість становитиме 6 крб. 60 коп., на 6 місяців — 3 крб. 30 коп., на 3—1 крб. 65 коп. ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШУ «УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ»!

Куда!

( п о ч т о в ы й индекс)

KOMV

.(код

Д0СТАВ0ЧНАЯ

ГІВ

На

место

журнал

Стон M ОСТЬ

литер

(индекс и з д а н и я )

УКРАЇНСЬКА

КУЛЬТУРА

(наименование

руб.

переадресовки

на 19 2 | 3

1ЧЧЧ6

КАРТОЧКА

подписки

руб. год

по

4 | 5

подписчика)

издания)

Количество комплектов

КОП. КОП.

месяцам: 8

10 | I I

город село почтовый индекс

обл. р-н ул.

(код

подписчика)

фамилия

Хлопчина, як день, білочубий, синьоокий і матері любий, певно, череп за м'яч прийняв, позу спортивну прийняв, вправно ногою буцнув і поміж дві сосни, наче смерть у весняні сни, наче гол у футбольні ворота, легко вкотився череп, а з нього випала кулька — як з'ясувалося потім, вітчизняного виробництва. Патріотам безмежно мулько. Хлопчик дурненький був — а сосни сахнулись, як люди — і всі черепи задзвеніли, і з кожного випала кулька вітчизняного виробництва. І копачі, і ті, що сказали копати і тут, і отут, і отам, підземний відкривши храм, всі заніміли від жаху. І все навкруги заніміло, завмерло, як мертве тіло. Але німці тут ні при чому, що ганьба увірвалась до нашого дому. Ліс на окраїні міста тиші такої не знав ні в далекі часи поганства, ні за тисячу літ християнства.

Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» (Звучить пісня «Рідна мова» — музика Павла Дворського, слова Григорія Вієру). П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Наспівне, ніжне, мелодійне українське слово може бути й різким, гнівним, відчайним в устах поета. Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . ...Коли він дізнається про геноцид рідного народу, коли кулаки стискаються від безсилля, а в очах стоять сльози (читає вірш П. Осадчука «Дзвін з-під землі»). — Тут копайте! — сказав один. — І отут! — сказав другий. — І там! — сказав третій. Знову і тут, і отут, і отам виникали таємні горби, виринали, як білі гриби, людські черепи із тавром на чолі, до Суду Страшного волаючи з-під землі, правду страшну являючи, що жила в потойбічній імлі. Правда безока дивиться в очі живих безпощадно. Кожен череп, як антизіркою, позначений в центрі потилиці, позначений акуратно кругленькою діркою. Знову і десять, і сто, і двісті, і триста, і тисяча, і дві тисячі, і три тисячі. Не мислили такого товариства в усі віки люди мислячі і немислячі.

г~ ПРОВЕРЬТЕ ПРАВИЛЬНОСТЬ ОФОРМЛЕНИЯ АБОНЕМЕНТА! На абонементе машины.

должен быть проставлен

оттиск кассовой

При оформлении подписки (переадресовки) без кассовой машины на абонементе проставляется оттиск календарного штемпеля отделения связи. В этом случае абонемент выдается подписчику с квитанцией об оплате стоимости подписки (переадресовки).

Д л я оформления подписки на газету или журнал, а т а к ж е для переадресования издания бланк абонемента с доставочной карточкой заполняется подписчиком чернилами, разборчиво, без сокращений, в соответствии с условиями, изложенными в каталогах Союзпечати. Заполнение месячных клеток при переадресовании издания, а т а к ж е клетки «ПВ—МЕСТО» производится работниками предприятий связи и Союзпечати.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! З початку наступного року наш журнал виходитиме під новою назвою — «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА». Виданню буде нелегко, бо й нас не оминула стихія «вільного ринку». Ціна номера зросте на 10 копійок. Річна вартість становитиме 6 крб. 60 коп., на 6 місяців — 3 крб. Зо коп., на 3—1 крб. 65 коп. ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШУ «УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ»!

Хлопчик дурненький буцнув — і знов черепи задзвеніли, і державні стовпи затремтіли. І дзвін із-під землі озвався, і заридала земля вся, коли із кратера ями заговорили з нами і десять, і сто, і тисяча, і скільки того товариства, що несть їм числа. Мільйони! Черепи, як вселенські дзвони, на Захід і Схід, на Південь і Північ, в минуле і в майбутнє — все дзвонять, і дзвонять, і дзвонять. П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Такі страхітливі злочини сталінщини стали можливі в нашій країні через масовий національний нігілізм, цілеспрямоване витравлювання з душ людей моральних засад, їх денаціоналізацію, через масовий занепад храму душі. ДРУГИЙ В Е Д У Ч И Й . Занепав храм душі — знецінилась, засобами тотальної русифікації спаплюжилась і мова — її речник; чисте прадавнє слово України стало брудним, фальшивим, демагогічним. (Читає вірш С. Тельнюка «Хочу я гукнути знову й знову...»). Хочу я гукнути знову й знову, Закричати, скільки сили стане: Забувайте українську мову, Не гайнуйте часу, громадяни! Бо ж вона теперечки немодна, Бо ж її тепер ніде не знають, І її лиш дурні великодні В селах лиш подекуди вживають. Т о ж тепер усі давайте чисто здійснювать святу оту ідею: Бо у нас лиш націоналісти Розмовляють мовою своєю. Та й вони забилися в куточки, І прогресу їм не перешкодить. Всі синки начальницькі та дочки Тільки ж — бач — в російські школи ходять. А чому? — Це ж ясно навіть курці! 1 розводить нічого дебати. Бо начальство наше завше «в курсе» — Знає, що потрібно забувати! Забувайте мову, громадяни! Нащо вам вона, спитать посмію? Як же бідолашні росіяни Нас не по-російськи зрозуміють?! Те, що зветься: українська мова, Чим у нас пишалися донині,— Українцям не обов'язково Знати і вживать на Україні. Забувайте українську мову, Забувайте власну мову, люди! Хоч це буде в нас не примусово, А нехай це добровільно буде!.. Хай Оксана Ксенією стане. А Петренко хай стає Петровим. Не гайнуйте часу, громадяни, Забувайте українську мову! П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Внаслідок такої спотвореності духовного життя воно непомітно було замінене на примарне існування, на ілюзію життя, в якому всі моральні цінності зазнали жахливої політичної та національної деформації. (Читає вірш В. Бровченка «Ніби ми й не жили»). Ніби ми й не жили, надриваючи жили, Ніби в нас не було ані рідних батьків, ні дідів. Ніби день, що минув, набираючись сили, Ані хліба, ні мужності нам не родив. Ніби нам не болів переднівок голодного ТСОЗу, Ніби ми не склепляли повіки мерця. Ніби в класі холодному Павлик Морозов Нас не вчив, як по-новому треба... любити отця. Ніби ми не співали, що Сталіна слово між нами, Ніби ми й не гукали, що Сталіна воля між нас Ніби ми й не писали: Не будем рабами!

Ніби з гнівним презирством на нас не дивився Тарас. Ніби ми не хотіли нової підкови кувати, Паляниць не хотіли, бо дуже любили послід... А тиран, що під Леніна вмів маскуватись, Безпощадно вирубував давній наш рід. Ніби ми у віках безпросвітні були й некультурні І своєї душі не творили самі. Ніби вимерли всі і безбатченки, й дурні, І ніхто вже не скаже, що ми без'язикі, німі. Ніби ми й не жили, надриваючи жили, Ніби нас у могилу давно положили... (Звучить пісня «Мови чарівний голос» — музика Олега Слободенка, слова Степана Галябарди). Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Мабуть, дуже важко уявити собі ситуацію, коли б у Франції французи почали спілкуватися між собою англійською чи німецькою мовою. Ну, а якби Президент Франції заговорив до своїх співгромадян не по-французьки, то цього б уже, мабуть, ніхто в світі не зрозумів. А те, що на Україні українська мова вийшла з ужитку не тільки в діловодстві, науці, культурі, а й у повсякденному спілкуванні, не дивувало нікого... Зникає мова, звичаї зникають, їх на смітник перевертень гребе. У ріднім краї рідний край шукаю, В своїм народі свій народ шукаю, В самім собі шукаю сам себе. Шукаю вдень, розшукую ночами, Я наче дома і неначе десь... Вкраїнське слово, колискову мами, Як хліб насущний, дайте мені днесь. ...Бува, що з болем, та здебільш лукаво, Неначе веселенький анекдот, Мені говорять: «Тільки й тії слави, Що ви іще зоветеся «народ». Подумай лиш: свою шовкову мову Почуєш тільки у глухім селі. Ну, хай там ще в Тернополі, чи Львові... А на Хрещатику, в Донецьку? Та звідкіль? І пісню вашу чуть хіба зі сцени... Ти постривай! Скажу усе як є: Чом ваші тиражі такі нікчемні — Читає твій народ чи тільки п'є? Я не ховаю голову, як страус, Від каменюччя, що у мій город, Не відмежовуюся і не відрікаюсь, А на однім стою: «Я вірю в мій народ!» Я вірю, що, немов одвічне море, Жорству він перемеле нових бід, Перелопатить, перетре, відгорне, За чорними вітрами пустить вслід. Самооновиться і скруту переборе, Як вже бувало за його життя, Самоочиститься, як у негоду море, На берег викинувши накип і сміття. П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . У мові нашого народу відображено його тисячолітній досвід, дивовижну спостережливість за вдачею і характером людини, свідченням чого є хоча б оці українські прізвища: Білозір, Брюховецький, Ведибіда, Вернигора, Вирвихвіст, Вівчарик, Волоцюга, Гарник, Гречкосій, Гуляйвітер, Дармограй, Дзига, Забіяка, Закусило, Залицяйло, Занесиголова, Заплюйсвічка, Звіздарик, Злодюжка, їжакевич, Калинець, Киця, Косило, Кривошия, Круть, Лизень, Макодзьоб, Морикінь, М'якушка, Неїжборщ, Нетудихата, Нудьга, Отченаш, Переймибіда, Покиньборода, Промовляйко, Салоїд, Сердега, Терпеливець, Торохтій, Тхір, Убийкінь, Перебийніс... Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й : Цю ж спостережливість у поєднанні з неабияким розумом бачимо і в сотнях, тисячах українських прислів'їв та приказок про всі без винятку сфери людського життя, зокрема кохання, шлюб, родинні стосунки. Сухарі з водою, аби, серце, із тобою. До любої небоги нема далекої дороги. Як глянеш — серце в'яне. Кому як мара, а йому — як зоря. Невесело в світі жити, як нема кого любити. Коли любиш — люби, а не любиш — не ходи. Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці. Вона за ним сохне, а він і не охне. Така гарна пика, що як виглянула з вікна, то три дні собаки ґвалтували. Дай серцю волю — заведе в неволю. Ж і н к а чоловікові подруга, а не прислуга. Не заглядайся на чужих жінок, бо свою згубиш. П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Лаконічно, часто буквально двоматрьома словами, можна висловити цілу гаму почуттів, важливу думку, дати точну оцінку характеру людини. Саме таку властивість мають українські фразеологічні звороти, ідіоми та крилаті вислови: Байдики бити, баляндраси точити, пуститися берега, дивитися чортом, богу душу віддати, брати за барки, брати за жабри, вивести

на чисту воду, витрішки продавати, волосся рвати на собі, втерти носа, дати гарбуза, вашими устами та мед пити, валити з хворої" голови на здорову, в гречку скакати, втопити в л о ж ц і води, к а м е н я на камені не лишити, кинути камінчик в город, сидіти на шиї... Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . А я к а б а г а т а н а ш а мова на синоміми! Неймовірно, але ф а к т : до багатьох слів народ виплекав по сотні синонімів і навіть більше. Скільки н а й т о н ш и х семантичних відтінків хоча б в українських дієсловах! Харківський м о в о з н а в е ц ь Андрій Багмет усе своє свідоме ж и т т я присвятив збиранню українських синонімів, проте і чотирьох десятків літ невсипущої праці не вистачило, аби завершити цю титанічну працю: зібрані ним синоміми становлять об'ємистий том, який досі, на ж а л ь , не видано. Я ж наведу з цієї книги синоніми до одного л и ш е слова — «бити»: вдарити, відшмагати, вгріти, випарити, випороти, висікти; віддухопелити, впекти, врізати, всипати, вшкварити, гамселити, гатити, гепнути, глушити, гримнути, грякнути, гукнути, дзвякнути, дерти, дубасити, духопелити, загатити, затинати, заїхати, затопити, запороти, захмелити, зацідити, калатати, катати, катувати, к л е з н у ти, клепати, кокнути, креснути, кулачити, латати, лигнути, локшити, лупнути, лупити, лупцювати, л я с к а т и , ляснути, мазнути, маніжити, місити, молотити, морснути, мостити, обамбурити, оджарити, одшкварити, спекти, оперезати, опороти, опоясати, парити, періщити, полосити, полоснути, пороти, потрощити, потягти, потягати, прати, разити, свиснути, сікти, спороти (стригнути), стукнути, супонити, стьобати, стьобнути, тарахнути, телепнути, тасувати, товкти, тнути, торох, торохнути, тріснути, тюжити, увірвати, ударити, усмалити, цвірвати, уперіщити (оперіщити), урізати, учистити, хвоїти, хвоськати, хвись, хвіть, хльоскати, лопнути, цьвохнути, частувати, чесати, чухрати, шкварити (ушкварити), шмагати, шмагнути, шморгнути. П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . А я к а чудова н а ш а народна пісня, як возвеличує героїчне минуле українського народу від часів Володимира Великого до славного свята соборності українських земель. (Звучать у записах «Дума про Марусю Богуславку» та «Пісня про Морозенка»). Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . У мові нашого народу, в його піснях на зразок тих, які щойно були виконані, та витворах красного письменства од віків стугонить висока ідея глибокої синівської любові до неньки-України. П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Е п і г р а ф о м д о наступного ч и т а н н я обираємо пристрастю напоєні Шевченкові слова ж и т т є д а й н о ї любові до рідного краю: «Я так, я т а к її люблю, мою Україну небогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю». (Читає вірш А. Малишка «Україно моя»). В запису звучать пісні «Чом, чом, земле моя» і «Лебеді материнства». Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Т а к и х пречудових пісень, я к щойно почуті вами, цих перлин світового мелосу український народ витворив тисячі, а я к щ о точніше — більше 200 тисяч. І не л и ш е т а к и х . Хтозна, скільки в нас ще невивчених, не з а п и с а н и х ніким о б р я д о вих пісень, зокрема колядок і щедрівок, веснянок і гаївок, голосінь, русальних та петрівчанських пісень, купальських і косарських, жнивних чи весільних, к о з а ц ь к и х та гайдамацьких, чумацьких а б о кріпацьких, ремісницьких та рекрутських, бурлацьких і переселенських, колискових та ж а р т і в л и в и х тощо. Б о ж е мій, я к и х тільки пісень не склала Україна! Серед найактуальніших нині — стрілецькі, найулюбленіші в народі. (Звучать у запису пісні «Розпрощався стрілець», «Повіяв вітер степовий»). П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Н а р о д н а пісня ж и в а доти, доки жива ї ї першооснова — мова, від я к о ї за останні 10—15 років на Україні відцуралось до десяти мільйонів українців, н а з в а в ш и рідною мовою іншу, російську. А хто зрікся рідної мови, т о й втратив свою національність. Л ю д и н а ж без національності ніколи не стане особистістю. Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Т а к , без мови нас як нації нема. А щоб нас остаточно не стало, щоб ми щезли, чинять каїнову справу валуєви — нинішні крючкови, смірнови та інші культуртрегери. Т о ж почуйте, люди, це д р а м а т и ч н е волання, цей крик згорьованої душі українського поета, цей зойк його зраненого серця. (Читає вірш М. Чернявського «Рідна мова»). П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . А скільки ніжності в нашій мові — до сестри і брата, до родичів кревних, до всього козацького роду, якому нема переводу, а передусім до матері з дитиною, до тієї української мадонни, котра тішиться незмірно своїм дитям, а д ж е це вершина її щастя. (Читає вірш Т. Г. Шевченка «У нашім раї на землі»). Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Найкращі, найпестливіші слова юнак з а в ж д и підбирав для коханої, а чоловік — д л я любої дружини, л а д а свого наймилішого, найвірнішого. Сила, глибина і велич к о х а н н я , а водночас і складність його, я к а доводить любляче серце до розпуки, якнайглибше р о з к р и в а ю т ь с я в інтимній поезії. (Читає вірші із збірки І. Франка «Зів'яле листя». Потім у запису звучить пісня «Ніч яка місячна» на слова М. Старицького). П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Повій, згадай, розвійся, кохай, не зрадь...

Проект

ТИМЧАСОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ПРО КЛУБНІ З А К Л А Д И СИСТЕМИ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ УРСР І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ. СОЦІАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ КЛУБУ 1.1. Державні клубні заклади е самостійними організаціями, що діють з метою створення умов для самодіяльної творчості, формування громадської думки, духовного розвитку, задоволення культурних потреб і активного відпочинку населення. 1.2. До клубних закладів можуть бути віднесені культурнодозвільні об'єкти, які: а) функціонують за адміністративно-територіальною ознакою і мають універсально-комплексний характер діяльності (сільські, селищні, міські клуби, сільські, районні, міські, обласні, республіканські будинки і палаци культури); б) зорієнтовані на культурні інтереси певних професійних, національних, вікових та інших соціально-демографічних категорій населення (клуби, центри і будинки трудящих відповідних професій, естетичного виховання дітей, жінок, молоді, пенсіонерів, музичної культури, фольклору, кіно, книги, технічної творчості тощо); в) суміщають свою основну функціональну діяльність з роботою, що притаманна для культурно-освітніх, культурно-побутових, фізкультурно-оздоровчих закладів і підприємств (клубикафе, клуби-бібліотеки, клуби-музеї, культурно-спортивні центри та ін.). Робота таких закладів регулюється додатково певними нормативно-правовими документами. 1.3. Діяльність клубів будується на принципах загальнодоступності, добровільності, самоуправління, гласності й урахування громадської думки. 1.4. Пріоритетність напрямів роботи клубних закладів визначають функції: культурно-творча, культурно-виховна, пізнавальна, рекреативно-розважальна (відпочинок), методична. 1.5. Основні завдання клубів: а) розвиток самодіяльної художньої творчості в усій багатоманітності її видів та жанрів, розкриття творчих здібностей і обдарувань людей; б) збереження, відродження та розвиток української культури, а також культур інших національних груп, що проживають на території республіки, зміцнення міжнаціонального співробітництва у сфері художньої самодіяльності та культурно-масової роботи; в) підтримка соціально значимих ініціатив любительських об'єднань та клубів за громадсько-політичними, науковотехнічними, екологічними, художньо-естетичними та іншими інтересами; г) сприяння масовій самоосвіті в галузі літератури та мистецтва, історії вітчизняної та світової культури, суспільних та

Українська мова багата на дієслова, а дієслова — це рух, дія, це заклик: «Обніміте ж , б р а т и мої, н а й м е н ш о г о брата!», це н а к а з чи пересторога, це благання а б о молитва... А прикметники й прислівники? Це оцінка, це з а х о п л е н н я чи осуд: « К о х а н н я моє карооке, зіронько м о я вечорова». А вигуки! Скільки в них чуття і сили: «Гей, хто в лісі, озовися!» Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Як і в білоруській, російській, польській мовах, в українській віддзеркалено й оспівано красу нашої землі: її природу, краєвиди — аж до о б о ж н ю в а н н я . Д о с и т ь пригадати сонцепоклонство М и х а й л а Коцюбинського, пантеїзм Павла Тичини в його геніальних « С о н я ч н и х кларнетах» тощо. (Читає фрагмент оповідання «Серед степів» П. Мирного. Потім звучить у запису «Вечірня пісня» на слова В. Самійленка). П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . А ж а р т дотепний! А сміх іскрометний! Вони оптимізують душу, вселяють у людину ж и в л я щ у силу, наснагу, благодать на м н о г а я літа. (Читає кілька віршованих

природознавчих наук, економіки та виробництва, культури побуту тощо; д) створення необхідних умов для нерегламентованого дозвільного спілкування, відпочинку та розваг; е) надання методичної допомоги всім любительським колективам і об'єднанням, гурткам і клубам, що її потребують, а також культактиву трудових та навчальних колективів, громадським формуванням за місцем проживання та окремим громадянам з питань організації культурно-освітньої роботи, художньої самодіяльності та дозвілля, при цьому широко застосовуючи договірні відносини. 1.6. Кожний клубний заклад вправі віддати перевагу тим чи іншим завданням і функціям, виходячи зі своїх умов та можливостей. 1.7. У своїй господарській діяльності клуби керуються «Основними положеннями переходу культурно-освітніх закладів на нові умови господарювання», схваленими Комісією по вдосконаленню господарського механізму при Раді Міністрів СРСР (протокол № 13 від 25 травня 1989 року, розділ І).

II.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ

ПРИНЦИПИ, С Т Р У К Т У Р А

2.1. Клубні заклади створюються з ініціативи трудових колективів підприємств, колгоспів, радгоспів, громадських організацій, а також загальних зборів (сходу) жителів сіл, селищ, мікрорайонів у містах або добровільних об'єднань громадян. Організаціями-засновниками державних клубів виступають органи культури. 2.2. Стаціонарні клуби розміщуються у приміщеннях, що надаються виконкомами місцевих Рад народних депутатів, підприємствами, господарствами, установами й організаціями. 2.3. Приміщення та споруди клубних закладів можуть знаходитися на самостійному балансі або — виконкому місцевої Ради народних депутатів, використовуватися за призначенням на умовах орендної плати, часткового або повного господарського утримання у сільськогосподарських і промислових підприємств, об'єднань і колективів (у тому числі кооперативних), громадських та інших організацій на договірній основі — взаємних розрахунків за надання культурних послуг. 2.4. Основним документом, що регулює діяльність клубу, є Статут, який приймається загальними зборами колективу або громадян. Клуб вважається створеним з моменту реєстрації його Статуту у виконкомі Ради народних депутатів. 2.5. Припинення діяльності клубу та його закриття здійснюється; а) за рішенням засновників або загальних зборів трудового колективу; б) за рішенням суду на подання державного органу, що зареєстрував Статут, або прокурора, якщо діяльність цього закладу суперечить чинному законодавству, меті створення, його Статуту; в) у зв'язку з ліквідацією організації-засновника клубного закладу. Рішення про припинення діяльності або закриття клубу затверджує виконавчий орган місцевої Ради народних депутатів. 2.6. Структура клубного закладу визначається напрямками та змістом його діяльності. До нього можуть входити творчовиробничі підрозділи та громадські формування, що діють на його базі (самодіяльні колективи, гуртки та студії, курси, консультаційні пункти, любительські об'єднання, творчі асоціації та інші ініціативні утворення; фінансування як за рахунок клубу,

усмішок С. Руданського. Потім у запису звучить пісня «Ой там на току, на базарі»). Д Р У Г И Й В Е Д У Ч И Й . Українська мова п о р я д з італійською та іспанською одна з наймелодійніших у світі. Н е ю м о ж н а висловити найрізноманітніші людські почуття, написати найскладніші наукові праці, її можна чудово використати на рівні м і ж н а р о д н и х відносин... П Е Р Ш И Й В Е Д У Ч И Й . Т о ж плекаймо ї ї , я к чудовий сад, донесений до нас із глибини віків, ш а н у й м о ж мову наших предків, мову Шевченка і Ф р а н к а . Н е х а й вона стане мовою наших дітей і внуків, мовою наших нащадків, щоб не зникла Україна, не зник великий материк у слов'янському морі. У сценарїі використано твори Т. Шевченка, В. Бровченка, С. Воробкевича, І. Драча, М. Рильського, П. Мирного, В. Самійленка, В. Сіренка, П. Осадчука, С. Тельнюка, М. Чернявського.

так і на засадах внутрішнього госпрозрахунку, на умовах договору, колективного підряду, правах кооперативу). III.

ПРАВОВИЙ СТАТУС

3.1. Клубний заклад користується правами юридичної особи, має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, бланки зі своїм найменуванням, кутовий штамп й круглу печатку встановленого зразка та інші реквізити. 3.2. Клуби можуть входити, зберігаючи юридичну самостійність, до складу культурних, культурно-спортивних, соціальнокультурних, соціально-педагогічних комплексів, центрів культури і дозвілля, інших подібних об'єднань, спільна діяльність яких регулюється окремими положеннями й договірними стосунками. IV.

УПРАВЛІННЯ

4.1. Управління клубним закладом здійснюється на основі самоуправління, гласності, активної участі членів його трудового колективу в творчо-виробничій та організаційно-господарській діяльності. Трудовий колектив утворюють штатні працівники і члени творчих формувань (структурних підрозділів).

4.2. Основною формою здійснення повноважень трудового колективу є загальні збори. 4.3. Загальні збори скликаються за необхідністю, але не менше двох разів на рік. У період між ними повноваження колективу виконує правління установи, що діє на правах ради. 4.4. При клубі, окрім управління, можуть створюватися інші громадські керівні органи (художні ради, репертуарні комісії тощо). їхня діяльність регламентується окремими положеннями, затвердженими правлінням або загальними зборами. 4.5. Керівник закладу (директор, завідуючий) організовує роботу, несе персональну відповідальність за незадовільні результати. 4.6. Керівник клубу представляє його в інших організаціях, розпоряджається майном, укладає договори, відкриває у банках розрахункові та інші рахунки, видає в межах своєї компетенції накази і дає вказівки, обов'язкові для всіх підлеглих, приймає, переміщує та звільнює працівників тощо. 4.7. З метою більш ефективного використання кадрів та спільного вирішення культурно-дозвільних проблем клубні заклади з малочисельними штатами, особливо в сільській місцевості і компактно розташовані, вправі з власної ініціативи або за пропозиціями місцевої Ради народних депутатів, вищестоящих органів та інших організацій об'єднувати свої зусилля, утворюючи єдині трудові колективи, входити (на договірних та інших взаємоприйнятних засадах) у різноманітні творчо-виробничі об'єднання з відповідною економічною та юридичною самостійністю в рамках чинного законодавства.

Необхідність приняття нового Положення про клубні заклади системи Міністерства культури УРСР назріла давно. Вона знаходиться у прямому зв'язку з вирішенням завдань оздоровлення культосвітньої роботи, яка б давала простір розвитку ініціативи, реально забезпечувала життєвість сучасних принципів діяльності клубних закладів: загальнодоступність, добровільність, опора на громадську активність і самодіяльність, фінансування і самофінансування, управління і самоуправління, гласність й урахування громадської думки. Зазначені проблеми були предметом обговорення на торішніх зональних семінарах-нарадах завідуючих райміськвідділами культури республіки. Розробці нового Положення й надання йому дієвості сприяли піднесення ролі Рад у соціально-економічному та культурному розвитку регіонів, «Основні положення переходу культурноосвітніх закладів на нові умови господарювання», затверджені Комісією по удосконаленню господарського механізму при Раді Міністрів СРСР. Першу громадську апробацію проект Положення пройшов весною в областях, наступним етапом став «круглий стіл» у Міністерстві (22 червня) за участю завідуючих клубами, директорів сільських, районних і міських будинків культури, економістів, науковців, працівників органів культури. З урахуванням зауважень, пропозицій і побажань пропонується для обговорення нова редакція проекту Тимчасового Положення про клубні заклади. Сподіваємося на предметні відгуки й пропозиції читачів.

Головний редактор В. Я. Б У Р Б А Н Р Е Д А К Ц І Й Н А К О Л Е Г І Я : О. І. Б І Л А Ш , В. Б. В Р У Б Л Е В С Ь К А , •Л. В. Г О Н Ч А Р Е Н К О , М. П. К О В А Л Ь Ч У К , А. П. К О Р Н І Є Н К О , В. В. К У Л И К , В. В. М А К Л Я К (відповідальний секретар), М. Г. М А Х І Н Ч У К , М. О. М І Щ Е Н К О (заступник головного редактора), М. Д. РУБАН, Е. І. С В Є Н Ц И Ц Ь К И Й , М, І. С І К О Р С Ь К И Й , Р. М. Т Е Р Е Щ Е Н К О , Ю. М. ЩЕРБАК Художній редактор Ю. МАЛИШЕВСЬКИЙ Літературний редактор Д. О. КОМЕНДАНТОВА Н о м е р вів р е д а к т о р відділу клубів і профспілкового життя І. т. М А Л Ю Т А З д а н о д о н а б о р у 15.08.90. П і д п и с а н о д о д р у к у 24.09.90. Формат 60Х90/8 Папір офсетний № 1 Офсетний друк. 5 умовн. друк. арк. 18 у м о в н . ф а р б . відб. 7,23 о б л . - в и д . а р к . Т и р а ж 34 933 п р и м . З а м . 0170. Ціна 45 к. А д р е с а р е д а к ц і ї : 252047, м . К и ї в - 4 7 , в у л и ц я П е т р а Н е с т е р о в а , 4. О.

Т е л е ф о н и : головний редактор — 441-88-95, заступник головного р е д а к т о р а — 441-88-35, відповідальний с е к р е т а р — 441-88-76. ОРДЕНА ЛЕНІНА КОМБІНАТ ДРУКУ ВИДАВНИЦТВА «РАДЯНСЬКА УКРАЇНА» 252047, КИЇВ-47, ПРОСПЕКТ ПЕРЕМОГИ, 50. «СОЦИАЛИСТЫЧНА КУЛЬТУРА» (на у к р а и н с к о м я з ы к е ) . И з д а е т с я с и ю н я 1921 г. Массовый общественнополитический е ж е м е с я ч н и к теории и практики культурного строительства ОРГАН МИНИСТЕРСТВА КУЛЬТУРЫ У К Р А И Н С К О Й ССР И УКРАИНСКОГО РЕСПУБЛИКАНСКОГО СОВЕТА П Р О Ф С О Ю З О В Издательство «Радянська Україна». А д р е с р е д а к ц и и : 252047, г. Киев-47, у л и ц а П е т р а Н е с т е р о в а , 4. О р д е н а Ленина комбинат печати издательства «Радянська Україна», Киев-47, п р о с п е к т П о б е д ы , 5 0 Текст н а б р а н о з з а с т о с у в а н н я м вітчизняного фотонабірного комплексу «Каскад».

Богдан

СЮТА

МОЛОДІ ТАЛАНТИ Перший фестиваль української пісні та популярної музики «Червона рута», що відбувся у вересні 1989 року в Чернівцях, став тим індикатором, який дав змогу не лише виявити невичерпні можливості української естради, а й відкрити багато нікому до того не відомих талантів. Переможцями і призерами фестивалю стали поряд із давно знаними та шанованими в широких колах прихильників музики Віктором Морозовим, Павлом Дворським і Василем Жданкіним виконавці, про котрих із захопленням заговорили тільки після концертів «Червоної рути».

Талановитих студентів Марію Бурмаку й Тараса Курчика також повною мірою «відкрив» цей форум української пісні. І хоча репрезентують вони два досить віддалених між собою регіони України — Слобожанщину й Галичину (музичні традиції яких успішно розвивають у своїй творчості), пісні Марійки й Тараса протоптали стежину до сердець справжніх шанувальників української естради. Виступи їх зачаровують щирістю, багатством почуттів, природною музикальністю. Немало важить також і той факт, що молоді виконавці с водночас і авторами музики, пісень, які співають (а Марійка ще й акомпанує собі на гітарі). Тож маємо тут той щасливий випадок, коли композитор є одночасно й інтерпретатором власних творів, до того ж — першокласним. А те, що ні Марійка, ані Тарас не мають композиторської освіти, лише зайвий раз підкреслює, наскільки багата талантами наша співуча українська земля. Марійка має намір стати філологом і навчається на четвертому курсі Харківського державного університету, а з музикою дружить із раннього дитинства. Батько її, відомий історик (він, до речі, сам добре грає на скрипці), змалечку прищепив доньці любов до рідного слова, народної пісні. Марія закінчила музичну школу по класу гітари, а вступивши до вузу, почала... створювати власні пісні. Першою, мабуть, не випадково стала пісня на вірші Б. Лепкого «Вороне чорний», дуже близька до фольклорних зразків. І надалі народна пісня та власні твори на вірші поетів українського відродження 20-х років визначають творче обличчя молодої співачки. Вона цікавиться творчістю прекрасних поетів-ліриків О. Олеся, В. Чумака, М. Філянського, Б.-І. Антонича, багато читає, вивчає історію і культуру рідного краю, знайомиться зі скарбами фольклору Слобожанщини. Як результат з'являється ряд нових пісень на слова улюблених авторів, а ще — декілька циклів українських народних пісень зі Слобожанщини у власному опрацюванні. Без цих творів неможливо уявити собі виступи Марійки. Співачка з радістю обдаровує ними слухачів з усіх куточків України, які для неї просто «любі браття та сестри». Слухаючи цю милу й привітну дівчину, не завжди задумуєшся над тим, яку

величезну місію вона виконує. А д ж е завдяки їй, її самовідданій праці відродились до нового життя такі чудові перлини давнього слобожанського фольклору, як «Луговая зозуля», «Ой в ліску та на моріжку», «Марієчко-пані, ходімо з нами» та інші. Чудовий голос, безпосередність і щирість виконання, повна віддача улюбленій справі подобаються слухачам у її рідному Харкові. В червні 1989 року — величезний успіх на фестивалі української авторської пісні «Оберіг-89» у Луцьку (матеріал — про цю подію див. у «СК» № 11'89). Здобувши головну нагороду фестивалю, Марійка їде в Чернівці на «Червону руту». І знову перемога... А далі — гастролі по різних містах України й по Канаді, записи на аудіокасети в студії фірми «Кобза». І всюди — бурхливі оплески слухачів... Блискуча «сценічна кар'єра» Тараса також була певною мірою несподіваною. Ріс хлопчина у прикарпатському місті Дрогобичі, яке хоч і багате давніми мистецькими традиціями, але до музичних столиць усе ж не належить. Виховувався в сім'ї, де часто звучала українська пісня, плекались давні народні звичаї. У ж е в школі Тарас відчув потребу в постійному спілкуванні з музикою: він соліст шкільного хору, відвідує музичну школу. З восьмого класу починає писати вірші. Вступивши до Дрогобицького музичного училища (по класу скрипки), організовує з кількома товаришами невеличкий поп-гурт «День», який виступає в Дрогобичі та Стриї. Виконують і композиції Тараса. Пісні користуються успіхом. Це стало хорошим стимулом до дальшої творчості. І Тарас пише нові пісні, випробовує себе у різних жанрах вокальної творчості, співає твори інших авторів. Продовжує навчання в музучилищі, активно займається самоосвітою, вдосконалюється як автор-пісняр. Поступово прийшла упевненість у власних силах, визріло рішення їх випробувати. А далі все як у казці: відбіркові концерти, виступи у Чернівцях, гастрольні поїздки з іншими переможцями «Червоної рути». І завжди — переповнені концертні зали, грім оплесків... Без перебільшення можна сказати, що за якихось два місяці Марійка й Тарас стали улюбленцями публіки, зірками української естради. Але і далі продовжують працювати над собою, вдосконалюватись, прагнуть до нових досягнень. І яка б пісня не звучала — чи то «Не судіть» з її невимовним болем і щирим каяттям, чи «Весняний вирій» у виконанні Тараса Курчика, а чи Марійчині ніжноліричні «Ой, не квітни, весно» та «Сніг в гаю» на вірші О. Олеся або старовинна слобожанська весільна «Ой, чия то рута-м'ята?», важко залишитись незворушним, слухаючи ці чудові молоді голоси. Голоси, що ними промовляють душа і серце народу, його совість. І хочеться вірити, що як би не склався життєвий шлях талановитих виконавців, українська пісня завжди йтиме поруч із ними, звеселятиме у тяжку хвилину, нестиме людям довершеність і красу, доброту і щирість, яких часом так бракує нам у щоденному житті.

ПРИВАТНІЙ ВЛАСНОСТІ — КОМПЛЕКСНЕ СТРАХУВАННЯ

За єдиним страховим договором строком на 1 рік можна застрахувати будівлі і домашнє майно, що належать громадянину на правах приватної власності. Страхова сума за комплексним договором встановлюється за бажанням страхувальника від 3000 крб. (мінімальна сума) без огляду будівель і домашнього майна і вище — з оглядом. За договором встановлюється єдина тарифна ставка — 35 коп. зі 100 крб. страхової суми на рік незалежно від вогнетривкості будівлі і її місцезнаходження. При настанні страхових подій вирішення питання про виплату відшкодування за договорами добровільного комплексного страхування будівель і домашнього майна і розмір збитків визначаються в порядку, передбаченому діючими інструкціями.

Г О Л О В Н Е У П Р А В Л І Н Н Я Д Е Р Ж С Т Р А Х У УРСР УКРАЇНСЬКЕ РЕКЛАМНЕ АГЕНТСТВО.

МОЛОДІ ТАЛАНТИ

Богдан

КУРЧИК.

Марія

БУР МАК А

М а т е р і а л читайте на стор. 40.

Фото

С.

ХОРОШКА.

ІББМ 0132-1544 Соціалістична культура, 1990, № 10, 1—40.