Досвідченому митцеві приємно бачити успіхи своїх талановитих послідовників. Мабуть, саме таке відчуття виникає у заслуженого майстра народної творчості УРСР різьбяра по дереву Василя Михайловича Асталоша, коли він дивиться на витвори своїх учнів — майстрів Драчинської художньо-сувенірної фабрики Свалявського району Закарпатської області Йосипа Нейметі й Тіберія Ваніна. Із звичайної смерекової дошки народжується диво.
Колектив художньої самодіяльності Гущинецького сільського професійно-технічного училища (Калинівський район на Вінниччині) — активний учасник заходів, що їх проводить районний культурно-спортивний комплекс. Він — інтернаціональний: разом з місцевою молоддю тут оволодівають механізаторськими професіями монгольські юнаки. Вони заодно прилучаються і до неоціненних скарбів радянського мистецтва. Фото В.
БОНДАРЕНКА.
Воістину невмируще народне кобзарське мистецтво! Живе і квітне воно й у нашу космічну епоху, передається з покоління в покоління. НА ФОТО: тріо бандуристок Срібнянського РБК на Чернігівщині у складі Алли Кравченко, Тетяни Нестеренко, Надії Вірченко дарує людям народні пісенні перлини. Фото С. ХОРОШКА.
У НОМЕРІ РІШЕННЯ XXVII
З'ЇЗДУ КПРС — В
ЖИТТЯ! 2
С У К А Ч О В Б. Наодинці з п о л е м ПРОДОВОЛЬЧА Д в а крила.
ПРОГРАМА З
Інтерв'ю
ДОСВІД К О Р С У Н Л. Пізнай с е б е , виховай с е б е !
5
МОГИЛЬНА Н. Д о знань і д о с в і д у к л ю ч і
8
КУЛЬТУРНО-СПОРТИВНИИ
КОМПЛЕКС
РЯБЕНЬКА М. Засів НАШ
10
СУЧАСНИК
І В А Н Ч Е Н К О Н. Р а й д у г а р а д о с т і
12
ПРОБЛЕМА Ф А Б Р И К А Р. Чари та б о л і « Е д е л ь в е й с а »
14
ДОЧИНЕЦЬ М. Д о б р о т в о р е н н я
16
ДЖЕРЕЛА
КНИЖКОВІ
ПЕРЕПЕЧА А. Як велить час ВСЕСОЮЗНИЙ
18
ФЕСТИВАЛЬ НАРОДНОЇ
ТВОРЧОСТІ
М А Х І Н Ч У К М. На С п і в о ч о м у полі
20
НЕМИРОВИЧ
22
У К р и м на г о л о с к о б з и
РІВНЯННЯ — НА ПОДВИГ! Бути серед людей, жити їх турботами, боліти їхніми болями... Саме такий нелегкий, радісний і почесний обов'язок у тих, кого обрано депутатом Верховної Ради СРСР. Відповідальна місія народного обранця випала на долю оператора птахофабрики колгоспу «Гігант» Бердичівського району Житомирської області Людмили Євгеніївни Гуменюк. Минають дні у трудових клопотах, а після плідної праці збираються солотвинці на репетицію народної хорової капели. І серед них вона — життєрадісна, натхнена співом. У ньому — захоплення її життя, частка турботи депутата про змістовне дозвілля односельців. Фото В. БОНДАРЕНКА.
ПЕТРЕНКО Г. У м і с т і , що с х о ж е на птаха
24
С К У Р А Т І В С Ь К И И В. С п а д щ и н а р о д о в о д у
25
ШИЯН Л. Т е л е б а ч е н н я у к л у б і
28
ГІПОТЕЗИ. ЗНАХІДКИ.
ВІДКРИТТЯ
З Н О Й К О О . П о х о д ж е н н я с л о в ' я н і Русі
30
ВИДРІН Д., Ж О Л Ь К. Навіщо в е р н у л а с я м а д а м , або М і с т и к а проти надбань к у л ь т у р и
32
СВІТ
ЗАХОПЛЕНЬ
Р У Д К О М. Ф і л а т е л і с т и ч н е ДОВІДКОВИИ
СТІЛ
Завжди цікаво проходять засідання клубу «Ерудит» Одеської морехідної школи. Не так-то багато часу є в його учасників на обдумування найнесподіваніших запитань, на які треба дати точну відповідь. Про це майбутнім капітанам, штурманам, лоцманам постійно нагадує хронометрист клубу курсант Олександр Пархоменко. Фото С. Х О Р О Ш К А .
34 35 36
ТИМЧЕНКО В. Т р а в е с т і ( о п о в і д а н н я )
38
КАЛЕЙДОСКОП
Пролетарі
НА ПЕРШІЙ СТОРІНЦІ О Б К Л А Д И Н К И :
франкознавство
всіх країн,
єднайтеся!
ВЕРЕСЕНЬ № 9 (765) Виходить з червня 1921 р. Масовий громадсько-політичний щомісячник теорії і практики культурного будівництва ОРГАН МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ PCP І УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ РАДИ ПРОФСПІЛОК Видавництво «Радянська Україна» «Соціалістична культура», 1986
З р о с л а к у л ь т у р а не т і л ь к и в и р о б н и ц т в а , а й в з а є м и н т р у д і в н и к і в , ї х н ь о г о п о б у т у й в і д п о ч и н к у . П і к л у є м о с ь про з а л у ч е н н я л ю д е й д о с а м о д і я л ь н о с т і . І наші к у л ь т у р н о освітні заклади є важливими підрозділами господарства.
Щ
о таке х у д о ж н я
творчість
і щ о вона д а є
На к о ш т и к о л г о с п у п о б у д у в а л и с і л ь с ь к и й Б у д и н о к культури у Пустовійтівці. Д о кінця поточного року зробимо в ньому капітальний ремонт. Ідучи назустріч побажанням молоді, обладнали танцювальний майданчик. В СБК працюють вісім гуртків, у хорі співають п'ятдесят аматорів. С е р е д них і г о л о в а с і л ь с ь к о ї Р а д и н а р о д н и х д е п у т а т і в І. М . Т е м ч е н к о , і я. Н а ш о с о б и с т и й п р и к л а д з а о х о ч у є і д и с ц и п л і н у є л ю д е й . А щ е й спів, як н і щ о і н ш е , б а г а т ь о м у господарстві до д у ш і . Це наш відпочинок, розрада і натхнення. У с е к р е т а р я п а р т к о м у г о с п о д а р с т в а М . Г. Т у р ч е н к а (він ж е член координаційної ради сільського К С К , який с т в о р е н о р і к т о м у ) і н ш е хобі — л ю б и т ь п о г р а т и у волейб о л . І хоч не у ч а с н и к с а м о д і я л ь н о с т і , д у ж е часто п р и с у т н і й на р е п е т и ц і я х г у р т к і в , п о с т і й н о ц і к а в и т ь с я п о т р е б а м и к у л ь т п р а ц і в н и к і в і а м а т о р і в . Як п р а в и л о , з х у д о ж н ь о ю агітбригадою в и ї ж д ж а є в поле, у червоних кутках ф е р м , б р и г а д п р о в о д и т ь б е с і д и п е р е д в и с т у п а м и наших а р т и с т і в . Іде другий Всесоюзний фестиваль народної творчості, присвячений 70-річчю Великої Ж о в т н е в о ї соціалістичної р е в о л ю ц і ї . Н а м випала ч е с т ь у р о ч и с т о в і д к р и т и його в районному масштабі. Ми матеріально допомогли к у л ь т п р а ц і в н и к а м у х у д о ж н ь о м у о ф о р м л е н н і свята, влаштуванні ф е й є р в е р к а . Н а п е р е д о д н і ф е с т и в а л ю з а к у п и л и к о с т ю м и д л я г у р т к і в ц і в на в і с і м т и с я ч к а р б о в а н ц і в , п р и д б а л и нові м у з и ч н і і н с т р у м е н т и д л я ш к і л ь н о г о анс а м б л ю . З а р а х у н о к к о ш т і в г о с п о д а р с т в а в ж е три р о к и у т р и м у є м о керівника духового оркестру С Б К .
людині?
Є с е р е д нас т а к і , хто н а д ц и м не з а д у м у є т ь с я . — Навіщо з а г л и б л ю в а т и с ь у ці д р і м у ч і н е т р і ? Т р е б а р о б и т и д і л о , в и к о н у в а т и план, а п і с л я р о б о т и хай в і д п о чивають х т о як х о ч е , — я к о с ь с к а з а в м е н і о д и н з к о л е г , шанована л ю д и н а , п е р е д о в и к . Д и в н о , як у щ е р б н о і д о с і д е к о т р і к е р і в н и к и р о з у м і ю т ь свої о б о в ' я з к и . З дитинства я л ю б л ю природу, мистецтво народне в у с і х його п р о я в а х . М о ж н а с к а з а т и , в и к о л и с а н и й п і с н е ю . « П т а х а не л і т а л а б так в и с о к о , я к б и не с п і в а л а » , — к о л и с ь д а в н о , щ е як б у в х л о п ' я м , п о д у м а в . М о ж л и в о , то й б у л о моє перше усвідомлення того, що потрібно для злету... В юні р о к и п р а ц ю в а в т р а к т о р и с т о м . А н а м , м е х а н і з а т о р а м , часто д о в о д и т ь с я б у т и н а о д и н ц і з п о л е м , с в і ж о з о р а ною з е м л и ц е ю , високим небом і п р о с т о р о м , д е ледь видно о б р і й . А як з і й д е с о н ц е і все н а в к о л о з а л л є з о л о т и м с я є в о м , х о ч е т ь с я співати. І співав. У нас в б р и г а д і т р у д и л и с я р і з н і з а х а р а к т е р а м и , в д а ч е ю і фізичним загартуванням чоловіки. П а м ' я т а ю , один працьовитий, б е р у ч к и й з д о р о в а н ь в и к л и к а в на с о ц з м а г а н ня т о в а р и ш а . А т о й б у в зовні н е п о к а з н и й , с м и р н и й , та й з д о р о в ' я м не м і г п о х в а л и т и с ь . Т р у д о в е с у п е р н и ц т в о проходило нелегко, але врешті-решт слабший переміг. Почав я т о д і д о нього п р и д и в л я т и с ь . Д і з н а в с я : як в и ї д е орати, складає вірші й виводить їх речитативом. І до всього він з а ц і к а в л е н о п р и д и в л я в с я — ніби й не к и п і л а в його р у к а х р о б о т а , ніби п р а ц ю в а в не п о с п і ш а ю ч и , а все д о л а д н о в и х о д и л о , з а щ о б не б р а в с я .
С е р е д а м а т о р і в с ц е н и б а г а т о п е р е д о в и х виробничників. Це учасник агітбригади й хору зварювальник О л е к с а н д р С о л о м к а , співачка м о л о д а д о я р к а Валентина Іващенко, актор драматичного колективу пасічник Олександр М а с ш т а б р и к . О б ' є д н у є всіх, с т в о р ю є т в о р ч у а т м о с ф е р у д о б р и й з н а в е ц ь к у л ь т о с в і т н ь о ї справи д и р е к т о р Б у д и н к у культури Микола Загорулько. П ' я т ь р о к і в т о м у на базі П у с т о в і й т і в с ь к о ї с е р е д н ь о ї ш к о л и з числа ї ї вихованців с т в о р и л и м е х а н і з о в а н и й загін « З о л о т и й к о л о с » . Його к о м а н д и р о м п р и з н а ч и л и М и к о л у К о в а л е н к а . І не т і л ь к и т о м у , щ о він п е р е д о в и к , його і м ' я з а н е с е н е на о б л а с н у Д о ш к у п о ш а н и , а п о р т р е т — на В Д Н Г У Р С Р , а щ е й т о м у , щ о м о л о д и й виробничник не п р о п у с к а є з а н я т ь х о р у , й о г о в и ї з д і в і виступів, з а л у ч а є д і в ч а т т а х л о п ц і в і д о с і л ь с ь к о г о с п о д а р с ь к о ї праці, і д о а м а т о р с т в а . А у виграші — колгосп. Тепер щороку в с е р е д н ь о м у вісімдесять випускників школи залишаються в р і д н о м у господарстві, закріплюється молодь і у вогнищах культури. І в цьому є заслуга М. Коваленка. У постанові ЦК К П Р С «Про з а х о д и щ о д о поліпшення використання клубних закладів і спортивних споруд» н а г о л о ш у в а л о с я на н е о б х і д н о с т і в р а х у в а н н я з р о с л и х д у ховних запитів р і з н и х к а т е г о р і й н а с е л е н н я , с т в о р е н н я у м о в д л я їх занять і спілкування. І тут особливо широкі перспективи — в о б ' є д н а н ь і к л у б і в за і н т е р е с а м и . В н а ш о м у С Б К ї х поки щ о д в а : ч о л о в і к и в і д д а ю т ь п е р е в а г у р а д і о л ю б и тельству, жінки — р у к о д і л л ю . В ході фестивалю культпрацівники з а п л а н у в а л и с т в о р и т и щ е д в а — ф о т о а м а т о р і в і пасічників.
При ч о м у т у т в і р ш і , с п и т а є т е ? Д у ш а у нього т в о р ч а , а це д а є ні з ч и м н е з р і в н я н н у наснагу й с и л у д у х у . І на с о б і п е р е в і р и в : к о л и с п і в а ю , все в д а є т ь с я к р а щ е . Незабаром довірили мені хлопці керівництво нашою т р а к т о р н о ю б р и г а д о ю . У 6 5 - м у за в и с о к і п о к а з н и к и по вирощуванню цукрових буряків був удостоєний високого звання Г е р о я С о ц і а л і с т и ч н о ї П р а ц і . І як п о я с н и т и , при ч о м у т у т пісня?.. В 79-му л ю д и о б р а л и г о л о в о ю к о л г о с п у « Б і л ь ш о в и к » . Які з м і н и в і д б у л и с я в г о с п о д а р с т в і ? ї х н е м а л о . К о л г о с п став м і л ь й о н е р о м , т е п е р о д и н з найрентабельніших у районі. З м і н и л о с я на к р а щ е о б л и ч ч я н а ш и х с і л . У п о р я д кували в у л и ц і , н е в д о в з і всі н а с е л е н і п у н к т и з ' є д н а є м о а с ф а л ь т о в о ю д о р о г о ю . С п о р у д и л и с т а д і о н , на ф е р м а х і в т р а к т о р н и х б р и г а д а х з а п р а ц ю в а л и с а у н и , бані. Ц ь о г о р о к у відчинить д в е р і т о р г о в и й ц е н т р у В о в к і в ц я х , м а г а з и н у З і н о в о м у . З в о д и м о ш і с т д е с я т ж и т л о в и х б у д и н к і в , із нцх с о р о к з д а є м о в е к с п л у а т а ц і ю цього р о к у . В них — газ, в о д о п р о в і д , усі інші з р у ч н о с т і . Д л я д і т е й у ш к о л і в і д к р и л и їдальню, обладнали кабінети. Колгоспники почали жити заможніше і красивіше.
В и р о б н и ц т в о і к у л ь т у р а . Н е м и с л и м і о к р е м о ці д в а п о н я т т я . Д у м а ю , не б у л о б у н а ш о г о к о л е к т и в у х о р о ш и х трудових досягнень, якби відставала культура. Г о л о в н е з а в д а н н я нині п а р т і я вбачає в т о м у , зазначалос я на X X V I I з ' ї з д і К П Р С , щ о б в і д к р и т и н а й ш и р ш и й п р о с т і р д л я виявлення здібностей л ю д е й , зробити їх життя д у х о в н о б а г а т и м і б а г а т о г р а н н и м . У в и к о н а н н я цього завдання може й повинна з р о б и т и значний внесок і самодіяльна творчість. Б. С У К А Ч О В ,
Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу «Більшовик» Роменського району на Сумщині, учасник самодіяльного хору Пустовійтівського сільського будинку культури.
2
деякеє
Продовольча
івЕЯїа^
програма
Д В А
КРИ/ІА
Коли кілька років тому вісімсот механізаторів Баштанського району одними з перших у республіці об'єднались у 57 мехзагонів, які почали працювати за єдиними нарядами, не всі сприйняли новинку. Були й такі, хто запитував себе: раніше мали гарантований зоробіток за будь-яких умов, а що буде тепер? Поступово, але впевнено прогресивна форма праці проторювала собі шлях. На її користь свідчили здобутки. Зокрема, вдвоє підвищилась продуктивність праці, на 28 відсотків збільшилося середньорічне виробництво валової продукції. Що ж сприяло успіхам? Якими шляхами і хто їх досягнув? На ці та інші запитання відповідають: секретар Баштанського райкому Компартії України Валентина Андріївна СОКІЛ, секретар парторганізації колгоспу імені XXI з'їзду КПРС Валентина Володимирівна ЮР'ЄВА і начальник мехзагону колгоспу «Комуніст» Микола Олександрович СВИРСА. В. А. СОКІЛ: — Не заради красивої фрази, а підтверджуючи істину, наголошу, що головною передумовою наших успіхів стала активізація людського фактора. Людина з ї ї турботами виробничого, побутового, сімейного характеру стала головним об'єктом усієї нашої роботи. Відчувши піклування, увагу, земляки почали трудитися більш самовіддано, творчо. Кожен член мехзагону знаходив підтримку в усіх корисних починаннях, відчував увагу товаришів, але й від нього вимагались турботливе ставлення до тих, хто поруч, уболівання за справи господарства. Велика роль у цьому належить культосвітнім працівникам. Культура в ї ї широкому розумінні стала тим стрижнем, за допомогою якого велося згуртування виробничих, громадських колективів, успішно тривав процес втілення в життя всього прогресивного. Досвід колгоспів «Комуніст», «Ленінський шлях», «Родина», «Заповіти Ілліча» свідчить: успішно господарюють там, де піклуються про людей, культуру праці й відпочинку. В названих господарствах є добре обладнані будинки механізаторів, червоні кутки, спортивні майданчики на тракторних станах, кімнати психологічного розвантаження і затишку, їдальні. Налагоджено тут і побутове обслуговування. У короткі хвилини перепочинку бібліотекарі інформують виробничників про надходження спеціальної літератури, знайомлять з художніми творами, повідомляють адреси цінного досвіду. Клубники організують дискусії, лекції-повідомлення, хвилини запитань і відповідей. Звичайно ж, головна робота ведеться у культосвітніх закладах. Орієнтир тримається на конкретний інтерес; підхід до заходів, які проводяться, диференційований. Саме цим пояснюється популярність у колгоспників «Ленінського шляху» клубу цікавих зустрічей. Палкий ентузіаст, людина творчої вдачі, завідуюча бібліотекою Г. Глушина шукає оригінальні форми занять клубу, дбає, щоб його секції працювали жваво, стабільно, щоб у відвідувачів розвивалося прагнення до пізнання нового. Хороша традиція — проведення Днів народження — народилася в колективі першого мехзагону колгоспу «Заповіти Ілліча». Напередодні до механізаторів приходять культпрацівники, придивляються, як ті працюють, дізнаються про інтереси вшановува-
Розповіді фронтовиків... Хвилюючі, незабутні. Кожне слово ветеранів, котрі часто виступають у клубних закладах, земляки запам'ятовують надовго. А юнь вчиться у них вірності матеріВітчизні, успадковує традиції старших поколінь. НА ФОТО: До коваля колгоспу «Заповіт Ілліча» Баштанського району Героя Радянського Союзу Г. Ю. Лебедя завітали учні. Знову спогади, спогади...
ного ювіляра, вподобання, сімейні справи. На основі зібраних матеріалів готуються фотогазета, сценарій привітання. У цей день до мехзагону прибуває агітпоїзд місцевого БК. Під час обідньої перерви хтось із керівників господарства коротко повідомляє про успіхи колективу, хід виконання взятих соціалістичних зобов'язань, здобутки іменинника. Винуватець торжества запрошується на імпровізовану сцену, йому дякують за сумлінну працю, вручають хліб-сіль. Аматори виконують пісні, танці, читають вірші. На прощання учасники художньої самодіяльності запрошують розчуленого трудівника завітати до клубу. Повсюдного поширення у колективах набули і свята молодих землеробів. Сивочолі ветерани війни і праці, знатні люди села вручають юним трудові книжки, наказують гідно нести високе звання хлібороба, любити землю, примножувати достаток. Над молодими за традицією шефствують досвідчені майстри врожаїв. Наставника цікавить не тільки те, як працює юнак,— він зустрічається з його батьками, розпитує про уподобання, схильності, плани. Про те, як іде процес становлення трударя, старший колега доповідає товаришам на виробничих нарадах. Не стоять осторонь і культпрацівники. Вони ведуть своєрідний фотоальбом, який віддзеркалює трудові будні, змужніння молодого поповнення.
Короткі, але сповнені глибокого змісту хвилини відпочинку в затишній кімнаті психологічного розвантаження, що в колгоспі «Комуніст» Баштанського району. Люблять зібратися тут разом спеціалісти першого мехзагону, яким керує учасник Великої Вітчизняної війни кавалер ордена Леніна М. О. Свирса.
За роки існування мехзагонів виховано сотні висококласних спеціалістів. Три механізатори стали Героями Соціалістичної Праці, 260 — нагороджені орденами і медалями. Професійне зростання стало для кожного члена колективу життєвою потребою. Тож закономірною є поява тут бібліотекаря. Діалектика успіху проста: хочеш бути в авангарді — учись, збагачуйся досвідом передовиків, грунтовно опановуй техніку, секрети землеробства, мізкуй. Час кличе діяти, дерзати. В. В. ЮР'ЄВА: — Взаємини у колективі — річ непроста. Різні характери, неоднакові професійні навики. Тож наша партійна організація постійно тримає в полі зору стосунки між членами ланок, загонів. Приклади взаємоповаги, взаємовиручки, доброзичливості подають комуністи. Усі наші заходи мають конкретну спрямованість, точну адресу. Скажімо, у складі другого мехзагону працює хліборобська династія Дістрянових. Батько і два його сини — самовіддані трударі, а ось третій, Микола, до своїх обов'язків раніше ставився з холодком. І тоді на допомогу прийшли культармійці. За порадою партбюро вони почали готувати вечір-портрет цієї сім'ї. Прийшли до механізаторів, почали довідуватись, як вона трудиться. «Роботяги, надійні товариші,— характеризували Дістрянових колеги. — От якби ще й Микола підтягнувся...» Про розмову ту не випадково стало відомо хлопцеві. В Миколиній душі поселився неспокій, він задумався. Культармійці прийшли до юнака в поле. Розпитували про плани, мрії, побажання. Записували, записували... Потім запитали, які пісні, книги, кінофільми любить, побажали успіхів. Аматори пішли. Залишився хлопець зі своєю думою: чого це цікавились ним, наче знаним ударником? Уранці комуністи мехзагону спитали в нього, чи не потрібна якась допомога, консультація. Аматори писали сценарій вечора-портрета, проводили репетиції, готували оригінальні номери. Коли ж захід був готовий, у сценарій довелося внести істотну корективу: наслідуючи приклад батька і старших братів, Микола протягом одного дня скосив зернові майже на 50-гектарній площі, встановивши рекорд району. Ніде було яблуку впасти пізнього вечора в залі Будинку культури. Земляки вітали династію Дістрянових. Особливо гаряче аплодували молодшому за трудовий здобуток. А що вже дівчата старалися співати на його честь... Опікуємось і дозвіллям земляків, його змістовну наповненість вважаємо чудовим засобом психологічного розвантаження, активізації трудової діяльності землеробів. Обов'язково враховуємо при цьому індивідуальні й колективні інтереси. В одному випадку це — спортивна секція, в іншому — клуб за інтересом, аматорський гурток. Організуємо диспути з питань моралі і права, соціології, етики поведінки, суспільно-політичні читання, перегля-
ди хронікально-документальних, науково-популярних і художніх фільмів. Може виникнути запитання: механізатори день при дні на роботі, як же охопити їх цікавими справами? Думається, так вважають там, де прагнуть виправдати свою нерозторопність, інертність. Певні «вікна», коли рільники не завантажені роботою, знайти завжди можна. Як спільно відсвяткувати весілля, народження дитини, провести до лав Радянської Армії юнака, вести домашні справи, приготувати щось смачне — ці та інші житейські питання входять до насичених планів роботи клубників по залученню до безпосередньої участі в їх здійсненні трудящих та їх сімей. А в конкурсах професійної майстерності, технічної творчості, оглядах виробничники відіграють найактивнішу роль як учасники, організатори заходів. Питання стоїть нині так: культура і т р у д — н е р о з д і л ь н і . М. О. СВИРСА: — Подекуди у мехзагони добирають якихось «особливих» трударів, «відмінників» поведінки, роботи. Ми ж беремо всіх. Сприятлива атмосфера, що панує в колективі, діє на людину благотворно. За допомогою клубників створили в кімнаті відпочинку загону карту морально-психологічного клімату. На ній фіксуємо запізнення на роботу, прогули, порушення технологічної дисципліни, техніки безпеки, брак, негативну поведінку в побуті... Показників чимало. Спуску нема нікому. Агітбригада черпає з тої карти інформацію і в художній формі так «вичитує» порушникам, що тим аж жарко стає. Критика — справа ефективна, але тільки завдяки їй важко досягти бажаного. Ми це добре розуміли, тож почали практикувати диспути, тематичні вечори, конкурси майстерності. До підготовки різноманітних заходів активно підключилися комуністи А. Шинкарьов, В. Чапій, М. Бенюх, П. Жигалкін. Гласність, зацікавленість, особиста участь у справах, що вирішуються, стали нині звичними у мехзагоні. Раніше, коли розв'язувалось якесь питання, говорили, як правило, два-три чоловіка, а решта немов води у рот набрали. Це влучно підмітили з одній з своїх мініатюр драмгуртківці. Показали механізаторам. Сміху було! Дехто з мовчунів самокритично коментував побачене: «Точнісінько як у нас...» Відтоді все змінилося на краще. Мехзагонй показують небачену в нас раніше продуктивність праці, і в цьому — велика заслуга культармійців. І н т е р в ' ю взяв В. П Е Т Р Е Н К О .
Миколаївська область.
4
ПІЗНАЙ СЕБЕ, ВИХОВАЙ СЕБЕ! Особливе місце в житті людини займають молоді роки. Саме в цей час відбувається становлення світогляду, закладаються основи громадянських почуттів. Юнаки та дівчата вибирають професії, шукають себе. І від того, які моральні й культурні цінності будуть закладені в їхню свідомість, залежить у майбутньому рівень розвитку всього суспільства. Сформувати духовно багату, соціально активну особистість — надзвичайно важлива партійна, державна й загальнонародна справа. Здійснюється вона шляхом удосконалення стилю, форм і методів роботи з молоддю. Необхідно краще враховувати ї ї інтереси, схильність до того чи іншого виду діяльності. Досвід показує, що такими формами є в першу чергу клуби, об'єднання за інтересами. Основна їх особливість — тісний зв'язок з пропагандою книги. При Київській Центральній міській бібліотеці для юнацтва імені «Молодої гвардії» їх кілька. Це профорієнтаційний клуб для старшокласників «Орієнтир», студентські — «Азбука для двох», «Літературно-театральна вітальня», «Еврика». Останній — універсальний, охоплює широке коло питань, що ними цікавиться наша зміна. Він існує дев'ятий рік і давно вийшов за рамки книгозбірні. Нині це — міський дискусійний студентський клуб, у діяльності якого переважає суспільно-політична тематика морально-етичного змісту. Всього було проведено понад 90 засідань — так званих «великих» і «малих» «Еврик». Менші, внутріклубні, що проводяться в читальному залі, збирають щоразу 30—50 чоловік, великі — 300—350. Такі масові заходи відбуваються в кінолекційному залі Жовтневого палацу культури Української республіканської ради профспілок. Соціальна цінність юнацьких клубів при бібліотеках полягає в тому, що вони допомагають вирішити чотири найважливіших завдання, поставлених перед книгозбірнями як опорними базами партії та комсомолу в комуністичному вихованні молоді. Це організація змістовного дозвілля з урахуванням спільності інтересів; прилучення до книги; розвиток інтересів і творчих здібностей; подання посильної допомоги юнакам та дівчатам у підготовці до самостійного життя: набуття суспільної активності, вироблення навиків самоосвіти, прагнення розширити власний кругозір. Старшокласники, студенти відзначаються допитливістю, і завдання бібліотечних працівників — найбільш повно ї ї задовольнити.
«Що найбільше цікавить вас у книгозбірні?» — часто запитуємо наших читачів. Ось деякі відповіді: фонди; можливість знайти потрібну книжку; бібліотекар, який допоміг би розібратися у прочитаному; спілкування. Починалась «Еврика» як клуб цікавих зустрічей. У перші три роки прагнули привернути до себе увагу студентів, завоювати авторитет за допомогою організації цілеспрямованої пропаганди книги. Тоді головним було — запросити цікаву людину, запропонувати проблему з урахуванням запитів читачів, дати відвідувачам свіжу інформацію, провести змістовні бесіди з представниками різних сфер людської діяльності і, таким чином, розгорнути активну виховну роботу. Ось теми тодішніх засідань: «Не сперечайся, ти — феномен», «Досягнення наймолодшої науки», «Театральні проблеми та знахідки», «Одинадцятий Всесвітній фестиваль», «Київ. Рік двохтисячний» тощо. За перші три роки були зустрічі з одним із основоположників кібернетичної науки В. Глушковим, видатним хірургом М. Амосовим, відомою актрисою А. Роговцевою та іншими. Цікавими були теми, цікавими — запрошені гості. Однак не тільки і не стільки це створювало авторитет клубові. З перших кроків його організатори прагнули, щоб на засіданнях «Еврики» панувала атмосфера невимушеності, яка стимулювала б учасників до самовираження. В перші роки реалізувалися переважно пізнавально-пропагандистські функції клубу. Потім сутність «Еврики» було сформульовано точніше — клуб молодих ерудитів; створено його емблему. Почали застосовуватися найбільш ефективні форми — обмін думками, читацькі конференції та ін. Популярним став диспут. Участь у ньому потребує неабияких знань, досвіду, аргументованого захисту своєї точки зору. В ході дискусії відбувається активний процес формування поглядів, позицій з актуальних питань і проблем. Успіх кожного заходу великою мірою залежить від уміння організаторів чітко визначити його проблематику, питання, які обговорюватимуться, спрямувати виступаючих, підібрати необхідну літературу. Пригадується, ми готували диспут «Твоя життєва позиція». Тема підказана часом, потребою виховання у молоді свідомого ставлення до громадських обов'язків. Захід проводився перед святкуванням річниці комсомолу і дня народження М. Островського. Для обговорення пропо-
нувалися такі питання: «Як живуть нинішні корчагінці? їхній спосіб життя сьогодні і яким він стане завтра?»; «Політична культура. Якою вона має бути у молодої людини?»; «Чи завжди твоє слово не розходиться з ділом?»; «Чи всі засоби слід використовувати для досягнення мети?»; «Соціальна інфантильність, голий раціоналізм, бездуховність -— чи є вони у твоїх товаришів або у тебе самого?»; «Висока моральність. Як краще ї ї досягти: вихованням чи самовихованням?». Попередньо відбулось розширене засідання ради клубу за участю активістів. Підібрали літературу, ї ї список разом із запитаннями надрукували в програмці й заздалегідь розповсюдили між учасниками майбутнього диспуту. І ось у залі — студенти, члени комуністичного будівельного загону механікомашинобудівного ф а к у л ь т е т у Київського політехнічного інституту. Працюючи влітку в нелегких умовах Тюменської області, вони перерахували всі зароблені гроші — близько 20 тисяч карбованців — у фонд допомоги народові героїчного В'єтнаму. Схвально зустріли присутні слова командира загону Василя Перфилова: «Я ще раз переконався, що утверджувати себе треба передусім конкретними справами». Міркування це стало поштовхом для дальшого обговорення, на якому виступили: Юрій Бауман — студент історичного факультету Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка, Ірина Пахоменко (Київський медінститут), Павло Дальник (КПІ). Після диспуту вони стали постійними учасниками масових заходів «Еврики», пропагандистами ї ї діяльності серед товаришів. Підтримуємо тісні ділові контакти з іншими молодіжними клубами Києва, подаємо ї м практичну допомогу. Приклад цьому — спільне засідання-диспут евриківців і студентського дискусійного клубу «Спільними зусиллями» лікувального факультету Київського медінституту. Тема його — «Яким би ти хотів бачити свій вуз». Молодому клубові підібрано досвідченого ведучого, спільно розроблено анкету «Твоя думка про громадську роботу, ї ї ефективність». До речі, анкетування застосовується й нині — як форма ознайомлення з поглядами студентів. «Еврика» багажа традиціями. Щороку одне засідання присвячується дню народження комсомолу. Відбувається постійне розширення дружніх зв'язків з іншими молодіжними об'єднаннями столиці. Це знайомства з клубами: молодих будівельників — «Кругозір», любителів есперанто — «Золоті ворота», шанувальників мис-
Чергове засідання міського клубу молодих ерудитів.
В.
Фото БОНДАРЕНКА.
тецтва Ленінградського району міста — «Еліон», кінолюбителів — «Десята муза» та ін. Гостями «Еврики» стали студентські театри кількох вузів. Традиційним доповненням до таких зустрічей с розважальна програма — дискотека, концерт. Кожен запрошений гість з числа відомих у місті, республіці, краТні людей стає почесним членом клубу, завдяки чому створюється актив наставників. Сприяє успіхові вдало налагоджена взаємодія його організаторів, чим займається студентський відділ міськкому комсомолу. Високу якість засідань забезпечують зусилля працівників нашої бібліотеки і Жовтневого палацу культури. Представники організацій, що допомагають «Евриці», входять до ініціативної групи, котра налічує сім чоловік. Своїми досягненнями клуб завдячує й участі студентського активу, представники якого також входять до його ради. Це ті, хто й завдяки «Евриці» сформувався як особистість, без кого ми не уявляємо жодної «великої» «Еврики». Хочеться навести кілька прикладів духовного зростання молодих людей у нашому клубі. Учень першого курсу електромеханічного технікуму Юрій Клєцов прийшов на одне з засідань у 1978 році з квитком, який йому вручили в комітеті комсомолу. Сподобалось. Наступного разу про квиток подбав сам, узявши в бібліотеці. Так він сСтав нашим читачем (це обов'язкова умова для евриківців), ознайомився з літературою на тему наступного диспуту. Взяв участь в обговоренні. Виникла внутрішня потреба висловитись. Став одночасно членом клубу і його ради. Представляв «Еврику» в технікумі. Привів на засідання і свою групу, яку зацікавив особисто. Вносив пропозиції щодо поліпшення методики проведення заходів. Згодом, будучи вже студентом Дніпропетровського інсти-
туту залізничного транспорту, став членом комітету комсомолу, відповідальним за культмасову роботу. Юра і тепер не пориває зв'язків з клубом, приїжджає на засідання, пише листи. З них видно, що це вже сформований лідер. У його словах відчувається переконаність, він вільно й точно висловлює свої думки. Подібно до Юри Клєцова духовно зросли і змужніли Юрій Тишук, Ярослав Шитов, Анджела Криштал, Микола Мельников, Ксеня Брижань, Вадим Журавльов, Геннадій Антошкін та інші. Отже, клуб не лише сприяє формуванню всебічно розвинених людей, він виховує й організаторів роботи з молоддю. «Еврика» завжди в пошуку нових ф о р м виховного впливу. Одну з дискусій під назвою «Чи може кожна людина бути творчою?» в січні цього року ми вперше провели у формі ділової гри. В ролі директора, робітника, педагога, студента, учня технікуму, комсомольського лідера («оптимісти») та їхніх опонентів («песимісти») виступали члени клубу — представники різних вузів Києва. Було обумовлено, що учасникам диспуту можуть допомагати всі бажаючі. Робив це й естрадний театр аматорів («ЕТА») Київського політехнічного інституту. Його актори демонстрували сцени зі свого репертуару, які мали безпосереднє відношення до теми засідання. Майже кожен випробовував свої сили в іпостасі лідера. Байдужих не було. Думається, здобуті навики сприятимуть розвиткові активності студентів, допоможуть ї м якнайповніше застосувати в житті свої творчі здібності. З кожним роком зростає соціальне значення «Еврики». Вже теми зустрічей свідчать про багатогранність проблем, які розглядаються: «Як уникнути недорослої дорослості», «У війни — не жіноче обличчя», «Пізнай себе у творчій праці», «Інтелі-
6
гентність — поняття нове чи старе?», «Особистість у науці» тощо. Одне з засідань — «Як ти розумієш суть корінного перелому в роботі?» проводилося за матеріалами X X V I I з'їзду КПРС. Серед учасників було багато комсомольських активістів міста. Запросили делегата партійного форуму — першого секретаря міськкому комсомолу Володимира Клименка. Це була не просто зустріч з цікавою людиною, а ділова розмова про перебудову комсомольської роботи. Серед питань, запропонованих для обговорення, були й такі: «Які думки і почуття викликав з'їзд? Як ти думаєш перебудовуватися?». Ось що сказали студенти: Валентина Конєва (факультет журналістики К Д У ) : «Вразила безпосередність спілкування. Багато виступаючих мовби переливали пережите, наболіле зі своїх сердець у наші»; Михайло Терновий ( К П І ) : «Психологія людини. Ось де потрібна перебудова. І добре, що наша партія робить це, починаючи з керівників». Розмову вдало спрямовував постійний ведучий «Еврики» — науковий співробітник НДІ психології А Н УРСР Віктор Федорович Рибаченко. Відповів на численні запитання і підсумував сказане В. Клименко. Він порадив присутнім: «Треба себе довантажити знаннями і працювати на кінцевий результат». У нашій бібліотеці ведеться літопис історії клубу, яка відображена в семи фотоальбомах, є Книга відгуків. Ось що написав у ній народний артист СРСР К. Степанков: «Клуб примушує нас думати! Метикувати — думати — робити — важка робота, важка радість і тверда, хоч і важка, необхідність». І враження молодих: «Тут трапляються протилежні точки зору — це на користь, тому що лише в диспуті людина вчиться відстоювати свої позиції і утверджувати своє «я». В. Богачук, студент КДУ»; «Вели-
Взаємозбагачення Життєдайним джерелом взаємозбагачення самодіяльного і професіонального мистецтва стала струнка система шефської роботи, започаткована ще на зорі радянської доби. Виходячи з ленінських настанов про зміцнення спілкування між робітниками міста і села, ЦК партії у циркулярі про культурне шефство, опублікованому 23 листопада 1924 року в газеті «Правда», звернув особливу увагу на робітничоселянську змичку. М. І. Калінін, розкриваючи сутність шефської роботи на селі, підкреслював, що вона матиме успіх лише при взаємному спілкуванні пролетарських мас із селянством. Єдині завдання, висунуті партією, націлювали на активізацію політосвітньої роботи, створення вистав, випуск «живих газет», проведення вечорів самодіяльності, вивчення мистецької спадщини.
ке спасибі за прекрасні зустрічі, можливість пізнати себе, за незабутні бесіди і диспути. Треба ширше розповсюджувати досвід «Еврики», активніше залучати до неТ молодь. Е. Ситенко, студент КІНГу». Наш бібліотечний колектив при підтримці міського комітету комсомолу вніс пропозицію у виконком міської Ради народних депутатів про створення у Києві молодіжного центру на основі «Еврики». Популярність його велика і потребує постійного розширення сфери впливу. Нам бачиться майбутнє цього центру як синтез ф о р м і можливостей бібліотеки, клубу, палацу, концертно-танцювального павільйону. Це — потреба часу. ...На емблемі клубу зображено замисленого юнака, котрий сидить, підперши рукою голову. За ним — розгорнута книга. Він шукає відповіді на питання, які ставить життя, і знаходить їх завдяки книзі й клубові. І тому символічним є девіз «Еврики»: «Пізнай себе, виховай себе». Суть його, гадаємо, хвилює не лише молодь від 14 до 21 року, а кожного, незалежно од віку й соціального стану. Адже проблеми самопізнання, самовиховання, самоутвердження і самовираження невичерпні протягом усього життя.
У № 3 за 1983 рік журналу «Соціалістична культура» друкувалася стаття про досвід дискотечної роботи бібліотеки імені «Молодої гвардії». Після публікації пожвавився обмін думками з цього приводу. Враховуючи побажання колег, ми і тепер, розповідаючи про клуб «Еврика», подаємо адресу: 252032, Київ, вул, Толстого, 49. Тел. 20-08-04, 27-65-92.
Л. КОРСУН,
директор Київської Центральної міської бібліотеки для юнацтва імені «Молодої гвардії».
І в подальшому — од першого з'їзду директорів професіональних театрів, який у 1927 році закликав працівників мистецтва до тісного спілкування професіоналів з робітничими клубами, до створення театрівфіліалів на новобудовах, у колгоспах і радгоспах, організації народних університетів, лекторіїв, проведення днів культури — міцніє союз серпа, молота і ліри. Нині в умовах культурно-спортивних комплексів маємо нові можливості взаємозбагачення художньої народної творчості. КСК сприяють об'єднанню дрібних театральних гуртків, централізації роботи на сцені базового закладу культури. Характерним є досвід театрів Харкова, на базі яких діють дев'ять філіалів з подання методичної допомоги сільським драматичним колективам. Гідна наслідування ініціатива працівників культури і мистецтва Черкаської області по укладанню договорів на шефство і співробітництво навчальних закладів мистецтва, самодіяльних народних колективів з колгоспами і радгоспами, по створенню 60 сільських колективів-супутників міських, районних самодіяльних народних театрів. Щороку науковці Черкаського ОНМЦ розробляють понад п'ятдесят інструктивно-методичних листів і матеріалів, що узагальнюють досвід провідних аматорських колективів. Лише за останні п'ять років ОНМЦ випустив плакати, де узагальнено набутки централізованих клубних систем, а згодом — культурно-спортивних комплексів: «Село вітає культпрацівників» — про культурне обслуговування тваринників Городищенського району, «Пісенна нива хлібодарів» — про самодіяльні колективи Боровицького сільського Будинку культури Чигиринського району, «Поруч з уманським дивом» — з досвіду народного театру Уманського міського Будинку культури, «Грані сучасності» — про впровадження сучасних традицій, свят та обрядів у Кам'янському районі, «В сім'ї вольній, новій» — про свята самодіяльного мистецтва Звенигородського району, «Із фольклорної криниці» — про розвиток етнографічних колективів області, «Натхнені музою Тараса» — про шефську діяльність Канівського народного музично-драматичного театру районного Будинку культури та ін.
7
Як соціальне явище шефський рух давно став предметом вивчення спеціалістів. Анкетування керівників, учасників, глядачів провідних самодіяльних театрів України, зокрема експериментальних колективів Черкаської області, показало, що не мають спеціальної освіти дев'ять процентів керівників сільських театрів; залишається низьким процент керівників з вищою освітою. На громадських засадах очолюють згадані театри керівники, які закінчили педагогічні училища, народні університети культури. Отже, допомога в підвищенні їх ділової і професійної кваліфікації вкрай необхідна. Щороку в нашій області для цієї категорії культпрацівників проводяться близько 60 районних, один-два обласних семінари, на яких розглядаються питання планування, організації навчально-виховної роботи, впровадження новаторських методів режисури. Але це півзаходи, бо на якості семінарів позначається стислість навчальних програм. Дається взнаки і нестабільність складу семінаристів. Це наслідок того, що переважна більшість керівників сільських самодіяльних театрів (до 70 процентів) виконують обов'язки директорів, художніх керівників закладів культури і через брак часу їх виїзд на навчання практично неможливий. Створення вистав на основі сучасних досягнень професіонального театру, широкий обмін досвідом провідних народних колективів республіки мають стати визначальними в діючій нині системі перепідготовки самодіяльних режисерів. Доцільно проводити обласні семінари до п'яти днів. Під час семінару показовий перегляд вистав професіональних і самодіяльних театрів варто супроводжувати глибоким аналізом сценічних творів. Бажано залучати до цього лекторів з вищих навчальних закладів культури і мистецтва, відомих майстрів театру, драматургів. Лише комплексний підхід до спілкування професіональних і самодіяльних театрів, помножений на глибоке вивчення та збереження традицій, активізує шефський рух, Визначить творчу позицію в нових умовах, відкриє перспективу зростання, підвищить престижність самодіяльного театрального мистецтва. У комплексі взаємозбагачення професіонального і аматорського театрального мистецтва чимало резервів. Це подальший розвиток наукових досліджень з проблем організаційно-виховної та художньо-пропагандистської функцій самодіяльних театрів, удосконалення системи підвищення професійної кваліфікації їх режисерів, налагодження чіткої системи забезпечення методичними посібниками, рекомендаціями з навчально-виховної роботи, високохудожнім репертуаром, удосконалення планування шефської роботи з урахуванням діяльності колективів в умовах культурно-спортивних комплексів.
Іван БОНЬ,
викладач Канівського культурноосвітнього училища. Черкаська область.
ДО ЗНАНЬ І Депутат ПантазІІасьиої сільської Ради Знам'янського району на Кіровоградом ні, заступник секретар* парткому колгоспу Імені Дзержинського, голова комісії по соціалістичній законності, редактор колгоспної багатотиражки — такі громадські доручення аикону* кавалер ордена Трудового Червоного Прапора комуніст Н. Ф. Могильна. Фондами бібліотеки, в якій вона трудиться три десятиліття, постійно користуються понад 860 читачів, котрі щороку прочитують близько 22 тисяч книг. Неоніла Федорівна вміс дати кваліфіковану пораду спеціалістові сільського господарства і школяреві, механізатору I вчителю, тваринникові і громадському активістові. Книгозбірня нагромадила чималий досвід ідеологічного забезпечення виконання хліборобами Продовольчо! програми СРСР. Саме ця бібліотека стала базою для проведення обласного семінару по пропаганді Історичних рішень XXVII з'їзду КПРС і XXVII з'їзду Компартії України. Думасться, читачам журналу буде цікаво довідатись про все це безпосередньо від палкого пропагандиста друкованого слова. Л. КАМЕНЄВА, Кіровоградської обласної бібяіотоки ІмоиІ Н. К. КрулськоІ.
Чудове село ПантазіТвка. До речі, забудова садиби нашого колгоспу визнана однією з кращих у республіці. Тут — приміщення сільради, контора колгоспу імені Дзержинського, будинки культури, побуту, дитячий комбінат. Центральна вулиця заасфальтована, обсаджена каштанами, ялинками. Біля пам'ятника з портретами односельчан, яких не дочекалися з війни, навічно застигла Скорботна Мати... Пантазіївку називають селом орденоносців — близько 200 Ті жителів відзначені високими нагородами Батьківщини. Наше господарство має понад п'ять тисяч гектарів орноТ землі. Є у ньому великий механізований молочний комплекс з цеховою системою двозмінно? роботи. Дзержинці рік у рік підвищують врожа? зернових і технічних культур, збільшують виробництво тваринницької продукції. І це радує мене, бібліотекаря, бо книгозбірня всіляко сприяє успішному виконанню завдань, поставлених Продовольчою програмою. Пристрасною пропагандою літератури намагаюсь допомогти партійній, профспілковій та комсомольській організаціям, спеціалістам у мобілізації трудівників на дальше зміцнення економіки. Корисна співпраця з культармійцями, вчителями, членами товариств «Знання», книголюбів. Бібліотека
бере
активну
участь
в республіканській читацькій конференції «Продовольча програма — справа всенародна». Тї актив постійно підтримує тісні зв'язки з усіма виробничими підрозділами. У цій роботі знаходимо повну підтримку голови правління колгоспу Героя Соціалістичної Праці В. Т. Аленькова, секретаря партійної організації В. Я. Гетьманця. Щороку поновлюємо договір про творчу співдружність бібліотеки з господарством, який став у нас традиційним. За цим договором колгосп регулярно виділяє додаткові кошти на придбання літератури і технічних засобів, передплачує для нас більшість періодичних, інформаційних видань. Зі свого боку ми взяли зобов'язання якнайкраще забезпечувати трудівників всіма формами бібліотечного та інформаційного обслуговування, наочної агітації, проводити змістовні масові заходи. Багаторічний досвід дає змогу добре знати інтереси відвідувачів, цілеспрямовано керувати читанням, диференційовано підходити до кожної з читацьких груп: адміністративнокерівного персоналу, агрономів, економістів, інженерів, зоотехніків; фахівців середньої ланки — завідуючих фермами, бригадирів; механізаторів широкого профілю, тваринників... При цьому обов'язково враховуємо освітній та професійний рівень, характер і зміст праці людей. 15 провідних спеціалістів одер8
жують індивідуальну інформацію. Наприклад, економіст Л. Нікітенко — з питань економіки, головний агроном В. Шелест — з досвіду вирощування зернових і технічних культур. В результаті протягом року читачі використали в роботі 110 із 120 матеріалів, про які ї м повідомила бібліотека. Ми розуміємо: допомога трудівникам села в реалізації Продовольчої програми буде тим відчутнішою, чим більше спиратимемося на передовий досвід. Дружно працюємо, зокрема, з бюро науково-технічної та економічної інформації. До послуг читачів — понад 600 творів класиків марксизму-ленінізму, матеріали партійних з'їздів, Пленумів ЦК КПРС, бібліографічні посібники, довідкові, періодичні та реферативні видання. Дбаючи про ефективне використання інформаційних та спеціальних видань, створили в себе довідково-інформаційний фонд, де зосереджено літературу про вітчизняні й зарубіжні набутки в галузі сільського господарства. Добре укомплектований цей фонд книгами і брошурами з серій: «Рослинництво», «Землеробство», «Механізація та електрифікація сільськогосподарського виробництва», «Кормовиробництво», «Тваринництво і ветеринарія», «Економіка і організація сільськогосподарського виробництва». Завели папки з обліком роботи залучених до цієї справи інформаторів з числа спеціалістів.
ДОСВІДУ КЛЮЧІ %
%
^
^
Серед інформаторів — головний агроном В. Мельник, ветфельдшер Г. Лук'яненко. Певна річ, вони і їхні колеги в розпал сільськогосподарських робіт не завжди можуть викроїти вільну хвилину, аби завітати до нас. їх обслуговуємо безпосередньо у тракторній бригаді, на центральному току, в будинку тваринника. В останньому, наприклад, трудівникам пропонуємо нову періодику, книжкову виставку «Тваринництво — галузь великих можливостей у виконанні Продовольчої програми», стенд з оглядом ходу соціалістичного змагання доярок. Для механізаторів ведемо тематичні теки: «Прочитай і запровадь», «Рубежі дзержинців». Є календарний план агрозанять, книжкова виставка «Підвищення культури землеробства — шлях до виконання Продовольчої програми». Коли в господарстві впроваджували бригадний підряд на вирощуванні зернових і технічних культур, я зрозуміла: бібліотеці належало серйозно пособити людям в утвердженні цієї перспективної форми організації праці. Для слухачів школи комуністичної праці, що вивчають тему «Колективний підряд на селі», готуємо інформаційні списки: «Бригадному підряду — широку дорогу», «Бригадний підряд на селі», «В бригаді — сила», «Бригадний підряд — новий крок в управлінні соціалістичною економікою». Маємо й бригадний абонемент, яким користуються всі трудівники, що працюють по-новому. Нерідко виникає потреба колективно поговорити про прочитане. Так, цікава розмова про життя колгоспного села пройшла після читання книги Ю. Мушкетика «Позиція». Під час обговорень люди обмінюються думками не лише про події, висвітлені у книгах, а й про свої хліборобські справи, наявні труднощі та шляхи їх подолання. У комплексі заходів, які проводить книгозбірня, важливу роль відіграє пропаганда трудових починів та ініціатив. Цінним досвідом щодо цього ми збагатилися, беручи участь в Республіканському огляді-конкурсі культурно-освітніх закладів з пропаганди досягнень науки, техніки і передових методів праці в сільському господарстві. Ми — в числі переможців цього конкурсу серед бібліотек Кіровоградщини. Регулярно інформуємо раціоналізаторів господарства про появу новинок. Запропонована ї м література допомогла переобладнати комбайн для підняття сіна з валків та жатку для прокосу хлібів без здвоєння валків, відрегулювати бурякову сівалку.
Постійно приділяємо увагу поширенню місцевого досвіду. Правофлангові змагання часто розкривають секрети своєї майстерності на вечорах-рапортах, вечорах вшанування передовиків і ветеранів праці, читацьких конференціях. Проводимо цикл заходів «Цільовим комплексним програмам — ідеологічне забезпечення» по впровадженню програми «Агрокомплекс». Це огляди літератури «Культура землеробства починається з культури хлібороба», «Системі обробітку грунту — неослабну увагу», день інформації «Агропромисловий комплекс — основа реалізації Продовольчої програми». З механізаторами обговорили книгу «Запорука високих врожаїв» — з досвіду колгоспу «Зоря комунізму» Новоархангельського району нашої області по підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. У членів ланки по вирощуванню кукурудзи викликала інтерес книга В. Цикова «Боротьба з бур'янами при вирощуванні кукурудзи». Підвищенню продуктивності праці і зниженню собівартості продукції присвятили тематичний вечір, на якому виступали спеціалісти колгоспу, передовики змагання. На вечорі зробили огляд літератури «Кличе приклад правофлангових трудового суперництва». Приділяємо увагу вихованню та закріпленню кадрів на селі. Оформили куток профорієнтації, де зібрано інформацію про професії, необхідні господарству. Четвертий рік при бібліотеці для старшокласників та молоді працює клуб «Орієнтир». Члени клубу збираються щокварталу. Ведемо жваві бесіди про роль і місце молодої людини в суспільстві, ї ї трудове загартування. Популярні дні молодого господаря, трудового рапорту, захисту професій. До участі в них залучаємо досвідчених тваринників, механізаторів, наставників. Я розумію, цифрами, переліком неможливо визначити ефективність бібліотечної роботи, ї ї конкретний вплив на виховання юної зміни, а зрештою і на реалізацію Продовольчої програми. Але творче ставлення до справи, пошук нових засобів поширення впливу літератури допомагають підносити авторитет книги, ї ї високе призначення у трудових звершеннях по перетворенню в життя рішень X X V I I з'їзду КПРС.
Н.
МОГИЛЬНА,
завідуюча Пантазіївською сільською б і б л і о т е к о ю - ф і л і а л о м Знам'янського району К і р о в о г р а д с ь к о ї області.
9
Вершник нашого дитинства
Аркадій Гайдар... Ім'я улюбленого письменника радянської дітвори стало символом мужності й революційного гарту, готовності до останньої краплі крові захищати першу в світі державу робітників і селян. Це був не тільки прозаїк щедрого таланту, а й вірний солдат партії, тонкий знавець дитячих душ. Вільногірська дитяча бібліотека Верхньодніпровської ЦБС у роботі з юними читачами постійно бере на озброєння твори А. Гайдара і літературу про нього. Почалося це багато років тому, з перших днів існування цієї книгозбірні, коли на ї ї полицях було хіба з десяток книжок уславленого автора, які підлітки перечитували по кілька разів. Тепер тут значно побільшало книжкових зібрань, незрівнянно кращими стали умови роботи над ними. Завідуюча бібліотекою С . В. Ткаченко розповідає: — Благородною справою є виховання «червонозоряної міцної гвардії», як говорив Аркадій Петрович Гайдар. Форми і методи, що їх використовує книгозбірня, пропагуючи творчість улюбленця дітей, різноманітні. Користується популярністю, скажімо, військовопатріотичний клуб «Сильні духом», одним з напрямів пошукової роботи якого є вивчення життя і доробку А. П. Гайдара. Члени клубу розшукують людей, котрим пощастило працювати разом з Аркадієм Петровичем. Вони налагодили листування із Всесоюзним штабом Тімура, з Канівською бібліотекою-музеєм імені А. П. Гайдара. Полетіли листи й у всі братні союзні республіки з проханням надіслати матеріали про письменника, надруковані а республіканських піонерських газетах, його твори, що вийшли національними мовами. І друзі юних читачів надіслали з дарчими написами книги А. П. Гайдара: «Тімур і його команда» естонською, «Військова таємниця» і «Школа» туркменською, перший том зібрання творів письменника вірменською, «Доля барабанщика» литовською та «Чук і Гек» білоруською мовами. В бібліотеці оформлено експозицію «Вершник нашого дитинства». Традиційними стали екскурсії за матеріалами експозиції, яку відкриває великий портрет усміхненого Гайдара. Затамувавши подих слухають вільногірці його живий голос — збережене в грамзапису звернення по радіо до піонерів на початку Великої Вітчизняної війни. Закінчується кожна екскурсія прослухуванням відомої пісні «Гайдар попереду іде». Юні читачі ведуть альбом «Вірші й пісні про Гайдара і героїв його книг». З метою посилення пропаганди творчості письменника проведено цикл заходів «Гайдар попереду іде». Оформлено книжково-ілюстративну виставку «Ми подвиг твій не забудемо, наш славний письменник Гайдар», тематичні полиці «Вершник, що скаче попереду», бібліографічний огляд «Боєць, письменник, більшовик і громадянин Гайдар». Л. ЄРМОЛІНА, старший методист Верхньодніпровської централізованої бібліотечної системи Дніпропетровської області.
3} Культурно - спортивний комплексі
До пізнього вечора дзвеніли м'ячі в Кукавці: не пустували футбольне поле, волейбольний майданчик. Закінчували гру одні команди — їх місце займали інші. Тиху гладінь місцевого озера розрізали човни. Справжнє роздолля любителям відпочивати на водії На небосхилі зійшла вечірня зоря. Десь ніжно заспівали дівчата. Можливо, з тих, хто цього дня не був серед аматорів, які дарували гостям свято, але тепер загорівся пристрасним бажанням спробувати свої обдарування.
З Ю В Барвисті афіші привертали увагу кожного. Одна з них повідомляла: в селі Кукавці відбудуться Тропінінські дні. З іншої можна було дізнатися, що цього ж дня тут пройде театралізоване свято «Золота осінь Поділля» або, як його називають старожили,— кукавський ярмарок. Ясна річ, оголошення були лаконічними. Не розповідалося в них про те, що видатний російський художник-портретист В. А. Тропінін близько двадцяти років прожив у Кукавці. А факт небуденний. Митець палко любив український народ, вивчав звичаї, обряди, побут і культуру подолян. Звідси черпав теми для творчості. Жилося скрутно. Лише на 43-му році життя його викупили з кріпацтва. Самобутній художник згадував, що він навчився малювати на Україні, писав з натури без спочинку. Роботи ці відзначав як кращі з усього свого доробку. Саме в Кукавці Василь Андрійович створив серію полотен «Дівчина з Поділля», «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем», жанрову картину «Весілля в селі Кукавці». Існує припущення, що В. Тропінін є автором портрета народного героя Устима Кармалюка. Твір зберігається в Нижньотагільському музеї образотворчого мистецтва. До речі, це єдиний прижиттєвий портрет ватажка кріпацької вольниці. І нині стоїть у селі колишня церква, збудована за проектом і під керівництвом видатного художника. Спеціалісти встановили, що непогано збереглися фрески, зроблені рукою В. А. Тропініна. Тепер тут міститься краєзнавчий музей. Лише одна доля, а як багатогранно, тісно переплелась вона з буттям народним. Скільки оригінального, неповторного залишив митець у спадокі Зазначу, що наведений приклад — не особливий подарунок минувшини моїм землякам. У всіх областях нашої республіки були особистості, які уславили себе і народ свій. Кожен робив це по-своєму, але неодмінно талановито. Чи ж уміємо ми повноцінно використовувати, пропагувати надбання славетних. Практика свідчить: не завжди. Чимало ще
В. А. Тропініна, а також полотна місцевих самодіяльних художників. Мистецтвознавець розповів присутнім про долю художника, оригінальність його письма, місце і роль доробку в загальнонародному культурному надбанні. Оповідь та сприймалася як щось унікальне, несподівано принесене кимось диво. І мало хто доти підозрював, що образ художника, створене ним давним-давно можуть так хвилювати, збагачувати, викликати живий інтерес сучасника.
є на Україні районів, де про земляків, чиї імена стали всесвітньовідомими, знають зовсім мало. У чому причина? Думаю, значна частка вини тут припадає на культпрацівників. Саме вони передусім мають обнародувати славу краю, вчити людей пишатися його минулим і сьогоденням. Багато тут можуть і повинні зробити культурно-спортивні комплекси. Треба тільки працювати творчо. Скажімо, скільки списів поламали ми, обговорюючи перспективи проведення кукавського ярмарку. За задумом він мав бути подібним до Сорочинського. Аби організувати і провести його, слід було докласти значних зусиль, уміння. Це відразу відчули товариші, які звикли відзвітовувати кількісними показниками. Прочитають сяку-таку лекцію в клубі, а горе-спеціалісти по всіх паперах ї ї «проведуть», щоразу оздоблюючи якомога масовішим впливом. Пустодзвонство прикривало справжній стан речей. Зі створенням культурноспортивного комплексу головним показником став зміст роботи. Тож при підготовці до проведення ярмарку кожному підрозділу, що входить до комплексу, було чітко визначено конкретну ділянку, за яку персонально відповідає. І ось погожого осіннього дня сотні жителів нашого та Мурованокуриловецького районів, сусідніх сіл братньої Молдавії подалися до Кукавки. Назустріч, вітаючи гостей, їхали на возі гоголівські герої — Солопій і Хівря. Щоправда, замість традиційних волів тяг воза «Запорожець». Час і дотепність організаторів внесли свої корективи. Іскрилась музика, шкварили гопака хлопці, мелодійно линула дзвінка пісня, смішили публіку клоуни, до традиційних народних ігор запрошували ведучі, спритність і силу пропонувалося показати не лише спортсменам... Театралізоване свято було настільки різнобічне, незвичне, що гості спочатку навіть розгубилися: куди спішити, аби чогось не проґавити? ї м допомагала своєрідна тумба, де було оголошено весь репертуар свята. Гостей запросили до чудового Будинку культури, де експонується виставка картин
10
Той день надовго залишиться в пам'яті відвідувачів ярмарку... Запорука вдалого проведення заходу — в умілій його організації координаційною' радою РКСК. Саме ї ї винахідливість сприяла успіхові. Рада намітила напрями роботи, організувала ї ї , а далі все забезпечувало спеціально створене бюро. Його члени піклувалися не лише про масові заходи. Об'єкт особливої уваги — діти. Ми добре розуміємо: пощастить посіяти в їхніх душах потребу спілкуватися з прекрасним — матимемо в недалекому майбутньому надійний актив, якому під силу буде здійснювати найсміливіші задуми. Тому з особливою увагою координаційна рада комплексу розглядає і затверджує плани «третього поверху» (так ще називають народний самодіяльний дитячий театр «Синій птах», бо міститься він на третьому поверсі районного Будинку культури). Радують око вічнозелені рослини зимового саду, папуги, різноманітні рибки сприяють створенню у дітей відповідного настрою. Відбувається процес своєрідної психологічної підготовки юні до сприйняття чаруючого світу мистецтва. Спектаклі готуються під керівництвом палкого ентузіаста культосвітньої роботи Д. І. Мельника. Характерно, що показ їх не обмежується райцентром, а проводиться і в інших культзакладах району. Популярність творимого членами «Синього птаха» величезна. Спектаклі відвідують не лише малеча, а й дорослі. Зацікавлено підходять до організації дозвілля й керівники виробничих колективів. Завдяки цьому з'явився «Клуб цікавих зустрічей». Його заняття проходять у кінотеатрі «Україна». Тут майже завжди — аншлаг. І це закономірно, адже молодь мас змогу зустрітися з ветеранами Комуністичної партії ленінського призову, зокрема з прототипом героя роману О. Серафимовича «Залізний потік» І. О. Мещеряковим, ад'ютантом прославленого маршала П. С. Рибалка — А. С. Чумаком... Користується успіхом і університет дружби народів. Його заходи готуємо спільно з молдавськими друзями, з якими змагаємося, тому трудова звитяга знаходить віддзеркалення не тільки в економічних здобутках, а й в умінні разом примножувати культурні надбання. Ні для кого тепер не дивина, коли на сценах наших клубів виступають колективи побратимів — «Стугураш», «Жок», аматорські групи. І в Молдавії звикли до наших
представників. Такий взаємозв'язок активізує бажання самодіяльних колективів постійно поповнювати репертуар, щоразу збагачуючи його новими творами народівбратів. Вносимо у заходи величний подих часу, показуємо шляхи і методи діяльності виробничих колективів, які активно здійснюють накреслення X X V I I з'їзду КПРС. У центрі нашої уваги — людина з ї ї проблемами, здобутками, планами. Там, де твориться достаток,— культпрацівники, аматорські колективи, представники інших підрозділів комплексу. ї х зусилля спрямовані на забезпечення всім необхідним ударної праці трудящих, організацію змістовного відпочинку, широкої гласності прийомів і методів роботи тих, хто попереду в соціалістичному змаганні. Активно боремося за викоренення хмільного застілля. І не лише засобами лекційної пропаганди, за допомогою роз'яснення згубних наслідків вживання алкоголю для організму людини, а й шляхом проведення у ресторанах «Південний», «Дністер» вечорниць. Танці, співи, веселощі не стихають до півночі. Тут можна і побачити нові моделі одягу, і секрети кулінарної справи збагнути. Кожну вдалу знахідку, опробувану в райцентрі, як правило, реалізуємо в закладах, які обслуговує Р К С К . Це зовсім не означає, що на місцях культпрацівники звикають до своєрідного «споживання» підготовлених кимось заходів. Наприклад, у селі Яришеві відкрили музичну школу. Клубники швидко зорієнтувалися й організували «Музичний салон». Д о справи залучили викладачів музичної школи, ентузіастів, і вже односельці за чашкою кави слухають хвилюючі розповіді про музику, ознайомлюються з доробками композиторів-класиків, сучасних митців. Потім тут з'явився клубвітальня. Цей досвід ми поширили в районі. Значна роль масових заходів у формуванні ідейної переконаності, утвердженні соціалістичного способу життя радянських людей. Почасти бували вони заорганізованими, надміру патетичними, тому не завжди мали сподіваний успіх. Зібрались ми, члени координаційної ради комплексу, проаналізували упущення, вислухали зауваження, пропозиції, дійшли певного висновку. Почали підготовку нового для нас обряду — безалкогольного весілля. Перше відбулося в селі Серебрії, потім — у Юрківцях, Бронниці. Незвично було спочатку на ньому гостям, у розпал торжества вони запитували ведучу: — Це весілля чи концерт? — Свято. Народини с і м ' ї , — була відповідь. Здобутки є. Але немає у нас, культпрацівників району, почуття самовдоволення. Ми вважаємо, що Р К С К перебуває на початку сходження до визначених орієнтирів у справі піднесення культури трудящих до висот, намічених X X V I I з ' ї з д о м КПРС. Тому шукаємо, творимо, реалізуємо нове, цікаве для нас. Зокрема, сконцентрували увагу на значному розширенні платних послуг, активному залученні трудящих та їхніх сімей до постійних занять фізичною культурою і спортом. КСК — неозоре поле дія//ьності. І засівати його треба, уникаючи формалізму. Тоді і врожаїтиметься дорідно.
М.
РЯБЕНЬКА,
завідуюча Могилів-Подільським районним відділом культури, заслужений працівник культури УРСР. Вінницька область.
МАЛЮЮТЬ ДІТИ
Мудро мовлено: *Суспільство, в якому обов'язково вчать дітей малювати, живе думою про мир». У правильності цих слів неважко переконатися, ознайомившись з доробком юних художників з Уланівської середньої школи Хмільницького району Вінницької області. Головна тема творів — боротьба радянського народу за мир, щаслива праця співвітчизників на щедрій землі. Про те, як примножується достаток суспільства, школярі знають не лише з розповідей — самі нерідко допомагають місцевому колгоспу *Дружба» вирощувати врожаї. Як роками творене, нажите мозолями безжально може спопелити вир війни,— чули від учасників фронтових буднів, старожилів. Нерідкі гості в місцевій школі — ветерани Великої Вітчизняної. Затамувавши подих слухають їх спогади юні, проймаються повагою, любов'ю до тих, хто врятував світ од поневолення, прагнуть в малюнках висловити своє ставлення до того, що відбувалось і відбувається на світі. Діти малюють життя. Фото П. ПРИХОДЬКА.
11
Наш сучасний
...Великі дивовижні квіти розсипались по залитій сонцем галявині. Вони ще випромінювали красу і тепло, але дещо зблідлі фарби вже вносили в сонячну музику літа ледь уловимий осінній смуток, передчуття прощання. — Не бійтеся, ступайте. Так гарно вписався цей килим. Аж посвітлішало. Сашко, давай, мабуть, його отак і залишимо на підлозі, хай око радує. Надія Несторівна із задоволенням оглядає роботу сина, що вже трохи забулася, доки килим перебував на виставці прикладного мистецтва в Києві. «Літня мелодія» — так назвав його автор. Поруч висів другий — «Квітуча земля». Обидва вони й принесли Олександрові Бабенку звання лауреата Республіканського фестивалю мистецтв «Молоді голоси». — А почалося все з он тієї прядки. — Сашко висуває з кутка річ, що у наших прабабусь була обов'язковою у домашньому вжитку, а для нас, особливо городян, стала музейним експонатом. — Якось мама з татом привезли ї ї від бабусі. Знайшли на горищі разом з лантухом вовни. Мама, згадавши свою колишню роботу, загорілася ткати вдома килим. 15 років пропрацювала Надія Несторівна Бабенко художником на Решетилівській фабриці художніх виробів. А потім перейшла вчити мистецтва килимарства юну зміну — майстром виробничого навчання в профтехучилище. Та душі митця несила тримати свій скарб у собі. Існує потреба вихлюпнути, винести його на суд людський. Так відтоді й повелося: вдень — з учнями, ввечері — за домашнім верстатом. Килиму, задум якого жив у ній підсвідомо давно, дала ім'я «Дивоцвіт». Майже рік квітка за квіткою під ї ї тонкими чутливими пальцями народжувалась та чаруюча краса палаючого різно-
Райдуга радості барв'я: наче квіти дівочих вінків на таємничій воді Купальської ночі, наче райдуга радості, надії зійшла — і заступила журбу... Сашко, тоді восьмикласник, хоч і сотні разів бачна, як створюються килими на фабриці, раптом уперше поглянув на килимарство не як на ремесло — як на складне, витончене мистецтво. І сам прикипів до роботи. Навчився прясти, ткати. Там, у маминому «Дивоцвіті», і його перші пелюстки. Там початок мрії, дороги, що після закінчення решетилівської школи привела до Харківського художнього інституту. Перші студентські враження: як багато він не знає... Його сусіди по кімнаті — міські хлопці — засліплювали ерудицією, до хрипоти сперечалися про модернізм у живопису й сучасний дизайн, говорили, як необхідні нові форми, свіжі ідеї, сміливі вирішення і що форми й ідеї ті неодмінно обнародують вони... Сашко слухав. І читав, читав, читав... На допитливого студента звернула увагу викладач, професіональна гобеленниця Галина Володимирівна Тищенко. «Творчістю треба починати займатись у вузі, а не після»,— порадила Олександрові. Карбування? Макраме? Кераміка? Вітраж? Кожен вид техніки по-своєму неповторний. А для нього надто живим і щемним був спогад про барви маминого «Дивоцвіту». Гобелені Перша його самостійна робота — гобелен «Акварель» — відразу принесла успіх. І найприємнішу для студента, та ще й такого любителя подорожувати, як Сашко, нагороду — поїздку в Тбілісі. Знову виставка — і знову дорйга, цього разу до Прибалтики. А кожна подорож — то знайомство з національною культурою, традиціями, збагачення. Фотографував на слайди, замальовував. Дедалі більше просиджував у бібліотеці, відвідував музеї, виставки, писав етюди. Дивував він, цей скромний небагатослівний юнак. Своїм чуттям кольорів, поетичністю форми, багатством фантазії. Його диплом-
12
Ти ж, хатино, бачиш, як дівчина плаче. на робота — гобелем-трмптих для інтер'єра харківського Будинку культури «Металіст» — іде довго не могла потрапити до замовниВернися, вернися, мій любий козаче... ка: подорожувала по виставках... Витончене обличчя, глибокі карі очі віддзеркалюють пісню — — Ти знаєш, Сашко, якби край зробив темним, килим став би співає емоційно, задушевно. виразнішим. Зібрався б. А так — розсипається. Як, коли вперше так глибоко полонила його проста і щира Він не заперечує. Але й не погоджується. Обмірковує. мелодія народної пісні? Можливо, коли слухав мамині колискові з такими красивими й водночас сумними словами: «Ой ти, місяцю, А взагалі мама для нього — авторитет неперевершений. я зіронька ясная... У вишневім саду я тобі коня пасла... Та й упала — У мистецтві килимарства вона досягла он яких висот. Це роса на мої карі очі...» — «Чому на карі — у мами ж голубі?» Чи визнання спеціалістів. Ось погляньте на репродукцію. Я вважаю тоді, як ходив з бабусею на сільські весілля. Вигравали вогнисто цю роботу дивом маминоТ творчості. «Паморозь». Зимова фантазія. Казка, яку, здається, тільки троїсті музики, сипалися жарти. Раптом серед тої веселості — як мороз-чарівник здатен створити на шибках. Прозоре мереживо сплеск туги — високий голос надривно так заводив прощальну крижинок у блакитно-білому полоні. Легкість, ніжність, чистота. нареченої: «Кланяюсь вам, ворота, де стояла хлопців чота, більше Скільки відвідувачів, захоплені, зупинялися перед цим творінням не будуть, не будуть», від якої йому аж плакати хотілося... у Державному музеї українського народного декоративного — Пісню народну неодмінно треба вберегти, не дати їй мистецтва УРСР. Коли дивишся на його узори з сотень — ні, тисяч змовкнути. Жаль: не завжди у молоді роки розуміють це, витканих деталей, починаєш розуміти, якої великої скрупульозної перевантажені фонотеками в стилі «диско». Тому пісню треба праці вимагає це мистецтво. Адже тільки щоб досягти десятків пропагувати, й бажано — «живими голосами». У клубах, БК, не відтінків однієї фарби, доводиться довго чаклувати над барвника- покладаючись лише на теле- і радіоконцерти, навіть найіменитіми. Не кажучи вже про інші технологічні процеси, з допомогою ших виконавців. яких пухка вовна стає диво-килимом. Сашко — учасник вокально-інструментального ансамблю, — У мами надзвичайне внутрішнє чуття краси. В усьому. створеного в решетилівському Будинку культури. Ліричну укФарбах, мові, одязі. Вона відразу вловлює фальш, нещирість раїнську пісню, твори інших народів-братів пропагують вони у мистецтві, пісні, стосунках. Я дивуюсь і захоплююсь: коли вона, щиро, палко. Спів аматорів змушує прислухатись: чи не втрачено в швидкості буття дар співпереживати, страждати, пам'ятати? наша мама, встигала творити шедеври, якими нині в усьому світі милуються? Коли встигала стільки читати? Звик більше бачити ї ї Як художник, громадянин Олександр формувався, пізнаючи заклопотаною по господарству. Ми, діти, часто хворіли — а вона нетлінні шедеври радянського образотворчого мистецтва, народпостійно біля нас... А як працює мама! Будь-якої хвилини може ні доробки, мамину мудрість і духовне багатство тих людей, що сісти — і на папері почнуть народжуватись нові узори... були і є друзями їхнього дому. С е р е д них — Володимир Прядка, київський художник-монументаліст, Ніна Матвієнко (вражена Щаслива ненька, котра може почути від сина такі слова. Але щасливий і син, якому світ відкривався через мамину казку, пісню, красою килимів «Паморозь» і «Калина», співачка писала Надії Несторівні листа). красу рукотворну, науку жити пристрасно. Сашко рано засвоїв головний урок: талант хоч і первісний ...Чепурний скромний будиночок Бабенків у Решетилівці стрічає гостей домотканими килимами, вишиваними рушниками, у мистецтві, але тільки помножений на титанічну працю, дасть барвистими гобеленами, розмовами щирими, а ще — традиційни- змогу заявити про себе. ми смачними українськими стравами, що їх так уміє готувати — Чому не стали художниками декотрі з моїх однокурсників, Надія Несторівна. Йдуть сюди люди подивитися на багатство загалом талановиті хлопці? Думаю, ї м не вистачило внутрішньої рідкісне — на руки, які творять неповторну красу; прагнуть самодисципліни, яка б через працю вивела на власну стежку зрозуміти, як народжується вона на килимах. А ще — привітати в мистецтві. Вони розтринькали себе в розмовах, у безплідному Н. Н. Бабенко з присудженням їй нинішнього року Державної марнуванні часу. А мистецтво — сфера, що вимагає від художника премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. постійного самозбагачення. Все те у матері і сина — з одних джерел: вікових традицій До своїх безпосередніх учителів Сашко відносить і природу — українського прикладного мистецтва, дорогих серцю куточків «художника найгеніальнішого». рідного краю і народних пісень, дійсності нашої щасливої. — Минула осінь стояла така, що гріх було не малювати,— Придивіться до будь-якого килима Бабенків: колорит, гармо- каже він, показуючи свої етюди, сповнені золотої прозорості бабиного літа, бентежного настрою останнього балу краси. — нія, багатозвучність, світло, знайомі пісенні символи... А разом — пісня рідної землі, глибока й щедра душа народна. Природа часто підказує найнесподіваніші поєднання кольорів. Твір мистецтва — завжди звертання людини до людини. Що А он кругом засушені квіти і трави — їх мама дуже любить. Інколи ж прагне донести, повідомити сучасникам молодий художник? глянеш на букет і побачиш раптом нову композицію чи якусь — Кожен з нас корінням проростає з трудового минулого. деталь, котра потім свіжим струменем заграє на килимі... І чим глибше сягає коріння те, тим міцніше стоїмо на землі, тим Хоч як гарно стелиться до ніг новий Сашків витвір, а все ж не багатша душа. Та разом з дідусями і бабусями нашими відходить доведеться йому, мабуть, зігрівати рідну оселю. Як не судилося у небуття багато чудових пісень, традицій, переказів. І якщо ми не квітнути вдома «Дивоцвіту», «Паморозі», усім тим шедеврам будемо продовжувати їх життя, якщо по зернині не збиратимемо килимарства, створеним руками заслуженого майстра народної найкраще, не вивчатимемо його, збідніють наступні покоління. творчості УРСР Надії Несторівни Бабенко. Вони вражають Прикладне мистецтво в цьому плані може зробити чимало. Бо відвідувачів багатьох музеїв країни, прикрашають Голубий зал його твори живуть, як правило, в сучасних інтер'єрах. А відтак штаб-квартири О О Н у Нью-Йорку, інтер'єри готелю «Либідь» дають своїм творцям можливість виходити зі своїми ідеями, у Києві, Кімнату щастя в Решетилівці, створюють затишок і красу думками на широку аудиторію, доносити у своєрідних образних в десятках інших громадських закладів. Така ж щаслива доля формах історію, традиції народу, впливати на художні й естетичні і в робіт ї ї сина. Вони вже встигли побувати на багатьох виставках смаки співвітчизників. країни, подорожували й до Парижа. «Літню мелодію» також чекає щаслива дорога. Нещодавно я працював у краєзнавчому музеї в Полтаві. І був здивований: близько трьохсот килимів у його запасниках — Переливають любов свою мати і син у неповторні дивоцвіти, рідкісних, ще X V I I і X V I I I століть. Прикро, що все це припадає щоб милувались, збагачувались чарами їхніми повсюди. Земляки, пилом, бо в експозиції потрапляють лише окремі. Подумав тоді: іноземці — всі, хто вміє цінувати, розуміти високе мистецтво варто було б створити спеціальний музей полтавського кили- самобутніх полтавчан. Мати і сим. Постійний неспокій, творення. марства. Адже у нас прекрасні художні традиції, свій стиль, чудові Особливо останнім часом, коли готували роботи для другого майстри, які славляться на увесь світ. Хай би люди милувалися. Всесоюзного фестивалю народної творчості. Мрію виготовляти килими тематичними, сюжетними. Але при цьому домінуючими все одно залишаться канони, композиція, Н. ІВАНЧЕНКО. притаманні килиму. Цю ідею підказала мені пісня. Згадайте, народна пісня завжди сюжетна. В ній — образ, доля, згусток Полтавська область. почуттів. Тому вона так хвилює... — Сашко у нас взагалі більше, мабуть, музикант, ніж художник,— каже Надія Несторівна і просить сина заспівати. Він сідає за піаніно. Кімнатою розливається приємний тенор: Щ о то за хатина стоїть при долині? Щ о то за дівчина, красна як калина?
13 і
А
ж шкода, що мій дзвінок обірвав таку пречудову мелодію. Двері відчинив Степан Онуфрійович Мельник — токар високої кваліфікації Івано-Франківського арматурного заводу... Так відбулося знайомство з людиною, чиє ім'я тепер не сходить з уст багатьох скрипалів. Річ у тому, що на останньому Республіканському огляді-конкурсі майстрів смичкових інструментів, який проходив у рамках конкурсу імені М. В. Лисенка в Харкові, його скрипка «Едельвейс» визнана найліпшою. Серед претендентів на першість було чотири десятки інструментів, здебільшого виготовлених майстрами-професіоналами, а переміг любитель. ...Класичну чотириструнну скрипку сформували ще великі італійські майстри — Аматі, Гварнері, Страдіварі. Вони залишили нам неперевершені зразки. Тим часом скрипок бракує, особливо хороших. Кілька постановочних статей на цю тему свого часу вмістила «Правда». Йшлося про те, що професія скрипкового майстра — під загрозою зникнення. Тож у нашій країні було вжито відповідних заходів щодо виправлення становища: зокрема, налагоджено централізовану закупівлю створених умільцями інструментів, деякі майстри дістали змогу повчитися у відомих зарубіжних фахівців. Але й досі тут чимало невирішених питань. Скрипка — інуструмент, оповитий за багато віків усілякими секретами і таємницями, чимало з яких не розкрито. Старі майстри в минулому вперто оберігали свою монополію. Скажімо, англійцю Додду тільки за те, щоб розкрив спосіб загартування смичкової тростини, пропонували винагороду в тисячу фунтів стерлінгів. Винахідник помер у злиднях, але винаходом не поділився. Одне слово, досвід виготовлення скрипок високого класу, характерний для італійської школи, виявився втраченим. А інструментів з ідеальними акустичними параметрами бракує. І хоч за їх конструювання беруться сотні, а то й тисячі ентузіастів, лише декотрим вдається «навчати» свої вироби творити дива. З цього приводу кажуть: початкуючий майстер може оволодіти столярною справою скрипкової науки за три-чотири роки, але мистецтва досягнення звукових якостей він повинен вчитися все життя. Десять років тому С. О. Мельник, який, до речі, змалку мав неабиякий потяг до конструювання, випадково зустрівся з майстром, котрий робив скрипки. До цього Степан Онуфрійович жодного разу не тримав у руках інструмента. Щоправда, любив слухати гру. Знав, що на Гуцульщині в багатьох селах є умільці, а скрипки звично виспівують у тамтешніх хатах. А ось у його рідних Жураках, що в Богородчанському районі, подібних майстрів не було. Отож усе почалося з тієї зустрічі, зі здорової заздрості. «Що то за премудрість,— розмірковував. — Невелика складність. Верхня дека, нижня... Чотири струни, ще кілька дрібних деталей — і по всьому...» Не відав тоді початкуючий майстер, що попереду — тривалі пошуки, що на нього чекають нелегкі випробування, навіть розчарування і лише згодом прийдуть радощі трудного успіху. Та не заради нього взявся за діло Мельник. Дуже вже йому волілося, щоб у селі звучала «його» музика. Відразу взявся за підручники (тепер у нього є власна книгозбірня спеціальної
ЧАРИ ТА БОЛІ «ЕДЕ/ІЬВЕІ/ЮІ» літератури). Ходив до бібліотек, знайомився з музикантами, частенько навідувався до Івано-Франківського музичного училища імені Д. Січинського. Подовгу радився з педагогами О. П. Геретою, І. М. Пилатюком. Відвідував концерти, слухав гру скрипалів. Згодом довелося не тільки столярне рукомесло пізнавати, а й пробувати самому грати на інструменті, благо слух у нього добрий. Без цього шлях до збагнення душі інструмента закритий. Допитувався, докопувався до найменших дрібниць. Токар по металу, який до того ж закінчив технікум промислової автоматики, знову взявся опановувати фізику, хімію, нюанси акустики... Мало-помалу в підвалі п'ятиповерхового будинку, де мешкає, обладнав невеличку майстерню. За власними кресленнями самотужки виготовив кілька спеціальних, можна сказати унікальних, верстатів, рубаночків, ножів, різного начиння, якого ніде не придбаєш. Я бачив, як у майстерні Мельник за допомогою товстоміра годинникового типу власної конструкції з точністю до сотої долі міліметра вимірював яворову деку, що має надзвичайно складну структуру. Бо навіть незначні відхилення згодом можуть звести нанівець усю роботу. В скрипці, як ні в якому іншому інструменті, важливу роль відіграє співвідношення параметрів. Чимало допомогли уроки, взяті у шанованого скрипкового майстра Ф е д о р а Михайловича Кравчука з мальовничого села Космача Косівського району. Згодом Ф . М. Кравчук познайомив його з майстром із Калуша Романом Олексійовичем Шмигельським. Ця творча дружба збагатила обох. Досить сказати, що альт «Ільмень» Р. О. Шмигельського на Республіканському огляді-конкурсі майстрів-художників смичкових музичних інструментів зайняв друге місце. Це заслужена оцінка обдарованого робітника, який уже понад п'ятнадцять років вивчає скрипку. Не рахуючись з часом, їздить до провідних московських майстрів-професіоналів, вчиться у них, консультується. А потім везе набуте землякам-прикарпатцям. Якщо без доладного інструменту важко виготовити хорошу скрипку, то без вистояних, висушених роками, десятиліттями
14
явора, ялини взагалі сподіватися на успіх нічого. — Від пружності, еластичності деревини,— каже Мельник,— залежить звучання, тембр. З пристойного матеріалу можна стулити погану скрипку, але з непридатного джерельнозвучної ніхто не змайструє. Тому-то і Мельник, і Шмигельський, як і всі майстри, завжди в пошуках потрібного матеріалу. Вже кілька років підряд Роман Олексійович кожної відпустки разом із сином Олексієм мандрує горами в пошуках рівного, зрілого сухого дерева. Але знайти щось путнє щастить не завжди. Від матеріалу залежить так багато, що нині для його швидшого старіння застосовують навіть опромінювання ізотопами кобальту. А скільки клопотів мають майстри з лаками, грунтовкамиї І від цих препаратів, компонентів, з котрих вони складаються, значною мірою залежить якість звучання. Але й досі наука не дає чітких рекомендацій, які лаки, грунтовку застосовувати, які масла потрібні. Розмовляємо зі Степаном Онуфрійовичем у його квартирі. Перед нами — скрипки Мельника. За десять років він виготовив їх тільки чотири. Мало? Хтозна... — Не кількість важлива,— каже господар,— а те, що я маю справу до душі. Щодня в своєму експериментальному цеху виточую деталі для газової арматури. А за скрипки беруся на дозвіллі. Вкотре пригадую давно почуте: скрипка — досягнення людства. Ось вона, скрипка Мельника,— легенька, блискуча, мовчазна... А візьме ї ї в руки Степан Онуфрійович, торкнеться смичком срібних струн — і заговорить, заспіває... То жалібно, то весело, то тихо, то голосно... Недарма ж кажуть, що ї ї звук — діюча модель людського голосу, тільки зі значним збільшенням його «технічних» можливостей. Дивлюсь на руки майстра, на його скрипки «Ассоль», «Едельвейс». На диплом переможця огляду-конкурсу. Дивуюсь, які ж обдаровані, неспокійні ці Степан Мельник, Роман Шмигельський. Один — токар, другий — електрик, а ось перемога в конкурсі обом дала високе право бути майстрами-професіоналами смичкових музичних інструментів.
Хроніка іг Події *
Факти*
СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
На знімку: С. О. Мельник та Р. О. Шмигельський. Фото автора.
ї*
ц
Серед конкурсних скрипок у Харкові було ще кілька витворів прикарпатських майстрів. Два представили Степан Іванович Шіляк та його син Ярослав із села Острині Тлумацького району. Відрадно, що шістнадцятирічний хлопець, котрий переймає батькову науку, одержав диплом як наймолодший учасник огляду-конкурсу. — Найбільшу радість за свою багаторічну працю,— розповідає С. О. Мельник,— я відчув після третього туру, в момент, коли на показовому концерті харківський скрипаль Марк Могилевський підійшов до столу, де лежали скрипки-переможниці під зашифрованими девізами. Взяв одну, торкнувся струн... Поклав. Спробував другу. Третю. Є! Така, як треба. І полинув у зал «Андалузький романс». Степан Онуфрійович відразу, з перших акордів, упізнав свою скрипку. Звучав його «Едельвейс». Скрипаль скінчив грати. У залі панувала тиша. А потім вибухнула овація. Для творця то була найвища нагорода. На конкурс допускалися інструменти без будь-яких відхилень од установлених форм і еталонів. А Мельник, не порушуючи цих умов, усе ж представив скрипку власної конструкції, та ще й встановив на ній оригінальну машинку для тонкого підстроювання струн. Новинка дебютанта дістала загальне схвалення.
Досі, як відомо, неперевершеними є скрипки майстрів кремонської школи (Італія). Хтозна, може, невзабарі прикарпатці конкуруватимуть з ними? Принаймні офіційний дебют на Республіканському огляді-конкурсі — багатообіцяючий. Але на цьому не хочеться ставити крапку. Річ у тому, що певний і небезуспішний інтерес до скрипок умільців ІваноФранківщини (подібне зацікавлення спостерігається і в інших областях республіки) змушує порушити питання про офіційну підтримку ентузіастів. Бо навіть на такий солідний конкурс вони їздили з власної ініціативи, кожен сам по собі. На думку Р. О. Шмигельського, творців скрипок доцільно об'єднати в товариство чи секцію хоча б при обласній організації Спілки художників. Адже у скрипалів є чимало спільного із скульпторами, різьбярами, художниками... Поки що всі ці майстри працюють самотужки. Хтось зумів обладнати майстерню, як С. О. Мельник, у підвалі, інший тулиться десь на кухні... КустарщинаІ Найкращі музичні інструменти потрібні для розвою нашої культури. Це наша гордість, наш здобуток. Умільці потребують допомоги. Необхідно, щоб на місцях ними хтось керував, спрямовував їхню творчість. Щоб організували зустрічі, семінари, аби надбаний по крупиці досвід не розтратити, а зберегти, примножити, збагатити... Від доброзичливого, зацікавленого ставлення до важливої справи виграє все наше мистецтво. І чим швидше це буде зроблено, тим краще. Роман
ФАБРИКА.
Київське обласне управління культури розглянуло критичний матеріал «А совість де?», надрукований в журналі «Соціалістична культура» № 5. Як повідомив начальник управління В. А. Зеленько, в статті правильно ставиться питання про неприпустимість фактів неуважного ставлення до ветеранів культосвітньої ниви. Завідуючій Макарівським райвідділом культури М. Н. Пушкарьовій зауважено за зволікання представлення до нагородження колишнього бібліотекаря Н. В. Коваленко медаллю «Ветеран праці», відсутність належного контролю за проходженням документів, поданих у відповідні інстанції. Нагороду вручено ветерану в урочистій обстановці. Статтю обговорено на раді по культурному будівництву Макарівського райвідділу культури, намічено заходи по усуненню недоліків у справі відзначення культосвітніх працівників за багаторічну сумлінну працю.
ТУТ П Р А Ц Ю В А В Г. Г. В Е Р Ь О В К А У Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського відкрито музейну кімнату. В ній працював один з фундаторів українського радянського мистецтва Г. Г. Верьовка. Фотографії, програми, афіші, листи, нотні автографи розповідають про життєвий і творчий шлях палкого прихильника збереження духовних цінностей народу, який закладав підвалини професіонального хорового мистецтва, став вихователем цілої плеяди майстрів, котрі нині блискуче репрезентують хорове виконавство в нашій республіці. В столиці України готується ще одна експозиція, де докладно висвітлюватиметься композиторська, хорова і педагогічна діяльність видатного майстра. Вона буде розгорнута в Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва УРСР. Тут експонуватимуться матеріали про гастрольні виступи Державного заслуженого академічного українського народного хору імені Г. Г. Верьовки, багато особистих речей митця, переданих його вірним другом Є. П. Скрипчинською. О. ЄМЕЦЬ, завідуюча с е к т о р о м музики Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР.
м. Івано-Франківськ.
15
На околиці Дешковиці крутий закосок стрімкої, щебонястої Іршавки. Вервечкою пов'юнилася дорога вгору — вулиця Гагаріна. Вгору, в небо. Трапляються іноді вулиці з назвами, символічними для них. А онде й клуб. Заходжу. Над паперами схилилась літня жінка. Про Марію Іванівну Цільо, тутешню завідуючу, ї ї лагідну вдачу я вже наслуханий в області, районі, знаю з розповідей секретаря комсомольської організації радгоспу «Радянське Закарпаття». ...У клубі тематичний вечір. В притишеному залі звучать вірші: Стяг звели, що сонцем пломеніє. Комуністи — щастя ковалі.
А відтак почалися захоплюючі розповіді. Юні дешківчани дізналися, що вперше Червоний прапор замайорів у Росії в X V I І столітті під час стихійних селянських повстань. З часу Паризької комуни 1871 року він став символом пролетарської революції і світового революційного робітничого руху. А 1876 року робітничий люд Петрограда вийшов на першу політичну демонстрацію під багряним стягом. Він маяв на барикадах революції 1905 — 1907 років, на броненосці «Потемкин», його несли робітничі загони під час Лютневої і переможної Жовтневої революцій. З квітня 1918-го Червоний прапор уперше в історії людства став Державним прапором Країни Рад. А ось спогади Василя Івановича Ломаги — на той час секретаря місцевого комсомольського осередку: «Було це наприкінці 30-х років. Напередодні Першого травня відрядили мене комуністи за Червоним прапором у село Чорний Потік. Його вишивала крадькома наша товаришка. Там я обгорнув ним тіло під сорочкою, щоб не викликати підозри. Дорогою купив у Іршаві рулон червоного паперу для стрічок та пов'язок демонстрантам. І тут зупинив мене жандарм: — Навіщо тобі, хлопе, стільки паперу? — На кухні згодиться. — Брешеш, харцизяко. Ану ходімо.
У жандармерії мене обшукали і, звісно, знайшли прапор. Жандарм розстелив його на столі і єхидно засичав: — Це твій бог, а може, батько? — показав на вишитий профіль Леніна. — Тоді цілуй його... Вхопив за чуба і почав щосили гамселити обличчям у стіл. Бризнула кров...» Того вечора дешковицькі хлопці і дівчата залишили клуб внутрішньо зібрані, замислені. Вони серцями торкнулися символу гордості нашої, скарбниці величі духовної радянського народу. Близькі цим почуття сповнювали їх і на «Святі червоного галстука».
людей». Скільки винесено з диспуту «Пізнай себе», де кожному пропонувалося відповісти на запитання «До чого ти здібний?», «Які позитивні якості маєш?», «Як ставляться до тебе люди?», «Як сприймаєш критику?», «Що встиг зробити корисного, заради чого живеш?». Погодьмося, запитання нелегкі. — Ми прагнемо допомогти молодій людині поставити їх собі. Суть політичної культури, либонь, у тому й полягає — частіше звертатися до свого розуму і серця,— ділиться думками Марія Іванівна. Вона на вірній стежці, бо шукає ї ї . Так були «знайдені» цикли «вогників» «Живе серед нас комуніст» та «Вони воювали за Батьківщину», коли ...У клубі повнісінько людей. В пре- в гості прийшли ветерани В. І. Дешко, зидії літні й молоді. Перші піонери М. І. Совтан, М. Д. Симчик та багатосела згадують стежки, що їх, босоно- багато інших. гих, у люди вивели. Гортають поЯкось у записнику Марія Іванівна жовклі фото, старі зошити і журнали, занотувала: «Слід врахувати те, що які зберегла їхня вчителька віруючі (а вони на селі є) влаштовують А. А. Дешко. Із захопленням слухає церемонію ім'янаречення одночасно дорослих червоногалстучна юнь вісімдля 5—6 малюків». десятих. А невдовзі клуб закрасувався квіта...Довго збирали юні слідопити ми. Над столом — золотий герб, виматеріали про Героя Радянського шитий сільськими майстринями, над Союзу Олексу Борканюка, який, хо- клубом — прапор з чотирма веселковаючись від жандармерії, майже всю вими стрічками. Це означає, що село осінь прожив у хаті першого комуніста збагатилося чотирма новими жителясела Д. Ю. Огари. Не один зошит ми. На тлі плаката — слова: «Людисписано спогадами старожилів сусід- на — це найкраще на землі. Все ніх сіл, біографічними даними, поки інше — плід ї ї рук та розуму!». На батьки немовлят. спалахнула на березі Іршавки ватра сцені — названі і прозвучало: «Його ім'я узяли в серце Урочисто зобов'язуються вони вихолюди і понесли в грозяні бої». Вперше вувати дітей разом з рідними. було це в день народження Олекси З подарунками до батьків новонаБорканюка. І так з року в рік лунають роджених підходять комсомольці. молоді голоси в зимовому надвечір'ї: Вручають по зошиту, й олівцю, щоб до 4 «Величний пам'ятник стоїть у Рахові науки були вдатні. «А ^ — м'ячик, щоб герою. Він так хотів, щоб рідний край метким і спортивним ріс», «А ми — був разом із Москвою». наперсток і нитки, аби не цуралася А попервах непокоїлася М. І. Цільо: ніякої роботи». Світлій радості, сміхочи вдасться зацікавити молодь? Зреш- ві немає кінця. Є свята і для літніх — відрядини на тою з таким самим інтересом зустріли юнаки та дівчата бесіди і вечори «Що пенсію, приміром. Вони відбуваються ти думаєш про комсомольців 80-х?», прямісінько в полі, після того як «Про яку професію мрієш?», «Що згасне трудова днина. З верболозу таке щастя?», «Веління часу — мир!», виринуть сільські співаки з букетами, «Індустрія відчаю (життя молоді за простелять на моріжок чисті скатертирубежем)», «Обговорення газетних ни. Назавжди запам'ятається це вшаматеріалів про наше село і його нування радгоспному сторожеві Івану 16
Совтану, ланковій Марті Садварі, робітнику Юрію Данканичу. Або святкування іменин кращих трударів чи «вогник» «Осінній призов». Парубків виряджає все село. А з часом у Москву, Ленінград, Чернівці, Івано-Франківськ ідуть телеграми. Дешковиця вітає своїх хлопців з прийняттям Присяги. Фотографії кращих воїнів з листами-супроводами їх командирів красуються на стендах агітбригади. У вогнищі культури села Дешковиці не чекають, не покладаються на гостей, на транспортування культурного сервісу з району, області. Тут навчилися самі себе оригінально і зі смаком обслуговувати. Мало того, знахідки щедро виносять на люди. Наприклад, кожному в селі відомо, що п'ятниця — день культури на фермі. Чи це концерт, чи бесіда «Час — суспільне багатство», чи кінофільми, чи тематична дискотека,— тваринники чекають агітбригаду нетерпляче, готуються заздалегідь. Клуб став своєрідним штабом проведення комуністичних суботників. Рядок з вірша сільської дівчинки слугує ї м крилатим гаслом: «Бо й Ленін великий труд палко любив, колись на суботники сам він ходив». Творчість, непересічність — ось що характеризує діяльність невеличкого клубу в невеличкому селі. Посудіть самі: ось програма лише трьох вихідних. Обмінний концерт з селами Смологовицею та Ардановим. Ранок «Спілка піонерів Куби». Колективні читання «О. С. Попов — творець радіо». Зустріч з матросом далекого плавання Михайлом Огаром та конкурс на кращу пісню про море. Диспут «Твій друг — газета». День дитячого фільму. Конкурс на кращий вірш про рідне село. Вдень і увечері відчинені двері в білому будиночку по вулиці Гагаріна. «Бути добреньким і лише добреньким — це означає здатися»,— сказав мудрець. Отже, треба бути добротвором. Годинами, днями, роками розмірковує над тим, як ним бути, Марія Іванівна. До неї горнуться люди. — Знаєте, що бентежить мене? Наша молодь мало садить дерев. Бувало, ми плекали їх з усякої події і просто так. До речі, ви не бачили нашого саду імені Леніна?.. Великий, буйний, урожайний,— біля клубу і школи. Сад, під кронами якого проходять Ленінські уроки, лінійки, ранки, посвята в піонери, прийом до комсомолу. ...Сутінки шепочуться деревами. Раптом неподалік заграв баян. — Наші йдуть на репетицію,— всміхається Марія Іванівна. М. ДОЧИНЕЦЬ. с. Д е ш к о в и ц я Іршавського району Закарпатсько? області.
ЛИЙСЯ, ПІСНЕ
Люблять, вивчають у колгоспі *Україна» Чемеровецького району Хмельницької області народну пісню. Душа її формувалася впродовж віків у бідах, війнах, боротьбі за волю. Дзвінко, повноголосо звучить вона на колгоспних полях, сценах БК у виконанні палких шанувальників прекрасного. Жити українській пісні вічно, бо струмком вливається у щасливу могутню пісенну ріку радянських народів-братів, чиє мистецтво рік у рік повниться, розвивається. Яскраво засвідчує це і другий Всесоюзний фестиваль народної творчості, учасниками якого є й чемерівчани. Фото П.
17
ПРИХОДЬКА.
Як велить час На всіх етапах свого розвитку Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка, яка нині відзначає свій столітній ювілей, дбала про те, щоб Тї багатющі книжкові фонди повніше слугували справі комуністичного виховання трудящих, науково-технічного прогресу. Ще в далекі тепер двадцяті роки, враховуючи потребу робітничого класу в книгах, вона організовувала пересувки на підприємствах і колективні абонементи на робітфаках, почала дбати про наближення книги до читачів, місця їхньої роботи. Різноманітними формами усної і наочної пропаганди, завдяки широкому розкриттю фондів книгозбірня доводила до людей директиви партії і уряду в справі колективізації та індустріалізації, пособляла в підготовці кадрів технічної інтелігенції, спеціалістів інших галузей народного господарства. І якщо наприкінці другої п'ятирічки ці категорії трудящих становили незначну кількість читацького загалу, то в повоєнні роки — найбільш численну. Відтоді, власне, й починається планомірне, організоване їх обслуговування, запроваджується практика організації тематичних переглядів літератури, індивідуальної інформації науковців і спеціалістів. Бібліотека і сьогодні продовжує кращі традиції минулого. ї ї колектив вважає своїм першочерговим завданням всебічну допомогу трудівникам і виробничим колективам у виконанні планів та соціалістичних зобов'язань, визначеної X X V I I з'їздом КПРС величної програми прискорення соціально-економічного розвитку країни. Надійною базою оперативного задоволення інформаційних потреб читачів, зайнятих у сфері науки і виробництва, став більш як шестимільйонний фонд книгозбірні, обсяг, зміст, типологічна структура якого відповідають найвибагливішим запитам. Про інтенсивність використання технічної й економічної літератури переконливо свідчить показник її видачі — 47,8 процента від загальної кількості, що на рік становить понад 2,5 мільйона примірників. Значне місце в роботі з цими виданнями займають масово-інформаційні заходи, які розкривають комплексні, міжгалузеві теми, пов'язані з поліпшенням якості продукції, підвищенням ефективності виробництва, його технічним переозброєнням, зміцненням дисципліни праці й управління. Вони проводяться під керівництвом і за участю партійних, радянських, профспілкових органів у тісній співдружності з Будинком техніки обласної ради науково-техніч-
них товариств, їх галузевими правліннями і первинними організаціями, обласною організацією товариства «Знання», органами науково-технічної інформації, бібліотеками інших систем і відомств. Актуальність заходів, тісний зв'язок із завданнями, які вирішують трудові колективи, демонстрація широкого кола вітчизняних і зарубіжних видань, спеціальної технічної документації сприяють підвищенню їх інформаційної віддачі. Більшість із них влаштовуємо безпосередньо на підприємствах, у науково-дослідних установах і організаціях при обов'язковому врахуванні конкретних запитів і планів цих колективів. Особливу увагу приділяємо інформаційному обслуговуванню підприємств служби побуту, будівництва, транспорту. Вивчення потреб трудових
З історії
колективів регіону забезпечує адресність такої інформації, диференціацію заходів, що відбуваються. Активно допомагаємо здійсненню трудящими Харківщини цільових комплексних програм: «Енергія», «Метал», «Азот», «Бетон», «Надійність і довговічність Т-150» тощо. Враховуються замовлення підприємств, зайнятих у їх реалізації. Спільно з Харківським центром науково-технічної інформації і науково-технічними бібліотеками проводимо перегляди літератури, огляди бібліографічних видань, дні інформації. Наприклад, програмі «Енергія» у співдружності з турбінним заводом і кафедрою турбобудування політехнічного інституту присвятили вечір науково-технічної книги. На допомогу реалізації Продовольчої
бібліотеки
Х а р к і в с ь к а д е р ж а в н а н а у к о в а бібліотека імені В . Г. Короленка н а л е ж и т ь до н а й с т а р і ш и х з а к л а д і в культури У к р а ї н и . Своїм н а р о д ж е н н я м вона з о б о в ' я з а н а прогресивній г р о м а д с ь к о с т і м і с т а . Велику роль у ї ї створенні відіграли передові вчені М. Бекетов, Д . Б а г а л і й , Ф. Павловський та інші. Серед т и х , хто брав у ч а с т ь у практичному здійсненні цього благородного н а м і р у , — в і д о м а д і я ч к а народної освіти X . А л ч е в с ь к а .
•
2 6 вересня ( 8 ж о в т н я ) 1 8 8 6 року в Х а р к о в і відчинила двері перша в м і с т і г р о м а д с ь к а бібліотека, що спочатку розм і щ у в а л а с я у вологому, без вентиляції флігелі м і с ь к о ї д у м и . Я к в к а з у в а л о с я в с т а т у т і книгозбірні, метою ї ї створення було надання «організаторам і стороннім особам» м о ж л и в о с т і користуватися книгами, ж у р н а л а м и , газетами і спеціальними виданнями. З перших років існування бібліотека н а м а г а л а с я служити найширшим верствам населення. З цією метою виділили книги для народного читання і відкрили спеціальний кабінет, в х і д до якого був безплатним. У 1 8 9 0 році т у т створено т а к званий «дешевий абонемент», а на початку нашого с т о л і т т я на о к о л и ц я х м і с т а почали діяти філіали, що мали велике значення не тільки у пропаганді прогре- сивної літератури, а й у поширенні революційних ідей і переконань.
18
З історії
бібліотеки
При в і д к р и т т і бібліотеки в ній н а л і ч у в а л о с я 1 7 0 0 книг, подарованих прогресивною частиною міської інтелігенції, з о к р е м а професорами вищих н а в ч а л ь н и х з а к л а д і в . Про д а л ь ш е зростання фонду п і к л у в а л и с я д і я ч і к у л ь т у р и , вчені всієї Р о с і ї , н а в і т ь з а р у б і ж н і установи. Сюди н а д с и л а л и книги м о с к о в с ь к і Румянцевський музей і А р х і в іноземних справ, Петербурзьке товариство дослідників природи, К а з а н с ь к е медичне товариство, Київський, Варшавський, Казанський університети, Н ь ю - Я о р к с ь к а та Бостонська публічні бібліотеки. До 2 5 - р і ч ч я з дня з а с н у в а н н я фонд книгозбірні в ж е н а л і ч у в а в 1 4 2 т и с я ч і т о й і в . 8 3 т и с я ч і становили подаровані видання. Серед них — колекція відомого російського письменника Г. Данилевського.
•
Протягом усього дореволюційного періоду книгозбірня боролася з а своє існування. Не вистачало к о ш т і в , була страшенна т і с н я в а . Г р о м а д с ь к і с т ь наполегливо в и ш у к у в а л а м о ж л и в о с т і вирішення справи. Д л я с п о р у д ж е н н я нового приміщення багато зробив відомий історик і етнограф, знавець у к р а ї н с ь к о ї культури тодішній голова правління бібліотеки Д. Б а г а л і й . Проект нової споруди без б у д ь - я к о ї винагороди розробив а к а д е м і к а р х і т е к т у р и О. Бекетов. Книгозбірня й нині м і с т и т ь с я у цьому приміщенні, щоправда, значно розширеному. Зокрема, добу-
*
програми разом з Будинком техніки організували заходи на теми: «Мета Продовольчої програми — турбота про людину», «Агрокомплекс на службі врожаю», «Агропромисловий комплекс у системі народного господарства». Практикою доведено, що вплив книги, ї ї корисність і дохідливість багато в чому залежать від того, які форми роботи використовуємо. Постійно ведемо пошук нових, найбільш дійових і ефективних. Все більшої популярності набувають останнім часом прес-конференції, діалоги, дискусії, трибуни вчених, зустрічі «за круглим столом». Вони проводяться з широким залученням науково-технічної громадськості міста. А спрямовуються, по-перше, на підвищення соціальної відповідальності людей, зростання їх творчої активності, ініціативи у здійсненні завдань комуністичного будівництва; по-друге, на пропаганду науково-технічних знань, привернення уваги широкого кола читачів до найбільш важливих проблем соціально-економічного розвитку країни на основі прискорення науково-технічного прогресу. Нещодавно ми випробували ще одну нову форму роботи — так звану «годину економічного аналізу». Разом з Харківським відділенням Інституту економіки АН УРСР провели ї ї на заводі «Ремпобуттехніка» разом з спеціалістами підприємства. Розмова йшла про досвід економічного експерименту, що відбувається в службі побуту. Аналізувався стан його впровадження на заводі, рекомендувалася література, в якій висвітлюється цей експеримент. Корисною виявилася і участь ХДНБ у «Ярмаркові технічних ідей», організованому облпрофрадою, галузевими правліннями науково-технічних товариств, науковими установами, центром науково-техніч-
•
V
3 історії бібліотеки
довані книгосховище на чотири мільйони томів, с л у ж б о в и й і читацький корпуси, що забезпечують н а л е ж н і умови для зберігання фонду і дальшого розширення й удосконалення роботи по обслуговуванню читачів.
•
*
З перших років Р а д я н с ь к о ї влади в книгозбірні з а к л а д а л и с я нові основи пропаганди літератури і розгорнутої культурно-освітньої роботи серед читачів. Бібліотека посідала значне місце в культурному житті м і с т а . Великої популярності набували л і т е р а т у р н і й музичні вечори, зустрічі з видатними письменниками. Тут виступали С. Цвейг, И. Бехер, В. Маяковський, О. Толстой, В . К а т а є в . Ю. Олеша, А . А х м а т о в а , М. А с є є в , Вс. Іванов, М. Кольцов, Л . Сейфулліна, П. Тичина, В. Сосюра. В книгозбірні давали концерти славнозвісний хор М. Леонтовича, С. Рахманінов. З ч и т а ч а м и зустрічалися д і я ч і «Народної волі» В . Фігнер, М. Новоруський, відомі вчені В . Б е х т е р є в , О. Білецький, О. Потебня, М. Рейснер, Ф . Цандер, Г . Проскура.
Під ч а с тимчасової о к у п а ц і ї міста фашистські недолюдки зруйнували приміщення, знищили понад 7 0 0 тисяч книжок і вивезли систематичний к а т а л о г . Сліди в о р о ж и х куль та вогню й посьогодні лишаються на декотрих творах Ціцерона, д р а м а х Софокла, прижиттєвих в и д а н н я х
•
ної інформації, товариством винахідників і раціоналізаторів, Будинком техніки. Новація цієї форми полягає в комплексі науково-інформаційних заходів, бібліотечно-бібліографічних порад, експозицій технічної літератури, пропонованих ученим, інженерно-технічним працівникам. Творче втручання пропагандистів літератури в конкретні справи, які цікавлять науковців, трудові колективи, помітно позначається на прилученні до книгозбірні спеціалістів народного господарства, підносить ефективність використання книги. До речі, наша бібліотека є постійним учасником міських, республіканського і союзного значення науково-технічних нарад, конференцій, що відбуваються в Харкові. Багато років Харківська державна наукова бібліотека вважається в місті провідним закладом у галузі довідково-бібліографічного обслуговування. Вона забезпечує інформацією про нову літературу з проблем підвищення ефективності виробництва, впровадження передових методів праці, удосконалення господарського механізму працівників райкомів, промислових відділів обкому і Харківського міськкому Компартії України, підприємств і окремих читачів. Реалізуючи «Положення про бібліотечну справу в СРСР», ми координуємо інформаційну роботу з книгозбірнями інших систем і відомств, очолюємо комісію з інформаційно-бібліографічної роботи міжвідомчої ради при обласному управлінні культури. Майже 22 роки ХДНБ здійснює методичне забезпечення організації роботи бібліотек республіки на допомогу промисловому виробництву, розвитку науковотехнічного прогресу. Останнім часом основним об'єктом такого методичного керівництва стали ЦБС. ї м подається пред-
3 історії бібліотеки
•
М. В . Ломоносова, О. С. П у ш к і н а , Л е с і У к р а ї н к и . П а м ' я т ь зберігає імена д в а д ц я ти трьох м у ж н і х ж і н о к — працівниць бібліотеки, я к і в л и х у годину з а х и щ а л и від загарбників к н и ж к о в і скарби, р я т у в а ли ї х з-під у л а м к і в зруйнованого книгос х о в и щ а . Ніколи не з а б у д е т ь с я і братерс ь к а безкорислива допомога по відродженню к н и ж к о в и х фондів, що ї ї в повоєнний час подавали Державна бібліотека СРСР імені В. І . Леніна, книгозбірні братніх союзних республік, книголюби. За успіхи і в а г о м і здобутки в пропаганді літератури та обслуговуванні читачів книгозбірня в 1 9 5 6 році нагороджена Почесною Г р а м о т о ю Президії Верховної Ради У к р а ї н с ь к о ї P C P . • Нині бібліотека н а л е ж и т ь до числа найбільших д е р ж а в н и х книгозбірень універсального профілю. Т у т представлені найрізноманітніші види і типи видань, багате зібрання с т а р о д р у к і в . ї ї шестимільйонним фондом регулярно користуються м а й ж е 5 5 тисяч н а у к о в ц і в , спеціалістів народного господарства, робітників, с л у ж б о в ц і в , с т у д е н т і в , учнів. З метою зручнішого користування к н и ж к о в и ми багатствами відкрито тринадцять загальних і спеціалізованих читальних з а л і в для роботи з науково-технічною, сільськогосподарською, іноземною літературою, розвідками з питань мистецтва, к р а є з н а в с т в а , рідкісними виданнями, періодикою.
19
метна допомога в комплектуванні й поліпшенні складу та використання фондів технічної літератури, впровадженні нових форм обслуговування виробничників, зокрема бригадного абонемента, договорів про творчу співдружність з трудовими колективами. Вирішувані завдання по інтенсифікації народного господарства висувають перед книгозбірнями нові вимоги щодо значного підвищення рівня їх діяльності на допомогу виробництву. На нашу думку, виникає необхідність переглянути усталену в республіці координацію організаційно-методичного керівництва. При інтеграції виробництва, яка посилилася у зв'язку з реалізацією Продовольчої програми і створенням АПК, існуючий розподіл роботи по наданню книгозбірням методичної допомоги сьогодні здається дещо штучним. Тим більше, що зміни в обліку бібліотечного фонду і книговидачі технічної, сільськогосподарської літератури зробили практично неможливими їх роздільний статистичний аналіз і регулювання. Посилення участі бібліотек у розвитку науково-технічного прогресу вимагає, на наш погляд, і більш конкретних рекомендацій щодо організації цієї роботи. Може, варто нашим всесоюзним методичним центрам подумати про створення єдиного методичного посібника для масових книгозбірень по роботі на допомогу промисловому і сільськогосподарському виробництву. Здійснюваний нині випуск окремих видань актуальної тематики не може повною мірою замінити такого посібника. Назріла й необхідність розробки відповідних документів, у яких регламентувався б увесь комплекс робіт по ідеологічному та інформаційному забезпеченню науково-технічного прогресу в промисловості, сільському господарстві з чітким визначенням місця і ролі у цій справі державних масових, науково-технічних бібліотек і органів НТІ. Потребують вирішення й деякі інші питання. Є, наприклад, настійна необхідність централізованого підвищення кваліфікації методистів книгозбірень, які спеціалізуються з питань роботи на допомогу виробництву. Така підготовка може бути здійснена на базі Всесоюзного інституту підвищення кваліфікації працівників культури. Практика показує: поліпшення обслуговування книгою виробничників, виконання завдань інтенсивного використання бібліотечних фондів неможливі без модернізації технічної бази книгозбірень. У цьому плані не є винятком і ХДНБ. ї ї матеріальнотехнічну оснащеність не можна вважати задовільною. Зокрема, відсутня належна копіювально-множувальна техніка, через що не маємо змоги виготовляти копії на замовлення читачів і підприємств, забезпечувати відповідні тиражі видань, необхідних для ЦБС республіки. Величезні завдання, поставлені X X V I I з'їздом КПРС по забезпеченню економічного зростання на основі всебічної інтенсифікації виробництва, вимагають нових, передусім практичних підходів до справи і від нас, пропагандистів літератури. Саме тому колектив бібліотеки й зосереджує свою увагу на більш активній і конкретній участі у здійсненні грандіозних накреслень партії.
А . ПЕРЕПЕЧА, заступник директора Харківської наукової бібліотеки імені В. Г.
державної Короленка.
Три останні червневі дні у чепурному і мальовничому Тернополі вирувало незвичне, неординарне, дзвінке різнобарвне багатоголосся. З усієї України зібрались сюди на перше Республіканське свято народної творчості професійні і самодіяльні колективи — уславлені митці й аматори, котрі ще тільки мріють про високі сцени. Три дні до пізньої ночі тут раювала пісня — своя, народна, виплекана болями й радостями багатьох віків. Вона здіймалась на дужих крилах нашої дійсності і рвійно летіла у високість, щоб розповісти про це всюди. Важко переповісти, що діялося на вулицях, площах і в парках обласного центру. Кому пощастило бути свідком цієї грандіозної пісенної фієсти, брати участь у ній, той назавжди збереже про неї вдячну пам'ять. Бо людське серце не могло не наповнитися радістю, сонячністю й добром від пережитого, що висвітлило обличчя, костюми, мелодії, але передусім душу всіх регіонів Радянської України. І, дивлячись на представлене велелюддя талантів, кожен проймався величезною гордістю за свій народ, який уміє і працювати на славу, і віншувати своє буття піснею. Тут було все так, як повинно бути в людей, котрі знають, звідки вони прийшли у сьогодення і куди мандрувд> %а поклик мрії. Свято почалося з хвилини П а м ' я т і ^ g r a i Дчасні^и прийшли в парк Слави, щоб в і д д а т и ^ | в я Ш і % і м М м ^ ^ К ' о відстояв у многотрудній борні иу^рю нашу, і думу, і пісню. Аж коли поаинув %ад % Л т о м реквієм «Степом, с т е п о м м у в«£Онанн1^дер)*<Увного заслуженого Черкаського ^ Р О А О Г М А Р У . аж коли голова міської ради ветеранів Вел>4ДО^1ж<Жзн<тої війни І. А . Комаров запалив од Вічного вогі*р священний ф а к е л і освітив ним путь на стадіон, тоді й розпочався парад народної творчості. Це — незабутнє видовище. У кожного колективу — свій костюм, своя мелодія. А вони йшли і йшли, і здавалося, тому параду не буде ні кінця, ні краю. Диктор безперервно виголошував: — Духовий оркестр Тернопільського музичного училища! — Троїсті музики із Житомирщини! — Запорізький хор «Яблунька»! — Полтавський народний хор! — Бандуристи із Київщини! — Хор із Севастополя! — Хор-ланка з Буковини!..
монструють любительські об'єднання, колекціонери, шанувальники природи, народні умільці, фізкультурники, туристи та інші аматори. Ось лише кілька прикладів яскравої мозаїки фестивалю. Це — і огляди агітбригад під девізом «Я славлю партію», і марш-паради духових оркестрів, естафети праці і мистецтва, свята політичної пісні, конкурси фольклорних ансамблів, виставки народних умільців. Неабиякий інтерес викликали дитяче свято «Віддамо земну кулю дітям» — у Чернігові, конкурси бальних танців «Парад грацій» — у Полтаві, «Театральна весна-86» — у Миколаєві, Кіровограді та багато інших ф о р м . Фестиваль по суті тільки набирає сили, а в ньому вже взяв участь кожний десятий житель республіки. Сподіваємось, що він і надалі с п р и я т и ^ А т п у ч е н н ю до самодіяльного мистецтва нови)^^|деіШзів% всі повсюдно поєднують працю і творчісяіі|кеВсивЖЖ:оржсще, віддають свій вільний час у л ю б л е н и сЖЖві... Ъ ф Праця і тводчі&ь. Д Ж крья^і^асливого людського буття, Д£І р Д р Х Д с и л и сжобЛтості, які спов'на відкрив не знаменно, що в пісенних рядах Ганського свята ми побачили ланкову І л г о с Я ^ м е н і Леніна Кіцманського району Чернівецької Героя Соціалістичної Праці Р. Ю . Григоращук і її Ьлегу з колгоспу імені Котовського Шумського району Тернопілля, теж Героїню, Н. С. Припотень. Десятки літ славно працюють ці трудівниці на ланах і стільки ж часу гуртують своїх подруг до пісні. То хіба тільки вони! На святі не раз звучали гарні самобутні мелодії у виконанні співочих ланок з ІваноФранківщини, Чернівецької області, Надзбруччя, очолюваних Героями Соціалістичної Праці І. М. Скоропад, К. Д. Стасюк, М. В. Стрільчук, та інших трудових колективів. Цю своєрідну піраміду народних талантів увінчували майстри мистецтв, у переважній більшості вихідці із самодіяльних колективів: народні артисти СРСР — Герой Соціалістичної Праці Дмитро Гнатюк та лауреат Державної премії СРСР Анатолій Авдієвський, народні артисти УРСР Іван Пономаренко та Анатолій Паламаренко, Валентин Пивоваров і Євген Кухарець, Анатолій Пашкевич та Віктор Охріменко, заслужені артисти УРСР Лідія Кондрашевська і Назарій Яремчук, Оксана Білозір та Анатолій Литвинов. Врочисто і привільно звучали на тернопільських сценах уславлені колективи — Державний заслужений академічний український народний хор імені Г. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела УРСР «Думка», Державний, духовий оркестр УРСР, Черкаський заслужений український народний хор, Волинський український народний хор, вокальний квартет «Явір», вокальноінструментальні ансамблі «Ватра» і «Смерічка». На святі не залишився непоміченим народний ансамбль пісні і танцю Палацу культури імені Кірова з містапобратима Тернополя — Пензи. Я часто ловив себе на думці: тут, на стадіоні, де звучали пісні і музика, де владарював розкотистий сміх, викликаний гуморесками Павла Глазового, не було чіткого поділу на глядачів, слухачів і виконавців. Коли лунали перші звуки таких мелодій, як «День Победы», «Реве та стогне Дніпр широкий», їх підхоплювали всі. І рокотала пісня, єднаючи серця, гуртуючи їх на добрі справи. Ніщо не могло завадити цьому утаємниченому дійству, навіть гроза, що кілька разів насувала на стадіон рясним д о щ е м . Бо пісня сильніша за все. Апогеєм свята стало відкриття комплексу «Співоче поле» — гігантської народної сцени під сферичним куполом, що так чудово вписалася у ландшафт парку імені Ленінського комсомолу. Пісенна Україна давно мріяла про неї. Ало все якось не виходило. Чи тому, що звикли співати за столом, чи тому, що не доходили руки... У цій справі нас обігнала Прибалтика. Скільки років ми із заздрістю поглядали на Естонію, І Латвію, Литву, з сумом констатуючи, що така велика, така |
Не встиг ведучий перерахувати поіменно всі колективи, тобто понад вісім тисяч учасників свята, бо злились вони у єдину безкінечну ріку, що раптом затопила стадіон, закружляла у танку. Серед тих тисяч самодіяльних талантів переважна більшість — молоді люди. Пісняри, дударики, скрипалі... Є гарна зміна, є! Це радує, бо в молодечих руках не лише скрипки і бубни. Юнаки і дівчата, які тут, можливо, вперше стали до пісенних колон, завтра утверджуватимуть моральне обличчя нашого суспільства. Влучно сказав на відкритті свята перший секретар Тернопільського обкому партії А . І. Корнієнко: — Мистецтво — чи то професійне, чи народне — виступає носієм високої історичної місії. Воно в значній мірі є виразником морального здоров'я суспільства, визначає його духовний клімат, облагороджує людину, робить ї ї красивою і могутньою. Наша радянська дійсність, наш соціалістичний спосіб життя розкривають небачені можливості для всебічного розвитку талантів. Підтвердження тому — другий Всесоюзний фестиваль народної творчості, присвячений 70-річчю Великого Жовтня. — Його вогні,— наголосила голова оргкомітету по проведенню Республіканського свята, заступник Голови Ради Міністрів Української PCP M. А . Орлик,— засвічені під час роботи X X V I I з'їзду КПРС, засяяли яскравими барвами самодіяльного мистецтва в усіх областях республіки. Фестиваль став справді масовим, вийшов далеко за межі традиційних ф о р м . У ньому беруть участь самодіяльні художники, фотолюбителі, свої досягнення де20
. свято
^
От і сталося! Співоче поле одвічно пісенної України — гігантська народна сцена, про яку давно мріяла наша республіка, із заздрістю поглядаючи на Прибалтику, прийняла перший зведений хор кращих академічних і самодіяльних піснярів од привільних Карпат до Сіверського Дінця, від чернігівського подесення до Чорного моря. Хай ніколи не змовкає тут пісня. Хай кличе це поле й інші регіони подумати про створення чогось подібного, де б розпросторювалась співоча душа сотень тисяч аматорів.
•
Відправляючи в політ свою пісню, ми завжди повинні пам'ятати про тих, хто відстояв наше щасливе сьогодення. Про це нагадав учасникам першого Республіканського свята народної творчості священний факел, запалений од Вічного вогню ветераном Великої Вітчизняної війни головою ради ветеранів міста Тернополя І. А. Комаровим.
•
Виступає фольклорноетнографічний ансамбль «Мамина пісня* селища Гримайлова Гусятинського району Тернопілля.
Якби ви бачили, з яким натхненням виступав народний артист СРСР Герой Соціалістичної Праці Дмитро Гнатюк. Багатотисячна аудиторія завмирала від захвату, гордості, радості спілкування з великим митцем. Тож після кожної мелодії гриміла буря овацій, лунало захоплене »браво!», а маленькі дітки, які тільки-но прилучаються до пісенних джерел, дріботіли підтюпцем до співака, щоб вручити йому букет пломеніючих квітів. А приємніших нагород не буває.
•
Багата найрізноманітнішими талантами наша земля! І це засвідчило Республіканське свято в Тернополі, що стало складовою частиною другого Всесоюзного фестивалю народної творчості. Три дні тисячі тернопільців і гостей міста захоплювалися чарівним співом всесвітньовідомих академічних і самодіяльних колективів, які залишили в серцях учасників свята помітний слід.
•
Майстри мистецтв і самодіяльні колективи зустріли в особі тернопільців прекрасних цінителів їх таланту. Подивіться, скільки емоцій на обличчях вдячних глядачів, їх не розвіяли навіть грози, які щодня облягали місто, намагалися шуміти проливними дощами, але, присоромлені великим святом, розбігалися геть.
•
Петро Миколайович Безкоровайний — один з кількох тисяч аматорів Тернопілля, які взяли участь у Республіканському святі народної творчості, але голос його скрипки не загубився в повені самодіяльних талантів.
На Співочому полі, в затишному видолинку, розташувалося містечко чудес. Тут працювали народні умільці, котрі привезли на свято самодіяльних талантів витвори своїх РУК
і фантазії. Вишивальниці Ольга Федорівна Возниця зі Львова та Ірина Петрівна Куцик з Ужгорода, майстер декоративноприкладного мистецтва киянка Енгеліса Микитівна Литвинець, чарівник ліплення з глини Микола Миколайович Вакуленко з Ялти, вінницький різьбяр Василь Іванович Слободянюк... Це лише кілька славних імен тих, хто гідно представляв умільців усієї України, демонстрував їх дива. • Особливою популярністю на цій своєрідній виставці-продажу, користувалися вироби кераміста з колгоспу імені Леніна Косівського району Івано-Франківської області Романа Миколайовича Мицкана (фото ліворуч).
•
Багатьох учасників свята зацікавила таїна різьблення по дереву, яке демонстрував у Тернополі чернігівський майстер Микола Леонідович Панько.
С.
Фото ХОРОІІ1КА.
пісенна Радянська Україна не має чогось подібного. Ні сцени, ні свят, де б звучали багатотисячні хори, де б єдналися серця і голоси професіоналів та аматорів. їх відсутність — одна з причин, що в деяких регіонах, а отже в цілому по республіці, останнім часом поменшало самодіяльних творчих колективів. Кому-кому, а нам достеменно відомо, як і що ми співаємо нині. Зокрема, село, котре заполонили примітивні ВІА, магнітофони з чужими голосами. Уже й весілля позбавлене місцевого колориту. Уже й дівчата цураються вишитих матерями святкових блуз, прихованих у прискринку «до кращих часів» стрічок, намиста, народних обрядових пісень. Це відбувається не тому, що добрі славні традиції віджили свій вік. Ні, просто поменшало ентузіастів. Дещо замулилося самоусвідомлення гідності і гордості за свій великий народ. «Дещо» — не означає «зовсім». Нині республіка нараховує десятки тисяч самодіяльних творчих колективів, що потребують великої сцени для демонстрації своєї майстерності, для професійного змагання. І така нарешті з'явилась у Тернополі. Запам'ятаймо цей день: субота, 28 червня 1986 року. 0 18 годині вишикувався і завмер під гігантським склепінням многолюдний зведений хор з державних і самодіяльних колективів. Застигли у напруженому чеканні музиканти. Перед ними розпростерлася червона стрічка. Та ось до неї підійшли заступник Голови Ради Міністрів Української PCP M. А. Орлик, перший секретар Тернопільського обкому партії А. І. Корнієнко, міністр культури УРСР Ю. О. Олененко, голова Тернопільського облвиконкому О. і. Товстановський, секретар Укрпрофради В. В. Кулик, другий секретар ЦК ЛКСМУ В. В. Цибух, голова музичного товариства України Д. М. Гнатюк. Розрізано стрічку — Співоче поле відкрито. Міністр культури вручив диригентську паличку художньому керівникові славнозвісного хору імені Г. Г. Верьовки, народному артисту СРСР А. Г. Авдієвському. Той зійшов на підвищення, здійняв над головою руки, 1 зведений хор гримнув «Реве та стогне Дніпр широкий». Мелодія вирвалася з-під сріблястого купола на роздолля, її підхопили всі учасники свята. Віднині і назавжди. Поле миру і труда, Поле бою за волю, Наспівай високу долю, Щоб минала нас біда. Поле наше співоче, Шли нам доброї ночі, Клич погідне досвіття Онучатам і дітям. В житнім полі Вкраїна, Вся радянська родина, І нікому не тісно, Коли згода та пісня. Пісня Олександра Білаша і Бориса Олійника «Поле, поле моє» пролунала тут вперше — як благословення першому Співочому полю нашої республіки. Потім звучали державні й народні хори, музика, гумор. Були традиційні хліб-сіль, слова вдячності за добру справу, започатковану у Тернополі. Учасники свята справедливо відзначали, що подібний комплекс могли спорудити лише великі ентузіасти, підтримані всім народом, керовані обласною партійною організацією. Сьогодні дехто не може збагнути, чому саме в Тернополі народилося Співоче поле. А відповідь тут досить проста. Надзбруччя, як і кожен регіон, має давні традиції розвитку самодіяльних скарбів народної творчості, глибоке літературно-мистецьке коріння. Тернопілля породило співачку світової величини Соломію Крушельницьку і невтомного збирача народного фольклору В. М. Гнатюка. Після золотого вересня 1939 року цей край у вільній багатонаціональній радянській сім'ї досяг значних здобутків у культурному будівництві. Нині в області діє 11 тисяч гуртків художньої самодіяльності, 135 народних колективів. Знаменно, що 10 хорів-ланок очолюють Герої
Соціалістичної Праці. За межами України знані місцеві народні майстри, яких тут 668. Усе це — плід великої турботи місцевих партійних, радянських органів про розвиток самодіяльних талантів. Тут багато ентузіастів розвою культури. І коли комуністи кинули клич спорудити Співоче поле, він дістав воістину всенародну підтримку. Тернопільці з честю реалізували проект архітекторів В. Старенькова, В. Мамотюка і конструктора Є. Свердлова, про що із задоволенням говорять спеціалісти. — Чудово,— сказав народний артист СРСР Дмитро Гнатюк,— що пісня вийшла з вузьких стін концертних залів на широкий простір першого в нашій республіці Співочого поля. Воно зблизило, поріднило професійних і самодіяльних артистів. Такого у нас раніше не було, щоб разом співали десятки тисяч людей. Я за те, щоб подібні концертні зали відкривалися у кожному обласному центрі. Адже тут, у Тернополі, на сцену вийшли дев'яносто відсотків молодих. Значить, пісенна естафета у надійних руках. І не лише вона. Пісня єднає, робить нас кращими, кличе до високої духовності. Гадаю, Тернопіль стане гарним прикладом для інших міст, зокрема Києва, що має значно більші можливості для створення свого Співочого поля. До речі, розмови про подібну київську сцену під відкритим небом почались не сьогодні. Думаю, нас підтримають. Ця споруда бачиться мені на Трухановому острові. Хто співатиме тут, обов'язково має стояти обличчям до величного київського правобережжя, щоб і прадавня його соборність, і нинішня чарівність виховували почуття високої відповідальності за той спів. Коли це буде? Очевидно, через пару років. Весною вісімдесят восьмого плануємо провести заключний тур республіканського пісенного конкурсу імені Леонтовича саме на такій сцені. Хай збудеться мрія. Спасибі тернопільцям за те, що вони стали першими. Вірю, у цьому місті гігантська сцена не пустуватиме. — З великим задоволенням я керував зведеним хором на Співочому полі,— каже художній керівник та головний диригент уславленої капели «Думка» Євген Савчук. — То були незабутні хвилини. Але не хотілося б жити тільки спогадами. Сподіваюсь, ця сцена постійно житиме цікавим творчим життям. Тут планують проводити фестивалі імені Соломії Крушельницької. Тож треба вже зараз подумати, у який спосіб вони відбуватимуться, як добитись того, щоб на Співоче поле виходили кращі з кращих. Фахівці мають рацію. Свято в Тернополі мусить стати поштовхом до розвою творчого життя в інших регіонах республіки. У нього повинні знайтися гідні послідовники. І, думаючи про них, люди, наближені до мистецтва, прискіпливо оцінювали грандіозну тернопільську фієсту. В тій оцінці крім захоплення чулися й критичні нотки. Скажімо, чи варто подібні свята розтягувати на три дні? Чи треба їх проводити у таких місцях, як було це біля Комсомольського озера? А д ж е того дня колективи фактично виступали для самих себе. Тисячі людей, які знайшли у своїх поштових скриньках запрошення на свято, так і не потрапили на нього. Не випадково чулося: — Для кого Ж вони там співають? Для телебачення? Отже, дала про себе знати стара хвороба — заорганізованість. Цього разу оголились огріхи і в роботі постановників свята на чолі з головним режисером відділу фестивалів і концертних програм Укрконцерту народним артистом УРСР Б. Г. Шарварком. Надто впадала у вічі їхня «кухня». Давайте пам'ятати про це в майбутньому. А сьогодні республіка щиро. дякує Тернополю за перше Республіканське свято народної творчості, за Співоче поле, за багатющі враження від незабутніх зустрічей на справді народних сценах.
21
Микола МАХ/НЧУК, кореспондент
«Соціалістичної
культури».
'JE'
«
Іван
НЕМИРОВИЧ
Я багато читав про нього в періодиці, кілька разів слухав гру створено? і керованої ним капели бандуристів, неодноразово розмовляв із ним... І ось ми знову стрілися. Сиділи у київському Піонерському парку. Вигулькнуло сонечко, і Олексій Федорович скинув плащ, поклав його на лаву поряд із бокатим портфелем. Вирвався він із Ялти на якихось два дні, справ тут доволі: встиг уже відвідати Музичне товариство УРСР, був у нотній бібліотеці столичної консерваторії, завітав до заслуженого артиста республіки професора Сергія Баштана, з яким знайомий із 1978 року, коли той очолював комісію Міністерства культури УРСР, що приїздила слухати капелу бандуристів імені Степана Руданського (як відомо, останні роки свого життя письменник працював у Ялті й там похований) і тоді ж присвоїла їй звання народної. Був С. В. Баштан у Ялті і в квітні 1980-го, коли на базі знову ж таки створеної О. Нирком дитячої капели бандуристів «Кримські проліски» проводився Республіканський семінар керівників дитячих кобзарських колективів. Але задовго до того як капела місцевого педагогічного училища стала народною, завоювала визнання на республіканських, всесоюзних та міжнародних конкурсах і була відзначена більш як сотнею дипломів, грамот, п'ятьма золотими медалями, а ї ї молодша посестра — «Кримські проліски»— також здобула звання народної, з'явився в місті чоловік трохи вищий середнього зросту, ледь зсутулений, з важкенним портфелем у руці.
У
КРИМ НА голос a
.
Я Ш М І
Приїхав Олексій Федорович 1964 року з Нікополя, що на Дніпропетровщині, де полишив організовану ним прекрасну капелу бандуристів «Нікопольчанка». Полишив не напризволяще — передав своєму талановитому учневі М. Д. Топчію, який і нині успішно керує нею. Крім портфеля, натоптаного нотами, привіз О. Нирко бандуру і почав працювати викладачем у педагогічному училищі. Перші спроби зацікавити дирекцію інструментом успіху не мали. «У Криму бандура ніколи не була популярною,— зауважили,— це не Полтавщина чи Вінниччина... Навряд вона у нас приживеться».
Забігаючи наперед, скажу, що в одній з кімнат педучилища О. Ф . Нирко та його вихованці створять згодом методичний кабінет кобзарського мистецтва, де буде зосереджена майже вся музична література, яка видавалася для бандури, зібрані й систематизовані матеріали з ї ї історії в Криму. Там можна дізнатися, що кобза звучала на півострові ще в X V I — X V I I століттях — на невільницьких ринках Кафи й Бахчисарая; що в Ялті 1908 року Леся Українка з Климентієм Квіткою записували на фонографі пісні та думи Гната Гончаренка; що в дореволюційну й пожовтневу пору були досить відомі кобзарі Карпо Лудильник із Сімферополя, Андрій Цемко і Володимир Шалений з Ялти; що після Великої Вітчизняної війни в цьому краї існувало близько десятка самодіяльних капел і ансамблів — у селищі Строганово-
22
му, Сімферополі, Керчі, Джанкої, Гвардійському... В колективі імені Степана Руданського грали й співали представники понад десяти національностей, і всім личили вишивані плахти та блузи, а їхні голоси точно й задушевно передавали мелодії українських пісень під акомпанемент бандури. Капела блискуче продемонструвала своє мистецтво на фольклорних фестивалях у Франції і привезла звідти пам'ятні золоті медалі. 1983 року дівчата виступили в Києві перед делегатами IX Міжнародного з'їзду славістів і тоді ж дали концерт у Музеї народної архітектури та побуту Української PCP. «Кримські проліски» (капела існує при міському Будинку культури) дали десятки концертів у піонерських таборах і, зокрема, в знаменитому «Артеку»; на ВДНГ УРСР і проспівали в Каневі на могилі Тараса Шевченка «Заповіт», а також представили вокально-музичне мистецтво України в Грузії та Угорщині... Загальновідомо, що незамінних людей немає. Хоча... Не буду наводити класичних прикладів з інших галузей, але оскільки йдеться про кобзарів-бандуристів, то досить, мабуть, назвати такі імена, як Гнат Хоткевич, Володимир Кабачок, Андрій Омельченко, Василь Герасименко, Сергій Баштан, Микола Гвоздь,— людей, котрі внесли і вносять неоціненний вклад у розвиток радянського кобзарства й пропаганду мистецтва бандури взагалі. Гадаю, що вони заслуговують на неофіційне, але виправдане життям право називатися неза-
КОБЗИ
^
мінними. Так само, як випускник Київської державної консерваторії Анатолій Грицай, який 25 років тому приїхав у Ровно, де не було жодного бандуриста, а нині завдяки йому в області налічуються десятки кобзарських колективів. До категорії незамінних, як на мене, належить і Олексій Федорович Нирко. Народився він на Дніпропетровщині. Кобзарів чув іще хлопчаком — ансамблі бандуристів до війни приїздили в їхнє село Нову Січ, тому інструмент полюбив змалечку. Але трапилось так, що вчитися музики почав'пізно — уже по війні: спершу в музичній школі для дорослих (по класу скрипки, бо бандури там не викладали), потім закінчив культосвітнє училище, де, знову ж таки, через відсутність викладача бандури оволодівав домрою. Відтак вступив до Львівської державної консерваторії, та невзабарі хвороба змусила облишити вуз. Лише з бандурою не розлучився. Опановував гру на ній самотужки. Консультувався — очно й заочно — у В. Герасименка, А. Бобиря, С. Баштана, А. Омельченка і працював, працював... Ще керуючи «Нікопольчанкою», підтримував тісні контакти з кобзарськими колективами Дніпропетровщини, Харківщини, Ровенщини. Зв'язки розширилися, коли очолив дві кримські капели. Найміцніші стосунки в ялтинців — із львів'янами. До них виїздили на концерти та по досвід, а до Ялти з візитом у відповідь завітала самодіяльна капела кобзарів «Заспів», керована Б. Жеплинським.
— Олексію Федоровичу, як усе-таки почалося в Ялті? — поцікавився. О. Нирко зітхнув: — Усяк було. Коли в педучилищі не повірили в можливість створення капели, організував ї ї при Будинку культури медпрацівників. Давали концерти. І люди ішли на них дедалі більше й більше... Крім скептиків, котрі не вірили в широкий розвій кобзарського мистецтва на кримській землі, з'явилися прихильники й щирі уболівальники. Один з них — тодішній завідуючий відділом пропаганди і агітації міськкому партії А. І. Бондар. Він активно підтримував починання О. Нирка. Тоді й стало педучилище основною базою кобзарів, а згодом бандуру було введено як обов'язковий предмет на музично-оркестровому відділі училища та в одній з дитячих музичних шкіл міста (тепер тут викладає дружина Олексія Федоровича Неоніла Нирко-Куц). На відміну од інших ансамблів і капел, які для повноти звучання використовують ще й баян, цимбали, сопілку тощо, О. Нирко орієнтується виключно на бандури, і вони повністю забезпечують гармонійне «оздоблення» супроводу. Співають на три або чотири голоси. Бандури без перемикачів тональностей, але, незважаючи на це, кобзарки вільно грають у трьох або й чотирьох ключових знаках, що підсилює контрастність і звукове розмаїття виконуваних творів. Мені пощастило слухати обидва колективи. Капела імені Степана Руданського запам'ятовується грамотністю виконання, різнобарвно-чітким музичним супроводом, гармонійним розподілом партій, свіжістю й тембровим багатством голосів. А ще — уміло й зі смаком підібраним репертуаром. Бандуристки можуть давати концерти повністю на два відділи. І не лише всією капелою, а використовуючи солістів у супроводі хору, окремо — як номери — дуети, тріо. В основу репертуару покладено українську народну пісню, твори композиторів з братніх республік. Звертаються й до хорової класики, що засвідчує високу підготовку колективу та естетичний смак художнього керівника. В доробку капели — хороспів Д. Бортнянського «Славу співаєм», знаменита «Місячна соната» Л. Бетховена (український текст Л. Забашти), «Лебідь» К. Сен-Санса (український текст П. Засенка), «Пливе човен» в обробці М. Лисенка, «їхав козак за Дунай» в обробці Г. Давидовського; складні за технічним виконанням інструментальні твори: «Пассакалія соль-мінор» Г. Генделя, «Музичний момент» Ф . Шуберта, «Запорозький марш». Більшість учасників капели варті того, щоб назвати їхні імена, та обмеженість місця змушує сказати хіба про найдосвідченіших — солісток Інну Січку, Віру Ткаченко, Ольгу Нечипорук, Олену Продан, Жанну Кондрацьку, Маргариту Равлик...
учениць-сестер Олени і Тетяни Жадан, Світлани Шевченко, Олени Гоптар... ...Десь за Піонерський парк котилося на захід сонце. Олексій Федорович взявся за ручку портфеля. В той момент він видався мені старшим за свої шістдесят — якимось ніби втомленим, стурбованим десятками проблем: і пошуками нового репертуару, і поповненням обох капел кадрами, і своєю хворобою, і суто житейськими клопотами: скажімо, квартирними, бо мешкає з сім'єю в тісному і не досить благоустроєному приміщенні (тож подумалось: чи не заслуговує такий чоловік, аби йому поліпшили житлові умови?..). Та раптом тії думки перервали «гусячі лапки». Побачив їх на усміхненому обличчі Олексія Федоровича, оптиміста й життєлюба за натурою, уздрів, як гордо розправились його зсутулені плечі. Він позирнув на годинник. — О, треба ще заскочити в педагогічний інститут імені Горького. Там вчаться мої вихованки Олена Дідківська й Нонна Борис, які беруть участь в інститутській самодіяльності... І він пішов. Упевнено, як людина, котра знає, що і як їй робити. Скільки сердець спалахнуло, скільки доль висвітлилось за понад два десятиліття роботи Олексія Федоровича в Криму... Протягом цього часу він залучив до мистецтва бандури й пісні близько 600 юних аматорів. Певна річ, не всі стали музикантами-професіоналами, але в душах більшості назавжди лишилося те прекрасне й одухотворене, що дав ї м О. Ф . Нирко. А чимало його учениць успішно продовжують вчителеву справу. Під Сімферополем у Будинку культури птахоферми «Південна» керує ансамблем бандуристів Ірина Сьомка, в середній школі міста Алушти — Маргарита Терентьєва, на Кубані, в станиці Новомінській, організувала ансамбль кобзарів Людмила Мудра-Зуб, на Камчатці в селі Поряках працює в дитячому садочку Олена Бесалаєва-Бикова, й під акомпанемент ї ї кобзи малюки співають українських і російських пісень; в одеському педучилищі керує ансамблем бандуристів Катерина Петруєва, Віктор Кириленко веде клас бандури в селищі Токівському Апостолівського району на Дніпропетровщині, Остап Кіндратчук, моряк швидкохідного судна «Комета», не розлучається з кобзою ні на суходолі, ні в морі: співає і для команди, й для закордонних туристів народні пісні та старовинні й сучасні думи...
Складна й цікава програма «Кримських пролісків», ї ї керівник спрямував до дітей: «Два півники» (обробка Г. Коломійця), «Журавель» (обробка К. Стеценка), «Женчичок-бренчичок» (обробка М. Леонтовича) та інші, не кажучи вже про сучасні радянські пісні, перлини українського мелосу, твори на вірші Т. Шевченка, що посідають почесне місце в репертуарі цього унікального колективу, якому підвладні й такі інструментальні твори, як, скажімо, уривок з Симфонії соль-мінор В. Моцарта, вальс «Зозуля» И. Штрауса.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Ми опублікували останній матеріал, який запропонував щомісячнику відомий письменник, журналіст, бандурист, давній автор нашого журналу Іван Олексійович Немирович. Він побував у редакції за кілька днів до того, як йому вже не могла допомогти жодна операція. І дуже просив, аби «Соціалістична культура» сказала добре слово про ще одного з подвижників нашої культури — О. Ф. Нирка. Ми певні, що серед подвижників розвою культури народної житиме у вдячній пам'яті шанувальників його різнобічних обдарувань й Іван Олексійович НЕМИРОВИЧ.
І тут також серед майже шістдесяти виконавців є чимало яскравих особистостей, та обмежимося кількома іменами:
23
З усіма ними — названими й не названими — Олексій Федорович листується, допомагає нотним матеріалом, дає поради... Він уже зник у кінці алеї, а я все ще дивився в той бік і подумки вклонявся йому, ентузіастові, подвижникові — справді незамінній людині...
Рівняння — на
подвиг!
Стертими старовинними сходами підніміться на гору Мітрідат і подивіться на Керч. Це місто схоже на птаха, що розпростер крила уздовж берегів затоки. А на тих крилах — заводи, квартали новобудов, величні силуети кораблів. Сьогодення Керчі наповнюють ритми творення і радість буття. У грандіозне полотно сучасності органічно вплетено нитки історії, нитки пам'яті.
У МІСТІ, ЩО
П
ам'ять не абстрактна, вона завжди конкретна. Згадуючи минулу війну, я насамперед уявляю собі батькафронтовика. Думаючи про корабелів, котрі не повернулися з війни і на чию честь поставлено величний пам'ятник, про їх нащадків, які дають путівку в життя сучасним танкерам, знаю: і пам'ятник, і кораблі зроблено з металу однієї проби. Найвищої, фронтової. Поблизу Керчі земля і море подосі таять у собі чимало невідомого. Неподалік заводу «Залив» с солоне Тобечикське озеро, куди під час війни впав літак. Ропа «законсервувала» штурмовик. Крім хлопців з місцевого героїко-патріотичного клубу «Шукач», в експедиції по підняттю літака взяли участь ентузіасти з інших міст. Слюсар Володимир Фомичов, майстер Євген Князев, механік Юрій Подушко, токар Михайло Галицький та інші працювали у тяжких умовах. Під ф ю з е л я ж е м промивали тунелі, заводили понтони. Але літак, що пролежав у озері кілька десятиліть, підняти не вдалось. Тоді пошуковці демонтували кулемет, розшукали в кабіні ракетницю, сподіваючись за їхніми номерами встановити імена членів екіпажу. Заводчанам допомагали учні Керченського СПТУ-11, базового училища «Заливу», де діє героїко-патріотичний клуб «Ельтіген». В училищі створено музейний комплекс, який оповідає про героїв відомого десанту на піщану косу поблизу селища Ельтігена. «Вогненною землею» називають цей збагрений кров'ю визволителів плацдарм. Учням дуже хотілося дізнатись про екіпаж «тобечикського» ИЛа-2, адже деякий час тільки штурмовики постачали десантників продуктами, боєприпасами, зброєю, медикаментами. Літати доводилось під безперервним обстрілом і на малій висоті, щоб парашути не знесло в море або до ворога. Багато безстрашних пілотів не повернулися на аеродром... жаль,
ні
ракетниця,
СХОЖЕ
НА ПТАХА
Метал фронтової проби
На
?
ні
кулемет
з літака не стали надійним «слідом». Поки що цю сторінку війни не прочитано. Можливо, комусь із наших читачів — учасників тих вікопомних подій щось відомо. Відгукніться, допоможіть слідопитам. Хлопці продовжують пошук героїв Ельтігена. Ще в травні позаминулого року в районі колишнього доту вони знайшли останки десантника і медаль «За бойові заслуги». Номер нагороди дав змогу встановити, що загиблий — розвідник 318-ї Новоросійської стрілецької дивізії Потєхін Андрій Леонідович. Мабуть, він загинув тут у перші ж дні, коли штурмували висоти, і його, вже мертвого, засипало землею. Пошук рідних і близьких героя триває. За дванадцять років існування клубу учні розшукали майже чотириста учасників ельтігенського десанту. СПТУ-11 готує робітниче поповнення для «Заливу». Його вихованці, активісти «Ельтігена», не тільки з підручників знають про тяжкі випробування, що випали на долю радянського народу в роки війни. А це означає: кожен з них має в житті чіткий орієнтир. Молоді керчани не підведуть на робочому місці чи бойовому посту.
Шикуйтесь ДО
ПОХОДУ
К
олишній тральщик «Горизонт» — флагман флотилії клубу юних моряків «Фрегат», свого роду плавучий навчальний клас. Червонопрапорний Чорноморський флот подарував його керченській молоді. В реконструкції судна допомогли і військові, і об'єднання «Керчрибпром», і судноремонтний завод, і завод «Залив». Не менше труднощів було і в створенні сухопутної бази клубу. Його директор, колишній командир військового корабля Сергій Іванович Руденко, запропонував першу зустріч майбутніх курсантів «Фрегата» провести в Комсомольському парку. Близько шестисот хлопців прийшли на організаційні збори. Згодом частина з них, як то кажуть, «відсіялась», але близько 450 залишились. Петро Овксентійович Прокопенко — ке-
24
рівник гуртка «Юний моряк». Заняття тільки закінчились, з дошки не встигли стерти «морські» написи. Шість екіпажів, майже 140 підлітків відвідують гурток. Тут навчають азів морської справи, знайомлять з флотом, його традиціями. У програмі — вивчення конструкцій корабля і шлюпки, елементи навігації, прапоровий семафор, морські вузли: бесідочний, бочковий, штик, прямий — усього тридцять. У книгах описується майже 150 їх видів, та що поробиш: парусний флот відійшов, і більшість вузлів втратила своє значення. Слухачі Петра Овксентійовича — наймолодші у «Фрегаті». Як же поєднати серйозність справи з їх гамірливою непосидючістю? Просто-на-просто Прокопенко не читає лекцій, а будує заняття у формі гри. Пропонує, наприклад, хлопцеві написати прапорцями слово «штурман». І рахує до десяти. Не вклався в термін — нокаут. Пройдуть початківці курс навчання у Петра Овксентійовича — будь ласка, вибирайте спеціалізацію: оволодівайте фахом судноводія, судномеханіка або радиста. А незабаром загойдаються на легкій хвилі Керченської протоки катери на підводних крилах, шлюпки. Ось тоді на практиці кожен курсант покаже, чого і як він навчився у «Фрегаті».
Стартують у небо
І
дея колишнього офіцера-авіатора Миколи Івановича Преснухіна спершу мала назву: «Школа авіації і космонавтики». Але в суперечках з «активом», теж офіцерами запасу Григорієм Васильовичем Соворовським та Григорієм Микитовичем Лисенком ї ї дещо змінили: «Військово-патріотична авіаційна юнацька школа». Перший варіант звучав рекламно, другий точніше формулює завдання: виховувати молодь патріотами, готувати до служби у Збройних Силах СРСР. А космонавтика, якщо дуже захотіти, теж реальна перспектива, адже в екіпажах космічних кораблів, як правило, вихованці авіації. В основі занять — програма військового авіаційного училища: статути, стройова та вогнева підготовка, зв'язок, вивчення техніки. Красива форма пілотів, ^ що стала традиційною для курсантів, робить їх дорослішими, серйознішими. — Я навіть здивувався, коли одного разу зазирнув до класу, де вивчали зв'язок,— розповідає Григорій Микитович. — Викладач, екзаменуючи курсантів, телеграфним ключем швидко вистукав якусь фразу. У відповідь — ліс рук: азбуку Морзе чудово знають! Це, так би мовити, ази першого курсу. Другий цілком присвячено підготовці до подальшого навчання і праці. Минулого року вісім випускників школи вступили до Харківського авіаінституту: з дванадцяти учнів середньої школи № 4, які були курсантами юнацької авіаційної, десятеро «з першого заходу» стали студентами. — Думаю, прийде час, і хто-небудь із них обов'язково замінить нас,— усміхається Сергій Бундуков, який опікає юних авіаторів з перших днів. Любов до Батьківщини завжди конкретна, в ї ї основі — рідне місто, небо, море. І якщо в небо стартують з землі, то у велике, самостійне життя — з дитинства.
Г.
ПЕТРЕНКО.
В Очаківському районі на Миколаївщині два села мають однакову назву — Покровка. Йтиметься про ту, що на узбережжі Ягорлицької затоки, яка омивас південну смужку України — Кінбурнську косу. Понад три століття тому кілька родин з Чернігівщини, рятуючись од поміщицького визиску, примандрували в цей, за їх же визначенням, крайсвітній куточок землі. Згодом тут знайшли пристанок і козацькі родини... Кінбурнська коса, яка нагадус шаблю, вкрита пісками. Новосели споруджували свої обійстя побіля озерець. Відомий український поет і мандрівник О. Афанасьсв-Чужбинський, відвідавши в минулому столітті Покровку, писав: «Село... таке, що в хурделицю не потрапиш з хати до хати». Й дотепер автобус, об'їжджаючи його, витрачас майже годину. Завдяки кліматичним і географічним умовам тут були відносно стійкими етнічні взасмовпливи. Привезені й відповідно утрадиційнені будівельні конструкції, виробничі знаряддя, хатнє начиння й досьогодні уфіксовують реліктові форми, які с невичерпним джерелом для етнографів та фольклористів. Не випадково в Музеї народної архітектури та побуту Української PCP, де зводиться зона Півдня України, саме з цього осередку буде найповніше представлено давне житло, знаряддя праці, промислування чумаків, одяг рибалок. Тут збереглися цікаві звичаєві форми, і одним із носіїв їх є найстаріший житель Покровки Лука Іванович Книга.
СКАЖИ, ХТО ТВІЙ ПРЕДОК Денна напруга поволі розм'якла. Повернулася череда, і Ганна Теофілівна, зліворучивши дійницю, зникла в присутінках, що обступали стайню. На обійсті, густо зарослому шапкастими акаціями, ми лишилися удвох. Лука Іванович присів на лавчину. Міцні не по літах зап'ястя бронзовіли од гарячого південного засмагу. — Як там поживає твій батько? Доки я збирався з думками, мій співрозмовник встиг докинути ще одне запитання: — А скажи мені, кого ти пам'ятаєш із своїх предків? Уже котре літо навідую Луку Івановича, щоб записати від старожила легенди, приказки, пісні, риболовецьку термінологію, але завжди подивовуюся його чіпкій пам'яті, де зафіксувались у найважливіших деталях традиційні елементи людського співжиття. Не випадково мене одразу, тільки-но приїхав у Покровку, направили до діда Луки: він, мовляв,— тутешня ходяча енциклопедія. Вести розмову з дідом і приємно, і боязко: так і чекай несподіваного запитання, на яке не завжди успроможешся відповісти. Ось і зараз — спробуй назвати своїх предків; ну, скажімо, діда ще знаю по йменню, можна пригадати прадіда, а вже далі пам'ять губиться... — Ну й молодь пішла теперечки. — Дід Лука моршкує лоба — перша ознака невдоволення. — Може назвати найвіддаленіше плем'я, що вигибає у лещатах цивілізації, знає, коли популярний футболіст гол забив, а от найближчого предка... А це ж історія наша. Я вже дев'ятий десяток у роздріб пустив, та свіжиться в моїй пам'яті, що я син Івана, внук Потапа,
СПАДЩИНА РОДОВОДУ правнук Федора, праправнук Грицька, якого усиновив Опанас — один з перших Книг... За цим, здавалося б, простим поіменним переліком — історія, літопис родоводу. Він започаткувався вихідцями з колишньої Чернігівської губернії. Щ е в ті далекі часи, коли військо під керівництвом Суворова звільняло Очаків та Кінбурнське укріплення від турків, у його лавах був Опанас Книга. Відслуживши двадцять п'ять років, повернувся до рідних країв. Дружини вже не застав, тільки малолітнього Юхимчика. Довелося створювати нову сім'ю. Одружившись на вдові Дяченковій, усиновив Грицька. Згодом з кількома оносельцями через непрохідні заплави й безкраї піски вимандрував на безлюдну Кінбурнську косу. Стомлені й виснажені далекою дорогою чернігівчани нарешті дісталися побережжя Ягорлицької затоки і заклали село Покровку. Поступово з тимчасових курних осель переселялися в хижі з розгалуженим плануванням. Упрактикувався й новий будівельний стиль — так званий турлучний: глину, перемішуючи з подрібненим очеретом, ущільнювали в «лісах» і в такий спосіб виводили стіни. Крили очеретом, з нього ж плели огорожі. Географічні умови диктували й безсистемну структуру розселення. Вулиць не було. Облюбовували обійстя там, де найбільші вигоди. Невеликі оазні цятки чорнозему заліснювали акацієвою і вільховою загороддю живоплоту, викопували поруч криниці. Поступово Покровка більшала. Чоловіки на лиманах і затоках рибалили, заготовляли сіль. Жінки переробляли продукти, вели господарство. Невдовзі підріс Юхим, одружився. Після Юхима рід Книг продовжив син Герасим — невсипущий, спраглий до знань. Перебуваючи в Північному морі, де борознив безкраї простори на трищогловім бризі «Кефалония», набрався грамоти, а як повернувся до рідних місць, то неабияк подивував односельців: найбільшим і найціннішим багажем були привезені ним книги. Серед них — і «Кобзар» Т. Г. Шевченка. У Герасима були дві доньки і восьмеро синів. Мартин «відлучився» на тверді згурівські землі, що за тридцять кілометрів од Покровки, й започаткував там згурівський рід Книг. Іван, батько Луки, обрав нелегку професію рибалки. На
25
змайстрованому власними руками «дубку» плавав з Одеси до Херсона, рибалив між Скадовськом і Харламами. 1914 року мобілізований. Був контужений. Коли народ скинув царя, пішки придибав до Покровки... Слухаєш Луку Івановича — і втішаєшся: не Івани ми, що рідні своєї не пам'ятають. Ось Книги — часточка нашої вітчизняної історії. Вони — учасники багатьох воєн: російсько-турецької, російсько-японської, першої світової, Великої Вітчизняної. Одвічні хлібороби й рибалки, Книги в тяжкі години захищали свою землю і нерідко віддавали за неї життя. Військовий моряк Мануїл Книга загинув у бою під Севастополем, відбиваючи атаки німецького крейсера «Гебер». Юхим віддав життя на Перекопі. Син Луки Івановича — Василь поліг смертю хоробрих на Курській дузі, а найменший, Сергій, теж пішов добровольцем, на Віслі був тяжко поранений. Небіж Михайло штурмував Берлін... Спогади, спогади. Мимоволі напрошується висновок: знати свій рід — значить знати історію країни. І не з літератури, кінострічок, а з вуст конкретної людини, яка, власне, сама є живою сторінкою нашого повсякдення, оберігачем Пам'яті. Таким постає перед нами Лука Іванович, котрий міцно пов'язує минуле з майбутнім. Важко не погодитися з херсонським професором М. Давидовим, який, відвідавши свого часу Луку Івановича, був здивований цією неординарною людиною. Він пише: «На жаль, ми стали забудькуватими стосовно наших предків. А тим часом простий рибалка вивчив свій родовід, і яким захоплюючим він виявився, і скільки цікавого може взяти з нього і вчений-історик, і школяр, що міркує «робити життя з кого»... Уже потягло за північ, а я все слухав і слухав неквапну, але складну дідову оповідку. Окремим подіям Лука Іванович надавав особливого значення: правдоподібно відтворював кульмінаційні моменти, пересипав спогади численними прислів'ями та приказками — наче ото перед нами оживали герої гостросюжетного роману. Я подумав: ось що означає знати свій родовід. Недарма Максим Рильський твердив: той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього.
ЯБЛУКО ВІД ЯБЛУНІ... Була неділя, і Лука Іванович, зодягшись у святкове, підійшов до воріт. Мимо проходили односельці; до всіх він мав якусь справу—призупиняв, розпитував про здоров'я, а коли траплявся незнайомець, то цікавився, звідки він, як з урожаєм, що нового діється в світі, запрошував до світлиці, частував далекого путівника... — Здравія желаєм, Кіндратовичу! — Старий зняв капелюх і навпростець вичимчикував до стежки. Розмова з молодим чоловіком затяглася. Лишень угамувавшись спогадами, він неквапом вернувся до оселі, присів у затінок виноградної лози. — Тільки глянув й одразу впізнав у ньому батька. Точнісінько так твердо ходив Кіндрат Іванович. Славний був чоловік — чесний, принциповий. І син у батька пішов — вивчився, захистив кандидатську, шанують його в Києві. Книжки пише.
в одній і про мене гарним словом обмовився... Лука Іванович пригадує, як у ті, вже віддалені тепер часи з Кіндратом Глушком організовували колективне господарство. Вони одними з перших виявили бажання усуспільнити власне риболовецьке причандалля. Так було покладено початок місцевому риболовецькому колгоспові «Ларич». Не один десяток літ рибалили два побратими в Чорному морі. Не раз доводилося вилузуватись із пазурів смерті — море завжди таїло у собі небезпеку, і тільки справжня чоловіча дружба виручала їх. Якось, коли вертались додому з багатим уловом, рибалок наздогнав шторм. Велетенські хвилі кидали баркасик немов скіпку. Рятуючи суденце, Лука Іванович не втримався от водяного натиску й опинився за бортом. І тут же, прив'язавшись канатом, кинувся у клекотливе шумовиння Кіндрат Іванович... Не злічити, скільки разів приходили на поміч один одному рибалки, ділили між собою останній кусень хліба. — Мудро в народі мовлено: який корінь, такий і одросток, які самі, такі й сини,— підсумував дід Лука. — Олександр перебрав од батька всі його найкращі риси; дивлюсь на сина — й радіє душа. Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні далеко не впаде, тільки якщо той плід лежатиме наодинці, без пригляду мудрого садівника,— виросте з нього не яблуня, а звичайнісінька кислиця. Мораль тут проста: людина, як і дерево, потребує догляду. Дітей, як і сад, треба виховувати. Старий рибалка вміє і любить — посільському мудро — вдаватися до народної філософії. У ній відбиті вся система моралі, глибина довголітнього досвіду, неперевершеність людської етнопедагогіки. Можна тільки пошкодувати, що дехто почасти нехтує кращі зразки традиційної моралі, які вельми прислужилися б у виховному процесі. Ще з дитячих літ пам'ятаю, як мати бережно піднімала необачно впущений кусень хліба, видмухувала його і, поцілувавши, клала на стіл; як батько збирав у долоню крихти, приповідуючи: не ми хліб носимо, а хліб нас. Здавна в народі існували свої виховні канони стосовно довколишньої природи. Коли писаних законів не було, вони оформлялись у певну систему, яка переходила від покоління до покоління, утрадиційнювалася, ставала непорушним звичаєм. Скажімо, видереш ластівку — зробишся рябим, зруйнуєш гніздо лелеки згорить хата, затопчеш бджолу — затягне залізний дід тощо. Кому з дітлахів хотілося накликати на себе таке лихо? Звичайно, не всі засоби рівноцінні і мають сліпо копіюватись, але окремі, найдоцільніші з них варто було б використовувати. Вечір уже відстигав, і дружина Луки Івановича, впоравшись із роботою, присіла поруч. Тема нашої розмови і ї ї зацікавила: — Дивлюсь, як сучасні діти легковажать зі своїми батьками, і підкрадається сумнів: щось десь втрачено, розірвався якийсь зв'язок давнього звичаю поваги. Зростала я в багатодітній сім'ї, важко жилося нам, але образ батька-матері був святим. В наш час стало звичним називати батьків на «ти». Коли намагаєшся довести, що споконвіку традиційне українське звертання дітей до старших було на «ви», дехто в позі ментора саркастично гримасить: близьку людину, мовляв, ніколи так не називали, це зофіційнює родинні стосунки. Але ж згадаймо: запрошуючи на весілля,
ру. А тим часом дитина залишається молода навіть позаочі казала: «Просили дитиною, і так само, як терпляче вчимо ї ї батько, просили мати, і я вас прошу...» ходити, маємо привчати до елементів Одначе люди, які були на «ви», у запалі суперечок і лайок механічно переходили громадської поведінки. Жодними, навіть на «ти», підкреслюючи тим самим своє найсучаснішими, методами не прискориш, зневажливе ставлення одне до одного. не обійдеш цього процесу. Неприродне ущільнення «виховної програми» або ї ї Декому почасти вважається дрібницею .цілковите ігнорування неодмінно ускладназивати батька-матір на «ти», викинути на нить проблему. смітник кусень хліба, знехтувати зауваженЗдається, дрібничка: чи в багатьох ням старших, не поступитися літній людині сучасних родинах знайдеш на стіні батьмісцем у міському транспорті. Але з таких ківські фотокартки? Взамін — «модні» спі«дрібниць», які, згідно з народною моваки, футболісти, колекції сірникових етираллю, вже є «сверблячим прищем» на кеток і цигаркових коробокі Старі фотоздоровому тілі, власне, й утворюється картки близьких людей припадають — це «комплекс неповноцінності», й винити у кращому разі — пилюкою в безладно в цьому годилося б не школу, не суснапханих альбомах або поштівках. Гірше пільство, а насамперед батьків. того, стало дурною звичкою вважати З цього приводу згадую недавню істо- вивішені на чільному місці портрет батька рію. Реконструюючи Червону площу на або неньки ознакою старомодності, несмаПодолі до 1500-літнього ювілею Києва, ку. Еталоном комфортності, обличчя суархітектори відновили давню споруду — часної оселі стало натомість для декого фонтан Самсона. Одного вихідного і мені колекціонування кришталю, невжитковавипала нагода побувати біля цієї пам'ятки. ного посуду, дорогих меблів. Що заСеред гомінкої юрби дітлахів і батьків пам'ятає і як виховається в такому мікросепобачив невтішне видовище: чимало при- редовищі дитина, зрозуміти неважко. сутніх намагалися зафотографувати своє Чи дрібниці це? Ні. Як не дрібниця чадо на фоні Самсона. Молода, з ока і колекціонування книг, які ніколи не цілком пристойна мама наказувала синкочитаються. Умеблювання ними кімнат меві: «Вище, вище вилізайї», і хлопчик, ханічно породжує збайдужіння дітей до підкоряючись наказові, дерся на крихку «джерела знань». Не втримаюся, щоб не споруду. Я зауважив жінці, що коли кожен згадати випадок, який просто-таки пригодесятий киянин спробує у такий спосіб ломшив. Недавно в одній з букіністичних увічнитись, то невдовзі Самсон знову крамниць надибав на стоси книг з дарчими потребуватиме реставрації. Від люті молонаписами. їхні автори зі словами щирості дичка ураз розпашіла: «Чому ви бачите й поваги зверталися до відомого вченоготільки моє дитя, воно що, гірше од інетнографа, котрий кілька років тому пішов ших?» з життя. Ще не встигли осісти спогади про Отже, дитина отримала незугарний передчасну смерть у багатьох колег, як «батьківський наказ». За таких умов скіль- батькові книги почали заважати порідні — ки б школа, громадськість «читали нота- пожадливі на копійчаний дріб'язок домоцій» з етикету, вони не матимуть бажа- чадці вивезли гамузом бібліотеку в перених результатів. Найосновніші, найперші купку. Чи може бути зухваліша (не біймося форми поведінки повинні засвоюватись цього присуду) наруга над пам'яттю батьудома. ка, над тими, хто виявляв йому свої щирість Які форми вони повинні мати — про це і повагу? Невже не знайшлося куточка написано немало. Одначе один з найістот- в багатокімнатному помешканні для батьніших прорахунків сучасної родинної педа- кових реліквій, які переходили б у спадок гогіки полягає, як мені здасться, в тому, що онукам-правнукам? Ні, тут животіли інші мотиви, інша мораль — чужа і далека нам, ми на якомусь етапі знехтували окремі традиційні елементи, свідомо чи несвідо- нашому народові. ї ї облудне пагіння мо відмовилися од віками встановленого одщепенюється там, де засихає здорове і випробуваного досвіду і за це змушені коріння моралі. Любов до хліба, як і до розплачуватися вульгарними автографами, пісні, своєї історії, батьків, сама собою не вишкрябаними на стінах історичних прийде, ї ї треба навчити з дитинства, як пам'яток, зневажливим ставленням до вчать ходити немовля. Це священний найсвятішого — хліба, коли дітлахи спокій- обов'язок батьків. нісінько футболять буханець, панібратсь— Яблуко від яблуні далеко не одкоким «ти» зі старшими й батьками... титься,— повторює дід Лука, і це означає, що вже пора спочивати. — Але з того Аналізуючи ті чи ті «проблеми дитячої яблука доброго дерева не виросте, якщо етнопедагогіки», ще раз подумки звертавмолодого пагона вчасно не прищепити, не ся до почутого, баченого. Попервах дещо подбати про нього. То буде кислиця, од здавалось мені трохи незвичним. Та скільякої судоми зводитиме. Так було, є і, ки не воскрешав у пам'яті «прадідівські очевидно, триватиме... методи», щоразу вони поставали у якійсь Я довго не міг заснути після розмови зі новій формі, щось у них вбачалось таке, старим рибалкою. У невеликій кімнатці чого відразу й не осягнеш. в одсвітах місяця, що скіпався крізь шиби Не хочу нав'язувати своєї думки, бути з високого таврійського неба, дивились із категоричним, але переконаний: у давніх портретів незнані досі люди. В їх німому звичаях є принаймні кілька аспектів виховспоглядінні оживала історія роду. Велична ної моралі — любов до ближньої людини, і погордна, про яку ще О. Пушкін писав: повага до старшого, відповідні навики «Пишатися славою своїх ггредків не тільки охайності, елемент обов'язку — словом, ті можна, але й необхідно; неповага до неї фактори, які мають бути засвоєні з диє соромлива легкодухість». Тож подуматинства. Може деякі приклади і не є взірлось: знати свою родовідну, звичайно, цем для наслідування, але з подібного мова іде не лише про конкретну особу, формувалися народна мораль, норми позапам'ятати материну пісню, навчити дитиведінки, що закріплювалися не голим ну шанувати хліб — і є наше земне резюмуванням, а практичною потребою. покликання, яке, зрештою, визначає моЗ таких кілець і утворювався довгий ральний обов'язок громадянина, духовну ланцюг народної етнопедагогіки. спадщину роду людського. Нині ми нерідко намагаємося спілкуватися з дітьми, виховувати ї х , як дорослих, штучно створюємо неприродну атмосфеВасиль СКУРАТІВСЬКИЙ.
26
Г
ТАТО, М А М А І Я МЕЛОДІЇ НАТХНЕННІ На святі фольклорного мистецтва Київщини, проведеному в Музеї народної архітектури та побуту УРСР, особливу увагу глядачів привернув хор-ланка клубу села Личанки, якою керує ланкова радгоспу «Шпитьківський», депутат сільської Ради народних депутатів, переможець соціалістичного змагання Марія Дмитрівна Сирош. У репертуарі колективу — українські народні пісні «Синова мати», «Ой, війна, війна», «Калина», «Ще сонце не заходило», «Якби мені чоловіка». Аматори виконують також пісні братніх республік, патріотичні твори радянських композиторів. Разом із завідуючим місцевим клубом І. Захарченком та завідуючою бібліотекою 3. Дегтяренко самодіяльні артисти записують народні перлини, удосконалюють виконавську майстерність. До участі в Республіканському телетурнірі «Сонячні кларнети» підготовлено нову програму. старший
А. КАПУСТИНСЬКИЙ, Київського обласного науково-методичного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи.
методист
ФРАЗИ Одні носяться з писаними торбами, інші — зі своїми модерновими іменами. Для декого друга молодість — це перша, котра вилізла боком. Залишив у житті такий слід, що жоден собака не може його взяти. Одні живуть чужим умом за свій рахунок, інші — своїм... за чужий. Так заглядав у душу, що вивертав її навиворіт. Того, що легко дістається, не так легко позбутися. Внутрішній голос мав підголоски. Вважав, що совісті більше у того, хто її менше витрачає. Дехто, допомагаючи іншим скинути зайву вагу, зносить їм голови з плечей. Не просиджує стільців той, хто любить за себе постояти. Йосип ТЕПЛИЦЬКИЙ. м. Могилів-Подільський Вінницької області.
Скільки людей, стільки й захоплень. Однодумці збираються в клубах, об'єднаннях, гуртках. У них особливі симпатії одне до одного, повага, тонке розуміння того, що творить товариш. Цю істину може одностайно підтвердити сім'я А. О. Будка — токаря радгоспу «Маяк» Чугуївського району Харківської області. Він сам, дружина Валентина Вікторівна, донька Оксана сповна віддають вільний час сімейному захопленню — художній самодіяльності. Вони традиційні учасники концертів, які проходять на сцені радгоспного Будинку культури. Своїм- прикладом аматори переконливо доводять, що сімейне захоплення здружує родину. Фото П.
27
ПРИХОДЬКА.
ТЕЛЕБАЧЕННЯ У
КЛУБІ
Згадаймо той час, коли телебачення входило в наше життя. Воно дивувало, цікавило, вабило до себе. Популярність голубого екрана зростала так швидко, що навіть досвідчені культурно-освітні працівники вбачали в ньому дуже сильного конкурента, не бачили шляхів співдружності з ним. А скільки було нарікань, мовляв, телебачення заважає клубу, відволікає аудиторію. Дехто виправдував цим свою бездіяльність. Справді, наприкінці 60-х років важко було знайти хоч якісь приклади реально? співдружності культосвітніх закладів і телебачення. Минуло кілька років, і ситуація почала змінюватись. У 1976 році в № 10 журналу «Соціалістична культура» з'явилася публікація «Клуб і телебачення: контакти і взаємодія», в якій автор, спираючись на повчальний досвід кращих культурно-освітніх закладів Донбасу, висловив кілька методичних рекомендацій щодо ефективного використання телебачення у клубах. Здавалось, можна було б усюди активно розпочати перебудову роботи клубних закладів. Однак телевізійні зали в них відкривались надто повільно. Нині телебачення активно використовується на культосвітній ниві. Правда, телезали є далеко не всюди, але попереду хороші перспективи. Річ у тому, що виробничо-технічне об'єднання «Электроника» підготувало до випуску новий побутовий касетний відеомагнітофон «Электроника ВМ-12». Доцільно ознайомити працівників галузі з основними характеристиками цього апарата. Його розміри — 4 0 X 3 7 X 1 4 сантиметрів, вага — 10 кілограмів, ціна — 1240 карбованців. Зовні він схожий на звичайний касетний магнітофон. На передній панелі — циферблат електронного годинника, лічильник, що показує кількість прокрученої стрічки, кнопки для управління. Є тут і мікрокомп'ютер. Кольорове зображення та звук записуються на компактну, розміром з невеличку книжечку, касету і з високою якістю відтворюються через звичайний телевізор. За бажанням відеомагнітофон навіть у вашу відсутність може зафіксувати потрібні телевізійні передачі. Команду йому подасть мікрокомп'ютер, одержавши від вас конкретне завдання. Можна зупиняти кадр при відтворенні запису, уповільнювати його рух, до п'яти разів збільшувати швидкість демонстрації. Портативна камера, що продається окремо, дає змогу кіноаматорам знімати фільми й одразу ж, без проявлення, переглядати їх. Перші партії такої апаратури вже виготовлені у Воронежі. Продаж «Электроники ВМ-12» здійснюється через фірмові магазини, і попит на неї задовольнятиметься із збільшенням випуску.
Новинка вже полюбилась в багатьох клубах, школах, кают-компаніях суден, червоних кутках гуртожитків, у сім'ях. Слід підкреслити: суть проблеми — не стільки в техніці, скільки у формуванні репертуару. При Всесоюзному об'єднанні «Союзкинофонд» Держкіно СРСР створено спеціальний відділ репертуарного планування. Його завдання — підбір програм-записів на відеокасети, їх тиражування й організація прокату. Всесоюзне об'єднання «Союззкспортфильм» домовилося про запис на відеокасети картин братніх соціалістичних країн. Почалася закупівля кращих стрічок, випущених на Заході, зокрема придбано для перенесення на відеоплівку вісім французьких фільмів. Які твори вже записано? Назву лише кілька: «Броненосец «Потемкин» С. ЕйзенштАИга, «Земля» О . Довженка, «Калина че(їгона» В. Шукшина, «В бій ідуть тільки ^старики» Я. Викова, телесеріал «Ад'ютант його превосходительства» Е. Ташкова, «Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна та інші. Є творчі портрети В. Висоцького, Р. Паулса, Л. Гурченко, А. Пугачової, О . Образцовой.. До «касетного репертуару» увійдуть окремі передачі телевізійного «Клубу мандрівників» та циклу «У світі тварин». Для тих, хто поєднує відпочинок з фізичною працею, заплановано спеціальний випуск «Наш сад». Будуть також записані уроки іноземних мов тощо. Загалом програми розраховані на виховання високої духовності, притаманної радянському способу життя, патріотизму, гордості за Вітчизну, знайомитимуть з культурними надбаннями суспільства, прогресивним мистецтвом за рубежем, допоможуть людям підвищувати культурний і освітній рівень. Як відомо, Центральне телебачення планує вести спеціальні передачі для запису на побутові відеомагнітофони в домашніх умовах. У недалекому майбутньому в багатьох родинах стануть звичними власні відеотеки, як давно стали характерними атрибутами нашого побуту полиці й шафи з книгами... І ось реальні штрихи цього недалекого майбутнього. Напередодні свята Жовтня в затишному будинку на старому Арбаті в Москві прийняла перших відвідувачів десята в країні відеотека. Любителі «домашнього кінотеатру», котрі мають відеомагнітофони, можуть взяти тут напрокат касети з записом художнього фільму або естрадної програми. У великому залі відвідувачам пропонують рекламні плакати. В них перелічені всі відеофільми, які є в салоні на Арбаті. Це все краще, що створено радянським кіномистецтвом: історико-революційні фільми, стрічки про Велику Вітчизняну війну
28
і сучасність, екранізації літературних творів, кінокартини — пригодницькі й фантастичні, казки, комедії, мультфільми. — Нині ми маємо 334 відеофільми,— говорить завідуюча відеосалоном Людмила Федорівна Лаврухіна. — В цьому році їх стане 600. Матимемо спеціальні відеофільми, які не будуть демонструватися по телевізійних каналах. Це будуть записи концертних, естрадних, циркових програм за участю відомих радянських і зарубіжних виконавців, зняті для відеокасет науковопопулярні, документальні й навчальні фільми. Поки що в салоні діє тільки прокат відеофільмів. Але невдовзі тут буде телезал на 50—60 місць, де на екрані проекційного телевізійного приймача демонструватимуться спеціальні відеосюжети. Послугами відеосалонів користуються й глядачі Ленінграда, Мінська, Воронежа, Вільнюса, Ростова та інших міст. Відеосалони і відеотеки відкриваються в столицях союзних республік, великих промислових центрах. Це дасть змогу культурно-освітнім працівникам використовувати телевізійні програми ефіру і відеопрограми салонів прокату в комуністичному вихованні трудящих. Яка чудова перспектива відкривається! А д ж е працівник культури тепер може планомірно будувати роботу з засобами телебачення. Думається, настав час, коли треба вирішувати проблему оплати взятих напрокат відеофільмів, а з часом — і придбання відеосюжетів закладами культури. Є тут чого навчитися у харків'ян. — Маємо кілька відеомагнітофонів,— розповідає заступник директора Палацу культури і техніки виробничого об'єднання «Харківський тракторний завод імені Серго Орджонікідзе» П. Кузнецов. — Тож вирішили створити в закладі невеличкий любительський телецентр. Відеомагнітофонна плівка не потребує проявлення, як кіноплівка, відзнятий матеріал — чи то репортаж про вечір вшанування передовика, чи кінозвинувачення гультяїв або прогульників,— можна тут же транслювати по телевізорах у червоних кутках гуртожитків. Думаємо і про власні фільми, які відвідувачі зможуть подивитись у телевізійному залі Палацу, і про огляди культурного й спортивного життя трудящих підприємства. ідею підтримали в парткомі й профкомі. Підказали: дуже потрібні відеосюжети про впровадження поточних автоматичних ліній, інші складові технічного прогресу, відкриті уроки технічної творчості, котрі з допомогою телеекранів прийдуть у кожен цех, червоний куток. Але потрібні не тільки розуміння важливості задуманого, а й матеріальна допомога. Не знаємо, як і на які кошти діставати відеокасети. Хотілося б, щоб над нашими самодіяльними операторами, сценаристами і режисерами взяли шефство працівники Харківського телевізійного центру, пособили на громадських засадах оволодіти тонкощами справи. Варто заздалегідь подбати про підготовку кваліфікованих спеціалістів зі сценарного, режисерського і кінооператорського мистецтва. Вони також мають розумітись на методиці проведення культурноосвітніх заходів засобами касетного телебачення.
Л.
ШИЯН,
культпрацівник. Донецька область.
Т
Хроніко*
«БІБЛІОФІЛ» ЗАПРОШУЄ Шостий рік щочетверга увечері засвічує вогні львівський клуб любителів книги «Бібліофіл». Сюди, на вулицю 17-го Вересня, 12, де розташувалася міська організація Товариства книголюбів, поспішають ті, хто залюблений у поезію чи цікавиться мистецтвом оформлення книги, хто прагне поділитися думками, враженнями від прочитаного. Два місяці — у липні-серпні — клуб закритий на «канікули». В інший час тут щоразу багатолюдно. Емблему клубу — лева, який тримає розгорнуту книгу на фоні місцевих краєвидів,— знають багато львів'ян. Успішну роботу забезпечує актив — інженери В. А. Свешникова із заводу «Реактив», Б. Й. Гнатишин з виробничого об'єднання «Львівхімсільгоспмаш», коректор обласної друкарні Я. В. Ляхович, колишні вчителі, нині пенсіонери А. Є. Дмитрієва, A. А. Гендель та багато інших. Відповідно до інтересів відвідувачів створено чотири секції: художньої літератури і поезії, літератури на військово-патріотичну й інтернаціональну тематику, любителів книжкової графіки та екслібриса. При первинній організації Товариства книголюбів Львівського філіалу Центрального музею B. І. Леніна діє міський суспільно-політичний клуб любителів книги, на базі якого проводимо засідання, присвячені політичним подіям, вікопомним датам в історії
Події *
ФактиÂ
держави. Щороку відзначаємо Ленінські дні, цікаво проходять пушкінські, галанівські свята, заходи, присвячені Т. Г. Шевченкові та І. Я. Франкові. Давні традиції львівської книжкової графіки мають багато шанувальників. Ці теми часто виносяться на обговорення. Одне із засідань, присвячене мистецтву оформлення книги, проведено для учасників Всесоюзного зонального семінару голів клубів книголюбів. У діяльності клубу бере участь велика когорта письменників і журналістів, учених і мистецтвознавців, артистів і художників. На наших зібраннях неодноразово виступали професори Львівського держуніверситету О. В. Чичерін, H. X. Копистянська, доктор історичних наук Я. Д. Ісаєвич, кандидати філологічних наук В. П. Попов, А. М. Халімончук, Т. В. Полякіна, кандидат філософських наук Р. А. Наконечний, старший викладач Г. Л. Рубанов, мистецтвознавець В. А. Овсійчук. Підтримуємо тісні зв'язки з обласною організацією Спілки письменників СРСР. Літератори — бажані гості клубу. На вогник «Бібліофіла» часто поспішають поети І. Сварник, А. Буличова, О. Сенатович, Р. Качурівський, В. Лучук, М. Петренко, М. Романченко, М. Хоросницька, А. Фільов та інші. Цікавими були виступи народної артистки Української PCP Лариси Кадирової, заслуженої артистки республіки Любові Каганової. Серед членів клубу багато людей, які мають унікуми, художні альбоми, екслібриси, мініатюрні видання тощо. Свої надбання вони надають для комплектування виставок, тематичних добірок, для
ознайомлення іншим членам «Бібліофіла». Вагомий внесок у пропаганду книги робить заслужений працівник культури Української PCP Д. П. Безгребельний. Світ його захоплень і знань часто стає однією з сторінок засідань клубу. Кожна тема, підготовлена спеціалістом, під час обговорення завжди доповнюється іншими. Клуб часто влаштовує зустрічі з цікавими людьми. Так, на одному з вечорів, присвячених 150-річчю з дня народження Марка Вовчка, побував її онук Б. Б. Лобач-Жученко, автор книги про письменницю. Традиційні й виїзні засідання на автобусному заводі, у швейному об'єднанні «Весна», виробничому об'єднанні «Львівтрансгаз», обліково-кредитному технікумі, школах. Окремі засідання відбулися в районних центрах Львівщини. Правління «Бібліофіла» подає методичну і практичну допомогу тамтешнім книголюбам. Теми миру, патріотизму, визвольної місії нашої армії під час другої світової війни, інтернаціоналізму і героїзму радянських людей стали провідними цього року. ...Вечоріє. Збираються книголюби. Засідання клубу розпочнеться лише за годину. Закінчуються останні приготування. Ось на стіні з'являється портрет письменника, чию творчість розглядатимуть. Вивішується стіннівка, теж присвячена йому. На столах, стелажах розкладаються книги, репродукції, альбоми. А ще — плакат із крилатими словами про мир, працю, добро... А. СМИДОВИЧ, голова ради Львівського міського клубу книголюбів «Бібліофіл».
річ. Не тільки йому, а й дружині, доньці, синові. Кожне стебло ділять на лупайки, фарбують у синій, червоний, зелений кольори. Пізніше такими заготовками декорують кошики, килимки, взуття. Виготовлення будь-якого виробу починається з шнурочка, по якому плететься денце. Згодом із стебел виростають стінки, ручки. їх з'єднують, і перед вами вимальовуються гарний кошик, прикрашений кольоровими стилізованими квітками, чи модні сап'янці, легкі тапочки, симпатичні сумочки, ажурні килимки, елегантні капелюхи. І все це з тої самої рогози... Вироби В. М. Казновецького та його родини користуються широким попитом. Вони з успіхом експонуються на обласних, республіканських, всесоюзних виставках народної творчості, відзначені дипломами, преміями, придбані багатьма музеями.
ЗАХОПЛЕННЯ МЕХАНІЗАТОРА У мальовничих горах Сіратутах Тернопільської області, у верхів'ї ріки Горині, неподалік Кременця розкинулося село Млинівці. Тут здавна займаються народним художнім промислом — виплітають з рогози різноманітні вироби. Рогозу заготовляють у серпні. ї ї в'яжуть у так звані «коники» — невеличкі китиці, які спочатку два-три тижні сушать на сонці, а потім на горищі або надворі, обкладаючи сніпками стіни хат. А як настають довгі зимові вечори, люди вносять сніпки до осель. Завітаємо в одну з них, що стоїть над крутояром. Мешкає тут родина Василя Миколайовича Казновецького — механізатора місцевого колгоспу імені Т. Г. Шевченка. У години дозвілля кортить умільцеві прилучитися до батькового ремесла, витворити з рогози гарну
А. ГРИБ, культпрацівник.
Художні вироби В. М. Казновецького. Фото А.
МОНАСТИРСЬКОГО.
29
Гіпотези. Знахідки.
Відкриття
ПОХОРЕННЯ СЛОВ'ЯН І РУСІ 3. Дещо про етнокультурні процеси на Наддніпрянщині
Виступаючи проти іранської теорії походження скитів і сарматів, І. Джавахішвілі писав, що представники іранської теорії зовсім обминають питання про походження власних імен явно неіранського вигляду. З усієї кількості 425 негрецьких імен-написів Надчорномор'я В. Міллер вважає 258 неіранськими, з іранських імен лишається 167. Це ясно вказує на передчасність висновків і їхню необґрунтованість. До того ж із 167 імен, визнаних Міллером іранськими, велика кількість не іранські. Безперечно, якщо скитськими племенами були адиге (черкеси), котрі колись славилися великим народом Північного Надчорномор'я, і мова їхня — адиго-абхазької групи іберійськокавказьких мов, то, звичайно, скити не були іранцями. Вони були споріднені з абхазами, вірменами, басками (Іспанія) і належали до етрускоїдів. Про етрускоїдність скитів та їхні зв'язки з Кубанню, Північним Кавказом і Малою А з і є ю свідчать не тільки мовознавство, а й антропологія і етнографія. Антропологічно скитам властивий вірменоїдний тип, а вірмени, на думку згаданих вчених, споріднені з етрусками. Антропоніми народностей Північного Кавказу, як доводять дослідники, споріднені з сучасними прізвищами Наддніпрянщини, що пояснюється стародавніми контактами. Такі антропоніми, як Гурген, Сурен або Тлюстен (письменник адиге) і т. д., подібні до сучасних українських Склярен, Кушнірен, Данилен, які разом із словом ко (син) складають українські прізвища Скляренко, Кушніренко, Даниленко тощо. Семантика нашого стародавнього слова ко (син) також спрямовує нас до абхазо-адигейських мов (іберійсько-кіммерійсько-кавказьких). Як зазначав М. Марр, у давню епоху пелазги й леги-лелеги просунулися із Східного Надчорномор'я на Наддніпрянщину. Ми нині знаємо, що пелазги залишили на території УРСР Трипільську археологічну культуру I V — II тисячоліть до н. е. Леги-лелеги, що їхнім тотемом був Гайстер (лелека, бусол), у пелазгійських Атенах залишили Пеларгікон, а у Києві — Бусловку, Бусловський ключ, Бусове поле, Бусову гору і т. д. (бус — бусол — лелека). На Північному Кавказі леги-лелеги-лезгини в І столітті до н. е. вже створили державу Албанію Кавказьку на узбережжі Каспію. Отаким строкатим був етнічний склад скитів: від слов'янлитовців (кгунів) і Русі до адиге (черкесів), лелегів (лезгинів), походження котрих вчені пов'язують з Малою Азією. Дослідження автора підтверджують висновки академіків І. Джавахішвілі, М. Марра та інших радянських вчених. Адже українці довго зберігали навіть спільну з адиге (черкесами) назву — черкаси (люди армії). В обох народів вона не була самоназвою. М. Марр писав про етимологію та семантику таких топонімів, як Ольбія (УРСР) та Альба Лонга (Лаціум, Рим). Ці слова складаються з двох іберійсько-кіммерійських слів: «ала» — «жінка» і «ба» — «дитя». Складне слово алаба («жінка-дитя») означає «дівиця». Албанія (Кавказька) теж — «дівиця». Ми знаємо, що Ольбія на Бузі виникла за скитів. Це була іберійською мовою Алаба («дівиця»), І-Іе випадково в той час і річка Буг звалася подібно до річки Кубані — Кубха, мабуть, мовою скитів-іберійців. Переселенці до Ольбії були не греки, а огречені етрускоїди (тірсагети й тракійці), колишні виселенці з Наддніпрянщини й Північного Надчорномор'я. Тепер звернімо увагу, що є ще Альба Лонга — місто етрусків, де народилися Ромул і Рем — засновники Рима (провінція Лаціум). Ромул і Рем етруски, бо етруски заснували Рим. Це підтверджується і тим, що, за міфами, Альбу Лонгу заснував легендарний Еней з Трої, котрий після поневірянь потрапив до
Лаціуму в Італію. Жителі Трої, за висновком відомого етрусколога Карла Паулі, були етруски. Так назва Албанії Кавказької, заснованої легами-лелегами (іберійцями-кіммерійцями), привела нас до Малої Азії. Продовжимо дослідження топоніма Ала-ба. Ми роздивились Албанію Кавказьку, Ольбію та Альба Лонгу в Італії. Повернімося тепер до Наддніпрянщини й Києва. Ми маємо назву Києва — Куяба, котру академік М. Марр трактував як «дитя Кия» (скита). Але знаємо ми й сестру Кия — Либідь, що, безперечно, за іберійськими (кіммерійськими) мовами перекладається як Ала-ба — «дівиця». Це підтверджують мої розшуки, бо гора в гирлі річки Либідь має й подосі народну назву Дівич-гора. Той народ, який заснував Албанію Кавказьку, Ольбію й Альба Лонгу, жив і в Києві на Наддніпрянщині. Всі перелічені події стосуються V I I століття до н. е. (доба скитів). Маємо також у Києві гідроніми Бусловка, Бусловський ключ, топоніми Бусова гора, Бусове поле, що походять від слова «бусол», тобто Лелека — тотем народу легівлелегів-лезгинів (котрі заснували Албанію Кавказьку). Знову-таки легенда про заснування Києва на Русі приводить нас у Бітинію до Малої Азії, де маємо Київ (Кіос) з тотожною легендою V I I століття до н. е. Маємо ще річку Лабу (Ала-ба) на Балканах і на Кубані; нарешті, державу Албанію (Балканську), що посідає територію, за Нестором, «Ілюрик», звідки прийшли літописні слов'яни. Проте Іллірію заселяли колись тіррени (етруски), (грецькою мовою — тірсені, тірсеної); на Наддніпрянщині, за Геродотом, були тірсагети — ті самі тірсені-етруски, чи етрускоїди. Висловлювалися міркування, що це процеси, давніші за добу скитів, але всі згадані події датуються на Кавказі, і на Наддніпрянщині, і в Італії, і в Києві, і на Пелопоннесі (Балкани) V I I століттям до н. е. Таким чином, треба вважати, що скитські племена абхазоадиго-лелегів (лезгинів) мали багато спільного з кіммерійцями попередньої доби, подібно до того як кіммерійці мали спорідненість з гето-тракійськими племенами, а останні — з пелазгами. Відомий історик та етнограф академік М. Державін у розмовах зі мною та в наукових публікаціях висловлював думку, що назва «Русь» пов'язана з терміном «етруск» (Державин H. Происхождение русского народа. M., 1946, с. 10—25). Не розв'язуючи даного питання, можна вважати, що ця думка має під собою грунт. Вище зазначалося про просування кгунів (литовців) і русів на Північ та про боротьбу з данами в III столітті н. е. Ці пересування племен з політично й економічно стабільної раніше Скитії були пов'язані з тиском роксоланів і кельтів у I I — I I I століттях н. е. та рухом германців у І столітті до н. е. й І — I I століттях н. е. Можливо, після того як флот русів потрапив до Швеції, а кгуни лишилися на території сучасної Литви, Русь сухопутна повернулася до Кгуе — Києва. Може, саме цим подіям зобов'язані ми однією з усіх гіпотетичних дат заснування Києва — 334 роком: «Бысть основание его в лето от Христа 334» — рукопис X V I I I століття (Гиляров Ф . Предания русской начальной летописи. M., 1878, с. 68). Може тієї доби племена, об'єднані Києвом, і «прозващася Руссю»? Безперечно, це була переможна доба в історії Русі й слов'янства. Як ми вже казали, зазнавши поразки й перейшовши на бік данів, флот русів потрапив до Швеції, де частина русів, що воювала на флоті, за довге перебування й походи набралася скандінавщини і якоюсь мірою асимілювалася, але зберегла своє ім'я та пам'ять про батьківщину. Про це свідчить літописне покликання варягів Русі новгородцями. У Швеції не лишилося будь-яких слідів Русі. Навіть основоположник норманської теорії Русі Вільгельм Томсен писав, що шукати прабатьківщину Русі — і слова, і його об'єкта — у Швеції нема підстав. Він вважав, що це переселенці з батьківщиною по той бік Фінської затоки, що вони
зо
не закріпилися в Новгороді й з переходом Олега до Києва назва «Русь» у Новгороді зникла. Помилка В. Томсена й інших норманістів і антинорманістів полягала в тому, що вони вважали переселенців з Русі до Швеції гіпотетичними переселенцями з Швеції до Русі. Ця помилка, яка походила від ігнорування середньовічних джерел та германської звички принижувати слов'янство, спричинилася до 200-літньої дискусії з норманістами. Можна вважати, що початок Новгорода, можливо, пов'язаний з походом кгунів і Русі проти данів ( I I I століття) і дальшими переживаннями сухопутної Русі на нових місцях, але центром Русі був Київ, і це добре знали письменники раннього середньовіччя. Вся дальша доба поширення й формування сучасного слов'янства пов'язана безпосередньо з існуванням Київської Русі й слов'янами Наддніпрянщини. Звідси в добу раннього середньовіччя походять південне й західне слов'янство, сучасні Югославія, Чехословаччина і Польща. Переселення з Наддніпрянщини відбувалося на Захід і багато раніше, але тодішні події не стали вирішальними в етногенезі згаданих країн. Західноєвропейський хроніст X V I I століття повідомляв про те, що «в рік Христов 565 відбулось переселення слов'ян у Польонію та Богемію». У цей час слов'яни окремими загонами виходять з Боспору Кіммерійського та з Русі. «Перепливши Істр, частина, котра трималася течії річки Сави, рушає в ті місця, які ще й нині мають назву Словенії. Друга частина подається в інші краї, а оскільки ї ї було керовано двома вождями-братами, поділяється надвоє. Одну веде Лех у ту країну, котра нині зветься Польонією, і це є походження держави польонів. Другу частину веде Сех у країну, що нині зветься Богемія. І це є початок держави богемців». (Див. Marci Lucrii Boxcspornii. Historia Universalis Sacra et profana Sugafuni Batavorum, 1652, p. 394). З приводу цього повідомлення, яке описує переселення слов'ян з Північного Надчорномор'я і Наддніпрянщини та початок слов'янства з південного та західного, треба зробити кілька зауважень. По-перше, бачимо, що в VI столітті вже згадується Русь, звідкіля виходять слов'яни. По-друге, в районі Боспору Кіммерійського теж перебували слов'яни. Минуло близько 200 років після розпаду Боспорської держави, і цю територію, як вважають, успадкувало Переяславське князівство. Вождя першого загону переселенців, котрі пішли за течією річки Сави, не названо. Ім'я другого вождя — Сех, безумовно, треба читати як Чех, бо греки писали замість ч — z або s. Про це писав ще академік М. Державін, вказуючи, що Геродотові алазони є алачони, а насправді галичани, які вже тоді мали свою назву. Вождь Лех, котрий заснував Польонію, безперечно, зв'язаний з полянами Київщини. Хто ж повів слов'ян до майбутніх Любляни й Хорватії? Мимоволі згадується літописна легенда про Кия, Щека, Хорива і Либідь, засновників Києва. Немає сумніву, що слов'янські племена покидали прабатьківщину в зв'язку з грізним тиском аварів на Сході. Через деякий час авари зруйнували державність і землі Русі і викликали ту довгу безладь, котра закінчилася поверненням Русі з перебування в Швеції. Тоді розпочалася нова так звана Київська княжа доба, з якої ми ще недавно починали історію Русі та Києва. Але повернімося до згаданого нами розселення слов'ян з Наддніпрянщини в VI столітті. Ця подія подається і в сучасних працях з хронології. В. Ранцев під датою «568 рік» пише, що слов'янські племена виходять з берегів Дніпра, Дністра і Вісли в землі, які залишили готи й германці. Слов'яни посідають сучасні Чехію, Сілезію, Ладомирію, Польщу, Іллірію та інші місцевості на Заході (Ранцев В. Хронология всеобщей и русской истории. СП(б), 1905, с. 24). На відміну од повідомлення, наведеного раніше, де вказано дату «565 рік», тут не згадується Боспор Кіммерійський, а замість того названо Віслу (мабуть, під впливом сучасних археологів). Звичайно, рух слов'янських озброєних загонів разом з гуртами переселенців на Захід треба датувати не одним якимось роком, але вирішальний початок цього руху, мабуть, припадає на 565-й. Тоді слов'яни: очевидно, нащадки киян — поляни, Щека — чехи й Хорива — кіммери-хорвати — вийшли трьома загонами з Боспору Кіммерійського й Русі. Цей організований вихід трьох видатних слов'янських племен з Русі та Надчорномор'я і заснування західних і південно-західних слов'янських держав відбулися безпосередньо перед розгромом аварами антів (568 — 582), котрі лишилися на батьківщині. У цей час Прокопій Кесарійський (письменник V I століття) повідомляє, що серед ворожих грекам слов'ян є два племені — склавіни і анти, котрих розділяє Дністер. В. Петров вважав дуже можливим, що Прокопій розміщує антів не тільки між Дністром і Дніпром, а й на північ від Меотія (Азовське море. — О. 3.), де на узбережжі живуть гунни, котрі колись звалися кіммерійцями. Таким чином, гунни (кіммерійці) й анти першими зустріли просування аварів на територію України. Прокопій повідомляє про війну склавінів з антами в 30-х роках VI століття і про перемогу склавінів (Прокопій Кесарійський. Про готську війну).
Склавіни, що, мабуть, були перед цим поневолені готами (звідси й готська назва «склавіни-невільники»), зі смертю Атілли (453 рік) здобули незалежність і, пробиваючись за Дунай, заступили дорогу антам. У Надчорномор'ї антів перепинили авари (обри), котрі на 565 рік уже завоювали залишки гуннських орд (кутургури й утургури). Академік А. Шахматов писав, що в цей час анти зайняли північну частину Подолії, Волині й Київщини. Саме на Київщині, треба думати, й відбувся остаточний розгром антів аварами. Чому анти не покинули свої прабатьківські землі, адже, на відміну од інших слов'янських племен, котрі були нащадками кіммерійців-тракійців і мріяли про Дунай, анти були пелазгамилелегами? Понад три тисячі років їхні предки стабільно прожили на цих землях, залишивши і нам пелазькі (трипільські) антропоніми, топоніми й гідроніми. А. Шахматов підтверджує просування антів на Північ гідронімом «Десна» (ліва притока Бугу й Дніпра). «Десна» — антський і пелазький (протолатинський) гідронім, подібно до інших. Неподоланна любов до своєї землі не дозволила антам відступити перед аварами. Жорстока поразка від готів ( I V століття), безперечно, посунула антів на Північ. До зустрічі з аварами дожили нащадки колись могутнього народу (плем'я «тани» — «дани» — «танва» (за Шафариком), але й вони, мабуть, подалися на Північ. Тому з VI століття згадок про антів на Дніпрі немає. Хроніка Менандра (568—582 роки) про розгром антів у бою з аварами й жахливі наслідки цієї поразки пояснює, чому в сучасних хронологіях згадується як дата розселення слов'ян на Захід 568-й рік. Незборима доля знову привела антів, на їхню загибель, у місця, де вони вже зазнали жахливої кари від готів. Тоді їхнього короля Буса і 70 старійшин було розіп'ято. Адже в I I I — I V століттях, під час жорстокої боротьби з готами, поразка антів, страта Буса і його одноплемінників сталися, безумовно, в передісторичному Києві. Адже народ зберіг пам'ять і шану про розіп'ятого короля Буса, назвавши на його честь Бусову гору і так само — поле трагедії. Ця гора відома киянам і нині. Вона розташована навпроти Дівич-гори. Як ми зазначали вище, Дівичгора є перекладом Либідь-гори. Етимологія і семантика топонімів і гідронімів Ольбія, Албанія, Альба, Либідь тотожні. Збройна боротьба антів з аварами та ї ї трагічні наслідки, безперечно, лишили вікопомні пам'ятки, що їх ще треба вивчати, на території Черняхівської археологічної культури, зокрема в Кагарлицькому районі на Київщині. Київський літопис лишив спогад про аварську тяжку неволю. Дізнавшись з візантійського джерела про війну Візантії з аварами за імператора Іраклія (610 рік), літопис згадує і про поразку й неволю слов'ян. Під час досліджень походження західних і південних слов'ян вдалося дошукатися й походження антів та місця трагічної загибелі їхнього короля Буса (Бусла), котрого історики переробили на «Божа», подібно до того як траків (чоловіки) переробили на фракійців, скитів (скитальці-номади) — на скіфів і т. д. Але повернімося до часу трагічної загибелі антського короля Буса, що сталася в добу просування готів до Чорного моря — III — IV століттях н. е. Адже тоді відбувалися похід кгунів-протолитовців і русів у Прибалтику й війна з данами. Дослідження антоаварського конфлікту 568 року дали змогу з'ясувати етнічну приналежність антів до пелазгів-лелегів і довести перебування короля антів Буса в Києві у добу готської навали. Вивчення війни кгунів (протолитовців) і русів з данами (сучасні датчани) пояснило появу «варязької» Русі в Києві у IX столітті. Як показано вище, Русь на терені України відома ще з певтінгерових таблиць Клавдія Птоломея і повідомлень Геродота про скитів-орачів. Треба досліджувати виникнення фінської назви Руотсі для Швеції, етнокультурні й історичні процеси між Наддніпрянщиною та Прибалтикою за післягеродотової доби, рух фіннів, литовців, данів на північні землі, що їх вони посідають нині. Адже навіть засновник норманістської теорії походження Русі В. Томсен визнав, що в Швеції ніколи не було племені русів. Були захожі завойовники, які жили грабунком, піратством, торгівлею і рибальством. їх завжди вважали окремим від скандінавів народом. За заняття піратством або риболовлею людей Скандінавії звали «росфольк». Зрозумілим стало, чому Русь при нагоді покинула Швецію й повернулася на батьківщину. Зрозумілими стають і походи Русі з варяг у греки, адже цей шлях не був винайдений або засвоєний варягами. Шлях від Києва до Чорного моря, Малої Азії та Балкан інтенсивно використовувався ще бористенітами — як по Дніпру, так і спеціальними тисячокілометровими трасами для купецького колісного транспорту і перегону великих гуртів худоби на продаж. Ці технічно досконалі й захищені від кочовиків шляхи будувалися під керівництвом тогочасних інженерів за доби будови змійових валів, ще задовго до нової ери. Отже, коли Русь потрапила до Скандінавії, вона добре знала ці шляхи й надалі не забувала користуватись ними.
Олександр
31
ЗНОЙНО.
НАВІЩО ВЕРНУЛАСЯ МАДАМ або Містика проти надбань культури
Відомий колись міжнародний авантюрист і містифікатор, знаний під іменем графа Сен-Жермена, перед тим як померти, пообіцяв ще вернутись у цей світ. Відпочине, мовляв, якесь там століття, відновить у «потойбічних сферах» сили і нагадає про себе людству... Не вернувся граф, не виконав своєї обіцянки. Певно, таки дуже непросто вирватися звідти навіть тому, хто все життя присвятив білій і чорній магії, кабалістиці й алхімії. Олена Петрівна Блаватська, вона ж Радда-Бай, вона ж «хазяйка» або, як називали ї ї найближчі прихильники, «мадам», перед тим як відійти у «кращий» світ 11 квітня 1881 року в Англії, вернутись не обіцяла. Хоч, здавалося б, саме їй, широковідомій спіритці й окультистці, що зуміла примусити тисячі- людей повірити в найнеймовірніші чудеса й морочила протягом десятків років відомих учених і письменників, дати таку обіцянку було так само просто, як викликати перед юрбою американських журналістів дух свого діда, героя Кримської кампанії. Ні, не захотіла чи не встигла мадам, на відміну од свого колеги по містицизму, діяти за його прикладом. Проте саме вона й почала раптом повертатись. А точніше кажучи, якісь сили, щоправда, аж ніяк не містичні, заходилися докладати наполегливих зусиль для ї ї повернення. Після мало не столітнього забуття на прилавках західних книгарень знову з'явились грубезні томи ї ї творів, які поклали початок сплеску містицизму наприкінці минулого віку. Хтось потурбувався й про перевидання опусів ї ї учнів, котрі, захлинаючись, просторікували про численні магічні здібності мадам. І це незважаючи на те, що ще сто років тому один із сучасників Блаватської — вчений, який багато в чому сприяв викриттю її «таємниць»,— писав з приводу всіх цих опусів: «Забуття, цілковите забуття — ось єдине, що було б потрібне тепер Олені Петрівні Блаватській»... Цьому, в даному разі гуманному, забуттю заважає не тільки перевидання старої, а й вихід сучасної західної літератури, яка похопилась популяризувати містичні «подвиги» мадам. Причому ї ї титуловані автори — професори буржуазної філософії та психології,— виступаючи під машкарою суворих критиків і викривачів Блаватської, насправді роблять їй неприховану рекламу. На гребені цієї хвилі на Заході, і особливо в Сполучених Штатах, виникло чимало неорелігійних сект, які сповідають містицизм і шанують мадам не менше, ніж перші християни шанували своїх апостолів. Отже, мадам повертається і продовжує робити те, що робила протягом майже всього свого життя,— сіяти забобони, потурати вірі в найбезглуздіші передсуди, підривати повагу до науки. Здавалося б, усе це — внутрішня проблема Заходу, його культури, цивілізації, способу життя. І навряд чи варто було б відвертати увагу читача розповіддю про химери буржуазної масової релігійної свідомості, якби не одна обставина. Річ у тому, що наскільки буржуазний світ скупий, коли йдеться про те, щоб поділитися з іншими країнами якимись, скажімо, науковотехнічними досягненнями, настільки він «щедрий», коли є змога «поділитися» своїми пороками, ідеологічний апарат провідних імперіалістичних держав, їхні специ з питань психологічної війни докладають неймовірних зусиль, аби з допомогою найрізноманітніших засобів прищепити молоді країн, що розвиваються, а також соціалістичних країн такі свої одвічні суспільні виразки, як наркоманія, злочинність, аморалізм, соціально-політичний інфантилізм тощо. Серед цих соціальних вірусів, які буржуазні ідеологи воліли б закинути в нашу країну, не останнє місце посідає містицизм. Саме за його допомогою вони сподіваються підточити матеріалістичні засади нашого світогляду, вкорінити в нашій культурі та мистецтві елементи ірраціоналізму, відвернути людей од насущних суспільних проблем. У цьому плані мадам Блаватська з ї ї таємничою біографією, величезною містико-окультною «літературною спадщиною» і певними белетристичними здібностями — просто знахідка, і хоч сама мадам не раз повторювала, пояснюючи завдання створеного нею «Теософського товариства», що мета його «абсолютно чужа будь-якому політичному характеру», реакційні кола дедалі більше силкуються використати ї ї «вчення» саме в політичних цілях — для боротьби проти соціалістичного способу життя і його культурного потенціалу. Ось чому варто бодай коротко розповісти про життя, фальсифікації і крах найбільшої містифікаторки останніх століть. Таємниць і пригод у бурхливому житті Блаватської справді було стільки, що доля якого-небудь авантюриста на кшталт СенЖермена могла б здатися поряд з ї ї біографією до прикрості сірою і одноманітною. Провінційна баришня з дуже посередньою освітою одружується в Єревані з підстаркуватим чиновником. Майже відразу після цього вона без видимих причин тікає з дому.
32
Сліди ІТ перебування простежуються то на Близькому Сході, то в інших екзотичних країнах, аж поки, нарешті, втікачка не добирається до Індії. Відвідання цієї країни знаменується появою оповідей «З печер і хащ Індостану» та «Загадкові племена Блакитних гір», які були надруковані в «Русском вестнике» під псевдонімом Радда-Бай. Пізніше вона оголошує себе «челою», тобто ученицею і прибічницею таємних напівбогів, «тібетських братів» махатм, котрі, мовляв, незримо керують усім світом, його історією і шляхами розвитку. Для пропаганди ідей махатм, які начебто є носіями «магічних істин», Блаватська за допомогою однодумців створює «Теософське товариство» зі штаб-квартирою спочатку а Нью-Йорку, а потім в Індії, і з філіалами в деяких інших країнах. Одним з головних завдань цього «товариства» вона проголошує пошук можливостей «спілкуватися з духами через спосіб самомагнетизування», а також пропаганду «чистого і морального вчення, рятівного для розбещених зневірою західників». Зазирнувши в майбутнє цього створеного в 1875 році «товариства», можна побачити, що ні стосовно «спілкування з духами», ні стосовно морального подвижництва воно успіху не досягло. Зате простежується його «вклад» в інше: сьогодні можна з цілковитою впевненістю говорити про безперечний вплив теософів на формування ідеології фашизму. їхні ідеї й подосі живлять «теорії» расизму і геноциду. Теософічний «присмак» відчувається і в програмних документах реакційних масонських лож Західної Європи. Вплинуло «товариство» і на поширення на Заході наркоманії (один з теософів початку століття Р. Штейнер прямо закликав у своїх книжках до вживання найнебезпечніших наркотиків — галюциногенів). І це не кажучи про те, що теософи зустріли в багнети Велику Жовтневу соціалістичну революцію і кинули всі сили на те, щоб оббрехати і спаплюжити ї ї . Ось вам і безневинні досліди з морального самовдосконалення, матеріалізації духів, телепатії і лікування «природним магнетизмом», або, в перекладі на сучасну мову, біополемі Викликавши все це до життя, мадам і після своєї смерті не хоче заспокоюватись. ї ї тінь частенько виникає там, де готують чергову диверсію проти матеріалістичного світогляду, реалістичного мистецтва, гуманістичної культури. Все це змушує торкнутися тих основних міфів, на яких і сьогодні сучасні містики й ті, хто їх використовує в своїх інтересах, намагаються підтримувати окультну репутацію «таємничої» постаті Блаватської. Отже, міф перший. Суть його полягає в тому, що, мовляв, звичайна людина, яка до того ж не мала систематичної освіти, неспроможна була створити за порівняно короткий час такі величезні за обсягом «праці», як містичні книги Блаватської. Використані нею відомості з історії, психології, релігії і навіть геології могли, мовляв, прийти до неї лише окультним шляхом. Тобто: або, як вона сама твердила, телепатично надиктованими ї ї «хазяями», «генералами», махатмами; або, як твердив ї ї найближчий поплічник «полковник» Олкотт, мадам «уміла» відновлювати книги з атомів згорілих рукописів, включаючи манускрипти уславленої Александрійської бібліотеки; або, як багатозначно натякають сучасні чорнокнижники з «ученими ступенями», вона володіла «даром психометрії». Спростувати цей міф не становить труднощів. Понад те, він давно уже викритий. Один з тих, чиїми зусиллями мадам не стала пророком у своїй вітчизні, Вс. Соловйов, котрий близько знав Блаватську і витратив не один рік на вивчення ї ї «спадщини» й історії «Теософського товариства», справді заявляв про наявність у неї «особливого дару», але зовсім іншого гатунку. В книзі «Сучасна жриця Ізіди», яку теперішні містики всіляко силкуються замовчати, він писав, що «найдивовижнішим і найчудодійнішим з «феноменів» Блаватської є ї ї вражаюча здатність схоплювати, компілювати й писати з запаморочливою швидкістю». Саме схильність до плагіату і компіляції й допомогла їй строчити грубезні томи з неймовірною кількістю найрізноманітніших відомостей, які здатні навести на думку про феноменальну вченість автора або про його приналежність до «вищих сфер». Насправді ж, за свідченням Вс. Соловйова, це звичайнісінька «компіляція різних містичних і кабалістичних творів... Системи ніякої і, зрештою, цілковита безладність, справжнісінька каша. Людині, не знайомій або мало ще знайомій з предметом, звичайно, легко і навіть неминуче здається, що автор принаймні мас чималі знання, велику вченість. Та розчарування приходить дуже скоро, варто лише ознайомитися з літературою предмета». Характеристика, навіть з сучасної точки зору, вражаюче точна. Другим міфом з приводу «феномена» Блаватської є твердження і «свідчення» про те, ніби мадам спілкувалася з махатмами не тільки телепатично, а й наяву. Неначе сила ї ї особи була такою, що примусила могутнє «тібетське братство» змінити свої правила і звички й постати перед людьми навіч. Саме з «астральних» появ махатм у господі Блаватської, власне, й почався нескінченний потік «шамбалістики» — літератури і усних розповідей про безсмертний сонм напівбогів, які таємно правлять людством.
33
Логічним підсумком такої літератури став, наприклад, опус про Шамбалу якогось Томаса Ендрю, котрий взявся довести, ніби в світі панують не об'єктивні закони розвитку, а виключно воля махатм, що стежать за подіями з «літаючих тарілок» і перевтілюються час од часу на релігійних та політичних діячів, щоб спрямувати цивілізацію в потрібний бік. У подібних шамбалістських міфах заперечується необхідність боротьби за мир, за ядерне роззброєння, революційне перетворення суспільства на справедливих началах. Мовляв, така «самодіяльність» людям абсолютно не потрібна, бо махатми самі подбають про те, щоб цивілізація розвивалась як належить; навіть трагічні катастрофи трактуються в «шамбалістиці» як покарання махатмами людей, що порушили приписаний ї м шлях розвитку. А втім, біля джерел цієї лавини сучасного мракобісся стоїть... звичайнісіньке неоковирно зліплене опудало з головою з пап'є-маше і в пишному серпанковому вбранні. Саме його прислужники Блаватської — подружжя Куломбів, що мали схильність до містифікацій та ілюзіонізму,— й видавали в нічних сутінках за одного з махатм. Свого часу група тверезо мислячих англійських вчених організувала «Комісію по дослідженню феноменів «Теософічного товариства» і відрядила до Індії в резиденцію мадам свого представника Горжсона. Він ретельно дослідив усі випадки «астральних» передач листів і предметів махатмами в оселю Блаватської та появи їх самих. Були опитані слуги, котрі призналися в таких «чудесах», як шафа з секретом, що давала змогу демонструвати захопленій публіці, яку, до речі, сама мадам називала «хатніми дурнями», «матеріалізацію» предметів. Розповіли слуги і про опудало, й про інші щонайпримітивніші підробки. В результаті було зроблено вартий уваги висновок, про який не завадило б нагадати сучасним прихильникам містицизму. Звучить він так: «Розглянувши всі показання теософських свідків, уважно вивчивши їх головну квартиру в Мадрасі й попередню в Бомбеї, де відбулось багато із згаданих феноменів, я вже більше не сумнівався, що феномени теософічного товариства зобов'язані своєю появою грандіозній системі обманів, влаштованих пані Блаватською за допомогою Куломбів та багатьох інших співучасників, і що серед усіх феноменів цього товариства не можна знайти жодж>го, котрий не був би підробленим». Нарешті третій м і ф твердить, ніби Блаватська була видатним знавцем східних філософських і релігійних вчень, що давало їй можливість володіти надзнаннями і надмудрістю («теософія» саме й розшифровується як «божественна мудрість»). Цей міф максимально аргументовано був розвінчаний ще дореволюційним професором філософії В. Соловйовим. (Іронія долі: Блаватська так і не змогла відіграти в Росії роль пророка і месії, наразившись на високий авторитет двох Соловйових — письменника і філософа). Бувши ідеалістом, В. Соловйов де в чому хвалив мадам — зокрема, за ї ї боротьбу з матеріалістичним світоглядом. Та водночас, через свою високу ерудованість і чесність, він не міг не вказати на убозтво ї ї знань у галузі східної філософії. Ось чому в працях «Рецензія на книгу О . П. Блаватської «Ключ до теософії» та «Нотатки про О. П. Блаватську» він, незважаючи на м'якість вдачі і наукову коректність, дав таку вбивчу характеристику суті ї ї поглядів: «У «теософії» Блаватської і К° ми бачимо шарлатанську спробу пристосувати справжній азіатський буддизм до містичних і метафізичних потреб напівосвіченого європейського суспільства». Говорячи конкретно про ї ї «фундаментальне», «найзначущіше протягом століття», як писала американська преса, дослідження буддизму, В. Соловйов зазначав: «Систематичність і послідовність мислення відсутні цілком. Більш темної і безладної книги я не читав упродовж всього свого життя». Коротку розповідь про Блаватську можна було б закінчити словами першого із згаданих Соловйових: «Ми не бачимо в ній ні представниці таємничих мудреців, ні, тим паче, простої авантюристки; ми вважаємо, що вона заслужила своє місце в історії як одна з найдовершеніших, дотепних і цікавих обманщиць нашої епохи». Можна було б також пожалкувати, що ця жінка, яка чимало зробила, наприклад, для викриття фарисейства, облуди і брехні католицизму, зупинилась у цій справі на півдорозі. Можна було б відвести їй певне місце і в боротьбі російських жінок за емансипацію, за право займатися наукою. Все це можна було б, якби «дотепні» обмани й інші «оригінальності» мадам не завели ї ї надто далеко і не перетворили на знаряддя боротьби проти наукового світогляду, справжніх культурних цінностей, матеріалістичного розуміння суспільства, не привели ї ї в табір махрових^рвлігійних реакціонерів, котрі вбачають у ній черговий засіб ідеологічної і психологічної боротьби проти нашого способу життя. А тому місце у мадам одне — в таборі реакції і мракобісся.
Д.
ВИДРІН,
кандидат ф і л о с о ф с ь к и х
наук,
К. ЖОЛЬ,
кандидат філософських
наук.
Світ
захоплень
Філателістичне франкознавство
Виповнилося 130 років від дня народження видатного українського письменника, вченого і громадського діяча І. Я. Франка. Життєвий шлях, багатющу наукову, літературну спадщину революційного демократа досліджують і вивчають не тільки спеціалісти, а й численні шанувальники його творчості. Один з них, дрогобичанин Мирослав Рудко, на основі порівняно небагатого матеріалу: марок, конвертів, поштівок і штемпелів — розробив тематичну колекцію «... Син народу, що вгору йде».
Сам і. Франко марок не колекціонував, хоч ведучи широке особисте листування постійно мав з ними справу. Наклеюванням їх на кореспонденцію, як згадував пізніше син Петро, залюбки займалися діти, полегшуючи батькову працю. Марки і вирізки з ними відкладалися в домі Франків тільки для того, щоб відправити їх потім пристрасному колекціонеру академікові А. Кримському. Філателістична Франкіана розпочалася з випуску в світ Міністерством зв'язку СРСР поштового конверта з маркою із зображенням Київського державного академічного українського драматичного театру імені Івана Франка. Приблизно через півтора року видання було повторено, що засвідчило популярність започаткованої тематики. Сталося це напередодні святкування сторіччя з дня народження письменника. Щоправда, перші непоштові благодійні марки було видруковано в 1913 році з нагоди 40-річного ювілею літературної, наукової та громадської діяльності письменника. Напередодні Великого Жовтня такі любительські емісії з'явилися в Києві і призначалися для збору коштів на пам'ятник Каменяреві. До сторічного ювілею Вічного революціонера було випущено дві радянські марки, а третя побачила світ у грудні 1956 року. Одну видало поштове відомство народної Румунії. Вони стали першими марками, присвяченими «безсмертному синові безсмертного народу» (В. Сосюра). Вітчизняні і зарубіжна марки представляють образ революціонера-демократа, письменника і мислителя, титана праці, відтворений художниками на основі відомого портрета І. Труша. На двох інших поштових мініатюрах цього періоду постають персонажі творів бориславського циклу з пророчими Каменяревими словами: «За нами прийде нове життя, добро нове у світ». Наявну філателістичну продукцію можна умовно поділити на дві групи: власне Франкіана і те, що названо його ім'ям. До першої належать емісії з портретами Каменяра (дві марки і два випуски поштових конвертів), а також пам'ятники на Личаківському кладовищі (два конверти й одна листівка), у столиці України (один конверт і одна поштова картка), монумент у місті студентських років і плідної праці (три конверти й дві поштові листівки). До другої групи доцільно віднести навчальні заклади, осередки культури та інші об'єкти, названі його іменем. Для кращої пропаганди й популяризації творчості Івана Франка згідно з рішенням Радянського уряду од 18 жовтня 1940 року в будинку, де протягом останніх років жив і творив письменник, відкрито літературно-меморіальний музей. Цей заклад відтворено на двох конвертах. Іван Франко мріяв після написання і захисту дисертації пов'язати своє життя з науково-педагогічною діяльністю у
• ' іП' я*. й,
34
,
львівській альма-матері, аби там готувати вчителів і дослідників історіТ, сіячів культури, так конче потрібних народу. Але й цьому заповітному задумові вороги не дали здійснитися. Згаданий навчальний заклад часу, коли він ще готував спеціалістів для потреб буржуазно-експлуататорського ладу, знаходимо на польській довоєнній марці (№ 395). Нинішньому вузові присвячено три радянських конверти і шість поштових марок. Три театри носять ім'я Франка. Це Київський драматичний, Львівський опери та балету й Івано-Франківський музичнодраматичний. Ця група чи не найповніше відтворена в філателії. Так, столичному відведено чотири конверти й дві поштівки, Львівському — відповідно чотири і шість, а тому, що в прикарпатському місті,— два й дві. Напис великими літерами — «Иван Франко» красується на борту одного з кращих пасажирських кораблів, побудованого на верфі імені М. Тезена в НДР. Цей океанський лайнер можна побачити на двох марках (СРСР № 3670, та НДР № 1386), чотирьох конвертах і двох картках з маркою. Нині загальний тираж марок франківської тематики в світі становить близько 19,5 мільйона штук, а конвертів з марками тільки протягом 1973— 1984 років у нашій
країні видрукувано 9,5 мільйона одиниць. Усе це — величезний матеріал для популяризації творчості Каменяра та пропаганди його ідей не тільки на території Радянського Союзу, а й за його межами в міру надходження тематичної кореспонденції за кордон. Не можна ставити поза зв'язком із розглядуваною темою і поштові штемпелі населених пунктів, названих іменем Франка. Це стосується колишнього міста Станіслава (з 1962 року—Івано-Франківськ), рідних Нагуєвичів (з 1956-го — село Івана Франка) та села Янова поблизу Львова (тепер селище Івано-Франкове). Порівнюючи поштові матеріали зі штемпелями колишніх і теперішніх назв, можемо побачити в них частинку історії краю. Поштові штемпелі має також теплохід «Йван франко». З нагоди 120-річчя з дня народження письменника Міністерство зв'язку СРСР виготовило спеціальні художні штемпелі однакового рисунка для міст Києва, Львова та Івано-Франківська, на поштамтах яких у той святковий день здійснювалося спецпогашення кореспонденції шанувальників Франкового таланту. Цікавим доповнюючим матеріалом до філателістичної Франкіани можуть послужити також поштові штемпелі двох поколінь, що впродовж двох десятків років
використовуються у Львівському університеті для опрацювання кореспонденції. Доцільно віднести сюди й конверти без марок, ряд випусків яких у 50-х роках здійснив Львівський поштамт. На них зображено пам'ятник Каменяреві на Личаківському кладовищі (зустрічається кілька різновидностей). На іншому бачимо головний корпус Львівського держуніверситету. Чимало для популяризації духовної спадщини І. Франка зробили також поштівки без марок, випущені видавництвами республіки. Частина з них пройшла пошту і, без сумніву, . представляє тепер певну філателістичну цінність. На них (відомо 36) відтворено портрети правдоборця, а також пам'ятники та інші об'єкти. Відтак можна говорити про нове відгалуження науки про І. Франка — філателістичне франкознавство. Адже колекціонери не просто збирають і сортують за підтемами необхідний поштовий матеріал, а й перечитують багато наукової, художньої, довідкової літератури, продивляються безліч статей у газетах і журналах, роблять цікаві виписки, вносять до наявних матеріалів уточнення, доповнення.
М.
РУДКО,
голова правління Дрогобицького на Львівщині відділення Всесоюзного товариства філателістів.
ДОВІДКОВИЙ СТІЛ ГРУПИ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ І ОПЛАТА ПРАЦІ Допоможіть, будь ласка, розібратись у такому питанні. До 1984 року мені встановили місячний посадовий оклад 120, а художньому керівникові Будинку культури— 110 карбованців. Пізніше я почала одержувати 100, а художній керівник — 90 карбованців на місяць. Коли звернулася за роз'ясненням до районного відділу культури, там відповіли, що наш СБК віднесений до V групи по оплаті праці, що й спричинило зменшення зарплати. У чому тут річ?
Л. В Л А С Е Н К О , директор Сиволозького сільського Будинку культури Борзнянського району Чернігівської області.
КОРОТКА ДОВІДКА. Віднесення культурноосвітніх закладів до певних груп по оплаті праці керівних працівників і спеціалістів, як відомо, залежить від наявності матеріально-технічної бази, обсягу, складності культурно-масової і методичної роботи, що ї ї вони проводять. Усього встановлено п'ять таких груп. Палаци й будинки культури відносять до тієї чи іншої з них залежно од відвідування масових заходів, кількості народних університетів, народних самодіяльних колективів, числа учасників об'єднань, колективів і гуртків, обсягу організаційно-методичної роботи, кількості місць у залах для глядачів. Поділ на групи визначається за такими показниками (умовними одиницями): група по оплаті праці Сума умовних одиниць I від 600 II від 350 до 600 III від 200 до 350 IV від 100 до 200 V від ЗО до 100 У відповідності з зазначеними показниками до груп по оплаті праці можуть бути віднесені й інші
35
заклади клубного типу при загальній кількості місць у залі для глядачів не менше 150. Районні будинки культури, розташовані в сільських районах і містах, віднесених до III групи по оплаті праці радянських працівників, відносяться до I I I і IV груп по оплаті праці керівних працівників і спеціалістів. В СБК, обсяг роботи яких нижче передбаченого для Будинку культури V групи, оклади встановлюються в мінімальних розмірах, передбачених для завідуючих будинками культури V групи. Постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 12 січня 1978 року № 15/2—13 дозволено проводити оплату праці працівників центральних будинків культури при створенні сільських централізованих клубних систем на одну групу вище у порівнянні 3 тією, яку даний Будинок культури (клуб) мав до створення клубної системи. Щодо кількості умовних одиниць, то вона визначається таким чином: відвідування масових заходів (лекцій, доповідей, тематичних вечорів, диспутів, усних журналів, театралізованих свят, вистав і концертів художньої самодіяльності) — 1 одиниця за кожну тисячу відвідувачів; кількість постійно діючих народних університетів, зареєстрованих районними, міськими, обласними, республіканськими радами цих університетів; самодіяльних художніх колективів, удостоєних почесного звання «народний» — 10 одиниць за кожен університет і кожен колектив; число учасників постійно діючих протягом усього року самодіяльних об'єднань, колективів і гуртків — 4 одиниці за кожних 25 учасників (у середньорічному обчисленні); кількість закладів клубного типу, котрим подається організаційна і методична допомога за планом, затвердженим вищестоящим органом,— 1 одиниця за кожен клуб або червоний куток, але не більше 20 одиниць; кількість місць у залах для глядачів — 1 одиниця за кожні 10 місць. Групи по оплаті праці керівних працівників клубних закладів встановлюються не частіше одного
Віктор
ТИМЧЕНКО
Оповідання Я — травесті. Я граю ролі хлопчиків: « Г а з е т и , с в і ж і г а з е т и ! . . » Я в и б і г а ю на авансцену і к р и ч у щ о с и л и . З а л потішається, зал регоче, коли я стрибаю мов навіжена: у м е н е к у м е д н а р о л ь . Тільки м е н і з у с і х ж і н о к т е а т р у шиють костюми в чоловічому цеху. Я заходжу туди мов королева. Колись у школі я грала О ф е л і ю . «— Добродійко, я можу прилягти д о вас на коліна? — Ні, м і й принц. — Я хочу с к а з а т и : п о к л а с т и г о л о в у д о вас на коліна?
— Так, м і й п р и н ц . — Ви д у м а є т е , в м е н е були грубі думки? — Я н і ч о г о не д у м а ю , м і й п р и н ц » . Наша історичка плакала на п р е м ' є р і ; не т і л ь к и очі — в с е о б л и ч ч я почервоніло від сліз, а хустинку можна б у л о в и к р у ч у в а т и , к о л и вона зай ш л а д о нас з а л а ш т у н к и . А режисер, наш добрий і беззахисний Василь Д м и т р о в и ч ! В і н о б і й м а в нас у с і х по ч е р з і , а п о т і м починав у с е знову і знову. Він б у в т а є м н о з а к о х а н и й у м е н е ,
я в і д ч у в а л а ц е , як в і д ч у в а є ш к і р о ю к о ж н а ж і н к а , х о ч а він не п р о х о п и в с я ж о д н и м с л о в о м . Він в и д а в а в с я м е н і с т а р е з н и м у своТ т р и д ц я т ь . . . Д у р е п а ! Невзабарі тридцять і мені, а здається, ж и т т я л и ш е ось-ось п о ч и н а є т ь с я і все те, що було д о цього,— лише перша репетиція... І потім, колись я зіграю краще цю роль. Він з а х о д и в у к л а с , і р о з ш у к у в а в м е н е о ч и м а , і починав р о з п о в і д а т и н а м п р о . . . Я не м о ж у п р и г а д а т и з а р а з ж о д н о ? ф р а з и , а л е він к р а с и в о р о з п о відав п р о л і т е р а т у р у . Він н і к о л и не говорив «ідейне навантаження образ у » і н е р о з к л а д а в , як на б а з а р і , г е р о ї в по п о л и ч к а х . С л у х а л и м и й о г о з р о з критими ротами. І з н у щ а л и с я з нього. Він носив н е з у г а р н і о к у л я р и і с о р о мився того, бо й справді здавався у них п р и ш е л е п к у в а т и м . Часто на у р о к а х він з н і м а в ї х , клав на с т і л , і т о д і хтось н е о д м і н н о ховав його « в е л о с и п е д и » під п а п е р а м и , і наш Вася, короткозоро мружачись, шукав їх,
ДОВІДКОВИИ СТІЛ разу на рік. При цьому беруться до уваги показники їх роботи, обчислені за останні три роки. Керівним працівникам і спеціалістам закладів клубного типу, до числа котрих належать директор, художній керівник, завідуючі відділами, завідуючий сектором та інші, посадові оклади встановлюються залежно від групи по оплаті праці, до якої віднесено даний заклад культури. Наприклад, директору Будинку культури V групи встановлено місячний посадовий оклад 100—120 карбованців, художньому керівникові — 90—110 карбованців. На жаль, автор не наводить у листі до редакції показників роботи Сиволозького БК, від яких залежить встановлення тієї чи іншої групи по оплаті праці. Але якщо такий обсяг нижчий за передбачений для БК V групи, то, встановлюючи місячні посадові оклади в мінімальних розмірах, відділ культури діяв правильно.
платних кіносеансів надають в оренду дирекції кіномережі зал для глядачів, кіноапаратну, фойє, каси та інші приміщення з обладнанням в них. Згідно з договором дирекція кіномережі платить за оренду приміщень: по сільських клубах — у розмірі трьох процентів, по будинках культури — десяти-тринадцяти процентів суми валового збору від кіносеансів, за відрахуванням податку з кіно. Платежі переказуються дирекцією кіномережі щомісяця в установлені строки на рахунок спеціальних коштів клубного закладу у відділенні Держбанку або за рішенням відповідного відділу (управління) культури на поточний рахунок централізованої бухгалтерії відділу (управління) культури, виконкому сільської (селищної) Ради народних депутатів, якщо клубний заклад не має свого рахунку у відділенні Держбанку. Орендною платою покриваються витрати клубного закладу, пов'язані з організацією кінопоказу, що включають: зарплату обслуговуючому персоналу, амортизацію приміщення та інвентаря, поточний ремонт меблів, приміщень, включаючи кіноапаратну, прибирання останніх і прилеглої до клубного закладу території, оформлення, опалення, освітлення, електроенергію, яка витрачається при кінопоказі. Безпосередньо дирекцією кіномережі сплачуються всі видатки, пов'язанні з придбанням, ремонтом кіноапаратури та іншого кінообладнання, доставкою і рекламуванням фільмів. За несвоєчасне перерахування сум орендної плати клубному закладу з кінодирекції стягується пеня в розмірі, встановленому чинним законодавством. При проведенні кіносеансів у святкові дні (1 січня, 1, 2 і 9 травня, 8 березня, 7 жовтня, 7 і 8 листопада) органи кінофікації зобов'язані перерахувати на рахунок клубного закладу додаткові кошти на оплату обслуговуючого персоналу, який забезпечує кінопоказ, у розмірі, передбаченому ст. 107 Кодексу законів про працю УРСР.
В і д д і л листів « С К » .
ПЛАТА ЗА ОРЕНДУ КЛУБНОГО ПРИМІЩЕННЯ Клубні працівники цікавляться, який розмір плати встановлено за оренду клубних приміщень для кінопоказу, за рахунок яких коштів оплачуються видатки, пов'язані з організацією кінопоказу. Відповідає наш консультант А. ОРЛОВСЬКИЙ. Відповідно до «Інструкції про порядок організації кінопоказу в клубних закладах системи Міністерства культури СРСР» клубні заклади для проведення
36
^
*
наче сліпий, по кілька разів обмацуючи кожну річ. Більшої втіхи нам не було. Ми бігали по класу, мінялися місцями й хихотіли — він не бачив нас, не розрізняв, хто є хто. Хлопці розкладали на парті і їли принесені з дому шматки хліба з салом, стріляли паперовими скобками один в одного, а ми, дівчата, бігали і за його спиною заглядали в журнал: навпроти чийого прізвища стоїть крапка, того й викличе до дошки. Так ми робили багато разів, але він все одно знімав окуляри і клав їх на стіл: може, він хотів сподобатися мені? Він шарівся завжди, коли ми залишалися наодинці — і це в його тридцять. Мої однокурсники перестали червоніти за будь-яких обставин уже в першому семестрі... Якось він захотів провести мене додому. З ним було цікаво розмовляти, але я втекла — терпіти не можу окуляриків. Це на його уроки приносили хлопці вужів і підкладали йому в портфель, це йому ставили чорнилку на стілець (тоді ми ще не знали кулькових ручок!), це в нього бастував клас, коли він поставив у журнал тридцять три «двійки» — і відмінникам теж, коли ми «хором» не виконали домашнього завдання. Ох і перепало ж йому тоді від директриси! А ми ходили героями — ми його «провчили»! Того дня він плакав, мені розказувала про це прибиральниця, тьотя Люба, котра розпалювала грубку в тій комірчині, що виділила йому, новому вчителеві, сільрада,— сам він того робити так і не навчився: міський хлопчик! Але він тоді взяв-таки мене на роль Офелії, бо, певно, не знав цього слова т— «травесті». Я вперше почула його від круглоголового чолов'яги на вступних іспитах в театральний інститут. Власне, екзамени вже було складено, йшли останні «утряски»—співбесіди. Спитали тоді, скільки мені років. Сімнадцять, майже сімнадцять. — Можливо, ще підросте? — сказав один із членів комісії. — Та ні, ні,— заперечив круглоголовий,— можете не сумніватися: типова травесті. Більше я його не бачила і навіть не знаю, звідки він узявся на іспитах. Та хіба те було тоді головним — мене прийняли в інститут! Я гратиму Офелію! Як це чудово: «Вам весело, мій принц?» Я не здогадувалась, що то був вирок, як лікарський діагноз про невиліковну хворобу. Як штамп ВТК — «третій сорт»... Я грала. Мені було страшенно цікаво, коли вперше «запросили» на чоловічу роль — наш же студент, з режисерського. Я була першою на нашому курсі, кого взяли грати в дипломний спектакль. Як я раділа тоді: не
просто роль, а чоловіча! Скільки треба вигадки й майстерності, щоб зіграти її не гірше за мужчину. І цей режисер — він вибрав саме мене, він бачив мене на підмостках, вірить у мене, впевнений, що я талановита! Скільки було «ахів»... Лише згодом я зрозуміла, що таке травесті: у спектакль брали не мене — ї м потрібні були тільки мій маленький зріст, мій дискант, мій хлопчачий чубчик. Я тоді відрізала собі косу — травесті на неї не має права. Потім була друга роль, третя... Я бігала посильним у партизанський штаб і була дитям великородної княгині, стрибала юнгою мало не з-під самої стелі на сцену. А потім у мене боліли груди, залізно стягнуті на спектакль корсетом. У мені не повинні були впізнати жінку. Я — травесті, я — середнього роду... Це моє амплуа. В театрі є «герої» — метр дев'яносто, плечі, біцепси, статура. Є «характерні» — бліде, з тонкими рисами обличчя, худорляві руки, меланхолійний погляд. Є ще з десяток «коміків», «трагіків», «інженю», «сільських жінок», «міських жінок», запрограмованих зовнішністю «негідників», «зрадників» і «невірних чоловіків», і тільки чудо допомагає ї м іноді вирватися з чіпких обіймів амплуа. Воно, мов трясовина, затягує, засмоктує, від ролі до ролі ніхто не хоче думати, що ти взагалі хороша актриса, ні. Ти хороша актриса лише в таких ролях. Але комік може все-таки стати Гамлетом, принцом Датським. Травесті Офелією — ніколи. Наче хтось знає напевне, що була вона довготелесою. Навіть чотирнадцятирічну Джульетту гратиме котрась краля, чиї стегна без бінокля буде чудово видно з гальорки. ...Я приходжу на роботу перед новою постановкою і не дивлюся на розклад ролей і виконавців — мене там немає, якщо в п'єсі обійшлися без хлопчиків на побігеньках. Навіть у третьому складі немає. Я це знаю напевне — не перший день у театрі. Я — не як усі. На мене «доброзичливці» не напишуть анонімки — я поза грою, не стою на заваді примадоннам. Я ніколи не буду «зіркою» — сценічним хлопчикам не дарують квітів шанувальники. А коли я стану старою і жоден грим уже не ховатиме моїх зморщок, бутафори змайструють мені горб, і я виходитиму на сцену з ґирлиґою, я кашлятиму, і зал сміятиметься з моєї старості й немічності. Я перетворюся за один сезон з пацана в старезну руїну, і жоден глядач не побачить мене жінкою. Адже я середнього роду. Я — травесті. ...До мене в гримвбиральню заходить мужчина — він справжній веле37
тень, я хіба що рукою можу дістати йому до голови. Цілуватися з ним страшенно незручно. Він нахиляється і цілує мене, як завжди, холодно і сухо. Він вважає, що на десятому році подружнього життя можна вже не гратися в кохання. А колись він завжди після спектаклю кидав букети квітів до моїх ніг. Він чудово вмів це робити — точнісінько до самих ніг: я бачила, як він вставав і кидав букет так само, як м'яч зі штрафного у себе на баскетбольному майданчику. І кожного разу до того букета підбігала головна героїня і забирала його — на ньому ж не написано... Тоді в мене було багато залицяльників, але я вибрала саме його. І не тому, що любила його найбільше, зовсім ні... Він подає мені пальто, і ми поволі йдемо нічними вулицями: наша донька давно вже сама вкладається спати — ми можемо йти не поспішаючи. Я помічаю, що все більше втомлююся після спектаклів: ниють м'язи, хочеться якомога швидше причвалати додому й одразу ж кинутися в ліжко. Але я примушую себе йти повільно і на повні груди вдихати повітря — на сцені під юпітерами нема чим дихати. Ми мовчимо. Я думаю про доньку: вона вже майже наздогнала мене зростом, і я хочу, щоб вона стала актрисою. І тоді, може, вона зіграє на великій сцені Офелію. «Вам весело, мій принц?..»
ШШ
ХУДОЖНИКРОБІТНИК
У Данії знову видано альбом рисунків і ліногравюр Петера Пейтерсона. Вже багато років він працює каменярем у місті Орхусі. Вперше зібрання творів талановитого самодіяльного художника вийшло друком 1977 року. Потому альбом кілька разів перевидавався. В творчості П. Пейтерсона переважають мотиви праці, життя і боротьби робітничого класу, приналежністю до якого він пишається. У передмові до нового видання Петер Пейтерсон пише: «Культурою треба вважати все, про що думають усі люди, і все, що вони роблять. Те, що виробляють робітники на своїх робочих місцях,— це перша частина нашої загальної культури, а те, що творить художник,— друга. Ті, хто грає на сцені в театрі, беруть участь у творенні культури не більше за тих, хто звів будинок, де вони виступають».
«НАЙБЛИЖЧИЙ РОДИЧ» Понад п'ятнадцять років кіноглядачі не зустрічалися на екрані з найпопулярнішим французьким актором Жаном Маре, і от після великої перерви 72-річний Маре знімається в новому антирасистському фільмі «Найближчий родич». — Я переконаний противник расизму,— сказав він в інтерв'ю англійській газеті «Гардіан». — У моїй голові не вкладаються поняття про «вищу» і «нижчу» раси. Не можна так принижувати людей. Це паскудно. Жан Маре з успіхом
виступає в театрі, якии, вважає, завжди був центром його творчих інтересів.
пристрасному звинуваченні режиму апартеїду. — Мій голос — голос правди і протесту моїх співвітчизників — повинні почути всі люди доброї волі на землі,— заявляє М. Макеба.
НОВЕ «ЕСПЕРАНТО» Конкурент есперанто — нова міжнародна мова адлі. ї ї розробив за допомогою ЕОМ на основі англійської, французької, іспанської, італійської і німецької мов французький інженер Антуан Піра. Лексичний запас адлі — 25 тисяч слів, у ній немає синонімів і омонімів.
ПІСНІ ГНІВУ І ПРОТЕСТУ Міріам Макеба — відома південноафриканська співачка — в своїх виступах таврує політику апартеїду і тому знаходить гарячий відгук в серцях мільйонів людей, солідарних з боротьбою чорного населення ПАР за свобоДУНа одному з антирасистських мітингів вона познайомилася з Нельсоном Манделою і з 60-х років активно виступає з піснями, присвяченими йому і його соратникам. М. Макеба змушена була емігрувати з рідної країни і знайшла другу батьківщину в Гвінеї. В'їзд до Південно-Африканської Республіки їй заборонений. Президент ПАР навіть не дозволив співачці приїхати поховати матір. Міріам гастролює по країнах Європи й Америки, з відомим американським співаком і громадським діячем Гаррі Белафонте записала диск пісень гніву і протесту, з ним же знялась у фільмі «Повернись, Африко!» —
38
НАРОД — ТВОРЕЦЬ ІСТОРІЇ Понад півстоліття тому було видано роман Жоржі Амаду «Какао», який зробив автора відомим і популярним літератором. Нещодавно на батьківщині нині всесвітньовідомого бразільського письменника, лауреата міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» вийшов сороковий твір Ж . Амаду «Токайя Гранде». Новий роман присвячений простим людям Бразілії, які, на переконання автора, є «творцями справжньої історії».
— П'ять років тому у нас була ще надія. Тепер ми розпрощалися і з нею,— заявив артист П'єр Сантіні від імені французьких профспілок акторів, що входять до Всесвітньої конфедерації праці. — Навіть театри, які отримують державну дотацію, занепали. Приватним радіостанціям ми також не потрібні. Наша соціальна значущість у суспільстві ставиться під сумнів.
«ШЕДЕВРИ» СКУЛЬПТОРА Кілька років тому в західній пресі повідом*лялося про два незвичайних пам'ятники, встановлені біля паризького вокзалу Сен-Лазар. Один з них складений із кількох де-
Тепер книги Ж . Амаду видаються сорока мовами світу, а остання досягла небувалого в Бразілії тиражу — 300 тисяч примірників.
БЕЗНАДІЙНІСТЬ У Франції 80 процентів акторів — безробітні. Тисячі представників найрізноманітніших жанрів сценічного мистецтва бідують, перебиваючись випадковими заробітками. Порівняно з 1936 роком, коли в країні налічувалось 60 тисяч професіональних артистів, серед них ЗО тисяч коміків, співаків, читців, танцюристів, лялькарів, кількість їх катастрофічно зменшилася — до 15 тисяч.
сятків годинників, другий — з валізок і кошиків. Обидва «шедеври» виконані скульптором Арманом. А нещодавно він «виліпив» новий «монумент», що являє собою піраміду з... стільців, нагромаджених один на одний. Цей «шедевр» буде встановлено перед мерією міста Лілля.
«ХРОПТИ ЗАБОРОНЕНО!» З д а в н і х - д а в е н до наших днів у б р и т а н с ь к о м у праві д і є ч и м а л о а б с у р д н и х , та й просто смішних, законодавчих а к т і в . П р и м і р о м , не м о ж на п о л и в а т и с а д під час д о щу, заборонено з'являтися в театрі з кинджалом, довшим за д в а ф у т и , та інші. Д е я к і ч них у ж е п е р е г л я н у т о . А от
ки Хокусай, Хіросіге, Утамаро, які принесли їй світову славу. Великий вплив «укійое» мала на багатьох європейських імпресіоністів — К. Моне, В. Ван Гога, Е. Мане. Дайва Сінагава — укладач спеціального довідника про сучасних майстрів' цієї школи — вважає, що їх залишилося менше п'ятдесяти. їх ремесло не дає сталого заробітку, бо майже відсутні замовлення. В майстрів немає учнів-послідовників: їхнє мистецтво вимагає багатьох років спеціальної підготовки. — Без надійної підтримки уряду «укійое» помре ще до початку майбутнього століття,— попереджає Сінагава.
ПЕЛЕ — КІНОАКТОР
головний суддя міста Рідінга залишив у силі закон 150-річної давності: згідно з ним, відвідувачі міської бібліотеки, котрі задрімали над книгою, підлягають штрафу в 10 фунтів стерлінгів. Якщо при цьому ще хтось й захропе, грошова кара підвищується на 5 фунтів. «Спати над розкритою книгою — значить завдати особистої образи ї ї авторові»,— твердить охоронець закону.
Всесвітньовідомий футболіст, після того як залишив зелене поле, був кіноактором, бізнесменом, писав книгу, а тепер вирішив виступити водночас в амплуа продюсера і «кінозірки». В Бразілії знімається фільм «Злодій Педро Міко». Пелепродюсер певен, що участь у кінострічці Пеле-актора буде хорошою грошовою рекламою фільму.
газета «Гранма», група студентів гватемальського університету «Сан-Карлос» розпочала кампанію за повернення художнього спадку Астуріаса з Франції на батьківщину. Вони хочуть заснувати в країні перший Будинок народної культури і назвати його іменем цього видатного латиноамериканського художника слова.
САЛЬВАТОРЕ АДАМО І НЕПИСЬМЕННІСТЬ Як це не дивно, у розвинутій країні в центрі Європи — Бельгії — існує неписьменність. Серед десяти мільйонів населення близько двохсот тисяч дорослих зовсім не вміють ні читати, ні писати. В королівстві діє організація «Читаємо і пишемо», що веде широку кампанію навчання
ІМЕНІ ПИСЬМЕННИКА «УКІЙОЕ» ВМИРАЄ... Японська школа живопису і гравюри «укійое», що означає «побутові картинки», досягла розквіту ще в X V I I столітті. Нині вона занепадає. Народившись в епоху Токугава, «укійое» поряд з відображенням природи показувала життя простих людей, їх працю і побут. Серед видатних представників цієї школи були відомі художни-
;
Останні роки життя відомий гватемальський прозаїк, поет, драматург лауреат міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами», лауреат Нобелівської премії Мігель-Анхель Астуріас провів у Парижі. Після його смерті єдиною охоронницею спадщини письменника — великої бібліотеки, рукописів, архівів — була його вдова. Як повідомляє кубинська
по в с і й к р а ї н і . Т е л е б а ч е н н я регулярно показує спеціальні п р о г р а м и , д л я широкої популяризації котрих залучаються відомі актори, спортс м е н и . В о д н і й з них б е р е п о с тійну участь С а л ь в а т о р е А д а -
мо.
39
ЖЕРТВА БРУДНОГО БІЗНЕСУ Міністерство культури Іспанії висловило протест проти продажу на лондонському аукціоні «Крісті» картини великого іспанського живописця і графіка Франсіско Гойї «Маркіза де Санта Крус». Доля цього шедевра трагічна. Після того як понад століття портрет прикрашав резиденцію де Санта Крус, він у 1915 році потрапив до таємного сейфа «Банко де Іспана». Вперше експонувався у 1928 році в музеї Прадо, де було організовано виставку картин Гойї, приурочену до століття з дня смерті художника. Найпохмуріший період життя портрета — роки режиму Франко. Каудильйо вирішив подарувати «Маркізу» Гітлеру або Герінгу. Він переправив ї ї в Англію, але, на щастя, до Німеччини твір Гойї не потрапив. Після війни його купив один іспанський банкір, і востаннє картина виставлялася в Парижі 1961 року. Відтоді ї ї більше не бачили. За свідченням Інтерполу, «Маркіза» за цей час «змінила» кількох господарів, побувала в Америці, Швейцарії. Про ї ї дальшу долю іспанська поліція дізналася з англійської «Санді тайме». У ній повідомлялося, що в Лондоні відбудеться аукціон, на якому лорд Уімборн має намір продати свою власність — портрет маркізи де Санта Крус. Незважаючи на той факт, що картина контрабандою вивезена з батьківщини спекулянтами, які спеціалізуються на перепродажу художніх цінностей, лорд в категоричній формі заявив представникам іспанської й англійської преси, що не збирається повертати шедевр в Іспанію.
Головний редактор В. Я. Б У Р Б А Н Р Е Д А К Ц І Й Н А КОЛЕГІЯ: П. М. Б Е Б А , В. Б. В Р У Б Л Е В С Ь К А , А . П. К О Р Н І Є Н К О ,
і=г — V « — м і
В. В. К У Л И К , А. О. Л Е О Н О В А , В. В. М А К Л Я К , М. Г. М А Х І Н Ч У К (відповідальний * секретар), М. О. М І Щ Е Н К О (заступник головного редактора), М. Д . Р У Б А Н , Р. М. Т Е Р Е Щ Е Н К О , Г. Д . Ц И Б У Л Я К . Художньо-поліграфічне оформлення О. Ю. МАЛИШЕВСЬКОГО. Макет О. Ю. Поліщук. Літературний редактор Д. О. КОМЕНДАНТОВ А. Здано до набору 15.07.86. Підписано до друку 14.08.86. Б Ф 11649. 60X90/8. Офсетний друк. 5,5 умови, друк. арк. 20 умовн. фарб. відб. 7,88 обл.-вид. арк. Тираж 38900 прим. Зам. 03334. Адреса редакції: 252047, м. Київ-47, вулиця Петра Нестерова, 4. Телефони: заступник головного редактора — 441-88-35, відповідальний секретар — 441-88-76, секретаріат — 441-88-68, відділи: комуністичного виховання — 441-88-40, культурного будівництва, профспілкової роботи і клубів — 441-88-66, народної творчості — 441-88-73, бібліотек -441-88-67. ОРДЕНА ЛЕНІНА КОМБІНАТ ДРУКУ ВИДАВНИЦТВА «РАДЯНСЬКА УКРАЇНА» 252047, КИЇВ-47, ПРОСПЕКТ ПЕРЕМОГИ, 50. «СОЦИАЛИСТЫЧНА КУЛЬТУРА» (на украинском языке). Издается с июня 1921 г. Массовый общественнополитический ежемесячник теории и практики культурного строительства ОРГАН МИНИСТЕРСТВА К У Л Ь Т У Р Ы УКРАИНСКОЙ ССР И УКРАИНСКОГО РЕСПУБЛИКАНСКОГО СОВЕТА П Р О Ф С О Ю З О В Издательство «Радянська Украина» Адрес редакции: 252047, г. Киев-47, улица Петра Нестерова, 4. Ордена Ленина комбинат печати издательства «Радянська Украина», Киев-47, проспект Победы, 50.
Текст набрано з застосуванням вітчизняного фотонабірного комплексу «Каскад»
— ртті—м—
СІ О .
О
ш и О о. X
_ Щ
Щ
ЦЦ
Ш И Н
І—І
(ЫлЬ^^ЩпЫпНг По горизонталі: 7. Повість Марка Вовчка. 8. Автор твору «Береза». 10. Роман Д. Ткача. 11. Роман Б. Полевого. 12. Повість А. Хорунжого. 15. Автор роману «Гроза». 17. Автор роману «Підпільний обком діє». 18. Роман П. Загребельного. 19. Герой п'єси О. Корнійчука. 20. Твір Т. Шевченка. 24. Історична особа — головний герой п'єси Ю. ДольдМихайлика. 25. Автор п'єси «Велика сила». 26. Роман М. Ауезова. 29. Видатний український радянський поет-лірик. 30. Німецький поет і драматург X V I I I ст. 31. Татарський радянський письменник. 33. Автор п'єси «Кухарка». 34. Автор роману «Буря». По вертикалі: 1. Автор твору «Війт». 2. Твір О. Толстого. 3. Автор роману «Три мушкете-
ри». 4. Стародавньоскандінавське поетичне сказання. 5. Видатний російський байкар. 6. Історичний роман 3. Тулуб. 9. Автор роману «Соть». 13. Автор повісті «Сімнадцять миттєвостей весни». 14. Герой оповідання М. Шолохова «Доля людини». 16. Газетно-журнальний жанр. 18. Жанр драматургії. 21. Персонаж роману О. Гончара «Прапороносці». 22. Повість А. Хижняка. 23. Вірш І. Франка. 27. Вступ до літературного твору. 28. П'єса М. Горького. 31. П'єса В. Маяковського. 32. Частина трилогії В. Костильова «Іван Грозний». С к л а в П. Ш У Т И К . м. Коломия Івано-Франківської області.
Розділ Шаховий
Щб
„СИ"
веде
у
—-
спорту СРСР з шахів Петро М А Р У С Е Н К О К О Н К У Р С Н Е З А В Д А Н Н Я № 11 Мат за чотири ходи (6 очок)
Ж •ІР Щ
Ш ШШ
щ
ши
гате
?ш?
1 щ ШРі Шу ш
ш
щ
Білі: Кре7, Ф е ї , Та8, Са2, Се5, Кд5, К д і , пп.: аЗ, с2 (білих фігур — 9). Чорні: КрсЗ, ТИ2, СЬ7, Ксі4, пп.: с5, с4, 67, П, ИЗ (чорних фігур — 9).
Ч •
К О Н К У Р С Н Е З А В Д А Н Н Я № 12 Мат за п'ять ходів (6 очок)
ж ш 1
Білі: КрЬ7, Фе7, ТЬ1, Кс5 (білих фігур — 4). Чорні: Крс8, ТсІ4, пп.: а4, Ь4, сб, еб, е2, дЗ, Ь4 (чорних фігур — 9).
>
Учасниці самодіяльного хору *Лучанка» Луцького клубу працівників промтоварних магазинів Л. Яцуник, Н. Іванюкович та В. Мосор.
;
Фото С.
ФІЛІПЧУКА.
. {
х
V |
Соціалістична культура, 1986, № 9, 1—40
4