Журнал "Музика". - 2004. -№ 4. by Національне газетно-журнальне видавництво

ISSN 0131 — 2 3 6 7

ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ № 4/2005

Шостий мі9Ісш{?однніі ішіофс молодих піаністів тшм'лші тшщя ® о л о Ь м п і > а

Лоренцо

Відкриття

(Італія).

конкурсу.

Павло Нетук

Ріома Тагакі Переможці

ді Белла

(Японія).

Павло Кощево

(Беларусь).

конкурсу.

Віктор

Красовський

Олексій

Курбатов

(Україна).

(Росія).

МУЗИКА 2005

d> «

ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 4(351) НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ З ПИТАНЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЗАСНОВНИКИ МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ, НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНА ВСЕУКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА СПІЛКА

XII З ' Ї З Д НСКУ Т.НЕВІНЧАНА. К о м п о з и т о р с ь к а рада

ФЕСТИВАЛІ. КОНКУРСИ Б.СЮТА. «Музика молодих»: п р о б л е м и творчості і рецепції . . .4 О.ЗІНИЧ. Випробування часом

Виходить раз на два місяці. Рік заснування 1923. Київ, Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України © «Музика»

їх слухають, про них пишуть

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Т. О. ШВАЧКО

Г.ЛУНІНА. О с н о в н и й критерій - духовність

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: АВДІЄВСЬКИЙ А. Т. ГРИЦАС. Й. ЗІНЬКЕВИЧ О. С. КОЛОДУБЛ. М. КИЯНОВСЬКАЛ. О. ЛАЩЕНКОА. П. РОЖОК В. І. СТАНКОВИЧ Є. Ф. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО М. Р. ЯВОРСЬКИЙ Е. Н. Відповідальний секретар ЧЕРНЕЦЬ Л. Г. Редактори відділів: І. Генсіцька Т. Кондратюк

І.ОЛІЙНИК, Ю.КРУЛІКОВСЬКИЙ. «Два дні і дві ночі нової музики» . .10 ТВОРЧІСТЬ 12

ТЕАТРАЛЬНІ ОБРІЇ Л.КУЧЕРЕНКО. Чи почуємо співака в Києві?

ВИКОНАВСТВО Р.ЮСИПЕЙ. Дитячі мрії скрипальки

УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ М.ЛИННИК. Бас з України

*". .22

З ІСТОРІЇ В . С М И Р Н О В . Теофіл і Святослав Ріхтери

ЕСТРАДА

Художній редактор Н. Леущенко

Ю.СТАНІШЕВСЬКИЙ. «Євробачення» і сучасна пісенна естрада .. .29

Фотокореспондент Ю. Шкода

Т.ШВАЧКО. Тріумф українського балету

Комп'ютерний дизайн та верстка Ю. Сірий Адреса редакції: 01015, Київ-15, вул. Січневого повстання (Івана Мазепи), 58. Тел. 284-79-37 Здано до набору 27.07.2005 Підписано до друку 31.08.2005 Формат паперу 60x84 1 /8 Папір офсетний №1. Офсетний друк. Умовн.-друк. арк. 4,0. Ум. фарб.-відб. 5,0. Обл.-вид.арк. 5,5. Тираж 820 пр. Замовлення №11. Ціна договірна. Реєстраційне свідоцтво KB № 954 від 25.08.94

Оригінал-макет та друк у видавництві ПП «Видавництво Аврора прінт», м. Київ, вул. Причальна, 5 E-mail:

hodak@kievweb.com.ua

Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України, 03070, Київ-70, Боричів узвіз, 13

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій. За точність викладених фактів відповідальність несе автор. Рукописи не повертаються.

На 1-ій стор. обкладинки: молода українська скрипалька Мирослава КОТОРОВИЧ.

На ІУ-ій стор. обкладинки: хорова капела «ДЗВІНОЧОК» співає в Трапезній церкві Києво-Печерської лаври.

XII З 732) К0МЛ03Ш0Ю/3

УАУМШ

КОМПОЗИТОРСЬКА РАДА Н

а нього чекали, чекали з нетерпінням. Обурювалися, що він затримується, переноситься, обговорювали чому, а дехто шукав у цьому підводні камені або чиюсь злу волю. Нарешті, із запізненням на рік, подолавши усі об'єктивні і суб'єктивні причини, обминувши фінансові перепони, він все ж відбувся - XII з'їзд Національної Спілки композиторів України. Близько ста делегатів, композиторів і музикознавців з різних куточків України - з Києва і Севастополя, Харкова і Одеси, Львова і Донецька, Дніпропетровська і Дрогобича, Сімферополя і Миколаєва, а також із Закарпаття, Волині і Луганщини зустрілися ( 2 - 5 червня) у Будинку творчості композиторів «Ворзель», щоб поспілкуватися, поговорити про наболіле, а саме: про долю музичної культури в Україні, про ставлення суспільства до музичного мистецтва загалом і кожної творчої особистості окремо, про проблеми композиторської творчості й умови для праці музикантів, про стратегічні завдання й суто конкретні, нині конче актуальні, що вимагають негайного вирішення. З'їзду передувала своєрідна увертюра - науковопрактична конференція «Розвиток української музичної культури», в якій виокремилися серйозні теми для подальших обговорень. Доповідачі (вони ж делегати з'їзду), зокрема, намагалися з'ясувати: композитор - це мистецьке сумління чи громадянська позиція? (В.Грабовський, Дрогобич); доводили, що існують проблеми українського політичного музикознавства (М.Степаненко, Київ); висловлювали занепокоєння щодо недосконалості нинішньої структури і пропонували перспективні шляхи розвитку НСКУ в контексті сучасного мистецького процесу (О.Щетинський, Харків); привертали увагу до культурних проблем регіонів і можливостей їх вирішення (І.Рябцева, Дніпропетровськ); розглядали специфіку розвитку окремих музичних жанрів (Л.Дичко, Київ); порушували питання авторського права в Україні (І.Бабенко, Київ); опікувалися збереженням музичної спадщини і підтримкою будинків-музеїв (Л.Івахненко, Полтава). У роботі конференції і з'їзду брала участь заступник міністра культури і туризму України О.Шокало-Бенч, яка запропонувала конкретні форми співпраці Міністерства і Спілки, що мають втілюватися у довгострокових творчих проектах. Композитори

і музикознавці

Ворзелі.

До з'їзду випущено два інформаційних видання: «Національна Спілка композиторів України між XI і XII з'їздами (1999-2004)» та каталог-довідник «Творчий доробок українських композиторів і музикознавців (1999-2004)». Таким чином, кожний делегат напередодні з'їзду володів повною інформацією про діяльність Спілки в цілому (всіх її обласних організацій) і про індивідуальну творчу роботу кожного члена НСКУ. Саме тому на з'їзді звітну частину було зведено до мінімуму: доповідь Голови правління М.Степаненка, який узагальнив основні аспекти діяльності Спілки, співдоповіді секретарів правління Л.Дичко (творчі проблеми) і О.Олійник (міжнародні зв'язки НСКУ) та звіт Ревізійної комісії НСКУ (А.Поставна). Обговорення відбувалося досить бурхливо, байдужих серед делегатів не було. На адресу правління Спілки і особливо Голови М.Степаненка пролунало багато критичних зауважень, зокрема дорікали за втрату єдиного в Києві магазину «Ноти». Голова Київської організації НСКУ І.Щербаков запропонував визнати роботу правління Спілки незадовільною. З цього питання точилася гостра дискусія, але врешті-решт з'їзд не підтримав пропозицію І.Щербакова, зважаючи на величезний обсяг творчої діяльності Спілки композиторів, проведених нею за п'ятиріччя мистецьких заходів - міжнародних фестивалів («Київ Музик Фест», «Музичні прем'єри сезону», «Музичні діалоги», «Контрасти»), ювілейних вечорів (до 250-річчя Дмитра Бортнянського, 120-річчя К.Г.Стеценка, 100-річчя A.Я.Штогаренка та ін.), форумів («Музика молодих» кожні два роки), концертних серій, авторських вечорів (М.Дремлюги, А.Караманова, І.Шамо, Є.Станковича, М.Степаненка, Л.Колодуба, Л.Дичко, І.Карабиця, І.Щербакова, В.Губаренка, М.Скорика, В.Кирейка, Я.Цегляра, B.Степурка, В.Зубицького, Ю.Іщенка, О.Канерштейна, В.Філіпенка та ін.), музикознавчих конференцій та симпозіумів світового рівня, багатьох інших акцій. Слід відзначити конструктивність обговорень актуальних питань та інтелігентний тон дискусій на з'їзді. Делегати були налаштовані на діловий підхід до вирішення нагальних проблем існування Спілки, шляхів удосконалення її роботи. Зокрема, багато говорилося про необхідність залучення менеджерських форм у практичну діяльність Спілки, розробку загальної програми її розвитку і втілення в життя довгострокових мистецьких проектів різних напрямків. Окремо розглядалися на з'їзді питання виведення з кризи Центрмузінформу, болючі проблеми існування БТК «Ворзель», активізації функціонування Музфонду тощо. Прийнято рішення звернутися до владних структур щодо створення на базі нинішнього Центрмузінформу Державного центру музичної інформації, який займався б втіленням програми розвитку академічного мистецтва, його широкої популяризації як шляхом проведення різноманітних мистецьких заходів, так і здійсненням широкого спектру нотно-видавничих, мультимедійних та інформаційних проектів. А також про цільову фінансову допомогу і пошуки можливостей подальшого матеріального забезпечення єдиного в Україні унікального осередку музичної культури - Будинку творчості композиторів «Ворзель». Були підтримані пропозиції щодо упорядкування і подальшого юридичного і законодавчого опрацювання питань, пов'язаних з додержанням норм авторського права (роботу доручено продовжити Музичному фонду Спілки). Делегати наголошували, що ці проблеми настільки серйозні і складні, що для їх вирішення Спілку мусить очолити

Сергій Пілютиков

і Левко

Колодуб.

людина, яка має незаперечний творчий і особистий авторитет, людина високоморальна, чесна і порядна, людина, з якою не можуть не рахуватися на будь-якому державному і громадському рівні. Власне, коли з'їзд перейшов до виборів Голови НСКУ, кожний делегат знав, що в лавах Національної Спілки композиторів України така оптимальна кандидатура є - це видатна творча особистість, композитор могутнього таланту, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії України Євген Федорович Станкович. Делегати прийняли рішення не висувати альтернативної кандидатури, оскільки вона буде чисто формальною. Таємне голосування засвідчило одностайність учасників з'їзду - Євгена Станковича обрано Головою Спілки майже одноголосно (за винятком двох голосів). У своїй короткій промові новий Голова НСКУ висловив надію, що перебудовою роботи Спілки, виведенням її з кризового стану, вирішенням проблеми її збереження і подальшого існування він буде займатися при дієвій підтримці кожного члена Спілки і, насамперед, молоді. З'їзд затвердив відповідальним секретарем НСКУ Т.С.Невінчану та обрав правління НСКУ у кількості 40 осіб, в якому представлені всі регіональні організації: від Києва Г.Гаврилець, О.Голинська, Л.Дичко, О.Зінькевич, Ю.Іщенко, Л.Колодуб, М.Копиця, В.Кузик, Г.Ляшенко, Т.Невінчана, 0.0лійник, С.Пілютиков, Г.Сасько, В.Сильвестров, М.Степаненко, І.Тараненко, І.Щербаков; Харкова - В.Мужчиль, М.Стецюн, О.Щетинський; Полтави - Т.Оскоменко-Парулава; Львова - О.Козаренко, Ю.Ланюк, М.Скорик; Ужгорода - В.Теличко; Луцька - В.Тиможинський; Івано-Франківська - В.Маник, Б.Янівський; Дрогобича - В.Грабовський, М.Ластовецький; Одеси - О.Сокол, К.Цепколенко; Миколаєва - О.Таганов; Донецька - С.Мамонов, О.Скрипник; Луганська - С.Турнєєв; Запоріжжя - Н.Боєва; Дніпропетровська - А.Поставна; Криму - К.Троценко, М.Халітова. Зі складу правління обрано секретаріат Спілки, до якого крім Голови та відповідального секретаря увійшли Л.Дичко, Г.Ляшенко, О.Олійник, С.Пілютиков, І.Тараненко, 1.Щербаков (Київ), М.Стецюн (Харків), М.Скорик (Львів), О.Сокол та К.Цепколенко (Одеса), С.Мамонов (Донецьк), А.Поставна (Дніпропетровськ) та К.Троценко (Крим). Головою Ревізійної комісії НСКУ обрано Ю.Чекана, а Головою правління Музфонду - Б.Сюту. Таким чином, у керівні та контролюючі органи Спілки поряд з досвідченими фахівцями, які вже різнобічно виявили себе у спілчанській роботі, прийшла ініціативна молодь, сповнена нових ідей та цікавих планів. Ось лише деякі думки і пропозиції, висловлені секретарями правління НСКУ. Іван

Тараненко:

- Необхідно втілити у життя нові принципи існування творчих спілок як складової частини державного орга-

Ніна Герасимова-Персидська та Олександр Козаренко.

нізму в процесі виховання дітей, молодого покоління і духовного здоров'я нації. Для захисту української культури і дієвого використання її надбань треба на державному рівні вирішити питання про обов'язковий відсоток національної музичної продукції (наприклад, 50%) у засобах масової інформації! та в концертних програмах виконавських колективів. Розробити довгострокову програму видання нот і дисків українських композиторів з метою використання їх у навчальному процесі та для широкої популяризації кращих зразків української музичної культури. Вимагати від усіх причетних до цього інстанцій додержання авторського права як цивілізованої норми нашого життя, а не як поодиноких винятків. Заснувати газету Національної Спілки композиторів з метою широкого висвітлення проблем композиторського життя... Сергій

Пілютиков:

- Подавати проекти на демократичній основі від організацій та окремих членів Спілки. Відбір здійснювати громадською радою, попередньо відпрацювавши критерії оцінки та систему роботи. Запровадити загальну для Спілки систему інформаційних комунікацій з урахуванням створення сайту з інформацією про всю діяльність організації та про кожного композитора і музикознавця окремо з постійним оновленням даних. Створити окрему молодіжну програму Спілки, зокрема, щорічне проведення семінарів «Молодіжна композиторська лабораторія» на базі БТК «Ворзель». Кармела

Цепколенко:

- Створити нову структуру Спілки з урахуванням реалій часу. Як одна з форм - здійснення діяльності на основі грантів. Заснувати звукозаписуючу фірму НСКУ і на базі фонотеки Спілки видавати серію «Сучасні композитори України». Створити при Спілці з залученням крупних фірм Клуб підтримки академічної музики із фондом благодійних внесків на її розвиток. Вийти з пропозицією на Верховну Раду прийняти Закон про меценатство, зокрема використавши при цьому досвід Литви, де 1% від продажу горілки і тютюну цільовим призначенням відраховується на розвиток мистецтва. Вирішити питання соціального захисту пенсіонерів членів творчих спілок на законодавчому рівні, щоб їхні пенсії були на рівні наукових. Як бачимо, ідей багато, і всі вони слушні, хоч і складні для реалізації. Та завжди сподіваємося на краще. Залишається - наполегливо працювати. Тож у добрий час, Національна Спілка композиторів України. Тамара

НЕВІНЧАНА

Ф с с ж и / з л м .

к о н т с и

же вдев'яте пройшов «Міжнародний форум музики молодих», засновниками якого є Міністерство культури і туризму та Міністерство у справах молоді та спорту, Національна Спілка композиторів України та Центр музичної інформації. Незважаючи на дещо видозмінену назву заходу, фестиваль залишився вірним творчим настановам своїх «далеких предків» початку дев'яностих, успадкувавши від них як численні плюси, так і чимало мінусів. Це був повноцінний фестиваль: тривалість-десять днів, виконано понад 120 творів, забезпечена офіційна підтримка численних організацій та мас-медіа, здійснена серйозна РЯ-кампанія і створено власний сайт (!), окрім концертів чимало супутніх та суміжних заходів, непогане міжнародне представництво, усі імпрези - доступні для охочих... Але проблем, як з'ясувалося, Дев'ятий форум виявив не менше, ніж Перший. Хоч слід відзначити їх певну трансформацію. Фактично повністю зникли проблеми організаційні: програми добре продумані, укладені й підготовлені, на висоті виявилася корпоративна солідарність (чи не всі учасники фестивальних заходів працювали в кредит і мали щільний графік репетицій і виступів), добре поставлена і виконана медійна кампанія, практично відсутні прорахунки та необгрунтовані зміни програм концертів. Свідомо оминаємо фінансування Форуму. Хто хоч трішки знайомий із організацією та проведенням таких заходів чи то в Україні, чи за її межами, добре знає, що ця проблема давно вже стала постійною. Проте саме цьогорічний Форум дуже добре вияскравив і кілька інших проблем, зокрема творчості й рецепції, які на попередніх тільки «визрівали», чекаючи свого часу, щоб «розквітнути» на повну силу.

лема порожніх залів при вишуканих програмах і досконалому виконанні. Ми давно вже звикли, що такі концерти відвідують нечисленні прихильники та знавці сучасної серйозної музики (Е-музики, як кажуть, за кордоном). Концерти цьогорічного Форуму засвідчили це в абсолютно неприхованому вигляді: погодьтеся, присутність кількох десятків музикантів у залі на три сотні слухачів усе ж трохи дивує. На концертах практично відсутні навіть студенти, що обрали майбутньою професією музику. У нас, як і в усьому світі європейської культурної традиції, сегмент е-музично-прихильної аудиторії зовсім невеликий і виявляє виразну тенденцію до зменшення. Сама ж нова музика черпає духовну наснагу до існування чи не виключно з фестивалів, ювілейний імпрез та проектів, які підтримуються різноманітними фундаціями та мас-медіа. Оскільки ми до того ж особливо відчуваємо на собі спадок культурної практики тоталітарного соціалізму, то без належно поставленої державної політики, спрямованої на підтримку серйозної професійної музики, наш «пацієнт» буде виглядати скоріше мертвим, аніж живим. Гості з Росії розповідали, що «наш пацієнт» таки набагато «живіший» за їхнього. Але, незважаючи на таку сумну реальність, держслужбовців із Міністерства культури і туризму помітити на київських концертах не вдалося: вочевидь українська е-музична культура ще надто активно дихає і без допомоги урядових реаніматорів. Побувати хоча б на кількох концертах Форуму означало ознайомитися з широким спектром творчих тенденцій сучасного мистецтва компонування. По-перше, одразу ж після офіційного відкриття весь день було відведено для відеоінсталяцій, електроакустичної та елек-

«МУЗИКА МОЛОДИХ»: ПРОБЛЕМИ Коли П.Хіндеміт у міжвоєнне двадцятиліття закладав у Європі фундаменти сучасного фестивального руху, то напевне не думав, що мине всього кілька десятиліть і фестивалі сучасної музики, покликані її популяризувати та полегшувати масам доступ до її шедеврів, перетворяться на своєрідні гетто для плекання нової музики та підтримки її суспільного статусу в очах мас. На жаль, Дев'ятий форум мимоволі підтвердив чимало не зовсім оптимістичних передбачень філософів і культурологів XX ст. Форум виразно засвідчив дві реалії: ми непомітно почали жити за тими ж мірками й законами, що їх приготував для нас на своїй «глобалізованій» кухні Захід, а також що наше сьогодення вже міцно пов'язане з постмодерними настановами. Коли на перших форумах усе здавалося цікавим і незвичним, то нині ми вже «все знаємо» й «усе нам знайоме». Тоді концертні зали були переповнені слухачами, а в кулуарах українські меломани стіною стояли перед артистичними кімнатами, не відпускаючи закордонних гостей навіть випити кави у перерві між концертами. Нині здається, що українській «людині-масі» усього вже вдосталь. Іноземні композитори і виконавці давно перетворилися на буденне явище, а нова музика стала доступною, як ніколи (не забуваймо про електронні медіа, можливості копіювання і тиражування та загальний доступ до Інтернету), та й не зазнає зараз жодних переслідувань з ідеологічних міркувань. Масових музичних імпрез проводиться набагато більше, аніж півтора десятиліття тому, і концерти сучасної музики не мають в очах пересічного слухача репутації «найпрестижніших». Відвідувати фестивалі сучасної музики стало - як для масового вітчизняного слухача - нецікаво, непрестижно, непотрібно... Ось, мабуть, у чому полягає основна проб4

тронної музики (відбувалося це у Державному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса). На суд слухача-глядача винесені твори А.Загайкевич («Пори року на Майдані» - у співавторстві з О.Плисюк - відеоряд та Ю.Андруховичем - тексти), С.Луньова («Меланхолія», відео - І.Малахов), К.Оленич, А.Тормахової, М.Абакумова. Справжньою подією стали виступи на музичному релікті, відомому нам лише з підручників, терменвоксі - виконавиці та композиторки з Росії О.Ростовської. В одній із творчих майстерень наступного дня вона розповіла багато цікавого про витвір Л.Термена, його (інструмента) сучасну долю та роботу Термен-центру при Московській державній консерваторії. Велике зацікавлення викликали концерти «Музика третього тисячоліття» (Національний ансамбль солістів України «Київська камерата») американської музики XX століття, віолончельної музики, два концерти серіалу «Українсько-балтійські лінки» (ансамбль «Фрески» та дует віолончелістів «Віолончелісімо»), концерт фаготової музики. Було представлено чимало сучасної української камерної музики, зокрема й концерт переможців студентського конкурсу «Єгасіиз асі РатаБзит». Резонансними стали виступи постійного учасника фестивалів піаніста Є. Громова (концертна програма з творів К.Дебюссі, Б.Бартока, О.Мессіаната 80-річчя від дня народження П'єра Булеза), ансамблю «Рикошет» (твори композиторів з України, США, Італії, Нідерландів), камерного оркестру «АгсИі» (дві концертні програми), квартету флейтистів зі Львова «ШОНІКо ЗАРЕНКо». Відбулися також виступи окремих солістів (піаністів Г.Ільїної - твори В.Сильвестрова та К.Звєгінцева - твори О.Мессіана) та дуету З.Апмаші (віолончель) й Д.Таванця (фортепіано).

ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ

видко промайнули два тижні конкурсної круговерті, і ось уже Шостий міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця став найпрестижнішим піаністичним форумом на українському просторі і не тільки. Це, мабуть, чи не єдиний український конкурс знаний тепер у всьому світі, адже він заслужено підтвердив свій високий міжнародний статус, увійшовши у 2002 році до складу Європейської спілки молодіжних конкурсів (ЄМСУ), а у 2004 році - до Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів (WFIMC). Не можна не згадати з особливою вдячністю людину, котра стояла біля витоків цього конкурсу і багато зробила для формування концепції змагання, спрямування та широкого визнання, яка віддавала йому стільки свого душевного тепла, турботи, дорогоцінного часу, - видатного композитора сучасності, народного артиста України, беззмінного голову журі перших чотирьох конкурсів Івана Федоровича Карабиця. Та життя нестримно йде вперед. Конкурс розвивається, набирає обертів, розширюючи свою географію, і дедалі більше привертає увагу талановитих музикантів з різних країн. Високий престиж засвідчують і переконливі успіхи його лауреатів на інших міжнародних змаганнях. Так, Олексій Колтаков став переможцем конкурсу В. Клайберна (США), Денис Прощаєв переміг на конкурсі піаністів ARD (Німеччина), Олександр Гаврилюк - на конкурсі у м. Хамамацу (Японія), Дмитро Холоденко - на конкурсі Марії Каллас (Греція), Євген 6

Уханов - на конкурсі піаністів у Сіднеї (Австралія), Дмитро Онищенко здобув лаври лауреата на конкурсі імені П.Чайковського (Росія), Марія Кім на конкурсі в Польщі, Олександр Піроженко - на конкурсі в Ібіці (Іспанія). Феноменальний успіх очікував на юну переможницю П'ятого конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця Чун Ван Чін Речел (молодша група, Китай) під час гастрольного турне з нагоди 100-річчя легендарного піаніста у Парижі (зал ЮНЕСКО), Женеві (зал ООН) та США. Тож перемога юної піаністки на конкурсі Джини Бахауер (США) була цілком прогнозованою. Дуже важливо, що організатори змагання не тільки виявляють обдаровану молодь, а й опікуються майбутнім своїх лауреатів. Завдяки плідній практиці обміну переможцями між різними конкурсами-партнерами наші лауреати виступають з концертами не тільки в Україні, а й у різних країнах світу. Важливо також, що свою майстерність молоді музиканти (піаністи, а віднедавна й скрипалі, альтисти, віолончелісти) можуть підвищити у міжконкурсний період у Міжнародній «Літній музичній академії» (що стала одним із центрів світового музичного навчання), де впродовж двох тижнів у Києві проходять майстер-класи кращих музикантів і педагогів світу. Саме ця «Академія» дає змогу не тільки спробувати себе в ансамблевій грі, а й виступити з професійним симфонічним оркестром. А така практика дуже корисна артистичній молоді. Тож Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця - унікальне явище в Україні. Цього року Шостий конкурс залучив 98 піаністів з 26-ти країн світу, а до високоповажного журі увійшли представники найвідоміших піаністичних шкіл, знані музиканти і педагоги: Фанні Вотерман (Велика Британія), Оксана Яблонська (США), Бернд Гетцке (Німеччина), Сержіо Пертікаролі (Італія), Емануель Красовські (Ізраїль), Джером Роуз (США), Діна Іоффе (Ізраїль), Вячеслав Бойков (Україна). Очолив журі видатний український композитор, народний артист України, професор Мирослав Скорик. Особливий шал пристрастей вирував у третьому турі, коли залиши-

лося тільки 16 учасників у трьох вікових групах, найбільше у старшій (з дуже великим розривом у віковому цензі - від 16 до 35 років). Адже тут на найвищі призові місця претендували одразу вісім конкурсантів. І якщо на V конкурсі молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця взагалі не було присуджено Першу премію в старшій віковій групі, то на VI конкурсі, крім італійця Лоренцо ді Белла, на мій погляд, були не менш достойні претенденти. Не може не дивувати, що дуже талановитий музикант з Бєларусі Павло Кощево (член журі В. Бойков назвав його «загадковим явищем») саме через своє дуже особистісне, одухотворене відчуття музики (зокрема, Другого концерту Й. Брамса у III турі) посів лише четверте місце і не дістав жодного призу. Нагадаємо, що свого часу на Третьому конкурсі пам'яті В. Горовиця інший бєларуський юнак Даниїл Шлєєнков за свою незвичну, «неправильну» гру все ж отримав третє місце і спеціальний приз «За артистизм». Можливо, у нинішньому році вельмишановне журі вирішило, що дві лауреатські премії (з урахуванням другого місця у Павла Нетука в молодшій групі) для Бєларусі забагато. Тож першу премію журі віддало 32-річному Лоренцо ді Белла, хоча ніяких особливих «одкровень» у його виконанні публіка не почула. Не зовсім вдалим було трактування піаністом «Бурлески» М. Скорика (за яку він тим не менш отримав спеціальний приз «За краще виконання п'єси українського композитора»). Л. ді Белла не розкрив ні своєрідного настрою п'єси, ні її специфічної техніки, зумовленої тонким підтекстом джазового гумору. Хоча у його грі відчувається рука зрілого, технічно досконалого музиканта, якась особлива елегантність - своєрідний дендізм - піаністичної манери, гарне відчуття ансамблю, слухачів дещо приголомшив досить дивний, як для професіонала, спосіб підспівувати собі під час виконання (у III турі), що свідчить скоріше про певну внутрішню скутість музиканта, нездатність у цей момент знайти точний, інтонаційно виявлений піаністичний еквівалент внутрішньому емоційному стану. Вважаю, що коли педагог Л. ді Белла Сержіо Пертікаролі (він вод-

ночас і член журі) зазначив, що в програмі його учня немає італійського темпераменту, він мав на увазі саме перевагу логіки над почуттям у грі свого підопічного. І це не могло не позначитися на дещо незвичній інтерпретації Першого концерту П.Чайковського, яка була забарвлена суто «європейською» логікою виконання, де бракувало глибокого почуття, того співу душі, що притаманний саме російській музиці і, передусім, творам Чайковського. З рішенням журі категорично не погодився Роман Кофман (голова журі минулого конкурсу). Під час виступу Л. ді Белла на заключному концерті у Національній опері України він демонстративно вийшов із залу, адже всі симпатії відомого диригента були на боці фантастичного за технікою гри, бездоганністю звуку Олексія Курбатова, студента Московської консерваторії (клас професора Ю. Лісіченка), стипендіата імені С. Ріхтера від Регіонального фонду М. Ростроповича.

отримав спеціальний приз «За виконання транскрипції Володимира Горовиця». Справді, «Dance macabre» Сен-Санса - Горовиця у версії С. Каспрова вразив точним відтворенням самої атмосфери твору. Піаністу вдалося створити майже зримий, якийсь зловісно-інфернальний, несамовито-нестримний образ звукового руху. Дещо здивував і розподіл премій у середній групі. Так, після чарівної тендітної китаянки Ван Цзюе (Перша премія, клас професора Б. Гетцке) з напрочуд ясним, сильним і чистим звуком та зразковим умінням розподіляти сили під час гри (це, мабуть, від особливого пластичного хвилеподібного жесту руки, що вивільнює енергію), друге місце мав би посісти учень ССМШ ім. Гнєсіних Володимир Гур'янов. Але цей шістнадцятирічний піаніст, який показав себе професійно впевненим, артистичним, з індивідуальним відчуттям музики (дається взнаки московська виконавська традиція), що навіть важко повірити у відсутність у

Катерина

Сергій

Куликова.

На думку Р. Кофмана, російського музиканта несправедливо позбавили Першої премії (він посів лише друге місце), тому диригент відзначив О. Курбатова особистим призом - контрактом на концерт з Боннським симфонічним оркестром (Р. Кофман є головним диригентом і художнім керівником цього оркестру, а також головним диригентом Боннської опери). Решта призових місць у старшій групі (окрім однієї з двох П'ятих премій у Мяо Хуан з Німеччини) дісталася українським піаністам. І тільки аспірант Московської консерваторії Сергій Каспров, який елементарно недовчив текст обов'язкових для третього туру двох концертів, був позбавлений навіть диплома. Між іншим, такий прецедент уже траплявся на Третьому конкурсі знов-таки з московським піаністом О. Орлоцьким. Щоправда, С. Каспрову, до речі, дуже яскравому музиканту з характеристичною пластикою рук, інтонаційно і тембрально осмисленим звуковидобуванням, все ж пощастило - він

Каспров.

нього попереднього досвіду гри на конкурсах, поступився сріблом двом українським музикантам - Валерії Кучеренко і Антонію Баришевському, чиє виконання, з мого погляду, було більш стереотипним. Щодо молодшої групи, то тут не всі, хто на це заслуговував, потрапили до третього туру. Дивує, що журі не оцінило справжнього таланту маленької грузинки Анни Гогави. Певну несправедливість стосовно молодшої групи відзначив і С. Пертікаролі: в ній «набагато більше талановитих дітей, ніж в інших групах». Однак у фінальному розподілі премій журі виявилося цілком об'єктивним, і всі четверо учасників молодшої групи отримали призові місця. І тут безсумнівним лідером став Ріома Тагакі (Японія, Перша премія), який щасливо поєднав у собі дитячу безпосередність, емоційну відкритість з рішучістю і вдумливістю дорослого музиканта. Під час виконання Концерту а-тоІІ Е. Гріга дванадцятирічний піаніст, ведучи сміливий діалог з оркестром, виявив рідкісне володін-

ня собою і головне - справжнє художнє відчуття твору як цілісності, що народжується з живої наспівної, широкого дихання інтонації автора. На жаль, через відсутність належної витримки та досвіду гри з оркестром не спромігся показати все, на що він здатний, Павло Нетук (Беларусь). У результаті цей емоційний, надзвичайно обдарований хлопчик отримав лише Другу премію і не зміг приховати свого розчарування. Третя премія - в учня КССМШ імені М. Лисенка Віктора Красовського (клас професора Т. Абаєвої), який уже зробив важливий крок в осягненні мистецтва звуку. Маленька китаянка Лі Сицянь (Четверта премія) запам'яталася якоюсь особливою відточеністю виконання і своїм завзяттям та цікавою інтерпретацією токати В. Філіпенка, за яку вона отримала спеціальний приз «За краще виконання п'єси українського композитора». Тож конкурс виховує справжні бійцівські якості - волю до перемоги,

Лі

Сицянь.

стійкість і незламність у подоланні «підводних рифів», адже це справжній агон, і щоб пройти всі три його тури, необхідно одночасно поєднувати в собі, вдаючись до спортивних асоціацій, граничну зібраність і миттєву реакцію спринтера та потужну витривалість марафонця. На жаль, такі випробування вдається витримати далеко не кожному. Проте на переможців чекають, окрім звань, медалей та дипломів лауреатів, і досить великі, як для України, грошові премії (у порівнянні з попередніми конкурсами, цьогорічний призовий фонд збільшився), а також багато приємних сюрпризів - від різноманітних спеціальних призів до, напевно, найголовнішого, найочікуванішого для лауреатів - права взяти участь у численних концертах у найпрестижніших запах світу. Для лауреатів VI конкурсу - це Великий концертний зал м. Оденс (Данія), Камерний зал Естонської академії музики, Великий концертний зал міста Осло (Норвегія), концертна поїздка по містах США, виступи на Міжнародному фестивалі «І Уепегсіі МиБІсаІІ» в Кадонеге 7

Гості

конкурсу.

(Італія), у Штутгарті (Німеччина), Парижі (зал ЮНЕСКО), Бонні (з Боннським симфонічним оркестром), на Міжнародному фестивалі «Каунас2006» (Литва), у Бидгощі (Польща, Концерт-приз від Міжнародного конкурсу юних піаністів А. Рубінштейна), у Колонному залі ім. М. Лисенка Національної філармонії України (Грандконцерт фестивалю «Нові імена юних зірок України»). Цією турботою стосовно свого майбутнього переможці мають завдячувати чіткій і злагодженій роботі організаторів конкурсу, насамперед одному з його фундаторів, генеральному директору конкурсу, президенту Міжнародного благодійного фонду конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця Юрію Зільберману. Особливу атмосферу на перегонах відзначили члени журі, які впродовж змагань учасників вели тривалі дискусії щодо конкурсної програми. Передовсім, предметом їх обговорення стала проблема різного підходу до вибору конкурсних творів учасниками з країн пострадянського простору та з країн Заходу. Так, на думку багатьох членів журі, існує певна тенденція, за якою піаністи з країн СНД віддають перевагу музиці композиторів-романтиків (а в класиці помітно відстають) і послуговуються певними стереотипами виконання (чого так боявся В. Горовиць), у той час, як на Заході панує більш вільний підхід до вибору творів та «особистісне ставлення до інтерпретацій» (Е. Красовські). Б. Гетцке теж проти засилля романтичної музики у програмах; тож, за його зауваженням, необхідно збалансувати репертуар, розширивши його за рахунок включення музики композиторів XX сторіччя (такої ж думки дотримується і С. Пертікаролі). А Е. Красовські вважає, що конкурсна програма не зовсім відповідає духові великого Горовиця через 8

те, що бракує творів Р. Шумана та О. Скрябіна, чия музика посідала особливе місце у творчості Маестро. Щодо питання про різницю між так званою «нашою» та західною піаністичними школами (яке також активно обговорювалося на конкурсі), то вона здається досить відносною. Адже не можна забувати, що багато відомих педагогів з колишнього СРСР працює на Заході. Серед них є і члени журі нинішнього конкурсу. Так, Діна Іоффе, яскрава представниця школи славетного Генріха Нейгауза, учениця професора Віри Горностаєвої, відома піаністка у різні роки була професором Музичної академії Рубіна в Тель-Авіві, в Університеті мистецтв Айхі у Парижі та Токіо. Нині Д. Іоффе - професор Міжнародної академії Антона Рубінштейна, запрошений професор Нью-Йоркського музичного фестивалю «Summit», артистичний директор фестивалю і майстер-класів у м. Мулін д'Анде (Франція), має постійні майстер-класи у Німеччині та у Лондонській Королівській академії музики. У США російську піаністичну школу представляє професор Оксана Яблонська, вихованка знаменитого Олександра Гольденвейзера. Зараз ця видатна піаністка, солістка Московської філармонії веде майстер-класи на п'яти континентах світу і викладає фортепіано у Джульярдській школі (Нью-Йорк). Згадаймо і всім добре відомого представника Харківської піаністичної школи професора Віктора Макарова, нині професора Австралійського інституту мистецтв, який свого часу виховав талановитих учнів Олексія Ємцова та Олексія Колтакова, лауреатів Першого конкурсу пам'яті Володимира Горовиця. Цей список можна було б продовжувати. Звісно, всі ці знані музиканти роблять свій величезний внесок у формування зарубіжної вико-

навської традиції і, певним чином, працюють на взаємозближення і взаємодію різних піаністичних шкіл. І все ж повернімося до нашої піаністичної традиції. Вона, за словами В. Бойкова, поки ще залишається кращою по «школі». «Рівень вимог виховувався сторічною історією становлення російської фортепіанної школи. Це була квінтесенція того кращого, що існувало в світі. Адже коли Микола та Антон Рубінштейни відкривали консерваторії, вони зібрали найкраще, що існувало у світі. Працювали і Бузоні, і Лешетицький, і багато інших видатних особистостей, які були своєрідними акумуляторами величезних досягнень на ниві фортепіанного мистецтва, досягнень, якими ми користуємося і донині. На Заході немає такої системи музичної освіти, як у нас. Тому ми повинні спробувати зберегти нашу школу». На жаль, на останньому конкурсі стала помітною тенденція до зменшення кількості українських виконавців і зростання кількості зарубіжних піаністів. З одного боку, це працює на престиж змагання, адже все більше країн світу дізнаються про нього. З іншого - хотілося, щоб, як у минулі роки, особливо серед лауреатів перших премій були й українські піаністи. А загалом усі члени журі, починаючи з його голови М. Скорика, одностайно зійшлися на тому, що рівень VI Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця був дуже високим. Засновниця найпрестижнішого Міжнародного конкурсу піаністів у Лідсі (Велика Британія), віце-президент Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів Ф. Вотерман зазначила: - На більшості конкурсів дуже багато «молока», проте замало «вершків». Звичайно, всі не можуть бути «вершками», адже є дуже багато піаністів. І журі це розуміє. Але на конкурсі пам'яті Володимира Горовиця зібрано вершки молодих піаністів з усього світу... Мене часто питають, чи завжди отримують перемогу найкращі. Моя відповідь ми не можемо передбачити долі всіх цих музикантів. Іноді трапляється так, що ті, хто отримали четверте, п'яте місце, підіймаються, а лауреати перших премій опускаються. Головне - велике задоволення усвідомлювати, що ми дали їм поштовх до зростання, аби вони почали творче життя і стали справжніми музикантами. Як любив повторювати останній великий романтик Володимир Горовиць, піаністів багато, а музикантів і артистів мало. Олена

ЗІНИЧ

МУЗИЧНІ ПРЕМ'ЄРИ СЕЗОНУ

2Оо

їх слухають, про них пишуть

П'ятнадцятий міжнародний фестиваль «Музичні прем'єри сезону» Київської організації Національної Спілки композиторів України при підтримці Міністерства культури і туризму України, Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та Державного концертного агентства «Україна» познайомив слухачів Києва та гостей міста з новими творами. В програмі музичного свята прозвучали камерні, симфонічні, хорові композиції не тільки українських авторів, а й музикантів з СІЛА, Канади, Швейцарії, Росії, Німеччини, Італії, Франції, Швеції... В рамках фестивалю пройшли різні акції, серед яких дитячий хоровий міжнародний фестиваль «Співає Київ весняний», заключний концерт всеукраїнського конкурсу юних композиторів «Жива музика», спільний пленум київських організацій Національних Спілок композиторів та письменників України «Слово і музика український вимір», презентація нових видань музикознавчих праць, композиторських творів, аудіо-касет, компакт-дисків, камерний концерт «Молоді виконавці - композиторам України», концерт вокальної музики Валентина Сильвестрова, авторський концерт Сергія Зажитька, марафон експериментальної електронної музики, концерт з творів Кармели Цепколенко... Ось кілька відгуків музичних критиків на цю творчу акцію, надрукованих в українській пресі. «Ми далекі від того, аби мріяти, що гіпотетичний середній слухач, інтелігентна людина з пристойним культурним багажем, фізично зможе відвідати бодай половину концертів. І справа тут не тільки у збігові концертів у часі, що традиційно викликає нарікання. Справа у принциповому поєднанні певних інгредієнтів не все підряд можна вживати... Так у часі майже збіглися концерт хору «Світилен» в Успенському соборі Києво-Печерської лаври і авторський концерт Сергія Зажитька в Будинку актора. Що кому ближче - справа смаку, що кому зрозуміле - справа часу. Полярність векторів у сучасному музичному процесі треба було б ще пошукати. Аж ось вони перетнулися в часі - і дещо стало зрозумілим... Зазначимо, що у Зажитька - це чи не перший повноформатний авторський концерт. Донині кожна поява його музи викликала підвищену, щоб не сказати ажіотажну зацікавленість публіки. Не слухачів, а саме публіки, оскільки звуковими проявами цей композитор не обмежується. Його твори шокують й провокують - епатажною відвертістю, інколи - безцеремонністю та присмаком скандалу... А в паралельному концерті також подія - відкриття нового хорового колективу, який підтвердив: хорова школа Льва Венедиктова - одна з

найпотужніших в Україні. Торік на «Прем'єрах - 14» запалала яскрава зірка «Кредо» - камерного хору під орудою Богдана Пліша. А цього року «Світилен» - досконалість і вишуканість разом із молодим завзяттям. ...Ігор Щербаков, незмінний директор «Прем'єр сезону», засвідчив: «Особливої святковості з нагоди ювілейної цифри не відчувалося - та воно й ні до чого. Адже подібні фестивалі - лише проміжні результати щоденної копіткої роботи. Триває напружена праця композиторів, виконавців, слухачів...» Олена

Грає Державний духовий оркестр

академічний України.

Чекан і Юрій Чекан «Україна молода»

«Музика безпосередньо залежить від часу. І не тільки тому, що віддзеркалює його дух і атмосферу, а й в практичному значенні. Якщо музичний твір не виконано, його фактично не існує. Ось чому такі важливі фестивалі «Прем'єр сезону»... У заключному концерті виконувався «Реквієм» Володимира Рунчака. Його драматизм ніяк не пов'язувався з життєрадісним і сонячним образом самого композитора. Трагічні крики струнних, на які відгукуються саркастичним сміхом духові, створювали безрадісний ефект величезної чорної діри, в яку ніби затягувало слухачів... Ще більш трагічною за настроєм виявилася «ІЧепіа» Вікторії Польової». Любов «Столичные

Морозова новости»

Кларнетист

В. Мрозек

(Польща),

Виступає Національний симфонічний оркестр України.

Ф£СЖи&АМ.

к о я т с и

^/УЛИІ І

ИО-0ОЇ Ч

и випадало вам два дні і дві ночі слухати модерну класичну музику? Питання майже риторичне. А в Одесі, виявляється, її слухають кожної весни вже одинадцять років поспіль. Ця музична імпреза, мозковим центром якої є композиторка Кармела Цепколенко, німецький диригент Бернгард Вульф та директор міжнародного фестивалю Олександр Перепелиця, об'єднує не тільки музикантів багатьох країн, а й різноманітні жанри, визначаючи основні напрямки його незвичайного дійства, спрямованого на «преференцію» особистості. Саме тому фестиваль в Одесі вигідно вирізняється від інших музичних форумів, де популярна музика й шоу-бізнес як брати-близнюки блукають манівцями, закомплексовані певними упередженнями, дублюючи один одного й скаржаться на відсутність державного фінансування. На фестивалі ми почули найбільший капітал України - талановиту молодь, якої у нас багато і вона прикрашає «фасад» нашої держави, інтегруючи свою культуру в Європу, формуючи позитивний імідж країни. К. Цепколенко

та П.Плаксин

(Росія)

НОЧІ

м у з и к и Виконавці музичного свята щедро дарували світові прем'єри, своє високе професіональне мистецтво. Французький саксофоніст Д.Кентзі грав нові твори /1 .Самодаєвої, швейцарське тріо «Амальтеа» виконувало опус одеситки Ю.Гомельської, а ансамбль «Аккрош нот» з Франції композиції В.Рунчака. Незабутні враження залишилися від виступів Київського камерного ансамблю «Нова музика в Україні», ансамблю перкусіоністів Одеської музичної академії ім. А.В.Нєжданової, одеських колективів - ансамблю «Фрески» та дуету «Віолончелісімо» (солісти - Вадим Ларчіков та Ольга Веселіна), в репертуарі яких постійно звучать твори зарубіжних музикантів. Улюбленцями публіки стала етно-хаос-група з Києва «ДахаБраха» (під керуванням Владислава Троїцького), що познайомила слухачів з архаїчною українською музикою. Глядачі були свідками експериментів та експромтів у виконанні митців світового рівня, серед яких постійний учасник фестивалю - ансамбль перкусіоністів Фрайбурзького музичноБернгард

Вульф

го університету (керівник - Бернгард Вульф), англійський тромбоніст-віртуоз Барі Веб, французький саксофоніст Даніель Кентзі, італійський піаніст Роберто Проседа... Відкриттям фестивалю стала бельгійка Ф.Вангекке, яка продемонструвала свою майстерність як співачка, піаністка та композитор. На форумі сучасної музики прозвучали твори багатьох українських авторів, зокрема Олександра Козаренка, Кармели Цепколенко, Світлани Азарової, Золтана Алмаші, Алли Загайкевич, Вікторії Польової, Юлії Гомельської, Сергія Зажитька... Отже, попри всі нарікання критики, що наші слухачі «вживають» лише класику, попсу й фольклор, фестиваль засвідчив, що публіка із захопленням слухає нову сучасну музику. «Два дні і дві ночі...» організаційно й фінансово підтримали Міністерство культури і туризму України, міжнародний фонд «Відродження» та Фонд сприяння розвитку мистецтв, Французький культурний центр в Україні, Швейцарська культурна програма в Україні. Фестивалі нового мистецтва покликані знайомити слухачів з розмаїттям культур різних країн - це їхнє надзавдання. Президент одеського форуму Б.Вульф порівняв значення цієї акції для сьогодення із всесвітньо відомими фестивалями - «Варшавською осінню» і «Празькою весною», які свого часу слугували єдиним місцем для зустрічей митців Сходу і Заходу. Юрій Одеса

- Київ

Фото

Ірина ОЛІЙНИК, КРУЛІКОВСЬКИЙ

Валерія

Ансамбль перкусіоністів Фрайбурзького музичного університету та композитор Таміо Фамура (Японія).

СПРИНДИСА

Тріо із

Йоганес

Фішер

Швейцарії.

(Німеччина),

ж / з о г ч з с ж ь

Кармела Цепколенко, яка відзначила цього року своє 50-річчя, добре відома серед музикантів України як оригінальний композитор і прекрасний організатор авангардного фестивалю «Два дні і дві ночі нової музики». її твори виконуються на численних міжнародних фестивалях і форумах у Румунії, Японії, Австрії, Німеччині, США, Франції, Росії. Фест «Два дні і дві ночі» викликає незмінний інтерес у світової музичної громадськості. Виступи відомих у Європі ансамблів, солістів, композиторів, які пишуть спеціально до фестивалю свої нові твори, підтверджують високий міжнародний авторитет справді містеріального музичного дійства. Авторський концерт Кармели Цепколенко, що відбувся в Києві з Національним ансамблем солістів «Київська камерата» під керуванням народного артиста України Валерія Матюхіна, уможливив якнайкраще знайомство з емоційним світом її музики і спілкування з ювіляркою.

ОСНОВНИЙ КРИТЕРІЙ - Почну з традиційного запитання: як складалася ваша доля музиканта і коли ви зрозуміли своє покликання стати композитором? - З чотирьох років я займалася приватно з викладачем з фортепіано. Це був педагог моєї сестри, яка вчилася в одеській спеціальній музичній школі імені П. Столярського. Вже тоді почала писати маленькі п'єски, тому батьки віддали мене в науку до професора Одеської консерваторії Івана Ботвинова, а далі пройшла повний курс навчання в школі П. Столярського, де мені пощастило познайомитися з Олександром Коганом, якого я вважаю своїм першим педагогом з композиції. У консерваторії труднощі виникли лише коли довелося вибирати ким бути - піаністкою чи композитором. Практика консерваторського навчання забороняла поєднувати заняття на двох факультетах. Батьки орієнтували мене на фортепіанний факультет. Однак я наполегливо продовжувала займатися композицією з Олександром Лазаровичем, і з другого курсу мені 12

ДУХОВНІСТЬ

дозволили вчитися на двох факультетах. Відтоді зникли сумніви щодо своєї композиторської спеціальності. На третьому та четвертому курсах я вже брала участь у різних композиторських конкурсах. - Виховання та сімейні традиції сприяли розвитку вашої музикальності? - Так. Любов до мистецтва й до музики генетично пов'язана з усією родиною. Мій дідусь добре грав на флейті та мандоліні. Природно, що вдома завжди звучала музика і часто влаштовувалися концерти. В них брали участь інші члени родини й друзі: старша дочка Сирануш грала на фортепіано, син Каспар - на скрипці, а Марьям (моя мама) добре танцювала. З дитинства вона вивчала мови - німецьку, французьку, грала на фортепіано, малювала, а також освоювала техніку класичного балету. - Ваші українсько-вірменські корені якимось чином вплинули на вашу творчість? - З дитинства я чула три мови українську, російську і вірменську, з

інтересом вивчала історію цих народів. Звичайно ж, почуваю в собі вірменські гени, але я слов'янка і вихована на європейських культурних традиціях. Отже, Схід, напевно, у мене тільки в підсвідомості. - Ви одержували нагороди на різних національних і міжнародних конкурсах. Чи було це стимулом для вашої творчості, допомагало у формуванні власного стилю? - Я взагалі негативно ставлюсь до конкурсів, бо не вважаю, що вони - показник чогось важливого у мистецтві, і часто тут вирішальну роль відіграє випадок, фортуна. Для мене пам'ятними були фестивалі та форуми, на яких спілкувалася з яскравими особистостями: Ю.Фортунатовим, С.Слонімським, Г.Лахенманом, Т.Мюраєм, К.Пендерецьким. Взагалі, фестивалі стали «вікном» у світ сучасної музики. - Хто з композиторів минулого або сучасності для вас має беззаперечний авторитет? - Не буду оригінальною, якщо скажу, що всі композитори, які ввійшли в історію людства, для мене -

авторитет, але ближчі мені Бах, Моцарт, Шопен, Скрябін, Мусоргський, Дебюссі, Шостакович. їхня творчість - це баланс чіткої структури й емоційної виразності. Захоплює віденська школа і сучасна музика. Я знайома з багатьма сучасними композиторами і намагаюся познайомити слухачів з їхньою творчістю на фестивалі в Одесі. - Вас зараховують до композиторів-експериментаторів, які прагнуть створити нові форми існування звукової матерії. Ви відчуваєте себе митцем авангардного напрямку ? - Я не експериментую в тому сенсі, який є сьогодні в електронній музиці, і не намагаюся бути екстраавангардною. Експеримент завжди припускає, що ти щось робиш, але не знаєш, що з того вийде. Коли я пишу музику, то завжди досягаю мети, тому мою музику важко назвати экпериментаторською. Щодо нових форм, то, на мою думку, сучасні композитори змушені в кожному новому творі створювати у певному значенні нову форму. - Як виникає сама ідея написати новий твір? - Ідеї, як правило, виникають із позамузичного контексту. Це може бути враження від прочитаного, побаченого, пережитого. Іноді сама форма твору визначає зміст, як у моєму циклі «Дуель-Дуо», «Солосолісімо», «Соло-моменто». Я починаю писати тоді, коли відчуваю, що попереднє обмірковування завершилося. У підсвідомості відбуваються процеси переробки матеріалу, його структурне оформлення. Коли ці стадії пройдені, втілюю музичні образи в нотному записі. Професіоналізм композитора перевіряється вмінням «витягти» матеріал із глибин підсвідомості та правильно його записати. - Чи часто вам доводиться працювати на замовлення? - Я майже завжди пишу на замовлення, найчастіше виконавців, але трапляються випадки, коли пропозиції надходять від менеджерів, міністерств або фундацій. Цікава історія, пов'язана з твором для баяна «Той, хто виходить з кола», що був написаний на прохання прекрасного одеського музиканта Івана Єргієва. Ще з дитинства не любила баян і вважала, що для цього інструмента ніколи не писатиму. Однак Іван Єргієв був досить наполегливий у своїх проханнях, і щоб остаточно переконати в моїх помилкових уявленнях, влаштував для мене концерт із творів сучасних авторів (С. Губайдуліної, А. Нордхейма, Б. Преча, А. Ван Беллі). Він підкорив мене своєю віртуозністю, майстерністю та артистизмом, а

також демонстрацією вражаючих звукових можливостей інструмента. Після цього я не могла не написати твір і запропонувала Івану взяти участь у конкурсі камерної сучасної музики в Антверпені (Orpheus Prize, Бельгія). - Деякі композитори дотримуються позиції, що музику вони пишуть для власного задоволення, і думка сучасників їх мало хвилює. Головним чином вони вважають, що майбутнє розставить потрібні акценти. Якої позиції дотримуєтесь ви? - Композиція - це відтворення духовного життя, світ моїх переживань, прагнень, почуттів, бажань. Мені здається, що людина живе посправжньому лише в моменти творчого стану. Для жінки, безумовно, один із найсміливіших проявів творчості-творіння - це народження дитини. І написання музики нагадує процес виношування і народження дитини. Безумовно, я музику створюю для себе в тому розумінні, що пишу тільки те, що хвилює, надихає мене, і ніколи - заради кон'юнктури. - Чи можна композитора сприймати як своєрідного медіума, провідника між світами? - Колись В. Вернадський припустив, що енергія людського розуму утворює одну з оболонок Земної кулі, що вона - грандіозний «мозок» Всесвіту. Ймовірно, особливо обдаровані люди можуть «підключатися» до цієї енергії та завдяки їй здійснювати процес свого пізнання. В момент роботи багатьох творчих людей відвідує це інтуїтивне прозріння, коли відкриваються шляхи для сприйняття «закодованої» інформації. Долаючи безліч сходинок у своєму пізнанні, максимально наближаєшся до «відкриття» - розуміння істини, служиш таким собі знаряддям у втіленні вищої ідеї. - Яким ви бачите образ сучасного композитора? - Він завжди мусить відповідати своєму часові, відображати художніми та звуковими образами імпульси, які не відчувають інші. В музиці справжнього композитора відчувається подих Всесвіту. Не кожна людина, що має хист до написання музики, вважається композитором. Багато є таких, хто маніпулюють музичним матеріалом. - Якому жанру у своїй творчості ви віддаєте перевагу? - Жанр для мене не має значення, але зараз на перший план виходить камерна музика. Симфонії й опери рідко замовляють, у певному значенні в Україні криза цих жанрів. - Чим обумовлена відсутність хорових творів у вашій творчості?

- Не склалися умови для роботи саме в цьому напрямку, хоча я люблю хорову музику. - Багато ваших творів мають екстравагантні назви, що сприймаються як поетичні метафори: «Блукання в просторі трикутника»-, «Світло, що у тобі, чи не є пітьма?», «Зустріч з пам'яттю» та ін. Такі назви - тільки натяк, символ, що збуджує гру слухацької фантазії, чи образна конкретизація програми твору? - Дійсно, багато моїх композицій «містифікують» слухачів незвичайними назвами. Гарсія Лорка у свій час зауважив, що говорити музикою несвідомо можна, тільки здолавши страшного дракона її техніки. Свобода висловлення знаходиться за межами подолання технологічних труднощів. У моїй музиці, сподіваюся, не помітно технології. Форми-структури не повторюються, бо кожна нова ідея віддзеркалюється у новій формі. Серед моїх творів досить багато таких, у яких акустичне середовище формується не стільки звуками, скільки їх «обрисами», зокрема в «Історії флейти пуританки», «Пейзажі-соло», у «Дев'ятьох роздумах про два світи», в яких відтворено таємниче життя рівнобіжних світів. - Стиль вашого письма - це манера ємно висловлювати свої думки чи бажання відповідати загальній тенденції часу? - У мене дійсно немає великих широкоформатних творів - всі опуси не більше ЗО хвилин. Але це скоріше залежить від емоційного тону музичної культури сучасності, що пропонує високу змістову концентрацію в рамках стислої форми. Крім того, це моя позиція у спілкуванні зі своїм слухачем: вважаю, що він мусить піти з концерту в стані музичного голоду. - А як же тоді з вашою позицією співвідноситься багатогодинний марафон «Двох днів і двох ночей»? - Фестиваль - це зовсім інше, це своєрідний музичний мегаполіс. У ньому є свої цезури, паузи, однак той, хто потрапляє на фест, не повинен випадати з цього інформаційного поля два дні і дві ночі. В Одесу з усього світу з'їжджаються музиканти, композитори, виконавці, слухачі, разом створюючи один величезний і грандіозний твір-дійство. На відміну від інших фестивалів, зокрема й західних, де музиканти приїжджають на зібрання, виконують свою програму і повертаються додому, не залишаючись на концерти інших виконавців та композиторів, ми надаємо можливість всім зануритися в атмосферу справжнього свята мистецтва, поділитися через музику своїми ідеями і 13

Після авторського

концерту.

думками. Складається дивовижна атмосфера єднання - це і є основою багатогодинного фестивалю. - Як виникла ідея створення такого фестивалю? - «Два дні і дві ночі» - це нова форма сприйняття, що народилася з власного досвіду. Дуже хотілося змінити звичні схеми, стереотипи, що існували у вітчизняному музичному світі. Мені завжди здавалося, що глибоке і тривале занурення в процес мистецтва відкриває нові можливості сприйняття й осмислення музики. За дві години звичайного концерту не встигаєш «переключити» психіку, зректися усього земного і зануритися в духовне. І часто буває, що лише на завершення концерту ти, власне, готовий до сприйняття музики. На фестивалі ж створюється унікальна можливість цілком поринути у світ мистецтва і в такому зануренні виникають зовсім нові - незвичайні та глибинні моменти почуттєвого пізнання, розкриваються внутрішні енергетичні ресурси. Усвідомлення такого контрасту в сприйнятті стало основою для народження ідеї нашого фестивалю: максимальна інформаційна концентрація в межах стиснутого часового масштабу. - Чи існували до появи вашого фестивалю його аналоги на Заході? У Санкт-Петербурзі, Відні традиційно організовують нічні концерти, але такої фестивальної акції, що триває нон-стопом кілька днів, ніде не було. Крім того, наша модель ви14

користовується в Улан-Баторі фестиваль «Стукіт копит», Дрездені - XVII, XVIII фестивалі «Дрезденські Дні сучасної музики» та в інших містах Азії та Європи. - Багато ваших творів ігрового характеру, а деякі можна визначити як «інструментальний театр». Крім того, фестивальний простір ви також вибудовуєте за ігровим принципом. Чим обумовлена така пристрасть до гри в найширшому значенні? - У своїй творчості та драматургії фестивалю часто використовую принцип гри, виходячи з висловлювання Шопенгауера про те, що «доля перемішує карти, а ми граємо». Для мене фестиваль «Два дні і дві ночі» є найкращим часом у плані життєвого сприйняття: я перебуваю у незвичайному, приголомшливому стані. Після завершення фестивалю немов занурюєшся в якусь порожнечу. Але це триває недовго. І як завжди після важкої роботи, відразу ж починаєш писати новий твір, обмірковувати концепцію наступного фестивалю. - Цьогорічний фестиваль присвячувався Помаранчевій революції... - Його тематика пояснює незвичність назв чотирьох концертних сцен - «пассіони». Акцент на тому настрої, яким була сповнена атмосфера подій на Майдані в Києві. Прозвучали твори, присвячені цій події, Алли Загайкевич «Пори року на Майдані» на тексти Юрія Андруховича, а також опус англійського

композитора Джеймса Кпарка. Однак, звичайно, не варто сприймати це як політичну акцію, скоріше переосмислення актуальної сучасної ситуації, її сприйняття музикантами. - Ви затребуваний композитор? - Ніколи не замислювалася над цим. Музика, що я пишу, не може і не повинна бути актуальною, затребуваною. Якби я хотіла бути улюбленим і широко відомим композитором, то, напевно, працювала б в іншій мовній та стилістичній манері. Я ніколи не писала музики з кон'юнктурних міркувань. - Яким повинен бути критерій в оцінці композитора? - Оцінює композитора майбутнє, воно ж і виробляє свої критерії. Ми легко даємо оцінки тим, хто залишився в минулому, і буваємо зовсім безпорадними в оцінці сучасників. Оцінювати творчість композитора завдання дуже складне, адже найчастіше він набагато випереджає своїх сучасників, руйнує стереотипи, створює нові емоційні світи, і тому не сприймається широкою публікою. Але буває, що митець просто пише погану музику й у цьому випадку він теж не має успіху. Тому успіх-неуспіх не може бути критерієм. Основний критерій - духовність, що присутня у справжній музиці, це те, що в свій час Іван Бунін назвав «легким подихом». Він або є, або його немає. А навчитися «легкому подиху» неможливо. Інтерв

'ю Гэнни

ЛУНІНОЇ

С Т О Ї Т Ь

Я В І Р

Українська народна пісня О б р о б к а О.

ЛИСОКОНЯ

Soprani

Alti M..

-ся.

На

ко

за

ка J

m É

мри л

го

донь

ка.

Ко

л г

E É = É

У...

і У...

M...

з а - ж у - рив v

зак

P i ù mosso mp cresc.

ся.

Ґ Г

т/р h -é

I b - » y

Solo "і/

Ой,

хав

зУ

кра

ни

ко

WVp cresc.

y... 15

Т і

L J

ее

§ Ш

j - J J II J"

№

üb r

T Più mosso mf

Meno mosso

— J [IЭ

= f = хав

на

j r

Г ] L J

J Г

чу

жи

По 4): ii|| |L —I-

L T V -

Г хав

на

і «У

ra V /

— H-Ll-H

J Г чу

J , L J Г жи

v ' :

f ну

J J

щ= га

»У L r

f f a Ri

-t-

там Г 1

J и там

J и

a tempo

ЖМЖРЛЛЬЮ ОЯРЗЗ

и справедливо вважаємо, що земля наша щедра на таланти. І коли дізнаємося (скоріше за переказами, аніж із мас-медіа), що українські молоді виконавці класичної музики привозять призи і нагороди із найпрестижніших світових конкурсів, нас охоплює гордість. Хоча пишаємося ми, так би мовити, за інерцією. Бо, правду кажучи, можливостей насолоджуватися мистецтвом того чи іншого артиста у нас мало і за фактом їхніх виступів, і за браком інформації. Як, скажімо, народ України може дізнатися, що на оперному небосхилі спалахнула нова зірка? Колись, за часів СРСР, які ми справедливо і небезпідставно критикували, шанувальники класики про мистецькі події дізнавалися із засобів масової інформації: мали можливість частенько бачити своїх кумирів по телебаченню, чути їхні голоси по радіо. Згадаймо незабутні концерти в Київській філармонії Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко, Юрія Гуляєва, таких уславлених колективів, як капела «Думка», хор імені Григорія Верьовки. їх дивилася і чула вся країна. А тепер пригадайте, коли ви востаннє чули по радіо або бачили на телеекрані пряму трансляцію оперної прем'єри, здійснену одним із наших театрів, або ж мали щастя слухати два відділення сольного концерту когось із видатних музикантів? Я особисто можу назвати лише трансляцію минулорічного спільного концерту уславленої Монтсеррат Кабальє, Володимира Гришка та Миколи Баскова. А загалом, в Україні втрачена традиція широкої пропаганди класичного мистецтва. Згадаймо хоча б цикл телепередач часів «застою» «Святослав Ріхтер грає сонати Бетховена». Чому б, скажімо, зараз не запропонувати теле- чи радіопроект «Тарас ІІІтонда виконує класичні романси»? Скільки вже камерних програм відспівав цей талановитий артист лише у Києві! А хто їх чув окрім кількох сотень відвідувачів столичних концертних залів? Грамплатівки, з яких колись меломани черпали натхнення, сьогодні поступилися місцем компакт-дискам. Та вони досить дорогі, і шанувальники класичної музики (переважно інтелігенція) нині позбавлені можливості насолоджуватися мистецтвом вітчизняних виконавців (не кажучи вже про зарубіжних). Отож і виходить, що наші митці свою справу роблять, а широкий загал про них не знає. Не знають їх, на жаль, навіть і редактори провідних газет, бо у відео-кліпах такі відомі у світі артисти, як Вікторія Лук'янець, Валентин Пивоваров, Ольга Микитенко, Ольга Пасічник, не знімаються, одяг і взуття на відміну від поп-зірок не рекламують. А театри і концертні зали можуть вмістити лише кілька сотень шанувальників класичного мистецтва. Навіть якщо їх кілька тисяч - Палац «Україна», то проблема слухацького попиту в майже трьохмільйонному місті все одно цим не вирішується. Хоча іноді може здатися, що сьогодні попиту на класичну музику немає. Та ось, нарешті, по телебаченню показали концерт, який викликав у знавців давно забуте почуття задоволення. Тоді і шановні зарубіжні гості, і кияни, і жителі усієї України переконалися, що у нас є чудові інструменталісти і вокалісти, ансамблі, хори і солісти, визнані майстри і талановита молодь. Звучала лише академічна музика і народні пісні - ніякої попси. Звичайно ж, йдеться про концерт у Національному палаці «Україна», присвячений інавгурації новообраного Прези-

дента України Віктора Ющенка. Тепер, певно, вдячні слухачі запам'ятають прізвища митців, які їм полюбилися, і будуть шукати ці імена і на театральних афішах, і в теле- і радіопрограмах. Увагу багатьох шанувальників співу, безумовно, привернув Дмитро Попов, виконавши народну пісню «Чорнії брови, карії очі» та виступивши у складі тріо тенорів Національної опери України, а потім разом з хором і оркестром театру заспівав Молитву з фінальної сцени опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Незважаючи на молодий вік (24 роки), Дмитро Попов вже має неабиякий творчий доробок: шість провідних тенорових партій світового оперного репертуару; він - заслужений артист України. Вперше потрапив за кордон ще студентом Харківської консерваторії, коли, аби заробити на життя, паралельно з навчанням працював хористом у міській опері. Пізніше виїжджав з театром як виконавець партій другого плану та з ансамблем Збройних Сил України. Якщо до всього ще додати й гастролі з трупою Національної опери України, то виходить, що Дмитро Попов має неабиякий творчий досвід. До речі, до трупи славетного київського театру його прийняли, коли він ще навчався на п'ятому курсі Національної музичної академії (туди він перейшов після чотирьох років навчання у Харківській консерваторії). Нещодавно співак виступив на сцені Лондонської Королівської опери «КовентГарден». Що це? Вдалий старт? Стрімкий злет? Як він досяг таких успіхів? Можливо, йому поталанило в житті? Становлення Дмитра Попова як артиста могло б стати основою зворушливої кінематографічної мелодрами про те, як хлопчик із далекої провінції, міста хіміків і шахтарів Рубіжного, що на Луганщині, завоював європейські оперні сцени. Звичайно, Дмитро міг усе життя пропрацювати десь на заводі і виступати лише у концертах художньої самодіяльності. Та природа, подарувавши йому дивовижний голос - драматичний тенор, наділила юнака ще й наполегливістю для втілення мрії всього життя - співати на великій сцені. Він потрапив до класу славетного професора Харківського університету мистецтв Тамари Веске, яка виховала плеяду уславлених співаків, таких як Василь Третяк, Гізела Ципола, Олександр Востряков та багато інших. Оскільки Дмитро мав від природи міцний голос драматичного забарвлен-

ня, його спочатку визначили як баритон. Та досвідчений педагог досить швидко зрозуміла, що студент - тенор. На п'ятому курсі Попов переїхав до Києва і навчався в класі народного артиста України Олександра Вострякова. Невдовзі він став стажистом столичного оперного театру. Здавалося б, ось і збулася його мрія! Однак у театрі перед молодим артистом одразу ж з'явилися певні труднощі. По-перше, треба було вивчити українську мову, якою у цьому творчому колективі спілкується переважна більшість артистів. Вже через півроку уродженець Луганщини, який лише в школі на уроках чув українську, вільно розмовляв «солов'їною» мовою. Це добрий приклад для тих, хто все життя прожив в Україні і не спромігся вивчити мову дідів-прадідів. Друга проблема, що постала перед молодим солістом Національної опери, - входження в репертуар. Тенорів у нас нібито багато, але всі вони, так би мовити, заангажовані: хто переважну частину року гастролює за кордоном, хто вже постійно працює в трупі іншого театру. Виходить, що поточний репертуар нема кому виконувати. Звичайно ж, такий голос, як у Попова, - для театру знахідка. Поряд з ліричними партіями (Лєнський в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, Володимир Ігоревич у «Князі Ігорі» Бородіна) молодому артисту довелося опанувати репертуар, який зазвичай співаки виконують у період творчої зрілості, коли голос зміцнів. А вийшло так, що Дмитро Попов став єдиним у театрі виконавцем Енцо в опері Понкієллі «Джоконда». Ця партія надзвичайно складна, виснажлива для співака, опера дуже рідко йде на театральних сценах світу. Дякувати Богові, Дмитро впорався із цим викликом долі, але сам розуміє, що не треба було б погоджуватися на такий сміливий експеримент. Адже так і голос можна втратити. А голос - це той капітал, який весь час треба берегти. Одна справа - творче довголіття, а інша - спалахнула зірка і швидко згасла. Буває й таке. Дебютував Дмитро Попов на сцені Національної опери в партії Анатоля Курагіна у «Війні і мирі» С.Прокоф'єва. До речі, у цьо-

Енцо. «Джоконда» А. Понкієллі. Лєнський. "Євгеній Онєгін» П. Чайковського.

Андрій. «Мазепа» П. Чайковського.

му спектаклі артист виконав ще дві невеличкі партії: генерала Барклая де Толлі та ад'ютанта Кутузова. Він також створив вокально-сценічні образи Андрія в «Мазепі» Чайковського, Володимира Ігоревичау «Князі Ігорі» Бородіна, Ленського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського, міністра Панга в «Турандот» Пуччіні, Альфреда в «Травіаті» Верді. Звичайно, поціновувачам мистецтва вокалу приємно, що Дмитро Попов із когорти тих співаків, яких шанують і вдома, і за кордоном. Він залюбки співає у тріо тенорів, до якого увійшов випадково. У концерті-закритті року України в Росії у Москві не зміг взяти участь Олександр Дяченко. І оскільки склад тріо раз за разом змінювався - хтось хворіє, хтось на гастролях - виступ не відмінили, а запропонували Попову заспівати, аби гідно представити українську культуру. Спроба вийшла вдалою, і Дмитро залишився у тріо з народними артистами України Олександром Дяченком і Олександром Гурцем. У творчому житті молодого артиста нещодавно сталася неабияка подія: він дебютував на сцені Лондонської Королівської опери «Ковент-Гарден». Український співак виконав партію Альфреда в опері Верді «Травіата». Передісторія цього виступу на провідній сцені Великобританії така: як більшість молодих співаків, він розіслав касети із своїми записами різним європейським менеджерам. Це порадили колеги - досвідчені гастролери Анжеліна Швачка та Тарас Штонда. Один із менеджерів запросив Попова до оперного театру в Осло (Норвегія), де «Травіату» ставив відомий світові Джонатан Міллер, головний режисер «Ковент-Гардена». Український артист виступив у п'яти виставах і так сподобався режисеру, що той запросив його до Лондона. На підготовку у Дмитра був лише один день. Він навіть не встиг познайомитися із партнерами та диригентом. Згадує - на сцені мінімум декорацій, один стілець, інтернаціональний склад виконавців, одягнених в модернові костюми. У залі повний контраст: вишукана англійська публіка - дами у вечірніх сукнях та діамантах, чоловіки у смокінгах. Слухач «Ковент-Гардена» дуже вимогливий, адже він заплатив за квиток 300 фунтів стерлінгів, і має повне право вимагати від артистів - чи то зірка, чи початківець - повної емоційної віддачі. Цей дебют став найскладнішим випробуванням для Дмитра Попова, та він з честю його витримав і запрошений у наступні міжнародні музичні проекти. Звичайно, Дмитро, як й інші наші молоді артисти, мріє підкорити уславлені оперні сцени світу. А найкоротший шлях до цього - співати в Європі. І така нагода трапилася. Дирекція Цюріхської опери запросила його до трупи свого театру. Тут, у Швейцарії, вже п'ять років працює молодий київський баритон Валерій Мурга. Він опікувався колегою, коли той приїздив на прослуховування. От і виходить: тільки-но з'явилася яскрава творча особистість на нашому мистецькому небосхилі, а його вже чекають на Заході. Що ж може затримати молоді таланти на Батьківщині? Певно, увага з боку держави (йдеться не лише про матеріальні умови). Уряд будь-якої цивілізованої країни пишається своїми митцями, ставиться до них, як до національних героїв. Публіка обожнює своїх кумирів і всіляко це підкреслює: дарує квіти, зустрічає після спектаклю і просить автографи. А може і на нашій вулиці буде свято, може, нещодавній похід в оперний театр нового Кабінету Міністрів стане доброю традицією? І влада повернеться, нарешті, обличчям до академічного мистецтва? Артисти тоді користуватимуться увагою можновладців, заможний середній клас відвідуватиме не лише естрадні концерти, а й камерні музичні вечори та оперні вистави і стане справжнім поціновувачем мистецтва. Шанувальники тоді знатимуть свої таланти в обличчя. А поки що ряди митців, які їдуть шукати щастя й долі подалі від Батьківщини, поповнюються новими іменами. Не хотілося, щоб туди потрапив і Дмитро Попов, який так полюбився київським меломанам. Людмила

КУЧЕРЕНКО

/зиконл/зсж/зо

ДИТЯЧІ МРІЇ СКРИПАЛЬКИ Як відомо, яблуко від яблуні падає недалеко, особливо в середовищі артистичному. Стосовно Мирослави Которович, цю метафору можна перефразувати приблизно так: «яблуко» молодої скрипальки, відірвавшись від іменитої батьківської крони і впавши на гарно «оброблений» грунт, набуло прекрасної форми гнучкого і розквітлого дерева. Підтвердженням тому десятирічна практика музикування під керівництвом маестро Гідона Кремера в оркестрі «Кремерата Балтика». Безперечно, мають рацію критики, які стверджують, що час Мирославі голосно «заявити» про себе. Запорука неповторного і більш ніж вдалого артистичного майбутнього - чудовий цикл її авторських музичних «новел», в яких скрипалька виявила неабиякий театральний тгиіант та блискучу фантазію. Вигаданий жанр органічно прижився на столичних підмостках. Тепер ні робота у «Кремераті», ні викладацька діяльність у консерваторії, ні виступи у якості концертмейстера батьківського камерного ансамблю «Київські солісти» не можуть відволікти чарівну Мирославу від «інструментального театру». Втілені проекти - «Скрипкові капризи», «Сходи», «Роль для скрипки», «Створення» можна сприймати не тільки слухом, а й розглядати: і музика, і виконавці у цьому дійстві мають реальні драматичні ролі. Ідея останньої концертної «новели» - «Намисто з дитячих мрій» своєрідна гра у дитинство, спогади про казковий звуковий простір, який жив навколо і всередині нас. Проект було презентовано в Національній філармонії у співдружності з режисером Василем Вовкуном та стилістом Вікторією Гресь. Скрипалька грала твори Леопольда Моцарта, Альфреда Шнітке, Генріха Бібера, Володимира Мартинова, Вікторії Польової та Джованні Солліми у супроводі«Київських солістів». Після концерту з Мирославою Которович зустрівся кореспондент журналу Роман ЮСИПЕЙ. Р . Ю . : - Мирославе, думаю, що твій проект бере початок із власного минулого. Будь-ласка, розкажи про своє дитинство...

М. К.: - Зростала я в атмосфері великої любові - сім'ї та оточуючих. Не знаю, чим це було викликано: можливо тим, що мій батько, Богодар Антонович Которович, - відома людина, завжди багато спілкувався з колегами, учнями, які, звичайно, його дитину розбещували. Хоча мама каже, що я була дуже скромною дівчинкою, ніколи нічого не просила, бавилася наодинці. Напевне, відчувала, що любові мені вистачає і тому її не вимагала... Найяскравіше враження, пов'язане з батьком, - щорічні «Нічні серенади»: цикл камерних концертів на літній естраді, які завжди дарували мені відчуття повного щастя. Пам'ятаю «Прощальну симфонію» Гайдна зі свічками. Я була хазяйкою цього дійства, могла (звичайно, не під час гри) вільно пересуватися по сцені, за лаштунками. І всі квіти, які дарували батьку, сама несла додому. Все це незабутнє: теплі вечори, чудова музика, щасливі батьки, публіка, що гуляла у парку. Багато інтелігентних слухачів, постійний аншлаг. Навіть коли йшов дощ, люди не розходилися і слухали музику під парасольками. Моя мама, арфістка Наталія Іванівна Кметь, частенько брала мене на свої вечірні спектаклі в Оперній студії консерваторії, де я самостійно шастала по залу, і одного разу під час опери «Алеко» потрапила на очі режисеру, якому на той час потрібна була маленька циганочка для масовки. Це, мабуть, мій перший вихід на велику 20

М.К.: - Я не була вундеркіндом, в сім'ї виховували як нормальну дитину, ніколи не форсували моє навчання. Тато заспокоював, що я дитина «пізнього розвитку». Цю установку я отримала як факт вже в консерваторії, коли, нарешті, «взялася» за розум і почала самостійно наполегливо займатися. І зовсім не переживала, що у свій час не простояла по дванадцять годин «біля станка», як інші діти. У музичній десятирічці у мене був чудовий педагог Петро Зіновійович Бондас. Займалася я у нього з великим задоволенням. Він завжди міг надихнути мене через гру, «розваги» на навчання. До того ж у нашому класі була чудова вчителька з сольфеджіо. Ми створювали оркестри народних інструментів, грали на трикутниках, трещітках, брязкальцях, стукали, грюкали, співали. Все робилося непрофесійно, по-дилетантськи підходили до музики - саме це і розвинуло любов до неї. Якби нас відразу почали навчати нотній грамоті і термінології, як це існує в більшості музичних шкіл, бажання займатися цією справою зникла б у нас надовго.

дитинстві один курйозний урок. Про тата у свій час зняли документальний фільм з назвою, якщо не помиляюся, «Ділюся потаємним». Тоді-то й показали, як він зі мною займається. Цікаво, що озвучував мене «поганеньким» дитячим звучком також він. А так я і сама могла! Коли все ж траплялося татові робити мені зауваження, він завжди отримував відповідь: «А Петро Зіновійович інакше говорив!» Авторитетом тоді для мене був лише Петро Бондас і школу дав, як зараз розумію, дуже непогану. Який був розпач, коли я дізналася, що мій Петро Зіновійович - учень тата. А тепер все інакше. Ми з татом тандем, і я цим пишаюся. Разом виступаємо на радіо, телебаченні. В очолюваному батьком колективі «Київські солісти» я, наважуся сказати, його помічник і права рука. Батько вражає своєю відкритістю новому, не боїться втілювати якісь відчайдушні проекти, має здібність визначити речі на перший погляд несумісні з тим, що ти бачиш. У цьому я завжди хотіла бути схожою на нього. Рада, що у мене - батьківські гени, і мене не полишає надія, що з віком буду, як і він, залишатися молодою.

Р . Ю . : — Батько займався музичним вихованням?

Р . Ю . : - Як ти познайомилася Гідоном Кремером?

сцену, подія для мене вкрай важлива. Я відчула себе там як риба у воді. Р . Ю . : - Чи була

тидиво-дитиною?

твоїм

М.К.: - Тато завжди був колосально завантажений і, звичайно, вдома йому хотілося відпочивати. Тому найчастіше мої спроби повчитися закінчувалися фразою: «Миросю, заради Бога, помовч, поки я вдома», - що я з задоволенням і виконувала. Щоправда, був у мене в

М.К.: - Дуже зворушливо, загалом, як і з більшістю моїх друзів. У 1996 році я приїхала складати вступні іспити до Віденської вищої школи музики (і, до речі, практично вже туди вступила, але в останній момент надала перевагу не навчанню, а сім'ї). На той час у Відні виступав Гідон Кре-

мер, виконував цикл скрипкових сонат Бетховена з піаністкою Мартою Аргеріх. Його гра мене так схвилювала, що я побігла в антракті за куліси і розплакалася прямо в його гримерній. Зараз розумію, яким шоком і здивуванням це було для нього: на Заході звичайно свої емоції так не виявляють. Зіпсувала я йому другий відділ чи ні - він ніколи не говорив. Тоді лише сказав, що скоро приїздить до Києва і запросив мене з батьками на концерт. Цього разу я спілкувалася з ним уже в нормальній обстановці, він дуже тепло до мене поставився і запропонував зіграти на конкурсі у «Кремерату Балтику» - молодіжний камерний оркестр, що тільки-но створювався. Щоправда, коли я приїхала на прослуховування, в журі сидів не Кремер, а знаменитий диригент Паулюс Сондецкіс. Я саме готувалася до випускних іспитів у консерваторії, була у хорошій формі і досить впевнено пройшла конкурс - мене запросили у групу перших скрипок. Всі оркестранти (я була серед них єдиною іноземкою) незабаром стали моїми справжніми друзями. Думаю, у кожній прибалтійській країні, куди б я не приїхала, мені будуть раді. Я познайомилася з їхньою культурою, трошки знаю їх мову і, крім того, у мене тепер є колеги в прибалтійських консерваторіях (багато молоді, як і я, розпочали викладацьку діяльність). Прийде час і ми почнемо обмінюватися студентами, знаннями. Р . Ю . : — Учням ний досвід?

передаєш

влас-

М.К.: - Я ще недостатньо досвідчений педагог, але відчуваю, що мене цей процес захоплює. Потрібно відкривати в музикантах індивідуальне, кожен талант не схожий на інший. Студенти вже дорослі люди, не набагато молодші за мене. Щоправда, з

кожним новим набором вони стають все молодшими, але, сподіваюся, з ними старшою ніколи не стану... Звичайно, набагато легше показати своє бачення музики, але я майже завжди залишаю право художнього вибору за учнем. Щодо якості виконання - тут суб'єктивний підхід виключений. Якість або є, або її немає. Щоб досягти її, я перетворююся на непримиренного «помаранчевого» борця... Вважаю, тільки так можна досягти результату, і дуже жалкую, що зі мною у свій час цього не робили. Лише через «не можу» є перспектива рухатися в музиці семимильними кроками. Це стосується будь-якого віку, що показує приклад того ж Гідона. Незважаючи на його шалену популярність і, здавалося б, досконалу бездоганність, ви не уявляєте, як він і сьогодні «вилизує» кожну ноту. Не дозволяє собі зіграти якусь невиправдану, «експериментальну», в негативному сенсі цього слова, трактовку. І нас примушує «не забувати чистити пір'ячко». Якщо хоч раз в житті дозволиш собі вийти на сцену непідготовленим чи неохайним, то не маєш права називатися музикантом. Якість на першому місці і, якщо її немає, ти не можеш гідно презентувати музичну думку, навіть якщо вона - геніальна. Найнебезпечніше для музиканта вважати, що ти вже все вмієш. Р . Ю . : - І все ж, бувають твоїх «підопічних» хвилини

у житті радості?

М.К.: - Звичайно, я намагаюся своїх студентів заохочувати, а не тільки знімати з них «стружку». Тут варто брати приклад з Гідона, який ставиться до «Кремерати» як до своєї родини і підтримує теплі, навіть не завжди робочі стосунки, постійно намагається дарувати людям свято. А це не так просто: треба працювати, треба придумати, треба захотіти придумати. Пам'ятаю, як в день п'ятиріччя нашого колективу, під час гастролей по Австрії, він повідомив, що відміняє всі концерти і ми їдемо на венеціанський карнавал святкувати наш день народження. Можете собі уявити: замовлені готелі, всі ресторани зарезервовані... Але Гідон якимось чином знайшов для нас прекрасний романтичний готель, і у нас були ніч, день і ніч для того, щоб поринути в карнавальну атмосферу... Своїм учням я влаштовую концерти, проводжу внутрішні конкурси, за перемогу в яких вони можуть отримати, наприклад, акорд струн - до речі, дуже дороге задоволення для сучасного студента, як і взагалі заняття скрипкою. Наша «конфесія», не маючи підтримки зовні, або гине, або всі ми перетворюємося на розлюче-

них ремісників. Тим, хто цю межу не переступає, не згинається перед труднощами, не йде в інші професії і продовжує жити заради мистецтва, треба вклонитися, вони заслуговують на пошану. Інтуїтивно розумієш, що світ стає чистішим, заряджається світлом, коханням, коли зіграєш Моцарта. Але бере відчай, що його музику слухає мало людей. Я хочу, щоб той, хто ні разу не був на класичному концерті, спробував бодай раз відвідати філармонію. Для нього це, можливо, стане одкровенням. До речі, мої постійні слухачі - не музиканти. І я щаслива, що саме мені вдалося долучити їх до прекрасного. Р. Ю . : - В «новелах» музики у «чистому» вигляді тобі явно недостатньо...

М.К.: - Я вигадую ідеї. Світ, насичений ними, набуває якогось потаємного смислу. Його не завжди можна розкрити, але кожен на своєму рівні відчуває цю інформативну зарядженість. Я не просто граю, а передаю те, що придумала, вистраждала, що заполонило мою душу. Потрібний образ, вигадану таємницю чи не найкраще підкреслюють маски... Р . Ю . : - Думаю, спілкування з Вікторією Гресь тобі в цьому допомогло...

М.К.: - Років п'ять тому я вперше задумала робити музично-театральні постановки і шукала костюми, які змогли б створити необхідний візуальний образ. Прийшла до Вікторії в офіс і розповіла, що хочу зіграти Моцарта, театралізувавши виконання музики, але не можу знайти вдалого сценічного вирішення. Віка, незважаючи на колосальну зайнятість, миттєво відгукнулася: їй цікаво було працювати зі скрипалькою з консерваторії (я навіть не називала свого прізвища). Через кілька днів були готові ескізи за дуже скромну платню. Відтоді ми співпрацюємо. Вона не тільки чудовий дизайнер, прекрасний стиліст, а й дуже добре «бачить» людину. Коли відчуваєш, що вже завдяки її майстерності до тебе прикута загальна увага, можеш творити справжні дива. Р . Ю . : - Яка ти

насправді?

М.К.: - Концертна діяльність, театральні ідеї, помітно вплинули на мою особистість, поведінку в сім'ї, з друзями, манеру одягатися. Прагну бути природною, цілісною. Тільки тоді жінка здатна випромінювати красу, мрію... Такого ефекту можна досягти, коли не розлучатися зі своїм дитинством - воно насичує життя природністю. Дитина, що живе у мені, завжди любить людей і вони також їй цим відповідають. Вона любить допомагати і, на жаль, завжди чекає вдячності, хоча, насправді, її ніколи не варто очікувати. І якщо вона засмучується, втішає і вчить її вже доросла Мирося. Розмову

вів Роман

ЮСИПЕЙ

у к т л і н и р зл

к о т о н о м

БАС З УКРАЇНИ Народний артист України та СРС?, лаі/реат Національної преліїї імені Лїараса Шевченка та багатьох міжнародних конкурсів вокалістів, зокрема імені Л. Чайковського в Москві, ^Анатолій Кочена наводився на Вінниччині і/ /947 році в селі Самгородок Козяіїіинського районі/. Лісля загальноосвітньої иіколи екстерном закінчив вінницьке ли/зичне цчилии^е іліені М. .Леон&овича (7966-1968) та Київські/ консерваторію імені Л. Чайковського (/968- /973) . З /972рокі/ — соліст Київського театру опери та балеті/ іліені Ж .Шевченка, з /989 по /996 ~ перейшов с/ театрі на самофінансування. У реперті/арі — провідні басові партії світової класики та а/часної ли/зики, різноманітні концертні програми, с/ва фільліи-опери кїнасті/дії «Укртелефільм.» — «Фси/он» Ш Лі/но (/982) та «Борис Лді/новл М. .Масонського (/987). У /989році він сіпає солістом віденської Штатсопери, а з /995рокд за контрактами висті/пае і/ всесвітньо відомих оперних театрах і концертних залах.. З ним охоче працюють найвидатніиіі диригенти, співаки, режисери і сценографи. Сьогос/ні реперті/ар Лнавіолія Кочерги налїчі/с понад тридцять оперних пар/Ній та більше десяти партій і/ вокально-симфонічних творах, камерні програми. Шго виконання. Мефістофеля (« Фацет» ШЛі/но), 2)осифея («Хованщина» М.Мі/соргського), "Бориса Ізмайлова, Старого каторжанина («Катерина Ззмайлова» 2).Шостаковича), 7релііна («Євгеній Онєгїн» Л.Чайковського), великого Інквізитора («2)он Карлос» 2)ж ,/Зерді) і особливо вокально-сценічний образ царя "Бориса («Борис Лді/нов» М.ЛО/соргського) глибоко хвилює глядачів. Нині він — один з кращих в світі інтерпретаторів партії Бориса 7оді/нова.

е на початку 80-х років мені пощастило познайомитися з цією надзвичайно талановитою людиною - Анатолієм Кочергою, тоді солістом Київської опери. Затоваришували. Починаючи з 1988 року, занотовував наші бесіди, збирав матеріали про його творчість для майбутньої книжки про співака. І зараз, коли Анатолій приїздить до Києва, ми обов'язково зустрічаємося. Анатолій Кочерга з великою вдячністю, як дарунок долі, згадує своє навчання вокалу у Вячеслава Івановича Мерзлякова, викладача Вінницького музичного училища імені М.Леонтовича, який чув Шаляпіна, Собінова та інших славетних співаків. Його вокально-педагогічні принципи були схожі з методикою виховання професора Київської консерваторії Римми Андріївни Разумової: обоє вважали за необхідне «не заважати, а допомагати розвиватися природному таланту!» Наполегливий студент дослухався до порад досвідчених педагогів. У 1971 році несподівано для всіх студент третього курсу Київської консерваторії Анатолій Кочерга переміг на П'ятому всесоюзному конкурсі вокалістів імені М.Глінки. Чому несподівано, бо у ті часи всі лауреатські премії «розподілялися» заздалегідь, і Кочерга нікуди «не планувався». Та коли він заспівав - сумніву не було ні в кого: він переможець! Тоді члени журі зазначали: «Бас Анатолій Кочерга... для конкурсу підготував тринадцять арій та романсів. Доволі багато для молодої людини... Ось виходить на сцену високий, стрункий чоловік, як говорять, - «фактурний». Так, «фактура» гарна, але це тільки розпалює інтерес - що буде далі? І раптом - «бика за роги»: арія 22

Філіппа з опери «Дон Карлос» Дж.Верді. Великий, красивий, соковитий голос, що звучав рівно й однаково насичено у всьому неосяжному басовому діапазоні. Немає ніякої напруги, жодних «мук творчості». На обличчі - натхнення, яке захоплює присутніх... І хоча життя оперного артиста мінливе і ще невідомо, як воно складеться у Анатолія Кочерги, однак сьогодні він явище радісне!» (Борис Хайкін, «Советская музьїка», 1971, N9 12). Легендарний співак, член журі Павло Лісиціан назвав Анатолія Кочергу «співаком надзвичайно музикальним і сценічним, «володарем» героїчного басу, якого вже багато років чекає наша сцена. Голоси з таким красивим тембром забарвлення, підкреслив він, - народжуються раз на сто років!». Але це був лише початок майбутнього всесвітнього визнання. Доленосним, без перебільшення, для Анатолія Кочерги став період творчого осягнення вокальноакторської майстерності у Київській опері, де його колегами були Белла Руденко, Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Андрій Кікоть, Анатолій Солов'яненко... Цьому сприяло натхненне диригентське мистецтво Костянтина Сімеонова, Стефана Турчака, Льва Венедиктова, Володимира Кожухаря, режисура Дмитра Смолича, Ірини Молостової... На початку роботи в театрі Анатолій Кочерга пройшов складний відбірковий конкурс на стажування у всесвітньо відомій академії співу - італійській опері «Ла Скала». Педагог Маргарита Карозіо, колишня солістка Міланського театру, прослухавши стажиста, запитала: «Навіщо ви приїхали?», - маючи на увазі, що жодних вокальних проблем не бачить, і додала: «Виникнуть труднощі - заходьте». «А я можу відвідувати уроки?», - запитав Анатолій. «Будь ласка. У будь-який час». Співак часто згадує стажування у Мілані: «Дуже добре, що це сталося. Перебування в Італії збіглося з величезним бажанням вчитися, опанувати секрети вокального та сценічного мистецтва. Я потрапив у «Ла Скала» на весь театральний сезон, з'явилася можливість долучитися до своєрідної магії уславленого театру». На уроках Маргарити Карозіо удосконалював партії Мефістофеля у «Фаусті», Рамфіса в «Аїді», Дона Базіліо в «Севільському цирульнику», а також партію баса в «Реквіємі» Дж.Верді. «Після сольного концерту Лучано Паваротті, - згадує співак, - я був приголомшений. До цього ніколи не відчував подібного захоплення від співу такої яскраво талановитої людини. І зараз, як послухаю записи Паваротті, вже не потрібно розспівуватися... Він пробуджує в мені все те, що в душі співає». Шлях до вершин майстерності був непростим і тернистим. Завдяки постійній наполегливій праці народжувалися довгоочікувані миттєвості успіху. І якщо на початку творчого шляху Анатолія Кочерги на оперній сцені своєрідною вершиною був образ Мефістофеля у «Фаусті», то період мистецької зрілості співака позначений насамперед глибоким осягненням однієї з найкращих басових партій світового репертуару - Бориса Годунова. Визначальною для артиста стала співпраця із незабутнім диригентом Стефаном Турчаком. «У його мистецтві, - наголошує А.Кочерга, - була неповторна, лише йому притаманна таємниця Майстра. А коли на його обличчі з'являлася натхненна усмішка, а її, повірте, у Маестро «заробити» під час вистави співакові будь-якого масштабу було не так просто, ми вважали це найвищою нагородою

Клаудіо

Аббадо

Мефістофель.

та Анатолій

«Фауст»

Ш.

Кочерга.

Гуно.

Майстра». Безперечно непоправною для всіх стала втрата геніального музиканта. Саме Стефан Турчак був головним натхненником серії успішних зарубіжних гастролей Київської опери. З 1976 року Анатолія Кочергу почали запрошувати на гастролі до провідних театрів світу. Та у 70-80-х роках цей процес чітко регулювався, насамперед Москвою: закордонні запрошення «пересівав» Держконцерт СРСР. 23

Князь Галицький.

«Князь Ігор»

О.Бородіна.

Як стало відомо пізніше, ще у 1977 році уславлений диригент Герберт фон Караян надіслав Анатолію запрошення до співпраці, а потім ще кілька. Про це А.Кочерга дізнався лише у 1989 році від самого Караяна. Відповіді, що надходили з Москви незмінно були однакові: «Кочерга дуже зайнятий у Київському театрі». «Тож попрацювати з Караяном так і не вдалося - не пустили. Нереалізованими залишилися сто дев'яносто різних запрошень!» - згадує співак. Своєрідним для Анатолія Кочерги було входження в «оперну Європу» - не через Великий театр у Москві, а через Варшаву. Протягом шести сезонів (1983 - 1989) завдяки блискучим організаційним зусиллям головного диригента Варшавського Великого театру Роберта Сатановського, «Бориса Годунова» М.Мусоргського за участю А.Кочерги із захопленням слухали шанувальники оперного мистецтва не лише Польщі, а й багатьох міст Бельгії, Німеччини, Люксембургу... Червень 1987 року. Париж. Грандіозний успіх на сцені театру «Гранд-Опера». На гастрольні вистави відгукнулися практично всі провідні газети і журнали Франції, серед рецензентів - відомі критики і музикознавці. «Для баса - це вершина кар'єри. На початку століття з Борисом нерозривно пов'язане ім'я Шаляпіна, у 50-ті роки Бориса Христова, нині - Анатолія Кочерги» (журнал «Експрес» від 12-18 червня). «Насамперед слід вітати вражаюче, колосальне виконання Анатолія Кочерги... Він робить значно більше, ніж просто виконує роль Бориса. Він - Борис в усій своїй плоті і крові...» (газета «Телеграма» від 27 червня). «Для створення цього образу Кочерга має імпозантну зовнішність, прекрасне одухотворене обличчя і ще, крім голосу, чудовий артистичний талант. Образ, створений ним, захоплює і вражає» (журнал «Парі Франс»). Це був тріумф сорокарічного соліста Київської опери. Завдяки запису на плівку, зробленому безпосередньо на одній з вистав, блискуче виконання партії Бориса А.Кочергою стало всесвітньо відомим. Під час наступних гастролей з Варшавським оперним театром у Каннах (Франція) у лютому 1988 року до 24

нього звернувся секретар Клаудіо Аббадо з проханням диригента про зустріч. Аббадо зателефонував перед початком вистави і дуже зрадів, коли А.Кочерга виявив бажання спілкуватися з Маестро італійською мовою. Диригент запропонував артисту для початку виконати партії Шакловитого та Івана Хованського в опері «Хованщина» у віденській Штатсопері. Анатолій зауважив, що Шакловитий - баритонова партія, але диригент попросив все ж переглянути її. Наприкінці розмови Аббадо висловив задоволення, що співак з Києва розмовляє з ним італійською мовою, і пожалкував, що раніше не був знайомий з Анатолієм. Артист відповів, що познайомився з мистецтвом Маестро ще під час стажування у «Ла Скала», після чого Аббадо вигукнув: «Ви були у «Ла Скала»! Боже мій, шкода, що ми тоді не зустрілися». У квітні 1988 року диригент запросив Анатолія на прослуховування до Віденського театру. В залі сиділи Аббадо, директор театру, оркестру не було - лише рояль... «Що ви нам заспіваєте?» - запитав Маестро. Співак запропонував кілька арій. «А можна арію Сусаніна?», - поцікавився диригент. Анатолій виконав арію Сусаніна «Ты взойди, моя заря» з опери М.Глінки «Життя за царя». Потім Аббадо захотів послухати фрагмент партії Філіппа з опери «Дон Карлос» Дж.Верді. Після невеличкого уривка в залі пролунало: «Дякую, все ясно». Анатолія Івановича запросили до директора Клауса Хельмута Дрезе і запропонували підписати контракт на три сезони. Серед запланованих до виконання були партії Шакловитого, Івана Хованського, Досифея, Мефістофеля французькою мовою, Філіппа та Великого Інквізитора, Дона Базіліо - італійською. Один з найцікавіших у творчій біографії співака 1989 рік. Він позначений двома прем'єрними виставами у всесвітньо відомому Віденському оперному театрі під керуванням Клаудіо Аббадо. Перша партія - Шакловитий у «Хованщині», друга - Великий Інквізитор у «Дон Карлосі». Анатолій з великою теплотою згадує свої перші виступи, зберігає афіші цих прем'єр з автографами та щирими побажаннями видатних співаків сучасності на його адресу. Після блискучого дебюту на сцені одного з найуславленіших театрів світу критик Вольфганг Херлез схвильовано писав про «фантастичний ансамбль співаків - Ніколи Гяурова (Хованський), Володимира Атлантова (Андрій Хованський), Паата Бурчуладзе (Досифей), Людмили Шемчук (Марфа). Образ Шакловитого став відкриттям для Штатсопери: радянський бас Анатолій Кочерга, володар унікального за тембром і досконалого за технікою виконання голосом, відтворював найменші нюанси партії» (тижневик «Штандарт» від 23 січня 1989 р.). А Клаудіо Аббадо наголошував: «Анатолій виконав партію Шакловитого так чудово, що його одразу оцінила віденська публіка... Він показав себе на сцені не лише як великий співак, а й як великий актор». Остання поїздка до Відня тривала два місяці - вересень-жовтень 1989 року. Підготовка і випуск вистави «Дон Карлос» були вражаючі - один місяць. Крім Кочерги у виставі брали участь представники різних країн: з Італії - Руджеро Раймонді (Філіпп) та Ренато Брузон (Маркіз ді Поза), Аргентини - Луїз Ліма (Дон Карлос), України - Анатолій Кочерга (Великий Інквізитор), Болгарії - Мірела Френі (Єлизавета), Греції - Агнес Бальца (Еболі) та інші. Головний диригент та постановник вистави - Клаудіо Аббадо, режисер - П'єр Луіджі, художник - Карл Кампер. Спілкування з видатними митцями стало величезною школою майстерності для співака. Анатолій Іванович щасливий, що доля звела його з такими талановитими людьми, зок-

Борис Годунов.

1996р.

рема Мірелою Френі та її чоловіком - уславленим співаком XX століття Ніколою Гяуровим, які підтримували добрими порадами українського артиста у найвідповідальніший для нього час. Що ж забезпечувало таку швидку підготовку оперних прем'єр у театрі, яким керував Аббадо? Аналізуючи розповіді співака, розумієш, що головне - надзвичайно високий професіоналізм постановників, а також підготовка солістів до початку репетицій. Вся увага зосереджується на диригентсько-постановчій концепції. Талант і професіоналізм - у всьому. У партії Інквізитора дуже складний грим. Адже героєві - більше 90 років. Момент не тільки внутрішнього, а й зовнішнього перевтілення надзвичайно важливий. Інквізитор як уособлення жахливої сили перебуває на сцені недовго, тому необхідно усіма засобами акторської виразності, а головне - співом, багатством інтонацій створити образ, який би переконував слухача. Цікава історія цієї постановки. Австрійці ще пам'ятали у Відні виставу «Дон Карлос», здійснену Г.Караяном, однією з особливостей якої був аскетизм костюма. Неабияку роль відігравала й безмежна симпатія до геніального диригента, а також і те, що Аббадо - італієць. Глядач зустрів спектакль із захопленням, а критика відреагувала більш ніж прохолодно. Були навіть образливі зауваження на адресу постановників та виконавців. Як згадує артист, про нього написали приблизно так: «Кочерга своїм могутнім голосом по-російськи зруйнував дуже емоційну сцену, хоча надзвичайно точно все було проспівано». Кпаудіо Аббадо тоді сказав: «Якщо звертати увагу на все, що пише критика, то слід взагалі припинити будь-яку роботу». Особливо цінною була прихильність диригента до співаків, доброта, яку випромінював Майстер до всіх, з ким працює. «На його обличчі під час роботи ніколи не можна вловити навіть тіні недоброзичливості. Його головне творче кредо - граничний спокій під час репетицій. Такий емоційний ключ у поведінці диригента дуже важливий для співаків. Він вселяє артис-

Великий

Інквізитор.

«Хованщина>•

М.

Мусоргського.

там впевненість, породжує у них довіру один до одного, виключає будь-який психологічний дискомфорт. У виконавців з'являється бажання зробити якнайкраще для досягнення поставленого диригентом завдання. Аббадо багато не говорить... На репетиціях майже р о д и н н а обстановка, зігріта теплотою Майстра. У роботі над партією Інквізитора, - наголошує А.Кочерга, - відбувався пошук велетенської емоційної палітри образу - від найтихішого піано, майже старечого шепотіння, до вибуху обурення в кульмінації сцени з Філіппом». Таке співставлення вокально-інтонаційного багатства виконання і створювало природний, логічно завершений сценічний образ. «Драматургія емоцій визначає багато що, якщо не все, у Аббадо. Головне - досягти художньої правди за допомогою усіх засобів музично-сценічної дії», - підкреслює співак. П'ять-шість зустрічей відбулося з режисером вистави напередодні сценічних репетицій. Пошуки тривали насамперед у створенні пластичної виразності образу, яка б відповідала музиці. З'явилася навіть пропозиція про вихід Інквізитора з великим догом. Філіпп садовив старця у крісло, з якого той, розлючений, підводився і йшов зі сцени, доспівуючи останні фрази вже за лаштунками. Вражає, що всі вистави Аббадо диригує без партитури, чим досягає максимальної концентрації впливу на кожну мить музично-сценічного дійства. Ця магія диригента особливо вразила А.Кочергу у виставі, яку він першою почув у театрі, - опері «Симон Боканегра» Дж.Верді. Ніщо не залишається без уваги майстра від першого до останнього звука. Виконання віч-на-віч народжує співтворчість, неповторну у кожному новому прочитанні партитури.

(Продовження

Микола

ЛИННИК

в наступному

номері)

Шеофйі Святослав Книжка Володимира Смирнова «Реквієм XX СТОЛІТТЯ», яка вийшла в Одесі у 2003 році, сьогодні вже стала раритетом. Інтерес до неї викликаний, насамперед, матеріалами, що розповідають про трагічну долю багатьох музикантів Одеси, про життя і творчість яких ми досі майже нічого не знали. Автор використовує в своїй книзі архівні матеріали НКВС (колись недоступні для дослідників) та спогади сучасників тих часів, зокрема записи в щоденнику педагога Одеської спеціальної музичної школи імені С. Столярського В.Швеця про трагічні події 30-х - 50-х років минулого століття. Пропонуємо читачам розділ з цієї книжки про талановиту музичну родину Ріхтерів.

ідомо, що великий музикант Святослав Теофілович Ріхтер, який жив до 22-річного віку в Одесі, ніколи не приїжджав туди на гастролі. Журнал вже писав про те, які обставини зумовили неприйняття ним рідної О д е с и («Музика», № 4-5, 2004 р.). Про музичну обдарованість Святослава Ріхтера завжди ходили легенди. Наприклад, що після одного програвання музичного твору він міг повторити його без нот напам'ять, як легко читав ноти... І ось у 1937 році Святослав Ріхтер раптово виїхав з Одеси до Москви, і багато хто говорив про його великі там успіхи. Анна Павлівна Ріхтер, мати Свєтіка (так його називали в сім'ї і найближчі друзі), відвідувала його у Москві, а він приїздив до Одеси на свята. Ці приїзди сина були великою радістю для батьків, про що свідчать і записи В.О. Ш в е ця. Згодом у своїй рукописній роботі «Трохи історії» він відзначав, що С.Ріхтер був змушений «у 1937 році втікати з Одеси». Але від кого втікати? Згідно з цими записами у серпні 1941 року стало відомо, що заарештували Ріхтера-батька нібито за д о н о с о м і має відбутися суд. В.Швець навіть називає прізвище того, хто написав донос. Після відновлення роботи Одеської консерваторії під час окупації 26

професор С.Д.Кондратьєв розповідав, що Теофіла Ріхтера НКВС ніби примусило зізнатися в тому, що у нього збиралися німецькі диверсанти, і він був розстріляний. 15 березня 1944 року С.Кондратьєв обвінчався у пастора з вдовою А.П.Ріхтер і разом з нею та професором Єршовим виїхав до Бухареста. У повоєнні роки про арешт і смерть Т.РІхтера розповідали легенди. Говорили, що через отвір у шпилі від скинутого хреста кирхи «наводились на початку війни німецькі літаки». При цьому провину ніби переклали на Т.РІхтера. 8 лютого 1978 року В.О.Швець записує: «Його тримали у в'язниці біля кладовища і перед тим, як «віддати» місто німцям, його розстріляли, а труп викинули на кладовище разом з іншими. Однак ніби його розшукала Анна Павлівна і поховала на Польському цвинтарі без хреста і напису. Святослав Ріхтер якось приїздив інкогніто на могилу, але невідомо, чи знайшов її». Керівник групи «Одеського меморіалу» М.Данилов одразу засумнівався у достовірності цієї інформації. З його досвіду НКВС завжди старанно замітало сліди своїх дій і не могло залишити для пошуків трупи розстріляних, навіть напередодні відступу з Одеси. Для розкриття багатьох неточностей у долі Теофіла Ріхтера треба

було звернутися до архівно-слідчих матеріалів. І ось справа N9 02774, арх. № 12298-11, розпочата 26 серпня 1941 року і завершена 22 вересня того ж року. Вражають навіть назви документів справи 70-річного музиканта: «постанова на арешт», «розписка» з в'язниці N91 про прийняття заарештованого, «протоколи допитів» ЗО серпня, 2, 3, 4, 6, 7, 9, 11, 12, 14, 19 вересня, «очна ставка» 19 вересня з Юндтом Оскаром Пилиповичем, схвильований лист дружини Т.РІхтера з проханням відпустити хворого на астму і туберкульоз чоловіка, вирок «суду» від 3 жовтня, де свідком був той же Юндт, і нарешті розписка Т.РІхтера про те, що він ознайомлений з вироком про страту, оголошену 3 жовтня 41 року. Крім цих документів є папери, датовані 1961-62 роками, коли Теофіл Ріхтер був реабілітований «за відсутністю складу злочину». З документів можна простежити життєвий шлях Теофіла Даниловича Ріхтера. Народився він у Житомирі 1872 року у сім'ї музичного майстра і настройщика, зросійщеного німця. Чимало його рідних загинуло, захищаючи Батьківщину: дядько - під час Севастопольської кампанії, старший брат Лука - під час російсько-турецької війни, племінник Карл - у 1914 році. Маючи неабиякі музичні здібності, Теофіл поїхав навчатися у Віденську консерваторію. У Відні він вчився з 1893 по 1900 роки. Повернувшись до Житомира, працює до 1916 року в музичному училищі. Тут він одружується з росіянкою, дочкою житомирського поміщика Анною Павлівною Москальовою. 20 березня 1915 року у них народився син Святослав. З трирічного віку мама, а потім батько навчали його музиці. У 1916 році сім'я переїжджає до Одеси, де Теофіл Ріхтер стає органістом у лютеранській кирсі, йому надали квартиру у будинку служителів кирхи по вулиці Клари Цеткін, 2, кв. З (нині Лютеранський провулок). Одночасно він працює викладачем загального фортепіано у консерваторії. У 1925 - 26 роках, коли вже підріс його геніальний син, громадськість звинувачує його, що він - «працівник культу і такі люди не мають права виховувати радянську молодь». Незважаючи на протести пастора кирхи Шеллінга, Ріхтер припиняє роботу в кирсі і стає «артистом оркестру» оперного театру. Саме в цей час театр придбав невеличкий орган, на якому Ріхтер виконував органні партії. Дружина Ріхтера була домогосподаркою. Для утримання сім'ї Ріх-

тер давав приватні уроки музики. За рекомендацією пастора він навчав музиці дітей німецького консула Пауля Ротта, який теж грав на роялі. Це було в 1932 - 36 роках, коли німецький консул знаходився в Одесі. Святослав Ріхтер, працюючи концертмейстером в оперному театрі, також бував у консула. Він «приділяв увагу» доньці консула Анні-Марії, спілкувався з його синами Паулем і Ернестом. У 1937 році заарештували знайомого Святослава 28-річного композитора Сергія Орлова. На допитах Орлова розпитують і про С.РІхтера. З 1926 по 1931 рік Святослав Ріхтер навчається у німецькій школі №38, яку називали «мішалівкою» (вона розташовувалася в тому ж будинку, де жила сім'я Ріхтерів). Колись тут навчалися майбутній революціонер Л.Троцький (Бронштейн) та майбутній академік, конструктор ракет В.Глушко. Святослав Ріхтер дійсно «втік з Одеси» і в 1938 році був зарахований до Московської консерваторії. Жив у Г.Нейгауза (за браком місця ночував під роялем). Він стає «сталінським стипендіатом». Ще на початку 30-х років, як свідчать документи, НКВС проводило операцію «особняк» - стеження за німецьким консульством. Одним з головних учасників цієї операції був агент НКВС, він же служка і кур'єр, а після 1936 року - наглядач будинку німецького консула в Одесі Юндт Оскар Філіппович (1892 року народження, уродженець села Жабо). Який інформував НКВС під кличкою «Продувний», а пізніше - «Новий». Відомості про відвідування Теофілом і Святославом Ріхтерами німецького консульства постійно фіксувалися у НКВС. У них були також прізвища лікарів та музикантів, які бували у консула Ротта і секретаря консульства Бухгольца. Здивування викликає те, що ці події відбувалися у 1932 - 34 роках, а Ріхтера допитували про них лише в серпні-вересні 1941 року під час арешту. Агент Юндт - «Новий» - у серпні 1941 року підійшов на вулиці до Т.Ріхтера і почав з ним розмову, щоб спровокувати на бажаний результат. (Хоча ніхто не може стверджувати, що він почув те, чого прагнув). Ріхтер ніби сказав йому: «Швидше б прийшли німці». Свідків не було. Однак можна припустити, що така фраза прозвучала, і саме вона відіграла фатальну роль. Теофілу Ріхтеру інкримінується відвідування німецького консульства у 1932 - 34 роках і приймається рішення «заарештувати та зробити обшук». Під час обшуку в присутності наглядача за будинком на вулиці Кпари

Цеткін, 2, кв.З Стоянова «було вилучено паспорт ОН № 686401, листування, шість блокнотів». Перший допит тривав ЗО серпня з 11 год. 45 хв. до 14 годин 45 хвилин. Допитував і вів, очевидно, справу Ріхтера старший слідчий КРО УНКДБ Гланц, який розпитував, чиєю рукою занотовані адреси в записній книжці. Одна з адрес була з Німеччини племінниці квартирантки, котра жила у Ріхтерів: Стабуш Елли Юліївни. Це, як виявилося, була 70-річна німкеня, яка у 32 - 33 роках навчала дітей консула німецькій мові. Слідчий називає прізвища візитерів Німецького консульства. Вимальовувався простий план слідчого: подати справу так, що

Святослав

Ріхтер.

Ріхтер ніби повідомляв працівникам консульства прізвища людей для їх вербування. При цьому слідчий добре знав, що це явна брехня. Але йому треба було довести жертві, що вона діяла саме так, як придумав Гланц. Однак у перші дні вересня на незмінне запитання, чи був Т.Ріхтер агентом німецької розвідки, він твердо відповідав: «Ні, я не був агентом німецької розвідки». 11 вересня слідчий знайшов «спосіб», як примусити Т.Ріхтера «зізнатися»: почав розпитувати про його сина. Ріхтеру довелося сказати, що син - студент Московської консерваторії і квартирує у професора Г.Нейгауза на вулиці Чкалова № 14/16, кв. 83 у Москві. Слідчий мучить його: чи буває син у Москві у німецькому посольстві, чому він виїхав з Одеси, що він робив, буваючи в консульстві в Одесі, які отримував подарунки і т.п. Щоб примусити слідчого змінити тему допиту, Ріхтеру, очевидно, довелося, починаючи з 12 вересня, сказати страшні слова: «Так, я був агентом німецької розвідки». Хоча Ріхтер повторює, що бував у консульстві ще до 1936 року, але ніколи

не був по-антирадянському налаштований, Гланц досяг свого - доля Теодора Ріхтера була вирішена. На очній ставці зі «свідком» Юндтом, який теж «знаходився під вартою», було розіграно спектакль підтвердження, що Ріхтер ніби мав антирадянські погляди. Юндт підтвердив, звичайно, ніби Ріхтер говорив йому: «Швидше б прийшли німці». Свідчення в.о. директора консерваторії М.Чернятинського про те, що Ріхтер «громадсько-політичною діяльністю не займався, а був висококваліфікованим музикантом, займаючи у консерваторії другорядне становище», не допомогло Ріхтеру. Не допоміг йому і з відчаєм написаний лист Анни Павлівни, що знаходиться у справі, де дружина благає допитати людей, які добре знають Ріхтера, щоб переконатися у його чесності. Вже тоді вона гордо зазначає, що його «сина знає увесь СРСР». З жовтня відбувся суд, який тривав з 11 години до 13 годин 5 хвилин. Єдиним свідком виступав той же Юндт О.Ф., який підтвердив, що в 1932-1935 роках Ріхтер двічі на тиждень давав уроки музики в німецькому консульстві, бував на обідах і вечерях... Залишаючи суд, ста27

рий музикант вигукнув: «Прошу пощадити мою дружину і сина!» Це було для нього найголовнішим, заради чого він йшов на смерть. Звичайно, навряд чи про це подумали ті майстри від НКВС, котрі судили його. Вирок за ст. 54-1а: «Засудити Т.Ріхтера до вищої міри - розстрілу - з конфіскацією майна». Підписано Зенковичем, Захарьянцем, Ткаченком. На останньому засіданні Військової ради Одеського оборонного району рішення залишили в силі. Про останні години життя Т.Ріхтера та місце його поховання нічого не відомо. Можливо, це стане відомо після розсекречення оперативних даних НКДБ. Через двадцять років після цих подій - 10 серпня 1961 року - під грифом «таємно» надійшов лист начальника слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів СРСР генерала Чистякова начальнику Управління КДБ в Одеській області генерал-майору Куварзіну, в якому йдеться: «Просимо Вас дати вказівку перевірити підстави засудження Т.Ріхтера». Перевірка тривала до лютого 1962 року - довше, ніж слідство. Було допитано Й.Чистякова, працівника відділу УНКВС, який розробляв операцію «Особняк» в 30-ті роки і тримав зв'язок з агентом «Новим» (Юндт помер у 1955 році), а також інших свідків цих трагічних подій. Всі говорили про Ріхтера як про прекрасного музиканта, скромну 28

людину. Так, заступник директора Одеського оперного театру дав таку характеристику Теофілові Ріхтеру: «Тиха, скромна стара людина, найкращий органіст в Одесі». Дорошенко М.: «Скромна, дотепна людина, майстер своєї справи». Директор консерваторії С.Орфєєв відзначав у своїх свідченнях: «Для сім'ї Ріхтера нічого не існувало крім музики. Ріхтер - чудовий музикант. Я був його студентом по класу загального фортепіано. Він ніколи не обговорював політичних подій. Був лагідним, мовчазним, чим скористалися деякі педагоги консерваторії, визначивши йому місце нижче, ніж він того заслуговував». Через 20 років Верховною колегією Верховного суду СРСР Т.Д.Ріхтера реабілітовано. Про це було повідомлено родичів. У 1962 році Святослав Ріхтер уперше після війни відвідав матір, яка жила зі своїм чоловіком професором С.Кондратьєвим у Штутгарті. У 1997 році на телеканалі ОРТ з Москви транслювалася двогодинна передача «Ріхтер нескорений», де Святослав Теофілович ніби сповідається перед смертю, що сталася незабаром після його інтерв'ю французькому телебаченню. Після телепередачі став ще більш зрозумілий трагізм життя великого музиканта, який юнаком поїхав до Москви, залишивши рідну сім'ю. Про смерть батька він дізнався від необізнаних людей, які від'їзд

його матері з професором С.Кондратьєвим на Захід наприкінці війни могли трактувати як завгодно. Син не читав архівно-слідчої справи Теофіла Ріхтера і не знав, що насправді послужило причиною страшної розправи над його батьком. Щ о ж до С.Кондратьева, це випливає з щоденників В.Швеця, то він був справді патріотом дореволюційної Росії і мріяв про демократичну Росію. Як згадує Т.Сидоренко-Малюкова, при від'їзді він взяв з собою жменю рідної землі. Від'їзд А.П.Ріхтер на Захід був вимушений, як і одруження з С.Кондратьєвим, адже і їй, і С.Д.Кондратьеву загрожувала смерть у ГУЛАЗі (відданість професора сім'ї Ріхтерів - очевидна з записів Швеця). Для оформлення виїзду Кондратьеву довелося взяти прізвище дружини. Святослав Ріхтер сприйняв це як образу. Т.С.Сидоренко згадує, що професор С.Кондратьев був надзвичайно ерудованим музикантом, учнем С.Танеева, спеціалізувався з єгиптології. Перед від'їздом А.П.Ріхтер просила Т.Сидоренко передати синові як сімейну реліквію пачку нот. Однак після концерту Ріхтера у Москві вона не змогла цього зробити - він відмовився їх взяти. Трагедія великого музиканта в тому, що він помер, так і не дізнавшись про справжню причину смерті батька. Володимир

СМИРНОВ Одеса

CCJICPJDJ

«eZPOWHSWZ» SenVAVA

ідшуміло, відгриміло яскраве, строкате телевізійне шоу з гучною і престижною назвою «Євробачення 2005». І мабуть, кожний, кому небайдужий міжнародний престиж України, вимикаючи телевізор вночі двадцять першого травня, полегшено зітхнув: слава Богу, що все успішно завершилося - не провалилася нашвидкоруч збудована сцена, не звалилися на учасників змонтовані декорації, світлова та звукова апаратура, що важила чимало тонн, нічого не зашкодило трансляції, не зникло ефектне світло, не відключилися мікрофони... На думку фахівців, телетрансляція святкового, багатобарвного шоу пройшла майже бездоганно, без прикрих невдач та огріхів. Саме в цьому Україна показала себе цілком достойно, респектабельно і з найкращого боку. Почуття гордості за те, що за дуже короткий час, в авральному темпі пощастило підготувати до такої події захаращений Палац спорту й цілком успішно провести «важливий державний захід», який дивились сотні мільйонів глядачів у Європі та й в усьому світі, заступило розчарування від того, що наш гурт «Ґринджоли» виявився одним з найгірших і опинився на двадцятому місці з двадцяти чотирьох учасників фіналу. Наші напівпрофесійні та незграбні рокери, які не вміють ні співати, ні танцювати, виглядали вкрай безпорадно. Шкода, що співоча Україна не показала Європі колоритну, яскраву національну пісню, яку б виконували талановиті співаки - голосисті й артистичні. Шкода, що про це не подбали ті, кому доручили готувати учасників від нашої країни, на смак, професіоналізм і культуру яких розраховували мільйони телеглядачів. Довкола участі «Ґринджол» гострі суперечки тривали відтоді, коли на Першому Національному телеканалі завершився відбірковий конкурс претендентів на участь у «Євробаченні», в якому «засвітилися» дев'ятнадцять виконавців. П'ятнадцять з них, перемігши у попередньому прослуховуванні, здобули право виступати у фіналі. За тиждень до фі-

налу до списку переможців долучили ще чотири групи, котрі брали активну участь в акціях Помаранчевої революції. Це різні за музичним стилем і дуже нерівноцінні за художнім рівнем групи - «Ґринджоли», «Де шифер», «Мандри» і «Тартак». В результаті двадцятихвилинного голосування телеглядачів перемогли «Ґринджоли» з піснею «Разом нас багато», яку виконували у революційні дні на Майдані Незалежності. За них віддали свої голоси 2200 телеглядачів. На другому місці опинилася відома естрадна співачка Ані Лорак - 1857 голосів. Це викликало гострі суперечки, невдоволення й обурення, бо Ані (Кароліна), як вважалося, мала стати переможницею і повинна була представляти Україну на «Євробаченні». Проте не так склалось, як гадалось! Головний продюсер відбіркового конкурсу, керівник музичної редакції Першого каналу О.Мозгова не приховувала свого розчарування: «Перемогли ті, кого обрав народ. Але мені «Ґринджоли» не подобаються, я симпатизую Ані Лорак». Ця «симпатія» домінувала протягом усієї конкурсної акції, проведення якої виглядало досить цинічно. Зрозуміло, що так звана «шоу-бізнес-еліта» келійно вирішила на своїй «тусовці», що переможе Кароліна. Саме тому цей так би мовити відбірковий конкурс провели для замилювання очей. Усе було відомо наперед. Тому й до змагань ставилися відповідно - керівники телеканалу не шукали нових імен, молодих талантів, не замислювалися над репертуаром, піснею, яка буде репрезентувати державу і наш співочий народ. Колишнє керівництво телекомпанії поставилося до відбору виконавців формально та безвідповідально. «Євробачення» - це, насамперед, конкурс пісень. Чи думав хто про українську пісню, яка має відкрити телеглядачам Європи поетичну душу нашого народу? Складається враження, що про це ніхто не думав і не дбав. Адже підготовку до участі України в цьому міжнародному змаганні треба було розпочинати насамперед з конкурсу пісень. Невже не знайшлося невеликих коштів у Національної телекомпанії, щоб відразу ж оголосити конкурс на пісню для «Євробачення». Можливо, й спонсори знайшлися, та й «шматочок» від реклами можна було «відірвати» на таку благородну й важливу справу. «Торгувалися»: хто «засвітиться» перед Європою, а «чим» і «як» дивувати - не думали. Як безсоромно проходив фінал цих «всеукраїнських змагань»! За «подругу» Ані агітували й олімпійська чемпіонка Лілія Подкопасва, що прийшла з великим букетом троянд привітати свою улюбленицю з перемогою, і відомий співак Олександр Пономарьов, який теж у прямому ефірі розповідав тим, хто має голосувати за переможця, яка прекрасна співачка і людина неповторна Лорак! І все транслювалося, і керівників телекомпанії це не турбувало, хоча такі дії порушують конкурсні й етичні закони. Тепер, після закінчення «Євробачення», все Виступає

колектив

Греції.

гучніше говорять, що якби виступала Ані Лорак Україна могла б перемогти. Не треба себе тішити. Хоча її виступ був, безперечно, більш професійний, ніж інших конкурсантів, серед яких загубився і досить популярний естрадний виконавець Віктор Павлик, який намагався щось безбарвне «проспівати» англійською мовою, одягнувши «для іміджу» темні модні окуляри. Ані не перемогла, бо виконуючи малоцікаву англомовну пісню власного авторства в оточенні напівоголених танцюристів, спрощено і прямолінійно наслідувала Руслану. Нічого свіжого, самостійного, оригінального бліда копія Руслани. Обдарована, цікава і симпатична Кароліна (Ані) все ще ніяк не знайде свій стиль, репертуар, власне обличчя, постійно удаючи із себе «вамп-красуню». І ніхто їй не хоче допомогти. А те, що її виступ на «Євробаченні», як розповів продюсер співачки Ю.Фалеса, мусив розпочинатися ефектним виходом з гігантського фотоапарата, що вмить розпадався, навряд чи могло замінити гар-ну, мелодійну, дійсно темпераментну й запальну українську пісню. Отже, підготовка до «Євробачення» мусила починатися зі створення конкурсної пісні і не «авторського опусу», а нової, пройнятої чарівними народнопісенними інтонаціями та ритмами, написаної Кіара

ЗО

(Мальта),

професіональними композиторами і поетами, наснаженої думкою і поетичними образами. У проведенні масштабних акцій «Євробачення» якнайповніше віддзеркалилися гострі і злободенні проблеми української естради і найперша з них - жахлива ситуація з розвитком наймасовішого жанру сучасного музичного мистецтва, що зветься популярна естрадна пісня. На перший погляд, нові пісні з'являються і на радіо, і на телеекрані, існують навіть програми, що так і називаються: «Прем'єра пісні», і щонеділі виходить в ефір передача «І знову зустріч», а щотижня традиційна «Від суботи до суботи». Проте нових пісень, які б відкривали душевні поривання наших сучасників, в яких би бриніли чарівні національні інтонації, майже немає. Переважна більшість - «авторська творчість» виконавців і компілятивні опуси аматорів, в яких превалюють запозичені мелодії, давно заяложені штампи. Немає пісень задушевних й яскраво мелодійних, які б після першого ж виконання підхопили і заспівали люди. Таких, як колись «Пісня про рушник», «Стежина», «Києве мій», «Вчителько моя», «Два кольори». Імена композиторів Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Олександра Білаша були широко відомі, як і прізвища славетних співаків Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, Костянтина Огневого. Тоді їх ніхто не називав зірками, а народ їх любив і знав. Сьогодні повно «зірок», увінчаних за останнє десятиліття найвищими почесними званнями «народний». А народ їх не знає, а їхній «доморощений» репертуар нікого не хвилює, нікому не гріє душу. Про що зараз співають наші «зірки»? Тематика - примітивна, а музика - безбарвна й одноманітна. Переважна більшість так званих пісень знаходиться за межами мистецтва, які компрометують націю. Але їх «розкручують» по всіх каналах, як, наприклад, сумнозвісну «Пісню про сало». Колись геніальний український гуморист Остап Вишня справедливо сказав: «У нас співати - як дихати!» І сьогодні можуть співати всі, хто може заплатити. Для цього не треба уміти співати, мати голос, пристойну пісню. Маєш гроші - будуть крутити з ранку до ночі. І лине з приймачів та з екранів пісенна полова. А про кризу національного пісенного жанру ніхто говорити не хоче. Водночас це державна справа, на вирішення якої необхідно звернути увагу, бо українська естрадна пісня як явище національної культури може зникнути. Чи не час створити всеукраїнський конкурс пісні імені П.Майбороди, стимулювати до творчих шукань сучасних поетів та композиторів, відкрити для них можливості популяризації власних творів. Це піднесе художній рівень і культуру виконання сучасної української пісні, стане поштовхом для розвитку пісенної культури нації. Ось де широке поле для музичної редакції Першого національного телеканалу: підтримувати і розкручувати не лише виконавців, називаючи недолугих і безголосих «зірками», а поруч із справжніми співаками виводити «на люди» композиторів та поетів.

Хелена

Папарізу з Президента

нагородою України.

Повертаючись до «Євробачення», хочу згадати прес-конференцію переможниці конкурсу Хелени Папарізу, де у розмові з журналістами від грецької делегації взяли участь автори її конкурсної пісні - композитор і поетеса, які з гордістю сказали про свою «частку успіху» співачки. У нас про авторську «частку успіху» говорити не прийнято. Часто-густо поетів і композиторів навіть у радіоконцертах забувають називати. Може, час нам повчитися й у греків, і заговорити про наших композиторів-піснярів, згадати національну пісенну класику, познайомити сьогоднішню молодь з неповторними перлинами П.Майбороди, І.Шамо, О.Білаша, з піснями І.Поклада, Г.Татарченка, В.Бистрякова, О.Злотника, відкрити ефір для молодих композиторів, які мають зрозуміти, що писати пісні - справа престижна. Тоді б не було таких парадоксів, як трапилося із виступом О.Пономарьова на «Євробаченні - 2003», де український співак виконував англійською мовою пісню ізраїльських авторів. Якби у нас не зникла прекрасна традиція співпраці виконавців із композиторами і поетами, то, можливо, й Ані Лорак не розчарувала б слухачів самодіяльною безпорадною піснею, створеною самотужки. Час звернути серйозну увагу на кризову ситуацію з українською пісенною культурою і Спілці композиторів, і Міністерству культури і туризму України. Сьогодні, як ніколи раніше, наша пісня потребує підтримки, турботи й уваги суспільства. Про це ще раз нагадало нам «Євробачення - 2005». І коли представниця малесенької Мальти Кіяра, яка посіла в цьому змаганні друге місце, виконала чудову пісню «Ангел», демонструючи свій чарівний голос і високу культуру звуковедення, ми всі, напевно, пошкодували, що чому на всю Європу не прозвучала наша, яскраво мелодійна, сповнена запальних ритмів українська сучасна пісня. Завершилося вражаюче теле-шоу, а пристрасті і суперечки довкола нього не вщухають. Так зване журі, яке дивилося трансляцію в приміщенні Національної телекомпанії, виносило свої вердикти і безапеляційно називало престижне європейське змагання «конкурсом для домогосподарок». Цю безглузду сентенцію підхопив і лідер гурту «ВВ» О.Скрипка, намагаючись переконати, що «для європейців це не серйозне пісенне змагання, в ньому не беруть участь професійні музиканти». Ці необгрунтовані заяви відразу ж було відкинуто як некомпетентні. О.Пономарьов став на захист «домогосподарок», вважаючи, що й у них добрий смак. Руслана Лижичко різко заперечила безглузді висновки критиканів, наголосивши, що «Євробачення» інтенсивно розвивається, його рівень неухильно зростає, конкурс продукує реальних зірок-професіоналів, згадаймо неповторних АВВА і Селін Діон. «Крім того на ньому представлені не стільки окремі виконавці, скільки країни. В цьому його унікальність і саме тому він дуже важливий. Це грандіозна загальноєвропейська мистецька подія, яка об'єднує всі європейські культури». П'ять десятиліть тому, на першому «Євробаченні» виступало сім країн, нині в Україні їх було тридцять дев'ять.

На думку зарубіжних критиків, які вже тривалий час стежать за цим пісенним змаганням, київське теле-шоу перевершує всі попередні своїм масштабним розмахом, першокласним художнім рівнем і блискучою організацією. Наша країна уперше взяла участь у цьому загальноєвропейському конкурсі у 2003 році і представляв її тоді О.Пономарьов, який зайняв 14 місце. В 2004 році переможницею змагання, що відбулося в Стамбулі, стала Руслана, яка підкорила Європу своїми темпераментними «Дикими танцями», побудованими на мотивах гуцульського фольклору. Її пісні й ефектно видані альбоми очолюють рейтинги хітпарадів багатьох країн Європи. В Македонії її нагородили як найпопулярнішу європейську співачку, в Бельгії та Чехії вона увійшла в десятку найбільш улюблених виконавців, а «Дикі танці» стали популярними в країнах, де «Євробачення» не транслювалося, зокрема в Єгипті, Еміратах, ЄПІА та Канаді. У Монако вона одержала престижну нагороду як «співачка, записи якої найбільше продаються», церемонія вручення премії транслювалася в 160 країнах світу і її дивилися близько мільярда телеглядачів планети. Крім того, наша співачка, яку можна впевнено назвати європейською зіркою, брала участь у багатьох найпрестижніших шоу, форумах, виступала з тріумфом перед депутатами Європарламенту, справедливо вважаючи, що її різноманітна діяльність — це популяризація Незалежної України. Даючи високу оцінку «Євробаченню - 2005», Президент України Віктор Ющенко мудро зауважив, що багато учасників змагання наслідують нашу Руслану. Від імені України він подарував переможниці-грекині золоту пектораль, яка нагадує скіфську прикрасу з елементами папороті, що символізує всесвіт і відродження. На прес-конференції відомої і добре «розкрученої» у Європі грецької співачки Хелени Папарізу, спонсором якої є відома компанія «Соні музік», на численні запитання журналістів, що її блискучий номер дещо нагадує «Дикі танці» і що в її виконанні відчувається вплив українки Руслани, відповіла: «Вплив таланту Руслани та її вогняного виконання можна побачити у багатьох: на конкурсі практично кожен другий учасник використовував фольклорні мотиви у своїх композиціях. Етномоду на «Євробачення» почала Сертаб Енер з Туреччини, а Руслана пішла далі, об'єднавши у «Диких танцям» фольк і сучасні ритми. Моя пісня «Мій номер перший» - мелодійніша, але в її основі також лежать народні грецькі мелодії. Я хочу відзначити дуже високий рівень проведення конкурсу в Києві, і гостинно запрошую усіх приїхати наступного року до Афін на «Євробачення - 2006». Юрій

СТАНІШЕВСЬКИЙ 31

ТРІУМФ УКРАЇНСЬКОГО БАЛЕТУ 1 1 Л И П Н Я 1 9 6 9 Р О К У , вітаючи зі сцени Великого театру Перший міжнародний московський конкурс артистів балету, наш славетний земляк Серж Лифар сказав пророчі слова: «Я все життя мріяв про зустріч світової балетної еліти, артистів балету всіх континентів й усіх поколінь. І така історична зустріч нарешті відбулася в Москві на цьому прекрасному конкурсі, який має стати найпрестижнішим і найавторитетнішим у Європі, відкриваючи молоді таланти і нові шляхи поступу світового хореографічного мистецтва!» Відтоді минуло понад три десятиліття і життя д о в е л о справедливість слів С.Лифаря. Конкурс, що відбувається кожні чотири роки, - своєрідні олімпійські ігри балетного виконавства - здобув д о б р у славу стартового майданчика для кількох поколінь нині всесвітньо відомих зірок, вплинув на оновлення та збагачення самої естетики і технічної майстерності балетного театру, сприяв розвитку найкращих традицій і досягнень російської хореографічної школи і становленню національного балету в країнах, де раніше не було класичного танцю. У напружені дні Десятого ювілейного московського балетного конкурсу його художній керівник і голова журі Юрій Григорович (очолював журі дев'яти конкурсів), в інтерв'ю газеті «Культура» наголосив: «Значення нашого конкурсу для світової балетної спільноти, для розвитку балетного театру другої половини XX і початку XXI століть важко переоцінити... Це змагання започаткувало світовий конкурсний рух. Одразу ж за нашим конкурсом і завдяки його успіху, народилися балетні конкурси в Парижі, Джексоні, Токіо, Нью-Йорку, Хельсінкі, Лозанні, Києві, Будапешті. Мені доводилося очолювати міжнародні журі більшості з них і тому можу без зайвої скромності сказати, що московське змагання молодих - це свято світової балетної еліти, яке дає можливість професіоналам, балетмейстерам і педагогам оцінити стан різних хореографічних шкіл, балетних театрів, перспективи їх розвитку». Художні принципи і традиції московського змагання склалися й утвердилися вже на першому конкурсі, журі якого очолювала легендарна Галина Уланова, і домінантою їх завжди залишалася класика. На Десятому конкурсі значно було ускладнено програму першого туру, яка включала дві класичні варіації для солістів і розгорнуте класичне па-де-де для дуетів, а також обов'язковий сучасний номер (раніше виконувався лише на другому турі), щоб продемонструвати володіння виразовими засобами вільної пластики, модерну, постмодерну. І в цьому був сенс, бо нові

умови давали можливість конкурсантам всебічно показати різні грані акторської індивідуальності, а журі уважніше придивитися до кожного виконавця, об'єктивніше його оцінити. Звичайно, за три з половиною десятиліття конкурс змінював свої умови, з'явилися нові номінації. Раніше це було лише творче змагання артистів, пізніше приєдналася молодша група учасників, а починаючи з Дев'ятого, московський міжнародний став змаганням і хореографів, які демонструють дві власні постановки в будь-якому стилі та жанрі (один з номерів мають виконувати конкурсанти). До речі, на минулому конкурсі, де вперше з'явилася номінація «хореографи», золоту медаль одержав добре знаний в Україні молодий балетмейстер Раду Поклітару, який здійснив неординарні постмодерні постановки на сценах театрів Києва й Одеси. На Десятому конкурсі ситуація різко змінилася: з тридцяти хореографів жодний не виборов медалі та призового місця. Журі, засвідчивши відсутність оригінальних ідей та неординарних хореографічних рішень, відзначило балетмейстерів лише трьома дипломами. Від одного конкурсу до іншого можна спостерігати, як збагачується лексика, вдосконалюються форми, розширюється виразова палітра класичного танцю, як, ускладнюючи технічні прийоми, найбільш обдаровані виконавці вдало підпорядковують їх втіленню художнього образу. Історія конкурсу - це історія народження сучасних класичних балерин і танцівників. Член журі ц ь о г о р і ч н о г о конкурсу, славетна балерина Наталя Макарова, порівнюючи сьогоднішніх конкурсантів з артистами на першому московському змаганні, зауважила: «З кожним поколінням танець змінюється. Дуже стрімко розвивається віртуозна техніка - такі фуете у два-три оберти, мені навіть не могли н а с н и т и с я . Проте карколомні трюки, якщо вони не порушують художній зміст образу і роблять більш ефектною варіацію, можуть бути і їх не варто засуджувати і відкидати». Конкурси мали доленосне значення у розвитку балетного виконавства світу й особливо країн так званої соціалістичної співдружності та колишнього СРСР, зокрема й України. Починаючи з Першого конкурсу в змаганнях постійно брали участь молоді солісти українського балету, виборюючи призові місця. Успіх у Москві відкривав шлях д о почесних звань, до зарубіжних гастролей, до підвищення статусу в рідному театрі. Якщо на Першому московському призером став лише один українець Є.Косменко (бронзова медаль), то на Другому - чет-

веро солістів київського балету Л.Сморгачова й В.Ковтун (срібні медалі) та Т.Чередниченко і Т.Таякіна (бронзові нагороди). На Третьому - першу премію виборола Н.Семизорова, яку відразу ж запросили солісткою московського Великого театру, а М.Прядченко здобув тоді бронзову медаль. На Четвертому конкурсі Г.Кушнірова та А.Кучерук одержали срібні нагороди, на П'ятому В.Писарєв став золотим лауреатом, а В.Яременко - срібним. На Шостому і Сьомому

Г, Н. Макарова з переможцями

конкурсу.

кияни О.Філіп'євата Є.Кайгородов вибороли бронзові медалі. Дев'ятий московський відкрив киянина Л.Сарафанова, якого нагородили золотою медаллю і запросили провідним солістом санктпетербурзького М а р і й с ь к о г о театру, а юні Н.Домрачева та М.Сидорова привезли до Києва бронзові нагороди. Та на Десятому ювілейному конкурсі тріумфальні виступи українських артистів стали сенсацією. У порівнянні з усіма попередніми це змагання було набагато складнішим і не лише через велику кількість учасників (200 танцівників з 22 країн) та розширену програму, а й завдяки дуже високому професійному рівню конкурсантів. Вимогливе журі, очолюване Ю.Григоровичем, вже підчас відбіркового туру з величезними труднощами визначали тих, хто не пройшов на другий тур. Виступи оцінювалися за новою двадцятип'ятибапьною системою і серед прекрасно підготовлених конкурсантів, попередньо відібраних за численними відеокасетами, нелегко було визначити дійсно кращих. Проте соліст балету Національної опери України Денис Матвієнко відразу ж став лідером, одержавши вже на першому турі найвищі оцінки разом із своєю вишуканою партнеркою А. Матвієнко. Цей першокласний, злаг о д ж е н и й дует вразив академізмом, чистотою та художньою завершеністю виконання однієї з найскладніших вершин класичної спадщини - па-де-де Аврори і Дезіре з третьої дії «Сплячої красуні» П.Чайковського - М.Петіпа. Точність

відтворення танцювального малюнку і стилю хореографа, наспівність, легкість, музикальність і поетичність танцю - все це характеризувало блискучу інтерпретацію канонічного дуету. Виступ подружжя Матвієнків дуже високо підняв планку виконання класики. А у сучасному номері «Редіо та Джульєт» балетмейстера Е.Клюга вони продемонстрували досконале володіння складною й незвичною технікою постмодерну. Матвієнки були лідерами і в другому, і в третьому турах. А за ними впритул йшли інші українські артисти - Віктор Іщук і Натапія Домрачева, які по-своєму танцювали конкурсний репертуар Матвієнків: па-де-де із «Сплячої красуні», «Тарантелу» в темпераментній версії Дж.Бапанчина і віртуозне фінальне па-де-де з балету «Дон Кіхот» Л.МІнкуса - М.Петіпа.

Москва 2005

Денис Матвієнко та Анастасія «Дон Кіхот» Л.МІнкуса.

Матвієнко.

У результаті напружених змагань представники України вибороли Гранпрі, вісім лауреатських медалей і чотири дипломи. (До речі, Гран-прі за всю попередню історію конкурсів присуджувалося лише три рази - Надії Павловій, Іреку Мухамедову, Анатолію Баталову). Цю визначну і несподівану подію ще довго будуть обговорювати балетна громадськість, намагаючись відповісти на інтригуюче запитання: як могло трапитися, що славетна російська школа класичного танцю, яка на всіх попередніх конкурсах виборювала найвищі нагороди, поступилася місцем українській, що примусило суворе журі, до складу якого входили видатні діячі хореографії США, Канади, Франції, Італії, Японії, Німеччини, Китаю, Австрії, Швейцарії, Росії й України, порушити традицію.

Віктор Іщук. «Зірки і смуги» Дж. Суза.

«Україна показала н а й в и щ и й клас професіоналізму і виконавської майстерності, залишивши всіх конкурсантів далеко позаду!» - наголосив Ю.Григорович. А славетний танцівник і балетмейстер М . Л а в р о в с ь к и й підкреслив: «Українці примусили росіян потіснитися, бо дійсно виявилися кращими». Усі переможці Десятого московського - лауреати Міжнародного конкурсу балету імені С.Лифаря в Києві, учасники щорічних фестивалів «Серж Лифар де ля дане». Високий художній рівень класичних балетних вистав, що посідають провідне місце в діючому репертуарі киян, ретельно зберігають досвідчені балетмейстери-репетитори. На урочистій церемонії нагородження переможців і закритті конкурсу Ю.Григорович вручив Гран-прі і золоту медаль Д.Матвієнку, золоті медалі А.Матвієнко, В.Іщуку й Я.Саленку, срібні - Н.Домрачевій, І.Козлову і донеччанину Ж.Ндуді, бронзову - Н.Мацак і дипломи К.Алаєвій, К.Ханюковій, О.Шпаку та донеччанину Д.Черевичку. Перемога українців на московському конкурсі засвідчила розквіт національного балетного виконавства.

Київ - Москва

Тетяна ШВАЧКО

Катерина «Сільвія»

Алаєва та Сергій Л.Деліба.

Сидорський.

Індекс 7 4 3 1 0

. * , І» г> -